Попередня         Головна         Наступна





ВІРШОВА ЛІТЕРАТУРА XVI—XVII ст.


Спроби силабічного віршування на Україні виникли ще в XVI ст. Найстарішим їх зразком є вірші в Острозькій біблії 1581 р., написані Герасимом Смотрицьким (В. Перетц, Историко-литературные исследования и материалы, т. І, СПБ, 1900), і Хронологія Андрія Римші (вийшла в Острозькій друкарні 5 травня 1581 р.) — дванадцять двовіршів, що в короткій формі подають відомості про найважливіші події, які сталися в тому чи іншому місяці. Мова цих двовіршів «західноруська», близька до мови ділових паперів; вірш дванадцяти- і тринадцятискпадовий, з цезурою після сьомого складу, набуває характеру розмірної мови, якщо читати його з наголосами на передостанньому складі кожного слова.

У міру розвитку друкарської й шкільної справи число віршових творів зростав. Від першої половини XVII ст. до нас дійшло вже чимало пам’яток віршової літератури, які можна поділити на три групи: 1) вірші панегіричні; 2) вірші історичні; 3) вірші дидактичні, що наближаються до пізнішої «лірики почуття».

Зразок першої групи — ВЂзерунок цнот (Образ чеснот) на честь Єлісея Плетенецького, архімандрита Києво-Печерської лаври (1599—1624) і засновника Києво-Печерської друкарні. Заснування цієї друкарні було справою, що вимагала великої енергії й організаторських здібностей. Плетенецький зумів знайти собі добрих помічників в особі, наприклад, Памви Беринди, знавця друкарської справи, видатного лексикографа й віршописця (див. нижче), автора «Палінодії», Захарії Копистенського, проповідника Тарасія Земки та ін. Усі вони були «загромажены на святое мЂсце... им на атом мЂсцЂ держаны и як духовным, так в изобиліи и тЂлесным выхованем пЂстованы и загорЂваны». В числі їх був і друкар Олександр Митура, автор панегірика.

Панегірик складається з ряду окремих віршів, що прославляють за традицією тих часів: 1) герб «панів Плетенецьких»; 2) походження вихвалюваної особи; 3) її стійкість у вірі; 4) її працьовитість і відданість православній релігії; 5) її піклування про заснування монастирів і церков; 6) її властивості як начальника; 7) справу заснування друкарні. Закінчується панегірик промовою й «колядою».

Два інші панегірики присвячені Петру Могилі, що в 1631 р. перетворив школу Київського богоявленського братства в колегіум, пізніше — Києво-Могилянську колегію, яка через недовгий час стала центром шкільної освіти на всій Україні. В результаті реформи Могили в колегіумі переважне місце належало тепер латинській мові замість грецької, почалося вивчення польської мови; система освіти була побудована на зразок католицьких єзуїтських шкіл. Така реформа була викликана практичною потребою; виправдуючи її, Сільвестр Косов, професор риторики в новому колегіумі, в 1635 р. писав у своєму творі «Екзегесис» (Роз’яснення): «Яка ж потреба в латинських школах нашому народові?.. Насамперед та, щоб нашу бідну Русь не називали дурною Руссю. А то поїде бідняк русин на трибунал, на сейм або сеймик, в повітовий міський суд, або земський, дивишся, ні розуму, ні діла; дивиться він то на того, то на другого, витріщивши очі, як ворона»... Новий характер освіти визначив і новий стиль панегіричної поезії, прищепивши їй, наприклад, звичайну в латино-польських панегіриках мішанину язичеської міфології з християнською, схильність до персоніфікацій, до фігурної складної побудови та ін.

Перший з двох поданих нижче панегіриків Евхарістіріон (1632 р.) складається з двох частин: 1) Гелікон, або сад наук перший, з характеристикою основних семи «вільних наук», що вивчалися ще в середньовічних школах, і їх «вінця» — богословія (теології); 2) Парнас і його дев’ять муз, що відповідають дев’яти мистецтвам («цвиченям» — вправам), з їх керівником Аполлоном. Як перша, так і друга частина закінчується двома віршами, з яких перший — похвала Петру Могилі, другий — молитовне звертання до бога. Кінцівкою до цілого є вірш до Зоїла (заздрісника), якому не радять виступати проти Петра Могили, бо він не боїться «шарпанья зубатих зоилов». Другий панегірик Евфонія (Доброзвучність), 1633 р., піднесений друкарями Печерської друкарні з нагоди обрання Петра Могили митрополитом. Він відрізняється від першого більшою різноманітністю строфічних побудов і відносно меншою скованістю висловлення звичними шаблонами.

Зразком історичних віршів першої половини XVII ст. може бути Острозький лямент (плач) 1636 р. Вірші ці, що належать авторові з «найубогшей школи» в м. Ровно, є відгуком на подію в м. Острозі, характерну для часів польського панування. Внучка славнозвісного князя Костянтина Острозького, Ганна Ходкевич, дружина воєводи віленського, ставши щирою католичкою, за порадою єзуїтів, наказала своїм слугам викрасти із замкової богоявленської церкви в Острозі труну з тілом Олександра Острозького, її батька, і перенести її в новий, побудований нею костьол при єзуїтській Острозькій колегії. Це викрадення острозькі православні міщани сприйняли як образу їх віри, і на другий день між слугами Ходкевич і міщанами сталася сутичка, з якої виникло повстання проти поляків, що закінчилося жорстоким придушенням і судом над учасниками. Не вміючи ще усвідомити політичного значення того, що сталося, автор від імені потерпілого населення висловлює сумні почуття з приводу події.

Найстарішим зразком віршів лірично-дидактичного характеру є збірник Кирила Транквіліона Ставровецького — Перло многоцЂнное. У передмові сказано, що збірник складений як підручник для проповідників, як заміна світських пісень у побуті письменного населення й як підручник у школі. «ЛЂкарство роскошником того свЂта» — один з віршів цього збірника, написаний від імені значного пана, захопленого смертю несподівано; він ніби з могили висловлює, як поучення живим, думки про марність людського життя, про мінливість земних благ і про могутність смерті.

Наведені зразки свідчать про те, що форма віршової поезії в першій половині XVII ст. остаточно ще не встановилася. Так само не встановилася остаточно й теорія. Мелетій Смотрицький у Граматиці 1619 р. рекомендує ще метричну систему (див. нижче уривки, наведені за виданням: В. Перетц, Историко-литературные исследования и материалы, т. I, СПБ, 1900).

Проте вже в 1638 р. в Кремінці вийшла «Грамматіки или писменница языка словенскаго тщателем в кратцЂ издана». В кінці її в «просодія», а також поучення. «Сію просодію, или припЂло верхнее, со претинаніем строчным, ея же славенстіи чтецы и писцы употребляти обыкоша, предложихом, стихотворную же оставихом; понеже славяном нЂсть еще обычай мЂрам временми и степенми стихи составляти, яко видим и польских стихотворцов не мЂрами ниже степенми (еже еллином и латином обычно), но слотами во всЂх потребах всЂ искусныи стихотворцы или вЂршописцы мЂру токмо слогов в стисЂх и согласіе послЂдняго слога съблюдающе употреблятися. Сим и славенстіи тщателі любо учащеися послЂдующю здравствуйте» (див. Каратаев, Описание славяно-русских книг, напечатанных кирилловскими буквами, т. I, СПБ, 1883, стор. 466). Звідси видно, що автор — прихильник просодії силабічної, де зберігалися «мера слогов» і рима, а не метричної, що грунтувалася на довготі й короткості складів у стопах. Нижче наведені зразки вводять нас в історію чергувань систем силабічної (панегірики) а несилабічною, близькою, за нашими уявленнями, до римованої прози («Лямент» і «Перло многоцЂнное»), і метричною, що проте лишилася тільки в теоріях і не перейшла в літературну практику.

До другої половини XVI ст. належить найраніший відомий досі запис української народної пісні. В чеській граматиці Яна Благослава, який помер 1571 р., було вміщено пісню про Стефана воєводу (ця граматика опублікована аж у 1857 р.). В 1625 р. в польській брошурі надрукована народна пісня про козака і Кулину. Наводимо тексти цих двох пісень.











СТЕФАН ВОЄВОДА  А


Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?

[Ой як же Дунаю смутному не течи,

Що дно його точуть студені криниці,

А по середині та рибоньки мутять],

На версі Дунаю три роти ту стою.

Первша рота турецка,

Друга рота татарска,

Трета рота волоска.

У турецкі-м роті шаблями шермую,

У татарскі-м роті стрілками стріляю,

У волоскі-м роті Стефан воєвода.

В Стефанові роті дівониця плачет,

[Дівониця плачет], плачучи повідат:

«Стефане, Стефане, Стефан воєвода!

Альбо ме[не] пуйми, альбо ме[не] лиши!»

А што ми [од]речет Стефан воєвода?

«Красна дівонице, пуймил-бих [я] тебе,

[Красная] дівонько, неровнай ми єси;

Липил бих [я] те[бе], миленька ми єси».

[І] што-ж му [од]рекла [красная] дівонька?

[Одрекла дівонька]: «Пусти мня, Стефане!

Скочу я у Дунай, у Дунай глубокий.

А хто мя доплинет, [то] єго я буду».

Ніхто не доплинул красну [ю] дівоньку,

Доплинул дівоньку Стефан воєвода,

І узял дівоньку за білу ї ручку:

«Дівонько, душенько, миленька ми будеш».



 А Подається за виданням: Ів. Франко, Студії над українськими народними піснями, т. I., Львів, 1913. У квадратних дужках наведені додатки, зроблені Франком.













ВЂЗЕРУНК ЦНОТ ПРЕВЕЛЕБНОГО В БОЗЂ ЕГО МИЛОСТИ, ГОСПОДИНА ОТЦА ЕЛИСЕЯ ПЛЕТЕНЕЦКОГО,
АРХІМАНДРИТА КІЕВСКОГО МОНАСТЫРЯ ПЕЧАРСКОГО И ПРОЧ. А



 А Текст подаємо за виданням: В. Перетц, Панегірик «ВЂзерунк цнот превел. о. Е. Плетенецкого» року 1618 («Записки Укр. наук. товариства в Києві», кн. VI, 1909).



МАТФЕЙ ГЛАВА 5, ЗАЧАЛО 11

Яко да просвЂтится свЂт ваш пред человЂки, яко да видят ваша добраа дЂла, и прославят отца вашего иже на небесех.


Друковано в святой великой ЛаврЂ Кіевопечарской. Року 1618.




На клеинот их м. панов Плетенецких


На крестЂ наш бог в тЂлЂ всЂм збавене справил.

И през него упадок наш в рай направил.

Ты иже теж пышного шатана поразил,

Кгды му тое оруже в сердце его вразил.

Того и на звитязство подал Константіну,

През котрого до вЂры взбужон был причину.

Тым и вшелких ересей муры упадают,

А сыны православных сличне проквитают.

До котрого и мЂсяц з звЂздою посполу

Приданый ест: свЂтячій земному падолу.

Тот клеинот невысловный дан е за герб дому

Плетенецких: котрыи впрод нЂкгды нЂкому

В вЂрЂ, цнотЂ и мензствЂ, житю святобливом,

МЂстца нЂкгды не дали, речю и теж дЂлом.

То их бронь была и ест, крестом звитяжати,

И прикладным житем свым як солнце сіати.

Нехай прето слава их дотоль не вступует,

Поколь мЂсяц з звЂздами бЂг свои отправует.




На урожене


Певными сут свЂдками небесныи знаки

Сличный мЂсяц з звЂздою, з ними крест чворакій:

Уроженя твоего, отче, цнот великих,

Жес вышол з фамиліи продков знаменитых.

Котрым о не дармо тот клейнот даровано,

Кгдыж их вЂры и цноты завше дознавано.

Тот значит побожност, и статечность в вЂре

Против богу и пану и до ближних щире.

Тых побожных продков свых, потомок побожный,

НаслЂдовца зосталесь: и дЂдич острожны

Цнот их знаменитых, о котрых брмит слава

И брмЂти потол будет, покол аже нава

Збыт быстропрудный бЂг свой будет справовати

По мору необешлом: она будет трвати.

Бо памятка побожных нЂкгды не устает,

Ясне в том пророк божій свЂдоцство выдает.




Статечность в вЂрЂ


От кореня доброго овоц особливый,

Был родител побожный, сын ест святобливый.

Кгдыж ся жадным не хочеш вЂтром уносити,

И вЂры правдивои нЂкгды отступити.

НЂзач маеш намовы, не дбаеш подарков,

Легце важиш безбожных глупых их посварков.

Стоиш праве як фЂляр моцне вкгрунтованый,

ВЂтром жадным противных намнЂй не захвяный.

Збудовал тя абовЂм архітектон собЂ,

Претож вЂтер противны не зашкодит тобЂ.

Маеш майстра доброго ку подпорЂ дому

Не боишся злых звЂров, выходячих злому

(мовлю смоков пекельных), а рачей яскинЂ,

Откол они вщалися, и матка их гордынЂ.

А чемуж ся не боиш; бос ест фундованый

На камени, не пЂску: от бога презряный.




Праца и старане о релЂи   1 старожитной


Подчас праве утисков, подчас бЂд церковных

Подчас ей турбаціи, и невчасу полных

Тебе, отче, бог преизрЂл опекуном быти,

ТобЂ церков поручил от злых боронити.

Якож видим на око хентное старане,

Видим кошту, здоровя, збыт нешановане

Не в час собЂ за роскош покладаєш быти,

Жебы православіа моглесь боронити.


Не глядишся на вЂк свой шедивости полный,

Не боронишся працы нЂкгды быти волный.

Яко вЂрный служебник у пана своего,

В день и в ночи вставичне чуючій до него.

Который тя пастырем до своего стада

Обрал быти; жадная абовЂм завада

В паст†ся не находит сторожи твоей:

За що даст ти корону бог хвалы своей.



 1 релігії





Фундоване монастырей и церквей


Що теж о побожности треба прекладати,

Слухи слушне укрывши, о чом волю дати,

Абы явне оныи тое оглядали

И збожности дЂл твоих свЂдоцство выдали.

СвЂдчит панян монастыр, през тебе зряженый

В монастыру Печарском; пянкне споряженый.

СвЂдчит не мнЂй и город кіевского мЂста,

Сличне з коштом в будынку церковного мЂстца.

Не мнЂй свЂдчит Радомышль, з ним Городок сполне,

Як домы в них божій збудовалес гойне,

И всюды где но колвек естесь преложоным,

Церков, шпитал, убогій, не ест обнажоным.

То бо вЂм твоя роскош, то твое старане,

Абы церкви, убогим было выховане.

За що бысь з Христом для нас убогим спочивал,

Котрый любячим его небо наготовал.




Преложенство


Здалося ми теж еще о том припомнЂти,

На яком бог зезволил преложоным мЂти

МЂсцу тебе, о отче, цнот высоколетных,

Которого облоки преч минают лестных.

А на яком же, свЂдчит он патерик славный

За оных святых мужев, в христіанстве давный,

Котрых тЂла святыи за скарб повЂрено

Не змЂроный, о отче, и в опекуть 1 дано.

За которых цным житєм ест теж збудованый

Цный монастыр печарскій, дивне фундованый,

А за твоим усилным старанєм зряженый

И во хендозст†церкве сличне оздоблений.

Котрая ест през волю бозскую зряжена,

Гисторіа певная о том освЂдчена.

Оноись умиловал сличную оздобу,

За що возмеш от бога в небЂ нагороду.



 1 в твою опіку






Фундоване друкарнЂ


И тоєи теж цноты молчать не годится,

Хтобы против того был, глупым подобится,

Которые бы намнЂй о тое не дбают,

Же мудрые под лаву славу их вкидают.

Ты як велце потенжный 1 в учинку горливом 2,

Ведеш (яко мовят) реи 3 в дЂлЂ святобливом,

Бось повскресил друкарню припалую пылом

Балабана, цнот велких, речю и теж дЂлом.

Он за благословенством отца нам святого,

Удалъся до ремесла (могу речи) цного.

Ты зась яко милостник церкви збыт ревнивый,

ХотЂл и допялесь то, яко не лЂнивый.

По зестю его з свЂта, друкарню вскресити,

И през выдаванье книг церков украсити,

Кгдыж ся церков божаа през ню помножает:

И в догматех отцевских сличне проквитает.

Нехай же ти стокротне бог то нагородит:

А щастье противноє нех нЂвчом не шкодит.



 1 потужний 2 працьовитий, такий, що рветься до роботи 3 ведеш перед





Промова


Збытней своей смЂлости велцеся дивую,

Жеся речей великих простак подеймую:

Цноты твои, о отче, всему свЂту явны,

А в кгмЂне православних велице похвалны.

Границею обвести в аркушу папЂру,

Котрым до выличеня нЂхт не найдет мЂру.

А власне подобенство в той мЂрЂ найдую,

И собЂ то за властност слушне приписую.

Яко бы хто в дол море вылятися важил,

Того нЂкгды не допнет, бы яких штук зажил.

Овшем еще присловя не уйдет за тое,

Бо розумом чловечим не понято тое.

Я теж праве над силу и мЂлкость довтЂпу,

Котрый певне не вмЂл бым здолати и цЂпу,

Цноты твои, о отче, важил описати,

Чогоб и сам Цицеро не могл доказати.

Але що за причина смЂлости моєи

Безпечности двери до особы твоеи

Створила мнЂ? тая, о запевне тая,

СвЂдчит твоя персона в шедивости цнаа:

Же нЂким не погордиш, всЂх в ласце ховаеш,

С каждым пєнкне рад живеш и теж в любви маєш.

То мя на то увело, то мя побудило,

То само и огонь тот в мнЂ розжарило.

Абым теж я с чим колвек ставился пред тебе,

Хоч же праве над слушност, вЂм то до себе.

Леч золота не мЂвши, теж не потребуєш,

Овшем его потребным обфите даруєш.

Ставитимъся умыслил пред персону цную

Твою, о отче, и працу тую то малую,

Як першій мой колосок не родного жнива,

Котрого в невмЂетностъ обфита ест нива.

За колядуть отдати, милостивый пане,

Хоч же то ест и назбыт, вЂм, у тебе тане,

Леч як оный монарха, котрый воды троха

Не гордЂвши, рад принял, хочай была плоха

За дар ему приняти, вчинил то хентливе,

Кгдыж убогій подданый чинил то зычливе.

И ты, прошу усилне, будь му в том подобный

Приняти рач тот дарунк, хоч же не ест годный

Особы твоєи, леч самая сердечность

Принята нех будет, а прощена безпечност.


В. м. моего м. пана и добродЂя

поволныи и наинизшіи слуга

Александр Митура.





Коляда


Кождый вЂрный сего дня духом веселися,

А на пристьє Христови пилне готовися.

Он к нам з неба на землю позволил вступити,

Бы от владзы шатана могл освободити

Люд, творенє рук своих, и так ся понижил,

Же ся до нас ненздников ведлуг тЂла зближил.

Якож его витати, о то ся стараймо,

Як може быт напенкней в тое потрафляймо.

Дяки чинЂм всЂ сполне за то навЂженє,

Же през пристьє на землю справил нам збавенє.

Абы теж день тот святый свого нароженя

В веселю дал отправит, просЂм узыченя.









ЛЯМЕНТ А


Ту ся починает лямент 2 оутрапеню мещан острозких и о зневазЂ шляхты преднЂйшеи от люду посполитого.


Во имя господне. Аминь.


Дни веселые, дни зацные, дни великои радости

Обернулис в смуток и великие жалости.

Ден той власне, который мЂл быти богу на хвалЂные,

Обернулся на взгарду през люде зухвалные.



1 «степень есть мЂра извЂстная, в количестве стихов блюдомая» (стопа)

2 плач

А Автор «Ляменту» і «Придатку», що заховав своє ім’я за ініціалами М. Н., видимо, один з православних учителів, присвятив свої вірші, написані в 1636 р., митрополитові Петру Могилі (див. вище, стор. 178). Уривки віршів подаємо за виданням: П. Житецький, Острозька трагедія («Записки Наукового т-ва ім. Шевченка», т. 51, 1903, кн. 1).



О нензная ваша пасхо, ненъзный ваш обЂде,

Прыятелская утЂхо горкая пры бесЂде!

Єщо то меншая той обЂд, который тЂлу служыт,

Мовлю я о пожиток, который душы плужит 1,

И той вас был омынул. Жался моцный боже!

Чого з вас обжаловати снат 2 жаден не може.

Азали то не жалост — на первшом потканю,

На первшом, мовлю, на пляц люду выиханю

На послугу так великую, которая небесного

Монархи великои моци округу земного,

Якая великая поражка и деспект не малый

Поткал оных мещанов, которыи панъскои хвалы

Стерегли з великою охотою, вслЂд за нею идучы,

Створытелеви своему звыкле ся молячы.

Который же то так был гордый, же ся вам спротивыл?

Не вам то, але богу самому провиныл,

Же смЂл руку подносити на так святые справы,

Чым ся всЂ щитимо и достаемо славы.

Розсуди, который ту вышЂйшый в таковой гордости,

Кто был затвердЂлшый в своей злой крънобръности 3,

Иж под той час таковая справа ся точыла,

A правдЂ ведлуг свЂта неровна прибыла,

Же пани мЂста того на той час Ђхала

И c тою ся процессиею людей оных поткала.

Що в правдЂ кром похлЂбства зступитися годило,

Леч гды бы на увагу мудрых прыходило,

Єслы людей прынамнЂ бога пошановат,

Постояты было, вшак конЂ моглы бы загамоват,

Моглыж бы на господы зараня ся ставити,

Гдыж там спона годыны не моглы забавити.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Щож далей было чынити? Хот бы камЂнное было

Сердце в людех, снат бы ся и тое ужалило,

Посмотрывшы на такое сроггое замЂшаня,

На такий великий утыск и пренагабаня 4,

Которого бы не вытръвал снат и святый нынЂ;

Хиба бы зошол з свЂта где в глухий пустынЂ.



1 плужити — іти на добре, вдаватися

2 знати, видно, мабуть

3 вперості, неслухняності

4 збудження, намова, спокуса



Ач много причын дают нещасным мещаном,

Славным, мовлю, нЂколис милым острожаном,

Звлаща тыи, которыи звады таемне вщынают, —

Хоч ся людем на постав святоблывые удают:

Яко бы самы мещане здавна того хотЂлы,

Абы деспект таковый им вырядити мЂли, —

Єднак латво о лЂску, хто хочет песка карати,

И о леда прычыну лацност постарати.

Бы так мЂлы доброго що колвек учиныти,

A тыи звады не взгнЂщати, згоршеня не чиныти,

ЗвЂрхности не побужат ку таковой срокости,

Але и овшем научат святой побожности!

Абы ся своим подданым ласкаве ставылы,

Не яко лвы тиранско з ними ся рядилы.

И на щож ся вам зыйшло, презацныи отцеве,

Хотя ж будет з вас который противный моей мови,

Жесте к тому прывелы поцтивую матрону,

Же ест тЂло порушеное отца еи з гробу А...




Придаток: замкненя той же матерЂи


. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як ся тое стало, о боже всемоцный.

В мЂстЂ Острогу на день великоночный,

Гды в понеделок всЂ выступили,

Бога хвалили,

Та ся споткали c панею мЂста того,

Не маючи на сердцу гнЂву жадного,

Алеж найперъше им прычыну дали

Зступити казали.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Єднак як ся на мостЂ споткали,

З замку выйшовшы, внет 1 ся замЂшали,

Коли возница почал их бычовати,

Казал вступовати.

Що видячы оныи люде нещасливыи,

Будучы c того барзо жалослывыи,

C попудливости всЂ ся порвали,

Кыи побрали.

Слуги тои панеи и всЂ дворяне,

Видячы, же не жарт, кинулися на ных едностайне,

Шабел добывшы, внет же по собЂ:

То мнЂ, то тобЂ.

На той час еи милость в каретЂ сидЂла,

«Перестанте»! з обох сторон вшистких гамовала,

Абы тои звады болше понехали,

ДалЂй ихали.

Леч трудно было: барзо заюшыли,

З обох сторон битых, раных начиныли,

Єдны с перестрахов в вал з мосту падали,

Шыи ламали.

Хтож що несл в руках, того не жаловали:

Яйца фарбованые тым шаты смаровали,

Не смотрено того, вара кого замЂрыл,

Быле бы ударыл.



1 раптом, відразу


А Натяк на таємне перенесення з замкової церкви до єзуїтського костьолу праху батька Ганни — Олександра Острозького (помер 1603 р. православним), що сталося напередодні сутички.



. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Внет мещан зацных в колоду посажано,

A найубогшых в темницу загнано,

Абы росправы до часу чекалы

И горло дали.

ХотЂлы духовныи в тую справу вложыти

А на их здоровя горло свое положыти,

Але им слова на то рещы не дано,

Преч им казано.

Под час юръмарку нЂкгдыс славного,

А тепер, реку, юж занедбалого,

На самую взгарду звести их казано,

Жебы стинано.

Там килку мещан мечем прыкро стято,

Четвертому ушы и носа утято,

A оные трупы ховат заказали,

Псом торъгати дали.

А других еще дано за поруку,

Радячи, що им дадут за муку:

Толко потаемне звады якиесь кнуют 1,

Що им готуют.

Болше убогих там ест выноватый

И предше згинет, нЂжлы богатый,

Хто зась лЂпше пЂнязми заложит,

Той ся не тръвожит.

НЂмаш ся як розмовити з сусЂдами,

Бо потаемнои здрады полно завсЂгды,

Там под окнами и в ночи слухают,

Що розмовляют.

О ты, Острогу, мЂсто справедливое!

В тобЂ бывали мешъканны цнотливые,

Не еден тепер твоеи прыгоды плачет, —

Єст кто и скачет.

Тыс было хлЂбом завжды прыходневи,

Ты убогому маткою было студентовы,

В тобЂ хто мешкал, нЂгды не шкодовал

Хто ся шановал.

Тераз не стуйте ж! на щож юж прыходыт!

Снат ся юж на тое, подобно, заводыт,

Жебыс юже было в нЂвеч оберънено,

З грунъту знищоно.



1 замишляють

























ЕВХАРІСТІРІОН АЛБО ВДЯЧНОСТЬ


Ясне превелебнЂйшому в ХристЂ его милости господину отцу Кир Петру МогилЂ, воеводичу земль Молдавских, великому архимандрітови святои великои лавры чудотворнои Печерскои Кіевскои, вЂры православнои в церкви святои въсточной промоторови побожному и несмертелнои славы годному оборонци. Од спудеов гимназіум е. м. з школы реторіки за гойныи добродЂйства, собЂ и церкви православной, в фундованю школ показаныи. При вЂншованю свят хвалебных въскресенія Христа спасителя міру повинне а упрейме отданая.



Геликон, то ест Сад умЂетности первыи.

Осм кореній вызволеных наук в собЂ маючій, през пречестнЂйшого е. м. господина отца кир Петра Могилу в Россіи ново фундованый. Вдячность. Геликон, жродло наук, вдячность иосылает твоей, отче, святыни, бо в ней мЂстце мает.





Геликон


Старых гордост поганов вес свЂт наполнила,

Скоро только их глупство мудрост заслонила,

Бо гды наук початок з Гиппокріту мает,

Юж Пегаза аж назбыт з Кадмом выславяет.

Чемуж барзЂй не нам честь тая тепер служит,

Котрым власность правдивых наук первЂй плужит.

Кто несвЂдом, иж мудрость з Едема Сіону

Подана есть, а то фалш жебы з Геликону.

А нам зась от Сіона закон, мудрость, вЂру

Даровано, да тым теж и славы над мЂру.

Приступи, Геликоне, дай честь, познай пана!

Опустивши жолнЂрство привитай гетмана.

Наклони верх з под неба до земного долу,

ЗвЂтяжцу там поткаеш з вязнями посполу.

В особЂ твоей свЂтлой, отче велебнЂйшій,

Витаю кроля, вижу триумф презацнЂйшій.

Юж Геликонид з Фебом роскошным ховати

Не позволю и пЂсней вдячных им спЂвати.

То твоей превелебной все служит особЂ,

Высокое в высокой имя есть оздобЂ.


Стефан Стрибыль.






Корень умЂетности першій. Грамматіка, учит слов и мовы.


Розумному под небом где мЂстце звЂряти

Позволено, там можеш то латво познати,

Якого бы пожитку была и похвалы

Слов складанья наука, през час так немалый.

Хто бы вЂдал, як звано киты вод глубоких,

На повЂтру и землЂ мешканцов широких.

Еще людем и над тых потребна ест мова,

Хто не глупый заж не тот, що не мовит слова;

Недивуйся, бо негдысь до згоды призваный,

Тож повЂди сын з маи под ксанфом спытаный.

И я теды спытавши, если не по мови

Знать ретора, по ту дам глупство ослови.

Тот корень в твоем садЂ, отче пречестнЂйшій;

Заквитнет з Геликоном над солцне яснЂйшій,

Кгды в Россіи потомок славных роксолянов,

В науках поровнает премудрых поганов.

Тылко абы звитязца пекелного смока

Заховал вцале вЂру правую з востока.

А где солнцу ест мЂстце, тогож дознавает,

Твое имя кгды мЂстце в грамматице мает.


Григорій Триполскій.






Парнас, албо Сад умЂетности вторый... ЛЂторосль наук вторая.

Мелпомене, тоест цвичене в писаню вЂршов смутных и жалобных.


Час, музо, жалость вЂршов смутных отмЂнити,

Час з ляменту веселе иж теж учинити.

Мелпомене зостав юж срогіи жалобы,

Не псуй плачем дня того свЂтлои оздобы.

Гипполіта сталого Цекропом отдавши

И его несмертельных похвал занехавши,

Отдавай чест звЂтязци, славу, годност, вЂру,

Нехай его ширится можность до Епиру.

При небесном земного незабывай вожа,

В Христовой овчарни дость пилного строжа,

А хвалячи дивуйся, як ест опочистый.

Петр в звЂтязтвЂ, а в житю як бы криштал чистый.


Стефан Колчицкій.












ЕВФОНІА ВЕСЕЛОБРМЯЧАА


На высоцеславный фрон митрополій кіевскои щасливе вступуючему в бозЂ преосвященному е. мл. господину отцу кир Петру МогилЂ, воеводичу земель молдавских, православному упривилеіованому митрополиту кіевскому, галицкому и всея Россіи, ексарсЂ с. фрону константінополского, архімандріту с. чудотворнои лавры Печерскои Кіевскои.


Преч з роксолянских, смутки, уступуйте

Границ, ляменты сердца не турбуйте:

Юж ест веселье, ах, досыт стогнаня!

Преч нареканя.

Ест по бурливых юж еврах погода,

Мысли похмурной ест юж охолода

По слезных рЂках, по бЂдах окрутных,

По плачах смутных.

Триумфу зачни, Евфрозіно, смЂле

Гимн выкрикати, почни волат миле:

Што то за радость в Россійском СіонЂ,

В Кіевской ЗонЂ.

Рожа то рожа першои оздобы

Берет початок през працы, особы

У савроматов значнои щасливе,

Берет згодливе.

Могила славный на фрон митрополи

Вступует годне з небеснои воли.

О часе вдячный! О лЂта святыи!

Дни золотыи.

Острая юж преч фортуна отходит,

Зефир лагодный юж трофея родит,

По всей Россіи, преч юж слез потоки,

Жалю оброки.

Горкотиранскій юж нам непанует

Декрет, гды в святой Софіи продкует

Петр митрополит Могила велможный,

Пастыр побожный.

И гдеж по плачу радость небывает,

Золотоокій гдЂ не обясняет,

Титан по хмурах, мусит радость жити,

По смутках в свЂти.

Любо то часом фортуна ся ставит

Срогою многим, але то пан справит

Фортуны, же внет всЂм додасть ратунку,

По злым фрасунку.

Але тут добре трохи потерпЂти,

А потым в свЂтЂ невечернем жити:

Щастье то щастье, гды през тую к богу

Ходим дорогу.

Маеш, Россія, юж тепер отмЂну

Фортуны, маеш триумфу годину:

Отто прав твоих Петр есть оборона,

Тарча 1 Сіона.


 1 щит


Идиж по трудах, Петре, незличоных,

Иди по працах юж незвитяжоных

На фрон презацный, отбирай за цноты

Тыи клейноты.

Тебе Софіи руины чекали,

З твоих направы рук ся сподЂвали,

Вступиж на свою столицу щасливе,

Жій святобливе.

Россія тебе на помоч обрала,

ТобЂ тот престол годне даровала,

Тебе Софія так з плачем витает,

З жалю волает.

О, Петре, здавна гостю пожаданый!

Витай, Россіи на утЂху даный,

Давай ратунку Россійской оздобЂ,

В мизерной добЂ.

Помниш, яко предтым Россія бывала

Славна, як много патронов мЂвала,

Тепер их мало: тебЂ хочет мЂти

В сарматском свЂти.

Оздоба славы ты нашеи давно,

Або то свЂту о твоих не явно

Працах одважных, котрыми вспираеш,

Русь украшаеш.

Ледвем утЂхи в жалю дочекала,

Моя направа цнот потребовала

Твоих велможных; вшакже твоя слава,

Моя поправа.

Имя Могилы и в словенской Зони,

И в богомыслном будет мЂти Тріони

Несмертелное свое залеценье

И вывышшенье.

Тобе юж муры мои полецаю,

От Ярослава которыи маю,

Любо то слабы: ты их будь Атлянтом,

Будь адамантом.

Короны з лявров нехай вьют Могилы

ВсЂ, всЂ, котрые сердечне хотЂли

ВидЂть в Сіонских Софію съборах,

В пресвЂтлых хорах.

И хтож рук своих в дворы не подносит,

Феболунные! Хто так не голосит!

Христе ты наша слава, ты корона,

Ты оборона.

Если, наш боже, на нас штурмовати

Захочут враги, ты их отганяти

Рач от нас, а мы тебе при поклонЂ

Славим в СіонЂ.

В небо подносим руки, ты патрона

Рач боронити кіевского фрона:

Нехай щасливе тобЂ услугует,

Поклон дарует.

Сръдцем сынове россійстіи дайте

Поклон пастыру, ему повторяйте

Подякованье за труды, за працу,

На кождом пляцу.

Клейнот то у нас, а клейнот коштовный,

Скарб то дорогій, а скарб невымовный.

За ним Россія поживет в покою,

Потым розбою.

И гарпіи роги за ним схизматицких

И хитрых злостей штуки геретицких

Нам не зашкодят: он все добре справит,

Добре направит.

Идиж, пресвЂтлый Могило, безпечне,

Архіерейскій фрон прійми статечне,

Жіи многолЂтне: бог твоя заслона,

Тарча, корона.









(Див. Українська поезія. Кінець XVI — середина XVII ст. )




Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.