Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Частина П’ята:
ВИЯСНЕННЯ КОДЕКСУ КОРОТКОЇ ПРАВДИ Й ПИТАННЯ ПРО ЯРОСЛАВОВУ ГРАМОТУ
I.
Кодекс Широкої Руської Правди привів мене до Короткої Правди, до вивчення якої я і переходжу.
Із списків цієї Правди для науково-текстольоґічних студій відповідають лише два: (1) список Академічний; (2) список Археоґрафічної Комісії, або, за термінольоґією Шахматова — список Комісійний. Щодо варіянтів наведених Татіщевим із невідомого Ростовського літопису, то вони остільки відмінні від загального тексту, що при такій малій кількости вони не дають уявління про цілий текст списка. Такі ж сумнівні для мене є дві копії (одна з Ермітажної Петербурґзької бібліотеки, друга — із збірки Поґодіна) з копії Татіщева з якогось (невідомо якого!) рукопису. Вони викликають сумнів тим, що хоч нібито скопійовані з одного рукопису, а ховають у собі великі різниці в тексті; це свідчить про те, що списувались вони дуже неточно і через це саме є слабим джерелом для стислого і докладного студіювання тексту. Ці копії можна мати на увазі лише в крайному випадкові.
Історію тексту за списками Короткої Правди в головних рисах визначив О. Шахматов. До своєї розпорядимості він мав списки Академічний, Археоґрафічний і список Толстого з Петербурґзької публичної бібліотеки. Текст списка Толстого Шахматов признав точною копією списка Академічного. Щодо взаємин тексту списків Академічного і Археоґрафічного, то спочатку був тої думки, що текст сп. Археоґрафічного теж є копія із списка Академічного, але потім від Цієї думки відмовився і признав, що „обидва вони близькі до недійшовшого до нас оригіналу другої редакції Першої Новгородської літописи молодшого ізвода”. 171 До цієї схеми Шахматова щодо історії тексту Новгородського літопису, а тим самим і Правди, я додам, що текст списка Новгородського літопису, копія якого переховувалася в Румянцевськім Музеї в Москві, є також копією Академічного списка. Таким чином, в розгляді я оперував текстом Короткої Правди тільки на підставі списків Академічного і Археоґрафічного.
Ці списки входять у Новгородський літопис виданий Археоґрафічною Комісією під назвою Новгородського Першого. Вставлена Правда після короткого опису під р. 1016 війни Ярослава із Святополком. В цій війні і перемозі Ярослава Новгородці виявили велику допомогу своєму князеві, і літописець додає: „Ярослав иде къ Киеву, сЂде на столЂ отца своего Володимира, нача вои свои дЂлити: старостомь по 10 гривень, а смердомь по гривнЂ, а Новгородцемь по десяти гривень всЂмь и отпусти ихь всЂхь домовь, и давъ имь правду и уставъ списавъ, глаголав такс: по сей грамотЂ ходите, якоже писахь вамь такоже держите”. 172 Після цього ідуть слова ,А се есть” і далі заголовок: „Правда Роськая”, після якого і самий текст Правди. За ним, починаючи з р. 1017 продовжується самий літопис.
Складається Правда із двох частин. Перша, за 5-ма виданнями Н. Калачова, 173 Лазаревського й Утіна, 174 Н. Аристова, 175 Г. Іречека, 176 Владимирського-Буданова, 177 складається із 17-ти статтей, що їх дослідники приписують кн. Ярославові; а друга, починаючи від статті 18, має свій окремий заголовок: „Правда оуставлена Роуськои земли і т.д.”. Далі за цим заголовком слідують останні статті (19-43).
Ніодна стаття цієї Правди не має заголовку; в рукописові вони йдуть одна за одною без перерви і без виділення в окремий рядок. Виділені лише окремі частини Правди: (1) Ярославова Правда (статті 1-18) і (2) Правда Ярославичів (статті 19-43). При початку кождої частини на марґінесі зліва в Академічному списку стоїть замітка” „зри”.
Ориґінал Археоґрафічного і Академічного списків разом із 2-гою редакцією Новгородського першого літопису молодшого ізводу, за студіюванням Шахматова, вийшов із першої редакції Новгородського 1-ого літопису молодшого ізводу, з доповненнями із літописного ізводу 1448-ого р. Ця перша редакція, на його думку, вийшла із Софійського Временника 1423-ого р., 178 який у свою чергу вийшов з ізвода 1333-ого р., що репрезентується Синодальним списком Новгородського 1-ого літопису. 179 В основу цього останного зводу 1333 р. був покладений літопис Германа Вояти, священника новгородської церкви св. Якова, писаний в році 1169, а ориґіналом цієї перерібки Вояти був другий новгородський літописний звід складений за теорією Шахматова р. 1167-ого при дворі новгородського владики. 180 Щодо першого Новгородського літопису, то він, на думку Шахматова, був зложений р. 1050 на підставі розпорядження Новгородського владики Луки і Новгородського князя Володимира Ярославича в пам’ять збудування нової церкви св. Софії. Цей звод мав вийти із найдавнішого Київського зводу 1039-ого р. і з місцевого новгородського літопису, початого 1017 р. і закінченого 1036 р. 181 До цього новгородського літопису мала бути вперше вписана новгородським єпископом Іоакимом — Ярославова грамота. ББ
II.
Всі дослідники тексту Короткої Правди констатують дві його частини, і звязують повстання першої (статті 1-18) із іменем князя Ярослава. Повстання ж другої частини Короткої Правди (статті 18-43), звязують вони із синами князя Ярослава згідно із заголовком 18-ої статті.
Щодо обопільностей обох частин, то в визначенні їх змагаються дві думки: (1) Неймана — що друга частина це лише доповнення до першої; (2) Татіщева, Еверса і Поґодіна _ що Правда Ярославичів це самостійний збірник законів. Першу думку обстоюють Тобін, Калачов, Мрочек-Дроздовський, Владимирський-Буданов і інш., а другу — Ланґе,
Серґеєвич і інш. Щоб самому свідомо і критично розібратися в цім питанні, мушу розглянути текст Короткої Правди і обидві її частини порівняти між собою. В основу тексту Короткої Правди кладу текст списка Археоґрафічної Комісії, бо вважаю що він є найпоправніший.
|
Перша частина ПРАВДА РУСКАА |
Друга частина ПРАВДА ОУСТАВЛЕНА РОУСКОИ ЗЕМЛИ |
|
1. Оубиєть моужь моужа то мьстЂть брату брата любо сынови ωтца а любо ωтцю сына любо братоучада любо сестриню сынови аще не боудеть кто мьстя то 40 гривенъ за головоу аще ли боудеть роусинъ или гридЂнь любо коупцЂ или ябетникъ или мечьникъ а ще ли изъгои боудеть любо словенинъ то 40 гривенъ положити за нь |
19. Аще оубиють огнищанинъ въ обидоу то платити за него 80 гривенъ оубоици а людемъ не надобЂ а въ єздовомъ княжЂ 80 гривенъ 20. Аще же оубиють согнищанина в разбои а оубіица не изыщоуть то вирноє платитЂ в неи же вЂрнЂи голова начнеть лежати 21. А иже оубиють согнищанина оу клитЂ или оу коня или оу говяда или оу коровьи татьбЂ то оубити за пса мЂсто а тои же поконъ и тивоуницю 22. А во княжи тивунЂ 80 гривенъ 23. A конюхъ оу стада старыи 80 гривенъ яко оуставилъ Изяславъ въ своємъ конюсЂ єго же оубилЂ Дорогобоудьци 24. А в сельскомъ старостЂ княжи и в ратаинЂмъ 12 грьвнЂ 25. А в рядовницЂ княжи 5 гривенъ 26. А въ смердьи в холопЂ 5 гривенъ 27. Аще роба кормилица или кормиличиць 12 гривнЂ 28. А за княжь конь иже c пятномъ 3 гривны а за смердіи 2 гривнЂ за кобылоу 60 рЂзанъ а за волъ гривноу а за коровоу 40 рЂзанъ а третьякъ 15 коунъ а за лоньщиноу полъ гривнЂ а за теля 5 рЂзанъ за яря ногата за баранъ ногата |
|
2. Или боудеть кровавъ или синь надражень то не искати ємоу видока человЂкоу томоу аще не боудеть на немъ знаменіа никоєго же аще ли приведеть видокъ а ωнъ не можеть ино тоу тому конець аще ли себе не можеть мьстити то взяти ємоу за обидоу 3 гривнЂ а личьцю мьзда 3. Аще ли кто кого оударить батогомъ или жердью или пястью или чашею или рогомъ или тылеснию то 12 гривнЂ аще сего не постигноуть то платити ємоу то тоу томоу конець 4. Аще оутнеть мечемъ а не вынезъ єго любо роукоять то 12 грЂвнЂ за обидоу 5. Аще ли оутнеть роукоу и ωтпадеть роука любо оусъхнеть то 40 гривны 6. Аще ли будеть нога цЂла а начнеть храмати тогда чадь смирять 7. Аще ли пръстъ оутнеть кои любо 3 гривны за обидоу 8. A въ оусЂ 12 гривнЂ а въ бородЂ 12 грЂвнЂ 9. Аще кто вынемъ мечь а не тнеть то гривноу положить 10. Аще ли ринеть моужь моужа любо ωт себе любо к собЂ 3 гривнЂ а видока два выведеть аще боудеть варягъ любо колбягъ то на ротоу 11. Или челядинъ ськрыється любо оу варяга любо оу колбяга а єго за три дни не выведоуть а познаєть и въ третіи день то изимати ємоу свои челядинъ а три гривнЂ за ωбидоу |
30. Аще ли пріидеть кровавъ моужь или синь то не искати ємоу послоух |
|
12. Аще кто поидеть на чюжемь конЂ не прошавъ єro то положити 3 гривны 13. Аще поиметь кто чюжь конь любо ωроужьє или портъ а познаєть въ своємъ миру то взяти ємоу своє 3 гривны за обиду |
31. Аще ли крадеть конь или волы или клЂть да аще боудеть єдин кралъ то гривноу и 30 рЂзанъ платити ємоу или ихь боудеть 18 то по 3 гривЂнЂ и по 30 рЂзанъ платитЂ мужеви |
|
14. Аще познаєть кто не ємлеть єго то не рци ємоу моє но рци ємоу тако поиди на свод кдЂ єси взялъ или не поидеть то пороучника за 5 дніи |
38. Аще ли оубиють татя на своємъ дворь или оу клЂтЂ или оу хлЂва то тои оубить и єсть аще пакы держать єго до свЂта то вести єго на княжь дворъ сице ли оубиють єго а люди видЂли связана то платити в немъ 40. Аще ли оукрадоуть овцю любо козоу или свЂнью а ихь боудеть 10 ωдиноу ωвцю оукралЂ да положать по 60 рЂзань продажи 32. A въ княжи бортЂ 3 гривны или пожьгоуть или издероуть 34. Аще кто межю переωреть любо сопретесь то за ωбидоу 12 гривнЂ 35. Аще ли лодью оукрадеть то за лодью платитЂ 30 рЂзанъ а продажи 60 рЂзанъ 36. А в голоуби и в коуряти 9 коунъ а въ оутки и въ гоуси и в жера†и в лебедЂ 30 рЂзанъ а продажи 60 рЂзанъ 37. Аще оукрадоуть чюжь песъ или ястребъ или соколъ то за обидоу 3 гривнЂ 39. А хто сЂно крадеть то 9 коунъ а в дровЂх 9 коунъ |
|
15. Аще гдЂ взыщеть на дроузи проче а ωнь ся запирати начьнеть то ити ємоу на изводь пред 12 моужа да аще боудя обидя не вдаль достоино ємоу свои скот а за собидоу 3 гривнЂ |
|
|
16. Аще кто челядинъ поняти хощеть познавъ свои то ко ωномоу вести и оу кого то боудеть коупилъ а тои ся ведеть къ дроугомоу даже и доидеть до третьяго то рци третьємоу въдаи ты мнЂ свои челядинъ a ты своєго скота ищи при видоци |
29. Аще оуведеть чюжь холопъ или робоу платитЂ ємоу за собидоу 2 гривнЂ |
|
17. Или холопъ оударить свободна моужа a оубЂжить в хоромъ а господинь начнеть не дати єго то холопа пояти да платить за него господинъ єго 12 гривнЂ а за тимъ гдЂ єго налЂзоуть оудареныи тои моужь да биють єго |
33. Или смердь оумучать a безъ княжа слова за ωбидоу 3 гривны a въ ωгнищанинЂ и в тиоунЂцЂ и в мечницЂ 12 гривнЂ |
|
18. А иже изломить копиє ли щитъ или портъ а начнеть хотЂти єго держати оу себе то прияти скота оу него а иже єсть изломилъ аще ли начнеть примЂтати то скотом ємоу заплатитЂ колко далъ боудеть на немь |
|
|
42. А се поконъ вирныи вирникоу взяти 7 вЂдоръ солодоу на недилю тоже ωвенъ или полоть или д†ногатЂ а въ средоу рЂзаноу а в пятницю тако же a хлЂба по колкоу могоуть изъясти и пшена a куръ по двоє на день кони 4 поставити и сыпати имъ на конь колко могоуть зобати а вирникоу 60 гривенъ и 10 рЂзанъ и 12 вЂверици а переди гривна или ся пригодЂ в говЂніс рыбами то взяти за рыбы 7 рЂзанъ то всЂх коунъ 15 коунъ на недЂлю а борошна колко могоуть и ясти до недЂли же вироу сбероуть вирници то ти оурокъ Ярославль |
41. А кто изималъ томоу 10 рЂзанъ а ωт гривнЂ мечьникоу коуна а в девятиноу 15 коунь а князю 3 гривнЂ а ωт 12 гривноу емьчю 70 коунъ а в десятиноу 2 грЂвнЂ а князю 10 гривенъ |
|
|
43. А сеи оурокъ мостъником аще помостивше мостъ взяти ωт дЂла ногата а ωт городници ногата аще ли боудеть ветхаго моста потвердити нЂколико доскъ или 3 или 4 или 5 то тоє же |
III.
Коли придивляємось до цих обох частин Короткої Правди, то бачимо, що між ними є богато спільних моментів у тексті. Перш за все в заголовкові обох частин є повна анальоґія; лише в другій частині той самий заголовок інакше стилізований. Далі, теми деяких статтей першої частини повторюються в другій (статті: 1 — 19, 21-28; 12-14 — 31, 38, 40; 16 — 29; 17 — 33; 42 — 41). Є й різниця: статті з першої частини, що не викликають жодних сумнівів в тематиці і стилістичних формулюваннях у другій частині не наводяться. Лиш одна 2-га стаття повторена в 30-ій, і то тільки її початок (за вийнятком слова видок, що замінене словом послоухь), бо стаття 30 цим першим реченням і обмежується, тоді як стаття 2 розвиває інші випадки, передбачає присуд і кару чи покуту. Це, на мою думку, показує, що автор другої частини Короткої Правди, коли запримітив що вона дослівно повторює 2-гу статтю першої, припинив своє переписування. Це саме завважив і Владимирський-Буданов, коли писав у примітці до ст. 30: „це є коротке повторення 2-гої статті Академічного списку”, а далі його висновок що це повторення „показує що Правда дітей Ярослава є збірник окремий від Правди Ярослава”. 182 Таким чином, заголовок і 2-га і 30-а статті — це є все, що свідчить про близьке повторення статтей першої частини в другій. Більше такого повторення не помічається. Далі слідують статті, що або цілком перероблюють і доповнюють статті першої частини Короткої Правди, або їх пропускають, хоч між ними є дуже важні, пізніше уведені навіть до Широкої Правди (значить не стратили реального сенсу й чинности). Нарешті вводяться теж нові статті, яких у першій частиш взагалі не було.
Перша стаття першої частини перероблюється в слідуючий спосіб. Ця стаття складена лише в загальному формулюванні, не передаючи деталів і окремих випадків; статті ж 19-27, перероблені на основі першої, перераховують типи вбивств, і деталізують умови при яких ті вбивства відбуваються. Вбивства розпреділюються в дві категорії: (а) вбивства свобідних людей і княжих відпоручників (огнищанина, тіуна, конюха і т.д.); (б) вбивства несвобідних (холопів, рабів), різні роди худоби. У першій категорії (ст. 19-23) визначаються карні штрафи-віри, а в другій (ст. 24-28) — винагорода князеві за знищення його власности. Це показує, що статті в другій частині не тільки розкривають і подрібно деталізують загальний зміст 1-ої статті першої частини, цебто розяснують її, але й доповнюють (ст. 22-28) випадками знищення рухомого майна, чого перша стаття не передбачала.
Статті 13-14 знайшли відгук у другій частині в статтях 31, 38 і 40. В цих останних проводиться перерібка статтей першої частини в трьох напрямах: (а) перераховуються об’єкти крадіжі і визначується розмір покути, коли крав один чи більше злодіїв, а також міра відповідальності одного злодія чи більше; (б) передбачуються випадки самосуду над злодієм і визначаються випадки коли такий самосуд можливий, а коли за нього паде відповідальність на того хто такий самосуд учинив; (в) нарешті самі статті інакше формулюються й опрацьовуються. Таким чином, процес перерібки йде в напрямі розяснення, доповнення до статтей 13-14, і стилістичного виправлення.
Стаття 16 відбивається в ст. 29-ій другої частини, але упрошується і доповнюється новим об’єктом злочину (уведенням рабині). Стаття 17 першої частини основно перероблюється в ст. 33 другої частини: (а) характер формулювання цілком змінюється; (б) розяснується об’єкт злочину і розкривається вираз оударить свободна моужа; (в) замісць одного типу покути визначаються два.
До першої частини Короткої Правди майже всі дослідники зараховують статтю 42, що мала нібито бути статтею 19-ою. Це цілком можливо, на що існують арґументи: (1) в кінці статті зазначається то ти оурокъ Ярославль; (2) в статті 9-ій кодексу Широкої Правди на самім її початку читається: а се поконы вирнии были по (інш. сп.: при) ЯрославлЂ; (3) стаття 41 другої частини Короткої Правди є ніщо інше як стаття, що зформульована на основі й за зразком статті 42; коли би ця остання стаття мала бути органічною приналежністю другої частини, то вона була б уміщена перед 41-ою статтею, а остання слідувала б за нею, як її перепрацьовання. Але стаття 42 опинилась після 41; а це сталося тоді, коли треба було і для другої частини писати закони вірнії, як важну частину кождого кодексу, бо вона забезпечувала князівську скарбницю. Автор, не маючи на меті її переробити, просто переніс із першої частини до другої після того як стаття 41 була вже написана.
Другий вид нововпроваджених статтей — це зарядження не включені до першої частини, але втягнені до другої за вимогою життя. Тут йдеться про статті: 32, 34, 35, 36, 37, 39. В них перераховуються нові злочини, першою частиною не передбачені, а власне про пошкодження й крадіж іншого рухомого майна. Ці статті мають своєю метою доповнити й поширити кару та покуту на інші випадки. Новою є і стаття 43-я про оурокь мостников, за помощення та направу мосту.
Нарешті, третий вид статтей, що в другій частині в цій чи тій формі не повторюються і залишаються лише в першій, це статті: почасти 2-га, 3-11, 15, 18. Можна було би думати, що ці статті не відбиваються в другій частиш тому що вони вже віджили і життя само їх відкинуло з обігу; але це не так. Вони всі ввійшли до Широкої Правди. Отже, не тому вони не ввійшли до другої частини Короткої, що вже не були потрібні, а навпаки, заховались незмінними тому що вони були найпотрібніші і стилістично та правниче найліпше відповідали духові часу.
Таким чином, із всього вище розглянутого виникає лише один висновок: друга частина Короткої Правди не була самостійним кодексом законів синів Ярослава, як думали Татіщев, Еверс, Серґеєвич і інш.; а тільки доповненням до першої частини Короткої Правди. Її завданням було: пояснити ті статті, формулювання яких було вже застарілим, і потребувало нового оформлення чи доповнення; та ввести нові статті яких судова практика вимагала. Я не підтримую вищенаведеного твердження Владимирського-Буданова що „Правда дітей Ярослава є збірник окремий від Правди Ярослава”; та й сам автор змінив своє рішення, бо в Обзорі він говорить зовсім щось інше, а власне: „Правда Ярославичів є збірник доповнюючий до Правди Ярослава”. 183
Цікаво що Серґеєвич в одній і тій самій праці на другу частину Короткої Правди висловлює два протилежні погляди. На протязі п’яти сторінок автор доводить, що друга частина Короткої Правди є цілком самостійний твір, так само як і перша, і як кодекси Широкої та Скороченої Правди, 184 а на дальшій сторінці доказує, що Ярославичам із другої частини належуть не більше 5-ти статтей. 185 В іншім місці, коли він розбирає Правду з боку її змісту, на підставі кожного кодексу Правди окремо, то першу і другу частину Короткої Правди трактує не як самостійні кодекси, а як єдиний збірник законів карного права і процесу. 186 Навіть поділ на статті він робить не кожної частини Короткої Правди окремо, як два різних і самостійних кодексів, а як єдину кодифікаційну цілість поділену на 50 статтей. Це показує, що дослідник сам не був переконаний у своїм твердженні про два окремі кодекси Руської Правди.
Отже остаточно приймається, що Коротка Правда, це єдиний кодекс законів, хоч не відповідно скодифікований бо коли окремі частини провели в собі більш-менш послідовну і річеву систематизацію, то обидві частини у своїм повязанні з’єднані так, що перша є головною, а друга — додаткова, неспоєна належно з першою як орґанічна цілість, а лише приписана з кінця, як розяснуючий додаток, до головної частини. Це свідчить, що особа якя складала Коротку Правду поставилася до першої частини з пієтизмом, або не виявила сміливости та вміння стисліше і глибше обидві частини на рівні повязати.
Є ще один момент в змісті і концепції другої частини Короткої Правди, що підказує цілий ряд думок щодо повстання її і відношення до першої частини. Кодекс Широкої Правди, поперше, підкреслює що по Яросла†же пакы совокоупишася сынове ero... и отложиша оубиєньє за головоу но коунами ся выкоупати а ино все якоже Ярославъ соудилъ такоже и сынове єго оуставиша (стаття 2, за сп. 3 і 72); по-друге, визначає то Ярославъ былъ оуставилъ оубити и но сынове его по отци оуставиша на коуны любо бити и розвязавше любо ли взяти гривна коунъ за соромъ (стаття 65, за сп. 3).
В цих заявах я бачу підтвердження попередньої думки, що закони Ярославичів лише доповнювали першу частину Короткої Правди, а не мали наміру її замінювати. Інший аспект цих пояснень є той, що в них також означаються причини появи цих доповнень до кодексу Ярослава: статті другої частини Короткої Правди (ст. 19-28) відмінюють і касують головний нерв звичаєвого права і Ярославого законодавства: кріваву помсту; але про це в статтях другої частини прямо не говориться. Це вказує на якийсь глибший сенс заміни помсти без декларації чи рескрипту: всі статті другої частини цю можливість пропускають і говорять лише про грошеву покуту. Така заміна кровавої помсти на грошеву покуту, це крок законодавства величезної моральної і політичної ваги, рівний теперішній заміні смертної кари; але цю велику законодавчу подію реформатори на письмі не заманіфестували. В такому акті можна догадуватися багато причин:
(1) Культурний рівень країни в той час був ще такий низький, неграмотність і темнота народу та сила звичаєвого права в реальних відносинах була ще така значна, що для переведення в життя цієї нової ідеї потрібний був великий судовий і адміністративний апарат та авторитет суду і церкви, бо не одні заборони мусіли б мати силу, а повна зміна морального і карного світогляду. А ми знаємо з джерел, що не скрізь в народі і навіть серед інтеліґенції та вищих верств були переконання на відповідній висоті.
(2) Нові закони та рішення не розголошувалися і не деклярувалися, бо для цього не було відповідного засобу, а периферія була велика і по всіх закутках землі цього зробити було й неможливо; але по тих судових інстанціях де переводилися ці постанови в життя, по церквах і на площах у головніших центрах проголошення про відміну кровавої помсти напевне відбувалися.
(3) Був ще один мотив фактичного замовчування крівавої помсти при вбивствах і каліцтвах та образах чести. Про скасування помсти широко не оголошувалося тому, що цей карний інститут найчастіше використовувався якраз у князівських родинах; цей факт ясно показав Мрочек-Дроздовський. 187 У високій князівській політиці право крівавої помсти, як звичаєве право (право сильного по принципу: око за око, зуб за зуб) — було найпотужніше. Через це саме, на мою думку, ті що відміняли Це право загалом, менше всього думали про відміну його в себе і для себе. ВВ
Коли цей додаток до першої частини Короткої Правди був вирішений? Сама Правда про це нотує, що коли ся совокоупилъ Изяславъ Всеволодъ Святославъ і інш., — тоді правда оуставлена; а це було тоді, коли ці три сини Ярослава жили в мирі. Так було зараз же після смерти Великого князя їх батька — цебто зараз після 1054-ого року. В звязку з цим напрошується ще одна думка. Може й старалися сини Ярослава відмінити кроваву помсту, що найбільше роз’їдала і нищила князівські родини т.зв. міжусобицями, але в той самий час кожний князь думав своє: один точив меч на другого (Святослав), а другий сіяв мир (Ізіяслав) в глибокій і наївній вірі, що він переробить вовчу натуру свого брата, такого ж як і він, феодала.
Після створення цього додатку він, як новий розділ відміни крівавої помсти, розяснень і доповнень був приложений до першої частини Короткої Правди і в такім вигляді та механічнім повязанні став кодексом карного права й процесу в кожнім суді.
Дійшов він і до Новгорода, де був 1167-ого р. вписаний (в канцелярії владики) у другий новгородський літописний ізвод. Звідти, як було показано у першім розділі цієї частини, перейшов через усі ізводи там перераховані і ввійшов до другої редакції першого новгородського літопису, що заховався в списках 1-2 та інш. Цей кодекс і є Коротка Правда.
IV.
Тепер звернемося до останнього кільця того великого процесу формування карного й цивільного кодексу судових та адміністративних законів — до першої частини Короткої Правди, чи до Правди Ярослава, як її називають майже всі дослідники. Зазначую, що цю думку заперечив Серґеєвич. Він гадав, що ця частина Короткої Правди, хоч і повстала за часів Ярослава, але не була творена ним самим. Якихось 200 років вона ходила по руках тодішних суддів та інших представників законности, порядку чи суспільного спокою, і попала до рук новгородського літопису просто як „Правда роуськая” і нічого більше. Разом із цією останною попала і друга — Ярославичів, і цей літописець (на основі того, що друга Правда дійсно в самім заголовкові приписується синам Ярослава) сам звязав першу з Ярославом, склавши нібито ті слова які проголосив Ярослав до Новгородців коли дав їм Правду й наказав „по ній” ходити. Так, на думку Серґеєвича склалася леґенда про Правду Ярослава. 188
Шкода що дослідник, перевидаючи вчетверте р. 1910 свої „Лекції і дослідження” з поправками й доповненнями, не поцікавився переглянути важну працю О. Шахматова видану 1908-ого р. Коли б дослідник Руської Правди розгорнув і переглянув „Розшуки” Шахматова, то він на сторінці 215 прочитав би ось що: „В Комісійному списку, який, як відомо, починаючи з кінця 6523 (1015) року, доповнює текст Софійського Временника (тотожний у відповідному місці із Синодальним списком), на основі Новгородського ізвода 1448-ого року, ми знаходимо під р. 6524 (1016) (зайві в порівнянні із Синодальним списком) слова: „и давь имь правдоу, и оуставь списавь, тако рекши имь: по сей грамотЂ ходите, якоже списахь вамь, такоже держите”; а за ними, „а се есть Правда Рускаа” і потому текст Правди. Не сумніваюсь в тому, що і ці слова ł текст Правди попали в Комісійний список з ізводу 1448 р.; в ізвод 1448 р. вони внесені із загальноруського ізвода, а в цей останний із новгородської єпископської літописи, частково з вводу 1167 р., що був її основою, хоч можливо, що в Новгородськім джерелі загальноруського ізвода читався не текст Руської Правди, а текст Ярославової грамоти”. А коли б Серґеєвич поглянув дальше, то довідався б слідуюче:
„Із попереднього видно з якою докладністю були списані в Новгородській літописі події 1015-1016 років (боротьба Ярослава із Святополком за Київський князівський стіл, надгорода Ярослава Новгородців за допомогу в перемозі над Святополком, вищенаведені слова Ярослава, зверенені до Новгородців і наділення їх Правдою — Л.Б.) При розвязанні питання про походження цього запису (про наділення Правдою — Л.Б.), необхідно мати на оці дальші дві обставини. По-перши, відмічую ту ґрунтовну частину записи, яка в найясніший спосіб свідчить про те, що вона не може бути віднесена до часу скілько небудь віддаленого від подій 1015-1016 рр... 189 По-друге, зупиняюся на тих суперечних міркуваннях на які наводить все це новгородське оповідання про події 1015-1016 рр. (Чому власне літописець замовчує всі інші події того часу, другу боротьбу Ярослава із Святополком за Київ 1019 р. і також за допомогою Новгородців і т.п. — Л.Б.)... Отже, бачимо спрямований інтерес новгородського літописця якраз до подій 1015-1016 рр. Чому ж його інтерес знизився після повідомлення про Любецьку битву і повернення Новгородців до дому? Ми дамо відповідь на це питання, перемінивши його: чому ж новгородський літописець виявив таке зацікавлення до подій 1015-1016 рр.? Чи шукав він у них сюжет для цікавого оповідання, чи при тому зацікавлювала його діяльність Ярослава, чи підкреслював він ту поміч яку Новгород виявив своєму князеві? Сумніваюся. Наступні події були не менш драматичні, наприклад появлення Ярослава в Новгороді „сам четвертий” після поразки коло Волиня; боротьба Ярослава за Київський престіл продовжувалася у ще більше напружених розмірах у двох наступних роках; своєю повторною допомогою Новгород заслужив ще більшу вдячність від Ярослава який на Півдні стратив усе: Ці міркування примушують мене визнати, що головною спонукальною причиною для Новгорода внести до літопису події 1015-1016 рр. було щось інше; йому було важно закріпити вміщення у літопис той „установчий акт” що його подарував Новгородові Ярослав коли він відпускав із Києва тих Новгородців які посадили його на велике князівство”. 190
Після того дослідник зазначує:
„Ми маємо повну підставу думати, що Ярославова грамота була вміщена в Новгородську літопись і перейшла звідти в Новгородський ізвод ХІ-ого ст. (цебто до першого ізводу 1050 р. — Л.Б.) Перед нами ясне свідчення про то, що в Новгородському ізводі 1448 р. за словами „давь имь правду и оуставь списавь грамотоу рече: по сему ходите и держите, якоже списахь вамь”, словами перенесеними до кінця статті 6527 (1019) р., читалася Руська Правда. 191 Текст Руської Правди був поміщений в ізводі 1448 р. в такій редакції яка могла появитися тільки в другій половині ХІ-ого ст. при синах Ярослава; отже, тим текством замінена інша пам’ятка часів Ярослава; супроти того, що перед тим була згадана Ярославова грамота, ми вважаємо, що такою пам’яткою в Новгородському літопису і правдоподібно також ще у
Новгородському ізводі XI ст. була та сама грамота, що визначала ті або інші вольності новгородські; 192 ця грамота (разом із іншими такого змісту див. нижче нн. 279 і 282) зберігалися у Новгороді як святість; в 1230-ім році Ярослав Всеволодович, покликаний Новгородцями „на всеи воли Новгородьстыи”, цілував св. Богородицю „на грамотахь на всЂхь Ярославлихь”; в 1229-ому році Михайло Всеволодич (чернігівський) цілував хрест „на всЂи воли новгородстЬи и на всЂхь грамотах Ярославлихь”.
Вписуючи до літопису важний політичний акт (продовжує Шахматов) укладач літопису вирішив дати також історію його походження; ця історія мала показати, що акт Ярослава не був випадковою його милістю, а заслужений Новгородцями пролитою за Ярослава кровю й зібраними для його справи грошима...” 193 І Шахматов: „Попереднє дослідження приводить мене до наступного висновку. В 1017 р. Новгородська влада на чолі з посадником і єпископом рішили вписати Правду новгородську (яка очевидно називалася Ярославова грамота) до літопису; здійснення цього рішення прийняв на себе єпископ Іоаким. Так виник перший новгородський літопис: він на початку коротко повідомляв про хрещення Новгорода прибувши тут Іоакимом, побудування церков, посадження Вишеслава, прикликання на стіл Ярослава, а опісля подробно говорив про події 1015-1016 рр.; на кінець була поміщена Ярославова грамота...” 194
Отже дійсні слова князя Ярослава звернені до Новгородців, заховались. Коли ж заховались ці слова Ярослава, то мусіла б заховатись і дійсна грамота його. Шахматов вважає, що то була жалована грамота про привілеї та про вольності новгородські в подяку за службу; але такий погляд суперечить двом фактичним даним:
(1) словам Ярослава: „по сему ходите, и държите, якоже списах вамь”;
(2) коли 1229 р. Михайло Всеволодович присягав Новгородцям, то окремо присягав про заховання непорушними вольності новгородські, а окремо присягав „и на всЂхь грамотах Ярославлихь” (цебто його законах). Що це значить? А значить те, що грамота Ярослава було щось одне, а вольності — друге, і вони не складали щось спільне, суцільне і нерозділиме в одній грамоті Ярослава. Слова Ярослава „по сему ходите и дьржите” свідчать, що його грамота визначувала норми їх поступовання, цебто права й обов’язки супроти влади князя, нормувала звичаї Новгородців — з одного боку, а з другого — оберігала Новгородців від сваволі посадника Константина Добринича: „бЂ же тогда Ярослав НовЂгородЂ лЂть 28 и идя КЂеву посади НовЂгородЂ Костянтина Добрынича” 195 якого, за порушення новгородських і княжих прав та за свавільство Ярослав скинув і покарав навіть смертю: „Костянтинь же бяше тъгда НовЂгородЂ и разгнЂвася на нь Ярослав и поточи и Ростовоу на прежне лЂто повелЂ убити и МуромЂ на ОцЂ рЂцЂ”. 196 Отже грамотою Ярослава, на мій погляд, безперечно була перша частина Короткої Правди, що мала на меті регулювати відносини між громадянами і взагалі правове життя Новгородців, забезпечувати спокій і давати основи суду. Стаття 42, що була останньою в першій частині Правди, визначала „поконы вирнии” цебто права посадника та Право збирати податки та оплати, що поступали до князевої скарбниці.
Ця грамота р. 1017 була вписана до першого, найдавнішого Новгородського літопису, якого текст Шахматов визначає і приводить повністю у своїй праці, крім тексту Ярославової грамоти, на місці якої в дужках зазначає „за тим йшов текст не дійшовшої до нас Ярославової грамоти”. 197 На мій погляд вона дійшла, як перша частина Короткої Правди: а власне статті 1-18 і 42. ГГ
В свою чергу ця грамота Ярослава була списана з Правди, що діяла в Київі. ҐҐ
Ще до приходу князя Ярослава у Київ р. 1016 на території властивого Київського князівства суспільні і персональні відносини вже реґулювалися певними правовими нормами, витвореними звичаєвим побутом і традиціями, релігійними обрядами, впливами візантійського законодавства та певним етичним світоглядом. З цього такого різноманітного конгломерату відносин та розпорядків влади, відстоювалися та відсіювалися найчастіше практиковані судово-адміністративні рішення, приговори, що ставали, входячи у психіку населення, реґулятивно-правними нормами, загальними і для всіх обовязковими. Ці норми прибиралися в найкоротші та найстисліші правові формули і в цілокупності своїй називались: „правда”, „обычай”, „поконь”, „законь”.
З приходом князя Ярослава до Київа на велике князівство і стремління його водностайнити свої судово-адміністративні відносини до населення своєї попередної державної території, князь, призначивши до Новгорода посадника Константина Добринича, наділяє його, як свого представника в Новгороді, грамотою, що реґулювала би ці відносини між поодинокими членами населення та їхніми родами, і також устійнила б збори дані, віри, продажі й уроків. Тенденція князя в першу чергу була чисто централізаційно-адміністративна, а щойно потім регулятивна. В основу своєї грамоти князь Ярослав кладе Правду вже вироблену практикою, регламентовану і складену в певну кількість правових норм карного права і процесу та збору податків і судових оплат, як віра, продажа, урок, дань і т.д.
В такий спосіб списується з певними, мабуть корективами, діючий у Київі кодекс правових норм і вкладається не в форму „жалованої” грамоти як думає Шахматов, а скорше уставної грамоти, що передається до рук новгородського посадника, про що і повідомляється Новгородців: „тако рекь: „по сей грамотЂ ходите якоже списахъ вам такоже дьржите”. Грамота грамотою, а централізація і стисліше підпорядкування земель під Київську владу князя стояло на першім місці навіть всупереч новгородським вольностям. Перший літопис у Новгороді, як пише Шахматов, творився з найвищої волі новгородської влади: посадника і владики — ставлеників і відпоручників Київського князя. Через це саме вони були прихильниками і сторонниками князя; тому й інтерес та виключна увага до цього акту в літописові був такий природний.
Грамота Ярослава відбиває в собі той перший і найстарший кодекс законів, діючих у Київі ще далеко до приходу князя Ярослава і з іменем Ярослава фактично незвязаний. На жаль самий цей кодекс до нас не дійшов; до нас дійшла лише Ярославова грамота, призначена для Новгородців, що була списана з найстаршого кодексу, і заховалася в кінці XV ст. вже в пізнішім тексті, а проте на підставі моїх текстуальних студій вповні відбиваючи первісний і найстарший кодекс, т.зв. ембріон стародавньої української кодифікації законів. ДД
