Попередня     Головна     Наступна

Василь УЛЬЯНОВСЬКИЙ

СИН УКРАЇНИ (ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ: ГРОМАДЯНИН, УЧЕНИЙ, ЛЮДИНА)

...Ми, українська інтелігенція; досі не сповнили свого обов’язку перед людиною, що стільки літ тому прийшла до нас, щоб «усе розділити з нами». Ми не постарались відповідно вивчити і освітити його життя, повне самовідреченої любови і праці для нашого народу. Антонович як історик, як громадський діяч і як людина не досліджений і не спопуляризований.

Михайло Грушевський

В історії України другої половини XIX ст. важко знайти більш відоме в середовищі національних діячів ім’я, ніж Володимир Антонович. Разом із тим важко назвати з-поміж насельників українського Олімпу більш загадкову й оповиту різними легендами, міфами і переказами постать, душа якої залишилася закритою й незбагненною для сучасників і навіть близьких людей. Як тільки не характеризували Антоновича! З одного боку, його вважали мозковим центром українського руху, могутнім керманичем, який тримав у своїх руках усі незримі нитки національного життя, керував кожним зачинанням, кожною справою, знав, пам’ятав і оцінював буквально все. Так, Дмитро Дорошенко твердив, що зі свого будинку на Жилянській Антонович «керував фактично цілим українським рухом протягом останніх десятиліть XIX віку, і його впливи сягали далеко поза межі України наддніпрянської, аж до Львова й Чернівців» ¹.

Не менш рішуче підтримував цю думку Василь Доманицький: «Можна з певністю сказати, що ніяка, мабуть, справа, коли тільки вона була чимсь важна або доторкалася якогось більшого гуртка українців, не минала без того, щоб в їй не брав участі, не дав допомоги чи поради Володимир Боніфатійович, і завжди з надзвичайною скромністю, ніколи не висовуючи своєї особи наперед» ².

¹ Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле. Вінніпег, 1949. С. 98.

² Доманицький В. Володимир Антонович // Нова Громада. 1906.

З іншого боку, говорили про те, що Антоновичу, який буцімто не так багато й робив, особливо стосовно української ідеї, приписували чимало чужих думок та справ. У листі Миколи Стороженка до Вадима Модзалевського читаємо: /6/ «Теперь (по смерті Антоновича. — В. У.) пойдет, конечно, в особенности из лжеосвободительного лагеря, обычное навязывание покойному того, чего он никогда не думал, и он сделается фетишем политиканствующих, но, насколько я его знал, он придерживался лишь формы laissez foire, laissez posser (дозвольте зробити, дозвольте пройти), будучи сам человеком умеренных во всех отношениях взглядов и чистым ученым с широким образованием и научной инициативой» ³.

З ворожого табору лунали звинувачення у подвійній грі, зраді «своїх», пристосуванстві. Микола Могилянський безапеляційно прирікав: «Антонович — двуликий Янус, який з кафедри університету проповідував одне і був у дружбі навіть з Новицьким (жандармський полковник. — В. У.), а у себе вдома, у колі вибраної молоді проповідував інше: ненависть до Росії» ⁴. Та звинувачень із боку росіян-державників було замало. Поляки теж докидали свою дещицю чорної фарби. Якщо Ф. Равіта-Гавронський досить обережно писав про загадковість, невизначеність справжнього обличчя Антоновича, яке «незмірно складне і неможливе для схоплення» ⁵, то Вацлав Лясоцький просто називав його «інтриганом, зодягненим в тогу демократичної простоти і товариської популярности в стосунках з тією ідеальною і найжертвеннішою з жертвенних молоддю» ⁶.

Нарешті, безсумнівно провокаційну роль у створенні відповідної «опінії» щодо Антоновича відіграло жандармське управління. Вже згадуваний полковник Новицький на допиті студента Невестюка у 1892 р. вів із ним розмову про Антоновича, який, мовляв, граючи роль лояльної до влади людини, загрібає жар чужими руками, наражаючи на небезпеку недосвідчену молодь. Новицький «довірочно» повідомив студентові, що Антоновичу як поляку в університеті не давали стипендії, тоді він перейшов у православ’я і отримав стипендію, а згодом улаштувався на кафедрі. Насправді ж він не поляк, не українець і не росіянин, а досить темна особа ⁷. Повернувшись у Галичину, Невестюк переповів усе це на сторінках коломийської газети «Народ» (1893, 1 вересня). Так Антонович із подачі жандармів був ославлений галицькими радикалами і через цензуру та політичні мотиви навіть не міг виступити зі спростуванням.

³ ЦДІА України у м. Києві. Ф. 856, оп. 2, спр. 25, арк. 7 — 7 зв.

⁴ Могилянский Н. М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 году) // Архив русской революции. Берлин, 1923. Т. 11. С. 85.

⁵ Rawita-Gawroński F. Włodzimierz Antonowicz. Lwów, 1912. S. 6.

⁶ Lasocki W. Wspomnienia z mojego życia. Kraków, 1933. S. 329.

⁷ Кордуба М. Зв’язки Антоновича з галичанами // Україна. 1928. № 5. С. 77. /7/

Згадані обставини спричинили до того, що Антонович у принципі майже не виступав у друці з якимись відвертими заявами попри всі закиди супроти нього. Його учень, людина з російського табору Іван Линниченко, слушно зауважував, що «Сповідь» була чи не єдиним відвертим виявом почуттів і поглядів Антоновича. Взагалі він «был крайнє скуп на подобные излияния — во всех последующих его многочисленных работах и статьях (за исключением косвенных намеков в одной) автор, ушедший весь в работу и самого себя, крайне мнительный и подчас даже чересчур осторожный, избегал касаться этого рокового для него периода жизни» ⁸.

Надмірну обачність Антоновича, його неймовірний самоконтроль і майже повну замкнутість зазначали більшість із тих, хто з ним спілкувався. Олександр Барвінський згадував, що визнаний учений «так навик був до великої обережності, що навіть у своїй комнаті говорив півголосом, вистерегаючися підслухання, розмови з ким-небудь непокликанним» ⁹.

Іван Линниченко так пояснював потайність Антоновича і стриманість його наукових праць (у висновках та констатаціях): «За ним постоянно и упорно следили, вскрывали его переписку, вызывали его для объяснений куда следует, подсылали к нему ловких агентов, выдававших себя то за ярых украинофилов, то за делегатов Ржонда. И он жил вечно под страхом репрессий, тяжелых и обидных объяснений, высылки из обстановки, в которой только и мог работать на пользу той цели, которой он всецело отдался. И это сделало его крайне скрытным, уклончивым, осторожным в писательстве, личных разговорах и лекциях университетских и публичных, — для последних он, если не мог от них отказаться, выбирал темы самые безобидные, в которых самая придирчивая критика не могла бы найти материала для обвинения в тайных замыслах» ¹⁰.

⁸ Линниченко И. А. Речи и поминки. Одесса, 1914. С, 259.

⁹ Барвінський А. Спомини з мого життя. Львів, 1913. Ч. 2. С. 318.

¹⁰ Линниченко И. А. Речи и поминки. C. 264.

Політичні причини замкнутості Антоновича підкреслював також Сергій Єфремов, зауважуючи, що дехто безпідставно звинувачував його «в полохливості» (наприклад, Михайло Драгоманов). Однак обережність Антоновича, очевидно, була наслідком виховання в «суворій школі життя». Єфремов слушно зазначав, що тут були й певні ідеологічні міркування: Антонович відсував чисту політику (а радше політиканство) на задній план, висуваючи культурницьку роботу серед мас, в якій він бачив «грунт і на політичну пра-/8/цю в майбутності». Тому всю його діяльність як професора, популяризатора, видавця, ініціатора Південно-Західного відділу Географічного товариства, «Киевской Старины», літературні виступи проти Сенкевича, Флоринського тощо, — словом, «всякі культурно-наукові заповзяття широкого громадського значення» слід розглядати як працю саме в цьому річищі ¹¹.

Прагнення Антоновича залишатися в тіні пояснюється також іншими причинами. Проминувши юнацький вік «бурі й натиску», Антонович утратив нахил до прилюдних полум’яних виступів. Тепер він найкраще почував себе у «невидимій атмосфері товариської конспіративної роботи — і тут справді виявлявся великий організаторський талант та вміння єднати людей біля себе» ¹².

Інший учень Антоновича — Орест Левицький — зазначав, що вчений мав чимало таємних ворогів і «через те звик не всякому діймати віри й виявляти свою душу» ¹³. Це була правильна політика: жандарми постійно скаржилися, що за Антоновича ніяк не можна ухопитися, адже він постійно «тримає дистанцію». Одна з його учениць дуже тонко відзначила цю невидиму демаркаційну лінію, яку той одразу проводив у будь-якому спілкуванні.

Ота межа була для всіх. «Її утворило життя: той, хто стільки пережив замолоду, хто написав свою знамениту чудову «Исповедь», той повинен був утворити круг себе цю невидиму межу, щоб укрити за нею своє внутрішнє «Я» від чужих замахів. І наскільки зовнішнє «Я» Вол. Бон. було просте, привітне, товариське, настільки внутрішнє його «Я» було складне, замкнене й обережне, і дібратись до нього було нелегко. Навіть в оточенні своїх однодумців, в зібраннях Громади, Антонович «не розгортався», не висловлювався до кінця. Мені здається, що тільки Рильський розумів його цілком, хоч і не згоджувався де в чому з ним» ¹⁴.

При цьому у стосунках із людьми Антонович був рівний. Навіть коли він говорив зі своїм явним чи потайним ворогом, учений не демонстрував своїх негацій. Це часто викликало подив і нерозуміння, а з боку радикалів — навіть прямі звинувачення. Як, мовляв, Антонович може відвідувати митрополита, розмовляти з жандармом Новицьким, узагалі спілкуватися з реакціонерами?

¹¹ Ефремов С. Перед судом власної совісти. Громадська і політична робота В. Б. Антоновича // Зап. іст.-філ. від. ВУАН. К., 1925. Кн. 1. С. 7.

¹² Там само. С. 10.

¹³ Левицький О. Сторінка з життя В. Б. Антоновича // Літ.-наук. вістник. 1913. Кн. 4. С. 19.

¹⁴ Єгунова-Щербина С. Пам’яти В. Б. Антоновича // Україна. 1928. № 5. С. 96. /9/

Линниченко писав, що Антонович мав широке коло знайомств: «...к нему заезжали с визитом многие очень высокопоставленные особы, до великих князей включительно, и к его скромному домику на углу Кузнечной и Жилянской, подчас к великому изумлению соседей, внезапно подъезжала карета с звездоносцем-генералом, генерал-губернатором или командующим войсками...» Одного разу Новицький викликав Антоновича для допиту і почав із запитання про його знайомих. Учений почав диктувати: «Его Императорское Высочество наследный принц итальянский, великий князь...» Новицький знітився і припинив допит. Справді, невдовзі перед цим спадковий принц Італії Віктор-Емануїл і один із великих князів Романових зробили візит «крупнейшему на Руси знатоку южно-русской истории и местной археологии» ¹⁵.

Іще одна обставина цілком особистісного характеру, про яку не можна не згадати. Антонович, як твердить більшість його знайомих, був надзвичайно скромною людиною. Він «ніколи й нікому не хвалився своїми учинками, і часто траплялось, що навіть близькі приятелі Антоновича тільки випадково довідувались про той або інший його добрий учинок, та й то не від його, а од інших людей» ¹⁶. Василь Ляскоронський, приміром, наводив згадку про те, що Антонович щороку виділяв із власних гонорарів стипендії гімназистам і студентам. «Про це ніхто не знав до самої його смерті, робилося те таємно од усіх» ¹⁷.

Дружина вченого Катерина Мельник-Антонович пояснювала цю рису настійливим самовихованням чоловіка. Річ у тім, що в дитинстві у польському середовищі у хлопчика помітно розвинулося бахвальство, яке він згодом вирішив побороти. І вже в університеті студенти медичного факультету підкреслювали «велику скромність, стриманість та ввічливість» Антоновича. А Драгоманов з цього приводу навіть іронізував! «Антонович колись умре з ввічливості, щоб комусь догодити». Скромність та стриманість, на думку К. Мельник, «так вросли йому в плоть і кров, що зробились головнішими, немов природженими рисами його вдачі» ¹⁸.

¹⁵ Линниченко И. А. Речи и поминки. С. 253 — 255.

¹⁶ Левицький О. Сторінка з життя... С. 19.

¹⁷ Невидані спогади В. Г. Ляскоронського за Володимира Боніфатієвича Антоновича як професора // Україна. 1928. № 6. С. 80.

¹⁸ Антонович В. Б. Твори. К., 1932. T. 1. C. 76.

У 1874 р., коли у Києві проходив III Археологічний з’їзд, І. Срезневський виголосив промову про визначні наукові заслуги Антоновича. М. Білінський згадував: «Присутні вчені Дружніми оплесками відповіли на доповідь Срезневського. /10/Антонович при цій овації так зігнувся, сидячи в кріслі, ніби мав пірнути» ¹⁹.

Отож, цілком очевидним є те, що через різні причини Антонович для своїх сучасників був людиною незбагненною, так би мовити, лицарем з опущеним забралом і без зафіксованого списку перемог. А що вже казати про нащадків... Тому подати образ Антоновича як добре виписаний портрет сьогодні практично неможливо. Це неодноразово підкреслювали його численні біографи, що знали свого героя особисто.

Михайло Грушевський порівнював свого вчителя з античним філософом, який у вирі людського життя лише зрідка обмінюється враженнями й думками з тісним колом учнів. Грушевський досить тонко пояснював протиріччя у громадській оцінці Антоновича: одні, зовсім не знаючи його політичної діяльності, вважали вченого крайнім об’єктивістом, представником суворого академізму в науці й ставили за приклад іншим, більш емоційним дослідникам-полемістам; інші ж, обізнані з діяльністю Антоновича у громадських організаціях, «роздували до розмірів фантастичних його впливи, його активну участь в національнім і політичнім українськім житю, творили цілі легенди і байки про нього» ²⁰. А мудрий філософ із посмішкою вислуховував усі пересуди, нічого не спростовуючи...

¹⁹ Білінський М. З минулого пережитого // Україна. 1928. № 2. С. 123.

²⁰ Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчости і діяльности // Зап. Укр. наук. тов-ва в Києві. 1908. Кн. 3. С. 7.

Але чи слід думати, що образ Антоновича назавжди залишиться загадкою? Зрозуміло, що документи, які збереглися, відбивають лише зовнішній перебіг подій, але не дух і помисли Володимира Боніфатійовича. Та чи буде ця постать вічним айсбергом? Хотілося би думати, що на це запитання ми можемо відповісти скорше оптимістичним «ні», аніж песимістичним «так».

Справа в тому, що в архіві Антоновича та його близьких знайомих, друзів і родичів все ж залишилися матеріали, які з різною повнотою та адекватністю віддзеркалюють ті сторінки його діяльності, які за життя Володимир Боніфатійович майже не демонстрував. Це насамперед листи вченого до найближчих йому людей, у спілкуванні з якими душа його розкривалася. Показовими в цьому сенсі є думки, висловлені в листі до Катерини Мельник: «Формальное письмо претит моей натуре; я бы унизил себя глубоко и Вам бы оказал (по моему убеждению) высочайшее неуважение, если бы писал письмо без дела и впечатлений... По моему мнению, /11/ всяк человек пошлеет, если предпринимает деяния, не вытекающие из его убеждений или этического направления, а только по внутренним, для него нравственно обязательным побуждениям. Я всю жизнь держался (может быть, глупого) убеждения, что человек в неофициальных отношениях должен быть строго правдив, т. е. делать, писать и говорить только то, что у него лежит на мысли, совести и чувстве, а не то, к чему его обязывают внешние, кем-то и почему-то, без его ведома и согласия устроенные формы и обязательные отношения. Может быть, все это крайний идеализм или так называемая «философия», но меня долгий век от нее не вылечил, и предпочитаю свою философию всему тому, что «принято», «обязательно» и т. п. Не правда ли, что я неисправимый мечтатель?» ²¹.

Зацитований уривок попервах шокує. «Застібнутий на всі ґудзики» у своїх відомих (переважно опублікованих) листах, тут Антонович постає надто незвичним. Це стосується, напевне, і його листів до близького друга Федора Вовка та соратника по «хлопоманству» Бориса Познанського. Саме останньому вже 70-річний учений напише: «Всяка правда повинна відрізнятися простотою, ясностью і законченностью» ²².

Іще одна характерна деталь, яка дає змогу осягнути самооцінку Антоновича. Маємо на увазі його судження про іншу, не менш незбагненну людину — Пантелеймона Куліша.

Ще у 1901 р. Антонович засуджував хитання Куліша та його пристосуванство, тим засвідчуючи, що його власне кредо було іншим, — хоч, можливо, зовні не завжди його поведінка видавалася твердою і несхитною. Зокрема, він писав Познанському: «З оптимізмом твоїм взглядам Куліша не зготжуюсь. Мабудь, ти не читав його останніх творів: «История воссоединения Руси», статья про козаків в «Рускому архіві», «Хуторная поезія» і т. д. Опріч того сей поворот ілюструється рукописним документом — прошенієм до Міністра внутренних дел, коєму він посилає «Историю воссоединения Руси» як доказ своєї лояльності і просить позволити йому докончити служебку карьеру» ²³. В ранішому листі до Феофана Лебединцева Антонович узагалі нарік Куліша «двулицым Пантюшкой Кулишевым» ²⁴, отже, позиція його була вкрай негативною.

²¹ ЦДАВО. Ф. 3956, оп. 1, спр. 14, арк. 47 — 47 зв.

²² Бужинський М. Листи В. Б. Антоновича до Б. С. Познанського // Україна. 1928. № 5. С. 107.

²³ Там само. С. 106.

²⁴ ЦНБ. ІР. Ф. III, спр. 3742, арк. 6. /12/

Цікавим є висловлювання Антоновича про складність життєвого шляху до ідеалу (лист до Б. Познанського від 1901 р.): «На те і єсть ідеал, штоби визначати еволюцію правди в будучині, і на те дійсність, щоби поволі переробляти ідеал, тягнучи за собою дуже важку і неморальну спадщину прошлого. Зістається бажати, шчоби ідеал здіснявся як мога скорше, і думаю, шчо нема чого сердитися за те, шчо в житті зустрічаємо антиідеальні прояви» ²⁵.

Це твердження є знаменним. Усе життя Антоновича, на наш погляд, показує, що він ішов раз і назавжди визначеним шляхом, стискуючи в кулаці емоції, ховаючи ненависть до ворогів, сприймаючи всі прояви людського єства рівно, Все це було марнотою в порівнянні з визначеним ще в юності ідеалом. І глибоко в душі він залишався «невиправним мрійником», який умів піднятися над буденністю життя, оцінюючи його іншими, набагато вищими мірками.

Тут ми не можемо не згадати влучні слова одного з сучасників Антоновича: «В. Б., кроме того, что поддерживал все свои «надії і жадання», умел их и отстаивать, — он служил живым примером, что царское правительство не есть какой-нибудь неизбежный Молох, в который бросают жертвы инакоумствующих. Он был символом смелости, он везде среди своих друзей умел найти бодрый элемент и без всякого опасения и страха смотрел на противников» ²⁶.

Отже, зіставляючи окремі визнання самого Антоновича в листах із розкиданою по численних споминах про нього інформацією та зафіксованими документально його «зовнішніми» вчинками та їхніми наслідками, з його прямо висловленими чи завуальованими думками в наукових працях та лекціях, спробуємо реконструювати головні риси образу Володимира Боніфатійовича. Кажемо саме про головні риси, бо ще раз наголосимо, що Антонович настільки багатогранний і нерозшифрований у своєму духовному житті, що змалювати його портрет нам удасться лише й лише почасти.

Ще за життя Антоновича почали виходити дослідження про нього. На сьогодні їх уже кілька десятків, і пропонована стаття — всього одна з них. За традицією вона містить огляди громадської, наукової та педагогічної діяльності вченого. Така тематична розчленованість, імовірно, краще сприйматиметься, коли на початку буде подана хоч якась загальна характеристика цієї непересічної людини.

²⁵ Бужинський М. Листи В. Б. Антоновича... С. 106.

²⁶ ЦНБ. ІР. Ф. І, спр. 8077, арк. 6. /13/

Найкращу, на наш погляд, загальну характеристику постаті В. Б. Антоновича на тлі українства дав його учень і наступник M. C. Грушевський. Він поділяв життєвий шлях учителя на три основних періоди ²⁷.

²⁷ Грушевєький М. Володимир Антонович... С. 8 — 10.

Початковий охоплює перше тридцятиліття життя Антоновича. Це час наступу і штурму, «час жадного, горячого шукання доріг індівідуальному життю і громадській роботі». З дитячих років він інстинктивно, завдяки вродженому гуманізмові, хилиться від свого польського середовища до світу «хлопського українського». Згодом до цього прилучилися впливи французького раціоналізму XVIII ст. та демократичні, поступовські погляди вихователя (фактичного батька) Я. Джидая. Все це, сполучившись в одне ціле, привело до бурхливої громадської діяльності й рішучого кроку — розриву з польським середовищем, до маніфестації своїх поглядів у «Моїй сповіді», русі «хлопоманів» та створенні «Громади».

З 1860-х років починається другий період в житті Антоновича. Це час майже двадцятилітньої напруженої продуктивної наукової праці, яка значною мірою пов’язувалася з суспільними поглядами та громадською діяльністю. Це насамперед архівні досліди польсько-українських відносин, які підтверджували думку про негативну роль польсько-шляхетської держави в українській історії. З великим талантом і повнотою Антонович змалював «соціальний устрій і житє українського народу під польським режімом і непримиренні суперечности його з польсько-шляхетським устроєм». Цей період став вершиною діяльності Антоновича. Саме тоді він заявив про себе як одного з найвизначніших репрезентантів українства і в науці, і в громадській діяльності.

Третій період розпочинається з середини 1880-х років, коли стають помітними «виразні прикмети вичерпання і утоми» Антоновича. Погіршуються умови суспільного життя в Росії, українство придушується політично-жандармською системою, відбувається розкол у «Громаді», спалахує ідейний конфлікт із недавніми товаришами («політики» і «культурники»), не вдається польсько-українська угода в Галичині. Все це стає причиною знеохочення і послаблення діяльності Антоновича. В українському русі з’являються нові лідери, напрями, молодь схиляється до революційного радикалізму. Наукові праці вченого також утрачають живий громадський зміст. Антонович віддає перевагу археології, нумізматиці, історичній географії. З 1890-х років відчутний досить значний упадок фізичних сил, і «серед спокійніших /14/ антикварських занять тихо догорає його могутній дух — до смерти не стративши, одначе, своєї незвичайної живості, інтелігенції і рідкого, незвичайного чару».

Реконструюючи процес становлення та розвитку світогляду Антоновича, M. С. Грушевський визначав кілька найважливіших моментів ²⁸. Насамперед, це вироблений в дитинстві «гуманний погляд на житє» і зацікавлення українськими сюжетами. По-друге, це вплив французького раціоналізму, почерпнутого з батькової бібліотеки. «Скептик і позитивист, — писав Грушевський, — індіферентний до всякої трансцедентної метафізики, він заховав одну релігію — релігію людства. Віра в вічне і неустанне уліпшуваннє житя і вдатність людства до безграничного облагороднення, культурного і етичного, дорогою розуму, культурної роботи — сі провідні ідеї французького раціоналізму зісталися його провідними ідеями». Однак він не став «вселюдиною», будучи міцно прив’язаним до українського життя. В основі всієї його наукової «діяльності лежить «глубокий пієтизм, тепла і сердечна любов до сього народу». Грушевський написав про це так: «Він обожав в нім його суцільність, стихійну гармонію, високу красу побуту і глубоку природну льогічність мисли; хилив чоло перед його високими культурними і соціальними інстинктами, високогуманною вдачою і тонким етичним почутєм, горячою жагою і непохитним жаданєм справедливости».

²⁸ Там само. С. 10 — 14.

Однак Антонович ніколи не обстоював національну виключність. Він завжди високо підносив роль культури в історії народу, орієнтуючись на західні взірці. Політичну роботу без культурних підстав він вважав спорудою на піску. Усі нещастя України Антонович убачав у «малій культурності українського суспільства, в браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання». Як послідовник еволюціонізму, він не вірив у швидкісні революційні перетворення, вважаючи, що лише послідовна просвіта й піднесення свідомості народу є єдино правильним шляхом. Грушевський зазначав досить сильний вплив на Антоновича також кирило-мефодіївців, які «завершили ідейну еволюцію його своїми ідеями автономізму і федералізму». Їхня проповідь фізичної й духовної свободи була співзвучна ідеям, які виробилися у Антоновича під впливом революційних подій у Західній Європі. На терені історіографії ці ідеї духовно і персоніфіковано уособлював М. І. Костомаров, слідом за яким пішов і Антонович. Їм обом було притаманне різке засудження польської доби в українській історії. /15/ M. C. Грушевський наголошував: «Можна сказати, що всі історичні праці Антоновича з невеликими виїмками — се оден акт обжаловання історичної Польщі, з її всевласним панованнєм шляхетської верстви і поневоленнєм недержавних народностей». Однак Антонович не був ворогом поляків, «він був тільки ворогом історичної Польщі — її хиб, шкідливих не тільки для пригнетених нею народностей, а і для самих поляків; був ворогом польсько-шляхетської ідеольогії, ворожої польському демосу також, не тільки українському».

Саме звідти іде й негативна оцінка Антоновичем державності як елемента суспільного життя. Він підкреслював недержавність українців і вважав це їхньою «імманентною прикметою». Антонович говорив про це «з тим лекшим серцем, що державну стихію вважав елементом скорше негативним в житю суспільности, народу, ніж творчим, позитивним». Польське й російське державне володарювання в Україні, на його думку, руйнувало провідний общинний елемент української спільноти. Втім, і в цьому середовищі Антонович ясно бачив соціальну нерівність, протистояння різних верств, внутрішнє поневолення, насильство, визиск, проти чого повставало усе його єство.

M. C. Грушевський так писав про Антоновича: «Громадянські інтереси були сильно розвинені у нього і могутно кермували його науковими зайнятями, особливо в період розцвіту його сил і наукових зайнять. Інтереси наукові тісно сполучені у нього з інтересами громадянськими, національними та політичними». Однак, на думку Грушевського, Антонович «боєвою натурою не був»; делікатний і вразливий, ;«він не мав в собі того всепалющого огню, який змушує людину перемагати найприкріші для неї обставини й перешкоди в своїм служенню провідній ідеї свого життя». Йому були органічно противні боротьба, конфлікти, «вуличні» методи. Лише натяками, ледь помітними для втаємничених, давав Антонович у своїх працях «ширші виводи соціально-політичного або національного характеру», ховаючи від читача справжній «ідейний підклад своєї наукової роботи». «Історик-філософ, з великим, навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації, він не любив вводити публіку в лабораторію своєї мислі, ставлячи перед її очима готовий, можливо упрощений рисунок певної доби, певного складного історичного або соціального процесу» ²⁹.

²⁹ Там само. С. 5 — 6.

Його узагальнюючі концептуальні думки стосовно української історії висловлювалися лише в тісному колі, де читалися лекції, не /16/ призначені для широкої публіки. Лише окремі з них виходили в Галичині під псевдонімом.

Визначний український громадсько-політичний діяч, письменник, історик церкви О. Г. Лотоцький, який запізнав Антоновича, наприкінці 1880-х — на початку 1890-х років, так характеризував громадянську еволюцію «одного з найбільших людей української справи»: «В. Б. на протязі півстоліття своєї діяльности наукової та громадської хоч як твердо йшов до одної незмінної цілі, але під непереможним тиском режиму мусів зміняти тактику та звужувати шлях своєї діяльности, аби зовсім од життя не усунутись. На полі науковому він мусить покинути ті ділянки української історії, яким на початку віддає свою увагу, в яких виявлялася органічна сила української нації. Від подій і доб великого національного підйому був він примушений перейти до нейтральніших об’єктів наукового досліду, впірнає в архивну роботу і нарешті майже замикається навні у вузькій ділянці археології. Як се взагалі було в тодішньому життю під самодержавним режимом, робота Антоновича — наукова й громадська — переходить в таємні підвали життя... Врешті В. Антонович та спільники його по національно-громадській роботі приходять до думки забезпечити можливість і здобутки української національної праці на терені иншої держави, де частина українського люду все ж користувалася певним мінімумом національної свободи під охороною державної конституції, бодай би й такої, як австрійська» ³⁰. Антонович норяд з О. Я. Кониським став одним із творців так званої «нової ери» (польсько-українська угода 1893 р. у Галичині).

³⁰ Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1933. Т. 2. С. 168 — 169.

Саме в Галичині Антонович мріяв почати нове життя, обійнявши кафедру історії України Львівського університету, очоливши Товариство ім. Шевченка і всю українську громаду. Там, у Галичині, не треба було постійно жити з опущеним забралом і тримати зачиненою браму своєї душі... Однак не судилося. Доля вимагала нести хрест подвійного життя до кінця.

Ця двоїстість пронизувала практично увесь земний шлях Антоновича: син одного батька (Яноша Джидая), він формально носить ім’я іншого (Боніфатія Антоновича); досьогодні не вдається встановити точно роки його народження (1830 чи 1834) та обряду першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, він переходить в український табір; отримує офіційну освіту в російської гімназії, але самоосвіту — на французькому ра-/17/ціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів — і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях — і співпрацює з одіозним Юзефовичем; в університеті він читає курси історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім’ям публікує нейтрально-наукові, а під всевдонімом — науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде у Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за «нову еру»; офіційно одружений з Варварою Міхель (до її смерті у 1902 р.), але при тому близько двадцяти років має за дружину Катерину Мельник...

Ясно, що Антоновичу було нелегко. І має бути зрозумілим, що за такої двоїстості життя неможливі його однозначні оцінки.

* * *

Згідно з концепцією Антоновича, три чинники визначають «моральну діяльність всякого чоловіка»: спадок предків (75%), виховання — осягнення принципів і духовних надбань минулих часів (5 — 10%), власна ініціатива (до 15%) ³¹. І хоч усе життя самого Антоновича доводить, що він головним чином самотужки витворив свою мораль, усе ж слід зважити на думку вченого і хоч кілька слів сказати про його родину.

Його рідний батько Янош Джидай був сином угорського революціонера, що виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Тікаючи від переслідувань, Матяш Джидай опинився в Галичині, де у нього й народився син. Янош закінчив філософський факультет Львівського університету (близько 1826 — 1827 рр.), збирався на війну за незалежність Греції («не встиг») і почав кар’єру гувернера на Правобережній Україні. У маєтку пана Марковського на Уманщині (с. Ягубець) Джидай зустрівся з Монікою Антонович. «Результатом цієї стрічі, — писав Володимир Антонович, — було моє життя» ³².

³¹ Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 3 — 4.

³² Там само. С. 4 — 6.

Вчений писав про даний факт цілком відверто, бо, очевидно, через власний досвід вважав «інститут сім’ї в такому складі, як він є, зовсім негідним», — тобто довічне поєднання церковним шлюбом без права розлучення може призвести лише до фактичного протесту, як і сталося з його батьками. Разом із тим Антонович був вдячний матері «за /18/ те, що придбала» йому «ідейного й розвиненого батька». Пізніше хлопець виховуватиметься в родині та пансіоні Джидая в Одесі, й саме це спричинить його глибокий демократизм і схильність до ідей французьких просвітників. Батько в житті вченого зіграв роль доброго вихователя і завжди слугував для нього прикладом.

Зовсім інше враження справив на Володимира його формальний батько — Боніфатій Антонович, литвин із Віленщини, випускник Кременецького ліцею і гувернер, який став офіційним чоловіком його матері. У них народилося двоє дітей, але через повну несумісність характерів подружжя розійшлося по різних домах. Через десять років після цього народився Володимир, якого записали на ім’я вінчаного чоловіка матері. Так син Яноша Джидая став Володимиром Боніфатійовичем Антоновичем. Про свого формального батька вчений згадував як про «натуру зовсім пасивну, індиферентну, без усякої ініціативи і тільки з напрямком до абсолютного спокою і до життя без праці, хочби скромного» ³³. За іронією долі Володимир певний час навчався і виховувався в родині, де Боніфатій Антонович був гувернером. Він згадував про це без захвату і вдячності — наука була надто млявою.

Своєрідною особою була мати вченого. Вона особливо пишалася тим, що веде родовід від самих князів Любомирських, бо її мати Кароліна була позашлюбною донькою князя Каспера Любомирського — власника м. Паволочі Сквирського повіту. Батько Моніки був польський шляхтич Іполіт Гурський. Після його смерті юна Моніка (народилася у 1802 р., а осиротіла в 12 років) потрапила в дім багатих панів Подоських, де виховувалася разом з їхніми дітьми. Як вважав Антонович, «тут зложився цілком її світогляд на все життя — поважання панського побуту, погорда до нижчих станів суспільства: селян, жидів і т. ін., бажання як можна найкращої обстанови життя і т. ін.». Все це Моніка намагалася передати своїм дітям, прищеплюючи їм «панські звички» навіть методом терору. Вона служила гувернанткою в різних родинах, добре знала французьку, багато читала. Окрім того, Моніка «відрізнялась огромною енергією, великим розвиттям волі з деспотичним дуже напрямком» ³⁴.

³³ Там само. С. 9.

³⁴ Там само. С. 6 — 9.

Такими діаметрально різними — як психологічно, так і ідейно — були батьки Антоновича. Їхні настанови в житті часто були прямо протилежні. Переплетення офіційних і неофіційних стосунків не могло не відбитися на душі й свідо-/19/мості хлопчика. В майбутньому він сам потрапить у такі ж обставини, і його особисте життя буде подвійне.

Залишається тільки подивуватися, як з такою спадковістю і в такому оточенні Володимир Антонович знайшов і твердо ступив на шлях, яким не йшов жоден із його кревних.

Таємниці біографії вченого, розпочавшись із питання про батька, продовжуються неясністю з датами народження й хрещення. Офіційно вважається, що Володимир народився 6(18) січня 1834 р. в с. Махнівці на Київщині (нині Житомирська обл.) і був охрещений у католицькому віросповіданні. Однак ще за життя Антоновича поширювався переказ про те, що він народився у 1830 р. в Чорнобилі й був хрещений греко-католицьким священиком. Документально це зафіксовано в листі А. Мйодушевського (січень 1903 р.) до В. Антоновича, в якому перший зазначав, що чув про це від сестри професора (в подружжі Васнєвської) і просить дати докладні відомості з приводу вказаного факту. Антонович відповів (3 червня 1903 р.), що звістка про народження і хрещення його уніатом є помилковою: «...обоє батьки мої належали до католицького обряду, значить і я був охрещений як католик» ³⁵.

Ця інформація традиційно вважається достеменною. Однак якщо проаналізувати відповіді Антоновича у тому ж листі на інші запитання Мйодушевського, то вони свідчать, що Володимир Боніфатійович не розкривав родинних таємниць (зокрема, називав батьком Б. Антоновича, а про Я. Джидая писав як про вихователя).

В некролозі Антоновича, написаному його учнем В. Ляскоронським, передавалися слова старшого сина вченого — Івана Володимировича, що батько народився 1830 р. у Чорнобилі. Згідно з оповідями рідних, дитина була дуже слабкою і хворобливою, тому батьки, боячися, що вона помре нехрещеною, поспішили її охрестити. Через відсутність ксьондза обряд правив уніатський священик. Однак коли родина переїхала у Махнівку, місцевий ксьондз перехрестив дитину в 1834 р., і ця дата пішла по всіх документах як рік народження ³⁶. Про це говорилося і в інших некрологах ³⁷. Отже, дана версія була досить стійкою серед тих, хто добре знав ученого та його родину.

³⁵ ЗНТШ. 1909. Т. 89, кн. 3. С. 150.

³⁶ Ляскоронский В. В. Б. Антонович (некролог) // ЖМНП. 1908. № 6. С. 51 — 52.

³⁷ Киевские вести. 1908. № 67. 9(22) марта.

Щоб з’ясувати це питання, син А. Мйодушевського Ян звертався до вдови історика та його сина Дмитра і в статті /20/про Антоновича у польському біографічному словнику впевнено навів дату й місце народження вченого — 1830 р., Чорнобиль ³⁸.

У коментарях до споминів В. Антоновича його вдова Катерина Мельник зазначала, що при хрещенні Я. Джидай подарував синові золотого хреста з написом: «Boże błogosław Włodzimierzowi. 6 stycznia 1834». Із цього вона робила висновок про вказівку запису на «докладну дату народження» ³⁹.

Онук ученого Марко Антонович уже в наш час знову підтвердив версію про народження діда в 1830 р. у Чорнобилі та про хрещення греко-католицьким парохом. Після переїзду в Махнівку католицький ксьондз відмовився визнати попереднє хрещення, перехрестив хлопчика і «визначив нову дату народження... 6(18) січня 1834 р.» Причина дотримання цієї дати самим В. Антоновичем його онуком пояснюється небажанням «йти передчасно на пенсію, а також й тим, що зміна дати народження ускладнила б його особисте життя» ⁴⁰.

³⁸ Połski Słownik Biograficzny. Kraków, 1935. T. 1. S. 142 — 144.

³⁹ Мельник-Антонович К. Додаткові примітки та відомості до «Мемуарів» // Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 66.

⁴⁰ Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського про Володимира Антоновича і Тадея Рильського // Укр. археогр. щорічник. 1992. Вип. 1. С. 282.

Отже, питання про дату народження та обряд хрещення В. Б. Антоновича не є розв’язаним і потребує пошуків метричних книг греко-католицької церкви Чорнобиля 1830 р. та католицького костьолу Махнівки 1834 р. Поки що архівні розвідки не увінчались успіхом.

Сам Володимир Боніфатійович завше подавав дату і місце свого народження — 6 січня 1834 р., м. Махнівка Київської губернії, де на той час його мати купила будинок і оселилася з дітьми. Через три роки вони перебралися до дядька — Юзефа Гурського, який був місцевим адвокатом. Пізніше Антонович відзначав його доброту і постійну зайнятість, а також дуже скромну освіту (базиліанська школа). Вчений пригадував і те, що судочинство велося польською мовою і згідно з Литовським Статутом.

Раннє дитинство хлопчик провів у спілкуванні з бабусею — Кароліною Гурською, про яку згадував з ніжністю й теплотою. Саме вона навчила його читати, писати, початкам арифметики; мала від природи «ідеальну доброту, лагідність і любов до людей». Бабуся багато оповідала онукові (зокрема про гайдамаків), співала пісень (народних та політичних польських XVIII ст.). «Ми з бабою, — писав Антонович, — /21/ були нерозлучні, й якось дуже старе і дуже мале припадали собі до уподоби і страшенно любили одно одного» ⁴¹.

До шести років тривала ця ідилія. Мати в цей час була зайнята заміжжям старшої доньки. Взагалі Моніка прагнула привчити своїх дітей до звичаїв польського шляхетства середнього достатку, котре, як згадував Антонович, «дивилось на себе як на представників культури, хоч, правду сказати, культури було в йому дуже мало... вся культура містечкової інтелігенції виражалась в костюмах, елегантних по змозі, і в способі держати себе в товаристві з елегантними манерами» на противагу «грубим і некультурним росіянам» ⁴². У цьому сенсі Моніка просто тероризувала сина: коли він якось забув по сніданні витерти губи, вона вишмарувала йому обличчя ганчіркою для підлоги, після чого почалося інфекційне запалення; заради «елегантності» хлопчикові робили штучні кучері і при цьому страшенно випікали шкіру голови; за відмову переказати книгу три дні тримали навколішки, не давали обіду тощо. «Я її дуже боявся, — згадував Антонович, — тон рішучий, деспотичний настрій, гувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок в цьому взгляді так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила» ⁴³.

Мабуть, усе це було першим щаблем на шляху Антоновича до негативізму стосовно польського шляхетства, його зверхності, гонору та фасадної культури.

Із 1840 р. Моніка Антонович найнялася гувернанткою до панів Цибульських в м. Горишківку поблизу Тульчина, де чотири роки перебував біля матері й Володимир. Тут він «вперше побачив товариство панів... воно не відрізнялося зовсім інтелігенцією, зате кожний пан виступав з великим апломбом... пихою... загалом старались держатися як замкнута каста», з погордою ставлячись до всякої «шуї» (тобто «сволоти»).

З цього часу для Володимира почалася «справжня наука» разом із дітьми Цибульських під керівництвом матері. Вивчалися польська мова та історія, географія, катехізис та французька мова. Антонович згадував, що найбільшу користь дало вивчення французької: «...знання цієї мови протягом всього життя давало мені змогу розширяти свій світогляд, користуючи з багатої літератури» ⁴⁴.

⁴¹ Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 10 — 13.

⁴² Там само. С. 16.

⁴³ Там само. С. 13 — 14.

⁴⁴ Там само; С. 25 — 27.

Втім, особливу /22/ увагу Моніка приділяла вихованню «гарячого польськоґо патріотизму», при цьому патріотичний обов’язок полягав у тому, «щоб хвалити все своє, мовчати про всі хиби й ганити все чуже». Особливий пієтет плекала мати щодо шляхетського стану, який вважала «установленим від Бога і самої природи», а інші стани — нижчими. Моніка забороняла синові вести компанію зі слугами чи сільськими дітьми, повторювати слова і звички, притаманні «хлопам» тощо. Все це, як оцінював пізніше Антонович, сприяло розвиткові в ньому неприємної риси, з якою довелося боротися усе життя, — «це було бажання вирізнитись між іншими людьми, показати себе якомога кращим, порисуватись і виявити себе чимсь особливим. Ця нещасна суєтність шляхетська спадала з мене дуже поволі, не раз доводила мене до самохвальчої брехні і, як брехня відкривалась, набавляла мені чимало сорому. Такий був моральний не дуже цікавий багаж, який я виніс з дитячого віку» ⁴⁵.

Четвертий рік науки Володимир відбував із Каролем Цибульським під керівництвом його гувернера. Навчання йшло ще малозрозумілою російською мовою: хлопців готували до вступу в гімназію. Згодом ще на півроку Володимира віддали для повторення науки разом із дітьми Абрамовичів Боніфатію Антоновичу. Той займався з хлопчиком лише катехізисом і читанням якоїсь латинської книги, усе інше Володимир повторював самостійно, проте з більшою охотою. Тут, у домі Оттона Абрамовича він мав змогу слухати вечірні читання шляхетської молоді. Найчастіше читали твори Михайла Чайковського (Садик-Паші) про козаків, де останні ідилічно єдналися з польською шляхтою. Антонович згадував: «Я перший раз побачив якийсь новий світ, немавший нічого спільного з шляхетським складом і одріжнявшийся від його особливою бадьорістю, живучостю й енергією... Ці образи Чайковського засіли мені глибоко в душу й ніколи не стерлись, положивши першу підвалину українофільства» ⁴⁶.

⁴⁵ Там само. С. 29.

⁴⁶ Там само. С. 30 — 31.

У бібліотеці Абрамовича Володимир перечитав польські та французькі книги, запам’ятавши до похилого віку поезії Міцкевича та переклади новогрецьких пісень про боротьбу з турками.

У 1844 р. Володимира за попередньою угодою батьків віддали на виховання в Рішельєвський ліцей, директором пансіону якого був Янош Джидай. Йому вчений завдячував «глибоким демократичним пересвідченням» та можливістю /23/ ознайомлення з творами французьких просвітників-енциклопедистів: Монтеск’є, Руссо, Вольтера, Дідро та ін. Антонович твердив, що саме під їхнім впливом склався його світогляд ⁴⁷.

У бібліотеці Джидая було багато цікавих книг, і Володимир читав їх запоєм. Саме з того часу він «виробив собі ту призвичайку до читання, що виявляв протягом цілого життя, буквально не можучи одної години перебути без книжки». Одного разу хлопця застав за читанням серйозної книжки батько. Тоді він сказав слова, які Володимир запам’ятав на все життя і які фактично стали одним із його гасел: «Тобі треба дуже багато вчитися, багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою прокладати собі дорогу в життю». Джидай почав керувати тематикою читання сина ⁴⁸.

Незважаючи на те, що у Рішельєвському ліцеї у класі Володимира (як свідчить його твір «Наш клас») навчалося одночасно 72 учні ⁴⁹, успіхи хлопчика були добрі, особливо з географії, історії, математики, фізики, природничих дисциплін, іноземних мов.

⁴⁷ Там само. С. 40.

⁴⁸ Там само. С. 68.

⁴⁹ ЦНБ. ІР. Ф. I, спр. 7907, арк. 6.

У 1848 р., коли відкрилася 2-га одеська гімназія, Джидай перевів свій пансіон у цей заклад. Володимира також перевели у п’ятий клас гімназії.

Через півстоліття вчений з теплотою згадував: «Эти три года (1848 — 1850. — В. У.) составляют для меня незабвенный период моей жизни, это были года, когда слагается нравственный облик человека, и в этом отношении я многим обязан 2-й гимназии: теперь, в старости, чувствую к ее влиянию глубокий пиетет; гуманное обращение с нами директора и учителей, влияние живого и европейски просвещенного города и дружный и искренно преданный культурному прогрессу круг товарищей положили на всю мою жизнь неизгладимый отпечаток: глубокое сознание совести, стремление к справедливости, добру и правде, несколько, может быть, слишком оптимистическую, но весьма успокоительную глубокую веру в прогресс». Антонович згадував директора П. Беккера, що викладав латинську мову та літературу і прищепив учням любов до класичних старожитностей, а також дав добру школу перекладу уривків із Таціта, Саллюстія, Тіта Лівія. Учитель французької А. Шапелон рекомендував хлопцям читати кращі книги французьких просвіт-/24/ників і взагалі вселив їм «относительное знание и глубокое уважение к европейской культуре» ⁵⁰.

Дух французької натурфілософії цілком пронизав свідомість юного Антоновича. Дуже яскраво засвідчують це його учнівські твори. Особливо показовим є ескіз «Дерево», де сплелося божественне розуміння Всесвіту й органічне поєднання природи і людини. Ось кілька висловів: «Дерево есть предмет, который нам более всего говорит о всемогуществе и доброте Бога, который, сотворяя дерево в пользу человека, хотел, чтобы тот наслаждался им... Дерево можно: сравнить с человеком, который пока еще в малом возрасте требует много попечений, а когда вырастет, делается полезным обществу» ⁵¹.

Втім у гімназичних творах Володимира усе ж присутні ознаки старого виховання. Він ще не вповні засвоює раціоналізм французьких просвітників, зберігаючи щиру віру в Господа і Божественне творіння світу. Цікавим у цьому сенсі, є твір «Ранок — найкращий час для розумових занять». Гімназист, який прокидався о шостій ранку, одягався і молився Богові, твердив: «Утро, когда душа наша отдохнула, то она может обратить все свое внимание на науки... Душа наша находится в спокойном состоянии, потому что единственная мысль, которую мы имеем до сих пор, была об Боге, а эта мысль не только не тревожит нашей души, но, напротив, восстанавливает ее тишину» ⁵².

Переказуючи оповіді Антоновича, його вдова повідомляла, що в останніх класах гімназії, у 14 — 16 років, юнак «починає роздумуватись над питанням політично-соціального та позитивно-філософського напрямку», перечитує французьких енциклопедистів і філософів XVIII — початку XIX ст., за спеціальну плату щодня читає старі книги в букіністичній книгарні ⁵³. Так поступово на ідеях французького раннього раціоналізму і пізнішого позитивізму кристалізувався світогляд Антоновича, і це наклало значний відбиток на усе його наступне життя. Одночасно відбувся перелом і в його ментально-національних почуттях. Розвиток загальнодемократичних поглядів змодулювався на конкретику народного життя в Україні. Сам Антонович великою мірою пов’язував це із впливом Джидая.

По закінченні гімназії у 1840 р., виконуючи незламне бажання матері, Антонович вступає на медичний факультет Київського університету св. Володимира.

⁵⁰ Слабченко Т. До життєпису В. Антоновича // Зап. іст.-філ. від. ВУАН. К., 1927. Кн. XV. С. 212.

⁵¹ ЦНБ. 1Р. Ф. І, спр. 7907, арк. 1 — 1 зв.

⁵² Там само. Арк. 2, 11 — 11 зв.

⁵³ Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 69. /25/

Проте вибір був невдалим. Юнак мав нахил до гуманітарних наук. Пізніше Володимир Боніфатійович згадував: «Уже со 2-го курса я понял, что попал не на свою дорогу, но тогда был воспрещен переход из медицинского факультета на другие — поэтому я должен был volens-nolens дотянуть медицину до конца». У 1855 р. Антонович не лише закінчив факультет, а й почав медичну практику в Чорнобилі та Бердичеві, між іншим, під час епідемії холери. Цей період життя був дуже тяжкий. В одному з листів (серпень 1856 р.) Володимир писав про півторарічну кризу й тяжкі переживання, від яких рятувала лише наполеглива праця. Але плинув час, і «оніміння» змінилося «душевною весною». Марко Антонович пояснював це смертю матері Володимира Боніфатійовича ⁵⁴, початком історичних студій та іншими справами. На той час Антонович вирвався з Чорнобиля — «великої пустелі, багна духовної сфери» — і припинив медичну практику ⁵⁵.

Повернувшись до Києва, Антонович удруге вступає до університету на історико-філологічний факультет, який закінчує у 1860 р. Власне, з часу навчання на цьому факультеті діяльність Антоновича стає настільки багатогранною, що її важко розглядати в комплексі. Тому далі ми окремо схарактеризуємо громадську, наукову, викладацьку діяльність Володимира Боніфатійовича. А тут подамо лише основні факти його життєвої кар’єри, які фіксувалися у «Послужному списку». По закінченні університету, в 1861 р., Антонович перейшов у православ’я. Його хрещеним батьком став рідний брат відомого філософа Памфила Юркевича Андрій Данилович ⁵⁶. Того ж року він повінчався з Варварою Іванівною Міхель у православній церкві Прозорівської башти на Печерську ⁵⁷. Тоді Антонович викладав латинську мову в 1-й київській гімназії. Потім протягом чотирьох років він викладав історію у кадетському корпусі. У 1863 р. за допомогою проф. M. Д. Іванішева Антонович був призначений канцеляристом у Тимчасову комісію для розгляду давніх актів, а після залишення першим посади головного редактора Комісії, у 1864 р., Володимир Боніфатійович посів його місце. Однак дійсним членом Комісії Антонович був затверджений лише в 1867 р.

⁵⁴ Але Моніка Гурська померла у 1859 р.

⁵⁵ ЗНТШ. 1909. Кн. 3. С. 148; Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського... С. 281, 284.

⁵⁶ Линниченко И. А. Речи и поминки. С. 259; ЦДІА України у м. Києві. Ф. 832, оп. 1, спр. 118, арк. 17.

⁵⁷ Невидані спомини І. Каманіна про В. Б. Антоновича // Україна. 1928. Кн. 6. С. 66-67. /26/

Із збільшенням родини (у 1864 і 1865 рр. народилися дві доньки) Володимир Боніфатійович змушений був шукати додаткових заробітків або більш високооплачуваної посади.

У 1865 р. Антонович спробував улаштуватися вчителем польської мови в російську гімназію м. Холма, де навчалися уніати. Подання директора Холмської учбової дирекції розглядалося в канцелярії губернатора Царства Польського, з якої був відправлений запит у секретну частину канцелярії київського губернатора. З’ясувалося, що ім’я Антоновича фігурує у трьох слідчих справах: 1861 р. (про поїздки його з Тадеєм Рильським); 1865 р. (про київські недільні школи та діяльність «Громади»); і того ж року (стосовно участі у змові й підготовці заколоту). «По всем этим делам, — дав висновок київський губернатор, — не обнаружено ничего к обвинению Антоновича; поэтому к определению его учителем в Холмскую гимназию препятствий не представляется» ⁵⁶. Однак це була думка київської влади, зацікавленої в тому, аби позбутися Антоновича; влада ж Царства Польського сприйняла інформацію інакше. Антонович не був затверджений і до Холма не поїхав.

Голова Комісії для розгляду давніх актів М. В. Юзефович, цінуючи працю Антоновича, добився підвищення йому платні та ініціював звернення генерал-губернатора Безака до міністра народної освіти (16 листопада 1868 р.) з пропозицією нагородити вченого орденом св. Станіслава II ступеня «во внимание к ученым трудам Антоновича на пользу отечественной истории и русского дела в Юго-Западном крае» ⁵⁹. Втім міністр під формальними приводами (низький чин — колезького секретаря, Комісія — у відомстві Міністерства внутрішніх справ) відхилив подання ⁶⁰. Та все ж Антонович отримав цю нагороду пізніше — на початку 1870 р., за клопотанням того ж генерал-губернатора.

18 лютого 1870 р. вчений захистив у Київському університеті магістерську дисертацію «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», а 3 квітня був обраний на посаду одразу штатного доцента (оминувши приват-доцента) по кафедрі російської історії. Антонович почав читати курс історії Давньої та Литовської Русі. Хронологічно продовжував цей курс доцент В. С. Іконніков. Незабаром Антонович був затверджений у чині надвірного радника, а через три роки — колезького радника.

⁵⁸ ЦДІА України у м. Києві. Ф. 442, оп. 815, спр. 391, арк, 1 — 6.

⁵⁹ РДІА (СПб.). Ф. 733, оп. 120, спр. 547, арк. l — l зв.

⁶⁰ Там само. Арк. З — 3 зв.

На початку грудня 1871 р. Київським /27/ університетом він був делегований на II Археологічний з’їзд у Петербург, де заявив про себе як першокласний археолог. У 1874 р. Антонович із колегами блискуче підготував і провів III Археологічний з’їзд у Києві. 21 грудня 1874 р. «за отлично-усердную и ревностную службу» вчений був нагороджений орденом св. Анни II ступеня.

У 1875 р. Антонович вісім місяців, маючи спеціальне відрядження Міністерства народної освіти, працював в архівах Москви і Петербурга, збираючи матеріали для докторської дисертації. 19 травня 1878 р. вона була успішно захищена в Київському університеті, а перед цим вийшла окремою книгою — «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти Ольгерда». Вже 29 травня Рада університету (35 голосів — за, 8 — проти) обрала Антоновича ординарним професором по кафедрі російської історії. Перипетії цього обрання є дуже показовими, тому зупинимося на них детальніше.

Подання від історико-філологічного факультету було підписане 18 травня 1878 р. деканом В. С. Іконніковим ⁶¹, якого, до речі, не зовсім слушно іноді представляють головним «душителем» Антоновича. В поданні підкреслювалися наукові заслуги кандидата: численні видання томів документів, участь у трьох археологічних з’їздах, результативні розкопки, завідування музеєм старожитностей і нумізматичним кабінетом тощо. З приводу докторату сказано таке: «...труд, составленный по непосредственным источникам, богатый фактическими данными и новыми выводами и представляющий у нас первый серьезный опыт научного исследования по литовской истории в пределах до XV века». Вказувалося також на те, що Антонович ще 1872 р. міг захистити як докторат одне з видань «Архива Юго-Западной России», однак вирішив написати спеціальне дослідження. Від 1870 р. вчений є доцентом і перебуває на цій посаді довше визначеного терміну, «Многолетняя богатая результатами и многосторонняя по научным приемам деятельность г. Антоновича дает факультету право обратить внимание на труды почтенного его сочлена как выдающиеся по своему научному значению», — говорилося в поданні. Факультет просив обрати Антоновича одразу ординарним професором. Пропозиція була прийнята.

⁶¹ Там само. Оп. 121, спр. 288, арк. 264 — 265 зв.

Однак у Міністерстві народної освіти виникла затримка. На поданні попечителя Київського учбового округу 7 жовтня 1878 р. була накладена резолюція: «Приказано написать конфиденциальное письмо к г. Попечителю... с просьбою /28/ о сообщении: не считает ли он вредным утверждение доцент та Антоновича ввиду известного его направления в политическом отношении» ⁶².

Попечитель Платон Антонович (однофамілець ученого), якого вважають затятим реакціонером, українофобом і т. ін., вже 4 листопада надіслав обширну відповідь із прецікавою характеристикою Володимира Боніфатійовича ⁶³, Це був образ Антоновича очима вищих ешелонів офіційної влади Києва і навіть жандармського управління.

⁶² Там само. Оп. 121, спр. 288, арк. 263.

⁶³ Там само. Арк. 866 — 867 зв.

Попечитель писав, що у справах його відомства стосовно вченого немає жодної негативної інформації, «и мне положительно неизвестно, по каким источникам составилось понятие об... враждебном направлении доцента Антоновича в политическом отношении». У 1875 р. попечителеві вже доводилося спростовувати чутки про «українофільські нахили» Антоновича, і з приводу цього він не допускав «в отношении к нему даже и подозрения». При цьому попечитель посилався на свідчення впливового голови Археографічної комісії M. В. Юзефовича («которая почти и существует трудами Антоновича»), який рекомендував Антоновича «как человека глубоко, по убеждению, враждебного украинофильским тенденциям». А начальник жандармського управління генерал Павлов «выставлял мне Антоновича как человека, немало потерпевшего от укр’аинофилов 60-тых годов, и выражал сожаление о том, что начальство не обратило должного внимания на заслуги Антоновича в борьбе его с бывшею в Киеве польско-украинофильскою партиею и не наградило Антоновича пожалованием ему зеленой формы, как он, генерал Павлов, ходатайствовал о том у шефа жандармов». Попечитель свідчив, що з 1875 р. Антонович ніяк не виявляв «украинофильских или других вредных тенденций» і серйозними науковими працями заслужив загальну повагу університетської корпорації. Українофільство мало б насамперед відбитися на вчених працях Антоновича, «однако ж до сих пор замечено не было». В курсах, які він читає, теж немає нічого подібного: його виклади виключно наукові. При своїй безмежній відданості науці Антонович за своїм характером не здатний зловживати становищем викладача, яким він дорожить.

Попечитель підсумовував, що «с своей стороны, по совести», визнає Антоновича гідним звання професора. Після такої характеристики міністр 11 листопада наказав затвердити вченого у званні ординарного професора, а 9 грудня /29/ 1878 р. вийшов відповідний наказ по Міністерству народної освіти ⁶⁴.

Отже, влада Києва на різних рівнях вважала Антоновича цілком лояльною особою, визначним ученим і підкреслювала його минулі заслуги в боротьбі з польським рухом. Цей рух жандармерія в середині 1870-х років розцінювала як «російську справу», зливаючи докупи польських революціонерів й українофілів. Вона цілком засвоїла офіційно заманіфестований напрям діяльності «Громади».

Сам Антонович говорив друзям, що ним активно опікувався Юзефович, який спростовував усі претензії жандармів. Ці ж останні певний час, коли поляки були більш небезпечні, вважали діяльність Антоновича та його гуртка навіть корисною для розвалу польського руху. А за це, звісно, і зелений мундир можна дати... Антонович навряд чи знав, як його оцінюють жандарми і влада, проте поводився обережно.

Майже увесь 1880 рік учений відбував наукове відрядження за кордоном. 25 серпня його обирають деканом історико-філологічного факультету Київського університету. На цій посаді він залишався протягом трьох років ⁶⁵. 27 жовтня Антоновича затвердили у чині статського радника, а на початку 1882 р. нагородили орденом св. Володимира III ступеня.

У 1890 р. закінчився термін необхідної служби Антоновича (25 років), однак його залишають професором ще на п’ять років.

Наприкінці 1890 — на початку 1891 р. вчений побував у Львові. Зберігся його досить скупий щоденник подорожі, опублікований К. Мельник. Однак у листах Володимир Боніфатійович ширше писав про свої враження ⁶⁶.

⁶⁴ Там само. Арк. 954.

⁶⁵ Там само. Спр. 397, арк. 689 — 701, 821.

⁶⁶ ЦДАВО. Ф. 3956, оп. 1, спр. 14, арк. 20 зв. — 56.

Особливо запам’яталися йому ялинка й дитячі колядки в родині Шухевича. «Вообще, — зазначав Антонович, — могу сказать, что галичане люди весьма гостеприимные и радушные и до сих пор принимают меня так любезно, что вечно приходится даже несколько стесняться от чрезмерной их предупредительности». 31 грудня галицькі діячі Огоновський, Барвінський і Лавровський влаштували вченому «высокоторжественную овацию». Це описав з доброю іронією в листі сам Антонович: «Они вдруг в моем маленьком номере, скинувши пальта, остановились и приняли торжественный вид; Огоновский сказал очень торжественную речь, в течение которой я неи- /30/моверно смутился и затем ответил такою же торжественною речью ex promto, которая сошла не згірше. Дело в том, что они оказались депутациею общества «Просвіта», которое меня почтило выбором в почетные члены; затем Лавровский (секретарь общества) преподнес мне диплом на звание почетного члена в роскошном переплете и издания общества за текущий год, в числе которых я узрел с недоумением календарь, в коем изображен мой собственный портрет в середине меж портретом Основьяненко и Хмельницкого (?!)».

Насамперед Антонович оглянув музей Дзедушицького. В листі про це він згадує цікаву деталь: власник музею заборонив служникові демонструвати загадковий Михайлівський скарб. Однак хранителя, німця Зонтага, «удалось ублажить... он крадькома от хозяина показал мне клад... Если бы Вы знали, какое это великолепие — во всех виденных мною музеях ничего подобного я не видел. Ну, описывать клад не стоит, ибо, показывая, Зонтаг взял с меня честное слово, что описывать не буду, — рассказывать не запретил, значит при свидании расскажу».

Того ж дня Антоновича вітала делегація від Товариства ім. Шевченка — Целевич, Гладилович, Дідошак, «которые мне вновь с речью преподнесли новый диплом на звание почетного члена — опять пришлось отвечать экспрометированною речью».

На початку січня 1891 р. Антонович відвідав Краків. Тут він прискіпливо оглянув музеї, особливо музей Академії, де його супроводжував Оссовський. Як член Краківського нумізматично-археологічного товариства, вчений побував на його засіданнях й оглянув приватні колекції, «замечательные по подбору и количеству предметов».

10(12) січня Антонович був уже в Празі й оглядав Народний музей, музей Бергера та побував у редакції археологічного часопису «Pamątki». Він писав із Праги: «Скажу Вам, какое глупое существо человек: во Львове и Кракове было у меня много друзей и знакомых, и я чувствовал, что слишком устаю от постоянной болтовни, — в Праге очутился совершенно одинокий — первый день отдыхал с наслаждением, а на второй стала одолевать хандра».

У Празі Антонович мав довгу бесіду з кращим чеським археологом Владиславом Пічем: «из беседы вынес целый лист заметок — полную схему классификации чешских древностей».

15 січня Антонович — у Відні. Тут на запрошення Ягича він побував на засіданні сербського товариства «Зоря» і «видел в полном сборе представителей здешнего славянства — люди крайне симпатичные и высоко держащие знамя /31/ общеславянское». У Відні Антоновича повідомили про приїзд Пчілки з хворою Лесею, «но я отмолчался, т. е. показал вид выехавшего и не увижусь» (дуже характерна деталь).

Побував учений також у Граці, Лейбасі, Загребі, Пешті й Белграді, де оглядав археологічні музеї і майже не знайшов слов’янських матеріалів. У Белграді він познайомився з, діячами місцевого уряду та відвідав засідання Скупщини.

Наприкінці 1891 р. надійшло чергове підвищення чину в табелі про ранги — дійсний статський радник. 1895 рік був ювілейним для Антоновича. Київський університет святкував 25-ліття праці професора у своїх стінах. На відзнаку цієї знаменної події з подання попечителя Київського учбового округу, затвердженого міністром Деляновим, Антонович був удостоєний звання заслуженого ординарного професора. Вчений просив залишити його при університеті у званні професора (згідно з тодішнім законодавством після 30 років служби професори звільнялися). 10 листопада міністр дав згоду, і Антонович продовжував епізодичне читання спецкурсів, відмовившись від обо’язкових курсів історії Русі ⁶⁷.

У зв’язку з погіршенням стану здоров’я у січні — травні 1897 р. Антонович виїздив до Італії на лікування, одночасно отримавши наукове відрядження для праці у ватиканських архівах. Після повернення до Києва вчений постійно хворів, він уже не мав сил викладати і майже весь час перебував удома. В січні 1903 р. влада востаннє відзначила його заслуги, нагородивши орденом св. Станіслава І ступеня.

В останні роки Антонович все частіше не вставав з ліжка. Однак мозок його працював невпинно, свідомість, пам’ять, інтелект були такі ж чіткі та ясні, як і раніше. Один із його соратників О. Александровський згадував: «Застаю Владимира Бонифатьевича уже приговоренного к смерти, но живущего так, как будто с ним ничего не случилось. Он страстно интересовался жизнью, и я каждый раз приходил к нему, нагруженный новой литературой, которую он читал и расценивал с гениальной простотой» ⁶⁸.

Володимир Боніфатійович Антонович тихо відійшов у вічність 8(21) березня 1908 р. Однак і останню шану Синові України віддати належним чином не вдалося. Поліція заборонила будь-які урочистості, навіть слова над могилою. Лише в церкві учні, колеги, соратники та шанувальники Антоновича змогли згадати його добре ім’я. Чудову промову, яка була потім опублікована, виголосив M. C. Грушевський ⁶⁹.

⁶⁷ РДІА (СПб.). Ф. 733, оп. 150, спр. 1156, арк. 46, 56, 131 — 132.

⁶⁸ ЦНБ. ІР. Ф. І, спр. 8077, арк. 35.

⁶⁹ Грушевський М. Памяти Володимира Антоновича // Літ.-наук. вістник. 1908. T. 42, кн. 4. /32/

Наведемо опис похорону Антоновича зі споминів О. Александровського: «Шествие на кладбище было своего рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которых были красные цветы, в том числе и мой с надписью «Учителю жизни», везлись под спудом, тщательно закрытыми; черносотенные патриоты изрыгали по сторонам провокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дорогими нам останками, а на самом кладбище перед открытой могилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситься на каждого, который бы осмелился сказать прощальное слово покойному. Царский коршун до самой могилы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальный ученый, наш друг и покровитель, спокойным оком смотревший на будущее, завещал нам свою величавую простоту. Он был прообразом многострадальной Украины» ⁷⁰.

Численні некрологи та посмертні згадки в пресі піднесли перед громадянами роль і значення Антоновича. Львівська газета «Діло» писала: «Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців в по-Шевченковській добі... Володимир Антонович — то один з головних репрезентантів відродження української ідеї... Пером тобі рідна земля, яку ти так дуже, так сильно полюбив — Великий Отамане! Поклін доземний Твоїй памяти від усіх синів України! Живе українська Мати!» ⁷¹.

Поданий вище, так би мовити, «фасадний» життєпис Антоновича відображає видиму всім частину його життєдіяльності. Так сприймали його київські урядовці, жандарми, університетська адміністрація, більшість колег та знайомих, невтаємничена громадськість. Таким волів бути відомим серед усіх цих кіл і сам Антонович. І власне, якби історики опиралися лише на офіційні джерела, таким постав би Володимир Боніфатійович і перед нами.

Однак... Усе оповідане є лише тією чи іншою мірою холодний офіціоз. Для Антоновича він був не головним і не визначальним. Справжнє його життя — повторимо ще раз — то є прихована колосальна частина айсберга, яку ми й спробуємо розглянути далі — принаймні в основних аспектах.

⁷⁰ ЦНБ. ІР. Ф. І, спр. 8077, арк. 35 — 36.

⁷¹ Діло. 1908. № 65. С. 1 — 2.

Аналізуючи різнобічну діяльність Антоновича, слід завжди пам’ятати про одну дуже важливу обставину, яку лише побіжно згадували сучасники вченого і про яку забули його біографи. Маємо на увазі фізичне здоров’я Володимира Боніфатійовича. Вимагаючи від нього постійної, упродовж /33/ десятиліть, енергійної діяльності, критики й навіть однодумці та учні Антоновича не хотіли зважати, що дуже часто він просто не міг нічого робити, що в багатьох випадках він пересилював своє кволе тіло і таки працював, виснажуючи себе остаточно. З кінця 1860-х років і до останніх днів недуги буквально з’їдали його, накладаючи темновоскову печать ледве не на півстолітній період життя вченого. І як багато він міг би зробити, коли б не це...

Згадавши про цю вельми важливу обставину в житті Володимира Боніфатійовича, ми з легким серцем-можемо тепер із пієтетом говорити про те, що він устиг здійснити. І найвищі оцінки його праці у цьому світлі, очевидно, не будуть перебільшенням.

* * *

Украй неоднозначним і спірним як для сучасників, так і для істориків було політичне кредо Антоновича та обставини його громадської діяльності на терені українства. Рівні інформації про цю сферу різні. Друзі, товариші й соратники, учні й послідовники представляли Володимира Боніфатійовича визнаним главою українського руху не лише в Російській імперії, а й у Галичині. Через різну поінформованість і ступінь наближеності до Антоновича їхні свідчення можна було б легко класифікувати за глибиною та вичерпністю, якби не одна річ. Це вплив особи вчителя, величезна повага і любов до нього, що спричинило до появи різних легенд і побільшених оцінок його діяльності. Так, Василь Доманицький впевнено писав, що Антонович «був тим осередком, до якого горнулись усі верстви українського громадянства, і старші й молодші покоління, і для всіх він був, як людина досвідчена і з ясним розумом, найкращим і щирим порадником, добрим товаришем, поважаним та любленим учителем» ⁷².

На думку Б. Крупницького, Антонович через київську «Громаду» «тримав під своїм впливом взагалі український політичний і культурний рух в межах російської імперії», важливу роль він грав і серед галичан, намагаючись «вибороти Східній Галичині становище українського П’ємонту, духової батьківщини для цілого українства» ⁷³.

⁷² Доманицький В. Володимир Антонович. С. 46.

⁷³ Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України. Мюнхен, 1959. С. 92.

Ще більш образно висловлювався Сергій Єфремов: «Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної й Жилянської /34/ бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходилися по громадах і керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, «мужем совіта», і часто навіть найбільш заплутані справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Антонович своїм ясним, тверезим розумом, послідовною логікою і вмінням просто підходити до найтяжчих завдань» ⁷⁴.

З іншого боку, хоч як це парадоксально, міф про всеукраїнську значущість будинку на Жилянській роздмухували вороги Антоновича спочатку з польського, а згодом із російського табору. Своєрідним фільтром цих чуток, доносів і свідчень про образ «головного сепаратиста» було жандармське управління, яке фіксувало, перевіряло й відкладало в свої архіви матеріали про кожен крок Антоновича.

Отже, маємо два прямо протилежні політичні табори, які в принципі однаково оцінювали грандіозну роль Антоновича в українському русі, тільки одні захоплювалися, інші — засуджували.

Але вже наприкінці 1880-х — у 1890-х роках, коли почали поставати радикальні угруповання молоді, а Володимир Боніфатійович дедалі втрачав свою енергійніеть, із цього табору почили лунати голоси про млявість, інертність, культурницький ухил Антоновича. Його методи діяльності та провідні ідеї були засуджені, а він сам кваліфікувався як дорогоцінна, але все ж реліквія старого українства. Ця думка найбільш емоційно була сформульована М. П. Драгомановим та підтримувалася його послідовниками. Антонович публічно не вступав у полеміку, поступово відходили з життя його соратники, і стало зовсім нікому спростувати такі принизливі оцінки. Лише в кількох споминах про вже покійного Антоновича висловлювався жаль, що опоненти його фактично просто не знали.

⁷⁴ Єфремов С. Перед судом власної совісти. С. 10.

Так, говорячи про те, що Антоновича почали представляти антиподом Драгоманова, Павло Житецький твердив: «Це велика помилка. А вийшла вона через те, що автори зазнали Антоновича тільки останнього часу, коли він злиняв уже й справді таки мало не з головою увійшов у археологію й мало виступав як політик... Замолоду... він увесь кипів життям, за всяке практичне діло брався, працював не тільки на науковому полі, а ще більше на політичному, виступав за дуже вмілого організатора... визначався великим /35/ хистом збирати коло себе й гуртувати людей, заражати їх своїм настроєм» ⁷⁵.

Отож, зібравши разом інформацію, яку подають усі три табори, спробуємо описати основні здобутки Антоновича на терені громадського життя. Звісно, специфіка джерел передбачає різний ступінь заглиблення у конкретні епізоди, треба завжди пам’ятати, що в основному це погляд іззовні, і лише зрідка, коли Антонович сам дає таку можливість у листах та споминах, — із середини.

Попервах кілька зауважень про загальні погляди й кредо Антоновича. Олександр Лотоцький досить точно зауважував, що він був «реальним і далекоглядним політиком, для чого служили йому і природний хист, і історичний досвід ученого, і розважлива думка над сучасними подіями. Щодо перспектив української справи в самій Росії В. Б. мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політично». Виходячи з цього Антонович активно сприяв діяльності українських гуртків у вищій та середній школі, українській видавничій справі та розповсюдженню української книги. «Лише такі способи української праці, та й то з великим обмеженням і небезпекою, були у той час можливі, — твердив О. Лотоцький. — Всі ж інші полягали в таємній пропаганді серед селян та робітників, пропаганді здебільшого бунтарській. До цих останніх способів В. Б. не був здатний вже навіть з огляду на свій вік похилий, і за це в останні літа життя довелося йому зазнати прикрих докорів від молодшої генерації... вже за кілька літ до його смерти в дуже поважному віці» ⁷⁶.

⁷⁵ Єфремов С. Житецький про Антоновича // Рада. 1912. № 55. С. 2.

⁷⁶ Лотоцький О. Г. Сторінки минулого. Т. 2. С. 173.

Наприкінці XIX ст. Антонович був дуже занепокоєний виникненням різних політичних партій та груп, які займалися теоретизуванням і тим відмежовувалися від народу, його потреб та рівня розвитку, породжуючи своєрідний політичний аристократизм закритого типу (нелегальні організації). Натомість він продовжував закликати до створення неформальних легальних гуртків для культурно-освітньої та наукової роботи. Антонович тримався думки, що революційні рухи не за всіх умов є корисні і часто «гальмують поступовий розвиток національно-культурного співчуття та руйнують здобуті еволюційним поступом культурні здобутки тощо». Своєму кращому учневі М. Грушевському він радив менше встрявати в боротьбу різних українських груп у Га- /36/личині й більше займатися наукою: «Без всякого сумніву, мені далеко симпатичніша Ваша діяльність свічника і наукового діяча, і гадаю, що тоже висилки на організацію групи... знідять Вам марно багато часу і нервів... в результаті ж вийде дурниця» ⁷⁷.

Антонович вважав, що соціальне життя народу формується згідно з провідною ідеєю цього народу, а також відповідно до рівня його свідомості, культури й освіти. Звідси вчений був переконаний, що лише високий рівень освіти народу може сприяти найкращому втіленню провідної ідеї, в іншому випадку будь-які заходи будуть марними. У цьому пункті поєднувалися наукова праця Антоновича (висвітлення та доведення наявності провідної ідеї протягом усього історичного минулого українського народу) та його громадська діяльність (заходи щодо просвіти, піднесення культури та освіти народу) ⁷⁸.

Яким же він бачив політичне майбутнє України?

В одному з листів до М. П. Драгоманова 1885 р. Антонович стверджував, що українство неможливе без федеративно-автономних прагнень, але не російських, а більше південно-західнослов’янських. Софія Єгунова-Щербина, аналізуючи висловлювання вчителя, також зазначала, що бажаним політичним ідеалом України для нього була вільна федерація слов’янських народів, де кожен із них був би представлений своєю культурою, етнографічними та побутовими особливостями («кто во фраке и цилиндре, кто в свитке и смушковой шапке»), зі своєю рідною мовою і своїми національними формами загальнолюдської культури ⁷⁹.

⁷⁷ Укр. історик. 1991 — 1992. Т. 28/29. № 110 — 115. С. 404.

⁷⁸ Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії // Україна. 1928. № 5. С. 21.

⁷⁹ Єгунова-Щербина С. Пам’яти В. Б. Антоновича. С. 97.

Це був другий важливий крок Антоновича. Задекларувавши негативну роль для України історичної Польщі, він вважав за доцільне відмежуватися й від Росії (зокрема, впливів її культури) задля більшої кристалізації власне українства та його інтеграції в Європу. Як політик-культурник Антонович був одним з ідеологів «європейськості» українського народу, причому з огляду не географічного розташування та проблем етногенезу, а необхідної орієнтації подальшого розвитку. Отже, у своєму українстві Антонович стояв «на рівні сучасної йому європейської культури і передової ідеї, що народжувалися в бурхливому буржуазному суспільстві XIX ст., повному соціальних противенств і бурхливого шукання в галузі природознавства і по- /37/зитивного знання» ⁸⁰. У його бібліотеці були твори Токвіля, Бокля, Тьєрі, Гізр, Фюстель де Куланжа, Спенсера, Летурно, Луї Блана. Погляди цих та інших авторів стали основою історичних концепцій, усього наукового та громадського світогляду Антоновича.

Софія Єгунова-Щербина згадувала свою суперечку з Антоновичем із приводу значення російської літератури. Вчений стверджував: «Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української — це збільшує небезпечність. Коли українці будуть засвоювати загальнолюдські ідеї й вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так утрачати свою рідну мову, як тепер; вони будуть намагатись висловлювати ці ідеї своєю мовою і цим сприятимуть її розвитку, а разом з тим і розвиткові рідної літератури й культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу — це буде корисніше для неї, ніж вплив російської літератури» ⁸¹.

Б. Крупницький зазначав, що Антонович — «це не тип революціонера, а радше вже культурника-поступовця, народника і демократа з ідеєю демократичної рівності і політичної свободи. Своїм народницьким світоглядом він наближався до Костомарова, але ідеологічні основи у них різні: на зміну романтикові прийшов в особі Антоновича реаліст. Була це хоч і не революційна, та дуже вперта і витримана натура з величезним запасом енергії, з умінням систематично підходити до справ і добре їх організувати, а головно, з самостійною думкою, зі здібністю знаходити свій власний шлях» ⁸².

⁸⁰ Гермайзе О. В. Б. Антонович... С. 20.

⁸¹ Єгунова-Щербина С. Пам’яти В. Б. Антоновича. С. 97 — 98.

⁸² Крупницький Б. Історіознавчі проблеми... С. 91.

Як ніхто інший, Антонович добре розумів, що посіяні зерна зійдуть не скоро, що швидкісні методи лише стратять справу. Історик був свідомий, що жодні великі зрушення не відбувалися з волі купки діячів, якщо не були підготовлені усім життям. Попри всі невдачі й поразки він твердо тримався своєї лінії. Показовими є слова Антоновича, звернені 1894 р. до свого учня Грушевського: «...всі ми все життя, особливо ж першу його половину, провадимо у трудної позиції, взявшись за діло, що не лічиться в авантажі; доля наша така: терпіти і так жирувати... з досвідчення можу /38/ Вам сказати, що плоди наших висівків зріють поволі, але як назрівають, то удовольняють совість більш далеко як ті, що йдуть як по маслі» ⁸³.

Підкреслимо ще одну дуже важливу рису Антоновича як політика. Він завжди виступав проти групівщини, конфронтації, боровся проти розкольників в українському русі, розуміючи, що це його ослаблює, а то й знищує.

Намагання Антоновича згладжувати гострі питання, добиватися примирення різних течій і людей в українському русі іноді називали опортунізмом. Насправді ж, за влучним висловом С. Єфремова, — це «був високий ступінь культури, що завсїди опирається на признання чужого права, на широку терпимість до чужої думки і шукає прийнятного для обох боків виходу в конфліктах» ⁸⁴. Водночас у принципових питаннях Антонович умів бути твердим і непохитним, навіть плисти проти течії. Найпереконливіше свідчить про це те, що до кінця життя він зберіг вірність обраному півстоліття тому ідеалу. В листі до товариша молодості Антона Мйодушевського у червні 1903 р. Володимир Боніфатійович писав: «Дуже швидко, мабуть, скінчиться моя життєва кар’єра... Усі мої помилки бачу напрочуд ясно і докладно, ніж будь-коли, не входячи, однак, в дрібниці, в засадничих питаннях мислю, що не помилявся, і коли б довелося знову починати життя, то не замислюючись повторив би ті самі принципи, бо при найприскіпливішій критиці, наскільки можу судити, не розминався ні з логікою, ані з пошуком справедливості... Щодо опінії, яка з того погляду буде висловлена про мої дії, є вона для мене в цілому байдужа. Якщо мав розгрішення власного сумління, про опінію не варто дбати. Є вона в різних сферах розмаїта, в одних переважає плюс, в інших — мінус, я єдине лічу собі в заслугу те, що ніколи вчинки мої не мали на меті captare benevoltiam opinii (справити вигідне враження. — лат.)» ⁸⁵.

⁸³ Укр. історик. 1991 — 1992. Т. 28/29. № 110 — 115. С. 403.

⁸⁴ Єфремов С. Перед судом власної совісти. С. 11.

⁸⁵ ЗНТШ. 1909. Кн. 3. С. 151 (пер. з пол.).

То була самооцінка Антоновичем свого громадянського поступу. Аналізуючи її, Сергій Єфремов дуже влучно підсумував: «Перед судом власної совісти» — оце зміст усього життя нашого славного вченого і громадянина. Цим принципом він жив од першого свідомої думки проблиску аж до останнього зітхання і до його приміряв свої вчинки. Суд власної совісти, суд щирий, невблаганний і непідкупний допоміг йому... вийти з того зачарованого кола (польського /39/панства. — В. У.) на широке, ясне й чисте плесо народної праці. Інтереси народу були тією вагою, що переважила перед судом совісти все інше, і ці інтереси поклав Антонович за підвалину своєї майбутньої праці, праці на ціле життя вже» ⁸⁶.

Початком свого шляху до української демократичної ідеї Антонович вважав перші університетські роки, коли він вияснив, що єдиним демократичним елементом у краї є селяни. На той час знання його про українство «були ніякі», деякі історичні відомості юнак міг почерпнути лише з книжок А. Скальковського «Історія Нової Січі» та «Наїзди гайдамаків», а про Шевченка чи кирило-мефодіївців навіть і не чув. Антонович ішов до українства самотужки. «Притулюючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії, — писав він, — я одкрив сам собою українство. І чим більше займався наукою, чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався у тому, що відкриття моє — була не зайва вигадка» ⁸⁷.

У Київському університеті Антонович не знайшов спочатку відповідного середовища, але поступово познайомився з усією можливою українською літературою та джерелами з української історії: прочитав М. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, О. Рігельмана, три томи «Киевлянина» М. Максимовича, кілька випусків харківського «Молодика», збірки пісень Максимовича, Метлинського, Срезневського Він здобув рукопис «Історії Русів», літописи Граб’янки, Самовидця, Величка. «Сими книжками в той час обмежувались всі джерела для українофільства», — згадував Антонович ⁸⁸. Особливо сподобався йому літопис Величка, який «дав багато розуміння козацької епохи». Три роки шукав юнак Шевченкового «Кобзаря».

Тяжко було не лише з книгами та матеріалами, а й із пошуком однодумців. Три роки навчання дали зустріч тільки з одним студентом — Георгієм Самусем, який лише читав українські пісні. «Серед студентів ніхто не говорив по-українськи, і мої питання про літературні та історичні джерела зустрічали як зайву і ексцентричну вигадку» ⁸⁹.

⁸⁶ Ефремов С. Перед судом власної совісти. C. 11..

⁸⁷ Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 40.

⁸⁸ Там само. С. 60.

⁸⁹ Там само.

На четвертому році університетського життя Антонович познайомився зі студентами-медиками: Миколою Ковалевським, про якого говорили, що він «хоче бути малоросійським імператором», та Федором Панченком, який дав Володимирові /40/ «Кобзаря» та розповів про Кирило-Мефодіївське братство ⁹⁰.

Попервах Антонович входив до так званої української гміни студентів-поляків. Тут поступово він виділився як один із впливових лідерів, розпочавши формування окремого гуртка, що дістав назвисько «хлопомани».

У своїх споминах Антонович писав, що наприкінці 1850-х років у колі «хлопоманів» виникла «думка, що соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності». Було вирішено під час вакацій (квітень — серпень) пішки подорожувати по Україні в селянському одязі. За три таких походи друзі обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини та Херсонщини. Внаслідок того, підсумовував учений, «народ став перед нами не в шляхетському освітленні, а таким, яким він єсть. Ми бачили дуже сильну природню логіку і дуже розвинену народню етику, що сказувалось в готовності до помочі і в приятельському відношенню до всякого нужденного» ⁹¹. Особливо цікавими були подорожі в землі колишніх Запорізьких Вольностей. Зокрема, в с. Капуловці на місці Старої Січі юнакам показували могилу кошового Сірка і оповідали багато переказів. «Нас здивувало те, що всі селяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно пам’ятали Запоріжжя і могли доволі категорично розказати про його побут» ⁹².

Окрім подорожей по Україні, «хлопомани» влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали близько 15 бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі» ⁹³. Студенти утримували учнів на власний кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. У школі навчалися двоє родичів Шевченка, небіж Панченка, а з іншого боку — майбутній ворог українства професор Д. Піхно. З певного часу школа містилася в будинку № 38 по Жилянській, де мешкало подружжя Антоновичів, і дружина Володимира Боніфатійовича вела загальне господарство. Антонович фактично завідував школою і викладав у ній історію та географію. Школа припинила свою діяльність під тиском поліції у 1862 р.⁹⁴ Вона фактично дала мінімальний результат і не виправдала сподівань. Проте ця невдала спроба не знеохотила молодих народолюбців.

⁹⁰ Там само. С. 61.

⁹¹ Там само. С. 41.

⁹² Там само. С. 45.

⁹³ Там само. С. 46.

⁹⁴ Там само. С. 77 — 78. /41/

В усіх заходах групи Антоновича, як стверджував він сам, «були проведені принципи українства і демократії з різкою критикою шляхетського побуту і шляхетських теорій» ⁹⁵. Почалася конфронтація з польською шляхтою краю та польською гміною в університеті.

На схилі років у своїх мемуарах Антонович дав нищівну характеристику сучасного йому польського суспільства: «Якби намітить головні точки переконань шляхетських, то вийде, що в релігійному взгляді загально панував католицький фанатизм, затим був шовіністичний патріотизм польський, котрий виявлявся у ненависті до всього непольського, у вірі в те, що Польща мала місію цивілізаційну і неначе стратила свою самостійність через те, що од цієї місії не хотіла одступитися; що вона між народами свята мучениця... У відносинах суспільних загально признавався шляхетський принцип; шляхта, по її думці, був стан, котрий волею Бога і природи був утворений на те, щоб володіти краєм і людьми... Шляхетське суспільство розпадалось на верстви, доволі численні, з котрих кожна відносилась до другої, нижчої верстви з погордою і чванством» ⁹⁶. Особливу роль у систематизації поглядів і устремлінь шляхти Антонович відводив єзуїтам та їхній таємній діяльності. Дуже гостро змальовував учений у мемуарах стосунки панів із селянами й православним духовенством.

Сам Антонович та його близькі оповідали, що наприкінці 1850-х років єзуїти з польського табору в особі провінціала ордену Постемпського почали його старанно обходжувати, «вже в той час визнаючи в йому надто велику публіцистичну та майбутню наукову силу». Постемпський нібито пропонував Антоновичу добру стипендію, обіцяв здобути кафедру в Краківському чи якому завгодно університеті, аби лише він «зрікся своєї українсько-демократичної пропаганди». Коли ж умовляння не подіяли, Постемпський, як переказували, найняв групу польських панів, які мали в будь-який спосіб викликати Антоновича на дуель. Дуель мала відбутися в Китаєві, але коли стало відомо про фізичну вправність Антоновича як фехтувальника та доброго стрільця, паничі відступили ⁹⁷.

⁹⁵ Там само. С. 46.

⁹⁶ Там само. С. 36.

⁹⁷ ЦДІА України у м Києві Ф 832, оп. 1, спр. 118, арк. 17.

Напруження стосунків зі студентами-поляками також призвело до розриву з їхнім колом. Польська гміна в університеті видавала рукописний журнал «Publicysta», який редагував Мйодушевський, а серед авторів був Антонович. Ос-/42/танній гостро дискутував із редколегією, особливо з приводу статті Мйодушевського про короля Казимира з критикою Богдана Хмельницького. Коли Антоновичу не вдалося захистити гетьмана, він демонстративно залишив засідання редколегії. Остаточний розрив стався у 1859 р., після появи статті В. Одинця, де говорилося про потребу спершу відновити Польщу (в межах 1772 р.), а потім вирішувати «місцеві проблеми». Антонович і Рильський вийшли з редколегії, обстоюючи думку про те, що Україна не може бути частиною Польщі ⁹⁸.

Після таких гострих сутичок постало питання про принциповий розрив із польською громадою в університеті. На зборах гміни було прийнято рішення про заснування власне української громади й остаточний вихід із польської. До цього пристало 15 чоловік. Від самого початку діяльність української громади перебувала під постійним наглядом поліції, і протягом перших двох років Антонович мав давати пояснення стосовно 12 різних справ. Незабаром у помешканні брата художника Миколи Ге — Йосипа — був зроблений обшук і виявлені листи Антоновича українською мовою. Даючи пояснення з цього приводу, Антонович відкинув свою звичну дипломатичність і заявив: «Мова ця не заборонена законом і, на мій погляд, єсть одна із самих багатих, хоча мало оброблених слов’янських мов» ⁹⁹.

На цьому місці маємо з’ясувати одне питання, що його неодноразово ставили дослідники: чи був розрив із польським рухом цілковитим і остаточним, чи все ж лише заманіфестованим і тим прихованим від влади?

⁹⁸ Антонович М. Спомини Яна Мйодущевського. С. 281.

⁹⁹ Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 55.

¹⁰⁰ Міяковський В. Володимир Антонович // Надруковане й забуте. Нью-Йорк, 1984. С. 322 — 334.

На думку В. Міяковського ¹⁰⁰, Антонович свідомо замовчував свої зв’язки з польськими політичними організаціями 1860-х років, «всіляко старався викреслити цю обставину із своєї біографії». Дослідник доводив, що до 1859 р. Антонович брав активну участь у польському русі і представляв течію «польського українства». До «хлопоманів» уходили одні поляки, й не було росіян чи українців-лівобережців. З українофільських на українські позиції «хлопомани» перейшли взимку 1860 р., після ближчого ознайомлення з життям селян (подорожі 1857 — 1859 рр.) та з посиленням підозріливості до них польського суспільства. Повна маніфестація поглядів відбулася на шляхетському суді в травні 1860 р. Якраз тоді Антонович закінчив історико-філологічний фа-/43/культет, вийшовши з польських студентських організацій.

Йосафат Огризко — керівник петербурзької групи польських революціонерів — повідомляв, що ще взимку 1860 р, Антонович підтримував польський рух на підготовку повстання разом із партією «хлопоманів». Він приїздив у Петербург і вів про це розмову з самим Огризком та передав Йому адреси польських діячів у Москві, Варшаві й Вільні. Затим Антонович їздив у Москву для переговорів з Кіневичем ¹⁰¹.

Однак сам Антонович заперечував усі ці факти, кваліфікуючи такі «свідчення» як валенродизм і спробу «поразки ворогів своїх руками уряду». Антонович підсумовував: «Лучшею минутою моей жизни считаю то мгновение, в котором я решился разорвать всякие связи с обществом, в котором на закваске езуитской происходит самое беззаконное гнилое брожение, поглотившее все нравственные человеческие понятия и заменившее их всевозможными видами лжи, интриги, бессильной злобы и кощунства над элементарными положениями человеческой и христианской нравственности» ¹⁰².

Документи жандармського управління, про які йтиметься далі, скорше підтверджують слова Антоновича, аніж інформацію поляків і висновки В. Міяковського. Жандарми встановили, що взимку 1860 р. Антонович безвиїзне перебував у Києві. Більше того, він брав участь в акції протесту російських та українських студентів проти демонстрацій поляків в університеті.

По закінченні історико-філологічного факультету Антонович, як уже зазначалося, вирішив почати викладацьку діяльність. Він звернувся до тодішнього попечителя Київського учбового округу визначного вченого-хірурга і громадського діяча М. І. Пирогова, просячи посаду кандидата-педагога з латинської мови. Як згадував Володимир Боніфатійович, Пирогов відверто запитав його про стосунки з польськими поміщиками й підсумував: «Место я вам дам. Моя служба педагогическая, а не полицейская. Только берегитесь, это дело на мне не кончится» ¹⁰³.

¹⁰¹ Фогель H. В. Иосафат Огрызко и Петербургский революционный ржонд в деле последнего мятежа. Вильна, 1866. С. 34 — 35.

¹⁰² Матеріали до біографії В. Б. Антоновича // Україна. 1928. Кн. 6. С. 55 — 58.

¹⁰³ Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 46.

Пирогов мав рацію. Як пізніше дізнався в архіві губернаторства сам Антонович, на нього було подано 42 доноси від /44/ польських поміщиків, де «хлопоманів» звинувачували у підбурюванні селян до винищення панів.

Антоновича і Рильського спочатку викликали на дворянський суд, де звинуватили в атеїстичній, антипатріотичній та антипоміщицькій пропаганді серед селян. Перед судом Антонович письмово виклав своє кредо, а на суді витлумачив його пункти: свобода совісті, рівноправність усіх релігій, взаємна толерантність; свобода, визнання й пошана для всіх національностей, а в Україні — особливо для української і т. ін. ¹⁰⁴

Суд закінчився нічим. А інтелектуальний глава польської групи Тадеуш Бобровський навіть побажав Антоновичу й надалі студіювати громадські та соціальні питання. Проте неприємності на цьому не скінчилися.

В листопаді 1860 р. київський земський ісправник Подгурський подав рапорт про «товариство комуністів», що складалося зі студентів Київського університету. Главою товариства він називав Антоновича. У зв’язку з цим за ним було встановлено нагляд ¹⁰⁵. Поліція провела дізнання й обшуки у його родичів та знайомих. А попечитель Київського учбового округу М. І. Пирогов звернувся з запитом до генерал-губернатора, «не обличен ли Антонович в каких-либо предосудительных поступках, по которым не следовало бы принять его в педагогические курсы», на що той усе ж /відповів, що в цій справі «не встречает и теперь препятствий» ¹⁰⁶. Однак і після цього Антоновича неодноразово тягали на допити. У слідчій справі залишилися тексти його відповідей, в яких він наполягав на виключно культурницьких, науково-етнографічних завданнях гуртка. Врешті Антоновича відпустили, але під суворий нагляд поліції.

Ще під час слідства Антонович перейшов у православ’я ¹⁰⁷. 7 липня 1861 р. він звернувся до редакції «Основи» з приводу публікацій «Biblioteki Warszawskiej» про Богдана Хмельницького та «Gazety Polskiej» про перенесення домовини Шевченка ¹⁰⁸. У відповідь на статтю Антоновича надійшов лист від Т. Падалиці (Зенона Фіша). В свою чергу Антонович продовжив полеміку — з’явилася «Моя сповідь» ¹⁰⁹.

¹⁰⁴ Там само. С. 47 — 49.

¹⁰⁵ ЦДІА України у м. Києві. Ф. 442, оп. 810, спр, 132, арк. 8 — 14, 17, 19, 51 — 52 та ін.

¹⁰⁶ Там само. Арк. 229 — 230.

¹⁰⁷ Там само. Ф. 832, оп. 1, спр. 118, арк. 17.

¹⁰⁹ Антонович В. Что об этом думать? // Основа. 1861. Кн. 7. С. 7 — 13.

¹⁰⁹ Антонович В. Моя исповедь // Там само. 1862. Кн. 1. С. 83 — 96.

Тут він дуже чітко заманіфестував культурницький напрям своєї діяльності, а не голе політиканство: «Я могу /45/стараться изучать и заявлять, по мере понимания, нужды народа, степень его развития, его потребности, могу способствовать его образованию, — но навязывать ему что-нибудь задуманное мною a priori я никогда бы не решился!» Сповідь завершувалася словами, які стали епіграфом до всього подальшого життя Антоновича: «...надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я все готов разделить с ними...»

Того ж 1862 року гурток київської молоді (21 особа) за участі Антоновича надіслав для друку в «Современной летописи» журналу «Русский Вестник» статтю «Общественные вопросы». З цього приводу цензура звернулася за роз’ясненнями до київського генерал-губернатора кн. I. I. Васильчикова, який конфіденційно повідомив про справу, «комуністичного товариства» та рух «хлопоманів», процитував свідчення Антоновича. Князь писав, що молодий чоловік «хорошо знает историю здешнего края, характер и жизнь его населения, сознательно и верно оценивает настоящее.политическое его положение, здраво и логически доказывает нелепость тенденции поляков, мечтавших о возможности соединения Южной Руси с Польшею». Генерал-губернатор свідчив, що фактів про «неблагонамеренные стремления» Антоновича та його товаришів не зафіксовано, хоча, ймовірно, поляки продовжують поширювати чутки. Зауваживши, що у принципі гурток Антоновича є незаконним (влада формального дозволу на його організацію не давала), проте статтю все ж можна опублікувати: літературна полеміка дасть змогу глибше розкрити мету і виявити осіб, котрі беруть участь у русі; до того ж публікація утримає їх від незаконних дій ¹¹⁰.

Стаття була опублікована того ж року, а в лютому 1863 р. жандарми встановили негласний нагляд за всіма, хто поставив свої підписи під статтею. Антонович був звільнений з-під нагляду лише через десять років ¹¹¹.

¹¹⁰ ЦДІА України у м. Києві. Ф. 442, оп. 812, спр. 85, арк. 24 — 30.

¹¹¹ Там само. Арк. 31.

Поліція простежила поїздку Антоновича до Петербурга, де він зустрічався з редактором «Основи» Василем Білозерським. Останній прийняв його дуже привітно й погодився опублікувати статтю про відносини в українському суспільстві, складену Т. Рильським і доповнену за порадами Білозерського Антоновичем (надрукована під псевдонімом Грицько Чорний). Зав’язалися тісніші стосунки з українцями в Петербурзі. На той час київську «Громаду» (наприкін-/46/ці 1862 p.) відвідав Пантелеймон Куліш, «на якого тоді молодь прямо таки молилася, але він під час свого приїзду розчарував усіх», лаючи «Основу» та її редактора. Антонович «закинув Кулішеві згаряча, що це, мовляв, негарно поводитися так зі своїми приятелями» ¹¹². Це особисте негативне враження від Куліша не полишало Антоновича все життя...

Тимчасом польські революціонери спробували ще раз залучити до своєї акції колишніх товаришів.

Напередодні повстання 1863 р. Антон Мйодушевський звернувся до Антоновича й Рильського. Володимир Боніфатійович сказав, що оскільки вони стоять за народ, а народ проти поляків, то не підуть із польською громадою. «Ваша справа, — говорив він, — мусить мати для вас фатальний результат. Найкращі з-поміж вас загинуть або будуть заслані, або переїдуть на Захід. Лишиться найгірший елемент, який нам уже не зможе чинити опір. Наша (українська. — В. У.) справа зможе на тому тільки виграти, коли з двох наших ворогів сильніший буде знищений» ¹¹³.

Тоді поляки вирішили діяти методом погроз, а після придушення повстання сповна відплатили Антоновичу, засвідчивши про його участь у ньому ¹¹⁴. Боячися арешту, Антонович, за свідченням Павла Житецького, навіть «надумав тікати в Галичину і вже зовсім зібрався був», та його нібито зміг переконати не робити цього Житецький ¹¹⁵.

Однак на тому справа не скінчилася. Польські арештанти вперто продовжували свідчити проти Антоновича. До того ж у 1866 р. вийшла книга Фогеля про Йосафата Огризка, де всі звинувачення повторювалися. Згодом, уже на схилі життя Антоновича, з польського боку цю історію описав Равіта-Гавронський ¹¹⁶.

У квітні 1904 р. Антонович повідомляв Б. Познанському, що отримав пропозицію написати відповідь на книгу Равіти-Гавронського. «Сюжет справді задирающій і напрямок чудний, — зазначав учений, — репетиція всіх чудасних думок і іллюзій інсургентов 1863 року — та в добавок і мені там достається і епітетов і вимишленних фактов чимало, — дуже б хотілось отвітити, та сил не хватає, — може, трохи укріпившись, літом візьмусь за се діло, та тепер ніяк не зможу» ¹¹⁷.

¹¹² Доманицький В. Володимир Антонович. С. 39.

¹¹³ Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського... С. 281.

¹¹⁴ ЦДІА України у м. Києві. Ф. 473, оп. 1, спр. 20, арк. 417 — 417зв., 604, 189 зв., 536 — 543 зв.

¹¹⁵ Єфремов С. Житецький про Антоновича. С. 2.

¹¹⁶ Rawita-Gawroński F. Op. cit.

¹¹⁷ Бужинський М. Листи В. Б. Антоновича. С. 108. /47/

Антонович так і не встиг дати власні детальні свідчення про ці події. Лише подеколи в листах він згадував про ті часи. Так, до того ж Б. Познанського у 1895 р. він писав: «Что мы увлекались, были оптимистами — это верно, но верно также и то, что мы попали в струю живую, соответствовавшую и положению нашего края, и его будущности, и общим требованиям европейского прогресса. Для меня лучшею поверкою служит то, что вот уже 40 почти лет минуло, половина нас вымерла, но оставалась всегда верна раз принятому направлению, — другая, оставшаяся половина, под седыми волосами, так же горячо предана своей идее, как была в юношеском азарте. Да и каждый из нас работал искренно в ее пользу в каком бы то ни было поприще. Я уверен, что mutatis mutandis, под влиянием времени и опыта мы и теперь с такою же охотою пошли бы на спайку, как тогда, так же горячо рассуждали бы и спорили. Во всем этом, конечно, заслуга не лиц, а сказывается живучесть той струи, на которую судьба нас натолкнула... Растет вера в прочность избранной дороги, вера в прочность и стойкость и последующих поколений, — несомненно, их вынесет, та струя, которая и нас вынесла» ¹¹⁸.

Таким був ретроспективний, доволі оптимістичний погляд Антоновича на своє тридцятилітнє минуле. Важливо те, що власні дії, як і в принципі діяльність «хлопоманів», він вважав не чудернацтвом чи виключно юнацьким захопленням, не заслугою осіб, а велінням часу — хвилею, яка винесла передову молодь на дорогу українського народництва.

Трохи спокійнішим стало життя Антоновича, коли він був призначений (квітень 1864 р.) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів і потрапив під опіку впливового М. В. Юзефовича Саме за цей зв’язок Антоновичу дорікали радикальні кола українства, про що йтиметься далі.

У багатьох склалося враження, що Антонович «оговтався»: скінчилися юнацькі забави, політичні маніфестації — тепер він увесь у науці. Сам Володимир Боніфатійович дуже тішився такою опінією, яку підтримував навіть серед колег. Ця думка утвердилася й у жандармському управлінні завдяки М. Юзефовичу. Однак ця ідилія тривала недовго. Емський указ, одним із творців якого був усе той же Юзефович, спричинився до чергового наступу на українство. Першою впала інституція, на яку покладала великі надії українська наукова інтелігенція.

¹¹⁸ Там само. С. 105. /48/

15 липня 1876 p. Антонович із жалем повідомляв Б. Познанському, що Південно-Західний відділ Російського географічного товариства закривають, і, «говорят, что есть циркуляр, воспрещающий все издания на малороссийском наречии без исключения, даже печатание нот и сценические представления. Прийдется нам в чужом пиру похмелие» ¹¹⁹. Сам Антонович теж мав чимало неприємностей. Почали загострюватися стосунки з офіційною владою. Генерал-губернатор М; І. Чертков поставив собі за мету звільнити Антоновича з університету й вислати з Києва. Попечитель Київського учбового округу з цього приводу запропонував ученому виїхати на рік за кордон у наукове відрядження. О. Ф. Кістяківський у своєму щоденнику підсумовував: «Всякий раз, когда подымается волна гонений и розысков, начинают подкапываться под Антоновича» ¹²⁰. А в колі знайомих ученого ходив легендарний вислів Черткова: «Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц» (будинок Антоновича) ¹²¹.

Ймовірно, наслідком такої різкої зміни ставлення до Антоновича був його вихід із Комісії для розгляду давніх актів і розрив стосунків з М. Юзефовичем. Останній з опікуна перетворився на гонителя.

У лютому 1880 р. Антонович виїхав за кордон. Певний час він працював в архівах Львова. Тут його чекала... помста поляків. У листі до Ф. Вовка Антонович писав, що його приїзд викликав «целый поток ругани в польских газетах — на диво здесь много эмигрантов 1863 г., следовательно, есть старые счеты. Выругали меня знатно, так, как ругали во время оно... некий публицист заявил, что будто Драгоманов жаловался, что должен был бежать из России вследствие моих доносов... Жду с нетерпением своего выезда из Львова, но думаю, что могу это учинить только покончивши работу, иначе это будет неустойка и позорное бегство» ¹²².

¹¹⁹ Там само. С. 101.

¹²⁰ Шандра В. В. Б. Антонович і О. Ф. Кістяківський // Академія пам’яті професора Володимира Антоновича. К., 1994. С. 191.

¹²¹ Дорошенко Д. Володимир Антонович. Прага, 1942. С. 85.

¹²² Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 152.

Невідомо, як склалася б доля Антоновича після повернення до Києва (кінець грудня 1880 р.), якби комісія сенатора О. О. Половцова не зняла генерал-губернатора М. I. Черткова з посади за зловживання. Знову громадівці почали будувати плани, сподіваючись на відміну закону про заборону української мови. Однак замах на Олександра II призвів до нової реакції. Антонович зміцнюється в думці, що в Ук-/49/раїні за таких умов можлива лише культурно-оевітня діяльність. Він намагається не вплутуватися у політичні акції нелегального характеру, сприймаючи спроби свого залучення до них як провокацію. До цього часу, ймовірно, належить і рішення Антоновича зав’язати стосунки з російськими ліберальними земськими діячами, яке все ж не дало бажаних результатів. Але загалом він оцінював цю групу позитивно: «Это единственный честный и умный кружок, с которым мне удалось познакомиться в Великороссии за 30 лет самого тщательного искания» ¹²³.

¹²³ Там само. С. 158.

¹²⁴ Козирев О. Ставлення В. Б. Антоновича до закордонної місії М. П. Драгоманова // Академія пам’яті...С. 165.

У 1885 р. відбувається остаточний розрив Антоновича ї Драгомановим через принципові розходження: оцінка боротьби галицьких народників із москвофілами (Антонович її підтримував, Драгоманов вважав зайвою), концепція майбутнього устрою України (Антонович виступав за південнозахіднослов’янський федералізм, Драгоманов — проти), оцінка младогромадівських гуртків «політиків» (Антонович — негативна, Драгоманов — позитивна), оцінка значення російської літератури для української інтелігенції (те ж саме) ¹²⁴. Під впливом Антоновича «Стара Громада» вирішила приділити головну увагу формуванню політичної свідомості українства за допомогою культурно-освітньої діяльності. Громадівці переконалися, що культурний рівень українського народу низький, тому засвоєння соціально-політичних ідей Драгоманова й, відповідно, політична пропаганда неможливі.

Драгоманов сприйняв цю зміну лінії бурхливо. З убивчим сарказмом він давав Антоновичу найнищівніші характеристики (зокрема в листах до Івана Франка). Зрозуміло, з-за кордону робити це було легше, не відчуваючи всіх складнощів подвійного життя не лише Антоновича, а й усього українського руху в Російській державі. Слід віддати належне Володимиру Боніфатійовичу: він не гудив Драгоманова, а просто мовчав.

Цей трагічний конфлікт двох визначних діячів українства, звісно, мав не стільки особисті, скільки ідейні корені.

M. C. Грушевський писав, що на добі українського життя другої половини XIX ст. повік залишаться виписаними обидва імені, які символізували тяглість української традиції та національного історичного самопізнання, кожен з оцих двох діячів підкреслив свою сторону в програмі розвитку національного життя. Один — суспільно-політичну, а другий — культурно-наукову, історично-етнографічну. Це були Драгоманов і Антонович. Для сучасників вони ста-/50/ли антитезами в сфері теоретичного і практичного українства. Але наступники звели їх у синтез та поставили на чолі тих, хто «шукав у пітьмі підвалин національного життя»; Це були два провідники Старого Риму, які в найтяжчі часи «не вважали пропащою справу свого народу» ¹²⁵.

Зрозумівши, що політичне майбутнє за молоддю, та зважаючи на особливе значення українських організацій на місцях, Антонович, скільки вистачало сил, працював на цьому терені.

З особливим пієтетом згадували його приїзди й виступи одесити. А. Синявський писав, що «справоздання В. Б. про становище української справи заслуховувалися з таким захопленням, уважністю, в такій тиші, що, здавалося, чути було, як б’ється пульс тих сердець, що об’єдналися тут коло «божественного», як тоді шуткуючи казали, «Вчителя», щоб почути його слово» ¹²⁶. Окрім того, Антонович відшуковував кошти для конкретних справ одеської «Громади».

Молодь постійно оточувала Антоновича, до нього йшли за порадою навіть ідейні противники — драгоманівці.

Як згадувала М. Беренштам-Кістяківська, коли курсистки ВЖК (Вищих жіночих курсів) звернулися до Антоновича за порадою, що їм зробити для народу, чи не варто діяти рішучіше, він відповів: «Народні рухи на загад не робляться, нарід можна тільки готувати до них, а як обставини наспіють, то й найменшої зачіпки досить буде, щоб зайнялася революція... Наперед знати, коли це може бути, не можна ніяк, треба тільки готувати матеріял та творити в масах потрібний настрій». Антонович був упевнений, що «ніякими таємними змовами нічого зробити не можна, що вся вага — в масах, що їх треба освічувати». Як наслідок, більшість учениць Антоновича після закінчення курсів пішли працювати сільськими вчительками ¹²⁷.

¹²⁵ Грушевський М. Памяти Володимира Антоновича // Літ.-наук. вістник. 1908. Кн. 4.

¹²⁶ Синявський А. З публіцистичної діяльності В. Б. Антоновича. Листування з М. Ф. Комаровим // Україна. 1928. № 5. С. 82.

¹²⁷ Беренштам-Кістяківська М. Українські гуртки в Київі другої половини 1880-их та початку 1890-тих років // За сто літ. К., 1928. Кн. 3. С. 209.

У 1887 р. у зв’язку з 25-річним ювілеєм діяльності Антоновича його шанувальники орган