Попередня     Головна     Наступна





КОМЕНТАРІ



Доля наукової спадщини Володимира Антоновича була складною, як, власне, й саме життя вченого. Переважна більшість його праць, разкиданих по різних виданнях, з часом загубилася в неосяжному морі літератури. Навіть сучасникам уже важко було уявити обсяг наукових занять ученого та його основні здобутки. Прикрість даної обставини Антонович осягнув сам на прикладі майже забутого під кінець життя Михайла Максимовича (1804 — 1873). Першим порухом ученого було видання двотомного збірника праць свого визначного попередника. Зібрані разом вони переконливо засвідчили, ким власне був М. О. Максимович-історик 1. Новим поштовхом стала публікація великого серіалу праць М. І. Костомарова. Врешті, В. Б. Антонович, за прикладом старших колег, у середині 1880-х років вирішив зібрати свої основні дослідження й видати їх трьома-чотирма томами як збірку монографій. Однак на відміну від М. І. Костомарова, який здійснив подібне багатотомне видання своїх «Монографій», Володимир Боніфатійович підготував й видав 1885 р. лише перший том «Монографий по истории Западной и Юго-Западной России». До другого тому він мав намір включити свої дослідження про різні суспільні верстви України, й, зокрема, козацтво. Задля цього історик збирався повністю переробити свою ранню працю «Исследование о козачестве». В листопаді 1885 р. Антонович писав з цього приводу відомому філологу О. М. Пипіну: «В настоящее время... хочу приступить к довольно тяжелой вещи — истории казачества до половины XVII столетия; хотелось бы выпутаться из массы гипотез, неточностей и общих мест, которыми люди запрудили этот сюжет. Не знаю, удастся ли сколько-нибудь удовлетворительно выполнить задачу, но думаю попытаться на основании пословицы, гласящей, что не святые горшки лепят — а впрочем, если работа выйдет неудачна — беда невелика; к циклу многочисленных благоглупостей, сказанных по этому поводу, прибавится еще одна и утонет в толпе товарищей без вреда для человечества» 2.



1 Максимович М. А. Собр. соч.: В 3-х т. К., 1876. T. 1; К., 1877. Т. 2; К., 1880. Т. 3 (третій том виданий за ред. Л. Котляревського).

2 Україна. 1928. Кн. 5. С. 109.



Цей задум здійснити не вдалося, що затримало підготовку другого тому. Ймовірно, на заваді стала неможливість видання «Монографий...» за власний кошт. Хоча перший том швидко розійшовся й Антонович збирався перевидати його, внісши певні доповнення та поправки, однак «обтяжений своїми науковими і громадськими працями, дедалі занепадаючи на здоров’я», не /745/ лише не продовжив серії, але й не перевидав першого тому 1. Зазначимо також, що видавничий план (3-4 томи) був надто урізаний, бо навряд чи вмістив би навіть головні праці. Тут знову проявилася одна з основних людських рис ученого — його незвичайна скромність в оцінці самого себе. Врешті Антонович взагалі полишив наміри щодо видання «Монографий...», не збереглося навіть конкретного плану про гаданий зміст томів. По смерті вченого склалася прикра ситуація: не маніфестуючи своїх заслуг ні в громадському, ні в науковому житті, Антонович спричинив до того, що конкретика його справ і праць, відома в повному обсязі йому одному, залишилася розсіяною, розпорошеною для всіх інших. І якщо учні, колеги та друзі Володимира Боніфатійовича з часом видали свої спогади про нього, відкриваючи велич Антоновича як людини та громадянина, то про нього як про вченого говорилося лише в загальному плані, щоправда, з піететним додатком — «великий».

Клопотання щодо видання збірки творів В. Б. Антоновича розпочала його дружина Катерина Мельник-Антонович, на долю якої випало складне завдання зберегти й спопуляризувати пам’ять про вченого. В перший же рік по смерті чоловіка (1908). вона склала орієнтовний перелік його праць й за допомогою двох визначних учнів Антоновича — М. С. Грушевського та Д. І. Багалія — ініціювала створення спеціальної редколегії для видання творчої спадщини вченого. До неї увійшли в основному його учні: О. І. Левицький, В. І. Щербина, І. М. Каманін. Д. І. Багалій, К. М. Антонович, М. С. Грушевський, І. О. Ківлицький, В. Ю. Данилевич, а також М. П. Василенко. На перших же зборах редколегії було прийняте рішення про 8 — 9-томне видання творів В.Б.Антоновича. Окрім того, планувалося видати окремим томом блискучі курси лекцій професора, записані його слухачами (літографовані та рукописні): два варіанти курсу Давньої Русі (1870-х і 1890-х рр.), курс литовської доби історії України, курс археології, курс історії козацтва та спеціальний курс з українського джерелознавства. Усі видання мали ілюструватися фотографіями Антоновича. Біографічний нарис зобов’язався підготувати І. О. Ківлицький.

К. М. Мельник-Антонович за участю В. Ю. Данилевича підготувала необхідні тексти й склала перших кілька томів, на видання яких була укладена угода з петербурзьким книговидавцем Стасюлевичем. Однак несподівано всі плани порушила Перша світова війна. За часів революції та економічної розрухи про задуману справу не можна було навіть мріяти. Київський університет св. Володимира, професором якого впродовж тридцяти з лишком років був Антонович, й до якого зверталася його вдова, зміг лише в ознаменування десятої річниці смерті свого заслуженого викладача оголосити про панахиду 11 (24) березня 1918 р. в Софійському соборі й провести урочисте засідання з доповідями М. С. Грушевського, О. І. Левицького та ін. 2.

У 1918 р. київські вчені висунули проект створення Київського Українського археологічного інституту ім. проф. В. Б. Антоновича, в якому мали викладати син ученого Дмитро Володимирович та друга дружина Катерина Миколаївна Мельник-Антонович 3. Цей проект здійснити не вдалося. Київський археологічний інститут був створений, але він мав російське спрямування і не носив імені Антоновича.



1 Мельник-Антонович К. М. До видання 1 тому творів В. Антоновича // Антонович В. Б. Твори. T 1. К., 1932. С. VII.

2 Киевская Мысль. 1918. 24 (11) марта. № 33. С. 1.

3 Наше минуле. 1918. Ч. 2. С. 196 — 198.



У 1918 — на початку 1919 р. перший історико-філологічний відділ УАН придбав основну частину бібліотеки В. Б. Антоновича — близько 6.000 томів: /746/ понад 1000 книг з історії та археології України, 114 томів літописів, 231 книга мемуарів, 339 томів археографічних видань. Бібліотекарем книгозбірні відділу було призначено К. М. Мельник-Антонович. Згідно бажання родини вченого, 50 тис. крб., що їх мала заплатити за книги УАН, передбачалося використати на спорудження пам’ятника В. Б. Антоновичу 1. Це побажання не здійснене й по сьогодні.

Питання щодо видання зібрання праць В. Б. Антоновича знову було порушене Історико-філологічним відділом новоствореної Української Академії наук у Києві в 1919 р. Тоді ж було створено загальну комісію для видання спадщини Т. Шевченка, В. Антоновича, М. Драгоманова та І. Франка. До складу редколегії зібрання праць В. Б. Антоновича увійшли акад. Д. І. Багалій, акад. О. І. Левицький, М.П.Василенко, В. І. Щербина, І. М. Каманін, К. М. Мельник-Антонович, І. О. Ківлицький, В. Ю. Данилевич. Видавничий план залишився в основному попередній, будувався за тематично-хронологічним принципом, окрім першого тому, що мав повністю повторити видання 1885 р. Планувалося одразу робити двомовне видання: 1000 прим, мовою оригіналу (російською) та 2000 прим. — у перекладі українською мовою. Автобіографічні та публіцистичні праці намічалося видати окремо, поза академічною збіркою творів. Відповідальним редактором видання була призначена К. М. Мельник-Антонович. Однак цього разу встигли лише перекласти українською мовою перший том «Монографий...». Через усілякі складнощі, передовсім відсутність коштів і майже повне припинення видавничої діяльності УАН, комісія тимчасово припинила роботу.

Вважається, що праця була продовжена лише в 1928 р.2. Про це писала й К. М. Мельник-Антонович 3. Однак збереглися протоколи комісії за 1920 р. (лютий, липень, жовтень), а також звіт самої Катерини Миколаївни — на той час другого головного редактора з проблем мови та перекладів (першим був акад. Д. І. Багалій, його заступником — проф. В. Ю. Данилевич). Завдяки цим документам тепер можна встановити поіменно перекладачів статей з видання 1885 р. Ці статті, перекладені на українську мову, мали увійти до першого тому творів. Майже усі тексти тому «Монографий...» перекладав О. Шрамченко («Очерк отношений польского государства к православию и православной церкви», «Киев, его судьбы и значение с XIV по XVI ст.», «Киевские войты Ходыки», «Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины XVII до конца XVIII ст.», «Летопись Сатановского монастыря», «Исследование о городах Юго-Западного края»), за винятком «Очерка истории Великого княжества Литовского». Водночас, як виявляється, були перекладені й інші тексти: «О местонахождении древнего Киевского Звенигорода», «Грановщина» (О. Шрамченко), «Раскопки в стране древлян» (О. Ходзицький). Вони мали увійти до першого тому археологічних, історико-географічних та етнографічних праць. Ще в 1919 р. була розпочата Підготовка за редакцією Л. П. Добровольського «Исторических песен и дум малороссийского народа» (в двох частинах). Переклади авторських текстів цього видання виконав Д. Дем’янчук. Мовну редакцію й переписування текстів набіло для передачі їх у друкарню здійснювали К. Лазаревська, М. Мельник, О. Шрамченко, К. Мельник-Антонович 4.



1 Наше минуле. 1919. № 1/2. С. 171.

2 Винар Л. До 150-ліття з року народження Володимира Антоновича // Укр. історик. 1984. № 1/4. С. 189.

3 Мельник-Антонович К. До видання 1 тому... С. XV.

4 ЦДІА України ум. Києві. Ф. 832, оп. 1, спр. 177, арк. 4, 6, 10, 17 — 19 зв.



Отже, протягом 1919 — 1920 рр. були в основному виконані роботи по підготовці двомовних двох томів творів та двох частин «Історичних пісень і дум». Вони не побачили світ через те, що в 1921 р. вперше за всю свою трьохсотлітню історію (не рахуючи пожежі 1718 р.) припинила роботу друкарня /747/ Києво-Печерської лаври — базова друкарня УАН. Не були доведені до кінця навіть уже розтиражовані, але не спалітуровані книги.

У 1926 р. Д. І. Багалій ще раз наголошував на необхідності видання збірника праць В. Б. Антоновича в українському перекладі з відповідними коментарями. Багалій спеціально для вищих ідеологічних інстанцій зазначав, що хоча дані праці «не мають марксівського підходу, але містять у собі багатий документальний матеріал для соціально-економічної історії України». Академік пропонував також окремо видати твори Антоновича з археології України 1.

Повернутися до свого задуму ВУАН змогла лише 1928 р., коли, задля реанімації видання довелося скористатися сумною датою — 20-ми роковинами з дня смерті В. Б. Антоновича. 25 березня — 4 квітня 1928 р. у приміщенні історичної секції ВУАН (Короленка, 35, нині будинок Президії НАН України) зусиллями К. М. Мельник-Антонович й за сприяння М. С. Грушевського була організована виставка пам’яті В. Б. Антоновича. Тут були представлені численні публікації та рукописи вченого, фотографії, дипломи і нагороди, газети й часописи зі статтями про Антоновича, конспекти і літографовані курси його лекцій, меморіальні речі й документи з колекції вченого тощо 2. Зберігся повний розпис усіх експонатів, що демонструвалися на виставці, складений К. Мельник-Антонович 3.

На жаль, після закриття виставки усі речі, книги й рукописи залишилися в історичній секції. Пізніше, на початку 1930-х років, їх передано до Історико-археографічного інституту, невдовзі також зліквідованого. К.М. Мельник-Антонович звернулася до директора Всенародної бібліотеки України (нині — ЦНБ ім. В. І. Вернадського НАН України) з проханням забрати «бездоглядні» архів та речі В. Б. Антоновича у відділ рукописів. Вона пропонувала забрати рукописи, листи, історичні документи (декретова книга Коденського трибуналу, частина Рум’янцевської ревізії), фотографії, мармуровий бюст вченого, а особисті речі та меблі повернути їй 4. Однак ВБУ взяла на зберігання лише частину рукописів і книг з бібліотеки В. Б. Антоновича, причому останні потрапили до загальних фондів. Тепер у бібліотеці важко розшукати ці книги, цінність яких полягає у власноручних помітках і поправках В. Б. Антоновича та дарчих написах авторів. На щастя, зберігся опис книжкової колекції (145 книг), переданої до ВБУ 5. Така ж доля чекала й археологічну колекцію В. Б. Антоновича, яка з 1897 р. (після XI Археологічного з’їзду в Києві) зберігалася в музеї старожитностей університету, а пізніше, на прохання К. Мельник-Антонович, була передана до ВУАН, де передбачалося створити кабінет-музей В. Б. Антоновича 6. Всі ці речі також стали «бездоглядними» й до сьогодні розпорошені по різних музеях та інституціях.



1 Науковий збірник Харківської науково-дослідчої кафедри історії української культури. 1926. Ч. 2/3. С. 127.

2 Ходак О. Вистава на пам’ять В. Б. Антоновича // Прапор марксизму. 1928. № 2. С. 274 — 277.

3 ЦДІА України у м. Києві. Ф. 832, оп. 1, спр. 205.

4 Там само. Спр. 205, арк. 2, 2 зв.

5 ЦНБ ім. В. І. Вернадського НАН України. ІР. Ф. 1, спр. 8073; ЦДІА України у м. Львові. Ф. 309, оп. 1, спр. 2175, 51 арк.

6 ЦДІА України у м. Києві. Ф. 832, оп. 1, спр. 205, арк. 1.



Доля наукової спадщини В. Б. Антоновича складалася попервах більш вдало. У 1928 р. була створена нова комісія, яка мала опікуватися виданням творів ученого. Відповідальними редакторами видання були затверджені К. М. Мельник-Антонович та М. М. Ткаченко. Розроблена заново комісією програма передбачала підготовку до видання 9-ти томів за тематично-хронологічним принципом: T. 1 — автобіографічні та громадсько-публіцистичні твори; Т. 2 — розвідки з історії козаччини; Т. 3 — дослідження /748/ про Гайдамаччину; Т. 4 — розвідки про суспільні верстви в Україні (селянство, церква, міщанство, шляхта); Т. 5 (у двох випусках) — статті та курс лекцій з археології; Т. 6 — праці з історії України (князівська та литовська доба); Т. 7 — статті з історичної географії, історії колонізації» економіки, побуту; Т. 8 — історіографічні та джерелознавчі праці, публікації документів, рецензії; Т. 9 — різне (листування, некрелоги, уривки з рукописів та ін.). Як додатки до відповідних томів передбачалося вмістити літографовані та рукописні тексти лекцій Антоновича, відредаговані ним самим і невідредаговані (наприклад, «Виклади про часи козацькі») 1.

Перший том було здано до набору 4 червня 1929 р., після чого він упродовж трьох з лишком років пролежав без руху. Лише 1 серпня 1932 р. том був підписаний до друку і в тому ж році побачив світ. Тим часом завершилася підготовка й інших томів. У доповідній записці від 3 жовтня 1930 р. Катерина Мельник-Антонович повідомляла Президію гуманітарного відділу ВУАН, що другийтом здано до друку, а третій цілком готовий. Головний редактор намагалася з’ясувати «при якій саме установі має продовжуватись це видання» 2. Відповіді Катерина Миколаївна не отримала, і в 1930 р. комісія припинила свою діяльність. Згодом Мельник-Антонович узагалі залишилася без роботи — її звільнили з посади завідуючої бібліотекою історично-філологічного та соціально-економічного відділів ВУАН, створеної ще в 1919 р. на базі бібліотеки В. Б. Антоновича. На той час, згідно поданої нею довідки, було підготовлено вже п’ять томів збірки творів В. Б. Антоновича. Матеріали вченого, що мали увійти до історично-географічного та історично-біографічного словників, були передані до відповідних академічних комісій 3. Проте діяльність цих установ швидко припинилася й жодне із планованих видань так і не побачило світ.

Пізніше К. Мельник-Антонович неодноразово порушувала питання про видання творіа ученого, але безрезультатно.

У 1934 р. з’явилася погромна стаття І. Слизького про «націонал-фашистські настанови» видавців першого тому праць В. Б. Антоновича 4. Автор «викривав» «спритність рук українських нацдемівців і апологетів капіталістичного розвитку України», тобто редакторів тому, яким все ж не вдалося сховати «справжнього буржуазного єства В. Антоновича... буржуазного примиренця і ліберал-реформатора», аж ніяк не народника. Слизький однозначно писав про «буржуазне нутро з усіма потребами молодої на той час буржуазії», «штрикав марксистським лезом» у передмову, з якої «висувався буржуазний ніс». Він звинувачував авторів передмови в ідеалізації Антоновича і прихованні від читача розуміння «буржуазної суті націонал-демократичного спрямування наукової продукції» його. Так, видання праць В. Б. Антоновича, на думку Слизького, «переводиться за соціальним замовленням української буржуазії — нацдемівців, фашистів, петлюрівсько-гетьманської контрреволюції», які хочуть «відриву України від СРСР, реставрації буржуазно-поміщицького ладу в Україні». «Рецензент», врешті, просто звинуватив К. М. Мельник-Антонович у «ворожому ставленні до радянської влади, диктатури пролетаріату», у прагненні збуджувати і розпалювати буржуазно-націоналістичні почуття задля «буржуазно-поміщицької реставрації України». Слизький вбачав «політичну підкладку» навіть у тому, що в текстах творів Антоновича слово «жид» не замінене на «єврей», бо це — «неприпустиме глузування над радянською суспільністю». Підсумовуючи, Слизький прирікав: «фашистська, контрреволюційна суть криється у всій справі, зв’язаній з виходом у світ розглянутого тут 1 тому творів В. Антоновича».



1 Мельник-Антонович К. M. До видання 1 тому... С. XV — XVII.

2 ЦДІА України у м. Києві. Ф. 832, оп. 1, спр. 179, арк. 1.

3 Там само. Спр. 171. арк. 1.

4 Слизький І. Про націонал-фашистські настанови у виданні 1 тому творів В. Антоновича // Зап. іст.-археогр. ін-ту. К., 1934. Т. 1. С. 121 — 156.



Така рецензія означала остаточний крах усіх планів щодо видання наукової спад-/749/щини вченого. За радянської влади про це вже ніхто не наважувався говорити.

Сьогодні, очевидно, вже можна сказати й проте, що діяльність українських наукових установ, зокрема, Української Академії наук, Будинку вчених, академічних інститутів та вузів була відновлена за німецької окупації. Тоді дб наукової праці змогла повернутися й Катерина Миколаївна, яка відразу ж відновила клопотання про видання творів В. Б. Антоновича. Його іменем був названий Головний історичний архів у Києві. Однак й цього разу справу з виданням зрушити не вдалося. Німецька адміністрація не надавала особливої ваги гуманітарним галузям, і вже навесні 1942 р. більшість наукових інституцій цього напряму була закрита чи реорганізована. Книги майже не видавалися. Втративши останню надію, К. М. Мельник-Антонович не витримала злигоднів напівголодного життя. 12 січня 1942 р. вона померла у віці 83 років. 19 січня директор Головного історичного архіву ім. В. Б. Антоновича В. В. Міяковський прийняв до архіву рукописи, фотографії і портрет ученого, які зберігалися у його вдови, згідно заповіту померлої. Речі передала донька професора Ірина Володимирівна (зберігся короткий список переданого) 1.

У післявоєнній Україні ім’я Антоновича згадувалося лише в негативному значенні, про перевидання його творів не могло бути й мови.

У березні 1954 р. була проведена спеціальна нарада з питань історії України при відділі пропаганди і агітації ЦК КП(б)У, де В. Б. Антонович знову фігурував як буржуазний націоналіст. Особливу рішучість у відстоюванні такої позиції проявляв, як це не дивно, один з кращих на той час українських істориків M. H. Петровський. Натомість, не менш відомий історик партії М. А. Рубач не погоджувався з цією характеристикою, зауважував, що Антоновича перетворили на «агента австрійського імперіалізму». Рубач наполягав, що вченого не слід «виривати з української культури і історіографії»: «Якщо ми так почнемо розкидатися з нашою культурою, то це буде не зовсім по-хазяйськи... Антонович дав багато цінного, документального для історії України, хоч ряд його поглядів невірні» 2. До слів Рубача не прислухалися. Твори В. Б. Антоновича здали до спецфондів, у бібліотеках вони мертво стояли на полицях і були відомі лише фахівцям.

Таким чином, видання 1932 р. було першим і єдиним збірником праць В. Б. Антоновича не лише в Україні, але й у світі. Пізніші видання статей вченого та деяких його праць на Заході і в нашій країні (див. бібліографію) були поодинокими й не могли повернути ім’я цього визначного громадського діяча та науковця нашим сучасникам.

Отже, дана книга може вважатися другим у цьому столітті й третім узагалі виданням творів В. Б. Антоновича окремим томом. Назва книги повторює назву програмного твору Антоновича 1862 р. Вона символізує його громадянську і наукову сповідь перед українцями, підведення підсумків усієї його життєдіяльності. За своїм обсягом на сьогодні це найбільша збірка праць Володимира Боніфатійовича. Разом з тим вона, безперечно, не репрезентує усього обширу наукових занять ученого і його публіцистичних виступів. Книга включає лише невелику частину його найвагоміших праць. Через обмежений обсяг й великі складності з виготовленням креслень, малюнків та мап, сюди, наприклад, не увійшли праці з археології та географії.



1 ЦДІА України у м. Києві. Ф. 832, оп. 1, спр. 135, арк. 64, 65.

2 Національні відносини в Україні у XX ст.: Зб. документів і матеріалів. К., 1994. С. 265.



Все ж, на наш погляд, збірник репрезентує головні досягнення В. Б. Антоновича як дослідника історії України, блискучого публіциста і громадського діяча. Тут уміщені дослідження вченого з історії козацтва й церкви, біографічні нариси та історико-географічні розправи, обидві дисертації вченого /750/ та його публічні лекції з історії Києва. До збірника увійшли також його знаменита «Моя сповідь», класична праця з етнопсихології та антропології про три національні типи (українців, росіян, поляків) та блискуча рецензія на роман Генріха Сенкевича «Вогнем і мечем». Менш відомими є публікація В. Б. Антоновича про українофілів та українофільство, обмеження української мови та огляд історичних візій Тараса Шевченка. Звісно, поза книгою залишилося ще чимало. Допитливий читач завважить це, ознайомившись зі списком праць В. Б. Антоновича. Залишається сподіватися, що це лише перший крок, і слідом за цією книгою Володимира Боніфатійовича з’являться й інші. Зокрема, особливо корисним було б видання усіх курсів лекцій вченого, котрі збереглися в рукописах чи літографіях.

Маємо зауважити, що, на жаль, майже всі праці В. Б. Антоновича, за винятком кількох статей, які вийшли в Західній Україні, були написані автором й опубліковані російською мовою. В публікаціях майже не вживалися терміни Україна, українці, український. Це було пов’язано із забороною російської цензури. Наші попередники, як уже зазначалося, планували здійснення перекладів й паралельне видання російською та українською мовами. Частина з цих перекладених текстів збереглася в архіві, однак переклади, зроблені в кінці 1920-х років і не відредаговані, сьогодні не можуть уважатися задовільними. Тому в цьому виданні ми не змогли ними скористатися. Згідно з археографічними правилами про необхідність автентичної передачі текстів з допуском лише виключно необхідної адаптації стосовно сучасних граматичних норм, у даній книзі всі тексти подано мовою оригіналу за прижиттєвими авторськими виданнями. Виняток становлять лише кілька науково-публіцистичних праць, уміщених у першому розділі, які були опубліковані посмертно вдовою вченого К. М. Мельник-Антонович. Праці, передруковані в «Монографиях...» 1885 р., подаються саме за цим, останнім, авторським виданням і лише статті першого розділу — за виданням 1932 р., в якому вони були звірені з авторськими рукописами та оснащені довідками й примітками К. М. Мельник-Антонович. Враховуючи науково-популярний характер усієї серії «Пам’ятки історичної думки України», в тому числі даної книги, нами були зняті всі посилання автора на архіви та бібліографію. У разі потреби допитливий читач може звернутися до першодруку, точний бібліографічний опис якого подаємо у коментарях до кожної праці нижче.

Нарешті, читач має бути свідомий того, що з усіх тем і проблем, про які писав В. Б. Антонович, за сто років нагромадилася значна кількість нової літератури, ряд його висновків й конкретно-історичних реконструкцій було переглянуто, уточнено чи навіть спростовано. На жаль, ми не маємо можливості подати повні списки нових наукових видань стосовно кожної теми. На сьогодні вони обчислюються сотнями й навіть тисячами назв. Тому адресуємо читача до спеціальних бібліографічних довідників, де можна почерпнути інформацію про всі необхідні видання. Тут подаємо перелік найважливіших загальних бібліографічних довідників. У випадку, коли існує окремий довідник з певної галузі історичних знань (наприклад, історії церкви чи історії Києва) — він наводиться у коментарі до відповідного розділу.




Загальні бібліографічні довідники з україніки.


Археология Украинской ССР: Библиогр. указ. 1918 — 1980 / Уклад. І. Г. Шовкопляс. К., 1989.

Бібліографія зарубіжних видань з історії Української РСР: Бібліогр. покажчик / Уклад. Л. Д. Вітрук, В. М. Рябоконь, Ф. П. Максименко. К., 1971 (слід уневажнити одіозну передмову Р. Г. Симоненка).

Бібліографія па исторыі Беларусі. Феодалізм і капіталізм. Мінск, 1969.

Бібліографія праць вчених Дніпропетровського університету. Історія України XV — XVIII століть. 1918 — 1990 /Уклад. О. І. Журба, М. В. Кравець. Дніпропетровськ, 1992. /751/

Бібліографія російської і української бібліографії по історії Української РСР (1956 — 1965 рр.) / Уклад. Н. М. Шеліхова та ін. К., 1966.

Бойко М. Бібліографія української бібліографії періоду державності і діяспори. 1917 — 1980. Bloomington (Indiana), 1989.

Видання Академії наук УРСР (1919 — 1967). Суспільні науки. Бібліогр. покажчик. К., , 1969.

Видання Наукового товариства імені Шевченка. 1945 — 1980-ті: Бібліогр. покажчик / Уклад. О. Русіна. К., 1990.

Вісті Таврійської вченої архівної комісії і Таврійського товариства історії, археології та етнографії (1887 — 1931) / Уклад. Л. Шаріпова. К., 1994.

Гарвардські українознавчі студії. Покажчик до томів І — XV (1977 — 1991) / Уклад. К. Додгсон Тейлор, З. Борисюк. К., 1992.

Гольдберг А. Л. Дореволюционные издания по истории СССР в иностранном фонде Государственной публичной библиотеки им. Салтыкова-Щедрина: Сист. указ. Л., 1964. Вып. 1 (до конца XVII в.).

Джерела українознавства. Вып. 1: Вітчизняні бібліогр. джерела / Упоряд. Б. В. Грановський та ін. К., 1990.

Зленко П. Бібліографічний покажчик наукових праць української еміграції 1920 — 1931. Прага, 1932. Перевид.: Едмонтон, 1990.

История дореволюционной России в дневниках и воспоминаниях: Аннот. указ. книг и публ. в журн. / Под. ред. П. А. Зайончковского. М., 1976 — 1983. Т. 1 — 5.

Каталог антикварної книжки. К., 1932.

Каталог українських книжок. Мюнхен, 1968.

Каталог української книгарні Теодора Савула у Відні. Жовква, б/р.

Кац Р. С., Максименко Ф. П. Бібліографія української і російської бібліографії по історії УРСР. К., 1960.

Ковальський М. П. Джерелознавство і археографія історії України XVI — першої половини XVII ст. К., 1993.

Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии (1904 — 1915): Бібліогр. довідник /Уклад. С. В. Абросимова, О. І. Журба, М. В. Кравець. К., 1991.

Максименко Ф. Матеріали до краєзнавчої бібліографії України. 1847 — 1929. К., 1930.

Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові: Періодичні та серійні видання НТШ у Львові (1885 — 1939): Анот. покажчик /Уклад. Т. Ю. Кульчицька. Львів, 1990.

Науковий часопис українознавства «Україна» (1907 — 1932): Покажчик змісту / Упоряд. Р.Майборода, В. Врублевський. К., 1993.

Пеленський Є. Ю. Ucrainica в західноєвропейських мовах: Вибрана бібліографія. Мюнхен, 1948.

Романенчук Б. Бібліографія української книги в Великонімеччині за час війни (верес. 1939 — груд. 1941). Львів; Краків, 1942.

Сторінки історії України: Бібліогр. покажчик. Вып. 1 / Упоряд. Н. Ф. Селівачова. К., 1990.

Труды Полтавской ученой архивной комиссии (1905 — 1918): Библиогр. указ. / Сост. А. Б. Супруненко. Полтава, 1991.

Українська книгарня (Едмонтон). Каталог книжок найбільшої української книгозбірні. 1985. Едмонтон, 1985.

Українська сфрагістика: Анот. бібліогр. покажчик / Уклад. В. О. Гавриленко. К., 1991.

Український історик. Журнал Українського історичного товариства. Покажчик змісту 1963 — 1992 (ч. 1 — 115) / Упоряд. М. Гавур, В. Шандра. Нью-Йорк; Київ; Мюнхен, 1993.

Українсько-руський архів (1906 — 1925). Покажчик змісту томів / Уклад. І. Р. Романюк, Львів, 1992. /752/

Центральна наукова бібліотека ім. В. І. Вернадського Академії наук України: Бібліогр. покажчик за 1918 — 1993 рр. / Уклад. І. Г. Шовкопляс та ін. К., 1993.

Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца (1879 — 1914): Бібліогр. довідник / Уклад. М. П. Колесник. К., 1989.

Gregorovich A. Ukraine, Rus’ Russia and Muscoyy: A Selected Bibliography of the Names. Toronto, 1971.

Piaseckyj O. Bibliography of Ukrainian Literature in English and French: Translations and critical works (1950 — 1986). Ottawa, 1989.

Wynar B. S. Ukraine: A bibliographic Guide to English-Language Publications, 1990.














У БОРОТЬБІ ЗА УКРАЇНУ



У даному розділі вміщено публіцистичні виступи та науково-популярні праці В. Б. Антоновича, які репрезентують основні засади громадської діяльності вченого — освітню, культурно-виховну роботу, вияснення поняття українства та його особливостей як явища з-посеред слов’янських етносів. Представлені праці засвідчують також два головні напрями інтелектуальної боротьби за Україну, чи радше, її оборону від історичної Польщі та від сучасної автору Росії. Антонович послідовно обстоює думку, що Польська держава і польська шляхта впродовж кількох століть відігравали в історії українського народу переважно негативну роль, спростовує культуртрегерську та свобододавчу місію поляків в Україні. З іншого боку, вчений обстоює право українців бути й відчувати себе українцями в Російській державі XIX ст., боронячи українську мову й науково аргументуючи історичну тяглість характерних рис українського етносу.

Суспільно-політичні погляди, громадська діяльність, а отже й подані в першому розділі публікації В. Б. Антоновича проаналізовані в цілому ряді спеціальних праць, до яких і відсилаємо читача:

Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського про Володимира Антоновича і Тадея Рильського // Укр. археограф, щорічник. К., 1992. Вип. 1 (Т. 4). С. 278 — 284.

Багалій Д. Матеріяли для біографії В. Б. Антоновича. К., 1929.

Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича // Україна. 1928. Кн. 5. С. 3 — 16.

Доманицький В. Володимир Антонович // Нова громада. 1906. № 9. С. 27 — 46.

Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. Прага, 1942.

Єфремов С. Перед судом власної совісти // Зап. іст.-філол. відділу ВУАН. Кн. V. К., 1925. С. 1 — 12.

Житецький І. Київська Громада за 60-тих років // Україна. 1928. Кн. 1. С. 91 — 125.

Кордуба М. Зв’язки В. Антоновича з Галичиною // Україна. 1928. Кн. 5. С. 33 — 78.

Матишевський Ф. В. Б. Антонович при світлі автобіографії та даних історії. К., 1909.

Міяковський В. В. Б. Антонович. Перед слідчою комісією // Червоний шлях. 1923. № 3. С. 234 — 244.

Міяковський В. Володимир Антонович // Міяковський В. В. Недруковане й забуте. Нью-Йорк, 1984. С. 322 — 334.

Мияковский В. Киевская громада // Летопись революции. 1924. № 4. С. 127-150. /753/

Синявський А. З публіцистичної діяльности В. Б. Антоновича // Україна. 1928. Кн. 5. С. 79 — 87.

Стешенко І. Антонович як суспільний діяч // Зап. Укр. наук. т-ва в Києві. 1908. Кн. 3. С. 29 — 32.






Моя исповедь


Вперше була опублікована в петербурзькому часописі «Основа» (1862, № 1. С. 83 — 96) під назвою «Моя исповедь. Ответ пану Падалице по поводу статьи в VII книжке «Основы» «Что об этом думать?» и письма пана Падалицы в X книжке». Автентично передрукована у Творах (Т. 1. К., 1932. С. 100 — 115). Друкуємо текст за виданням 1932 р.

Тадеуш Падалиця — це псевдонім польського письменника й публіциста з Могилівщини Зенона Фіша (1820 — 1870), відомого як автора кількох книг оповідань та дописувача різних польських часописів — «Gazeta Warszawska», «Dziennik Warszawski», «Ateneum», «Tygodnik», «Kurjer Wileński». Вважають, що обраний ним псевдонім «Падалиця» означає хліб, що виріс як самосів з обсипаного колосся і вже не підлягав обробці. Зенон Фіш був завзятим полемістом. Особливу увагу він приділяв польсько-українським взаєминам у минулому та сучасних йому. Обстоював культуртрегерську роль польської шляхти в Україні. В 1860-ті роки Фіш вів на цю тему полеміку з Миколою Костомаровим, зокрема, щодо стосунків козацтва з поляками 1.

В середовищі польських громадських діячів Зенон Фіш вважався одним із кращих публіцистів.

Після появи в № 7 «Основы» за 1861 р. статті Володимира Антоновича «Что об этом думать? Письмо к редактору из Киева (7 июля 1861)», де автор різко негативно відгукнувся про повідомлення «Biblioteki Warszawskiej» з приводу нібито віднайдених єзуїтом Маріяном Горжковським документів, які принизливо характеризували Богдана Хмельницького й козацтво, та інформації Карашевського в «Gazetie Polskiej» щодо панахид по Шевченкові в уніатських церквах, Тадеуш Падалиця надіслав до редакції часопису полемічну статтю. Вона була опублікована в № 10 «Основы» за 1861 р. Автор виправдовував не лише розкритикованих Антоновичем Горжковського та Карашевського, але й знову порушував питання про польсько-українські стосунки в минулому й сучасному, звинувачував Київську комісію для розгляду давніх актів у тенденційному підборі та виданні документів. Антоновича ж Падалиця називав перевертнем.

Володимир Боніфатійович відповів опоненту статтею, яку назвав «Моя сповідь». У своїх мемуарах, продиктованих в останні роки життя, Антонович охарактеризував цей виступ як «останній голосний акт розриву з польською суспільністю» 2. Зазначимо, що і в польській, і в українській мемуарній літературі поява статті розцінювалася як повний розрив ученого з польським дворянством і остаточний перехід на українство. Про цю полеміку неодноразово згадували й жандарми під час чергових допитів Антоновича. В архіві київської жандармерії зберігся навіть текст листа Зенона Фіша до Антоновича, написаний польською мовою 3. Поляки постійно додавали клопоту жандармам і Антоновичу впродовж 1860 — 1865 рр., надсилаючи доноси на нього та подаючи брехливі свідчення на слідстві після приборкання польського повстання 1863 р. Володимира Антоновича звинувачували у створенні «Товариства комуністів», у підготовці повстання, у пропаганді серед селян тероризму і т. п.3



1 Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. К., 1928. С. 57 — 75.

2 Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 60.

3 ЦДІА України у м. Києві. Ф. 442, оп. 812, спр. 159, арк. 69 — 70 зв.



У численних публікаціях польських громадсь/754/ких діячів образ Антоновича подавався у негативних фарбах, як відступника, «перевертня» 1. Ф. Равіта-Гавронський з осудом, але, власне, правильно зауважував, що Антонович «марив про воскресіння України, для неї тільки бажав працювати... Антонович був... неначе живий архів, історичний підручник, де зібрані були всілякі злочини Польщі супроти українського люду... Антонович... дійшовши раз до переконання, що причиною всіх нещасть українського народу була польська шляхта й що вона досі є єдиною перешкодою до відродження українського народу, з впертістю й силою маньяка тримався цих переконань... Якась сталість переконань пробивалася в його аргументації».

В. Б. Антонович дійсно до кінця життя ішов шляхом, обраним на початку 1860-х років, і незадовго до смерті в листах до Б. Познанського писав, що готовий був би все повторити спочатку. Вихід друком «Моєї сповіді» він вважав переломним моментом. Такої ж думки були і його товариші. За спогадами М. В. Стороженка, в 1887 р. у зв’язку з 25-річчям появи публікації, вони влаштували на честь Антоновича урочистий вечір.






Три національні типи народні


Стаття вперше опублікована українською мовою за підписом Низенко в галицькій «Правді» за 1888 р. (Рочн. XIV. Вип. 3. С. 157 — 169). Вдруге з’явилася (без будь-яких змін) у «Творах» 1932 р. (С. 196 — 210). За останнім виданням вона публікується в даній книзі.

Вважається, що стаття є частиною конспекту лекцій В. Б. Антоновича з української антропології та етнографії. За спогадами слухачів цих лекцій, вони читалися професором упродовж 1880-х й до середини 1890-х років на приватних квартирах для окремих груп (головним чином молоді). Про ці лекції йдеться, зокрема, у споминах К. Мельник, М. Беренштам-Кістяківської, С. Єгунової-Щербини, А. Синявського, О. Лотоцького та ін. Так, Антін Синявський стверджував, що антропологію та етнографію українців у порівняльному аспекті з іншими слов’янськими народами вчений розглядав у циклі лекцій з історичної географії, яку розумів дуже широко.

Як зауважує К. М. Мельник-Антонович, Володимир Боніфатійович не мав наміру, а вірніше можливостей, друкувати ці лекції. Даний уривок з’явився у «Правді» завдяки заходам Олександра Кониського, який вважав його ґрунтовним аргументом для народників Галичини у їхній боротьбі з «москвофілами». На думку ж Мирона Кордуби, стаття була написана Антоновичем спеціально для «Правди» з метою озброїти народовців у їхній боротьбі з «объединителями». Однак таке твердження викликає сумнів, проти нього свідчить, зокрема, невластива для Антоновича мова, помітне багатослів’я, ряд неточностей і незрозумілих місць. У рукописах вченого подібної статті немає.

Звідси К. М. Мельник-Антонович зробила припущення, що це конспект котроїсь із лекцій професора. Він був відредагований О. Кониським, який «пильнував передусім чистоту виразу, не скрізь точно передаючи думку автора в усіх її відтінках». У Галичині редакція «Правди» зробила ще одну правку, додавши мові галицького колориту, що в ряді місць «затемнило думку автора». Таке подвійне редагування без відома автора «сталось не на користь, а навпаки, на велику шкоду для статті» 2.



1 Dubiecki M. Młodzież polska w uniwersytecie Kijowskim przed rokiem 1863. Kraków, 1909; Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego, z przedmowa W. Spasowicza. Lwów, 1900. T. 2; Wspomnienia Marcina Zaleskiego 1830 — 1873. Lwów, 1893; Wasilewski L. Ukraina i sprawa ukraińska. Kraków, б/р; Rawita-Gawroński Fr. Wł. Antonowicz, zarys jego działalności spoteczno-politycznej i historycznej. Lwów, 1912.

2 Мельник-Антонович К.М. До видання 1 тому... С. XXXVII. /755/



Додаткова інформація щодо даної праці В. Б. Антоновича є у спогадах Сергія Шелухіна. До останнього часу вона чомусь залишалася поза увагою дослідників. Шелухін ще в 1908 р. засвідчував, що був учасником-слухачем курсу антропології саме того року, коли «слушатели записали курс... и после просмотра лекций профессором Антоновичем, напечатали в галицком украинском журнале «Правда» в 80-х годах под заглавием: «Антропологічні прикмети великоруського, українського і польського типів і ріжниця межи ними». Об этом до сих пор знали только проф. Антонович, его слушатели и близкие люди» 1. Набагато пізніше (у віці 62 років) С. Шелухін підтверджував: у 1887 р. «ми склали конспект лекцій проф. В. Антоновича з антропології. Се були лекції, читані в тайнім українськім університеті групам в 4-5 чоловік... Обробивши конспект сих лекцій, я, після одобрення його проф. В. Антоновичем рішив надрукувати їх у Галичині через Івана Франка». Однак через ускладнення, що виникли в стосунках Громади з Франком, Шелухін «віддав ту статтю Кониському для галицького журналу «Правда» і її там надруковано. Кониський дещо викинув. Статтю підписано Z, бо Антонович сказав, щоб на його не було вказівки». У лекції вчений розвивав думку про неможливість федерації України з Росією, вважаючи, що це було б протиприродним: українці і росіяни настільки різні, що й «політично їм слід жити окремими державними організмами». Шелухін зазначав з цього приводу: «Висновки його розходилися з Драгомановою федерацією. Вовк був сею працею Антоновича незадоволений і про се мені в 1906 році казав із серцем, що не треба було друкувати її.., а й іншим драгоманівцям самостійництво Антоновича не давало спокою». Десь 1890 р., переробивши текст, з огляду на російську цензуру, Сергій Шелухін передрукував статтю в «Елисаветградском вестнике». Пізніше він доповнив текст статті й літературно опрацював її, однак рукопис так і залишився в архіві Шелухіна 2. На жаль, сам Антонович не писав текстів своїх лекцій, читав з пам’яті, маючи лише невеличку замітку з кількох ключових слів, тому його авторський текст не зберігся. Лекції з географії, рукописи яких є в архіві вченого (перевірені ним після запису слухачами), хоча й містять зазначені матеріали, але в іншій системі викладу.

Все це змушує нас слідом за видавцями «Творів» 1932 р. подати без змін текст 1888 р.

Безперечно, як на сьогодні, матеріали статті та її аргументація явно застаріли. Вони почасти повторюють подібні праці М. І. Костомарова.

Оцінка антропологічних та етнографічних досліджень В. Б. Антоновича наведена у статтях:

Лобода А. Праці Антоновича по етнографії та літературі // Зап. Укр. наук. т-ва в Києві. 1908. Кн. 3. С. 23 — 28.

Синявський А. Проф. В. Б. Антонович як географ України // Синявський А. Вибрані праці. К., 1993. С. 52 — 64.

Вивчення антропологічних, психологічних та етнографічних особливостей українського народу значно розвинулося в науковому відношенні в XX ст. Відсилаємо читача до спеціальних видань:

Балтарович З. Е. Україна в дослідженнях польських етнографів. К., 1976.

Бойківщина: Іст.-етногр. дослідження. К., 1983.

Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. Прага, 1927.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис: У 2 т. К., 1991.

Гуцульщина: Іст.-етногр. дослідження. К., 1987.

Дружинина Е. И. Южная Украина. М., 1970.

Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. М., 1991.

Етнографія Киева і Київщини. К., 1986.



1 Изв. XIV Археол. съезда в т. Чернигове. 1908. № 4. С. 32.

2 Шелухин С. Українство 80-их років і мої зносини з Ів. Франком // Літературно-науковий вістник. 1926. Т. XC. Кн. VII — VIII. С. 272 — 273. /756/



Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії. К., 1993.

Итс Р. Ф. Введение в этнографию. Л., 1974.

Кирчів Р. Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини. К., 1978.

Культура і побут населення України. К., 1994.

Кульчицький О. Геопсихологічний аспект в характерології української людини // Наук. зб. УВУ. Мюнхен, 1956. Т. VI.

Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. К., 1993. Т. 1.

Кульчицький О. Світові вчування українця // Українська душа. Нью-Йорк; Торонто, 1956.

Мірчук І. Світогляд українського народу. Прага, 1942.

Наулко В. І. Український етнос в часі і просторі // Берегиня. 1992. № 1.

Наулко В. И. Украинцы. К., 1980.

Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К., 1993.

Полесье: Материальная культура. К., 1988.

Токарев С. А. Религиозные верования восточнославянских народов XIX — XX вв. М.; Л., 1957.

Українська минувшина: ілюстр. етногр. довідник. К., 1993.

Українці: Іст.-етногр. дослідження. К., 1959.

Українці: Народні вірування, повір’я, демонологія. К., 1991.

Шухевич В. Гуцульщина. Львів, 1901 — 1908. Ч. 1 — 5.

Этнография восточных славян. М., 1987.

Юркевич П. Твори. Вінніпег, 1979.

Янів В. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду // Релігія в житті українського народу. Мюнхен; Рим; Париж, 1966.






Произведения Шевченка, содержание которых составляет исторические события


1 березня 1881 р. на урочистому засіданні Історичного товариства Нестора-Літописця при Київському університеті св. Володимира, присвяченому 20-м роковинам смерті Тараса Шевченка, В. Б. Антонович виступив з доповіддю «Произведения Шевченка, содержание которых составляет исторические события». Вчений не мав писаного тексту і промовляв з пам’яті. Однак його виступ був застенографований одночасно секретарем товариства, учнем Антоновича М. П. Дашкевичем та кореспондентом газети «Труд». Обидві стенограми були точні й повні, тому їх публікації в «Труде» (1881. № 10) та «Чтениях в Историческом об-ве Нестора-летописца» (1888. Кн. 2. С. 145 — 149) ідентичні. За останнім виданням доповідь була передрукована у «Творах» 1932 р., цей текст використаний у даній книзі. Відомий також англійський варіант цієї праці 1980 р. (див. бібліографію).

В. Б. Антонович загалом високо оцінив історико-поетичні твори Шевченка, зауваживши, що в нього трапляються дрібні фактичні помилки, однак митець все ж добре передаедух і характер конкретної історичної епохи, інтерпретуючи її як поет. Сучасники згадували, що вчений торкнувся лише питання українсько-польських стосунків у творчості поета і не аналізував його поглядів на українсько-російські відносини (очевидно, з цензурних міркувань).

Як засвідчують листи В. Антоновича до О. Огоновського 1892 р., історик допомагав останньому в коментуванні виданого 1893 р. Товариством ім. Шевченка у Львові «Кобзаря». У трьох листах Антонович подав 46 окремих розлогих коментарів та, окрім того, висловив свої зауваги до розділів «Гайдамаків» 1.



1 Дорошенко В. Примітки Володимира Антоновича до Шевченкового «Кобзаря» // Праці Українського історично-філологічного товариства в Празі. Прага. 1939. Т. 2. С. 99 — 108. /757/



У наш час історичні погляди Тараса Шевченка стали предметом ретельного вивчення й аналізу (причому спектр цих досліджень охоплює різні сторони творчості поета — від історичної до виключно митецької). Дослідники дають їм різні, іноді прямо протилежні оцінки. Досить порівняти «Шевченківський словник», коментарі в радянських виданнях творів поета і варшавське 16-томове (вийшло 13 томів) видання творів 1930-х років та «Енциклопедію українознавства». Нещодавно в Україні була перевидана праця директора Інституту українознавчих студій Гарвардського університету Дж. Грабовича «Шевченко як міфотворець», де висновки В. Антоновича критично переглядаються. Позиція автора дістала негативну оцінку з боку онука вченого, нині президента Української Вільної Академії наук у Нью-Йорку Марка Антоновича, який писав: «Обережні висновки Антоновича про історичні погляди Шевченка, зроблені понад 100 років тому, загалом витримали іспит часу і треба було б вагоміших аргументів, щоб їх спростувати» 1.

Див., наприклад:

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. К., 1991.

Дзира Я. Поема «Заступила чорна хмара та білую хмару» // В сім’ї вольній, новій: Шевченківський зб. К., 1988. Вип. 4. С. 157 — 175.

Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця. К., 1986.

Марголис Ю. Д. Исторические взгляды Т. Г. Шевченко. К., 1964.

Навроцький Б. «Гайдамаки» Тараса Шевченка: Джерела. Стиль. Композиція. К., 1928.

Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814 — 1861. К., 1982.

Ткаченко Н. М. История в творчестве Т. Г. Шевченко // История СССР. 1964. № 3.

Яременко В. І. Про історизм поеми «Москалева криниця» / До проблеми історіософії Т. Г. Шевченка/ // Укр. іст. журн. 1993. № 4/6. С. 14 — 26.






Польско-русские соотношения XVII в. в современной польской призме (по поводу повести Г. Сенькевича «Огнем и мечом»)


Критична рецензія на першу частину роману відомого польського письменника Генріха Сенкевича «Ogniem i mieczem» вперше з’явилася в «КиевскойСтарине» (1885. Кн. 5. С. 44 — 78). Незабаром у «Ділі» (Львів) був опублікований варіант статті (1885. Річ. VI. № 55 — 65, черв.) у редакційному перекладі. Тоді ж газета «Слово» зреферувала основний зміст «надзвичайно талановитої» рецензії (1885. Річ. XXV. № 74, лип.). Через двадцять років «Українська видавнича спілка» видала цю публікацію окремою книжечкою (Львів, 1904) в серії «Літературно-наукова бібліотека» (№ 86). У 1917 р. у Відні вона вийшла у вигляді брошури під назвою «Хмільнищина в повісті Г. Сенкевича» (30 с.). Нарешті, за першодруком стаття була вміщена у «Творах» 1932 р. В даному випадку користуємося останнім текстом.

Поява вже першої частини роману Г. Сенкевича, де описується доба Хмельниччини з польського погляду, доводиться культурницька роль поляків, зокрема, шляхти в Україні, показуються «дикість» і «варварство» української козаччини, викликала хвилю патріотичних маніфестацій у польському середовищі 2.



1 Антонович М. Нова невдала концепція (кілька думок з приводу праці Г. Грабовича) // Укр. історик. 1985. № 1/4 (85/88). С. 221 — 227.

2 Górka O. «Ogniem i mieczem» a rzeczywistość historyczna. Warszawa, 1986. 264 p.



Це загострило також міжнаціональні протиріччя, особ-/758/.ливо в Західній Україні. Галичани «відчували конечну потребу, щоби якийсь авторитетний голос подав належну, рішучу відповідь». Поява аргументованої рецензії найбільш авторитетного на той час знавця історії України В. Б. Антоновича справила величезне враження на галицьку інтелігенцію. Прихильно була сприйнята вона і в наддніпрянській Україні. Варто зазначити, що навіть польська преса визнала певну правомірність й аргументованість рецензії, дорікаючи Антоновичу головним чином за те, що він не віддав належного письменницькому таланту Сенкевича та відмовив йому в праві на своєрідне бачення історичних явищ. Мирон Кордуба підкреслював, що окрім критичної частини, рецензія містила цікаві думки про роль держави та шляхти в історії старої України 1.

Згідно існуючих тоді норм літературної етики, В. Б. Антонович надіслав відбиток своєї рецензії Генріху Сенкевичу з промовистим автографом: «Ucraina cum donis remitit ciconiam Polonis» (Україна з подарунком повертає Польщі її лелеку. — Лат.), що був парафразом цитати з поширеної тоді байки про польського лелеку, який навесні повертав з Індії до рідного краю 2.

Антонович слушно підкреслював, що ідеї роману та бурхлива реакція на нього польського суспільства свідчать про тяглість упродовж віків традицій історичної Польщі стосовно своєї визначної цивілізаційної ролі в Україні. Він робить висновок, що польська інтелігентська верства нічому не навчилася з власної історії, залишившись наприкінці XIX ст. на грунті тих самих поглядів, і це є згубним явищем.

Отже, в рецензії Антоновича аналізуються через зміст роману не лише історичний процес та польсько-українські стосунки середини XVII ст., але й польська ідеологія та погляди на ці стосунки в XIX ст. Тому дана стаття має окрім наукового виразний публіцистичний характер.

І сьогодні вона може вважатися класичним зразком полеміки. С. Томашівський слушно зауважував: «Отся стаття Антоновича писана з незвичайною тонкістю гадки, гумором та грацією, а при тім глубоко наукова, повна чистого, вселюдського, гуманного чуття — се перлина в історії нашої критики, що робить честь не самому тільки її авторови...» 3.

Перелік відповідної новітньої літератури див. у працях:

Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. Львів, 1990.

Липинський В. Твори. Філядельфія, 1980. Т. 2.

Липинський В. Україна на переломі. 1657 — 1659. Відень, 1920. Перевид.: Філядельфія, 1987.

Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. Нью-Йорк, 1957.

Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. К., 1993.

Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). К., 1993.

Sysyn P. S. Between Poland and the Ukraine: The dilemma of Adam Kysil. 1600—1653. Cambridge (Mass.), 1985.



1 Кордуба М. Зв’язки Володимира Антоновича з Галичиною // Україна. 1928. Кн. 5. С. 52.

2 Mельник-Антонович К. До видання 1 тому... С. XXXIV.

3 Томашівський С. Володимир Антонович... //ЛНВ. 1906. Кн. 3. С. 465.







Про українофілів та українофільство


Цю назву уривку невідомої статті В. Б. Антоновича дала К. М. Мельник-Антонович. Уперше він був опублікований нею в «Україні» (1928. Кн. 6/ С. 50 — 55) мовою оригіналу (російською) і так само переданий у «Творах» (Т. 1, 1932). Подаємо текст за останньою публікацією./759/

На думку К. М. Мельник-Антонович, папір і почерк рукопису можна датувати початком 1860-х років. Зміст тексту свідчить про те, що він був написаний в найближчі роки після ліквідації кріпацтва. Автор полемізує з необ’єктивними публікаціями щодо українофілів київського часопису «Вестник Юго-Западной и Западной России», який редагував К. Говорський. У статтях цього часопису йшлося про загрозу українського сепаратизму та польської інтриги, які вбачалися у будь-якому прояві національного життя. Цю ж ідеологію проводив московський «Русский Вестник» за редакцією Каткова.

К. М. Мельник-Антонович припускала, що стаття відбивала нелише особисту думку Володимира Боніфатійовича, а й позицію Київської української Громади. Стаття, можливо, й готувалася за дорученням Громади, обговорювалася на її засіданнях, але не була закінчена (обривається на півслові).






Погляди українофілів


Таку назву статті дала К. М. Мельник-Антонович, яка вперше опублікувала цей незавершений і не озаглавлений В. Б. Антоновичем уривок з авторського рукопису в «Україні» 1928 року (Кн. 6. С. 58 — 66). Так само він був передрукований у «Творах» 1932 р. (С. 238 — 242) й, відповідно, у цій книзі.

Як аргументовано довела Катерина Миколаївна, стаття була початком пояснювальної записки, що складалася у січні-лютому 1881 р. для сенатора Половцова. Повернувшись із закордонного відрядження 1880 р., В. Б. Антонович застав у Києві значні зміни. В місті діяла комісія сенатора Половцова, яка змістила з посади генерал-губернатора Черткова за зловживання. Останній активно боровся з «українофільством» і мав намір вислати з Києва 12 професорів, у тому числі Антоновича. Однак з початком діяльності комісії Половцова ситуація змінилася. Антоновича навіть обрали деканом історично-філологічного факультету. Суспільство очікувало нових глобальних змін, передовсім — прийняття конституції. Половцов дозволив здійснити урочисту панахиду по Тарасу Шевченку в Софійському соборі та провести студентський вечір під відповідальність впливових професорів, зокрема, В. Б. Антоновича. За споминами сучасників, на цьому вечорі Антонович виголосив промову, зміст якої частково збігається з текстом записки 1. Сенатор зацікавився українською справою, запрошував до себе й відвідував сам В. Б. Антоновича та О. Ф. Кістяківського. Українські кола намагалися переконати Половцова в нагальній потребі офіційного задоволення національних і демократичних вимог. Останній погодився подати відповідну інформацію до урядових кіл та розповсюджувати її у впливових сферах столиці. К. М. Мельник-Антонович вважає, що саме для Половцова, за його побажанням, чи з ініціативи Київської Громади вчений почав складати ґрунтовну записку, з метою пояснити походження течії «українофільства», спростувати різні вигадки та напади на українофілів і з’ясувати фактичний грунт українства — особливості (антропологічні, психологічні, філологічні, етнографічні, історичні, соціальні тощо) українського народу. Довідка готувалася як стислий аргументований компендіум усіх ознак українства, систематизований різними науковими галузями знань, проте була не позбавлена публіцистичності й, очевидно, спеціально полемізувала з поглядами російських шовіністів.



1 Невидані спогади В. Г. Ляскоронського за Володимира Боніфатієвича Антоновича як професора // Україна. 1928. Кн. 6. С. 74 — 75.



Однак праця залишилася незавершеною. 1 березня 1881 р. був убитий Олександр II й усі надії на конституційні реформи стратилися. Сенатор Половцов, терміново від’їжджаючи до Петербурга, заявив, що про минулі розмови та сподівання доведеться забути на довгий час. В. Б. Антонович не про-/760/довжив і не завершив уже непотрібної нікому довідки, так вона й залишилася у його архіві, обірваною на півслові.

В тексті довідки вчений дає характеристику «українофільства» — зміст цієї течії і уявлення про неї в російських колах. Він також аналізує складові частини й особливості українського етносу, починаючи з антропології, яка на той час швидко розвивалася в Європі, і з досягненнями якої Антонович познайомився детально 1880 р. в Парижі в Інституті антропології (лабораторія Топінара).

Як і у випадку зі статтею «Три національні типи народні», в наш час аргументація автора значною мірою застаріла, тому рекомендуємо читачеві звернутися до спеціальної літератури, вказаної вище.






Записка у справі обмежень української мови


Вона була написана В. Б. Антоновичем у 1905 р. за офіційним дорученням історично-філологічного факультету Київського університету св. Володимира.

У зв’язку з революційними подіями 1905 р. уряд зважився на певне послаблення законодавства щодо вживання української мови. Ще 1904 р. петербурзька українська Громада склала записку про необхідність скасування указу 1876 р. і розпоряджень 1881 р. про заборону та обмеження друку українською мовою. За підписом відомого письменника Данила Мордовця вона була надіслана до Міністерства внутрішніх справ та Головного управління у справах друку (26 грудня 1904 р.) Один із авторів записки О. Г. Лотоцький особисто передав її текст також голові Кабінету міністрів С. Вітте. Справа була незабаром розглянута міністрами, і Кабінет ухвалив рішення запитати думку імператорської Академії наук, Київського й Харківського університетів та Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора. Дане рішення 21 січня 1905 р. затвердив цар 1. В Академії наук негайно була створена комісія на чолі з акад. О. О. Шахматовим, до якої увійшли прихильники української мови — акад. Ф. Фортунатов, акад. Ф. Корш, О. Лаппо-Данилевський, В. Зеленський, А. Фамінцин, акад. С. Ольденбург. Комісія рішуче виступила за відміну указу 2.

Київський університет св. Володимира доручив підготувати відповідну записку проф. В. Б. Антоновичу. Вона була негайно складена вченим. В основу записки були покладені попередні публікації автора, зокрема, його відома стаття 1900 р. «К вопросу о галицко-русскойлитературе», де велася полеміка з виступами київського професора славістики Т. Д. Флоринського в «Киевлянине». Антонович застосовує метод спростування тез, спрямованих проти дозволу вільного вживання української мови.

К. М. Мельник-Антонович допускала наявність дипломатичних моментів у записці, особливо у третьому розділі, де йшлося про можливість сепаратизму і неорганічність для українців потягу до державотворення 3.

Невідомо, чи була прийнята і затверджена Київським університетом св. Володимира ця записка і чи надсилалася вона до Петербурга.

Українська Громада столиці не полишала зусиль для вирішення питання щодо української мови. 17 жовтня 1905 р. делегація у складі О. Лотецького, О. Русова та А. Снарського домоглася прийому у С. Вітте і той пообіцяв посприяти справі. Нові правила щодо вживання української мови у друці вийшли вже 24 листопада 1905 р.



1 Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1933. Т. 2.С. 327 — 381.

2 Архів РАН. СПб. відділ. Ф. 134, оп. 4, спр. 289.

3 Мельник-Антонович К. М. До видання 1 тому... C. L. /761/



Записка В. Б. Антоновича мовою оригіналу була спочатку опублікована в «Записках Українського наукового товариства в Києві» (1908. Кн. 3. С. 33 — 39), а потім за рукописом у «Творах» 1932 р. У нашій книзі текст друкується за цим виданням.

І сьогодні деякі аргументи вченого не втратили свого значення в дискусіях навколо української- мови та двомовності в Україні.

Бібліографію основних праць з даної теми див. у книзі: Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К., 1993.




















ЖИТТЄПИСИ ІСТОРИЧНИХ ДІЯЧІВ. ДІЯРІУШІ СУЧАСНИКІВ



У цьому розділі подані окремі історико-біографічні розвідки В. Б.Антоновича та опубліковані ним документи, що стосуються зазначених осіб. В основному — це нариси про гетьманів, козацьку старшину й учасників гайдамацьких рухів. Виняток становить вислід про цілу родину київських міщан Ходик. Усі ці праці дозволяють стверджувати, що Антонович досить гілідно працював також у жанрі історичних біографій, а не відкидав його, як про це заявляють автори деяких досліджень про історика 1. Однак головним об’єктом його інтересів у цьому плані була Гетьманщина, козаччина і Гайдамаччина. Останнім часом в Україні вже неодноразово перевидавалися, і окремо, і в часописах нариси В. Б. Антоновича із ілюстрованого видання «Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах» (див. бібліографію), тому в дану книгу вони не увійшли.

Прикметним для поданих тут творів В. Б. Антоновича є проникнення автора у внутрішній світ, психологічні характеристики своїх героїв, аналіз їхніх дій і вчинків, а не лише реєстрація головних подій життя.

Оцінка зазначених праць В. Б. Антоновича, як і праць на історичні теми у наступних розділах, дається в спеціальних публікаціях:

Гермайзе О. В. Б.Антонович в українській історіографії // Україна. 1928. Кн. 5. С. 17 — 32.

Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчости і діяльности // Зап. УНТ в Києві. 1908. Кн. 3. С. 5 — 14.

Довнар-Запольский М. В. Исторические взгляды В. Б. Антоновича // ЧИОНЛ. 1909. Кн. 21. Вып. 1 — 3. С. 22 — 37.

Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. Прага, 1942.

Кордуба М. Володимир Антонович // ЛНВ. 1928, Кн. 6. С. 156, 157.

Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України. Мюнхен, 1959. С. 91 — 95.

Линниченко И. А. Владимир Бонифатьевич Антонович. 1830 — 1908. Одесса, 1914.

Ляскоронский В. В. Б. Антонович // ЖМНП. 1908. Кн. 6. С. 51 — 75.

Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки. Львів, 1906.



1 Томашівський С. Володимир Антонович. С. 467.






Киевские войты Ходыки — эпизод из истории городского самоуправления в Киеве в XVI — XVII ст.


Вперше прочитана як доповідь в Історичному товаристві Нестора-Літописця в 1874 р. (ЧИОНЛ. 1888. Кн. 2. С. 168 — 169). Пізніше, під назвою «Паны Ходыки, воротилы городского самоуправления в Киеве в XVI и XVII ст.» була опублікована в «Киевской Старине» (1882. Кн. 2. С. 233 — 261) і під цією /762/ ж назвою передрукована в «Монографиях по истории Западной и Юго-Западной России» (К., 1885. С. 195 — 220). У цьому виданні текст поданий за останньою публікацією.

Сучасники сприйняли статтю як сатиричний натяк на діячів київського міського самоуправління 70-х — початку 80-х років XIX ст., до якого входили також кілька університетських професорів — колег автора.

В статті розкривається картина опанування татарським родом Ходик видатного становища у київському магдебурзькому самоврядуванні та їхніх зловживань й збагачення. І на сьогодні це зразкова праця, яка у даному жанрі може вважатися класичною.






Неизвестный доселе гетман и его приказ


Стаття вперше була опублікована в «Киевской Старине» (1883. Кн. 5. С. 140 — 145), за якою передруковується і в даній книзі.

Оцінку цієї праці див:

Каманин И. M. Труды В. Б. Антоновича по истории казачества // ЧИОНЛ. 1909. Кн. 21. Вып. 1 — 3. С. 44 — 52.

Сьогодні Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України розпочав підготовку корпусного видання універсалів та наказів гетьманів і кошових Запорізької Січі. Творчий колектив очолює І. Л. Бутич. Сподіваємося, що дослідникам удасться виявити нові документи й доповнити інформацію статті В. Б. Антоновича про Дмитра Барабаша.






Характеристика деятельности Богдана Хмельницкого


Доповідь В. Б. Антоновича в Історичномутоваристві Нестора-Літописця вперше була опублікована в часописі цього товариства (ЧИОНЛ. 1899. Кн. 13. С. 100 — 104).

Автор подає образ Б. Хмельницького відповідно до своєї загальної історичної концепції, про що йшлося у передмові. Вже його сучасники висловлювали критичні зауваження щодо оцінки Антоновичем гетьмана та ідеї бездержавності українського народу. Відзначалися також окремі суперечності в поглядах історика на Хмельницького в різних його працях. Зазначена стаття сьогодні, очевидно, важлива не стільки як праця про гетьмана, скільки як ілюстрація історичних поглядів самого В. Б. Антоновича.

Оцінка даної статті наводиться у працях:

Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки. Львів, 1906.

Каманин И. М. Труды В. Б. Антоновича по истории казачества // ЧИОНЛ. 1909. Кн. 21. Вып. 1 — 3. С. 44 — 52.

Пропонуємо читачеві звернутися також до новітніх праць про Богдана Хмельницького та його добу:

Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. К., 1993.

Герасимчук В. Матеріали до історії козаччини XVII віку. Львів, 1994.

Документи Богдана Хмельницького (1648 — 1654). К., 1961.

Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. Львів, 1990.

Липинський В. Твори. Філядельфія, 1980. Т. 2.

Липинський В. Україна на переломі. 165.7 — 1659. Філядельфія, 1992.

Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. Нью-Йорк, 1957.

Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. К., 1993 (с. 488 — 502 — бібліографія). /763/

Смолій В. а., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. К., 1994.

340 років Берестецькій битві. Анот. бібліогр. довідник / Упоряд. К. В. Краєвський. Рівне, 1991.

Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648 — серп. 1649 р.). Львів, 1993.

Sysyn P. S. Between Poland and the Ukraine: The dilemma of Adam Kysil. 1600 — 1653. Cambridge (Mass.), 1985.







К биографии Саввы Чалого


Стаття була вперше опублікована в «Киевской Старине» (1892. Кн. 8. С. 259—262).

Після праць Пантелеймона Куліша та Миколи Костомарова В. Б. Антонович фіксує нові біографічні моменти стосовно Чалого. Подальші дослідження українських (Дмитра Яворницького, Олександра Оглоблина та ін.), а також польських учених дещо розширили фактичну інформаціюта різноманітність оцінок Сави Чалого.

Див. рекомендовані вище бібліографічні довідники та літературу.






Уманский сотник Иван Гонта


Уперше стаття була опублікована в «Киевской Старине» (1882. Кн. 11. С. 250 — 276, з портретом), а в 1897 р. в XIX томі «Руської історичної бібліотеки» у Львові з’явився український варіант. Відомо, що Антонович виступав з читанням цієї розвідки в Історичному товаристві Нестора-Літописця (ЧИОНЛ. 1888. Кн. 2. С. 182). Нещодавно за першою публікацією стаття була передрукована в «Українському історичному журналі» (1993. № 9. С. 72 — 86) з передмовою В. Рички. В даній книзі текст статті подано за першим виданням.

В «Киевской Старине» був репродукований портрет Гонти з колекції В. Антоновича. За спогадами сучасників, він висів у кабінеті вченого.

Цей портрет був віднайдений вченим у 1866 р. в с. Володарці на Київщині. Спочатку він зберігався у старій володарській церкві, де Гонта і його дружина значилися ктиторами. У 1847 р., коли церкву розібрали й перенесли на нове місце, портрети Гонти та його дружини забрали до поміщицького маєтку, де їх і знайшов Антонович 1.

Дослідники зазначали, що, використовуючи головним чином польські джерела, Антонович все ж вивів образ позитивного героя з громадськими ідеалами, задля яких Гонта жертвував особистими вигодами.

Див.: Мірчук П. Полковник Іван Гонта // Його ж. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. Нью-Йорк, 1973. С. 227 — 241.



1 Синявский А. Несколько слов о новом портрете уманского сотника И. Гонты // Синявський А. Вибрані праці. К., 1993. С. 334 — 335.






Прилуцкий полковой есаул Михайло Мовчан и его записная книга


Публікується за єдиним виданням у «Киевской Старине» (1885. Кн. 1. С. 57 — 84). /764/






Даниил Братковский (1697 — 1702)


Друкується за публікацією в «Киевлянине» (1865. № 91 — 92).






Молдавские сведения о месте погребения и могиле Мазепы


Публікується за першим виданням у «Киевской Старине» (1885. Кн. 7. С. 501 — 505).

Існує численна література, присвячена Мазепіані, в кількох публікаціях дискутувалося питання про дату смерті й місце поховання гетьмана Івана Мазепи. З 1992 р. діє спеціальна комісія з числа науковців, культурних і громадських діячів, яка займається пошуками могили Мазепи з метою перенесення праху гетьмана в Україну. На сьогодні ця проблема залишається невирішеною. Традиційно (за Б. Крупницьким) вважається, що Мазепа помер 2 жовтня (за н. с.) 1709 р. у с. Варниці поблизу Бендер і був похований у соборі св. Юрія в м. Галаці.

Див.: Крупницький Б. Про дату смерти Мазепи // Праці Укр. наук. ін-ту. Варшава, 1939. Т. 47. С. 90 — 92.

Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960.


















КОЗАЧЧИНА. ГАЙДАМАЧЧИНА



Козаччина була однією із улюблених тем В. Б. Антоновича. Власне, він розпочав свою наукову кар’єру публікацією в 1863 р. тому актів про козаків за 1500 — 1648 рр. з розвідкою про виникнення козацтва (як визнав пізніше сам учений та його критики, невдалою). Козаччині була присвячена також перша (магістерська) дисертація Володимира Боніфатійовича. У 1880 — 1890-ті роки вчений читав приватні лекції з історії українського козацтва. Як уже згадувалося вище, в 1885 р. він збирався підготувати нову працю, присвячену зародженню та початковій історії запорізького козацтва (ймовірно, для «Руської історичної бібліотеки»), однак не зміг реалізувати свої плани.

Загальна оцінка праць В. Б. Антоновича з історії українського козацтва та Гайдамаччини була наведена нами у вступній статті. Більш детально вони аналізуються у спеціальних дослідженнях:

Каманин И. М. Труды В. Б. Антоновича по истории казачества // ЧИОНЛ. 1909. Кн. 21. Вып. 1 — 3. С. 44 — 52.

Ричка В. М., Смолій В. А. В. Б. Антонович як історик українського козацтва // Укр. іст. журн. 1990. № 9.

Новітні праці стосовно тем, висвітлених В. Б. Антоновичем, можна віднайти у бібліографічних довідниках та матеріалах конференцій:

Гайдамацьке повстання 1768 р. (Коліївщина): Бібліогр. список важливішої літератури / Склад. М.Л. Бутрин. Львів, 1968.

Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина: Матеріали міжнародної наук, конф., присвяченої 500-річчю укр. козацтва. (Київ — Дніпропетровськ, 13 — 17 травня 1991 р.). У 3-х вип. К., 1993.

Див. також: Мірчук П. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. Нью-Йорк, 1973 (с. 307 — 312 — бібліографія). /765/






Последние времена козачества на правой стороне Днепра


Вперше праця була опублікована як передмова до другого тому третьої частини «Архива Юго-Западной России» (К., 1868). Тоді ж вона вийшла окремим виданням (К., 1868. С. 1 — 197), за яким публікується і в цій книзі.

У 1896 р. в серії «Руської історичної бібліотеки» (Т. XVIII. Львів, 1898. С. 129 — 274) з’явився український переклад праці.

Дослідження було захищене як магістерська дисертація у Київському університеті св. Володимира в 1870 р.

Див.: Джиджора І. Матеріали до історії Гетьманщини. Львів, 1908 (ЗHTШ. Т. 86).

Ісаїв П. Причини упадку української держави в княжі і козацькі часи. Рим, 1975.

Оглоблин О. Люди старої України. Нью-Йорк, 1959.






Исследование о гайдамачестве


Вперше було опубліковане як передмова до видання актів про гайдамаків за 1700 — 1768 рр. (Архив ЮЗР. Ч. III, т. III. К., 1876. С. 1 — 128). За цим виданням друкується у даній книзі. В 1897 р. праця була перекладена українською мовою і вийшла у XIX томі «Руської історичної бібліотеки» v Львові (С. 1 — 96).

Автор аналізує усі нововиявлені джерела, що стосуються гайдамацьких рухів до Коліївщини 1768 р., вводить численний новий матеріал. І на сьогодні це одне з кращих досліджень з даної теми.

Див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: Зб. документів. К., 1970.

Гермайзе О. Коліївщина в світлі новознайдених матеріялів // Україна. 1924. Кн. 1/2.

Коліївщина 1768 р.: Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. К., 1970.

Лола О. П. Гайдамацький рух на Україні 20 — 60-х рр. XVIII ст. К., 1965.

Мірчук П. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. Нью-Йорк, 1973.

Полонська-Василенко Н. Д. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. Мюнхен, 1965 — 1967. Т. 1 — 2.

Смолій В. А. Деякі дискусійні питання історії Коліївщини (1768 р.) // Укр. іст. журн. 1993. № 10. С. 21 — 29.

Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного (Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768 — 1769 рр.). К., 1989.

Шевченко Ф. П. Про міжнародне значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні // Укр. іст. журн. 1968. № 3.

Serczyk W. A. Koliszczyzna. Kraków, 1968.

Serczyk W. Hajdamacy. Kraków, 1972.















ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ



Історія церкви в Україні була предметом особливих (хоча й не постійних) зацікавлень В. Антоновича, про що свідчать дві його узагальнюючі й кілька вузькотематичних праць. Церковні сюжети розглядалися також у лекційних курсах професора. Перейшовши у 1861 р. з католицтва у православ’я і проводячи у своїх працях ідею «обжалування історичної Польщі» (за визначенням М. С. Грушевського), В. Б. Антонович в історико-церковних розправах 1860 — 1880-х років стояв на позиції засудження діяльності в Україні католицької й уніатської церков та позитивного висвітлення історії православ’я, за яким стояло козацтво й увесь український народ. Саме така /766/ ідея проводиться в обох великих спеціальних історико-церковних працях В. Б. Антоновича, поданих у цій книзі.

У 1880-х роках погляди В. Б. Антоновича дещо міняються. Він схиляється до сприйняття релігії і церкви не через її представників, а як історичної данності в історії людства й конкретного народу, яка мала свої етапи й форми розвитку, була складовою частиною історичного процесу. Антонович починає оцінювати релігію і церкву більше з погляду історика-науковця, аніж громадського діяча. Його публікації стають досить спокійними, в них переважає конкретний матеріал, зокрема, про уніатську церкву (літопис Сатанівського монастиря та ін.).

У середині 1880-х років під час закордонного відрядження В. Б. Антонович знайомиться з польськими консервативними колами і обдумує можливість використання їх у боротьбі проти української політики російського уряду. Серед публікацій вченого середини 1880 — початку 1890-х років практично відсутні критичні праці, навіть окремі вислови про унію чи католицтво. Подорожування до Риму 1897 р. й відвідини інтернату греко-католицьких вихованців ще більше переконали Антоновича в необхідності конфесійної толеранції, і він навіть почав таємне листування зі львівським ученим-ченцем Калінкою, зустрічався з ним у Львові на зворотному шляху з Італії. У Ватіканському архіві історик віднайшов реляції папського нунція Торреса часів Хмельниччини, які були опубліковані вже після його смерті (Сб. статей и материалов по истории Юго-Западной России. К., 1916., Вып. 2. С. 1 — 181).

У 1900 р., полемізуючи з Т. Д. Флоринським, учений висловився за переклад Святого Письма українською мовою (Киевская Старина. 1900. Кн. 3. С. 396 — 423). Цю думку він повторив і в записці 1905 р. щодо обмежень української мови (див. вище).

Ідея всеправославної ментальності подніпрянських українців у Антоновича залишалася непохитною. У 1860-ті роки він виправдовував історичне православ’я як церковну організацію, її єпископат та клір. В останнє ж двадцятиліття свого життя вчений писав про православне віровчення, яке давало українцям упродовж віків основи людської моралі. Така еволюція поглядів Антоновича відповідала зміні його життєвої позиції та світосприймання у цілому.

Детальніше про цедив.: Ульяновський В. І. Релігійні погляди та історико-церковні розправи проф. В. Б. Антоновича (попередні нотатки) // Академія пам’яті професора Володимира Антоновича: Доповіді та матеріали. К., 1994. С. 33 — 69.

Бібліографію видань джерел, спеціальних праць та каталоги документальних зібрань з історії церкви в Україні див.:

Колекція та архів єпископа Павла Доброхотова / Уклад. В. І. Ульяновський. К., 1992.

Матеріали до історії Острозької академії (1576 — 1636): Бібліогр. довідник / Упоряд. І. З. Мицько. К., 1990.

Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов. СПб., 1895. Т. 1 — 2.

Опись документов и дел, хранящихся в архиве Св. правительствующего Синода (1542 — 1770). СПб., 1868 — 1914. Т. 1 — 50.

Патрило Ісидор І. о. Джерела і бібліографія історії Української Церкви. Рим, 1975 — 1993. Т. 1 — 3.







Очерк отношений польского государства к православию и православной церкви


Брошура з’явилася як відповідь Київської Комісії для розгляду давніх актів закидам з боку поляків щодо політизованого спрямування її діяльності й упередженого добору та публікації документів задля доказу загальноро-/767/сійської ідеї. Книжка майже одночасно вийшла в Києві (1866) та Вільні (1867). До тексту Антоновича було приєднано висновок М. Юзефовича з виправданням наступу російського офіційного православ’я на католицьку та уніатську церкви, котрі в минулому робили те саме з православною церквою Таке твердження викликало негативну реакцію й бурхливу полеміку. Зокрема, у «Санкт-Петербургских ведомостях» виступив M. П. Драгоманов. Навіть через чверть століття (1891 р.) він стверджував, що книга Антоновича є зразком використання його «в підпору тенденцій «обрусения», або навіть... як програма такої системи «обрусения» й релігійного примусу» 1.

Останньою авторською публікацією нарису, до якого були внесені поправки, доповнення і вилучені зауваги М. Юзефовича, є текст, уміщений в «Монографиях по истории Западной и Юго-Западной России» (К., 1885. С. 267 — 278). У даній книзі нарис друкується за цією публікацією.

Антонович спробував вияснити правне становище православної церкви в Україні протягом XIV — XVIII ст. На його думку, з посиленням польсько-шляхетського панування в українських землях становище православної церкви погіршується. З точки зору сучасних знань, історичний процес XIV — XVIII ст. неможливо пояснити за такою спрощеною схемою. Праці В. О. Біднова, О. Т. Лотоцького та інших дослідників показали неоднозначність і багатоманітність церковного життя в Україні вказаної доби.

Пропонуємо читачеві ознайомитися з виданнями:

Беднов В. А. Православная церковь в Польше и Литве по «Volumina legum». Екатеринослав, 1908.

Лотоцький О. Г. Українські джерела церковного права. Варшава, 1931.

Титов Ф. И. Русская православная церковь в польско-литовском государстве в XVII — XVIII вв. К., 1905. Т. 1.

Ульяновський В. І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3-х кн. Кн. 1 — 2. К., 1994.



1 Драгоманов М. П. Вибране. К., 1991. С. 488.






Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины XVII до конца XVIII ст.


Розвідка вперше вийшла як передмова до т. IV, ч. 1 АЮЗР (К., 1871). Окремий відбиток з тому мав назву «Об унии и состоянии православной церкви с половины XVII до конца XVIII ст.» (К., 1871. 99 с). Передрукована без змін у «Монографиях по истории Западной и Юго-Западной России» (К., 1885. С. 279 — 342). За цим текстом нарис друкується і в даній книзі. У восьмому томі «Руської історичної бібліотеки» (Львів, 1900) вийшов український переклад праці підзаголовком «Нарис становища православної церкви на Україні XVII — XVIII ст.» (С. 84 — 154). Відома також публікація нарису (разом із попереднім) 1982 року (див. бібліографію).

Праця мала продемонструвати, як через католицьку й уніатську церкви польський уряд та шляхта здійснювали духовну експансію в Україні. Вона базувалася на численних (опублікованих у зазначеному томі АЮЗР) документах, однак не позбавлена полемічності і насичена офіційними штампами православної історіографії. Нарис Антоновича (його антикатолицький та антиунійний пафос) активно використовувався у міжконфесійній полеміці православно-ортодоксальними авторами. Втім, уже сучасники відзначали однобокість його ідейного спрямування та основних постулатів. Не можна не помітити й методологічної похибки автора: використовувалися як джерела матеріали судових інституцій, серед яких переважали скарги з приводу /768/ міжцерковних конфліктів. Подавати ж реконструкцію цілого життя православ’я на підставі самих лише скарг, розслідувань, конфліктів та ін. було науково некоректно. Католицька й уніатська історіографія, у свою чергу, використовуючи консисторські документи та матеріали митрополитського архіву, змальовували внутрішній розвал православної церкви (в цих архівах збиралися скарги на священнослужителів). Такий обопільний упереджений підхід до підбору джерел та їхньої інтерпретації був непродуктивним. З погляду сучасної історіографії, концептуально ця праця втратила своє значення, а наведені в ній факти можуть використовувалися лише в комплексі з іншими документами.

Адресуємо читача до новітнього узагальнюючого видання, в якому є досить ґрунтовний перелік усієї попередньої бібліографії теми:

Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3-х книгах. К., 1994. Кн. 3.











КИЇВ І КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ


Майже 60 років життя В. Б. Антоновича пов’язано з Києвом. Тут він здобув вищу освіту й наукове визнання, вперше пізнав українство і здійснив свій доленосний вибір, порвавши з польським середовищем та католицькою церквою. Тут була створена Стара Громада, і будинок Антоновича став центром українського життя. Київ і Київщину обійшов він упродовж років до найменших закутків і знав про них не лише з документів, народних переказів та легенд, але й з власних дослідів та спостережень. У Києві, таким чином, відбувалися усі найважливіші події в житті В. Б. Антоновича. Тут, у київській землі, знайшов він і свій останній прихисток.

Як згадував В. Ляскоронський, «Киев в его прошлом составлял излюбленный предмет изучения Владимира Бонифатьевича». Вчений дуже добре знав історію та пам’ятки міста. Учасники XI Археологічного з’їзду (1899) пригадували цікаві, повні глибокого знання пояснення Антоновича в Софії, Михайлівській та Десятинній церквах, інших стародавніх пам’ятниках Києва 1.



1 Ляскоронский В. Г. В. Б. Антонович // ЖМНП. 1908. Кн. 6. С. 74.



Не дивно, що Києву, який вчений дуже любив, і Київщині присвячена ціла низка його праць.

У першу чергу, це публікації документів, віднайдених упродовж сорокарічних архівних студій. Згадаємо, наприклад, «Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей» (К., 1874), «Записки киевского мещанина Божка Балыки о московской осаде 1612 г.» (Киевская Старина. 1882. Кн. 7. С. 96 — 105), «Киевская летопись 1241 — 1621 гг.» (Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России. К., 1880). Цей перелік можна продовжувати. Основну увагу звертав Антонович на актові, епістолярні та наративні (оповідні) джерела, які висвітлювали проблеми соціально-політичної історії, церковно-релігійної ситуації та культури, адміністративного урядування.

Іншим напрямом києвознавчих студій Антоновича були археологічні дослідження, що їх проводив учений упродовж 35 років. Матеріали понад двох десятків досліджень були опубліковані Антоновичем (див. бібліографію праць у додатках), а самі речі передавалися ним до археологічного музею Київського університету. В хронологічному плані вони охоплювали великий період — від найдавніших часів (кістки мамонта) до Київської Русі і монет XIV — XVII ст. Особливо цінними були археологічні карти, складені Антоновичем з максимально можливою на той час точністю та повнотою: «Археологи- /769/ческая карта Киевской губернии» (М., 1895), «Археологическая карта берегов Днепра от Вышгорода до устьев Роси для участников экскурсии III Археологического съезда 1874 г. в Киеве» (К., 1878). Важливими є також праці вченого про київські монетні скарби: Гніздовський 1873 р., з унікальними монетами XIV ст. київського князя Володимира Ольгердовича; скарб 1876 р., з римськими монетами III — IV ст.; Оболонський скарб 1876 р. та ін.

Окрім того, Антоновичу належить кілька синтетичних, узагальнюючих та спеціально-конкретних праць з історії Києва і Київщини. Зокрема, нариси «Киев в дохристианское время» та «Киев в княжеское время» в циклі публічних лекцій з історії і геології Києва (1897); синтетичний огляд київської старовини (запротокольована екскурсія, проведена вченим для учасників XI Археологічного з’їзду 13 та 28 серпня 1899 р.); нарис про київську плутократію XVI — XVII ст. — родину Ходик (Киевская Старина. 1882. Кн. 2. С. 233 — 261); стаття про населення Київської землі у XVI ст. (ЧИОНЛ. Кн. 2. С. 225 — 226; Кн. 13. С. 8) і, нарешті, найважливіша праця вченого — «Киев, его судьбы и значение с XIV по XVI ст. (1362 — 1569)» (К., 1882, окр. відб.).

Відзначимо також, що В. Б. Антонович почав складати історико-географічний словник українських земель. Усі матеріали про Київщину були зібрані й занесені до спеціальної картотеки, яка й сьогодні зберігається в архіві вченого (ЦНБ. ІР).

Досліди Антоновича з історії Києва та Київщини успішно продовжили його учні: І. Линниченко, П. Клепатський, О. Левицький, І. Каманін, В. Ляскоронський, М. Грушевський, В. Данилевич, О. Андріяшев, Л.Добровольський, В. Щербина, О. Грушевський та ін.

Таким чином, у дослідженні Київської землі зійшлися усі основні напрямки наукової діяльності В. Б. Антоновича, представлені усі галузі знання і наук, якими він займався; різні жанри публікацій і творів ученого. На цьому виростала і його знаменита «обласницька» історична школа. Усе це, безперечно, було також пов’язано з тим, що для Антоновича Київ був рідним домом, свідком усіх його успіхів і невдач, наукових здобутків і громадської діяльності, врешті, особистого життя вченого.

Детальніше див.: Добровольський Л. В. Б. Антонович у працях про Київщину та Київ // Зап. іст.-філол. відділу ВУАН. Кн. XXI — XXII (1928). К., 1929. С. VII — XXVIII.

Інформацію про новітню літературу з історії Києва можна почерпнути у довідниках:

Києву — 1500. Общественные науки в Украинской ССР: Реф. сб. /Сост. М. Ф. Дмитриенко. M.; K., 1982.

Київ — центр давньоруської держави: Короткий рек. покажчик літератури / Склад. В. І. Бакалінська. К., 1980.

Публікації джерел з історії Києва: Ретросп. наук. допом. бібліогр. покажчик. До 1500-річчя м. Києва / Склад. Івченко О. С. та ін. К., 1982. Вип. 1; К., 1983. Вип. 2.

Шеліхова Н. М. Історія Києва. Бібліогр. покажчик. Т. 1. Історія Києва з найдавніших часів до 1917 р. Вип. 1: історія Києва з найдавніших часів до 1861 р. К., 1958; Вип. 2: Історія Києва з 1861 до 1917 р. К., 1959.

Шовкопляс И. Г., Дмитренко Н. Г. Советская литература по истории древнего Киева. 1918 — 1983. К., 1984.

Пропонуємо читачеві дві найбільш репрезентативні праці В. Б. Антоновича з історії Київщини. /770/






Киев, его судьбы и значение с XIV по XVI столетие (1362 — 1569)


Вперше була опублікована в «Киевской Старине» (1882. Кн. 1. С. 1 — 48), передрукована в «Монографиях по истории Западной и Юго-Западной России». К., 1885 (С. 221 — 264). Відтворюємо текст за останнім виданням.

Нові наукові ідеї, висловлені Антоновичем у даній праці, викликали захоплення у його учня M. C. Грушевського (Спомини // Київ. 1988. № 12. С. 119 — 120). Як зауважував О. Пріцак, Грушевський перейняв у свого вчителя три основні положення: Київ не був обезлюднений після татарської навали 1240 р., не заселявся людністю Північної Русі (М. Погодін), а став центром опозиції проти польсько-литовської централізації; в ті «темні» часи домінуючу роль продовжувала відігравати місцева стара вічева громада; саме громада, а не церква, завжди була основою українського життя в минулому (Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського. К., 1992. С. XLVI).

Див. також полемічні статті і праці А. І. Соболевського, де критикуються погляди В. Б. Антоновича: К вопросу об исторических судьбах Киева // Унив. изв. К., 1885. Кн. 8. С. 281 — 289; Источники киевского говора // ЖМНП. 1885. Кн. 2; Население Украины в XII веке // Живая старина. 1895. Кн. 3; Как говорили в Киеве в XIV — XV вв. // ЧИОНЛ. 1874. Вып. 2; ИОРЯС. 1905. Кн. 1.











Киев в дохристианское время. Киев в княжеское время


Дані твори є розділами циклу лекцій з історії та геології Києва, прочитаних В. Б. Антоновичем спільноз професором геології П. Я. Армашевським.

Текст подаємо за виданням: Публичные лекции по геологии и истории Киева, читанные профессорами П. Я. Армашевским и Вл. Б. Антоновичем в Историческом обществе Нестора-Летописца в марте 1896 г. К., 1897. С. 29 — 87.

Див. також рецензію Н. Молчановського (Киевская Старина. 1897. Кн. IV. С. 40 — 41).

За спогадами Ю. А. Кулаковського, «ніхто так як Антонович не знав минулого Київщини і ці його лекції збирали в актовий зал університету величезну кількість публіки» (ЧИОНЛ. Кн. 21. Вип. 1 — 3. К., 1909. С. 21).

Оцінка змісту лекцій подана у згаданій статті Л. Добровольського та в праці С. Томашівського (Володимир Антонович. Львів, 1906. С. 16 — 19).


















НА СТАРІЙ УКРАЇНІ: ФАКТИ, ПОДІЇ, ЛЮДИ



У цьому розділі вміщені дві зовсім різні праці В. Б. Антоновича, які репрезентують його як краєзнавця, засновника «обласницької школи» (дослідження про Грановщину) і як історика-концептуаліста, котрий аналізує окремий значний і поганр досліджений відтинок історії — початки Великого князівства Литовського.






Грановщина (эпизод из истории брацлавской Украины)


Стаття вперше побачила світ в «Киевской Старине» (1888. № 1/3. С. 75 — 93). Відтворюємо текст за цією публікацією.

Це синтетична праця, що описує різні аспекти життя в панській вотчині Сенявських на Поділлі впродовж XV — XIX ст. Особливу увагу автор при-/771/діляє дослідженню процесу колонізації, боротьбі селян зі шляхтою і гайдамацьким рухом. І на сьогодні ця праця є кращим дослідженням із зазначеної теми.






Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда


Вперше нарис був опублікований у київських «Университетских известиях» (1877. № 2-4, 10; 1878. № 2, 5 і окр. відб. К., 1878. 156 с.) та з певними поправками повторений у «Монографиях по истории Западной и Юго-Западной России» (К., 1885. С. 1 — 132). У цій книзі текст поданий за публікацією 1885 р.*

Праця була захищена В. Б. Антоновичем 1878 р. в Київському університеті св. Володимира як докторська дисертація.

Детальні критичні рецензії на неї були опубліковані М. П. Дашкевичем (Литовско-русское государство, условия его возникновения и причины упадка // Унив. изв. 1882. № 3 — 5, 8 — 10; 1883. № 4; Заметки по истории литовско-русского государства. К., 1885), М. І. Костомаровим (Ист. вестн. 1880. Кн. VI. С. 178 — 186), І. М. Каманіним (Киевская Старина. 1885. Кн. VI. С. 318 — 328).

У 1886 — 1887 рр. в українському адаптованому перекладі В. Вовка-Карачевського ця праця була видрукувана О. Барвінським у 6-му томі «Руської історичної бібліотеки» (Тернопіль), однак без наукових приміток та критичних зауваг.



* У підрядкових авторських примітках до цього суто наукового, академічного твору В. Б. Антоновича залишені лише найважливіші цитати з давніх іншомовних джерел (латинських, німецьких, литовських, польських). У випадках, коли зміст іншомовного джерела розкривається в авторському тексті, ці посилання скорочуються. Цитати з іншомовних джерел подаються в перекладі і виділяються курсивом. Усі переклади з латинської мови здійснені Н. М. Яковенко, переклади німецьких і польських джерел — В. І. Ульяновським. В дужках зазначається, з якої мови зроблено переклад. Там, де такої позначки немає (а це переважна більшість випадків), — переклад з латинської мови.



Протягом 1877 та в 1881 — 1882 рр. В. Б. Антонович читав спеціальний курс (розмножений літографічним способом) — «История Литовской Руси» (К., 1877, 1882).

С. Томашівський, маючи на увазі в першу чергу саме нариси з історії Великого князівства Литовського, влучно зауважував: «Аналітична частина досліду Антоновича переважно закрита, натомість синтетична сторона висувається на перший план, кладеться во главу угла розвідки. Такі відносини між аналізою й синтезою служать головною причиною, що розвідки Антоновича ясні, прозорі, закруглені аж пластичні, викінчені як би геометричні фігури... Найсильніша сторона таланту його показалася при виконуванню... розуміння й концепції даного історичного процесу або явища. Щодо того бачимо в Антоновичу неабиякого майстра, який в тім напрямі перевисшив усіх своїх попередників (українських), а й поміж пізнішими стоїть він серед перших». Томашівський жалкував лише, що Антонович не дав «одноцільного образу історичної минувшини України» — єдиної синтетичної праці, обмежившись окремими періодами і поринувши в археологію. С. Томашівський вважав причиною тому всілякі обмеження (головним чином політичного й ідеологічного характеру) і робив висновок: «В иньших обставинах Антонович міг бути істориком європейської слави...» (Томашівський С. Володимир Антонович... // ЛНВ. 1906. Кн. 3. С. 471 — 472). /772/Новітні оцінки діяльності В. Б. Антоновича на терені літуаністики див.:

Русіна О. Легенда про виправу Гедиміна на Русь в оцінці В. Б. Антоновича та в пізнішій історіографії // Академія пам’яті професора Володимира Боніфатійовича Антоновича: Доповіді та матеріали. К., 1994. С. 93 — 99.

Старченко Н. Початок станової диференціації населення Великого князівства Литовського в інтерпретації В. Б. Антоновича // Там само. С. 100 — 106.

Шевченко Н. Новітня концепція утворення Великого князівства Литовського та дослідження В. Б. Антоновича з історії Литовсько-Руської держави // Там само. С. 83 — 92.

Бібліографія основних вітчизняних і зарубіжних праць з історії Великого князівства Литовського міститься у виданнях:

Литуанистика в СССР. Науч.-реф. сб. Вильнюс, 1977 — 1990. Вып. 1 — 13.

Литуанистика за рубежом. Науч.-реф. сб. Вильнюс, 1979 — 1990. Вып. 1 — 13.

Пашуто В. Т. Образование Литовского государства. М., 1959.

Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К., 1987.

Див. також новітні та маловідомі праці:

Дашкевич Я. Р. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV — XVIII ст.) // ЗНТШ. 1991. Т. 222.

Дворниченко А. Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI в.). Основные черты социального и политического строя. СПб., 1993.

Думин С. В. Другая Русь (Великое княжество Литовское и Русское) // История Отечества: люди, идеи, решения. М., 1991. С. 76 — 127.

Думин С. В. Об изучении истории Великого княжества Литовского // Сов. славяноведение. 1988. № 6. С. 97 — 101.

Єрмаловіч М. І. По слядам аднаго міфа. Мінск, 1991.

Кордуба Т. Болеслав-Юрій II. Краків, 1940.

Крикун Н. Г. Административно-территориальное устройство Правобережной Украины в XV — XVIII вв. К., 1992.

Старонкі гісторыі Беларусі Менск, 1992.

Чубатий М. Державно-правне становище українських земель Литовської держави під кінець XIV ст. // ЗНТШ. 1926. Т. 144/145. С. 20 — 65.

Хорошкевич А. Л. Исторические судьбы белорусских и украинских земель в XIV — начале XVI вв. // Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. М., 1986. С. 70 — 134. /773/



















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.