[Арістотель. Політика. — К., 2000. — С. 165-179.]

Попередня     Головна     Наступна

Книга шоста

I. 1. Отже, вище ми говорили про різні форми законодавчої, тобто верховної влади в державі, про утворення й діяльність державних і судових інституцій, а саме про те, який спосіб діяльності і для якого державного устрою годиться; ми вели мову також і про загибель та збереження (різних) форм державного устрою, тобто від чого залежить його крах і процвітання та якими причинами це обумовлюється. Оскільки існує кілька видів як демократичного устрою, так і решти, було б доцільно розглянути й те, що стосовно них ми випустили з уваги раніше, і визначити для кожної з форм державного ладу притаманний і найкорисніший їй спосіб діяльності.

2. Адже їхнє поєднання породжує зміни у характері різних форм державного ладу; так, наприклад, правління аристократів набуває олігархічного забарвлення, політія ж — демократичного. _1317а Маю на увазі такі поєднання (складників, які ще не були розглянуті і які слід розглянути): наприклад, (у тій чи в іншій державі) законодавчі інституції і вибори посадових осіб утворені поолігархічному, судові ж (органи) — по-аристократичному. Або судові органи й законодавчі інституції утворені за олігархічними засадами, а вибори посадових осіб — за аристократичними. Можливі й інші поєднання, коли не всі складники державного устрою утворюються для діяльності відповідно з його основними рисами.

3. Було вже раніше мовлено, для якої держави годиться та чи та форма демократичного ладу, так само й те, для якого складу населення годиться та чи та форма олігархії і яка з решти форм державного устрою для яких держав буде корисною. Причому ж мова йде, зрозуміло, не тільки про те, яка з цих форм державного ладу буде найкращою для держав, але й про те, яким чином повинні утворюватися ті чи ті форми державного устрою. Спочатку поведемо мову про демократичний лад; розглянувши його, ми водночас побачимо, який устрій буде протилежним йому, а саме — той, що його декотрі називають олігархічним.

4. Для цього дослідження візьмемо до уваги всі характерні риси демократії і решту невід’ємних складників. Адже з поєднання /166/ цих складників і виникають окремі види демократії, і таких видів не один, а декілька, до того ж вони різняться між собою. Різноманітність видів демократії пояснюється двома причинами, і про першу було вже сказано. Вона полягає у відмінностях, які існують у демосі: до нього, з одного боку, входять селяни, з другого — ремісники й поденники. Коли до першої із вказаних груп населення приєднати другу, а до третьої — обидві перші, то сам демократичний лад схилятиметься то в кращий, то в гірший бік і, власне, буде різними його формами.

5. Друга ж причина — різноманітність видів демократії (про що йде тепер мова), а саме: ті складники, котрі характеризують демократію і котрі вважаються притаманними демократичному устроєві, сполучені по-різному, ведуть до його змін; причому в одному випадку в цю змінену демократію перейде менша кількість притаманних їй складників, у другому — більша, в третьому — всі. Корисно знати кожен із цих складників на той випадок, коли б хтось захотів утворити новий вид демократії або поліпшити її. Реформатори-бо намагаються об’єднати в кожній із форм державного устрою всі характерні риси демократії, спираючись на його основну засаду; однак тут вони помиляються, як і було вказано на це раніше, коли розглядалося питання про загибель і збереження держав. Тепер мова піде про вимоги, які висуває той чи інший вид державного устрою, їхній зміст і риси, а також про мету кожного з них.

6. Отже, основною засадою демократичного ладу є свобода. На загальну думку, тільки при цьому ладі всі громадяни _1317в користуються свободою, оскільки до неї, як стверджують, прагне всяка демократія’. Однією ж з умов свободи є почерговий послух і владування. Справді, засада права при демократії полягає в тому, що рівність у ній здійснюється на підставі кількості, а не достоїнства. І коли розуміти демократичне право саме так, то верховна влада в демократії має зосереджуватися в руках народу. І те, що буде схвалено більшістю, повинне вважатися остаточним рішенням, і воно вважатиметься справедливим. Говорять-бо, що всі громадяни повинні користуватися рівними правами; цим пояснюється й те, що в демократичних державах злидарі мають більше верховної влади в своїх руках, ніж заможні, — адже злидарі становлять більшість, тому й верховну силу має рішення більшості.

7. Отже, однією з характерних ознак демократичного устрою, за визнанням усіх прихильників демократії, є свобода. Друга засада демократії полягає у наданні можливості жити кожному за його бажанням. Тобто це друга відмітна ознака демократичного устрою. Звідси й виникло прагнення взагалі нікому не коритися; /167/ оскільки ж цього досягти неможливо, то принаймні хоча б почергово (владувати й коритися). І в даному випадку це прагнення збігається із засадою свободи, яка, своєю чергою, спирається на засади рівноправності.

8. Беручи до уваги ці твердження й основні засади демократії, ми повинні визнати притаманними для демократичного устрою такі ознаки: всі посадові особи обираються з усього складу громадян; всі управляють кожним, узятим окремо, і цей останній, коли до нього дійде черга, владує над усіма; органи влади заміщуються за жеребом або всі без винятку, або за винятком тих, котрі вимагають особливих знань і досвіду; заміщення посад не обумовлено або обумовлено зовсім невисоким майновим цензом. Ніхто не може перебувати на одній посаді двічі ², за винятком тільки небагатьох посад, пов’язаних з військовими справами; всі органи влади або всі, де це можливо, — короткочасні; судова влада належить усім, і судді обираються з усього складу громадян; повноваження суддів охоплює усякі справи чи більшість із них, а саме — найважливіші та найістотніші: прийняття звітів від посадових осіб, затвердження і розірвання державних та приватних угод. Народне зібрання являє собою верховну владу в державі; жоден з органів влади таких повноважень не має у жодній справі, чи принаймні має у дуже обмеженому колі справ; найголовніші ж державні справи вирішує зібрання.

9. З-поміж решти інституцій найдемократичніша — рада, принаймні там, де за участь у її засіданнях платня видається не всім громадянам ³. А там, де всі члени отримують винагороду, рада втрачає своє значення, бо народ ⁴ береться за вирішення усіх справ без винятку (про що йшла мова в попередніх міркуваннях). Потім: відмітною ознакою демократичного устрою є те, що всі при цьому утримуються за рахунок державних коштів: члени народного зібрання, судці, службовці, — або принаймні платню отримують найголовніші посадові особи, члени найвищих судів, члени ради, члени головних народних зібрань чи ті з посадових осіб, котрі повинні брати участь у загальних трапезах. А ще, коли _1318а олігархію характеризують такі ознаки, як знатне походження, багатство й освіта, — притаманними ознаками демократії вважатимуться, мабуть, протилежні, а саме: звичайне походження, бідність і просте виховання.

10. Щодо інституцій у демократіях, то жодна з них не повинна бути довічною; коли ж якась із інституцій виявиться такою внаслідок давнього перевороту в державі, то необхідно применшити її вплив: коли ці органи влади раніше утворювалися шляхом виборів, то тепер їх слід утворювати через жереб ⁵. /168/

Отже, ось загальні ознаки, що характеризують демократичний лад. А випливають вони із засади права, як її розуміють з погляду демократії, а саме — із загальної рівноправності на підставі кількості. І виникає головним чином той устрій, який визнається демократичним, і постає демократична держава. На підставі цієї рівноправності багаті ні в чому не мають переваг перед неімущими, верховна влада повинна належати не якомусь одному станові, а всім громадянам взагалі, на засадах рівності й кількості. В такому випадку, на думку прихильників демократії, в державі здійснюються засади рівності й свободи.

11. Однак тут постає питання: яким же чином досягти цієї рівності? Чи потрібно статки п’ятиста осіб поділити між тисячею так, щоб ця тисяча могла зрівнятися у правах із п’ятистами? Чи, навпаки, не слід установлювати рівності у такий спосіб, але, зберігши поділ за статками, узяти потім порівну із числа п’ятисот і з числа тисячі й передати в їхні руки верховну владу в справах, пов’язаних з обранням посадових осіб і суддів? Виникає питання: чи буде такий державний лад задовольняти повною мірою засади справедливості при демократії, чи скоріше він буде ближчим до справедливості в тому випадку, коли в ньому верховна влада належатиме всьому народові? Прихильники демократії стверджують, що справедливим буде рішення, прийняте більшістю; прихильники ж олігархії вважають справедливим рішення, схвалене тими, хто володіє більшою майновою власністю, тому що, на їхню думку, приймати рішення треба, керуючись розмірами власності.

12. Проте в обох випадках ми маємо справу з нерівністю й несправедливістю: коли прийняти олігархічну засаду меншості, то вийде щось на кшталт тиранії. Адже коли одна людина володітиме більшою власністю, ніж решта заможних осіб, то, за олігархічною засадою, саме ця одна людина й повинна управляти, що вважатиметься справедливістю. Коли ж погодитися із демократичною засадою більшості, що ґрунтується на підставі кількості, тоді теж запанує несправедливість під час конфіскації майна багатих, котрі перебувають у меншості (про що, зрештою, говорилося раніше).

Отже, щоб досягти такої рівності, яка була б схвалена і демократами, й олігархами, розглянемо докладно твердження, які висувають ті й інші, тлумачачи поняття права. Справді, і демократи, й олігархи запевняють, що постанови більшості громадян повинні мати вирішальне значення.

13. Зрештою, з цим можна погодитись, хоча й умовно. Державу-бо становлять два складники — багаті та бідні; внаслідок /169/ цього постанови тих і тих чи їхньої більшості повинні мати вирішальне значення. Коли ж постанови одних і других відрізнятимуться протилежним змістом, тоді вирішальне значення матимуть постанови, схвалені більшістю з тих, хто володіє більшим майновим цензом. Наприклад, багатих — десятеро, бідних — двадцять; одна постанова схвалена шістьма з числа багатих, інша — п’ятнадцятьма бідними; до цих п’ятнадцятьох бідняків додалося п’ятеро з числа заможних, а до шести багатих — п’ятеро з числа злидарів; отже, на чиєму боці виявиться, після підрахунку голосів, перевага сукупного майнового цензу, постанова тієї сторони й повинна бути чинною.

14. Однак, коли число голосів буде рівним, виникнуть труднощі, як це буває тепер, коли голоси в народному зібранні чи в суді діляться порівну; тоді треба вирішувати питання жеребом або в _1318в якийсь інший схожий спосіб. І хоч складно відшукати істину в усьому, що стосується рівності й справедливості, все-таки це легше, ніж переконати тих, хто має ту чи іншу перевагу; слабші-бо завжди домагаються рівності й справедливості, сильні ж зовсім про це не турбуються.

II. 1.3 чотирьох видів демократичного устрою найкращим ми визнали той, що посідав за порядком перше місце (як було сказано в попередніх книгах); причому цей вид демократії і найдавніший з-поміж решти. Я вважаю його першим згідно з поділом населення в державі на стани. Справді, найкращою частиною населення є селяни. Тому й демократію без труднощів можна утверджувати там, де народ становлять селяни або скотарі. Оскільки ця частина не володіє значними статками, вона не в змозі часто брати участь в народних зібраннях, бо віддається своїм справам, аби мати усе необхідне для прожиття, не встряючи в чужі діла ⁶. Селянам приємніша особиста праця, а не державна діяльність чи питання, пов’язані з управлінням, оскільки відбування служби не дає значних матеріальних вигод. Більшість-бо людей прагне швидше здобути гроші, а не почесті.

2. Доказом цього є те, що ця маса і в давнину переносила тиранію, і тепер терпить олігархію, аби лишень їй ніхто не заважав займатися справами і не відбирав того, що їй належить. За таких умов одна частина селян швидко багатіє, друга ж терпить нестатки.

А ще, коли у селян і є честолюбство, то воно задовольняється наданням їм вищих повноважень у справі обрання посадових осіб та нагляду за ними. А коли у деяких демократичних державах, як, наприклад, у Мантінеї, селяни не беруть участі в обранні урядовців, а таке право належить тільки декотрим вибраним, /170/ яких обирають по черзі із загалу громадян, — все одно решта з них має право бути членами ради, що повністю задовольняє їх. Той устрій, який був колись у Мантінеї, треба також визнати одним з видів демократії.

3. А ще для цієї, названої вище, форми демократії корисним буде такий порядок: треба встановити так, аби весь народ брав участь у виборах посадових осіб, приймав звіти від них, виконував обов’язки суддів. Проте найвищі органи влади заміщуються шляхом виборів та на підставі майнового цензу, і що вища посада, то більший ценз необхідний для цього; однак, з другого боку, звертається увага на здатність особи брати на себе важелі правління ⁷. Звичайно ж, держава з такими засадами діяльності матиме справедливе правління, бо органи влади завжди складатимуться з найкращих громадян, що не суперечитиме волі народу, який не заздрить чеснотливим. Останні ж і здатні (громадяни) теж не матимуть нічого проти такого стану справ, бо не коритимуться гіршим за себе. Свої ж обов’язки в інституціях вони виконуватимуть згідно із законом, боячись покарання, оскільки зобов’язані звітувати перед іншими людьми.

4. Отже, певна залежність від решти і відсутність можливості робити все що заманеться — річ корисна; надати ж повну свободу дій і можливість чинити за своєю волею означає потурати всякій ницості, на яку здатна людина. Відтак неодмінно виходить _1319а те, що найкориснішим для держави буде надати важелі правління чеснотливим людям, котрі помилятимуться менше і зовсім не обмежуватимуть прав народу. Звідси видно, що описана нами форма демократії найкраща, і зрозуміло, з якої причини: оскільки народ виявляє певну мораль.

5. Для утворення селянського стану дуже корисними будуть деякі закони, що мали чинність у давні часи в багатьох державах. Зміст цих законів такий: заборонялося будь-кому володіти земельною ділянкою, розміри якої перевищують встановлені межі, або ж землю можна було придбати лише у певній місцевості навколо міста й акрополя. В давні часи у багатьох державах був чинним закон, за яким заборонявся взагалі продаж початкових наділів. Ще й досі існує закон, який приписують Оксилові ⁸ і згідно з яким певну частину земельної власності (ні за яких умов) не дозволялося віддавати в заставу.

6. Уникнути багатьох зловживань можна й тепер, скориставшись законом афітейців, корисним у такому випадку. Афітейці-бо, хоча й численні, володіють невеликою місцевістю, однак тут усі — землероби. Земельна власність у них обкладається податками, /171/ але не вся, а поділена на такі дрібні частини, що навіть майновий ценз у бідняків вищий від необхідного (цензу).

7. Далі за селянами найкращою частиною народу вважається та, котра належить до скотарів, які живуть завдяки розведенню худоби. Багатьма сторонами скотарство пов’язане з рільництвом; та й для військової служби скотарі, з огляду на свій тілесний гарт, найпридатніші: завдяки способу життя, який вони ведуть, вони можуть довго перебувати просто неба. Решта ж груп населення, з яких складаються всі інші демократичні держави, поступаються цим обом. Адже і ремісники, й торговці, й поденники ведуть недостойний спосіб життя, не пов’язаний з виявом чеснот. До цього додається ще й та обставина, що всі вказані групи населення, постійно крутячись на ринкових майданах і в місті, без труднощів можуть брати участь у народних зібраннях. Селяни ж, навпаки, живучи розкидано в сільській місцевості, рідко зустрічаються один з одним, зрештою, вони й не мають потреби в таких зустрічах.

8. В тій державі, де орна земля лежить на значній віддалі від міста, легше можна утворити і справедливу демократію, і політію. Народ у такому випадку змушений селитися на полях, немов у колоніях.

Тому, навіть коли в державі і є торговці, вони не можуть панувати на народних зібраннях ⁹ без залучення того народу, який проживає розкидано в сільській місцевості. Отож тепер уже сказано, яким чином треба утворювати найкращу й першу демократію; зрозуміло також, яким повинно бути впорядкування й решти видів демократії. Ці види можна нажити відхиленнями від найкращого і початкового, і гірша частина простолюду, відповідно, _1319в буде їхньою відмітною ознакою.

9. Що ж до крайньої демократії, де весь народ бере участь у державному управлінні, то її (устрою) неспроможні витримувати всі громадяни; зрештою, їй важко проіснувати триваліший час, коли самих порядків не підтримати законами й добрими звичаями. Про те ж, що веде до краху і цієї, й решти форм державного устрою, майже все сказано раніше. Але, щоб установити цю крайню демократію та зміцнити у ній простолюд, який управляє, звичайно до числа громадян залучають якомога більше осіб і дають права не тільки законнонародженим дітям, але й позашлюбним, і тим, у кого один з батьків, тобто батько або мати, були громадянами. Саме такий народ найбільше годиться для цього виду демократії.

10. Отож саме так навчилися чинити демагоги. Але так робити можна до тих пір (тобто допускати в число громадян таких осіб), /172/ поки народ не перевищить загальної кількості знатних і «середніх» (громадян). І захоплюватися цими заходами не слід, бо можна порушити відповідне співвідношення і цим самим розладнати державний устрій; знатні, котрі й так важко переносять таку демократію, ще більше ремствуватимуть (що й стало причиною заколоту в Кірені) ¹⁰. Коли зла небагато, на нього можна не звертати уваги, та коли його багато — воно впадає у вічі.

11. А ще для крайньої демократії корисні ті постанови, які видав в Афінах Клісфен ¹¹, маючи на меті посилення демократії; те саме робили й засновники демократичного устрою в Кірені. З одного боку, необхідно заснувати більше нових філів і фратрій, з другого — приватні святині об’єднати в кілька громадських святинь, і взагалі вигадати так хитро, аби всі стани в державі в міру можливості змішалися між собою, а попередні товариства розпалися.

12. Нарешті, усі ті заходи, до яких удаються тирани, мабуть, застосовуються і при демократії; тобто йдеться передовсім про вільне становище рабів, жінок і дітей, — звичайно, до такої міри, аби це не вважалося шкідливим. А також надання свободи кожному жити за його бажанням і без страху. Усе це сприятиме зміцненню крайньої демократії, оскільки для багатьох приємніше жити поза певним порядком, ніж із здоровим глуздом.

III. 1. Для законодавця й осіб, котрі бажають заснувати такий чи подібний державний устрій (демократію), треба брати за мету не тільки його утворення, але більшою мірою вживати заходів для його збереження. Адже будь-якому урядові не складно утриматися при владі день, два, а то й три. Тож необхідно, виходячи з наших попередніх міркувань про заходи, які зберігають державу, та про причини, які ведуть до її загибелі, намагатися убезпечити державу, оберігаючись, з одного боку, від тих чинників, які її руйнують, а з другого — видавати такі закони, писані й неписані, котрі містили б у собі розпорядження, що особливо сприяють збереженню державного устрою ¹². І при цьому не берімо до _1320а уваги те, що в інтересах демократії чи олігархії здатне надавати державі якнайбільшого її вияву (демократичного чи олігархічного), а зважаймо на те, що може забезпечити державі найдовше існування.

2. Нині ж демагоги, догоджаючи народові, часто влаштовують конфіскації майна, порушуючи судові справи. Тому ті, хто дбає про збереження державного устрою, повинні протидіяти цьому, видаючи відповідні закони, в силу яких майно засуджених не підлягає конфіскації на користь держави, не усуспільнюється, а вважається священним. Тоді, боячись покарання, ніхто не насмілиться вчинити злочин, та й народ не пройматиметься /173/ великим бажанням робити позови, оскільки не матиме від цього ніякої користі. А ще треба якомога зменшувати кількість судових процесів, установивши покарання за безпідставні позови, — а вони чиняться зазвичай проти осіб знатного стану. Слід влаштовувати так, аби всі громадяни ставилися з якнайбільшою прихильністю до існуючої форми правління; коли ж досягти цього не можна, то принаймні слід робити так, аби на верховних правителів не дивилися мов на ворогів.

3. Оскільки населення в крайніх демократіях дуже численне, то важко буває скликати народні зібрання без установлення платні за відвідання їх. Такий порядок там, де в держави немає необхідних доходів, викликає значні труднощі для властей, бо в цьому випадку неминуче доводиться поповнювати скарбницю запровадженням нових податків, конфіскаціями, несправедливим судочинством, а все це розвалило вже не одну демократію. Отже, в тих державах, де необхідних для цього прибутків нема, засідання народних зібрань треба влаштовувати рідко, а судові засідання — з великою кількістю суддів, але протягом кількох днів. Це корисно з двох поглядів: по-перше, багаті не боятимуться значних витрат, — адже ¹³ не вони, а бідні одержують платню. По-друге, сам судовий розгляд вестиметься значно краще — заможні-бо люди не хочуть полишати свої справи надовго, тоді як на короткий час вони охоче погодяться на це.

4. А там, де цих необхідних коштів не бракує, не слід робити так, як тепер чинять демагоги, котрі зайвину з цих доходів роздають народові, немов платню. А той, беручи такі подачки, через певний час знову вимагає їх, тому така допомога нагадує діряву бочку. Справжній прихильник народу повинен стежити за тим, аби простолюд не відчував надто великої майнової скрути, оскільки злигодні народу зовсім псують демократичний устрій. Тож вишукуймо засоби для того, аби добробут громадян при демократії панував якомога довше, оскільки це і в інтересах заможних. Тому зайву суму, зібрану від прибутків, треба розподіляти між злидарями. При цьому розподіляти так, аби кожен зміг зібрати суму, якої вистачило б для придбання невеликої ділянки землі _1320в або принаймні для можливості вести торгівлю чи сільське господарство. І коли незмога робити це всім, то хоча б улаштовувати роздавання почергово у різних філах або ж у певних дільницях. Водночас заможні мусять давати грошові внески на влаштування народних зібрань і судових засідань, причому їх (заможних) ліпше звільняти від зайвих обов’язків ¹⁴.

5. Такими заходами, досить розумними, карфаґенці здобули прихильність народу. Вони-бо завжди відсилають частину /174/ злидарів до навколишніх міст і цим сприяють їхньому збагаченню. А з боку знатних було б гуманно й розумно, якби вони розподіляли між собою неімущих і, подавши їм необхідну допомогу, посилали на всілякі роботи. Слушно взяти приклад із тарантинців. Вони створили фонд спільного майна для подання допомоги злидарям, чим здобули прихильність народу. А на посади у тарантинців обирають двома способами: одних (урядовців) — шляхом виборів, інших — за жеребом; другий спосіб — з метою, аби кожен мав надію обійняти посаду, а шляхом виборів — для того щоб урядовцем стала краща (особа). Таке правило можна застосувати і щодо державних інституцій, учинивши так, аби одна частина громадян заступала їх за жеребом, друга — шляхом виборів.

IV. 1. Отже, тут ідеться про те, як можна впорядкувати демократичне правління. З наведених міркувань майже зрозуміло й те, яким чином можна утворити олігархічне правління, а саме: кожен вид олігархії треба утворювати із складників, протилежних демократії, при цьому сам вид (олігархії) має бути у відповідному відношенні до протилежного йому виду демократії. Найпоміркованіший вид олігархічного устрою і перший за порядком близький до так званої політії. При ньому встановлюється подвійний майновий ценз: нижчий і вищий. Перший дасть можливість громадянам обіймати звичайні посади, другий — важливіші. Кожен з громадян, володіючи (установленим) майновим цензом, має змогу користуватися всіма притаманними йому правами, до того ж завдяки цьому повноправні громадяни значно переважатимуть у кількості тих, хто громадянськими правами не користується. Але олігархи повинні залучати до влади всіх, хто особливо вирізняється у середовищі простого народу.

2. Подібну систему треба створити і в інших видах олігархічного устрою, тільки трохи підвищивши необхідний для отримання громадянських прав майновий ценз. Натомість той олігархічний устрій, що відповідає крайній демократії, найбільше схожий на тиранію. Оскільки він належить до найгірших видів олігархії, то вимагає кращих рятівних засобів. Подібно до того як здорові від природи люди чи добре налаштовані для морських плавань судна переносять всілякі урагани, не зазнаючи ніякої шкоди, а хворі (люди) чи погано обладнані судна з нікчемною командою не здатні витримувати й несильних вітрів, — достеменно _1321a так і найгірші з видів державного устрою вимагають особливо дієвих заходів.

3. А в демократіях рятівним засобом для їхнього збереження буде взагалі велелюдність. У них право, що опирається на кількісну перевагу, протиставляється праву, яке ґрунтується на /175/ особистих достоїнствах кожного. Звідси зрозуміло, що олігархія має шукати засобів для свого збереження в тому, що становить певну противагу велелюддю, а саме — в установленні добрих порядків.

Оскільки все населення ділиться звичайно на чотири частини: селян, ремісників, торговців і поденників, — то звідси й походять чотири види військових сил: кіннота, важкоозброєна піхота, легкоозброєні воїни і матроси. Там, де умови місцевості зручні для верхової їзди, існують сприятливі обставини для створення могутньої олігархії: адже рятунок мешканців (даної місцевості) полягає саме в існуванні кінноти. З другого боку, утримувати коней можуть тільки громадяни, котрі мають великі статки. Отже, там, де умови місцевості сприятливі для утворення важкоозброєної піхоти, виникає щойно вказаний вид олігархії: адже служба в такій піхоті входить в обов’язки головним чином заможних, а не злидарів. Легкоозброєна ж піхота і матроси характеризують виключно демократію.

4. І тепер у тих державах, де в кількості переважають піхота й матроси, олігархи здебільшого зазнають невдач. Тому, аби уникнути їх, вони залучають тих полководців, котрі, маючи військовий хист, до основних бойових сил — кінноти й важкоозброєної піхоти — додають ще й потрібну кількість легкоозброєних. А тим часом народ з допомогою їх, тобто легкоозброєних, здобуває перемогу над заможним станом під час внутрішніх усобиць, бо легкоозброєні завдяки власним перевагам без труднощів долають і кінноту, й важкоозброєну піхоту.

5. Таким чином, олігархія, утворюючи свої бойові сили із складників, притаманних переважно демократії ¹⁵, налаштовує їх, по суті, проти самої себе. Насправді ж олігархи мають зважати на вік військовиків: оскільки одні (з юнаків) належать до старшого, інші — до молодшого (віку), їх, а також своїх синів вони повинні навчати рухливих вправ, що притаманно легкоозброєній піхоті; опанувавши науку й досягши зрілого віку, ті зможуть самі вдосконалюватися у військовій справі.

Брати участь у державному управлінні при олігархії мають право ті, хто, як вказувалося, набув певного майнового стану, або, як у фіванців, ті, хто протягом певного часу не займався ніякими ремісничими справами, чи, нарешті, як у Масалії, на підставі вибору, що проводиться між достойниками з-поміж громадян і негромадян.

6. А ще з найважливішими інституціями, які повинні залишатися в руках правлячого класу, треба поєднувати державні повинності, аби простолюд зі своєї волі відмовлявся від участі в них і поблажливо ставився до самих державців як до осіб, котрі дорого /176/ оплачують свою посаду. Добре й те, коли урядовці при вступі на посаду роблять щедрі пожертви і беруться до спорудження якоїсь громадської будівлі: в такому випадку народ, беручи участь у частуваннях, пов’язаних із пожертвами, та бачачи, як місто прикрашається обітними дарами на честь богів і громадськими будівлями, охоче підтримуватиме державний устрій. Та й для заможних доброчинців усе це залишиться в пам’яті як вияв їхньої щедроти. Нинішні ж олігархи, однак, нічого такого не роблять, а чинять якраз навпаки: вони домагаються вигоди не менше ніж почестей. Тож такі олігархії скидаються скорше на демократію.

_1321в Отже, тепер достатньо з’ясовано, яким чином утворюються демократичні й олігархічні держави.

V. 1. Безпосередньо за щойно мовленим треба правильно встановити все, що стосується державних установ: скільки їх, які вони, а також їхні обов’язки, про що, зрештою, йшлося вище. Окремі інституції необхідні для держави, яка не може обійтися без них, окремі існують задля добропристойності, без чого не можуть обійтися громадяни. Також слід мати на увазі й те, про що мовилося вище, а саме: в невеликих державах кількість інституцій повинна бути меншою, у більших — більшою. Тож треба пам’ятати, які з інституцій можна об’єднувати в одну, а які мусять діяти окремо.

2. З державних інституцій на першому місці стоїть та, в коло діяльності якої входить забезпечення необхідного порядку на міському майдані. Адже всім державам неминуче доводиться для задоволення взаємних потреб звертатися як до купівлі, так і до продажу: це є найкращим засобом для досягнення самодостатності, заради чого люди, безсумнівно, і об’єднуються в одну громаду.

3. Ще одна інституція, друга за порядком, що йде після першої і тісно пов’язана з нею, відає громадськими й приватними будівлями, які розташовані в місті, і дбає про їхній належний вигляд; вона піклується також про добрий стан шляхів і про те, аби кордони окремих володінь були визначені точно.

В більшості грецьких держав таку інституцію називають астиномією: коло її діяльності ділиться на кілька частин, кожною з яких у більш населених державах завідують за призначенням певні урядовці, як-от: наглядачі за міськими мурами, джерелами, охоронці гаваней.

4. Ще одна інституція, аналогічна астиномії, теж необхідна. До її обов’язків належать ті ж самі предмети, тільки місцем її діяльності є державна територія, тобто те, що розташоване, власне, за містом. Урядовців, котрі виконують ці обов’язки, подекуди /177/ називають агрономами, подекуди — ілорами’ ⁶. Ось такими є ці три інституції. Є ще одна інституція, четверта за рахунком, яка завідує державними доходами. Особи, наділені цими повноваженнями, зберігають надходження і розподіляють на потреби окремих галузей державного управління. Таких службовців називають аподектами ¹⁷ і скарбниками. Далі йдуть інституції, яким треба пред’являти контрактні угоди приватного характеру та копії судових рішень: до цих установ треба надсилати письмові скарги із судових справ, і вони ж відають судовими процесами в їхній початковій стадії.

В деяких державах виконання цих обов’язків покладається на кількох осіб, а в деяких один з них очолює всю колеґію. Цих верховних службовців називають по-різному: ієромнемонами, епістатами, мнемонами тощо.

5. Потім іде інституція, яка, з одного боку, найнеобхідніша, а з другого, мабуть, найважча: урядовці, які мають відповідні повноваження, приводять до виконання рішення щодо засуджених, _1322а стягують недоїмки з (державних) боржників, чинять нагляд за в’язнями. Ця інституція обтяжлива з огляду на покарання, тому вона викликає до себе велику ненависть; і там, де з відбуванням цієї служби не пов’язано великої грошової винагороди, — або ніхто не погоджується брати її на себе, або, прийнявши, не бажають у своїй службі діяти згідно із законом. Однак, попри це, така інституція необхідна, оскільки не було б ніякої користі у правосудді, якби присуди, ухвалені судом, не виконувалися. Оскільки ж державне об’єднання немислиме без суду й суддів, то воно не має сенсу, коли судові вироки не виконуються.

6. Отож було б краще, аби ця інституція мала кількох урядовців і її повноваження були поділені між службовцями з окремих судових палат. Так само і її обов’язки, пов’язані із стягненням недоїмок з осіб, котрих піднесено до державних боржників, також треба розподілити між окремими інституціями. А ще деякі стягнення за судовими вироками можна було б доручати урядовцям, що виконують решту обов’язків, причому посадові особи, які беруться до виконання своїх обов’язків, могли б виконувати судові вироки, ухвалені стосовно тих осіб, котрі склали свої повноваження, а судовий вирок, ухвалений щодо діючого органу влади, міг би виконувати якийсь інший орган — наприклад, астиноми над агрономами і навпаки. Що менше обурення буде проти осіб, котрі накладають стягнення, то швидше вирок буде доведено до кінця.

А коли одні й ті самі особи ухвалюватимуть вироки і виконуватимуть їх, тут виникне, так би мовити, подвійна ненависть. Вони викликатимуть ненависть у всіх... ¹⁸ /178/

7. У багатьох державах інституція, що виконує судові постанови, має ще один відділ ¹⁹, який чинить нагляд за в’язнями, — наприклад, так звані «одинадцять» в Афінах. З цієї причини доцільніше відокремлювати й таку інституцію від першої з названих та якось замаскувати й пом’якшити її форму; ця інституція не менш необхідна, ніж указані вище. Щоправда, трапляється, що чеснотливі особи уникають її, віддавати ж такі повноваження в руки нікчем ризиковано, оскільки вони самі потребують скорше нагляду за собою, аніж вартувати когось. Тому слід уникати, аби ця інституція мала тільки одного урядовця і там діяли одні й ті самі особи. І ще: виконання цієї служби ліпше доручати, коли змога, юнакам або тим, хто несе Гарнізонну службу, усілякі ж інституції нехай почергово контролюють їх.

8. Всі перелічені інституції, як найнеобхідніші, повинні стояти на першому місці. За ними йдуть інституції такі ж необхідні, але вищого ранґу, оскільки для відбування служби в них потрібен досвід з боку тих, кому випала така служба, і велике довір’я до цих останніх. До числа таких інституцій відносять прикордонну службу, а ще ті, які засновуються для військових потреб. І в мирний, і у воєнний час повинні бути такі особи, котрі, піклуючись про охорону міських мурів, чинили б огляд громадян (що належать до військовозобов’язаних) і ставили б їх у бойове шикування.

9. В одних державах для виконання всіх цих обов’язків засновується більше інституцій, у других — — менше, а в невеличких — одна інституція. Таких урядовців називають стратегами ²⁰ і полемархами. А ще, коли в державі є кіннота, чи легка піхота, чи стрільці, чи флот, то й для всякого роду зброї іноді засновують інституції. І називають їх навархіями, гіпархіями, таксіархіями, а підпорядковані їм (підрозділи) йменуються, відповідно, _1322в триєрархіями, лохагіями, філархіями тощо. Усі вони утворюють певну (головну) інституцію, яка вирішує питання, пов’язані з військовими справами.

10. Отже, це те, що можна сказати про військові інституції. Оскільки деякі з інституцій, хоч і не всі, пов’язані із значними витратами державних грошей, то, звичайно, має бути й інша інституція, до обов’язків якої належало б виключно прийняття звіту і здійснення контролю. Таких урядовців називають ефтинами, логістами, екзетастами, синегорами ²¹.

Над усіма цими інституціями стоїть орган влади, що має верховні повноваження з усіх державних справ: відповідні особи приводять до виконання постанови, вносять законопроекти, головують на народних зборах — у тих державах, де панує народ. Така інституція, котра зосереджує у своїх руках повноту влади, /179/ звичайно, необхідна в державі. У деяких державах таких урядовців називають пробулами, бо вони попередньо вирішують питання, а там, де влада належить народові, найбільші повноваження має рада. Таким чином, ось майже всі інституції з колом діяльності, що стосується власне державної політики.

11. Другий вид (наглядових інституцій) стосується релігійного культу. Сюди належать жерці, наглядачі всього того, що торкається святинь, охорони існуючих священних будівель, їхнього оновлення (коли їх занедбано) і турботи про все, що має відношення до релігійного життя. Буває, що піклування про все це в деяких місцях, наприклад, у невеликих державах, зосереджено в особі одного урядовця, в інших існує багато окремих жрецьких інституцій, от як гіеропеї, наофілаки, скарбники священних коштів. Далі йдуть певні установи для всіх державних жертвоприношень, вчинення яких, згідно із законом, не покладається на звичайних жерців, а звершується привселюдно. Таких урядовців одні називають архонтами, другі — царями, треті — пританами.

12. Отже, підсумовуючи, можна говорити, що необхідні інституції відають таким колом діяльності: релігійною, військовою, фінансовою (надходженнями й видатками), наглядацькою (за міським майданом, самим містом, міським портом та краєм). А ще — судовою, куди входять записи угод, виконання вироків, ув’язнення, далі — контролю, куди відносять звітність, ревізію та перевірку діяльності посадових осіб, і, нарешті, законодавчою — щодо державних справ.

13. І вони притаманні переважно тим державам, де панує мир і спокій. А ще в цих державах існують такі інституції, як гінекономія, номофілакія, педономія, гімнасіархія ²³. Так само тут діють _1323а інституції, що влаштовують спортивні змагання, а також музичні конкурси і взагалі всілякі громадські видовища. Зрозуміло, що деякі з цих інституцій не годяться для демократичного устрою; наприклад, інституція, що відає вихованням жінок і дітей: не маючи рабів, злидарі мусять користуватися жінками й дітьми мов слугами. З трьох верховних інституцій, куди обирають урядовців з найвищими повноваженнями, а саме: номофілаків, пробулів і членів ради, — номофілаки (охоронці закону) являють собою аристократичну інституцію, пробули — олігархічну, члени ради — демократичну.

Ось усе, що в загальних рисах можна сказати про державні інституції. /180/

Попередня     Головна     Наступна