Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Байки в українській літературі XVII-XVIII ст. / Підг. тексту В. І. Крекотня. — К., 1963. — С.77-113.]

Попередня     Головна     Наступна





РИТОРИКИ І ПОЕТИКИ




1. [ЛЕВ І ЛИСИЦЯ]


А

Leo, senio confectus, cum sibi vires non suppeterent captandis feris idoneae, tale cepit consilium vitam sustentandi: in antro, quasi periculoso morbo correptus, decubuit, ad quem visendum cum animalia varia advenirent, compressa devorabat. Accessit et Vulpes ad antrum et ante illud substitit haesitans, quam Leo, quid cessaret, cur non ad se accurreret, interogavit; respondit Vulpes hoc sensu, quem hanc citans fabulam Horatius epistola prima expressit carmine:


Quia me vestigia terrent,

Omnia te adversum, spectantia nulla retrorsum...


Nos alienis periculis melius sapere et cautiores esse debemus.


Знесиленому старому Левові годі вже було полювати на Звірів. Щоб не померти з голоду, треба було давати собі якусь раду. Лев заліг у печері, удавши з себе небезпечно хворого. Звірі стали провідувати його, а він хапав і пожирав їх. Підійшовши до печери, Лисиця нерішуче зупинилась перед входом. Коли Лев запитав у неї, чому вона бариться, чому не квапиться до нього, Лисиця у відповідь висловила думку, яку Горацій, наводячи цю байку у першому посланні, завіршував так:


Сліди мене дуже лякають,

Всі вони у печеру ведуть, а назад не вертається жоден.


Спостерігаючи чужі біди, ми повинні ставати розсудливішими і обачнішими.




Б

DE LEONE

Leo, senio confectus, cum vires non suppeterent ad victum parandum, cepit consilium. Itaque, in antro, quasi periculoso morbo correptus, decumbens, quod ad ipsum visendum pappim varia animalia adve-/80/nirent, prehensa illa devorabat. Atque ita magna bestiarum multitudine a Leone absumpta accedit tandem et Vulpecula ad antrum et ante illud subsistit haesitabunda et circumspectans. Tum Leo, quid esset, cur non adeat ad se, rogat, at illa respondit iuxta Horatium: «Quia me vestigia terrent: Omnia te adversum spectantia, nulla retrorsum».

Fabula docet prudentes ante pericula cavere sibi, et ea signa, quibus mala portendantur, notare et haec effugere.


ПРО ЛЕВА

Лев постарів. Не маючи досить сил, щоб добувати собі харч, він вдався до хитрощів: ліг у печері, ніби хворий на небезпечну хворобу. Провідати старого приходили різні Звірі. А він хапав їх і пожирав. Після того, як Лев знищив таким способом силу-силенну Звірів, до печери підійшла нарешті Лисиця і зупинилася перед входом, вагаючись та озираючись навколо. Лев запитав, чому вона не підходить до нього. Та відповіла згідно з Горацієм: «Бо сліди мене лякають: всі вони ведуть до тебе, жоден назад».

Ця байка вчить, що розсудливі люди виявляють обережність при наближенні небезпеки, помічають ті прикмети, які віщують лихо, та уникають його.





2. [ЗЛОДІЙ ТА ЙОГО МАТИ]


APOLOGUS DE FURE

Puer e ludo, librum furatus condiscipuli, domum tulit. Mater non corripuit filium, sed exosculata laudavit. Puer, aetate profectus, maiora coepit furari; in furto deprehensus, recta ducebatur ad mortem. At sequente ac luente Matre carnificem orabat ille, ut in aurem Matri quiddam narraret; cum Mater ori filii se admovisset, ille aurem, dentibus emorsam, abscidit. Matre et aliis accusantibus, quod non solum fur, sed etiam impius haberetur, respondit ille: «Mater meae causa perditionis est, nam si, cum olim furatus eram librum, me corripuisset, ad haec flagitiosa discrimina non venissem».

Qua fabula significantur: ea, quae in principio non puniuntur, in maius augeri semper.


АПОЛОГ ПРО ЗЛОДІЯ

Хлопець-школяр украв у свого шкільного товариша книжку і приніс її додому. Мати не покарала Сина, а розцілувала, похвалила. Коли Хлопець виріс, він почав чинити більші крадіжки. /81/ Якось його спіймали і повели на страту. А Мати йшла слідом, благаючи помилування. Тоді Син попросив у ката дозволу сказати щось на вухо Матері. Коли та нахилилась до Сина, він уп’явся зубами їй у вухо і відкусив його. Мати та інші люди почали докоряти Хлопцеві, кажучи, що він не тільки злодій, а ще й нечестива людина. Той відповів: «Мати є причиною моєї загибелі: якби вона свого часу покартала мене за те, що я вкрав книжку, мене б не спіткав цей ганебний кінець».

Мораль цієї байки така: те зло, яке не карають при його зародженні, розростається.





3. [СЕЛЯНИН, ЖУРАВЛІ І ЧАПЛЯ]


А

Inter Grues Agricola capit et Ciconiam. Haec, deprecata ab illo vitam, non solum innocentem, sed etiam piam se et hominibus se prodesse commemorat etc. Huic respondit Agricola credere se vera esse omnia, quae recensuerit, sed inter nocentes captam eandem oportere poenam sufferre.

Quae fabula significat similem quemquam haberi iis, cum quibus consociatus et inter quos deprehensus fuerit.


Селянин зловив Журавлів. Між ними була й Чапля. Благаючи Селянина не вкорочувати їй віку, вона говорила йому про свою безневинність, доброчесність і корисність для людей тощо. Селянин відповів їй, що вірить усьому цьому, але ж її зловлено між злочинцями і вона має зазнати однакової з ними кари.

Ця байка показує, що кожного вважають подібним до того товариства, в якому його бачать.


Б

Inter Grues cepit Agricola et Ciconiam. Haec deprecata ab illo vitam non solum innocentem, sed etiam piam se et hominibus prodesse se commemorat. «Nam et nostrum genus, inquit, venenatas bestias venatur ac deglutit et effoetos senecta parentes gestat atque sublevat». Huic respondit Agricola credere se vera esse omnia, quae recensuerit, sed inter nocentes captam eandem oportere poenam sufferre, quam illi.

Fabula significat similem quemque haberi iis, cum quibus consortiatur et inter quos deprehensus fuerit. /82/


Між зловленими Журавлями Селянин виявив Чаплю. Благаючи його не вкорочувати їй віку, Чапля говорила йому про те, що вона не тільки безневинна і доброчесна, але й корисна для людей. «Адже наш рід, — казала вона, — ловить і ковтає отруйних тварин, носить і підтримує безсилих і старих батьків». Селянин відповів їй: «Я вірю, що все, сказане тобою, — правда. Але тебе спіймано між шкідниками, а тому треба, щоб ти зазнала такої самої кари, як і вони».

Ця байка показує, що кожного вважають подібним до того товариства, в якому його бачать.





4. [СІЛЬСЬКА МИША І МІСЬКА МИША]


А

Mus rusticus urbanum hospitio excepit et amicum quibus potuit cibis exquisitis recepit. Urbanus, agrestia fastidiens obsonia, rusticum in urbem secum ducit. Ineunt: quod opipare fuit instructum convivium. Inter epulandum auditur strepitus in sera et latratus canum, ambo trepidare et fugitare, rusticus maxime, qui viarum ignarus aegre se tueri. Itaque ad se reversus agit: «Malo cum securitate meam inopiam, quam istam cum anxietate copiam».


Сільська Миша запросила до себе в гості міську Мишу і почастувала подружку найкращим з того, що мала. Міська Миша, гребуючи сільськими стравами, повела сільську Мишу до міста. Прийшли. Почали бенкетувати. Та раптом забрязчав засув на дверях і загавкали собаки. Обидві Миші здригнулися і кинулися навтьоки. Сільська Миша, не знаючи дороги, насилу врятувалася. І ось, повернувшись додому, вона промовила: «Моя безпечна бідність краща від того неспокійного багатства».



Б

EXEMPLUM FABULAE BREVIUS TRACTATAE DE RUSTICO ЕТ URBANO MURE


Rusticus urbanum Murem Mus paupere tecto

Excepit, rurisque dapes porrexit inemptas,

Et laeta petiit, foret hospes, fronte; sed urbis

Incola pauperiem mensamque perosus agrestem,

Urbis ad illecebras invitat gratus amicum.

Conveniunt. Lauto fiunt obsonia luxu:

Verum epulas inter medias fortuna favorem /83/

Inconstans vertit, verso fit cardine stridor.

Diffugiunt ambo: notum petit aulicus antram,

Rusticus ignotas calles fraudesque viarum,

Multum luctatus, caeca cum nocte pererrat,

Vixque dein trepidus certas evadit ad oras

Ac specum subiens: salve, inquit, paupere victu

Paupertas secura: vale male tuta voluptas,

Atque alios post hac pretiosis decipe mensis.

Nec me munde dehinc ad munera magna vocabis,

Invidiosa nimis, multis objecta periclis.

Dulcior exiguo facilique parabilis aere

Caena est, non trepida liceat quam sumere dextra;

Quam si ad regifico convivia marcida luxu

Assideam trepidus varios exanguis ad ictus

Fortunae instabilis. Nocet empta dolore voluptas.



ЗРАЗОК КОРОТКО ВИКЛАДЕНОЇ БАЙКИ ПРО СІЛЬСЬКУ І МІСЬКУ МИШУ


Сільська Миша прийняла в своїй бідній господі міську Мишу, з радістю запросила її бути гостею і почастувала некупованою сільською їжею. Вдячна жителька міста терпіти не могла бідності та сільських страв і запросила подружку на міські принади. Зустрілися на розкішно накритому столі. Але під час бенкету зрадлива фортуна відвернулася від них: почувся скрип — хтось відчинив двері. Обидві Миші кинулися врозтіч. Міська Миша шмигнула у рідну нору. Сільська ж Миша блукала серед темної ночі, вибилася з сил на невідомих стежках, облудних дорогах і, тремтячи, ледве добрела нарешті до рідних країв. Спускаючись у свою нору, вона мовила:

 — Слався, бідносте, бо бідне життя захищає від небезпек! Цур тобі, небезпечна насолодо, зваблюй інших дорогими бенкетами! І калачем мене звідси не заманиш у великі палаци, що викликають заздрощі і спричиняються до численних небезпек. Солодша їжа, придбана за малі та доступні гроші, яку можна з’їсти, не тремтячи зі страху, аніж присутність на по-царському розкішних розслаблюючих бенкетах, де тремтиш, боячись ударів зрадливої фортуни. Згубною є насолода, здобута ціною страждання.



В

EXEMPLUM FABULAE EIUSDEM FUSIUS TRACTATAE DE MURE RUSTICO ЕТ URBANO FUSIUS SIC HORATIUS


Rusticus urbanum Murem Mus paupere fertur

Accepisse cavo, veterera vetus hospes amicum:

Asper et attentus quaesitis, ut tamen artum /84/

Solveret hospitiis animum: quid multa? neque ille

Sepositi ciceris, nec longae invidit avenae:

Aridum et ore ferens acinum semesaque lardi

Frusta dedit: cupiens varia fastidia caena

Vincere tangentis male singula dente superbo:

Cum pater ipse domus, palea porrectus in horna

Esset ador, loliumque, dapis meliora relinquens:

Tandem urbanus ad hunc: Quid te juvat (inquit) amice,

Praerupti nemoris patientem vivere dorso?

Vis tu homines urbemque feris praeponere silvis:

Carpe viam, mihi crede, comes: terrestria quando

Mortales animas vivunt sortita. Neque ulla est

Aut magno aut parvo leti fuga: quo, bone, circa

Dum licet, in rebus jucundis vive beatus:

Vive memor, quam sis aevi brevis. Haec ubi dicta

Agrestem pepulere, domo levis exsilit: inde

Ambo propositum peragunt iter, urbis aventes

Moenia nocturni subrepere. Jamque tenebat

Nox medium caeli spatium, cum ponit uterque

In locuplete domo vestigia: rubro ubi cocco

Tincta super lectos canderet vestis eburnos.

Multaque de magna superessent fercula caena,

Quae procul exstructis inerant hesterna canistris.

Ergo ubi purpurea porrectum in veste locavit

Agrestem, veluti succinctus cursitat hospes,

Continuatque dapes, nec non verniliter ipsis

Fungitur officiis, praelambens omne, quod affert.

Ille cubans gaudet mutata sorte, bonisque

Rebus agit laetum convivam: Cum subito ingens

Valvarum strepitus lectis excussit utrumque.

Currere per totum pavidi conclave, magisque

Exanimes trepidare, simul domus alta Molossis

Personuit canibus. Tum rusticus: «Haud mihi vita

Est opus hac (ait) et valeas: me silva cavusque

Tutus ad insidiis tenui solabitur ervo».



ЗРАЗОК ТІЄЇ Ж БАЙКИ, АЛЕ ВИКЛАДЕНОЇ В РОЗГОРНУТІЙ ФОРМІ, ПРО СІЛЬСЬКУ І МІСЬКУ МИШУ (ТАК СКЛАВ ЇЇ ГОРАЦІЙ)


Колись, кажуть, сільська Миша прийняла у своїй бідній норі міську Мишу, як гостинний господар — старого друга. Хоча сільська Миша ставилася з суворою бережливістю до придбаного, проте такою мірою, що змогла пом’якшити свої суворі звичаї задля гостинності. Яка сила-силенна їжі! Вона не пошкодувала ні відкладеного гороху, ні довгастого вівса; подала, притягнувши в зубах, суху виноградну ягідку і напівобгризений шматочок сала. /85/ Вона прагнула різноманітністю їжі перемогти гидливість гоноровитої гості, яка ледве приторкалася зубами то до того, то до іншого. А тим часом сама господиня лежала на свіжій полові та їла полбу й кукіль, залишаючи для гості кращу їжу. Нарешті міська Миша сказала сільській: «Подруго, що приємного для тебе в тому, щоб жити, страждаючи, на крутому лісистому узгір’ї? Хіба ти не хочеш поміняти дикі ліси на велелюдний Рим? Іди зі мною, повір мені! Адже земні створіння смертні, і ніхто, ні великий, ні малий, не спроможний уникнути смерті. Тим-то, мила, поки можна, поживи щасливо в хороших умовах, живи, пам’ятаючи, наскільки ти недовговічна». Ці слова вплинули на сільську Мишу, і вона з легкістю вистрибнула зі своєї нори. Потім вони удвох ідуть наміченим шляхом, прагнучи підповзти до стін Рима поночі. Ніч уже покрила півнеба, як вони вступили до багатого дому. Там на столових ложах, оздоблених слоновою кісткою, червоним пурпуром жеврів килим. Від великого вчорашнього бенкету залишилося багато страв. Ці страви лежали в корзинах, нагромаджених високо вгору. Тоді господиня посадовила сільську Мишу на пурпуровому килимі, і вона розляглася на ньому. Сама ж господиня, ніби підперезана, металась туди й сюди, безперервно подаючи страви, і перша коштувала все те, що підносила, як роблять це молоді раби під час виконання своїх обов’язків. Сільська ж Миша, лежачи, раділа з переміни своєї долі і поводилася так, як личить гостеві, задоволеному добрим прийомом. Але раптом сильний гуркіт створчатих дверей стряхнув обох Мишей з столових лож. Перелякані Миші заметалися по кімнаті й ще більше заметушилися, охоплені смертельним жахом, коли високий будинок наповнився гавкотом молоських собак. Тоді сільська Миша промовила: «Мені не треба такого життя». І додала: «Прощай! Захищена від підступів лісова нора прогодує мене навіть убогою сочевицею».



Г


Rusticus urbanum tecto Mus paupere Murem

Fertur et appositis detinuisse cibis.

Musque epulas Muris ridens urbanus agrestis:

«Haec tua si mensa est, sat mihi ruris», ait.

Мох vice conversa, Mus rusticus ivit in Urbem,

Urbico in hospitium Mure vocante suum.

Magnaque cum tanto minor esset mensa paratu,

Ut sonuere fores, mensa relicta fuit.

Et prope deprenso conviva expalluit hospes,

Turbatusque suum vix reperire cavum.

Rusticus ast animo sensim cum voce recepto

Corripuit celerem Musculus urbe fugam

Et procul e clivis oculos ad moenia torquens:

«Quam meus his praestat moenibus, inquit, ager!». /86/


Розповідають, що сільська Миша у своїй оселі приймала міську Мишу і подавала їй їжу. А міська Миша, сміючись з наїдків сільської Миші, мовила: «Коли в тебе такий харч, то годі мені села». Згодом сільська Миша, в свою чергу, подалася до міста, бо міська Миша покликала її до себе на хліб-сіль. І великий стіл був би надто малим для такої кількості їжі. Але раптом рипнули двері, і стіл довелося залишити. І коли гостя мало не була схоплена, хазяйка пополотніла і, перелякана, насилу втрапила у свою нору. Сільська ж Мишка, коли до неї поступово повернувся дух разом з голосом, кинулась швидко тікати з міста. І з далеких горбів звернувши очі на місто, вона сказала: «Наскільки моє поле краще цього міста!».






5. [КОНИК І МУРАШКА]


А

DE FORMICA ET CICADA

Appetente hieme frumentum in areolam ad solem trahebat Formica. Videns id Cicada accurrit, rogitat granum, at Formica: «Cur non, inquit, et tu meo exemplo aestate trahis quodcunque potes atque addis acervo?». Respondit illa sibi id temporis cantando transactum fuisse. Ridens Formica: «Si aestate cantitare soles, nunc esuriens saltitare velis».

Monet fabula: dum adhuc robur corporis adest, quaeramus ea, quibus imbecilla sustinetur senectus.


ПРО МУРАШКУ І КОНИКА

З наближенням зими Мурашка тягла прилюдно пшеницю до свого дворика. Коник, побачивши це, підбіг і почав просити зернятко. Але Мурашка спитала: «Чому й ти, за моїм прикладом, не тягнеш улітку все, що можеш, і не складаєш у купу?». Коник відповів, що цей час він проводить співаючи. Мурашка, сміючись, сказала: «Якщо ти звик улітку співати, то тепер, будь ласка, танцюй голодний».

Ця байка вчить: доки ще є фізична сила, придбаймо те, чим підтримується безсила старість.



Б

Appetente hieme frumentum in aream ad solem trahebat Formica. Videns id Cicada accurrit, rogitat granum. At Formica: «Cur non, inquit, et tu meo exemplo aestate trahis quidcunque potes atque addis /87/ acervo?». Respondit illa sibi id temporis cantando transactum fuisse. Ridens Formica: «Si, ait, aestate cantitare soles, merito nunc esuris».


З наближенням зими Мурашка цілими днями носила до себе на подвір’я збіжжя. Коник, побачивши це, підбіг і попросив зернятко. Але Мурашка спитала: «Чому і ти, за моїм прикладом, не носиш улітку все, що можеш, і не громадиш у купу?». Коник відповів, що той час був у нього зайнятий співами. Мурашка сміючись сказала: «Якщо ти маєш звичай улітку співати, то тепер по заслузі голодуватимеш».



В

Taka potyka leniwego biada,

Iako sam na się Koniczek powiada.

Gdy prawi łąki wsządy zieleniały,

Gdy drzewa listem ciemnistym szumiały,

Gęstym ciężały gronem winogrady,

Iak у owocow szczedre byli sady,

Na pole snopow, a nie muwię kłosow,

Owięcey stało, iak na głowie włosow,

A wkrutce muwiąc, gdy był czas potemu

O żywnosc sobie starac się kożdemu,

Ia, biedny Konik, w tey tak żyzney dobie

Z głupstwa moiego nie dbałem o sobie,

Tylko na polach у zieloney trawie

Skoki czyniłem, iak szalony prawie.

W tym czasie wiatry zawieią połnocne

A potym mrozy uderzyli mocne,

A po nich gąste nastąpili sniegi,

Od ktorych bystre aż stanely brzegi,

Y oraz wszystkie у łęki у pola, —

O moia biedna у nieszczęsna dola! —

Gęsty snieg przykrył wysokiemi wały,

Ktore, iak biały olebastry stały.

Ia, biedny, widząc, że zle się mnie staie,

Skokną po polach w te у drugie kraie,

Ziarneczka na nich nie widzę żadnego,

Nie widzę nigdzie ni kłosu iednego.

Zle, trwoga na mnie у strach głodu pada,

Co czynic myszlę, aż mi przyszła rada,

— Do pracowitey pudź Mrowki, niebożę, —

Iam sobie mowię, — ona cie wspomoże.

Tak uczynilem. Szedlem do niey domu,

Ktory to znaiom nie bywał nikomu,

Gdzie ona zimney wygody zażywa. /88/

Kołatam We drzwi — nikt się ne ozywa.

Kołatam w okno. Ale sama ona

Mrowka, podobno, ze snu obudzona,

Mało pusciła głosu tak swoiego:

— Kto to kołata do domu moiego?

Skęd iest y po co do mnie, niechay powie,

Przyszedł, turbuiąc w teraznieyszey dobie?

— Ia, biedny, Mrowko, Konik, barzo głodny,

Do cie kołatam, a teraz у chłodny.

Ia proźbę moię do ciebie dzis wnoszę —

Nie day mi z głodu umrzec, wiełce proszę.

Oto iuż nie mam odrobiny chleba,

Iesli mi nie dasz, to dzis umrzec trzeba.

A ona, przebog, nie ulitowanie

Nademno czyni, ale urąganie!

— Z ktorey że teraz, miły gosciu, drogi

W nasze ubogie zawitales progi?

Znac daleko cie u podwode brano,

Że aż po sniegu nazad odosłano?

— Hey, proszę, ze mnie, Mrowko, nie nagraway,

Smutnemu więcey smutku nie zadaway.

Nie chodziłem ia nikomu w podwodzie,

Bo żyię sobie na złotey swobodzie.

— Gdzie ż y na iakiey w ten czas był robocie,

Gdy ludzie w krowawym czoła swego pocie

Z ostrym się sierpem w polu uwiiały,

Na głodnę zimę chleba zarobiały?

— Tam że y ia był na polach zo nemi,

Y żeby byli w prace wesołemi,

Cieniuchnym cwirczkiem przyspiewałe onym,

Siedząc w chłodeczku pod listem zielonym.

— O, kto zna spiewac, ten skakac umiewa, —

Ach, ach, ach, ze mnie Mrowka się nasmiewa. —

Spiewałes w lecie cwirczkiem swym cieniuchnym,

Skacz że w zimie, skacz po sniegu miękuchnym.

Taka potyka leniwego biada,

Iako sam na się Koniczek powiada.



Г


В сицево бЂдство лЂнивый впадает,

Як сам о себЂ Коник извЂщает.

Как, рече, поля вездЂ зеленЂли,

Як древа сЂнним листвіем шумЂли,

Расним тяжЂли гроздом винограды,

Как гобзовали овощ вертограды, /89/ /90/

На нивах снопов, не глаголю класов,

БолЂе было, главних неже власов,

И, словом сказать, егда был час златій,

Всякому о корм себЂ промишляты,

Аз, бЂдній Коник, толь плодное время

О себЂ не брег, безумное племя,

Толко по полях и тра†зеленій

Скача бездЂлен, аки бы скаженій.

- 1 Опосля вЂтр стал 1 полунощній дути,

ПослЂжде мразы наступилы люты,

По 2 них же 2 снЂги запали великы,

От коих смерзли скоротечни рЂкы;

Купно же и весь сЂнокос и поле

(Уви, мнЂ бЂда, злополучна доле!)

СнЂги замети силными покрыли,

Кои сталися, як алявастр бЂлій.

Я, бЂдній, видя, что дни зліе.

Скакну по полях в той край и другіе,

Зерна не вижду на них ни едина

И паче ниже бЂ тогда крохтина.

МнЂ лихо, мятеж и страх: глад приходит.

Мишлю, что дЂлать. Се мисль мнЂ приводит:

«Ко трудолюбной бЂжи, окаяній,

Мрави — от нея будет 3 ты корм 3 данній».

Я так и здЂлал. Пойшол 4 к ея дому,

Кой был никогда несвЂдом никому,

Где она зиму мирно провождает.

Толку во дверы — ничто отвЂщает.

Толкал во окно. Но, знать, утружденна

Моравя негли от сна возбужденна,

Мало випусты гласа так своего:

— Кто се толкает до дому моего?

Отколь и за чим ко мнЂ да вЂщает

Вар и зной лЂтни понешшу да знает?

— Мравія, аз ест Коник, — рекл аз, — хладній,

К тобЂ толкаю нынЂ, же и гладній.

Аз толву 5 к тебЂ 5 простыраю,

Не дажд умрЂти гладом, умоляю.

Она ж, уви, 6 немилости вид нЂкій 6

Ко мнЂ являет на посмЂх великій:

— С коего ж путы нынЂ, гостю драгій,

Наши гостишы нищетнія праги?

Знать, тя в далеку подводу загнанно,

Что аж по снЂгу воспять отосланно?

— Пожалуй, Мравя, не смЂйся мнЂ нынЂ,

Множае скорблю, не множи кручины.

Не был я нЂгде нЂкому в подводЂ

Кой 7 живу у себЂ любезной свободЂ 7. /91/

— На каковой же тогда был роботЂ,

Как люде в крвавом пребыли 8 потЂ,

День и нощь в полях з 9 серпами бывали,

На гладну зиму пищу собырали?

— Был и я с нимы несходя на нивЂ

И, чтобы были в трудах не лЂнивы,

Сладчайшим гласом спЂвал утружденим 10,

Сидя в покои под листом зеленим 11.

— А 12 хто пЂть, тот же скакать умЂвает, —

Увы, как мене Мравя осмЂвает, —

ПЂл еси в лЂтЂ гласом приятнЂйшим,

Пляши ж зимою по снЂгу мягчЂйшім.

Сіе лЂнивих бЂдство постигает,

Як сам о себЂ Коник днесь вЂщает.



Д

FABULA, QUA FORMICARUM ЕТ CICADARUM EXEMPLO HORTANTUR IUVENES AD LABORES

Cicadae olim aestate assiduis cantibus indulgebant, Formicae vero hiemis memores laboribus fructibusque eligendis operam dabant. Verum cum hiems advenisset, Formicae iis, quae collegerant, pascebantur. Cicadas autem delectatio illa et canendi voluptas eo indigentiae miseriaeque perduxit, ut esurirent omnes et fame conficerentur.

Sic iuventus laborem fugitans male se habet in senectute.


БАЙКА, ЩО НЕЮ НА ПРИКЛАДІ МУРАШОК І КОНИКІВ ЮНАКИ ЗАОХОЧУЮТЬСЯ ДО ПРАЦІ

Улітку Коники безупинно розважалися співами, а Мурашки, пам’ятаючи про труднощі зими, старанно запасалися плодами. Коли ж надійшла зима, Мурашки годувалися тим, що зібрали, а Коники завдяки безтурботності, про яку йшла мова вище, і пристрасті до співів, зазнали такої нужди і злиденності, що терпіли голод, який і привів їх до загибелі.

Так і ті люди, які замолоду уникають праці, опиняються під старість у скрутному становищі.





6. [ЗМІЯ ТА ОСА]


FABULA MORALIS DE SERPENTE ЕТ VESPA

Plerumque idem terminus odiis qui armis. Nauseat quippe simultaneos asseclas, quos intestinus dissensionum inflammavit aestus, praeser- /92/tim ubi altercantes fastosae mentis impetus in mille discrimina dividunt rationem, cunctantibus et agitantibus furiis lymphatico ringuntur furore, et iam non aliud gliscentis discordiae remedium, nisi ut stomachabunda vesania furentes in perniciem eluctentur ambitus, non prius bullientes irarum pacificantur rancores, quam vindice ferro disceptantes componantur vires.

Sic quondam niraius furor, si credere fas est, Serpentem et Vespam ad mutuam exstimulaverat perniciem, ita ut volatilis Vespa naturae virulentae Serpentis machinaretur cladem, e contra septena volumina traxit anguis velut quaedam vincula, quibus hostem manciparet. Caeruleae cui notae terga, maculosus et auro squamam incendebat fulgor. Ceu nubibus ortus mille trahit varios adverso sole colores. Lucebat scilicet in Serpente indoles vincendi avida et totidem clipeis, quot squamae, protegebant ab ictu. Pulcher, sed nocivus hostis naturalem indutus loricam provocaverat ad certamen Vespam: «Ubies, ubi lates? Formido in caverna frigidam premit! Egredere! Non te pudet vocari et deesse? Nosti ex insidiis petere, ignoras aperto Marte probare vires, nosti imparatos lacessere, festinare ad desides cum aculeo, nunc dispares vesana, insectorum insectatrix, dedecus propudium nostri generis! Venies, venies in arenam et cades victima! Persequar, instabo, mactabo, perimam!» Haec dixit ardens oculis et sibila colla arduus attolens. Videre erat illum in nodos convolutum, seque in sua membra applicantem, dumque adhuc squamis crepantibus horrens sibilat, torto pectore verrit humum, qua delicatior caro cerebri vestivit conclave. Nescio unde improvisa superveniens Vespa tam profundum infixit aculeum, ut Serpens hostis sui ad letha esse detractans partim agitaret, partim terrae caput allideret, partim sibillis mutuum minaretur exitium. Non verita minas Vespa hostis sui bibebat sanguinen et quo magis ebria, maius auxit pondus capiti, ita ut Serpens vincere ignorans vinci et mori facilis se rotae venienti subiecerit cum dicto: «Ulciscar, licet cum hoste moriendum fuerit!». Quasi dixisset: «Moriar, sed etiam meus non vivet hostis, conteretur caput meum, sed simul tota adversaria peribit!». О imprudens irati consilium! Serpentem rota contrivit, Vespa avolavit.

En habes malitia, Serpens bellicosus, venenosus, rapidus! Perniciem multorum in ore foves, cave, ne volatilem lacessas Vespam, mordebit, senties nec vindicabis. Voles sub rotam malorum praecipitare, sub minis habet alas ingenium, quibus vitetur intentis tuum Serpentinum caput, lerneis horridum saetis. Scelerum maculis aspersum tuum os aculeatum fatalis susurri amans coronabit sphaera fatum. Nocuisti ut Serpens, peribis ut draco, ulcisceris male ictu in cerebro laesus et capite. Hoste superstite et avolante moriere anguis, coluber, bestia, draco, hydris et toto Chelidrorum genere nocivior. Ita pereunt, qui ad interventionem multorum venenum in ore circumferunt. Ita Vespae, vindices, quae Serpentinum caput lancinant, sed dabuntur annuli in rotis, qui sponsae Libitinae facient ob narratum. /93/


МОРАЛЬНА БАЙКА ПРО ЗМІЮ ТА ОСУ

Здебільшого ворожнеча кінчається разом з війною. Вже надокучила боротьба напрямів, прихильники яких запалені вогнем внутрішніх чвар, і особливо там, де ворогуючі пристрасті гордовитого розуму розкололи мислення на тисячі відтінків, і люди злобствують, охоплені несамовитою люттю, яка то вщухає, то вибухає. І є тільки одні ліки від зростаючого розбрату: треба подолати та знищити роз’ятрене марнолюбство, що божевільно лютує. І лише тоді будуть втихомирені давня ненависть і запекла злоба, коли дійдуть згоди сили, які розв’язують суперечки мстивим мечем.

Так і колись, якщо можна вірити байці, надмірна лють штовхнула Змію та Осу до взаємного нищення. Отруйна з природи крилата Оса вирішила завдати шкоди Змії, а Змія, звиваючись сімома кільцями, ніби якимись ланцюгами, хотіла зловити свого ворога. На її спині були темнозелені плями, а мінливий блиск золотом горів на лусці. Неначе народжена в хмарах, вона тисячею різноманітних барв переливалася на сонці. Здавалося, що в ній виблискує невгамовне прагнення до перемоги і захищає її від нападу стільки щитів, скільки на ній лусочок. Гарний, але небезпечний ворог, одягнутий у природну броню, викликав Осу на бій. «Де ти? Де ти ховаєшся? Ти тремтиш у глибокій щілині, де скував тебе страх. Вийди! Хіба ж тобі не соромно чути виклик і не вийти? Ти вмієш нападати з засідки, але ти не здатна показати свої сили у відкритому бою. Ти вмієш дошкулити тим, які не сподівалися твого нападу, і зненацька налетіти з своїм жалом на необережних. Отож розпалюй свою лють, комахоїдко, ганьба і неслава нашого роду! Виходь, виходь на бій, і ти впадеш жертвою! Я тебе переслідуватиму, тіснитиму, погублю, знищу!» Змія це промовила, блискаючи очима і з сичанням витягаючи вгору свою шию. Треба було бачити, як вона скручувалася у вузли і стулялася всім тілом, і загрозливо сичала та брязкотіла лускою, вигнутими грудьми змітала пісок, яким дбайливий господар посипав хлів. Раптом звідкись налетіла Оса і так глибоко встромила в Змію жало, що та, не бажаючи вмерти від свого ворога, то трясла головою, то била нею об землю, то сичанням загрожувала смертю собі і їй. Оса, не боячись погроз свого ворога, пила кров Змії, і що більше напивалась, то важчою робилася її голова. Нарешті, зневірившись у перемозі і примирившись з неминучістю поразки, Змія вирішила вмерти і кинулася під колесо воза, що наближався, вигукнувши: «Я помщусь, хоч би мені довелося вмерти разом з ворогом!». Вона ніби говорила: «Я помру, але й ворог мій не житиме; голова моя буде розтрощена, але разом зі мною загине і все вороже мені!». О, до чого ж нерозумними бувають задуми, які виникають під впливом гніву! Змія була розчавлена колесом, Оса ж полетіла неушкодженою. /94/

От і маєш ти за свою злобу, войовнича, отруйна і хижа Зміюко! У своєму писку ти плекаєш загибель багатьом, але бережись, не нападай на крилату Осу, бо вона ужалить. Ти відчуватимеш біль, але не зможеш помститися. Ти захочеш кинутися під колесо зла, але розум Оси під загрозою небезпеки здобуває крила, щоб, розправивши їх, уникнути твоєї зміїної голови, огидної, як грива лернейської гідри. Твої отруйні уста, оббризкані плямами злочинів і схильні до лиховісного мурмотання, оточить з усіх боків смерть. Ти шкодила, як Змія, загинеш, як Дракон, не помстившися, уражена ударом у спину і в голову. Твій ворог залишиться живим і полетить собі геть, а ти, Зміюко, ти, Вужу, ти, Тварюко, ти, Драконе, ти, шкідливіша за Гідр і за все поріддя Хелідрів (водяних змій), — ти загинеш! Так гинуть ті, які в своїх устах розносять отруту, щоб занапастити багатьох. Так і месники, подібно Осам, жалять зміїну голову, але ж їм в колесах зла будуть уготовані маленькі отвори, внаслідок чого смерть, яка загрожуватиме їм, перетвориться в щасливе оповідання.





7. [ЛЕВ, ВЕДМІДЬ, ОСЕЛ І ЗАЄЦЬ]


Leo, rex quadrupedum, adversus volucres pugnaturus suorum aciem instruebat. Interrogatus ab Urso, quid ei Asini inertia aut Leporis timiditas ad victoriam conferre possent; quos sibi inter caeteros milites adesse cernebat, respondit: «Asinus tubae suae clangore milites ad pugnas concitaret, Lepus vero ob pedum cereritatem tabellarii fungetur officio».

Fabula significat neminem adeo contempsibilem, qui aliqua re nobis prodesse non possit.


Лев, цар четвероногих, збираючись піти війною на птахів, шикував своє військо. На запитання Ведмедя, що можуть дати йому для перемоги лінощі Осла або полохливість Зайця, Лев, помітивши, що в лавах його війська є й ці звірі, відповів: «Осел звуком своєї труби хай заохочує до бою воїнів, а Заєць, маючи швидкі ноги, хай виконує обов’язки гінця».

Ця байка дає зрозуміти, що й найбільш маловартісна людина може бути в чому-небудь корисною.





8. [ШУЛІКА, ЯСТРУБ І ОРЕЛ]


Item de Milvo et Accipitre apud Aquilam de praestantia disputantibus. Cum Accipiter apud Aquilam de praestantia certabat cum Milvo dicens ob corporis magnitudinem spectare illi praeferendum, contra /95/ Accipitrem non staturam, sed vires spectari opportebat. Tunc Aquila ita agit: «Venatum et uter vestrum digniorem mihi attulerit usum, eum praestantiorem iudicabo». Cum autem Milvus exiguum murem, Accipiter vero columbam apportasset, inquit Aquila: «Quanto columba maior est mure, tanto Accipitrem praestantiorem esse pronuntio».

Ea fabula indicat ex operum, non corporum magnitudine hominum metiendos eos.


Шуліка і Яструб у присутності Орла сперечалися про те, хто з них кращий. Яструб казав, що, зважаючи на розміри тіла, перевагу слід віддати йому, а Шуліка, навпаки, твердив, що справа не в зрості, а в силі. Тоді Орел сказав ось що: «Летіть на полювання, і хто з вас принесе мені кращу здобич, того я й визнаю кращим». Коли ж Шуліка приніс дрібненьку мишу, а Яструб голубку, Орел промовив: «Наскільки голубка більша від миші, настільки Яструб кращий від Шуліки».

Ця байка вказує на те, що про людей слід судити на підставі їхньої діяльності, а не на підставі їхньої зовнішності.





9. [РИБАЛКИ І КАМЕНЮКА]


Piscatores trahebant verriculum. Quod cum grave foret, gaudebant et exsultabant multum inesse praedae existimantes. Sed cum in littus ipsum traxissent piscesque paucos quidem, sed lapidem in eo permagnum invenissent, tristari et maereri coeperunt non tam piscium paucitatem, quam et contrarie ante praesumpserunt, quidam autem inter eos natu grandior dixit: «Ne tristemur, о socii, nam voluptati, ut videtur, soror est tristitia et nos, igitur, oportebat tantura ante laetatos omnino aliqua in re etiam tristari».

Hac fabula potest aliquis uti in illos, qui ex subito aliquo casu molesto non solum dolorem, sed etiam desperationem assumunt: in quolibet enim angore non est frustranda spes laetitiae.


Рибалки тягли невід. Він був важкий, і вони, думаючи, що в ньому багатий улов, дуже раділи. Але коли вони витягли невід на берег, виявилося, що в ньому величезна каменюка, а риби мало. Тоді Рибалки почали сумувати та тужити — не так через те, що мало вловили риби, як тому, що даремно раділи наперед. Але один із них, старший віком, сказав: «Годі, товариство, журитися! Адже відомо, що журба — сестра радості. Тим-то, якщо ми раніше надто раділи, треба, звичайно, трохи і пожуритися». /96/

Цю байку можна застосувати до тих, які під впливом несподіваного прикрого випадку переймаються не тільки болем, але й безнадією: і в найскрутнішому становищі не треба втрачати надію на радість.





10. [ЛЕВ І ЖАБА]


Leo aliquando Rana valde clamante vertice ad vocem eiusmodi ratus magnum aliquod animal esse parumper autem exspectando, ut vidit illam stagno eggressam, accedens propius proculcavit.

Significat fabula non oportere, antequam videas, auditu solo perturbari.


Одного разу Жаба розквакалася у вирі. Лев подумав, що такий голос має належати якійсь великій тварині. Але через деякий час він побачив, що з води вискочила Жаба, і, підійшовши ближче, розтоптав її.

Ця байка вчить, що, не побачивши, не слід бентежитися тим, що ти почув.





11. [ОСЕЛ І ЮПІТЕР]


Asinus serviens olitori, quoniam parum commedebat, plurimum laborabat, praecatus est Jovem, ut ab olitore liberatus alteri venderetur domino. Cum Juppiter exoratus iussisset ipsum figulo vendi, iterum iniquiore animo perferebat quam prius: onera et caenum et tegulas ferens rursus igitur, ut mutaret dominum, rogavit et coriario venditus est. Peiorem itaque prioribus herum nactus et videns, quae ab eo fierent, suspirando agit: «Heu mihi, misero! Melius erat mihi apud priores heros manere: hic enim, ut video, et pellem meam conficiet».

Illa denotet fabula tunc maxime priores dominos a famulis expeti, cum illos apud alteros dominos periculum et miseria affecerit.


Осел був рабом в огородника. Він дуже багато працював, а їсти давали йому мало. Тим-то він попросив Юпітера, щоб той визволив його від огородника і продав іншому хазяїнові. Юпітер зглянувся на нього і звелів йому продатися цегельникові. Осел носив новий вантаж — глину і цеглу, і ще більше нудив світом, ніж раніш. А тому знову попросив Юпітера змінити йому хазяїна. І Осла було продано чинбареві. Переконавшись, що цей хазяїн ще гірший від попередніх, і побачивши, що той робить, Осел, зітхнувши, промовив: «Горе мені, нещасному! Краще було б мені зостатися у попередніх хазяїнів, бо цей, бачу, і шкуру мою вичинить». /97/

Хай ця байка попереджає про те, що слугам тоді особливо хочеться до старих хазяїв, коли нові хазяї вимучать їх важкою та небезпечною роботою.





12. [МИШІ І КІТ]


In domo quadam cum multi essent Mures, Felis cognito ivit eo ac eorum singulos captos devorabat. At illi quotidie quum se absumi viderent, dixerunt inter se: «Ne posthac in frustra descendamus, ne penitus intereamus, nam si Felis non poterit huc venire, nos salvi erimus». Sed Felis, quum non amplius descenderent Mures, statuit apud se per astutiam eos decipiens evocare. Ceterum cum pessulum quendam conscendisset, de eo se suspendit et mortuam simulabat. Ex Muribus autem quidam acclinatus visaque ea agit: «Heus, tu etsi saccus fieres, non te adibo».

Per hanc fabulam denotatur prudentes homines, quum aliquorum gravitatem experti fuerant, non amplius eos tristari.


В одному домі було багато Мишей. Кіт, дізнавшись про це, проник туди і почав ловити та пожирати їх одну по одній. Але Миші, побачивши, що їх щодня винищують, домовилися між собою так: «Не будемо надалі виходити без потреби, щоб нам не загинути зовсім. Якщо Кіт не зможе до нас добратися, ми залишимося цілі». Кіт, побачивши, що Миші більше не виходять, вирішив підступними хитрощами виманити їх. Він скочив на засув і звис із нього, удавши з себе мертвого. Одна Миша виглянула і, помітивши Кота, сказала: «Гай-гай, коли б ти навіть зробився мішком, я до тебе не підійду».

Цією байкою підкреслюється, що розумні люди, врахувавши чужий гіркий досвід, самі надалі не зазнаватимуть смутку.





13. [ЛІСИ І НІМФИ]


Silvae quondam consilium intra se ferunt contra Nymphas movere lites, quod continuo ab ipsis excidium patiuntur ubicunque solum earundem concidunt profluvia. Nymphae vero pariter collectae sibique contra silvas movere consilium dicentes: «Venite congregamini, ut submergantur arbores nobisque liber erit ubique processus». Tandem utriusque partis repulsa est suadela: in Silvas enira egressus ignis devoravit arbores, Nymphis vero submergere Silvas arenae obstaculum posuere.

<...> A principio mundi usque ad nunc non cessant bella, rebelliones et litigia ut fari audaciter posse. Nulla in sublunaribus pax non /98/ tantum vero inter inimicos, sed et inter cognatos, amicos, affines et proximos. Quorum unusquisque proprio non contentus Dei beneficio maius a proximo velit eripere, saepenumero autem evenit talibus, ut non solum melius non adipiscantur, sed et proprio priventur bono, iuxta illud: «Invidus alterius marcescit rebus opimis».


Колись Ліси, порозумівшись між собою, вчинили позов проти Німф, від яких вони, мовляв, постійно терплять руйнування, бо скрізь їхні струмки розмивають землю. Тоді Німфи теж об’єднались і звернулися до Лісів з такою порадою: «Ідіть, — сказали вони, — і зберіться в одному місці; тоді дерева зануряться у воду і ми зможемо вільно рухатися». В решті решт взаємні умовляння ні до чого не привели. В Лісах спалахнула пожежа, яка знищила дерева, а піски перешкодили Німфам затопити Ліси.

... Від створення світу аж до наших часів не припиняються війни, заколоти і чвари. Можна сміливо твердити, що на землі немає ніякого миру не тільки між ворогами, а і між родичами, друзями, свояками і близькими. Кожен з них, незадоволений наданим йому від бога гараздом, прагне якнайбільше вирвати у ближнього. Але з такими людьми часто трапляється так, що вони не тільки не досягають кращого, а, навпаки, ще й втрачають своє добро, згідно з відомим прислів’ям: «Хто заздрить на чуже, той хиріє із своїм багатством».





14. [КІНЬ, ОЛЕНЬ І ЛЮДИНА]


Indomitum antea, efferumque animal Equus in campis Thessalicis longe uberrimis pascebatur, cum Cervus pinguissimorum pascuorum dulcedine illectus huic se adiunxit socium; sed non laeta fronte alter importunum convivam excepit, repenteque nititur fugare. Quid Cervus? Altior insurgens cornibus, horrendum Equo interitum, ni sibi communia pascua esse sinat, minatur. Quam ob rem territus hic, imparem se viribus sentiens (Leonum robur olim fuit Cervis) forteque illac prope iter facientem hominem Thessalum conspicatus eum mitis accedit, utqui malum vicinum imo hostem pellat e campis, atque humiliter elatum cornibus, non sine demissione praecatur: quin etiam celerioris gratia cursus ad insequendum Cervum, se frenari, tractari mansuetissimus perraittit. Quid plura? Vir ille blande solatus Equum, simul Cervum iam Eques fugat, simul domum vectore novo subditoque gaudens revertitur nec amplius unquam mancipato quadrupedi frena deponit. Hingit igitur et quasi ingemuit miser captivus se tam fatuum fuisse dolens, ut mallet potius dominum habere, quam convivam pati, libertatem perdere, quam pascua, imo amissum esse utrumque.

Scitisne mentem fabulae? Docet haec prudenter esse patrocinium implorandum, ne, cum clientes fieri petimus, fiamus servi et non aliter quam mancipia liberi quondam tractemur. /99/


Кінь, досі неприборкана й дика тварина, пасся на уславлених своєю родючістю фессалійських ланах. Раптом Олень, зваблений принадністю надзвичайно поживних пасовиськ, пристав до нього в товариші. Але Кінь непривітно зустрів непрошеного гостя і спробував зразу прогнати його. А Олень що? Вище піднявши роги, він пригрозив Коневі жахливою смертю, якщо той не дозволить, щоб пасовиська були для них спільними. Наляканий цим Кінь, відчуваючи, що йому не зрівнятися силою з Оленем (в старовину Олені мали лев’ячу силу) і випадково помітивши одного Фессалійця, який проходив поблизу, лагідно підійшов до нього і почав покірно та скрушно благати його прогнати з ланів лихого сусіда, навіть ворога, що чваниться рогами. А щоб швидше гнати та переслідувати Оленя, він навіть дозволив себе загнуздати і повністю приручити. Що можна ще сказати? Чоловік той ласкаво втішив Коня, сів на нього і прогнав Оленя геть. Але коли він повернувся додому, радіючи з нового слухняного скакуна, то вже ніколи не знімав вудил з цієї чотириногої тварини, що звірилася на нього. І от ірже і аж стогне бідолашний полоненик, впадаючи в тугу через те, що був настільки необачним, що зволів скорше мати господаря, ніж терпіти сусіда, втратити волю, ніж пасовиська: адже сталося так, що він позбувся і того і другого.

Чи розумієте ви смисл цієї байки? Вона вчить, що треба розсудливо прохати заступництва, щоб часом, прагнучи стати клієнтами, не зробитися рабами і щоб нас, вільних громадян, не мали потім за підлеглих людей.





15. [ОРАЧ І ВДОВА]


Luctus causam, Aesopum carceri traditum, quaerenti cuidam familiari, sic respondit.

«Mulier quaedam, cum recenter virum sepelivisset, quotidie profecta ad tumulum, plorabat. Arans autem quidam non procul a sepulcro, amore captus est Mulieris et derelictis bobus ivit et ipse ad tumulum ac sedens una cum Muliere plorabat. Cum illa rogavit, cur nam et ipse sic lugeret: «Quoniam et ego, inquit, decentem Mulierem sepelivi et, posteaquam plorabo, moestitia levor». Illa autem: «Et mihi id ipsum similiter accidit». — «Si igitur in eadem incidimus mala, cur invicem non coniungimur?» Sic persuasit Mulieri et convenerunt. Interim autem fur profectus et boves solvens abegit. Ille autem reversus non inventis bobus et plangere et lugere vehementer instituit. Profecta est et Mulier et lamentantem inveniens: «Iterum, inquit, ploras?». Cui ille: «Nunc, agit, vere ploro».

Et ego itaque multis evitatis periculis nunc vere fleo, solutionem niali non inveniens». /100/


Коли Езоп потрапив до в’язниці, якийсь приятель запитав його, чому він сумує, і Езоп відповів йому так:

«Одна Жінка, котра недавно поховала чоловіка, щодня ходила плакати на його могилу. Недалеко від місця поховання хтось орав. Пройнявшись любовним бажанням до Жінки, він залишив волів і собі підійшов до могили, де сів і почав плакати разом із Жінкою. Коли вона запитала, чому саме і він так уболіває, той сказав: «Адже і я поховав свою кохану дружину, і як тільки поплачу, моя туга стихає». А вона: «І зі мною точнісінько те саме буває». Тоді він: «Якщо ми, отже, потрапили в однакову біду, то чому б нам не побратися?». Так він переконав Жінку, і вони дійшли згоди. А тим часом підкрався злодій і, відв’язавши волів, забрав їх. Орач, повернувшись і не знайшовши волів, почав гірко тужити і побиватися. Підійшла й Жінка і, побачивши його волаючим, спитала: «Ти знову плачеш?». Він їй відповів: «Тепер я щиро плачу».

«І я оце щиро плачу, — закінчив Езоп. — Уникнувши багатьох небезпек, я тепер не бачу виходу з біди».





16. [СЕЛЯНИН І ОСЛИКИ]


Luctus causam, Aesopum carceri traditum, quaerenti cuidam familiari, sic respondit:

«<...> Agricola quidam in agro consenuit. Cum nusquam esset in urbe, precabatur domesticos, ut eam videret, atque in currum eo imposito solum iusserunt abire. Eunti autem procella et turbine aerem occupantibus et tenebris factis, Aselli a via aberrantes in quoddam praecipitium deduxerunt senem. At ille iam praecipitandus: «O Juppiter, ait, qua in re te iniuria affeci, quod sic inique occidor, praesertim cum neque ab Equis generosis neque a Mulis bonis, sed ab Asellis vilissimis?».

Et ego itaque eodem modo nunc tristor, quoniam non ab honoratis viris et elegantibus, verum ab inutilibus et pessimis interficior».


Коли Езоп потрапив до в’язниці, якийсь приятель запитав його, чому він сумує, і Езоп відповів йому так:

«...Один Селянин постарів у полі. Ні разу не бувши в місті, він почав прохати домашніх дати йому змогу побачити його. Ті посадили старого у візок і звеліли їхати самому. В дорозі знялася велика буря. Ослики почали блудити в темряві і завезли старого до якогось урвища. Коли він уже мав скотитися у провалля, то промовив: «О Юпітере! Чим я тебе скривдив, що так прикро /101/ гину, а надто не через благородних Коней, не через добрих Мулів, але через поганеньких Осликів?».

«Отже, і я тепер так само сумую, що приймаю смерть не від поважних і шляхетних людей, а від негідних і мерзенних».





17. [БАТЬКО І СИНИ]


DE AGRICOLA ET FILIIS EIUS (CONCORDIA)

Agricola filios suos videns quotidie gladiantes neque in gratiam reducere potis esse iussit fasciculum virgarum sibi afferri (aderant autem filii illic sedentes). Quae cum allatae essent, colligavit omnes in unum fasciculum iussitque singulos eorum fasciculum capere atque confringere. Illis vero confringere non valentibus solvens postea fasciculum tradidit singulas virgas eis frangendas atque illis statim frangentibus intulit: «Ita quidem et vos, о Filioli mei, si unanimes invicem perstiteritis, inexpugnabiles vos hostibus invictosque praebebitis; sin minus, vestra ipsa aemulatio atque seditio opportunam vos praedam inimicis faciet».

Haec fabula innuit aeque res humanas capere, vel a concordia incrementum, vel a discordia iactutam.


ПРО СЕЛЯНИНА ТА ЙОГО СИНІВ (ЗГОДА)

Один Селянин бачив, як його Сини щодня б’ються між собою, але не міг їх примирити. Скориставшись з того, що одного разу Сини були вдома і мирно сиділи, він наказав їм принести йому оберемок прутів. Коли прути були принесені, він зв’язав їх усі разом в один пучок і звелів кожному Синові по черзі брати цей пучок і переламувати його. Вони не подужали цього зробити. Тоді він розв’язав пучок і дав їм ламати прути поодинці, і коли вони зараз же почали ламати, він звернувся до них з таким повчанням: «Так само і ви, мої Синки, якщо одностайно триматиметеся, один одного, будете силою, нездоланною і непереможною для ворогів; якщо ж ні, то суперництво і розбрат між вами зроблять вас легкою здобиччю для недругів».

Ця байка дає також розуміти, як треба провадити життєві справи: чи від згоди мати прибуток, чи від незгоди терпіти збиток.





18. [ПОДОРОЖНІ І ВЕДМІДЬ]


DE DUOBUS AMICIS ET URSO (АМІСІТІА)

Duobus Amicis, una iter facientibus, fit Ursus obviam, quorum unus perterritus, in arborem ascendens, latuit, alter vero, cum se imparem Urso fore, et si pugnaret, superatum iri, intelligens, procidens /102/ simulabat se mortuum esse. Ursus vero adveniens, et aures, et occiput eius olfaciebat, illo qui stratus iacebat, usque quaque continente respirationem; ita mortuum esse credens Ursus, abiit (aiunt enim non saevire in cadavera). Мох alter, qui inter frondes arboris latuerat, descendens, interrogavit Amicum, quidnam ad aurem Ursus esset secum locutus. Cui Amicus inquit: «Admonuit me, ne posthac cum huiusmodi amicis iter faciam».

Fabula haec innuit, devitandos esse amicos, qui periculoso in tempore ab auxilio praestando revocant pedes.


ПРО ДВОХ ДРУЗІВ І ВЕДМЕДЯ (ДРУЖБА)

Двоє Друзів ішли разом і зустріли Ведмедя. Один з друзів, злякавшись, зліз на дерево і сховався, а другий, розуміючи, що йому не зрівнятися з Ведмедем і що коли він стане з ним до бою, то буде переможений, упав на землю та удав з себе мертвого. Ведмідь підійшов, почав обнюхувати в нього вуха і потилицю, а Чоловік, лежачи непорушно, весь час стримував дихання. Тоді Ведмідь, повіривши, що перед ним мертва людина, пішов геть. (Кажуть, що він дійсно не виявляє лютості до трупів.) Незабаром той, що сховався в листі дерева, спустившись на землю, спитав у товариша, про що саме говорив йому на вухо Ведмідь. Тоді товариш відповів йому: «Він порадив мені надалі не подорожувати з такими друзями».

Ця байка дає зрозуміти, що треба уникати таких друзів, які в час небезпеки ухиляються від подання допомоги.





19. [ОЧЕРЕТ І МАСЛИНА]


DE ARUNDINE ET OLEA

Disceptabant aliquando Arundo et Olea de constantia et fortitudine et de firmitate. Et Olea quidem Arundini probra ingerebat, ut fragili et ad omnem ventum vacillanti. Arundo autem obticebat; non longum tempus spectans. Nam cum ventus vehemens ingruisset, Arundo reflectebatur agitabaturque: Olea vero, cum violentiae ventorum reluctari vellet, fracta est.

Haec fabula innuit eos, qui fortioribus ad tempus cedunt, potiores esse iis, qui non cedunt.


ПРО ОЧЕРЕТ І МАСЛИНУ

Одного разу Очерет і Маслина сперечалися про стійкість, хоробрість і міць. Маслина ганила Очерет за те, що той кволий і хитається від кожного подуву вітру, на що Очерет не відпові-/103/дав. Недовго довелося чекати. Адже, коли знявся великий вітер, Очерет почав хилитися і гойдатися, а Маслина, яка бажала противитись шаленству вітрів, була зламана.

Ця байка дає зрозуміти, що ті, які тимчасово поступаються перед сильнішими, перебувають у кращому становищі, ніж ті, які не поступаються.





20. [ОСЕЛ І ВОВК]


DE ASINO ЕТ LUPO

Asinus calcato ligni aculeo claudicabat, conspectoque Lupo, ait: «O Lupe, en prae cruciatu morior, futurus esca aut tua, aut vulturum, aut corvorum; unum modo munus abs te flagito: educ prius ex pede aculeum, ut moriar saltem sine cruciatu». Tunc Lupus summis dentibus aculeum mordicus deprehendens eduxit. Asinus vero doloris oblitus ferratos calces in faciem Lupi impegit, fractisque illius fronte, naribus et dentibus aufugit. Lupo se ipsum accusante ac merito sibi id evenisse dicente, quod qui didicerat esse lanius iumentorum, nunc eorura volebat esse chirurgus.

Haec fabula innuit, quod qui sua artificia desierunt, transferentes se ad aliena ipsis non apta, et in derisum veniunt et in discrimen.


ПРО ОСЛА І ВОВКА

Осел наступив на колючку з дерева і зашкутильгав. Побачивши Вовка, він звернувся до нього з такими словами: «О Вовче, дивись, я вмираю від муки і стану поживою для тебе чи для шулік, чи для воронів. А тому я прошу в тебе однієї лише ласки: швидше витягни з моєї ноги колючку, щоб вмерти мені принаймні без мук». Тоді Вовк, міцно вхопивши зубами колючку, витяг її. Але Осел, забувши про біль, копитами хвицнув Вовка по пиці і, розтрощивши йому лоба, розчавивши носа і вибивши зуби, втік. Вовк винуватить самого себе, кажучи, що це він дістав по заслузі, бо, вивчившись на різника, він захотів оце бути ветеринаром (в оригіналі гра слів: «вивчившись на скотобійця, захотів оце бути скотинячим хірургом». — В. К.).

Ця байка дає зрозуміти, що ті люди, які покидають свої ремесла і беруться за чужі, до яких вони не здатні, зазнають насмішок і наражаються на небезпеку. /104/





21. [ЛИСИЦЯ І ЛЕВ]


DE VULPE ЕТ LEONE

Vulpes, nullum antea Leonem conspicata, cum illi aliquando obviasset, ita conspectum eius expavit, ut parum abfuerit, quin extingueretur. Quod cum postea iterum accidisset, ad conspectum quidem Leonis exterrita esse dicitur, sed non ita, ut prius; tertio cum Leonem eundem vidisset in civitate, non modo non exterrita, sed confidenter adiens secum collocuta est et confabulata.

Haec fabula innuit, quod consuetudo et conversatio facit, ut, quae maxime horribilia et formidolosa sunt, neque horrida neque formidolosa videantur.


ПРО ЛИСИЦЮ І ЛЕВА

Одна Лисиця ще ніколи не бачила Лева, і коли вона якось зустрілася з ним, то так злякалась його вигляду, що мало не вмерла. Коли ж трапилося згодом знову побачити його, то хоч вигляд Лева, як кажуть, і налякав Лисицю, але не так, як раніше. Втретє зустрівши того самого Лева в місті, вона не тільки не злякалась, але, сміливо підійшовши до нього, почала з ним невимушено розмовляти.

Ця байка дає зрозуміти, що звичка та спілкування призводять до того, що найстрашніше й найжахливіше перестають здаватися такими.





22. [ЛИСИЦЯ І ВОВЧА ГОЛОВА]


Vulpes aliquando in domum Citharoedi ingressa, dum omnia instrumenta musica, omnem supellectilem scrutaretur, reperit e marmore Caput Lupinum, scienter fabreque factum. Quod cum in manum sumpsisset, inquit: «O Caput, cum magno sensu factum, nullum sensum obtinens!».

Haec fabula ad eos spectat, qui corporis dignitatem habent, animi industriam non habent.


Лисиця одного разу ввійшла в дім до кіфареда. Перебравши всі музичні інструменти і все начиння, вона знайшла мармурову Вовчу Голову, зроблену з великою майстерністю. Взявши її передніми лапами, вона промовила: «О Голово! Зроблена ти з великим розумом, але сама жодного розуму не маєш!».

Ця байка стосується тих, які мають шляхетний зовнішній вигляд, але не проявляють розумової діяльності. /105/




23. [ХВАЛЬКО]


НОМО GLORIOSUS

Vir quidam aliquandiu peregrinatus, cum iterum domum rediisset, cum multa ardua in diversis regionibus a se viriliter gesta iactabundus praedicabat, tum vero illud maxime, quod Rhodi omnes certamine saliendi superasset; eiusque rei Rhodios, qui affuerint, testes esse. Ad quem unus assistentium respondens inquit: «O homo, si verum est, quod loqueris, quid tibi opus est testibus? Ecce Rhodus, ecce hic certamen saliendi!».

Haec fabula innuit, quod ubi rerum testimonia adsunt, nihil opus est verbis.


ХВАЛЬКО

Один Чоловік, повернувшись додому після тривалої мандрівки по чужих краях, хвалькувато розповідав про те, скільки труднощів він мужньо подолав у різних країнах, і особливо про те, як він в Родосі переміг усіх своїх супротивників у змаганні в стрибках. Свідками цього, казав він, є родосці, які були присутні там. Тоді один із слухачів у відповідь зауважив йому: «О Чоловіче, якщо ти правду кажеш, то навіщо тобі свідки? Ось тобі Родос, ось тобі тут змагання в стрибках».

Ця байка дає зрозуміти, що там, де доказами є діла, немає потреби в свідках.





24. [КОЗЕНЯ І ВОВК]


HAEDUS ЕТ LUPUS

Haedus, derelictus а grege, persequente Lupo, conversus ad eum, dixit: «O Lupe, quoniam credo, me tuum cibum futurum, ne iniucunde moriar, cane tibia primum, ut saltem». Lupo autem canente tibia atque Haedo saltante, Canes cum audivissent, Lupum persecuti sunt. Hic, conversus, Haedo inquit: «Merito haec mihi fiunt, oportebat enim me, coquus cum sim, tibicinem non agere».


КОЗЕНЯ І ВОВК

Вовк наздоганяв Козеня, яке відбилося від отари. Козеня, звернувшись до нього, сказало: «О Вовче! Я знаю, що стану твоєю поживою, але хочу приємно вмерти. Отже, заграй на сопілку, а я потанцюю». Коли ж Вовк почав грати на сопілку, а ко-/106/зеня почало танцювати, Собаки почули і схопили Вовка. Тоді він, звернувшись до Козеняти, промовив: «Це мені по заслузі: адже мені, кухареві, не слід було братися за роботу дударя».





25. [СИН, БАТЬКО І ЛЕВ]


DE FILIO ЕТ PATRE

Filium quidam senex habebat generosi animi et venaticorum canum amatorem. Hunc per quietem viderat a Leone trucidari. Territus, igitur, ne forte somnium hoc aliquando sequeretur eventum, extruxit domum quandam politissimam, laquearibus ac fenestris amoenissimam: illucque inducens Filium, illi custos inhaerebat: depinxerat enim in ea domo ad oblectationem Filii omne genus animalium, in quibus et Leonem. Adolescens, haec inspiciens, eo amplius molestiae contrahebat; quadam autem vice Leoni propius stans, inquit: «O truculentissima fera, propter te et somnium Patris in hac domo asservor veluti in carcere; quid, igitur, faciam?». Et haec dicens manum parieti incussit, oculum Leoni eruere volens, et in clavum, qui illic latebat, offendit. Qua ex percussione manus emarcuit, sucrevitque sanies ac febris subsecuta est. Brevi adolescens est mortuus. Ita Leo adolescentem occidit, nihil adiuvante Patris sophismate.


ПРО СИНА І БАТЬКА

У одного старого Чоловіка був мужній Син, завзятий мисливець. Батько побачив уві сні, що Сина роздирає Лев. І от, боячись, щоб цей сон коли-небудь не справдився, він спорудив прегарний будинок, який приємно вражав своїми вікнами і фігурними стелями. І ввівши туди Сина, він приставив до нього охоронця. У цьому будинку Синові на розвагу він намалював різноманітних тварин, між ними і Лева. Дивлячись на все це, Син дедалі більше нудив світом. Спонукуваний злою долею, він зупинився поблизу Лева, сказавши: «О безміоно жорстокий Звіре! Через тебе і Батьків сон мене пильно охороняють в цьому будинку, ніби у в’язниці. Що ж мені робити?». І сказавши це, він ударив рукою по стіні, щоб вибити Левові око, але натрапив на цвях, який там непомітно стирчав. Від цього удаоу розболілася рука, з’явилася сукровиця, а далі спалахнула гарячка. Незабаром Юнак помер. Таким чином, Лев убив Юнака: Батьків захід нічим ие допоміг.





26. [ПІВЕНЬ І ПЕРЛИНА]


DE GALLO

Gallus gallinaceus dum vertit stercorarium, offendit Gemmam. «Quid, inquies, rem sic nitidam reperio? Si Gemmarius reperisset, nihil /107/ esset eo laetius, ut qui pretium sciret: mihi equidem nulli est usui, nec magni aestimo, imo equidem omnibus Gemmis granum hordei malim».

Per Gemmam artem sapientiamque intellige; per Gallum hominem stolidum et voluptarium. Nec stolidi artes liberales amant, cum usum earum nesciant; nec voluptarius, quippe cui una placeat voluptas.


ПРО ПІВНЯ

Порпаючись у купі гною, Півень натрапив на Перлину і каже: «Ну, навіщо мені оця блискуча річ? Якби її знайшов гранувальник, він був би дуже радий, бо знає їй ціну. Мені ж вона ні до чого і не має для мене ніякої вартості. Мало того, всі Перли я віддав би за одне Ячмінне Зерно».

Під Перлиною слід розуміти науку і мудрість; під Півнем — людину нерозумну і схильну до почуттєвих насолод. Адже нерозумні люди не люблять розумової праці, бо не вбачають у ній користі. Так само і люди, схильні лише до почуттєвих насолод; їм подобаються тільки такі насолоди.





27. [ВОВК ТА ЯГНЯ]


DE LUPO ЕТ AGNO

Lupus, ad caput fontis bibens, videt Agnum, procul infra bibentem. Accurrit, Agnum infra increpitat, quod turbavit fontem. Trepidare Agnus, supplicare, ut parcat innocenti: se, quando longe infra biberit, potum Lupi ne potuisse quidem turbare, nedum voluisse. Lupus contra intonat: «Nihil agis, sacrilege, semper Oves, parentes omneque tuum invisum genus, sedulo mihi adversatur. Tu mihi dabis hodie poenas».

Vetus dictum est, ut canem caedas, facile inveniri baculum. Potens, si libet nocere, facile capit nocendi causam; satis peccavit, qui resistere non potuit.


ПРО ВОВКА І ЯГНЯ

Вовк, п’ючи з верхів’я струмка, побачив Ягня, яке пило набагато нижче. Він підбіг і став гримати на Ягня, що воно нібито закаламутило струмок. Ягня почало тремтіти і благати Вовка, Щоб той пощадив його безневинного, бо воно, п’ючи воду набагато нижче, аж ніяк не могло закаламутити воду, яку він пив, тим паче, що воно і на думці не мало такого. Але Вовк репетує: «Ти, негіднику, кажеш, що ніякої шкоди не робиш? Всі Вівці, — і батьки твої і все твоє кляте кодло, — завжди і навмисне капостять мені! Тепер я з тобою розрахуюсь!». /108/

Є старовинне прислів’я: легко знайти палицю, щоб побити собаку. Сильний, коли йому хочеться нашкодити комусь, знайде причину. Хто не може дати відсіч, той завжди буде винним.





28. [ВОРОНА І ЛИСИЦЯ]


DE CORVO ЕТ VULPECULA

Praedam nactus strepitat in ramis Corvus. Videt Vulpecula gestientem, accurrit. «Corve, inquit, plurimam salutem impertit Vulpes. Saepenumero audieram famam esse mendacem, iam re ipsa experior. Nam ut hac forte iam praetereo, suspiciens te in arbore, advolo culpans famam. Fama cum est, te nigriorem pice esse, et video candidiorem nive: meo sane iudicio cygnos vincis, et hedera formosior alba es. Quodsi, ut plumis, ita et voce excellis, omnium avium equidem te dixerim reginam». Hac assentatiuncula illectus, Corvus ad canendum apparat, apparanti vero e rostro excidit caseus, quo correpto, Vulpecula cachinnum tollit. Tum demum miserum Corvum pudet pigetque sui, et iactura rei mista dolore dolet.

Nonnulli sic avidi laudis sunt, ut cum suo probro et damno ament assentatorem. Eiusmodi homunciones praeda sunt parasitis. Quodsi vitaveris iactantiam, facile assentatorum pestiferum genus vitaveris. Si tu voles esse Thraso, nusquam deerit Gnatho.


ПРО ВОРОНУ І ЛИСИЧКУ

Ворона, знайшовши здобич, галасливо і весело стрибала в гіллі. Лисичка, побачивши її, миттю підбігла до дерева та й каже: «Найщиріший привіт тобі від мене. Не раз я чула, що поговір брехливий, і ось тепер я в цьому переконалася на ділі. І справді: як тільки я тут оце випадково пройшла і побачила тебе на дереві, я примчала сюди, щоб спростувати поговір. Хоча кажуть, що ти чорніша від смоли, проте бачу, що ти біліша від снігу. На мою думку, ти, в дійсності, перевершуєш лебедів і прекрасніша за білий плющ. А якщо ти і голосом відзначаєшся так, як своїм пір’ям, то, далебі, я могла б назвати тебе царицею над всіма птахами». Заохочена цими лестощами, Ворона зібралася була заспівати і як тільки розкрила дзьоб, звідти випав сир. Лисиця схопила його і розреготалася. Тоді лише бідній Вороні стало соромно і прикро за себе, а втрата сиру завдала їй ще більшого жалю.

Деякі люди настільки честолюбні, що ймуть віри підлесникові собі на шкоду і ганьбу. Такі людці стають здобиччю дармоїдів. А якщо не будеш піддаватися лестощам, то врятуєшся від підлесників. Якщо захочеш бути Тразоном *, то ніде не бракуватиме Гнатона *.



* Персонажі комедії Теренція «Євнух». /109/






29. [ЛЕВ І ЗВІРІ]


Leo, qui in iuventute complures sua ferocitate fecerat inimicos, in senectute exolvit poenas. Reddunt talionem bestiae: dente Aper, cornu petit Taurus, inprimis Asellus, vetus ignaviae nomen cupiens abolere, verbis et calcibus strenue insultat. Tum gemens Leo: «Hi, quibus olim nocui, iam vicissim nocent, et merito. Sed hi, quibus aliquando profui, iam vicissim non prosunt, immo etiam immerito obsunt. Stultus fui, qui multos fecerim inimicos, stultior, qui falsis amicis confisus fuerim».

In secundis rebus non efferaris, non sis ferox. Nam si vultum mutavit fortuna, ulciscentur, quos laesisti. Et inter amicos fac habeas discrimen. Sunt enim quidam amici non tui, sed mensae fortunaeque tuae. Quae quidem fortuna simulac mutata erit, et illi mutabuntur. Et bene tecum actum erit, si non inimici fuerint. Merito queritur Ovidius:


Sic ego non paucis quondam munitus amicis,

dum flavit velis aura secunda meis.

Ut fera nimboso tumuerunt aequora vento,

in mediis lacera nave relinquor aquis.



Лев, котрий замолоду своєю гордовитістю нажив багато ворогів, на старості літ зазнав кари. Звірі віддавали йому належне: Вепр рвав його іклами, Бик колов рогами, а Осел нападав на нього з лайливими словами, завзято хвицаючись, бо хотів змити з себе славу ледаря. Тоді Лев, стогнучи, промовив: «Ті, яким я колись нашкодив, тепер в свою чергу шкодять мені — і це по заслузі. Але й ті, яким я колись допоміг, не тільки не допомагають мені взаємно під цю лиху годину, але навіть шкодять — цього вже я не заслужив. Я був дурним, що нажив багато ворогів; але був ще дурнішим, що довіряв нещирим друзям».

За щасливих обставин не зазнавайся, не будь гордовитим, бо коли доля відцурається від тебе, то помстяться тобі ті, яких ти скривдив. І поміж друзями старайся проводити різницю, бо є такі друзі, які віддані не тобі, а твоєму столу і твоєму добробуту: як тільки твоє щастя урветься, вони зрадять тебе і добре ще буде для тебе, коли не стануть твоїми ворогами. Справедливо скаржиться Овідій:


Доки вітром попутним мої надимались вітрила,

Друзів навколо зичливих я бачив без ліку.

Тільки ж потрапив під дощ на хвилях буремного моря,

Сам залишився в човні, пошматованім вітром шаленим. /110/





30. [СОБАКА І ОСЕЛ]


DE CANE ЕТ ASINO

Dum blandiretur Canis Hero et Familiae, Herus et Familia Canem demulcent. Asellus id videns, altius gemit, coepit eura pigere suae sortis, inique putat comparatum, Canem gratum esse cunctis, pascique de mensa herili, idque otio ludoque consequi; sese contra portare clitellas, caedi flagello, nunquam otiosum esse et cunctis tamen odiosum; si haec fiant blanditiis, eam artem, quae tam utilis est, statuit sectari. Igitur quodam tempore redeunti domum Hero, rem tentaturus, procurrit obviam, subsilit, pulsat ungulis. Exclamante Hero accurrere Servi, et ineptus Asselus, qui se urbanum credidit, fuste vapulat.

Non omnia possumus omnes, nec omnes omnia decent. Id quisque velit, id tentet, quod possit; quod graece: asinus lyrarum. Repugnante natura irritus est labor. Tu nihil invita facies dicesve Minerva, teste Horatio.


ПРО СОБАКУ І ОСЛА

Собака лащився до Хазяїна та його Челяді і за це ті гладили його. Осел, бачачи це, на весь голос заревів: він почав нарікати на свою долю, вважаючи несправедливим такий порядок, коли Собака користується загальною любов’ю і одержує їжу з хазяйського столу за те, що байдикує та грається, а він, навпаки, носить сідло, ніколи не знає відпочинку, проте його б’ють батогом і всі ненавидять; якщо блага Собаки здобуті лестощами, то і він не від того, щоб заходитися біля цієї, такої корисної, науки. І от одного разу, коли Хазяїн повертався додому, Осел, бажаючи перевірити своє вміння, побіг назустріч, підстрибуючи і гупаючи копитами. На крик Хазяїна прибігли Слуги, і дурний Осел, який переоцінив свої світські манери, був побитий палицею.

Не все усі ми вміємо, і не всім все личить. Хай кожен прагне того і береться за те, до чого він здатний, за грецьким прислів’ям: «Осел біля ліри». Даремними є зусилля, коли немає природного нахилу. За словами Горація: «Всупереч Мінерві ти нічого не зробиш і не скажеш».





31. [ЛЕВ І МИША]


DE LEONE ЕТ MURE

Leo aestu cursuque defessus sub umbra fronde super viridi quiescebat. Murium autem grege tergum eius percurrente experrectus unum e multis comprehendit. Supplicat captivus indignum se esse, cui Leo /111/ irascatur. Reputans ille in nece tantillae bestiolae nihil esse laudis captivum dimittit. Nec vero multo post Leo forte, dum per saltum currit, incidit in plagas. Rugire licet, exire non licet. Rugientem miserabilliter Leonem Mus audit, vocem agnoscit, repit in cuniculos, laqueorum quaerit nodos, quaesitos invenit, inventos corrodit. Leo e plagis evadit.

Haec fabula suadet potentibus clementiam.


ПРО ЛЕВА І МИШУ

Лев, знесилений спекою і бігом, спав у затінку на свіжій зелені, але зграя Мишей, яка перебігала по левовій спині, розбуркала його, і він зловив одну з багатьох. Полонянка почала благати Лева, кажучи, що вона не заслужила його гніву. Лев, зміркувавши, що убивство такого дрібненького звірка не додасть йому честі, відпустив Полонянку на волю. Але незабаром, бігаючи по ущелині, Лев зненацька потрапив у тенета. Реви — не реви, а виплутатися ніяк. Миша чує та пізнає голос Лева, який жалібно реве, проникає в підземелля, шукає вузли на путах, нарешті знаходить їх, а знайшовши, перегризає, і Лев тікає з пастки.

Ця байка радить власть імущим мати милосердя.





32. [ПЛІД ГІР]


MONTIUM PARTUS

Olim rumor erat parturire Montes. Homines accurrunt, circurasistunt, monstri quippiam non sine pavore exspectantes. Pariunt tandem Montes, exit Mus. Tum omnes visu emori.

Hanc fabellam tangit Horatius: «Parturiunt Montes, nascetur ridiculus Mus».

Notat autem iactantiam. Iactabundi enim, cum magna profitentur et ostentant, vix parva faciunt. Plerumque gravior periculo est periculi metus.


ПЛІД ГІР

Одного разу пішла чутка, що у гір почалися перейми. Прибігли люди, стали навколо, боязко чекаючи чогось неймовірного. Нарешті Гори розродилися — і на світ з’явилася... Миша. Від цього видовища всі тоді помирали зо сміху.

Цю баєчку згадує Горацій: «Мають розродитися Гори. А що народиться? Смішна Миша!».

Тут засуджуються хвастощі. Адже хвалькуваті люди, нескромно приписуючи собі велике, насилу роблять мале. Здебільшого, побоювання небезпеки важче за саму небезпеку. /112/





33. [ОЛЕНЬ І МУЛ]


CERVUS ЕТ MULUS

Fucum humanis oculis facere res est facillimi negotii. Dei vero fallere oculos nulla ars unquam potuit. Cuius rei veritatem sequenti apologo docemur.

Cervus insequentes proxime venatores fugiens metu delatus est in stabulum. Hic Mulum rogavit tantillum sibi spatii non invideret, quo fugam liceret dissimulare, dum transvecti essent venatores. Cui Mulus: «Hic, inquit, parum eris securus. Brevi aderunt et Herus et Famulus». Cervus opinionis suae tenax et spei metusque plenus: «Videbo, ait, quas fugae meae tenebras captem, tantum non me prodas». Vix tutum se recepit, et Famulus irrumpit, Cervum tamen profundiore foeno utcumque iam sepultum non observat, sicque abit. Cervus iure sibi gratulatur, quod oculos Famuli fefellisset, iam paene victor omnem periculi metum ponebat. Cui Mulus: «Mi frater, hanc talpam decepisse non artis fuit, sed fortunae. Vae tibi, si venerit Herus, Lynceos is habet oculos; hunc si fefelleris, triumphum cane». Brevi et ipse Herus adest dumque omnia sagaci lustrat oculo, cornu cervinum e foeno prominens deprehendit et simul fugitivum hospitem. Мох complosis manibus servos inclamat. Ita miser carcerem esse sensit, quod asylum putabat.

Servi sunt, quotquot mortales virunt. Dominus omnium solus Deus. Illorum oculos decipere ac fugere facile; dominum, qui merus est oculus, nemo fefellit unquam. Meminerimus, igitur, quacunque et quocunque pedem moverimus, nos esse deprehensos ab eo, qui est et videt ubique.


ОЛЕНЬ І МУЛ

Замилювати очі людям — справа дуже легка, але ніякими хитрощами ще ніколи не вдалось обдурити всевидющі очі бога. Справедливість цього нам пояснює такий аполог.

Олень, тікаючи від мисливців, які гналися за ним, не тямлячи себе від страху, потрапив у хлів. Він попросив Мула дозволити йому перебути тут деякий час, щоб можна було потім, коли мисливці проїдуть далі, тікати в інший бік. Мул відповів йому: «Тут для тебе ненадійна схованка, бо незабаром прийдуть сюди Хазяїн і Слуга». Олень, упертий у своєму рішенні і сповнений страху та надій, сказав: «Я подивлюся, як замаскувати свою втечу; тільки ти мене не видавай». Як тільки він відчув себе у безпеці, з’явився Слуга, але, не помітивши Оленя, який встиг уже глибоко зануритися в сіно, так і пішов собі геть. Олень по праву вітав себе з тим, що замилив йому очі і мало не як переможець вже ладен був відкинути всякий страх перед небезпекою. Мул же звернувся до нього з такими словами: «Брате мій, обдурити цього сліпого крота було справою не спритності, а щасливого випадку. Лихо тобі буде, якщо прийде Хазяїн: у нього очі Лінкея. Коли тобі вдасться /113/ обдурити його, тоді грай перемогу». Скоро сюди зайшов і сам Хазяїн. Оглядаючи все пильним оком, він помітив оленячий ріг, що стирчав із сіна, отже, і гостя-втікача. Зараз же він заплескав у долоні, скликаючи рабів. Таким чином, нещасному Оленеві стало ясно: те, що він вважав за схованку, виявилося в’язницею.

Раби — це всі без винятку люди. Хазяїном над усіма є один лише бог. Легко відвести їхні очі та втекти від них. Всевидяче око Хазяїна ніхто ще не обдурював. Отож пам’ятаймо: де б і куди б ми не йшли, ми перед очима у того, хто є всюдисущим і всевидящим.





34. [ЛАСТІВКИ І ЛЕБЕДІ]


Hirundines quondam Cignos cavillis increpabant, propterea quod nec cum hominibus consuetudinem habere nec canendi artem in publicum proferre vellent, sed circa prata solum et flumina canerent ac solitudinem amplecterentur, perinde atque eos musices suppuderet. «At nostrae, inquiebant, sunt urbes, nostri homines et thalami atque apud Homines garrimus resque nostras illis exponimus, nimium vetera illa». At Cigni, qui earum garrulitatem exosam haberent, vix quidem illos sermone dignos duxerunt, sed tandem: «O praeclarae, inquiunt, causa nostra in solitudinem libens se quispiam contulerit, ut musicam audiat, cum Zephyro pennas nostras inflandas permittimus, ut suave quidpiam et concinnum inspiret. Quare, si non multum nec apud multos canimus, at illud certe in nobis pulcherrimum est, quod modum in canendo tenemus nec musicam tumultibus permiscemus. Vos autem et in aedes admissas homines fastidiunt et canentes aversantur idque optimo iure, quippe quae nec incisa quidem lingua silere possitis, verum ipsa ex sectione linguae et calamitatis, quamvis alia lingua quovis alio Jove loquatiore satis».


Одного разу Ластівки дошкульно ганили Лебедів за те, що ті не бажають ні спілкуватися з Людьми, ні прилюдно виявляти свій хист до співів, а співають лише біля лугів і річок та люблять самотність, неначе соромляться свого мистецтва. «Нам же, — говорили вони, — належать міста, і Люди — наші, і житла, і ми при Людях щебечемо, розповідаючи їм про наші теперішні справи і дуже давні». Хоча Лебедям набридла їхня балакучість і вони вважали, що з Ластівками не варто встрявати в суперечку, однак відповіли: «О прекрасні! Кожному вільно заради нас податися до безлюддя, щоб послухати наш спів та подивитись, як ми підставляємо свої крила повівам Зефіра, щоб той навіяв нам щось чарівне та гармонійне. Щоправда, співаємо ми небагато і не для багатьох, але це — наша найкраща риса: ми знаємо міру в співах і не змішуємо наше мистецтво з шумом і гамором. А вами Люди гребують, дарма що ви допущені в їхні житла, і коли співаєте, від вас відвертаються — і з цілковитою підставою: якщо навіть надрізати вам язик, ви не зможете замовкнути; треба геть чисто вирізати вам язик, бо який би не залишився, він буде надто балакучий». /114/













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.