Попередня     Головна     Наступна







ЛЕОНІД БІЛЕЦЬКИЙ Прага, 1936 р.



Леонід Білецький народився 5-го травня 1882-го р. в селі Литвинівці, Уманського району Черкаської області (тодішня Київська ґубернія). Студіював на історико-філолоґічному факультеті київського університету в семінарі проф. Володимира Перетца, отримавши при закінченні студій (1913-го р.) золоту медалю. Доцент-суплент української мови й літератури Українського Кам’янець-Подільського Державного Університету (1918-1920). Професор української мови й літератури Українського Тайного Університету у Львові (1921-1923). Перший ректор (1923-1926) і постійний викладач української літератури в Українському Високому Педаґоґічному Інституті ім. М. Драгоманова у Празі. Звичайний професор на факультеті права (1933-1945), а пізніше на факультеті філософії Українського Вільного Університету. Перший Президент Української Вільної Академії Наук в Канаді (1950-1955). Проф. д-р Леонід Білецький належав до найкращих українських літературознавців 20-го століття. Помер у Вінніпегу 5-го лютого 1955-го р., де й похований.
















ВСТУПНЕ СЛОВО РЕДАКТОРА


Ґенеза цінної текстолоґічної праці Леоніда Білецького про основну пам’ятку стародавнього українського права була накреслена самим автором у своїм довгім автобіографічнім листі 11-го листопада 1941-го р. до тодішного ректора Українського Вільного Університету в Празі, Івана Борковського (оригінал зберігається в архіві Л. Білецького в Торонті):

„Року 1932 декан правничого факультету Вільного Українського Університету [проф. Сергій Шелухін — Ю.К.] запрошує мене листом, чи не згодився би я викладати на правничім факультеті курс з історії українського права спеціяльно філологічний: огляд та інтерпретація стародавніх правничих пам’яток (княжої доби, українсько-литовської та гетьманської). Я подумав і згодився, запропонувавши деканові написати працю: Історію тексту Руської Правди. Це примусило мене простудіювати всі відомі тексти Руської Правди (а їх було до 70), і студія моя через півроку була на факультет подана. Рецензенти, проф. Станіслав Дністрянський та проф. Опанас Андрієвський дали позитивні рецензії, і я був на факультеті обраний звичайним професором. Моя справа була подана на затвердження Сенатові Університету... і я в тій гідності звичайного професора був затверджений [13-го лютого 1933-го р. — Ю.К.]”.

У жовтні 1933-го р. українська академічна громада Праги мала нагоду почути головні висновки студії Білецького, виголошені ним у формі доповіді підчас Українського Правничого З’їзду. В часах тотального розгрому української правничої науки в Україні сталінським режимом, філолоґічна аналіза тексту Руської Правди переведена одним з найвидатніших українських літературних критиків цієї доби набувала особливого значення, не лише наукового але й національно-державного. Доповідь Леоніда Білецького була надрукована Іваном Огієнком у журналі Наша Культура в грудні 1935-го р., але сама студія, на жаль, не могла тоді вийти в світ через невідрадні поліграфічні можливості української академічної еміґрації.

Пізніші спроби Білецького видати цю студію (з поправками й додатками) теж не увінчалися успіхом. В лютому 1948-го р. була підписана угода з Товариством Прихильників УВАН (Авґзбурґ, Німеччина) в справі публікації 20-ти аркушової книги п.н. „Руська Правда й її історія”, до якої мали бути включені, крім первісної текстологічної студії, всі матеріяли що їх Білецький приготовив в рр. 1934-1936 коли він інтенсивно працював над мовою, літературним стилем, та іншими філолоґічними питаннями інтерпретації Руської Правди. Переїзд Білецького до Канади 1949-го р. унеможливив реалізацію Цього проєкту. А в тім, початкові фази існування УВАН у Вінніпеґу (з питомими труднощами розвитку й стабілізації фінансової бази цієї установи) не дозволяли братися до видавання більших стисло-наукових праць. Завершивши літом 1954-го р. клясичну редакцію поетичних творів Шевченка (4-томне вид. „Тризубу”), Білецький підготовив скорочений машинописний варіянт своїх текстологічних і мовних матеріялів про Руську Правду. Була надія, що вінніпезьке видавництво „Тризуб” опублікує цю „синтезу” (так її назвав його близький тодішний співробітник Юрій Мулик-Луцик). Одночасно, Білецький доповнював свою давнішу, ширшу студію (цебто — первісний текст 1932-го р.) на підставі новіших праць отриманих з книгозбірні Гарвардського університету за посередництвом Юрія Шевельова.

Тяжка хвороба в осені 1954-го р. не дозволила авторові завершити цю перерібку, а смерть, що наступила 5-го лютого 1955-го р. взагалі припинила всі намічені пляни. „Тризуб” відмовився друкувати вищезгадану синтезу. УВАН під керівництвом Ярослава Рудницького мала тоді інші пріоритети. В 1971-му р. машинопис скороченого варіянту текстолоґічно-мовних студій Білецького був переданий власноручно його молодшою донькою О. Білецькою-Козоріс, що завідувала в той час архівом пок. батька, Омелянові Пріцакові, директорові УНІГУ, для евентуальної публікації. Пізніше, О. Пріцак запропонував О. Білецькій-Козоріс примістити переданий машинопис в бібліотеці УНІГУ де „цей твір мав би краще призначення чим у приватній збірці” (Лист Пріцака до Білецької-Козоріс 7-го травня 1973-го р.) Остаточна доля машинопису Леоніда Білецького невідома: в бібліотеці УНІГУ його немає.

Зникли теж з архіву Білецького, не знати коли й за яких обставин, всі матеріяли його мовно-літературних аналіз Руської Правди в рр. 1934-1936, крім т.зв. „шостої частини” (див. нижче ст. 117-130). Це очевидно непоправна втрата для української науки. Тим більше хочеться тут висловити щиру подяку й признання старшій доньці Леоніда Білецького, Катерині Лазор-Кандибі, що погодилася на весні 1988-го р. передати в тимчасове розпорядження УВАН дорогоцінний рукопис первісної текстолоґічної студії батька про Руську Правду, а також деякі дрібніші документи що відносяться до його творчої роботи над цією тематикою.

Неможливо подякувати поіменно всім тим, що допомогли в підготовці до остаточної редакції праці Леоніда Білецького своїми устними інформаціями чи документальними повідомленнями, почасти суперечливими, але повсюди доцільними. Ніщо не залишилося мною не використане. Всім їм передається щире спасибі в імені Президії УВАН. Особливу подяку висловлюється: Д-рові Михайлові Марунчакові, Президентові УВАН в рр. 1980-1989, без зрозуміння й моральної підтримки якого не вдалося б здійснити цей редакційний проєкт; Мґр. Ірені Книш і Д-рові Миколі Мушинці.

Складається теж щиру подяку Українській Канадській Фундації ім. Тараса Шевченка, і Департаментові Політичних Студій Манітобського Університету, за їхню фінансову допомогу цьому виданні.


Юрій Книш

Вінніпеґ. 1 січня 1993 р.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.