Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Марк Блок. Феодальне суспільство. — К., 2001. — С. 74-136.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Книга друга

УМОВИ ЖИТТЯ І МЕНТАЛЬНА АТМОСФЕРА



Розділ 1. МАТЕРІАЛЬНІ УМОВИ ТА ЕКОНОМІЧНА ТОНАЛЬНІСТЬ




I. ДВІ ФЕОДАЛЬНІ ДОБИ


Система інституцій, яка управляє суспільством, може бути пояснена, в кінцевому підсумку, лише через пізнання людського середовища в усій його повноті. Бо хоч ми й не можемо працювати без робочих гіпотез, що примушують нас виокремлювати в істоті з плоті й крові такі фантоми, як homo œconomicus, philosophicus, juridicus, але їх можна застосовувати тільки в тому разі, якщо не дозволяти собі бути ними ошуканим. Ось чому попри те що в цій самій серії публікуються інші томи, присвячені різним аспектам середньовічної цивілізації, мені не здається, що наявність описових досліджень, здійснених під іншими кутами зору, аніж наше, може звільнити нас від необхідності нагадати тут про фундаментальні характеристики історичного клімату, в якому існував європейський феодалізм. Мабуть, така необхідність усе-таки є, але, описуючи ці характеристики майже на початку нашої книжки, ми аж ніяк не маємо на думці постулювати якусь ілюзорну першість, я не знаю, яку вже послідовність або чітко визначений порядок фактів, що будуть тут коротко викладені. Коли йдеться про зіставлення двох окремих феноменів, які належать до двох різних серій, — наприклад, певний розподіл густоти населення зіставляється з певними формами юридичних груп, — звичайно ж, постає делікатна проблема причини та наслідку. Якщо ж, натомість, упродовж еволюції, що триває іноді сотні років, ми зведемо докупи два ланцюжки феноменів, за своєю природою не подібних, а потім скажемо: «Ось поцейбіч усі причини; а потойбіч — усі наслідки», то важко уявити щось безглуздіше, аніж подібна дихотомія. Хіба суспільство, як і дух, не сплітається з одвічних взаємодій? Водночас усяке дослідження має свою власну вісь. Точки завершення з погляду інших досліджень, інакше центрованих, аналізу економіки або ментальності, можуть бути для історика соціальної структури відправними точками.

В цій попередній картині свідомо обмеженого об’єкта неминуче може бути збережене тільки істотне й таке, що найменш піддається сумніву. Один умисний пропуск заслуговує тут, більш за інші, на кілька слів пояснення. Чудовий мистецький розквіт феодальної ери, принаймні з одинадцятого сторіччя, в очах нащадків не є лише тією славою цієї епохи людства, яка тривала найдовше. Він правив тоді за мову для найвищих форм релігійного світосприймання, а ще сприяв /75/ тому характерному взаємопроникненню священного й світського, що, наприклад, залишило по собі такі наївні свідчення, як деякі фризи та капітелі церков. Він був також, дуже часто, ніби притулком для цінностей, які десь-інде не змогли себе виразити. Стриманість, на яку епопея була цілком неспроможна, треба шукати в романській архітектурі. Строгість розуму, якої нотарі, у своїх хартіях, ніколи не могли досягти, керувала працею будівничих, які споруджували склепіння. Але зв’язки, які поєднують пластичне вираження з іншими аспектами тієї або тієї цивілізації, ще дуже мало досліджені, нам вони здаються надто складними, надто схильними до затримок або відхилень, аби ми не дійшли висновку, що треба обминути тут проблеми, порушені зв’язками, такими тонкими й невідчутними, та суперечностями — на перший погляд такими приголомшливо разючими.

Було б, одначе, великою помилкою розглядати феодальну цивілізацію як такий собі суцільний блок у часі. Безперечно, що ціла низка дуже глибоких і дуже загальних перетворень сталися десь близько середини одинадцятого сторіччя — вони були спричинені або вможливлені припиненням останніх інвазій, але, відбувшись унаслідок цього Грандіозного факту, вони разом із тим відстали від нього на кілька генерацій. Звичайно ж, то був не різкий злам, а тільки зміна орієнтації, яка попри неминучі зміщення та розбіжності залежно від того, в яких країнах вона відбувалася і про які явища йшлося, модифікувала одну за одною всі криві на графіку соціальної активності. Тобто ми мали дві «феодальні» доби, послідовно розташовані в часі, з дуже різними тональностями. Далі ми спробуємо віддати належне не лише спільним характеристикам, а й контрастам, що були притаманні цим двом фазам.





II. ПЕРША ФЕОДАЛЬНА ДОБА: НАСЕЛЕННЯ


Ми не можемо й ніколи не зможемо виразити в цифрах, нехай навіть приблизно, яким було населення наших країн протягом першої феодальної доби. До того ж існували, безперечно, великі регіональні відмінності, постійно акцентовані перемінами в інтенсивності соціальних проблем і тривог. На відміну від справжньої пустелі, яка на іберійських високогір’ях позначила на кордонах християнського та ісламського світів безмежні обшири справжньої по тап’s land *, на відміну навіть від давньої Германії, де повільно стулялися провалини, утворені міграціями попередньої доби, сільська місцевість Фландрії або Ломбардії справляла враження відносно сприятливих зон. Та хоч би якою була важливість цих контрастів, як і їхнього впливу на всі аспекти цивілізації, фундаментальною характеристикою тієї доби залишається універсальне й глибоке падіння демографічної кривої.



* Нічийна земля (англ.).



Людей на всій території Європи було тоді набагато менше, аніж ми бачимо їх там не лише в часи, що настали після /76/ вісімнадцятого сторіччя, а й у часи після сторіччя дванадцятого, та й, за всією видимістю, населення в провінціях, що колись входили до складу Римської держави, було значно рідшим, аніж у епоху розквіту імперії. Навіть у містах, найзначніші з яких нараховували не більш як по кілька тисяч душ, поміж будинками повсюди тяглися пустирища, сади й навіть поля та пасовища.

Ця мала густота населення ускладнювалася ще й дуже нерівномірним його розподілом. Немає підстав сумніватися, що фізичні умови, як і суспільні звичаї, у своєму поєднанні, спричиняли велике розмаїття в заселеності сільської місцевості. Іноді родини або принаймні декотрі з них будували свої житла далеко одна від одної з таким розрахунком, щоб будинок стояв у центрі земельної ділянки, яка їм належала: так, наприклад, було в провінції Лімузен. Іноді ж, навпаки, як у Іль-де-Франсі, вони тиснулися, майже всі, в селі. Проте в загальному плані тиск властей, а передусім турбота про власну безпеку перешкоджали надто великому розсіянню. Безлад, який панував упродовж високого середньовіччя, примушував людей часто збиратися докупи. У тих скупчених містах і селах люди жили пліч-о-пліч. Але між ними лежали великі безлюдні території, яких було дуже багато. Навіть орної землі, з якої село добувало собі харчі на прожиток, треба було, пропорційно до кількості жителів, значно більше, аніж у наші дні. Бо сільське господарство тоді пожирало великі простори. На полях, які були не досить глибоко скопані чи розорані і яким, до того ж, завжди бракувало добрив, колоски наливалися дрібненькі й ніколи не росли густо. Ніколи не було так, щоб уся округа була засіяна. Найудосконаленіші системи сівозміни вимагали, аби щороку половина або третина орної землі залишалася під паром. А часто бувало, що ділянки засівалися без чіткої послідовності, земля була під паром надто довго, тобто бур’яни одержували у своє розпорядження більше часу, аніж сільськогосподарські культури; в таких випадках засіяне поле було тільки тимчасовою й недовговічною перемогою над цілиною. Таким чином у самому лоні обробленої землі природа знову й знову намагалася взяти гору. А поза полями, оточуючи їх, проникаючи в них, тяглися безконечні ліси, чагарники та ланди, неозорі дикі території, де людина рідко бувала повністю відсутньою, але де вона блукала лише в тих випадках, коли зважувалася на тривалу розлуку з до себе подібними, — в ролі вугляра, пастуха, пустельника або розбійника.





III. ПЕРША ФЕОДАЛЬНА ДОБА: ЗВ’ЯЗОК МІЖ ЛЮДЬМИ


Спілкування між людськими групами, що були настільки розсіяні, наражалося на багато труднощів. Крах імперії Каролінґів призвів до загибелі останньої влади, достатньо розумної, щоб потурбуватися про здійснення робіт громадського призначення, достатньо сильної, щоб реалізувати принаймні деякі з них. Навіть стародавні римські дороги, споруджені не так міцно, як іноді собі уявляють, /77/ руйнувалися через відсутність належного догляду. Мости, що їх давно не лагодили, стали небезпечними для проїзду, і їх було недосить. Додайте сюди відсутність безпеки, підсилену депопуляцією, якої вона ж таки почасти була причиною. Який подив пережили у 841 р. придворні короля Карла Лисого, коли цей монарх прийняв у себе в Труа посланців, що привезли йому з Аквітанії королівські прикраси: так мало людей, обтяжених таким дорогоцінним вантажем, змогли перетнути без перешкод такі широкі простори, які кишіли грабіжниками! 60 Англосаксонський літопис дивується значно менше, коли розповідає, як у 1061 р. один з найбільших баронів Англії, граф Тостіґ, був зупинений і пограбований жменькою бандитів перед самою брамою Рима.

Порівняно з тим, що нам пропонує сучасний світ, швидкість людських переміщень у ті часи видається дуже малою. Проте вона не була тоді значно меншою, аніж та, з якою люди пересувалися аж до кінця середніх віків, ба навіть майже до початку вісімнадцятого сторіччя. На відміну від того що ми спостерігаємо сьогодні, вона була тоді найбільшою на морі, і то значно більшою, аніж на суходолі. Пройти від 100 до 150 кілометрів за день не було для корабля якимсь надзвичайним рекордом: у тому, звісно, випадку, якщо вітер не був надто несприятливим. Денний перехід по суходолу становив, мабуть, кілометрів тридцять-сорок. Це в тому випадку, коли подорожнього не змагала гарячкова нетерплячка — з такою швидкістю пересувалися, скажімо, купецький караван, великий сеньйор, який мандрував від замку до замку, від абатства до абатства, зі своїм багажем та збройною охороною. Кур’єр або жменька рішучих людей, напружуючи всі сили, могли здолати удвічі довшу відстань, а то й більше. Лист, якого написав Григорій Сьомий у Римі 8 грудня 1075 p., був доставлений у Ґослар, біля підніжжя Гарца, 1 січня наступного року; кур’єр, який його віз, долав, по прямій лінії, близько 47 кілометрів у день, а насправді, мабуть, набагато більше. Щоб пересуватися, не надто втомлюючись і не надто повільно, треба було їхати верхи або в екіпажі — кінь або мул не тільки долали відстань швидше, аніж людина; вони також краще пристосовувалися до пагористої та болотяної місцевості. Звідси сезонні перерви багатьох зв’язків і не так через погану погоду, як через відсутність корму для коней. Гінці (missi) імперії Каролінґів не здійснювали своїх подорожей доти, доки не виросте трава на луках 61. Тим часом, як і сьогодні в Африці, досвідчений пішохід міг подолати за кілька днів навдивовижу довгі дистанції і, звичайно ж, він був спроможний долати певні перешкоди набагато успішніше, ніж верхівець. Саме за допомогою бігунів Карл Лисий, готуючись у другий похід на Італію, мав намір забезпечити зв’язок через Альпи з Ґаллією 62.

Погані й небезпечні дороги та стежки, проте, не були безлюдними. Якраз навпаки. Там, де транспортне сполучення погане, людина з більшою готовністю йде до речі, аніж влаштовує так, щоб річ прийшла до неї. Головне, що жодна інституція, ніяка техніка не мог-/78/ли замінити персональний контакт між людськими створіннями. Неможливо було правити державою з глибини палацу: щоб утримати країну, не було іншої ради, як мандрувати по ній безперевно, в усіх напрямках. Королі першої феодальної доби буквально вбивали себе поїздками. Так, наприклад, протягом одного року, який нічим особливо не був відзначений — ідеться про рік 1033 — імператор Конрад Другий послідовно проїхав від Бурґундії до польського кордону, а звідти — до Шампані, щоб нарешті від Шампані повернутися в Лаузіц. Барон, зі своїм почтом, безперервно переїздив від одного свого маєтку до іншого. І це робилося не тільки для того, аби краще їх доглянути. Вельможа мусив їхати у свої володіння, щоб на місці спожити продукцію, перевозити яку до спільного центру було незручно, а також дорого. Жоден купець не знався з посередниками, на яких він міг би перекласти турботу купівлі й продажу, до того ж він ніколи не був певен, що знайде десь у одному місці достатню кількість покупців, щоб забезпечити собі прибуток, а тому він перетворювався на коробейника, брав ноги на плечі й мандрував у пошуках свого купецького щастя через гори й долини. Прагнучи вкусити плодів науки або віддатися аскезі, молодий клірик мусив бити ноги, блукаючи по Єропі в пошуках жаданого навчителя: Жербер д’Орійяк вивчав математику в Іспанії, а філософію — в Реймсі; англієць Етьєн Гардінґ знайшов свій ідеал монастирського життя в Бурґундському абатстві Молезм. Ще до нього святий Евд, майбутній абат Клюні, обходив усю Францію в надії знайти обитель, у якій люди жили б за правилами.

Також, попри давнє вороже ставлення бенедиктинського закону до «волоцюг», поганих ченців, які «без кінця блукають світом», усе в церковному житті сприяло цьому кочовому способу життя: міжнародний характер церкви; застосування латини як спільної мови між священнослужителями та освіченими ченцями; зв’язки між монастирями; розпорошеність їхніх територіальних володінь; і нарешті, «реформи», які, вряди-годи потрясаючи цей великий церковний організм, перетворювали місця, які першими переймалися новим духом, водночас на вогнища приваби, куди люди сходилися з усіх сторін, щоб навчитися добрих правил, і тими центрами випромінювання нових ідей, звідки на всі сторони розходилися палкі зелоти на завоювання католицького світу. Скільки чужоземців були в такий спосіб прийняті в Клюні! Скільки клюнійських ченців роями розлетілися до чужих країн! За Ґійома Завойовника майже всі діоцези, майже всі великі абатства Нормандії, на які почали накочуватися перші хвилі «григоріанського» пробудження, були очолені італійцями або вихідцями з Лотарингії; руанський архиєпископ Моріль був родом із Реймса — причому, перш ніж обійняти свою нейстрійську кафедру, він навчався у Льєжі, викладав у Саксонії й жив у Тоскані життям пустельника.

Але й простих людей можна було бачити на дорогах Заходу не менше; то були втікачі, зігнані зі своїх насиджених місць війною або /79/ голодом; шукачі пригод, напівсолдати, напівбандити; селяни, які прагнули кращого життя й сподівалися знайти десь далеко від своєї батьківщини ніким не зайняті цілинні землі, придатні для обробітку; і нарешті, прочани. Бо сама ж таки релігійна ментальність штовхала в дорогу, й не один добрий християнин, багатий чи вбогий, клірик чи мирянин, вважав, що зможе купити спасіння свого тіла й душі лише ціною далекої подорожі.

Не раз помічали, що властивістю добрих доріг є створювати навколо себе порожнечу, на свою користь. У феодальну добу, коли всі дороги були поганими, жодна з них не могла привласнити весь рух. Безперечно, що особливості рельєфу, традиція, наявність тут ринку, там — святилища створювали певні переваги для тих або тих шляхів. Проте ці переваги були далеко не такими постійними, як це уявляють собі іноді історики, що перебувають під впливом літературних або естетичних теорій. Якоїсь цілком випадкової події — нещасливого випадку з пограбуванням, вимог місцевого сеньйора, якому були потрібні гроші, — було досить, щоб відвернути потік, іноді надовго. Будівництво на античній римській дорозі замку, в якому оселився рід рицарів-грабіжників, — сіри де Меревіль, — заснування, за кілька льє звідти, Сен-Денійського монастиря Турі, де купці й прочани, навпаки, знаходили добрий прийом, і цього стало досить, щоб у вирішальний спосіб відвернути на Захід той відрізок дороги з Парижа до Орлеана, який перетинав провінцію Бос, розлучивши його з античними плитами. Головне, що від самого свого від’їзду й до прибуття мандрівник майже завжди мав вибір між кількома маршрутами, до жодного з яких він не був абсолютно прив’язаний. Одне слово, дорожній рух не був каналізований по кількох великих артеріях; він примхливо розтікався по мережі з безлічі дрібних капілярів. Не було такого замку, бурґа або монастиря, хоч би в якій вони стояли глушині, котрий не міг би сподіватися прийняти кілька разів на рік якихось подорожніх, що були його живими зв’язками із зовнішнім світом. Натомість дуже рідкісними були такі місця, де мандрівники з’являлися б регулярно.

Таким чином, дорожні перешкоди та небезпеки аж ніяк не ставали на заваді подорожам. Але кожну з них вони перетворювали на експедицію, майже на авантюру. І якщо все ж таки люди, під тиском необхідності, не боялися вирушати в досить-таки тривалі мандри, — либонь, боялися менше, аніж у часи, значно ближчі до нас, — то вони завжди вельми неохоче вирушали в оті ходіння туди-сюди, на коротку відстань, які в інших цивілізаціях немов човники снують тканину повсякденного життя, а надто коли йшлося про людей скромного достатку, чиє ремесло вимагало осілого життя. Звідси — дивовижна й незвична для наших очей структура системи людських зв’язків. Не було майже такого куточка землі, який не мав би якихось контактів, хай і уривчастих, із цим різновидом броунівського руху, водночас безперервним і непостійним, яким було пронизане все суспільство. І навпаки, між двома населеними пунктами, зовсім близь-/80/кими, зв’язки були набагато рідшими, а людська віддаленість, якщо можна так висловитися, набагато більшою, ніж у наші дні. І якщо під тим кутом, під яким ми її розглядаємо, цивілізація феодальної Європи здається іноді навдивовижу універсалістською, а іноді партикулярною до крайнощів, то ця антиномія передусім має своїм джерелом режим комунікацій, такий сприятливий для далекого розповсюдження дуже загальних течій впливу й такий негодящий для налагодження стосунків дуже конкретних, для уніформізаторської дії взаємин сусідства.

Більш або менш регулярний поштовий зв’язок, який функціонував у феодальну еру, поєднував Венецію з Константинополем. На Заході такого регулярного зв’язку фактично не знали. Останні спроби поставити на службу монархові систему перекладних на зразок тієї, якою користувалися в Римській імперії, пішла в небуття разом з імперією Каролінґів. Досить прикметною характеристикою загальної дезорганізації є те, що навіть самі германські суверени, автентичні спадкоємці тієї імперії та її амбіцій, не мали чи то необхідної влади, чи то необхідного розуму, аби відродити інституцію, таку незамінну для владарювання над великими територіями. Суверени, барони, прелати мусили довіряти своє листування кур’єрам, яких добирали окремо для кожного конкретного випадку. Або — так здебільшого робили в середовищі людей менш високого стану — зверталися до послуг випадкових перехожих, наприклад до паломників, які йшли на прощу до гробниці святого Якова в Галісію 63. Відносна повільність таких гінців, небезпеки, які чатували на них на кожному кроці, створювали ситуацію, коли єдиною ефективною владою була та, яка здійснювалася на місці. Поставлений перед необхідністю постійно ухвалювати дуже важливі рішення, — історія папських легатів дає нам у цьому чимало повчальних прикладів, — кожен місцевий представник великого володаря волів, поступаючись цілком природній схильності, ухвалювати їх на свою власну користь і, в кінцевому підсумку, засновувати незалежну династію.

Що ж до знання про те, що там відбувається десь далеко, то кожен, хоч би яким був його ранг, мусив покладатися на відомості, добуті під час випадкових зустрічей. Образ тогочасного світу, який складали собі навіть найбільш поінформовані люди, мав багато лакун; про це можна скласти уявлення з тих пропусків, яких не уникали навіть найкращі з монастирських анналів, що є ніби протоколами тодішніх ловців новин. І цей образ рідко позначав правильний час. Хіба не дивовижно, наприклад, бачити, що такий персонаж, чиє становище, здавалося б, надавало йому можливість бути в курсі всіх подій, як шартрський єпископ Фуберт, страшенно здивувався, коли одержав для своєї церкви дарунки від Кнута Великого: бо, признається єпископ, він думав, що король Кнут досі перебуває в поганській вірі, хоча той був охрещений ще в дитинстві . Дуже непогано обізнаний із германськими справами, чернець Ламберт із Герсфельда, коли переходить до розповіді про великі події, які відбува-/81/лися в його час у Фландрії, що сусідила з імперією й почасти була імперським феодом, починає городити найдивовижніші нісенітниці. Такі рудиментарні уявлення були вкрай поганою основою для творення будь-якої політики широких задумів!





IV. ПЕРША ФЕОДАЛЬНА ДОБА: ОБМІНИ


Європа першої феодальної доби не жила, абсолютно замкнувшись у собі. Між нею та сусідніми цивілізаціями струменіла не одна течія обмінів. Найбільш активно такий обмін, певно, відбувався з мусульманською Іспанією: доказом можна вважати численні золоті арабські монети, які з цією течією проникали на північ від Піренеїв, де ними дуже дорожили, беручи їх за зразок для підробок, які там часто виготовлялися. Західне Середземномор’я, навпаки, майже не знало судноплавства на великі відстані. Головні артерії комунікацій зі Сходом пролягали в інших місцях. Одна, морська, перетинала Адріатику, в глибині якої Венеція була ніби уламком Візантії, закинутим у чужий світ. На материку дорога по Дунаю, яку часто перетинали угри, була майже безлюдною. Але далі на північ, на стежках, які поєднували Баварію з великим ринком Праги, а звідти, по терасах північних схилів Карпатських гір, тяглися далі, до Дніпра, ходили каравани, які на зворотному шляху вантажилися товарами з Константинополя або Азії. В Києві їхній шлях перетинався з великим поперечним потоком, який через рівнини та від річки до річки пов’язував країни Балтійського узбережжя з Чорним і Каспійським морями та оазами Туркестану. Бо ремесло посередництва між Північчю або Північним Сходом континенту та східним Середземномор’ям було тоді невідоме на Заході; і безперечно, той не мав нічого такого на своїй власній землі, що міг би включити в потужний потік товарів, який забезпечував процвітання Київської Русі.

Отак розподілена по дуже невеликій кількості струмочків, ця комерція була, до того ж, дуже анемічною. А ще гірше, що її баланс був явно дефіцитним для Заходу. Принаймні в торгівлі зі Сходом. З країн Леванту Захід одержував майже виключно всілякі предмети розкоші, вартість яких була дуже великою у відношенні до їхньої ваги, що дозволяло мати від такої торгівлі бодай якусь вигоду, попри транспортні видатки та дорожній ризик. Навзамін Захід не міг запропонувати майже нічого, крім рабів. Але схоже на те, що більшість цієї людської худоби, захопленої в слов’янських та латвійських землях по той бік Ельби або перекупленої в торговців Великої Британії, переправлялася до ісламської Іспанії; східне Середземномор’я само мало вдосталь цього товару, щоб потребувати його імпорту у великих кількостях. Отже, прибутки з його продажу сукупно були не дуже значними, і їх невистачало, щоб компенсувати на ринках візантійського світу, Єгипту або Близької Азії закупівлю дорогоцінностей та прянощів. Тому струмочок срібла, а надто золота був дуже тонким. І якщо кілька купців, безперечно, й завдячували свій статок цій далекій комерції, то су-/82/спільство в цілому мало з цього лише збитки, бо завжди відчувало брак готівкових грошей.

Звичайно ж, гроші на «феодальному» Заході не були цілком вилучені з обігу, навіть у середовищі селян. Передусім вони ніколи не переставали відігравати роль еталона обмінів. Боржник часто сплачував свій борг товарами; але то були товари, як правило, «оцінені», зіставлені між собою, один із одним, у такий спосіб, щоб сукупна сума оцінок збігалася з ціною, вираженою в ліврах, су та деньє. Отже, ми не станемо користуватися терміном «натуральна економіка», надто загальним і надто туманним. Тут ліпше говорити про монетарний голод. Нестача готівкових грошей ще більше підсилювалася анархією, яка панувала у сфері карбування монет, що була, у свою чергу, результатом як політичної роздробленості, так і труднощів зв’язку: бо кожен великий ринок, під загрозою цілковитої нестачі грошей, мусив мати свою власну карбувальну майстерню. Якщо не брати до уваги підробки екзотичних монет та кількох малозначущих винятків, то в таких місцевих майстернях виготовлялися майже виключно деньє, срібні монети з досить незначним вмістом дорогоцінного металу. Золото було в обігу тільки у формі монет арабських і візантійських або їхніх копій. Лівр і су лише дорівнювали певній арифметичній кількості деньє і не мали власного матеріального забезпечення. Але різні деньє, що мали одну й ту саму назву, були, залежно від їхнього походження, різної металевої вартості. Гірше того, в одному й тому самому місці кожна або майже кожна емісія спричиняла зміни у вазі або в характеристиках сплаву. Отже, з огляду на свою відносно малу кількість у загальному плані та на свою примхливість, що робила їх незручними в користуванні, гроші надходили в обіг надто повільно й надто нерегулярно, аби можна було їх завжди мати, в разі потреби. Звідси й досить часті випадки цілковитої відсутності обміну.

Але остережімося також від застосування іншої поквапної формули — формули закритої економіки. Вона не була повністю застосовною навіть до малого селянського господарства. Ми знаємо про існування ринків, де сільські жителі, поза всяким сумнівом, продавали деякі продукти зі своїх земельних ділянок та пташників — городянам, духовним особам, людям військовим. Саме в такий спосіб вони добували собі деньє, необхідні для сплати оброку. І хіба що тільки найубогіші бідняки ніколи не купували собі кілька унцій солі або якісь вироби із заліза. Що ж до «автаркії» великих панських маєтків, то в цьому випадку доведеться припустити, що їхні власники обходилися без зброї й коштовностей, ніколи не пили вина, якщо, на їхній превеликий жаль, їхні землі були непридатні для вирощування винограду, й задовольнялися, в тому, що стосувалося одягу, грубою матерією, яку ткали жінки їхніх орендарів.Отже, навіть такі фактори, як низький рівень сільськогосподарської техніки, суспільні або природні катаклізми часто сприяли пожвавленню певної внутрішньої торгівлі. Бо навіть коли був великий неврожай, коли багато людей /83/ буквально вмирали з голоду, не все населення доходило до таких крайнощів, і ми знаємо, що в такі періоди між краями сприятливішого врожаю й тими, які терпіли від голоду, налагоджувалася торгівля збіжжям, що мала здебільшого спекулятивний характер. Отже, обмін у ту пору не був повністю відсутній; натомість, він був у найвищій мірі нереґулярним. Тогочасне суспільство знало, що таке торгівля й що таке продаж. Але воно не жило, як сьогодні наше, з купівлі й продажу.

Також торгівля, хай навіть у формі натурального обміну, не була ані єдиним, ані навіть, певно, найважливішим із каналів, по яких цінності перетікали від одного суспільного прошарку до іншого. Дуже велика кількість продукції переходила тоді з рук у руки у вигляді таких собі підношень, які робилися тому або тому володареві як винагорода за його протекцію або просто як визнання його могутності. Те саме було й з тим товаром, яким є людська праця: праця підневільна забирала тоді значно більше робочих рук, аніж праця по найму. Одне слово, обмін, у строгому значенні цього слова, посідав у економічному житті менше місця, ніж трудова повинність; а що обмін таким чином був явищем рідкісним і позаяк тільки вбогі бідняки могли миритися з тим, щоб жити лише з власного виробництва, то багатство й добробут здавалися невіддільними від владних повноважень.

Водночас і для самих можновладців економіка, побудована в такий спосіб, надавала, в кінцевому підсумку, лише дуже обмежені можливості для збагачення. Хто каже «гроші», той каже можливість накопичення, спроможність мати прибуток, «сподівання на вигоди в майбутньому»; і навпаки, за відсутності грошей досягти таких переваг надзвичайно важко. Безперечно, що люди намагалися накопичувати багатство й іншими способами. Барони й королі складали у свої скрині золотий або срібний посуд та дорогоцінності; церкви нагромаджували літургічні коштовності. Якогось дня виникала гостра потреба в непередбаченій траті грошей? Продавали або віддавали в заставу корону, чашу чи розп’яття; або віддавали їх на переплавку до найближчої монетної майстерні. Але ця ліквідація, саме з огляду на вповільнений обмін, ніколи не була справою легкою й ніколи не обіцяла негайного прибутку; та й самі скарби, у своїй сукупності, не складали дуже великої суми. Можновладці, як і знедолені, жили від дня до дня, покладаючись на ті ресурси, які мали в даний момент і майже змушені витрачати їх негайно.

Млявий характер обмінів та грошового обігу мав іще один наслідок — і то дуже серйозний. Він зводив до мізерної крайності соціальну роль заробітної платні. Адже система її виплати передбачає, що роботодавець має достатню кількість готівки, джерело якої не ризикує в будь-яку хвилину вичерпатися; а що стосується працівника, який платню отримує, то він повинен мати певність у тому, що одержані в такий спосіб гроші зможе витратити на придбання товарів, необхідних йому для життя. А саме ці умови й були відсутні за часів /84/ першої феодальної доби. На всіх ступенях ієрархії, чи то королю, який хотів забезпечити собі вірну службу високого царедворця, чи дрібному поміщикові, що брав до себе на службу озброєного охоронця або наймита на ферму, людям доводилося вдаватися до таких способів винагороди, які не мали нічого спільного з періодичною видачею певної суми грошей. Були два розв’язання цієї проблеми: взяти людину до себе в дім, годувати її й одягати, тобто забезпечити їй, як тоді казали, «провізію»; або віддати їй як компенсацію за її працю ділянку землі, яка через її пряме використання або у формі оброку, накладеного на тих, хто її оброблятиме, дозволить винагородженому в такий спосіб самому подбати про своє утримання.

Але й перший, і другий спосіб, попри свою протилежність, сприяли виникненню людських зв’язків, що дуже відрізнялися від системи з видачею заробітної платні. Хіба не очевидно, що між тим, хто був «на провізії», й володарем, у затінку якого він жив, мали скластися набагато інтимніші взаємини, аніж між роботодавцем і оплачуваним робітником чи службовцем, який мав повну волю, завершивши свою працю, піти куди йому заманеться зі своїми грішми в кишені? Але ці стосунки майже неминуче відразу послаблювалися, щойно підлеглий оселявся на своїй землі, яку поступово, з цілком природних причин, він починав вважати своєю власною, водночас усіляко намагаючись поменшити тягар своїх службових обов’язків. Додаймо до цього, що в часи, коли незручність комунікацій та анемія обмінів робили невигідним утримувати у відносному достатку велику кількість домашньої прислуги, система «провізії» була приречена на меншу розповсюдженість, аніж система земельних винагород. І якщо феодальне суспільство постійно коливалося між цими двома крайнощами: близькими стосунками людини з людиною і слабкими узами, які створювало наділення підлеглого землею, — то відповідальність за це великою мірою лягає на економічний лад, який, принаймні на своєму початку, виключав систему грошової оплати.





V. ЕКОНОМІЧНА РЕВОЛЮЦІЯ ДРУГОЇ ФЕОДАЛЬНОЇ ДОБИ


Ми спробуємо, в другій частині цієї книжки, описати рух населення, який з 1050 по 1250 рік повністю змінив обличчя Європи: на кордонах західного світу відбулася велика колонізація іберійських плато та великої рівнини по той бік Ельби; в самому серці старої країни ліси та цілинні землі відступили під натиском плуга; на відкритих галявинах, посеред дерев і кущів повиростали на ще не обробленій землі нові села; а в тих місцях, які були заселені сотні років тому, значно збільшилися площі орної землі коштом викорчуваних лісів. Нам треба вирізнити етапи цього процесу, схарактеризувати регіональні відмінності. Але передусім, разом із суттю самих цих явищ, ми розглянемо їхні головні наслідки.

Найпершим і найвідчутнішим із них було, безперечно, зближення між собою різних людських спільнот. Між різними поселеннями, /85/ за винятком кількох особливо знедолених країн, уже не було широких безлюдних просторів. Ті відстані, які ще залишилися, було тепер набагато легше долати. Бо саме завдяки демографічному поступові виникли або консолідувалися нові сили, яким їхні розширені обрії накинули нові завдання: міська буржуазія, котра без засобів сполучення була б нічим; королівства та князівства, також зацікавлені в процвітанні комерції, з якої вони добували, через податки та дорожні мита, великі суми грошей, усвідомлюючи, до того ж, значно більше, ніж у минулому, життєву важливість, яку мало для них вільне розповсюдження наказів та вільне пересування військ. Діяльність Капетінґів на тому вирішальному історичному зламі, який позначає правління Людовіка Шостого, їхні військові зусилля, їхня політика у відношенні державного майна, їхня роль у організації заселення незалюднених земель відповідали, у своїй значній частині, на потреби такого роду: зокрема йшлося про збереження контролю за сполученням між двома столицями, Парижем і Орлеаном; про те, щоб по той бік Луари або Сени забезпечити вільний доступ чи до Беррі, чи до долин У ази й Ени. Правду кажучи, хоч охорона доріг і поліпшилася, але самі вони навряд чи стали набагато кращими. Проте їхнє технічне обладнання зробило великий крок уперед. Скільки мостів були побудовані протягом дванадцятого сторіччя через усі річки Франції! Майже в той самий час було вдосконалено кінську збрую, а це значно підвищило рентабельність перевезень.

У взаєминах із сусідніми цивілізаціями відбулися такі самі метаморфози. Середземне море стали борознити все більше й більше кораблів; його порти, від скелі Амальфі до Каталонії, піднеслися до рангу великих центрів комерції; радіус венеційської торгівлі безперервно збільшувався; по дорозі, яка перетинала Дунайську рівнину, теж покотилися колеса важких возів торговельних валок: усі ці зрушення вже мали неабияку вагу. Але взаємини зі Сходом не просто стали легшими й інтенсивнішими. Їхньою визначальною характеристикою було те, що вони змінили свою природу. Ще вчора Захід був майже виключно імпортером, а сьогодні він перетворився на великого постачальника готових виробів. Товари, які він став завозити в масових кількостях у візантійський світ, у ісламський або латинський Левант, навіть, хоча й у менших масштабах, у Маґриб, належали до найрозмаїтіших категорій. Одна з них, проте, великою мірою домінувала над усіма іншими. В експансії західної економіки в середні віки сукно зіграло ту саму провідну роль, яку в дев’ятнадцятому сторіччі зіграли для Англії продукція металургійної промисловості та бавовняних тканин. Якщо у Фландрії, в Пікардії, в Буржі, в Ланґедоці, в Ломбардії та й деінде — бо центри сукняного виробництва були розкидані майже скрізь, — чувся гуркіт верстатів і стукіт сукновалок, то працювали вони майже виключно на обслуговування екзотичних ринків, а не на внутрішнє споживання. А щоб пояснити цю революцію, завдяки якій наші країни розпочали зі Сходу економічне завоювання світу, нам довелося б згадати про численні її причини, /86/ подивитися — якщо нам це вдасться — не тільки на Захід, а й на Схід. Та це не поменшує істинності твердження, що тільки явища демографічного зростання, про які ми щойно згадували, зробили її можливою. Якби населення Європи було не більшим, аніж колись, а поверхня обробленої землі залишилася такою самою; якби на полях не стало трудитися значно більше людей, якби їх не засівали тепер частіше, внаслідок чого вони стали давати значно багатший урожай, чи змогли б зібратися в містах стільки ткачів, фарбувальників та стригалів вовни й чи змогли б вони себе прогодувати?

Північ була підкорена, як і Схід. Уже з кінця одинадцятого сторіччя в Новгороді продавали сукна, виготовлені у Фландрії. Поступово шлях через руські рівнини занепадає і припиняє існування. Віднині Скандинавія та Прибалтійські країни звертають свої погляди на Захід. Переміни, що почалися в такий спосіб, завершаться, коли впродовж дванадцятого сторіччя німецька торгівля анексує Балтику. Відтоді порти Нідерландів, і передусім Брюґґе, де обмінюватимуться на продукцію північного виробу не тільки товари самого Заходу, а й товари, які він завозитиме зі Сходу. Могутня течія світових зв’язків з’єднає в Німеччині, а особливо на ярмарках Шампані, два фронти феодальної Європи.

Зовнішня торгівля, так сприятливо зрівноважена, не могла не притягти в Європу гроші та дорогоцінні метали, а отже, й побільшити в значних пропорціях засоби платіжного розрахунку. До цього монетарного достатку, принаймні відносного, додався, підсилюючи його ефект, прискорений ритм грошового обігу. Бо в самих європейських країнах демографічне зростання, більша легкість зв’язків, припинення інвазій, які були пригнітили західний світ тяжкою атмосферою тривоги й паніки, а також інші причини, які було б надто довго тут перелічувати, оживили обмін.

Утримаймося, проте, від перебільшень. Ця картина відзначається багатьма тонкими нюансами, різними для різних регіонів та суспільних класів. Жити з продукції власного виробництва, мабуть, залишалося протягом тривалих сторіч ідеалом — який рідко, проте, досягався — багатьох селян і більшості сіл. З другого боку, глибокі зміни в економіці відбувалися в досить повільному ритмі. Про це, наприклад, свідчать два істотні симптоми, які можна відзначити в монетарному світі: перший — карбувати великі срібні монети, набагато важчі, ніж деньє, почали тільки на початку тринадцятого сторіччя (і навіть тоді — тільки в Італії), а другий — довелося чекати аж до другої половини цього ж таки сторіччя, перш ніж знову стали карбувати й золото, за тубільними зразками. В багатьох відношеннях, друга феодальна доба бачила не так зникнення колишніх умов, як їхнє пом’якшення. Це зауваження стосується як тієї ролі, що її відігравали відстані, так і режиму обмінів. Позаяк тоді королі, великі барони, сеньйори дістали змогу зібрати, через стягування податків, досить великі багатства, то, часто в юридичних формах, недоречно підказуваних стародавньою практикою, система грошової оплати поступово /87/ зайняла чільне місце серед інших способів винагороди за службу, а ці перші ознаки економіки, яка стала на шлях оновлення, у свою чергу вплинули, починаючи з дванадцятого сторіччя, на всю мережу людських взаємин.

Та це було ще не все. Розвиток економіки привів за собою справжню ревізію суспільних цінностей. Завжди існували ремісники й купці. В індивідуальному плані, ці останні іноді навіть могли, тут і там, відігравати важливу роль. Проте як окремі суспільні групи ані ті, ані ті ніколи не бралися до уваги. Починаючи з кінця одинадцятого сторіччя клас ремісників і клас торговців стали набагато численнішими й набагато потрібнішими для життя всіх, вони все більше й більше утверджувалися в рамках міського життя. І насамперед — клас торговців Бо в середньовічній економіці після великого оновлення протягом цих вирішальних років завжди панували не виробники, а комерсанти. Проте не для цих людей конституювалася юридична структура попередньої доби, де вони посідали досить-таки пересічне становище. Народжений у супільстві дуже слабкої текстури, де обмін важив мало, а гроші були рідкістю, європейський феодалізм зазнав глибоких змін відразу по тому, як вічка людської мережі звузились, а обмін товарів та готівкових грошей став більш інтенсивним.













Розділ 2. ЯК ТОДІ ВІДЧУВАЛИ Й ДУМАЛИ




І. ЛЮДИНА ВІЧ-НА-ВІЧ ІЗ ПРИРОДОЮ ТА ТРИВАЛІСТЮ ЧАСУ


Людина двох феодальних діб була набагато ближчою, ніж ми, до природи, а природа, зі свого боку, була набагато менш приборканою і пригладженою. Сільський краєвид, де цілинні землі займали великі простори, ніс на собі набагато менш помітний відбиток людської присутності. Хижі звірі, яких ми сьогодні зустрічаємо лише в дитячих казках, ведмеді, а надто вовки, блукали в усіх пустельних місцях, а часто навіть у полях поблизу від сіл. Полювання було тоді не так спортом, як способом необхідного самозахисту, а також можливістю побільшити свої харчові припаси, яка теж відігравала важливу роль у виживанні людей. Збирання диких плодів та дикого меду далі практикувалися, як і в первісні часи людства. В знаряддях праці визначальну роль відігравало дерево. Ночі, які тоді освітлювалися набагато гірше, були темнішими, холод, навіть у залах панських замків, — значно суворішим. Одне слово, суспільне життя тоді минало на тлі первісної примітивності, позначене безпорадністю перед силами, які годі було приборкати, різкими, нічим не пом’якшеними фізичними контрастами. Не існує інструменту, який дозволив би виміряти вплив подібного середовища на людські душі. Проте як не припустити, що він сприяв їхньому огрубленню?

Історія, набагато більше гідна цієї назви, аніж ті невпевнені спроби описати її, до яких нас приводять наші засоби дослідження, має надавати великої ваги умовам існування тіла. Це велика наївність — намагатися зрозуміти людей, не знаючи, як вони себе почували. Але стан текстів, а ще більшою мірою недосконалість наших наукових методів обмежують наші амбіції. Скажімо, дитяча смертність у середньовічній Європі була, безперечно, дуже великою, що, певно, огрублювало відчуття цієї жалоби, яку доводилося відбувати занадто часто. Що ж до життя дорослих, то воно було, навіть незалежно від нещасливих випадків на війні, відносно коротким: принаймні до такого висновку можна прийти на підставі відомостей про життя коронованих осіб, які є єдиними точними даними, що їх ми маємо. Роберт Благочестивий помер, коли йому було близько шістдесяти, Генріх Перший — у 52 роки; Філіп Перший і Людовік Шостий — у 56. В Германії перші чотири імператори саксонської династії дожили відповідно до 60 років, — або близько того, — 28, 22 і 52 років. /89/ Старість тоді, як здається, починалася дуже рано, в тому віці, який ми сьогодні називаємо зрілим. Цим світом, що, як ми побачимо, вважав себе дуже старим, насправді правили молоді люди.

Серед стількох передчасних смертей багато були наслідком великих епідемій, які часто спостигали людство, погано озброєне, щоб із ними боротися; бідняки, крім того, мерли й від голоду. В поєданні з проявами повсякденного насильства, ці катастрофи позначали життя відчуттям постійної ненадійності. В цьому, мабуть, крилася одна з головних причин нестабільності почуттів, такої характерної для ментальності феодальної ери, а надто протягом її першої доби. Надзвичайно низький рівень гігієни теж сприяв цій підвищеній нервозності. В наші дні довелося докласти чимало зусиль, аби довести, що сеньйоріальне суспільство не цілком нехтувало потребу митися. Є щось украй наївне в тому, що, зробивши це спостереження, ми забуваємо про стільки інших невигод тодішнього життя: про постійне недоїдання в середовищі бідняків; про зловживання ситною їжею в стані багатих. І, нарешті, чи можна обминути увагою дивовижну чутливість до уявно надприродних явищ? Вона примушувала уми постійно й майже хворобливо стежити за всіма видами знаків, снів або галюцинацій. Ця особливість, сказати правду, знаходила особливо сприятливе середовище в монастирях, де самокатування та умисне пригнічення емоцій додавали свій вплив до впливу роздумів, професійно сконцентрованих на проблемах невидимого. Жоден психоаналітик ніколи не колупався в цих снах та мареннях із такою палкою наполегливістю, як це робили ченці десятого або одинадцятого сторіччя. Водночас миряни також брали участь у емоційному житті цивілізації, в якій моральний або світський кодекс ще не вимагав від добре вихованих людей стримувати свої сльози та свої «зомління». Розпач, шаленство, безумні вихватки, раптові зміни настрою становлять великі труднощі для істориків, інстинктивно схильних реконструювати минуле по лініях розумної доцільності; всі ці елементи, безперечно, важать у будь-якій історії, й немає жодних підстав сумніватися, що вони впливали й на розвиток політичних подій у феодальній Європі, і цей вплив можна обминути увагою хіба що з марнославної сором’язливості.

Ті люди, підпорядковані стільком спонтанним зовнішнім та внутрішнім силам, жили у світі, закони якого тим більше були недоступні їхньому розумінню, що вони не мали ніяких засобів вимірювати його характеристики. Дорогі й громіздкі, водяні годинники існували лише в дуже малій кількості екземплярів. Годинники піскові, як здається, були теж не дуже поширені. Недосконалість сонячних циферблатів, а надто в місцях, де небо часто ховалося за хмарами, була очевидною. Звідси, застосування всіляких химерних пристроїв. Прагнучи надати якоїсь регулярності своєму життю, що минало в постійних мандрах, король Алфред надумався возити повсюди з собою свічки однакової довжини, які велів запалювати одну за одною 65. Таке прагнення жити регулярним життям, ділячи добу на рівні час-/90/тини, було тоді явищем дуже рідкісним. О будь-якій порі року і день, і ніч за прикладом античності ділили на дванадцять годин, але найосвіченіші люди розуміли, що треба брати обидві ці частини сукупно, що вони відповідно й безперервно зменшуються або збільшуються залежно від річного обертання сонця. Так було доти, доки десь у чотирнадцятому сторіччі було винайдено годинники з гирями, й, механізувавши інструмент, люди примудрилися механізувати й протяжність часу.

Один анекдот, записаний у одній із хронік Ено, чудово висвітлює цю безперервність коливання часу. Якось у Монсі мав відбутися судовий поєдинок. Один із бійців приїздить на місце двобою ще вдосвіта; а коли настає дев’ята година, яка позначає термін чекання, приписаний звичаєм, він вимагає, щоб його противникові зарахували поразку. З погляду права — жодних сумнівів. Але чи справді настав бажаний час? Судді того графства вагаються, дивляться на сонце, розпитують церковників, яких практика літургії схиляє до більш точного знання часового ритму, що його їхні дзвони видзвонюють більш або менш приблизно на спільну користь усім людям. Нарешті суд наважується проголосити, що «дев’ята» година минула 66. Для нашої цивілізації, що звикла жити, не відриваючи очей від годинника, яким далеким видається те суспільство, де судді змушені довго сперечатися та допитуватися, перш ніж визначити, який момент дня вже настав!

Проте недосконалість часових вимірів була лише одним із виявів, серед багатьох інших, широко розповсюдженої байдужості до часу. Ніщо не було ані більш легким, ані більш корисним, ніж точне визначення таких важливих, із погляду права, дат, як дати народження осіб королівської крові; а проте в 1284 р. знадобилося широке опитування, щоб визначити, бодай приблизно, вік однієї з головних спадкоємиць королівства Капетінґів, молодої графині де Шампань 67. У десятому й одинадцятому сторіччях у незліченній кількості хартій та повідомлень, єдиним смислом існування яких було зберегти спогад про ту чи ту подію, немає жодної хронологічної згадки. А як щодо інших документів — чи є винятки? Нотар, який користувався водночас кількома системами посилань, часто був не спроможний узгодити між собою ці різні підрахунки. Більше того: туман нависав не тільки над поняттям часової тривалості, а й над сферою числа, в усій її повноті. Безглузді цифри авторів хронік були таким собі літературним перебільшенням, що засвідчувало відсутність будь-якого відчуття статистичної правдоподібності. Тоді як Ґійом Завойовник, безперечно, заснував у Англії не більш як п’ять тисяч рицарських феодів, історики наступних сторіч, навіть декотрі урядовці, для яких було б зовсім неважко добути точні відомості, залюбки приписують йому створення від тридцяти двох до шістдесяти тисяч таких військових ленних володінь. Та епоха мала, а надто з кінця одинадцятого сторіччя своїх математиків, які відважно йшли навпомацки слідами стародавніх греків та арабів; архітектори й скульптори вміли застосову-/91/вати лише дуже просту геометрію. Але серед тих підрахунків, які до нас дійшли — і так було до самого кінця середніх віків, — майже немає таких, які не містили б у собі дивовижних помилок. Незручності римської системи цифрових позначень, які, проте, вдавалося майстерно обминати за допомогою застосування рахівниці, є недостатнім аргументом, щоб пояснити наявність цих помилок. Істина полягає в тому, що смак до точності, з його найнадійнішою підпіркою, шануванням цифри, залишався глибоко чужим для умів, навіть для тих, які правили тим суспільством.





II. ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ


З одного боку — мова культури, якою була майже скрізь і повсюди латина; з другого — безліч говірок повсякденного вжитку в усьому їхньому розмаїтті: таким був дивовижний дуалізм, під знаком якого жила майже вся феодальна ера. Він був притаманний західній цивілізації, в точному значенні цього слова, й цим вона кардинально відрізнялася від своїх сусідів: кельтського та скандинавського світів, що мали великі літературні багатства, як поетичні, так і дидактичні, національними мовами; грецького Сходу; ісламу — принаймні в тих зонах, які були повністю арабізовані.

Сказати правду, й на самому Заході довгий час існувало суспільство, яке було там винятком — я маю на увазі англосаксонську Велику Британію. І не в тому річ, що там не писали латиною — і добре писали. Але писали там не тільки нею — і то зовсім поруч. Староанглійська мова дуже рано піднялася до рангу мови літературних та юридичних текстів. Король Алфред хотів, щоб молоді люди вивчали її в школах, перш ніж — для найобдарованіших — перейти до вивчення латини 68. Поети користувалися нею, складаючи свої пісні, які вони не тільки декламували, а й просили записувати. Так само робили й королі, укладаючи свої закони; канцелярії — у актах, які складали для королів або вельмож; і навіть ченці — у своїх літописах. То було явище на той час унікальне, то була цивілізація, яка зуміла зберегти контакт із засобами вираження народних мас. Норманське завоювання різко урвало цей розвиток. Від листа, якого Ґійом надіслав жителям Лондона відразу після битви під Гастінґсом, і аж до кількох наказів, розісланих під кінець дванадцятого сторіччя, не з’являлося жодного королівського акту, який би не був написаний латиною. За одним або двома винятками, англосаксонські літописи мовчать, починаючи від середини одинадцятого сторіччя. Що ж до писань, які, за великого бажання, можна було б назвати літературними, то вони знову з’явилися лише перед самим 1200 р. і тільки, на початку, у формі кількох невеличких творів дидактичного змісту.

Що ж до континенту, то там високий культурний злет каролінзького відродження не повністю знехтував національні мови. Правду кажучи, тоді нікому й на думку не могло спасти подивитись як на гідні для письма на романські говірки, які просто здавалися не чим /92/іншим, як жахливо скаліченою латиною. Діалекти Германії, навпаки, привертали до себе увагу людей, багато з яких, при дворі та в середовищі вищого духівництва, вважали їх своєю рідною мовою. Там переписували давні поеми, які доти існували лише в усній формі; складалися й нові вірші, переважно на релігійні теми; рукописи тіойською (thiois) мовою зберігалися в бібліотеках маґнатів. Але й тут політичні події — цього разу, крах імперії Каролінґів із тим лихоліттям, яке після нього настало, — призвели до розриву. З кінця дев’ятого сторіччя по кінець одинадцятого кілька поезій побожного змісту та кілька перекладів — ось убога здобич, яку тільки й пощастило зареєструвати історикам німецької літератури. У порівнянні, латинські твори, написані на тій самій території й протягом того самого періоду як за своєю кількістю, так і літературною цінністю, не можна навіть рівняти з першими.

А втім, остережемося уявляти собі ту латину феодальної ери цілком мертвою мовою з усією тією стереотипністю та застиглістю, що їх передбачає цей епітет. Попри смак до правильності та пуризму, відновлений каролінзьким відродженням, чимало факторів складалися докупи, щоб сприяти, в дуже різних пропорціях, залежно від середовища та від конкретних індивідів, утворенню як нових слів, так і нових зворотів: необхідність виразити реалії, невідомі людям античної доби, або думки, які, а надто у сфері релігійного мислення, були цілком їм чужі; проникнення в ту ж таки латину логічного механізму, дуже відмінного від механізму традиційної граматики, механізму, що формувався в умах під впливом практикування народних мов; і нарешті, недостатність знань або напівосвіченість. А крім того, якщо книжка сприяє нерухомості, то живе слово хіба не завжди є чинником руху? Люди тоді не обмежувалися тим, що писали латиною. Нею співали — доказом чого є поезія, принаймні в тих її формах, які найбільш насичені правдивим почуттям, поезія, що відмовилася від класичної просодії довгих і коротких голосних, щоб перейти до акцентованого ритму, єдиної музики, яка відтепер сприймалася слухом. Латиною також розмовляли. Саме за солесизм, допущений у розмові, один італійський ерудит, запрошений до двору Оттона Першого, був жорстоко висміяний молодим ченцем із монастиря Сен-Ґалль 69. Коли Ноткер, єпископ Льєзький, проповідував, то якщо він звертався до мирян, він розмовляв по-валлонському; латиною, він натомість промовляв, коли перед ним були його клірики. Безперечно, що багато священнослужителів, а надто серед кюре парафій, були неспроможні наслідувати його приклад чи навіть зрозуміти його. Але для священиків та вчених ченців давня κοινή церкви зберігала свою роль усного інструменту. Без її допомоги як би ці люди, що після тривалих переїздів від абатства до абатства добувалися з різних куточків Європи до Курії або на великі церковні собори, могли спілкуватися між собою?

Звичайно, майже в кожному суспільстві способи вираження змінюються, іноді дуже відчутно, залежно від тих ситуацій, у яких їх хо-/93/чуть застосувати, або від класового середовища. Але ці контрасти здебільшого обмежуються нюансами в граматичній точності або в якості лексикону. Тут ці контрасти були незрівнянно глибшими. У великій частині Європи мови повсякденного спілкування, пов’язані з германською групою, належали до зовсім іншої родини, ніж мова культури. Самі романські говірки відійшли настільки далеко від спільного стовбура, що перехід від них до літературної латини вимагав тривалого навчання в школі. Ця різниця була настільки великою, що лінґвістичний розкол не зміг, у кінцевому підсумку, не привести до протиставлення двох людських груп. З одного боку, величезна більшість людей неписьменних, кожне з них замкнене у своєму регіональному діалекті, з літературним багажем, що складався з кількох світських віршів, які розповсюджувалися майже виключно живим голосом, та з тих благочестивих кантилен, що їх добромисні клірики складали мовами повсяденного вжитку для простолюду, а бувало, що й записували їх на пергамен. На протилежному березі перебувала жменька людей освічених, які, постійно переключаючись із місцевої повсякденної говірки на мову вчену й універсальну, були досконало двомовними. Для них існували твори з теології та історії, всі написані однаковою латиною; тільки вони могли зрозуміти зміст літургії і навіть зміст ділових документів. Латина була не тільки мовою, якою навчали всіх наук; вона була також єдиною мовою, якої навчали. Одне слово, вміння читати означало знати мову, якою читають. А чи були винятки, коли при складанні якогось юридичного документа використовували національну мову? В разі такої аномалії, хоч би де вона мала місце, ми ніколи не помилимося, припустивши, що йшлося про неосвіченість людини, яка той документ складала. Якщо, з десятого сторіччя, певні хартії Південної Аквітанії пишуться більш або менш неправильною латиною з великими домішками провансальських слів і виразів, то це пояснюється тим, що в розташованих далеко від великих вогнищ каролінзького відродження монастирях Руерґа або Керсі було дуже мало ченців, навчених літературного ремесла. Тому що Сардинія була бідною країною, населення якої, втікаючи з узбережжя, на якому хазяйнували пірати, жило майже ізольовано, перші документи, написані по-сардському, є набагато давнішими, аніж найстаріші італійські тексти півострова.

Найбезпосереднішим і найочевиднішим наслідком такої ієрархізації мов стало те, що образ першої феодальної доби, який вона залишила по собі, є до прикрості розмитим і нечітким. Акти продажу або дарування, закріпачення селян або надання їм волі, судові вироки, королівські привілеї, протоколи виявлених почестей, усілякі практичні документи є найдорогоціннішим джерелом, із якого може черпати свої відомості історик суспільства. І якщо навіть вони не завжди були правдивими, то принаймні на відміну від текстів, написаних для нащадків, вони мають ту перевагу, що хотіли ввести в оману лише своїх сучасників, людей набагато довірливіших, аніж ми з вами. Але, за рідкісними винятками, які ми щойно пояснювали, всі /94/ці документи, аж до тринадцятого сторіччя, писалися латиною. Але ж ті реалії, про які вони намагаються донести до нас спогад, спочатку знаходили свій вираз зовсім не так. Коли два сеньйори сперечалися про ціну якоїсь земельної ділянки або обговорювали умови відношень залежності, вони, поза всяким сумнівом, не висловлювали свої відповідні думки мовою Цицерона. То було вже справою нотаря знайти потім більш або менш придатну класичну одіж для їхньої домовленості. Таким чином кожна або майже кожна хартія чи будь-який документ, написані латиною, є результатом певної транспозиції понять, і якщо сьогоднішній історик хоче розкрити істину, яка під ними лежить, він мусить розплутати цю плутанину, спробувавши перекласти текст у зворотному напрямку.

Було б іще терпимо, якби подібне складання документів завжди відбувалося за однаковими правилами. Та де там! Від школярської теми, досить грубо сформульованої за ментальною схемою простонародної мови, до латинського дискурсу, ретельно відшліфованого освіченим кліриком, часто приходили, долаючи кілька проміжних ступенів. Іноді — й це, безперечно, найсприятливіший випадок — слово з повсякденної лексики просто маскувалося, краще або гірше, додаванням штучного латинського закінчення: так hommage досить легко впізнати в його ледь замаскованій формі hommagium. У інших випадках, навпаки, намагалися вживати тільки суто класичні терміни. Скажімо, доходили навіть до того, що писали замість archevêque (архиєпископ) archiflamen (верховний жрець), ототожнюючи цією майже блюзнірською грою думки жерця Юпітера зі священнослужителем Бога Живого. Найгірше ж, що у своїх пошуках паралелізмів пуристи нерідко воліли брати за провідний принцип не аналогію значень, а схожість звуків; оскільки «граф» (compte) було по-французькому в непрямому відмінку cuens, то його передавали латиною як consul (консул); а «феод» (fief), бувало, перекладали як fiscus (державна скарбниця). Звичайно ж, поступово були опрацьовані загальні системи транскрипції, причому деякі з них брали до уваги універсалістські тенденції вченої мови: так,«феод» (fief), який вимовлявся по-німецькому Lehn, мав у латинських хартіях Германії за свої регулярні відповідники слова, побудовані на французький узірець. Але навіть у своїх найменш невдалих застосуваннях нотаріальна латина ніколи не могла бути перекладена без певного спотворення тексту.

Таким чином технічна мова права не мала у своєму розпорядженні чогось кращого, як надто архаїчний і надто плинний лексикон, і тому була неспроможна адекватно віддзеркалювати реальність. Що ж до лексики повсякденного вжитку, то вона характеризувалася всією тією неточністю та нестабільністю, яка властива суто усному й народному називанню. Але ж у тому, що стосується суспільних інституцій, безлад у словах майже неминуче веде за собою безлад у речах, які тими словами називаються. Либонь, саме через недосконалість їхньої термінології велика непевність позначала класифікацію людських стосунків. Але це спостереження слід розширити. В будь-якому своєму /95/ застосуванні латина мала ту перевагу для інтелектуалів тієї історичної доби, що надавала їм засіб міжнародного спілкування. Натомість вона мала ту жахливу ваду, що для більшості людей, які нею користувалися, була радикально відірвана від внутрішньої мови; що, в свою чергу, примушувало їх, висловлюючи свої думки, завжди формулювати їх дуже приблизно. Відсутність ментальної точності була, як ми вже бачили, однією з визначальних характеристик того часу і як не включити її до тих численних причин, які сукупно її пояснюють, те безперервне снування туди-сюди між двома планами мови?





III. КУЛЬТУРА І СУСПІЛЬНІ КЛАСИ


Мова культури, якою мірою середньовічна латина була мовою аристократії? До якого пункту, в яких термінах група litterati* змішувалася з групою володарів? Щодо церкви, то тут ніякого сумніву бути не може. І мало важить те, що недосконалий порядок номінацій то там, то там виштовхував на найвищі посади людей неосвічених. Єпископським дворам, великим монастирям, каплицям суверенів, одне слово, всім штабам церковної армії ніколи не бракувало добре навчених кліриків, які, до речі, часто будучи баронського або рицарського походження, дістали свою освіту в монастирських, а надто в кафедральних школах. Та коли ми переходимо до світу мирян, проблема стає більш делікатною.



* Письменні (лат.).



Не уявляймо собі, хай навіть ідеться про найтемніші часи, що суспільство було вороже настроєне у стосунку до будь-якої інтелектуальної поживи. Про те, що для провідника людей вважали корисним мати відкритий доступ до роздумів та спогадів, до яких лише знання грамоти, тобто латини, давало ключ, найпереконливіше свідчить той факт, якої ваги надавали багато правителів навчанню своїх наступників. Роберт Благочестивий був у Реймсі учнем славнозвісного Жербера; Ґійом Завойовник дав у вчителі своєму синові Робертові одного клірика. Серед володарів великих земельних угідь можна було зустріти справжніх друзів книжки: навчений, правду сказати, своєю матір’ю, візантійською принцесою, яка привезла зі своєї батьківщини звичаї набагато витонченішої цивілізації, Оттон Третій вільно розмовляв грецькою й латиною; Ґійом III Аквітанський зумів зібрати чудову бібліотеку, в якій іноді засиджувався за книжкою до пізньої ночі 70. Додайте сюди випадки, далеко не рідкісні, тих правителів, яких спершу готували для Церкви, й вони зберігали від своєї першої науки певні знання та певні вподобання, притаманні клерикальному середовищу: таким був, наприклад, Бодуен Булонський, разом з тим і суворий воїн, який здобув собі корону Єрусалима.

Але для того щоб нащадки монархів мали змогу здобути таку високу освіту, їх мала оточувати атмосфера, в якій вони почувалися б міцно утвердженими у своїй спадковій могутності. Цю думку пере-/96/конливо ілюструє, скажімо, той факт, що, наприклад, у Германії існував майже регулярний контраст між засновниками династій і їхніми наступниками: Оттонові Другому, третьому королю із Саксонської династії, та Генріхові Третьому, другому королю з династії Салійської, які обидва були людьми добре освіченими, можна протиставити їхніх батьків: Оттона Великого, який навчився читати в тридцять років, та Конрада Другого, чий капелан признався, що той «не вмів розібрати літер». Як то часто бувало, і перший, і другий надто молодими розпочали життя, сповнене пригод і небезпек, щоби чогось навчитися, окрім тих практичних навичок і усної традиції, необхідних у їхньому ремеслі володарів. Ще більше причин було для того, аби так відбувалося майже завжди на нижчих щаблях суспільної драбини. Відносно блискуча культура кількох великих родів, королівських або баронських, не повинна вводити нас у оману. Ані та виняткова відданість, яку рицарські класи Італії та Іспанії зберегли педагогічним традиціям, які, до речі, були досить рудиментарними: Сід і Хімена вміли написати своє ім’я, але навряд чи їхня наука заходила набагато далі 71. Не випадає сумніватися, що, принаймні на північ від Альп і Піренеїв, більшість малих і великих сеньйорів, які обіймали в той час найголовніші владні посади, складалася з людей неписьменних, у прямому значенні цього слова: це настільки відповідало дійсності, що в монастирях, куди деякі з них приходили на схилку свого життя, вважали синонімами слова conversus, тобто людина, яка пізно прийшла до релігійного покликання, й idiota — так тоді називали ченця, неспроможного прочитати Святе Письмо.

Цим браком освіти пояснюється велика роль кліриків у ту історичну добу водночас як інтерпретаторів думки можновладців і як депозиторів політичних традицій. Володарі були змушені звертатися до цієї категорії своїх слуг, вимагаючи від них тих послуг, яких решта їхнього оточення не могла їм надати. Десь близько середини восьмого сторіччя зникли останні світські «референдарії» королів меровінзької династії; у квітні 1298 р. Філіп Красивий передав печатки кавалерові П’єру Флотові: між цими двома датами збігло понад п’ять сторіч, протягом яких канцелярії суверенів, що правили у Франції, очолювалися лише людьми Церкви. Те саме в загальних рисах діялося й у інших країнах. Не можна вважати фактом малозначущим, що рішення можновладців, які правили цим світом, часто підказувалися й завжди виражалися людьми, котрі, хоч би яким було їхнє ставлення до того чи того класу або того чи того народу, належали, проте, всією своєю освітою до суспільства, яке мало універсалістську природу й було засноване на духовності. Тож не доводиться сумніватись, що вони плекали, понад дрібним безладом невеличких конфліктів локального масштабу, турботу про набагато ширші обрії. З другого боку, маючи за свій обов’язок надавати письмової форми всім актам політики, вони неминуче опинялися перед необхідністю знаходити їм офіційне виправдання, посилаючись на причини, взяті з власного морального кодексу, й у такий спосіб покривати документи майже всієї феодаль-/97/ної ери тим лаком мотивувань, більш ніж наполовину фальшивих, про які, зокрема, свідчать преамбули стількох актів про надання волі за гроші, вбрані в шати некорисливої доброти, або про королівські привілеї, актів, що здавалися продиктованими з однакових міркувань найбанальнішого благочестя. А що протягом тривалого часу історіографія, зі своїми оцінками, була також у руках кліриків, то конвенціональність думки, як і літературна конвенціональність, сукупно зіткали перед цинічною реальністю людських мотивів таку собі завісу, яка затуляла її доти, доки вже на порозі новітніх часів її не роздерли безжальні руки таких рішучих людей, як Коммін або Макіавеллі.

Миряни, проте, залишалися в багатьох відношеннях діючим елементом світського суспільства. Безперечно, що навіть найнеосвіченіші серед них не були з цієї причини цілковитими невігласами. Крім того, що в разі потреби вони завжди могли попросити або наказати, щоб їм прочитали те, чого вони були неспроможні прочитати самі, ми незабаром довідаємося, скільки всіляких усних переказів, що передавалися простонародною мовою, могли донести до них історичні спогади та ідеї. Проте спробуймо уявити собі, в якому становищі перебували більшість сеньйорів та багато високих баронів: управителів, неспроможних особисто ознайомитися зі звітом або з рахунком; суддів, чиї вироки формулювалися — коли вони формулювалися — мовою, якої вони не знали. Тож чи випадає дивуватися, якщо цим володарям, часто змушеним поновлювати свої колишні рішення по пам’яті, абсолютно бракувало послідовності в їхніх діях, послідовності, якою сьогоднішні історики іноді даремно намагаються їх наділити.

Абсолютно не знаючи письма, вони іноді були й цілком байдужі до нього. Коли Оттон Великий одержав у 962 р. імперську корону, він звелів проголосити, від свого імені, привілей, який у дусі «пактів», укладених імператорами династії Каролінґів, а можливо, й під впливом історіографії, визнавав за папами «аж до кінця віків» право на володіння величезною територією; цим актом імператор-король буквально пограбував себе до нитки, не тільки відступивши Престолу Святого Петра більшу частину Італії, а й віддавши під його контроль найважливіші альпійські дороги. Звичайно ж, Оттон і на думці не мав, що ці розпорядження, хоча й сформульовані дуже точно, будуть справді виконуватися. Було б не так дивно, якби йшлося про один із тих фальшивих договорів, які в усі часи підписувалися під тиском обставин із твердим наміром ніколи їх не дотримуватися. Але ніщо абсолютно, крім хіба більш або менш хибно сприйнятої історичної традиції, не приневолювало саксонського короля вдаватися до такої хитрої витівки. З одного боку, перґамен та його чорнила; з другого, без ніякого зв’язку з ними, — дії: таким був остаточний, в цій надзвичайно грубій формі, результат розколу, що мав набагато більш загальний характер. Велика кількість персонажів, яким доля визначила управління людськими справами, абсолютно не розуміли тієї /98/єдиної мови, що вважалася гідною фіксувати, разом з відомостями, вкрай необхідними для людини та для її духовного спасіння, результати всієї суспільної практики.





IV. РЕЛІГІЙНА МЕНТАЛЬНІСТЬ


Народ віруючих, часто кажуть, коли бажають охарактеризувати релігійний напрям думок феодальної Європи. Якщо розуміти під цим, що всяке уявлення про світ, із якого були б виключені надприродні явища, залишалося глибоко чужим для умів того часу, що, точніше кажучи, те, як вони уявляли собі долю людську та долю Всесвіту, майже повністю вписувалося у схему, накреслену християнською теологією і християнською есхатологією, в їхніх західних формах, то навряд чи можна знайти слова, ближчі до істини. І мало важило, що то там, то там висловлювалися певні сумніви в правдивості «оповідок» Святого Письма; позбавлений будь-якої раціональної основи, цей рудиментарний скептицизм, здебільшого не властивий людям освіченим, танув у день небезпеки як сніг на сонці. Ми з повним правом можемо навіть сказати, що ніколи віра не заслуговувала більше на свою назву, в її найчистішому розумінні. Бо, перервані після згасання античної християнської філософії, ледь воскреслі, тимчасово, під час каролінзького відродження, зусилля вчених укласти містерії в оболонку логічного мислення мали поновитися не раніш як у кінці одинадцятого сторіччя. Проте було б серйозною помилкою вважати, що ця віра була застиглою і незмінною.

І справа не тільки в тому, що католицизм на той час був далекий від того, щоб чітко визначити свою догматику; і то настільки, що найочевидніша ортодоксія мала тоді набагато більше можливостей для маневру, аніж пізніше, після схоластичної теології на початку, після Контрреформації — згодом. І так було не лише на розмитих околицях, де християнська єресь деградувала в релігію, протилежну християнству, де старе маніхейство подекуди зберегло не одного прихильника, так що важко було сказати, чи то ці люди успадкували свою віру від тих груп, які ще від перших сторіч середньовіччя вперто зберігали вірність цій переслідуваній секті, чи то, навпаки, вона прийшла до них, після тривалої перерви, зі Східної Європи. Найсерйознішим було те, що католицизм проник у маси далеко не повністю. Вербоване без достатнього контролю й недосконало навчене — найчастіше це було так, що той або той кюре, сам, мабуть, дуже поверхово освічений, давав кілька випадкових уроків хлопчиськові, котрий, прислуговуючи на месі, в такий спосіб готувався стати священиком, — парафіяльне духівництво було, у своїй сукупності, як інтелектуально, так і морально не готове до своїх високих завдань. Проповідь, яка тільки й могла відкрити людям доступ до тайнощів, захованих у Святому Письмі, практикувалася дуже рідко й нерегулярно. Хіба ж у 1031 р. церковний собор у Ліможі не був змушений остерегти духовних осіб проти помилки, яка передбачала, що казати /99/ проповідь буде дозволено тільки єпископам, так ніби єпископ сам-один був у спромозі євангелізувати всю свою єпархію?

Католицька меса правилася більш або менш правильно — а іноді й зовсім неправильно — в усіх парафіях. «Послання для тих, котрі не вміють читати», фрески та барельєфи на стінах головних храмів та їхніх капітелях давали зворушливі, але неточні уроки. Вірні, звичайно ж, мали, всі або майже всі, досить загальні знання про ті християнські репрезентації минулого, теперішнього і майбутнього світу, які найдужче вражали уяву. Але, поруч із цим, їхнє релігійне життя підживлювалося безліччю вірувань та обрядів, які або були передані їм у спадок тисячолітньою традицією магічних ритуалів, або народжені десь у зовсім недавній час, у лоні цивілізації, досі одухотвореної великою міфічною творчою силою, і які здійснювали на офіційну доктрину постійний тиск. У грозових хмарах люди досі не перестали бачити пересування фантасмагоричних армій: то армії мерців, казала юрба, ні, то армії лукавих демонів, казали вчені, менше схильні заперечувати ці візії, аніж знаходити для них більш або менш ортодоксальне пояснення 72. На лоні природи люди відправляли незліченну кількість ритуалів, серед яких поезія донесла нам особливо багато відомостей про свято травневого дерева. Одне слово, ніколи теологія не була такою далекою від релігії колективної, справді відчутої й пережитої.

Попри незліченні нюанси залежно від середовищ та регіональних традицій, можна відзначити кілька загальних характеристик релігійної ментальності, розглядуваної під таким кутом зору. Ризикуючи пропустити не одну глибоку ознаку або зачепити не одне гостре запитання, наповнене людським змістом, ми обмежимося тут розглядом тих напрямів думки та почуття, вплив яких на соціальну поведінку був, як здається, особливо сильним.

З погляду всіх людей, спроможних на рефлексію, відчутний світ не був чимось більшим як такою собі маскою, за якою відбувалися всі справді важливі речі, або мовою, призначеною виражати, через знаки, глибшу реальність. Оскільки уявна тканина сама по собі не становить великого інтересу, з цього погляду випливало, що спостереження важило значно менше, аніж інтерпретація. У невеличкому «Трактаті про Всесвіт», що, написаний у дев’ятому сторіччі, дуже довго потім був у моді, Рабан Мор пояснював, як він розуміє своє завдання: «Мені спало на думку написати невеличкий твір... у якому йшлося б не тільки про природу речей та властивість слів... а й про їхнє містичне значення»  73. Цим значною мірою пояснюється той факт, що тодішня наука порівняно мало цікавилася явищами природи, котра, за самою своєю суттю, як здавалося, не надто заслуговувала на те, щоб їй приділяли велику увагу. Техніка, навіть у тих сферах свого поступу, які найбільше вражали, була лише емпіризмом, не більше.

Крім того, хіба не виглядало на те, що ця природа, яку можна було спостерігати й описувати, сама вміла видобувати з себе свою влас-/100/ну інтерпретацію. Хіба ж не була вона, в безлічі деталей свого, ілюзорного існування, задумана передусім як витвір прихованих воль? Те, що таких воль було багато, здавалося очевидним не тільки для простолюду, а й для багатьох людей учених. Тому що під Богом Єдиним і підкорені Його Всемогутності — хоча люди не дуже ясно собі уявляли, наскільки вони Йому підкорялися — існували в уяві людського загалу безліч суперечних воль, що належали цілому сонмові добрих та лихих створінь, які постійно сварилися між собою і серед яких розрізняли святих угодників, ангелів і, передусім, дияволів. «Кому не відомо, — писав священнослужитель Гельмольд, — що війни, урагани, чума, усі, власне, нещастя, які спостигають людський рід, спричинені втручанням демонів?» 74 Варто звернути увагу на те, що війни подаються тут упереміш із бурями; отже, суспільні катаклізми розглядалися тоді в тому самому плані, що й ті, які ми сьогодні називаємо природними. Звідси той напрям думок, про який ми вже писали у зв’язку з інвазіями: люди тоді думали не так про те, щоб усамітнитися від світу, як про те, щоб удатися до тих засобів боротьби з лихом, які вважалися набагато ефективнішими, аніж людські зусилля. Звичайно ж, інстинктивних реакцій здорового реалізму ніколи не бракувало. Але, відзначаючи той факт, що якийсь Роберт Благочестивий або якийсь Оттон Третій могли надавати своїй паломницькій подорожі не меншої ваги, аніж якійсь битві або якомусь закону, історики, що іноді почувають себе шокованими, а іноді вперто намагаються відкрити за цими благочестивими мандрами якусь таємну політичну мету, лише засвідчують цим свою цілковиту неспроможність скинути зі свого носа окуляри людей дев’ятнадцятого або двадцятого сторіччя. Бо не тільки егоїзм персонального спасіння надихав цих царствених пілігримів. Від святих заступників, до яких вони зверталися зі своїми молитвами, вони сподівалися одержати не тільки вічне блаженство, а й цілком реальні земні блага як для самих себе, так і для своїх підданих. У святилищі, як і в битві або в суді, вони, як їм здавалося, виконували свій обов’язок володарів над народами.

Цей світ видимостей був також світом скороминущим. Невіддільний сам у собі від будь-якого християнського уявлення про Всесвіт, образ кінцевої катастрофи ніколи не промовляв до сучасників так переконливо. Про нього постійно думали, його близькі ознаки помічали всюди. Універсальна серед багатьох інших універсальних історій, хроніка єпископа Оттона фон Фрайзінґа починається від Творіння й закінчується картиною останнього Судного Дня. Але в ній є один неминучий пропуск: від 1146 p., коли автор перестав писати, й до дня кінцевого краху. Оттон, звичайно ж, був переконаний, що цей період недовго триватиме. «Ми, які прийшли у світ наприкінці часів», — не раз повторює він. Та було б помилкою вважати, що так думали тільки клірики. Це означало б забути, що між обома групами, церковників і мирян, існувало глибоке взаємопроникнення. Навіть серед тих, котрі не заходили так далеко, як святий Норберт, котрий вважав загрозу /101/ настільки близькою, що сучасне йому покоління не відійде, перш ніж вона нагряне, ніхто не сумнівався в тому, що вона дуже близько. В кожного поганого правителя побожні душі помічали пазурі Антихриста, чия жорстока влада настане раніше від Царства Божого.

Але коли ж видзвонить цей фатальний час, зовсім уже близький? «Апокаліпсис, здавалося, давав на це пряму відповідь: «Коли спливе тисяча років... Чи треба було це розуміти: «Через тисячу років по смерті Христа?» Декотрі так і думали, підрахувавши, що велика подія настане в 1033 p. A може: «Через тисячу років по Його народженні?» Це друге витлумачення, як здається, набуло найбільшого розповсюдження. В усякому разі, точно відомо, що напередодні тисячного року один віщун оголосив у церквах Парижа, що в цей рік настане кінець світу. Якщо все ж таки народні маси не були тоді опановані загальним жахом, який наші метри романтизму не раз помилково описували, то причина насамперед була в тому, що, пильно стежачи за тим, як змінюються пори року, та за річним літургічним ритмом, люди тієї епохи здебільшого не думали про точну цифру року, в який вони живуть, більше того, не думали взагалі ні про які цифри або числа, підраховувані на якійсь єдиній основі. Скільки хартій тоді з’являлося, в яких не було жодної хронологічної згадки! Що стосується інших історичних документів, то скільки там було розмаїття в системах літочислення, здебільшого ніяк не пов’язаних із життям Спасителя — там ішлося про роки царювання якогось монарха або понтифікату того або того папи, про астрономічні дати всіх різновидів, про п’ятнадцятирічний цикл індиктів, що залишився у спадок від давньоримської податкової системи! Ціла країна, Іспанія, користуючись загалом більшою мірою, ніж деінде, цифрами точно визначеної ери, невідомо чому, оперла її на відлік часу, абсолютно невідомий Євангеліям: 38 рік від Різдва Христового. Але ж, як виняток у актах, частіше в хроніках, люди користувалися спільним церковним календарем! Тут треба взяти до уваги, що до цього додавалася ще й плутанина з початком року. Бо церква піддала остракізмові перше січня, поганське свято. Й тому, залежно від провінцій і залежно від канцелярій, так званий тисячний рік мав початися в одну з шістьох або сімох різних дат, які, згідно з нашим календарем, розташовувалися від 25 березня 999 р. до 31 березня 1000 р. Ще гірше було те, що, прив’язані до того або того літургічного моменту пасхального календаря, деякі з цих точок відліку були, за своєю суттю, рухливими, а отже, й непередбачуваними за відсутності таблиць, доступних лише людям ученим, тому вельми придатними для того, щоб остаточно заплутати мізки, бо вони прирікали розташовані послідовно роки на дуже неоднакові часові тривалості. Отож нерідко бувало, що в рік з одним і тим самим номером двічі наставала така-то чи така-то дата або празник того самого святого. В реальній дійсності, для більшості людей західного світу вираз «тисячний рік», що, як нас хотіли б запевнити, був окутаний густою тривогою, аж ніяк не вказував на якийсь відрізок часу, розташований у якійсь конкретно визначеній точці послідовності днів. /102/

Але чи можна вважати цілковитою вигадкою уявлення про тінь, яку відкидало тоді на душі повідомлення про прихід Дня Гніву? Таки неправда, що вся Європа тремтіла від жаху під кінець першого тисячоліття й умить заспокоїлася, коли проминула ця дата, проголошена фатальною. Але було, либонь, іще гірше, бо хвилі страху накочувалися майже безперервно то там, то там і спадали в якомусь пункті лише для того, щоб високо здійнятися трохи далі. Іноді перший поштовх такій хвилі давала якась візія, а іноді велика історична трагедія, як, наприклад, зруйнування Святої Гробниці в 1009 р. або просто велика буря. А бувало, що паніку спричиняли якісь розрахунки літургістів, що від освічених кіл доходили й до юрби. «Майже в усьому світі поширилася чутка, що Кінець настане, коли Благовіщення припаде на Страсну П’ятницю», — писав незадовго до тисячного року Аббон де Флері 75. Одначе, пам’ятаючи слова святого Павла про те, що Господь захопить людей зненацька, «як злодій уночі», багато теологів засуджували ці нечемні спроби роздерти завісу таємниці, в яку Божественна Потуга воліє загорнути свої блискавки. Та хіба, як людина не знає, коли вдарить грім, очікування стає через це менш тривожним? У тому безладі та заворушеннях, у яких ми, як правило, воліємо бачити кипіння молодечих сил, тогочасні спостерігачі одностайно вбачали ознаки глибокої «старості» людства. Невтримні соки життя попри все струменіли в людях. Та коли пони починали замислюватися, жодне почуття не було їм більш чуже, аніж уявлення про те, що неозоре майбутнє відкривається перед їхньою молодою снагою.

Якщо людство в цілому, здавалося, швидко біжить до свого кінця, то було ще більше причин для того, аби це відчуття перебування «в дорозі» запанувало над кожним життям, узятим окремо. Згідно з виразом, який так полюбляють чимало письменників релігійного спрямування, хіба людина віруюча не жила на землі таким собі «пілігримом», для якого мета подорожі, природно, означає набагато більше, аніж випадковості дорожніх пригод? Безперечно, що більшість людей не думали постійно про своє духовне спасіння. Та коли вони про це думали, то думали з великою силою й за допомогою вельми конкретних образів. Ці живі репрезентації накочувалися на них такими собі хвилями або уривчастими пульсаціями; бо їхні душі, нестабільні у своїй глибині, були схильні до крутих поворотів. Поєднана з гострим відчуттям того, що світ розкладається, близький до своєї загибелі, турбота про вічну винагороду зупинила напівдорозі через втечу до монастиря не одну долю володаря, ба навіть урвала лінію генетичного розвитку не одного сеньйоріального роду; так учинили, наприклад, шість синів сіра Фонтен-ле-Діжона, подавшись у монастир під проводом найславетнішого серед них Бернара де Клерво. Таким чином, релігійна ментальність, по-своєму, сприяла перемішуванню суспільних прошарків.

Багато християн, проте, не знаходили в собі досить мужності, аби обрати такий суворий спосіб життя. Вони вважали, до того ж, — і, /103/ мабуть, недаремно, — що не зможуть потрапити на небо лише у винагороду за свої власні заслуги. Тому вони покладали надії на молитви побожних душ, на ті високі достойності, які нагромаджували на користь усім християнам деякі групи пустельників та аскетів, на втручання святих, матеріалізованих у своїх мощах і репрезентованих ченцями, які їм служили. В цьому християнському суспільстві жодна функція колективного інтересу не здавалася більш потрібною, аніж та, яку здійснювали вищеназвані духовні організми. Але не обманюймося: йшлося лише про їхню духовну функцію. Звичайно, що добродійницька, культурна та економічна роль великих соборних капітулів та монастирів могла бути справді значною. Але, в очах сучасників, вона була тільки допоміжною. Уявлення про земний світ, густо насичений надприродними силами та явищами, тут поєднувався з одержимістю світом потойбічним. Благо короля та королівства в теперішньому часі; спасіння душ королівських предків і самого короля — у Вічності: такою була подвійна вигода, яку Людовік Товстий, засновуючи в Сен-Віктор-де-Парі братство чорних каноніків, сподівався одержати від її заснування. «Ми віримо, — казав у тому ж таки дусі Оттон Перший, — що процвітання божественного культу забезпечить охорону нашої Імперії» 76. Могутні й багаті церкви, що створювали оригінальні юридичні інституції; безліч проблем, порушених обережним пристосуванням цього релігійного «граду» до «граду» світського, проблем, які палко дебатувалися й мали потужно вплинути на загальну еволюцію Заходу: дивлячись на ці характеристики, невіддільні від будь-якого адекватного образу феодального світу, чи можемо ми не визнати, що страх перед пеклом був одним із великих суспільних чинників того часу?












Розділ 3. КОЛЕКТИВНА ПАМ’ЯТЬ




І. ІСТОРІОГРАФІЯ


Чимало впливів об’єдналися у феодальному суспільстві, щоб навіяти тогочасним людям любов до історії. Священними книгами релігії були книги з історії; релігійні свята відзначалися на увічнення тих або тих подій; у своїх найпопулярніших формах християнська віра живилася леґендами, в яких розповідалося про дуже давніх святих; і нарешті, твердячи, що людство близьке до своєї загибелі, вона усувала ілюзію, яка спонукає епохи великих надій цікавитися лише своїм сучасним або своїм майбутнім. Канонічне право опиралося на старі тексти; право світське — на прецеденти. Довгі, нічим не заповнені години в монастирі або в замку сприяли довгим розповідям. Правду кажучи, історії не навчали в школах лише задля самої історії, її викладання в принципі було спрямоване на досягнення інших цілей: на засвоєння творів релігійного змісту, в яких шукали теологічних або моральних настанов; на вивчення античної літературної класики, в якій насамперед шукали зразки риторичної майстерності. Незважаючи на це у спільному інтелектуальному надбанні історія займала майже виключне за своєю важливістю місце.

Прагнучи знати про те, що діялося раніше, з яких джерел освічені особи могли добути ці відомості? Історики античності не втратили свого престижу, хоча з їхньої творчості були відомі лише окремі фрагменти; попри те що Тіт Лівій не належав до тих авторів, яких найбільше гортали, його ім’я згадується серед книжок, які були роздавалися, між 1039 і 1049 роками, ченцям Клюні для читання в дні Великого Посту 77. Наративні твори високого середньовіччя теж не були забуті; хроніка Григорія Турського, наприклад, кілька разів переписувалася в період між десятим і дванадцятим сторіччями. Але найбільший вплив тоді мали, безперечно, ті письменники, які на вирішальному зламі четвертого і п’ятого сторіч поставили собі за мету зробити синтез двох історичних традицій, які доти були чужі одна одній, чия подвійна спадщина передалася новому світові, — традиції біблійної і традиції греко-римської. А втім, для того щоб здобути користь із тих спроб примирити ці традиції, до яких удавалися, скажімо, Євсебій Кесарейський, святий Єронім або Павло Ороський, не було потреби безпосередньо звертатися до цих першопроходців. Субстанція їхніх творів перейшла й переходила далі, знову й знову, в численні трактати, написані набагато пізніше. /105/

Бо стурбованість тим, щоб зробити відчутним поза теперішньою хвилиною могутній натиск великої течії часу, була такою живою, що багато авторів, навіть серед тих, чия увага була спрямована передусім на події зовсім недавні, вважали, проте, за корисне робити, у вигляді преамбули такий собі кавалерійський огляд вселенської історії. В «Анналах», які написав близько 1078 р. у своїй келії в Герсфельді чернець Ламберт, ми не прагнемо знайти щось більше, аніж відомості про процес розпаду імперії, який відбувався за правління Генріха Четвертого; проте автор починає свою розповідь від сотворіння світу. Скільки з тих дослідників, котрі сьогодні досліджують джерела, в яких ідеться про франкські королівства після падіння могутності Каролінґів, літопис Реґінона фон Прюма про англосаксонські суспільства, хроніки Бустера або Пітербаре, де подано найдрібніші подробиці з бурґундської історії, «Аннали Беза», мають нагоду увіч переконатися, що історичний шлях людства там простежується від часів Боговтілення! І навіть у тих випадках, коли оповідь починається не в таку глибоку давнину, ми часто бачимо, що вона тягнеться від часів, які починаються набагато раніше від спогадів мемуариста. Сконструйовані на основі прочитаних творів, які часто були погано перетравлені або погано осмислені, а отже, й неспроможні нічого повідомити нам про ті далекі події, які вони претендують висвітлювати, ці пролегомени натомість дають нам дуже цікаві свідчення про тодішню європейську ментальність; вони дають нам змогу побачити образ, який феодальна Європа формувала собі зі свого минулого; вони переконливо засвідчують, що люди, які виготовляли літописи або аннали, не обов’язково свідомо звужували свій обрій. На жаль, як тільки автор був змушений покинути безпечний притулок літератури, щоб самому зібрати якісь відомості, подрібненість тодішнього суспільства ставила йому перешкоди на цьому шляху; і то настільки, що часто ми спостерігаємо дивовижний контраст, коли оповідь, мірою того як вона розвивається, збагачується в конкретних деталях, але обмежує своє бачення в просторі. Так, велика історія французів, написана в одному анґулемському монастирі Адемаром де Шабаном, доходить у кінцевому підсумку до того, що починає оповідати лише історію Аквітанії.

До речі, саме розмаїття жанрів, практиковане історіографією, свідчить про ту універсальну втіху, яку люди мали тоді, щось розповідаючи або слухаючи чиюсь розповідь. Усесвітні історії або ті, що такими вважалися, історії народів, історії церков сусідять із простими збірниками новин, які укладалися щороку. Якщо великі події вражали уяву автора, весь наративний цикл розглядав їх як мотиви: в цьому плані можна згадати про боротьбу імператорів із папами, а передусім — про хрестові походи. Хоча письменники — не більше, аніж скульптори, — й не були спроможні описати оригінальні характеристики, які перетворюють людське створіння на індивіда, твори біографічного жанру були в моді. І то не тільки житія святих. Ґійом Завойовник, Генріх Четвертий, імператор Германії Конрад Другий, /106/ що не мали, звичайно ж, ніяких шансів бути зображеними на іконах, знаходили кліриків, охочих описати їхні діяння. Один високий барон одинадцятого сторіччя, граф Анжуйський Фульк ле Решен, пішов навіть далі: він написав сам чи звелів написати від свого імені свою власну історію та історію свого роду. Скільки могутніх людей того часу надавали великого значення спогадам! Безперечно, виникає враження, що деякі країни були досить бідні на славну історію. Це пояснюється тим, що в тих країнах менше писали. Набагато бідніші на літописи й аннали, аніж території, розташовані між Сеною й Райном, Аквітанія та Прованс виготовили також набагато менше теологічних трактатів. У тих турботах, якими жило феодальне суспільство, історія посідала досить помітну роль, правлячи у своєму змінному процвітанні за добрий барометр загальних досягнень культури. Проте не обманюймося: ця доба, яка так охоче зверталася до свого минулого, створювала його описи, які радше вражали своєю кількістю, а не правдоподібністю. Труднощі добування відомостей навіть про події, зовсім недавні, як і загальна схильність умів до неточності призводили до того, що більшість історичних праць годувалися якимись неймовірними покидьками. Вся наративна італійська традиція, яка починається від середини дев’ятого сторіччя, забувши занотувати коронацію 800 року, описує Людовіка Благочестивого як першого імператора династії Каролінґів 78. Хоч майже й невідокремлювана від інших видів рефлексії, критика свідчень не була чимось абсолютно невідомим, сама по собі; як доказ можна навести химерний трактат Ґібера де Ножана про святі реліквії. Але ніхто не думав про те, щоб застосовувати до стародавніх документів якийсь систематичний підхід: принаймні до часів Абеляра; але навіть цей великий учений працював у досить-таки вузькій сфері 79. Прикра спадщина класичної історіографії, що надавала надто великої ваги ораторським та героїчним елементам, давила на авторів. Якщо хроніки деяких монастирів і напхані архівними документами, то це пояснюється тільки тим, що вони ставили перед собою майже одну і досить-таки скромну мету: обґрунтувати права громади на свою спадщину. Такий собі Жіль д’Орваль, навпаки, пише працю більш високого змісту, проголосивши, що хоче уславити високі діяння єпископів Льєжа; але ми бачимо, як, натрапивши на своєму шляху на одну з перших хартій міських свобод, на хартію Уї, він відмовляється аналізувати її, зі страху «знудити» свого читача. Одна із сильних сторін ісландської школи, що відзначається набагато глибшим розумінням історії, аніж хроніки латинського світу, — це те, що вона зуміла уникнути таких претензій. Зі свого боку, символічна інтерпретація, яку накидала інша ментальна течія, заплутувала розуміння реалій. Книжки з історії, Святе Письмо? Безперечно. Але принаймні в одній великій частині цієї історії, а саме в Старому Заповіті, тлумачення вимагало не так дивитися на картину реальних подій, що мали свій смисл у собі, як угадувати те, що після них буде: бачити «тінь майбутнього», як висловився святий Авґустин 80. І нарешті й передусім, цей образ терпів /107/ від недосконалого сприйняття відмінностей між послідовними планами перспективи.

Не в тому була річ, що, як дозволив собі висловитися Ґастон Парі, люди вперто вірили в «незмінність» речей. Подібна схильність аж ніяк не була сумісною з уявленням про людство, яке посувається вперед швидкими кроками до заздалегідь визначеної мети. «Про зміну часу» — так, у згоді із загальною опінією, Оттон де Фрайзінґ назвав свою хроніку. Нікого цим не шокуючи, поеми, складені простонародною мовою, однаково зображували паладинів каролінзької доби, гунів Аттіли та античних героїв, наділяючи їх характеристиками рицарів одинадцятого й дванадцятого сторіч. Ніхто не заперечував цієї вічної переміни, але на практиці ніхто не був спроможний осягнути її повноту. Через своє невігластво, звичайно ж. Але передусім через те, що солідарність між «колись» і «сьогодні», яку розуміли надто буквально, маскувала контрасти й навіть усувала потребу їх помічати. Хіба можна було опертися спокусі побачити імператорів античного Риму, зовсім подібними до сьогоднішніх суверенів, адже Римська імперія досі зберігала своє існування, а королі саксонської або салійської династій вели свій родовід по прямій лінії від Цезаря або Авґуста? Всякий релігійний рух мислився як реформа, в прямому значенні цього терміна; тобто як повернення до первісної чистоти. Але хіба традиціоналістський напрям думок, який постійно підтягує сучасне до минулого й у такий спосіб, природно, тяжіє до того, щоб змішувати кольори того й того, не має своїм антиподом розум історичний, над яким панує смисл розмаїття?

Найчастіше неусвідомлений, іноді міраж творився самохіть. Безперечно, що великі підробки, які справили свій вплив на громадську або релігійну політику феодальної ери, дещо передували їй у історичному часі: псевдо «Дарча грамота» Константина датується десь кінцем восьмого сторіччя; діяльність дивовижної майстерні, головними виробами якої стали фальшиві декреталії, випущені під ім’ям Ісидора Севільського, та фальшиві капітулярії Бенедикта Диякона були витвором каролінзького відродження, в добу його розквіту. Але поданий ними приклад мусив перетнути час. Канонічний збірник, скомпільований між 1008 і 1012 роками святим єпископом Бургардом Вормським, переповнений вигаданими атрибуціями та майже цинічними перекрученнями. Фальшиві монети карбували при імператорському дворі. Що ж до інших фальшивок, то їх виготовляли в незліченних кількостях у scriptoria* церков, які мали в цьому таку погану славу, заслужену чи уявну, що наруга над істиною, яка там повсюди здійснювалася, не в останню чергу сприяла дискредитації письмових свідчень: «Будь-яке перо може записати яку завгодно вигадку», — сказав якось на суді один германський сеньйор 81.



* Скрипторій, кімната для переписувачів (у монастирях) (лат.).



Звичайно ж, якщо виробництво, за своєю природою вічне, фальшивок та міфів, зазнало протягом тих кількох сторіч нечуваного розквіту, то /108/ відповідальність за це лягає, переважно, водночас на умови юридичного життя, опертого на прецеденти, та на безлад, який скрізь тоді панував: не один із підробних письмових текстів виготовлявся для того, щоб замінити знищений автентичний. Та попри те що тоді виготовлялося стільки фальшивих документів, що стільки цілком порядних і благочестивих людей, людей бездоганного виховання, були ними ошукані, що ці фальшивки навіть у той час категорично засуджувалися як законом, так і мораллю, можна вбачати в усьому цьому психологічний симптом, над яким варто замислитись: унаслідок дивовижного парадоксу, глибока пошана до свого минулого навіювала людям прагнення реконструювати його таким, яким вони хотіли його бачити.

А втім, хоч якими численними були історичні твори, вони були доступні лише для досить вузької еліти. Бо, на відміну від англосаксів, їх тут писали латиною. Таким чином, залежно від того, чи провідник людей належав до вузького кола litterati, чи не належав, минуле, автентичне або перекручене, впливало на нього з різною силою. Як приклади, можна навести: в Германії після реалізму Оттона Першого Оттон Третій здійснював політику, оперту на історичні ремінісценції; після неписьменного Конрада Другого, який залюбки віддавав Вічне Місто на поталу аристократичних фракцій, що постійно гризлися між собою, та його примарних пап, прийшов глибоко освічений Генріх Третій, «патрицій римлян» і реформатор папської влади. Проте навіть найменш освічені серед можновладців більшою або меншою мірою прилучалися до використання цих історичних скарбів. Наближені до них клірики, безперечно, допомагали їм у цьому. Набагато менш чутливий, безперечно, аніж його онук, до престижу римської атмосфери, Оттон Перший, проте, першим зі своєї династії приміряв на себе корону цезарів; хто нам розповість, які вчителі, перекладаючи або переказуючи йому які твори, навчили цього короля, майже неспроможного читати, імперської традиції, перед тим як її відновити?

Серед людей, котрі не вміли читати, але любили слухати, найпопулярнішими епічними творами були ті, які існували в усній традиції мов простолюду. Проблеми епопеї є одними з найсуперечливіших у середньовічних студіях. Кількох сторінок буде не досить, щоб розглянути їх у всій їхній складності. Та принаймні їх варто порушити тут під кутом, який є найважливішим для історії суспільної структури й, у більш загальному випадку, не найменш придатним для того, щоб відкрити перспективи, що обіцяють нам дуже багато, — під кутом колективної пам’яті. /109/





II. ЕПОПЕЯ


Історія французької епопеї, такої, якою ми її розуміємо, починається близько середини одинадцятого сторіччя, а може, трохи й раніше. В усякому разі точно відомо, що десь від цього часу починають розповсюджуватись у Північній Франції героїчні «шансони» простонародною мовою. Про те, як їх було створено, — а було їх створено досить давно, — ми, на жаль, маємо лише непрямі відомості: окремі згадки в хроніках, фрагмент адаптації латинською мовою (таємничий «фрагмент із Гааги»). Жоден епічний рукопис не датується раніше, як другою половиною сторіччя наступного. Але дата виготовлення копії нічого нам не говорить про дату появи оригінального тексту. Існують досить очевидні вказівки на те, що принаймні три поеми існували десь близько 1100 р. або пізніше у формі, дуже близькій до тієї, в якій ми їх сьогодні читаємо. Це «Пісня про Роланда», «Пісня про Ґійома» — в ній згадуються мимохідь і кілька інших співів, яких ми вже не маємо в їхніх стародавніх версіях — і нарешті, відома водночас у рукописі свого початку та аналізами, перший із яких датується 1088 роком, оповідка, яка має конвенційну назву «Гормон та Ісамбар».

Інтрига «Пісні про Роланда» має стосунок більше до фольклору, аніж до історії: ненависть між зятем і тестем, заздрість, зрада. Цей останній мотив знову виникає і в «Гормоні». Розвиток інтриги в «Пісні про Ґійома» — чиста леґенда. І там, і там чимало акторів драми, серед найвизначніших, є персонажами вигаданими: скажімо, Олів’є, Ісамбар, Вівіан. Проте певні історичні події обрамлюють усі ці твори. Це правда, що 15 серпня 778 р. на ар’єргард Карла Великого несподівано напала ворожа банда — басків, як говорить історія, сарацинів, як воліє вважати леґенда — і що в тій запеклій битві загинув граф на ім’я Роланд разом із багатьма іншими воєначальниками. Рівнини Віме, де розгортається дія «Ґормона», бачили у 881 p., як автентичний король Людовік, який був Людовіком Третім династії Каролінґів, здобув перемогу над автентичними поганами. То були насправді нормани, але леґенда знову ж таки перетворила їх на воїнів ісламу. Граф Ґійом, як і його дружина Ґібур, жили в часи Карла Великого. Він доблесно воював із мусульманами, як і в «Пісні», іноді, як і в ній, бував переможений, але завжди бився відважно. На задньому плані цих трьох творів, навіть серед дрібних постатей, ледь помітних у самій глибині сцени, неважко помітити, поруч із уявними тінями, не одного персонажа, які, хоч і не завжди були поміщені поетами у свою епоху, проте насправді існували: таких, як архиєпископ Тюрпен, король поганів Гормон, який був славетним вікінґом і навіть той маловідомий граф де Бурж Естюрмі, якого «Пісня про Ґійома» змальовує такими чорними фарбами, певно, тільки тому, що передає неусвідомлене відлуння зневаги, на яку в його час графа прирекла та обставина, що він походив із невільників.

В поемах, дуже багатьох, що визначаються як написані впродовж дванадцятого й тринадцятого сторіч — той самий контраст. Леґендарних сюжетів там безліч, вони все більш і більш заповнюють ті твори, мірою того як жанр, усе збагачуючись, уже не міг оновлювати свої теми інакше, як удаючись до вигадок. Проте майже завжди, принаймні в творах, загальна схема яких, якщо не редакція, відома /110/ сьогодні, видимо простежується в досить давню епоху, ми також помічаємо то, в самому центрі дії, якийсь незаперечно історичний мотив, то, серед усіляких дрібних подробиць, ту або ту несподівано точну історичну деталь: якусь епізодичну постать, замок, про існування якого, здавалося б, усі давно забули. В такий спосіб перед дослідником постають дві нерозв’язні проблеми. По яких мостах, іноді перекинутих через прірву в кілька століть, відомості про таке далеке минуле дійшли до поетів? Наприклад, яка традиція з’єднала своїми таємничими нитями трагедію, що сталася 15 серпня 778 p., і «Пісню про Роланда», вперше почуту десь у останні роки одинадцятого сторіччя. Від кого довідався трубадур, який склав поему «Рауль із Камбре», в дванадцятому сторіччі, про напад, який учинив у 943 р. на синів Ербера де Вермандуа Рауль, син Рауля де Ґуї, про загибель нападника, про імена кількох сучасників героя, що брали участь у подіях, які він помістив у самому осередді своєї драми: Ібера, сіра де Рібемон, Бернара де Ретель, Ерно де Дуе? Ось перша загадка. А ось і друга, яка видається не менш таємничою: чому ці точні відомості подаються в такому дивно спотвореному вигляді? Або спробуймо сформулювати це запитання інакше — бо очевидно, що не можна винуватити лише останніх редакторів тексту за цілковите його перекручення: як сталося, що раціональне зерно подій дійшло до авторів разом із такою безліччю помилок або вигадок? Причому будь- яка спроба інтерпретації, якій не вдасться з однаковою повнотою пояснити обидва елементи, — автентичний та уявний, — цим самим буде приречена на невдачу.

Епічні поеми не були в принципі призначені для читання. Вони створювалися для того, щоб їх декламувати або, радше, виспівувати. Від замку до замку, від одного громадського майдану до іншого з ними ходили професійні декламатори, яких називали менестрелями. Найбідніші з них жили на ті монетки, які кожен їхній слухач діставав «із-під поли сорочки» 82, поєднували з ремеслом мандрівних оповідачів ремесло вуличного блазня або акробата. Іншим щастило більше й, здобувши собі протекцію якогось високого сеньйора, що брав їх до свого двору, вони забезпечували цим собі надійніший шматок хліба. Саме із середовища цих виконавців виходили й автори поем. Тобто, якщо висловитися інакше, менестрелі або усно проказували твори інших авторів, або самі «знаходили» співи, що їх декламували перед публікою. Рідко бувало так, щоб трувер * повністю вигадував те, що проказував; рідко бувало, щоб інтерпретатор цілком утримувався від будь-якого особистого втручання у свій текст.



* По-фр. trouveur — «той, хто знайшов».



Публіка в них була дуже різна, здебільшого неписьменна, майже завжди неспроможна оцінити автентичність фактів, до того ж, набагато менш чутлива до правдоподібності почутого, аніж до розваги та екзальтованого виливу почуттів; щодо артистів, то вони були людьми, які звикли безперервно модифікувати зміст своїх оповідей, а з другого боку, /111/ жити життям, яке дуже мало надавалося до здобуття бодай елементарної освіти, вони були також змушені вряди-годи навідувати можновладців і робити все від них залежне, щоб їм сподобатися: таким було людське тло цієї літератури. Дослідити, як саме в неї проникло стільки точних даних, — це запитати себе, через які канали менестрелі одержували свої відомості про події та імена.

Було б майже зайвим нагадувати про те, де ці відомості зберігалися: всі правдиві елементи, на які ми натрапляємо у відомих нам епічних піснях, можна знайти, в іншій формі, у хроніках або в хартіях: якби було інакше, чи змогли б ми їх сьогодні просіювати? Проте було б украй неймовірно уявити собі менестрелів у ролі людей, які здійснюють пошук у книгозбірнях. Натомість, є всі підстави запитати себе, а чи не мали вони якогось непрямого доступу до матеріалу хронік, із яким майже не мали змоги ознайомитися безпосередньо? Подумавши про посередників, ми, цілком природно, насамперед згадаємо про тих людей, які були охоронцями цих документів, — про кліриків і, зокрема, про ченців. Ця думка, сама в собі, не має чогось такого, що здавалося б нездійсненним за обставин феодального суспільства. Безперечно, що історики, які надихалися ідеями романтизму, помилялися, коли, вважаючи за необхідне в усіх випадках життя робити протиставлення між «спонтанним» і «науковим», дійшли висновку, що між творцями поезії, яку ми називаємо народною, й тими професійними адептами латинської літератури, що ними були клірики, існувала я не знаю вже яка непроникна перегородка. За браком інших свідчень, аналізу пісні «Гормон» у літописі ченця Аріульфа, «фрагмента з Гааги», який, певно, є шкільною вправою, латинської поеми, що її один клірик дванадцятого сторіччя склав про зраду Ґанелона, нам досить, аби переконатися в тому, що в тиші монастирів епопея, складена простонародною мовою, не була ані нехтувана, ані зневажена. Так само «Вальтаріус», чиї верґілієвські гекзаметри вдягли одну германську поему в такі химерні шати, мабуть, народився з учнівського завдання, й до нас дійшли відомості про те, що пізніше, в Англії дванадцятого сторіччя, патетична оповідь про пригоди короля Артура зворушувала не лише людей світських, а й у молодих ченців витиснула не одну сльозу 83. Додамо до цього, що попри ті анафеми, які деякі ригористи проголошували проти «вуличних блазнів», ченці, у своїй загальній більшості, природно, схильні розповсюджувати славу своїх обителей та святих реліквій, що були їхньою найдорогоціннішою окрасою, були не тими людьми, які не розуміли б, що менестрелі, звичні переходити, на громадському майдані, від найвульґарнішого співу до благочестивих оповідок із житійної літератури, несли в собі силу пропаганди, вплив якої на людські душі було неможливо переоцінити.

Справді-бо, як це довів із дивовижною переконливістю Жозеф Бедьє, монастирську печать можна ясно бачити не на одній із епічних леґенд. Лише наполегливістю ченців Потьєр, а ще більшою мірою — Везле, можна пояснити, чому подвиги Бернара Русильйонського, що /112/ їх усі історичні елементи локалізують на берегах Рони, були перенесені в Бурґундію. Без абатства Сен-Дені де Франс, його ярмарку та його святих мощей було б неможливо уявити собі ані поему «Подорож Карла Великого», гумористичні варіації на тему святих реліквій, створеної не так для паломників, що приходили молитися в той храм, як для завсідників монастирських торгів, ані «Флоовант», де розповідається майже про те саме, але з більшою серйозністю й набагато занудніше, ані чимало інших пісень, у яких з’являються на тлі декорацій, де вимальовується профіль монастиря, королі династії Каролінґів, пам’ять про яких було там шанобливо збережено. Про роль цієї великої спільноти, що була союзником і порадником Капетінґів, у опрацюванні теми Карла Великого останнє слово, безперечно, ще далеко не сказане.

Існує, проте, багато інших творів — і причому серед найдавніших — де було б нелегко відкрити бодай якийсь слід монастирського впливу, принаймні ясно вираженого й послідовного. Серед таких можна назвати «Пісню про Ґійома», «Рауль із Камбре», весь цикл «Лотаринзьких пісень». Навіть коли ми розглянемо ту ж таки «Пісню про Роланда», яку хотіли прив’язати до паломницьких подорожей у Компостеллу, то як не подивуватись, якщо ця гіпотеза справді слушна, що ані серед багатьох святих там жодного разу не згадується ім’я святого Якова, ані серед стількох іспанських міст — назва великого святилища Галісії. А як пояснити те, що у творі, який нібито надихався ченцями, поет демонструє таку відверту й гостру зневагу до монастирського життя 84? До речі, хоч і не доводиться сумніватися в тому, що всі автентичні дані, використані в епічних піснях, могли бути в принципі запозичені з хартій та з бібліотек, проте документи, в яких вони фігурують, здебільшого подають їх у досить-таки розпорошеному вигляді, серед багатьох інших відомостей, які чомусь не були використані; це настільки очевидно, що для того, аби добути їх із цих текстів і добути лише їх, треба було б здійснити велику роботу з уважного читання та відсіювання, роботу, що вимагала б неабиякої ерудиції, одне слово, виконати її змогли б лише ченці, знайомі з інтелектуальними звичаями свого часу. І, нарешті й передусім, постулювати біля джерел кожної епічної пісні цю педагогічну пару, де в ролі вчителя виступає освічений клірик, а в ролі учня — слухняний менестрель, це, можливо, й допомогло б нам пояснити наявність у ній елементів істини, але не прояснило б, звідки там беруться помилки. Бо хоч якого невисокого ґатунку була література анналів, хоч якими обплутаними леґендами та вигадками цілком слушно уявляємо ми собі традиції релігійних громад, хоч якими схильними оздоблювати свої оповіді всілякими вигадками та забувати були, з нашого погляду, менестрелі, навіть у найгіршій з оповідок, складених на основі хронік або хартій, не було й чверті тих нісенітниць, у яких ми звинувачуємо найменш брехливу з епічних пісень. До того ж ми маємо й один доказ протилежного характеру: десь близько середини дванадцятого сторіччя двоє кліриків послідовно вдалися до спроби /113/ записати французьким віршем, у стилі, який вони приблизно скалькували з епопеї, історичний матеріал, принаймні більшу частину якого вони запозичили з рукописів. Так от, ні в «Романі про Ру» Васа, ні в «Історії дюків Нормандії» Бенедикта де Сент-Мора, звичайно ж, не бракує ані леґенд, ані плутанини; але поруч із «Піснею про Роланда» їх можна вважати шедеврами точності.

Але в тому разі, коли ми визнаємо малоймовірним, що, принаймні в більшості випадків, трувери кінця одинадцятого й перших років дванадцятого сторіччя в той момент, коли вони складали свої пісні, мали змогу добувати, бодай не безпосередньо, елементи своїх епічних поем із хронік або з архівних матеріалів 85, нам доведеться погодитися з тим, що в основі їхніх сюжетів лежала попередня традиція. Правду кажучи, ця гіпотеза, яка довгий час вважалася класичною, була скомпрометована лише тими формами, в які її так часто вбирали. Мовляв, на початку виникали дуже короткі пісні, які були сучасницями подій; наші епічні пісні, такі, якими ми їх знаємо, були виготовлені пізніше й більш або менш невправно за допомогою отих примітивних кантилен, які штучно зшивають окремі пісенні елементи докупи. Тобто, якщо висловити це трохи інакше: на самому початку — спонтанність народної душі; у кінці — праця літератора. Проте цей образ, простота ліній якого може справити сильне враження, абсолютно не витримує критичної перевірки. Адже очевидно, що далеко не всі пісні мають одне походження; серед них є й такі, що несуть на собі сліди незаперечних подальших грубих доповнень. Але хто, читаючи, без ніякої упередженої думки, «Пісню про Роланда» не побачить у ній твору, створеного на одному подиху, не побачить у ній твору, що належить одній людині і людині великій, чия естетика, тією мірою, якою вона не була суто персональною, виражала концепції свого часу, а не була слабким відблиском давно втрачених гімнів? У цьому розумінні, абсолютно правильним буде сказати, що епічні пісні «народилися» наприкінці одинадцятого сторіччя. Але навіть якщо поет обдарований генієм, — що, звичайно ж, буває не так часто: ми іноді забуваємо, наскільки естетика «Пісні про Роланда» є неповторною, — чи спроможний він на щось інше, як використати, згідно зі своїм мистецтвом, теми, які передала йому через покоління колективна спадщина?

Ми вже знаємо, з яким інтересом люди феодальної епохи ставилися до свого минулого і як любили слухати розповіді про нього, тож чи випадає нам дивуватися, якщо наративна традиція протягувала свою ниточку крізь віки? Свої вузлики вона любила зав’язувати в тих місцях, де зупинялися перехожі — ті, які йшли на прощу, і ті, які йшли на ярмарок, де схрещувалися торговельні та паломницькі шляхи, що про них складено стільки поем. Завдяки одному з давніх текстів ми знаємо, що німці — ці комерсанти далеких доріг — свого часу занесли у скандинавський світ деякі германські леґенди 86, тож які в нас підстави не повірити, що французи теж не робили так само, Що разом зі своїми тюками сукна або мішками прянощів вони не пе-/114/реносили та перевозили з кінця в кінець знайомих їм доріг чимало героїчних тем, а то й просто імен? Це, безперечно, їхні розповіді, разом із розповідями паломників, навчили менестрелів орієнтуватися в географічній номенклатурі Сходу, й саме від них поети Півночі довідалися про красу оливкових гаїв Середземномор’я, які з наївним смаком до екзотики та з подиву гідною зневагою до місцевого колориту пісні сміливо поміщають на пагорбах Бурґундії або Пікардії. Хоча не можна твердити, що монастирі диктували леґенди, вони, проте, завжди були місцями, особливо сприятливими для їхнього виникнення та розвитку: тому що через них проходило багато подорожніх; тому що пам’ять там зачіпалася не за один старий монумент; і тому, нарешті, що ченці завжди полюбляли щось розповідати — полюбляли аж занадто, на думку пуритан, таких як П’єр Даміан 87. Найстародавніші оповідки про Карла Великого були записані в дев’ятому сторіччі в монастирі Сен-Ґалль; складена на початку одинадцятого сторіччя хроніка Новалезького монастиря, на дорозі в Мон-Сені, переповнена безліччю леґендарних подробиць.

Проте не уявляймо собі, що все виходило зі святилищ. Сеньйоріальні родини, зі свого боку, мали власні традиції, звідки, певно, вийшов не один спогад, точний або спотворений; в залах старовинних замків не менш полюбляли говорити про предків, аніж під аркадами монастирів. До нас дійшли згадки про те, що дюк Ґодфруа Лотаринзький ніколи не пропускав нагоди обдарувати своїх гостей усілякими історійками з життя Карла Великого. Чи є в нас підстави думати, що така слабкість була притаманна лише йому? До речі, ми не помилимося, якщо побачимо в епопеї два образи великого Каролінґа, що кардинально суперечать один одному: шляхетному монархові з «Пісні про Роланда», до якого всі ставляться з майже релігійною шанобою, протистоїть похітливий і «недоумкуватий» стариган зі стількох інших пісень. Перший портрет відповідає як традиціям церковної історіографії, так і потребам капетінзької пропаганди; в другому — як не впізнати віддзеркалення антимонархічних настроїв баронату?

Оповідки можуть передаватися в такий спосіб, від покоління до покоління, без того, щоб це набуло поетичної форми. Але, в кінцевому підсумку, ці поеми були створені. Коли саме були створені — ця проблема є майже нерозв’язною. Бо ми маємо справу з французькою мовою, тобто з мовою, яка, перейшовши через стадію простого спотворення латини, протягом кількох сторіч піднялася до високого літературного рівня. Чи в ті «сільські пісеньки», тобто в ті, які були складені народними говірками, пісеньки, що їх один орлеанський єпископ визнав за потрібне заборонити для використання своїми священнослужителями, вже проник якийсь героїчний елемент? Ми про це ніколи нічого не довідаємося, бо все це відбувалося у сфері, розташованій багато нижче від зони інтересів людей освічених. Водночас, хоч ми й не можемо надавати аргументові «мовчанки» перебільшеної ваги, ми мусимо констатувати, що перші згадки про /115/ епічні пісні з’являються лише в одинадцятому сторіччі; раптова поява цих свідчень після тривалої ночі, як здається, наштовхує на думку, що версифіковані епічні твори виникли не набагато раніше, принаймні в достатньо великих кількостях. З другого боку, вельми цікаво відзначити, що в більшості стародавніх поем Лаон виступає як узвичаєне місце перебування королів каролінзької династії; навіть у тій же таки «Пісні про Роланда», яка повернула Екс-ла-Шапелю його справжній ранг, ми знаходимо кілька слідів лаонської традиції, так, ніби вони потрапили туди з неуважності автора. А проте ця традиція могла виникнути не раніш як у десятому сторіччі, тоді, коли «Мон-Лун» справді відігравав приписувану йому роль. Пізніше, як і раніше, вона була б непоясненною 89. Отже, за всією видимістю, саме в цьому сторіччі сформувалися основні теми епопеї, і якщо навіть вони ще й не набули тоді просодичної форми, то принаймні вже були готові її набути.

Варто звернути увагу на те, що однією з істотних характеристик епічних пісень було прагнення переказувати лише давні події. Виглядало на те, що з подій більш недавніх лише хрестові походи посправжньому заслуговували на те, щоби бути оспіваними в епопеї. Бо вони мали все, щоб потрясти уяву; не було також сумніву, що вони переносили в теперішній час певну форму християнського героїзму, відомого, від одинадцятого сторіччя, поемам. Ці події сучасності надавали менестрелям можливість здійснювати на своїх меценатів подвійний тиск: коли Арнуль д’Ардр відмовився подарувати одному з них червоні шаровари, його ім’я було викреслене з «Пісні про Антіохію» 90. Та попри втіху, яку барони могли мати, почувши з людських уст розповідь про свої подвиги, попри ту вигоду, що її поети могли здобути зі складання таких поем, сучасні війни, якщо вони мали своїм театром не Святу землю, здебільшого не знаходили охочих оспівувати їх у цей спосіб. Чи означає це, що, як писав Ґастон Парі, «епічне бродіння» затихло в той самий момент, коли французька нація остаточно конституювалася? Ця теза, малоймовірна сама по собі, мала б означати, що відповідні оповіді дев’ятого та десятого сторіч негайно набували поетичної форми — в чому аж ніяк не можна бути впевненим. Істина, безперечно, в тому, що, просякнуті глибокою пошаною до минулих часів, люди вміли тоді знаходити екзальтацію лише в спогадах, які вже набули престижу, притаманного речам дуже давнім. Один менестрель у 1066 р. супроводжував у Гастінґс норманських воїнів. Про що ж він співав? «Про Карла Великого та Роланда». Інший, десь близько 1100 p., очолив банду бурґундських грабіжників, у невеличкій локальній війні. Про що ж він співав? «Про високі подвиги предків» 91. Коли великі битви одинадцятого й дванадцятого сторіч, у свою чергу, відступили в глибину віків, потяг до минулого зберігся й надалі; але тепер він задовольнявся інакше. Історія, досі іноді версифікована, але оперта віднині на розповсюдження в письмовому варіанті, а тому значно менше заражена леґендою, замінила епопею. /116/

Любов до історичних і леґендарних переказів не була, у феодальну епоху, властива тільки Франції. Але, спільна для всієї Європи, вона задовольнялася в різних місцях по-різному.

В ту історичну давнину германських народів, у яку ми можемо проникнути, вони вже мали звичай уславляти віршами подвиги своїх героїв. Проте, як здається, і в германців континенту, і в германців Британії та й у скандинавів також водночас практикувалися два різновиди героїчної поезії: одна була присвячена діянням персонажів дуже давніх, іноді міфічних; у другій співали славу вождям, на той час іще живим або померлим зовсім недавно. Потім, у десятому сторіччі, почався період, коли майже нічого не писали, а в тих рідкісних винятках, коли щось усе-таки писали, користувалися тільки латиною. Те, що протягом тих темних сторіч старі леґенди на германській землі вижили, засвідчується майже виключно їхньою латинською транспозицією — «Waltharius» — та еміграцією певних тем у нордичні країни, де джерело народної літератури завжди струменіло щедро. Проте вони ніколи не переставали ані жити, ані зваблювати людей. Так, єпископ Ґунтер, який з 1057 по 1065 рік правив єпархією в Бамберзі, якщо вірити одному з його каноніків, віддавав перевагу оповідкам про Аттілу та про Амалів, тобто стародавню династію остґотів, згаслу в шостому сторіччі, перед читанням святого Авґустина або святого Григорія. Можливо, навіть — текст є досить темним — він сам «складав вірші» на світські теми 92. Отже, виходить, що навколо нього й далі розповідали про пригоди королів із давноминулих часів. Немає сумнівів і в тому, що про них і далі співали мовою, яка була для всіх зрозуміла; але що саме співали, про це ми нічого не знаємо. Житіє архиєпископа Анно, викладене германськими віршами, десь відразу після 1077 p., одним кліриком із Кельнської діоцези, належить радше до агіографії, аніж до наративної літератури, доступної для широких мас.

Ця завіса підіймається перед нашими очима лише в сторіччі, яке настало десь після того, в якому виникли французькі епічні пісні й уже по тому, як наслідування цих епічних пісень або більш недавніх, але того самого походження, творів десь за життя одного покоління привчило германську публіку цінувати великі поетичні фрески, створені простонародною мовою. Перші героїчні поеми, які надихалися тубільними темами, були складені у формі, близькій до тієї, в якій ми сьогодні їх знаємо, наприкінці дванадцятого сторіччя. Залишивши віднині хронікерам або латинській версифікації високі діяння своїх сучасників, вони, як і у Франції, брали свої сюжети з пригод, викристалізуваних у процесі тривалої передачі від покоління до покоління. Але дивує те, що тут це минуле, якому віддавали перевагу, було розташоване набагато далі в історичному часі. Лише одна Lied — пісня про герцоґа Ернста — розповідає про подію, яка сталася на початку одинадцятого сторіччя, але при цьому в дивний спосіб її спотворює. Інші до чистих леґенд і до чудесних явищ, часто ще цілком поганських за своєю природою, домішують давні спогади ще /117/ про часи інвазій, проте, зменшених у своїй значущості від масштабу вселенських катастроф до таких собі банальних персональних вендет. Головні герої, яких вдалося ідентифікувати й назвати в сукупному масиві тієї літератури, вишиковуються від ґотського короля, що помер 375 року, до короля ланґобардів, який помер у році 575-му. Але ж хіба іноді не з’являється, там або там, персонаж, який жив десь у ближчий час? Чи не промайнув у «Пісні про Нібелунґів» один єпископ із десятого сторіччя, що опинився в компанії, уже напрочуд різношерстій, де, крім тіней без будь-якої історичної наповненості, таких як Зіґфрід та Брунґільда, були також Аттіла, Теодоріх Великий і бурґундські королі Райну? Така поява більш близької до сучасності постаті мала суто епізодичний характер і, либонь, пояснювалася якимись місцевими або клерикальними впливами. Цього ніколи не було б, безперечно, якби поети одержували свої теми від кліриків, після перегляду останніми письмових документів: серед своїх засновників германські монастирі не мали варварських вождів, і якщо автори хронік і згадували про Аттілу, навіть про «тирана» Теодоріха, то вони завжди малювали їх значно чорнішою фарбою, ніж епопея. А чи маємо ще більш разючі контрасти, аніж цей? Франція, чия цивілізація радикально переплавилася в тиглі високого середньовіччя, чия мова як справді диференційована лінґвістична сутність була відносно молодою, якщо оберталася до своєї найвіддаленішої в часі традиції, відкривала там Каролінґів (меровінзька династія, наскільки нам відомо, оспівується лише в одній пісні, у «Флоованті», пісні досить пізнього походження, яка, до того ж, як ми вже бачили, була створена під безпосереднім впливом учених ченців із монастиря Сен-Дені); натомість Германія мала у своєму розпорядженні, для підживлення своїх леґенд, субстанцію, набагато давнішу, тому що її течія оповідок, а може, й співів ніколи не уривалася, хоча протягом тривалого часу й не виходила на поверхню.

Кастилія також показує нам не менш повчальний досвід. Спрага спогадів була там не меншою, ніж деінде. Але в цій країні Реконкісти найдавніші національні спогади були зовсім недавніми. Внаслідок цього менестрелі, тією мірою, якою вони не наслідували чужоземних зразків, черпали своє натхнення в подіях, які ще й не прохололи. Загибель Сіда сталася 10 липня 1099 p.; «Поема про Сіда», єдина з великої родини cantares, присвячених героям недавніх війн, що дійшла до нас, була створена приблизно в 1150 р. Ще більш незвичайним є випадок Італії. Вона не має і, здається, ніколи не мала автохтонної епопеї. Чому? Було б невиправданою зухвалістю спробувати передати в двох словах суть цієї загадкової проблеми. Проте одна з причин заслуговує на те, щоб її назвати. У феодальну епоху Італія була однією з тих рідкісних країн, де в середовищі аристократії, як і в купецькому, безперечно, велика кількість людей уміли читати. І якщо любов до минулого не спричинила там появи пісень епічного жанру, то чи не тому так сталося, що вона достатньо задовольнялася читанням латиномовних хронік? /118/

Епопея, там, де вона змогла розвинутися, впливала на уяву тим сильніше, що, на відміну від книжки, вона адресувалася не виключно до очей, а застосовувала всю теплоту живої людської мови і той схожий на удари молотом інтелектуальний тиск, який утворюється внаслідок повторювання вголос тих самих тем, навіть тих самих куплетів. Запитайте в будь-якого сьогоднішнього уряду, чи радіо не є значно ефективнішим засобом пропаганди, аніж газета? Безперечно, що тільки десь від кінця дванадцятого сторіччя, в колах, віднині набагато освіченіших, люди з вищих класів стали насправді жити своїми леґендами: наприклад, той або той рицар, прагнучи якнайболючіше дошкулити суперникові в суперечці, не знаходить для цього кращого засобу, як скористатися алюзією, запозиченою з куртуазного роману; пізніше одна група аристократів на Кіпрі поставила собі на меті персоніфікувати всіх дійових осіб циклу «Ренара», як уже в часи, значно ближчі до нас, у певних світських колах було модно зображувати героїв бальзаківського циклу 93. До речі, французькі епічні пісні ще не встигли й народитись, як уже десь після 1100 р. сеньйори приохотилися давати своїм синам імена Олів’є та Роланда, тоді як, позначене печаттю неслави, ім’я Ґанелона назавжди зникло з французької ономастики 94. А бувало, що до цих леґенд звертались як до автентичних документів. Син епохи, вже набагато більш книжної, знаменитий сенешаль Генріха II Плантаґенета, Ренуль де Ґланвіль, відповідаючи на запитання про причини тривалої слабкості королів Франції у їхній боротьбі з дюками Нормандії, послався на війни, які колись «призвели майже до загибелі» французького рицарства: про що свідчать, сказав він, такі епічні твори, як «Ґормон» і «Рауль із Камбре» 95. Немає сумніву, що саме на матеріалі тих поем цей великий політик навчався міркувати над історією. Правду кажучи, концепція життя, яку виражали епічні пісні, в багатьох аспектах, тільки віддзеркалювала погляди своєї публіки: в будь-якій літературі суспільство завжди споглядає власний образ. Проте зі спогадами, хоч би якими вони були спотвореними, про давні події прийшла не одна традиція, реально запозичена з минулого, й сліди таких традицій ми знаходимо дуже часто.













Розділ 4. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В ДРУГУ ФЕОДАЛЬНУ ДОБУ




І. КІЛЬКА ХАРАКТЕРИСТИК НОВОЇ КУЛЬТУРИ


Поява великих епічних поем у Франції одинадцятого сторіччя може розглядатися як один із ранніх симптомів, які провіщали потужний культурний розвиток наступного періоду. «Відродження дванадцятого сторіччя» — так часто кажуть. Якщо сприйняти це слово, яке у своєму прямому смислі означає не зміну, а просте відновлення, з достатньою осторогою, то цю формулу можна визнати слушною; за тієї лише умови, що ми не станемо надавати їй надто точного хронологічного значення. Бо якщо цей розвиток і справді набуває всієї своєї повноти лише протягом сторіччя, назву якого йому звичайно дають, його перші ознаки, як і ознаки супровідних демографічних та економічних метаморфоз, датуються тією справді вирішальною епохою, якою були два або три десятиліття, що безпосередньо передували 1100 рокові. Саме тоді з’являються, якщо назвати лише кілька прикладів, філософські твори Ансельма Кентерберійського, юридичні праці найдавніших італійських фахівців із римського права та їхніх суперників, фахівців із права канонічного, докладаються перші зусилля налагодити математичну освіту у школах Шартра. Не більше як і в інших галузях, ця революція у сфері інтелекту не була тотальною. Але хоч друга феодальна доба своєю ментальністю у багатьох відношеннях і наближалася до першої, її все ж таки позначають певні нові характеристики інтелектуального плану, дію яких ми й спробуємо тут проаналізувати.

Поступ у людських стосунках, такий очевидний на економічній малі, не менш чіткими лініями позначається й на малі культурній. Велика кількість перекладів із давньогрецької, а надто з арабської мов, — хоча ці останні були здебільшого витлумаченнями еллінської думки, — вплив, який вони справляли на свідомість та філософію Заходу, засвідчували, що ця цивілізація була вже значно ліпше забезпечена джерелами інформації. Було вже ніяк не випадковістю, якщо серед перекладачів зустрічалися люди, які жили в купецьких колоніях, заснованих у Константинополі. В самій середині Європи стародавні кельтські леґенди, занесені із Заходу на Схід, пройняли своїми дивовижними чарами уяву французьких оповідачів. У свою чергу поеми, складені у Франції, — старовинні епічні пісні або твори пізнішого походження, — наслідуються в Германії, в Італії, в Іспанії. Вогнищами нової науки стають великі міжнародні школи: в Болоньї, в Шартрі, /120/ в Парижі, ці щаблі «драбини Якова, приставленої до Неба» 96. Романське мистецтво, в тому, що воно мало універсального понад своїми незліченними регіональними варіантами, виражало передусім певну спільність цивілізації або взаємодію безлічі малих вузлів впливу. Мистецтво ґотичне, навпаки, подає приклад експортованих естетичних форм, що хоч і піддавалися, природно, переробкам усілякого виду, проте випромінювалися з кількох точно визначених центрів: Франції між Сеною й Еною, цистерціанських монастирів Бурґундії.

Абат Ґібер де Ножан, який, народившись у 1053 p., написав близько 1115 р. свою «Сповідь», такими словами протиставляє дві крайні точки свого життя: «В час, який безпосередньо передував моєму народженню, й уже тоді, коли я прийшов у світ, шкільних учителів так не вистачало, що дарма було й шукати їх у бурґах; нечасто вони зустрічалися й у більших містах. А в тих, яких випадково й щастило знайти, знання були такими вбогими, що їх годі рівняти навіть зі знаннями сьогоднішніх мандрівних дрібних кліриків» 97. Немає жодного сумніву, що й справді освіта протягом дванадцятого сторіччя досягла величезного поступу в усіх суспільних прошарках як у своїй якості, так і в своєму розповсюдженні. Більше аніж будь-коли, вона опиралася на наслідування античних зразків, які тепер, можливо, шанувалися й не більше, але краще вивчалися, краще осмислювалися, краще відчувалися: і то настільки, що іноді в деяких поетів, котрі перебували на околицях клерикального світу, як у знаменитого райнського Архіпоета, вони спричиняли вибух своєрідного морального поганізму, зовсім чужого попередній історичній добі. Але новий гуманізм був у більш загальному розумінні гуманізмом християнським. «Ми карлики, що видерлися на плечі велетнів», — цей вислів Бернара з Шартра, часто повторюваний, ілюструє величину боргу, який найсерйозніші уми тієї епохи визнавали у відношенні до класичної культури.

Цей новий подих досяг світського середовища. Віднині вже не був винятковим випадок із графом Шампані, Генріхом Лібералом, який читав тексти Веґеція та Валерія Максима; або з графом Анжуйським, Жофруа Красивим, який, щоб збудувати фортецю, знову ж таки звернувся по допомогу до Веґеція 98. Найчастіше, проте, ці бажання наштовхувалися на перешкоду освіти, досі надто рудиментарної, щоб допомогти охочим проникнути в таємниці, записані мовою вчених. Проте вони не відмовлялися від цих спроб. Погляньмо на Бодуена де Ґінеса (помер 1205 p.). Мисливець, пияк, гульвіса й жіночий зальотник, чудовий виконавець як епічних пісень, так і грубих фабліо, цей пікардійський сеньйор попри свою «неписьменність» цікавився не лише героїчними леґендами та непристойними оповідками. Він шукав товариства кліриків, чиї вчені розповіді вельми любив слухати, платячи їм за це своїми «поганськими» історійками, й завдяки цим ученим розмовам здобув не гіршу освіту, ніж будь-який священнослужитель у його країні. Є всі підстави вважати, що теологічні знання, добуті ним у цих бесідах, він потім використовував, щоби всту-/121/пати у вчені диспути зі своїми вчителями. Але одних таких розмов йому було мало. Він звелів перекласти французькою мовою для того, щоб їх потім читали йому вголос, не одну латинську книжку: там були не тільки «Пісня над піснями», Євангелії та «Житіє святого Антонія», а й велика частина Арістотелевої «Фізики» та стара «Географія» римлянина Соліна 99. З цих нових потреб народжувалася в такий спосіб, майже по всій Європі, література народними мовами; призначена для людей того сторіччя, вона мала на меті не лише розважати їх. І не так важливо, що на початку вона майже повністю складалася з досить довільних тлумачень оригінальних текстів. Це не перешкоджало їй відкрити людям широкий доступ до великої традиції. А разом з тим і до минулого, намальованого більш реалістичними барвами.

Правду кажучи, досить довго історичні розповіді національними мовами залишалися вірними просодичному вбранню й тонові старих епічних поем. Щоб побачити, як вони стануть користуватися прозою, природним інструментом літератури фактів, ми будемо змушені почекати до перших десятиліть тринадцятого сторіччя, коли з’являться перші мемуари, написані персонажами, що були чужі як світу менестрелів, так і світу кліриків — великим бароном Вілярдуеном, скромним рицарем Робертом де Кларі, — а також компіляції, вочевидь призначені для просвіти широкої публіки: «Діяння римлян», підсумкова праця, що без фальшивої скромності проголосила себе «Всією історією Франції», «Саксонська універсальна хроніка». Мають збігти ще приблизно стільки ж років, перш ніж спочатку у Франції, потім у Нідерландах та в Германії з’являться перші хартії, ще дуже рідкісні, написані мовою повсякденного спілкування, які дозволять нарешті людям, які укладатимуть той або той контракт, безпосередньо ознайомитися з його змістом. Провалля, яке розверзалося між дією та її письмовим вираженням, поступово замощувалося.

Водночас, при великих дворах, де було чимало освічених людей, які гуртувалися навколо великих володарів — Плантаґенетів, що правили анжуйською імперією, графів Шампані, германських Вельфів — ткала свій престиж ціла література фабули та мрій. Звичайно ж, більш або менш пристосовані до смаків дня та доповнені безліччю вигаданих епізодів, епічні пісні не перестали подобатись. Проте мірою того як правдива історія помалу-малу займала в колективній пам’яті місце епопеї, виникали нові поетичні форми, провансальські або французькі за своїм походженням, і звідти розповсюджувалися на всю Європу. То були романи чистої вигадки, в яких дивовижна вправність володіння мечем, великі подвиги, які завжди любило суспільство, що у своїй глибині залишалося войовничим, відбувалися віднині на тлі знайомого, але наповненого таємничими чарами світу; відсутністю будь-яких історичних претензій, як і цією втечею у світ фей, вони виражали вподобання епохи, віднині надто рафінованої, щоб відрізнити описи реального від втечі в чисту літературу. То були також короткі ліричні поеми, перші приклади яких своєю /122/ давністю майже не поступалися давності епічних пісень, але їх складали все більше й більше й щодалі з витонченішою винахідливістю. Бо набагато гостріший естетичний смак надавав усе більшої цінності знахідкам, навіть манірності форми; саме тим часом датуються соковиті рядки, в яких, згадуючи про Кретьєна де Труа, що в ньому наше дванадцяте сторіччя визнало свого найспокусливішого оповідача, один з його суперників не знайшов для нього кращих слів похвали, аніж ці: «Він черпав французьку мову повними пригорщами».

Зокрема, романи та ліричні поеми не обмежуються більше описом ситуацій та дій; вони намагаються, часто досить-таки невправно, але з великою старанністю, аналізувати почуття. Навіть у воєнних епізодах поєдинок між двома суперниками витісняє збройні сутички між великими арміями, що їх так полюбляли стародавні героїчні пісні. Всіма способами нова література намагалася реінтеґрувати індивідуальне й запрошувала читачів замислитися над своїм «я». У цій своїй схильності до інтроспекції вона діяла в тому самому напрямку, що й релігія, яка запроваджувала практику сповіді «на слух», між священиком і віруючим, котра, будучи довгий час замкненою в монастирському світі, поширилася, протягом дванадцятого сторіччя, й на мирян. Багатьма своїми якостями людина, що жила близько 1200 року, у вищих класах суспільства, скидається на свого предка з попередніх генерацій: той самий дух насильства, ті самі різкі переміни настрою, та сама стурбованість надприродним, можливо, навіть підсилена в тому, що стосувалося присутності диявольських сил унаслідок дуалізму, який навіть у ортодоксальному середовищі сприяв розповсюдженню маніхейських єресей, що тоді процвітали на околицях християнського світу. Проте в двох пунктах вона глибоко інша. Вона більш освічена. Вона глибше себе усвідомлює.





II. САМОУСВІДОМЛЕННЯ


Щодо цього самоусвідомлення, то воно вийшло за межі однієї окремої людини й поширилося на все суспільство. Перший поштовх цьому був даний у другій половині одинадцятого сторіччя великим релігійним «пробудженням», яке, за ім’ям папи Григорія Сьомого, що був одним із головних його ініціаторів, дістало назву григоріанської реформації. То був рух складний, якщо він справді був, у якому до прагнень кліриків, а надто ченців, обізнаних у стародавніх текстах, домішувалися чимало уявлень, які підіймались із самого дна народної душі: так, переконаність у тому, що священнослужитель, який забруднив свою плоть статевим актом, стає неспроможний ефективно здійснювати церковні таїнства, знайшла своїх найпалкіших адептів у середовищі мирян, хоча була досить популярною також у аскетів чернецтва, а надто — в теологів. То був рух надзвичайно потужний, і саме ним, без ніякого перебільшення, слід датувати остаточне утворення латинського католицизму, що саме тоді, а не /123/ значно пізніше і то внаслідок випадкового збігу обставин, назавжди відколовся від східного християнства. Хоч би якими розмаїтими були вияви цього духу, набагато більш нового, аніж це уявляли собі його учасники, його суть можна резюмувати в кількох словах: у світі, де раніш священне та мирське настільки змішувалися, що їх годі було розплутати, зусилля григоріанського руху були спрямовані на те, щоб утвердити оригінальність як визначальну характеристику духовної місії, депозитарієм якої була Церква, відокремити священнослужителя від простого вірного й поставити його над ним.

Безперечно, що найригористичніші серед реформаторів аж ніяк не були друзями інтелекту. Вони не довіряли філософії. Вони зневажали риторику, хоча й самі досить-таки часто підпадали під її вплив. «Моя граматика — Христос», — казав П’єр Даміан, який, проте, відмінював та дієвідмінював слова дуже правильно. Вони вважали, що місія ченця — радше плакати, ніж навчатися. Одне слово, у великій драмі свідомості, яка, починаючи від святого Єроніма, розшматувала не одне християнське серце, що розколювалося між захватом перед античною думкою та мистецтвом і ревнивими вимогами релігії аскетизму, вони рішуче стали на бік непримиренних, тих, котрі, далекі від того, щоб шанувати у філософах поганського світу, як Абеляр, людей, «натхнених Богом», не хотіли, за прикладом Ґергога фон Райхерсберґа, бачити в них когось іншого, крім «ворогів Ісусового хреста». Але у своїх спробах оновлення, а потім і в процесі боротьби, яку їхня програма вимагала від них вести проти світської влади й, зокрема, проти імперії, вони були змушені надавати інтелектуальної форми своїм ідеям, раціонально міркувати, вдаватися до логічної аргументації. Несподівано проблеми, які доти хвилювали лише жменьку вчених людей, набрали надзвичайно актуальної ваги. Хіба ж не читали, як розповідають, у всіх куточках Германії, навіть на майданах її міст і сіл, або не просили перекласти ті твори, в яких клірики, ще розпалені колотнечею, проповідували, посилаючись на всі можливі аргументи, загибель держави, королівських привілеїв та їхніх народів або пап? 100 У інших країнах ці процеси розвивалися не так бурхливо. Проте ніде ця полеміка не залишалася без наслідків. Віднині значно більшою мірою, ніж раніш, людські проблеми вважали темою для роздумів і рефлексії.

Ще один вплив сприяв утвердженню цієї вирішальної метаморфози. Відновлення вченого права, яке ми розглянемо далі, заторкнуло в той час, коли кожна людина дії мусила бути трохи юристом, найширші кола; воно також примушувало бачити в соціальних реаліях щось таке, що можна було методично описати й науково опрацювати. Але, звичайно ж, найочевидніші наслідки нової юридичної освіти треба було шукати в іншому напрямку. Передусім, хоч би яким був матеріал логічного мислення, воно привчало уми міркувати формально. В такий спосіб воно сприяло прогресові філософської думки, яка, до того ж, тісно з ним пов’язана. Звісно, що логічні зусилля святого Ансельма, того ж таки Абеляра, того ж таки П’єра Ломбара /124/ могли дати свої наслідки лише в середовищі небагатьох людей, які були, до того ж, майже виключно кліриками. Але ці клірики часто прилучалися до найактивнішого життя: колишній учень паризьких шкіл Рейнальд де Дассель, канцлер Імперії, потім архиєпископ Кельна, керував протягом тривалих років германською політикою; прелат-філософ Етьєн Ланґтон очолив під час правління Іоанна Безземельного повсталий англійський баронат. Та й, зрештою, хіба для того щоб відчути на собі вплив якоїсь думки, треба обов’язково брати участь у її найвищих творіннях? Порівняйте між собою дві хартії, одну, написану десь близько тисячного року, другу — в останні роки дванадцятого сторіччя. Майже завжди друга буде більш експліцитною, більш точною, не так погано впорядкованою. Не можна, звичайно, сказати, що в тому ж таки дванадцятому сторіччі не існує дуже істотна різниця між документами залежно від того, з якого середовища вони вийшли. Продиктовані представниками буржуазії, позначені радше обачливістю, ніж освітою, міські хартії, хоч би як вони були добре відредаговані, звичайно, значно поступаються формулюванням, які вийшли з канцелярії Барбаросси чи когось такого. Та попри все це різниця між згадуваними двома епохами завжди буде відчутною. А форма документа була тоді невіддільною від його змісту. Тож чи можна вважати малозначущим той факт, що наприкінці другої феодальної доби люди дії майже всюди мали у своєму розпорядженні інструмент ментального аналізу набагато менш недосконалий, аніж раніш, у історії, досі такій таємничій, зв’язків між мисленням і практикою?













Розділ 5. ОСНОВИ ПРАВА




І. ІМПЕРІЯ ЗВИЧАЮ


Як здійснював правосуддя суддя в дофеодальній Європі дев’ятого сторіччя? Його найпершим обов’язком було проконсультуватися з текстами: з римськими компіляціями, якщо процес мав відбуватися згідно із законами Риму; зі збірниками звичаїв, притаманних германським народам, які поступово були майже повністю записані; і нарешті, із законодавчими едиктами, що їх виготовляли у великій кількості суверени варварських королівств. Там, де говорили ці стародавні пам’ятки, він мусив лише підкорятися. Але його завдання не завжди було таким простим. Облишмо навіть той випадок, який на практиці траплявся, безперечно, досить часто, коли з тієї причини, що рукопису або зовсім не було, або — як у випадку грубезних кодексів римського права — проконсультуватися з ним було справою малореальною, відповідна стаття, хоч і походила з книги, проте була відома лише з практики її застосувань. Набагато серйознішим було те, що жодна книга не могла всього передбачити. Цілі ділянки суспільного життя — відносини всередині сеньйоріальних володінь, стосунки людини з людиною, де вже владарював феодалізм, — якщо й регулювалися текстами, то дуже недосконало, а найчастіше зовсім ними не були передбачені. Таким чином, поряд із правом записаним існувала вже широка зона суто усної традиції. Однією з найважливіших характеристик періоду, який настав, — тобто, іншими словами, тієї доби, коли реально конституювався феодальний лад, — був той факт, що ця зона значно розширилася, і то настільки, що в деяких країнах цілком заповнила всю сферу права.

В Германії та у Франції ця еволюція досягла своїх крайніх меж. Законодавства там, по суті, не залишилося: у Франції останній «капітулярій», до речі, дуже мало оригінальний, датувався 884 роком; у Германії це джерело, як здається, пересохло відразу по розпаді імперії, після Людовіка Благочестивого. Хіба що лише кілька територіальних володарів — один дюк Нормандії, один герцоґ Баварії — ухвалили, там і там, одне або два рішення досить загального порядку. В цій відсутності законів іноді були схильні вбачати наслідок слабкості, до якої скотилася влада монархів. Але це пояснення, яке можна було б прийняти, якби йшлося лише про Францію, очевидно, не годиться у випадку набагато могутніших суве-/126/ренів Германії. А крім того, хіба ці саксонські або салійські імператори, які, на північ від Альп, торкалися у своїх грамотах лише індивідуальних випадків, не виступали в ролі законодавців у своїх італійських державах, де вони, звичайно ж, не мали дуже великої сили? Якщо там, за горами, й не відчували більш потреби щось додати до колись чітко сформульованих правил, то істинна причина була в тому, що ці самі правила давно пішли в забуття. Протягом десятого сторіччя як закони варварів, так і ордонанси Каролінґів поступово припиняють записувати чи згадувати, крім кількох випадкових і малозначущих посилань. Чи той або той нотар коли-небудь звертався до римських законів? Таке звертання, в трьох випадках із чотирьох, привело б його до банальності або суперечності. Та й хіба могло бути інакше? Розуміти латину, — спільну мову всіх стародавніх документів, що існували на континенті, — було майже абсолютною монополією кліриків. А церковне суспільство створило собі своє власне право, що все більше й більше ставало ексклюзивним. Засноване на текстах — і то настільки, що єдиними франкськими капітуляріями, які й далі коментувалися, були ті, що стосувалися Церкви, — канонічне право викладалося у школах, які всі були церковними. Світське право, навпаки, ніде не було матеріалом для навчання. Звичайно, якесь знайомство з давніми збірниками права все ж таки збереглося, якщо існувала професія правників. Але судова процедура не включала адвокатів, і кожен володар був суддею. А це означало, що більшість суддів не вміли читати, що, звичайно, аж ніяк не сприяло їхньому ознайомленню з писаним правом.

Тісні зв’язки, що поєднували в такий спосіб у Франції та в Германії занепад античного права із занепадом освіти в середовищі мирян, десь у інших місцях спричинялися до протилежної практики. В Італії подібний зв’язок був абсолютно точно підмічений одним чужоземним спостерігачем, імперським капеланом Віпо; в цій країні, де, пише він, «усю молодь» — розумійте під цим молодь прав поту» 101, ані закони варварів, ані капітулярії Каролінґів, ані римське право не перестають вивчати, підсумовувати, тлумачити. Так само й низка актів, розрізнених, звичайно, але безперервність яких є видимою, засвідчує постійне існування там законодавчого звичаю. В англосаксонській Англії, де мова законів була мовою всіх, де, отже, як пише біограф короля Алфреда, навіть ті судді, котрі не знали грамоти, могли попросити когось іншого прочитати їм рукописи й зрозуміти їх 102, монархи, аж до Кнута, не раз намагалися, по черзі, кодифікувати звичаї або навіть спеціально доповнити їх чи змінити своїми едиктами. Після норманського завоювання виникла потреба донести до відома завойовників або принаймні їхніх кліриків зміст цих текстів, мова яких була для них незрозумілою. Ця спроба виявилася такою успішною, що на острові виникла тоді, десь на початку дванадцятого сторіччя, річ нечувана й небачена на той момент по /127/ той бік Ла-Маншу: юридична література, яка, будучи латинською за своїм виразом, була англосаксонською за змістом своїх джерел 103.

Проте, хоч якою значною здавалася відмінність, що позначила в такий спосіб різні сектори феодальної Європи, вона не зачепила самої основи розвитку. Там, де право перестало ґрунтуватися на письмових документах, багато стародавніх правил різного походження збереглися, проте, завдяки тому, що передавалися усною традицією. І навпаки, в країнах, у яких і далі знали та шанували старі тексти, суспільні потреби спричинили виникнення великої кількості нових звичаїв, що іноді доповнювали ці давні правила, а іноді замінювали. Одне слово, повсюди одна й та сама влада вирішувала в кінцевому підсумку роль, яка відводилася юридичній спадщині попередньої доби. Це був звичай, на той час єдине живе джерело права, джерело, яке володарі навіть тоді, коли вони видавали закони, претендували лише тлумачити.

Прогрес цього звичаєвого права супроводжувався глибокою перебудовою юридичної структури. В континентальних провінціях античної Романа, окупованої варварами, пізніше в Германії, підкореній франками, присутність пліч-о-пліч людей, які належали за своїм народженням до різних народів, спричинила спочатку найдивовижнішу строкатість, яку професор права може уявити собі хіба що в найстрахітливішому кошмарі. На початку, попри всі ті труднощі застосування права, які неминуче виникли б між двома позовниками протилежного походження, індивід, хоч би де він жив, повинен був підкорятися правилам, які регулювали життя його предків; це було справді так і, як знаменито пожартував один архиєпископ Ліонський, коли у франкській Ґаллії сходилися докупи п’ятеро людей, то не слід було виключати, що кожен із них — наприклад, римлянин, салійський франк, рипуарський франк, вестґот і бурґунд — підкорявся своєму окремому закону, що відрізнявся від усіх інших. Що, накинутий колись владною необхідністю, подібний режим став став жахливо незручним, що він усе гірше й гірше узгоджувався з умовами життя в суспільстві, де злиття етнічних елементів майже завершилося, в цьому жоден розважливий спостерігач десь уже від початку дев’ятого сторіччя не міг сумніватися. Англосакси, які майже не рахувалися з потребами тубільних народностей, ніколи на це не зважали. Монархія вестґотів після 654 р. свідомо цей порядок скасувала. Але там, де права окремих народностей були зафіксовані на письмі, їхня сила опору залишалася великою. Важливо відзначити, що країною, де найдовше — аж до початку дванадцятого сторіччя — зберігалося це розмаїття юридичних залежностей, була вчена Італія. Але така ситуація призводила до дивних спотворень. Оскільки ставало дедалі важче визначити, хто має підкорятися якому закону, розвинулася така звичка, коли кожна особа в той момент, коли мала взяти участь у якомусь акті, сама називала той закон, що його визнавала над собою, причому в цей спосіб він міг /128/ змінюватися залежно від бажань учасника контракту та суті справи. На решті континенту забуття, в яке з десятого сторіччя пішли тексти попередньої доби, дало змогу розвинутися цілком новому порядку. То був такий собі режим територіальних звичаїв, як іноді його називають. Більш доцільно, звичайно ж, говорити про звичаї груп.

Справді-бо, кожна людська спільнота, велика чи мала, вписана чи не вписана в певну територію з чітко означеними контурами, прагне розвинути власну юридичну традицію, і така ситуація часто призводить до того, що та або та людина, залежно від різних аспектів своєї діяльності, послідовно переходить від однієї з цих зон права до іншої. Ось наприклад місто з усіма його передмістями. Сімейний статус селян тут, безперечно, улягає нормам, дуже подібним до тих, які діють у всій навколишній місцевості. Натомість, їхнє аґрарне право підкоряється звичаям, специфічним для їхньої спільноти. Серед їхніх обов’язків, ті, які вони мусять виконувати у своїй ролі орендарів, накладаються на них звичаєм сеньйора, межі територіальних володінь якого можуть зовсім не збігатися з межами земель даного села; інші обов’язки, які можуть випливати із їхнього закріпаченого становища і стосуються їхньої особи, регулюються законом групи, здебільшого значно вужчої, яку складають кріпаки одного пана, що приписані до одного маєтку. До всього цього, само собою зрозуміло, додаються ще різні контракти або прецеденти, іноді строго персональні, а іноді такі, що передають свої наслідки від батька до сина, по всій генеалогічній лінії родини. Слід також відзначити, що тоді як у двох невеличких спільнотах, які живуть поруч і мають аналогічну структуру, звичаєві системи первісно конституювалися в дуже схожих формах, було абсолютно фатальним, що, не будучи кристалізовані в письмовій формі, вони поступово розходилися. Опинившись перед такою роздрібненістю, який історик не відчує іноді спокусу віднести на свій рахунок зневірені висновки автора такого собі «Трактату про англійські закони», виданого при дворі Генріха Другого: «Записати, в усій їхній універсальності, закони й права королівства було б у наші дні завданням цілковито неможливим... настільки вони заплутані у своїй сукупності» 104.

Проте всі ці відмінності спостерігалися передусім у деталях та у формі виразу. Між правилами, які практикувалися всередині різних груп, у даному регіоні, здебільшого була велика подібність. Нерідко навіть ця подібність заходила набагато далі. Іноді притаманні лише тому або тому з європейських суспільств, іноді спільні для всієї Європи, кілька колективних ідей, очевидних і простих, панували над правом феодальної ери. І хоч немає підстав сумніватися в тому, що розмаїття їхніх застосувань було нескінченним, не менш також очевидно, що ця призма, розкладаючи численні фактори еволюції, збагачувала історію винятково мінливою грою природних досвідів. /129/





II. ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА


Традиціоналістська у своїй глибині, як і вся тогочасна цивілізація, юридична система першої феодальної доби ґрунтувалася, отже, на ідеї, що все, що було, тим самим має право бути. Не без кількох винятків, звичайно, натхнених вищою мораллю. Маючи перед собою світське суспільство, чия спадщина була далека від того, щоб узгоджуватися з їхніми ідеалами, клірики, зокрема, мали слушні підстави не завжди ототожнювати справедливе з уже баченим. Так, Інкмар Реймський проголосив тоді, що король не повинен судити згідно зі звичаєм, якщо цей звичай виявиться жорстокішим за «християнську правоту». Інтерпретуючи григоріанську спадщину, яка надихала людей із чистими помислами справді революційним духом, а також посилаючись на думки іншого борця з традиціями, яким у ті часи вважали старого Тертулліана, папа Урбан II писав у 1092 р. графу Фландрії: «То ти, кажеш, досі не робив нічого іншого, як узгоджувати всі свої дії з найдавнішими звичаями твоєї країни? Ти мусиш, проте, знати, що твій Спаситель сказав: Моє ім’я — Істина. Він не сказав: Моє ім’я — Звичай» 105. Тож, виходячи з таких міркувань, могли бути й «погані звичаї». Справді, в практичних документах ми часто знаходимо ці слова. Але це майже завжди робилося для того, щоб затаврувати в такий спосіб правила, недавно запроваджені, або ті, які вважалися недавно запровадженими, — «ці огидні нововведення», «ці нечувані неподобства», що їх так часто осуджують монастирські тексти. Іншими словами, звичай вважали гідним осуду передусім у тих випадках, коли він був зовсім новий. Чи то йшлося про реформацію Церкви, чи про судову тяганину між двома сусідніми поміщиками, престиж минулого якщо й міг бути заперечений, то хіба лише посиланням на ще більш шановане минуле.

Дивовижним уявляється той факт, що це право, в очах якого всяка переміна здавалася злом, не тільки не залишалося непорушним, а й насправді було одним із найгнучкіших серед тих, які будь-коли знала історія. Так було тому, що воно фіксувалося в практичних документах, а не у формі законів, стабілізованих письмом. Більшість судів задовольнялися тоді усними вироками. Треба було поновити когось у його правах на ленне володіння? Для цього опитували суддів, якщо вони були ще живі. Під час укладання контрактів свою волю договірні сторони виражали жестами, а іноді ритуальними словами, тобто вдавалися до формалізму, спроможного вразити уяву людей, мало чутливих до абстрактного. В Італії як виняток письмові документи відігравали певну роль у договірних зобов’язаннях. Але й там їхня роль обмежувалася таким собі ритуалом. Скажімо, йшлося про передачу права на землю — і тоді з рук у руки передавали хартію, як деінде — грудку землі або соломинку. На північ від Альп пергамен, якщо, в рідкісних випадках, і втручався в справу, /130/ то ним користувалися лише як пам’яткою: позбавлена будь-якої автентичної цінності, ця «бомага» мала за головну мету зберегти список свідків. Бо все, в кінцевому підсумку, опиралося на свідчення: навіть у тих випадках, коли користувалися «чорнилом», але передусім, звичайно, в тих, набагато численніших, коли без нього обходилися. Оскільки спогад, очевидно, мав тривати тим довше, чим довше житимуть на світі учасники договору, договірні сторони нерідко приводили із собою дітей. А як щодо неуважності, притаманної цьому вікові? Щоб запобігти їй вигадували всілякі процедури, спрямовані на утворення асоціації образів: ляпас, невеличкий подарунок, іноді — силуване купання.

Отже, чи йшлося про якісь окремі угоди, чи про загальні правила застосування звичаю, традиція не знала інших гарантій, крім пам’яті. Але людська пам’ять, плинна, «обтічна» пам’ять, як назвав її Бомануар, є чудовим інструментом елімінації й перетворення — а надто, коли йдеться про так звану колективну пам’ять, яка будучи не чим іншим, як передачею від покоління до покоління, додає, коли не користується письмом, до індивідуальних помилок реєстрації, даних кожним окремим мозком, непорозуміння, притаманні слову. Було б іще терпимо, якби у феодальній Європі існувала одна з тих професійних каст, які зберігають спогади юридичного характеру і які були добре знані в інших цивілізаціях, наприклад у скандинавів. Але у феодальній Європі, в її світських колах, більшість людей, яким належало застосовувати право, робили це лише від випадку до випадку. Не здобувши методичних знань у цій сфері, вони найчастіше були змушені, як нарікав один із них, «діяти відповідно до своїх можливостей або своєї фантазії» 106. Одне слово, юриспруденція виражала не стільки знання, скільки потреби. А що у своїх зусиллях наслідувати минуле перша феодальна доба могла користуватися лише кривими дзеркалами, то вона дуже швидко змінювалася, якщо погодитися з тим, що вона якийсь час тривала.

А втім, у певному розумінні, змінам сприяла сама авторитетність, яку визнавали за традицією. Бо кожен акт, будучи здійсненим або, ліпше, повтореним три або чотири рази, мав усі шанси перетворитися на прецедент: навіть у тому випадку, якщо він був, на початку, винятковим або навіть відверто несправедливим. Якось, десь у дев’ятому сторіччі, коли в королівських погребах, у Вері, закінчилося вино, ченців монастиря Сен-Дені попросили занести туди двісті барилець. Відтоді цього дару стали вимагати від них щороку в обов’язковому порядку, й знадобилася королівська грамота, щоб цю практику скасувати. Розповідають, що був одного разу, в Ардрі, ведмідь, якого привів туди місцевий поміщик. Селяни, яким сподобалося дивитись, як він б’ється з їхніми собаками, запропонували годувати його. Потім звір здох. Але поміщик і далі вимагав, щоб селяни приносили йому хліб 107. Правдивість цієї анекдотичної історії, можливо, й викликає сумнів. Натомість її символічна зна-/131/чущість є незаперечною. Багато повинностей виникли в такий спосіб — з добровільного дару, назву якого потім зберігали довго. І навпаки, орендна плата, яку не сплачували протягом кількох років, або інший учасно не поновлений ритуал підлеглості майже неминуче скасовувалися за терміном давності. Ця практика була такою поширеною, що виникла необхідність створювати, в усе більшій кількості, ті чудернацькі документи, які дипломати називають «хартіями незавдання шкоди». Барон або єпископ просять притулку в якогось абата; король, відчуваючи нестачу грошей, звертається до щедрості одного зі своїх підлеглих. Гаразд, відповідає персонаж, до якого звернулися з таким проханням. За однієї умови, проте: нехай буде зазначено, чорним по білому, що моя послужливість не призведе до виникнення правового прецеденту мені на збиток. Проте ці заходи остороги, вдаватися до яких було дозволено лише людям певного рангу, були більш або менш ефективними лише в тих випадках, коли нерівність сил не була надто кричущою. Одним із наслідків звичаєвої концепції була, надто часто, леґітимізація брутальності, яка ставала прибутковою, а тому застосовувалася все більше. Хіба не виник у Каталонії, коли відчужувалася земля, звичай уточнювати, вдаючись до вкрай цинічної формули, що вона віддається разом з усіма вигодами, якими користувався її власник, «безкоштовно або внаслідок застосування насильства» 108.

Ця пошана до факту, який мав місце в давнину, з особливою силою впливала на систему реальних прав. Протягом усієї феодальної ери дуже рідко можна було почути про власність чи то на землю, чи то на якусь владну посаду; ще набагато рідше — якщо поза межами Італії такий випадок узагалі траплявся — про те, щоб якісь люди за неї судилися. Майже в усіх таких процесах сторони обстоюють свою «пряму спадковість» (по-фр. saisine, по-нім. Gewere). У тринадцятому сторіччі навіть парламентський суд королів династії Капетінґів, що перебував під повним впливом римського права, мусив ужити заходів для того, щоб у всіх вироках, які стосувалися прямої спадковості, залишити місце для «петитуарного позову», тобто для дебатів про власність. Проте ми не знаємо випадків, щоб процедура, передбачена в такий спосіб, була здійснена на практиці. Що ж означала та знаменита пряма спадковість? Вона означала, що лише те володіння землею або правом слід шанувати, яке було освячене тривалістю. Двоє позовників сперечаються за якесь поле і вимагають справедливості? Незалежно від того, хто володіє цим полем у даний момент, воно дістанеться тому, хто зуміє переконати суд, що обробляв його або вважав своїм власним упродовж попередніх років або, ще ліпше, доведе, що його батьки робили те саме ще раніш від нього. З цією метою, якщо справа не доходила до «Божого суду» або судового поєдинку, позивач, як правило, звертався до «людської пам’яті, наскільки далеко вона сягає». Чи подавав він якісь документи? Якщо й так, то лише для того щоб допо-/132/могти спогадам, або в тому випадку, коли вони підтверджували передачу землі, тобто його пряму спадковість. Як тільки вдавалося в такий спосіб довести тривалість користування, ніхто не вважав, що є потреба в якихось інших підтвердженнях.

Таким чином, — але були для цього й інші аргументи, — слово «власність», застосоване до нерухомого майна, було майже позбавлене смислу. Або принаймні треба було сказати, — як і полюблятимуть казати пізніше, коли матимуть краще опрацьованого словника юридичних термінів, — власність або пряме спадкове право на капітал. Майже на кожну ділянку землі й на багато людей справді існувало в той час безліч усіляких прав, різних за своєю природою, але, як здавалося, однаково респектабельних. Жодне з них не характеризувалося тією застиглою ексклюзивністю, яка була притаманна власності римського типу. Орендар або власник лену, який — від батька до сина в переважній більшості випадків — обробляє землю і збирає врожай; його безпосередній сеньйор, якому він сплачує феодальну повинність і який, за певних обставин, може відібрати в нього його лен; сеньйор цього сеньйора і так далі, по всій довжині феодальної драбини — скільки тут людей, кожен із котрих із не меншим правом, аніж будь-який інший, могли сказати: «Це моє поле!» І ще ми порахували не всіх. Бо горизонтальних розгалужень було там не менше, аніж згори донизу, й треба було брати до уваги також сільську громаду, яка знову здобувала право на користування своїм полем, як тільки врожай з нього було зібрано; а ще родину денного власника, без чиєї згоди маєтність не могла бути відчужена; а ще — родини всіх послідовно розташованих на феодальній драбині сеньйорів. Ця ієрархізована плутанина зв’язків між людиною і землею брала свій початок, звичайно, з далекого минулого. У більшій частині тієї ж таки Романії хіба квіритальна власність була чимось іншим, крім як фасадом? Проте у феодальні часи ця система набула неймовірного розвитку. Але подібне взаємопроникнення «прямих спадковостей» на одну й ту саму маєтність не мало в собі нічого такого, що могло б вразити ці уми, так мало чутливі до логіки суперечностей, і можливо, для того аби краще визначити цей стан права та опінії, ліпше було б запозичити в соціології її знамениту формулу, сказавши: то була ментальність юридичної «участі».





III. ВІДНОВЛЕННЯ ПИСАНИХ ПРАВ


Вивчення римського права, як ми вже бачили, ніколи не припинялося в школах Італії. Але під кінець дев’ятого сторіччя, за свідченням одного марсельського ченця, вже справжні «юрми» студентів прагнули потрапити на уроки, які давалися вже цілими командами вчителів, набагато тепер численніших і набагато краще організованих 109; особливо яскраво палахкотів «смолоскип права» в Болоньї, яку прославив великий Ірнерій. Водночас навчальний матеріал також зазнав великих трансформацій. Ще зовсім недавно не-/133/хтувані на користь пересічних скорочених переказів, оригінальні джерела знову виходять на чільне місце. Зокрема, «Діґесте», який був майже цілком забутий, надав тепер доступ до латинського юридичного мислення, до того, що було в ньому найрафінованішого. Нічого не було очевиднішого, як те, що це оновлення перебувало в тісному зв’язку з іншими інтелектуальними рухами епохи. Криза григоріанської реформи розбудила повсюди спроби осмислити її як політично, так і юридично; аж ніяк не було випадковістю те, що укладання великих канонічних збірників, яке вона безпосередньо надихала, збіглося в часі з появою перших праць Болонської школи. А як, до речі, не впізнати в цих останніх водночас повернення до античності й смак до логічного аналізу, які розквітали в новому латиномовному письменстві та у філософії, що відроджувалася?

Аналогічні потреби виникали приблизно в ту саму пору й у інших місцях Європи. Там, зокрема, високі барони теж почали відчувати бажання звертатися за порадами до професійних юристів: приблизно від 1096 р. ми бачимо, як з’являються серед суддів, із яких складався трибунал графа де Блуа, персонажі, які не без гордості величають себе «докторами в галузі законів» 110. Можливо, що вони здобули свої знання з тих кількох текстів із античного права, які ще збереглися в монастирських бібліотеках, по той бік гір. Але ці елементи були надто бідними, щоб забезпечити весь той матеріал, який був потрібний для тубільного відродження. Імпульс надійшов з Італії. Завдяки сприятливій атмосфері взаємин, інтенсивніших, ніж будь-коли, діяльність болонської групи розповсюджувала свій вплив через процес навчання, відкритого для чужоземних слухачів, через розповсюдження писемних творів і нарешті завдяки еміграції кількох із тамтешніх професорів. Суверен не тільки Германії, а й Італійського королівства, Фрідріх Барбаросса брав до свого почту, під час своїх поїздок у Італію, ломбардських знавців права. Колишній учень Болонського університету Пласентен прилаштувався невдовзі після 1060 р. в Монпельє; іншого, Ваккарія, покликали кількома роками раніше до Кентербері. Повсюди протягом дванадцятого сторіччя римське право проникало в школи. Його викладали, наприклад, близько 1170 р. разом із канонічним правом під затінком собору в Сансі 111.

Це відродження римського права не могло не розбудити активної ворожнечі. Глибоко світське за самою своєю суттю, воно тривожило своїм латентним поганізмом чимало церковників. Охоронці монастирської доброчесності звинуватили його в тому, що воно відвертає ченців від молитви. Теологи дорікали йому в тому, що воно замінює ті єдині теми роздумів, які здавалися їм гідними кліриків. Навіть королі Франції та їхні радники, принаймні після Філіпа-Авґуста, здавалося, були стривожені тим, що воно постачає надто легкими аргументами тих теоретиків, які намагалися виправдати імперську гегемонію. Проте всі ці анафеми були безсилі зупинити цей процес і тільки засвідчували його могутність. /134/

У Південній Франції, де звичаєва традиція зберегла значний вплив римського права, зусилля юристів, які надали змогу всім охочим звертатися до оригінальних текстів, призвели до того, що «писане» право піднялося до рангу такого собі звичаєвого права, яке застосовувалося на шкоду звичаям виразно протилежного спрямування. Те саме відбувалося в Провансі, де від середини дванадцятого сторіччя знання Юстиніанового Кодексу здавалося таким важливим у суто світських колах, що було докладено зусиль, аби підготувати для них його резюме простонародною мовою. В інших місцях вплив відроджуваного римського права був не таким прямим. Але й там, де воно знаходило для себе особливо сприятливий ґрунт, предківські правила були надто міцно вкорінені в «людську пам’ять», до того ж надто міцно пов’язані з усією системою суспільної структури, надто відмінної від структури античного Риму, щоб так легко бути перекинутими одним бажанням кількох професорів права. Безперечно, що повсюди ворожнеча, з якою люди нині ставилися до давніх способів доказу, зокрема до судового поєдинку, опрацювання, в публічному праві, поняття образи величності дещо завдячували прикладам, узятим із Corpus Juris та його тлумачення. Крім того, наслідування античних зразків було підтримане, певною мірою, багатьма іншими впливами: осуд, із яким Церква ставилася до пролитої крові, як і до іншої практики, що могла бути прирівняна до «спокушання Бога»; потяг, а надто в середовищі купців, до зручніших і раціональніших процедур; відновлення престижу монархії. Якщо ми бачимо, як протягом дванадцятого й тринадцятого сторіч деякі нотарі зазнають невдачі у своїх спробах виразити через словник кодексів реалії свого часу, ці невдалі спроби не проникали вглиб людських стосунків.Річ у тому, що наукове право впливало тоді на право живе зовсім під іншим кутом — воно навчало його більш ясно усвідомлювати свою власну суть.

Поставлені перед присутністю суто традиційних рецептів, які досі, краще або гірше, правили суспільством, люди, що навчалися в школах римського права, неминуче мусили докладати зусиль для того, щоб стерти його суперечності та невизначеність. А що таким ментальним нахилам властиво швидко розповсюджуватися, то вони дуже скоро вийшли за межі відносно вузьких кіл, які були безпосередньо ознайомлені з навдивовижу ефективними інструментами інтелектуального аналізу, що їх залишила в спадщину людству антична доктрина. Вони також добре узгоджувалися не з однією спонтанною течією. Цивілізація, що вже не була цивілізацією невігласів, прагнула навчитися читати й писати. Сильніші спільноти — передусім спільноти міські — вимагали зафіксувати правила, плинний характер яких призводив до стількох зловживань. Перегрупування суспільних елементів у великих державах або у великих князівствах сприяло не лише відродженню законодавства, а й ще, на широких територіях, розповсюдженню уніфікаторської юриспру-/135/денції. Аж ніяк не випадково автор «Трактату про англійські закони» в продовженні уривку, який ми цитували вище, протиставив безладному розмаїттю місцевих звичаїв набагато впорядкованішу практику королівського двору. Для королівства Капетінґів було характерним, що десь близько 1200 р. ми бачимо, як поруч із давніми згадками про місцеві звичаї в найвужчому значенні цього виразу з’являються назви набагато ширших звичаєвих зон: Франція навколо Парижа, Нормандія, Шампань. Усе це свідчило про те, що готувалася велика робота з кристалізації, яку мали спостерігати останні роки дванадцятого сторіччя, а якщо не її саму, то принаймні її провістя.

В Італії, після появи в 1132 р. хартії Пізи, міські статути стали швидко множитися. На північ від Альп акти про надання буржуазії всіляких пільг мають тенденцію все більше й більше перетворюватися на детальні описи звичаїв. Генріх Другий, король-юрист, «обізнаний у впровадженні та виправленні законів, тонкий винахідник незвичайних суджень» 112, розгортає в Англії бурхливу законодавчу діяльність. Під покривом руху за мир практика законодавства знову проникає навіть у Германію. У Франції Філіп-Авґуст, схильний у всьому наслідувати своїх англійських суперників, урегульовує, через ордонанси, різноманітні феодальні справи 113. І нарешті, знаходяться автори, які, не маючи на те ніякого офіційного доручення і лише задля зручності практиків, удаються до спроб об’єднати в таблиці юридичні норми, що мають силу навколо них. Ця ініціатива прийшла, як і слід було сподіватися, із середовищ, давно звичних не вдовольнятися суто усною традицією: з Північної Італії, де близько 1150 р. один компілятор об’єднав у такий собі corpus консультації з права феодів, на які надихнули юристів його країни закони, видані на тему цього предмета імператорами в їхньому ломбардському королівстві; з Англії, що бачила, як вийшов близько 1187 р. в оточенні феодального судді Ренуля де Ґланвіля «Трактат», який ми вже кілька разів цитували. Потім з’явилися близько 1200 р. найдавніший збірник норманського звичаєвого права; близько 1221 р. — «Дзеркало саксів», що було написане простонародною мовою 114 одним рицарем і в такий спосіб подвійно засвідчило глибокі здобутки нового розуму. Ця праця, мабуть, активно тривала впродовж життя наступних поколінь: і так успішно, що, аби зрозуміти суспільну структуру, недосконало описану до тринадцятого сторіччя, структуру, від якої, попри істотні перетворення, ще залишалося багато характеристик у Європі великих монархій, доводиться часто звертатися, з усією необхідною обережністю, до цих творів, відносно пізніх, але в яких віддзеркалена організаторська ясність, притаманна добі соборів та Сум. Який би історик феодалізму відмовився від допомоги найвидатнішого аналітика середньовічного суспільства, рицаря, поета і юриста, судді королів — сина та онука Людовіка Святого, — автора написаного в 1283 р. твору «Звичаї жителів Бове», Філіпа де Бомануара? /136/

Відтепер право, будучи зафіксованим почасти в законодавчий спосіб, а загалом тому, що його навчали і його записували, — хіба не мало втратити воно, значною мірою, свою пластичність разом зі своїм розмаїттям? Звичайно ж, йому абсолютно ніщо не заважало розвиватися й далі — що воно загалом і робило. Але воно змінювалося тепер менш несвідомо, а отже, й рідше. Бо обмірковувати зміну — це завжди наражати себе на ризик відмовитися від неї. Отже, на зміну періодові, який був незвичайно рухливим, на зміну добі неясного і глибоко захованого бродіння, прийшла, починаючи з другої половини дванадцятого сторіччя, ера, коли суспільство намагатиметься віднині організовувати людські взаємини з більшою строгістю, спробує встановити чікіші межі між суспільними класами, стерти багато локальних відмінностей і, нарешті, дозволяти лише дуже повільні перетворення. За цю вирішальну метаморфозу, що відбулася близько 1200 p., звичайно ж, несуть відповідальність не лише мінливі нахили юридичної ментальності, які до того ж тісно пов’язані з іншими ланцюжками причин. Проте немає жодного сумніву, що вони значною мірою їй сприяли.









Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.