Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





Володимир АНТОНОВИЧ

ТРИ НАЦІОНАЛЬНІ ТИПИ НАРОДНІ



Здіймаємо річ про українсько-руську, польську і великоруську національність, властиво про те, чим вони одна від одної відрізняються.

З’ясуємо спершу: що таке національність. За національність треба вважати суму таких прикмет, якими одна група людности відрізняється від цілого ряду інших груп.

Прикмети бувають двох родів: одні прирожені людям, спадкові, що залежать від складу раси, від впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антропологічною, дослідом з анатомії та фізіології чоловіка. Другі прикмети здобуваються вихованням і залежать від вишини розвитку культури та від минулого життя народу, себто від його історії.

Сума таких прикмет виявляє нам етнографічну індивідуальність, окрему національність. Сливе, що в усіх сучасних розправах про національність, як на найголовніші прикмети окремности, що можуть дати право на самостійний розвиток, указують на мову, на побут, на характер національний та інше. Нема що й казати, що, наприклад, мова є вельми значною прикметою національности; а проте не можна її вважати за найголовнішу: не вона перша річ, щоб розпізнати національність.

І давніше були, і тепер єсть нації з такою безталанною історією, що власну мову стратили і переняли чужу, а проте національність свою задержали та все почувають себе і вважають за нарід, цілком окремий від інших. От, наприклад, хоч би ірландці: у їх тільки де-не-де задержалася ще власна мова, а взагалі не тільки за урядову, але й за родинну мову вживають вони мову англійську. Не вважаючи на це, ірландці і на склад мислі, і на характер і на темперамент зовсім окремі від англійців. Або знов янки (в Америці); вони теж вживають англійську мову, але ні самі вони, ні хто інший не скаже, що то англійці. Те ж саме треба мовити і про інші прикмети національні: звичаї, життя родинне і громадське і інше все таке, що сталося добутком з глибших первісних корінних особливостей та одмін однієї групи людности від другої, себто про те, з чого складається річ антропології. Ан-/91/тропологія твердо свідчить нам, що унітарні теорії, теорії з’єднання, котрі проводять і крайні праві, і крайні ліві не встоюють перед критикою. Кажуть, що найкориснішим і найкращим для новішого розвитку людей буде той стан, коли втратяться або цілком знищаться і викоріняться усі осібности і прикмети національні, себто, щоб усіх людей приподобити до одного типу. Не будемо торкатись питання, чи корисніша була б асиміляція, чи ні, а вдамося до антропології; там побачимо, що таке приподоблювання усіх людей до одного якогось типу річ цілком неможлива, просто абсурд. Безбоязно і корисно можна дбати лишень про поліпшення індивідуума, себто розвивати те, що в йому вже мається доброго, найкращого і відкидати вихованням та культурою те, що уважаємо за лихе, невідповідне духу поступовому.

Нація — це група людей рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепом, вдатністю, темпераментом. В оцій близькості і ріднині треба спостерігати дві речі: — одну — ті осібності та відміни, якими сама природа наділила людей, з якими чоловік починає життя своє, як з прироженим, з своїм власним; другу — се ті осібності, що з’явились і виросли на грунті перших не самі по собі, а вироблено їх історією нації, її культурою і історичним вихованням. Вони більш чи менш бувають оригінальні і залежать від того: чи щасливо, чи безталанно переходила історія нації.

Розглянемо найперше одміни та ознаки, якими сама природа наділила людей. Задля кращого досліду будемо триматися методу порівняння.

Вишукуючи і показуючи прикмети українсько-руської національности, нам доводиться розбирати матеріал доволі убогий і занедбаний. Матеріал антропологічний єсть невеликий; дві-три книжки (праця Коперницького в «Киевских Университетских известиях», та в виданнях Краківської Академії Наук кілька статей того ж автора, та Меєра «Антропологічне порівняння галицьких русинів та поляків»). Про русинів українських маємо тільки працю доктора Емме в виданні Полтавського земства: «Наблюдения в Кобелякском уезде»; як додамо ще книжечку доктора Дебельта в Дерпті, то і все.

Отже, хоч який ні є убогий матеріал, а проте антропологічні прикмети так важні, що покористуємося з того, що маємо.

Коли в звичайній розмові вживаємо ми слово нарід, так розуміємо зовнішні прикмети його: мову, віру, звичаї і /92/ т. ін. Отже ці прикмети завжди залежать від прикмет, чи причин глибших, внутрішніх.

Перед нами три споріднені нації, що історія поселила їх одну попліч одної, а інде і одну між одною: вони одна на одну мали вплив, що відбився на кожній з них більше чи менше: ведемо річ про русинів, великоросів, або москалів і поляків. Всі вони слов’яни; але ж від впливу і примусу всяких обставин — географічних, історичних і інших, вони так порізнились між собою, що тепер мають більше різного, свого власного, аніж схожого, однакового, спільного. Запевнимось в цьому, рівняючи їх.

Русини опинилися в обставинах доволі оригінальних: з двох сусідів ні один, а найпаче той, що на півночі, не хоче признати їх за окремого індивідуума етнографічного; в Австрії поляки кажуть, хоч тепер вже не всі, що русини ніщо більш, як різновидність поляків; в Росії москалі правлять, що русини тільки вітка великоросів. Тим-то нам зручніше буде збирати прикмети нашої українсько-руської або просто руської національності, рівняючи їх до прикмет наших сусід — братів.

Почнемо з прикмет анатомічних: твердою засновою тіла людського єсть кістки: найголовніша частина їх зветься черепом. Коли поглянемо на череп русина зверху, так формою своєю він походить на яйце, повернене носком наперед; у поляків череп значно Довший за українського, а в москалів, навпаки, формою він наближається ближче до круглого.

Коперницький подає такі цифрові дані: череп москаля має заввишки 75 1/2 мм, череп русина 76 мм, череп поляка 77 1/2 мм. Завширшки руський череп має як і польський 80 мм, а череп москаля 78 мм, себто на два міліметри вужче за українського й польського. Щодо вишини, так український і великоруський черепи трохи не рівні, а польський на 1 1/2 мм вище за українського, а великоруський на 2 мм нижче за польського. Бачимо, ще різниця тут не вельми велика, а проте, як звернемо увагу на те, що отсі три нації рідні між собою, діти однієї сім’ї, або раси слов’янської, так отся невелика різниця покажеться тоді геть характерною. Таку ж саму різницю добудемо і тоді, Коли черепи порівняємо системою графічною. Робиться це так: череп покривають з чотирьох боків посудиною, зробленою з мутного скла; тоді різниця виступає в тих контурах, які покажуться на склі, коли обвести їх олівцем: дивлячись зверху побачимо, що череп русина удає форму яйця, поставленого носком наперед; череп москаля, далеко менший спереду, удає з себе овал; наостанку череп польський удає овал більш довгий. Опріч того останні два черепи мають ще і такі /93/ особливості: у першого потилиця стоїть дуже перпендикулярно, а в останнього біля стрілковидного рубця, що іде посеред голови, де тім’я, трохи підвищується, маючи гребінь.

Склад лиця ще характерніший і більш цікавий. Наука, щоб поміряти лице, чи твар, бере три діаметри: перший так званий подовжний діаметр, що іде вподовж тварі, починаючись з долинки поміж брів зразу над переніссям, аж до краю підборіддя; другий — впоперек тварі — діаметр верхній поперечний від precessus zigomaticus і третій діаметр — низовий поперечний від внутрішнього краю мускула овального «musculus mastoideus».

В черепі польському продовжній діаметр сливе що на 1 1/2 рази довший за діаметр і в поперечних, а поперечні рівні між собою, через що форма тварі вузька, овальна, профіль видається.

Другі дві народності мають тут дещо похожого: продовжний діаметр однаковий в обох з діаметром верхнім поперечним. У русина поперечний низовий діаметр трохи не вдвоє менший ніж верхній, через що і лице русина має форму трикутника; у москалів через те, що всі три діаметри однакові, вид тварі — чотирикутник.

Коли порівняємо довжину ніг з довжиною всього тулуба, то матимемо вельми цікавий добуток: у поляків ноги довші ніж тулуб, у москалів коротші за нього; а в русинів рівні з тулубом. Різниця є і в околишніх (зверхніх) покровах тіла: як візьмемо типічну шкіру, то в поляка вона буде окрашена найменше і тоньша, через що дає ясні та живі рум’янці, шкіра русина видається найбільшою пігментацією, через що і тип русина чорнявий, тільки без рум’янця; у москаля шкіра пухка нееластична з помірною пігментацією: типічний колір її бурий і в суб’єктів молодих, повнокровних — просвічується не там тільки, де найбільш зібрано кров’яних судин, а грає рум’янець на все лице. У малокровних же заміняє кров — лімфа, окраска зникає, являється блідість.

Гладшання чоловіка залежить від підкожної клітчатки: тут збираються жирові частки. Не в тих самих місцях тіла з’являється гладшання в усіх трьох типів: у поляків найчастіше і найбільше гладким буває черево; у москалів — потилиця; а в українців — бюст, себто та частина підкожної клітчатки, яка лежить поверх грудяної клітки.

Щодо коліру очей та волосся, то для москалів ми не маємо цифрових дат; над своєю антропологією вони не турбуються ще досі. Про русинів та поляків є дати в краківських виданнях, а про українців, властиво про Кобеляцький повіт маємо працю доктора Емме. Коли ми колір очей поділим на три групи: на сірих, голубих та карих, то побачимо, що буде: /94/


| сірих: | голубих: | карих:

поляків | 50 % | 25 % | 25 %

русинів | 20 % | 40 % | 40 %


Так само і з волоссям | білявих: | русявих: | чернявих:

поляків | 45 % | 36½ % | 18½ %

русинів | 32 % | 34 % | 34 %


З того, що бачив доктор Емме в Кобеляцькому повіті, знати, що там українців білявих 1½%, русявих 66%, чорнявих 32½%. Отже виходить, що поляків найбільш білявих, а русинів найбільш русявих та чорнявих. Шкода, що про москалів нема таких дат, але здається мені, що переважного, типічного коліру між ними нема: по губерніях, наприклад, Рязанській або Тамбовській переважує пігментація чорна, а далі — на північ вона світліше і вже по Московській губернії, або ще більше по Олонецькій, волосся коліром своїм нагадує жменю вичесаного льону.

Геть більшої ваги та частина етнології, що працює, аби вияснити функціонування системи нервової якого-будь народу, себто працює над інервацією народньою. Від міри чулості, від того, як нарід переймається враженнями околишніми, залежить характер народу, його суспільність і стан політичний, наостанку вдатність його до розвитку. Обмежившися спочатку речами найзагальнішими, спостерігаємо, що нервова система москалів не вельми чула, а через те і реакція до вражень околишніх невелика і безсила. Це тип флегматика малочулого до вражень околишніх. Навпаки у поляків: чулість у них дуже велика і рефлекс починається безпосереднє, зараз за роздразненням; — се чистий тип сангвініка. Русини теж дуже чулі до вражень; але реакція у них прокидається після довгого перегоду за роздразненням; русин — тип меланхоліка. Отже ж і різниці в інервації, в особистім, в громадськім, в суспільнім життю цих трьох народів залежать від різниць, зараз наведених нами. Найвиразніше характер народній показується в звичаях. Звичай — це те, як чоловік живе, як він поводиться з людьми, як відноситься до них, як він орієнтується в усяких обставинах життя.

На малій чулості москаля засновані його прямота і грубіянство: він не вважає на те, щоб там когось не зачепити, не образити; він, міряючи усе на власну мірку, гадає, що і всі інші люди, так само як і він, повинні бути необразливими. А щоб образити кого-небудь, москалеві треба більше враження надати; оце і є джерело непоштивості і грубіянських /95/ відносин москаля. В суспільності польській через велику нервову чулість виробляється характер відносин такий: кожен поляк без жодного лихого заміру силкується вдавати з себе найкращого, і тим самим вказує на те, чого в інших людях бракує: кожен поляк силкується показатись ліпшим, ніж він є справді і звернути на себе найбільшу увагу у всіх. Оце силкування малюватися, оця пиха цілком залежить від потреби нерви свої задовольнити враженням безпосереднім. Русин не вміє зразу відповісти на роздразнення; він відповідатиме на нього за день, за тиждень, або що за те ж увесь той час почуватиме враження. Тим-то в характері русина з’являється сумирність, гумор і нещирість. Гумор виробляє у нього поривання спинити і відіпхнути від себе яку-будь прикрість; тим-то чоловік пильнує в прикрості знайти що-будь смішне, глумливе і тим чином хоч трохи зменшити недобре враження. Навіть у люб’язностях та в лайках з’являється народній характер.

Москалі виплекали собі вдачу великої практичності. Той час, що дві другі народності віддають на любязності та на щиросердні розмови, москалеві лишається вільним. Він мало вважає на контрагента свого, або взагалі на того, з ким веде справу, а пильнує лишень про інтереси власні. І тут причина мала нервова чулість: уся люб’язність у москаля далі хвалення сили, практичності, авторитету не йде; бо тільки щось дуже здорове робить на його відповідний вплив, а на мале, не гучне, нерви його не обзиваються.

Поляк в люб’язностях іноді доходить до утрировки — «padam do nóg», «całuję rączki» — стали звичайним привітанням у поляків. Русин мало коли промовляє люб’язності, та й то найбільше до власної родини, та до людей близьких і то все помірно. На люб’язностях русина відбивається ліризм.

Щодо лайок, то тут абсолютна перевага за москалем. Лайка його вельми плодюча, грубіянська і занадто цинічна. Поляк, коли і лається, так не забуває повеличатися: лайка у його кучерява, театральна, не натуральна. Русини лаючись часом теж не цураються цинізму, але звичайно переважною лайкою буває лайка мітольогічна: чорт, трясця, яропуд, та бажання чогось-будь лихого.

Щодо відносин родинних, так і тут спостерігаємо різницю. В родині москаля найперше помічаємо, що і всякому кидається в вічі, велику численність родини і абсолютну безконтрольну власть голови (большака), яко ініціатора в сім’ї. Ініціатива його все одно, що закон для останніх членів родини, через що всі інші члени родини доволі таки обезличують-/96/ся, найпаче жіноцтво. Здається, через свою малу чулість нервову жіноцтво легко піддається, переносить утиски і не помічає браку власної самостійності. В родині польській, де і чоловік і жінка бажають пишатися та величатися, з самого початку прокидається люта усобиця. Річ звичайна — що хтось, або чоловік, або жінка бере гору, запевнивши другого своєю перевагою, а через неї і правом на верховодство. Від дітей вимагають, щоб вони були абсолютно слухняними і часто жінки одна перед одною пишаються та хваляться своїми дітьми. В родині русина вражає нас невелика численність її: при великій нервовій чулості і вразливості життя щоденне надає багато матеріалу до суперечок, клопоту і сварок. Русин пильнує стояти дальше від гріха, а через те, як тільки трапляються перші сприяючі обставини, сім’я русина ділиться і розходиться. Звичайна річ, що батько, міркуючи одружити сина, вже заздалегідь збирається йому на хату. У відносинах батьків до дітей бачимо багацько всяких комбінацій, відповідних характеру народньому: батько і мати іноді все добре бачать і відають, але вдають з себе, буцім вони нічого не тямлять і не помічають. Дівчата й хлопці, наприклад, беруть крадькома у матерок і несуть на вечорниці або на досвітки всяку всячину, а батько й мати немов би то нічого не помічають.

Коли звернемо увагу на особисті відносини дружби і ворогування, так помітимо, що у москалів найчастіше дружба ламається через обставини практичних інтересів; а ворогування доходить до лютості необмежованої: «Скрутить в бараній рог». Дружба у поляків більше стала і твердіша; а вже коли приятелі зробляться антагоністами, ворогування їх тягнеться дуже довгий час, але лютим не буває і зводиться воно на раз-у-разний глум та напосідання на свого супротивника усякими дрібницями. Русини не скоро і трудно братаються і ніколи дружба їх не заходить до зайвої інтимності. Ворогування їх не буває лютим, зате тягнеться довгий час без устанку.

Б’ються люди отсих трьох типів теж кожен по-свойому: москаль поперед усього пильнує свойому противникові якомога більше заподіяти болю фізичного «заехать в ухо», «размозжить». Бійка у них буває лютою, нелюдською. Основою бійки у поляків зручність: увесь інтерес в тому, щоб супротивника ударити, а самому випорснути. Бійка ведеться у них з відпочинком. Русин стереже не стільки того, щоб супротивникові наробити болю фізичного, скільки того, щоб зменшити його: супротивники, схопивши один одного «за груди», доволі довго отак водяться і це вже вважається за велику образу: «Взяв мене за груди». /97/

Щодо асоціацій, то вони є, як в українців, так і у великоросів. Вся різниця тільки в значенні товаришів. Українська асоціація (чумацтво, рибальство, чабанство) видається своєю малочисленністю і рівноправністю товаришів. В тих же асоціаціях, де треба голови або отамана (чумацтво), товариші вибирають його і слухаються остільки, оскільки йому звірились. За більшу знаємість в ділі, обметаність його і привід нагородою буває шана й повага і ніколи не більший пайок з заробітку.

У поляків асоціацій зовсім не водиться — не в характері народу.

Великоруський «большак» єднається сам за всіх і сам порядкує, скільки куди треба робітників. Од роботи сам ухиляється, зіставляючи собі тільки право указчика, право проводиря й доглядчика за роботами. За комісію, за привід і догляд йому відділяється найбільший пайок з заробітку.

Ще ясніше об’являється характер народу в тих політичних ідеалах, які він при відповідних обставинах намагається реалізувати, виконати.

Великоруси охочі слухати тільки авторитету і слухати абсолютно, безперечно. Вони проти авторитету не тільки не мають нічого незгідного, суперечного, а навпаки, ще знаходять таку підлеглість дуже потрібною, пожиточною і корисною.

Русини мають інший ідеал — це правда, правдивість, громадська рівноправність. Такий ідеал вбачається в стародавнім вічі, в козацькій раді, в Запоріжжі, де члени мали повну волю і рівноправність — всі були однакові й рівні.

Поляки об’явились прихильниками ідеї аристократизму: вироблена ними суспільність була аристократичною.

Звернемо увагу на відносини до віри.

У русина віра живе чуттям інтимним. Він мало звертає уваги на обрядовість. Релігійне чуття його видається великим теплом і щирістю. До сього ще характерним з’являється поважання віри другого: не чіпай мого і я не займу твого. В польській релігії трудно впізнати, що з’явилось випливом з народного характеру, а що придбане, як готове, від католицької церкви. Як там не було, а можна сказати, що поляки видавались релігійною нетерпимістю. Вони справдовуються не аналізом та мислуванням, а здаючись на готові, давно вже вироблені афоризми, у їх гноблення всього, з ним незгідного. Поляк думає, що його віра абсолютно правдива. У великорусів головне місце займає обрядовість; вони щиро стоять за всякий, навіть дрібний обряд, букву (роскольничі спірки про те, чи казати «Господи, помилуй», чи «О Господи, помилуй», про сугубе і трегубе алилуя, чи «рожденна не сотворенна», чи «рождена а не сотворенна») /98/ і інше. Дякуючи великому поважанню авторитету, великорус видається великою нетерпимістю в вірі, як і поляк. Різниця в тім, що великорус не терпить іншої віри через те, що ця інша віра не придається йому і не вважає на готовий уже авторитет великоруса.

В штуці у кожного народу є свої осібності і виявляються вони у всяких сферах штуки різно.

Оглядаючи архітектуру, чи будівництво, порівняймо ті пам’ятники, які маємо. Своєї власної архітектури в жодного з цих трьох народів нема: всі архітектурні форми перейняті, а згодом перероблені відповідно народному характерові. Найменше об’явились в архітектурі поляки. В польській церковній архітектурі два типи: 1) готичний та 2) пізніший на лад renaissance, псевдокласичний (єзуїтське рококо). Обидва ці архітектурні типи цілком перейняті і не відрізняються нічим від типів германських і інших західноєвропейських. Засновою українсько-руської та великоруської архітектури стала візантійська архітектура за часів занепаду. Одначе обидва народи таки доволі переробили її на свій лад. На великоруську церковну архітектуру в XVI та XVII вв. зробила свій вплив буддійська архітектура. Найвидатніша признака — се баня, що мов цибуля ширшає од заснови. Добавки архітектурні — фронтон прикрашується бочками. Ще осібний архітектурний тип шатро, що був у великій моді за Олександра II. Тип сей нагадує юрту, шатро — восьмиребра піраміда, стовпи (колони) — глечиками.

Українсько-руська церковна архітектура виробилась теж із середньовізантійського типу, тільки додали своїх власних осібностей. Візантійська церква має фундамент хрестом і 5 бань; згодом на Україні почали будувати і з трьома банями. Фігура української бані відрізняється від візантійської тим, що ся має форму півкулі, а в українсько-руській архітектурі сі півкулі складаються немов з трьох перерізаних сегментів півкуль, злучених між собою перпендикулярними стінами. Тип церковної дзвіниці трьохповерховий і що поверхом вище, то вікна меншають. Найвищий поверх має вікна малі, середній — доволі таки більші за найвищого, а найнижчий іноді стоїть на арках. Ще одна українська осібність, що й тепер залишилась по деяких старовинних церквах, — це пристроєні кругом церкви галерії, напр., як в Межигірській церкві, що поставив Кальнишевський 1.



1 Опасання.



Переходячи до живописі, зупинимось на живописі церковній і світській. Я не казатиму про поляків, бо в їх живопись нічим не відрізняється від західноєвропейської. Іко-/99/копись зайшла до нас з Візантії. У візантійській живописі форми були заведені і притверджені канонічними правилами і через це для самостійного витвору було мало волі. Для великорусів це прийшлось якраз до смаку, бо було відповідним народному характерові, поводитися за авторитетами й здаватись на них; у русинів же помічаються спроби реалізму. Як ортодоксія забороняла варіації, то, звичайно, що до святого, намальованого по схемі, підходять за благословенням миряне і отут-то український маляр давав широку волю своїй фантазії. Особливий простір для вигадливості маляра був ще при малюванню страшного суду: драконова паща, куди спроваджуються грішники; біля неї малюється комічний, а не грізний чорт; тут же нерідко знаходила місце й власна сатира, а іноді підписувались й імення грішників, напр., малювався ткач Іван з основою, що її вкрав. Є й такі образи, де архангелів Михайла й Гавриїла намальовано в запорожському убранню, або грішників у пекло спроваджують запоріжці і самі ж таки стережуть двері в рай. Так в українсько-руській церковній живописі, хоч обмежованій і здавленій канонічними формами, все-таки іноді пробивається прямування до реалізму.

Світська живопись національна великоруська має сюжети не свої, а перейняті у західної Європи, наприклад, «миші ховають кота», або «котята граються з раками». Що ж до роботи, то нечепурна робота — це вже їх власне. Українська народня живопись має сюжети свої власні. Найчастіше можна побачити картини з таким сюжетом: зброєний «Мамай» — козак верхи на коні; дід Джур і баба Кваша — двоє стареньких і веселих, мов би молоді; козак Мамай під дубом сидить, біля його стоїть кінь, на дубі висить шаблюка, рушниця, зброя вся, а збоку на дубі намальовано запорозький герб. Козак сидить, п’є горілку. Під картиною вірші.

Між російськими малярами дуже багацько українців-русинів і це дуже відбивається на характері живописі. Українсько-руські живописці кохаються найбільше в пейзажах або сценах, заснованих на ліричних мотивах, тоді як у великорусів панує жанр, а в поляків живопись історична.

В більшості до штуки належить і орнаментика. Як ми звернемо увагу на орнаментику і порівняємо її в цих трьох племен, то примітимо тут велику різницю в підбіранню красок, їх кількості й мотивах орнаментики. Поляки кохаються в палких колірах, та ще щоб самих кольорів було мало, а краски багацько. Зразком національного смаку поляків може станути краківське народне убрання, де єднаються синє з червоним; в убранні помічається особлива й велика хіть до металічних бляшок; черес з металевими каблучками, закаб-/100/луки вицяцьковані мосяжними бляшками і цвяшками — все намагається на ефект. У великорусів так само великий смак до палких кольорів, тільки до цього помічається ще велика хіть до пестроти, щоб аж ряботіло та горіло 7 — 8 кольорів. Зразок цього можна побачити де завгодно, на виліплених або вирізаних прикрасах будівель як, напр., на церкві св. Василя Блаженного, що в Москві: на неї без того, щоб не зарізало в очах, і глянути не можна. Українсько-руська орнаментика має невелику кількість прикрас і все з помірністю, кількість кольористого на фоні невелика. В українсько-руській орнаментиці два ґрунтовні типи: 1) Геометричне перехрещування простих та ламаних ліній — це можна часто зустрінути, а кривих дуже рідко. 2) Форми рослини, тільки не всієї, а фрагменти її (ламанці): лист, квітка, гілочка. У великоруській орнаментиці беруть гору звірячі форми: голівки, лапки, а перенято це мабуть від фінів. Як же прикрашають що-небудь рослиною, то вже цілою; вазон з деревом, ціла церква, трійка коней з саньми і людьми, тут же з боку й хата.

Про польську орнаментику знаємо небагацько.

Вже ж не можна минути й танців.

Кожен танець вийшов з якогось воєнного або релігійного чи любовного, чи іншого якогось мотиву.

Польський народній танець — мазурка — має воєнний мотив, кавалерійська атака; краков’як — партизанська війна; польонез представляє релігійну церемонію. Великоруські народні танці — «бичок» та «Комариньской». Справді це не танці, а всякі викрутаси, зовсім вільні і які завгодно («нраву моему не препятствуй»). Українсько-руські танці: козак, коломийка, метелиця, горлиця — трохи не всі любовного виходу.

Наука й література у всіх трьох народностів відрізняється й змістом і заходами. Великоруси найбільше об’явилися прихильниками до натуральних і технічних наук — це спеціальність великорусів. Поляки в науці до недавнього часу вживали метод доктрінерський, скрізь велике пристрастя до абстрактної філософії та історії, яка й займає три четвертини всієї польської науки й літератури. У русинів велика хіть і пристрастя до наук гуманітарних — право, історія культури, література, політична економія й інші.

Наостанку кілька слів про метод і заходи в науці й публіцистиці.

Поляки найбільш хітні до милування афоризмами. В більшості польських літератів можна помітити ряд покладів зовсім мало зв’язаних і з’єднаних між собою, зате таких, що не терплять суперечок. Характер великоруса найбільш ре/101/льєфно видається й малюється в його заходах публіцистичних. У великоруських публіцистів водяться дві манери:

1) манера авторитету, видатним представником якої був Катков: він становить ряд покладів і, не зробивши ще ні жодного виводу, наперед уже лає всіх, хто з ним не згодиться,

2) друга манера з’являється в простованню зруйнувати всі логічні методи мислування — це великоруський нігілізм. Перші змагаються за заскорузлі поклади і підтверджують лайкою, а останні, знизивши всякі мотиви мислування, все плюндрують та руйнують, нічого не даючи на місце поруйнованого і, як і перші, кінчають лайкою.

Українець має велику прихильність до аналізу й скептицизму. «Се діло треба розжувати». Обережність до всяких теорій та поклядів a priori національна українсько-руська осібність, осібність українця-русина.

Народній характер складається з якостей природжених і вжитих культурою. Звісна річ, що в характері кожного народу єсть якості, як бажані, так і не бажані, як позитивні, так і негативні. Ніяка культура не в силі, знищити природжених якостей, але ж мета всякої культури повинна бути в тім, що культура матиме вплив на характер народу, що дасть спроможність розвинутись бажаним, позитивним якостям і одведе відповідне місце для якостей небажаних, негативних. З тих психічних якостей русина, які здаються авторові ідеальними, позитивного характеру — це етичний критерій. Етика — річ вселюдська, тільки етика у різних народів складається неоднаково, різно. В заснові етики в усіх народів покладено невиводне шукання того, як то по правді, як не по правді, що таке правда, а що кривда. Українець-русин вважає за етичне все те, що справедливо. У великоруса виступний етичний пункт сила; він поперед усього звертає увагу на те, чи факт дужий, чи не дужий. У поляків виступний пункт — приємність, любість: коли який-небудь факт приємний — він повинен бути, а прикрий — не повинен. Етика в суспільнім життю — це одна з найголовніших заснов людського життя, поводження і на останку добробуту.











Три національні типи народні


Стаття вперше опублікована українською мовою за підписом Низенко в галицькій «Правді» за 1888 р. (Рочн. XIV. Вип. 3. С. 157 — 169). Вдруге з’явилася (без будь-яких змін) у «Творах» 1932 р. (С. 196 — 210). За останнім виданням вона публікується в даній книзі.

Вважається, що стаття є частиною конспекту лекцій В. Б. Антоновича з української антропології та етнографії. За спогадами слухачів цих лекцій, вони читалися професором упродовж 1880-х й до середини 1890-х років на приватних квартирах для окремих груп (головним чином молоді). Про ці лекції йдеться, зокрема, у споминах К. Мельник, М. Беренштам-Кістяківської, С. Єгунової-Щербини, А. Синявського, О. Лотоцького та ін. Так, Антін Синявський стверджував, що антропологію та етнографію українців у порівняльному аспекті з іншими слов’янськими народами вчений розглядав у циклі лекцій з історичної географії, яку розумів дуже широко.

Як зауважує К. М. Мельник-Антонович, Володимир Боніфатійович не мав наміру, а вірніше можливостей, друкувати ці лекції. Даний уривок з’явився у «Правді» завдяки заходам Олександра Кониського, який вважав його ґрунтовним аргументом для народників Галичини у їхній боротьбі з «москвофілами». На думку ж Мирона Кордуби, стаття була написана Антоновичем спеціально для «Правди» з метою озброїти народовців у їхній боротьбі з «объединителями». Однак таке твердження викликає сумнів, проти нього свідчить, зокрема, невластива для Антоновича мова, помітне багатослів’я, ряд неточностей і незрозумілих місць. У рукописах вченого подібної статті немає.

Звідси К. М. Мельник-Антонович зробила припущення, що це конспект котроїсь із лекцій професора. Він був відредагований О. Кониським, який «пильнував передусім чистоту виразу, не скрізь точно передаючи думку автора в усіх її відтінках». У Галичині редакція «Правди» зробила ще одну правку, додавши мові галицького колориту, що в ряді місць «затемнило думку автора». Таке подвійне редагування без відома автора «сталось не на користь, а навпаки, на велику шкоду для статті» 2.



1 Dubiecki M. Młodzież polska w uniwersytecie Kijowskim przed rokiem 1863. Kraków, 1909; Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego, z przedmowa W. Spasowicza. Lwów, 1900. T. 2; Wspomnienia Marcina Zaleskiego 1830 — 1873. Lwów, 1893; Wasilewski L. Ukraina i sprawa ukraińska. Kraków, б/р; Rawita-Gawroński Fr. Wł. Antonowicz, zarys jego działalności spoteczno-politycznej i historycznej. Lwów, 1912.

2 Мельник-Антонович К.М. До видання 1 тому... С. XXXVII. /755/



Додаткова інформація щодо даної праці В. Б. Антоновича є у спогадах Сергія Шелухіна. До останнього часу вона чомусь залишалася поза увагою дослідників. Шелухін ще в 1908 р. засвідчував, що був учасником-слухачем курсу антропології саме того року, коли «слушатели записали курс... и после просмотра лекций профессором Антоновичем, напечатали в галицком украинском журнале «Правда» в 80-х годах под заглавием: «Антропологічні прикмети великоруського, українського і польського типів і ріжниця межи ними». Об этом до сих пор знали только проф. Антонович, его слушатели и близкие люди» 1. Набагато пізніше (у віці 62 років) С. Шелухін підтверджував: у 1887 р. «ми склали конспект лекцій проф. В. Антоновича з антропології. Се були лекції, читані в тайнім українськім університеті групам в 4-5 чоловік... Обробивши конспект сих лекцій, я, після одобрення його проф. В. Антоновичем рішив надрукувати їх у Галичині через Івана Франка». Однак через ускладнення, що виникли в стосунках Громади з Франком, Шелухін «віддав ту статтю Кониському для галицького журналу «Правда» і її там надруковано. Кониський дещо викинув. Статтю підписано Z, бо Антонович сказав, щоб на його не було вказівки». У лекції вчений розвивав думку про неможливість федерації України з Росією, вважаючи, що це було б протиприродним: українці і росіяни настільки різні, що й «політично їм слід жити окремими державними організмами». Шелухін зазначав з цього приводу: «Висновки його розходилися з Драгомановою федерацією. Вовк був сею працею Антоновича незадоволений і про се мені в 1906 році казав із серцем, що не треба було друкувати її.., а й іншим драгоманівцям самостійництво Антоновича не давало спокою». Десь 1890 р., переробивши текст, з огляду на російську цензуру, Сергій Шелухін передрукував статтю в «Елисаветградском вестнике». Пізніше він доповнив текст статті й літературно опрацював її, однак рукопис так і залишився в архіві Шелухіна 2. На жаль, сам Антонович не писав текстів своїх лекцій, читав з пам’яті, маючи лише невеличку замітку з кількох ключових слів, тому його авторський текст не зберігся. Лекції з географії, рукописи яких є в архіві вченого (перевірені ним після запису слухачами), хоча й містять зазначені матеріали, але в іншій системі викладу.

Все це змушує нас слідом за видавцями «Творів» 1932 р. подати без змін текст 1888 р.

Безперечно, як на сьогодні, матеріали статті та її аргументація явно застаріли. Вони почасти повторюють подібні праці М. І. Костомарова.

Оцінка антропологічних та етнографічних досліджень В. Б. Антоновича наведена у статтях:

Лобода А. Праці Антоновича по етнографії та літературі // Зап. Укр. наук. т-ва в Києві. 1908. Кн. 3. С. 23 — 28.

Синявський А. Проф. В. Б. Антонович як географ України // Синявський А. Вибрані праці. К., 1993. С. 52 — 64.

Вивчення антропологічних, психологічних та етнографічних особливостей українського народу значно розвинулося в науковому відношенні в XX ст. Відсилаємо читача до спеціальних видань:

Балтарович З. Е. Україна в дослідженнях польських етнографів. К., 1976.

Бойківщина: Іст.-етногр. дослідження. К., 1983.

Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. Прага, 1927.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис: У 2 т. К., 1991.

Гуцульщина: Іст.-етногр. дослідження. К., 1987.

Дружинина Е. И. Южная Украина. М., 1970.

Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. М., 1991.

Етнографія Киева і Київщини. К., 1986.



1 Изв. XIV Археол. съезда в т. Чернигове. 1908. № 4. С. 32.

2 Шелухин С. Українство 80-их років і мої зносини з Ів. Франком // Літературно-науковий вістник. 1926. Т. XC. Кн. VII — VIII. С. 272 — 273. /756/



Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії. К., 1993.

Итс Р. Ф. Введение в этнографию. Л., 1974.

Кирчів Р. Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини. К., 1978.

Культура і побут населення України. К., 1994.

Кульчицький О. Геопсихологічний аспект в характерології української людини // Наук. зб. УВУ. Мюнхен, 1956. Т. VI.

Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. К., 1993. Т. 1.

Кульчицький О. Світові вчування українця // Українська душа. Нью-Йорк; Торонто, 1956.

Мірчук І. Світогляд українського народу. Прага, 1942.

Наулко В. І. Український етнос в часі і просторі // Берегиня. 1992. № 1.

Наулко В. И. Украинцы. К., 1980.

Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К., 1993.

Полесье: Материальная культура. К., 1988.

Токарев С. А. Религиозные верования восточнославянских народов XIX — XX вв. М.; Л., 1957.

Українська минувшина: ілюстр. етногр. довідник. К., 1993.

Українці: Іст.-етногр. дослідження. К., 1959.

Українці: Народні вірування, повір’я, демонологія. К., 1991.

Шухевич В. Гуцульщина. Львів, 1901 — 1908. Ч. 1 — 5.

Этнография восточных славян. М., 1987.

Юркевич П. Твори. Вінніпег, 1979.

Янів В. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду // Релігія в житті українського народу. Мюнхен; Рим; Париж, 1966.







Див. також: Костомаров Н. Две русские народности.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.