Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




Частина Перша:

КРИТИЧНИЙ ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ



І.


До студіювання тексту й історії Руської Правди я підходив із певним ваганням щодо наслідків моїх дослідів. До таких вагань причинилися слова П. Мрочека-Дроздовського: „Після дисертації Калачова, не залишилося майже нічого до розроблювання щодо літератури й зовнішної історії Руської Правди.” З цих слів ученого виходило, що марні будуть заходи коли зовнішня історія Правди вже досліджена. Через таке запевнення Мрочека-Дроздовського я, звертаючись до праці Н. Калачова, 2 сподівався довідатись вичерпуючі дані про Руську Правду. Внедовзі праця Калачова була мною простудійована. І ось тепер, коли я пізнав майже всю літературу про Руську Правду, коли я простудіював праці Мрочека-Дроздовського, Серґеєвича, Владимирського-Буданова, Максимейка, Соболєвського, Карського і багато інших, пізнав праці дослідників права, істориків і соціольоґїв, праці видатних філологів, — я зрозумів те велике значіння, яке має студія Калачова.

(1) Ніхто перед ним не дослідив стільки списків (аж 50) Руської Правди, скільки їх зібрав згаданий учений. (2) Ніхто ще не був приправив таке видання тексту Правди, яке ми маємо в праці Н. Калачова. (3) Він перший докладно зібрав усі варіянти відомих йому списків і подав у своєму виданні. (4) Він перший подав найосновнішу історію тексту. (5) Він перший перевів найпевнішу і на той час найдокладнішу клясифікацію списків Руської Пради. (6) Н. Калачов перший освітлив ті сторінки історичного розвитку Правди, що є такі важні не лише для історика права, але й для історика взагалі. Таким чином, праця Калачова є студією не лише історичного значіння для свого часу; повз неі байдужо не пройде ані один дослідник Руської Правди.

Обминаючи повну бібліоґрафію й огляд студій про Руську Правду від самого початку студіювання її, бо це все докладно подано й опрацьовано у згаданій праці Калачова, я перейду до критичної оцінки вислідів і студій учених, починаючи від студії Калачова, аж до наших днів. У свому огляді я зверну увагу перш за все на методольоґічні прийоми їхньої критики тексту та визначення історії Руської Правди.

Студія Н. Калачова появилась друком ще р. 1846. Текстольоґічні студії в ту добу стояли взагалі невисоко; властиво щойно розпочинались. Отже не диво що праця Калачова зайняла таке визначне місце серед текстольоґічних студій того і пізнійшого часу. Коли ж до неї підійти з текстольоґічними прийомами і методою, що прикладаються в аналізі тексту в теперішних часах, то легко в ній викрити основні методольоґічні довільності вченого. Наприклад:

(1) Н. Калачов в основу свого наукового видання тексту Руської Правди поклав Синодальний список, хронольоґічно найстарший (р. 1282). З погляду фільольоґічного, а зокрема текстольоґічного, коли дослідник приправляє ту чи іншу стародавню пам’ятку до видання зі всіма варіянтами відомих її копій — то перш за все в основу такого видання кладеться текст такого списка (копії) що був би типовим для найбільшої кількости копій і редакцій, щоби видання було найстисліше і для наукових студій найзручніше; і лише тоді, коли задовольняється ця остання вимога, то приймається на увагу хронольоґічна давність копії та поправність її тексту. Чи відповідає цим вимогам текст Синодальної копії? Зовсім ні. (а) Із всіх 46 копій т.зв. Широкої редакції Правди відомих Калачову, Синодальний список єдиний що відрізняється (i) пропуском двох (18-ої та 19-ої) статтей в першій частині і (ii) повною відміною в порядкові статгей у другій своїй частині. Отже Синодальний список не тільки не є типовим для всіх списків, а навпаки, затирає всі типові прикмети решти списків, і губить у читача будь яке уявлення про справжній характер тексту цієї „редакції” та його вигляд, (б) Хоч список цей хронольоґічно є найстарший із усіх відомих нам списків Правди, але текст його, як це буде видно з дальшого викладу, є пізніший і з такими поважними помилками та пропусками, які його вартість дуже обезцінюють.

(2). Крім вищезазначеного методольоґічного недогляду якого був допустився Н. Калачов видаючи текст Руської Правди, вчений зробив другу, ще більшу, помилку у своєму виданні. Вже свого часу цю помилку відзначив В. Серґеєвич; він писав що „найбільше відступає від тексту рукописів видання Калачова, видане ним 1846 р. В його дослідженні про Руську Правду, вона (Руська Правда) не лише розділюється на вичислені статті; її суть передається в приємливій послідовності, а не в тій яка знаходиться в рукописах. Видавець спершу передає статті які відносяться до права державного; потім статті цивільного права; після цього статті карного права, а на кінці статті процесуального права. Розподіл права на державне, цивільне, карне, і процесуальне був цілком невідомий впорядникам Правди. Примінення нашої сьогоднішної системи до видання стародавньої пам’ятки обкрадає останню із свого самобутного колориту, і в жоднім випадку не заслуговує на підтримку.”  3 До цих правдивих слів ученого я цілком приєднуюсь.

(3). Неправдивий, на мій погляд, у Калачова і принцип клясифікації списків тексту Руської Правди. Усі списки учений розкладає в чотири „фамілії” відповідно до того, в яких рукописах ті списки вміщені. „Щодо фамілій відомих мені редакцій Руської Правди,” пише Н. Калачов, „то я їх визнаю чотири. До першої фамілії відносяться списки найстарших літописів: Новгородського і Ростовського; до другої — списки Кормчих т.зв. Кирилівської редакції, та близько споріднених з ними старих збірників, знаних під іменем Мірило Правдиве. До третьої фамілії я причислюю списки пізних Новгородських (Софійських) Временників; на кінець до четвертої — списки пізних збірників різних статгей досить відмінного змісту.” 4

Автор у своїм визначенні „фамілій” Руської Правди перш за все не провів послідовно принципу клясифікації. Під „фамілією” чи родиною я розумію таку громаду фактів чи явищ, що об’єднуються між собою після ознак спільних лише для цієї родини і різняться від прикмет іншої родини тих самих фактів чи явищ. Напримір, про Мазепу, українського гетьмана XVII-XVIII ст., є написані: роман, хроніка, поема, драма, історична сильветка, історична студія і т.д. Отже, спільні ознаки для роману, хроніки, поеми, драми і т.д. будуть тими жанровими прикметами, що об’єднуватимуть низку творів в окремі їх родини: три романи, чотири драми, дві поеми і т.д. Таким чином за родинами можуть клясифікуватися лише такі твори, чи писані пам’ятки, які хоч мають і спільну тему, але цілковито відрізняються композицією і т.д. Це є окремі, цілковито самостійні ділянки творчости, дуже далекі одна від одної.

Через це саме послідовніший у своїй клясифікації списків тексту Руської Правди був Е. Тобін, що всі відомі йому списки поділив на дві родини: (а) списки Короткої Правди; (б) списки Широкої Правди. 5 Принцип клясифікації для його часів послідовний і не викликає жадних сумнівів, тоді як Н. Калачов другу родину Руської Правди Тобіна розбив ще на три родини. Один і той самий текст Широкої Правди поширений у списках, Калачов розділив у три різні громади списків („фамілій”) і тим їх усамостійнив та ввів читача в блуд, надавши 3-ій і 4-ій „фамілії” списків значення не тільки редакцій а окремих творів: в наслідок такої клясифікації маємо вже не дві Руські Правди, а чотири. Дальше, Н. Калачов до другої „фамілії” ввів текст Руської Правди, що характером свого опрацювання до такої фамілії не належить. Я маю на увазі списки кн. Оболєнського і Ф. Толстого, опубліковані тим-же Калачовим. 6 Текст і статті цих двох списків стилізовані так відмінно, що творять нову Руську Правду, зкодифіковану із двох попередних (Короткої і Широкої) і скорочену в порівнянні з Широкою Правдою.

(4). Н. Калачов неправильно визначив етапи історичного розвитку тексту Руської Правди Широкої і Скороченої. Коли Коротка Правда, згідно з моїми студіями, означена правдиво, то громада списків (Кормчої Книги, Мірила Правдивого, Новгородського (Софійського) Временника, і Збірників) визначена хронольоґічно цілковито невірно. Це свідчить про те, як буде видно дальше, що дослідник, приправивши текст Руської Правди до видання з такими численними варіянтами, докладних студій над текстом не переводив, варіянтів не використовував і не давав належної оцінки головнішим текстуальним змінам в їх історичній перспективі; а міркував над текстом, виходячи з Цілком абстрактних припущень, згори визначивши невірну схему історичного розвитку тексту Руської Правди.




II.


За висновками Н. Калачова безкритично пішов професор Московського університету П. Мрочек-Дроздовський. Учений прийняв основну тезу Калачова, що списки Короткої Правди складають першу

фамілію і найстаршу, додавши до спостережень Н. Калачова свої міркування про т.зв. три доповнення до Ярославової Правди: перше — статті: 19-29; друге — статті: 30-32; третє — статті: 33-41. 7

Мрочек-Дроздовський приймає й дальші висліди Н. Калачова про Широку Руську Правду, тільки деталізує їх порівняльним оглядом статтей Широкої Правди, 8 та низкою т.зв. доповнень: перше — статті 98-109; друге — статті 110-121 (Троїцького списку); третє — статті 1 Х-17 Х по ст. 52 Карамзінського списку; четверте — статті 109-121 Карамзінського списку; й, останнє — статті ( X/4) по ст. 121 того ж списку. 9

Н. Калачов підказав П. Мрочекові-Дроздовському і хронольоґічне означення місця для Синодального списка. Поклавши цей останний список в основу свого видання тексту Руської Правди, Н. Калачов тим самим признав його найстаршим серед усіх списків Широкої Правди не тільки хронольоґічно, але й на підставі якости тексту. Цю тезу Калачова П. Мрочек-Дроздовський розвиває в той спосіб що визнає Синодальний список переходовим від Короткої Правди до Широкої. Це твердження вчений засновує на цілком теоретичнім припущенні, що чим старший текст Правди, тим він є примітивніший, коротший і менше систематизований. Таким чином, еволюція тексту Правди відбувалася від найпростішої і найпримітивнішої Ярославової Правди через низку доповнень до неї синами Ярослава, внуками і т.д. Через стисліше зведення статтей разом, і через кращу їх систематізацію текст Правди витончувався, статті викристалізовувались і нарешті вилились у т.зв. текст Троїцького списка, найкращий і найпоправніший із всіх списків Руської Правди. І в ланцузі такої еволюції текст Синодального списка 1282 р., несистематизований в другій частині, без деяких статтей у першій — є переходовий від Короткої Правди до Широкої. Чи правдиві висновки вченого, хоч як вони видаються стрункими і привабливими — це буде видно із мого дальшого досліду.

Переходжу до студії В. Серґеєвича. 10 В цій останній і найпоправнішій своїй студії, В. Сергеєвич перш за все плутає фамілію списків із їх редакцією: „Ці чотири редакції чи фамілії різняться між собою основно,” 11 каже дослідник; отже автор не бачить різниці між редакцією тексту і його фамілією. В дійсності ж редакція ховає в своїм означенні тільки зверхні відміни тексту — формально-стилістичні відхилення, що мають на меті все таки свідомий акт редакторської праці, а не механічної граматично-мовної чи лексичної оправи тексту , під час копіювання тексту, властивої для копії. Таким чином, результат механічної оправи тексту під час списування є список, копія; свідома, але тільки зверхня перерібка тексту — це редакція; а свідома внутрішня і зверхня творча праця, що перетворює твір заново — це новий твір, громада списків і редакцій якого може складати цілу їх родину (фамілію).

В. Серґеєвич, допустивши таке хистке означення окремих громад копій Правди, тим самим допустився і неправильної клясифікації тексту Правди. Він всі списки Правди ділить на чотири редакції або фамілії. Коротку Правду, наприклад, розбиває на дві частини й кожду означує як окрему редакцію: перша — за часів князя Ярослава, друга — за часів князів Ярославичів (синів Ярослава). Обидві ці редакції заховались у списках Новгородського літопису: „щодо об’єму, вони дуже короткі; щодо змісту цілковито між собою відмінні.” 12 Обидві ці редакції створені в Київі.

„Третя Правда” пише В. Серґеєвич далі, „щодо часу композиції молодша від Правди другої редакції.” 13 „Композицію широкої Правди треба відвести до самого початка XII ст...” 14 „Третя редакція Правди також мусить належати матері городів руських (себто Київу) так як і дві старші...” „Ця третя Правда дійшла до нас в дуже богатьох списках. Калачов знав їх більш як 40...” „Важних різниць між окремими списками небагато..” „Деякі списки мають додаткові статті в порівнанні з іншими, але кількість додаткових статтей невелика і не дає причини вимірковувати окрему редакцію..” 13 „Ці переставки досягають значного розміру тільки в Синодальному списку. Вони починаються після 49-ої статті (на підставі Троїцького списка у виданні Калачова) А і включують цілий їх ряд аж до 102-ої, Б з котрою відновлюється спільне їх чергування із другими списками.” 16 „Найбільша відмінність щодо змісту представлена в Карамзінському та йому подібних списках. Після 64-ої статті 8 там вміщено 17 цілком ориґінальних статтей...” „Переписувач, вставляючи їх в Руську Правду, очевидно не знав що він робив. Ця вставка знаходиться в списках не раніших від XV-го ст. і бракує в найстарших. Вона для нас важна в тім відношенні що доказує можливість вміщення додаток до пам’ятки вже після того як її редакція устійнилася.” 17 „Виринає питання про відношення списків третьої фамілії до двох перших. Списки третьої фамілії творять самостійну редакцію.” 18

Я позволив собі довше спинитися на цих виписках із праці В. Серґеєвича щоби (1) показати як учений плутає різні терміни, зводячи їх до одного значення: „Третя Правда”, „Третя фамілія Правди”, „третя редакція Правди”; (2) показати як учений не може точніше означити характер тексту Синодального списка та громади списків типу Карамзінського. Такі великі зверхні відміни тексту в цих обох списках механічно не робляться як думає дослідник; тут ми маємо до діла тільки із свідомою редакційною працею. Отже, коли всі списки Широкої Правди складають окрему родину нового правничого твору, то списки, як Синодальний, Карамзінський і йому подібні складають окремі редакції Широкої Правди: (а) редакція Синодального списка і (б) редакція Софійського Временника.

„Четверту фамілію Правди” пише Серґеєвич далі, „творять списки середні щодо об’єму, а найпізніші щодо часу їх повстання, їхнім приміром може служити список князя Оболенського.” 19

Поділивши в такий спосіб усі списки Руської Правди в чотири редакції чи фамілії, В. Серґеєвич пробує намітити історичну перспективу розвитку тексту третьої редакції в її поодиноких списках. Автор розподіляє найстарші списки цій громади у певні галузі, яких констатує три: (1) списки: Троїцький, Синодальний, Крестініна і Чудівський (опублікований Мрочеком-Дроздовським); (2) списки: Археоґрафічної комісії і Пушкінський; (3) списки Карамзінський, Софійський і Бєляєва. В першій галузі найстаршим буде Троїцький сп., у 2-гій — Археоґрафічної Комісії, а для 3-ої ориґіналом є такий список, що був споріднений із оригіналом 2-гої галузі. Найближчим до первісного тексту третьої редакції В. Серґеєвич уважає списки: Троїцький з 1-ої галузі і Археоґрафічної Комісії з 2-гої галузі. Таким чином, текст Широкої Правди, на думку вченого, витворившись у XII-ім ст. перерібці більше не підлягав. 20 Оці останні висліди, як буде видно далі, я вважаю найбільшими здобутками Серґеєвича, тому що (1) вони оперті на фактичному матеріялі і (2) вони є найближчими до правди із всіх гіпотез попередних дослідників.




III.


Пізнавши найголовніші студії про Руську Правду що розроблялися дослідниками історії старого українського права, 21 я передсвідчився, що вони докладно не досліджували тексту Руської Правди, бо не були з фаху підготовані до текстольоґічних студій. Кождий із них розумів, що філологічне студіювання пам’ятки є головним кроком до її вивчення, без якого дальші досліди неможливі. Так Н. Калачов вважав що філолоґічна критика є другим кроком після видання тексту Правди. 22 П. Мрочек-Дроздовський був переконаний що „початком дослідів (по змісту, з внутрішнього боку — Л.Б.) являється вияснення пам’ятки з філолоґічного боку.” 23 Історик і археольоґ В. Данилевич вже в останні часи, року 1916-го писав: „Руська Правда совершенно не вивчена у філолоґічнім відношенні. В наслідок цього ані питання про час виникнення пам’ятки, ані питання про його відмінні редакції, їхній час і місце упорядковання, не можуть бути поставлені в достаточній науковій повності, а всім спробам дати відповідь на ці питання бракує переконливого фундаменту: вони являються тільки більше або менше вірогідними гіпотезами.” 24

Рік 1916-ий був, видно, переломовим, бо тоді появилась також студія про Руську Правду видатного філолоґа О. Соболевського. 25 В цій праці я справді відчув тенденцію вченого сказати нове слово про нашу пам’ятку. Треба зазначити що поруч уже згаданих у попередньому розділі дослідників-правників (що старшою є т.зв. Коротка редакція Правди, а Широка є пізнішою і молодшою) — від перших часів вивчення Правди підносились голоси: Н. Карамзіна, 26 Ґ. Розенкампфа, 27 Д. Дубенського, 28 що не Коротка Правда є старшою, а навпаки, Широка Правда є та, про яку згадує літописець князя Ярослава, себто вона є первісною Правдою і тим самим старшою. В. Ключевський у своєму курсі російської історії навіть зазначає що „можна було б прийняти Коротку редакцію як вибір із Широкої.” 29

Цю тенденцію Ключевського і попередних учених О. Соболевський кладе в основу своїх студій і робить на підставі першої і другої статтей Руської Правди такі висновки: „Можна сумніватися в тім що перші 17 статтей Г Короткої Правди являють собою „старші” статті Правди, та що ті статті можна назвати Правдою Ярослава.” „Є підстави думати”, продовжує вчений, „що ці 17-и статті взяті із Широкої Правди, і при тім деякі з них були скорочені.” 30 „Друга половина Короткої Правди переводить ґрунтовні скорочення відповідних статтей Широкої Правди — типу дещо відмінного від звіду Широкої Правди яка до нас дійшла.” 31 Вчений гадає, що простора Правда є найближчою до тієї Правди яка була складена Ярославом, доповнена синами і внуками; але вона (ця Широка Правда) була трохи відмінною від Широкої Правди, що дійшла до нас; бо ця остання в Новгороді підпала місцевим змінам у тексті відповідно до побуту і з вини перепищиків. 32 Отже з цих коротких, але катеґоричних висновків О. Соболевського бачимо, що автор підніс основні питання щодо історії тексту Руської Правди, але свої тези подав бездоказово, не обґрунтувавши ті „основи” що дозволили йому прийти до таких вислідів.

Висловлений погляд О. Соболевського не залишився одиноким того роду голосом серед сучасних дослідників Руської Правди. Авторитетний голос вченого підхоплює другий видатний філолоґ — Є. Карський, у передмові до виданого ним тексту Руської Правди на підставі Синодального списку 1282 p., із варіянтами відомих йому найголовніших списків і то лише XIV-XVI ст. 33 Вчений подає текст Синодального списку у двох виглядах: (1) т.зв. гражданкою із захованням індивідуальних ознак списку і з варіянтами 20-ох списків до нього та примітками з роз’ясненням деяких слів, що зустрічаються в тексті списку для докладнішого їх зрозуміння; (2) фотолітоґрафічно з повною автентичністю списку. Це перше видання Руської Правди, що дає повне уявління про рукопис списка, його письмо та палеоґрафічні властивості. Щодо варіянтів, то вчений не використав навіть тих списків, що в варіянтах до свого видання подав Н. Калачов. Є. Карський із цих останних, відомих Калачову подає лише п’ять найстарших списків; 34 решта 14 списків поданих у варіянтах праці Карського є цілком нові, що Калачову не були відомі. З цього становища тексти і варіянти у виданні Є. Карського мають певне значіння, бо докладніше передано самий текст Синодального списка, а варіянти розширюють можливість для студіювання тексту Правди познайомитися з більшою кількістю її списків.

Але через опублікування тексту Синодального списка і підведення до нього варіянтів решти списків, Є. Карський допустився тої самої методольоґічної помилки яку я сконстатував раніше у виданні тексту Н. Калачова — а власне текст Широкої Правди не передано так, як він виглядає у всіх списках, а препаровано відповідно до порядку статтей Синодального списка, єдиного у своїм вигляді; чим учений позбавив іншого дослідника мати текст в порядкові статтей всіх інших списків, і мати уявління про саму систему Правди в її найпопулярнішому тексті.

У своїй студії (див. його Передмову) Є. Карський ставить своїм завданням вивчити мову Синодального списка і Правди взагалі та її літературну історію. Мова пам’ятки дає можливість ученому досить точно (на його думку) визначити час повстання Правди, місце її написання, і навіть народність особи що закріпила цю збірку на письмі; а вивчення давнішого списка Руської Правди помагає точніше й основно підійти до вирішення й інших питань. Синодальний список робить на вченого вражіння що він є написаний чисто народньою мовою, і Карський припускає що, чим старша редакція Руської Правди, тим яскравішим у ній є народний елемент, бо перші переписувачі світських пам’яток за часів князя Ярослава (грамот, правничих збірок звичаєвого права) ще не встигли виробити строго стилізованої літературної мови. Синодальний список нібито найкраще зберіг цю чистоту стародавньої народної мови, чого немає в інших списках, навіть і в Короткій редакції Правди.

З таких спостережень Є. Карський виводить, що текст Синодального списка XIII ст. із усіх списків найкраще відбиває основний текст Руської Правди, що повстав в головних своїх частинах ще в XI ст. і був доповнений на початку XII ст. Через це саме Синодальний список 1282 р. має бути одним із найважніших списків, щодо вирішення різних питань, звязаних із Руською Правдою.

Далі Є. Карський розбирає питання чому статті Синодального списка своєю системою та порядком відрізняються від інших списків Широкої Правди. Карський не погоджується з В. Сергеєвичем, що вважав Синодального списка пізнішим, ані з Тобіном, який твердив що переписувач Синодального списка просто переплутав статті, — і збиває думки цих двох дослідників та приходить до висновку що „існуючий вид Руської Правди в Новгородській Кормчій 1282 р. — найстаршого рукопису — показує як при Володимирові Мономаху і після нього постепенно вироблювалися статті в цій пам’ятці. В повній Руській Правді типу Троїцького списку, ми маємо вже більш-менш скодифіковану пам’ятку XIV-го ст., списану із ориґінала який послужив як основа для всіх пізніших видів.” 35

З цих слів видно що вчений повертається до твердження П. Мрочека-Дроздовського про те що серед списків Широкої Правди Синодальний 1282 р. є найстарший. Але Карський іде далі від згаданого науковця. Дослідник навязує свої думки до тверджень О. Соболевського, і вважає що текст Короткої Правди який заховався лише в списках XV-го ст. „може очевидно спиратися на давніших записках, створених ще при синах Ярослава, але міг також виринути як результат вибору із збірника кодифікованого після Володимира Мономаха, з такої його (збірника) частини, яка випередила устави цього князя котрі зявилися вже в Київській області. Могли тут зявитися і якісь доповнення із тих норм які почасти усно а почасти письменно зберігалися в судовій практиці, хоча нові статті появлялися і в пізніших списках.” „Як би то не було”, продовжує дослідник, „до цього часу найстарший список Руської Правди являється список Новгородської Кормчої 1282 р. Його ми покладаємо в основу наших дальших висновків і виводів; інші, пізніші списки, примінюються лише на стільки на скільки вони допомагають вивчати цей найстарший список.” 36

Останні студії М. Максимейка 37 про Руську Правду улегшують мені зясувати раніш! погляди вченого на зачеплені нами текстольоґічні проблеми звязані з літературною історією Руської Правди. Максимейко в цих основних питаннях історїї тексту Руської Правди визнає що Коротка Правда є старша за Широку, яка є розширенням і доповненням Короткої. Щодо Широкої Правди, то на його думку найстарший і найпоправніший текст заховався в Троїцькому і Синодальному списках. Дослідник вважає текст Пушкінського і Карамзінського списків пізнішим. Особливо пізним вважає Максимейко список Карамзінський, що поправляв свій текст на основі декількох списків Широкої Правди і навіть „зазирав” до тексту Короткої Правди.

Тих самих поглядів на взаємини Короткої і Широкої Правди є і М. Владимирський-Буданов. 38 Різниця лише та, що найпоправніший і найстарший текст Правди ніби заховався в Карамзінському спискові. В основному, погляди Максимейка і Владимирського-Буданова сходяться з поглядами В. Серґеєвича.

Приблизно до того самого часу що і студія Є. Карського, належить праця в українській мові Василя Чернова. 39 В цій праці автор зазначає, що неоднаковий порядок статтей Троїцького і Синодального списків повстав через різне групування цих статтей у збірниках. Руська Правда має твердий ґрунт, коли припустити простору Руську Правду не єдиним суцільним законодавством, а збірником постанов, уставів, звичаїв тощо.

Найпізнішим списком є Карамзінський. Далі, за П. Мрочеком-Дроздовським, В. Чернов вважає що список Синодальний є найраніший, бо кодифікація його є менше вдала, порядок статтей про закупи не систематичний, а хронольоґічний, порядок статтей про спадщину — менше вдалий. Ці три списки (Синодальний, Троїцький, і Карамзінський) автор, ідучи за В. Сергеєвичем, не вважає за окремі редакції.

Спільні групи статтей списків Академічного (Коротка редакція Правди) і Троїцького (Широка редакція) свідчать про те, думає Чернов, що в склад Академічного і Троїцького списків ввійшли окремі збірки що існували до них, але до наших часів не заховалися. Величезні відміни в складі статтей, неоднаковий розклад і великі зміни в тексті доказують що Академічний список не утворився із Троїцького через його скорочення, і не через перерібку Академічного списка складачем Троїцького, бо вигадати аж 76 статтей ледве чи можливо для одного складача. Автор припускає працю багатьох осіб над обробленням зазначених списків і бачить у них пам’ятки різних місцевостей і різних часів; їх можна вважати за збірники окремих норм звичайєвого права та княжих уставів, що до наших днів не збереглися. 40 Автор установляє лише дві редакції Руської Правди: (1) простора і (2) редакція всіх списків типу Академічного. 41 Ці дві редакції повстали незалежно одна від одної, але вийшли із спільного їм обом джерела, яке до нас не Дійшло.

Далі, відзначу ще одну студію щодо критики тексту Руської Правди, а саме працю В. Любимова. 42 Автор цієї студії спинив свою увагу на численних поправленнях великої кількости помилок Троїцького списку і відкрив що ці поправки зроблені не самим переписувачем тексту, а далеко пізнішим читачем. Дослідник уважає, що ті приписки пороблені іншою рукою вже в кінці XVIII ст., а може навіть на початку XIX ст. І що цікаве — ця рука привикла вже писати скорописсю і її відмінність від уставного письма Троїцького списку очевидна. Таким чином, коли факт правлення тексту списка, що вважався і вважається рядом дослідників найкращим і найпоправнішим із усіх найстарших списків Руської Правди, є фактом незаперечним, то вартість тексту цього списка знижується, щодо кращого ним заховання правдивішого тексту Широкої Правди. Ґ

Нарешті р. 1935-го в Києві появилась ще одна дуже важна праця про Руську Правду проф. С. Юшкова, який „на основі 7-ми списків тексту Руської Правди та п’яти редакцій склав і підготував до друку” 43 текст цій пам’ятки. До цієї основної праці С. Юшков подає передмову, в якій коротко визначає свою клясифікацію списків тексту Руської Правди на підставі редакцій.

У своїй передмові, вчений вважає, що основним питанням при видаванні тексту пам’ятки — це є питання про її редакції. Далі, вказавши коротко на теорію Тобіна про дві редакції Руської Правди, на теорію Калачова і Серґеєвича та заперечення теорії останнього Дьяконовим, С. Юшков приходить до такого висновку: „Отже доводиться визнати, що цілком пристати на всі запропоновані раніше клясифікації було б недоцільно; конче треба внести в них поправки, що наперед визначені суттю поданих нами критичних завважень. Загалом ми вважаємо”, продовжує далі автор, „що історія тексту нашої пам’ятки буде найкраще змальована, якщо ми розіб’ємо всі списки на п’ять редакцій. До І. редакції ми залічуємо списки типу Академічного, до II. — списки Троїцького, до Ш. — списки Карамзінського типу, до IV. — списки Руської Правди, об’єднані з артикулами Судебника царя Константина, що для нас типовий буде список з особливого збірника — додатки до Новгородського літопису за списком Археоґрафічної Комісії № 240, до V. редакції — списки скорочені, типу списка Оболенського. II. редакцію треба представити в трьох ізводах: Синодальному, Пушкінському і Троїцькому.” 44 Оце і все щодо клясифікації списків тексту Руської Правди.

Такий доґматичний характер самого переведення клясифікації списків тексту Руської Правди мірою редакцій вказує скорше на зверхній, а не внутрішний, спосіб установлення клясифікації й визначення п’яти редакцій та ще і з додатком трьох вводів. Приходиться приймати на віру, що Коротка Правда типу списку Академічного у відношенні до Широкої Правди типу списку Троїцького буде тільки редакцією а не окремим кодексом, чи збірником статтей, чи окремою Правдою. Так само тільки на віру мусимо прийняти що текст списка Карамзінського у відношенню до тексту списку Археоґрафічної Комісії (IV редакція) буде Ш. редакцією, а не навпаки: текст списка Археоґрафічної Комісії — Ш. редакція, а Карамзінського — IV редакція. Навіть коли погодитись на всі критичні завваження автора до студій Калачова, Серґеєвича й інш., то запропонована ним схема клясифікації списків тексту Руської Правди і ґенеза (історія розвитку) тексту Правди, на мій погляд, буде довільною, ні на чому не спертою, і з самого тексту поданих списків не виведеною. Д Особливо це буде видно із дальшого мого розбору цієї проблеми в наступних відповідних розділах.

Підводячи підсумки найголовніших вислідів критики та історії тексту Руської Правди, мушу сконстатувати, що така критика й історія тексту на основі самого тексту Руської Правди ще не була переведена докладно, як того бажали П. Мрочек-Дроздовський, В. Данилевич, і навіть В. Любимов. 45 Всі попередні спроби переводились або довільно й після наперед визначених припущень (апріорно) або після тільки часткового, неповного й побіжного студіювання самого тексту Правди.

І висліди ці не тільки суперечні між собою, але просто протилежні Так наприклад: (1) Одні дослідники констатують що старшою Коротка „редакція” Руської Правди (Тобін, Калачов, Моочек-Дроздовський, Сергеєвич, Владимирський-Буданов, Максимейко Юшков, Любимов); другі вчені є переконані, що старшою є якраз не Коротка, а Широка „редакція” Руської Правди (Еверс, Лубенський, Розенкампф, Ключевський, Соболевський, Карський). (2) Одні дослідники твердять, що Синодальний список є найстарший серед усіх списків Широкої „редакції” Правди (Калачов, Мрочек-Дроздовський, Максимейко, Чернов і інш.); другі вважають якраз навпаки: Синодальний список є пізніший в порівнанні з іншими списками Широкої Правди (Сергеєвич), а Є. Карський навіть пробує довести, що Синодальний список не тільки найстарший з усіх списків Руської Правди, але й найближчий до оригіналу Ярославової Правди. (3) Одні вважають, що найпоправнішим списком Широкої „редакції” Правди є список Троїцький, другі — Троїцький і Археоґрафічної Комісії, треті — Синодальний, четверті — Карамзінський, а Дубенський вважав що найстарший є список Пушкінський.

Отже на таких суперечливих і навіть протилежних вислідах історії тексту Руської Правди не можна будувати дальшого студіювання вже чисто правничого, історичного, правно-економічного і соціольоґічного, бо всі вони будуть засновані не на об’єктивних підставах критики тексту й визначення правдивої історії тексту Правди, а на суб’єктивних припущеннях, довільно взятих на віру в залежності від того чи іншого погляду попереднього дослідника. 15

Необхідна основна ревізія тексту Руської Правди та його докладної критики й визначення вірогідної історії повстання й розвитку цієї пам’ятки. До такого дослідження я і переходжу.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.