Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Марк Блок. Феодальне суспільство. — К., 2001. — С. 19-73.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Том перший

УТВОРЕННЯ ЗВ’ЯЗКІВ ЗАЛЕЖНОСТІ


ЧАСТИНА ПЕРША

СЕРЕДОВИЩЕ



Книга перша

ОСТАННІ ВТОРГНЕННЯ



Розділ 1. МУСУЛЬМАНИ ТА УГРИ




І. ЄВРОПА, ЗАТОПЛЕНА ОРДАМИ ЗАВОЙОВНИКІВ І ЗВІДУСІЛЬ ОБЛОЖЕНА


«Ви бачите, як спопеляє вас гнів Господній... Скрізь міста обезлюднені, монастирі зруйновані або спалені, поля спустошені... Повсюди сильний душить слабкого, і люди уподібнюються до риб у морі, що жадібно пожирають одні одних». Так говорили в 909 р. єпископи Реймської провінції, що зібралися в Трослі. Письмові пам’ятки дев’ятого та десятого сторіч, хартії, рішення церковних соборів наповнені цими ламентаціями. Зробімо, якщо хочемо, скидку на емфазу та на притаманний святим ораторам песимізм. Проте в цій без кінця оркестрованій темі, яку до того ж підтверджують безліч фактів, ми маємо всі підстави відчути щось інше, аніж узвичаєні загальники. Немає сумніву, що в ті часи люди, які вміли бачити й порівнювати, зокрема люди письменні, мали відчуття, що вони живуть у гнітючій атмосфері безладу та насильства. Середньовічний феодалізм народився в лоні епохи неймовірно тривожної. Якоюсь мірою, він і народився з цих тривог. Й треба зазначити, що поміж причин, які сприяли створенню та підтриманню того розбурханого середовища, були причини, аж ніяк не пов’язані з внутрішньою еволюцією європейських суспільств. Сформована за кілька століть до того в розжареному тиглі германських інвазій нова західна цивілізація, у свою чергу, перетворилася на обложену цитадель або, якщо висловитися точніше, на обложену фортецю, що була вже більш як наполовину захоплена ворогами. І ці вороги наступали на неї водночас із трьох сторін: з півдня — народи, які сповідували іслам, араби або арабізовані; зі сходу — угри; з півночі — скандинави.





II. МУСУЛЬМАНИ


З усіх щойно названих ворогів іслам був, безперечно, найменш небезпечним. Хоча, звичайно ж, немає підстав стверджувати, що на той час він уже почав хилитися до «занепаду». Протягом тривалого часу ні Ґаллія, ні Італія не могли похвалитися, аби хоч одне з їхніх убогих міст бодай наблизилося до пишноти Багдада або Кордови. Мусульманський світ, разом зі світом візантійським, до самого дванадцятого сторіччя здійснював справжню гегемонію над світом Заходу: єдині золоті монети, які ще ходили в наших країнах, були викар-/22/бувані — як і чимало срібних монет — в грецьких або арабських майстернях, або імітували їхнє карбування. Й хоча восьме та дев’яте сторіччя стали свідками того, як назавжди розпався великий халіфат, окремі держави, що виникли на його уламках, залишалися грізною силою. Але після цього розпаду вже йшлося не так про вторгнення у точному значенні цього слова, як про прикордонні війни. Облишмо Схід, де базилевси аморійської та македонської династій тяжко й доблесно заходилися відвойовувати Малу Азію, й зосередьмо свою увагу на суспільствах Заходу, які воювали з державами ісламу лише на двох фронтах.

Насамперед — у Південній Італії. Вона перетворилася на такі собі мисливські угіддя для тих монархів, які правили в колишній римській провінції Африка — емірів-аґлабітів Керуана, а пізніше, від початку десятого сторіччя, й халіфів-фатімідів. Поступово аглабіти відбили всю Сицилію у греків, яким вона належала від часів Юстиніана й чия остання фортеця Таорміна впала в 902 р. Водночас араби висадилися й на півострові. Переходячи через візантійські провінції Півдня, вони постійно загрожували й напівнезалежним містам Тирренського узбережжя та невеличким ломбардським герцоґствам Кампаньї та Беневенто, які більшою або меншою мірою перебували під протекторатом Константинополя. На початок одинадцятого сторіччя вони стали доходити у своїх збройних наскоках аж до Сабінських гір. Одну таку банду, яка влаштувала своє лігво на лісистих височинах Монте-Ардженто, зовсім близько від Ґаети, пощастило розгромити, в 915 p., лише після того як вона цілих двадцять років чинила розбій і грабунок. У 982 р. молодий «імператор римлян» Оттон Другий, який, хоч і був за своєю національністю саксонець, проте це не заважало йому в Італії, як і деінде, почуватися нащадком цезарів, вирушив на завоювання Півдня. Він учинив несосвітенну дурість, стільки разів повторювану в середні віки, вибравши літо для того, щоб повести в цей жаркий край армію, яка складалася з людей, що звикли до зовсім іншого клімату, й, зустрівшись 25 липня на східному узбережжі Калабрії з військом магометан, зазнав від них найганебнішої поразки. Мусульманська небезпека існувала й далі для цих країн аж до того часу, коли жменька авантюристів, які прийшли з французької Нормандії, напали, не розбираючись, і на візантійців, і на арабів. Об’єднавши Сицилію з півднем півострова, могутня держава, яку, в кінцевому підсумку, вони створили, взяла собі за обов’язок водночас назавжди перекрити шлях завойовникам і зіграти роль блискучого посередника між латинською та ісламською цивілізаціями. Як бачимо, на італійських землях боротьба проти сарацинів, що почалася в дев’ятому сторіччі, тривала довго. Але що стосується територіальних завоювань, то як з одного, так і з другого боку коливання були досить-таки слабкої амплітуди.

Інша лінія зіткнення була в Іспанії. Там уже не йшлося, для ісламу, про грабіжницькі наскоки або ефемерні приєднання територій: населення магометанської віри жило там у великій кількості, й дер-/23/жави, засновані арабами, мали свої центри в цій же таки країні. На початок десятого сторіччя сарацинські банди ще не забули дорогу через Піренеї. Але ці далекі походи відбувалися все рідше й рідше. Почавшись від крайньої півночі, християнська реконкіста, попри чимало невдач та принизливих поразок, помалу просувалася далі й далі. В Галісії та в тій високогірній місцевості північного сходу, тобто на територіях, що їх кордовські еміри або халіфи, прилаштувавшись надто далеко на півдні, ніколи не утримували міцною рукою, невеличкі християнські королівства, іноді подрібнені, іноді об’єднані під владою одного монарха, просунулися, починаючи від середини дев’ятого сторіччя, аж до регіону Дуеро; в 1085 р. вони дійшли до Тахо. Біля підніжжя Піренеїв, навпаки, долина Ебро, хоч і була начебто зовсім близько, досить довго залишалася під владою мусульман; Сарагоса впала лише в 1118 р. Битви, які, втім, аж ніяк не виключали взаємин мирних, припинялися лише зрідка й на короткий період. Вони наклали на іспанські суспільства своєрідний відбиток. Що ж до Європи, яка була «по той бік гірських проходів», то вони її майже не зачіпали, крім того, що — а надто починаючи від другої половини одинадцятого сторіччя — надавали її рицарству нагоду брати участь у блискучих, багатих на здобич і благочестивих авантюрах, а її селянам дозволяли селитися на безлюдних землях, куди їх приваблювали іспанські королі або сеньйори. Але, крім війн у властивому значенні цього слова, треба ще згадати про піратські та розбійницькі наскоки. Саме в такий спосіб сарацини робили свій внесок у загальний безлад, що панував на Заході.

Араби давно вже навчилися ходити в морські походи. Вони стали добрими моряками і зі своїх криївок, розташованих у Африці, в Іспанії, а передусім на Балеарських островах, їхні корсари хазяйнували в західному Середземномор’ї; Але в тих водах, які перетинали не так багато кораблів, ремесло пірата давало досить низький прибуток. Заволодівши морем, сарацини, як і нормани, що ходили у свої походи майже в той самий час, бачили в цьому передусім засіб діставатися до різних берегів і, висаджуючись там, чинити звідти багаті на здобич грабіжницькі наскоки. Від 842 р. вони підіймалися по Роні майже до околиць Арля, грабуючи обидва береги. Головною їхньою базою був тоді Камарґ. Але незабаром випадок надав їм змогу знайти собі більш надійне місце розташування й звідти значно розширити територію своїх розбійницьких виправ.

В якийсь день, що його дату ми точно не знаємо, мабуть, це сталося десь близько 890 p., невеликий сарацинський корабель, який ішов з Іспанії, викинуло бурею на провансальське узбережжя, десь у околицях сучасного міста Сен-Тропез. Вдень його команда зійшла на берег, а коли настала ніч, вони напали на ближнє село й повбивали його жителів. То був гірський і лісистий куток суходолу — його називали тоді ясеновою країною, або Френе 6, — дуже зручний для оборони. Так само, як тоді ж таки в Кампаньї їхні співвітчизники на Монте-Ардженто, наші сарацини закріпилися на пагорбі, в колючих /24/ хащах, і покликали іуди товаришів. У такий спосіб було створено найнебезпечніше з усіх розбійницьких лігвищ. За винятком Фрежю, яке було пограбоване, міста, захищені мурами, навряд чи потерпіли тоді безпосередньо. Але всі села, які стояли на тому узбережжі або десь поблизу, були нещадно спустошені й пограбовані. Крім того, розбійники з Френе захоплювали численних бранців, яких потім продавали на іспанських ринках.

Вони не забарилися розширити територію своїх набігів і стали ходити далеко від узбережжя. Їх, звичайно ж, було небагато, й навряд чи вони ризикували спускатися в долину Рони, досить густо заселену й захищену укріпленими містами або замками. Але альпійський масив, навпаки, давав змогу невеличким бандам добуватися дуже далеко, прослизаючи від хребта до хребта або від хащі до хащі. Для цього, звичайно ж, треба було мати добрі навички ходити в горах. Але батьківщиною цих сарацинів були або гористий Маґриб, або Іспанія, вкрита гірськими масивами «сьєрра», й вони, як висловився один чернець із монастиря Сен-Ґалль, бігали в горах, «як справжні кози». До того ж Альпи, попри видимість, були досить привабливою територією для грабунку. Там ховалися родючі долини, на які було легко вчинити несподіваний напад, звалившись із висоти навколишніх гір. Наприклад, Ґресіводан. То там, то там стояли монастирі, досить-таки приваблива здобич. Так, монастир Новалез, що стояв над Сюзою, звідки більшість ченців повтікали, був пограбований і спалений у 906 p. A крізь ущелини тут нерідко проходили невеличкі групи мандрівників, торговців або прочан, які йшли помолитись на могилах апостолів. Чи можна було уявити собі щось спокусливіше, як підстерегти їх на їхньому шляху? Десь між 920 і 921 pp. були забиті камінням у вузькій ущелині англосаксонські паломники. Відтоді ці напади стали повторюватися. Арабські воїни не боялися проникати навдивовижу далеко на північ. У 940 р. їх було помічено в околицях високої долини Райну та у Вале, де вони спалили знаменитий монастир Сен-Моріс д’Аґон. Десь близько цієї дати один із їхніх загонів засипав стрілами ченців монастиря Сен-Ґалль, які йшли мирною процесією навколо свого храму. Тих нападників принаймні вдалося розсіяти невеличкому війську залежних від монастиря селян, яких поспіхом зумів скликати абат; кілька сарацинів, узятих у полон і приведених у монастир, померли героїчною смертю, дозволивши заморити себе голодом.

Охороняти Альпи або провансальські села збройною силою було не до снаги тодішнім державам. Тож не було іншої ради, як захопити й зруйнувати розбійницьке лігво у Френе. Але тут виникала нова перешкода. Було майже неможливо взяти цю цитадель, не відрізавши її від моря, звідки до неї надходили підкріплення. Але ні тамтешні королі, — на заході королі Провансу й Бурґундії, на сході король Італії, — ні їхні графи не мали власного флоту. Єдиними досвідченими моряками серед християн були греки, котрі іноді, як і сарацини, користалися цим своїм умінням, щоб стати корсарами. Хіба ж пірати, що /25/ належали до цієї нації, не пограбували у 848 р. Марсель? Справді, візантійський флот двічі з’являвся біля берегів Френе, в 931 й 942 pp., покликаний туди, принаймні в 942 р. і, певно, також одинадцятьма роками раніше, королем Італії Юґом Арлезіанським, що мав великі інтереси в Провансі. Ті дві спроби не дали ніякого результату. Бо хіба ж у тому-таки 942 р. Юґ, перекинувшись до протилежного табору в самому розпалі битви, не надумав узяти сарацинів за союзників із метою закрити з їхньою допомогою проходи в Альпах для підкріплень, яких чекав один із його суперників у боротьбі за корону Ломбардії? Потім, у 951 p., королем Ломбардії став король Східної Франції — сьогодні ми сказали б «Німеччини» — Оттон Великий. У такий спосіб він прагнув створити в Центральній Європі, включно з Італією, могутню державу, що її він хотів бачити такою, як імперія Каролінґів, християнською і миротворчою. Вважаючи себе наступником Карла Великого, чию імперську корону він мав надіти 962 p., він вважав за свій високий обов’язок припинити сарацинські грабунки, що досягли на той час скандальних масштабів. Спочатку він випробував дипломатичний шлях і намагався умовити кордовського халіфа віддати наказ про евакуацію війська з Френе. Не досягши в цьому успіху, він мав намір особисто очолити похід проти цього розбійницького гнізда, але так і не здійснив його ніколи.

А тим часом у 972 р. розбійники захопили дуже високого бранця. На дорозі з Великого Сен-Бернару, в долині Дранс, абат Клюнійського монастиря Майоль, який повертався з Італії, потрапив у засідку й був приведений у одну з тих гірських криївок, що ними сарацини, неспроможні щоразу повертатися на свою базу, часто користувалися. Абата відпустили лише за дуже великий викуп, зібраний його ченцями. Але Майоль, який реформував багато монастирів, був шанованим другом, духовним наставником і, якщо можна так висловитися, близько знайомим святим багатьох королів і баронів. Був серед них і граф Провансу Ґійом. Цей останній перехопив банду, яка здійснила блюзнірське викрадення, на дорозі її повернення й завдав їй тяжкої поразки; потім, зібравши під свій провід кількох сеньйорів із долини Рони, яким пообіцяв роздати відвойовані землі, він здійснив напад на фортецю Френе. Цього разу цитадель не витримала облоги.

Це стало для сарацинів кінцем сухопутних розбійницьких виправ великого масштабу. Хоча, звичайно ж, узбережжя Провансу, як і узбережжя Італії, лишилися відкритими для їхніх наскоків. Уже в одинадцятому сторіччі ми бачимо, як ченці з Лерена клопочуться, щоб зібрати гроші для викупу християн, яких арабські пірати викрали й вивезли до Іспанії; в 1178 р. було взято багато полонених під час нападу на французький берег, поблизу від Марселя. Але селянське господарство на землях прибережного та субальпійського Провансу змогло ожити, й альпійські дороги стали не більш і не менш небезпечними, аніж усі інші дороги в європейських горах. Також і в самому Середземномор’ї купецькі міста Італії, Піза, Генуя та Амальфі, з /26/ початком одинадцятого сторіччя перейшли в наступ. Вигнавши мусульман із Сардинії, нападаючи на них навіть у портах Магрибу (від 1015 р.) та Іспанії (в 1092 p.), вони заходилися тоді очищати ці води, безпека яких, бодай відносна, — Середземномор’я не знало іншої такої небезпеки аж до XIX сторіччя — так багато важила для їхньої комерції.





III. НАСТУП УГРІВ


Як і раніше гуни, угри або мадяри з’явилися в Європі майже несподівано, й ті письменники середньовіччя, яким випало познайомитися з ними дуже близько, наївно дивувалися, чому римські автори ніколи про них не згадували. Їхня первісна історія є для нас іще темнішою, ніж історія гунів. Бо якщо китайські джерела дозволяють нам простежити сліди «Hioung-Nou» ще задовго до виникнення західної традиції, то в цьому випадку вони німують. Безперечно, що й ці нові загарбники також належали до світу, так добре схарактеризованого, кочовиків азіатського степу, людей, які часто відрізнялися мовою, але були дуже схожі за стилем життя, який накидали їм умови спільного проживання; то були пастухи кінських табунів і воїни, що годувалися молоком кобил, а також продуктами полювання та риболовлі; природжені вороги навколишніх народів, які жили з обробітку землі. Своїми фундаментальними характеристиками мадярська мова близька до так званої родини фінно-угорських мов; мови, до яких вона сьогодні найбільш наближена, належать кільком народам, які живуть у Сибіру. Але впродовж їхніх мандрів первісний етнічний матеріал змішався з численними елементами мови тюркської й пережив на собі сильний вплив цивілізацій цієї групи 7.

Від 833 р. угри, назва яких з’являється тоді вперше, починають турбувати осіле населення — хозарський каганат та візантійські колонії — в околицях Азовського моря. Невдовзі вони вже загрожують у будь-який момент перетяти водне сполучення по Дніпру, де в той час пролягав надзвичайно активний торговельний шлях, по якому, від волока до волока й від ринку до ринку, перевозилися північні хутра, мед і віск із руських лісів, раби, якими торгували повсюди, обмінюючи їх на товари чи золото, що вивозилися або з Константинополя, або з Азії. Але нові орди, які вийшли вже десь після угрів із-за Уралу, так звані печеніги, не давали їм ані хвилини спокою, безперервно тривожачи їх своїми наскоками. Шлях на південь їм був перетятий імперією болгар, які здобули над ними кілька перемог. Під цим тиском частина угрів воліла відступити на схід, далі в степи, але більшість перейшла через Карпати, десь близько 896 p., й розтеклася в долинах Тиси та середнього Дунаю. Ці широкі простори, стільки разів пустошені, починаючи від четвертого сторіччя, вторгненнями різних народів, утворювали тоді на карті заселеної Європи мовби величезну білу пляму. «Безлюдна пустеля», — так називав цю місцевість літописець Реґінон фон Прюм. Проте не слід розуміти цей /27/ його вислів надто буквально. Розмаїті народності, які колись мали там великі поселення або просто там пройшли, ймовірно залишили після себе невеличкі відсталі групи. Поступово туди стали також просочуватися слов’янські племена, досить численні. Але безперечно, що людей на той час жило в тій місцевості дуже мало. Доказом можна вважати той факт, що після появи мадяр майже всі географічні назви там було оновлено, включно з назвами струмків і річок. Крім того, відколи Карл Великий розгромив потугу аварів, тут не було жодної добре організованої держави, спроможної вчинити опір завойовникам. Лише вожді, які належали до народу моравів, спромоглися заснувати, незадовго перед тим, в північно-західному кутку досить могутнє князівство, офіційно вже християнське; то була загалом перша спроба утворення суто слов’янської держави. В 906 році вона була остаточно зруйнована, не витримавши тиску угрів.

Починаючи від цього моменту, історія угрів робить крутий поворот. Їх уже стало неможливо називати кочовиками, в прямому значенні цього слова, бо вони на постійно оселилися на рівнині, яка сьогодні носить їхнє ім’я. Але звідти, окремими бандами, вони стали нападати на навколишні країни. Вони не прагнули завоювати там землі; їхньою єдиною метою був грабунок, після якого вони поверталися, обтяжені здобиччю, до своїх постійних оселень. Занепад болгарської імперії по смерті царя Симеона (927 р.) відкрив їм дорогу на візантійську Фракію, яку вони кілька разів пустошили. Але особливо вабив їх Захід, набагато гірше захищений.

Вони увійшли з ним у контакт дуже рано. Ще у 862 p., навіть до того, як вони перейшли Карпати, один із їхніх походів привів їх у болота Германії. Пізніше декотрі з них були завербовані на службу як воїни-найманці королем тієї країни Арнульфом у одній з його війн проти моравів. У 899 р. їхні орди вихлюпнулися в долину річки По; наступного року вони дійшли до Баварії. Відтоді майже не минало року, щоб у монастирях Італії, Германії, а невдовзі й Ґаллії в літописах не згадувалося або про одну провінцію, або про іншу: «спустошена уграми». Особливо терпіли від них Північна Італія, Баварія і Швабія. Весь правий берег Енса, де Каролінґи укріпили кордони й роздали землі своїм абатствам, довелося покинути. Але угри проникали далеко поза ці межі. Відстані, які вони долали, не вкладаються в уяві, якщо ми не візьмемо до уваги, що довгі кочові переходи, які угри колись здійснювали у своїх неозорих степах і які вони й далі практикували в більш обмеженому просторі дунайської рівнини, були для них чудовою школою; номадизм пастуха, який був водночас і піратом степу, підготував номадизм розбійника. В 906 p., просуваючись у північно-західному напрямку, угри дійшли до Саксонії, тобто вийшли на широкі простори, які тяглися від Ельби до середнього Райну, й після цього кілька разів пустошили той край. У Італії їх бачено аж біля Отранте. В 917 р. вони пройшли крізь ліси Воґезів та гірським проходом Сааль і дісталися до багатих абатств, розкиданих навколо Мерта. Відтоді Лотарингія й північна Ґаллія стали звичними /28/ теренами для їхніх наскоків. Звідти вони наважилися дійти аж до Бурґундії й добулися навіть на південь від Луари. Будучи людьми рівнин, вони, проте, не боялися переходити через Альпи, коли це було потрібно. Одного разу, йдучи з Італії, вони «перетнули ці гори» й мовби з неба звалилися в 924 році в Німський край.

Вони далеко не завжди ухилялися від сутичок із організованим військом. Із перемінним успіхом вони відбули чимало таких битв. Проте здебільшого віддавали перевагу швидким рейдам через ту або ту країну. Справжні дикуни, яких їхні вожді гнали на битву канчуками, вони були, проте, грізними і вправними воїнами, коли доводилося битись, любили нападати з флангів, були невтомні в переслідуванні й надзвичайно винахідливі, коли треба було виплутуватися з найтяжчих ситуацій. Треба було переправитися через якусь річку або венеціанську лагуну? Вони швидко майстрували човни зі шкур або з дерева. На привалах вони ставили свої шатра степових кочовиків; або оселялися в будівлях абатства, покинутого ченцями, і звідти пустошили навколишні села. Хитрі, як первісні люди, довідуючись про все, що їм було треба від посланців, яких вони посилали вперед не так для переговорів, як для шпигування, вони досить швидко проникли в тонкощі, досить-таки грубі, західної політики. Їм було відомо про всі періоди міжцарів’я, особливо сприятливі для їхніх збройних виправ, і вони вміли здобувати користь зі чвар між християнськими монархами, щоб попроситися на службу до того або того із суперників.

Бувало й так, що, за звичаєм бандитів усіх часів, вони брали викуп із населення, яке обіцяли пощадити; а то й вимагали сплачувати їм регулярну данину. Баварія і Саксонія мусили терпіти це приниження протягом кількох років. Але до такого здирства вони вдавалися, як правило, лише в тих провінціях, які межували з їхньою Угорщиною. Деінде вони вдовольнялися тим, що вбивали та грабували, люто й нещадно. Як і сарацини, вони майже не нападали на фортеці та укріплені міста; а коли зважувалися на це, то здебільшого терпіли невдачу, як це було з ними кілька разів під час їхніх перших походів берегами Дніпра, коли їх було розбито під мурами Києва. Єдиним важливим містом, яке їм пощастило взяти, була Павія. Вони становили особливо страшну загрозу для сіл та монастирів, що часто стояли самотою в безлюдній місцевості або на околицях міст, поза фортечними мурами. Але передусім, як здається, вони любили брати людей у полон, ретельно добираючи найкращих, часто зберігаючи життя серед населення, яке повністю вирізали, лише молодим дівчатам і хлопцям. Вони брали їх, безперечно, для своїх потреб і своєї втіхи, але й на продаж. Подеколи вони не вагалися збувати цю людську худобу на тих же таки ринках Заходу, де часто траплялися покупці, які нічим не гребували; в 954 р. на ринку Вормса було виставлено на продаж дівчину зі шляхетної родини, захоплену в полон у околицях цього ж таки міста 8. Але частіше вони тягли цих нещасних аж у свої придунайські землі, щоб потім продати їх грецьким торговцям. /29/





IV. КІНЕЦЬ УГОРСЬКИХ ЗБРОЙНИХ НАСКОКІВ


Тим часом, 10 серпня 955 p., король Східної Франції Оттон Великий, якому принесли звістку про напад на південну Германію, перестрів на березі Леха банду угрів на шляху її повернення. Після кривавої битви він здобув перемогу й зумів організувати успішне переслідування розбитого ворога. Цьому грабіжницькому походові, так суворо покараному, судилося стати останнім. Відтоді збройні сутички відбувалися не далі як на межах Баварії, в так званих «прикордонних війнах». Невдовзі, згідно з традицією Каролінґів, Оттон реорганізував управління прикордонними землями. Були створені дві марки, одна в Альпах, на Мурі, а друга, північніша, на Енсі; ця остання незабаром здобула назву східної прикордонної області — Ostarrichi, яку ми перетворили на «Австрія» — й на кінець десятого сторіччя досягала Віденського лісу, а на середину одинадцятого — Лейти й Морави.

Хоч якою блискучою була збройна перемога в битві на березі Леха й хоч яким гучним стало її відлуння, однієї цієї поразки було б недосить, щоб грабіжницькі виправи припинилися так відразу. Угри, чия власна територія не зазнала вторгнення, аж ніяк не були розгромлені так нещадно, як колись Карл Великий розгромив аварів. Поразка однієї з їхніх банд — а до того й кілька інших уже були переможені — не змінила б їхній звичний спосіб життя. Але вже з 926 р. їхні походи, хоч і були такими самими відчайдушними, як і завжди, стали відбуватися рідше й рідше. Походи на Італію теж припинилися після 954 p., хоч там і не відбулося ніякої вирішальної битви. На південному сході, починаючи з 960 p., збройні походи на Фракію виродилися в невеликі за своїми масштабами бандитські вилазки. Не випадає сумніватися в тому, що тут, у кінцевому підсумку, дала відчути свої наслідки ціла низка глибоких причин.

Тривалі набіги вглиб Заходу були таким собі продовженням давнього звичаю, але чи завжди вони приносили перемоги й багату здобич? Якщо зважити всі чинники, то можна в цьому засумніватися. На своєму шляху орди спричиняли страшну руїну. Але вони майже не мали змоги забирати із собою величезну кількість захопленого добра. Раби, які, звичайно ж, ішли пішки, значно уповільнювали пересування. До того ж вони вимагали пильної охорони. Джерела часто повідомляють нам про втікачів; такою є, скажімо, розповідь про одного райнського кюре, якого довели аж до Беррі, але він таки зумів нишком утекти, протягом кількох днів пролежав, зачаївшись, на болоті й кінець кінцем добувся до свого села, переповнений розповіддю про свої лихі пригоди 9. Що ж до цінних речей, то вози на жахливих дорогах тієї епохи й у ворожому оточенні чужої країни були набагато менш надійним і зручним засобом транспортування, аніж для норманів їхні кораблі на повноводних річках Європи. Коні у спустошеній місцевості не завжди знаходили для себе харч; візан-/30/тійські полководці добре знали, що «найбільша перешкода, на яку наштовхуються угри в своїх війнах, — це брак доброї паші для коней» 10. У дорозі доводилося відбути не одну битву. Навіть у разі перемог банди завжди втрачали в цих сутичках чимало людей. Дошкуляли їм і хвороби: закінчуючи у своїх анналах, які він писав день у день, розповідь про 924 рік, клірик Флодоар, у Реймсі, з радістю повідомляє щойно одержану ним новину про те, що «чума» дезинтерії звела в могилу більшість розбійників, які пограбували околиці Німа. Крім того, з плином років фортець і замків ставало все більше й більше, й усе менше залишалося вільного простору, де тільки й можна було сподіватися на добру здобич. І нарешті, десь приблизно після 930 p., континент дещо оговтався після норманського кошмару й королі та барони тепер мали більш розв’язані руки, щоб спрямувати всі свої зусилля проти угрів і організувати методичний опір. Із цього погляду, вирішальним внеском Оттона стала не так воєнна доблесть, виявлена в битві на берегах Леха, як утворення прикордонних укріплених областей — марок. Тож чимало причин об’єдналися, щоб відбити в мадярського народу охоту до походів, які, безперечно, давали все менше й менше здобичі й коштували все більших і більших людських жертв. Але їхній вплив не був би таким сильним, якби на той час у самому мадярському суспільстві не стали відбуватися серйозні перетворення.

Але тут, на жаль, ми майже не маємо ніяких джерел. Як і багато інших народів, угри почали вести свої літописи лише після того, як навернулися до християнства й прилучилися до латинської вченості. Проте й так очевидно, що обробіток землі поступово зайняв своє місце поруч зі скотарством; правда, ця метаморфоза відбувалася дуже повільно, й тривалий час супроводжувалася формами життя, що були проміжними між справдешнім номадизмом пастуших народів і абсолютною прикутістю до одного місця, яка властива спільнотам чистого рільництва. В 1147 році баварський єпископ Оттон фон Фрайзінґ, який, вирушаючи в хрестовий похід, спускався по Дунаю, мав змогу ознайомитися з життям тогочасних угрів. Їхні хатини з очерету, набагато рідше — з дерева, правили їм за житло лише в холодну пору року; «влітку й восени вони мешкають у наметах». Такий самий спосіб життя один арабський географ спостеріг трохи раніше в булґар Нижньої Волги. Поселення, дуже маленькі, були рухливими. Через деякий час після навернення в християнство, між 1012 і 1015 pp., на одному з церковних соборів було заборонено селам надто віддалятися від своєї церкви. А що в тому випадку, як вони від’їдуть від неї далі, ніж годиться? В такому разі вони повинні сплатити штраф і «повернутись на місце» 11. Хай там як, а звичка до далеких кінних переходів втрачалася. Й не випадає сумніватися, що турбота про врожай перешкоджала ходити в далекі розбійницькі походи влітку. Ці зміни в способі життя, яким, певно, сприяла й абсорбція в мадярську масу чужоземних елементів: слов’янських племен, що давно вже жили осілим життям; колишніх бранців, приведених із середовища давніх сіль-/31/ських цивілізацій Заходу, — гармонійно узгоджувалися з глибокими змінами політичного характеру.

Ми маємо всі підстави припустити, що в стародавніх угрів, понад невеличкими суспільствами кревної спорідненості або таких, які вважалися пов’язаними кревною спорідненістю, існували значно ширші угруповання, хоча й не пов’язані всередині дуже міцно. «Після того як закінчувалася битва, — писав імператор Лев Мудрий, — вони розсіювалися по своїх кланах (γένη) і своїх племенах (φυλάι)». Загалом, це була організація, дуже подібна до тієї, яку ми ще й сьогодні бачимо в Монголії. Та коли народ вийшов на береги Чорного моря, було зроблено спробу, за зразком хозарської держави, поставити над усіма вождями окремих орд одного «Великого Володаря» (таку назву застосовують, зі спільної згоди джерела грецькі й латинські). Обранцем став такий собі Арпад. Відтоді, хоч ми й не маємо жодних підстав говорити про існування об’єднаної держави, династія нащадків Арпада вочевидь претендує на гегемонію. В другій половині X сторіччя вона спромоглася, не без боротьби, утвердити свою владу над усією нацією. Народи осілі або принаймні такі, які переміщалися в межах не дуже широкої території, було легше підбити під свою владу, аніж кочовиків, рокованих на вічне розсіяння. Цю справу було завершено, мабуть, тоді, коли в 1001 р. один князь, який був нащадком Арпада, Ваїк узяв титул короля 12. Досить слабко пов’язане угруповання грабіжницьких та кочових орд перетворилося на державу, що міцно осіла на своєму клапті землі, на зразок королівств або герцоґств Заходу. Й, великою мірою, наслідуючи їх також. Як це часто буває, найзапекліші битви не перешкодили контактам між цивілізаціями, більш передова з яких стала привабливим зразком наслідування для більш примітивної.

А втім, вплив західних політичних інституцій супроводжувався значно глибшим проникненням, яке зачепило всю ментальність народу; коли Ваїк проголосив себе королем, він уже охрестився, взявши собі хресне ім’я Етьєн, яке Церква за ним зберегла, піднісши його до рангу одного зі своїх святих. Як і вся неозора релігійна «no man’s land»* Східної Європи, від Моравії до Болгарії та Русі, поганська Угорщина стала спочатку предметом диспуту між двома командами ловців душ, кожна з яких репрезентувала одну з двох великих систем, на той час уже чітко визначених, систем, які розкололи християнство: візантійську або римську. Мадярські вожді охрестилися в Константинополі; монастирі грецького обряду існували в Угорщині протягом усього XI сторіччя. Але візантійські місії, які прибували дуже здалеку, зрештою, мусили відступити перед своїми суперниками.



* Нічийна земля (англ.). Тут і далі виноски, позначені зірочкою, — це примітки перекладача.



Підготовлена в королівських домах династичними шлюбами, які вже засвідчували бажання зблизитись, праця з навернення угрів стала активно здійснюватися баварським духівництвом. Зокрема, вели-/32/кий внесок зробив у неї єпископ Пільґрим, який з 971 по 991 р. правив єпархією Пассау. Він мріяв, щоб його церква відігравала для угрів ту саму роль митрополії місій, яку вона виконувала в Маґдебурзі для слов’ян, що жили по той бік Ельби, і на яку Бремен претендував у стосунку до скандинавських народів. На жаль, на відміну від Маґдебурґа та від Бремена, Пассау було простою вікарною єпархією, що залежала від Зальцбурґа. Та менше з тим! Єпископи Пассау, чия діоцеза була заснована ще у восьмому сторіччі, вважали себе наступниками тих, хто в часи панування римлян посідав єпископську кафедру в укріпленому місті Лорх, на Дунаї. Не встоявши перед спокусою, якій поступалися стільки священнослужителів, людей його кола, Пільґрим звелів виготовити цілу низку фальшивих булл, у яких Лорх визнавався митрополією «Паннонії». Тепер залишалося тільки відновити цю стародавню провінцію; задум був такий.що навколо Пассау, яке, порвавши всі свої зв’язки із Зальцбурґом, відновить свій нібито стародавній статус, об’єднаються такими собі сателітами нові єпархії угорської «Паннонії». Проте ні папи, ні імператори не піддалися на ці умовляння.

Що ж до мадярських князів, то хоч вони й були готові охреститися, проте не мали ніякого бажання залежати від німецьких прелатів. Як місіонерів, а згодом і як єпископів, вони воліли кликати чеських священнослужителів, а іноді — венеційських; і коли, близько тисячного року, Етьєн організував церковну ієрархію своєї держави, то, за згодою Папи, вона була підпорядкована власному митрополитові. А як Етьєн помер, то хоч боротьба за його престолонаслідування й дозволила набути певного престижу деяким вождям, котрі залишилися в поганській вірі, вона, в кінцевому підсумку, помітно не зашкодила його справі. Все глибше й глибше навертаючись до християнства, маючи власного коронованого короля та архиєпископа, останній з народів «Скіфії» — як висловився Оттон фон Фрайзінґ — остаточно відмовився від колишніх грандіозних грабіжницьких походів, щоб замкнутися у віднині нерухомому обрії своїх полів та пасовищ. Війни з суверенами близької Германії й далі відбувалися часто. Але тепер це були вже королі двох осілих народів, які збройно розв’язували свої суперечки 13.













Розділ 2. НОРМАНИ




І. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО СКАНДИНАВСЬКІ ВТОРГНЕННЯ


Після Карла Великого всі германомовні народи, які жили на південь від Ютландії й були віднині християнськими та приєднаними до франкських королівств, опинилися під потужним впливом західної цивілізації. Проте далі на північ жили інші германці, які зберегли, разом зі своєю незалежністю, свої особливі традиції. Їхні говірки, що різнилися між собою, але ще більше були відмінні від мов Германії у звичному значенні цього слова, належали до іншої гілки, з тих, які колись відійшли від спільного лінґвістичного стовбура; сьогодні ми називаємо цю гілку скандинавською. Своєрідність їхньої культури в стосунку до культури їхніх південніших сусідів сформувалася у вирішальний спосіб після великих переселень, які, в другому й третьому сторіччях нашої ери, коли майже цілком збезлюдніли германські землі, розташовані на узбережжі Балтійського моря та навколо гирла Ельби, спричинилися до зникнення багатьох елементів контактування та явищ переходу.

Ці жителі крайньої Півночі не були ані просто розпорошеною сукупністю племен, ані якоюсь єдиною нацією. Серед них відрізняли данців, що жили у Сканії, на островах, а трохи згодом і на Ютландському півострові; ґетів, про яких сьогодні зберігають спогад шведські провінції Естерґетланд і Вестерґетланд 14; шведів, що селилися навколо озера Мелар; і нарешті, розмаїті народності, розділені лісами великої протяжності, широкими просторами земель, майже схованих під снігом і кригою, але об’єднані спільним, добре знайомим морем, розселені в долинах та на узбережжях країни, яку трохи згодом назвали Норвегією. Проте всі ці групи виглядали надто спорідненими і, звичайно ж, надто часто перемішувалися, аби їхнім сусідам не спало на думку навісити на них одну спільну етикетку. А оскільки ніщо не характеризує ліпше чужоземця, істоту таємничу за самою своєю природою, як те місце, де він виринає з-за обрію, то германці, які жили поцейбіч Ельби, взяли собі за звичку казати просто: «люди з Півночі», нордмани. Дивовижна річ: це слово, попри свою екзотичну форму, було в такому ж таки вигляді засвоєне й романським населенням Ґаллії: можливо, це сталося тому, що, перш ніж познайомитися безпосередньо з «дикою людністю норманів», вони довідалися про їхнє існування з оповідей, які надходили до них із суміжних прикордонних провінцій; а можливо, /34/ тому, ймовірніше, що спершу вони почули це слово від своїх зверхників, королівських урядовців, більшість яких, походячи з австразійських родин, розмовляли, як правило, мовою франків. Хай там як, а ця назва залишилася словом виключно континентального вжитку. Англійці часом докладали неабияких зусиль, щоб провести різницю між цими народами, а часом позначали їх усіх сукупно назвою одного з них, а саме данців, з якими вони найчастіше бували в контакті 15.

Такими були «погани Півночі», чиї набіги, що раптово почалися близько 800 року, десь півтора століття примушували Захід тремтіти від страху. Сьогодні ми в спромозі реконструювати історичне тло «норманських» походів на Європу набагато ліпше, аніж могли це зробити ті люди, які, живучи на наших узбережжях, колись пильно вдивлялися в морський обрій і холонули від жаху, побачивши там силуети ворожих кораблів, чи ті ченці, які, сидячи у своїх келіях, занотовували відомості про розбій та грабунки. Побачені у своїй правдивій перспективі, норманські походи вже не здаються нам лише одним епізодом — щоправда, навдивовижу кривавим — людської історичної авантюри: ці великомасштабні скандинавські міграції в той же таки час на широких просторах, від України до Ґренландії, сприяли утворенню нових комерційних і культурних зв’язків. Але це буде завданням зовсім іншої праці, присвяченої витокам європейської економіки, показати, як завдяки цим епопеям, у яких брали найактивнішу участь не тільки воїни, а й селяни та купці, розширився обрій європейської цивілізації. Ті грабіжницькі походи на Захід, що спричинилися до великих завоювань, — походи, витоки яких будуть, до речі, детально досліджені в одному з інших томів даної серії, — цікавлять нас тут лише як один із ферментів феодального суспільства.

Завдяки поховальним обрядам ми можемо досить точно уявити собі норманський флот. Корабель, схований під курганом насипаної землі, — такою була могила, що їй віддавали перевагу норманські вожді. Сьогодні археологічні розкопки, передусім у Норвегії, видобули на поверхню кілька з таких морських домовин: то були, правда, кораблі церемоніальні, призначені радше для мирних переходів, від фіорду до фіорду, аніж до виправ у далекі краї, але в разі потреби й на них можна було вирушати в далекі експедиції, бо корабель, точно скопійований з одного з них, — з корабля Ґокстада, — зумів, уже в двадцятому сторіччі, перетнути з кінця в кінець Атлантичний океан. «Довгі човни», що сіяли жах на Заході, були кораблями зовсім іншого типу. Хоча це зовсім не означає, що судна, видобуті з могил, відповідно доповнені та виправлені за давніми текстами, не дозволяють досить легко реконструювати їхній зовнішній вигляд. Це були човни без палуби, остови яких можна вважати шедеврами, що їх створив народ лісорубів, а досконалі пропорції їхніх ліній робили честь великому народові матросів. Будучи понад двадцять метрів завдовжки, вони могли йти як під веслами, так і під вітрилами, й кожен, у середньому, брав на борт від сорока до шістдесяти людей, досить-таки скупчених, але ця скупченість була, очевидно, стерпною. Їхня /35/ швидкість, якщо судити зі швидкості моделі, сконструйованої за зразком знахідки Ґокстада, досягала — і то досить легко — дванадцятьох вузлів. Висота надводного борту була невеликою — трохи більше як один метр. Це становило велику перевагу в тих випадках, коли ці судна заходили з відкритого моря в гирла, а то й у русла річок.

Бо для норманів, як і для сарацинів, водні дороги були лише шляхами до здобичі, яку вони брали на суходолі. Хоча, коли траплялася нагода, вони ніколи не нехтували досвідом місцевих християн-перебіжчиків, вони й самі володіли дивовижними природженими знаннями про особливості річок і так швидко могли ознайомитися з усіма складностями водних шляхів, що, скажімо, десь після 830 року кілька з них були за провідників єпископові Еббонові, що втікав із Реймса від свого імператора. Розгалужена мережа притоків відкривала їхнім кораблям безліч своїх вузьких покручених річищ, де на них чатувало чимало всіляких несподіванок. На річці Еско їх бачено аж біля Камбре; на Йонні — аж біля Санса; по Еврі вони доходили до Шартра; по Луарі — до Флері, набагато вище від Орлеана. Навіть у Великій Британії, де річкові артерії там, куди не доходить приплив, є набагато менш сприятливими для судноплавства, Уз допомагав їм дістатися аж до Йорка, а Темза та одна з її приток — аж до Рідінґа. Коли не досить було вітрил та весел, вони перетягували свої кораблі волоком. Часто бувало так, що окремі військові загони йшли суходолом, щоб не переобтяжувати кораблі. Якщо треба було по-глибокому перебратися на борт або вчинити збройний набіг, скориставшися руслом мілкої річки, з кораблів спускали на воду легкі човни. А бувало, що на водному шляху їм перепиняли шлях неприступні фортечні укріплення, й тоді нормани просто переносили свої кораблі по суходолу на руках; так вони зробили в 888-му та 890 pp., щоб обминути Париж. Та й далеко на сході, на руських рівнинах, скандинавські купці набули чималий досвід такого перетягування та перенесення кораблів від річки до річки або в тих випадках, коли доводилося обминати пороги.

Отож ці вправні й досвідчені моряки анітрохи не боялися суходолу — ані його доріг, ані тих битв, в які їм доводилося там вступати. Вони ніколи не вагалися покинути річку, щоб, у разі потреби, вирушити на пошуки здобичі: так, у 870 році збройна ватага норманів, ідучи по сліду глибоких вибоїв від коліс, подалася через Орлеанський ліс навздогін за ченцями з Флері, що втекли зі свого монастиря, який стояв на березі Луари. Все частіше й частіше, більше для своїх переходів, аніж у битвах, вони почали застосовувати коней, яких брали переважно тут-таки, в тій країні, де чинили свої грабунки. Саме в такий спосіб у 866 р. вони влаштували велику облаву у Східній Англії. Іноді вони перевозили їх із одного місця, де чинили розбій, до іншого; так, у 885 р. вони переправили коней морем із Франції до Англії 16. Завдяки цьому вони дістали змогу все частіше й частіше відходити від річок; хіба ж у 884 р. вони не покинули свої кораблі на Шаранті й не добулися аж до Клермона в Оверні, який і взяли приступом? Крім того, пересуваючись тепер швидше, вони частіше захоплювали своїх /36/ супротивників зненацька. Вони дуже вправно вміли будувати десь просто в полі оборонні укріплення й там захищатися. Більше того, вони вміли й здобувати фортечні укріплення приступом, переважаючи в цьому кінних воїнів-мадярів. У 888 році список міст, які, попри свої добрі мури, впали під натиском норманів, був уже довгий: Кельн, Руан, Нант, Орлеан, Бордо, Лондон, Йорк, якщо ми назвемо лише найвідоміші з них. Правду кажучи, тут або відігравала свою роль несподіванка, як сталося в Нанті, що був здобутий у день свята, або старі римські мури були далеко не завжди добре доглянуті, а ще рідше боронилися з належною відвагою. Коли в Парижі, у 888 p., жменька енергійних людей зуміла привести в порядок фортифікаційні споруди Сіте і знайшла в собі мужність битися, місто, яке у 845 р. було майже покинуте своїми жителями й повністю розграбоване і, мабуть, ще двічі згодом зазнавало подібної гіркої долі, цього разу вчинило переможний опір.

Грабунки давали норманам великий зиск. Жах, який вони вселяли наперед своїм жертвам, був не меншим. Громади, котрі бачили, що їхні державці неспроможні їх захистити — так, скажімо, зробили після 810 року кілька фризьких спільнот, — усамітнені монастирі спочатку вдавалися до практики викупу. Згодом до цієї ж таки практики призвичаїлися й монархи: за гроші вони купували у збройних ватаг обіцянку припинити грабіжницькі наскоки, принаймні тимчасово, або перенести свою увагу на інші жертви. В Західній Франції першим такий приклад подав десь у 845 р. Карл Лисий. Король Лотарингії Лотар Другий наслідував його у 864 р. У Східній Франції це, у свою чергу, зробив король Карл Товстий. У англосаксів так само вчинив король Мерсії, а сталося це десь після 862 року; король Вессексу сплатив викуп у 872 році — в цьому немає жодного сумніву. Характерною ознакою таких викупів було те, що вони правили за постійно поновлювану принаду й, одного разу сплачені, потім вимагалися знову й знову. А що необхідні для цього суми володарі мусили збирати зі своїх підданих і, передусім, зі своїх церков, то з плином часу утворився справжній потік, яким гроші із західних економік перетікали в економіки скандинавські. Навіть сьогодні, серед багатьох експонатів, що розповідають про ту героїчну добу, музеї Півночі зберігають у своїх вітринах дивовижну кількість золота та срібла; здебільшого то здобутки комерції, звичайно ж, але в значній своїй частині, як висловився німецький священнослужитель Адам Бременський, «плоди розбійництва». Зокрема, вражає той факт, що награбовані або одержані у формі викупу чи данини, іноді у формі монет, а іноді у вигляді прикрас, виготовлених на західний взірець, ті дорогоцінні метали потім здебільшого переплавлялися, щоб виготовити з них оздоби, які відповідали смаку їхніх нових власників, — це доказ того, що скандинавська цивілізація була надзвичайно впевнена у вартості своїх традицій.

Нормани брали також полонених і, якщо тих не викупали, вивозили їх за море. Десь близько 860 року засвідчено продаж у Ірландії чорношкірих бранців, які були захоплені в Марокко 17. Додамо до цього, /37/ що ті північні воїни відзначалися невтримними й брутальними чуттєвими вподобаннями, смаком до крові та руйнації, яким іноді давали цілковиту волю, і тоді безум насильства не знав більше ніяких меж: такою була, наприклад, славнозвісна оргія, під час якої, в 1012 р., викрадачі єпископа Кентерберійського, якого доти мудро берегли, сподіваючись одержати за нього великий викуп, забили свого бранця на смерть, жбурляючи в нього кістками звірів, з’їдених на бенкеті. Про одного ісландця, який ходив походом на Захід, саґа розповідає, що його прозвали «дітолюбом», бо він відмовлявся наштрикувати малих на вістря свого списа, «як то було зазвичай серед його побратимів» 18. Гадаю, цих прикладів буде досить, аби ми зрозуміли, який жах уселяли переможеним народам загарбники.





II. ВІД ГРАБУНКУ ДО ЗАСНУВАННЯ КОЛОНІЙ


А тим часом, після того як у 793 році нормани пограбували свій перший монастир і примусили Карла Великого поспіхом організувати протягом 800 року оборону Франкського узбережжя, їхні набіги стали поступово змінюватися як за своїм характером, так і за своїми масштабами. Спочатку це були суто сезонні виправи, здійснювані вздовж північного узбережжя Європи — на Британських островах, на низьких прикордонних околицях великої північної рівнини, на скелястих берегах Нейстрії — невеличкими ватагами «вікінгів», які виходили в море тільки в погожі дні весняно-літньої пори. Щодо етимології слова «вікінг» досі точаться суперечки 19. Проте не випадає сумніватися, що означало воно шукача пригод, які обіцяли воєнну славу та багату здобич; очевидно й те, що ці ватаги утворювалися поза зв’язками спорідненості чи приналежності до одного народу, тобто лише для даної конкретної авантюри. Лише королі Данії, що стояли на чолі держави, бодай рудиментарно організованої, вже робили спроби здійснювати, на своїх південних кордонах, справжні завоювання. Втім, поки що без особливого успіху.

Потім, дуже швидко, радіус цих походів почав збільшуватися. Кораблі вікінгів стали допливати до Атлантичного океану і навіть далі, на південь. Після 844 року деякі порти Західної Іспанії зазнали піратських нападів. А у 859 — 860 роках настала черга Середземного моря. Нормани вчинили наскоки на Балеарські острови, Пізу та Нижню Рону. Вони піднялися по долині Арно аж до Ф’єзоле. Проте цій середземноморській експедиції судилося залишитись явищем ізольованим. Не можна бо сказати, щоб відстані зовсім не були перешкодою для першовідкривачів Ісландії та Ґренландії. Тут спадає на думку, як, здійснюючи свої походи в протилежному напрямі, бербери уже в сімнадцятому сторіччі ризикнули дістатися аж до широти Сентонжа й навіть до самого узбережжя Ньюфаундленду. Але, крім того, безперечно й те, що арабські флотилії були дуже добрими охоронцями морів.

Натомість сухопутні набіги норманів усе глибше й глибше проникали в товщу Європейського материка та Британських островів. На-/38/вряд чи можна знайти красномовніші про це свідчення, аніж мандри ченців монастиря Сен-Філібер із їхніми реліквіями, якщо простежити їх на малі. Це абатство було засноване в сьомому сторіччі на острові Нуармутьє. Поки море було досить мирним, святим отцям жилося там непогано, але це ж таки місце стало вкрай небезпечним, коли з’явилися в затоці перші кораблі скандинавів. Незадовго до 819 року ченці спорудили собі притулок на материку, в Деесі, на берегах озера Ґранльє. Незабаром вони взяли собі за звичай вирушати туди щороку з початком весни; а з настанням перших холодів, під кінець осені, коли погода, здавалося, ставала на перешкоді появі ворожих флотилій, церква на острові знову відкривалася для служби Божої. Але вже у 836 році Нуармутьє, яке зазнавало безперервних спустошень і де постачання наштовхувалося на дедалі більші труднощі, було визнане місцем украй ненадійним. Деес, який досі був прихистком тимчасовим, тепер перейшов у ранг постійного оселення, а за місце для відступу обрали невеличкий, щойно придбаний монастир у Кюно, що у верхів’ях Сомюра. Але в 858 році ченці відступили знову: Деес, надто близький до узбережжя, довелося, у свою чергу, покинути й постійно замешкати в Кюно.Та, на жаль, це місто теж було обране невдало, адже стояло воно на Луарі, по якій так легко було піднятися. З 862 року ченцям довелося перебратися далі вглиб материка, в Мессе, що в провінції Пуату. Але тільки для того, аби через якийсь десяток років помітити, що до океану все ще було надто близько. І тоді вирішили, що надійним захисним екраном може бути тільки вся протяжність Центрального масиву; у 872 — 873 pp. наші втікачі оселилися аж у Сен-Пурсен-сюр-Сіуль. Але й там вони не залишилися надовго. Після 875 року ще далі на схід, в укріпленій фортеці Турню, на Соні, знайшли собі нарешті святі брати, що тряслися на стількох дорогах, те «місце миру та спокою», про яке говориться в королівській грамоті 20.

Безперечно, що ці походи на далеку відстань вимагали від норманів зовсім іншої організації, аніж та, яка була їм потрібна для колишніх раптових наскоків. По-перше, вони вимагали набагато численнішого війська. Невеличкі ватаги, кожна з яких гуртувалася навколо того чи того «морського короля», поступово об’єднувалися, і Європа побачила утворення справжніх армій; таким було «Велике військо» (magnus exercitus), яке, сформувавшись на Темзі, потім пройшло узбережжям Фландрії і, підсилившись приєднанням окремих розпорошених ватаг, піддало жахливому спустошенню Ґаллію, від 879 до 892 p., щоб повернутися на узбережжя Кенту й там знову розсіятись. Для цих нападників стало неможливим щороку повертатися до себе на Північ. Тож вікінги призвичаїлися зимувати, між двома походами, в тій же таки країні, яку вони обрали за місце для свого полювання. Так робили вони, починаючи з 835 року або десь близько того в Ірландії; в Ґаллії вони вперше зазимували у 883 році, в Нуармутьє; у 851 році — в гирлі Темзи, на острові Танет. Спочатку вони розташовувалися зимувати на узбережжі, та незабаром перестали /39/ боятися заходити далеко вглиб суходолу. Часто вони розбивали свій табір на якомусь острові, посеред річки. А бувало, вдовольнялися тим, що селилися неподалік того чи того водного шляху. Збираючись залишитися на тривалу зимівлю, деякі брали з собою жінок і дітей; у 888 році парижани могли чути з-поза своїх мурів, як у протилежному таборі жіночі голоси оплакували загиблих воїнів. Попри той жах, який витав над цими розбійницькими гніздами, звідки здійснювалися нові й нові вилазки, деякі сусідні жителі зважувалися приходити до зимівників і пропонувати їм свою продукцію на продаж. Розбійницьке лігво на якийсь час перетворювалося на ринок. Ось так, завжди будучи піратами, але віднині ставши піратами напівосілими, нормани готувалися стати завойовниками суходолу.

Усе, якщо сказати правду, схиляло недавніх простих розбійників до подібного перетворення. Ці вікінги, яких приваблювали широкі можливості грабунку в країнах Заходу, належали до народу селян, ковалів, різьбярів по дереву та купців, окрім того що воїнів. Приваблені в далекі краї любов’ю до грабунку та авантюрних пригод, іноді змушені податися в це заслання через криваву родинну помсту або суперництво між вождями, вони, проте, не переставали відчувати за собою традиції суспільства, яке мало свої фіксовані рамки. Ще в сьомому сторіччі скандинави стали колоністами, оселяючись на західних архіпелагах, від Фарерських островів до Гебридських; вони зробилися також колоністами, коли, починаючи з 870 року, почали селитися в Ісландії, захопивши собі там великі обшири цілинних земель, які взялися обробляти, про що розповідається у збірнику ісландських саґ під назвою «Ланднамабук» («Книга про захоплення земель»). Звичні поєднувати комерцію з піратством, вони створили навколо Балтійського моря велике кільце оточених фортечними мурами ринків, і перші князівства, що їх заснували впродовж дев’ятого сторіччя на двох кінцях Європи кілька їхніх військових ватагів — в Ірландії, навколо Дубліна, Корка та Лімеріка; в Київській Русі на етапах великого річкового шляху — мали ту спільну характеристику, що виникли вони як держави істотно міського типу, які з одного міста, що було центром, правили навколишньою сільською людністю.

Ми змушені обминути тут, хоч би якою цікавою вона здавалася, історію колоній, утворених на західних островах: Шетландських та Оркадських, які, будучи приєднані з дев’ятого сторіччя до Норвегії, відійшли до Шотландії лише в самому кінці середніх віків (1488 p.); Гебридських та острові Мен, на яких аж до середини тринадцятого сторіччя існувало незалежне скандинавське князівство; а також історію королівств Ірландського узбережжя, експансію яких було зупинено лише на початку одинадцятого сторіччя, але остаточно вони зникли тільки через століття, впавши під натиском англійських завоювань. На цих землях, розташованих на далеких околицях Європи, скандинавська цивілізація увійшла в контакт із суспільствами кельтськими. Ми повинні лише більш або менш детально простежити за оселенням норманів у двох великих «феодальних» країнах: старо-/40/давній державі франків та у Великій Британії англосаксів. Хоча між першою й другою — як і з сусідніми островами — до самого кінця відбувався постійний людський взаємообмін, хоча озброєні ватаги завжди з легкістю перетинали Ла-Манш чи Ірландське море, хоча їхні вожді, якщо якась невдача спостигала їх на одному з узбереж, мали за постійну звичку йти шукати щастя на протилежному березі, нам треба, задля більшої ясності, розглянути окремо кожен із двох теренів норманських завоювань.





III. СКАНДИНАВСЬКІ ПОСЕЛЕННЯ: АНГЛІЯ


Спроби скандинавів закріпитися на британській землі чітко вималювалися ще від їхньої першої там зимівлі: це було, як ми вже згадували, 851 року. Відтоді скандинавські ватаги, більш або менш часто змінюючи одна одну, вже не відпускали свою здобич. Деякі з англосаксонських держав позникали, коли їхніх королів було повбивано: так зникла Дейра на західному узбережжі, між Гамбером і Тісом, а також Іст-Англія між Темзою і Вошем. Інші, такі як Бернісія на крайній півночі та Мерсія в центрі, якийсь час проіснували, але дуже зменшені в своїх розмірах і перебуваючи під певним протекторатом. І тільки Вессекс, який тоді займав увесь південь, зумів зберегти незалежність, витримавши чимало тяжких воєн, позначених від 871 року далекоглядним і терплячим героїзмом короля Алфреда. Будучи досконалим продуктом англосаксонської цивілізації, людиною, яка краще, аніж будь-хто інший у тих варварських королівствах, зуміла сплавити в оригінальний синтез здобутки протилежних культурних традицій, Алфред, король-учений, був також королем-воїном. Близько 880 року він спромігся підкорити те, що залишилося від Мерсії, вивівши її в такий спосіб із-під данського впливу. Натомість йому довелося укласти чинний договір із завойовниками, відступивши їм усю східну частину острова. Не можна сказати, щоб ця величезна територія, приблизно відокремлена від західної частини острова римською дорогою, яка з’єднувала Лондон із Честером, утворювала тоді, під владою завойовників, якусь одну державу. Країну поділили між собою різні скандинавські королі або «ярли», то там, то там, безперечно, правили й дрібні вожді англосаксів, такі як нащадки володарів Бернісії, причому іноді ці вожді були об’єднані всілякими узами союзництва або підлеглості, а іноді зчиняли між собою сварки. Деінде утворювалися невеличкі аристократичні республіки, на зразок тієї, яка існувала в Ісландії. Будувалися укріплені «бурґи», які правили за фортецю, а також і за ринок для розмаїтих «армій», що переходили на осілий спосіб життя. А що треба було якось годувати війська, які прибули з-за моря, то землі були розподілені між вошами. А тим часом на узбережжі інші ватаги вікінгів і далі чинили розбій та грабунки. Тож не випадає дивуватися, що під кінець свого царювання, коли його пам’ять була ще наповнена стількома сценами жаху, Алфред, перекладаючи з «Розради» Боеція оповідь про Золотий вік, не міг утриматися від того, /41/ щоб не додати до картини цього ідеального стану людства таку характеристику: «В ті часи ніхто не чув про кораблі, споряджені для війни» 21.

Стан анархії, в якому перебувала «данська» частина острова, пояснює, чому, починаючи з 899 року, королям Вессексу, які одні тоді в усій Британії мали владу над великими територіями й володіли досить значними ресурсами, вдалося, опираючись на мережу поступово споруджених фортець, розпочати відвоювання тих земель і успішно його завершити. Від 954 року, після запеклої боротьби, їхню верховну владу було визнано над усією країною, яка була раніше загарбана ворогом. Проте аж ніяк не можна твердити, що сліди скандинавської колонізації були там бодай почасти стерті. Щоправда, деякі ярли з ватагами своїх послідовників, більш або менш добровільно, посідали на свої кораблі й вийшли в море. Але більшість колишніх завойовників позалишалися там, де були: їхні вожді зберегли під королівською гегемонією свої права на управління; люди прості зберегли за собою свої землі.

Тим часом глибокі політичні зміни відбувалися й у самій Скандинавії. Понад хаосом невеличких племінних груп формувалися справжні держави. Ті держави були ще дуже нестабільні, роздиралися незліченними династичними чварами й майже безперервно воювали між собою, проте були іноді спроможні, бодай на короткий час, здійснити грізну концентрацію сил. Поруч із Данією, де влада суверенів значно укріпилася наприкінець десятого сторіччя, поруч із королівством шведів, яке поглинуло колишню державу ґетів, виникає й наймолодша з північних монархій, яку створила близько 900 року родина локальних вождів, що спочатку оселилися на відносно вільних і родючих землях навколо фіорда Осло та озера Мйоса. Це було королівство, яке називалося Дорога Півночі, або, як ми говоримо сьогодні, Норвегія: сама ця назва, в якій відбилася проста орієнтація без жодного етнічного резонансу, нагадує про сильну владу, пізніше накинуту партикуляризмові колись дуже різних народностей. Але ж для монархів, володарів цих могутніх політичних утворень, життя вікінґа було чимось дуже знайомим; у своїй молодості, перш ніж прийти до влади, вони виходили в море; згодом, коли якісь невдачі примушували їх рятуватися втечею, сховатися на якийсь час від щасливішого суперника, вони, як правило, вирушали у великі заморські походи. Тож тепер, коли вони діставали змогу розпоряджатися великою кількістю людей і кораблів, хіба могли вони обминути спокусу знову спрямувати погляд у море, в надії, що десь там, за далеким обрієм, їх чекають нові подвиги та завоювання?

Коли після 980 року набіги на Велику Британію стали знову відбуватися все частіше й частіше, характерним було те, що незабаром на чолі головних ватаг ми побачимо двох претендентів на престоли нордичних королівств: одного — на корону Норвегії, другого — на корону Данії. Обидва вони згодом стали королями. Норвежець Олав Трюґвасон більше ніколи не повернувся на острів. Натомість данець Свейн /42/ Роздвоєна Борода не забув туди дорогу. Правду кажучи, спершу він потрапив туди внаслідок своєї участі в одній з історій кревної помсти, від якої жоден скандинавський герой не міг відмовитися, не покривши себе ганьбою. Позаяк у той час грабіжницькі походи тривали, вже під проводом інших вождів, король Англії Етелред не придумав кращого способу захиститись від цих розбійників, як найняти кількох на свою службу. Зіштовхнути отак вікінгів із вікінґами було класичною грою, яку вже не раз практикували континентальні монархи і майже завжди з дуже скромним успіхом. Потерпівши, у свою чергу, від невірності своїх «данських» найманців, Етелред помстився, наказавши 13 листопада 1002 року — в день святого Бріса — повбивати тих, які були в межах його досяжності. Пізніша традиція, достовірність якої ми не можемо перевірити, розповідає, що серед жертв тієї різанини була й рідна сестра Свейна. З 1003 року король Данії почав палити англійські міста. Відтоді почалася безперервна війна, яка пустошила країну. Вона змогла припинитися лише зі смертю Свейна, а потім і Етелреда. В перші дні 1017 року останні представники королівського дому Вессекс повтікали в Ґаллію або були вислані переможними данцями до далекої країни слов’ян, а «мудрі люди» країни — під цим розумілося зібрання великих баронів та єпископів — визнали королем над усіма англійцями Свейнового сина Кнута.

Власне, йшлося лише про зміну правлячої династії. Хоча в момент свого прибуття до Англії Кнут і не був королем Данії, де правив один з його братів, він став ним через два роки. Далі він підкорив Норвегію. Він принаймні намагався поширити свою владу й на слов’ян та фіннів, що жили на протилежному березі Балтійського моря, аж до Естонії. На зміну розбійницьким походам, дорогою для яких було море, прийшла, цілком природно, спроба створити велику морську імперію. Англія розглядалась лише як її найзахідніша провінція. Хоча Кнут обрав саме англійську землю, щоб провести там решту свого життя. Саме до англійського духівництва він звертався найбільш охоче з проханнями організувати місіонерські церкви у своїх скандинавських державах. Бо сам Кнут, син короля-поганина, який, можливо, десь у свої останні роки і став християнином, був побожним прихильником римської церкви, засновником монастирів, благочестивим законодавцем моралізаторського зразка, у стилі Карла Великого. В такий спосіб він намагався прихилити до себе своїх підданих у Великій Британії. Коли, вірний традиції своїх англосаксонських попередників, він здійснив у 1027 році паломництво в Рим «задля спокути своєї душі та спасіння своїх народів», він був там присутній на коронації наймогутнішого монарха Заходу, імператора Конрада Другого, короля Німеччини й Італії, крім того, мав окрему зустріч із королем Бурґундії і, будучи добрим сином народу, не тільки войовничого, а й схильного до комерції, зумів здобути від цих воротарів Альп для купців Англії надзвичайно вигідні пільги у сплаті дорожнього мита. Але свої головні сили, за допомогою яких Кнут утримував владу над великим островом, він черпав зі скандинавських країн. «Ааль поста-/43/вив цей камінь. Він збирав податки для короля Кнута, що правив у Англії. Боже, прийми його душу». Такий напис рунічними літерами досі можна прочитати на похоронній стелі біля одного села у шведській провінції Упланд 22. Легально християнська, попри присутність на своїх різних землях численних елементів ще поганських або дуже поверхово християнізованих, сполучена, через канал християнства, з джерелами античної літератури, поєднавши спадщину англосаксонської цивілізації, яка у свою чергу була сумішшю германістики та латини, з традиціями скандинавських народів, ця держава, центрована навколо Північного моря, мала нагоду спостерігати, як дивно перетинаються та зливаються всі види цивілізаційних потоків. Можливо, саме в той час, а може, трохи раніше, в Нортумбрії, населеній стародавніми вікінґами, якийсь англосаксонський поет переклав на вірші стародавні леґенди про країну ґетів та данських островів і написав поему «Беовулф», наповнену відгомінням поетичної епічності, ще цілком поганської, — поему дивну й похмуру, населену казковими страховищами; ніби засвідчуючи цю гру суперечних впливів, у рукописі, якому ми завдячуємо її знахідку, вона сусідить на початку з листом Александра до Арістотеля, а в кінці — з фрагментом перекладу Книги Юдиф 23.

Але ця незвичайна держава завжди була досить-таки слабко скріпленою. Комунікації, розтягнуті на такі великі відстані й прокладені через бурхливі моря, завжди наражалися на ризик багатьох випадковостей. Тривожні ноти можна почути у відозві 1027 року, з якою Кнут, добираючись від Риму до Данії, звернувся до англійців: «Я неодмінно повернуся до вас, після того як мені вдасться замирити моє східне королівство... і як тільки я зберу цього літа великий флот». Управління тими частинами імперії, в яких володар не був присутній, доручалося віце-королям, які не завжди були вірними. По смерті Кнута союз, який він створив і який утримував силою, розпався. Англія відокремилася першою як королівство, що відійшло до одного із синів Кнута, потім, на короткий час, возз’єдналася з Данією (Норвегія тоді відкололася остаточно й безповоротно). Нарешті, в 1042 році, до влади там знову прийшов король із династії Вессекс, Едуард, пізніше прозваний Сповідником.

А тим часом ані скандинавські вторгнення на узбережжя цілком не припинилися, ані пригасли амбіції нордичних вождів. Знекровлена стількома війнами та грабунками, дезорганізована у своїй політичній та церковній структурі, збурена суперництвом різних баронських династій, англійська держава явно була спроможна хіба що на дуже млявий і слабкий опір. І на цю безпорадну здобич уже чатували хижаки з двох боків: з-поза Ла-Маншу на неї зазіхали французькі дюки Нормандії, чиї піддані протягом першого періоду правління Едуарда, що сам був вихований при дворі дюка, заполонили оточення англійського короля та вище духівництво; а з-поза Північного моря сюди позирали заздрісним оком королі скандинавських держав. Коли по смерті Едуарда одного з маґнатів королівства, Гаролда, що сам мав скандинавське /44/ ім’я і був напівскандинавом за своїм походженням, висвятили на короля, дві армії, з інтервалом у кілька тижнів, висадилися на англійський берег. Одна з них, що висадилася біля Гамбера, була армією короля Норвегії, ще одного Гаролда, або Гаральда, Гаральда Глухого-до-Порад, яким описують його в саґах: то був справжній вікінґ, який здобув корону лише після тривалих мандрівних пригод, колишній командувач скандинавської гвардії в Константинополі, при дворі візантійського імператора, командир візантійського війська, яке воювало проти арабів на Сицилії, тесть одного новгородського князя і, нарешті, відважний дослідник арктичних морів. Другою армією, що вийшла на узбережжя Сассекса, командував норманський дюк Ґійом Бастард . Гаральд Норвезький був розгромлений і вбитий біля Стемфордського мосту. Ґійом здобув перемогу на пагорбі біля Гастінґса. Безперечно, що нащадки Кнута не відмовилися так відразу від своєї мрії про королівську спадщину. За царювання Ґійома данці двічі висаджувалися в Йоркширі. Але ті військові виправи виродилися в чистий розбій: скандинавські походи, у своєму кінці, повернулися до характеру, який був їм притаманний на початку. Вихоплена з нордичної орбіти, в яку вона в один момент, здавалося, була навічно втягнута, Англія десь майже на півтора століття увійшла до складу держави, чиї землі лежали по обидва боки Ла-Маншу, щоб уже назавжди приєднатися до політичних інтересів та цивілізаційних потоків близького Заходу.





IV. СКАНДИНАВСЬКІ ПОСЕЛЕННЯ: ФРАНЦІЯ


Але той-таки дюк Нормандії, переможець Англії, хоч і був за своєю мовою та стилем життя цілковитим французом, і сам не меншою мірою належав до найавтентичніших нащадків скандинавських вікінгів. Тому що на континенті, як і на острові, не один «морський король» став, у кінцевому підсумку, сеньйором або монархом земних володінь.

Ця еволюція почалася досить давно. Десь відразу після 850 року дельта Райну стала свідком першої спроби заснування скандинавського князівства, що увійшло до політичної структури держави франків. Десь близько цієї дати два представники королівської династії Данії, вислані зі своєї країни, одержали «в подарунок» від імператора Людовіка Благочестивого країну, яка лежала навколо Дурстеде, що був тоді головним портом імперії на Північному морі. Згодом, побільшена кількома іншими, більшими або меншими, клаптями Фрисландії, віддана в такий спосіб територія, певно, залишалася майже постійно у володінні персонажів із цієї родини аж до того дня, коли останній із них був підступно вбитий, у 885 році, за наказом короля Карла Товстого, його суверена. Хоч нам і дуже мало відомо про історію тих людей, але досить, аби ми переконалися в тому, що, обертаючи свій погляд то на Данію, з її династичними чварами, то на франкські провінції, на які вони не боялися, хоч і стали добрими християнами, здійснювати грабіжницькі наскоки, вони були невірними васалами й поганими охо-/45/ронцями довіреної їм землі. Але ця нідерландська Нормандія, яка довго не прожила, має в очах історика велику цінність першого симптому. Трохи згодом якась група норманів, ще поган, здається, жила досить-таки довго в Нанті, чи в його околицях, у добрій згоді з бретонським графом. Кілька разів королі франків брали до себе на службу вождів норманських ватаг. Якби, наприклад, той Велунд, від якого король Карл Лисий прийняв у 862 році знаки шани, не загинув трохи згодом у судовому поєдинку, то немає жодного сумніву, що незабаром його довелося б наділяти ленними володіннями і що цей неминучий наслідок був відомий усім наперед. Очевидно, що на початку десятого сторіччя ідея подібних поселень витала в повітрі.

Яким же чином, у кінцевому підсумку, і в якій формі один із подібних проектів був утілений у життя? Ми про це знаємо дуже мало. Але технічна проблема тут має надто велику вагу, й історик із чистою совістю просто не може не поділитися нею зі своїм читачем. Отже, відчинімо на якусь мить двері лабораторії.

В ті часи були в різних церквах християнського світу клірики, які рік за роком записували події. То був дуже давній звичай, що виник у процесі користування хронологічним календарем, до якого час від часу заносили прикметні явища минулого або поточного року. Так, на порозі середніх віків, коли дати визначалися ще консулами, користувалися консульськими хронологічними таблицями (фастами); згодом, для цієї ж таки мети, вже застосовували пасхальні таблиці, що вказували на дату Великодня (яка щороку змінювалася), цього свята, що командує майже всім літургічним списком. Далі, десь на початку доби Каролінґів, історичні довідники були відокремлені від календаря, зберігши, проте, свій строго річний характер. Природно, що перспектива цих мемуаристів істотно відрізнялася від нашої. Вони цікавилися випаданням граду, нестачею вина або збіжжя, чудесами, не менше уваги приділяли й війнам, смерті монархів, революціям у державі або в церкві. Вони, крім того, не тільки дуже відрізнялися за рівнем свого інтелекту, а й були дуже неоднаково поінформовані. Цікавість, вміння розпитувати, старанність були різні в різних індивідів. А головне, що кількість і цінність добутих відомостей залежали від місця розташування релігійної обителі, її важливості, від її зв’язків, більш або менш тісних, із королівським двором або вельможами. Наприкінці дев’ятого сторіччя і впродовж десятого найкращими анналістами Ґаллії були, безперечно, один анонімний чернець із великого абатства Сен-Ваас-д’Аррас і один священнослужитель із Реймса, Флодоар, який до переваг свого розкутого духу додав ще й ту перевагу, що йому випало жити в незрівнянному середовищі інтриг та новин. На жаль, «Аннали Сен-Вааса» уриваються на самій середині 900 року; що ж до анналів Флодоара, принаймні тих, які збереглися до наших днів, — бо треба, звичайно ж, брати до уваги й руйнівну дію часу, — то вони починають свій відлік десь у межах 919 року. Й унаслідок надзвичайно прикрого збігу обставин, цей розрив якраз припадає на період оселення норманів у Західній Франції. /46/

Правда, ці щоденні записи були не єдиними історичними працями, що їх залишила нам епоха, яка так цікавилася своїм минулим. Менш як через століття після заснування норманського князівства на Нижній Сені дюк Річард Перший, онук засновника, вирішив скласти звіт про подвиги своїх предків і про свої власні. Він доручив це завдання канонікові Доонові з Сен-Квентіна. Ця праця, завершена десь перед 1026 роком, дає чимало відомостей. Ми ніби наглядно бачимо, як трудиться над дорученим йому завданням письменник одинадцятого сторіччя, докладаючи всіх зусиль, щоб зібрати докупи відомості з попередніх анналів, яких він ніколи не цитує, з тих або тих усних оповідок, на які він дуже часто посилається, оздоблюючи їх безліччю прикрас, що їх бере іноді зі своїх книжних спогадів, а іноді, простіше, зі своєї уяви. Ми знаходимо там чимало елементів яскравої орнаменталістики, яку освічений клірик вважав придатною для того, щоб додати блиску своїй оповіді, та помірковані лестощі, якими він намагався полоскотати пиху своїх високих покровителів. За допомогою кількох автентичних документів, що ними можна проконтролювати його оповідь, ми маємо змогу переконатися в тому, яке глибоке забуття та спотворення позначали вже через кілька поколінь історичну пам’ять людей того часу. Одне слово, якщо йдеться про ментальність того середовища й тієї епохи, то ми маємо справу зі справді неоціненним документом. Що ж до фактів і подій, про які там розповідається, принаймні в тому, що стосується первісної історії герцоґства Нормандія, то цінність поданих там свідчень дорівнює майже нулю.

Ось що ми можемо з’ясувати про ці події, сховані за майже непроникною темрявою історичного забуття, орієнтуючись на деякі вельми посередні аннали та кілька архівних документів.

Хоча вікінги не обминали своєю увагою і гирла Райну та Еско, але, починаючи з 885 року, вони спрямували свої головні зусилля на долини Луари й Сени. Зокрема, навколо Нижньої Сени одна з їхніх ватаг прилаштувалася на постій у 896 році. Звідти вона посилала в усі кінці своїх озброєних людей, що шастали в пошуках здобичі. Але ці далекі походи не завжди давали бажані результати. Кілька разів грабіжників було розгромлено в Бурґундії, а 911 року — під мурами Шартра. Зате в Румуа та в прилеглому регіоні вони були повновладними господарями і, звичайно ж, щоб прогодуватися під час своїх зимівель, вони вже мусили на той час обробляти землю або примушувати до цього місцевих селян: у такий спосіб це поселення стало своєрідним центром тяжіння, й до перших прибульців, яких було не так багато, почали приєднуватися нові й нові ватаги авантюристів. Хоча досвід і свідчив, що не було неможливим боронитися від їхніх грабіжницьких наскоків, проте вибити їх із їхніх лігвищ вочевидь було над силу єдиній владі, яка була в цьому зацікавлена, — владі короля. Бо про представників ближчої влади не було й мови: в цьому жахливо спустошеному краї, центром якого було геть зруйноване місто, кадри місцевого управління майже повністю зникли. З другого боку, новий король Західної Франції, Карл Простак, коронований 893 року /47/ й повсюди визнаний по смерті його суперника Одона, мабуть, від самого початку свого правління плекав задум укласти договір із загарбником. Він спробував здійснити цей свій задум протягом 897 року, запросивши до себе вождя, який верховодив тоді норманами Нижньої Сени, й ставши йому хрещеним батьком. Ця перша спроба не дала бажаних результатів. І можна тільки подивуватися, що через чотирнадцять років Карл Простак повернувся до свого задуму й цього разу вступив у переговори з Роллоном, який очолив ту саму «армію», успадкувавши владу від колишнього Кардового хрещеника. Саме в той час Роллон був розбитий під Шартром. Ця поразка не могла не відкрити йому очі на те, які труднощі чекають на них попереду, в разі вони й далі чинитимуть збройні грабунки. Він визнав за слушне пристати на пропозицію короля. Власне, обидві сторони просто визнали реальність фактичного стану речей. Але крім того, з погляду Карла та його радників, вони дістали ту перевагу, що прив’язали до себе узами васальної залежності князівство, вже по суті утворене, і цим зобов’язали його надавати королю військову допомогу, причому відтепер у нього з’являлися найобґрунтованіші причини боронити узбережжя від нових піратів. У своїй грамоті від 14 березня 918 року король згадує про пільги, які даруються «норманам, оселеним на Сені, тобто Роллонові та його побратимам...у відповідь на обіцянку захищати королівство».

Ми не маємо жодних даних, які допомогли б нам визначити точну дату, коли було укладено цю угоду: безперечно, це сталося після битви під Шартром (20 липня 911 року); і, мабуть, через короткий час після цієї битви Роллон і чимало його людей були охрещені. Що ж до територій, над якими Роллон відтепер мав здійснювати практично спадкову владу, маючи найвищий титул у ієрархії Франкської держави, графа, то вони включали, як повідомляє нам єдине гідне довіри джерело — Флодоар у своїй «Історії Реймської церкви» — «кілька графств» навколо Руана: за всіма ознаками, це була та частина Руанської єпархії, яка простягалася від Епти до моря, й частина діоцези Евре. Але нормани не були тими людьми, які могли довго задовольнятися такою обмеженою територією. До того ж і нові хвилі колоністів спонукали їх побільшити свої володіння. Поновлення в королівстві династичних воєн не забарилося надати їм нагоду попросити високу ціну за свою допомогу. В 924 році король Рауль віддав Роллонові Бессенському 25, а в 933 році його синові та наступникові, єпархії Авранша й Кутанса. Ось так, поетапно, нейстрійська Нормандія набула своїх контурів, які відтоді майже не змінювалися.

Тим часом залишалася ще Нижня Луара з її вікінгами: це була та сама проблема, що й у іншому гирлі, й розв’язали її спочатку так само. В 921 році дюк і маркіз Роберт, який, будучи братом колишнього короля Одона, мав на Заході велику владу й фактично був там незалежним сувереном, віддав річковим піратам, лише декотрі з яких погодилися охреститись, графство Нант. Проте тамтешня скандинавська ватага, здається, була менш сильною, а та привабливість, яку мали для /48/ нових прибульців поселення Роллона, узаконені років десять тому, перешкоджала їй збільшуватися. Крім того, Нантська округа не була ані такою безлюдною, як графства навколо Руана, ані такою ізольованою. Безперечно, що в королівстві або герцоґстві арморіканських бретонців, куди вона увійшла десь відразу після 840 року, боротьба між претендентами на престол та й ті ж таки скандинавські вторгнення призвели до неймовірної анархії. Проте дюки або претенденти на дюкський титул, зокрема й передусім графи дю Ванте, вважали себе легітимними господарями цієї провінції, що була на крайніх рубежах романомовних територій; щоб відвоювати її, вони опиралися на підтримку війська, яке набирали серед своїх прихильників у власне Бретані. Один із них, Ален Кучерява Борода, повернувшись у 936 році з Англії, де він був на вигнанні, прогнав завойовників. Отож Нормандія на Луарі, на відміну від Нормандії на Сені, проіснувала недовго 26.

Поселення побратимів Роллона на Ла-Манші не відразу поклало край грабіжницьким набігам. То там, то там окремі вожді, тим більше настроєні на грабунок, що були вкрай обурені, оскільки їм земель не дісталося 27, нападали на тамтешніх селян. Бурґундія була знову спустошена в 924 році. Бувало, що руанські нормани приєднувалися до розбійників. Та й самі дюки не відразу порвали зі своїми давніми звичаями. Чернець із Реймса Ріше, який писав у останні роки десятого сторіччя, рідко проминає нагоду, щоб не назвати їх «дюками піратів». Бо й справді, їхні військові виправи не вельми відрізнялися від колишніх грабіжницьких наскоків. Тим більше, що для цього вони часто набирали у своє військо вікінгів, які щойно прибули з Півночі: таких, наприклад, як ті авантюристи, «сповнені жадібного бажання захопити велику здобич» 28, яких привів претендент на корону Норвегії Олав, тоді ще поганин, але якому судилося після свого охрещення стати національним святим своєї батьківщини, а сталося це більш як через сторіччя після вшанування Роллона титулом дюка. На узбережжі висаджувалися на свій страх і ризик і інші ватаги. Одна з них між 966 і 970 роками наважилася добутись аж до узбережжя Іспанії і взяла приступом Сен-Жак-де-Компостелла. Іншу таку ватагу бачили в 1018 році на узбережжі Пуату. Проте поступово скандинавські кораблі стали забувати дорогу в далекі моря. Поступово майже очистилася від них і дельта Райну, за кордонами Франції. Близько 930 року єпископ Утрехта зміг повернутись у своє місто, звідки його попередник мусив на довгий час виїхати, і звелів відбудувати його. Хоча, звичайно ж, береги Північного моря ще довго залишалися відкритими для нападів із моря. У 1006 році був пограбований порт Тіль, на Ваалі, й виникла безпосередня загроза Утрехтові; жителі міста самі підпалили споруди на набережній та будівлі торгового міста, не захищені ніякими мурами. Один фризький закон, досить пізній, передбачає як майже нормальну подію такий випадок, коли хтось із їхніх краян, захоплений у полон норманами, буде силоміць завербований у одну з ватаг. Отак протягом тривалого часу скандинавські моряки, зі свого боку, сприяли підтриманню на Заході цього стану непевності, /49/ такого характерного для цивілізації, що перебуває в певній тональності. Але епоха далеких походів, із зимівлею на завойованих землях, а після поразки біля Стемфордського мосту й епоха заморських завоювань уже минули.





V. ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ ПІВНОЧІ


А тим часом сама Північ помалу християнізувалася. Історик майже не знає феномена, що давав би нагоду для таких цікавих спостережень, як цивілізація, що поступово переходить у іншу віру,а надто тоді, коли, як у цьому випадку, джерела, попри неминучі лакуни, дозволяють досить пильно простежити за мінливостями процесу, щоб поновити його природній перебіг і в такий спосіб прояснити інші рухи аналогічного порядку. Але детальне дослідження виходить за рамки цієї книжки. Нам вистачить і кількох опорних точок.

Було б неточним сказати, що нордичне поганство не вчинило серйозного опору, бо знадобилися аж три століття, аби остаточно його зламати. А проте можна знайти кілька внутрішніх причин, які сприяли його кінцевій поразці. Досконало організованому духівництву християнських народів Скандинавія не могла протиставити ніякого аналогічного корпусу. Єдиними жерцями там були старійшини груп, пов’язаних кревною спорідненістю, або вожді племен. Безперечно, передусім королі мали підстави боятися, що втратять своє право приносити богам жертви, а отже, й істотну складову своєї величі. Але, як ми про це скажемо пізніше, християнство аж ніяк не примушувало їх відмовитися від священного характеру своєї влади. Що ж до старійшин роду або вождів племен, то схоже на те, що глибокі зміни в соціальній структурі, які відбувалися водночас із міграціями та утворенням держав, завдали страхітливого удару по їхньому священному престижеві. Стародавній релігії не тільки бракувало справжньої церковної структури, а й схоже на те, що в часи навернення в ній раптово почався незалежний процес спонтанного внутрішнього розпаду. Скандинавські тексти часто виводять на сцену людей, які були істинними безвірниками. В кінцевому підсумку, такий скептицизм, що дедалі зростав, мусив привести або до цілковитої втрати хай там якої віри, що було малоймовірно, або до прийняття віри нової. До того ж і сам політеїзм відкривав легку дорогу до нових богів. Дух, якому невідома будь-яка критика свідчень, анітрохи не схильний заперечувати надприродне, хоч би звідки воно походило. Коли християни відмовлялися поклонятися богам розмаїтих поганських культів, то здебільшого не тому, що не визнавали їхнього існування; просто вони вважали їх злими демонами, небезпечними, звичайно ж, але слабшими за єдиносущного Творця. Так само численні тексти засвідчують, що коли нормани довідалися про існування Христа та його святих угодників, вони швидко призвичаїлися ставитися до них як до чужоземних божеств, з якими можна було, за допомогою богів власних, боротись і яких можна було висміювати, але чия незнана могутність /50/ уселяла достатній страх, щоб за певних обставин розважливість не радила спробувати здобути їхню прихильність, а отже, й пошанувати таємничу магію їхнього культу. Хіба ж не було так, що у 860 р. один вікінґ, захворівши, дав обітницю святому Рік’єру? А трохи пізніше один ісландський вождь, цілком щиро навернувшись до християнства, і далі звертався за скрутних обставин до Тора з проханням про допомогу 29. А дистанцію від визнання Бога християн могутньою силою до прийняття його як Бога єдиного, певно ж, можна було подолати майже несвідомо й невідчутно, етап за етапом.

Та й самі грабіжницькі походи, що уривалися замиреннями та переговорами, здійснювали свій вплив. Не один нордичний моряк, повернувшись із далеких країв, куди ходив зі зброєю в руках, привозив додому нову релігію як частку своєї здобичі. Обидва великі королі, що навернули Норвегію на християнство, Олав, син Трюґві, і Олав, син Гаральда, охрестилися — перший на англійській землі, в 994 році, другий у Франції, 1014 року — в ті часи, коли, не маючи ще королівств, верховодили збройними ватагами вікінгів. Ці переходи або сковзування до Христової віри множилися мірою того, як на своїй дорозі шукачі пригод, що прийшли з-за моря, зустрічали все більше співвітчизників, які оселилися на давно християнізованих землях і здебільшого перейшли у віру підкорених або сусідніх народів. Зі свого боку, комерційні стосунки, які розпочалися ще до великих військових походів і ніколи не уривалися, сприяли наверненням. У Швеції більшість перших християн були купцями, які часто відвідували порт Дурстеде, тоді головний комунікаційний вузол між імперією франків та північними морями. В давній готландській хроніці написано про жителів цього острова: «Вони мандрували зі своїми товарами до всіх країн... У християн вони познайомилися з християнськими звичаями; декотрі були там охрещені і привезли із собою священиків». І справді, найдавніші християнські громади, сліди яких ми знаходимо, сформувалися в торговельних містах: у місті Бірка, що на озері Мелар, Ріпені та Шлезвіґу, що стояли на протилежних кінцях дороги, яка, від моря до моря, перетинала ютландський перешийок. У Норвегії на початок одинадцятого сторіччя, за проникливим спостереженням ісландського історика Сноррі Стурлусона, «більшість людей, які жили на узбережжях, прийняли хрещення, тоді як у високогірних долинах та на широких плоскогір’ях весь народ залишався в поганській вірі» 30. Протягом тривалого часу ці контакти людини з людиною, спричинювані випадковостями тимчасових міграцій, здійснювали для чужоземної віри набагато ефективнішу пропаганду, аніж місії, що їх організовувала церква.

Одначе такі місії почали утворюватися рано. Трудитися над викоріненням поганства — це завдання Каролінґи сприймали водночас як обов’язок, невіддільний від їхнього покликання християнських монархів, і як найкоротшу дорогу до того, щоб поширити на світ, віднині об’єднаний однією молитвою, свою власну гегемонію. Так само мислили й великі германські імператори, наступники їхніх традицій. Якщо власне Германія вже навернулася до християнства, то як /51/ не подумати й про спасіння своїх нордичних братів? З ініціативи Людовіка Благочестивого були споряджені місіонерські експедиції, які мали прихилити до Христа данців і шведів. Як раніше Григорій Великий додумався робити з англійцями, так і тепер юних скандинавів скуповували на ринках работоргівлі, щоб підготувати з них християнських священнослужителів і вирядити в апостольські місії. Кінець кінцем, робота з християнізації одержала пункт підтримки, коли в Гамбурзі було засноване архиєпископство, першим на чолі якого став пікардійський чернець Аншер, після свого повернення зі Швеції. І хоч на початку в цій митрополії зовсім не було вікарних єпископів, але потойбіч зовсім близьких скандинавських кордонів та кордонів зі слов’янськими землями для неї відкривалися неозорі провінції, які треба було тільки завоювати. Проте предківські вірування мали ще досить міцне коріння, франкські священнослужителі, в яких бачили слуг чужоземних королів, викликали до себе сильну підозру та й самих проповідників, які зголошувалися б на це благочестиве діло, окрім кількох палких душ, таких як Аншер, вербувати було нелегко, тому ці великі мрії втілювалися в життя не так швидко, як декому хотілося б. Гамбурґ був пограбований у 845 році вікінґами, а сама місіонерська церква змогла вижити тільки тому, що до неї вирішили приєднати, відокремивши її від Кельнської провінції, Бременську єпархію, давнішу й не таку бідну.

Отже, на якийсь час довелося відступити й чекати. Але уже в десятому сторіччі Бремен — Гамбурґ докладають нових зусиль, які цього разу мали більший успіх. Водночас, прийшовши з іншого сектора християнського обрію, англійські священнослужителі вступили в змагання зі своїми германськими братами за честь охрещення скандинавських поган. Давно призвичаєні до ремесла ловців душ, вони скористалися з постійних морських сполучень, які єднали порти їхнього острова з протилежними берегами Північного моря і, викликаючи значно менше підозри до себе, здається, зуміли зібрати набагато рясніший врожай. Характерно, що у Швеції, наприклад, словник християнської термінології включає в себе набагато більше англосаксонських запозичень, ніж запозичень німецьких. Не менш характерно й те, що багато тамтешніх парафій мають своїми святими заступниками святих із Великої Британії. І хоча, згідно з ієрархічними правилами, більш або менш ефемерні єпархії, що засновувалися в скандинавських країнах, мали підпорядковуватися провінції Бремен — Гамбурґ, королі, коли вони ставали християнськими, частіше посилали своїх єпископів висвячуватись у Великій Британії. Ще більше було об’єктивних підстав для того, щоб англійський вплив потужно випромінювався на Данію й навіть Норвегію в часи Кнута та його перших наступників.

Бо, якщо сказати правду, ставлення до нової релігії королів та головних вождів мало вирішальну вагу. Церква знала про це добре й тому свої головні зусилля спрямовувала на те, щоб навернути на віру їх. Мірою того як громади християн розмножувалися й, з огляду на свої /52/ успіхи, мали перед собою громади поган, які більше усвідомлювали небезпеку, а отже, й рішучіше були настроєні воювати, обидві супротивні групи покладали свої щонайпевніші надії на силу примусу, який здійснювали суверени, іноді з надзвичайною жорстокістю. Та й чи можливо було б без їхньої допомоги покрити країну мережею єпархій та абатств, без яких християнство було б неспроможне підтримувати свою духовну дисципліну й проникнути в найглибші прошарки населення? З другого боку, у війнах між претендентами на престол, які майже безперервно роздирали скандинавські країни, релігійні розбіжності неодмінно бралися до уваги: не одна династична революція руйнувала, на якийсь час, церковну організацію, що була на шляху свого становлення. Тріумф можна було визнати остаточним тільки тоді, коли в кожному з трьох скандинавських королівств, в одному за одним, стали без перерви змінювати один одного на троні християнські королі: спочатку це сталося в Данії, після Кнута; в Норвегії — після Маґнуса Доброго (1035 p.); і значно пізніше у Швеції, після короля Інґе, який, наприкінці одинадцятого сторіччя, зруйнував стародавнє святилище в Упсалі, де так часто його попередники приносили богам у жертву тварин і навіть людей.

Як і в Угорщині, навернення цих нордичних країн, що ревниво оберігали свою незалежність, мало неминуче привести за собою утворення власної церковної ієрархії, що безпосередньо підкорялася Римові. Й одного дня на архиєпископському престолі в Бремені — Гамбурзі з’явився політик, наділений достатньо тонким розумом, щоб змиритися з неминучим і спробувати локалізувати пожежу, аби врятувати бодай щось від верховенства, яке традиційно здійснювалося його церквою. Архиєпископ Адальберт — після 1043 р. — задумав заснувати великий нордичний патріархат, у лоні якого під опікою наступників святого Аншера утворювалися б національні митрополії. Але римська Курія, що не дуже полюбляла правити через посередників, утрималася від схвалення такого проекту й це, а також постійні баронські чвари в самій Германії, не дало змоги авторові втілити його в життя. В 1103 році в Лунді, в данській Сканії, було засноване архиєпископство, що мало юрисдикцію над усіма скандинавськими землями. Потім Норвегія, в 1152 році, домоглася власного архиєпископства, що було засноване в Нідаросі (Трондгейм) біля гробниці, в якій спочивав король-мученик Олав і яка стала справжнім паладіумом нації. І нарешті, й Швеція, в 1164 p., утворила свою християнську митрополію поруч із тим місцем, де в поганські часи стояв королівський храм Упсали. Таким чином, скандинавська церква вийшла з-під влади церкви германської. Так само й у політичній сфері суверени Східної Франції, попри свої незліченні спроби втручання в династичні війни в Данії, ніколи не спромоглися на тривалий час накинути королям цієї країни сплату данини, знак васальної залежності; не вдалося їм і помітно відсунути кордон. Лінія розділу між двома великими гілками германських народів позначалася все чіткіше й виразніше. Материкова Германія (Німеччина) ніколи не була і їй ніколи не судилося бути всією Германією. /53/





VI. У ПОШУКАХ ПРИЧИН


Що ж саме спонукало скандинавів відмовитися від свого звичаю вирушати в заморські грабіжницькі походи та селитися на далеких землях — чи бува не їхнє навернення на християнську віру? Розглядати мандрівних вікінґів як людей, що виступали під прапором релігійної війни, розпаленої непогамовним поганським фанатизмом, — а таке пояснення іноді намагалися висунути, принаймні ескізно, — входить у разючу суперечність із усім тим, що нам відомо про душі, схильні шанувати всі різновиди магії. Чи, може, натомість, ми маємо припустити, що зміна віри призвела до глибоких змін у менталітеті? Звичайно ж, історія норманських морських походів та вторгнень буде незрозумілою без тієї палкої любові до війни та пригод, яка в моральному житті Півночі співіснувала із заняттям цілком мирними ремеслами. Ті самі люди, яких можна було зустріти в ролі вправних комерсантів повсюди, на всіх ринках Європи, від Константинополя й аж до дельти Райну, ті самі, які трудилися на припорошених снігом безлюдних цілинних просторах Ісландії, не знали ані більшої втіхи, ані престижнішої слави, як «передзвін мечей» і «стукіт щитів»; це вони були героями стількох поем та леґенд, написаних значно пізніше, уже в дванадцятому сторіччі, в якому, проте, ще голосно бриніло відлуння ери Вікінґів; це про них розповідається на стелах, надгробках або простих кенотафах, які й сьогодні стоять на пагорбах та курганах Скандинавії, біля доріг або в тих місцях, де колись відбувалися народні збори, стоять покриті яскраво-червоним мереживом рунічних написів, викарбуваних на сірому тлі скельного каменю. І поставлено їх здебільшого не в честь людей, які мирно впокоїлися біля домашнього вогнища, як це можна прочитати на багатьох давньогрецьких і римських гробницях. Спогади, які там закарбовано, — це майже виключно спогади про героїв, які дістали смертельні рани в одному з далеких і кривавих походів. Не випадає сумніватися, звичайно ж, що така тональність почуття видається мало сумісною з вірою в Христа, що її ми розуміємо як заклик до лагідності й смирення. Але пізніше ми не раз мали нагоду переконатися, як у народів Заходу, протягом феодальної ери, найщиріша віра в тайнощі християнства поєднувалася — і, як здається, без особливих труднощів — з пристрастю до насильства й грабунку і навіть із цілком свідомим величанням війни.

Безперечно, що скандинави після свого навернення стали сповідувати з іншими народами католицького світу одну й ту саму віру, підживляти свій дух одними й тими самими побожними леґендами, вирушати тими самими дорогами на прощу, читати або просити, щоб їм почитали, ті самі книжки, які передавали, у більш або менш спотвореному вигляді, римсько-еллінську традицію. Але чи глибинна єдність західної цивілізації коли-небудь ставала на перешкоді внутрішнім війнам? Хоча цілком можна припустити, що ідея єдиного і всемогутнього Бога, поєднана з цілком новими уявленнями про по-/54/тойбічний світ, завдала, в кінцевому підсумку, нещадного удару по тій містиці долі й слави, такій характерній для стародавньої нордичної поезії, поезії, в якій, звичайно ж, не один вікінґ знаходив виправдання своїм пристрастям. Але хто погодиться, що цього було досить, аби відібрати у скандинавських вождів усяке бажання піти слідами Роллона та Свейна або перешкодити їм набрати воїнів, необхідних для реалізації їхніх амбіцій?

Сказати правду, проблема, яку ми виклали вище, була сформульована не повністю й не зовсім коректно. Чи можна запитувати, чому закінчилося те або те явище, не дослідивши спочатку, як воно виникло? Хоча це було б, у певному розумінні, просто перенесенням важкої для розв’язання проблеми назад у часі: бо початок скандинавських збройних виправ і переселень не менш загадковий у своїх причинах, аніж їхній кінець. Звичайно, перше, що спадає на думку, то це шукати головного пояснення в тій привабливості, яку мали для народів Півночі більш родючі й давніше цивілізовані землі, що лежали від них на південь. Хіба історія великих германських інвазій та руху народів, що йшли попереду них, не була всього-на-всього історією тривалого пересування ближче до сонця? Традиція морських походів, здійснюваних задля грабунку, теж простежується в далеку давнину. Так, Григорій Турський і поема «Беовулф» із подиву гідною одностайністю донесли до нас спогад про морський похід на узбережжя Фрисландії, який, близько 520 року, здійснив король ґетів; про інші схожі події ми не знаємо, безперечно, лише з огляду на брак текстів. Проте не менш очевидним є й те, що досить раптово, десь наприкінці восьмого сторіччя, ці морські походи набули доти незнаної інтенсивності.

Чи є підстави вважати, що Захід, погано захищений, став тоді набагато легшою здобиччю, ніж у минулому? Але крім того, що це пояснення погано узгоджується з такими подіями, майже паралельними в часі, як заселення Ісландії та заснування варязьких князівств на річках Русі, було б невиправданим парадоксом припустити, що держава Меровінґів, у період свого розпаду, мала видаватися більш грізною, аніж монархія Людовіка Благочестивого чи навіть його синів. Тож цілком очевидно, що в самих же таки нордичних країнах треба шукати ключ до їхньої долі.

Порівняння кораблів IX сторіччя з кількома іншими знахідками, віднесеними до набагато давніших дат, свідчить про те, що в період, який безпосередньо передував ері вікінгів, моряки Скандинавії набагато вдосконалили будівництво своїх суден. Немає сумніву, що без цього технічного прогресу далекі походи через моря й океани були б неможливими. Але чи справді лише заради втіхи випробувати набагато ліпше сконструйовані кораблі так багато норманів вирішили пошукати щастя далеко від своєї рідної землі? У нас більше підстав вважати, що вони зайнялися вдосконаленням свого морського спорядження саме для того, щоб здобути можливість виходити далі в море.

І нарешті, ще одне пояснення було висунуте в одинадцятому сторіччі тим істориком, який писав про норманів Франції, Дооном із /55/ Сен-Квентіна. Причину міграцій він пов’язував із перенаселенням скандинавських країн; а причину такого перенаселення він бачив у практиці полігамії. Залишмо осторонь це останнє витлумачення: крім того факту, що справжні гареми мали тільки вожді, демографічні дослідження ніколи не підтверджували — далеко від цього, — що полігамія є фактором надзвичайно сприятливим для зростання людності. Що ж до самої гіпотези перенаселення, то й вона, на перший погляд, може здатися підозрілою. Народи, які ставали жертвами інвазій, майже завжди висували її в досить-таки наївній надії виправдати свої поразки напливом величезної кількості ворогів; так говорили народи Середземноморського узбережжя про кельтів, римляни — про германців. Тут, проте, вона заслуговує на пильнішу увагу, оскільки Доон, імовірно, висунув її, перебуваючи не в стані переможених, а в стані переможців; а надто тому, що вона виглядає вельми ймовірною зі своїх внутрішніх причин. Пересування народів, які відбувалися з другого по четверте сторіччя і які зрештою спричинилися до загибелі Римської імперії, безперечно, мали своїм наслідком той факт, що на Скандинавському півострові, на островах Балтійського моря, в Ютландії великі території залишилися зовсім без людей. Ті групи, що нікуди звідти не пішли, мали змогу протягом кількох століть розселятися вільно. Потім прийшов час, десь у восьмому сторіччі, коли їм стало бракувати землі. Це стає тим більше зрозумілим, коли ми згадаємо про низький рівень їхнього сільського господарства.

Хоча, правду кажучи, перші походи вікінгів на Захід мали своєю метою не так завоювання територій для облаштування там своїх поселень, як грабунок здобичі, що її привозили потім додому. Але й це був засіб виживати там, де бракувало землі. Грабуючи південні цивілізації, вождь, стривожений зменшенням площі своїх полів та пасовищ, діставав змогу підтримувати колишній стиль життя й виявляти до людей зі свого почту щедрість, необхідну для його престижу. Для людей з нижчих класів виїзд за море надавав можливість молодшим синам покинути сіре безрадісне існування в батьківському домі, де було так багато голодних ротів. Певно, не одна селянська родина була тоді схожа на ту, про яку нам розповідає один шведський надгробок одинадцятого сторіччя: з п’яти синів тільки найстарший і наймолодший залишилися вдома. Троє інших подалися в далекий світ: один у Борнгольм, другий у Шотландію, третій — у Константинополь 31. І нарешті, хіба рідко бувало, що та чи та сварка або кревна помста, чому вельми сприяла структура тодішнього суспільства та звичаїв, примушували того чи того невдаху покинути предківський gaardl Зменшення вільних земель робило для нього значно складнішими, ніж у минулому, пошуки нового пристановища на своїй батьківщині; зацькований і переслідуваний, він часто не бачив для себе іншого притулку, ніж море та далекі краї, до яких воно відкривало доступ. Тим поважнішими були для цього причини, якщо ворог, від якого він утікав, був одним із королів, що їм густіша заселеність земель дозволяла по-/56/ширювати на значно більші території свою ефективну владу. За допомогою звички та успіху, до потреби дуже швидко додавався смак, й авантюра, яка здебільшого приносила практичну вигоду, ставала водночас і ремеслом, і спортом.

Не більш переконливо, аніж початок, кінець норманських походів можна пояснити ситуацією політичних режимів у країнах, які зазнали вторгнення. Безперечно, що монархія Оттонів була більш спроможна боронити своє узбережжя, аніж держава останніх Каролінґів; Ґійом Бастард та його наступники стали, в Англії, грізними супротивниками. Проте події розвивалися так, що ані першим, ані другим не доводилося, або майже не доводилося щось захищати. Та й важко повірити, що Франція після першої половини десятого сторіччя або Англія за правління Едуарда Сповідника були нелегкою здобиччю. Найімовірніше вважати, що саме посилення скандинавських королівств, після того як воно, на своєму початку, збільшило потік еміграції, викинувши на береги Океану чимало політичних вигнанців та невдатних претендентів на престол, у кінцевому підсумку, висушило джерело цього потоку. Відтепер спорядження кораблів та вербування людей стало монополією держав, які, зокрема, доклали чималих зусиль для того, щоб реквізувати всі кораблі. Королі, з другого боку, аж ніяк не схвалювали окремих самостійних походів, які підтримували дух анархії та неспокою і надавали легкий притулок утікачам, а змовникам — як ми можемо прочитати в «Сазі про Олава Святого» — засоби зібрати кошти на втілення своїх чорних задумів. Розповідали, що Свейн, ставши повним володарем Норвегії, заборонив ці самостійні походи. Вожді стали потроху звикати до рамок більш регулярного життя, прагнучи задовольняти свої амбіції на самій батьківщині, біля суверена або його суперників. Щоб добути нові землі, стали активніше освоювати цілину вдома. Залишалися завоювання монархічні, як ті, що їх робив Кнут і які намагався здійснити Гаральд Глухий-до-Порад. Але королівські армії були тяжкими на підйом, їх було нелегко задіяти в державах із такою нестабільною структурою. Остання спроба одного данського короля вчинити напад на Англію в часи Ґійома Бастарда, зазнала невдачі, перш ніж флот устиг вийти в море, бо саме тоді в Данії відбувся двірцевий переворот. Незабаром королі Норвегії обмежили свої плани зміцненням своєї влади або поширенням її на острови Заходу, від Ісландії до Гебридів; королі Данії та Швеції продовжили тривалі війни зі своїми слов’янськими, латиськими та фінськими сусідами, які, будучи водночас каральними акціями — бо у відповідь на грабіжницькі виправи скандинавів ці народи постійно тривожили своїми піратськими наскоками балтійські береги — та завойовницькими і хрестовими походами, дуже часто мало чим відрізнялися від тих набігів, від яких так довго терпіли береги Еско, Темзи або Луари. /57/













Розділ 3. ДЕЯКІ НАСЛІДКИ ІНВАЗІЙ І ЧОГО ВОНИ НАВЧИЛИ ЄВРОПЕЙЦІВ




I. СУМ’ЯТТЯ


З тяжких випробувань, спричинених останніми інвазіями, Захід вийшов весь покритий ранами. Навіть міста не уникнули лихої долі, особливо вони потерпіли від скандинавів, і якщо чимало з них, після того як були пограбовані й покинуті своїми жителями, більшою чи меншою мірою постали з руїн, цей провал у регулярному плині їхнього життя на довгий час залишив їх ослабленими. Іншим пощастило навіть менше: два головні порти імперії Каролінґів, Дурстеде в дельті Райну та Кентовік біля впадіння Канша, остаточно захиріли, перший перетворився на пересічне село, а другий — на рибальське селище. Торговельний обмін, здійснюваний по річкових дорогах, став украй небезпечним: у 861 р. паризьких купців, що пливли зі своєю флотилією, наздогнали норманські кораблі й усіх забрали в полон. Особливо тяжко постраждала сільська місцевість, іноді перетворюючись на справжню пустку. В Тулонській окрузі після вигнання бандитів із Френе землю довелося знову піднімати як цілину; колишні межі між окремими володіннями не можна було впізнати, говориться в одній хартії, а тому кожен «обробляв стільки землі, скільки міг» 32. В Турені, на яку часто нападали вікінги, зберігся один акт від 14 вересня 900 p., в якому даються відомості про невеличкий маєток у Вонті, в долині Індри, та про ціле село в Мартіньї, на Луарі. У Вонті п’ятеро чоловіків кріпосної залежності «могли б обробляти землю, якби був мир». У Мартіньї ретельно перелічуються орендні виплати. Але про них говориться в минулому часі; бо тепер, якщо тут і можна ще розрізнити сімнадцять земельних ділянок або наділів, то вони не дають більше нічого. Тільки шістнадцять голів родин жили на цій зубожілій землі: тобто на одного менше, аніж було наділів, тоді як за нормальних обставин деякі наділи оброблялися двома або й трьома родинами. Серед цих чоловіків декотрі «не мають ані жінок, ані дітей». І знову ми чуємо той самий трагічний рефрен: «Ці люди могли б обробляти землю, якби був мир» 33. Проте не всі спустошення були справою рук загарбників. Бо для того щоб здолати ворога, іноді не було іншої ради, як заморити його голодом. У 894 p., коли одна банда вікінгів була змушена знайти собі притулок у старовинній фортеці Честер, англійське військо, як розповідає літопис, «забрало всю худобу навколо того місця, спалило все жниво й пустило своїх коней, щоб вони вискубли пашу в усій навколишній місцевості». /58/

Природно, що селяни більше, ніж будь-який інший клас, були доведені до розпачу. І то настільки, що ми бачимо, як між Сеною та Луарою й біля Мозеля вони кілька разів об’єднувалися й у великому пориві енергії кидалися навздогін за грабіжниками. Їхні погано організовані загони щоразу гинули в нерівному бою 34. Але не тільки вони тяжко терпіли від спустошення сіл. Люди в містах, навіть у тих випадках, коли фортечні мури добре їх захищали, теж хотіли їсти. Поміщики, які жили на прибутки від землі, зубожіли. Зокрема, церковні маєтки ледь животіли. З цієї причини — як і пізніше, після Столітньої війни — відбувся глибокий занепад чернецтва й, рикошетом, інтелектуального життя. Найбільше від цього потерпіла Англія. В передмові до «Пастирських правил» Григорія Великого, перекладених його трудами, король Алфред із гірким смутком згадує про «час, коли ще до того як усе було пограбоване або спалене, англійські церкви ломилися від скарбів та книжок» 35. То був справжній подзвін по тій церковній англосаксонській культурі, світло від якої колись проливалося на всю Європу. Але, безперечно, що найтривалішим наслідком повсюди було жахливе марнотратство сил. Коли була відновлена відносна безпека, люди, яких також значно поменшало, опинилися перед широкими пустищами, де колись були оброблені землі, що заросли тепер густими бур’янами й чагарником. Обробіток цілини, якої було ще так багато, затримався більш як на століття.

Та ці матеріальні збитки ще були не всім. Аж ніяк не можна було нехтувати й ментальний шок. А він був тим більш глибокий, що буря налетіла, принаймні на імперію франків, після періоду затишшя, нехай і відносного. Звичайно ж, мир Каролінґів тривав не так довго й ніколи не був повним. Але пам’ять у людей коротка, а їхня спроможність годуватися ілюзіями незглибима. Як приклад можна навести історію з фортечними укріпленнями Реймса, яка до того ж повторилася, з кількома варіаціями, не в одному з інших міст 36. У часи Людовіка Благочестивого архиєпископ попросив у імператора дозволу розібрати стародавній римський фортечний мур, щоб використати каміння на будівництві свого собору. Монарх, котрий, як пише Флодоар, «тішився тоді глибоким миром і, гордий нездоланною могутністю своєї імперії, не боявся ніякого вторгнення варварів, дав свою згоду. Та не минуло й п’ятдесяти років, як «варвари» повернулися, й треба було поспіхом споруджувати нові укріплення. Фортечні мури та частоколи, якими почала тоді наїжуватися Європа, були наче видимим символом великої тривоги. Відтепер грабіжницькі напади стали звичним явищем, як і передбачали розважливі люди у своїх контрактах. Таким, наприклад, був сільський договір, укладений у 876 р. в околицях Люка, де обумовлювалося припинення плати за наймання помешкань у тому випадку «якщо поганська нація спалить чи пограбує будинки й те, що в них, чи зруйнує млин» 37; або написаний на вісімнадцять років раніше заповіт короля Вессексу: пожертвування церкві з його земель будуть виплачені лише в тому випадку, /59/ якщо кожен наділ, обкладений цим податком, залишиться заселеним людьми та худобою й не буде перетворений на пустирище» 38. Різні за своїм застосуванням, схожі за своїм почуттям, палкі молитви, які дійшли до нас у кількох літургічних книгах, розносили в усі кінці Заходу одні й ті самі благання. У Провансі: «Вічна Тройце... визволи свій християнський народ із-під гніту поган» (тут ідеться, безперечно, про сарацинів). В Північній Ґаллії: «Від лютого народу норманів, який пустошить наші королівства, вибави нас, о Боже». В Модені, де молитва адресувалася святому Джеміньяно: «Від угорських стріл оборони нас і заступи» 39. Уявімо собі бодай на хвилину стан душі тих віруючих, які щодня зверталися до неба з такими молитвами. Це не минає безкарно, коли суспільство живе в стані безперервної тривоги. Звичайно ж, арабські, угорські або скандинавські набіги не несли всієї відповідальності за темряву, яка огортала душі. Проте вони несли велику її частину.

Ці потрясіння, звичайно ж, не могли не виявляти руйнівного впливу. Із загальної тривоги народжувалися певні її модифікації, іноді дуже глибокі, що деформували лінії напруги в силовому полі

західної цивілізації.

В Ґаллії відбулися великі переміщення людності, які, хай навіть ми можемо тільки здогадуватися про них, звичайно ж, не могли не призвести до великих наслідків. Починаючи від Карла Лисого, ми бачимо, як уряд домагається, без особливого успіху, повернути до їхніх осель людей, які втекли, рятуючись від нападників. Не в одному тексті й не один раз розповідається про те, як люди з Нижнього Лімузена шукають собі притулку в горах — тож чи можемо ми повірити, що кожен із цих утікачів зрештою повернувся в те місце, з якого втік? Схоже на те, що рівнини, зокрема в Бурґундії, безлюдніли більшою мірою, аніж гірська місцевість 40. Але не всі з тих стародавніх сіл, які позникали повсюди, були зруйновані вогнем або мечем. Багато з них були просто покинуті своїми мешканцями, які шукали собі безпечнішого притулку — як то завжди буває, універсальна небезпека сприяла концентрації населення. Про мандри ченців ми знаємо набагато більше, аніж про блукання мирян. А що дорогами свого вигнання вони переносили разом із раками святих мощів свої благочестиві традиції, то це призводило до змішування різних леґенд, що великою мірою сприяло зміцненню як культу святих, так і католицької єдності. Зокрема масове перенесення бретонських реліквій розповсюдило дуже далеко знання цієї вельми оригінальної агіографії, що легко сприймалася душами, які щиро тішилися самою своєрідністю тих чудес.

Але найвідчутніших змін культурна та політична мапа зазнала в Англії, внаслідок чужоземної окупації, під яку потрапили великі території і яка довго тривала. Загибель колись могутніх королівств Нортумбрії, на Північному Сході, та Мерсії, в Центрі, сприяла посиленню могутності Вессексу, яка почала зростати ще в попередній період, і королі, які походили з цього південного краю, в кінцевому /60/ підсумку стали, як говориться в одній із їхніх хартій, «імператорами всієї Британії» 41: спадок, який Кнутові, а потім Гійомові Завойовнику лишалося тільки підібрати. Міста Півдня, Вінчестер, а потім і Лондон збирали тепер у свої скарбниці, що зберігалися в їхніх замках, цінності, які надходили від податків, що стягувалися по всій країні. Нортумбрійські абатства колись були великими вогнищами вченості. Там жив Беда, звідти вирушив у свої мандри Алкуїн. Грабунки данців, до яких додалися систематичні спустошення, здійснювані Ґійомом Завойовником із метою карати й упереджувати заворушення, поклали край цій інтелектуальній гегемонії. Більше того: частина північних територій назавжди відійшла від власне Англії. Відрізані від інших народностей однієї з ними мови, внаслідок утвердження вікінгів у Йоркширі, низовини, заселені людьми англосаксонської говірки й розташовані навколо нортумбрійської цитаделі Единбурґ, підпали під владу кельтських гірських вождів. Таким чином, королівство Шотландія, у своїй лінґвістичній дуальності, стало рикошетним витвором скандинавського вторгнення.





II. ЛЮДСЬКИЙ ВНЕСОК: ЯКІ ВИСНОВКИ МОЖНА ЗРОБИТИ З АНАЛІЗУ МОВИ, ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ ТА ЛЮДСЬКИХ ІМЕН


Ні сарацинські розбійники, ні, за межами придунайської рівнини, нападники-угри не змішували своєї крові, в помітних кількостях, із кров’ю старої Європи. Скандинави ж, навпаки, не обмежувалися грабунками: у місцях свого поселення, в Англії та в нейстрійській Нормандії, вони ввели, поза всяким сумнівом, новий людський елемент. Як дозувати цей внесок? Антропологічні дані, за сучасного стану науки, не в спромозі сказати нічого певного. Тому ми змушені звернутися, зіставляючи їх, до свідчень різного порядку, непрямих за своєю природою.

У норманів, що оселилися на Сені, навколо Руана, десь близько 940 р. нордична мова перестала бути мовою загального вжитку. В той же час, навпаки, нею й далі розмовляли в Бессені, мабуть, заселеному, пізніше, новою хвилею переселенців; і її вага в герцоґстві залишалася достатньо великою, аби правлячий дюк визнав за потрібне навчити її свого спадкоємця. За дивовижним збігом обставин, десь у той самий час ми востаннє спостерігаємо існування груп поганської релігії, достатньо могутніх для того, щоб відіграти певну роль у заворушеннях, які виникли по смерті дюка Ґійома Довгий Меч, убитого в 942 р. Ще й у перші роки одинадцятого сторіччя серед цих «руанських ярлів», які довгий час були вірні, розповідає нам одна сага, «спогадам про свої родичівські зв’язки» з нордичними вождями 42, мабуть, ще можна було знайти людей, безперечно, двомовних, які були спроможні розмовляти скандинавськими мовами. Бо як інакше пояснити, що близько тисячного року родичі віконтеси Лімозької, захопленої в полон на узбережжі Пуату бандою вікінгів і вивезеної її викрадачами /61/ «за море», звернулися, щоб домогтися її звільнення, до посередницьких послуг дюка Річарда Другого; що цей же таки правитель, у 1013 р., зміг узяти до себе на службу ватагу Олава; що наступного року кілька його підданих, мабуть, воювали у війську данського короля, який правив у Дубліні 43. Після цього, одначе, внаслідок одночасних процесів релігійного зближення та уповільнення припливу нових людей, який у період, що настав відразу після організації першого поселення, відбувався через короткі проміжки часу, лінґвістична асиміляція, певно, була завершена дуже швидко; Адемар де Шабан, який писав у 1028 р. або трохи раніше, вважав, що вона вже відбулася 44. З говірки товаришів Роллона романський діалект Нормандії, а через його посередництво і французька мова повсякденного спілкування запозичили лише кілька технічних термінів, які майже всі — якщо ми тимчасово залишимо осторонь аграрну сферу — стосуються або мореплавства, або топографії узбереж: наприклад havre (гавань) і crique (бухточка). Якщо слова цього виду залишилися живими, попри романізацію, то це сталося тому, що було неможливо знайти для них еквіваленти в мові сухопутного народу, неспроможного ані будувати кораблі, ані описати берегову лінію моря.

В Англії еволюція відбувалася по інших лініях. Там, правду кажучи, скандинави опиралися не більше, щоб залишитись у своєму лінґвістичному усамітненні. Вони навчилися англосаксонської мови. Але цей процес відбувався в досить-таки своєрідний спосіб. Піддавшись, більше або менше, правилам англосаксонської граматики й засвоївши велику частину тієї лексики, вони, проте, й далі вперто домішували туди, у великій кількості, слова зі своєї первісної говірки. Перебуваючи в тісному контакті з переселенцями, тубільні жителі, у свою чергу, звикли широко користатися словарним запасом цих чужоземців. Націоналізм мови та стилю був тоді почуттям невідомим — навіть у письменників, глибоко відданих традиціям свого народу. Один із найдавніших прикладів, у якому використано запозичення з мови вікінгів, це пісня про битву під Малдоном, що співає славу воїнам Ессексу, які полягли в 991 p., оружно ставши проти банди «вовків-убивць». Тут нам не доведеться гортати словники технічної лексики. Йдеться про слова суто повсякденного вжитку, такі як «небо» (sky) або «приятель» (fellow); про такі широко застосовувані прикметники, як «низький» (low) або «хворий» (ill); про дієслова, які в кожного крутяться на язиці — наприклад, «кликати» (to call) або «брати» (to take); навіть про деякі займенники (скажімо, особовий займенник третьої особи множини). Всі ці слова сьогодні видаються нам настільки англійськими, що більш англійських ми й уявити собі не можемо, а проте всі вони насправді народилися на скандинавській Півночі. Виходить, що мільйони людей, які в двадцятому сторіччі розмовляють у всіх куточках світу найпоширенішою з європейських мов, спілкувалися б у своєму повсякденному житті зовсім іншими словами, якби береги Нортумбрії ніколи не бачили, як наближаються до них кораблі «людей моря». /62/

Проте вельми необачно вчинив би той історик, який, порівнявши це багатство зі скромним внеском скандинавських говірок у мову французьку, дійшов би висновку, що між кількостями скандинавських переселенців у ці країни була приблизно така сама різниця, як і між кількостями лінґвістичних запозичень. Вплив мови, яка помирає, на ту, яка виживає, аж ніяк не можна вимірювати точною кількістю індивідів, яким перша мова служила, на початку, засобом самовираження. Обставини функціонування мови відіграють у цьому не менш важливу роль. Відокремлені справжнім проваллям від римських діалектів Ґаллії, данська та норвезька мови, в добу вікінгів, навпаки, були дуже близькими до давньоанглійської, що народилась, як і вони, зі спільної прагерманської мови. Деякі слова з того й того боку були схожі як своєю семантичною наповненістю, так і своєю фонетичною оболонкою. Інші слова, які мали той самий смисл, могли бути вживані в інших формах, але схожість між ними була очевидною. Навіть там, де скандинавський термін витіснив термін англійський, зовні дуже відмінний, таке впровадження часто полегшувалося присутністю в мові тубільній інших слів, які, будучи одного кореня із запозиченим словом, пов’язувалися з ним категорією аналогічних ідей. Проте всі ці міркування не усувають того факту, що утворення такої змішаної говірки було б непоясненним, якби безліч скандинавів не оселилися на англійській землі й не підтримували постійні взаємини з її давніми жителями.

Якщо багато з цих запозичень, кінець кінцем, проникли в повсякденну мову, то це відбувалося майже завжди через посередництво говірок, поширених у північній та північно-східній Англії. Інші запозичення не вийшли за межі діалектів, якими люди розмовляли в цих регіонах. Бо саме там — зокрема в Йоркширі, Камберленді, Вестморленді, на півночі Ланкаширу та в країні П’ятьох Бурґів (Лінкольна, Стемфорда, Лестера, Ноттінґема та Дербі) — ярли, які прийшли сюди з-поза моря, відтяли собі свої найважливіші та найдовговічніші маєтки. Саме там відбулося велике захоплення земель. У 876 p.,розповідають англосаксонські хроніки, вождь вікінгів, який жив у Йорку, віддав країну Дейра своїм товаришам, і відтоді ті «почали обробляти її землі». А трохи згодом, у 877 p.: «Після того як зібрали врожай, данське військо увійшло в Мерсію й відтяло від неї собі частину». Про це захоплення земель селянами свідчать і лінґвістичні факти, які становлять неабиякий інтерес, цілком підтверджуючи свідчення оповідачів. Бо більшість запозичених слів позначали прості предмети або звичні дії, й лише селяни, спілкуючись із селянами, могли навчити своїх сусідів називати такі речі, як «хліб», «яйце» або «корінь» новими словами — bread, egg, root.

Важливість цього людського внеску, зробленого на англійській землі, постає з не менш глибокою очевидністю, коли ми досліджуємо імена осіб. Причому найбільше відомостей про це дають не ті наймення, якими користувалися вищі класи. Бо в їхньому середовищі вибір імені завжди підпорядковувався престижним міркуван-/63/ням ієрархічного плану, на які зважали тим більше, що в десятому й одинадцятому сторіччях жоден інший принцип не змагався з ним ефективно за його привабливість: правила родинної передачі імен утратили всю свою силу; хрещені батьки ще не взяли собі за звичку накидати хрещеникам свої імена, а батьки й матері, навіть із найпобожніших, брати лише святих угодників за епоніми для своїх дітей. У дійсності було так, що після завоювання норманами Англії в 1066 р. імена скандинавського походження, доти дуже поширені в середовищі англійської аристократії, протягом не більш як одного століття були одностайно відкинуті всіма тими, хто бодай якоюсь мірою претендував на більш або менш високий суспільний статус. Натомість вони значно довше залишалися в ужитку селянських мас і навіть буржуазії, які не плекали нездійсненних ілюзій прилучитися до переможної касти: у Східній Англії це спостерігалося до XIII сторіччя; у графствах Лінкольн і Йорк аж до сторіччя наступного; в Ланкастері — аж до кінця середніх віків. Звичайно, немає жодних підстав припускати, що ці імена носили тоді лише нащадки вікінгів. Натомість, дуже легко повірити в те, що в селах, у лоні одного класу, наслідування, як і змішані шлюби, давало свої звичайні наслідки. Але ці взаємовпливи могли мати місце лише тому, що численні переселенці прибули й прилаштувалися в середовищі давніх жителів, щоб жити біля них тим самим невибагливим життям.

Що стосується нейстрійської Нормандії, то ті припущення, які можна зробити за майже повної, на жаль, відсутності позначених глибокою науковою ерудицією досліджень, приводять до висновку, що еволюція там відбувалася майже так само, як і в найбільш скандинавізованих графствах Англії. Хоча застосування деяких імен нордичного походження, таких як Осберн, збереглося в середовищі вельможної знаті принаймні до дванадцятого сторіччя, вищі класи, у своїй сукупності, як здається, дуже рано перекинулися до французьких звичаїв. Зрештою, хіба сам Роллон не подав їм приклад, звелівши дати при хрещенні своєму синові, народженому в Руані, ім’я Ґійом? Відтоді жоден дюк не повертався в цьому питанні до предківських традицій; вони явно не хотіли в цьому відрізнятися від інших великих баронів королівства. З другого боку, так само як і у Великій Британії, нижні прошарки населення показали себе набагато більше вірними традиції. Про це свідчить той факт, що в норманському краї ще й сьогодні існує певна кількість патронімів, утворених від стародавніх скандинавських прізвищ. Усе те, що нам відомо загалом про тамтешню родинну ономастику, не дає підстав думати, що прізвища людей могли бути зафіксовані спадково до тринадцятого сторіччя або раніше. Як і в Англії, ці факти свідчать про наявність певного селянського населення; менш поширені в Нормандії, ніж у Англії, вони дають підстави вважати, що густота населення там була меншою.

Отже, виявляється, що в тих краях, які вони нещадно пустошили, вікінги, у свою чергу, заснували чимало нових поселень, і топо-/64/німіка з достатньою очевидністю це засвідчує. Хоча, сказати правду, в Нормандії не завжди буває легко провести різницю між назвами місцевостей скандинавського походження та тим давнішим германським нашаруванням, яке походить від часів саксонської колонізації, незаперечно засвідченої в епоху вторгнення варварів, принаймні в Бессені. Водночас схоже на те, що цю суперечку слід вирішити на користь більш недавніх переселенців. Якщо, наприклад, скласти — а це можливо зробити з цілком достатньою точністю — список земель, якими володіли навколо Нижньої Сени наприкінці доби Меровінґів ченці монастиря Сен-Вандріль, то з цього можна зробити два характерні висновки: всі ці назви будуть ґаллоримськими або належними до епохи франків, і їх неможливо сплутати з пізнішими нордичними домішками; дуже багато з них сьогодні не піддаються ніякій ідентифікації, безперечно, тому, що в часи норманського вторгнення більшість сіл були або зруйновані, або дехристиянізовані 45. А втім, тут важать лише масові феномени, які найменш можна піддати сумніву. Села з назвами скандинавського звучання тиснуться дуже близько одне до одного в Румуа та в Ko. Далі вони зустрічаються рідше, тільки де-не-де натрапляємо на більш-менш сконцентровані констеляції. Таким є, скажімо, скупчення сіл між Сеною й Ріслою, поблизу Лондського лісу, — назва якого теж є нордичною, — що нагадує про освоєння цілини колоністами, котрі ще з батьківщини були знайомі з життям лісових мисливців. За всією видимістю, завойовники водночас не хотіли надто розпорошуватися й надто віддалятися від моря. Не помічено, як здається, жодних слідів їхнього оселення у Вексені, Алансонне та в провінції Авранш.

По той бік Ла-Маншу ми спостерігаємо ті самі контрасти, але розкидані на багато більшій території. Розташовані надзвичайно густо у великому графстві Йорк та в регіонах, які на південь від затоки Солвей межують із Ірландським морем, характеристичні назви — цілком скандинавські або іноді тільки скандинавізовані — стають рідшими, мірою того як ми заглиблюємося в території, що лежать на південь або в напрямку центру; їхнє число зменшується до кількох одиниць, коли, ступивши на територію Букінґемського та Бедфордського графств, ми наближаємося до пагорбів, які обмежують на північному сході долину Темзи.

Звичайно, що серед населених пунктів, отак названих у стилі вікінгів, не всі були поселеннями новими або такими, людність у яких була цілком оновлена. Були, звичайно, й винятки, про які сперечатися не доводиться. Так, колоністи, які прилаштувалися на берегах Сени, там, де в її широку долину виходить вужча долина одного з її притоків, надумали назвати це поселення своєю мовою «холодний струмок», — сьогодні це Кодебек, — тож ми маємо всі підстави припустити, що всі вони, можливо, за невеличким винятком розмовляли тоді нордичною мовою. Кілька населених пунктів на півночі Йоркширу називаються «селами англійців», Ingleby (слово by, поза /65/ всяким сумнівом, було скандинавським), а така назва, звичайно ж, була б позбавлена глузду, якби в тій країні, саме в той час, не було великою рідкістю, щоб те або те село мало виключно англійське населення. Там же, де не тільки самі поселення, а й різні ділянки їхньої території діставали назви, так само привезені з-за моря, уявляється очевидним, що скромна топографія полів могла бути переосмислена в такий спосіб лише селянами. Такі випадки часто трапляються в Північно-Східній Англії. В Нормандії, знову ж таки, цю проблему, доводиться визнати, ще не досить досліджено. Інші свідчення, що їх ми маємо, на жаль, не дозволяють робити ніяких певних висновків. Чимало сіл у Великій Британії, як і на берегах Сени, мають складну назву, в якій першим компонентом є ім’я людини скандинавського походження.Те, що цей персонаж-епонім, в якому навряд ми можемо бачити когось іншого, ніж вождя, був імміґрантом, не обов’язково свідчить про те, що й усі його піддані були за своїм народженням не місцевими. Хто нам скаже, скільки серед тих бідолах, з чиєї праці годувалися сеньйор Астайн із Аттентота в Ko або сеньйор Тофі з Тауторпа в Йоркширі, до прибуття цих панів уже, від батька до сина, жили на землі, яку вони поливали своїм потом? Особливо слушними ці міркування видаються в тому випадку, коли у здвоєній назві, перший елемент якої, як ми бачили в попередніх прикладах, був чужоземного походження, другий, навпаки, належав до тубільної мови, — немає підстав сумніватися, що ті люди, які, говорячи про землю сеньйора Гакона, називали її Гаконвіль, забули мову завойовників або, ймовірніше, ніколи нею й не користувалися.





III. ЛЮДСЬКИЙ ВНЕСОК: ЯКІ ВИСНОВКИ МОЖНА ЗРОБИТИ З АНАЛІЗУ ПРАВА ТА СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ


У юридичній сфері так само не всі свідчення мають однакову вагу. Вплив жменьки чужоземних правителів може достатньо переконливо пояснити наявність деяких запозичених елементів. Оскільки в підкореній Англії правосуддя чинили ярли, вони привчили своїх підданих, навіть англійців, називати закон словом, яке було звичним для людей, що прибули з-за моря: lagu, law. Вони поділили окуповані ними території на округи, як то робилося на Півночі: wapentakes, riding. Заморські вожді запровадили цілком нове право. Десь у 962 p., після перемог королів Вессексу, один із них, Едґар, заявив: «Я хочу, щоб у данців світське право й далі регулювалося згідно з давнім добрим звичаєм» 46. І справді, графства, які колись Алфред мусив віддати вікінгам, здебільшого залишалися, аж до дванадцятого сторіччя, об’єднаними під спільною етикеткою «країни данського закону» (Danelaw). Але регіон, що мав таку назву, простягався набагато далі поза межі, в яких топоніміка відкриває наявність густого скандинавського населення. Річ у тому, що на кожній території закони встановлювалися великими місцевими юридичними асамблеями, де можновладці, навіть /66/ якщо вони були іншого походження, аніж людський загал, мали право вирішального голосу. Хоч у Нормандії вірний слуга протягом певного часу позначався завезеним із-за моря словом dreng, хоч, із другого боку, мирове законодавство досі зберігає там на собі скандинавський відбиток, ці пережитки належать до тих, які не дозволяють зробити якісь певні висновки про масштаби імміграції: тому що повсякденна мова розвивалася лише у вузькому колі людей, а суспільний лад був, за самою своєю сутністю, справою володаря 47. А загалом, за винятком, як ми побачимо пізніше, кількох особливостей, що мали стосунок до ієрархії військових класів, норманське право дуже швидко втратило все своє первісне етнічне забарвлення. Звичайно ж, сама концентрація влади в руках дюків, які досить рано побажали прилучитися до звичаїв високої французької аристократії, створювала набагато сприятливіші умови для юридичної асиміляції, ніж, як у Дейнло, подрібнення влади.

І в тому, і в тому випадку, щоб оцінити глибинні наслідки скандинавського вторгнення, ліпше розглядати структуру менших угруповань, що не виходять за межі провінції або графства: структуру англійських бурґів, кілька з яких, таких як Лестер або Стемфорд, довго зберігали вірність правовим традиціям воїнів та купців, які були запроваджені в момент вторгнення; структуру невеличких сільських громад — передусім у Нормандії, але й у Англії.

Сукупність земель, які належали одному селянському господарству, називалася в середньовічній Данії bol. Це слово вікінги завезли й у Нормандію, де згодом воно було використане в назвах місцевостей або змістило свій смисл, ставши означати обгороджену ділянку із садом, городом та сільськогосподарськими будівлями. На Каенській рівнині та у великій частині Дейнло одним і тим самим терміном позначається ділянка землі, яка складається з кількох видовжених грядок, розташованих паралельно: delie — тут, dale — там. Такий незвичайний збіг у назвах між двома територіями, які не мають між собою прямого зв’язку, можна пояснити тільки спільним етнічним впливом. Провінція Ko відрізняється від сусідніх французьких регіонів лише особливою формою своїх полів, що мають форму приблизних квадратів і розташовані досить безладно; ця своєрідність наводить на думку про те, що тут було внесено певні зміни в систему обробітку землі вже після заселення навколишніх територій. У «данській» Англії відбувся справжній переворот, коли первісну одиницю земельної площі, hide, замінили іншим, меншим еталоном, так званим charmée  48. Чи кілька вождів, задоволених із того, що посіли над селянами, народженими на цій землі, місце їхніх колишніх панів, змогли б знайти в собі бажання чи силу перемінити в такий спосіб убогу лексику полів і радикально перекроїти межі?

Більше того. Соціальні структури Дейнло й Нормандії мають одну спільну характеристику, яка свідчить про глибоку спорідненість інституцій. Кріпосна залежність, яка на решті територій Північної Франції прив’язувала пана до його «людей» такими міцними й таки-/67/ми суворими спадковими узами, була зовсім невідома в норманських селах, а якщо, можливо, вона й почала формуватися, до Роллона, то цей розвиток було раптово зупинено. Так само й у Північній та Північно-Східній Англії селяни тривалий час були звільнені від багатьох повинностей. Серед дрібних хліборобів багато хоч і підлягали, в загальному плані, панським судам, проте мали статус цілком вільних людей; вони могли за своїм бажанням змінити пана; в усіх випадках вони мали право зберегти за собою свою землю, якщо їм цього хотілося, й загалом їхні обов’язки були менш тяжкими й краще визначеними, аніж ті, які мусили виконувати декотрі з їхніх сусідів, яким пощастило менше, або більшість бідняків, що населяли не «данські» землі.

Ми точно знаємо, що в добу вікінгів панський (сеньйоріальний) режим був абсолютно невідомий скандинавським народам. Та коли б ішлося про завойовників, які, будучи нечисленними, прагнули б лише до того, щоб жити з праці підкорених народів, то чи доцільно було б їм відмовитися утримувати їх у стародавній залежності? Та оскільки завойовники принесли у свої нові інституції свої традиційні звичаї селянської незалежності, то це може свідчити тільки про те, що підкорені землі були заселені ними значно густіше; адже не для того щоб потрапити в майже рабську залежність від панів, невідому на їхній батьківщині, прийшли шукати собі щастя в таку далеч прості воїни, які тепер замість списа бралися за плуга або мотику. Проте не випадає сумніватися, що досить скоро нащадки перших прибульців неминуче мали прийняти деякі з тих умов залежного існування, які нав’язували їм нові обставини. Вожді-переселенці намагалися наслідувати плідний приклад своєї рівні з іншої раси. В аналогічному напрямку діяла й церква, що жила переважно на сеньйоріальні прибутки, які мала зі своїх земель. Але впродовж довгих сторіч залежність селян від своїх панів залишалася там менш тяжкою і менш загальною, ніж деінде.

Таким чином, усе приводить нас до одного висновку. Немає нічого більш хибного, як уявляти собі скандинавських переселенців усіх однаково як такий собі клас вождів на зразок «французьких» соратників Ґійома Завойовника. Безперечно, що в Нормандії, як і в Північній та Північно-Східній Англії висадилися з нордичних кораблів чимало воїнів-селян, таких, як ті, котрі зображені на шведській стелі. Заселяючи іноді території, захоплені в колишніх жителів, або землі, покинуті біженцями, а іноді території, що лежали в проміжках давно заселених земель, ці колоністи були достатньо численні, щоб заснувати цілком нові села або перейменувати давні, щоб поширити навкруг себе свою лексику й свою ономастику, щоб модифікувати в кількох вельми важливих пунктах методи селянського господарювання й навіть внести кардинальні зміни в усю структуру селянських громад, уже й так збурених і розвалених чужоземним вторгненням.

Водночас у Франції скандинавський вплив був загалом менш сильний і, за винятком сільського життя, яке є за своєю природою /68/ консервативним, виявився менш тривалим, аніж на англійській землі. Та й археологічні знахідки підтверджують висновки, зроблені раніше на підставі інших міркувань. Незважаючи на прикру недостатність виявленого матеріалу, ми не можемо сумніватися в тому, що нордичне мистецтво залишило в Нормандії значно менше слідів, ніж у Англії. Кілька причин пояснюють ці контрасти. Менша протяжність французького регіону, який був скандинавізований, зробила його більш проникним для зовнішніх впливів. Набагато різкіше виявлена антитеза між цивілізацією автохтонною та цивілізацією імпортованою самим тим фактом, що вона не сприяла обмінам між однією й другою, підштовхнула до асиміляції в її чистому і простому вигляді ту з двох, яка була менш резистентною. Цей край, імовірно, був завжди густіше заселений; внаслідок цього, окрім як у Румуа та в Ko, що були жахливо спустошені, тут збереглося значно більше тубільних громад, які, після вторгнення, залишилися там, де були. І нарешті, завойовники прибули сюди лише кількома хвилями, що набігли в досить короткому часовому проміжку, — тимчасом як у Англії послідовні хвилі припливу накочувалися протягом більше як двох століть, — а тому розселилися тут, навіть пропорційно до захопленої території, в значно меншій кількості.





IV. ЛЮДСЬКИЙ ВНЕСОК: ЗВІДКИ ПРИЙШЛИ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ?


Отже, мало місце більш або менш густе заселення певних європейських територій вихідцями з Півночі — це так. Але з яких саме регіонів Півночі вони прийшли? Провести таке розрізнення не завжди було просто навіть для сучасників тих подій. Люди, які розмовляли різними скандинавськими діалектами, тоді ще легко розуміли один одного, й перші ватаги, здебільшого складені з авантюристів, що об’єдналися для грабунку, були, мабуть, дуже змішаними. А тим часом різні народи мали кожен власні традиції, і завжди живе відчуття своєї національної індивідуальності, яке вони мали, мірою того як утворювалися та зміцнювалися на їхній батьківщині великі королівства, либонь, ставало усе гострішим і гострішим. На полях завоювань після успішних воєн стали входити в суперечність інтереси данців і норвежців. Можна було бачити, як ці брати-вороги спочатку не змогли поділити між собою Гебридські острови, потім зчепилися за невеличкі королівства Ірландського узбережжя, за королівство Йорк, а в П’ятьох Бурґах данські гарнізони покликали собі на допомогу проти ворожого війська англійського короля Вессексу 49. Цей партикуляризм, який іноді опирався на досить глибокі відмінності в етнічних звичаях, робить ще більш нагальною потребу вміти визначити точне походження завойовників, які засновували те чи те поселення.

Як ми вже бачили, певна кількість шведів прийшли завойовувати Англію під проводом короля Кнута. Інші з них брали участь у гра-/69/бунках на територіях франкських держав: як отой Ґудмар, про чию загибель «далеко на Заході, в Ґаллії» повідомляє кенотаф у провінції Седерманланд 50. Проте більшість їхніх співвітчизників віддали перевагу іншим шляхам: східні або південні береги Балтики були надто близькими, здобич, яку обіцяли торговельні каравани на руських річках, надто спокусливою, щоб не манити їх до себе передовсім. Добре знайомі з морським шляхом, який лежав побіля північного узбережжя Британії, норвежці склали найбільший контингент у колонізації архіпелагів, розкиданих по цьому периметру, а також у заснуванні поселень на території Ірландії. Більшою мірою саме звідти, а не зі Скандинавського півострова, вирушили вони на завоювання Англії. Це пояснює той факт, що вони були майже єдиними загарбниками, які заселили графства західного узбережжя, від затоки Солвей аж до Ді. Глибше на суходолі можна ще виявити їхні сліди, відносно численні, на заході Йоркширу, набагато менше їх на решті території цього графства та навколо П’ятьох Бурґів. Але тут вони зустрічаються вже впереміш із поселеннями данців, які в цій змішаній зоні були набагато численнішими, ніж норвезькі. Очевидно, що більшість іммігрантів, які оселилися на англійській землі, належали до цього найпівденнішого зі скандинавських народів.

Що стосується Нормандії, то тут наративні джерела є, на жаль, дуже вбогими. А ще гірше те, що вони часто суперечать одне одному: тоді як самі дюки заявляють про своє начебто данське походження, одна норвезька сага називає Роллона норвежцем. Залишається дослідити, що говорить про це топоніміка та сільськогосподарські звичаї; обидві ці теми ще далеко не досить досліджені. Присутність данських елементів видається незаперечною; так само не випадає сумніватися й у тому, що були тут і люди з півдня Норвегії. В яких пропорціях? І в якому географічному розподіленні? Про це сьогодні неможливо стверджувати щось певне; і якщо я зважуся вказати на те, що такі очевидні контрасти між землями в провінції Ko, з одного боку, та землями Каенської рівнини, з другого, можна, в кінцевому підсумку, звести до різниці в населенні, — адже безладно розкидані поля в Ko скидаються на поля Норвегії, а видовжені поля Бессена на поля Данії, — я ризикую висунути цю гіпотезу, все ще дуже слабеньку, лише тому, що хочу донести до читача думку, яка мені дуже дорога: нагадати йому, аби він завжди пам’ятав про те, що історія досі ховає в собі всі чари ще незавершених археологічних розкопок.





V. ЧОГО НАВЧАЄ НАС РОЗГЛЯНУТИЙ ВИЩЕ ПЕРІОД ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ


Те, що жменька розбійників, які отаборилися на одному з провансальських пагорбів, змогла протягом майже століття сіяти паніку на всій території величезного гірського масиву й наполовину перетяти кілька з найбільш життєвих доріг християнського світу; те, що протягом ще тривалішого часу невеличким ватагам степових вершників бу-/70/ло дозволено безкарно грабувати Захід, перетинаючи його з краю в край; те, що з року в рік, від Людовіка Благочестивого до перших Капетінґів, а в Англії навіть довше, до епохи Ґійома Завойовника, нордичні кораблі, нічого не боячись, висаджували на береги Германії, Ґаллії та Британії банди лютих грабіжників; те, що, аби умиротворити цих розбійників, хоч би кими вони були, доводилося сплачувати їм величезні викупи, а найстрахітливішим із них, у кінцевому підсумку, віддати чималі території — усі ці факти видаються вкрай неймовірними. І як ото розвиток хвороби відкриває лікареві таємниці життя людського організму, так і переможний поступ великого лихоліття набуває в очах історика значення такого собі симптому.

Саме морем сарацини Френе одержували свої підкріплення; його хвилі приносили кораблі вікінгів до тих земель, на яких вони призвичаїлися чинити грабунок. Перетнути морські шляхи, якими ходили завойовники, було б найпевнішим засобом запобігти їхнім бандитським наскокам. Про це свідчать успіхи іспанських арабів, які закрили для скандинавських піратів південні води; а згодом і перемоги флоту, побудованого нарешті королем Алфредом; а в одинадцятому сторіччі — очищення Середземного моря, яке здійснили італійські міста. Так от, принаймні на початку, командування військовими силами християн виявляло щодо цього майже цілковиту безпорадність. Хіба ж володарі цього Провансальського узбережжя, де сьогодні тулиться стільки рибальських сіл, не просили допомоги в далекого грецького флоту? Не посилаймося на те, що тодішні європейські монархи не мали військових кораблів. Мистецтво кораблебудування перебувало тоді на такому рівні, що, безперечно, досить було б реквізувати рибальські та купецькі судна й удосконалити їх, найнявши для цього лише кількох конопатників; матросів можна було б набрати з яких завгодно приморських країн. Але Захід, як здається, не мав тоді ані найменшого досвіду в тому, що стосувалося моря, і ця дивовижна неспроможність — це далеко не найменш несподіване відкриття з тих, які нам пропонує історія інвазій. На узбережжі Провансу міста, які колись, за римського панування, стояли на берегах заток, тепер відсунулися вглиб суходолу 51. Алкуїн у своєму листі, якого він написав королю та вельможам Нортумбрії після першого вторгнення норманів, які пограбували Ліндісфарне, сказав таке, що можна тільки дивом подивуватися: «Ніколи, — пише він, — я не повірив би в можливість подібного морського переходу» 52. А йшлося ж тільки про те, щоб перетнути Північне море! Коли, майже через століття, Алфред вирішив зітнутися з ворогом у його власній стихії, він мусив набрати частину своїх матросів у Фризії, жителі якої давно спеціалізувалися в ремеслі, майже забутому їхніми сусідьми, каботажного плавання понад північним узбережжям. А плавання в ближньому морі було по-справжньому організоване лише його правнуком Едґаром (959 — 975 pp.) 53. Ґаллія забарилася ще надовше, перш ніж зважилася виглянути у відкрите море з-поза своїх скель та піщаних дюн. Не випадково, що у своїй найважливішій частині словник французьких /71/ морських термінів, принаймні на західному узбережжі, утворився пізно і складений зі слів, запозичених або в скандинавів, або в самих же таки англійців.

Коли ж сарацинські або норманські банди проникали на суходіл, їх, як і орди угрів, було надзвичайно важко зупинити. Поліційну охорону легко налагодити там, де люди живуть близько одне від одного. А в ті часи, навіть у регіонах, найсприятливіших для життя, населення, за нашими сьогоднішніми мірками, мало надзвичайно низьку густоту. Повсюди були безлюдні території, ланди, ліси, які давали змогу нападникам пересуватися непоміченими й з’являтися зненацька. Ті самі болотяні хащі, які одного дня приховали втечу короля Алфреда, могли так само добре маскувати наближення завойовників. Одне слово, перешкоди тоді були тими самими, з якими нещодавно зіткнулися наші офіцери, коли намагалися налагодити охорону безпеки на марокканських кордонах або в Мавританії. Й вони були вдесятеро більшими — це зрозуміло само собою — через відсутність будь-якої вищої влади, спроможної контролювати ті великі території.

Ні сарацини, ні нормани не були озброєні краще, аніж їхні супротивники. Найліпші мечі, знайдені в могилах вікінгів, мають марку франкського виробництва. Це так звані «мечі Фландрії», про які так часто говориться в скандинавських леґендах. Ті ж таки тексти охоче покривають голови своїх героїв «валлійськими шоломами». Степові вершники та мисливці, угри, певно, краще їздили на конях, а передовсім, краще стріляли з лука, ніж воїни Заходу; та, попри це, вони були кілька разів переможені у відкритих битвах. І якщо завойовники мали воєнну перевагу, то вона була не так технічною, як соціальною. Як пізніше монголи, угри були підготовлені до війни самим стилем свого життя. «Коли дві сторони рівні за своєю кількістю та силою, то перемогу здобуває та, яка більше звична до кочового життя». Це спостереження належить арабському історикові Ібн-Халдунові 54. У стародавньому світі воно мало майже універсальну істинність; принаймні до того дня, коли осілі народи змогли мобілізувати собі на допомогу ресурси вдосконаленої політичної організації та зброї, виготовленої за останніми досягненнями науки. Бо кочовик завжди «народжується» воїном, він завжди готовий виступити в похід зі своїм конем, своїм спорядженням, своєю провізією; він уміє також користуватися стратегічним інстинктом простору, якого не знають народи осілого способу життя. Що ж до сарацинів, а надто до вікінгів, то їхні ватаги від самого свого початку формувалися для війни. Що могли вдіяти проти цих нещадних і професійно навчених вояків загони імпровізовано й поквапно скликаного з усіх чотирьох сторін уже окупованої країни народного ополчення? Порівняйте, з розповідей у англійських хроніках, рухливість данської армії з незграбною вайлуватістю англосаксонського вкрай неповороткого війська, солдатів якого можна було примусити воювати лише в тому випадку, якщо завдяки системі перезмін кожен чоловік мав регулярну можливість повертатися до праці на своєму полі. Ці контрасти, /72/ правду кажучи, були особливо відчутними на початку. Мірою того як вікінги перетворювалися на колоністів, а мадяри, оселившись на Дунаї, — на селян, нові турботи стали на заваді їхній мобільності. А втім, хіба Захід, зі своєю системою ленів або феодів, не створив також на світанку своєї історії цілий клас професійних воїнів? Неспроможність цього механізму, створеного для війни, протягом усього вказаного періоду, організувати справді ефективний опір нападникам переконливо свідчить про притаманні йому внутрішні вади.

То були справді професійні воїни — але чи погоджувалися вони воювати? «Усі втікають», — писав десь у 862 р. чи трохи пізніше чернець Ерментер 55. Справді-бо, навіть у цих людей, досконало натренованих для війни, перші завойовники, мабуть, пробудили відчуття панічного страху, який просто паралізує людину, що примушує згадувати розповіді етнографів про те, як утікають, мовби збожеволівши від жаху, від першого-ліпшого чужинця деякі первісні племена, що в усіх інших випадках відзначаються надзвичайною войовничістю 56: хоробрі перед лицем знайомої небезпеки, грубі душі, як правило, неспроможні встояти перед чимось несподіваним і таємничим. Зверніть увагу, з яким тривожним акцентом розповідає чернець монастиря Сен-Жермен-де-Пре через якийсь час після тієї події про норманські кораблі, що піднялися по Сені у 845 p.: «Про щось таке ніколи не чувано й ніким ніколи не розповідалося, навіть не читано про щось подібне в книжках» 57. Ця емоційна стурбованість підживлювалася атмосферою леґенди й апокаліпсису, яка омивала мізки. «Схоже на те, — повідомляє нам Ремі Оксер, — що в уграх безліч людей упізнали народи Ґоґа й Маґоґа, провісників появи Антихриста» 58. Сама думка про те, універсально розповсюджена, що ці страшні випробування були карою Божою, примушувала схиляти голову. Листи, які Алкуїн надіслав до Англії після нещастя під Ліндісфарне, є не чим іншим, як закликами до доброчесності й покаяння; про організацію опору — там жодного слова. Приклади особливо панічного боягузтва датуються здебільшого найдавнішим періодом. Згодом люди трохи оговталися від першого неусвідомленого страху.

Суть істини полягає в тому, що вожді були набагато більш схильні битися, якщо йшлося про їхнє життя або їхнє добро, ніж методично організувати оборону й — за кількома винятками — усвідомити зв’язок між інтересом особистим і інтересом загальним. Ерментер не помилявся, коли серед причин, які сприяли перемогам скандинавів, він поміщав поруч із слабкодухістю та приголомшеністю християн їхні «чвари». Адже король однієї з італійських держав був увійшов до спілки зі страхітливими бандитами Френе; а інший король ще однієї італійської держави, Беренджер Перший, узяв до себе на службу угрів, а король Аквітанії Пепін Другий — норманів; а парижани у 885 р. нацькували вікінгів проти Бурґундії; а місто Ґаета, яке тривалий час перебувало в союзі із сарацинами Монте-Ардженто, лише за землі та золото погодилося надати свою підтримку Лізі, утвореній, щоб прогнати розбійників: ці епізоди, разом із багатьма іншими, про-/73/ливають невблаганне світло на тодішню спільнотну ментальність. Чи, попри всі ці випадки, намагалися європейські суверени стати до боротьби? Дуже часто подібні спроби закінчувалися так, як закінчилася спроба Людовіка Третього, який, побудувавши замок на Еско, щоб перетяти шлях норманам, «не зміг знайти жодної людини, яка погодилася б охороняти його». Не було, либонь, такого королівського війська, про яке не можна було б сказати принаймні те, що сказав одного разу, певно, не без нотки оптимізму, один паризький чернець про паризьке ополчення 845 p.: «З тих воїнів, яких було скликано, прийшло чимало, але не всі» 59. Та, безперечно, найпромовистішим прикладом є приклад Оттона Великого, який, будучи наймогутнішим серед монархів свого часу, так і не спромігся зібрати бодай невеличке військо, щоб узяти штурмом Френе й покінчити з тією ганьбою. Якщо в Англії королі Вессексу, аж до свого остаточного краху, відважно й досить ефективно воювали проти данців, якщо в Германії Оттон домігся успіхів у війні з уграми, то в цілому на континенті єдиний справді успішний опір нападникам чинили регіональні власті, які, будучи сильнішими за королівства, бо перебували ближче до людського матеріалу й менше плекали широкі амбіції, поступово конституювалися на попелі дрібних маєтностей.

Хоч би яким багатим на плідні висновки було вивчення останніх інвазій, ми не повинні допустити, щоб ці міркування приховали від нас ще значущіший факт, а саме: припинення тих інвазій. Доти грабіжницькі наскоки розбійницьких орд і ватаг, що приходили ззовні, та великі переселення народів утворювали реальну інтригу історії Заходу, як це було й у всіх інших частинах світу. Опісля Захід став жити зовсім іншим життям. Згодом ані монголи, ані турки не змогли досягти чогось більшого, як злегка порушити його кордони. Безперечно, що чвари триватимуть і далі; але тепер вони клекотітимуть у закритій посудині. Внаслідок чого виникнуть умови для значно стабільнішого культурного й соціального розвитку, що не буде ані розколотий якимсь зовнішнім нападом, ані затоплений чужою людською повінню. Подивіться, для контрасту, на долю Індокитаю, де в чотирнадцятому сторіччі блискуча цивілізація шамів і кхмерів обвалилася під ударами аннамських та сіамських завойовників. А насамперед погляньте на значно ближчу до нас Східну Європу, на яку до новітніх часів накочувалися орди степовиків і турків. Замисліться бодай на хвилину, якою була б доля Русі, коли б не половці та монголи. Є всі підстави думати, що ця дивовижна недоторканість, привілей якої ми поділяємо хіба що з Японією, стала одним із фундаментальних чинників європейської цивілізації в найглибшому, в найточнішому значенні цього слова. /74/










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.