Дослідження долі польської шляхти в Україні в 1863-1914 роках задумане як з’єднувальна ланка між моєю попередньою книгою 1 і польськими працями 1918-1939 років про шляхту, а також з останніми розробками про поляків цих же часів у Радянській Україні.
Ланка, якої бракувало
Даний розділ виник внаслідок усвідомлення двох упущень. У згаданій вище праці я зосередився виключно на описі грандіозної акції російського уряду 1831-1850 років по ревізії титулів польської шляхти, стверджуючи, що її мета полягала в знищенні політичної ролі певної соціальної групи, терпіти яку надалі здавалося неможливим і небезпечним. Такий підхід не був неправильним, але в ньому є певна партикулярність. Оформлення в 1831 р. серед селян прошарку однодвірців, який протягом 20 наступних років мав поповнитися за рахунок безземельних шляхтичів, не увінчалося б успіхом без співучасті, а то й активного сприяння з боку заможної польської шляхти. Слушні критичні зауваження Ірени Рихлікової 2 допомогти мені зрозуміти, що цю акцію слід пов’язати з процесами, які розпочалися давніше, і що вона набагато більше, ніж я показав, відповідала прагненням магнатів.
Отже, в адміністративній декласації 30-40-х років XIX ст. треба бачити не тільки репресії царського самодержавства проти соціальної групи, якій не знайшлося місця в станах російського суспільства, але й розвиток польської тенденції до позбавлення шляхетської бідноти громадянських прав. Очевидність цього явища наприкінці XVIII ст. добре висвітлена Єжи Єдліцьким 3.
1 Beauvois D. Le Noble, le serfet le revizor. — P. 99-159; український переклад,с. 143-202.
2 Rychlikowa I. Deklasacja drobnej szlachty polskiej w Cesarstwie Rosyjskim, sporo «Pułapkę na szlachtę» Daniela Beauvois // Przegląd Historyczny, t. XXIX, z. 1. — 1988. — S. 121-147.
3 Jedlicki J. Klejnot i barjery społeczne. — Warszawa, 1968. — S. 134-182.
І. Рихлікова наводить приклади, що датуються 1754 р., коли шляхетська чернь з с. Можарі поблизу Овруча боролася проти магната Міха-ла Радзивила, який прагнув позбавити її власності й прав лицарського стану. Боротьба завершилася шибеницями, сажанням на палю, трупами, викинутими на поталу диким звірам, стиранням написів на могильних плитах тощо 4. У «Законі про сеймики», включеному до Конституції 3 Травня 1791 р., передбачалося, що безземельна шляхта не матиме жодних політичних прав, а 1810 р. родина Радзивилів, не вагаючись, письмово заявила, що шляхтичі на її розлогих маєтностях у Слуцьку та інших місцевостях будуть зведені до рівня селян з накладенням подушного податку і обов’язком постачання рекрутів царю. У цей же час Тадеуш Чацький підкреслював злиденність цих багатодітних невдах з більш ніж сумнівними титулами, які, прагнучи довести своє походження, ставали жертвами адвокатів, що захланно намагались витягти з них останній гріш 5. В одній з недавніх праць показано, що під час опитування 1814 р., попри французькі ідеали й Цивільний кодекс, земельна шляхта Варшавського королівства також висловилася за позбавлення зубожілих шляхтичів будь-яких привілеїв 6. Фелікс Потоцький, власник чи не найрозкішніших маєтностей в Україні, керувався такою самою логікою, коли в 1802 р. прогнав більшість шляхтичів-орендарів з Уманщини, зрівнявши їхні домівки з землею, щоб вони не мали куди повернутися; його приклад не гаючись наслідувала і родина Браницьких у своїх не менш розлогих маєтках у Білій Церкві 7. Російська влада марно пробувала обмежити такі виселення, зобов’язавши власників та шляхтичів, що мешкали на їхніх землях, реєструвати укладені угоди в повітових комісіях; так, 65 дрібних шляхтичів з маєтку Зофії Замойської в Косові воліли бути вигнаними, але не підписати угоди 8. Зрештою, вслід за Конституцією 3 Травня в
4 Rychlikowal. Op.cit.,- S. 130.
5 Ibid. — P. 126, 139.Е.Ростворовський показав, що після реформи сеймиків 1791 р. 43,3% шляхтичів вже не користувалися вповні своїми правами. Див.: Ile było w Rzeczypospolitej obywateli szlachty? // Kwartalnik Historyczny. 1987, N° 3. — S. 3-40.
6 Stankiewicz Z. Szlachta-ziemiane w świetle ankiety włościańskiej 1914 r. II Ziemiaństwo polskie 1795-1945 rr. /Pod. red. J.Leskiewiczowa. — Warszawa, 1985. -S. 117.
7 Rychlikowa I. Op.cit. — S. 130.
8 Ibid. — C. 129. І. Рихлікова наводить ще кілька прикладів процесу декласації до 1831 р., див.: Tatarzy litewscy 1764-1831 — szlachta?//Kwartalnik Historyczny. — 1990, N Q 3-4. — S. 76-122; Carat wobec polskiej szlachty 1772-1831II Kwartalnik Historyczny. R. XCVIII, N 9 3,1991. — S. 51-83. Про статус шляхти на північних землях див.: Sikorska-Kulesza J. Weryfikacje szlachectwa jako instrument stanowej degradacji drobnej szlachty na Litwie i Białorusi w latach 1831-l868//Przegląd Wschodni, 1992-1993, z. 3(7). — S. 557-572; а також у книзі: Deklasacja drobnej szlachty na Litwie i Białorusi w XIX w. — Pruszków, Ajaks, 1995. — 113 s.
конституціях Варшавського королівства і Конгресового Королівства повторювалось, що безземельна шляхта не може ні обиратися, ні володіти виборчим голосом.
Відтак, стає очевидним (навіть за необхідності більш поглибленого вивчення переддня 1831 р., коли будуть знайдені інші й повніші приклади вигнання шляхти шляхтичами, окрім прикладів І. Рихлікової), що я помилявся, пишучи в попередній книзі, ніби до Листопадового повстання 1830 р., в силу давньої шляхетської солідарності, безземельна шляхта провадила ледь не ідилічне життя, подібне до описаного Г. Жевуським у «Спогадах Соплиці». Перебуваючи під враженням грандіозності й системності російської акції, я, напевне, не приділив належної уваги пошукові свідчень про причетність поляків до адміністративної декласації. Щоправда, я й надалі вважаю, що поодинокі протести шляхетських маршалків у 30-х роках XIX ст. проти надто поспішного запису до категорії однодвірців є свідченням живучості решток солідарності між багатими й бідними. Втім, очевидним залишається головне: і губернські, і повітові маршалки, відповідальні за книги й реєстри всієї «шляхетської братії», великою мірою прилучилися до виключення зі своїх рядів 72 144 шляхтичів, котрих протягом 1831-1833 років визнано «фальшивими», та пізнішої хвилі 1834-1839 років, коли такої долі зазнають ще 93 139 осіб. Зрозуміло, що 165 тис. однодвірців завдячують своєю декласацією тискові росіян, але про них забули і їхні колишні панове-брати. Лише 160 тис., які були декласовані пізніше Центральною ревізійною комісією, створеною Бібіковим 1840 р. у Києві, стали жертвами виключно російських ревізорів після конфіскації згаданих книг. Але й на цей раз жоден поляк не запротестував проти такого приниження, а київському губернаторові лишалося хіба порадіти змовницькому мовчанню. Він, звичайно ж, одразу заявив, що віднині землевласники не бачать потреби солідаризуватися зі шляхтою, яка з економічної точки зору є такою ж маловартісною, як і кріпаки-українці 9.
9 Beauvois D. Op. cit. — P. 115, український переклад, с. 158-159. Такий самий розрив солідарності чітко простежується в інших відламах Польщі, див.: Smoleński W. Drobna szlachta II Pisma historyczne, t. I. — Kraków, 1901; Chamerska. Drobna szlachta w Królestwie Polskim 1832- 7 865. — Warszawa, 1974 / Spra wozdanie z konferencji nauko wej o drobnej szlachcie na Mazowszu i Podlasiu II Zeszyty Naukowe UW, filia w Białymstoku, Humanistyka, IV, 19, Prace humanistyczne. — Białystok, 1977. Досліджень про становище декласованої шляхти у Галичині, де її було не так і багато (66 990 осіб в 1824 р.) бракує, пор.: Ślusarek K. Szlachta w Galicji Wschodniej na przełomie XVIII-XIX w., rozmieszczenie i liczebność II Studia Historyczne, R. XXXIV, 1991, z. 2(133). У Литві й Білорусі декласація була не такою нещадною, див.: Zasztowt L. Koniec przywilejów — degradacja drobnej szlachty polskiej na Litwie historycznej i Prawobrzeżnej Ukrainie wiatach 1831-186811 Przegląd Wschodni, 1.1, z. 3, 1991. — 5.615-614. Недавно вийшло багато документоване дослідження, що має передусім етнографічний характер, про життя застінкової шляхти на Поліссі від 1863 р. до наших днів: KrawczakT. W szlacheckim zaścianku. — Warszawa-Sedlce, 1994. — 311 s. Залишається відкритим дуже важливе питання про етнічне походження дрібної шляхти на Правобережній Україні. Хоча вона сама часто вважала себе основою польськості, а царат це постійно підтверджував, українські історики одностайно підкреслюють, що вже наприкінці середньовіччя ця група була досить численною, хоча й неполонізованою. Див. фундаментальну працю: Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. — К., 1993. — 414 с., а також: Lipiński W. Szlachta na Ukrainie, udział jej w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów. — Kraków-Kijów, 1909. — 88 s.Найновіші польські дослідження або беззастережно приймають автохтонний характер дрібної шляхти, пор.: Radzik R. Ewolucja narodowa społeczności Kresów Wschodnich II Kultura i społeczeństwo, R. XXXV, № 2. — Lublin, 1991. — S. 57-72,, або підкреслюють значущість прийшлого елементу з питомої Польщі: Orzechowski J. Okcydentalizacja Rusi Koronnej w XIV-XV w. II Dzieje Lubelszczyzny, t. 4. — Warszawa, 1989. — S. 21-24, а ще більше: Litwin H. Napływ szlachty polskiej na Ukrainie w latach 1569-1648- машинопис докторської дисертації 1987 р. в Інституті історії ПАН у Варшаві (365 с.). Немає сумніву в тому, що русько-православне походження лягло в основу пізнішого об’єднання частини дрібної шляхти з антипомі-щицькими угрупуваннями. Пор. також: Antoni J. (Rolle A.). Dzieje szlachty okolicznej w owruckim powiecie II Biblioteka Warszawska, 1881, t. 2. — S. 19-39, 183-200, 352.
Збірник документів українською мовою, який з’явився невдовзі після моєї книги, підтвердив жахливе становище селян, а також тяжку долю безземельної шляхти, що вела розпачливу боротьбу за збереження титулів 10. Зрештою, тим, хто уважно читав мою книгу, ясно, що в 1831-1863 роках конфлікт між цією шляхтою і людьми, в чиїй економічній залежності вона перебувала, поглибився. Я підкреслював, наскільки землевласники опиралися нав’язаному їм обов’язкові збирати і передавати державі подимний податок, котрий вдарив по декласованих. На таку сув’язь з жебраками, якої хотіла російська система, багаті погоджувалися з відразою. Єдиною позитивною для них стороною російського законодавства було зобов’язання бідноти до рекрутської повинності. Я показав, що ця страшна перспектива, яка дозволяла землевласникам позбавитися надто енергійних декласованих, чиєю єдиною окрасою залишалася особиста гідність, сприймалася нещасними як глибока образа. Єдиним засобом уникнути відправки в армію, що прирівнювалася до каторги, не раз ставало самокаліцтво. Іще гірші наслідки для однодвірців тягла за собою неможливість одержати освіту, підвідомчу Міністерству народної освіти (рішення 1841 р.), і поступити на цивільну службу. Культурна стерилізація цілої групи, писав я, стала найстрашнішим результатом такої нечуваної акції. Дивуючись відносно
10 Селянський рух на Україні. 1826-1849 / Упор. Гісцова Л.З. та інші. — Т. 2. — К.: Наукова думка, 1985.
незначному фізичному опорові декласації, невеликій кількості бунтівників (подібних до колишніх шляхтичів села Лучинці біля Могилева на Поділлі у маєтку Уруської-Собанської, які в 1851 р. силою примусили поважати свої права), можемо, проте, констатувати: розрив шляхетської солідарності щодалі поглиблювався. У 1858 р. уряд Олександра II, охоплений ще більшим лібералізмом, ніж польські латифундисти в Україні, звернувся до них з проханням подати пропозиції стосовно надання землі колишній шляхті (це передбачалося серед заходів, пов’язаних з майбутньою відміною кріпацтва) 11. Рішучі негативні відповіді на це питання є найкращим вступом до даного дослідження: багаті, легітимовані шляхтичі вже не сприймали однодвірців як людей, пов’язаних з ними історично, культурно, національне й економічно, навпаки — вони дедалі більше уявлялися непотрібним баластом, небажаним тілом, а тенденція до його відторгнення ставала щораз виразнішою. Далі ми побачимо неприховану жорстокість такого ставлення, котра в 1863 р. ще не була настільки помітною. Відозви варшавських повстанців, перейняті національним духом, лише на певний час загальмували відверті прояви відчуження стосовно тих, хто не належав до землевласників, примушуючи сприймати їх передовсім як співвітчизників.
Для того, щоб зв’язати попередню книгу з даною працею і вписати обидві в єдиний довготривалий період, мені довелося заглянути в глибші часи польської історії. Тепер же для руху вперед необхідно розчистити перспективу.
Описуючи велику ревізію шляхетських титулів, я вибирав слова з тенденцією до гіперболізації, що цілком природно, коли вдуматися в масштаби цієї історичної драми та неймовірні засоби, використані росіянами для доведення задуманого до кінця. Але такий словник міг викликати перебільшене враження про наслідки. Простежуючи неприховані, цілеспрямовані наміри російської адміністрації, я так часто говорив про «зникнення», «ліквідацію», «смерть» колишньої безземельної шляхти, що деякі читачі навіть подумали, ніби йдеться про фізичне винищення. Насправді ж енергія російських міністрів і чергових київських генерал-губернаторів була спрямована «лише» (коли можна так висловитися) на те, щоб довести до зникнення цей прошарок як частину лицарського стану, тобто виключити його зі складу єдиної соціальної категорії, яка володіла громадянськими правами. І саме в цьому, і лише в цьому, плані було досягнуто успіху, бо хоча поняття «шляхта» чи «колишня шляхта» до однодвірців офіційно не прикладалося, сама група залишилася, і спосіб життя її членів практично не змінився.
11 Beauvois D. Op. сіt. — Р. 136-137, український переклад, с. 179-180.
Відтак, точніше було б говорити про деградацію чи планомірне приниження, ніж про ліквідацію. Знищення другосортної шляхти протягом 1831-1850 років швидше належить до царини — зрештою, визначальної -принципів і соціальних структур, ніж до царини щоденних практик. Один проникливий читач слушно зауважив 12, що неправильно говорити «шляхта зникла, розчинилася, як цього й хотів Бібіков, у масі селян-кріпаків» 13. Він підкреслив, що, навіть понижені до рівня селян, ці люди зуміли зберегти національну самосвідомість і римо-католицьку віру. Врешті-решт, сам Сталін був змушений рахуватися з ними, створивши в 1925 р. автономну зону під Житомиром — «Мархлевщину» (від прізвища Мархлевського, одного з лідерів польських більшовиків).
Докладно аналізуючи осатанілий психоз царської адміністрації, я майже повірив, що ця історія добігла кінця у 1863 р., після чого бідолашні герої моєї «пастки на шляхту» перейшли в цілковите небуття. Понадстолітнє мовчання істориків примусило мене теж певний час думати, що загальне забуття свідчить про реальне зникнення, хоча насправді йшлося лише про неймовірну ефективність роботи російських (пізніше й радянських) архівістів і про змову мовчання довкола героїв нашої драми. Було, звичайно, відомо (Ожешкова та її роман «Хам» блискуче це підтвердили), що в Литві й Білорусі шляхта збереглася, але вважалося, що ця маса не залишила жодного сліду в Україні. І.Рихлікова, котра помічає найменші похибки в моїх міркуваннях, писала наприкінці розлогої, присвяченої мені рецензії: «Теза Бовуа здається правильною щодо Київщини. Дрібна шляхта, живучи серед динамічного українського і російського елементу, [...] втратила свою національну самосвідомість і розчинилася в «українському морі» настільки, що поміщики, які з покоління в покоління жили у своїх маєтках, вже не вирізняли її на початку XX ст.» 14.
Втім, я й сам досить швидко засумнівався у вірності думки, для обгрунтування якої доклав стільки зусиль. Передусім була незаперечною збереженість цієї групи в 1918-1939 роках на сході тогочасної Польщі, тобто в тій частині Волині, яку приєднали до Польщі після Ризького договору. Ця шляхта стала предметом надто підозрілої уваги так званих соціологів,
12 Tynna C.-Z. Polacy na Ukrainie// Kultura, 1989, № 3. — S. 106-110.
13 Beauvois D. Op. cit. — S. 139, український переклад, с. 182.
14 Rychlikowa I. Op. cit. — S. 145. її учениця Сікорська-Кулеша помилялася, намагаючись захистити поміщиків з точки зору польського гонору. Вона вважає, «що не вдалося запрягти поляків до справи екзекуції дрібної шляхти» і що з мого боку це «абсолютне непорозуміння» (див. названу працю, с. 104). Далі ми, однак, ще раз переконаємося, що «національна єдність» для більшості землевласників в гру вже не входила.
заклопотаних більше політичними відшкодуваннями, ніж науковим аналізом 15. Комітет у справах зубожілої шляхти Східної Польщі, створений у червні 1938 р. і очолений, як і можна було чекати, полковником А. Гораком (до нього теж входили сенатор В. Пулнарович та два інтелектуали Т. Цеслак і Ю. Одровонж-Пєньонжек), опублікував працю С.Двораковського на цю тему 16. Відзначаючись різко антиукраїнськими настроями, члени Комітету не приховували надії залучити нащадків згаданої шляхти до «відновлення польської могутності на кресах», до «праці по поверненню до джерел», інтеграції з польським селянством в «єдиний оплот» і «союз з класом власників та інтелігенції» 17. Посилаючись на дані з 141 округу Волині, де мешкало 20 тис. таких осіб, Комітет був змушений визнати їхню глибоку українізацію, що робить його сподівання більш ніж дивними. Двораковський теж був схильний повірити, що цю бідноту, наділену «первісною простотою» і призвичаєну до «неймовірних злиднів», коли її вміло оточити солдатами-землеробами, священиками-місіонерами і уважною адміністрацією, здатною розбудити «гордість походження», можна перетворити на діяльний фактор у завоюванні Великої Польщі в кордонах до 1772 року. Ще в 1939 р. можемо прочитати (о наївність!): «Цей регіон з його примітивною культурою та мало або тільки почасти викристалізуваним національним почуттям значно легше, ніж інші, піддається впливу вищої польської культури» 18. Сміховинному імперіалізмові не бракувало й расистського забарвлення. Кілька проведених на місцях опитувань мали засвідчити, що польський елемент на українській землі був носієм незаперечної вищості. Двораковський записав, що у с. Мочула «шляхта виразно відрізнялася з антропологічної точки зору від селян [українських — Д.Б.]. З першого погляду помітно відмінність між шляхтичами і селянами, бо в останніх виразніше проявляються риси лапоноїдального типу» 19.
Полишивши розчулені розумування їхнім авторам, історик мав би запитати себе: звідки в 1921 р. взялася ця розпливчата і маловідома група?
15 Tarnawski A. Szlachta zagrodowa w Polsce południowo-wschodniej, materiały do bibliografii. -Lwów, 1938.
16 Dworakowski S. Szlachta zagrodowa we wschodnich powiatach Wołynia i Polesia. — Warszawa, 1939. — 128 s.У такому самому дусі див.: Horoszkiewicz J. W poleskich zaściankach szlacheckich// Ziemia, 1935, N-6-7; Memorandum w sprawie szlachty zagrodowej na Wschodzie Polski. — Warszawa, 1938.
17 Dworakowski S. Op.cit. — S. 116-118.
18 Ibid.-C. 24-33.
19 Ibid. — S. 75.У такому ж дусі і наступна праця: Horoszkiewicz R. Szlachta zaściankowa na ziemiach wschodnich. -Warszawa, 1936.
Вона, певна річ, не могла зникнути, як води підземної річки, після 1863 р., аби знову виринути через 50 років. Так постала необхідність дослідження.
Потреба в ньому зросла ще більше, коли стала відомою доля іншої частини цієї самої групи, яка після Ризького договору опинилася по другий бік кордону. Праці Миколи Іванова 20 відкрили нам, що в Білорусі та Україні радянська влада хотіла накинути колишній шляхті роль протилежну, а водночас симетричну тій, яку пропонували польські націоналісти перед війною. Автономна зона, створена в основному для неї на Правобережній Україні (Мархлевщина) в 1925-1935 роках, мала стати лабораторією, де формувалася б «польська пролетарська культура». Як писав М.Іванов, 496 тис. осіб, котрі згідно з переписом 1926 р. назвали себе поляками, були згруповані на землях магнатів, що втекли на Захід, і активно «реполоні-зовані» через школи 21, різноманітні видання, газети, радіо, театри й польськомовну адміністрацію; народні комісари вважали їх воском, придатним для будь-яких маніпуляцій. Як і в Польщі, радянська система 1920-х, відносно відкрита для національного розвитку, дала змогу досить широко відродитися католицизму, але курс на колективізацію відразу ж показав межі піддатливості нещасних «селян». У 1925 р. їх «згрупували», а в 1935 р. у відповідь на пасивний опір почали розпорошувати шляхом масових депортацій до Казахстану та Сибіру. Коли взяти до уваги бідність цих людей, не може не дивувати неприйняття ними засад колективізму та впертий індивідуалізм, особливо в порівнянні з опором сталінізму в 1933 р. так званих українських «куркулів», драматично змальованим Василем Баркою в «Жовтому князі». Звідки ж у цих людей такий особливий пієтет перед земельною власністю?
Побіжне знайомство з працями польських мемуаристів, очевидців життя XIX ст., переконує, що від них годі сподіватися якоїсь інформації. Чи варто цьому дивуватися? Писати мемуари — значить цікавитися більше собою, ніж довколишнім світом 22, до того ж, автори мемуарів — це вихідці з
20 Iwanów M. Polacy w Związku Radzieckim 1918-1939. — Wrocław, 1990; доповнене видання: Pierwszy naród ukarany. — Warszawa, 1991; Polonia w Związku Radzieckim okresu międzywojennego, kontrowersje wokół liczebności// Dzieje najnowsze, 1987, XIX, 4. — S. 29-51. Генеральний консул Польщі у Харкові писав 2 березня 1925 р., що в Україні, зокрема на Правобережжі, нараховувалось 450 тис. поляків і 9/10 цієї спільноти становили селяни, див.: Stan polskości na Ukrainie II Przegląd Wschodni. — Warszawa, t. l, z. 4. — S. 847-851. Подібні відомості зустрічаємо в: Lizak W. Rozstrzelana Polonia 1917-1939; Kupczak J. Polacy na Ukrainie wiatach 1921-1939II Politologia, XII, Wyd. Uniw. Wrocławskiego, 1994. — 358 s.
21 Kawecka K. Problemy rozwoju oświaty i kultury Polonii Radzieckiej w latach 1921-1929II Kultura skupisk polonijnych. — Warszawa, 1981.
22 Beauvois D. Eux et les autres// Pologne plurielle et singulière. — Lille: P.U.L., 1993.-S. 127-149.
середовища забезпечених землевласників або досить близькі до нього, їх мало цікавила доля декласованих. Одразу ж після повстання 1863-1864 років в еміграції на Заході поширювалася брошурка, де проблемі надавалося животрепетного звучання:
«Окрім селян, — писалося там, — на Русі існують ще й інші раби, котрі, проте, не є потомством Хама. Маю на увазі шляхтичів-чиншовиків, котрих на московський лад називають однодвірцями; вони бідніші за селян-кріпаків, їх сотні тисяч». Згадавши про діяльність Бібікова, автор продовжує: «Вони опинилися в прямій залежності від чиновників, не маючи змоги сплачувати податок. Позбавлені землі, вони, землероби за традицією і з необхідності, розійшлися по безкраїх володіннях шляхти, підтвердженої Герольдією. Перетворившись на здобич московських поліцейських, котрі обібрали їх до останньої копійки, заробленої тяжкою працею, вони сховалися під крилом панів. Але ті відштовхнули своїх братів, не простягнули руку тим, хто тонув, забули їх, залишили на поталу і навіть — яка ганьба! — перетворили на інструмент власної вигоди, давши їм такі роботи і такі повинності, що майже дорівнювали кріпацтву. Забутий, беззахисний, експлуатований і нещасний однодворець, предки якого брали участь у виборах короля на полі Волі [у Варшаві — Д.Б.], не раз були честю, завжди щитом і збройною рукою країни, сьогодні веде життя волоцюги і тварини, п’є, він дурніший і нещасніший за селянина, ніде не чує братнього слова і втрачає свої традиції» 23.
Далі автор цього тексту подає кілька великодушних постромантичних фантазій щодо спроможності декласованої шляхти піднятися в ім’я Польщі: «До неї треба йти відкрито, говорячи правду, не обіцяючи зайвого, не обманюючи її, щоб вона відчула свою значущість і зрозуміла, що може виграти, а що втратити. Підготовлена таким чином до боротьби, вона стане незрівнянним військом. На неї треба впливати зсередини, саме тут може бути створено першу ланку конспірації, її соціальне становище жахливе, на ньому цілком певно можна наголошувати. Це — велика сила, але ця сила лежить облогом...» 24. Далі ми побачимо, скільки трагічної ілюзорності було в цих патріотичних мріях.
Що ж до решти поляків, то незначна кількість згадок свідчить, як швидко впав інтерес до цієї групи. Після 1876 р. в Августа Іванського зустрічаємо наскільки ж загадковий, настільки й тривожний натяк: «У майбутньому цих нещасних чекала доля в сотні разів гірша, ніж кріпаків» 25.
23 Gozdawa. Ruś przed i po powstaniu zbrojnym 1863 r. — Bendlikon (Zürich), 1862. — S. 26-27.
24 Ibid. — S. 32, 38-39.
25 Iwański A. Pamiętniki 1832-1876. — Warszawa, 1968. — S. 228,прим. 3.
Ян Талько-Гринцевич, який написав мемуари в 1929 р., добре пам’ятає часи, коли, працюючи лікарем у Звенигородці на Київщині, він регулярно надсилав хроніку в газету Kraj у Санкт-Петербург за підписом «Ян Ілговський». У хроніці 80-х років деталей про становище шляхти могло прослизнути небагато, бо київський генерал-губернатор наклав суцільне black-out* на це питання у пресі, проте в мемуарах є дві згадки, які підказують шляхи можливого пошуку: «Великі землевласники допомагають урядові, бо розширюючи свої маєтності, позбавляють шляхтичів-чиншовиків землі, на якій ті жили віками», і трохи далі:» Вбачаючи в шляхтичах-чиншовиках політичне небажаний елемент, російський уряд намагався ліквідувати їх і знайшов ефективну допомогу з боку землевласників, бо ті, невдоволені малим чиншем, воліють заокруглювати свої землі, прогнавши чиншовиків з їхніх давніх садиб. Доля останніх гірша за долю селян. Хмари над декласованою шляхтою густішали: переслідування урядом, панами, расова ворожість і зневага селян. Проте втрачаючи не раз свою мову й релігію, вона, однак, зберігала традицію походження...» 26. Такі пасажі викликають у нас передчуття неминучої драми, але не задовольняють читацького інтересу.
Інші мемуаристи почасти заторкнули проблему, описуючи «шляхетські села», які вони бачили у рідному краї, і розповідаючи про їхні звичаї. Вони жалкують, що люди в цих селах розмовляють по-українському, але підкреслюють вірність католицькій вірі та їхній страх перед змішаними шлюбами. Проте ці, радше етнографічні, відомості аж ніяк не розкривають історичної еволюції даної групи. «У нас немає жодних даних про кількість однодвірців на Поділлі», — напише один з них 27. Навіть ті, хто близько стикався зі значним числом таких людей, не побачили в цьому історичного уроку. Так, овручанин Мошинський залишив хіба анекдотичні розважання ідеаліста про кількох рудників, ливарників ламоніту (заліза, яке виплавляли з болота), що звертались один до одного «паночку», «пане» по-польському -це незмінно зворушувало автора 28.
Марно шукати точніших відомостей у нечисленних польських істориків, які могли б і, напевно, мали б дослідити долю даної групи. В книзі «Польське населення в Росії у 1863-1914 роках» немає й натяку на колишню шляхту з тієї простої причини, що автор обмежився офіційними даними перепису
* Затемнення, заборону (англ.).
26 Talko-Hryncewicz J. Z przeżytych dni 1850-1908. — Warszawa, 130. — S. 114, 150.
27 Walewski W. Wspomnienia z Podola II Pamiętnik Kijowski. — London, 1966. — T.3. — S. 17.
28 Moszynscy E. i R.-J. Szkice i wspomnienia z ziemi owruckiej na Wołyniu II Pamiętnik Kijowski. -T.2. — S. 224.
населення імперії за 1897 р. Там, звичайно, про декласованих шляхтичів не згадувалось, оскільки з адміністративної точки зору ця категорія зникла, злившись для чиновників з селянами 29. Наведені там цифри нецікаві для нас, бо в них змішано всіх поляків імперії: немає різниці навіть між поляками з власне російських і західних губерній, а північно-західні губернії (Литва, Білорусь) не відділені від південно-західних (Правобережна Україна), хоча їх розвиток і структури після 1795 р. суттєво відрізнялися.
В одній з недавніх праць про Волинське воєводство 1921-1939 років 30 згадується, що в околицях Володимира, Ковеля і Луцька проживало близько 80 тис. нащадків декласованої шляхти, повторюється, що їхня національна свідомість була дуже невиразною, але не робиться нічого для з’ясування причин деградації. Автор обмежується відсилкою до тривіальних і дуже нечітких свідчень, зібраних у ті часи серед зацікавлених осіб, чий культурний рівень не дає можливості скласти цілісне струнке уявлення: «Відбувався взаємний обмін розповідями про походження місцевого польського елементу... Ніхто нічого не знав з минувшини цієї польськості, ніхто нею не переймався. Про занепад Польщі говорилося як про неминучу справедливість, кару Божу польським панам за страждання, що їх вони завдали народу...» 31.
Пошуки цих утоплеників історії здавалися геть безнадійними, бо вони -спершу шляхта, потім колишня шляхта і, нарешті, однодвірці — поступово втратили саме ім’я в офіційній термінології Російської імперії, буцімто через якийсь магічний номіналізм назвати їх — значило б визнати їхнє існування. Справді, назва «однодвірці» зникла 1868 р. (далі ми побачимо за яких обставин), і коли не звернути уваги на ключ, який є в мемуарах Талька-Гринцевича та в нечисленних статтях у пресі, можна й далі помилково вважати, що злиття з «селянським морем» здійснилося повністю і що перед нами — взірець тотальної асиміляції однієї частини населення іншою.
Втім, 30 попередніх років історії вже навчили нас обачності. Ми знаємо, як непокірно повелися ці люди у відповідь на спробу Кисельова об’єднати
29 Łukawski Z. Ludnośćpolska w Rosji 1863-1914. -Wrocław, 1978. -S. 81-82. Ми вже вказували на відсутність будь-якого розрізнення категорії «селян» на початку століття у Баргошевича чи Бакара; на це саме надибуємо і в найновіших дослідженнях: Eberhardt P. Przemiany narodowościowe na Ukrainie XX w. — Warszawa, Obóz, 1994. — S. 15-36, 56-59.
30 Mędrzecki W. Województwo wołyńskie 1921-1939. Elementy przemian cywilizacyjnych, społecznych i politycznych. — Wrocław, 1988.-S. 116-117.
31 Życiorysy wiejskich działaczy Wołynia. — Warszawa, 1938. — S. 38-39, цит. В.Менджецький.
їх у 1834 р. в колективи типу російського мира. Знаємо також, якого краху зазнав указ 1841 р., спрямований на їх сукупне розселення по околицях імперії. Невдача всіх спроб встановити за ними пильний контроль Міністерства внутрішніх справ чи Міністерства державних маєтностей зумовили вже з 1846 р. (тобто наприкінці акції по декласації шляхти на папері) намір ліквідувати цих людей як окрему адміністративну категорію, але най-палкіше бажання Бібікова буде реалізоване лише через 20 років 32.
Для того, щоб розшукати і витягти їх із забуття, треба придивлятися не до їхнього соціального чи геральдичного статусу, практично відсутнього, а скерувати увагу на економічний стан, попри всі бюрократичні маніпуляції 1831-1863 років відносно стабільний. Після Січневого повстання 1863-1864 років декласована шляхта продовжувала користуватися з решток колишньої шляхетської солідарності: у переважній більшості вона проживала на землях, що належали багатим шляхтичам, сплачуючи чинш, згідно зі звичаєвим правом, санкціонованим Литовським Статутом, через що й називалася чиншовою шляхтою. Ось ця нитка Аріадни і дала нам змогу виявити в архівах, де ці люди записані в каталогах під назвою чиншовики, матеріали, необхідні для даного дослідження.
Задля справедливості зауважимо, що ця група-фантом вже була предметом історичного дослідження в 1960 р. в російськомовній праці, згаданій у попередніх розділах 33. Остання, проте, залишилася невідомою у Польщі й на Заході; окрім того, неприйнятним був і сам спосіб висвітлення проблеми. В часи написання книги її автор Д.П. Пойда не міг досліджувати нічого іншого, крім монолітного «класу селян» — угноєння Великої Жовтневої революції в період її визрівання. Саме тому, навіть виділяючи серед інших прошарків селянства чиншовиків, він остерігався подати бодай найменше уточнення щодо їхнього походження чи культурної, мовної і релігійної відмінності. Д.П. Пойда присвятив близько 30 сторінок цим людям, примудрившись жодного разу не згадати про шляхетське коріння і не відзначити вочевидь польських рис їхнього становища. Перед нами — типовий приклад того, як марксистська ідеологія «єдиного селянського фронту» деформувала історію, втискуючи її в наперед задану схему і в дивний спосіб живлячись з нівеляції, здійснюваної з кінця XIX ст. царською адміністрацією, яка також не бажала знати ні українців, ні поляків, а тільки «селян» (звісно, російських). Як вже було зауважено, марксистський «інтернаціоналізм» у його постсталінському варіанті дозволяв обходити всі
32 Beauvois D. Op. сit — Р. 127-130, український переклад, с. 171-174.
33 Пойда Д.П. Ук. Соч
національні проблеми завдяки прекрасному поєднанню з ідеологією великоросійського царату 34.
Кінець однодвірців
Перш за все належить з’ясувати, за яких обставин і коли зникла соціально-адміністративна категорія однодвірців. Оскільки це питання досі не досліджувалось, в літературі трапляється чимало довільних перекручень. Так, І. Рихлікова, вважаючи, що вони зникли після 1857 р., пише: «Не одна справа тяглася десятки років аж до рескрипту 1857 р., згідно з яким усі, чия приналежність до дворян не була узаконена, формально приєднувалися до стану вільних селян», і категорично стверджує: «Ідеї Бібікова були реалізовані лише в 1857 р., коли однодвірців остаточно відділили від дворянського стану і влили в клас вільних селян» 35. Проте згаданий рескрипт справив далеко не такий глобальний вплив на долю колишньої шляхти. Вище ми бачили, що і в серпні 1858 р. предводитель дворянства Київського повіту дає різко негативну відповідь на прохання російських властей проаналізувати можливості поліпшення долі однодвірців. Помилка Рихлікової пов’язана з географічними розбіжностями: вона взяла до уваги спроби, зроблені в Білорусі (втім, і вони вдалися неповністю) з метою адміністративної декласації шляхти, з чим на північному заході імперії барилися більше порівняно з південним заходом. На це, зокрема, вказує її згадка про асиміляцію з вольними людьми — прошарком, майже відсутнім у південно-західних губерніях, але досить численним у Литві й Білорусі. За рішенням від 20 листопада 1857 р., лише певна кількість декласованих цих губерній була приєднана до названої категорії, утворивши окрему групу № 1 — первый разряд, протиставлену вже існуючій групі № 2 — второму разряду 36.
Насправді ж російська влада не надто серйозно підходила до ліквідації категорії українських однодвірців, аж доки не було завершено формальну декласацію в литовсько-білоруських губерніях. Власне на останні спрямовувались усі зусилля, а Західний комітет (відновлений у Санкт-Петербурзі з 1862 по 22 грудня 1864 р.) доручив віленським генерал-губернаторам
34 Інші радянські дослідники обмежуються лише згадкою про дану проблему, воліючи обходити її висвітлення, напр.: Анфимов А.М Ук. соч. — С. 38.
35 Rychlikova I. Op. сit. — 5. 136, 139.
36 Улащик Н.Н. Предпосылки крестьянской реформы 1861 ?,. в Литее и Западной Белоруссии. — М., 1965. — С. 80-88. Про вольных людей див.: Смирнов Н. Вольные люди западных губерний и узаконения, относящиеся до их устройства. — Ковно, 1885.
(В.І. Назімову у 1855-1863 та, особливо, М.М. Муравйову в 1863-1865 роках) провести цю акцію так само успішно й швидко, як 15 років тому це зробив Бібіков у Південно-Західному краї. Це дало підстави радянському дослідникові дворянства А.П. Кореліну твердити, що указ від 4 липня 1863 р. означав кінець однодвірців 37. В дійсності ж, у зв’язку з повстанням цей указ зобов’язував тимчасово призупинити розгляд паперів тих осіб, які домагалися підтвердження шляхетства, і йшлося здебільшого про північно-західні землі. «Всі без винятку особи, належні до колишньої шляхти, будуть зараховані в податні стани, якщо до 1 січня 1865 р. не буде підтверджене їхнє дворянство», — говорилося в указі. Серед податних категорій, запропонованих на вибір декласованим шляхтичам, надалі фігурували одно-двірці 38. Дослідження Сузанни Самбук підтверджує оперативність, радикальність і масовість ревізії титулів на північно-західних теренах протягом 1864 р.: не брався до уваги жоден акт про надання шляхетства в копії; предводителі дворянства (призначені з Росії) мусили дати довідку про політичну благонадійність; кожне прохання про визнання титулу слід було подавати на офіційному бланку з 10-рубльовою маркою, що перевищувало фінансові можливості більшості декласованих. З тих 20 тисяч, які відповідали згаданим умовам (їм тимчасово довелося записатися в податні стани), лише 10850 чол. одержали підтвердження в 1868-1869 роках, а 9 492 були визнані не-шляхтичами 39.
Проблема розсортування щодалі зростаючої маси декласованих потребувала невідкладного розв’язання. У південно-західних губерніях поліція гарячкове квапилася ліквідувати надмірні свободи однодвірців, організувавши суворий контроль за ними, зокрема в неспокійному 1864 році. 21 січня цього року подільський губернатор надіслав генерал-губернаторові звіт, заснований на даних кам’янецького справника, який добре відображає розгубленість поліції, її зацікавленість у прискіпливому контролі. В ньому зазначалося, що домашня обслуга землевласників, майже завжди замішана у політичне підозрілих справах, складається з колишньої шляхти, рідко
37 Корелин А.П. Дворянство в пореформенной России 1861-1904. — М., 1979. — С. 46.
38 3 пізнішого недатованого (приблизно 1880 р.) документа, якому можна вірити, неочіку-вано дізнаємося, що велика кількість осіб (61 481) з південно-західних губерній таки сподівалася довести своє шляхетство на 1 січня 1865 р. Після ревізії титулів 36 812 осіб вибрали міщанський стан, а 21 613 — стан однодвірців. Решта (2 056) погодились виїхати у південні губернії, дехто записався у купці: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 713, спр. 410.
39 Самбук С.М. Политика царизма в Белоруссии во второй половше XIX в. — Минск, 1980. — С. 38-39. Про докладний хід цієї акції у Литві й Білорусі див.: Sikorska-Kulesza J. Op. cit. — S. 93-102.
підтвердженої Герольдією, котра здебільшого не має никакой оседлости. Вона користується з гостинності багатіїв, виконуючи різноманітні, нечітко визначені обов’язки і часто міняючи заняття, що ускладнює нагляд поліції. Колишні шляхтичі, писалося у звіті, оселяються в конторах або у флігелях резиденцій, а то й на віддалених хуторах, де за ними неможливо наглядати, оскільки вони не контактують з селянами. При переїздах їх часто затримують, і вони приводять поліцію в замішання, показуючи папери про приналежність до шляхетства. Але як дізнатися, чи вони справді шукають роботи, чи просто вештаються, куди збираються і звідки повертаються? Кам’я-нецький справник хотів би взяти їх усіх на облік, завести спеціальні книги, контрольовані у волості, де б мали бути записані всі панські слуги, орендарі та чиншовики як по селах, так і по хуторах, із зазначенням їхнього заняття, підтвердженого господарями. На будь-яке переміщення мав би давати дозвіл господар, вказуючи тривалість відлучки у внутрішньому паспорті, завізованому поліцією.
Анненкову дуже заімпонувала пропозиція, 6 лютого 1864 р. він рекомендував трьом губернаторам запровадити її в практику. З відповіді київського губернатора від 13 березня 1864 р. можна припустити, що до цього приступили, проте, найімовірніше, і на цей раз акція по встановленню тотального контролю виявилася надто складною 40.
Указом від 23 вересня 1864 р. 41 Сенат знову рекомендував генерал-губернаторам «особливу пильність» при «визнанні шляхетства»; зрозуміло, це передусім стосувалося віленського генерал-губернатора. Проте волинський губернатор хотів би дещо уточнити, оскільки намітився новий небажаний рух: частина найбільш доскіпливих однодвірців почала цікавитись указом від 30 липня 1863 р. про обов’язкові земельні дотації і про надання селянам 20% знижки по виплатах. За таких умов вони також хотіли стати селянами! Прикладом може послужити Ян Клецель, виходець з «колишньої польської шляхти», який звернувся у Волинську казенну палату з проханням, написаним з дотриманням належних формальностей, приписати його сім’ю до селянської громади Вишнівчика (Кам’янецький повіт). Генерал-губернатор приєднався до думки свого волинського колеги, що демарші такого роду можуть завдати шкоди селянам, яким і без того бракує землі, і ухвалив, що в подібних випадках потрібна згода громади 42. Таким чином, ставало ясно: однодвірців благодіяння реформи не стосувалися.
40 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 814, спр. 39.
41 Указ Сенату № 54 340.
42 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 304, спр. 54: запит житомирського губернатора до генерал-губернатора 8 березня 1865 р., відповідь від 22 травня 1865 р.
Це дуже дивно, бо в північно-західних губерніях, схоже, орієнтувалися на політику надання земельних дотацій декласованим. 25 липня 1864 р. був проголошений імператорський указ про надання землі вольным людям групи № 1, які потрапили в неї після 20 листопада 1857 р. Окрім того, в указі зазначалось, що вольные люди групи № 2, чиї чиншові володіння оформились давніше, зможуть користуватися своєю землею протягом 12 років, коли підпишуть нові орендні угоди з власниками, надалі ж останні мають право розірвати ці угоди за власним бажанням. Хоча такий варіант задовольняв сторони не вповні, але за умови розповсюдження по всіх західних губерніях міг стати початковим організаційним етапом. Саме так це зрозумів і волинський губернатор, який 18 липня 1867 р. звернувся до генерал-губернатора Безака з запитом, чи указ від 25 липня 1864 р. поширюється на однодвірців, котрі проживають в державних маєтностях (їх там багато внаслідок конфіскації) та в приватних маєтках. Відповідь була негативною 43.
Дуже швидко стала також очевидною нагальна потреба в спрощенні категоріального розмаїття. Так, волинський губернатор пояснював Безакові, наскільки воно ускладнює управління. Наприклад, у приватному маєтку Новий Завод, недавно придбаному купцем Вайнштейном по аукціоні по боргах Жевуських, на 16 830 дес. нараховується 19 хуторів, у них 250 халуп та 823 душі чоловічої статі. Серед останніх — підтверджені дворяни, одно-двірці, міщани, відставні солдати і вольные люди (176 однодвірців зареєстрували як вольных людей під час перепису 1858 р.). На додачу до цієї плутанини 66 з них відмовились скористатись указом від 25 липня 1864 р. про земельні дотації, вважаючи надану землю неродючою, і вже два роки вимагають (і таки домоглися) записати їх житомирськими міщанами! 44
Судячи з прохань про приписку то до міщан, то до селян, асиміляція колишньої шляхти з цими категоріями здавалася логічною, і Міністерство державних маєтностей, яке й так нараховувало велику кількість таких посторонних людей на підвідомчій території, вирішило подати приклад. Передусім міністерство мало намір, як 31 серпня 1867 р. сповіщав віце-міністр Комітетові в селянських справах, покласти край конфліктам між однодвірцями і державними селянами. Останні й справді дедалі частіше скаржилися, що їхні сусіди, живучи так само, як і вони, не належать до миру, платять меншу орендну платню і не виконують обов’язкових відробітків. Ця польська шляхта — політичне шкідлива, говорили селяни (або від їх імені говорив віце-міністр), вона швидко множиться, зайняті нею
43 Там само, оп. 306, спр. 311.
44 Там само, спр. 105: лист волинського губернатора від 23 серпня 1867 р.
наділи могли б покрити недостачу землі в сільських громадах, чи надатися сільським робітникам чи відставним солдатам. Шляхта зберегла статус, який мала, коли залежала від панів ще до конфіскацій: вона лише платить чинш, визначений у давніх люстраціях на необмежений строк. Це тим несправедливіше, що її наділи не збігаються з загальним устроєм сільського життя, а тому призводять до ще більшого черезсмужжя селянських ділянок. Отже, система довічного чиншового володіння, ці анахронічні острівці не мають підстав для дальшого існування на державних землях. Відтак, Міністерство державних маєтностей домоглося прийняття Головним комітетом у селянських справах закону від 20 жовтня 1867 р. Його 7, 8 і 10 статті визначали, що однодвірці мусять сплачувати такий самий, що й селяни, викуп, завдяки чому втратять свій особливий статус і «остаточно розчиняться в загальній масі сільського населення». Вони можуть відмовитись від купівлі, але тоді мусять сплатити чинш на користь миру або виїхати з державних земель 45.
Цілком імовірно, що з часом цей закон дійсно сприяв би асиміляції колишньої шляхти з державними селянами, оскільки чинш загалом був значно вищим, ніж передбачений реформою викуп, тож його сплата була вигідною для зацікавлених залишитися на своїй землі. Однак запровадження закону було затримане через нерішучість віленського генерал-губернатора Потапова. Оскільки закон стосувався державних маєтностей як північно-західних, так і південно-західних губерній, його непокоїло, що ревізія титулів ще не завершена. І хоча ці відмовки аж ніяк не стосувалися південного заходу, вони все-таки похитнули певність Безака, особливо після ознайомлення з різко антипольською запискою віленського колеги від 1 серпня 1868 р., де, зокрема, підкреслювалось, що згаданий закон суперечить указові від 10 грудня 1865 р., який забороняв полякам купувати нові землі. Тож 28 серпня 1868 р. Безак звернувся до Міністерства за роз’ясненнями 46.
Шляхта, яка мала чиншові володіння на державних землях, була нечисленна порівняно з чиншовою шляхтою приватних володінь. Власне в обороні інтересів останньої виступив (і то набагато активніше, ніж волинський губернатор) голова Бердичівського суду Київської губернії 18 вересня 1867 р. в листі до генерал-губернатора. Це — перший документ, який виразно засвідчує назрівання серйозного конфлікту між декласованими шляхтичами й дворянами-землевласниками — росіянами та поляками.
45 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 307, спр. 521.
46 Там само.
Звідси можна простежити початок поступового розриву між шляхтою, яку позбавили титулу, і земельною шляхтою. На підтвердження незацікавленості землевласників у забезпеченні однодвірців землею варто додати, що в проекті, підготовленому у Києві 1860 р. Товариством земельного кредиту 47, згадки про них доволі туманні. Те саме бачимо в «Золотих привілеях», випущених у березні 1863 р. Центральним повстанським комітетом з метою залучити однодвірців і селян до боротьби з царизмом: «Однодвірці і шляхтичі-чиншовики отримають землю під город і оранку у вічне користування нарівні з селянами. Землю виділятимуть з панської там, де її буде достатньо, або з державного фонду; за неї заплатить державна скарбниця» 48. Очевидно, люди не надто вірили цим обіцянкам, бо, за підрахунками радянського дослідника Зайцева, серед польських повстанців нараховувалося всього 14% вихідців з багатотисячної маси однодвірців 49. Провід повстання швидко дійшов висновку (забувши пошукати причини у власній байдужості), що повстанський рух провалився власне через ренегатство шляхетської братії. Антоні Хамець, повноважний комісар Національного уряду на Русі, в одному зі своїх закликів наприкінці літа 1863 р. писав, звертаючись до безземельної шляхти: «Народний уряд гнівається на вас, бо коли весною вибухло повстання, вас не було разом з нами, і цим зумовлені всі наші біди» 50. Отже, політична індиферентність декласованої маси невдовзі стане для багатьох землевласників ще одним претекстом викинути, не вагаючись, бідолах зі своїх володінь.
У згаданому листі за вересень 1867 р. 51 голова Бердичівського суду писав: «Останнім часом немало землевласників, побоюючись, що надана в оренду однодвірцям земля надовго залишиться в їхніх руках, та ще й за незмінну ціну, почали відбирати в них поля і домівки». Вираз «останнім часом» у вустах судового чиновника може, найімовірніше, означати рік чи два, тож логічно припустити, що позбавлення чиншовиків землі почалося невдовзі після краху повстання. Далі в цьому ж листі натрапляємо на головне свідчення того, наскільки питання чиншової власності переплутувалося з селянським: «У багатьох маєтках однодвірці користувалися
47 Rychlikowa I. Op. cit. — S. 145.
48 Пойда Д. П. Ук. соч. — С. 120, прим. 2.
49 Зайцев В. М. Социально-сословньш состав участников восстания 1863 г. — М., 1973. -С. 198-199.
50 Documenty Rządu Centralnego Narodowego i Rządu Narodowego. — Wrocław, 1968. — S. 547-549. Цит за: Kieniewicz S. Daniel Beauvois o Kresach południowych II Przegląd Historyczny, 1986, t. LXXVII z. 4. — S. 770.
51 ЦДІАУК, ф. 422.
будівлями, які поміщики відібрали у селян, а також незайнятими громадськими землями, що знаходились у розпорядженні панів. Сьогодні ці землі й будівлі повертаються селянам...». Коли ж ці землі були забрані в селян і передані шляхті? Цілком імовірно, що йдеться про те, в який спосіб оминали інвентарну реформу 1847 р. 52 : замість того, щоб надати селянам можливість скористатися проведеною в їхніх інтересах реформою, польські пани воліли передати якомога більше землі в чиншове володіння шляхті з метою перешкодити зміцненню позицій селян. У контексті посиленого сприяння селянам з 1865 р. і повернення цих земель тим, кому вони від початку й призначалися, це неминуче загострило відносини між селянами й однодвірцями, а ще більше — між однодвірцями й поміщиками. «Ось чому однодвірці, — писав бердичівський суддя, — залишившись без землі й притулку, безперервно звертаються з проханням полегшити їхню нещасну долю. Під час перебування київського губернатора в містечку Самгородок надійшло багато скарг однодвірців на поміщиків з протестами проти відбирання землі. Оскільки в Бердичівському повіті на приватних землях проживає не одна тисяча родин однодвірців, постає необхідність якомога швидше вирішити цю проблему. Якщо на цих людей не будуть поширені правила, підтверджені імператорським указом від 25 липня 1864 р., однодвірці опиняться в дуже незавидному становищі і перетворяться на величезну масу пролетарів».
Звернімо увагу на проникливість голови суду й ранню появу під пером царського чиновника слова «пролетарі» для позначення колишньої польської шляхти. Проте Безак не прислухався ні до нього, ні до рекомендацій волинського губернатора. 18 жовтня 1867 р. він відповів, що указ від 25 липня 1864 р. стосується лише вольных людей, належних до спеціальної категорії, і їх не треба плутати з однодвірцями 53. Відтак відмова від найпростішого рішення прирікала шляхту на більш ніж 40-річні злидні й конфлікти.
52 Beauvois D. Op. сіt. — Р. 62-70 (український переклад, с. 106-115. та попередній розділ даного дослідження).
53 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 306, спр. 311. Ми бачили (див. примітки 36 і 43), що закон від 25 липня 1864 р. стосувався лише розряду № 1 вольных людей. Розряд № 2 дістав змогу одержати землю лише через 12 років після прийняття закону від 12 березня 1878 р., який стосувався саме його — у 1890 р. На думку Н. Смирнова, ця група, чисельністю до 100 тис. осіб, мешкала переважно в Литві. В західноукраїнських губерніях їх нараховувалося всього 13 тис., з них 75% на Волині: ймовірно, це була околична шляхта з Овруцького і Житомирського повітів. Процес надання землі цій окремій категорії в 1890-1896 рр. у південно-західних губерніях добре відображають справи: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 690, спр. 87, 168, 322; оп. 693, спр. 374.
Небажання надати землю однодвірцям, що сиділи в приватних маєтках, пояснювалось, звичайно ж, складністю забезпечення контролю за ними, як ми вже бачили — більшого, ніж на державних землях. Окрім того, Безакові, як нікому, були відомі зовсім інакші плани Міністерства внутрішніх справ стосовно однодвірців, оскільки він сам брав участь у їх розробці. У записці від 14 жовтня 1867 р., підписаній ним разом з віленським колегою, особливий акцент ставився на політичній неблагонадійності цього польського елементу. Повертаючись до старих кліше, Безак писав, що колишня шляхта «становить найбільш небезпечний і найменш задоволений елемент у краї; вона завжди була й надалі залишається матеріалом, готовим до всякого революційного руху, вона ж переважала в рядах повстанських банд під час останніх заворушень». Ми знаємо, що було якраз навпаки, але сила міфу виявилась живучою 54. 8 січня 1868 р. у Санкт-Петербурзі відбулося спільне і «досить бурхливе» засідання Головного комітету у селянських справах (у віданні Міністерства внутрішніх справ) та законодавчого департаменту Державної ради, де було прийняте рішення про «відміну прав польської шляхти й однодвірців з метою їх подальшого злиття з загалом сільського та міського населення», що означало — «ліквідувати їх існування поза іншими станами і навіть саму назву польської шляхти» 55. Отже, віднині ці люди, залежно від адміністративного місцезнаходження, мали бути приєднані або до селянства, або до міщанства (відомо, що розсипи маленьких містечок по Україні дуже нагадували села).
Чи ж справді йшлося про реформу? Звісно, ні. Згідно з давнім бажанням Бібікова, зникала назва, але річ залишалась. Перейменувати замало, аби покінчити з людьми. Окрім того, приєднання до стану селян не означало, що однодвірці зможуть ipso facto* скористатись земельними дотаціями, передбаченими для колишніх кріпаків. Марно царський уряд докладав зусиль до заміни етикетки, бо вже невдовзі стало очевидним, що ця група людей і надалі відрізняється характером використання землі від тих, з ким її хотіли асимілювати. Чиншове володіння — невідома росіянам і чужа українським селянам система, являло собою оригінальні, давні і настільки повязані з духом польської шляхти відносини в сільському господарстві, що вони стали каменем спотикання для всіх асиміляторських домагань. Віднині прикметною рисою колишньої шляхти буде власне цей, архаїчний
54 РДІА,ф. 1181,оп. 1, т.XV, спр.60 (1867 р.).
55 Валуев П. А.Дневник. -Т. 2. -М., 1961.-С. 233; звіт генерал-губернатора Безака за 1867-1868 рр.: РДІА, ф. 1261, оп. 1, спр. 10.
*Тим самим (лат.).
спосіб довічного або тривалого володіння землею; він же послужить підставою для її нової назви. Віднині цих людей почали іменувати дворянами-чиншовиками: Obiit однодворець, чиншовик natus est*.
Земля — капіталістична вартість
Оскільки згадана група не зникла, то відразу після ліквідації її назви санкт-петербурзькі сановники знову, як і при Катерині II, Олександрі І, Миколі І, почали мріяти про її усунення шляхом депортації. Проте, як і півстоліття тому, коштів на проведення такої акції бракувало, тому довелось обмежитися підтримкою добровільних виїздів. 19 лютого 1868 р. Державна рада інформувала віце-міністра внутрішніх справ Лобанова-Ростовського про необхідність доповнити відповідний закон статтею, яка давала б «бажаючим» змогу переселятися на східні околиці імперії. Спостерігаючи неуспіх цієї пропозиції і наростання конфліктів між чиншовиками і землевласниками, 28 червня 1868 р. Безак пропонує Міністерствам внутрішніх справ, фінансів та державних маєтностей розширити заходи по заохоченню, аби надати однодвірцям [схоже, цю назву важко забути — Д. Б.] можливість виїжджати до Новоросії, в Крим чи на Кавказ завдяки наданню «допомоги і привілеїв». У відповідь Міністерство державних маєтностей погодилося «допомогти» переселенцям до Тавриди, а Комітет міністрів ратифікував відповідне положення 13 січня 1869 р. Проте скоро стало очевидним, що чиншовики, впевнені у своїх правах на землю, якою володіли, не мали щонайменшого бажання, за поодинокими винятками, залишати насиджені місця 56.
Отже, проблема чиншових володінь набувала щодалі більшої економічної і соціальної ваги, а тим часом царська влада ще довго продовжувала апелювати до політичних і націоналістичних фантазій. Виходило так, що єдину користь від зміни імені цих людей отримала незмінність магічної поведінки. Втім, у країні, де ілюзорне (Потьомкінські села!) важило часом більше, ніж реальне, паперові викрутаси дозволяли створити видимість зникнення цілої соціальної групи. Найважливішим здавалося стерти політичні ознаки й символи минулого. Генерал-губернатор наказав скрупульозно
*Помер однодворець, народився чиншовик (лат.).
56 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 713, спр. 410:3аписка о чиншевом владеии в Юго-Западном крае, анонімна записка без дати (близько 1880 р.). Див далі (прим. 117) про долю села, яке погодилось виїхати в Крим.
доповідати про випадки патріотичної зухвалості шляхти, хоча проблема полягала зовсім в іншому, і знадобилося 15 років, щоб влада зрозуміла, до чого йдеться. Так, 15 серпня 1867 р. однодвірця Яна Сливинського з Бердичева ув’язнено на два місяці за те, що напідпитку в корчмі він образив імператора словами: «Щоб він здох» 57. 12 грудня 1870 р. однодворець з Ямполя Людвік Зажицький, католик, на вимогу старшини Шумська розмовляти російською мовою заявив, що польську мову не заборонено, і його не обходять рішення російського уряду, бо скоро польська корона буде відновлена і вже ніхто не заборонятиме говорити по-польськи, після двомісячного ув’язнення посаджений під домашній арешт 58. 10 листопада 1870 р. неписьменний 19-річний однодворець, записаний кременецьким міщанином, «поширював абсурдні чутки» в присутності чотирьох селян, які поквапились донести на нього. «Ви гадаєте, — казав він,- що зможете зберегти свої поля такими, як сьогодні? Незабаром ви знову відроблятимете панщину на польських панів, які повернуть собі колишні права». Цей виступ був справді абсурдним, бо юнак виголосив сказане, захопивши разом з кількома одно-двірцями на користь свого російського пана Вороніна худобу, яку селяни незаконно пасли на поміщицькій землі. Та це не мало значення, бо неприпустимою була сама згадка про польське минуле, тож молодого чоловіка вислали на проживання в Овруч 59.
Бажання стерти всі натяки на минуле сягнуло кульмінації в роботі Етнографічно-статистичної комісії Західної Росії, псевдонаукові результати якої були опубліковані 1872 р. П. П. Чубинським, майбутнім автором українського національного гімну (!). Комісія звела «польське питання в Малоросії» до фольклорної диковинки, поставившись до нього іронічно-поблажливо і подавши сміховинне малу цифру польського населення. Більш-менш точною була хіба кількість підтверджених шляхтичів (67 366), решта ж якимось дивом зникла: у трьох губерніях члени експедиції знайшли лише 6400 міщан, 13 200 однодвірців та 5060 селян, тобто всього 91 тис. поляків. У написаній в липні 1875 р. і опублікованій в «Вестнике Европы» статті М. П. Драгоманов показав, наскільки абсурдними й безвідповідальними були ці цифри, бо за далеко неповними приходськими списками відомо, що в цих губерніях проживає 389 100 католиків, поліція ж нараховувала їх 412 тис. 60. Та що там об’єктивна істина! Важила лише офіційна істина, котра
57 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 817, спр. 276.
58 Там само, оп. 820, спр. 371.
59 Там само, оп. 820, спр. 339.
60 Труды, зтнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край. — Т. VII. -СПб., 1872. 2-я часть: Поляки Юго-Западного края. Про кількість населення див. на с. 289;
заперечувала існування колишньої шляхти. Тривалий час польській пресі у Російській імперії (як у Варшаві, так і в Санкт-Петербурзі) заборонялось наводити інші цифри. Коли 1882 р. Олександр III дав дозвіл на видання в столиці імперії польської газети Kraj, то видавцям не залишалось нічого іншого, як ще раз надрукувати, що в південно-західних губерніях проживає всього 91 тис. поляків! 61
Проте, пастка на шляхту не могла залишатися замкненою. Забагато біди вирувало в її глибинах.
Масовість і гостроту проблеми чиншовиків можна збагнути, лише поставивши її у контекст загальної проблематики земельного питання, розглянутої у попередніх розділах. Так само, як це питання зумовлювало взаємини між українськими селянами і польськими панами чи між російськими і польськими поміщиками, ставлення останніх до своїх чиншовиків можна пояснити лише зміною вартості землі наприкінці XIX ст.
Нагадаємо, що «патріотизм» поляків, які вважали збереження власних землеволодінь своїм «національним обов’язком», диктувався передусім економічними причинами. Якщо в 1861-1914 роках площа їхньої власності зменшилася відносно ненабагато, то хіба завдяки прив’язаності до її купівельної та абстрактної вартості 62. Не забудьмо і про демографічний вибух після відміни кріпацтва: відомо, що в 1860-1896 роках селянське населення всієї імперії зросло на 58%. Скрізь це приводило до невтамованого попиту на землю, а останнє сприяло поширенню вигідного орендування за гроші. Звичайно, власники були зацікавлені в тому, щоб у будь-який момент розпоряджатися своєю землею, передаючи її в оренду тим, хто більше заплатить. Тож чиншові володіння з орендними спадковими угодами на довготривалий або довічний строк стали неподоланною перешкодою для капіталістичної мобілізації землі. Так само вони перешкоджали і вільному відчуженню землі на випадок продажу, а тим часом вартість землі в імперії неймовірно зросла. Так, у 1854-1858 роках десятина коштувала 13 руб., у 1868-1872 — 20, у 1893-1897 — 47, у 1903-1905 — 93 руб., а в 1914 сягнула 163 руб., тобто за півстоліття ціни зросли на 615% 63. С. Беккер переконливо показав, що ріст цін на землю не мав нічого спільного ні з продуктивністю
Драгоманов М. П. Евреи и поляки в Юго-западном крае // Политические сочинения. — Т. 1. -М., 1908. — С. 217-267. На жаль, А. Леруа-Больє повторює фальсифіковані дані Чубинського: Leroy-Beaulieu A. Empire des tsars et les Russes. — 1882 (перше видання), t. 1, сhар. 3.
61 Kraj, 1882, № 1. — S. 13. Щоправда, редакція подає цю цифру в іронічному контексті.
62 Див. кінець розділу 1 даної праці.
63 Пор.: Becker S. Nobility and Privilege. — Р. 42, а також кінець розділу 1 даної праці.
праці, котра залишалася досить низькою, ні з вартістю зерна, ціна на яке невпинно падала у зв’язку з міжнародною кон’юнктурою. Диктував їх виключно «голод на землю» серед селян. Усі радянські й американські праці, де зубожіння пояснюється лише зменшенням площ поземельної власності, помиляються 64, бо зростання вартості землі цілком компенсувало втрату площ для тих, хто зумів їх втримати. Окрім того, відомо, що в досліджуваних губерніях до рук селян перейшла невелика частина земель. Змінилося тільки співвідношення між власниками — росіянами чи поляками, але і для перших, і для других життєво важливим було володіти цими багатствами, тобто ліквідувати рудименти «середньовічної» чиншової власності, які перешкоджали мобілізації площ.
Губернатори досить довго не могли зрозуміти важливості проблеми та юридичного вакууму, в якому існувала система чиншів. Лише після гострих конфліктів 1875 р. волинський, а наступного року і київський губернатори всерйоз зацікавилися витоками й причинами опору шляхтичів-чиншовиків. Останні, численні як у сільських маєтках, так і в приватних містечках, інколи сиділи на своєму клаптикові ще з часів польської експансії XV -XVI століть, тобто періоду, коли власники латифундій надавали чиншові володіння всім бажаючим за дуже невисоку платню і виконання деяких робіт, рідко коли за письмовими угодами. Отож, вони не розуміли, чому землевласники хочуть змінити усталений Литовським Статутом звичай (в імперії Статут відмінений у 1840 р.), і для них не мало значення, що ця система чужа російському праву. «Цілком зрозуміло, — писав волинський губернатор у щорічному звіті цареві, — що з причини низького рівня їх розвитку чиншові володіння набули в їхньому сприйнятті характеру права на володіння землею, обумовленого певними зобов’язаннями, бо тут їхні діди з незапам’ятних часів спорудили житла, подекуди досить просторі, народжувались, жили, помирали, ніколи й ніде не зустрічаючи ніяких перешкод 65 ».
Джерелом конфліктів, про які піде мова далі, була непохитна віра у давні цінності, що вступила у протиріччя з новою капіталістичною концепцією землі її власників. Останні почали вимагати підвищення чиншу і
64 Егиазарова Н.А. Аграрный кризис конца XIX в. в России. — М, 1959; Громов П. А. Экономика России периода промышленного капитализма. — М., 1963; Hambourg G. M. Land, Economy and Society in Tsarist Russia: Interest Politics of the Landed Gentry during the Agrarian Crisis of the Late XIX Century. — Ph. D. diss., Stanford, 1978; Manning R.-T. — The Crisis of the Old Order in Russia. — Princeton, 1982.
65 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 55, спр. 446, арк. 17-23: звіт волинського губернатора Гресьє за 1875 р.; там само, спр. 447: звіт київського губернатора Гессе за 1876 р.
підписання орендних угод з метою їх перегляду. Але у вимозі підписувати нову угоду шляхтич вбачав образу священного права предків, свого шляхетського стану, принизливе зрівняння з селянами, які мусили підписувати купчу на придбання землі.
Зі свого боку, землевласники користувалися ситуацією, нічим не ризикуючи, оскільки їхнім намірам сприяло дві обставини. По-перше, в російському праві існувала прогалина. Законодавство імперії нічого не знало про довічні чиншові володіння. По-друге, беззаконню сприяв склад сільських судів, які залишилися поза реформою, підготовленою Дмитром Замятніним у 1864 році. Подаючи прохання в судебные мировые учреждения, де правосуддя вершив панівний клас з кількома селянами, поміщики були певні, що прийняті ухвали відповідатимуть їхньому бажанню. Оскільки чиншовики не існували ні в аграрному праві, ні як соціальна категорія, до них застосовувались статті 1691-1701 з Х-го тому, 1-ї частини ПСЗ: їм належало підписати орендну угоду, хоч би платня за оренду й зросла, значно перевищуючи їхні можливості, інакше їм загрожувало термінове виселення.
Пастка, налаштована в такий спосіб на шляхту, не залишала їй жодного шансу. Опинившись між росіянином, що недавно став землевласником і, не знаючи місцевих звичаїв, прагнув якомога швидше отримати зиск від своєї землі, і польським поміщиком, який знехтував традиціями предків заради грошей, судом, де переважали селяни, котрі ненавиділи декласованих і підпадали під вплив багатіїв, поліцією і, зрештою, армією — виконавцями судових рішень, чиншовики були приречені на розчавлення. їм залишалося хіба протестувати, аби криком захистити своє «добре право», викриваючи жорстокість сильних.
Після тривожного сигналу, що пролунав 1867 р. в Бердичеві, протести чиншовиків після 1871 р. стають дедалі частішими. Ми добре обізнані з їхніми скаргами, бо вони звертаються, чи, точніше, просять когось написати в департамент у селянських справах Міністерства внутрішніх справ, в органи місцевої влади чи в імператорський Сенат, впевнені, що справедливість на їхньому боці. Перегляд кореспонденції, адресованої до Санкт-Петербурга з Проскурівського (Поділля) та Радомишльського (Київщина) повітів показує, що скарги надійшли від 25 шляхетських громад (їх зобов’язали створити колективи за селянською моделлю). Більшість скарг скерована проти польських поміщиків. Залеський у с. Варовець «настільки підвищив чинш, що ми не в змозі сплатити його, а коли не сплатимо — він погрожує відібрати в нас усю землю. В декого він її вже забрав». На підставі скарг бачимо, що чиншові володіння класифікувалися так, як колись наділи кріпаків, тобто залежно від способу їх обробітку — з конем чи без коня (тяглі й піші). Модзелевський у Хмелівці підняв чинш за тяглий клапоть землі з 30 до 45 руб. сріблом на рік. Плесневич у Немиринцях та Дахнівці забрав добрі орні землі й змушував відробляти панщину, якщо чиншовики хотіли зберегти решту наділу. В ряді сіл Радомишльського повіту Олізар учетверо збільшив традиційний чинш. Його приклад наслідують і росіяни: Резвов у Китайгороді Ушицького повіту потроїв платню, а Дмитрович у Бережанці біля Кам’янця підняв її з 12 до 75 руб. сріблом 66. Таке неймовірне підвищення цін випливало з реальної вартості землі і мало за приховану мету змусити чиншовиків забратися геть. Але ті ніяк не хотіли змиритись з тим, що вважали сваволею.
Протягом 1872-1877 років відбулась низка серйозних ексцесів, які привернули увагу й викликали занепокоєння властей, їх перебіг ми можемо прослідкувати завдяки досить докладним звітам. 19 травня 1872 р. волинський губернатор Гресьє доповідає про заворушення у маєтку Пулино-Гута, нещодавно придбаному на аукціоні після конфіскації в поляка російською поміщицею Пантелеєвою. Вона розпочала судову справу проти всіх чиншовиків у своєму маєтку, і 17 вересня 1869 р. Житомирський повітовий суд прийняв ухвалу про їх виселення. Після затвердження рішення Волинською палатою 27 квітня 1871 р. його належало виконувати. Тоді виявилось, що певна частина чиншовиків спробувала залагодити справу: дехто уклав угоду на купівлю, інші домовились з довіреною особою власниці про тимчасове проживання, підписавши зобов’язання виїхати до 24 квітня 1872 р., хоча й досі цього не зробили, оскільки звернулись до Сенату і чекають на його рішення 67.
Відстрочки дратують власницю. Вона дорого продала ці землі як порожню маєтність німецьким колоністам, і ті вимагають виїзду небажаних для них людей. Викликано поліцію, проте справник вагається і починає переговори. Йому вдається домовитись, щоб усім, хто не підписав угоди з власницею, були надані інші ділянки в її розлогому маєтку, безкоштовно виділене дерево для будівництва і відшкодоване посівне зерно. Але в підсумку чиншовики відмовились і від цього, вважаючи, що вони у себе вдома, і проігнорували наказ від 5 травня забиратися геть.
У даній ситуації ми знаходимося якраз у точці розриву, переходу від патріархального, станового, увічненого століттями устрою суспільства до суспільства капіталістичного, де панує влада грошей.
66 Пойда Д. П. Ук. соч. — С. 45-46.
67 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 51, спр. 225: генерал-губернатору Дондукову-Корсакову.
Селяни охоче допомагають властям. Вони надають приставу велику кількість возів і разом з поліцією вантажать пенати непокірної шляхти. Ось тоді й починається активний опір. Усвідомивши, що добровільний виїзд з рідних домівок ipso facto* означатиме відмову від усього, що вважали своєю власністю, «вони почали перешкоджати навантаженню їхніх пожитків, кричати, проклинати і навіть хапатися за дрючки, аж доки не почалася загальна сутичка, під час якої побили жінку, що й досі страждає від цього».
Зважаючи на розвиток подій, на місце приїздить сам губернатор Гресьє; він просить справника ще раз поговорити з чиншовиками, а сам приймає делегацію, намагаючись навернути їх до покори. Губернатор примушує Кушніра, довірену особу власниці маєтку, пообіцяти, що їм виділять орні землі за 4 версти звідси по 2 руб. за десятину і що вони зможуть зібрати все посіяне. Чиншовики погоджуються, але як тільки губернатор від’їздить -відмовляються; 15 травня повертається справник, але всі чоловіки поховалися по лісах, дома залишилися лише жінки та діти.
Оскільки вся околиця спостерігає за розвитком подій, і оскільки вони здатні поширитись і загострити ситуацію в інших маєтках, для виконання судового вироку посилають 50 донських козаків, а також сотню селян, щоб зламати опір. У наступному рапорті генерал-губернатору від 30 червня 1872 р. Гресьє змальовує жахливу картину цієї акції.
Після арешту семи шляхтичів-чиншовиків, які досі ховалися, складено загальний опис майна (він додається), а далі всіх змушують вийти і кажуть їхати, куди заманеться, на наданих 30 возах. Сім’ї, які відмовляться вийти, будуть силоміць повантажені на вози, вивезені за 15 верст і залишені посеред дороги. Ті, що погодяться виїхати добровільно, отримають два дні, щоб розібрати зруйновані хати, забрати речі й худобу.
16 родин погодились виїхати.
10 родин відмовились, і їх вивезли, а тепер, пише губернатор, «невідомо, де вони знаходяться в даний момент».
Три довгі дні — 24, 26, і 27 травня — руйнували шляхетські будинки, щоб перешкодити поверненню тих, хто ховався. Кушніру залишили десяток козаків, водночас він перевіряв збирання будівельних матеріалів. До всього, цей управитель відмовився надати допомогу бідолахам, вважаючи, «що вони мають нарікати лише самі на себе». Розчулюються тільки німці (чотири сім’ї), які роздають 170 руб. під розписки.
Далекі від аналізу глибинних економічних пружин цієї жахливої ситуації сторони демонструють жорстоку сліпоту, шукаючи козлів відпущення серед тих, хто безпосередньої відповідальності за справу не несе.
*Тим самим (лат.).
Російська сторона звинувачує міщанина Фелікса Боровського, колишнього однодвірця з сусіднього містечка Адамівки, бо він, мовляв, захищав і підбурював бунтівників, закликаючи дочекатися рішення Сенату, відмовитись від будь-яких нових угод, припинити виплату оренди. Цей чоловік, який умів читати й писати, здається інтелектуалом-заводієм, котрого слід покарати: Дондуков-Корсаков домагається від міністра внутрішніх справ його висилки в Ковель, на кордони губернії. З боку жертв відповідальних шукають теж не там, їхня злість скеровується у немотивованому рефлексі... проти євреїв. Управитель Кушнір справді єврей, і саме його темним махінаціям Гелена Боровська приписує всі нещастя свого бідолашного чоловіка, якого «в кайданах, немов розбійника чи злодія, вислали під поліцейською вартою через усю губернію з Житомира до Ковеля... 68 ». Додому Боровський повернеться лише в грудні 1873 р.
Зауважмо, що марний, але рішучий протест шляхти відзначається значно чіткішими організаційними рисами, ніж селянські заворушення. Визначальною є наявність освічених підбурювачів, які переконують чиншовиків, що право за ними. Ф. Боровському 60 років. Очевидно, він вчився до 1830 р., коли в Україні ще існували польські школи, належні до Віденського учбового округу. У тому ж таки 1872 р. викрито іншого добровільного порадника непокірних чиншовиків сіл Чайківка таТеклянівка з маєтку поляка Михайловського (Радомишльський повіт). Вони таємно збирались у Петра Забродського, якому доручили відвезти їхні вимоги до Санкт-Петербурга, давши на дорогу 60 рублів 69. Ми переконаємося у наївності таких вчинків, але тут важливо підкреслити трагічність ситуації: люди впевнені у своєму праві на землю. Вони ніяк не можуть збагнути, що їхня система відліку, знищена в 1840 р., доживає своє лише завдяки інертності і силі традиції, якої тепер землевласники хочуть позбутися.
Таку саму схему протесту маємо у справі чиншовиків з с. Колки Луцького повіту на Волині. Він спалахнув у 1873 р. і тривав два роки, й сягнувши апогею варварства. Заявивши пану, поляку Кожуховському, про свою незгоду на збільшення чиншу за землю, яку вони вважають «своєю невід’ємною власністю», чиншовики постали перед земським судом, що визнав право поміщика. Волинська палата підтвердить цей вердикт, а Сенат уточнить його: «Колківських міщан слід виселити, якщо вони не дійдуть згоди з власником» 70. З поліцейських архівів ми, однак, дізнаємося, що це
68 Там само: звіти Гресьє Дондукову-Корсакову від 30 липня 1872 р.; лист Г. Боровської до нього ж від 25 листопада 1872 р.
69 Пойда Д. П. Ук. соч. — С. 235.
70 Там само.
рішення було виконано лише частково: становий пристав зіткнувся з таким відчайдушним опором, що вигнав усього кілька родин. Решта послала «депутацію» до Санкт-Петербурга на чолі з Міхалом Силичем: після повернення вони заявили, що сам цар пообіцяв розглянути їхнє клопотання, дозволив вигнанцям повернутися, зламати печатки на дверях і мешкати у своїх домівках. А коли один з чиншовиків, А. Торбач, поставив його слова й дії під сумнів, натовп схопив його, побив, закував ноги в кайдани, провів по всьому містечку і прикував до стіни власного будинку. Юрба була настільки розлютованою, що спроби поліції звільнити Силича виявились марними 71.
Врешті 27 травня 1874 р. волинський губернатор вирішив узяти справу у свої руки і вирушив до містечка в супроводі батальйону піхоти. Проте шляхта заявила, що «не допустить, аби її вигнали, вона незгодна підписувати угод на оренду з поміщиком, а прибуття війська їх зовсім не лякає». Чиншовики невтомно повторювали, що їхні родини жили тут віками і споконвіку платили за оренду одну й ту саму суму. У звіті за наступний рік Гресьє намагається пояснити Олександру II потребу ведення переговорів: «Перш ніж вживати крайні заходи, я поїхав на місце і зумів переконати поміщика Кожуховського запропонувати їм більш прийнятні умови». Далі він спробував умовити шляхту підписати нові угоди, але «вони залишились непохитними. Отож, довелося таки їх знову виселяти, причому щоб вони не могли повернутися — за згодою і на прохання поміщика розкидати їхні будинки» 72.
Перед нами сцена, гідна пера Дайте. Військо під командуванням полковника Устрюгова почало розкидати 230 з 270 дерев’яних будиночків, що нараховувалися в містечку (цифра занижена, див. нижче дані губернатора), а тим часом мешканців у супроводі війська повели в поле під загальний, як пишеться в поліцейських рапортах, «плач і лемент». Дехто, споглядаючи катастрофу, схилявся піти до поміщика й погодитися на запропоновані умови, але жінки з усім запалом безмежного відчаю зверталися до їхньої гідності: «Кожен раз, навіть вдаючись до сили, вони завертали своїх чоловіків, намовляючи не укладати жодних умов з власником, бо той, мовляв, оберне їх на рабів».
Присутній як виконавець правосуддя під час цієї сцени волинський губернатор ще раз пригадає її жахіття, описуючи подію цареві: «Було тяжко й сумно дивитися, як падають будинки, здебільшого добре й міцно збудовані, слухати лемент і голосіння сотень сімей, що залишилися без даху й притулку, весь час повторюючи, що діється кричуща несправедливість.
71 ЦГИА Москва, ф. 109, 3-я зкспед., 1873, д. 291, с. 6-7.
72 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 55, спр. 446.
Загалом чиншовикам у Колках належало понад 300 будинків, тобто в них мешкало до тисячі осіб. Нині вони туляться по різних місцях, а їхній добробут надовго, коли не назавжди і всерйоз підірваний; принаймні багато хто з цих громадян, колись заможних і корисних, стали небезпечними для краю пролетарями» 73.
Влада остерігалася, щоб розголос про це масове виселення не призвів до якихось заворушень, тим більше, що жертви довго не погоджувалися з нав’язаною їм долею. Одна за одною вони посилали петиції генерал-губернатору, а почувши про можливий приїзд імператора на південь, погрожували зупинити поїзд і вручити йому свої скарги. Очевидно, саме тому Дондуков-Корсаков вирішив 24 серпня 1874 р. звернутися до Міністерства внутрішніх справ з першою запискою, яка містила аналіз «непорозумінь» з приводу чиншових володінь.
Тривога була слушною. Накладаючись на селянські заворушення та на просоціалістичні настрої по селах, «питання чиншовиків» набирало небезпечного забарвлення. У 1875 р., побоюючись заворушень, дехто з польських поміщиків (наприклад, Виговський з маєтку Титусівка під Бердичевом) відмовився вимагати підвищеного чиншу, коли чиншовики не стали його сплачувати. Суд був готовий вдатися до репресивних заходів, але Виговський висловив сподівання, що такий жест сприятиме порозумінню. Принагідне він попросив представників губернської влади вжити енергійних заходів «для усунення всіх заколотників — революціонерів-соціалістів» 74.
Перейняті соціалістичними ідеями інтелектуали справді дали поштовх рухові «громади чиншовиків» з колишнього маєтку Жевуських у Новому Заводі під Житомиром, викупленого євреєм Вайнштейном. 26 травня 1875 р. Петро Скоропинський, Лукаш Лозинський, Ян Соловинський та Фелікс Вон-сович підписують від імені всіх неписьменних членів громади звернення до генерал-губернатора та імператора. Його рішучий, наступальний тон свідчить про певні уявлення щодо соціальної справедливості у поєднанні з твердим наміром захистити її. «Питання про чиншовиків західних губерній, -пишуть вони поганою російською мовою, — не є новим. Ми не надокучаємо вам викладом наших прав і вимог... У крайньому випадку ми б погодилися на найгірші умови, поставлені власником, але просимо його не позбавляти нас можливості жити в належних нам будинках, котрі він у силу історичних причин вважає своїми». Ті, хто підписався, свідчать, що через 14 років після
73 Там само, ЦГИА Москва, ф. 109, 3-я зкспед., 1874, д. 84, арк. 18-19.
74 Пойда Д. П. Ук. Соч. — С. 237.
відміни кріпацтва панщинні відробітки продовжують тяжіти над колишньою шляхтою: «Зловживаючи владою і правом, [поміщики] нав’язують нам виконання немислимих обов’язків, вимагають підписання принизливих угод на право мешкати у наших власних будинках і користуватися нашою землею, відтак ми опиняємося у становищі гіршому, ніж колишні кріпаки. Вайнштейн погрожує усім депортацією, чим доводить нас до найбільшого відчаю: або ми підписуємо угоди, які перетворюють нас на рабів поміщика-єврея, або ж приєднуємося до пролетарів, що блукають по дорогах...» 75. Що ж буде, пишеться далі, коли викинуть на вулицю 500 чиншовиків нашої громади? Адже ніхто не схоче покинути домівку, придбану кривавим потом, добровільно. Залишається тільки патетична, цілком ілюзорна віра у втручання згори. Певний антисемітський нюанс свідчить про те, що ці люди не бачили проблеми в її справжньому масштабі.
Одержавши такий нестандартний лист, гофмейстер, відповідальний за прохання, що надходять до імператорського двору, шле запит до волинського губернатора. Той відповідає, що заохочував Вайнштейна до поміркованих дій. Поміщик погодився зменшити вимоги: 5 руб. за город, З руб. за десятину орної землі та 2 руб. за десятину пасовища, але й такі умови наштовхнулись на категоричну відмову чиншовиків, охоплених «непохитною впевненістю у своєму повному праві на цю землю, яке підтримується приватними адвокатами; зрештою, більшість воліє відмовитись від землі, ніж платити за неї так, як зобов’язують селян платити викуп» 76.
Офіційне занепокоєння зростало ще більше через збентеження частини поміщиків, серед якої не бракувало й поляків. Вони звертались за допомогою до російської армії не лише проти українських селян, але й проти населення польського походження, не бажаючи бачити в цих незручних людях співвітчизників. Так, 25 липня 1875 р. волинський поміщик Прушинський надсилає телеграму особисто Дондукову-Корсакову зі скаргою на дії шляхтичів, які вже три роки відмовляються сплачувати чинш в маєтку Будище поблизу Новоград-Волинського. В травні він зігнав їх, але вони повернулися; 14 липня за допомогою 50 поліцейських їх було повторно зігнано, майно з будинків вивезене й описане. Тож Прушинський вважав справу вирішеною, але чиншовики не змирилися з поразкою. Чиншовик Гузовський погрожував палицею кожному, хто намірявся увійти в його дім, хоча врешті піддався на вмовляння і навіть вибачився. Якась Павловська
75 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 306, спр. 105.
76 Там само: лист гофмейстера від 20 вересня 1875 р. та губернатора Гресьє від 4 листопада 1875 р.
обмежилась вигукуванням образ на адресу поміщика. Але інші декласовані шляхтичі оселилися в лісі, вважаючи його своїм, продовжують обробляти колишні поля і послали представника до Санкт-Петербурга, щоб той добився до імператора. Прушинського особливо непокоїть, що «вони влаштовують різноманітні напади, погоджені з населенням». Це — перший знак солідарності між чиншовиками і селянами. Далі ми побачимо її розширення. А тим часом цілі юрби перешкоджають сінокосові, ганяють панську худобу, нападають на службовців маєтку, захоплюють коней і вози. Таке свавілля чиншовиків, скаржиться Прушинський, позбавляє його прибутків, він не зможе сплатити податку. Волинський губернатор 5 серпня заспокоює генерал-губернатора, запевняючи, що поміщик перебільшує. Прушинський, своєю чергою, 14 серпня вдруге шле на гербовому папері наполегливе й уклінне клопотання князю Дондукову-Корсакову, аби за допомогою війська з його землі прогнали узурпаторів. Оскільки нічого не зроблено, він повертається до цього ще раз 8 вересня, скаржачись на пасивність волинського губернатора і благаючи генерал-губернатора допомогти, бо чиншовики хазяйнують у його володіннях, як їм заманеться, і забирають урожай... 77.
Гарячковий неспокій польських поміщиків був таки виправданим, бо протягом 1876 р. траплялися неодноразові випадки, коли доведені до відчаю чиншовики бралися до фізичної розправи зі своїми панами. Так, згідно з поліцейським донесенням, у маєтку Стецьких в Ялишові біля Новоград-Волинського понад сто шляхтичів вчинили опір інвентаризації їхнього майна понятими, а також поліції, що прибула для проведення висилки, і старості села; останнього побито до непритомного стану. Чиншовики увірвалися на подвір’я панської садиби, де зупинився пристав, і, незважаючи на його присутність, дісталися до помешкання самого Стецького, котрому погрожували смертю. За такого розвитку подій владі залишалося хіба порадити Стецькому відстрочити виселення 78. Таким же гострим протестом відзначались дії чиншовиків з маєтку Залеських у Великому Немиринці Проскурівського повіту на Поділлі. Там прогнали поліцію, яка прибула реквізувати зерно в рахунок несплаченого чиншу, і навіть сотня козаків, присланих пізніше, щоб довести до виконання ухвалу про виселення, не змогла вигнати шляхтичів з домівок 79.
77 Там само, ф. 442, оп. 189, спр. 86.
78 Пойда Д. П. Ук. соч. — С. 237.
79 ЦГИА Москва, ф. 109, 3-я зкспед., 1876, спр. 64, арк. 37-38.
Заспокоїти збунтовану шляхту
Надто очевидне зростання небезпеки змусило врешті губернаторів викласти проблему Олександру II докладніше. Те, що цього питання торкається такий важливий документ, як «Всеподданейший доклад», підносить його до рангу загальнодержавного. У складеному в 1876 р. звіті за минулий рік Гресьє, губернатор найбільш неблагополучної Волинської губернії, висвітлює зародження й особливості даної групи населення та оповідає про події, свідком яких був у 1874 р. в Колках. Його висновок звучить як сигнал про небезпеку.
Щоразу, пише він, акцію завершує армія; втім, «коли розміркувати, то важко засуджувати цих нещасних, котрі всю свою надію покладають тільки на милосердя Вашої Імператорської Величності». Проблема потребує вирішення; лише на Волині живе щонайменше 100 тис. таких людей, дев’ять десятих з них підлягають раніше чи пізніше виселенню. Безперестанно повторюються одні й ті самі драми, явище стає хронічним. Як католики, ці люди не мають права купити оброблювану ними землю, втім — мало в кого є на це кошти. Тож уся маса змушена нехтувати судовими рішеннями. Охоплена відчайдушним розпачем, вона складає значну небезпеку на майбутнє, і, ймовірно, й загрозу масових заворушень [виділено мною -Д. Б.]. Проблема полягає в тому, що чиншовики зовсім не згадуються в Загальному зібранні законів, окрім прецедента за липень 1857 р., де тип їхнього землеволодіння проголошений несуперечним з російськими законами, тим часом як суди схильні застосовувати статтю, в якій ідеться про заборону довічних оренд. Отже, на думку Гресьє, існує нагальна потреба у спеціальному законі, складеному з врахуванням давніх місцевих традицій. Не повертаючись до ідеї прирівняти чиншовиків до вольных людей, забезпечених землею після 1864 р., волинський губернатор пропонує скористатися недавнім указом (від 22 травня / 3 червня 1876 р.) про надання права купівлі землі старообрядцям, частина яких ще з часів розколу мешкала на колишній польській території. Певні спільні риси в становищі цих паріїв відзначав і київський губернатор Гессе у своєму звіті за 1876 р. 80.
Недооцінюючи масштаби проблеми в дещо спокійнішій Київській губернії, Гессе вважав за можливе вказати, що тут мешкає лише 23 тис. чиншовиків. Як ми далі побачимо, він дуже помилявся, але його міркування, цілком позбавлені антипольської затятості, заслуговують на увагу. Висловивши жаль з приводу негуманності виселень, він зазначав, що ці люди
80 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 55, спр. 446, 447.
належать до найкращих землеробів губернії, тому «примусове позбавлення їх землі є вельми згубним». На його думку, прошарок осіб, які відробітками пов’язані з паном, але користуються особистою незалежністю, варто ототожнити з селянами, надавши можливість викупити власні наділи.
Напевне, Гессе, добре обізнаний з реальним станом справ на місцях, мав уявлення про глибоку українізацію чиншовиків, тому ототожнення їх з селянами здавалось йому нормальним. Але там, нагорі, не забували, що йдеться про колишню шляхту. Коли занепокоєний двома звітами цар попросив Комітет міністрів розглянути це питання, там була відкинута будь-яка аналогія зі старообрядцями, вольными людьми чи селянами як «не бажана ні економічно [бо не сприятиме розширенню селянських наділів -Д. Б.], ні політично» і як така, що «суперечитиме праву власності». Отже, йшлося про те, аби не створювати підстав для незадоволення панівного класу — опори режиму.
Проте інтерес царя усе-таки знаменував важливий поворот. Вперше ця проблема набула офіційного звучання, і 1877 рік був позначений низкою ухвал. Вони, щоправда, нічого не вирішили, але принаймні засвідчили намагання знайти рішення. Зокрема, 11 січня 1877 р. Олександр II затвердив створення при Тимашеві, міністрові внутрішніх справ, Комісії чиншових володінь на чолі з віце-міністром Ф. В. Готовцевим. Тож уже 11 лютого 1877 р. міністр внутрішніх справ надіслав Дондукову-Корсакову прохання скласти докладну довідку про історію виникнення та різновиди існуючих чиншових володінь, вимагаючи даних щодо їхньої чисельності. При цьому він підкреслював, що в жодному випадку не йдеться про нові правила, які б обмежували права землевласників. Звідси видно запрограмовану приреченість будь-яких змін, але царські бюрократи склали довідку, завдяки якій ми нині знаємо, скільком чиншовикам-шляхтичам загрожувало виселення (далі ми до цього ще повернемося). Втім, обстеження було проведене негласно, аби не спровокувати небажану реакцію, бо, як писав Тимашеву Дондуков-Корсаков, він побоюється, що більш очевидні кроки викличуть ажіотаж серед землевласників, які й без того засипають його проханнями про виселення.
Напруження наростало. Щодалі більше поміщиків починало розуміти: російський закон звільняє їх від шанованого предками обов’язку — терпіти на своїх землях цих представників феодального ладу, що вже минув. Останні з обеззброюючим примітивізмом намагалися захистити свої «права», ба -навіть переходили в наступ.
Чиншовики з Волиці Заславського повіту на Волині, дізнавшись, що їхній пан Прушинський запросив до себе сусідів-землевласників Лясоту й Іллінського, «запідозрили їх у намірі підпалити село». Запобігаючи цьому, вони проникли в дім, зв’язали усіх трьох панів і відвезли до поліції. Ніхто вже й не рахував сутичок з поліцією при намаганні запровадити в дію вироки щодо виселення. Без втручання війська поліція завжди програвала, навіть коли прибувала в супроводі селян «експертів» з сусідніх сіл. Наприклад, шляхтичі з Адамівської Гути і Довбишів з-під Новоград-Волинського зуміли вигнати цілу когорту волонтерів, які прийшли виганяти із домівок. Регулярно, як і в селянських виступах, у цих актах відчаю беруть участь жінки. Так, в с. Рижів згаданого повіту Афанасія Зьонтко «двічі вдарила кілком по голові судового пристава й зірвала з нього нагрудну бляху, а коли той разом з понятими утікав до лісу, за ними гналось до 40 чоловіків і жінок, котрі їх вдруге побили» 81.
Ці пристрасті не могли пройти повз увагу громадськості. Виразник офіційних поглядів, консервативний «Киевлянин» заторкнув проблему в дуже обережній статті під промовистим заголовком: «Право чи філантропія?» 82. Автор, зайнявши позицію землевласників, писав, що налагоджене управління маєтками не може керуватись альтруїзмом, але, з іншого боку, підкреслював: «поміщики [проявили] надмірний запал, доводячи своє невід’ємне право довільно підвищувати чинш і проганяти чиншовиків з їхніх домівок». Через кілька тижнів ця сама газета викликала справжню бурю, прокоментувавши касаційне рішення Сенату. Останній зобов’язав Новоград-Волинський суд переглянути ухвалу про виселення чиншовиків, прийняту Рівненським судом. До опису цього доволі незначного випадку було додано міркування газети про те, що «поміщики не мають права розривати на власний розсуд угоди на чиншове володіння» 83. За словами волинського губернатора, відразу після публікації статті чиншовики всієї губернії почали коментувати її, звертаючи увагу лише на те, що їх цікавило: нібито Сенат відмінив виселення і навіть дозволив виселеним повертатися. Юрби представників громад декласованих шляхтичів брали в облогу Новоград-Волин-ський суд, щоб отримати копію документа, який вважали корисним для себе, а не отримавши, думали (як то часто бувало в Російській імперії), що обнадійливе рішення Санкт-Петербурга від них приховане 84.
81 ЦГИА Москва, ф. 109, 3-я зкспед., 1877, спр. 21, арк. 12; Пойда Д. П. Ук. соч.\ він посилається на поліцейські матеріали з Житомирського обласного архіву.
82 Киевлянин, № 25, 11 января 1877.
83 Там само ,№-52, 1877.
84 Звіт волинського губернатора генерал-губернатору: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 316, спр. 72; 1877, 1-а част.
Отже, сенатське рішення додатково поглибило сум’яття, бо виселені чиншовики почали повертатись на свої колишні землі. Так, до сіл Краснопіль, Безпечна, Жерев та Янушпіль неподалік від Житомира явочним порядком повернулись люди, в яких відібрали ту дрібку землі, що обробляли і їхні батьки, і вони самі; вони виорали й посіяли озимину, ігноруючи нових орендарів, тобто повторюючи методи боротьби селян за землю, відібрану обманом під час інвентаризації 1847 р. Схожий рух ширився і в сусідніх губерніях. Наприклад, на Київщині, поблизу Липовця, чиншовики сіл Синарна і Стрижівка, належних Джевецькому, самовільно повернулися до обробітку своїх колишніх земель, переданих орендарям, а поліцію, яка намагалася цьому перешкодити, зустрів натовп жінок, озброєних кілками. Вони кричали, що Джевецький нічого в них не питав, забираючи їхню землю, отож і вони нічого в нього не питатимуть, відбираючи її. Ніхто не міг перешкодити колишнім чиншовикам засівати свої поля: «Нехай нас у в’язницю саджають, до Сибіру висилають і топлять, ми не уступимося з землі!». Під час таких конфліктів колишні чиншовики часто вдавалися до фізичних розправ з новими орендарями. Так, чиншовики з с. Зарудинці під Бердичевом, власності Мазаракі, обурюючись, що від них нібито приховують указ про поновлення їхніх прав, прогнали робітників нового орендаря Гаворовського, «не боячись, що їх всіх до останнього вишлють або вб’ють». У цей самий час близько сотні їхніх дружин, озброєних хто чим, відтіснили поліцію і лаючись забрали у волосного старшини його нагрудну бляху. В селах Луц-кевичі, Шкляревичі, Завицьке, Ходорівка, Яроповичі Сквирського повіту шляхта навіть захопила врожай, вирощений новими орендарями. Сотні козаків вдалося їх розігнати, але здобичі не відібрали 85.
Розвиток подій підштовхнув генерал-губернатора звернутися в Санкт-Петербург за санкцією на конкретні заходи. В листі до Міністерства внутрішніх справ від 15 березня 1877 р. Дондуков-Корсаков, відверто висловлюючись стосовно негуманності виселень, нагадує про вікову традицію чиншових володінь і, мимоволі зраджуючи острах офіційної особи, робить висновок: «В умовах, які легко можуть призвести до сумних наслідків і надзвичайно серйозних ускладнень для уряду, вважаю абсолютно необхідним вжити якихось заходів по призупиненню виселень, принаймні, доки не буде прийняте рішення з цього питання бодай для чиншовиків, які були такими до 1840 р.».
Ідеї про можливість вирізнити серед чиншовиків «справжніх» і сумнівних, як ми далі побачимо, судилося велике майбутнє, і вона ще призведе
85 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 317, спр. 72.
до нових нескінченних ускладнень. Проте на даний момент головне полягало в тому, щоб схилити думку Санкт-Петербурга до припинення варварських акцій. З новою силою потреба в цьому наголошена в листі до міністра від 9 вересня, де генерал-губернатор оперував вельми вагомим аргументом -недавнім викриттям таємної селянської організації в Чигиринському повіті. Це змусило його, пише він, серйозніше «поставитися до труднощів, що можуть легко виникнути довкола чиншового питання [...]. Якщо матимуть місце два-три виселення на зразок колківського, цей консервативний елемент [зауважмо, про шляхту вже не йдеться як про апріорний осередок політичного бунту — Д. Б.] в руках зловмисників може легко перетворитися на матеріал для революційних товариств, а позбавлені всього чиншовики -в діяльних агітаторів» 86.
Наполегливість князя Дондукова-Корсакова була винагороджена. Наприкінці 1877 р. Сенат врашті ухвалив, що чиншові володіння не мають нічого спільного з орендуванням, відповідно — судові спори з їх приводу були віднесені до компетенції земських судів помилково, тому надалі з відання останніх повністю вилучаються, вже винесені вироки можуть бути оскаржені, а ухвали про виселення призупинені до їх перегляду самим Сенатом 87.
Для відповідної ухвали в цьому неспокійному питанні урядовим органам потрібні були точні цифрові дані. На початку 1878 р. Комісія чиншових володінь Готовцева отримала з кожної губернії переліки чиншовиків з описом їхнього майнового становища та вказанням займаної площі. І ось тоді проблема постала в усьому своєму приголомшливому масштабі, хоча документ навіть не охопив усього загалу шляхти, бо включав тільки тих чиншовиків, які проживали в приватних сільських маєтках, не фіксуючи численних шляхтичів, що після конфіскацій 1863-1865 років мешкали в державних маєтностях та володіннях імператорської сім’ї, і рідше у приватних або державних містечках (див. табл. А) 88.
86 Там само, оп. 316, 1877, спр. 72, арк. 72-73.
87 Там само, арк. 80-81.
88 Ведомость о числе чиншевиков, поселенных в селениях Юго-Западного края: ЦДІАУК, ф.442, оп. 713. спр. 410, арк. 42 і далі. Ці цифри повторив Й. Рудченко (Записка о землевладении в Юго-Западном крае. — К., 1882). Д. П. Пойда (Ук. соч., с. 42-43) подає кількість чиншовиків у трьох губерніях більшу, ніж удвічі (464 343 особи), і заявляє, що наведені нами цифри стосуються лише чиншовиків, які тут оселились до 1840 р. Пойда не був знайомий з документом, на який спираємося ми (він посилається лише на Рудченка). Проте наші джерела повністю виключають його припущення. Радянський дослідник припустився помилки через те, що наводить документ, в якому чиншовики містечок подані разом з сільськими чиншовиками, в результаті він одержав 84 417 дворів, проте цілком ясно, що більшість з 46 352 міщанських дворів, які входять у цю загальну цифру (тобто більше половини), належали євреям.
Таблиця А.
Чиншовики Південно-Західного краю в 1877-1878 роках у приватних сільських маєтках
|
Губернії |
Городники, які мають хатину, город й орну землю без запрягу |
Тяглі, що мають хатину і орну землю з запрягом |
РАЗОМ: |
Площа чиншових володінь у десятинах |
|||||||||||
|
Городники |
Тяглі |
|
|||||||||||||
|
Кіль-кість дворів |
Кількість душ обох статей |
Кількість дворів |
Кількість душ обох статей |
Кількість дворів |
Кількість душ обох статей |
Городи |
Орна земля оброблювана без запрягу |
Орна земля оброблювана з запрягом |
РАЗОМ: |
||||||
|
Київська |
10 122 |
52 303 |
6 003 |
36 010 |
16 125 |
88 313 |
6 344 |
4 958 |
40 991 |
52 293 |
|||||
|
Подільська |
10 069 |
55 089 |
6 764 |
38 876 |
16 833 |
93 965 |
57 52 |
3 854 |
38 427 |
48 033 |
|||||
|
Волинська |
3 397 |
22 862 |
9 543 |
61 844 |
13 640 |
84 706 |
89 75 |
19 048 |
85 697 |
113 372 |
|||||
|
Разом: |
23 588 |
130 254 |
22 310 |
136 730 |
46 598 |
266 984 |
21 071 |
17 860 |
165 115 |
214 046 |
|||||
|
|
48 931 |
|
|||||||||||||
|
Розподіл за соціальними категоріями (станами): |
Розподіл за віровизнанням: |
||||||||||||||
|
селяни |
163 137 |
православні |
139 191 |
або 51, 5% |
|||||||||||
|
міщани |
94 448 |
католики |
121 351 |
або 45,5% |
|||||||||||
|
шляхтичі |
9 399 |
євреї |
2 060 |
або 1% |
|||||||||||
|
РАЗОМ: |
266 984 |
інші |
4 382 |
або 2% |
|||||||||||
|
|
РАЗОМ: |
266 984 |
|||||||||||||
З цього документа можна багато дізнатися. Так, стає очевидним, що більше половини родин мали тільки хатину з невеликим наділом біля неї, але без поля, здатного забезпечити певний рівень життя. Цим убогим городникам належало пересічно по 2,02 дес. на двір, тобто менше, ніж у середньому для селян — 2,9. Відповідно, вони могли вижити, лише працюючи на пана: панщина значною мірою доповнювала чинш, сплачуваний з двору. На Київщині та Поділлі, де чиншові володіння займали менше половини землі, проживало понад дві третини згаданих в документі чиншовиків. Усюди панували злидні.
Якщо загальна кількість чиншовиків була майже однаковою у кожній губернії, то в типі чиншових володінь помітно виразну диспропорцію: площа тяглових господарств, які мали запряг, значно більша на Волині, де вона вдвічі перевищує аналогічну цифру на разом узятих Поділлі й Київщині -85 697 дес. на 9 543 сім’ї, тобто 8,98 на сім’ю. Ці дані дозволяють краще зрозуміти затятість, з якою землевласники намагались повернути собі згадані площі, а також розмах конфліктів на Волині: чиншовики з запрягом дужче, ніж решта, намагалися утриматися за свій єдиний засіб виживання. Волинь, де 113 720 дес. землі перебувало в чиншовому володінні (тобто вдвічі більше порівняно з двома іншими губерніями), була, як ми вже констатували, зоною найбільшого неспокою.
Приналежність чиншовиків до стану селян чи міщан логічно вмотивована: коли поняття «шляхта» й «однодвірці» після 1868 р. були офіційно відмінені, цим людям належало приписатися до одного зі згаданих станів. Тут маємо доказ того, що термін «міщани» в жодному випадку не можна ототожнювати з поняттям «буржуазія» в його західному значенні. Російські сословия не мають аналогів на Заході, бо і міщани й селяни належали однаково до сільського населення, а єдина відмінність між ними, очевидно, полягала в тому, що перші жили менш розсіяно, ніж другі.
Зафіксована у відомості присутність групи з 9 399 шляхтичів-чиншо-виків кидає виклик логіці, оскільки критерієм приналежності до шляхти є володіння землею. Тож чиншовики після ревізії титулів 1831-1850 років не повинні були б рахуватися шляхтичами. Йдеться, очевидно, про підтверджених убогих шляхтичів, які, окрім власної землі, тримали невеличкі наділи на землях багатих сусідів на чиншовому праві.
Фіксація віровизнання дає змогу визначити рівень українізації цієї групи населення. Слід думати, православні чиншовики менше, ніж католики, усвідомлювали свою приналежність до спільноти інакшої, ніж українські селяни. Звичайно, варто взяти до уваги й особливості переходу їх на православ’я: більшість, певна річ, була раніше уніатами, примусово наверненими в 1839 році. Серед цієї неосвіченої маси навряд чи впродовж 40 років утрималося почуття колишнього зв’язку з папським престолом, тож польськість свого походження (не обов’язково в нинішньому статусі) була, слід думати, очевидною лише для меншої половини чиншовиків, а саме тих, які залишалися римо-католиками — 45,5%.
Інтригує присутність серед чиншовиків 1% євреїв. Взагалі, як відомо, євреїв-орендарів, всупереч закону, було чимало, але присутність їх у цій групі пояснити дуже складно. Можливо, переліки мають на увазі міщан, що сиділи на змішаних чиншових володіннях, міських і сільських водночас?
У переписі, проведеному для комісії Готовцева, подаються цікаві відомості про розмір чиншу, який різко коливався залежно від місцевості. Так, згідно з працею, опублікованою 1887 р. на Волині, де площа чиншових володінь була найбільшою, платили від 2.68 руб. за десятину городу в Новоград-Волинському повіті до 13.47 в Старокостянтинівському, тобто в середньому по губернії — 4.50 руб; орна земля коштувала дешевше — в середньому 1.74 руб. за десятину 89. Таких цін не побачимо на Поділлі й Київщині, де, як ми переконалися, землі під чиншами було менше. Тут чиншовики мусили відробляти панщину; як зазначалось у вже згаданій «Записці про чиншове володіння», «дехто з поміщиків знайшов спосіб
89 Забелин А. Военно-статистическое обозрение Волынской губернии. — 1-я часть. — К., 1887. -С. 238. Географічний розподіл чиншових володінь на Волині подає, згідно з переписом, приблизно такі площі (в дес.):
|
Новоград |
32 000 |
|
Житомир |
28 000 |
|
Овруч |
15 000 |
|
Рівне |
10 000 |
|
Луцьк |
1 000 |
|
Заслав |
7 000 |
|
Остріг |
4 000 |
|
Старокостянтинів |
3 000 |
|
Дубно |
2 000 |
|
Володимир |
2 000 |
|
Ковель |
500 |
повністю закріпачити чиншовиків, що проживають на їхній землі». Отже, продовжують автори записки, в тих губерніях, де землі обмаль, слід при її оцінці враховувати ще й вартість кріпацької праці. Грошове вираження одного дня панщини становило 30 коп. за піші роботи і 60 коп. за роботи з запрягом. Відтак, у двох губерніях, де земля не могла прогодувати чиншовиків, платили подвійно: 8 руб. за десятину на Київщині і 7.90 за хатину й клапоть землі при ній на Поділлі. Врахувавши, що панщину відробляли всі члени сім’ї (з жінками й дітьми включно), одержимо середню орендну платню (на двір, у рублях) 90 :
|
|
Городники (без запрягу) |
Тяглі (з запрягом) |
|
Київщина |
5,04 |
25,36 |
|
Поділля |
4,57 |
23,97 |
|
Волинь |
10,04 |
17,03 |
Відтак, орендна платня за десятину визначається так:
|
|
Хатина і город |
Орна земля |
|
Київщина |
8,22 |
2,73 |
|
Поділля |
7,92 |
3,42 |
|
Волинь |
4,50 |
1,27 |
До цього додавались звичні податки: laudemia*, яку поміщик отримував, коли чиншовик поступався своїм володінням комусь іншому (комічний рудимент давньої «лібертації» **) і grosz bozy, сплачуваний років через 20, 30 чи 40 при поновленні угоди. В цілому ж виходило, що чиншовик сплачував у два з половиною рази більше, ніж коштувала селянинові купівля землі на умовах, визначених реформою. Отже, жодна соціальна група, окрім євреїв, не знала такого зубожіння, такої тотальної залежності від панів. На 15-й рік після відміни кріпацтва продовжувала існувати цілком феодальна система, що дозволяла хіба животіти на межі прожиткового
90 Цит за: Пойда Д. П. Ук. соч.-С. 44 (за матеріалами ЦДІАУК, ф. 442, оп. 316, спр. 74, 1-а част., арк. 250).
* Старовинний податок за вихід з чиншового держання, «подяка» (прим. ред.). Звільнення васала від підлеглості своєму сеньйору (прим. ред.).
мінімуму. Парадоксально, але жертви цієї системи відчайдушно чіплялися за неї, усвідомлюючи свою нездатність адаптуватися до новозароджуваних капіталістичних законів торгівлі землею.
У переписі залишався неясним один момент (втім, генерал-губернаторові він здався дуже істотним): чи чиншовик займав свою землю до 1840 р.? Для росіян ця деталь мала головну вагу, бо особи, які осіли на чиншах пізніше, не могли посилатися на давню традицію Литовського Статуту, відміненого в 1840 році. Отже, над «запізнілими» чиншовиками висіла підозра (часто слушна), що в 1847 р. вони за згодою польських поміщиків захопили селянські землі. З «Записки» можна лише здогадуватись, на які проблеми наштовхувалась адміністрація, намагаючись оперувати згаданим критерієм. Так, на початку 1878 р. було встановлено, що 4417 дворів, тобто лише 9,3% чиншовиків з трьох губерній, мають письмові підтвердження, видані до 1840 року. Знаючи розповсюдженість давньої практики усних угод, ревізори припускають, що близько 18 тис. дворів, тобто 37,71% з 46 498 наявни