Попередня         Головна         Наступна





ІОАН МАКСИМОВИЧ


Вихованець Києво-Могилянської колегії, в 1680 р. ієромонах Києво-Печерської лаври, в 1697 р.— чернігівський архієрей, в 1712— тобольський митрополит (помер у 1715 р.) — Іоан Максимович, що був і проповідником, і видавав книги церковноповчального характеру, з особливою пристрастю віддавався писанню віршів, уже в сучасників набувши собі репутації типового метромана. Діставши в подарунок від Максимовича видану ним у 1707 р. книгу «Богородице дЂво» (понад 23 тис. віршованих рядків), Димитрій Ростовський (Туптало) писав Стефанові Яворському: «Бог дал тем виршеписцам типографии, и охоту, и деньги, и свободное житие. Мало кому потребные вещи на свет происходят». У своїх віршованих творах (крім згаданої книги, в 1705 р. видано «Алфавит рифмами сложенный», в 1709 — «Отче наш» і «Осмь євангельских блаженств» та ін.). Максимович переповідає прочитані ним книги, наводячи для ілюстрації абстрактного міркування «приклады» — легенди й оповідання повчального змісту, що являють певний інтерес для історії повістевої літератури. Книги призначалися для читання студентів заснованої Максимовичем у Чернігові семінарії й для широкого кола, як про це сказано в передмові до «Алфавита»:


Се ти черниговские Афины духовну

Предлагают трапезу, книгу рифмословну.


Типові зразки шкільного віршописання — твори Максимовича разом з тим є і наочним доказом розкладу й кінця даного жанру в літературі.

Наведені нижче уривки з «Алфавита рифмами сложенного» подаємо за виданням 1705 р.







АЛФАВИТ РИФМАМИ СЛОЖЕННЫЙ


Алфавит собранный, рифмами сложенный от святых писаній, из древних реченій на ползу всЂм чтущим, в правой вЂрЂ сущим. Прежде от языка римска, а нынЂ слотом словенска, прочіих напечатася, во спасеніе собрася. Благословеніем ясне в богу преосвященного его милости господина отца Иоанна Максимовича, архиепископа Черниговского, Новгородского и проч. тщанием (1705).




Литургія


Предивно возвЂщают гисторики дЂло,

Удивителное всЂм, и престрашно зЂло.

В странах саксонских в року тисящ двадесятом,

В веси Коллюмбек царю при Генрику пятом

Ли втором неизвЂстно, тамо прилучися,

Всяк слышай собывшее зЂло удивися.

Іерей веской церкви службу совершаше,

В день рождества Христова, нЂкто собыраше

Прозваніем Олберт, з дванадесятма людми,

Скоки, пляси творящи, и со трема женмы.

Безчинными же кличи твори препятіе

Ієрею служащу, возбрани пЂніе.

Не можаху людіе литурги слышати,

Ради скоков и плясов пЂнію внимати.

Изшедши от олтаря рече ко пляшущим:

Престаните в нощ святу людем ся молящим.

Прещенію служаща ни мало внимаху.

БЂсом порабощенны чрез всю нощ плясаху.

Обрящшися к олтару іерей изрече,

Внуши, боже, молитву да ни един зтече,

Но всЂ да пляшут чрез рок на едином мЂстЂ,

Стояще неподвижны, як значала бЂстЂ.

Слышите и внемлите дЂло се ужасно.

В церковное пЂніе входЂте опасно.

На слово іерейско чрез весь рок скакаху,

Недвижны на едином мЂстЂ прёбываху.

Безпрестанно скачуще хлЂба не вкусиша,

ОдЂянія мЂста всем не измЂниша.

Чудо бЂ превеліе — в день и нощ скакаху,

Ни пищи, ни питія отнюд не пріймаху.

Не паде на них дожд, мраз, ни воздушна нужда,

Никая ина бЂда, ни противность чужда.

Сон отиде, очи их бяху непокойны,

Безпрестани движущесь во всем неустройны.

Вопрошающим словес не отвЂщеваху,

Движими яко нЂми чрез рок пребываху.

Одежды и сапоги бяху не сотренны,

Самы з перва, до колЂн в земли погруженны.

Таже и до пояса, тЂлом углебнуша,

Ни єдина же зрящи оттоль исторгнуша.

ВосхотЂ сын єрейскій изяти сестрицу

Скачущу со инимы, взем ю за десницу.

Начат звлекати з ями, исторже єй руку,

Не разлучи скачущих, болшу придал муку.

Обаче и там, чудо веліе явися,

Не истече кров з язвы, ниже прослезися,

Аки ничто пострада, не непусти гласа,

На подобіе з земли исторженна класа.

С прочіими творяще свое теченіе,

Не престающи с ними твори скаченіе.

Совершившуся року, Гирбертій Колюнскій

Архієпископ, приде к той веси саксонскій.

РазрЂши от союза при храмЂ скачущих,

Чрез все лЂтное время в тяжкой бЂдЂ сущих,

И достойных сотвори церковнаго в’ходу.

Женскій пол вскорЂ умре, мужеск на свободу

Пусти архієпископ, иныи по смерти

Чуда многа творяху, в житій сотерти,

Долгим покаяніем богу угодиша.

Ины трясеніем удов, во живых пребыша.

В наказаніе многим, да ся соблюдают,

Ерейских заповЂдей да не преступают.

Се преславный учитель рымскій повЂствует,

От достовЂрных людей, в книзЂ описует.

Названной Оград, в ползу днешним учителем,

ВсЂм потребен, духовным, мірским правителем,

На листЂ шеснадцятом пятсот тамо чтЂте,

Грубо написавшаго, молю вас, простЂте...





Омега


...Кто от мудрых философ постигнет бытіе?

Видимых, невидымих каково житіе?

Откуду трасеніе престрашное земли?

Море превозносится шумом, волнам внемли.

Откуду есть начало быстрых источников?

Что град и что молнія? гдЂ начало громов?

Почто море широко и зЂло есть славно?

Почто воду кладежну во сладость подано?

Кто нам о различіи дуги на небеси

ВозвЂстит? о магнитЂ изречет словеси?

Како простирается тонка паучина?

Юже всю растерзает, єдина година.

Аще убо человЂч ум не постизает,

Что пред очима в руках, а в ынных дерзает

Постигнути? веліе есть неразуміе,

А совершенно искать вышных безуміе.

О тайна превелія пресвятыя троицы!

Молчаніем ю чтили святыи вси отцы.

ВосхотЂ нЂкогда знать Августин блаженный

Пресвятую троицу; но бысть в том отверженный.

ИмЂ сей архієрей обыкновеніе,

Совершивши правило творить хожденіе

Около моря градскаго, по трудех отраду

Немощная плоть себЂ да прійметь прохладу.

Ходящи един узрЂ малого отрока,

Сидящего при брезЂ як крайна пророка.

Он тамо ископавши ров мал десницею

Ліяше з моря воду в ров тот лижицею.

Зря блаженный Августин прилежно вопроси,

Что твориши, о чадо? Рече: не поноси,

Пречестный мужу, рек, хощу море в ров мал влити,

Исчерпавши до конца тот ров наполнити.

Сія слышав блаженный честно осклабися,

Реченным от отрока словам удивися.

Як, рекл, сладкій юноше, могут сія быти,

Малым черпалцем море велико прелити?

ОтвЂща отрок: могу сотворить удобно,

А яже ты мыслиши, вЂдать неподобно.

Хощеш постигнуть умом непостыжимое,

На небеси и земли невомЂстимое.

Море — свята троица, рекл; невидим явися,

А блаженный Августин зЂло наставися,

Воздав усердно богу благодареніе,

На ползу се написа и в наставленіе...


















Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.