Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Марк Блок. Феодальне суспільство. — К., 2001. — С. 13-18.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Фердинандові Лоту, в знак глибокої пошани і вдячної любові





ВСТУП

ЗАГАЛЬНИЙ НАПРЯМОК ДАНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ



Ще два століття тому така назва книжки, як «Феодальне суспільство», нічого б не сказала про її зміст. І річ не в тому, що застосований нами прикметник не дуже давній. У своїй латинській оболонці — feodalis — він існував ще в середні віки. Іменник «феодалізм», хоч і більш недавнього походження, проте й він виник не пізніш як у XVII сторіччі або й раніше. Але й перше, і друге слово тривалий час зберігали значення, яке було суто юридичним. Оскільки феод був, як ми побачимо, певною формою володіння реальними статками, то прикметник «феодальний» розуміли як «співвіднесений із феодом», — таке визначення дала Академія, — а під феодалізмом або «якість феоду», або «обов’язки, притаманні феодальній залежності». Це були, як висловився в 1630 р. лексикограф Рішле, «терміни королівського двору». Але не історії. Коли ж було помічено, що їхній смисл розширився до такої міри, що став означати певний стан цивілізації? «Феодальне врядування» (gouvernement féodal) і «феодалізм» (féodalité) ми знаходимо в такому значенні в «Історичних записках про парламенти» («Lettres Historiques sur les Parlemens»), опублікованих 1727 p., через п’ять років по смерті їхнього автора, графа де Буленвільєра 1*.



* Примітки даються в кінці тому.



Це найдавніший приклад такого слововжитку, як показав здійснений мною досить ретельний пошук. Можливо, іншому дослідникові коли-небудь пощастить більше. Проте дуже легко піддатися спокусі вважати винахідником нової історичної класифікації — принаймні до одержання детальніших відомостей — саме цього дивовижного чоловіка, Буленвільєра, який був другом Фенелона і перекладачем Спінози, а крім того, ще й палким апологетом аристократії, котра, як він вважав, походила від германських вождів, чоловіка, що його, якби він був трохи менш дошкульний і трохи більш обізнаний, можна було б прирівняти до такого собі раннього Ґобіно. Бо саме про нову класифікацію тут ідеться, й історія наших досліджень знає мало таких визначальних етапів, як той, коли «імперії», династії, великі епохи, кожна з яких позначалася ім’ям того чи того героя, одне слово, коли всі ці давні методи вивчення історичних подій почали поступатися місцем аналізу іншого типу, опертому на спостереження соціальних явищ.

Проте іншому, більш знаменитому авторові випало надати громадянські права цьому поняттю та його етикетці. Монтеск’є читав Буленвільєра. З другого боку, його анітрохи не бентежив юридичний жаргон; бо хіба літературна мова, пройшовши крізь руки судейського люду, не мусила збагатитися коштом його говірки? І хоча Монтеск’є й уникав уживати термін «феодалізм», звичайно ж, як на нього, надто абстрактний, та немає жодних підстав сумніватися, що не хто інший, як він, навіяв освіченим верствам свого сторіччя переконаність, що «феодальні закони» були характеристикою певного моменту історії. Від нас ці слова, разом із відповідними ідеями, проникли в усі інші європейські мови, іноді просто скальковані, іноді, як у німецькій мові, перекладені (Lehnwesen). /16/ І нарешті, Революція, повставши проти вже напіврозкладених інституцій, колись охрещених Буленвільєром, остаточно популяризувала назву, яку останній їм дав, керуючись зовсім іншими почуттями. «Національна Асамблея, — проголошує знаменитий декрет від 11 серпня 1789 p., — повністю скасовує феодальний лад». Чи ж після цього можна було сумніватися в реальності суспільної системи, зруйнування якої коштувало стількох зусиль? 2

Проте це слово, яке утвердилося в нашій мові з таким успіхом, було, треба щиро в цьому признатися, словом, підібраним украй невдало. Безперечно, що підстави, які на самому початку визначили його вибір, видаються очевидними. Буленвільєр і Монтеск’є були сучасниками абсолютної монархії, й тому подрібнення суверенітету між безліччю князьків або навіть сільських поміщиків здавалося їм найразючішою особливістю середніх віків. Саме цю їхню характеристику й думали вони виразити, коли вигадали назву «феодалізм». Бо, говорячи про феоди, вони уявляли собі їх іноді як територіальні князівства, а іноді як великі маєтності. Але насправді не всі маєтності були феодами, й не всі феоди — князівствами або маєтностями. Але передусім викликає сумнів, щоби той або той дуже складний тип суспільної організації можна було вдало визначити, чи то виходячи з її виключно політичного аспекту, чи то, якщо ми розглянемо феод у всій строгості його юридичного змісту, у формі реального права, знехтувавши всі інші форми його існування. Водночас треба взяти до уваги, що слова скидаються на монети, які стираються, безліч разів переходячи з рук у руки; вони втрачають свою етимологічну рельєфність. В узвичаєному сьогоднішньому слововжитку «феодалізм» і «феодальне суспільство» включають у свій зміст складну сукупність образів, де феод у властивому значенні цього слова перестав виступати на передньому плані. За умови, що він ставитиметься до цих виразів просто як до етикеток, чиє застосування освячено звичаєм і зміст яких залишається визначити, історик може користуватися ними, відчуваючи при цьому не більше докорів сумління, аніж відчуває їх фізик, коли, зневаживши всі закони грецької мови, він і далі називає «атомом» реальність, яку намагається поділити на складові частини, віддаючи цій діяльності весь свій час.

У цьому плані виникає дуже серйозне запитання: а чи інші суспільства, що існували в інші часи та під іншим небом, не були настільки подібні своєю структурою та своїми фундаментальними характеристиками до структури нашого західного феодалізму, щоб, у свою чергу, заслужити право називатися «феодальними». Ми повернемося до цього питання в кінці нашої книжки. Але наша книжка присвячена не йому. Феодалізм, який ми спробуємо тут проаналізувати, це той, який першим одержав цю назву. Тобто хронологічні рамки нашого дослідження, за винятком кількох проблем виникнення або продовження, визначить той період нашої історії, який тривав приблизно від середини дев’ятого сторіччя до перших десятиліть тринадцятого; що ж до його географічних кордонів, то воно обмежиться територією Західної та Центральної Європи. Але якщо вибір дат можна буде обгрунтувати лише в процесі самого дослідження, то межі в просторі, як здається, навпаки, вимагають бодай попереднього обговорення.




* * *


Антична цивілізація була центрована навколо Середземного моря. «Ми живемо лише на тій частині Землі, — писав Платон, — яка тягнеться від Фазиса до Геркулесових стовпів, розсіявшись навколо моря, як мурахи або жаби навколо ставка» 3. Попри всі завоювання Риму, ці ж таки води залишалися /17/ протягом багатьох століть віссю імперії. Аквітанський сенатор міг зробити кар’єру на берегах Босфору й володіти маєтками в Македонії. Великі коливання цін потрясали економіку від Євфрату до Ґаллії. Без африканського збіжжя існування імперського Риму уявляється так само погано, як і католицька теологія без африканця Августина. І навпаки, варто було перетнути Райн, як починалася, чужа й ворожа, неозора країна варварів.

Так от, на початку періоду, що його ми називаємо середніми віками, мали місце два грандіозні переміщення людських мас, які, в кінцевому підсумку, порушили цю рівновагу, — ми не станемо тут аналізувати, наскільки до того похитнули цю рівновагу події суто внутрішні, — замінивши її констеляцією зовсім іншої історичної долі. Цими рухами були, по-перше, вторгнення германців, а по-друге, завоювання мусульман. На більшій частині територій, які колись належали до західних земель імперії, іноді одна й та сама влада, а в усіх випадках спільність ментальних та соціальних звичаїв об’єднали країни, захоплені германськими племенами. Поступово до них стали приєднуватися, більш або менш асимілюючись, невеликі групи островів, заселених кельтами. Доля Північної Африки, навпаки, розвивалася зовсім у іншому напрямку. Наступальне повернення берберів підготувало розрив. Іслам його довершив. На інших територіях, на узбережжі Леванту, арабські перемоги, відтіснивши Східну Римську імперію на Балкани та в Анатолію, перетворили її на імперію грецьку. Важкі комунікації,своєрідна суспільна та політична структура, релігійна ментальність та церковна організація, дуже відмінні від тих, які панували в латинському світі, все більше й більше віддаляли її від західних християнських держав. І нарешті, на Сході континенту, попри те що Захід здійснював потужний вплив на слов’янські народи й накинув деяким свою форму релігії, тобто католицизм, свою манеру мислити й навіть деякі зі своїх інституцій, спільноти, які належали до цієї лінґвістичної гілки, все ж таки, здебільшого, пішли своїм, цілком оригінальним шляхом еволюційного розвитку.

Будучи оточений цими трьома світами, — магометанським, візантійським і слов’янським, — до того ж постійно заклопотаний, починаючи від X сторіччя, як просунути далі свої рухливі кордони, романо-германський пучок народів був, звичайно ж, далекий від того, аби являти собою досконалу однорідність. На ті елементи, з яких він складався, постійно давили контрасти їхнього минулого, надто живі, щоб не продовжити свій вплив у теперішній час. Розходилися, внаслідок певних еволюційних процесів, шляхи навіть тих народів, які вирушили в дорогу майже з однієї висхідної точки. Та хоч би якими акцентованими були ці розбіжності, як не визнати, що їх об’єднувала одна тональність спільної цивілізації — цивілізації Заходу? І не для того, щоб вибавити читача від надокучливого повторення важких прикметників, на подальших сторінках там, де йтиметься про «Західну й Центральну Європу», ми вживатимемо лише одне коротке слово — «Європа». Бо справді, який сенс застосовувати цей термін у тих межах, які поставила йому стара фальшива географія п’ятьох «частин світу»? Адже важить лише його людське наповнення. Зрештою, де народилася й розвинулася, щоб потім поширитися на весь світ, європейська цивілізація, якщо не в середовищі людей, котрі жили між Тирренським та Адріатичним морями, Ельбою й океаном? Так собі мислили, більш або менш туманно, той іспанський літописець, який у VIII сторіччі визнав за слушне назвати «європейцями» франків Карла Мартела, переможця ісламу, або, приблизно через дві сотні років, саксонський чернець Відукінд, що палко вихваляв у Оттоні Великому, який примусив відступити угрів, визволителя «Європи» 4. В цьому смислі, найбільш наповненому /18/ історичним змістом, Європа була породженням раннього середньовіччя. Вона вже існувала, коли відкрилися, для неї, часи феодалізму, у властивому значенні цього слова.




* * *


Застосовану до певної фази європейської історії, в таких фіксованих межах, назву «феодалізм», як ми побачимо, марно намагалися зробити об’єктом майже суперечливих інтерпретацій; само її існування засвідчує, що оригінальність періоду, який вона кваліфікує, інстинктивно визнається. Визнається настільки, що будь-яка книжка, присвячена феодальному суспільству, може бути визначена як спроба відповісти на запитання, поставлене самим її заголовком: якими своїми особливостями цей фрагмент минулого заслужив честі бути відокремленим від своїх сусідів? Іншими словами, ми маємо намір спробувати тут провести аналіз й дати експлікацію певної суспільної структури з її зв’язками. Якщо подібний метод виявиться на практиці плідним, він зможе знайти своє застосування й у інших полях дослідження, обмежених іншими рамками, і я сподіваюся, що новизна цього задуму виправдає всі неминучі помилки його реалізації.

Саме повнота задуманого дослідження й спричинила потребу розділити презентацію результатів. У першому томі* будуть описані загальні умови суспільного середовища, потім — конституювання тих зв’язків залежності, людини від людини, які, передусім, і надали феодальній структурі властивого їй забарвлення. Другий том буде присвячений розвитку класів та організації врядування. Завжди буває важко різати по-живому. Але оскільки історичний момент, у якому стародавні класи чіткіше окреслили свої контури, новий клас, буржуазія, утвердив свою оригінальність, а державна влада вийшла зі стану тривалого ослаблення, був також моментом, коли в західній цивілізації почали стиратися найбільш специфічні феодальні ознаки, з двох досліджень, які ми послідовно пропонуємо читачеві, — без того щоб між ними можна було провести чітку хронологічну межу, — перше стосуватиметься насамперед питань генези, а друге — остаточного становлення та продовжень.

Але історика аж ніяк не можна вважати людиною вільною. Про минуле він спроможний знати не більше, аніж воно захоче йому довірити. До того ж, коли матеріал, який він намагається охопити, є надто великим, щоб дозволити йому персональний розгляд усіх свідчень, він почуває себе постійно обмеженим у своєму дослідженні самими умовами свого пошуку. Звичайно ж читач не знайде тут розповіді про жодну з тих чорнильних воєн, видовище яких стільки разів пропонувала нам ерудиція. Хіба легко пережити, що історія зникає, коли до неї наближається історик? Проте я не схильний приховувати, хоч би якими були причини їхнього виникнення, лакуни чи неточності в наших знаннях. І я не боюся, що цим наражаю себе на небезпеку відштовхнути читача. Радше навпаки, ми ризикуємо зробити свої розважання вкрай занудними й непереконливими в тому разі, коли спробуємо подати науку, яка вся в русі, як щось фальшиво непорушне й заклякле. Один із тих, котрі просунулися найдалі в розумінні середньовічних суспільств, великий англійський юрист Метланд, казав, що книжка з історії має викликати голод. Зрозумійте це правильно: йдеться про голод пізнання, а надто про голод пошуку. Тож, пишучи цю книжку, я не мав палкішого бажання, аніж розбудити такий апетит у кількох сумлінних трудівників 5.



* У даному виданні обидва томи об’єднані в один том. (Прим. ред.)









Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.