[Арістотель. Політика. — К., 2000. — С. 5-13.]

Попередня     Головна     Наступна

ПЕРЕДМОВА

Арістотель народився 384 р. до н. е. у грецькій колонії Стагірі на північно-західному узбережжі Егейського моря. Навколишні землі населяли іллірійські та фракійські племена. Саме місто Стагір, відділене від Еллади, та інші, сусідні з ним поліси невдовзі потрапили у політичну залежність до Македонської імперії. Батько Арістотеля Нікомах був лікарем і служив у македонського царя Амінти III. Своє дитинство Арістотель провів при царському дворі, товаришуючи зі своїм однолітком, сином Амінти Філіпом — майбутнім македонським царем Філіпом II. У 369 році 15-річний Арістотель залишився без батьків. На той час він уже набув певних знань з медицини та лікарської практики, оскільки був своєму батькові за помічника. Опікун Арістотеля Проксен дозволив йому покинути рідний дім і вирушити до Афін здобувати освіту, бо ж відомо, що Афіни на той час були центром культурного життя Еллади.

Прибувши до Афін у 367/6 p., Арістотель вступив до знаменитої Академії Платона і пов’язав з нею своє життя на наступні 20 років — спочатку як учень, а потім як учитель. Платонові тоді було вже 60 років, і він перебував на вершині своєї слави. Відомо, що старий філософ дуже високо цінував Арістотеля. Останній, своєю чергою, відповідав взаємністю.

Невдовзі, у 355 році, становище Арістотеля в Афінах певною мірою зміцнілося у зв’язку з приходом до влади промакедонської партії. Однак, не маючи політичних та громадянських прав, Арістотель вирішив покинути Афіни. До цього вчинку його спонукало ще й те, що він не хотів залишатися в Академії під керівництвом Спевсіпа — Платонового небожа, котрий став схолархом не завдяки своїм здібностям, а тільки тому, що до нього, як спадкоємця Платона, перейшло все майно Академії.

Відтак Арістотель вирушив у мандри і знайшов собі притулок у малоазійському місті Асосі, що в Троаді. Тамтешнім правителем зі згоди персів, котрим належала тоді вся Мала Азія, був тиран Гермій. Маючи певний стосунок до школи Платона, Гермій звернувся туди по допомогу в справі законодавства. У відповідь Платон порадив йому скористатися знаннями «академіків» Ераста і Кориска. Саме до них згодом і приєднався Арістотель. Маючи вже на той час переконання, що доброму правителеві зовсім не обов’язково бути філософом, Арістотель звільнив Гермія від вивчення геометрії, до чого спонукали того Ераст і Кориск: вони вважали, що ідеальний правитель має бути царем-філософом.

В Асосі Арістотель провів три роки (348/7 — 345/4). Тут остаточно визначився його світогляд. Тут він одружився з Гермієвою небогою Піфіадою, котра стала матір’ю його доньки Піфіади-молодшої. Протягом наступних трьох років Арістотель живе у Мітілені на острові Лесбос, розташованому неподалік від Асоса.

В 343/2 р. філософ прибуває до нової столиці Македонії — Пелли. Його запросив сюди Філіп II, аби доручити Арістотелеві виховання свого тринадцятирічного сина Александра. Очевидно, старе знайомство з Арістотелем і слава останнього як /6/ філософа вплинули на вибір Філіпа. Важко, однак, сказати, в чому полягала методика виховання Арістотеля і наскільки йому вдалося виплекати у майбутньому «завойовникові світу» шляхетність, — адже ми знаємо, що Александр Македонський відзначався не тільки сміливістю, але й безрозсудністю, запальною вдачею, упертістю, жорстокістю та неабияким честолюбством. Звичайно, Арістотель не прагнув виліпити з Александра філософа, не діймав його геометрією, а виховував насамперед через поезію, особливо Гомерову «Іліаду». Саме Ахіл і був ідеалом його вихованця. Зрештою, виховання скінчилося, коли Александр у шістнадцятирічному віці став співправителем свого батька.

Тож Арістотель повертається на батьківщину, до рідного міста Стагіра. До речі, у 349 році, воюючи проти Афін, Філіп зруйнував місто, але згодом сам звелів відбудувати його з почуття вдячності до Арістотеля за виховання сина. У Стагірі Арістотель провів три роки (339 — 336). В цей період (338) відбувається битва під Херонеєю /Беотія/, в якій грецьке військо зазнало поразки від Філіпа II, внаслідок чого грецькі поліси втратили самостійність.

Опинившись у 335 році знову в Афінах, п’ятдесятирічний Арістотель, скориставшись підтримкою македонців, зокрема намісника Антипатра, засновує власну філософську школу. Щоправда, сам заклад містився за межами міста, в Лікеї. На території школи були гай і сад з критими ґалереями для прогулянок. Школа дістала назву «Перипатетичної’», а учнів Арістотеля стали називати «перипатетиками», бо, подейкують, Арістотель зазвичай проводив заняття надворі, прогулюючись разом з учнями («перипатео» у перекладі з давньогрецької означає «прогулюватися»).

У Лікеї Арістотель викладав понад дванадцять років. Саме цей другий азійський період збігається з періодом походів Александра Македонського, його переможних просувань у глиб Азії, у зв’язку з чим Арістотель намагався розтлумачити молодому завойовникові принципову різницю між греками й негреками. Згодом стосунки між колишнім вихователем та вихованцем дещо зіпсувалися через Арістотелевого небожа Калісфена — Александрового історіографа, котрий відмовився складати пошану молодому монархові як напівбогові, до того ж на східний манір.

Нагла смерть Александра Македонського у Вавилоні 323 року викликала антимакедонське повстання в Афінах, відтак прихильники промакедонської партії зазнали гонінь. Не уник спільної долі й Арістотель. Його звинуватили у блюзнірстві, святотатстві. Можливо, приводом до цього став вірш Арістотеля, присвячений страченому персами Гермієві. Його витлумачили як пеан — тобто гімн на честь бога, що не личило смертному, а тому вважалося блюзнірством. Арістотель, не чекаючи суду, передає керування Лікеєм Теофрастові, а сам покидає місто, аби застерегти афінян від повторного злочину проти філософії (першим злочином мислитель вважав страту Сократа в 339 p.). Арістотель перебирається в Халкіду (о. Евбея), а через два місяці помирає від шлункової хвороби, яка дошкуляла йому протягом цілого життя. Це сталося 322 р. до н.е.

Арістотель залишив багатющу філософську спадщину. Стародавні каталоги його праць містили назви кількох сотень книг. До нас дійшла лише незначна частина їх.

Арістотелеві твори поділяються на три групи: 1) діалоги; 2) колективні роботи його школи; 3) трактати. Доля кожної з трьох груп творів була різною. Всі діалоги та інші ранні праці Арістотеля пропали. Про їхній зміст ми дізнаємося з деяких уривків, що наводяться в працях пізніших античних авторів (Ямвліха, Александра Афродисійського та інших). Загинули всі колективні праці, в тому числі й описи державних устроїв, за винятком «Афінської подітії». Стосовно третьої групи творів, то здебільшого вони збереглися, щоправда, у дуже спотвореному вигляді. Як стверджують Страбон і Плутарх, /7/ ці трактати Арістотеля, спочатку відредаговані Евдемом Родоським та сином Арістотеля Нікомахом, були заповідані Теоффастом синові згаданого вище «академіка» Кориска — «перипатетикові» Нелею.

Арістотелеві трактати можна розділити на вісім підгруп: 1) логічні («Перша аналітика», «Друга аналітика», «Спростування софізмів», «Категорії», «Про тлумачення»). Всі ці твори згодом були об’єднані під загальною назвою «Органон»; 2) власне філософські («Метафізика»); 3) фізичні («Фізика», «Про небо», «Про виникнення та знищення», «Метеорологіка»); 4) біологічні («Історія тварин», «Про частини тварин», «Про рух тварин», «Про походження тварин»); 5) психологічні («Про душу» і вісім робіт, об’єднаних згодом під загальною назвою «Parva naturalia»); 6) етичні («Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика»); 7) політико-економічні («Політика», «Економіка»); 8) митецькі («Поетика», «Риторика»).

Питання політики Арістотель неодноразово зачіпає ще у своїй «Етиці». І це не дивно, — адже політика, за Арістотелем, повинна відігравати насамперед морально-виховну роль. Тож власні політичні погляди він викладає в «Політиці» та близькій до неї за змістом «Етиці». Обидві роботи становлять немовби одне ціле, хіба що в «Політиці» Арістотель глибше розвиває думки про чесноти і розглядає моральні завдання політики й держави.

Арістотелева «Політика» складається з восьми книг і ділиться на три частини: перша частина охоплює перші три книги, друга — третю, четверту і п’яту і, нарешті, третя — останні дві — сьому й восьму.

Перша книга — це немовби вступна частина, де розглядаються складники держави — люди та предмети. У цій книзі розвивається також теорія про природне рабство, поширена в усьому античному світі, та наука про власність і багатство.

У другій книзі розгляд торкається різних державних устроїв, як тих, що мали застосування в дійсності, так і лише окреслених (ще до Арістотеля), і ведеться пошук найкращого устрою для людської спільноти.

У третій книзі з’являється головна тема — Арістотель висловлює думку, що можливі тільки три види державного устрою. Один з них — коли влада належить лише одній особі, — монархічний, потім той, при якому вона належить небагатьом, — аристократичний, і нарешті, вид, коли влада належить усім, — демократичний. Хоч Арістотель і пише, що мова йтиме про три політичні системи, однак обмежується розглядом лише перших двох. І на цьому завершує третю книгу.

Четверта книга починається з розгляду політичної науки, середнього стану громадян, політичних хитрощів і військових походів. Далі йдеться про три похідні види політичного устрою, котрі вважаються відхиленням від трьох перших і основних типів: тиранія — від монархії, олігархія — від аристократії, демагогія — від демократії. Після цього розвивається нова тема — розподіл владних повноважень, тобто поділ на законодавчу, виконавчу й судову владу,

У п’ятій книзі Арістотель досліджує питання про перевороти та Сократове накреслення державного устрою, як його викладає Платон. У цій частині філософ веде мову і про тирана.

У шостій книзі він знову повертається до олігархії та демократії, з’ясовуючи систему врядування у цих політичних устроях.

У сьомій книзі описується досконалий вид державного устрою, а на закінчення Арістотель розглядає питання про племена та виховання дітей. /8/

І нарешті, у восьмій книзі мовиться про засади, на основі яких необхідно провадити суспільне й приватне виховання.

З цього тезисного огляду змісту кожної з восьми книг «Політики» випливає, що жодна з них не ув’язується ані з попередньою, ані з наступною.

Таким чином, тема, порушена у третій книзі, продовжується не в четвертій, а в сьомій і восьмій, тоді як четверта книга тематично зв’язана з шостою.

Питання про послідовність книг «Політики» залишається й досі не вирішеним, незважаючи на тривалий період найзапекліших суперечок і різних думок про зміну розташування восьми книг. Та в цілому, всупереч пропускам, які сталися чи то від ушкодження рукопису, чи то від недописувань, попри певну нелогічність, чи зайвість, чи неясність самої мови (що, на жаль, часто трапляється), ніхто не заперечить того, що «Політика» — це один з Арістотелевих творів, які чітко засвідчують мудрість, гостроту розуму і правильність висновків Стагірита, котрого небезпідставно вважають батьком наук.

Арістотель поступово підходить до критичного дослідження окреслених ще до нього видів державного устрою. І робить це дослідження не для того, аби заперечити написане до нього чи виявити певну зверхність. Його метою було, з одного боку, зібрати докупи все, варте застосування, що містилося у стародавніх накресленнях і державних устроях, а з іншого боку — наголосити на їхніх недоліках. Тож сама праця ділиться на дві частини — історичну і статичну. У першій аналізується розвиток теорій і видів державного устрою в минулому, у другій — результати цього розвитку на даний час.

Свій розгляд Арістотель починає з утворення першої і важливої спільноти, яка зумовлена природним станом і покликанням людини, а також життєвою метою — продовження роду. Це єдність чоловіка і жінки. Адже всі у природі — люди, тварини й рослини — прагнуть залишити потомство, коли підуть із цього життя.

За цією єдністю йде зв’язок пана і раба. З цих двох зв’язків-спільнот утворилася сім’я, з більшої кількості таких поєднань — селище, колонія родичів, а з багатьох поселень — місто чи держава (у стародавніх слово «поліс» — «місто» означало і те, й друге). Отже, держава (тобто поліс) утворилася для забезпечення добробуту й самодостатнього життя громадян.

Людина, на думку Арістотеля, істота суспільна. Адже природа нічого не робить даремно; на відміну від тварин, людині вона дарувала членороздільну мову, завдяки чому можна розрізняти корисне й шкідливе, а відтак справедливе й несправедливе.

З-поміж занять, що їх первісна людина засвоїла для свого існування, було мисливство, полювання на звірів, птахів і рибальство. Але пізніше полюванням стала й ловитва людей з метою перетворити їх на рабів. Арістотель не виступає проти цього виду полювання, бо припускає існування рабів від природи, а коли вони чинять опір і не хочуть терпіти ярмо, він виправдовує насильство щодо них.

І стосовно ремісника в Арістотеля простежується думка про допустимість обмеженого рабства, особливо що стосується обтяжливих робіт, мета яких — матеріальна вигода; справжнє суспільство ставилося до цього з презирством, бо вважалося, що такі заняття відбирають у людини свободу і почуття гідності. Тому Арістотель сприймає це презирство як нормальне явище. Він вважає кращим той устрій, за якого не допускаються на посади всі, хто віддається певним заняттям, оскільки політична чеснотливість, на думку філософа, існує лише у природно вільній людині, котра не має потреби займатися якимось ремеслом з метою придбання необхідних для життя предметів. /9/

Ми вже сказали, що Арістотель застосовує в «Політиці» історичний метод дослідження.

Але ж сам історичний метод, до якого вдався філософ, примушував його бути прибічником певних порядків. Наприклад, існування рабства. Звичайно, слід зауважити, що він не був засліпленим оборонцем цього явища. Навпаки, як на нього, рабство, що спирається на насильство, несправедливе. Так само несправедливе воно й тоді, коли хтось, зазнавши поразки в битві, потрапляє у полон. До того ж він визнає, що є вільні, котрим призначено бути рабами, тоді як, з іншого боку, є багато рабів, котрі гідні свободи. Отож Арістотель, намагаючись з допомогою логічних міркувань пояснити рабство, перетворюється на його апологета. Попри це, він не уникає визнання того, що не тільки вільним, але й рабам притаманні певні чесноти. І він вважає за злочин проти людства і навіть проти Бога, коли хтось запроваджує рабство насильством. Але з огляду на те, що, як вважає Арістотель, «одні не є вільними від природи», корисно таким людям чинити послух і бути рабами. 1 в цьому випадку він виправдовує війну з метою придбання рабів. І виправдовує рабство, яке виникає ось у такий спосіб. Взагалі не можна пояснити, яким чином філософська думка, висока й духовна, могла виправдовувати одвічно нелюдські засади. Однак не слід забувати, що така засада була найпоширеніша у всьому тодішньому світі, отже, загальна свідомість сприймала рабство як нормальне явище.

Коли ж згадати боротьбу Півдня США у 1863 р. за збереження рабства і заяву їхніх священиків усьому християнському світові, що «рабство — сумісне з нашою святою вірою», тоді досить легко пояснити погляди Арістотеля.

Та якщо історичний метод, можливо, й заводить Стагірита кудись убік, все одно ніхто не стане заперечувати, що в більшості випадків він веде його до істини. Отож для точного розуміння полісу як держави він досліджує насамперед політичну спільноту, формою якої є поліс, і стверджує, що об’єднання людей, а ще краще — об’єднання багатьох людей — річ природна, бо людина — політична істота. Та ж людина, котра воліє усамітнення, є або нелюдом, або надлюдиною. Відтак упорядкована законами спільнота — це величезне досягнення людства. А тому людина, яка не спілкується з іншими людьми, не переймається всілякими почуттями від близького спілкування з собі подібними, що й становить сенс людського життя, — така людина залишається недосконалою, покаліченою. Природно для людини — жити в спільності з подібними до себе. Отже, вона громадянин? Ні, ще не громадянин, навіть у тому випадку, коли й живе у спільноті і є мешканцем міста. Адже і вільний, і раб живуть у спільноті. Арістотель вважає громадянином тільки того, хто має право бути членом судової інституції і брати участь у виборах та бути обраним. Звичайно, все це стосується громадян держави з демократичним устроєм. Питання про громадян держав з іншими видами устрою філософ з’ясовує окремо. Однак, ще важливішим питанням для Арістотеля є ідентифікація держави, тобто: чи змінюється ідентичність держави із зміною того або іншого виду державного устрою, чи, можливо, через повалення політичного режиму? І тут Арістотель не дає чіткої відповіді на запитання. Однак треба розуміти, що ідентичність держави залежить здебільшого від ідентичності певного виду державного устрою. А зміни, пов’язані із станом громадян, не вважаються тут вирішальними. От як, наприклад, тривалі зміни течії не мають значення для річки, — вона все одно залишиться річкою. Таким чином, набуті спостереження привели Стагірита до обґрунтування іншого вчення, а саме: науки про політичне впорядкування. Адже спільнота утворюється не тільки з осіб, але й з речей, без яких існування самих людей неможливе. /10/

Оскільки саме з досліджень про природу людей, як і про умови їхнього існування, виникла певна наука — політика, то, очевидно, мають під собою підстави й міркування про засади цієї науки на основі дослідження того, яким чином добуваються предмети, як вони розподіляються в суспільстві, яка їхня вартість, що таке статки, яким чином вони зосерджуються в руках небагатьох людей і які наслідки цього зосередження.

Всі ці питання й становлять зміст науки політики.

Завдяки своєму історичному методові дослідження Арістотель передав нащадкам багато своєрідних, уточнених і цікавих подробиць про найзначніші види державного устрою в давнину. Для прикладу згадаємо Карфаген — одвічного суперника Рима. Хто ще із стародавніх письменників дає нам стільки відомостей, і то дуже точних, позитивних, щодо системи правління у цій державі, яка свого часу не раз потрясала Рим? Інших даних про державний устрій у Карфагені у нас немає.

Ще і ще раз вдаючись до історичного методу дослідження, Арістотель на підставі політичних подій, які відбувалися аж до його часу, а також спираючись на думки свого вчителя Платона, виводить теорію про три види державного устрою. Платон свого часу окреслив цю теорію, але обмежився здебільшого розглядом людської душі, психології, а не історії. Арістотель, спираючись на власний історичний метод, окреслює свою теорію й виключає можливість існування, крім цих трьох, ще якогось основного виду державного устрою.

Він говорить, що природа речей зумовлює владу або однієї людини, або багатьох, або ж усіх разом. Водночас Арістотель припускає наявність похідних устроїв від трьох основних і дає їм назви, які збереглися й донині. Так, тиранію він вважав відхиленням, і то порочним, від царської влади, олігархію виводив з аристократичного устрою, а демагогію (крайню демократію) — з демократичного. Ці відхилення він пов’язує з первісними видами трьох згаданих устроїв, коли особисті інтереси переважали загальні. Отже, досі Арістотель ішов за Платоном, але в обґрунтуванні цієї теорії він вдається до власного бачення, спираючись на історичні дані та розкриваючи форми, які підтверджують його теорію. Так, Арістотель перераховує всілякі форми царської влади, починаючи від одноосібної і спадкоємної аж до виборної і обмеженої; ці форми тривалий час існували в різні епохи й серед еллінського люду, особливо ж у ті часи, коли Рим мав своїх консулів і диктаторів. Водночас філософ з’ясовує різновиди, хоч і не такі численні, всіх інших видів державного устрою. У цьому докладному переліку різновидів і форм державних устроїв він не оминає увагою і народ, його становище, стани громадян, їхні заняття, умови життя тощо.

Проте в дослідженні про аристократичний устрій історичні дані зараджують мало, оскільки цей вид устрою в дійсності трапляється вкрай рідко. Адже влада найчастіше передається не найкращим, а найвпливовішим або найзаможнішим особам. Тож справжній аристократичний устрій існує хіба що в уяві, теоретичних дослідженнях чи філософських утопіях.

Розглянувши окремі різновиди царської влади і численні її форми та аристократичний устрій як найкращий вид з теоретичного погляду, — адже влада в цьому випадку передається найкращим, — Арістотель намагається поєднати найкращий й найдосконаліший типи державного устрою і цьому питанню присвячує дві книги. Але в теоретичному поєднанні такого державного устрою філософ керується скорше намаганням обмежитися певними чіткими умовами, особливо коли йдеться про володіння територією, її розміри, розташування держави, природні риси її мешканців, необхідні предмети для існування політичної спільноти і про засадничі права громадянина. Але ця /11/ Арістотелева держава, хоч і позбавлена недоліків, не видається прекрасною, а є такою ж нездійсненною і утопічною, як і Платонова.

З особливим бажанням і вправністю Стагірит займався питанням про державні перевороти. Теорія про перевороти є немовби кульмінацією в Арістотелевій «Політиці». Згадаймо: політичну науку він починає з дослідження про спільноту і державу. Потім віддається розглядові усіх видів устрою, які тільки може мати держава. Вершиною ж цього дослідження є з’ясування причин, котрі призводять до загибелі держави, і пошуки тих засобів, які рятують той чи той вид державного устрою. Ось у цих питаннях Арістотель справді не має собі рівних.

Робота Арістотеля саме й полягала у систематичному викладі історичних подій, які, з одного боку, взаємопов’язані між собою, а з іншого — відбувалися окремо і без прямого зв’язку.

Всі причини переворотів Арістотель упорядкував одну за одною, виокремивши найзагальніші з них, і проаналізував деякі причини з неймовірною докладністю. З’ясувавши їх саме в такий спосіб, він доводить, що кожна з причин випливає, відповідно, із засад того чи іншого виду державного устрою.

Зрештою, Арістотель описав причини переворотів не тільки в загальних рисах, але й додав до них значно дрібніші, аби цим самим ствердити свою теорію і підкреслити її значущість при розгляді історичних подій.

Проникливість філософа вражає, і то настільки, що викликає подив навіть у нас. Попри досвід людства, що охоплює понад дві тисячі років після його епохи, коли відбулося стільки різних нових явищ на кожному етапі розвитку людської спільноти, все ж неможливо щось додати до того, що стверджував Арістотель. Жодна з політичних подій, які мали місце за цей час, не виходить за межі, окреслені філософом задовго до цієї історичної епохи.

Слід наголосити, що ще одна важлива теорія цілком належить Арістотелеві, а саме — розподіл інституцій на три види влади: законодавчу, виконавчу й судову. Про кожну з них він веде мову окремо, аби цим засвідчити, наскільки важливо, щоб ці три гілки влади були відокремлені одна від одної і не зосереджувалися в руках однієї особи. На думку Арістотеля, законодавча влада полягає — і це її природа — у загальних зібраннях громадян, скликання яких не становило труднощів у грецьких державах; і головним завданням такого зібрання було прийняття законів, вибори урядовців та нагляд за діяльністю органів влади.

Дослідивши з неабиякою докладністю обов’язки цієї інституції, Арістотель переходить до розгляду судової влади і головним чином веде мову про осіб, котрі обіймають посаду судді, їхні повноваження, судові засідання та ухвалення рішень.

Далі філософ розглядає теорію Філея Халкидонського, зокрема питання про урівняння власності. А потім досліджує, наскільки і якою мірою впровадження нових законів або, скажімо, взагалі новації в законодавстві певної держави можуть бути корисні чи шкідливі для неї. І для з’ясування цього залучає теорію Гіподама з Мілета.

Відтак Арістотель досліджує таке явище, як остракізм, і пов’язує його з розглядом ще одного, немовби спорідненого з ним питання: про місце видатного діяча в державі — людини з рідкісним хистом і особливими чеснотами. Як ставитися до такої особи? Чи урівняти її з усіма іншими, чи прогнати такого діяча за межі держави, чи возвеличити? І тут філософ з особливою виразністю висловлює свою думку: держава повинна засвідчувати великодушність до таких осіб, навіть більше, призначати їх правителями, і то не задля особистої вигоди, а заради користі всієї держави і загального добробуту. Бо /12/ коли влада перебуває в руках шляхетної особи, то для спільноти від цього більше зиску, аніж коли такі діячі будуть позбавлені влади.

Дехто з дослідників намагався розтлумачити цю Арістотелеву думку так, начебто він запобігає перед своїм учнем Александром Македонським. Але таке припущення хибне. Ця думка скорше засвідчує передбачливість і розсудливість філософа. Він вважає, що законодавець чинить несправедливість, коли погрожує видатному діячеві вигнанням, оскільки шляхетність — це досить рідкісний дар, і громадянам слід використовувати його задля власної користі.

Саме цю думку Арістотеля засвоїли різні народи різних епох, що, зрештою, й засвідчує історія людства: вони допускали видатних людей до верховної влади.

Спочатку, однак, Арістотель виступає за панування більшості, щоправда, обмежене засадами держави і незмінними законами, що спираються на розумний порядок речей і моральні устої. Оскільки, на його думку, істина лежить посередині між двома протилежними крайнощами, то й справжня міцність держави пов’язана із середнім станом: такі «середні» громадяни — найкращі, бо вони і не настільки бідні, щоб злидні штовхали їх до бунтів, але й не настільки заможні, аби від надмірних статків вдаватися до безглуздого марнославства. Отож найкращим з практичного погляду, на думку Арістотеля, є той устрій, якого воліють і який підтримують саме середні стани, оскільки дуже заможні не хочуть чинити послух, а дуже бідні часто ремствують, а то й бунтують.

Першопричиною переворотів філософ вважає неправильне тлумачення рівності як з боку олігархів, так і з боку прихильників демократії. Він каже: «Бунти виникають не з дріб’язковою метою, але з дріб’язкових причин». І перераховує ці причини, от як особисті заздрощі, страх перед суворим покаранням, усілякі хитрощі, пов’язані з виборами, сімейні чвари, погане урядування, а також суперництво між політичними угрупованнями. В таких бунтах завжди верховодить демагог, що характерно для демократичної держави, або ж улесливець підлабузник — в олігархічній державі. Щодо царської влади, то тут, на думку Арістотеля, перевороти можуть відбуватися через незгоди між членами царської сім’ї, від поганого урядування царського оточення, через намагання встановити деспотичну владу, чи то через суперництво між спадкоємцями влади. Далі Арістотель розглядає засоби, завдяки яким зберігаються засади царської влади. І найпершим чи бодай одним з найважливіших з них, завдяки чому царська влада існує досить довго, він вважає уникнення будь-якої крайності. Для збереження ж тиранії використовують протилежні способи, зокрема викликання постійних підозр у підданих один до одного або затіювання воєн із зовнішніми ворогами, що, як відомо, відвертає увагу народу від внутрішніх незлагод і невдоволення.

У «Політиці» часто зустрічаються узагальнення, які створюють враження, ніби Арістотель повторює одне й те саме. Або ж, навпаки, у багатьох випадках викладені думки не переосмислюються і не узагальнюються.

Свої зауваження про види державного устрою, які легко піддаються змінам або ж набули сталості, Арістотель завершує прикладами з історії Спарти, Криту й Карфагена. Саме такий вид державного устрою, що більшою чи меншою мірою був притаманний цим трьом державам, залишався сталим, хоча в окремих випадках і в короткі проміжки часу зазнавав істотних, і то досить неприємних змін. Справляє враження неабияка повага філософа до критського державного устрою та морських сил Криту, а також схвальні судження про державний устрій у Карфагені, який він характеризує певною мірою як новітній і розглядає одразу після спартанського та критського, хоч це й стосується «варварського» люду. Арістотель вважає карфагенський лад подібним до /13/ спартанського, критського і однаковою мірою відносить до нього такі слова, як «добре», «прекрасно», «напрочуд добре впорядкований». Особливо він відзначає засіб, завдяки якому Карфагенська держава тримала народ у спокої, а саме: частину люду періодично відсилали для заснування нових колоній. Оскільки такі акції збагачували людей, то це гасило будь-яке невдоволення народу і було найкращими ліками проти недосконалості державного устрою.

З усього дослідження в Арістотелевій «Політиці» видно його схильність до поміркованого, позбавленого будь-яких крайнощів державного устрою, що спирається на панування середнього класу громадян і спроможний запобігти чи принаймні вгамувати тертя і протиборства. Характеристика бажаного устрою нагадує Спарту, але Спарту миролюбну і впорядковану таким чином, що вона не здатна і не має потреби вести успішні війни.

Далі порушується питання про розташування міста, найважливішим чинником якого Арістотель вважає достаток, високу якість питної води та досконалу систему водопостачання й каналізації. Зрештою, він воліє бачити міста у зручних місцях, з надійними оборонними мурами, і вважає, що дуже недоречна система будівництва міст на рівнинах і без мурів.

Насамкінець, як було сказано вище, Стагірит звертається до питання про народжуваність дітей та їхнє виховання. Так, на його думку, вік батьків не мусить бути ані надто юним, ані надто похилим, і вікова різниця між батьками й дітьми не повинна бути дуже відчутною. Подружжя має бути здоровим, займатися гімнастикою, однак не переобтяжувати себе цими заняттями. Для вагітних жінок дуже корисно уникати всіляких стресів, поспіху, натомість необхідно добре харчуватися, не розманіжуватися і щодня відвідувати храм. Корисно шляхом впровадження законів підтримувати багатодітність. Народження дітей після певного віку слід припинити, бо у старих батьків діти кволі і тілесно, і психічно.

Малюкам необхідно дозволяти всілякі розваги, ігри, в яких вони наслідують серйозні заняття дорослих. Але слід уберігати їх від різних нікчемних видовищ. Такі обов’язки, на думку Арістотеля, держава має покладати на урядовців-наглядачів. Також треба заборонити дітям слухати всілякі політичні розмови, розглядати сороміцькі зображення, причому заборону на такі речі підкріпити суворим покаранням відповідно до віку порушника. А юнакам не слід дозволяти перебування на комедійних виставах чи на читаннях сатиричних поем.

Щодо виховання дітей Арістотель висловлює думку, що воно має починатися з п’ятирічного віку і відбуватися на основі державної програми, змістом якої є виховування чеснотливості і набуття необхідних знань. Так, до програми початкової освіти слід ввести читання, письмо, арифметику, гімнастику, музику і малювання. Стосовно гімнастики, то Арістотель наголошує на тому, аби заняття з фізичних вправ не завдали шкоди і не заважали тілесному розвиткові. Він вважає небезпечним одночасне перевантаження інтелекту і тіла. Останні свої зауваження Арістотель спрямовує на музику, і не тільки як виховний засіб, а й як предмет, що дарує насолоду протягом усього життя.

На цих думках трактат мудрого Стагірита уривається...

Олександр КИСЛЮК

Попередня     Головна     Наступна