[Байки в українській літературі XVII-XVIII ст. / Підг. тексту В. І. Крекотня. — К., 1963. — С.5-75.]

Попередня     Головна     Наступна

В. І. КРЕКОТЕНЬ

БАЙКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ XVII — XVIII ст.

Роль дрібних оповідних жанрів у культурному житті України XVII — XVIII ст. і в перспективі розвитку української літератури була дуже істотною. Проте чомусь вони досі лишаються поза колом інтересів дослідників нашого стародазнього письменства. Ще 1929 року О. М. Маслова писала, що коли більші види: роман та повість, драма, лірика, — давно вже звернули на себе увагу дослідників, то дрібні оповідні жанри: коротенький історичний і побутовий анекдот, фацеція і навіть байка, — залишаються у затінку ¹.

У затінку лишається навіть байка, жанр, зародження якого на українському літературному грунті має особливо цікавити істориків словесного мистецтва. Адже цей жанр з успіхом культивується українськими письменниками протягом тривалого часу. Йому належала видатна роль у процесі становлення нової української літератури, у формуванні в ній рис народності та реалізму. На перших етапах розвитку нового українського письменства байка була одним із провідних жанрів. П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський дали класичні зразки байкарської творчості. Є відомості, що байки пробував писати сам І. Котляревський. Пізніше українське письменство висунуло зі своїх лав такого видатного байкаря, як Л. Глібов. З великою любов’ю працювали в жанрі байки С. Руданський, І. Манжура, М. Старицький, Б. Грінченко, В. Самійленко. Незмінною популярністю користується байка і в новітній, радянській українській літературі. Про це свідчить байкарська спадщина В. Еллана (Блакитного), С. Пилипенка, творчість М. Годованця, П. Сліпчука, А. Косматенка та багатьох інших сучасних письменників. Таким чином, є всі підстави говорити про неперервну і плідну байкарську традицію на Україні.

¹ О. М. Маслова. Життя і літературна спадщина Лодовіка Гвіччіардіні. К., 1929, стор. 85. /6/

Як же народжувалася ця традиція? Історію української байки починають звичайно з творчості Г. Сковороди. «На Україні першим байкарем був Г. С. Сковорода», — пише С. X. Чавдаров ¹. «Сковороду справедливо можна назвати зачинателем байки в українській літературі, оскільки цього жанру літературної творчості до нього на Україні майже не було», — читаємо у С. Пінчука ². Цей погляд обстоює і тим самим, до певної міри, канонізує і академічна «Історія української літератури»: «Сковороду можна вважати зачинателем жанру байки, який набув широкого розвитку їв українській літературі у XIX ст., досягши високого художнього рівня у Гребінки і особливо у Глібова» ³. Коротко кажучи, на сьогодні це загальновизнана істина, що повторюється у всіх підручниках і навіть спеціальних статтях.

Про літературний грунт, на якому розвинулася байкарська творчість Сковороди, дослідники спадщини видатного українського письменника і філософа згадують дуже невиразно. Про існування такого грунту можна догадуватися із зауваження П. М. Попова про те, що Сковорода «підносить на вищий щабель» не тільки ліричні вірші, а й «інші види тодішньої української літератури: і короткі байки, і просторі притчі, і глибокодумні діалоги» ⁴. Вказується, що «в створенні літературної української байки Сковороді допомогли народні байки та обізнаність з байковим епосом античності, яку він виніс з Київської академії» ⁵. Відзначають також, що Сковорода зазнав впливу російської літератури XVIII ст., в якій жанр байки ставав тоді дуже популярним ⁶.

¹ С. Чавдаров. Передмова до кн.: Григорій Сковорода. Харківські байки. За редакцією і в перекладі П. Тичини. К., 1946, стор. 3.

² Степан Пінчук. Видатний український байкар. «Жовтень», 1954, №11, стор. 97.

³ «Історія української літератури», т. І. Вид-во АН УРСР, К., 1954, стор. 117.

⁴ П. М. Попов, Григорій Сковорода і українська література. Цитуємо за кн.: «Матеріали до вивчення історії української літератури», т. І, Упорядкували акад. О. І. Білецький і доц. Ф. Я. Шолом. Вид-во «Радянська школа», К., 1959, стор. 628.

⁵ Степан Пінчук. Видатний український байкар, стор. 97.

⁶ Там же.

Відомості про літературну байку на Україні до Сковороди надзвичайно бідні. Академічна «Історія української літератури» констатує, що до Сковороди байки лише зрідка зустрічалися в полемічному письменстві XVII ст. та в проповідях. Зокрема вказується на Христофора Філалета, котрий в «Апокрисисі» наводить байку про Вовка та Лиса, що збиралися разом старцювати; згадується про те, що кілька байок, у тому числі байку з відомим сюжетом про Лиса та Журавля, які ходили один до одного в гості, наводить у своїх казаннях Антоній Радивиловський; відзначається також віршована байка про Бабку (точніше Коника) і Мурашку з підручника піїтики 1746 р. (насправді /7/ 1743 — 1744 рр.) ¹. У нарисі життя і творчості Сковороди П. М. Попов зауважує: «До Сковороди в українській літературі траплялися лише окремі (розрядка наша — В. К.) байки, вставлені у твори полемістів або проповідників XVII ст. При вивченні байок у школах у підручниках поетики XVII — XVIII ст. подавались приклади байок» ². Трохи конкретніше про це писав свого часу О. С. Грузинський. Крім Радивиловського, він називає, як попередників Сковороди у жанрі байки, Тихона Олександровича, Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського та Івана Величковського, вказуючи, що було «і багато інших» ³.

Це пунктирне тло байкарської творчості Сковороди накидане на підставі тих уривчастих даних, які подаються в дореволюційних дослідженнях давньої української літератури. Ми досі не маємо жодної спроби безпосереднього і систематичного розгляду байкарської спадщини стародавньої України ⁴. Відсутність же таких спроб зумовлюється некритичним сприйняттям тієї позиції, яку займали в цьому питанні нечисленні дослідники, котрим доводилося стикатися з відповідними історико-літературними матеріалами.

Позицію цих дослідників яскраво характеризує їхнє ставлення до байок Антонія Радивиловського, видатного українського проповідника другої половини XVII ст. Те, що Радивиловський використовував у проповідях байки, відомо здавна. О. В. Вадковський (єп. Антоній) ще 1870 року, вступаючи на кафедру гомілетики (теорії церковної проповіді) в Казанській духовній академії, прочитав пробну лекцію «Гомилетика Иоанникия Галятовского в связи с характеристикою южнорусской схоластической проповеди», де, між іншим, переказав байку про Осла, Лева і Лиса, наведену Радивиловським у першому слові на воскресіння Христове ⁵. Приблизно в той же час звичку Радивиловського вводити у проповіді байки відзначив і М. Костомаров ⁶.

¹ «Історія української літератури», т. І, стор. 117.

² П. М. Попов. Григорій Сковорода. Держполітвидав, К., 1960, стор. 94.

³ О. С. Грузинський. Критичні замітки до твору Сковороди «Басни Харьковскія». «Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. XIII — XIV. К., 1927, стор. 379.

⁴ Побіжно цю проблему зачепив у 20-х рр. XX ст. І. Єрофеїв. Див. кн.: Д. І. Багалій. Український мандрівний філософ Г. С. Сковорода. ДВУ, 1926, стор. 291 — 292.

⁵ Антоній, еп. Выборгский. Из истории христианской проповеди. СПб., 1892, стор. 431.

⁶ Н. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Отдел 2, выпуск 5, очерк 9. СПб, 1874, стор. 378.

Проте далі загальних вказівок на наявність у проповідях Радивиловського окремих байкових сюжетів дослідники не йшли, а історико-літературну і художню вартість цих сюжетів недооцінювали. З цього погляду показовий підхід до байок Радивиловського автора най-/8/ грунтовнішої на сьогодні роботи про життя і діяльність письменника — М. Марковського. В його книзі читаємо: «У Радивиловского мы довольно часто встречаем <...> «басни». Не указывая их всех, так как они не представляют интереса (розрядка наша — В. К.), мы приведем здесь только одну басню, так [как] она нашла себе отражение и в народной малорусской словесности». Далі дослідник наводить байку Радивиловського про Лиса і Журавля ¹. Як бачимо, байки Радивиловського самі по собі Марковського не зацікавили. На байку про Лиса і Журавля він звернув увагу тільки тому, що знав до неї фольклорні паралелі.

Під впливом таких побіжних зауважень склалося уявлення, що до Сковороди на Україні побутували тільки поодинокі байки. До того ж всі ці байки були перекладними. З цього деякі сучасні дослідники роблять надто поспішний висновок, який особливо чітко сформулювала А. М. Ніженець у своїй праці «До проблеми розвитку байки в українській літературі XVII — XVIII ст.» Вона вважає, що починати історію української байки з окремих випадків уживання в досковородинські часи перекладних зразків жанру неправомірно. У кращому разі ці випадки можна розглядати лише «як передісторію зародження байки на Україні»; вони «знайомили українського читача, слухача з новим для нього видом творчості, готували свідомість до сприйняття саме цього літературного жанру, який був невластивий ні писаній, ні усній українській літературі» ².

¹ М. Марковский. Антоний Радивиловский, южнорусский проповедник XVII в. К., 1894, стор. 115.

² «О. О. Потебня і деякі питання сучасної славістики». Тези доповідей та повідомлень III республіканської славістичної конференції, присвяченої 125-річчю з дня народження О. О. Потебні (23 — 27 грудня 1960 р.). Вид-во Харківського університету, Харків, 1960, стор. 111.

Цей надто категоричний висновок нам здається безпідставним. По-перше, факти побутування байок в українській літературі XVII — XVIII ст. є насамперед не окремими, поодинокими випадками, а досить частим, показовим, істотним в плині літературного процесу явищем. По-друге, не можна забувати, що в давній літературі поділ творів на оригінальні і перекладні має дуже умовний, відносний характер: оригінальна література у багатьох випадках спирається на перекладну і навпаки — перекладна література досить часто переосмислювалася і перероблялася відповідно до місцевих потреб і уподобань. Тому в давній літературі оригінальну і перекладну спадщину слід розглядати у тісному взаємозв’язку, не проводячи між ними надто різкої межі, тим паче, коли мова йде про байки. Адже загальновідомо, що байкарі всіх часів і народів значною мірою черпають сюжети своїх творів із спільної міжнародної скарбниці, і оригінальність байки виявляється не стільки в самобутності її сюжету, скільки в особливостях його обробки і застосування. По-третє, дивним /9/ здається твердження про невластивість жанру байки «ні писаній, ні усній українській літературі». Літературна байка прийшла на Русь ще за часів Ярослава Мудрого у складі східної повісті про Акіра. Українською фольклористикою зафіксовано значну кількість байок, які побутували, а частково й зараз побутують у народному середовищі. Безумовно, що чимало з них виникло в народі чи проникло в народ у дуже давні часи. Адже, виходячи з сучасних уявлень про жанрову природу й генезу байки, про паралельну появу цього жанру в творчості різних людських колективів на певному етапі суспільного розвитку, на прадавність цього жанру словесної творчості і, отже, його первісну фольклорність, не можна собі уявити, щоб у слов’янському фольклорі цього жанру не існувало. Правда, фольклорні українські байки мало вивчались. Але досить перегорнути корпус українських народних байок (оповідань про тварин), укладений В. Гнатюком, щоб переконатися, що жанр байки українському фольклорові властивий.

Що ж до того, як називати розвиток байки на Україні перед приходом у літературу Сковороди, «історією» чи «передісторією» цього жанру в нашому письменстві, то таке питання видається дещо штучним. Зрештою і сковородинська і передсковородинська байка в українській літературі, як побачимо далі, явища одного порядку, а, точніше, навіть одне і те саме явище, і вивчати їх треба разом, в єдиному комплексі, як цільний період у розвитку української байки. Цілком очевидно, що роль Сковороди в розвитку жанру байки на українському національному грунті можна визначити тільки при зіставленні його байкарського доробку з байкарським доробком його українських попередників.

* * *

Античні теоретики словесного мистецтва та їхні середньовічні й ренесансні, а частково й барочні послідовники розглядали байку не як самостійний літературний жанр, а як один із різновидів риторичного прикладу, прийому, що з його допомогою оратор підтверджує, обгрунтовує, доводить ту тезу, в істинності якої він прагне переконати своїх слухачів. Через це байка розглядалася ними не в системі поетики, а в системі риторики. Тільки на зорі нових часів байка починає усвідомлюватися і як самостійний літературний жанр, поступово відвойовуючи собі місце на сторінках курсів поетики, де систематичніше переказуються ті самі відомості про неї, які в розпорошеному вигляді містилися в курсах риторики.

Такий підхід до байки успадкували і викладачі словесних дисциплін в українських школах XVII — XVIII ст. їхнє вчення про байку грунтується на висловлюваннях Арістотеля та пізньоантіичних риторів, насамперед Афтонія, посилання на «Прогімназми» якого особливо часті у відповідних місцях українських курсів ри-/10/торики та поетики. Крім Арістотеля та Афтонія, викладачі українських шкіл, говорячи про байку, згадують Квінтіліана, Поліціана, Прісціана, Варрона, Еразма Роттердамського, Понтана та деяких інших теоретиків цього жанру.

Риторичний приклад (по-латині — exemplum) являє собою окремий факт або систему фактів, що є аналогом тієї ситуації, про яку веде мову оратор. У одній з українських риторик першої половини XVIII ст. приклад визначається як прийом, з допомогою якого «зроблене або сказане ким-небудь застосовується до іншого предмета» ¹.

Ще Арістотель розрізняв два види риторичного прикладу. В одному випадку для підтвердження, обгрунтування, доведення певного положення, певної тези оратора наводяться факти, які дійсно мали місце в минулому. У другому випадку оратор наводить такі факти, які в дійсності ніколи місця не мали, а є чистою фікцією, цілковитою вигадкою самого оратора чи просто зразками літературної або фольклорної, зокрема міфологічної, традиції ².

Українські ритори та теоретики поезії XVII — XVIII ст. приймають класифікацію прикладів, запропоновану Арістотелем, тільки дещо деталізуючи її. Так, у щойно цитованій нами риториці першої половини XVIII ст. читаємо: «Приклад буває двох видів: один є викладом того, що було; другий же є те, що зроблене і придумане самим оратором».

Різновидом фіктивного риторичного прикладу є приклад-фабула, приклад-байка.

Термін «fabula», латинський відповідник українського терміну «байка» ³, походить від слова «fari» — «говорити».

¹ ДПБ АН УРСР у Києві. Відділ рукописів. Петров (Сем ), № 254, арк. 37 зв. — 39. Надалі зазначатимуться тільки шифри рукописів за друкованими описами колекцій. Для позначення описів вживатимемо такі скорочення: Петров (ЦАМ). — Н. И. Петров. Описание рукописей церковно-археологического музея при Киевской духовной академии, вып. I — III. К., 1875, 1877, 1879. Лебедев (ЦАМ) — А. Лебедев. Рукописи церковного археологического музея Киевской духовной академии, т. I, Саратов. 1916. — Петров (Сем.), Петров (Лавра), Петров (Мих.), Петров (Соф.) — описи колекцій рукописів Київської духовної семінарії, Києво-Печерської лаври, Київського золотоверхого Михайлівського монастиря та Київського Софійського собору в кн.: Н. И. Петров. Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве, вып. I — III. М., 1891, 1896, 1904.

² Див. Аристотель. Риторика. С греческого перевела Надежда Платонова. СПб., 1894, кн. II, р. XX, стор. 121 — 122.

³ Власне кажучи, жанрове поняття, яке в стародавній українській шкільній теорії словесного мистецтва позначалося терміном «фабула», не цілком тотожне жанровому поняттю, яке ми називаємо «байкою». Обсяг його дещо ширший. Фабула — це своєрідний жанровий конгломерат, який склався в процесі літературного розвитку з байок та уламків і зародків сусідніх жанрів, насамперед анекдотів, фацецій та інших оповідань новелістичного характеру і міфів. Але байки становлять основний, визначальний масив цього конгломерату. Це й дозволяє нам нехтувати тією неістотною в даному разі різницею, яка виявляється при зіставленні стародавнього поняття «фабула» з поняттям «байка». Панівне становище байки в жанровому конгломераті фабул робить старовинну /11/ теорію фабули насамперед теорією байки. Через це слово «fabula» ми вважаємо за можливе скрізь перекладати словом «байка».

У шкільних курсах риторики та поетики він виводиться, крім цього, від грецького слова φαμη — «уявляти собі», латинського «fallo» — «обдурювати» та грецького «φωρ» — «злодій» ¹. Якщо перша етимологія підкреслює оповідність жанру, друга — уявність, фантастичність, умовність його, то останні дві — найхарактернішу його рису: здатність нишком, непомітно, через зовні розважальний, легковажний сюжет висловлювати серйозну істину.

Сюжети байок являють собою чисту вигадку. Вони неправдиві, невідповідні дійсності. У них йдеться про те, чого ніколи не було насправді. У байках розповідається про вигадані предмети або особи, про вигадані дії або розмови. Дії або розмови, про які йдеться у байках, тільки нібито відбувалися, а в дійсності вони ніколи місця не мали. Подібні формулювання можна знайти майже в кожній риториці та поетиці, в якій тлумачиться байка ².

Автори старовинних українських поетик в одних випадках ототожнюють «вигаданість», «умовність» сюжетів байок з поетичним вимислом, твердячи, що байка «є те саме, що й поетичний вимисел» ³, а в інших — розмежовують ці поняття. Однак суперечності в цьому немає. Вся справа в складності, різноплановості категорії поетичного вимислу в розумінні тогочасних теоретиків словесного мистецтва. Поетичним вимислом вони називали і процес добору письменником «матерії» для відображення, визначення об’єкта зображення, і процес творчої «переплавки» дібраної «матерії» в уяві письменника. У першому разі вони визначали поетичний вимисел як «вимисел об’єкта», «вимисел речі, предмета», у другому — як «вимисел способу».

¹ Див. поетику 1685 р. — Петров (Соф.), № 656; поетику 1693 р. — Петров (Мих.), № 501, арк. 151 зв. — 152; поетику Іларіона Ярошевицького 1702 р. — Петров (Сем.), № 241; поетику 1719 — 1720 рр.. — Петров (Мих.), № 509, т. II, арк. 44 — 52; поетику 1721 — Петров (Лавра), № 316, § 163; поетику 1738 р. — Петров (Соф.), № 690, арк. 67 зв. — 68; поетику 1738 р. — Петров (Лавра), № 322, арк. 38 зв. — 39.

² Див. поетику 1685 р. — Петров (Соф.), № 656; поетику 1693 р. — Петров (Мих.), № 501, арк. 151 зв. — 152; риторику початку XVIII ст. — Петров (Мих.), № 512; риторику 1719 р. — Петров (Соф.), № 680, арк. 36 і наст., арк. 42 і наст.; поетику 1721 р. — Петров (Лавра), № 322, арк. 38 зв. — 39; риторику 1750 р. — Петров (Соф.), № 695; поетику 1764 р. — Петров (Муз.), № 429.

³ Див., наприклад, поетику 1702 р. — Петров (Сем.), № 241 або поетику 1719 — 1720 рр. — Петров (Мих.), № 509, т. II, арк. 44.

Здійснюючи «вимисел об’єкта», — вчили шкільні теоретики, — письменник може іти двома шляхами: або він обирає для зображення «речі і предмети» та «дії», які справді існують чи існували в дійсності, реальні в своїй основі, і, переносячи їх у свій твір, не приписує їм нічого незвичайного, надприродного, неможливого, зберігає їх реальний вигляд; або він обирає для зображення «речі і предмети» та «дії», яких в дійсності ніколи не було чи й бути не могло, які являють собою чистий виплід уяви самого письменника /12/ чи його попередників. У першому випадку письменник застосовує вимисел, що зовні вимислом не здається, вимисел прихований. У другому випадку він застосовує вимисел явний, відвертий.

Здійснюючи «вимисел способу», письменник, на думку старовинних викладачів поетики, трансформує зображувані події в уяві, пристосовуючи їх до свого творчого задуму. Розповідаючи про дійсні чи вигадані події, він повинен чинити так само, як чинить живописець, малюючи картину: останній, вислухавши, наприклад, розповідь про битву, спочатку обдумує її, наочно уявляє місце дії і дійових осіб, довго розмірковує над тим, як під час битви одні здалеку діють стрілами, інші зблизька списами і мечами, ще інші, засипані стрілами й поранені, конають — все це живописець спочатку відтворює у своїй уяві неначе намальованим, потім переносить на картину і, нарешті, виписує подробиці ¹.

Ототожнюючи байку з поетичним вимислом, викладачі поетики мають на увазі поетичний вимисел взагалі і, зокрема, той вид «вимислу об’єкта», при здійсненні якого зображаються «речі і предмети» та «дії», що їх ніколи не було чи й не могло бути в дійсності. Розмежовуючи байку і поетичний вимисел, вони мають на увазі той вид «вимислу об’єкта», при здійсненні якого зображаються «речі і предмети» та «дії», що справді існують чи існували в дійсності. Це виразно видно, наприклад, з того, як розмежовує байку і вимисел поетика 1719 — 1720 рр. «Хоч байка і вимисел, — читаємо тут, — є одне і те ж, проте між ними існує різниця, яка полягає в тому, що поетичний вимисел має істинну основу і зв’язаний з дійсною подією, а байка <...> створюється без будь-якої основи і правдоподібності...» ². А поетика 1738 р. з цього приводу зазначає: «Різниця між байкою і вимислом полягає в тому, що вимисел може бути про цілком вірогідну подію, як, наприклад, у Вергілія: і Еней і його діяння історично достовірні, але те, що вигадав Вергілій, не зовсім (не у всьому) відповідає історії; вимисел повинен мати принаймні реальну основу для наслідування; що ж до байки, то вона вигадується без будь-якої правдоподібної основи <...>, що можна побачити на прикладі байок Езопа і Бедермана» ³.

Будучи вигадкою, байка, проте, «прилягає до істини» ⁴, оскільки вона застосовується до того, що відбувається «справді та очевидно» ⁵. Хоча аргументи байки і не мають сили істини, проте істина може виявлятися поряд з байкою: розповідь вигадана, зате натяк правдивий. Хоч байка створюється «без будь-якої основи і правдоподібності», проте з неї можна «вивести правдиве навчання» ⁶.

¹ Феофан Прокопович. Сочинения. Под редакцией И. П. Еремина. Изд-во АН СССР, М. — Л., 1961, стор. 402 — 407.

² Петров (Мих.), № 509, т. II, арк. 44.

³ Петров (Лавра), № 322, арк. 38 зв. — 39. Бедерман Томаш — польський письменник кінця XV — початку XVI ст., писав латинською мовою.

⁴ Поетика 1721 р. — Петров (Лавра), № 316, § 163.

⁵ Риторика 1718 р. — Петров (Мих.), № 511, стор. 101 — 102.

⁶ Поетика 1719 — 1720 рр. — Петров (Мих.), № 509, т. II, арк. 44.

Та-/13/ким чином, на думку шкільних теоретиків, головне в байці — діалектичне поєднання вигаданого та істинного, вимислу і правди. Ця її риса і покладена ними в основу визначення байки як різновиду риторичного прикладу і як літературного жанру.

Риторика 1717 р. визначає байку як «вигадану розповідь, що зображає в уяві якусь істину» ¹. В риториці 1720 — 1721 рр. читаємо: «Байка є розповідь з вигаданим змістом, в якій у прихованому вигляді зображається істина. Байка завжди містить у собі частку істини» ². Автор курсу риторики 1744 р. пише: «Байка є вигадана розповідь, яка зображає дійсність <...> Наведене у байці ніколи в дійсності не могло б відбутися <...> З неправдивих баєчних розповідей можна витиснути істинну думку і здобути корисне повчання» ³.

Одна з найраніших українських поетик, поетика «Касталійське джерело» 1685 р., визначає байку як «вигадану розповідь, що веде до пізнання істини» (буквально «що творить істину»). «...З вигаданих баєчних оповідань, — читаємо там же, — висновується істинна думка і здобувається корисне напучення» ⁴. У поетиці 1693 р. знаходимо таке формулювання: «Байка є вигадане оповідання, яке приховано показує, що (наведена) подія до деякої міри правдива <...>. У байці завжди міститься частка істини» ⁵. Такі ж визначення байки знаходимо і в поетиках XVIII ст. Приміром, автор курсу поетики 1738 р. пише, що байка «являє собою цілком вигадану розповідь, яка виражає, проте, певну істину». Хоч байки Езопа є чистою вигадкою, додає він, однак в них «завжди можна знайти яке-небудь правдиве повчання, спрямоване на те, щоб удосконалити людські нрави» ⁶.

З першим компонентом цієї діалектичної єдності — вигадкою, вимислом — пов’язана здатність байки розважати, веселити. Деякі українські шкільні теоретики спеціально наголошують на цій здатності байки. Силуан Озерський, наприклад, підкреслює, що байка є «оповіданням для розваги», вважає однією з визначальних рис байки її жартівливість, називає байки «жартами», «жартівливими оповіданнями» ⁷. З другим компонентом цієї єдності — істиною, правдою — пов’язана здатність байки повчати, напучувати. Цю здатність байки відзначають майже всі давні українські риторики та поетики.

¹ Петров (Мих.), № 511, стор. 101 — 102.

² Петров (Сем.), № 253.

³ Петров (Лавра), № 328.

⁴ Петров (Соф.), № 656, арк. 14.

⁵ Петров (Мих.) № 501, арк. 151 зв. — 152.

⁶ Петров (Лавра) № 322, арк. 38 зв. — 39.

⁷ Поетика 1686 — 1687 рр. — Петров (Мих.), № 499, арк. 179 — 183.

Таким чином, байка, на думку українських теоретиків словесного мистецтва XVII — XVIII ст., здатна виконувати дві функції — розважальну та дидактичну, нишком, непомітно, приховано, ненав’язливо, цікаво, через зовні розважальний сюжет висловлювати, /14/ доносити, прищеплювати серйозні думки. Ця якість байки, — наставляють своїх учнів викладачі риторики та поетики, — надзвичайно цінна для педагогів, ораторів, філософів та поетів, особливо тоді, коли їм доводиться мати справу з аудиторією, непідготовленою до безпосереднього сприйняття високої мудрості, — дітьми та простим народом. Останню обставину шкільні теоретики підкреслюють спеціально. Поетика 1685 р. відзначає, що байки «легко переконують в чому-небудь людей, особливо ж дітей, чиї вразливі душі можуть легко загинути» ¹. А в риторичному збірникові Тимофія Колісниченка 1758 — 1759 рр. читаємо: «Оратори навчають юнаків насамперед байкам, бо ними вони легко скеровують їхні, ще недосвідчені душі, на кращий шлях» ². В один ряд з дітьми та учнівською молоддю шкільні теоретики ставлять простий народ, селян, неосвічених, невчених, незрілих людей. Афтоній, посилаючись на авторитет Квінтіліана і Ланцелота, наголошує на тому, що «байка зручна для умовлянь і придатна для повчання неосвічених людей», що байки «привертають до себе увагу зокрема селян <...>, котрі щиросердно слухають вигадки і, пройняті насолодою, легко погоджуються з тим, що їх захоплює», що байки складаються переважно для того, «щоб догодити народові і переконати його» ³. Теза про те, що байка особливо зручна для переконування і повчання неосвічених, невчених, незрілих людей, повторюється у багатьох українських курсах поетики ⁴. А в курсі поетики, читаному Георгієм Кониським у Києво-Могилянській академії 1746 р., аудиторія, на яку найдоцільніше впливати з допомогою байок, окреслюється в соціальному відношенні ще виразніше: байка зручна, — навчає він, — «для переконання і придатна для повчання простого народу» ⁵.

Ці висловлювання стародавніх українських шкільних теоретиків словесного мистецтва дозволяють ствердити, що, по-перше, уже в XVII — XVIII ст. на Україні усвідомлювалося педагогічне значення байки, а, по-друге, і це для нас найважливіше, що байка, як риторичний приклад і як літературний жанр, адресувалася її українськими творцями і поширювачами насамперед демократичній аудиторії, простому народові, неосвіченій чи малоосвіченій масі.

¹ Петров (Соф.), № 656.

² Петров (ЦАМ), № 437.

³ Aphthonii Sophitae progymnasmata... Tolosae. Apud Arn. Colomerium, 1636, стор. 3, 13 — 14.

⁴ Див. поетику 1721 p. — Петров (Лавра), № 316, § 53; поетику Тихона Олександровича 1743 — 1744 рр. — Петров (Лавра), № 326, арк. 116 — 118 і Петров (Лавра), № 327, арк. 86 — 87; поетику другої половини XVIII ст. — Петров (Лавра), № 329, арк. 18 зв.; поетику 1764 р. — Петров (ЦАМ), № 429.

⁵ Петров (Соф.), № 693, арк. 45 — 46.

Як уже відзначалося вище, однією з найважливіших визначальних рис байки як літературного жанру, на думку викладачів риторики та поетики в українських школах XVII — XVIII ст., є те, що всі елементи сюжету байки вигадуються її автором «без будь-якої /15/ правдоподібної основи». Це стосується і персонажів, які діють у байках. Щодо останніх, то стародавні курси риторики і поетики ділять їх на дві категорії — на персонажі, наділені розумом, і персонажі, розумом не наділені. При цьому мається на увазі той стан речей, який існує в дійсності, в природі, поза сюжетом байки, оскільки в самому сюжеті і одні й другі персонажі здатні мислити і розмовляти, так чи інакше виявляти розумову діяльність. До першої категорії належать поганські боги і люди. До другої категорії належать тварини, рослини і неживі предмети, при чому персонажі-тварини в цій категорії персонажів байок посідають панівне становище. Залежно від того, які персонажі діють в сюжеті байок, останні поділяються старовинними українськими теоретиками словесного мистецтва, вслід за Афтонієм та іншими пізньоантичними риторами, на три види: на байки раціональні, або людські, моральні та мішані.

Раціональними називаються байки, персонажами яких виступають люди, звичайно, люди вигадані, котрих у дійсності ніколи не було.

Саме так визначають цей вид байок автори переважної більшості старовинних українських риторик та поетик. Риторика 1719 р. визначає, наприклад, раціональну байку як «вигадану розповідь про вигаданих розумних осіб» ¹, а в поетиці 1738 р. читаємо: «Раціональною байкою є така байка, яка зображає сказане або зроблене людиною, але таке, чого в дійсності ніколи не було» ². Це найчіткіші з-поміж визначень раціональної байки, знайдених Нами в старовинних українських шкільних курсах теорії словесного мистецтва. У тій чи іншій формі їх повторюють і всі інші курси риторики та поетики, трактуючи теорію байки ³.

Характерним зразком раціональної байки може бути відоме езопівське оповідання про Хвалька, наведене латинською мовою В українському риторичному збірникові 1758 — 1759 рр., надписаному іменем Тимофія Колісниченка (23) ⁴. Раціональні байки такого типу за прийнятою в наш час термінологією можна називати притчами. Серед них трапляються й оповідання з більш-менш виразним креном у бік анекдотичності чи новелістичності.

¹ Петров (Соф.), № 680, стор. 36.

² Петров (Лавра), № 322, арк. 169 — 170.

³ Див. поетики 1685 р. — Петров (Соф.), № 656; 1705 р. (Ф. Прокоповича); 1686 — 1687 рр. (С. Озерського) — Петров (Мих.), № 499; 1693 р. — Петров (Мих.), № 501; 1719 — 1720 рр. — Петров (Мих.), № 509, т. II, арк. 44; 1746 р. (Г. Кониського) — Петров (Соф.), № 693, арк. 45 — 46. 1764 р. — Петров (ЦАМ), № 429 і риторики 1720 — 1721 рр. — Петров (Сем), № 253; 1730 р. — Петров (Мих.), № 519; 1744 р. — Петров (Лавра), № 328.

⁴ Петров (ЦАМ), № 437.

У деяких курсах раціональна байка визначається як байка, «в якій зображаються взаємини між людьми та між людьми і лже-/16/ богами» ¹, а як зразки цього різновиду байки наводяться не тільки оповідання типу притчі про Хвалька чи іншої, широко розповсюдженої, в тому числі в стародавній українській літературі, езопівської притчі про Вугляра і Сукновала, а й типові міфи про Фаетона, Прометея, Девкаліона тощо ².

Це характерна риса стародавніх уявлень про байку. Проте перспектива розвитку байки і теоретичних поглядів на неї дозволяє вивести анекдоти, новели та міфи за межі жанру і не розглядати їх у цій розвідці та не включати до корпусу зібраних текстів. Виняток робиться тільки для тих сюжетів, які літературною традицією пов’язуються з ім’ям Езопа.

Моральними українські ритори і теоретики поезії XVII — XVIII ст. називають байки, персонажами яких є тварини, а також рослини та неживі предмети. Найхарактернішими персонажами цих байок є тварини. Ця обставина підкреслюється майже у всіх тогочасних риториках та поетиках. Деякі з них тільки цим і обмежуються, визначаючи моральну байку. Наслідуючи Афтонія, котрий називав моральними такі байки, які відображають «поведінку позбавлених розуму істот», українські дидаскали в окремих випадках повторюють це визначення майже дослівно. Маємо на увазі поетики 1685 і 1686 — 1687 рр., поетику Феофаиа Прокоповича 1705 р., поетику Георгія Кониського 1746 р., риторичний збірник Тимофія Колісниченка. Поетика 1764 р. називає моральними ті байки, в яких зображуються «бездушні предмети» ³. Проте в багатьох теоретичних курсах, читаних у тодішніх українських школах, ця формальна ознака моральної байки уточнюється розкриттям суті «тваринного маскараду». Уже поетика 1693 р. вказує, що тварини, які виводяться на кін у моральних байках, розмовляють і діють «відповідно до поіведінки людей» ⁴. У риториці 1718 р. читаємо: «Моральною є така байка, у якій нерозумним тваринам або навіть будь-яким неживим предметам присвоюються взаємини та розмови, як у людей, щоб виставити напоказ людські звичаї» ⁵. Приблизно так само визначає моральну байку і поетика 1738 р.: «Моральною є така байка, яка грубим і нерозумним істотам приписує людські вчинки та розумову діяльність, як-от в байці про Лисицю, яка не захотіла відвідати хворого Лева, бо не побачила слідів звірів, що поверталися б від нього» ⁶.

¹ Див. риторику 1718 р. — Петров (Мих.), № 511, стор. 101 — 102.

² Див. поетику 1719 — 1720 рр. — Петров (Мих.), № 509, т. II, арк. 44 — 52; поетику 1738 р. — Петров (Лавра), № 322, арк. 33 зв. — 39, Петров (Соф.), № 690, арк. 67 зв. — 68; риторику 1744 р. — Петров (Лавра), № 328.

³ Петров (ЦАМ), № 429.

⁴ Петров (Мих.), № 501, арк. 151 зв. — 152.

⁵ Петров (Мих.), № 511, стор. 101 — 102.

⁵ Петров (Лавра), № 322, арк. 169 — 170.

В іншому списку цієї ж поетики знаходимо вказівку на те, що у моральній байці «нерозумним тваринам і звірям приписуються вчинки людей; у ній, на-/17/приклад, звірі і птахи розмовляють і міркують» ¹. Майже те саме можна прочитати про моральну байку у поетиках 1719 — 1720 рр. ², у риториках 1720 — 1721, 1730 та 1744 рр. ³

Моральну байку стародавні українські ритори і теоретики поезії називали також апологом. Терміни «моральна байка» та «аполог» у більшості випадків вживаються і тлумачаться ними як синоніми. Поетика Силуана Озерського 1686 — 1687 рр. визначає аполог як «задля сміху складене оповідання, у якому виводяться нерозумні істоти, що розмовляють між собою» і зауважує: «Аполог від байки відрізняється тим, що байка є поняттям родовим, в той час як аполог відносно байки є поняттям видовим» ⁴. Ототожнення понять «моральна байка» і «аполог» можна бачити і з визначення апологу, наведеного в риториці 1719 р.: «Аполог є словесний твір, складений для розваги, в якому виступають позбавлені розуму тварини, що розмовляють між собою» ⁵. Досить часто автори курсів поетики самі вказують на тотожність цих понять. Так, у поетиці 1719 — 1720 рр. сказано: «Якщо в байці тваринам і звірям приписуються вчинки людей, наприклад, якщо тварини розмовляють, будують плани абощо, то така байка називається моральною, або, інакше кажучи, апологом» ⁶.

Іноді в риториках та поетиках XVIII ст. трапляються невиразні спроби відтінити специфічну відмінність апологу від моральної байки, визначити аполог як своєрідний підвид моральної байки, суть якого полягає у «введенні розмови між предметами неживими і живими, але не наділеними розумом» ⁷. Риторика 1730 р. визначає аполог як «вигадану дію або розмову нерозумної (істоти. — В. К.) чи навіть неживого предмета, придуману для того, щоб прищепити якусь істину» ⁸, а риторика 1743 р. називає апологом «розповідь про щось таке, що ніби вчинене неживими істотами, або живими, але позбавленими розуму, з доданням розмови між ними, як наприклад, аполог про згоду між органами людини, що сердились на черево, як на нібито некорисний і бездіяльний орган» ⁹.

¹ Петров (Лавра), № 322, арк. 38 зв. — 39.

² Петров (Мих.), № 509, т. II, арк. 44 — 52.

³ Петров (Сем.), № 253; Петров (Мих.), № 519; Петров (Лавра), № 328.

⁴ Петров (Мих.), № 499, арк. 179 зв. — 183.

⁵ Петров (Соф.), № 680, арк. 36.

⁶ Петров (Мих.), № 509, т. II, арк. 44 — 52. Див. також поетику Іларіона Ярошевицького 1702 р. — Петров (Сем.), № 241; поетику 1738 р. — Петров (Лавра), № 322, арк. 38 зв. — 39, 67 зв. — 68.

⁷ Риторика початку XVIII ст. — Петров (Мих.), № 512.

⁸ Петров (Мих.), № 519.

⁹ Лебедєв (ЦАМ), № 880.

Є й протилежна спроба, теж невиразна, ототожнити аполог не тільки з моральною байкою, але й з байкою взагалі. Одна з риторик XVIII ст. визначає аполог як «вигадану розповідь, що під /18/ казковою словесною шкаралущею завжди містить у собі якусь приховану істину, яка має практичне значення». «Аполог, — продовжує автор цієї риторики, — є те саме, що й байка, і хоча дехто через свою недосвідченість і проводить між ними різницю, але ми на це не зважаємо» ¹. Проте ці спроби не порушують загальної тенденції до ототожнення з апологом саме моральної байки.

До моральних байок, чи апологів, стародавні українські ритори і теоретики поезії, насамперед, відносять більшість байок Езопа, підкреслюючи, що саме вони є типовими зразками цього виду байки ². Як приклади моральних байок у їхніх курсах наводяться оповідання про Собаку і Вовка, Мурашок і Коників, сільську і міську Мишу, Лисицю і Лева та безліч інших, в переважній більшості запозичених із пізньоантичних, середньовічних та ренесансних переробок байок Езопа. Характерним зразком моральної байки може бути байка про Мишей і Кота з риторики 1719 р. (12).

Саме моральні байки-апологи рішуче переважають в байковому репертуарі, яким користувалися викладачі та учні українських шкіл XVII — XVIII ст.

Уже сама назва третього виду байок — «мішані» — підказує, що до нього стародавні українські теоретики словесного мистецтва, знову таки орієнтуючись на Афтонія та інших пізньоантичних риторів, відносили байки, персонажами яких виступають і розумні і нерозумні істоти, і люди чи поганські боги, і тварини чи неживі предмети. Поетика 1685 р. називає мішаними ті байки, в яких «сполучаються ознаки обох попередніх видів, а саме: зображення звичаїв людей і нерозумних істот» ³. Поетика 1693 р. пише, що мішаною є така байка, в якій «зображаються люди, котрі розмовляють з тваринами, і звідси здобуваються певні правила, придатні для поведінки людей» ⁴. Риторика 1718 р. визначає мішану байку так: «Мішаною є така байка, в якій розумні і нерозумні істоти між собою, а ті й другі з бездушними предметами вступають у взаємодію або в розмову, як часто можна бачити у Езопа» ⁵. У поетиці 1720 р. читаємо: «Якщо у байці зображаються взаємини між людьми і тваринами, наприклад, розмова Ягняти з Вівчарем, то така байка називається мішаною» ⁶. Те саме повторює і поетика 1738 р.: «Мішаною є така байка, яка зображає людей, котрі заходять у міркування і розмови з тваринами, як-от у байці про Чаплю, пійману Птахоловом на ріллі разом з Журавлями...» ⁷.

¹ Петров (Сем.), № 274.

² Див. поетику 1719 — 1720 рр. — Петров (Мих.), № 509, т. II, арк. 44; поетику 1738 р. — Петров (Соф.), № 690, арк. 67 зв. — 68; риторику 1744 р. — Петров (Лавра), № 328.

³ Петров (Соф.), № 656.

⁴ Петров (Мих.), № 501, арк. 151 зв. — 152.

⁵ Петров (Мих.), № 511, стор. 101 — 102.

⁶ Петров (Мих.), № 509, т. II, стор. 44 — 52.

⁷ Петров (Лавра), № 322, арк. 169 — 170.

Як бачимо, щодо визначення мішаної байки автори цитованих курсів цілком /19/ одностайні. Так само тлумачать мішану байку і всі інші стародавні українські риторики та поетики. Типовим зразком мішаної байки може бути оповідання про Селянина-птахолова, Журавлів і Чаплю, наведене латинською мовою Іларіоном Ярошевицьким в його курсі поетики, читаному 1702 р. ¹ (3).

У питанні про структуру байки стародавні українські шкільні теоретики, по суті, одностайні. В байці вони розрізняють дві основні частини. Правда, автори курсів поетики кінця XVII ст. висловлюють твердження про тричленну структуру байки. На їхню думку, байка складається з трьох частин: профабуляції чи ексордіуму, префабуляції чи фабули і аффабуляції чи епілога. Перша частина являє собою вступ до байки, приступ до розповіді, в якому здебільшого міститься авторська похвала наприклад Езопові, Гесіодові або іншим славетним байкарям. У другій — розповідається сама байка. Що ж до третьої, то це виклад, сила, мораль байки, здобута з байки істина чи наука, яка приводить до добра, чесності й вигоди, формулювання виведених з байки правил, придатних для поведінки людей ². Проте вже в першому з цих курсів читаємо: «Байка може також складатися з двох частин, а саме: з профабуляції і самої фабули. Це буває тоді, коли на самому початку байки негайно проголошується істина, яка з неї випливає». Усі пізніші курси ведуть мову тільки про двочленну структуру байки, розрізняючи префабуляцію чи промитіон, тобто оповідання і аффабуляцію чи епімитіон, тобто мораль, в якій автор від себе викладає те, чому байка має вчити ³. Взаємне розміщення цих частин шкільною теорією суворо не регламентується. Напучення, задля якого складають байку, пишеться, наприклад, у збірнику Колісниченка, може і починати байку і закінчувати її. У першому випадку воно називається антефабуляцією (передбаєчною частиною), в другому — адфабуляцією (післябаєчною частиною). Міра розгорнутості, міра докладності кожної з цих частин може бути у кожному окремому випадку різною. Але загалом шкільні теоретики XVII — XVIII ст. розрізняють два види оформлення байки — стислий і поширений.

Стисло оформлені байки мають вигляд поостої розповіді ⁴.

¹ Пегров (Сем.), № 241.

² Поетика 1685 р. — Петров (Соф.), № 656; поетика 1693 р. — Петров (Соф.), № 501, стор. 151 зв. — 152.

³ Див. поетику 1721 р. — Петров (Лавра), № 316, § 55; поетику 1743 — 1744 рр. — Петров (Лавра), № 326, арк. 116 — 118 і № 327, арк. 86 — 87; поетику Георгія Кониського 1746 р. — Петров (Соф.), № 693, арк. 45 — 46; поетику 1764 р. — Петров (ЦАМ), № 429; поетику другої половини XVIII ст. — Петров (Лавра), № 329, арк. 18 зв.

⁴ Див. поетику 1685 р. — Петров (Соф.), № 656 (446); поетику Іларіона Ярошевицького 1702 р. — Петров (Сем.), № 241; поетику Тихона Олександровича 1743 р. — Петров (Лавра), № 326, арк. 116 — 118, № 327, арк. 86 — 87; поетику Георгія Кониського — Петров (Соф.), № 693, арк. 45 — 46; збірник Колісниченка — Петров (ЦАМ), № 437. /20/

Так написані майже всі байки Езопа ¹. Зразком можуть бути варіанти байки про сільську і міську Мишу з поетики Іларіона Ярошевицького 1702 р. (4, А) та з поетики Феофана Прокоповича 1705 р. (4, Б).

¹ Див. поетику Тихона Олександровича 1743 р. — Петров (Лавра), № 326, арк. 116 — 118, № 327, арк. 86 — 87 і поетику Георгія Кониського 1746 р. — Петров (Соф.), № 693, арк. 45 — 46.

Зіставлення цих двох варіантів байки про сільську і міську Мишу показує, що автор кожної обробки володіє власною творчою індивідуальністю, що поетичний талант Феофана Прокоповича незмінно вищий від таланту Іларіона Ярошевицького, що виклад байки великою мірою залежить від того, прозою чи віршами вона пишеться. Варіант Прокоповича поетичніший, яскравіший, динамічніший, стилістично багатший. Але незважаючи на відмінність, яка існує між цими двома варіантами, принцип викладу сюжету в обох випадках однаковий: увага обох оповідачів зосереджена на переказі подій; вчинки персонажів мотивуються дуже скупо; обстановка, в якій розвивається сюжет, намічається лише окремими штрихами; самі персонажі характеризуються тільки своєю маскарадною маскою (сільська Миша і міська Миша) і конкретною поведінкою у певних ситуаціях; діалогу між ними не виникає; заключний монолог сільської Миші, по суті, являє собою форму авторської моралі. Все це — характерні особливості стислого способу оформлення байок.

Серед байок, поширених в українському шкільному середовищі XVII — XVIII ст., короткі байки, викладені прозою, переважають. Здебільшого це переробки класичних езопівських сюжетів. Можна з повним правом стверджувати, що в тогочасних українських школах знали і шанували легендарного грецького байкаря, виділяючи його з-поміж інших письменників, котрі виявили себе в цьому жанрі. «Природу людської поведінки, — читаємо у збірникові Тимофія Колісниченка, — описали та передали нащадкам також і інші. Але Езоп, з божого, мабуть, благословіння, взявшись за моральну науку, далеко випередив багатьох з них. Адже він без логічних визначень та умовиводів, не наводячи прикладів з історії, нагромаджених часом ще до його народження, а від щирого серця повчаючи байками, так заполоняє душі слухачів, що наділені розумом соромляться робити і задумувати те, на що не наважуються ні птахи, ні лисиці...». Але разом з тим українські шкільні теоретики байки усвідомлювали умовність приписування Езопові переважної більшості існуючих байок. Той же Колісниченко відзначає: «Байки, з огляду на те, що важко встановити їхніх авторів, здебільшого приписуються Езопові, як найавторитетнішому серед байкарів. Байкам, правда, приділяли увагу і Гомер, і Гесіод, а також і Архілох (наприклад, випадок з Лікамбом), але Езоп у своїх маленьких байках зобра-/21/зив усі людські вади...». Назва «езопівські» за байками закріпилася через те, що «Езоп склав свої байки незрівнянно краще від інших».

Про безпосередні джерела, з яких викладачі українських шкіл XVII — XVIII ст. черпали сюжети байок, важко сказати щось певне. В окремих випадках вони посилаються, крім Езопа, на Гомера, Гесіода, Стесіхора, Архілоха, Горація, Авсонія, польсько-латинського байкаря кінця XV — початку XVI ст. Томаша Бедермана та деяких інших авторів. Проте конкретніших вказівок на джерела, на рукописи і друковані видання, в давніх риториках і поетиках нам виявити не вдалося. Значна кількість сюжетів байкового репертуару, який використовувався та культивувався в тогочасних українських школах, походить з творів пізньоантичних риторів, насамперед з «Прогімназм» Афтонія. Серед байок, наведених Афтонієм, знаходимо байку про Мурашок і Коників, Злодія і його Матір, хворого Лева і обачну Лисицю, Селянина, Журавлів і Чаплю, сільську і міську Мишу. Зіставлення цих байок з відповідними байками, виявленими нами в стародавніх українських риториках і поетиках, дозволяє припускати, що деякі з них могли бути запозичені безпосередньо з книжки Афтонія.

З історико-літературного погляду короткі байки шкільного репертуару цікаві насамперед тим, що вони документально засвідчують значне розповсюдження на Україні кращих езопівських сюжетів уже в XVII — XVIII ст. Адже учні тогочасних шкіл, засвоюючи подані вчителями байки і самі обробляючи їх з учбовою метою, безумовно, розносили їх згодом по містах і селах під час звичайних своїх мандрів, розплачуючись цікавими оповіданнями за «дневное пропитаніе», вихваляючись своєю вченістю перед рідними і знайомими. Тому немає нічого дивного в тому, що між байками риторик і поетик знаходимо байку про те, як мудрий Батько привчав до згоди Синів, даючи їм ламати прути; про двох Друзів і Ведмедя; про те, як необачний Вовк витягав скіпку з ноги підступного Осла; про Очерет і Маслину, про Півня і Перлину, Вовка і Ягня, Ворону і Лисицю, Лева і Мишу та багато інших загальновідомих оповідань, що навічно вросли в український фольклорно-літературний грунт.

Зіставлення різних варіантів одного і того ж сюжету показує, що запозичувані байки українськими авторами не механічно переписувалися, а більш-менш творчо переказувалися, перероблялися. Звичайно, в ряді випадків розбіжність між варіантами пояснюється запозиченням одного і того ж сюжету з різних джерел. Але ж, з другого боку, у багатьох випадках ми маємо справу з учнівськими вправами. Вправа ж, за самою своєю природою, є імпровізацією, а це передбачає певну міру самостійності та оригінальності в роботі її виконавця. Найбільше це стосується поширено оформлених байок.

І невідомий нам автор поетики 1685 р., і Іларіон Ярошевицький, і Феофан Прокопович, і Тихон Олександрович, і Георгій /22/ Кониський, і Тимофій Колісниченко відзначають, що в цьому випадку персонажам байки «надається мова», часто «прикрашена риторичними фігурами», докладніше виявляються звичаї, вдачі, пристрасті персонажів, з’ясовуються їхні задуми, демонструються їхні рухи, жести, мотивується їхня поведінка. Коротко кажучи, більш-менш виразно відтворюються характери персонажів, сама маскарадна маска в цьому разі виявляється недостатньою. Все це подається на яскравому побутовому тлі. Тут варто пригадати настанови Афтонієвих «Прогімназм»: Хто хоче вдосконалити свою вправність у жанрі байки, той хай не робить свій виклад зовсім сухим, а хай наповнює його, ніби соком, обставинами часу, місця тощо, одночасно пильнуючи, щоб надмірним блиском описів не викликати відрази. Афтоній радить байкарям докладно описувати природу і форми живих істот та речей, які вводяться ними у твір, бо саме це сприймається з насолодою і має пізнавальне значення. «Наприклад, говорячи про Жука, слід описати його форму, потім, як він з’являється з гною, як він, піднявши задні ноги, виштовхує гній і т. ін.». Тобто, Афтоній вважає за необхідне відтіняти найхарактерніші риси, рухи («жести»), «повадки» персонажів. «Так само, — продовжує ритор, — коли мова йде про Орла, слід сказати, що він царює над пташиним родом, що він є зброєносцем Юпітера, що його не вражає блискавка, що він не щулиться від палючого сонячного проміння, що він дуже швидким льотом ширяє над хмарами». Коротко кажучи, слід докладно описати «все те, що може підкреслити нікчемність Жуків і піднести шляхетність Орлів». Варто звернути увагу на протиставлення Афтонієм Орла Жукові. Дається, так би мовити, «висока» і «низька» характеристика; ця обставина впливає і на стиль викладу, який залежить від вдачі персонажів, від ступеню їхньої «шляхетності». І не слід при цьому, наголошує Афтоній, нехтувати всім тим, що в байках у поетів приписується тій чи іншій тварині: наприклад, що вовки походять від Лікаона, куріпка — від юнака, що лебідь присвячений Аполонові і, вмираючи, чарівно співає; що ворон був вісником Аполона і за повільність його було перетворено з білого на чорного... ¹

¹ Див.: Aphthonii Sophitae progymnasmata..., стор. 18 — 20.

Всі ці настанови найповніше втілені у розгорнутій характеристиці Змії в байці про Змію та Осу з поетики 1709 р. Насамперед звертає на себе увагу барвисте і динамічне зображення зовнішності Змії «...Змія, звиваючись сімома кільцями, ніби якимись ланцюгами, хотіла зловити свого ворога. На її спині були темно-зелені плями, а мінливий блиск золотом горів на лусці. Неначе народжена в хмарах, вона тисячею різноманітних барв переливалася на сонці. Здавалося, що в ній виблискує невгамовне прагнення до перемоги і захищає її від нападу стільки щитів, скільки на ній лусочок. Гарний, але небезпечний ворог, одягнутий у природну броню, викликав Осу на бій...». Показовий і той за-/23/клик до бою, з яким Змія звертається до Оси: «Де ти? Де ти ховаєшся? Ти тремтиш у глибокій щілині, де скував тебе страх. Вийди! Хіба ж тобі не соромно чути виклик і не вийти? Ти вмієш нападати з засідки, але ти не здатна показати свої сили у чесному бою! Ти вмієш дошкулити тим, які не сподівалися твого нападу, і зненацька налетіти з своїм жалом на необережних. Отож розпалюй свою лють, комахоїдко, ганьба й неслава нашого роду! Виходь, виходь на бій, і ти впадеш жертвою! Я тебе переслідуватиму, тіснитиму, погублю, знищу!» Все це Змія проголосила, «блискаючи очима і з сичанням витягаючи вгору свою шию. Треба було бачити, — каже оповідач, — як вона скручувалася у вузли і стулялася всім тілом, і загрозливо сичала та брязкотіла лускою, вигнутими грудьми змітала пісок, яким дбайливий господар посипав хлів», де відбувається ця сцена. Цікаво передає оповідач також сцену самого бою між Осою і Змією: «Раптом звідкись налетіла Оса і так глибоко встромила в Змію жало, що та, не бажаючи вмерти від свого ворога, то трясла головою, то била нею об землю, то сичанням загрожувала смертю собі і їй. Оса, не боячись погроз свого ворога, пила кров Змії, і що більше напивалась, то важчою робилася її голова. Нарешті, зневірившись у перемозі і примирившись з неминучістю поразки, Змія вирішила вмерти і кинулася під колесо воза, що наближався, вигукнувши: «Я помщусь, хоч би мені довелося вмерти разом з ворогом!» Вона ніби говорила: «Я помру, але й ворог мій не житиме; голова моя буде розтрощена, але, разом зі мною загине і все вороже мені!» Далі наступає пуант — несподівана розв’язка: «О, до чого ж нерозумними бувають задуми, — зауважує автор, — які виникають під впливом гніву! Змія була розчавлена колесом, Оса ж... полетіла неушкодженою» (6).

Як класичний зразок поширеної байки в багатьох українських поетиках XVII — XVIII ст. наводиться вже згадувана нами байка про Мишей, на цей раз у віршованій обробці Горація (4, В). Цікаво порівняти з нею стислу обробку того ж сюжету у Прокоповича (4, Б).

Якщо Прокопович обмежується коротким повідомленням про те, що «сільська Миша прийняла в своїй бідній господі міську Мишу, з радістю запросила її бути гостею і почастувала некупованою сільською їжею», то у Горація, по-перше, зосереджується увага на боротьбі «почуттів», які переживає сільська Миша, на зіткненні в її «душі» звички до бережливості і обов’язку гостинності; по-друге, докладно описується та некупована сільська їжа, якою вона частує свою гостю, і, по-третє, мотивується поведінка господарки її бажанням пересилити гидливість гості: «Колись, кажуть, сільська Миша прийняла у своїй бідній норі міську Мишу, як гостинний господар — старого друга. Хоча сільська Миша ставилася з суворою бережливістю до придбаного, проте такою мірою, що змогла пом’якшити свої суворі звичаї задля гостинності. Яка сила-силенна їжі! Вона не пошкодувала ні відкладе- /24/ного гороху, ні довгастого вівса; подала, притягнувши в зубах, суху виноградну ягідку і напівобгризений шматочок сала. Вона прагнула різноманітністю їжі перемогти гидливість гоноровитої гості, яка ледве торкалася зубами то до того, то до іншого. А тим часом сама господиня лежала «а свіжій полові та їла полбу й кукіль, залишаючи для гості кращу їжу». Прокопович тільки побіжно згадує про те, що, розчарована грубим сільським харчем, міська Миша «запросила подружку на міські принади». У Горація ж введено цілий монолог міської Миші, в якому вона не просто запрошує сільську Мишу до міста, а викладає свої життєві принципи, свою філософію: «Подруго, що приємного для тебе в тому, щоб жити, страждаючи, на крутому лісистому узгір’ї? Хіба ти не хочеш поміняти дикі ліси на велелюдний Рим? Іди зі мною, повір мені! Адже земні створіння смертні, і ніхто, ні великий, ні малий, не спроможний уникнути смерті. Тим-то, мила, поки можна, поживи щасливо в хороших умовах, живи, пам’ятаючи, наскільки ти недовговічна». У Прокоповича нічого не розповідається про те, як Миші добирались до міста. У Горація ж згадано і про те, що його героїні прагнули «підповзти до стін Рима поночі», і про те, що вони вступили до багатого дому, коли «ніч уже покрила півнеба». Прокопович змальовує бенкетування Мишей у місті кількома штрихами: «Зустрілися на розкішно накритому столі. Але під час бенкету зрадлива фортуна відвернулася від них: почувся скрип — хтось відчинив двері. Обидві Миші кинулися врозтіч». У Горація ж розгорнуто перед очима читачів яскраву, колоритну картину, динамічну сцену, наповнену промовистими побутовими деталями: «...На столових ложах, оздоблених слоновою кісткою, червоним пурпуром жеврів килим. Від великого вчорашнього бенкету залишилося багато страв. Ці страви лежали в корзинах, нагромаджених високо вгору. Тоді господиня посадовила сільську Мишу на пурпуровому килимі, і вона розляглася на ньому. Сама господиня, ніби підперезана, металась туди й сюди, безперервно подаючи страви, і перша коштувала все те, що підносила, як роблять це молоді раби під час виконання своїх обов’язків. Сільська ж Миша, лежачи, раділа з переміни своєї долі і поводилася так, як личить гостеві, задоволеному добрим прийомом. Але раптом сильний гуркіт створчатих дверей стряхнув обох Мишей з столових лож. Перелякані Миші заметалися по кімнаті й ще більше заметушилися, охоплені смертельним жахом, коли високий будинок наповнився гавкотом молоських собак».

Те ж саме бачимо і при зіставленні короткої форми байки про Козеня і Вовка із збірника Тимофія Колісниченка 1758 — 1759 рр. (24) з поширеною віршованою її обробкою 1760 р., яка належить перу Григорія Сковороди. Сковорода деталізує, колоризує і динамізує сюжет, вносячи в нього багато конкретних рис українського побуту, чи, як він каже, перероблюючи його на новий лад «малоросійськими фарбами». У Колісниченка сухо констатується /25/ факт: «Вовк наздогнав Козеня, яке відбилося від отари. Козеня, звернувшись до нього, сказало:...» У Сковороди насичені рухом, гостро драматичні кадри:

Козля от стада осталось до бЂса.

Се ж и товариш бЂжит — Волк из лЂса.

Кинулось было сначала в утЂки.

Потом, ставши, так сказало ДрапЂкЂ...

У Колісниченка мова Козеняти звучить надто спокійно, надто розсудливо як для такої небезпечної ситуації: «О Вовче! Я знаю, що стану твоєю поживою, але хочу приємно вмерти. Отож заграй на сопілку, а я потанцюю». У Сковороди вона схвильована, тривожна. Козля не просто пропонує, а благає:

«Я знаю, что мнЂ нелзя минуть смерти

От твоих зубов. Но будь милосердный!

ЗдЂлай, молю тя, ту милость єдину:

На флейтузЂ мнЂ заграй на кончину,

Чтоб моя мнЂ жизнь увЂнчалась мила.

Сам, мудрый, знаешь, что в концЂ вся сила...»

У Колісниченка Вовк одразу «почав грати на сопілці, а Козеня почало танцювати». У Сковороди ж подається реакція Вовка на прохання Козлятка, його здивування з того, що Козлятко бачить у ньому хист, якого він за собою ніколи не знав:

«Не знал я сего во мнЂ квалитета», —

Волк себЂ мислит»..

Тим самим підкреслюється недалекість самозакоханого Вовка, його нездатність зрозуміти підступність прохання Козлятка, і одночасно мотивується поведінка Вовка, його згода прийняти пропозицію своєї жертви. Тільки після цього Вовк у Сковороди почав «надувать минавета», а Козлятко заходилось витанцьовувати, «Волка хвалами подмазуя гладко». У Колісниченка тільки й еказано: «<...> Собаки почули і схопили Вовка». У Сковороди ж цей момент сюжету розростається у головну, по-суті, сцену, в змалюванні якої він і застосовує найбільше «малоросійських фарб», виявляючи неабияке вміння відтворювати рухливість, динамічність дії:

Вдруг юрта Собак, как вихр, вкруг их стала.

Музиканту з рук и флейта упала.

Просто до Волка — сей, той щипнет, вкусит.

И сам Капелмейстр плясать уже мусит.

Вдруг Черногривка хвать за поясницу.

А Жук с БЂлком за горлову цЂвницу,

Кудлай да Гривко упялися в бедра.

Вопль раздается в долинах от ведра.

Еще ж наспЂл Хвост. Сюда ж рыло пхает

Не дотолпятся. Аж он воздыхает... /26/

Цe «воздихання» Вовка у Колісниченка знов-таки передається, без огляду на характер ситуації, у цілком спокійному, розсудливому тоні: «Тоді він, звернувшись до Козеняти, промовив: «Це мені по заслузі: адже мені, кухареві, не слід було братися за роботу дударя». У Сковороди ж це «воздихання» є саме «воздиханням» — у ньому біль, відчай, образа, досада:

«На что (сам себЂ) стал ты капелмейстром,

Проклятый, з роду родившись кохмейстром?

Не лучше ль Козы справлять до росолу,

Неж заводити музиканску школу?

А! а! Достойно!..» А Собаки, рыла

Потопивши, рвут... И так смерть постигла.

Саме поширена форма байки, з притаманною їй тенденцією до побутової деталізації, давала простір для внесення у традиційні міжнародні сюжети місцевого українського колориту. Це яскраво видно на прикладі української віршованої обробки байки про Коника і Мурашку, наведеної в поетиці Тихона Олександровича 1743 р. Коли в типовому короткому варіанті цієї байки з поетики Іларіона Ярошевицького 1702 р. (5, А) читаємо тільки, що «з наближенням зими Мурашка тягла прилюдно пшеницю до свого дворика», а Коник, побачивши це, підбіг до неї і «почав просити зернятко», то варіант з поетики Тихона Олександровича (5, Г) цей етап розповіді розгортає у широку і барвисту картину, в якій антитетично стикаються два контрастні пейзажі — літній і зимовий — і, відповідно, два контрастні становища Коника (розповідь ведеться від імені Коника):

Как, рече, поля вездЂ зеленЂли,

Як древа сЂнним листвіем шумЂли,

Расним тяжЂли гроздом винограды,

Как гобзовали овощ вертограды,

На нивах снопов, не глаголю класов,

БолЂє было, главных неже власов,

И, словом сказать, егда был час златій,

Всякому о корм себЂ промишляты,

Аз, бЂдній Коник, толь плодноє время

О себЂ не брег, безумное племя,

Толко по полях и тра†зеленій

Скача бездЂлен, аки бы скаженій.

Опосля вЂтр стал полунощній дути,

ПослЂжде мразы наступили люты,

По них же снЂги запали великы,

От коих смерзли скоротечни рЂкы;

Купно же и весь сЂнокос и поле

(Уви, мнЂ бЂда, злополучна доле!)

СнЂги замети силными покрыли,

Кои сталися, як алявастр бЂлій. /27/

Я, бЂдній, видя, что дни зліе,

Скакну по полях в той край и другіе,

Зерна не виджу на них ни едина

И паче ниже бЂ тогда крохтина.

МнЂ лихо, мятеж и страх: глад приходит.

Мишлю, что дЂлать. Се мисль мнЂ приводит:

«Ко трудолюбной бЂжи, окаяній,

Мрави — от нея будет ты корм данній».

Далі йде надзвичайно характерна жанрова сценка, списана з натури, з живого побуту. Коник підходить до Мурашчиної хати, де вона «зиму мирно провождает»:

Толку во дверы — ничто отвЂщает.

Толкал во окно. Но, знать, утружденна,

Моравя, негли от сна возбужденна,

Мало випусти гласа так своего:

«Кто се толкает до дому моего?..»

Ще цікавіші з погляду побутовізації і українізації сюжету запитання, які Мурашка «на посмЂх великій» задає Коникові:

«С коего ж путы нынЂ, гостю драгій,

Наши гостишы нищетнія праги?

Знать, тя в далеку подводу загнанно,

Что аж по снЂгу воспять отосланно?»

або:

«На каковой же тогда был роботЂ,

Как люде в крвавом пребыли потЂ,

День и нощь в полях з серпами бывали,

На гладну зиму пищу собырали?»

І байку Григорія Сковороди про Вовка та Козеня, і байку про Коника та Мурашку з поетики Тихона Олександровича з повним правом можна віднести до найкращих здобутків тогочасного українського письменства, до тих його найжиттєздатніших проявів, які торували шлях в епоху творчості на засадах народності та реалістичності. Це стосується як літератури загалом, так і жанру байки зокрема. Прийоми, знайдені авторами кращих байок XVII — XVIII ст., розвинули і закріпили згодом П. Білецький-Носенко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський і особливо Є. Гребінка.

У цьому і полягає висока історико-літературна вартість факту існування вже в українській шкільній науці XVII — XVIII ст. теоретичних настанов про способи поширеного оформлення байок і фактів практичного втілення цих настанов у творчих спробах викладачів та учнів тогочасних українських шкіл.

Ідейна спрямованість байок шкільного репертуару визначається здебільшого прописною абстрактною загальнолюдською мораллю: те зло, яке не карають при його зародженні, розроста-/28/ється; кожного вважають подібним до того товариства, серед якого його бачать; безпечна бідність краща від небезпечної розкоші; доки ще є фізична сила, придбаймо те, чим підтримується спокійна старість; люди, які замолоду уникають праці, опиняються під старість у скрутному становищі; наймаловартніша людина може бути в чому-небудь корисною; і в найскрутнішому становищі не треба втрачати надію на радість; розумні люди, враховуючи чужий досвід, ухиляються від біди; треба уникати таких друзів, які в час небезпеки ухиляються від подання допомоги; ті, які тимчасово поступаються перед сильнішими, перебувають у кращому становищі, ніж ті, які не поступаються і т. д.

Але при цьому характерно, що спеціально християнські ідеї в цих байках майже відсутні. Тільки в байці із збірника Тимофія Колісниченка про Оленя і Мула (33) ми зустрічаємо суто християнську тезу: «Раби — це всі без винятку люди. Хазяїном над усіма є один лише бог. Легко відвести очі та втекти від них (тобто від рабів — В. К.). Хазяїна ж, котрий є всевидящим оком, ніхто ніколи ще не обдурював. Отож пам’ятаймо: де б і куди б ми не пішли, ми перед очима у того, хто є всюдисущим і всевидющим». У переважній же більшості випадків у цих байках пропагуються практичні правила для щоденного вжитку, вироблені плебейськими масами ще в стародавньому світі.

Іноді в них звучать реакційні нотки, як наприклад, теза про безперспективність соціального протесту у моралі байки «Осел і Юпітер» (11): «Хай ця байка, — повчає оповідач, — попереджає про те, що слугам тоді особливо хочеться (повернутися) до старих хазяїв, коли нові хазяї вимучать їх важкою та небезпечною роботою».

Іноді вони виражають прагнення схилити сильних світу сього до милосердя над приниженими і скривдженими, як у байці про Лева і Мишу (31). «Ця байка, — читаємо тут, — радить власть імущим мати милосердя».

Шкільні байкарі підносять у своїх творах також глибокі філософські питання. Одним із них є вчення про «сродність» до певної діяльності як запоруку щасливого життя. Цю ідею розвиває байка про Собаку і Осла (30), в моралі якої говориться: «Не все усі ми вміємо, і не всім все личить. Хай кожен прагне того і береться за те, до чого він здатний, за грецьким прислів’ям: «Осел біля ліри». Даремними є зусилля, коли немає природного нахилу. Як сказав Горацій: «Всупереч Мінерві ти нічого не зробиш і не скажеш». Це — одна з улюблених ідей Г. Сковороди, яку він підносить і в своїх байках, зокрема у байці про Котів та в байці про Козеня і Вовка. В останній вона формулюється так:

Не ревнуй в том, что не данно от бога. Без бога (знаешь) ни же до порога. Аще не рожден — не суйся в науку. /29/

Ах! Премного сих вЂчно пали в муку,

Не многих мати породила к школЂ.

Хочь ли быть щаслив? — будь сыт в своей долЂ.

В кількох байках із риторик та поетик розвиваються ідеї, які мають нас особливо зацікавити: вони породжені конкретною українською дійсністю.

У байці «Ліси і Німфи» (13) розглядається питання про війни, заколоти і чвари, надзвичайно актуальне для тогочасної України: «Від створення світу аж до наших часів, — каже оповідач, — не припиняються війни, заколоти і чвари. Можна сміливо твердити, що на землі немає ніякого миру не тільки між ворогами, але і між родичами, друзями, свояками і близькими. Кожен з них, незадоволений наданим йому від бога гараздом, прагне якнайбільше вирвати у ближнього. Але з такими людьми часто трапляється так, що вони не тільки не досягають кращого, а, навпаки, ще й втрачають власне добро, згідно з відомим прислів’ям: «Хто заздрить на чуже, той хиріє із своїм багатством».

Оповідач же байки про Змію та Осу (6) завершує свій твір такою філіппікою, зверненою до Змії: «От і маєш ти за свою злобу, войовнича, отруйна і хижа Зміюко! У своєму писку ти плекаєш загибель багатьом, але бережись, не нападай на крилату Осу, бо вона ужалить. Ти відчуватимеш біль, але не зможеш помститися. Ти захочеш кинутися під колесо зла, але розум Оси під загрозою небезпеки здобуває крила, щоб розправивши їх, уникнути твоєї зміїної голови, огидної, як грива лернейської гідри. Твої отруйні уста, оббризкані плямами злочинів і схильні до лиховісного мурмотання, оточить з усіх боків смерть. Ти шкодила, як Змія, загинеш, як Дракон, не помстившися, уражена ударом у спину і в голову. Твій ворог залишиться живим і полетить собі геть, а ти, Зміюко, ти, Вужу, ти, Тварюко, ти, Драконе, ти, шкідливіша за Гідр і за все поріддя Хелідрів (водяних змій — В. К.), — ти загинеш. Так гинуть ті, які в своїх устах розносять отруту, щоб занапастити багатьох. Так і месники, що, подібно Осам, жалять Зміїну голову, але їм в колесах будуть уготовані маленькі отвори, внаслідок чого смерть, що загрожуватиме їм, перетвориться в щасливе оповідання (?)». Звертає на себе увагу та обставина, що байка про Змію та Осу наведена в поетиці 1709 р., року Полтавської битви. Чи не є вона антимазепинським памфлетом? Чи не Мазепа виводиться в ній під образом Змії, і чи не йому адресується щойно цитована гнівна філіппіка? Таке припущення дуже імовірне.

На цьому тлі особливо знаменна ідея згоди, проголошувана в байці про Селянина та його Синів (17). Герой цієї байки навчає своїх Синів згоді, пропонуючи їм ламати прути: «Коли прути були принесені, він зв’язав їх усі разом в один пучок і звелів кожному синові по черзі брати цей пучок і переламувати його. Вони не подужали цього зробити. Тоді він розв’язав пучок і дав /30/ їм ламати прути поодинці. І коли Сини зараз же почали ламати, Селянин звернувся до них з таким повчанням: «Так само і ви, мої синки: якщо одностайно триматиметеся один одного, будете силою, нездоланною і непереможною для ворогів; якщо ж ні, то суперництво і розбрат між вами зроблять вас легкою здобиччю для недругів».

Як бачимо, аудиторії українських шкіл XVII — XVIII ст. насправді були далеко не такими похмурими, як здавалося наступним поколінням української інтелігенції. До них докочувалися відгомони могутньої ідейної бурі, яка омолодила європейську культуру за півтора — два століття перед тим. Одним з цих відгомонів і був жвавий інтерес викладачів та учнів тогочасних українських шкіл до античної літературної спадщини, і зокрема до езопівської байки. Теоретично осмислюючи та практично застосовуючи останню на заняттях з поетики й риторики, намагаючись відобразити в своїх вправах у цьому жанрі окремі риси рідного побуту та відгукнутися на найболючіші питання живої дійсності, вони закладали міцні цеглини в підвалини нового українського письменства.

* * *

Вище уже йшла мова про первісну епізодичність стародавньої грецької байки, її «риторичну», «доказову», «прикладну» природу; про те, яку роль відводили ритори різних часів байці як формі доказу, прикладу. Не дивно, отже, що байку-доказ, байку-приклад прийняли на озброєння і християнські проповідники.

Прикладами рясніють проповіді католицьких, а згодом і протестантських та православних церковних ораторів. Як приклади проповідники використовують легенди та історії, новели й анекдоти, притчі і байки.

Звичай застосовувати приклади в проповідях стверджується і пропагується багатьма видатними практиками і теоретиками церковного красномовства. Вони радять наводити у проповідях приклади, щоб тим самим давати слухачам наочні взірці праведної поведінки; вважають, що, крім цього, застосування прикладів дасть змогу церковним ораторам пожвавити інтерес до проповіді з боку мирян і загострити увагу, розвіяти сонливість слухачів під час виголошення проповіді; висловлюють переконання в тому, що введення у проповідь прикладів — єдиний і дуже ефективний спосіб донести до свідомості слухачів, неоднорідних у соціальному і культурному відношеннях, у відчутній формі істини християнства; наголошують також на виховному значенні прикладів.

Подібних поглядів дотримувались і українські проповідники, серед яких мода насичувати свої твори прикладами поширилася у другій половині XVII ст. «До того, що мовиш на казаню, — пише видатний український церковний оратор та гомілет цього періоду Іоаннікій Галятовський, — доводи того письмом святим з библЂи албо свЂдоцтвом святого отца якого учителя церковного, албо прикладом (розрядка наша — В. К.), албо подобен-/31/ством, албо яким-колвек доводом потверди и подопри свою мову, то вдячнЂйшая твоя мова будет людєм, которыи тебе слухают, и вЂритимут тому, що мовиш. А кгды будеш мовити що на казаню, а того чим не доведеш, скажут люде, же то неправда и твои вымислы...» ¹. Українські проповідники другої половини XVII ст. вважали за необхідне особливо пильно дбати про збудження емоцій у своїх слухачів, про те, щоб повчання, виголошуване з церковної кафедри, «наскрозь проражало» віруючих. Цього найлегше було досягти саме введенням у текст казання прикладів. Вони посилювали його впливовість, доказовість, переконливість, дохідливість. Вони таїли в собі силу, властиву мистецькому слову, художньому сюжетові. Вони вливали цю силу в інший природою свого викладу текст і забезпечували ефективність його дії. До застосування прикладів церковних ораторів другої половини XVII ст. штовхали і смаки та вимоги аудиторії. У видатного українського проповідника цього періоду Антонія Радивиловського знаходимо надзвичайно цікаве зауваження, яке виявляє напрямок тиску аудиторії на проповідників і багато чого пояснює з особливостей тогочасної української проповіді. «...Коли слухати новин, вЂстій, яких мнЂй потребных и баснєй, — зауважує Радивиловський, — то ушеса свои з охотою накланяєм; а коли слова божого в церкви слухати, откланяєм уши». В іншому місці Радивиловський посилається на слова Августина, явно проектуючи їх на сучасність: «Як <...> слово божіє почнется проповЂдати, нибы на ложках своих лежати хочут, и бодай бы тылко лежали, а, молчачи, слово божіє жаждущим сердцем пріймовали, а ни забавляли бы себе так надаремными и непожиточными баснями...» ².

Все це змушувало проповідників, пристосовуючись до смаків аудиторії, втілювати «слово боже» в різноманітні «новини, вісті та басні» і через них доносити його до свідомості своїх слухачів, тим самим роблячи «басні» «ненадаремними» і «пожитечними».

Мода використання байок у функції прикладів церковної проповіді набула такого розповсюдження серед християнських церковних ораторів, що «благочестивіші» теоретики культового красномовства змушені були вдаватися до спеціальних застережень. Так, уже Гумбер де Роман (пом. 1277 р.) радить наводити приклади з природознавства та історії, але уникати жартів та байок, вимагаючи від проповідників суворої критичності при доборі сюжетів для прикладів. Він вимагає, щоб ці сюжети добиралися з авторитетних джерел, а за такі вважає святе письмо, твори видатних філософів, твори класиків красномовства ³.

¹ І. Галятовський. Наука албо способ зложеня казаня. У кн.: І. Галятовський. Ключ разумЂнія..., вид. Михайла Сльозки. Львів, 1665, стор. 518.

² А. Радивиловський. ВЂнец Христов... К., 1688, арк. 284 зв., 280.

³ Див. кн. J. — Th. Welter, L’Exemplum dans la litterature religieuse et didactique du moyen âge. Paris — Toulouse, 1927, т. I, стор. 13.

По-/32/дібні погляди висловлювали і пізніші гомілети та проповідники, між ними і українські. Лазар Баранович, наприклад, у своїх казаннях «истину еликомощно писати тщахся, никоих же не точію басней, но ниже историй, внЂ писаніа святаго и ученія церковнаго сущих, прілагая» ¹. А Феофан Прокопович у своїх лекціях з риторики, читаних у Києво-Могилянській академії, різко критикував проповідників, які перенасичували свої твори алегоріями, жартами, прикладами, часто непристойними з погляду релігії ².

Переслідуючи суто релігійну мету, українські проповідники другої половини XVII ст. робили велику послугу літературі, переносячи на Україну нові теми, ідеї, образи, сюжети і жанри. Завдяки цій обставині тогочасна українська культова ораторська проза стала багатющим резервуаром не тільки релігійного, але й світського оповідного матеріалу, в тому числі й байок.

З українських проповідників другої половини XVII ст. байки використовували у своїх казаннях Іоаннікій Галятовський та Антоній Радивиловський.

Проповідницька діяльність Галятовського починається з кінця 40-х рр. Більш-менш певно можна твердити, що 1650 р. Галятовський уже проповідував, бо цього року він стає викладачем Києво-Могилянської колегії. М. Ф. Сумцов пише, що Галятовського взяв на роботу викладача Л. Баранович, ставши ректором колегії ³, а це відбулося 1650 р. ⁴ Перше видання «Ключа разумЂнія», збірника проповідей Галятовського, з’явилося 1659 р., а останнє — 1665 р. Отже, проповіді Галятовського творилися з початку 50-х до середини 60-х рр.

Радивиловський починає проповідувати в 50-х рр. Наприкінці 40-х рр. він закінчив Києво-Могилянську колегію, а 1656 р. уже користується славою талановитого церковного оратора — його запрошують на посаду постійного проповідника Києво-Печерської лаври ⁵.

¹ Л. Баранович. Меч духовный... К., 1666. Посвята книги царю Олексію Михайловичу.

² Див. уривки з рукописної риторики Ф. Прокоповича, кн. 6, арк. 4, опубліковані М. І. Петровим в «Трудах Киевской духовной академии», 1865, № 4, стор. 623 — 627.

³ М. Ф. Сумцов. Иоанникий Галятовский. К истории южнорусской литературы XVII в. К., 1884, стор. 17.

⁴ О. І. Білецький. Хрестоматія давньої української літератури. Видання друге, стор. 267.

⁵ М. Марковский, Антоний Радивиловский, стор. 5 — 6.

На 1671 р. у нього зібралося два величезні рукописні томи проповідей. Цей свій творчий доробок Радивиловський сподівався видати під назвою «Огородок Маріи Богородицы...» Але книжку під такою назвою йому вдалося надрукувати в Києво-Печерській лаврі аж 1676 р. Друга книжка проповідей Радивиловського — «ВЂнец Христов...» — була надрукована там же /33/ 1688 р. Більшість проповідей, вміщених в друкованих «Огородку» та «Вінці» походять з рукописного двотомного зібрання 1671 р. Не зумівши видати цього зібрання, Радивиловський розбив включені до нього проповіді на дві окремі книги, відкинувши частину матеріалу, написаного до 1671 р. і додавши дещо нове. Між рукописним і друкованим текстом спостерігаються значні розбіжності. Зберігся ще один рукопис Радивиловського — підготований до друку між 1676 та 1683 рр. — «Вінець». Текст цього рукописного «Вінця» дечим різниться від тексту видання 1688 р. Отже, проповіді Радивиловського творилися протягом 50 — 80-х рр., а більшість з них — до 1671 р.

Хоч і Галятовський і Радивиловський належали до однієї і тієї ж школи української проповіді другої половини XVII ст., проте кожен з них досить виразно виявляє свою власну, індивідуальну письменницьку манеру. Особливо яскраво відмінність між манерою Галятовського і манерою Радивиловського виявляється саме в їхньому підході до запровадження у свої орації оповідних елементів. Обидва проповідники охоче користуються при укладанні казань прикладами, але роблять це, значною мірою, по-різному. Галятовський черпає сюжети для прикладів переважно з біблії, творінь отців церкви та, особливо активно, з житійної літератури і церковної історії. Щодо цього він близький до Лазаря Барановича. Надбання світської книжності, зокрема художньої літератури та мирської історії, використовуються Галятовським з меншою інтенсивністю у порівнянні з Радивиловським. Останній, навпаки, явно віддає перевагу суто літературним джерелам, широко запозичуючи сюжетний матеріал з творів античних та ренесансних письменників, мирських істориків, різноманітних белетристичних збірників та творів тих релігійних авторів, які, в свою чергу, залюбки користувалися сюжетами, дібраними з світських джерел. Відповідно до цього в казаннях Галятовського у функції прикладів використовуються переважно релігійні (біблійні, церковно-історичні, житійні, загалом легендарні) сюжети, а в казаннях Радивиловського, навпаки, серед сюжетів-прикладів переважають сюжети світські.

Це загальне співвідношення світського і релігійного оповідного матеріалу серед прикладів Галятовського та Радивиловського відбивається і на частоті використання ними у функції прикладів байок.

Серед прикладів казань Галятовського знаходимо тільки одну езопівську байку. Це — байка про Орла і Стрілу. Міститься вона у всіх виданнях «Ключа разумЂнія».

Серед прикладів казань Радивиловського езопівські байки трапляються досить часто. Заслуговує на увагу та обставина, що на різних етапах діяльності проповідника частота застосування байок у його казаннях різна. У першому томі рукописного «Огородка» Радивиловський застосовує байки 6 разів, у другому — 3 рази; у друкованому «Огородку» — 3 рази; у рукописному /34/ «Вінці» — 10 разів, у друкованому — 9 разів. Таким чином, всього у проповідях Радивиловського 31 випадок застосування байок у функції прикладів. При цьому використання байок у проповідницькій практиці Радивиловського, як бачимо, наприкінці його творчого шляху стає інтенсивнішим, досягаючи рекордного числа випадків у рукописному «Вінці».

Радивиловським використано 20 байкових сюжетів ¹: 1) Соловей і Орел, 2) Ластівки і Лебеді, 3) Лис і Журавель, 4) Дерева і Сокира, 5) Вдова і Курка, 6) Гуси і Журавлі, 7) Смоквоїдка (Фігоїдка) і Дрозд, 8) Яструб і болотна Курочка, 9) Жінка і Чоловік-п’яниця, 10) Вугляр і Білильник, 11) Фалес і Жінка, 12) Орел, Лисиця і Лев, 13) Осел та Іовіш (Юпітер), 14) Орел і Горобець, 15) Пастух, Лев і Олень, 16) Подорожні і Явір, 17) Рак і Раченята, 18) Осел, Лев і Вовки, 19) Пава і Гава, 20) Лис і Козел.

Байки про Лиса і Журавля; Гусей і Журавлів; Смоквоїдку (Фігоїдку) і Дрозда; Осла, Лисицю і Лева використовуються Радивиловським по три рази; байки про Дерева і Сокиру, Вугляра і Білильника, Орла і Горобця, Рака і Раченят, Паву і Гаву — по два; решта байок — по одному разу.

І байка Галятовського про Орла і Стрілу, і переважна більшість байок Радивиловського належать до класичного езопівського репертуару.

¹ Послідовність переліку зумовлюється ідейно-тематичними властивостями байок Радивиловського і відповідною послідовністю їхнього розміщення у корпусі текстів.

Безпосереднє джерело, з якого Галятовський запозичив свою байку, встановити не вдалося. У Галятовського немає жодних вказівок щодо цього. Інша справа — байки Радивиловського. При більшості з них теж немає вказівок на джерело. Тільки іноді проповідник зазначає, де він вичитав запозичуваний сюжет. Так, при байці про Ластівок і Лебедів читаємо, що її вжив свого часу Григорій Назіанзин: «Григорій з Назіанзену, прожній хлЂб називаючи ластовицею, а роботнаго человЂка лебедем, таким обясняєт аполіогом...». А при байці про Осла, Лева та Вовків знаходимо посилання на святого Кирила: «Пишет Кирил святый». Ці позначки самого Радивиловського дозволяють припускати, що названі сюжети дійшли до українського проповідника через твори Григорія Назіанзина і якогось із святих Кирилів, найшвидше Кирила Ієрусалимського (пом. 386 р.) або Кирила Олександрійського (пом. 444 р.), видатних християнських письменників, твори яких користувалися популярністю серед українських книжників протягом тривалого часу. Звичайно, сюжети цих байок Радивиловський міг запозичити з творів цих авторів не безпосередньо, а, так би мовити, з других рук. При деяких з байок Радивиловського є лише невиразні загальні констатації: «єст фабула о Гусях и Журавлях», «єст повЂст о УглярЂ и БЂлилнику», «єст /35/ притча такая» (байка про Осла, Лисицю і Лева), «пишет єден з мудрих» (байка про Явора і невдячних людей), «єст повЂсть» (байка про Рака і Раченят), «змышляют поетове о Паву и о Ка※. Двічі трапляються безпосередні посилання на Езопа: «...Езоп в фабулах написал...» (байка про Осла та Іовіша), «виразил Езоп в своих фабулах» (байка про Пастуха, Лева і Оленя), які, зрештою, теж мало про що говорять. У багатьох випадках взагалі ніяких згадок про джерело запозичення немає. Але при двох варіантах байки про Лиса та Журавля є пряма вказівка на книжку, в якій Радивиловський знайшов цей сюжет. Вона й допомагає з’ясувати питання про безпосереднє джерело значної кількості байок, використаних українським проповідником. При цій байці Радивиловського читаємо: «Іоак. Камер. Книга фабул». Як вірно вказав ще М. Марковський ¹, мова тут іде про Іоахіма Камераріуса, видатного німецького гуманіста, одного з найвизначніших філологів свого часу, історика, теолога, педагога і новолатинського поета, що жив між 1500 і 1574 рр. і р. 1538 надрукував у Лейпцігу прозову латинську переробку байок Езопа, яка витримала кілька видань і розповсюдилася по всій Європі. Ми мали змогу користуватися лейпцігським виданням 1600 р.: «Езопові байки, викладені прозовою мовою — Іоахімом Камерарієм і віршами — Габріелем Фаерном і оздоблені малюнками. На користь шкільній молоді зібрані, переглянуті та доповнені Григорієм Берсманом <...> Коштом Геннінга Гросія, книгаря...». Дуже імовірно, що саме це або близьке до нього за часом видання могло протягом наступного півстоліття бути завезене до Києва і потрапити в руки Радивиловського.

¹ М. Марковский. Антоний Радивиловский, стор. 115, примітка 1.

З-поміж байок Радивиловського не тільки «Лис та Журавель», а й «Вдова і Курка», «Вугляр і Білильник», «Осел, Лис і Лев», «Осел та Іовіш», «Пава і Гава» та «Лис і Козел» мають прямі відповідники серед байок Камераріуса. Така кількість прямих відповідників дозволяє вважати, що Радивиловський користувався книжкою Камераріуса не «з других рук», а безпосередньо.

Факт звернення українського автора другої половини XVII ст. до переробки байок Езопа, здійсненої видатним німецьким гуманістом, має першорядне історико-літературне значення як один із конкретних виявів безпосереднього впливу західноєвропейського Відродження на тогочасне українське письменство.

Зіставлення оповідних частин байок Радивиловського з оповідними частинами відповідних байок Камераріуса виявляє значну міру творчої оригінальності українського автора у його підході до запозичуваного матеріалу. Радивиловський виступає тут не просто як перекладач латинських текстів на тогочасну книжну українську мову, а як більш-менш самостійний оповідач вичитаних сюжетів. Він викладає байки Камераріуса у своїй власній, ін-/36/дивідуальній письменницькій манері, надаючи викладові виразного українського колориту, вводячи нові характерні репліки персонажів, пропускаючи або додаючи окремі деталі, а іноді наважується навіть по-своєму, відповідно до своїх потреб, переінакшувати сюжетну схему оригіналу. Візьмімо байку про Вдову і Курку. У Камераріуса ¹ її оповідна частина читається так: «У Жінки-вдови була Курка, яка щодня несла по одному яєчку. Жінка вважала, що коли пильніше доглядати та відгодовувати Курку, то можна сподіватися, що та нестиме щодня по два або три яєчка. Коли ж від надмірного корму Курка вгодувалася та розжиріла, вона зовсім перестала нестися».

¹ Тут і далі тексти байок Камераріуса наводимо в українському підрядковому перекладі.

Радивиловський передає цей сюжет такими словами: «Єдина Вдова мЂла Кокош так плодную, которая щодня по яйцу єй носила, а кгды, лакомством опанованая, причинила ей оброку над звычай, сподЂваючись през тоє по д†яйцЂ на день от неи брати, ано Кокош, с приданого себЂ оброку зстлустивши, и по єдному яйцу на день перестала носити» (5).

Тут маємо випадок, коли київський байкар тільки, так би мовити, злегка «ретушує» оригінал, відкидаючи зайві подробиці («жінка», «або три»), виразніше мотивуючи поведінку героїні («лакомством опанованая»), надаючи всьому епізодові типового українського мовного оформлення (особливо характерні щодо цього вирази «причинила єй оброку над звычай» або «с приданого себЂ оброку зстлустивши»).

Значно далі від оригіналу відходить Радивиловський, переказуючи байку про Лиса і Козла. Камераріус передає її так: «Лисиця і Козел, знемагаючи від спраги (буквально: охоплені спрагою), вскочили у глибоку криницю, і коли вони заспокоїли спрагу, Козел почав озиратися, шукаючи виходу з води на землю. Лисиця сказала йому: «Не падай духом (буквально: май добрий настрій): адже у мене виник план, і якщо ми скористуємося ним, то зможемо обоє врятуватися. А саме: ти ставай на задні ноги, передніми обіпрись на цю стіну, піднеси високо голову, щоб роги стали косо назад, — тоді я зможу по твоїй спині піднятися на них, потім вискочити з криниці і зараз же легко витягти і тебе». Коли Козел сказав, що він пристає на це і виявив себе слухняним, Лисиця вибралася з криниці і почала там, новколо отвору, весело стрибати та насміхатися з Козла. Він, з свого боку, суворо картав її та обвинувачував у віроломстві. Лисиця, глузуючи, сказала йому: «Якби ти, Козле, був таким же розсудливим, як бородатим, то ніколи б не кинувся у це місце, не розвідавши можливості повернення».

Виклад цієї байки у Радивиловського настільки оригінальний і настільки близький до народної манери розповідати казки про тварин, що може бути одним з найяскравіших, найпереконливі-/37/ /38/ших доказів високої літературної обдарованості і творчої самостійності українського байкаря. «Лис з Козлом, — читаємо у Радивиловського, — взявши братерство, ходили посполу день и другій по пущи и полях, шукаючи себЂ пищи. Кгде, жаждею великою запалены, чинят себЂ раду, що мають чинити. Радит Лис: «Шукаймо пра†якои студнЂ, которои знашовши, внійдем в ню и напємся». Похвалил тую раду Козел и рекл до Лиса: «Добре радиш, брате Лисе, ходЂм а шукаймо». Идут. Алить натрафлят на студню. Входят в оную. Кгде яко ся доволи напили, бЂдный Козел там и сам поглядаєт, як бы з неи могл выйти, мовлячи до Лиса: «Брате Лисе, яко вижу, барзо латво тут войшол, але способу не вынайдую, як бым отсюду могл изыйти. «Речет до него Лис: «Будь доброго сердца, Козле, брате мой, ям изобрЂл способ, як маєм отсюду изыйти. Стань ты наперед а передними ногами, роги и бороду схиливши, оприся о стЂну. А так я наперед, по хрибтЂ твоєм и рогах идучи, з тои студнЂ выйду и тебе потом з неи выпровожу». БЂдный Козел, миле барзо таковую раду Лиса принявши, як казал, так и учинил. Стаєт на передных ногах, опираєтся ними стЂны, схиляєт роги, вступуєт Лис на Козла и по хребтЂ єго з студнЂ выходит. И, же своим фортелем небезпеченства уйшол, стоячи на верху студни, там и сам выскакуєт, на Козла поглядаєт а жоднои єму помощи не даєт. Смотрячи з студнЂ на него, бЂдный Козел почнет лжити и нарЂкати на него, же єму вЂры не додержал, же єго ошукал. До котрого речет Лис: «Брате Козле, єсли быс толко в голо†своєй мЂл розуму, колко в бородЂ волосов, повЂдаю тебЂ, же быс в тую студню не входил, аж бысь наперед добре уважил, як маєш з неи выйти». И так оставил Козла в студнЂ» (20).

Але чи не найпоказовішою щодо цього є байка про Лиса і Журавля, при якій Радивиловський прямо посилається на відповідну байку Камераріуса.

Німецький гуманіст викладає цей широковідомий сюжет таким чином: «Лисиця, запросивши в гості Лелеку, подала йому юшку на тарілочці. Сама лижучи юшку, вона, на глум, припрошувала Лелеку, щоб і він пригощався, споживав з насолодою подане та втішався наявним багатством. Що мав робити Лелека, котрий бачив, що його обманом позбавляють їжі та глузують з нього? І він сказав: «Все приготовано добре і в достатній кількості, але мені нічого не треба. Проте, бажаючи віддячити тобі, прошу прийти і до мене на обід післязавтра». «Навіщо? — лукаво промовила Лисичка. — Не хочу, щоб ти витрачався заради мене». Він відповів: «Навіщо так церемонно? Дай бо обіцянку». — «Хай же буде по-твоєму, — сказала Лисиця, — хоча дозвілля призначене на інше». Лелека пішов, роздобув собі довгасту скляну посудину з дуже вузькою шийкою, вклав туди чудову, найдобірнішу їжу та запропонував Лисиці, яка з’явилася в обідню пору. Після цього він почав ковтати чудову їжу і наполягати, щоб і Лисиця їла та з охотою споживала наготоване. Лисиця, поба-/39/ /40/чивши, що її прийнято з такою ж гостинністю, з якою й вона сама прийняла позавчора Лелеку, сказала, йдучи звідти: «Я анітрохи не скаржусь, бо ті, які хочуть обманювати інших, заслуговують на те, щоб інколи обманювали їх самих».

Український байкар повертає цей сюжет цілком несподівано, оригінально, врозріз з усталеною віковою традицією, виходячи з власних ідейно-творчих потреб. Спочатку все йде за езопівською схемою, хоч і в своєрідному мовно-стилістичному оформленні: «Запросил єдного разу Лис Журавля на банкет, на котором дал Журавлю поливку барзо рЂдкую на мілкой мисЂ. Усиловал Журавель зажити долгим своим носом, леч згола єму было не споро. А Лис як Ђст, так іст. На том Лиса банкетЂ не наЂвшися, Журавель умислил вет за вет отдати Лисови. Прето запросил теж Лиса на банкет и дал єму потраву в бані шкляной з тісною шією, розумЂючи, же так Лисови штуку за штуку отдаст. З тои шклянои бані барзо смачно Журавел потравы уживал, а Лис, не могучи онои потравы своим грубым пыском досягнути»... — і раптом Радивиловський робить «хід конем», — ...яко звЂря барзо хитроє и промислноє, не много мыслячи, вывернул баню на камень, истолк оный статок и так сам все поіл, же Журавлеви нЂчого не зостало. Що видячи, Журавель жалобне заволал: «Люб так, люб овак, всегда з Лисом справа опак» (3).

З наведених прикладів достатньо видно, що Радивиловський не перекладає і навіть не переказує текст оригіналу, а вільно імпровізує власну байку по канві запозичуваного сюжету.

«Моралі» байок Радивиловського, в котрих проповідник тлумачить ті ідеї, які він прагне прищепити своїм слухачам з допомогою розказаних оповідань, бувають трьох типів.

По-перше, це стислий, більш-менш афористично оформлений, висновок із сюжету. Найхарактерніша щодо цього мораль байки про Осла та Іовіша (13). В оповідній частині цієї байки мова йде про Осла, який, шукаючи кращого господаря, з допомогою Іовіша (Юпітера) переходить від одного власника до другого, щоразу потрапляючи «з вогню та в полум’я»: «от срокгости огородничого скаржачися», він просив Іовіша, «аби єму иншаго дал пана». Бог прислухався до його молитви і «дал єму даховничаго». Коли ж той примусив Осла, «абы даховки возил», Осел, «за тяжкост себі почитавши» цю роботу, «удаєтся знову з жалобою до Іовіша, докучаючи єму, аби ласкавшаго и тихшаго знову єму дал пана». Бог почав «ся смяти» і дав йому за пана «гарбара», «котрый потом и самую скуру з Осла здер». Мораль з цієї історії формулюється Радивилоівським коротко: «Так власне трапляється и овым, что з єдного мЂсца для малых тяжаров, от старшаго себЂ заданых, уходят на другоє, аж в далеко болшіє тяжары, бЂды и нужды впадают». Це звичайна для класичної байки фабулярна мораль.

По-друге, це розгорнуте тлумачення у формі докладного і послідовного розкриття алегорії сюжету, коли під кожний елемент /41/ сюжетної структури підставляється його життєвий відповідник. Це — параболічний спосіб розкриття моралі, або, коротко, параболічна мораль. Зразком може бути мораль до байки про Осла, Лева і Вовків (18), однієї з найкращих байок Радивиловського. Ось її оповідна частина: «...Осел с Лвом єдного часу выбралися на прохажку. А, идучи вперед, Осел обачит купу Волков. Почнет теды на них верещати зо всей силы своєй, надувшися, як бочка якая, хотячи их тым своим верещанєм перестрашити. Алит Волци не тылко ся не улякли, але и овшем безпечне стоячи, » Осла верещачого смЂяли. Обачат потом Волци тихо идучаго Лва, алит, улякшися єго, вси поутЂкали. В том Лев запытаєт Осла: «Милій Осле, повЂж мнЂ, чемусь так барзо верещал». ОтповЂсть: «Верещалем, жебы ся были Волци гласу моєго улякли и поутЂкали. А тому ся барзо дивую, любом з всеи моцы моєя верещал, жаден ся єднак Волк не устрашил ани утекл, а тылко тебе тихо идучого обачили, зараз ся улякли и вси поутЂкали». На тоє єму Лев отповЂсть так: «Здавна ты єстес глупым, Осле. Не верещаня ся то Волк боит, але моцы, хоч тихои. И для того ся верещаня твоєго не улякли, але моцы моєй». А ось докладне тлумачення кожного елементу сюжетної структури цього оповідання, у напрямку, потрібному проповідникові для підтвердження його тези про те, що «кротость и ласкавость агнчая в господарЂ албо господинЂ рыхлЂй порушит челядку до боязни божей и дЂл добрых, нижели срокгость и фурЂя лвяя»: «Стосуймо ж тую фабулу до нашеи рЂчи. Осел, єст то нерозумный господар, нерозумная господыня. Лев, єст то цнотлывый, тихій и ласкавый господар албо цнотлывая, тихая и ласкавая господыня. Волци, суть то ленивая и выкрочная челядка. Видячи тоє, нерозумный господар албо нерозумная господинЂ верещат, як Осел, на таковую челядку, волают, фурЂи строят (а звлаща в сіи святыи дни, подпивши и подгулявши себЂ у якого пріятеля з великим крыком и верещанієм приходят додому и на челядку свою кричат и верещат, хоч мало в чом и винни, ово згола, полен дом крыку, верещаня), розумЂючи, же през таковоє своє верещанє и фурЂю челядку свою устрашат. Ано барзЂй тым своим нерозмыслным поступком смЂх з себе чинят, бо челядка, в кут зашедши, звыкла ся з такого господаря албо господынЂ смЂяти. Нехай же тылко челядка обачит Лва мудрого, то єст пана и господаря албо госпожу и господыню з розумом, з повагою и цнотою. Болш ся устрашат, кгды их тихо и ласкаве строфовати будут, нЂжели кгды з крыком ослим и фурЂєю. Абы ся теды выкрочная челядка бояла пана и господаря своєго албо паней и господынЂ своєй, потреба часом скромности, тихости и ласкавости ку ним зажити, яко теж часом и Лев ку звЂрятом заживаєт <...> Хочай бы ся тебЂ подчас слуга твой и спротивил, хочай бы тя подчас и не услухал, предся ты цноты своєй постерЂгай: не мов ани чини того, чого бы он годен слухати, але тоє мов и чини, что на тебе пристоит. Строфу-/42/ючи дєвицу, николи спроснаго слова з уст твоих на ню не выпущай, николи слуги твоєго нецнотливым не называй, бо тым не єго, але самого себе зневажаєш...».

По-третє, — проміжний тип, що його можна сприйняти або як розвинену, поширену, деталізовану форму фабулярної моралі, або як недорозвинену, скорочену, спрощену форму моралі параболічної. Показовою у цьому відношенні є байка Радивиловського про Пастуха, Лева і Оленя (15). Закликаючи слухачів любити ближніх своїх, «яко то людей убогих, странных, слЂпых, хромых», не тільки пасивно, «платонічно», але й активно, уділяючи їм з власних добр, «не тылко словы, але й учинком незмышленую любов против оным оказуючи», проповідник згадує байку Езопа про Пастуха, який на запитання Лева: «ВидЂл ли єси Єленя, который, утЂкаючи, уйшол, абы от мене не был пойманый?» — голосно відповів «Не видЂлем», а пальцем показав місце, «где ся неборась Єлень был скрыл». Навівши це оповідання, Радивиловський приходить до висновку: «...Подобными сут до оного Пастыра тыи, что словами любов свою, згоду и єдност воли ближнєму своєму оказуют, доброє о нем пред всЂма дают слово, боронят єго, а учинком в непріятелЂ ся великіи єму оборочают, выдают єго на смерть...». Для байок Радивиловського найхарактернішим є параболічний тип розкриття моралі.

При розгляді ідейно-тематичної спрямованості байок Радивиловського слід пам’ятати, що вони виконують роль прикладів у проповідях. Сюжети, самі по собі цілком світські, пристосовуються проповідником до потреб християнської пропаганди. Ця обставина ускладнює ідейно-тематичну структуру байок Радивиловського. Коли проповідник обгрунтовує ту або іншу думку прикладом-байкою, то образна система, сюжетна структура оповідання, що його він наводить, має свій об’єктивний, первинний, внутрішній ідейний зміст, і він далеко не завжди прямо, безпосередньо відповідає тій ідеї, яку прагне обгрунтувати проповідник. Доводиться вдаватися до активного тлумачення знайденого оповідання, з більшою чи меншою мірою штучності підганяючи його до своєї ідеї. На первинну ідейно-тематичну структуру оповідання, запозичуваного проповідником, накладається вторинна структура його у функції прикладу. Щоб уславити богородицю, показати, що вона на ієрархічній драбині християнського Олімпу посідає місце вище, ніж апостоли і «навіть самі ангели», Радивиловський розповідає байку про Солов’я і Орла (1). «...Стала єдного разу росправа богов поганских такая, иж который бы з птахов выжей залетЂв, тот мЂл быти царем. Соловей-неборак, смотрячи на свою щуплост, звонтпил барзо, аби ся могл збити высоко. Что ж чинит? ЗрозумЂвши, же єдин Орел всЂх птахов мЂл улетЂти, взлетЂл на Орла и межи крыла орлыє тыхо усЂл. Втым пустится птаство взавод. Кождый з ных, абы годност царскую могл поовати, усиловал вылетЂти другого. Орел взбієтся над инныи вышшей, и кгды юж, тріумфуючій, на высокости ся /43/ вЂшал, Соловей, сидячій на ОрлЂ, єще вышшей над него подлетЂл. Что обачивши, богове чинят царем и паном, давши єму там такій титул: цар и пан...» З образної системи і сюжетної структури цього оповідання об’єктивно випливає ідея про перевагу розуму і хитрості над фізичною силою, над зовнішньою могутністю, ідея, популярна в демократичних колах усіх епох. Вона була близькою і зрозумілою, зберігала свою злободенність і прогресивність і в період боротьби між демосом та аристократією стародавньої Греції, і за доби Відродження, коли третій стан західної Європи піднімався на боротьбу з феодальною знаттю. Не могла не цікавити ця ідея і українські народні маси, особливо міщан і козаків, і в бурхливе XVII сторіччя. Через це для Радивиловського було дуже виграшно розповісти байку про Солов’я і Орла своїм слухачам. Але ж його безпосередньому завданню — донесенню до свідомості слухачів однієї із загальних християнських догматичних істин — сама по собі ця ідея прислужитися, звичайно, не могла, оскільки тут не може бути й мови про тотожність чи хоча б часткову співзвучність об’єктивного ідейного змісту розказаного оповідання і власної тези проповідника. І Радивиловський вдається до натягнутого, штучного параболічного розкриття образної системи і сюжетної структури наведеної байки в потрібному собі дусі. «Братіє возлюбленныи, — повчає він, — кто ж з вас не признаєт, же подобная децизія тройци пренайсвятЂйшой в небесном консисториум станула и о нас, иж кто бы, на сем свЂтЂ жіючи, кого мЂл цнотами и заслугами целіовати и упередити, тот в царст†небесном маєт быти царем <...> Марія, абы ся над инных вышше збити могла і оный высокій титул царйцы неба и земли порвати, для щуплости смиренія своєго не тушила, вЂдаючи добре о том, же порвати корону царскую єст нехотящаго, ни текущаго, но милующаго бога. Что ж чинит? Ово, яко Соловей, єще в мысли бозкой будучи (видячи, же тыи Орлове, апостолове святыи, высоко ся взбіают и юж-юж корону царскую порывают, юж князями ся титулуют <...>), яко на крылах орлЂх, на ласце бозской и заслугах своих утаившися в том бЂгу порваня славы небесной, вылЂтываєт оных. Обачивши пренайсвятЂйшая тройца, же єдина Марія великостю ласки и заслуг целюєт апостолов, наветь самых аггелов, чинит ю царицею и панею неба и земли, давши єй тот напис: царица и госпожа...».

Таким чином, байки Радивиловського мають подвійну ідейно-тематичну структуру; причому в ряді випадків вони зберігають відносно самостійну значимість як первинної, внутрішньосюжетної, так і вторинної, привнесеної проповідником, верстви своєї ідейно-тематичної структури.

Щодо свого ідейно-тематичного спрямування байки Галятовського та Радивиловського поділяються на дві групи.

До першої групи належать ті з них, які присвячені уславленню мешканців християнського Олімпу. Це, так би мовити, байки панегіричні. Маємо на увазі дві байки Радивиловського: /44/ про Солов’я і Орла (1), присвячену уславленню богородиці, та про Ластівок і Лебедів (2). В останній розповідається про те, як Ластівки докоряли Лебедям, що вони «ани з людми обцуют, ани на мЂстцах посполитых бывают», а тільки забавляються при луках і ріках, співаючи лише для себе. Лебедям Ластівки протиставляли самих себе, кажучи, що живуть вони в містах і щебетанням своїм тішать людей. На ці докори Лебеді відповіли так: «О презацные Ластовки! Не єден идет на пущу, абы ся музыки нашой наслухал. Кгды ЗефЂром крыла наши подамо, не много, але вдячне спЂваємо. А вас, и кгды до домов влЂтываєте, нерадо видят люде и щебетаня вашего, бо найболЂй межи всЂм птаством щебечете, и любо вам урЂжут языки, предся вы щебечете». З цим сюжетом ми зустрічаємося і в одній з риторик XVIII ст. ¹ Автор риторики, як і Радивиловський, посилається на Григорія Назіанзина, зазначаючи, що той байкою про Ластівок і Лебедів повчав намісника Целюзія уникати марної слави. Дійсно, об’єктивний зміст образної системи цього сюжету виражає комплекс ідей, близьких до щойно сформульованої. Проте Радивиловський нехтує об’єктивним змістом цієї байки так само, як знехтував він об єктивний зміст байки про Солов’я і Орла. Проповідник натомість умудряється пристосувати образи Лебедя і Ластівки для уславлення Іоана Предтечі, заявляючи, що цей святий «в чом ся может прировнати до Лебедя, вымовляючи вієлємовност Ластовици, в чом зас до самой Ластовици». Як на музику Лебедів «не єден человЂк идет на пущу, абы ся оной прислухал и утішил», так і на «глас проповіданія» Іоана «мнози на пустыню будут приходити, абы ся онаго наслухали и, крещеніє принявши, утЂшили...» Як для Лебедів «вдячная и милая єст забава коло рік и лук», так і Іоанові «при дарах божіих, яко при весолых луках, яко при ріках, забавлятися єдина будет утЂха...». З другого боку, Іоан, як Ластівка, тішить людей щебетанням своїм і продовжує щебетати (тобто проповідувати, повчати) навіть після того, як йому «в дому Іродовом» відрізали голову.

¹ Петров (Сем.), № 274, арк. 64 зв. — 69.

Байка Галятовського і решта байок Радивиловського належать до другої групи. У них розвиваються моральні ідеї, а тому байки ці можна назвати моралістичними.

Найважливішою моральною ідеєю для Радивиловського-байкаря є християнська ідея марності сього світу. Марність і несправедливість земного світу проповідник протиставляє «статечності» і справедливості царства небесного. У процесі такого протиставлення, критикуючи «свЂт сей облудный» і його «славы временной вечеру», Радивиловський зачіпає гострі соціальні питання, і саме в цьому насамперед і полягає історико-літературна цінність ідейно-тематичного змісту його байки про Лиса і Журавля (3).

«Чи всіх же на своєй славы временной вечерЂ», — запитує Радивиловський, — світ сей облудний «єдньїми а тыми ж кормит /45/ потравами и поит напоями, чи до всЂх з златого своєго перепіяєт кубка?» Ні, — відповідає проповідник. «Иншій он стол маєт для велмож, богатых и мудрых людей, иншій зась для убогих, недолужных и простых, бо велмож, богатых и мудрых кормит дорогими потравами, дорогим частуєт напоєм; убогих зась, недолужных и простых людей подлыми кормит ярынками а частуєт водою албо и слезами. На вечерЂ у свЂта єдни ядят, пють, а другіи голодом мрут <...>, єдни ся веселят, а другіи плачут. Болш там хитрости и здрады, нежели щирости и правды...» Світ Радивиловський порівнює з Лисом із своєї байки. Вихід із цих соціальних суперечностей християнський проповідник може вказати тільки один: зневаження сьогосвітніх спокус і перенесення надій на «вечерю» у царстві небесному, де «не маш жаднои здрады и хитрости, тылко самая правда и щирость. Там всЂ, и найубожшіи, єдным и тым же <...> частованы бывают наслажденієм. Там жаден гладом мерти не будет...»

Ідею необхідності зневаження сьогосвітніх спокус Радивиловський підносить у байках про Дерева і Сокиру, Вдову і Курку, Гусей і Журавлів, Смоквоїдку і Дрозда та Яструба і болотну Курочку. Особливо цікава остання з них, близька до притчі Сковороди про убогого Жайворонка. Кокошка болотна, побачивши забитого і «звысока на пустках для прикладу других» повішеного Яструба, який перед тим «надругался» над нею «з тоєй причины», що вона тільки «робачки малыи» по землі збирає і ними живиться, а «о иншіє пташки, по повЂтру лЂтаючіи», не дбає і їх не ловить, виголошує: «О мой милый брате Яструбе! Як тебЂ лЂпшей было по земли робачками ся живити, анЂжели по повЂтру лЂтати. Жил быс был єще. А тепер — ах нестытеж! — так мЂзерне всесь з животом утратил и сромотне, яко злодій, на тых пустках висиш». Яструб, — розкриває проповідник свою алегорію, — «єст то чоловік пышный, высоко о своєм уроженю, о своєй мудрости и богатствах розумЂючій. ЛЂтаєт он по сем свЂтЂ, яко Яструб по повЂтру, лапаєт гоноры, титулы сего свЂта, яко якіє пташки, набываєт розных высоких титулов, то мосцЂвый, то велможный, то ясновелможный, то освецоный, то яснеосвецоный, то найяснЂйшій, то велебный, то превелебный, то яснепревелебный, то преосвященный, то святЂйшій». Кокошка болотна — Це «взгарженый <...> от свЂта и покорный человЂк», котрий «робачками ся земными живит», тобто «покорне о себЂ розумЂєт, о титулы, о годности сего облудного свЂта не дбаєт и пред ними утЂкаєт...» На докори «пишного чоловіка», каже Радивиловський, «убогий чоловік» може відповісти так, як Кокошка болотна відповіла Яструбові: «Я, в убогой халупцЂ сидячи и уряду жадного не маючи, малою ся речу контентую, и дасть ми кождый покой. А ты, чемусь годности и роскоши свЂтовыи ловячи, кто выразити может, як много маєш зайзростій, ненавистій. Что живо, на тебе бєт, крачет и о здоровє твоє стараєтся. А что жалоснЂйшая, по тых смачных кусках, то єст, по тых высоких /46/честях, титулах, роскошах, як Яструб на пустках, в пеклЂ, на приклад иншим подобным себЂ грЂшником, завЂшеный будеш. Которыи зась в взгарженю сут у світа, тыи за тоє, же погоржали высокими титулами, же бЂгали честій, а робачками ся тылко, яко Кокошка болотная, живили <...>, то єст за покорных, за подлых себе быти розумЂли, озмут по смерти на себе высокіє тытулы, то єст, иж будут наслЂдницы богу и сонаслЂдници Христу, иж живот вЂчный одержат...» (8).

У кількох байках Радивиловський показує небезпечність закоренілих гріхів, які стали вже звичкою; заразливість поганого прикладу; виступає проти надмірної цікавості; прославляє покірність своїй долі і повагу до сильних світу сього, коротко кажучи, пропагує стандартні засади християнської моралі. Серед цих байок заслуговує на увагу байка про Орла і Горобця (14), в якій крізь повчання про облудність неправдивої покори проступають спостереження, вихоплені проповідником з реального життя. «Уважмо ж тут, случаху православный, — каже Радивиловський, — чи правдивая того Орляти была покора, кгды о высокоє лЂтанє Врабію досаждало, а само низко сЂдало, иж не могло, же крыл не мЂло; єднак, скоро єму крыла поросли, далеко себЂ пышнЂй, нежели Врабій, починало? Чи не маш же на свЂтЂ много людей, в том подобных тому Орляти? Єст. Бо много знайдуєтся таких покорных, которыи не лЂтают высоко, бо не могут, бо крыл не мают, то єст на годности высокіє, на уряды их не берут <...> Скоро бовЂм тым же крылЂ возрастут, як доступят люб мудрости якои, люб годности якои, люб богатств, аж вышей далеко лЂтати будут, пышнЂйшими, поважнЂйшими и до себе недоступнЂйшими зостанут...».

У деяких байках Радивиловського на перший план висувається їхня первісна ідейно-тематична структура. Так, у байці про Пастуха, Лева і Оленя (15) проповідник засуджує тих, котрі «словами любов свою, згоду и єдност воли ближнєму своєму оказуют, доброє о нем пред всЂми дают слово, боронят єго, а учинком в непріятелЂ ся великіи єму оборочают, выдают єго на смерть...», а в байці про Подорожніх і Явір (16) він обстоює принцип вдячності за добру послугу.

Нарешті; в кількох байках Радивиловський висловлює свої думки з приводу того, як мають ставитися господарі до слуг, правителі до підданих, якими повинні бути люди, наділені владою. У цих байках звучать, так би мовити, чисті громадсько-політичні мотиви без будь-яких спеціально релігійних нашарувань. І треба сказати, позиція Радивиловського в питаннях, поставлених в цих байках, досить прогресивна.

Господар повинен бути прикладом для своєї челядки, підкреслює проповідник в тлумаченні байки про Рака і Раченят (17): «...Якій господар, таковая и челядка. Єсли господар єст заражен якою грЂховною проказою, заражаєтся и челядка. Єсли господар будет пяница, обжирца, вшетечник, кривоприсяжца, /47/ драпЂжца, то