Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Марк Блок. Феодальне суспільство. — К., 2001. — С. 158-250.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Книга друга

ВАСАЛЬНА ЗАЛЕЖНІСТЬ І ФЕОД


Розділ 1. ВАСАЛЬНА ПРИСЯГА НА ВІРНІСТЬ




І. ЛЮДИНА ІНШОЇ ЛЮДИНИ


Бути «людиною» іншої людини: у феодальному словнику не було більш поширеного словосполучення або такого, яке мало б повніший і точніше визначений смисл. Спільне для романських і германських говірок, воно позначало персональну залежність, залежність у собі. Коли так казали, то не думали ані про точну юридичну природу цього зв’язку, ані про хай там які класові відмінності. Граф був «людиною» короля, як і кріпак — свого сільського пана. Іноді в одному й тому самому тексті з відстанню в кілька рядків цим словом позначали осіб, які стояли на зовсім різних щаблях суспільної драбини: для прикладу, можна згадати про ту скаргу нормандських черниць, яка датується кінцем одинадцятого сторіччя, де вони повідомляють, що «їхні люди» — тобто їхні селяни — були примушені одним високим бароном працювати в замках «його людей» (тут, звичайно ж, ідеться про рицарів, його васалів) 150. Ця двозначність тоді нікого не шокувала, бо попри провалля, яке розверзалося між суспільним становищем тих і тих, там наголошувалося на фундаментальному спільному елементі — підлеглості індивіда іншому індивідові.

А проте хоча цей принцип людської залежності й лежав тоді в основі всього суспільного життя, форми, яких він набував, могли бути напрочуд різними. Від найвищих до найприземленіших, із переходами, які іноді були майже невідчутними. Додайте до цього відмінності, характерні для різних країн. Нам буде зручно взяти за провідну нитку один із найбільш значущих зв’язків залежності — васальний, і ретельно дослідити, як він був реалізований у «найфеодалізованішій» зоні Європи. Ми маємо на увазі саме осереддя стародавньої імперії Каролінґів — Північну Францію, райнську та швабську Германію. Потім ми спробуємо, перш ніж удатися до хай там яких ембріологічних досліджень, описати бодай найочевидніші характеристики цієї інституції в добу її найповнішого розквіту, тобто в період від десятого до дванадцятого сторіччя.





II. РИТУАЛ ПРИСЯГИ НА ВІРНІСТЬ У ФЕОДАЛЬНУ ЕРУ


Ось, один перед одним, двоє чоловіків: один із них — той, хто хоче служити; а другий — той, хто погоджується або прагне бути його володарем. Перший стуляє долоні й кладе їх, отак стулені, в долоні /159/ другого: то був очевидний знак покори, смисл якого іноді ще й акцентувався ставанням навколішки. Водночас персонаж зі стуленими долонями промовляв кілька слів, дуже коротких, якими він визнавав себе «людиною» свого візаві. Потім володар і його підданий цілувалися — то був символ порозуміння й дружби. Такими були — дуже простими і, цим самим спроможними надзвичайно глибоко вразити розум людей, таких чутливих до всього побаченого, — жести, які служили для того щоб зав’язати один із найміцніших суспільних зв’язків, що їх знала феодальна ера. Сотні разів описана або згадана в текстах, відтворена на печатках, на мініатюрах, на барельєфах, ця церемонія називалася «ритуал присяги на вірність» (hommage французькою мовою, Mannschaft — німецькою). Для позначення зверхника, якого вона створювала, не застосовували інших термінів, окрім однієї, дуже загальної назви «сеньйор» 151. Часто підлеглий, аналогічно, не називався інакше, як «людиною» цього сеньйора, іноді уточнювалося, що це його «людина руками й устами». Але вживали й більш спеціалізовані слова: «васал» або — принаймні до початку дванадцятого сторіччя — «коменд» (commendé), тобто «відданий під опіку».

Задуманий у такий спосіб, цей ритуал був позбавлений хай там якого християнського змісту. Його символізм був запозичений зі стародавніх германських джерел, але, звичайно ж, таку ваду не могли довго терпіти в суспільстві, де жодна обіцянка не вважалася вартісною, якщо Бог не виступав у ролі гаранта. Сам ритуал присяги, в його формі, ніколи не був змінений. Але, найімовірніше в каролінзький період, до нього додали ще один обряд, цього разу суто релігійний: поклавши руку на Євангелію або на святі реліквії, новий васал давав обіцянку зберігати вірність своєму володарю. Цей другий ритуал називали «актом вірності» (по-французькому foi, по-німецькому Treue, a в найдавніші часи — Hulde). Отже, церемоніал відбувався двічі. Дві його фази, проте, мали далеко не однакову вартість.

Бо акт вірності не мав у собі нічого специфічного. В розтривоженому суспільстві, де недовіра була правилом, а накликання кари Божої здавалося одним із небагатьох, бодай уявно ефективних засобів стримування, люди мали тисячі причин вимагати від якихось інших людей, щоб ті заприсяглися їм у вірності. Службовці короля або сеньйорів, усякого рангу, давали таку обіцянку щоразу, перед тим як обійняти свою посаду. Прелати полюбляли вимагати її від своїх кліриків. Поміщики, нерідко, — від своїх селян. На відміну від ритуалу, в якому людина брала участь ніби всім своїм єством і який, загалом, вважали за неможливе повторити, цієї обіцянки, майже банальної, могли знову й знову вимагати від однієї особи. Отож можна було уявити собі багато «актів вірності» без ритуалу присяги на вірність. Проте ми не знаємо ритуалів без акту вірності. Одне слово, коли обидва обряди були об’єднані, більша значущість ритуалу присяги на вірність визначалася вже його місцем у загальній церемонії: він завжди відбувався першим. До того ж, лише він взаємно поєднував у /160/ тісному союзі двох людей; акт вірності васала був зобов’язанням однобічним, у відповідь на яке дуже рідко проголошувалася аналогічна обіцянка з боку сеньйора. Одне слово ритуал присяги на вірність був справжнім творцем васального зв’язку в його подвійному аспекті підлеглості та протекції.

Утворений у такий спосіб зв’язок у принципі тривав доти, доки жили двоє людей, яких він поєднував. Та коли смерть забирала або того, або того, він відразу сам собою уривався. Правду кажучи, ми ще побачимо, що на практиці васальна залежність дуже швидко просувалася в напрямку інституції, позначеної спадковим характером. Але цей фактичний стан дозволив, проте, до кінця існувати, в його незмінному вигляді, властиво юридичному правилу. Мало важило те, що син покійного васала в більшості випадків приходив відбути ритуал присяги на васальну вірність перед сеньйором, який приймав ритуал від його батька; що спадкоємець попереднього сеньйора майже завжди приймав ритуали присяги на вірність від батькових васалів: церемоніал усе одно мав бути неодмінно повторений щоразу, коли композиція пари зазнавала змін. Так само ритуал присяги на васальну вірність не можна було ані передати, ані прийняти через посередництво або доручення: протилежні випадки датуються набагато пізнішою епохою, коли смисл давніх церемоній було майже забуто. У Франції, у відношенні до короля, ця можливість була легалізована лише за Карла Сьомого і то не без тривалих вагань 1’ 2. Настільки вважали істинним, що васальний зв’язок набував нерозривної міцності лише завдяки тому, майже фізичному контакту, який цей формальний акт установлювавв між двома чоловіками.

Загальний обов’язок допомоги та послуху, який накладався на васала, був таким самим, як і аналогічні обов’язки, що їх мала виконувати кожна «людина» іншої людини. Але він відрізнявся від них у нюансах, деякими особливими зобов’язаннями, детально про які ми поговоримо пізніше. Їхня природа відповідала умовам, досить вузько визначеним, рангу та стилю життя. Бо, попри великі відмінності в багатстві та в престижі, васали не набиралися байдуже в яких прошарках населення. Васальна залежність була формою залежності, притаманною вищим класам, які відрізнялися передусім своїм покликанням до війни та командування. Принаймні такою вона стала в кінцевому підсумку. Щоби краще проникнути в її характеристики, тепер треба буде дослідити, як вона поступово звільнилася від усього комплексу особистих стосунків.





III. ГЕНЕЗА СТОСУНКІВ ПЕРСОНАЛЬНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ


Знайти собі захисника, почувати себе під захистом: такі мрії притаманні всім часам. Але вони спричиняють виникнення оригінальних юридичних інституцій лише в тих цивілізаціях, де інші рамки суспільної структури є не досить міцними й надійними. Так було в Ґаллії після краху Римської імперії. /161/

Справді, уявімо собі суспільство епохи Меровінгів. Ні держава, ні родина більше не забезпечували в ньому надійного прихистку. Сільська громада мала сил не більше, як тільки для підтримання свого внутрішнього порядку. Міська спільнота по суті не існувала. Повсюди слабкий відчував потребу прихилитися до когось сильнішого, аніж він. Сильний, у свою чергу, мав можливість зберігати свій престиж і своє багатство та навіть свою безпеку лише за умови, що йому вдасться, умовлянням чи засобами примусу, здобути собі підтримку людей нижчого рангу, які зобов’яжуться допомагати йому. З одного боку, люди прагнули згуртуватися навколо сильного володаря; з другого, цей останній пнувся до влади, іноді не гребуючи найбрутальнішими методами. А що поняття слабкості та могутності — це поняття завжди відносні, то в багатьох випадках бувало, що одна й та сама людина водночас виступала в ролі підданого й помічника когось сильнішого й захисника людей нижчого суспільного становища, ніж він. Так почала утворюватися широка система персональних зв’язків, ниті якої, часто перетинаючись, тяглися з одного поверху суспільної будівлі на другий.

Отак підкоряючись потребам моменту, ті покоління не мали щонайменшого бажання створювати якісь нові форми суспільного буття й навіть не відчували, що вони їх створюють. За велінням простого інстинкту, кожен прагнув здобути якнайбільшу вигоду з життя за умов тієї соціальної арматури, яка вже існувала, і якщо, в кінцевому підсумку, став докладати зусиль, цього не усвідомлюючи, аби збудувати нову, це було через спроби пристосувати стару до нових потреб. Спадщина інституцій та практичного досвіду, що її мало у своєму розпорядженні суспільство, яке почало оговтуватися після інвазій, була надзвичайно строкатою: до римських традицій і порядків, до традицій і порядків народів, що їх Рим підкорив, ніколи не змігши, проте, викоренити їхні власні звичаї, домішалися тепер і германські традиції. Не впадаймо тут у помилку й не пробуймо дошукуватися чи то у васальних порядках, чи, загальніше, у феодальних інституціях якоїсь специфічної етнічної приналежності, не намагаймося, знову ж таки, замкнутися у рамках давньої дилеми: Рим або «ліси Германії». Треба полишити ці ігри сторіччям, які, будучи менш обізнані, аніж ми, з творчою могутністю еволюції, могли повірити Буленвільєрові, що майже вся аристократія сімнадцятого сторіччя походила від франкських воїнів, або дійти висновку, разом із юним Ґізо, що Французька революція стала реваншем ґалло-римлян. Так само й фізіологи колись вважали, що в спермі вже перебуває цілком сформований гомункул. Проте словник феодалізму не залишає жодних підстав для сумніву. Хіба ця термінологія, в якій сусідять, як ми побачимо, елементи найрозмаїтішого походження — одні запозичені або з мови переможених, або з мови переможців, інші створені заново, як, наприклад, той таки hommage — не дає нам правдиве дзеркало суспільного ладу, що, хоч і несе на собі чіткий відбиток минулого, яке теж було дуже складним, проте передусім став результатом своєрідних умов /162/ існування, характерних для того моменту? «Люди, — говорить нам одне арабське прислів’я, — більше схожі на свій час, аніж на свого батька».

Серед слабких, які шукали собі захисту, найубогіші просто віддавалися в рабство, цим прирікаючи на підневільне існування не лише себе, а й своїх нащадків. Проте багато інших, навіть серед бідняків, хотіли зберегти свій статус людини вільної. Найчастіше особи, які набирали собі підлеглих, не мали поважних причин заперечувати проти такого бажання. В ті часи, коли персональні зв’язки ще не витіснили державних інституцій, зберігати за собою те, що називалося «свободою», означало по суті належати, в якості людини, наділеної всіма правами, до народу, яким правили суверени династії Меровінґів; до populus Francorum, казали часто, змішуючи під однією назвою завойовників і підкорених. Народжена з цієї еквівалентності, синонімія двох слів libre * і franc *, мабуть, тривала не одну сотню років. А для володаря оточити себе підлеглими, які зберігали б за собою судові та військові привілеї, що характеризували вільну людину, було, в багатьох відношеннях, ліпше, аніж мати у своєму розпорядженні лише орду безправних кріпаків.



* Вільний (фр.).



Ці види підлеглості «людей, наділених свободою» — так говориться в одній формулі, якою користувалися в Турені, — називалися за допомогою слів, більшість яких були чисто латинськими за своїм походженням. Бо, попри всі мінливості розбурханої історії, античні терміни патронату ніколи не переставали вживатися у світі романському або романізованому. Зокрема в Ґаллії вони приживалися тим успішніше, що відповідали звичаям тамтешніх підкорених народів. Не було такого ґалльського вождя, навколо якого, до прибуття легіонів, не гуртувалася б група його прихильників, почасти селян, почасти воїнів. Ми дуже погано знаємо, що могло залишитися від цих стародавніх тубільних звичаїв після завоювання та під лаком уселенської цивілізації. Водночас усе наводить на думку, що, більш або менш глибоко модифіковані під тиском зовсім іншого політичного ладу, вони, безперечно, мали своє продовження. В усякому разі, очевидно, що в усій імперії лихоліття її останніх часів зробили більш необхідним, аніж будь-коли, застосовувати ближчі й ефективніші засоби врядування, аніж інституції державного права. Від верхніх до нижніх шарів суспільства кожен, хто в четвертому або в п’ятому сторіччях шукав порятунку від суворих вимог працівників державної системи оподаткування, прагнув схилити на свою користь добру волю суддів або просто забезпечити собі почесну кар’єру, не бачив іншого виходу, як прихилитися, сам залишаючись, проте, вільним і зберігаючи за собою свій почесний ранг, до людини, розташованої на вищому ярусі суспільної ієрархії. Нехтувані, а то й заборонені офіційним правом, ці зв’язки не мали в собі нічого легального. А проте вони були чи не найміцнішим цементом у структурі тогочасної /163/ суспільної будівлі. Отож примножуючи договірні зв’язки протекції та послуху, жителі Ґаллії, яка стала франкською, не вважали, ніби вони винаходять щось таке, чого не можна було б назвати словами, що існували в мові їхніх предків.

Правду кажучи, давній термін «клієнтела», якщо не брати до уваги літературних ремінісценцій, вийшов з ужитку в останні сторіччя існування імперії. Але в Ґаллії Меровінґів, як і в Римі, й далі говорили про вождя, що він «узяв на своє утримання» (suscipere) людину, нижчу за нього рангом, цим самим ставши її «патроном»; про підлеглого казали, що він «віддав себе під опіку» (commendait) свого захисника. Зобов’язання підлеглого, які він брав на себе в цей спосіб, часто розглядались як «служба» (servitium). Колись це слово жахало вільну людину; бо класична латина знала його лише як синонім рабства; єдиними обов’язками, сумісними зі свободою, були officia. Але з четвертого сторіччя servitium утратило це своє первісне прикре значення.

Германія тим часом теж зробила свій внесок. Протекція, яку могутній дарував слабкому, часто називалася mundium, munderburdum — слово, яке у французькій мові, певно, дало maimbour — або ще mitium, причому цей останній термін означав, більш вузько, право та місію представляти залежну від себе особу в суді: все це слова германського походження, погано замасковані латинською оболонкою, якої їм надали в хартіях.

Майже взаємозамінні, ці різні слова та вирази застосовувалися незалежно від того, яким було походження, романським чи германським, людей, які складали між собою угоду. Взаємини приватної підлеглості спочатку не мали ніякого стосунку до етнічних законів, тому що вони все ще залишалися на околицях нехай там якого права.

Не будучи регламентовані, вони саме тому могли пристосовуватися до безконечного розмаїття ситуацій. Сам король, який, будучи володарем усього народу, мусив би надавати підтримку всім своїм підданим, не проводячи між ними різниці, й мав право на їхню вірність, санкціоновану загальною присягою вільних людей, проте дарував свій особливий «мембур» лише певній кількості спеціальних обранців. Той, хто завдавав кривди цим особам, що були під захистом «його слова», як вважалося, завдавав йому прямої образи, а отже, ризикував накликати на себе винятково сувору кару. З їхнього досить-таки строкатого натовпу виділялася набагато вужча й обдарована набагато більшими почестями група вірних королівських слуг, яких називали ледами (leudes) монарха, тобто його «людьми», і які, посеред анархії останніх меровінзьких часів, не раз розпоряджалися короною і державою. Як колись у Римі, молодик із доброї родини, що хотів досягти високого становища у світі, «віддавався» під протекцію когось великого, якщо тільки його майбутнє не було забезпечене йому вже з дитинства турботами передбачливого батька. Всупереч соборному статутові, чимало церковнослужителів усілякого рангу не боялися віддаватися під заступництво мирян. Але, мабуть, нижчі прошарки /164/ суспільства були тими, де взаємини підпорядкування були віддавна найпоширенішими, як і такими, що найбільш зобов’язували. Єдина формула такої залежності, що дійшла до нас, виводить на сцену вбогого бідака, який віддає себе під опіку хазяїна лише тому, що «не має ані чого їсти, ані в що вдягтися». Проте нам не відомо, щоби вбачали якусь різницю, чи то виражену в словах, чи то, принаймні чітко, в ідеях, між цими двома аспектами залежності, такими протилежними, проте, у своїй соціальній тональності.

Та хоч би ким був той, хто віддався під опіку, він, як здається, майже завжди давав присягу на вірність своєму володарю. Чи вимагав від нього звичай також відбути якийсь формальний церемоніал послуху? Ми про це знаємо мало. Виключно прив’язане до давніх рамок народу та зв’язків спорідненості, щодо цього офіційне право зберігає мовчанку. Що ж до конкретних угод, то вони майже завжди укладалися без втручання письма, яке тільки й спроможне залишити слід. Хоча з другої половини восьмого сторіччя документи починають згадувати про ритуал «долоні-в-долоні». Правда, спочатку йшлося про його застосування лише між персонажами високого рангу: протеже — чужоземний володар; високий заступник — король франків. Проте така позиція авторів не повинна вводити нас у оману. Ця церемонія, як, певно, вони вважали, заслуговувала бути описаною лише тоді, коли, пов’язана з подіями високої політики, вона була одним із епізодів якоїсь зустрічі між монархами. В повсякденному плині життя вона виглядала банальною, а отже, й приреченою на замовчування. Звичайно ж, вона увійшла в побут задовго до того, як з’явилася в текстах, її відповідність франкським, англосаксонським та скандинавським звичаям свідчить про її германське походження. Але її символіка була надто очевидною, щоб не бути легко сприйнятою всім населенням. Ми бачимо, що в Англії та в скандинавів вона виражала дуже різні форми підлеглості: раба своєму хазяїну, вільного компаньйона — своєму воєначальникові. Все наводить на думку, що так само було тривалий час і у франкській Ґаллії. Цей ритуал супроводжував укладання договорів про опіку дуже різної природи й, іноді здійснюваний, іноді нехтуваний, нікому не видавався чимось конче обов’язковим. Будь-яка інституція вимагає термінології, яка не була б надто двозначною, та відносно стабільного ритуалу. Але у світі Меровінґів персональні взаємини були ще не більш як експериментом.





IV. ДОМАШНІ ВОЇНИ


Проте на той час уже існувала одна група підлеглих, що відрізнялася від усіх умовами свого життя. Йдеться про ту, яку складали, гуртуючись навколо кожного могутнього володаря й самого короля, їхні домашні воїни. Бо найнагальнішою з проблем, яку мали розв’язувати тоді правлячі класи, було не так управляти, в часи миру, державою або окремими маєтнортями, як забезпечити собі засоби, необхідні для того, щоб вести війну. Публічна чи приватна, розв’язана задля весе-/165/лощів і розваги чи для того, щоб захистити майно або життя, війна, певно, протягом багатьох сторіч здавалася повсякденною рамкою життя для будь-якого володаря і глибинним смислом існування будь-якої верховної влади.

Коли франкські королі стали господарями Ґаллії, вони одержали у спадок дві системи, обидві з яких передбачали для формування армії звернення до народних мас: у Германії кожен вільний чоловік був воїном; Рим тією мірою, якою він ще користувався послугами тубільного війська, набирав його, головним чином, у середовищі людей, які обробляли землю. Франкська держава, за своїх двох династій, що послідовно в ній правили, зберігала принцип загального призову, який, зрештою, був чинним протягом усієї феодальної ери й не був скасований після того, як вона закінчилася. Королівські ордонанси марно намагалися привести виконання цього обов’язку у відповідність зі статками, об’єднати найбідніших у невеличкі групи, кожна з яких мала б давати одного солдата. Змінюючись залежно від вимог моменту, ці заходи практичного застосування залишали непорушним саме правило. Крім того, великі сеньйори, що постійно воювали між собою, не вагалися вербувати до війська своїх селян.

Проте у варварських королівствах машина рекрутського набору працювала з великими перебоями, а люди, які мали запускати її в рух, були все менш і менш спроможні виконувати своє бюрократичне завдання. З другого боку, завоювання розламало старі рамки, в яких жили германські суспільства як у мирі, так і у війні. Й нарешті, утримуваний турботами про сільське господарство, яке тепер значно стабілізувалося, простий германець, що в епоху великих переселень був радше воїном, ніж селянином, потроху ставав більше селянином, ніж воїном. Звичайно ж, і колишній римський колон, коли війна відривала його від своєї ниви, тямив у військовій справі не більше. Проте він потрапляв у ряди організованих легіонів, які швидко навчали його воювати. У Франкській державі, навпаки, окрім охорони, якою оточували себе король та великі маґнати, не було постійного війська; а отже, не було й регулярного навчання новобранців. Недосвідченість рекрутів і їхня нехіть до війни, а також труднощі з озброєнням армії — так, у часи Карла Великого довелося видати спеціальну заборону приходити до війська лише з палицею в руках, — ці проблеми, звичайно ж, від самого початку завдавали великої шкоди мілітарній системі періоду Меровінґів. Але вони ставали все більш і більш очевидними мірою того, як перевага, на полях битви, переходила від піхотинця до кавалериста, що потребував важкого озброєння, як оборонного, так і наступального. Бо для того, щоб придбати собі бойового коня й озброїтися з ніг до голови, треба було мати певний достаток або одержувати допомогу від когось багатшого. За рипуарським законом, кінь коштував ушестеро дорожче, ніж віл; «бруань» — така собі шкіряна кіраса, укріплена металевими пластинами, — коштувала стільки ж; і тільки шолом можна було придбати вдвічі дешевше. Хіба в 761 р. один дрібний поміщик у Германії не обміняв батьківську ни-/166/ву та раба на коня й меч? 153 Крім того, треба було довго навчатися, щоб набути вміння ефективно управляти своїм скакуном у бою й майстерно фехтувати під важким обладунком. «Хлопцем у підлітковому віці ти зможеш стати кавалеристом; згодом — ніколи». Ця максима за перших Каролінґів увійшла в прислів’я 154.

Чому ж відбувся цей занепад піхотинця, соціальне відлуння якого було таким значущим? Іноді висловлювали думку, що це сталося внаслідок арабських вторгнень: нібито для того, щоб мати змогу стримувати натиск сарацинських вершників та переслідувати їх, Карл Мартел і перетворив своїх франків на кавалеристів. Тут ми маємо справу з очевидним перебільшенням. Навіть якщо припустити, — а це припущення не є незаперечним, — що кіннота відігравала тоді в арміях ісламу таку вирішальну роль, франки, які в усі часи мали озброєних вершників, не чекали Пуатьє, щоб зробити їх головною ударною силою свого війська. Коли в 755 р. Пепін переніс щорічну зустріч маґнатів та війська з березня на травень, тобто на той час, коли виростала паша на луках, цей дуже важливий захід позначив лише завершення еволюції, яка тривала протягом кількох сторіч. Вона була спільною і для багатьох варварських королівств, і навіть для Східної імперії, проте її причини розуміли не завжди добре, з одного боку, тому, що не досить зважували певні технічні фактори, а з другого, тому, що в самій галузі мистецтва війни дуже часто приділяли увагу виключно тактиці битви, нехтуючи процес підготовки до неї та її наслідки.

Невідомі в класичних суспільствах Середземномор’я, стремено та підкова для бойового коня з’явилися в ілюстрованих документах Заходу десь перед дев’ятим сторіччям. Але схоже, що цей малюнок значно відстав від життя. Винайдене, мабуть, сарматами, стремено було тим дарунком, який піднесли нашій Європі кочовики євроазійського степу, а його запозичення — одним із наслідків контакту, значно тіснішого, ніж колись, який епоха інвазій установила між осілими народами Заходу та кінними цивілізаціями великих рівнин: іноді це відбувалося безпосередньо, завдяки міграціям аланів, які колись постійно жили на північ від Кавказу й частина яких, підхоплена германською хвилею, знайшла собі притулок у самому серці Ґаллії або в Іспанії; а іноді через посередництво тих германських народів, що, як ґоти, жили якийсь час на узбережжі Чорного моря. Кінська підкова також, імовірно, прийшла зі Сходу. А на підкованих конях, звичайно ж, було значно легше здійснювати далекі переходи та воєнні наскоки в місцевостях, найменш сприятливих для таких дій. Стремено, зі свого боку, не тільки давало змогу верхівцеві менше стомлюватися; воно допомагало йому краще утримувати рівновагу в сідлі, а отже й побільшувало потужність його розгону.

Що стосується битви, то кінна атака стала, безперечно, однією з найчастіших її складових. Але не єдиною. Коли цього вимагали умови місцевості, вершники спішувалися з коней і на якийсь час, для тієї або тієї атаки, ставали піхотинцями; воєнна історія феодальної ери /167/ знає безліч прикладів цієї тактики. Але за відсутності добрих доріг та війська, навченого тим розумно скоординованим маневрам, які становили головну силу римських легіонів, лише кінь дозволяв успішно здійснювати або тривалі переходи, яких вимагали війни між монархами, або раптові й навальні наскоки, до яких полюбляли вдаватися володарі дрібнішого масштабу; швидко прибувати, через розорані поля, видолинки й болота на поле битви; збивати з пуття супротивника несподіваними переміщеннями; а в разі, якщо справи оберталися погано, рятуватися втечею від цілковитого винищення. Коли в 1075 р. сакси зазнали поразки від германського імператора Генріха Четвертого, аристократія, завдяки швидкості своїх коней, зазнала значно менш тяжких втрат, аніж селянська піхота, неспроможна так швидко покинути поле, на якому відбувалася різанина.

Отож усе складалося таким чином, у франкській Ґаллії, що ставала все більш і більш очевидною необхідність набору професійних воїнів, які були б обізнані з традиціями групових дій і вміли добре воювати верхи на конях. Хоча кінна служба на користь короля й далі, аж до кінця дев’ятого сторіччя, вважалася, в принципі, обов’язком усіх вільних людей, достатньо багатих, щоб мати змогу її відбувати, ядро цього кінного війська, добре навченого й добре спорядженого, тобто ті його підрозділи, від яких чекали по-справжньому ефективних дій, природно, складалося з озброєних людей, які віддавна гуртувалися навколо короля та маґнатів.

Якщо рамки кревних та етнічних зв’язків у стародавніх германських суспільствах і були достатніми для підтримання нормального режиму життя, то дух авантюр та амбіцій, навпаки, ніколи не міг ними задовольнитися. Вожді, й насамперед вожді молоді, гуртували навколо себе «товаришів» (по-давньогерманському це слово звучало gisind, з точним значенням «товариш у поході»; Тацит дуже точно переклав його латинським cornes). Вони водили їх у битви та в грабіжницькі походи; під час перепочинку вони надавали їм притулок у великих «залах» дерев’яних будівель, де було зручно влаштовувати тривалі пиятики. Невеличке військо було головною силою його командира, що її він застосовував як у війнах, так і у вендетах. Воно підпирало його авторитет на всіх зібраннях вільних людей, де ухвалювалися важливі рішення; щедрі дарунки, якими він його наділяв — їжа, раби, золото — були невід’ємним елементом його престижу. Таким описав товариство Тацит у Германії першого сторіччя; таким воно постає перед нами й кількома століттями пізніше в поемі «Беовулф» та, з деякими неминучими варіантами, у стародавніх скандинавських саґах.

Оселившись на руїнах Римської імперії, вожді варварів мали тим менше підстав відмовитися від цієї практики, що в тому світі, в який вони проникли, користування послугами приватних солдатів давно процвітало. В останні сторіччя існування Риму там майже не було такого представника високої аристократії, який би не мав власного почту. Цих людей часто називали buccellarii, від назви бісквіта (buccella), якими їх годували частіше, аніж хлібом, призначеним для постачан-/168/ня звичайного війська: власне, то були набагато більшою мірою найманці, аніж товариші, але достатньо численні й достатньо лояльні для того, щоб особиста гвардія, з якою приходили на війну римські аристократи, що стали воєначальниками імперії, часто відігравала провідну роль у діях військ загального призначення.

Посеред проблем епохи Меровінґів застосування подібних озброєних почтів було нагальним, як ніколи. Король мав свою гвардію, яка називалася його «дружиною» (truste) і яка в усі часи, принаймні в більшій своїй частині, складалася з верхівців. Так само мали власний озброєний почет і всі його головні піддані, незалежно від того були вони франками чи римлянами за своїм походженням. Навіть церкви вважали необхідним у такий спосіб подбати про свою безпеку. Ці «гладіатори», як називає їх Григорій Турський, утворювали досить змішані групи, де не бракувало авантюристів усілякого ґатунку. Володарі не боялися набирати в таку гвардію своїх найдужчих рабів. Проте, як здається, вільних людей було там набагато більше. Але за своїм народженням вони далеко не завжди належали до найпривілейованіших станів. Безперечно, що така служба підіймала їх на вищий щабель як у смислі престижу, так і з погляду винагороди. Тим не менш цікаво відзначити, що в сьомому сторіччі одна й та сама формула використовувалася незалежно від того, дарували якийсь «клапоть землі» своєму рабові чи своєму дружинникові (gasindus).

В цьому останньому терміні ми впізнаємо давнє слово, яке в германців позначало побратима воєнних походів. А згодом, мабуть, як у Ґаллії Меровінґів, так і в усьому варварському світі так стали називати всякого приватного воїна. Та з часом це слово поступилося слову тубільного походження «васал» (vassus, vassalus), на яке чекало таке велике майбутнє. Цей новий прибулець народився не в римському світі. Він був кельтським, за своєю етимологією 155. Але, звичайно ж, він проник у розмовну латинську говірку Ґаллії задовго до того, як ми вперше зустрічаємо його в письмовому тексті, в «Салійському праві»; бо це запозичення могло бути зроблене не пізніш як у ті часи, дуже далекі від часів Хлодвіґа, коли на нашій землі ще жили поруч із народностями, що їх підкорила мова Риму, великі групи, які залишалися вірними мові предків. Отже, вшануймо в цьому слові, якщо в нас виникне таке бажання, одне з тих автентичних дітей Ґаллії, чиє життя досі триває в найглибших шарах французької мови. Проте остережімося від висновку, що сам факт його запозичення феодальною лексикою свідчить про я не знаю яке давнє походження військової васальної залежності. Безперечно, що ґалльське суспільство, до того як Ґаллія була завойована Римом, як і всі кельтські суспільства загалом, практикувало систему «побратимства», в багатьох відношеннях схожу на аналогічну систему, що існувала в Стародавній Германії. Та хоч би якими були ті кельтські слова, яким пощастило проникнути в латинську суперструктуру, один факт не викликає сумніву: назви озброєного «клієнта» в тій формі, в якій нам їх подає Цезар, — ambacte або, в Аквітанії, soldurius, — зникли, не залишивши по собі слідів 156. /169/ Значення слова «васал» у момент його проникнення у вульгарну латину було набагато буденнішим. Воно означало просто «хлопчик», — це його значення зберігалося протягом усього середньовіччя у зменшувальному valet, — а вже потім, унаслідок семантичного зміщення, аналог якого латина відбула у слові puer, стало позначати домашнього раба. Хіба володар не має звичку називати тих людей, яких постійно бачить біля себе, своїми «хлопцями»? Це друге значення є тим, яке постійно пов’язують із цим словом, у франкській Ґаллії, розмаїті тексти, які можна вишикувати від шостого до восьмого сторіччя. Потім, поступово, зі старого значення виділилося нове, що, як ми бачимо, стало у восьмому сторіччі конкурувати з попереднім, а в сторіччі наступному повністю замінило його. Не один із домашніх рабів був «ушанований» зарахуванням до гвардії. Інші члени цієї когорти хоч і не були рабами, проте так само жили в оселі свого володаря, заприсягшись служити йому всіма можливими способами й безпосередньо одержуючи від нього накази. Вони також були його «хлопцями». Таким чином, їх об’єднали разом із їхніми товаришами підневільного походження під назвою васалів, яка відтоді набула значення «озброєний супутник». Згодом ця етикетка, колись будучи спільною й свідчачи про гідну всякої хвали товариськість у стосунках, збереглася лише за тими вошами озброєного почту, які були людьми вільними.

Ця історія одного слова, яке вийшло з глибин суто рабської залежності, щоб поступово набути почесного відтінку значення, відтворює лінію розвитку самої інституції. Хоч яким скромним було, на початку, становище багатьох «найманих убивць», що їх набирали собі маґнати й навіть сам король, воно вже тоді включало в себе певні елементи престижу. Узи, які єднали побратимів війни з їхнім вождем, належали до тих контрактів вірності, які вільно укладаються й узгоджуються з найреспектабельнішими суспільними ситуаціями. Термін, яким називалася королівська гвардія, був наповнений глибоким значенням: «дружина» — тобто «друзі». Кожен новачок, що вербувався до цього війська, мусив складати присягу на вірність; король у відповідь урочисто обіцяв «надавати йому підтримку й допомогу». Такими були головні принципи цієї «вірної служби». Немає сумніву, що маґнати та їхні дружинники (gasindi) або васали обмінювалися аналогічними обіцянками. До того ж, бути під протекцією високого персонажа давало ґарантію не лише безпеки, а й поваги. Мірою того як в умовах розпаду держави будь-який правитель мусив шукати собі помічників усе частіше й частіше серед людей, які були безпосередньо йому підлеглі, мірою того як на тлі занепаду стародавніх воєнних звичаїв із кожним днем усе більше виникала потреба звертатися до послуг професійних воїнів і все більший захват і повагу викликали ті, хто носив зброю, ставало все очевиднішим і очевиднішим, що з усіх форм підлеглості індивіда індивідові найвищою була та, при якій підданий служив мечем, списом і верхи на бойовому коні своєму володарю, якому він урочисто присягав зберігати вірність. /170/

Але вже починав відчуватися вплив, який, глибоко змінивши природу васальної залежності, сприяв тому, що з часом вона істотно змінила свою первісну орієнтацію. Це було втручання в людські стосунки, доти чужі державі, держави якщо й не нової, то принаймні оновленої — імперії Каролінґів.





V. КАРОЛІНЗЬКА ВАСАЛЬНА ЗАЛЕЖНІСТЬ


Про політику Каролінґів — що під нею слід розуміти, незалежно від персональних намірів монархів, кілька з яких були, безперечно, людьми видатними, погляди їхніх провідних урядовців — можна сказати, що вона водночас керувалася набутими звичками й принципами. Вийшовши з аристократії, піднявшись нагору внаслідок тривалої боротьби з традиційною королівською владою, перші представники цього роду в кінцевому підсумку зуміли поступово стати володарями всього народу франків, а досягли вони цього, зумівши згуртувати навколо себе війська тих озброєних маґнатів, які від них залежали, й накинути свою волю іншим вождям. Тож чи випадає дивуватися, якщо, опинившись на вершині, вони й далі вважали за потрібне зміцнювати зв’язки саме цієї природи? З другого боку, їхніми амбіціями, після Карла Мартела, було відновити ту державну потугу, щоб знищити яку вони, разом зі своїми союзниками, доклали стільки зусиль. Вони прагнули домогтися, щоб у їхніх державах правили порядок і християнський мир. Їм потрібні були солдати, щоб поширити на великі території свою владу й вести проти невірних Священну війну, яка робила їх могутніми на цьому світі й обіцяла їхнім душам спасіння на тому.

Але стародавні інституції здавалися їм непридатними для виконання цих завдань. Монархія мала у своєму розпорядженні лише невелику кількість державних службовців, на яких до того ж було важко покластися і — за винятком кількох служителів Церкви — людей, позбавлених традиції та професійної культури. Також економічні умови перешкоджали запровадженню широкої системи оплачуваного чиновництва. Комунікації були довгими, незручними, малонадійними. Отже, головною трудністю, яка поставала перед центральною владою, було дістатися до індивідів, щоб домогтися від них виконання їхніх обов’язків і накласти на них відповідні санкції, якщо вони їх не виконуватимуть. Звідси виникла ідея застосувати для цілей управління державою мережу стосунків залежності, які вже були так твердо конституйовані; сеньйор на всіх щаблях суспільної ієрархії мусив узяти на себе відповідальність за свою «людину», повинен був домогтися від неї сумлінного виконання її обов’язків. Каролінґи аж ніяк не мали монополії на цю концепцію. Вона вже надихнула свого часу вестґотську монархію в Іспанії на ухвалення кількох законодавчих актів; іспанські втікачі, яких зібралося чимало при франкському дворі після арабського вторгнення, мабуть, посприяли тому, щоб там довідалися про її принципи й належно їх оцінили. Та недовіра, з якою пізніші англосаксонські закони ставилися до «людини, що не має над /171/ собою сеньйора», свідчить про існування там вельми аналогічних поглядів. Але рідко де подібна політика здійснювалася більш свідомо і — наважуся я додати — подібна ілюзія підтримувалася з такою послідовною переконаністю, як у франкському королівстві десь близько року вісімсотого. «Нехай кожен старійшина примушує до послуху своїх підлеглих, щоб ті все ліпше й ліпше підкорялися, зі згодою в серцях, імперським розпорядженням і велінням» 157, — ця фраза з капітулярію 810 року подає в надзвичайно стислому й виразному резюме одну з фундаментальних максим споруди, вибудуваної зусиллями Пепіна та Карла Великого. Так, і в Росії, за часів кріпаччини, цар Микола Перший похвалявся, що має у своїх поміщиках, цих сеньйорах російського села, «сто тисяч поліцмейстерів».

Найнагальнішим із заходів, який треба було здійснити, реалізуючи цю програму ідей, очевидно, полягав у тому, щоб інтегґрувати в закон васальні стосунки й разом із тим надати їм стабільності, яка тільки й могла перетворити їх на міцну опору держави. Люди підлеглі з нижчих прошарків суспільства, звичайно ж, віддали своє життя в заставу дуже давно, як отой голодний із туренського тексту. Не випадає сумніватися, що й воєнні побратими здавна часто на практиці зберігали глибоку вірність своїм зверхникам і були готові віддати за них життя чи тому, що дали таку клятву, чи тому, що звичай або їхній власний інтерес накладав на них цей обов’язок, але ніщо не дає нам найменших підстав вважати, що в часи Меровінґів така поведінка була загальним правилом. У Іспанії вестґотське право ніколи не переставало визнавати, що приватні солдати мають можливість змінити свого володаря, бо, проголошував цей закон, «вільна людина завжди зберігає владу над своєю персоною». За Каролінґів, навпаки, всілякі королівські або імперські едикти намагалися зі скрупульозною точністю визначити, які провини з боку сеньйора давали васалові право на розрив договору. Тобто вважалося, що, як не брати до уваги цих виняткових випадків та розлучення зі взаємної згоди, узи між сеньйором та його васалом мали бути нерозривними протягом усього їхнього життя.

Сеньйор, з другого боку, мав за офіційно визнаний обов’язок під свою відповідальність забезпечувати появу васала, коли його викликали в суд або до війська. Коли той-таки сеньйор брав участь у воєнних діях, його васали воювали під його орудою. І тільки за його відсутності вони переходили під пряме командування королівського представника — графа.

Чи був якийсь сенс у тому, щоб користуватися отак послугами сеньйорів із метою дістатися до їхніх васалів, якби ці сеньйори, у свою чергу, не були міцно прив’язані до суверена? Саме зусиллями реалізувати цю неодмінну умову свого великого задуму й зробили Каролінґи найбільший внесок у те, щоб довести до крайньої межі суспільну вигоду від васальної залежності.

Добувшись до влади, вони насамперед визнали за свій найперший обов’язок винагородити своїх «людей». Вони роздали їм землі, керу- /172/ючись правилом, про яке ми поговоримо трохи згодом. Крім того, будучи майордомами, потім королями, вони мусили, щоб забезпечити собі належну підтримку, а головне, щоб організувати сильну армію, підбити під свою безпосередню владу, нерідко користуючись і для цього роздаванням земель, велику кількість людей, які здебільшого вже посідали досить високе становище. Давні наближені з військового почту, оселившись на землях, подарованих монархом, не перестали вважатися його васалами. В тому самому стосунку до нього перебували й ті його нові прихильники, які ніколи не були його побратимами. І ті, й ті служили йому у війську, супроводжувані своїми власними васалами, якщо вони їх мали. Але тепер вони були змушені проводити більшу частину свого часу далеко від нього, й умови їхнього життя глибоко відрізнялися від того, яким вони колись жили на правах його домашніх воїнів. Натомість, оскільки тепер кожен із них був центром більш або менш великої групи підлеглих, від них сподівалися, що вони триматимуть цих людей у належній покорі; а в разі потреби здійснюватимуть подібний нагляд і за своїми сусідьми. Таким чином, серед населення величезної імперії вирізнявся один клас, сам по собі пропорційно досить численний, клас так званих «васалів Сеньйора» — розумілося «сеньйора Короля» (vassi dominici), — людей, які, користуючись особливою протекцією суверена й зобов’язані забезпечувати йому велику частину його війська, повинні були, крім того, утворювати, в усіх провінціях, ніби вузли величезної мережі лояльності. Коли у 871 р., здобувши перемогу над своїм сином Карломаном, Карл Лисий захотів повернути до їхнього обов’язку спільників молодого бунтівника, він не придумав кращого способу реалізувати цей задум, як примусити кожного з них обрати собі сеньйора, за їхнім бажанням, серед королівських васалів.

Каролінґи зробили навіть більше: вони надумалися використати цей зв’язок васальної залежності, силу якої, здавалося, підтвердив досвід, щоб забезпечити собі вірність своїх чиновників, яка постійно хиталася. На них завжди дивились як на людей, що перебували під спеціальною «опікою» суверена; вони завжди присягали йому на вірність; вони все частіше й частіше набиралися серед людей, які, перш ніж одержати від нього це доручення, служили йому як васали. Ця практика поступово була узагальнена. Принаймні починаючи від правління Людовіка Благочестивого, не було такої посади при дворі чи серед вищого військового командування, а надто такого графства, претендент на яку чи на яке не мусив би, перед тим як її чи його обійняти, скласти руки й присягти на васальну вірність монархові. Навіть від тих чужоземних володарів, які визнавали над собою франкський протекторат, вимагалося, від середини восьмого сторіччя, щоб вони відбували цю церемонію, після якої їх відповідно називали васалами короля або імператора. Звичайно ж, ніхто не сподівався, що ці високі персони відбуватимуть, як ото колишні побратими по зброї, обов’язки охоронців у оселі свого володаря. Проте, у свій спосіб вони тепер належали до його військового дому, бо по-/173/винні були сумлінно й добросовісно надавати йому збройну допомогу під час війни.

Зі свого боку, маґнати здавна звикли бачити в добрих товаришах, які утворювали ватаги їхніх довірених спільників, людей, готових виконати яке завгодно їхнє доручення. А що, як далека служба, подарована земля або одержана спадщина примушували одного з цих лояльних хлопців покинути персональну службу? Володар і тоді не переставав вважати його своїм вірним слугою. Одне слово, васальна залежність і тут, унаслідок цілком природного розвитку подій, прагнула вирватися з вузького кола сеньйоріального домашнього вогнища. Приклад королів, вплив правил закону, який вони формували, стабілізували ці плинні звичаї. Сеньйори, як і їхні підлеглі, не могли, звичайно ж, обминути форму контракту, яка віднині передбачала легальні санкції за його порушення. Через узи васальної залежності графи прив’язували до себе службовців нижчого порядку: єпископа або абата, мирян, яким вони доручали допомагати їм чинити правосудця або керувати армією своїх підданих. Таким чином маґнати, хоч би якими вони були, намагалися затягнути в орбіту свого впливу якомога більше дрібних сеньйорів, а ті, у свою чергу, діяли так само у відношенні до ще менш сильних. Ці приватні васали утворювали змішане суспільство, куди входили і люди, досить убогі. Серед тих, кого єпископам, абатам та абатисам дозволялося залишати в країні, коли скликали військо, були й люди, котрим, як, скажімо, vassi dominici меншого масштабу, доручалася благородна місія підтримувати внутрішній мир. Натомість інші виконували більш практичні обов’язки — стерегли дім свого пана, організовували збирання врожаю, наглядали за домашніми слугами 158. Це вже були функції управління, обов’язки, які вважалися респектабельними. Навколо володарів усякого рангу, як і навколо королів, колишня суто домашня служба утворила певні форми, які формували підлеглих, чиї обов’язки вважалися більш або менш почесними.





VI. ФОРМУВАННЯ ВАСАЛЬНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ КЛАСИЧНОГО ТИПУ


Настав момент, коли держава Каролінґів зазнала краху: то була швидка й трагічна поразка жменьки людей, які доклали чимало зусиль, часто архаїчних і не дуже вправних, але які надихалися глибоким щирим прагненням зробити людям добро, зберігши певні цінності порядку та цивілізації. Й тоді почався тривалий період лихоліття, в лоні якого водночас виношувалися нові цінності. Васальна залежність мала остаточно сформувати й чітко визначити там свої характеристики.

В перманентному стані війни, в якому відтепер довелося жити Європі, — вторгнення чужоземних банд, внутрішні чвари, — більшою мірою, аніж будь-коли, людина шукала собі володаря, володарі шукали собі людей. Але мережа цих зв’язків протекції перестала /174/ діяти на вигоду королям. Віднині стали множитися стосунки більш домашнього, приватного характеру. Передусім навколо замків, які після скандинавських або мадярських наскоків у все більшій і більшій кількості виростали в сільській місцевості, сеньйори, які від свого власного імені або від імені наймогутнішого серед них командували цими фортецями, намагалися згуртувати васалів, яким доручалося їх стерегти. «Король є тепер королем лише тому, що так називається й носить корону... він неспроможний захищати від небезпек, які їм загрожують, ані своїх єпископів, ані своїх інших підданих. Тому ми й бачимо, як і ті, й ті, склавши долоні, йдуть служити маґнатам. У такий спосіб вони забезпечують собі мир». Такою є картина, яку близько 1016 р. намалював один германський прелат, описуючи анархію, яка панувала в Бурґундському королівстві. В Артуа, в наступному сторіччі, один чернець переконливо пояснює, як у середовищі «аристократів» лише невелика кількість людей змогли, уникаючи сеньйоріальних зв’язків залежності, «відбувати лише ті обов’язки, які накладала на них держава». До того ж під терміном «держава» тут треба розуміти не так владу монарха, яка була надто далеко, як владу графа, що, будучи місцевим сувереном, уособлював ті рештки верховної влади, які, за своєю природою, вимагали персональної покори від підлеглих 159.

Само собою зрозуміло, що в усіх прошарках суспільства, згори донизу, а не лише в середовищі «аристократів», про яких говорить наш чернець, розповсюджувалися в такий спосіб зв’язки залежності. Але демаркаційна лінія між цими різними формами, що визначалися різними станами суспільної атмосфери, лінія, яку почало накреслювати суспільство Каролінґів, тепер була остаточно проведена.

Звичайно ж, мова, самі звичаї тривалий час зберігали сліди давнього нерозрізнення. Кілька груп дуже скромних підданих місцевих сеньйорів, змушених займатися принизливою працею на землі та виконувати обов’язки, які віднині вважалися рабськими, десь аж до дванадцятого сторіччя зберігали назву «коммендів» (відданих під опіку), яку незабаром «Пісня про Роланда» застосовуватиме тільки до найвищих васалів. Про кріпаків, оскільки вони були «людьми» свого сеньйора, часто казали, що вони склали йому «присягу на вірність». Майже не було такого формального акту, яким один індивід віддавав себе в кріпацьку залежність від іншого, що або не дістав би такої назви, або навіть то там, то там не включав би в себе характерного жесту ритуалу васальної присяги на вірність (стулених долонь) 160.

Проте цей ритуал кріпацької залежності там, де він мав місце, відрізнявся від ритуалу залежності васальної однією дуже прикметною ознакою: його не треба було поновлювати з кожним новим поколінням. Бо поступово стали проводити різницю, з усе більшою і більшою чіткістю, між двома способами віддати себе під опіку володаря. Один із варіантів цієї опіки був спадковим. Він позначений усіма видами зобов’язань, за своєю природою досить принизливих. А що він зовсім не передбачав права на вибір для людини залежної, то /175/ він переводив людину в стан, протилежний тому, який ми сьогодні назвали б «свободою». Це й було кріпацтво, в яке скотилися більшість людей нижчого суспільного прошарку, що свого часу віддалися під опіку, попри той характер «щирості», яким первісно, за тих часів, коли суспільні класифікації підкорялися іншим принципам, було позначене їхнє прагнення поставити себе в підлегле становище. Другий варіант опіки, який називався васальною залежністю, був чинний юридично, якщо не практично, лише до того дня, коли уривалося життя одного з двох людей, у такий спосіб пов’язаних. Уже самою цією своєю якістю, що вигідно відрізняла її від успадкованої з кров’ю гнітючої необхідності коритися примусу, вона пасувала до благородної служби мечем. Форма допомоги, яку вона передбачала, була за самою своєю суттю допомогою воїна. Тут можна відзначити характерну синонімію, коли в латинських хартіях від кінця дев’ятого сторіччя повідомляється, майже не проводячи різниці між цими двома термінами, що якийсь чоловік є або васалом, або miles свого сеньйора. В точному перекладі другий термін мав би означати «солдатом». Але французькі тексти від самої своєї появи стали вживати в цьому випадку слово chevalier (вершник), і саме в цьому значенні його колись запозичили з усної мови найдавніші нотарі. Солдатом тоді переважно називали того, хто служив верхи на коні, маючи все необхідне військове спорядження, а обов’язки васала полягали передусім у тому, щоб воювати, спорядженому в такий спосіб, за свого володаря. Про те, що це було саме так, свідчить і друге смислове перетворення давнього слова, колись такого пересічного за своїм значенням, бо, кінець кінцем, у мові повсякденного вжитку стали називати vasselage найвищу з чеснот, яку тільки може знати суспільство, змушене постійно носити зброю, — а саме хоробрість. Стосунки залежності, визначеної в такий спосіб, скріплювалися ритуалом стулених долонь, що віднині спеціалізувався, майже цілком, для церемоніального скріплення саме такого зв’язку. Але цей обряд глибокої відданості від десятого сторіччя був, як здається, доповнений поцілунком, який, переводячи обох індивідів у один план дружби, надавав підлеглості васального типу більше гідності. І справді, вона стала тепер єднати між собою лише осіб певного рангу, іноді навіть дуже високого. Вийшовши в процесі повільної диференціації зі стародавньої і дуже різної за своєю суттю опіки, військова васальна залежність, безперечно, була її найвищим виявом.













Розділ 2. ФЕОД




І. «БЕНЕФІЦІЯ» І ФЕОД: ПЛАТНЯ ЗЕМЕЛЬНОЮ ДІЛЯНКОЮ


Серед людей, що віддавалися під опіку в епоху франкських королівств, більшість сподівалися одержати від свого нового володаря не лише протекцію. В цього могутнього чоловіка, який був водночас і багатим, вони просили також, щоб він допоміг їм прожити. Від святого Авґустина, що описував у останні часи існування імперії, як люди бідні шукають собі заступника, який «дав би їм їсти», до меровінзької формули, яку ми вже не раз цитували, лунав один і той самий розпачливий крик — крик порожнього живота. Також і сеньйор, зі свого боку, плекав не одну тільки амбіцію панувати над людьми; завдяки їм він сподівався побільшити свої статки. Одне слово, від самого початку взаємини залежності мали також економічний смисл. Те саме можна було сказати й про залежність васальну. Щедроти володаря у стосунку до своїх бойових побратимів видавалися такими істотними для підтримання міцності цього зв’язку, що нерідко, в добу Каролінґів, піднесення якихось подарунків — коня, зброї, коштовностей — було майже неодмінним доповненням до ритуалу персональної відданості. Капітулярії забороняли васалові порушувати клятву вірності, яку він дав своєму володарю? Так, вони це забороняли, але тільки за умови, як проголошувалося в одному з них, що він уже одержав від свого сеньйора цінностей вартістю не менш як у одне су золотом. Справжнім володарем вважали тільки такого, який дає.

Але тодішні обставини економічного життя робили для керівника групи васалів, як і для кожного роботодавця, можливим обирати лише між двома способами винагороди. Він міг надати підлеглому притулок у своєму домі, годувати його, вдягати та споряджати своїм коштом. Чи, подарувавши йому землю або принаймні давши йому право одержувати фіксовані прибутки з якоїсь земельної ділянки, полишити на нього самого клопіт подбати про своє утримання: «вирядити його на хату» (le chaser), як казали в тих краях, де панувала французька мова, одне слово, подарувати йому власний дім (casa). Залишається тільки з’ясувати, як саме, в цьому другому випадку, відбувалася передача землі.

Звичайний дар, не обмежуваний умовою, яка забороняла передавати землю в спадок або обмежувала право на таку передачу, мабуть, дуже часто практикувався в стародавні часи. Ми бачимо, як саме в цій /177/ формі один володар дарує в сьомому сторіччі невеличкий маєток своєму «побратимові»; а трохи згодом три сини Людовіка Благочестивого виявляють у цей самий спосіб — і не один раз — свою щедрість у відношенні до васалів, не приховуючи, що прагнуть цим заохотити їх до виконання свого обов’язку, й іноді зберігаючи за собою право забрати подароване назад, якщо їхні сподівання будуть обмануті. Зрештою, було вельми важливо, щоб сеньйор міг повернути собі без труднощів те добро, яке він регулярно роздавав людям зі свого почту радше як платню за їхню службу, а не як винагороду за вірність, після того як вони перестануть йому служити — щонайпізніше принаймні, коли смерть урве цей зв’язок. Іншими словами, васальна залежність не передавалася з кров’ю, а тому не було ніякого парадоксу в тому, що винагорода за службу васала не могла передаватися в спадок.

Для подібних операцій із передачею земель, які, за своїм визначенням, мали тимчасовий характер і які, принаймні на початку, були позбавлені будь-яких ґарантій, ані офіційне римське право, ані германський звичай, з їхніми жорсткими системами двосторонніх контрактів, не могли запропонувати жодного прецеденту. Натомість практика в імперії франків уже, під тиском маґнатів, надала широкого розповсюдження угодам цього зразка, які, природно, асоціювалися з потребами патронату, оскільки вони регулювали утримання володарем його протеже. Термінологія цих угод, як і все, що перебуває на околицях легального права, була досить плинною. Говорили про precarium * — на тій підставі, що той, хто одержував дар, перед цим звертався, або вважалося, що звертався з відповідним проханням (preces) до того, хто його йому дав — а іноді вживали термін «бенефіція» (beneficiит**).



* Щось надане в тимчасове користування (лат.).

** Привілей (лат.).



Те, що закон, ігноруючи ці домовленості, не надавав у розпорядження дарувальника засоби вимагати в судовому порядку надання йому послуг, за які він віддавав своє добро, мало для нього важило, оскільки він завжди був спроможний забрати назад те, що, власне, було всього лише дарунком, зробленим із його доброї волі. І перше, й друге слово протягом якогось часу паралельно вживалися у франкській Ґаллії. Проте precarium відбув певне граматичне перетворення, яке не раз бентежило істориків. Це слово стали потім уживати не в його середньому роді, а в жіночому: precaria. Проте, як здається, це був лише окремий випадок досить загального лінґвістичного феномену, який знайшов широке розповсюдження в простонародній латині; йдеться про той самий процес, який через контамінацію, спричинену тим, що іменники середнього роду закінчувались у множині на а, перетворив, серед інших подібних слів, folium (листок) на наше (тобто французьке. — Пер.) feuille. Трансформація полегшувалася тут тим притягуванням, що його здійснювало слово epistola, яке позначало звертання від прохача («лист-прохання») і було словом жіночого роду: epistola precaria. /178/

Прекарія, бенефіція — ці два терміни, як здається, вживалися спочатку майже в одному значенні. Але мірою того як прекарія, інкорпорувавши в себе елементи, запозичені з права найму, поступово перетворювалася на назву контракту з досить чіткими контурами, цей термін стали застосовувати переважно для концесій, які передбачали сплату оброку. Що ж до етикетки «бенефіція», то вона, будучи набагато туманнішою й почеснішою, оскільки не включала в себе ідею прохання, стала навішуватися здебільшого на щедроти тимчасового характеру, що були винагородою за службу й призначалися для осіб, близьких до сеньйоріального дому, й зокрема для васалів. Одна подія, досить-таки значуща, сприяла закріпленню цієї різниці. Щоб добути землі, потрібні їм для завоювання підтримки своїх численних прихильників, Каролінґи не соромилися зазіхати на величезні маєтності духівництва. Перше вилучення цих земель, здійснене за Карла Мартела, було брутальним. Його наступники не відмовилися від цих реквізицій; але, вирішивши якось упорядкувати операцію колишню, а також теперішні й ті, котрі передбачалися на майбутнє, вони поставили собі на меті певною мірою зберегти права законних власників. Віднині єпископ або монастир могли брати певну орендну плату за ту землю, яку їх зобов’язували віддати королівському васалові в довічне користування; король одержував за це службу. Отже, у стосунку до церкви ця земля юридично була прекарією. А від короля васал одержував її як бенефіцію.

Використання цього останнього слова для позначення земель, відданих у обмін на якісь послуги й, зокрема, васалові за його службу, певно, мало місце в латині канцелярій та авторів хронік до самого дванадцятого сторіччя. На відміну від справді живих юридичних термінів, таких як commendé (відданий під опіку), beneficiant не дало ніяких похідних у сучасних романських мовах: це є доказом того, що, затримавшись у словнику серед інших закам’янілостей, які так полюбляли клірики, воно давно вже в розмовній мові було замінене іншим словом. Протягом усієї феодальної доби, можливо, вже з одинадцятого сторіччя, щоразу, коли французькі писарі вживали benefiсіит, вони мали на увазі fief (феод).

Попри деякі труднощі, пов’язані з фонетичними змінами, які, зрештою, більше впливали на романські форми, аніж на їхні латинські транскрипції, історія цього знаменитого терміна є очевидною 161. Усі давні германські мови мали слово, яке, будучи віддалено споріднене з латинським pecus, служило, по черзі або по-різному в різних говірках, для позначення або нерухомого майна взагалі, або найрозповсюдженішого та найціннішого тоді з видів цього майна — худоби. Німецька мова, яка вірно зберегла друге значення цього слова, досі має його у своєму словнику, де воно сьогодні пишеться: Vieh. Ґалло-римська мова, запозичивши це слово в германських завойовників, перетворила його на fief (у провансальській мові — на feu). Спочатку воно зберігало за собою принаймні одне з двох своїх традиційних значень, а саме ширше з них, тобто значення нерухомого майна в його за-/179/гальному розумінні. Це значення засвідчується кількома бурґундськими хартіями десь аж до початку десятого сторіччя. Один персонаж, розповідається там, придбав ділянку землі. Ціну на неї було встановлено в еталоні тодішніх грошей-монет. Але покупець не мав необхідної суми. Тому він заплатив, згідно з вельми поширеним тоді звичаєм, майном еквівалентної цінності. Ось як про це написано в тексті: «Ми одержали від тебе домовлену ціну у feos, що дорівнюють вартості стількох ліврів, су або деньє» 162. Порівняння цього документа з іншими підтверджує, що під тим словом розуміли здебільшого зброю, одяг, коней, іноді — харчові припаси. Це було приблизно те саме добро, яке роздавали прихильникам великого пана, що оселялися в його домі або споряджалися його коштом. Не випадає сумніватися, що там також говорили про feos.

Ал, вийшовши з мов, яких у романській Ґаллії ніхто більше не розумів, урвавши, внаслідок цього, всі зв’язки зі словником, на який він первісно опирався, цей термін неминуче мусив легко відійти від свого етимологічного змісту. В сеньйоріальному оточенні, де його вживали повсякденно, поступово звикли пов’язувати з ним лише ідею винагороди, саму по собі, не звертаючи більше найменшої уваги на природу, рухому чи нерухому, дарованого майна. Скажімо, бойовий товариш, який доти був на утриманні у свого пана, тепер одержував від нього ділянку землі. В таких випадках казали, що це feus того чоловіка. Потім, мірою того як земля ставала нормальною формою оплати за службу васала, ця давня назва, первісно протилежна за своїм значенням, стала вживатися саме в стосунку до цієї винагороди. Таким чином, як це не раз бувало, семантична еволюція завершилася протилежним смислом. Про ці феоди (fiefs), земельні наділи, що роздавалися васалам, ми знаходимо найдавнішу згадку в одному з письмових документів, який належить до останніх років дев’ятого сторіччя 163. Це одна з тих південних хартій, написаних мало освіченими кліриками, що відводили словам розмовної лексики винятково велике місце. В наступному сторіччі з’явилися ще кілька подібних текстів, які теж походили з Ланґедоку. Щодо канцелярій Бретані, Північної Франції та Бурґундії, то там дбали про пуризм набагато більше, й вони поступилися перед натиском повсяденної мови лише десь трохи раніше чи трохи пізніше року тисячного. Причому в перші часи це слово простонародного вжитку часто зводилося до рангу ґлоси, призначеної розтлумачити загалові смисл класичного терміна. «Бенефіція (beneficium), яку в простолюді називають феод (fief), сказано в одному з актів провінції Ено, укладеному 1087 р. 164.

Проте в країнах, де розмовляли германськими мовами, Vieh зберегло своє значення худоби, не набувши якихось шляхетніших відтінків смислу. Правду кажучи, ніщо не перешкоджало мові хартій запозичити в нотарів Ґаллії якусь із латинських кальок, що їх їхня винахідливість утворила з романського fief і найпоширеніша з них, feodum, була відома германським канцеляріям, як і канцеляріям Капетінзького королівства. Але щоб відображати повсякденну реальність, /180/ простонародна мова потребувала свого власного слова. Оскільки роздачі землі на користь служилих людей мали в принципі характер тимчасовий, люди взяли собі за звичай позначати такі ділянки іменником, утвореним від дуже поширеного дієслова, значенням якого було «давати тимчасово», «позичати». Тобто феод був позичкою: Lehn  165. Але позаяк зв’язок між цим терміном та його дієслівним коренем, широке застосування якого зберігало його живим, залишався постійно відчутним, він ніколи не набув такої досконалої спеціалізації, як його французький еквівалент. Принаймні в повсякденному вжитку він не перестав застосовуватися до земельних концесій усіх різновидів. Тут іще раз підтвердилася та очевидна істина, що запозичені слова легше, аніж будь-які інші, набувають термінологічного значення, нового й точно окресленого.

«Бенефіція», «феод», «лен» — те, що всі ці синоніми намагалися передати, було поняттям досить-таки очевидним; поняттям, за своєю суттю, економічного порядку. Той, хто казав «феод», мав на увазі землю, віддану в обмін, по суті, не за зобов’язання заплатити за неї — якщо про це йшлося, то тільки як про умову допоміжного характеру — а за зобов’язання щось робити. А якщо висловитись точніше, то для того аби вважати землю феодом, не досить було лише надавати якісь послуги в обмін за неї. Треба ще було, аби ці послуги включали в себе ясно виражений елемент професійної спеціалізації, а також індивідуалізації. Сільська цензива, якій уже хартії одинадцятого сторіччя, випереджаючи в цьому юристів сторіччя тринадцятого, виразно протиставляють феод, теж передбачала виконання певних робіт, окрім сплати оброку. Але обробіток землі, перевезення, навіть постачання продукції домашнього виробництва, тобто завдання, які вона зобов’язувала виконувати, належали до різновидів праці, доступних, як вважали, для кожної людини. До того ж вони регулювалися колективним звичаєм. А що, як землю, натомість, давали «управителю» сеньйора за умови, що він здійснюватиме ретельний нагляд за іншими орендарями? Або маляру, який зобов’язувався за це розписати церкву ченцям, своїм господарям? Або теслі чи ювелірові, які повинні були віднині надати своє професійне вміння в розпорядження сеньйора? Або навіть священикові як винагороду за те, що він дбав про спасіння душ своєї парафії? Або, нарешті, васалові, товаришу по зброї й професійному воїнові? Такий земельний наділ, який надавався в користування за послуги дуже конкретного характеру й передбачав угоду, що в кожному конкретному випадку регулювалася різними звичаями або традиціями, визначався передусім своєю властивістю винагороди за службу. Одне слово, це була платня земельною ділянкою, яку й називали феодом 166. Причому це робилося незалежно від міркувань суспільного рангу, й, само собою зрозуміло, що у випадку зі скромним трудівником не вимагало ритуалу присяги на вірність. Службовець сеньйора часто був кріпаком, і ні кухарі бенедиктинського монастиря в Майлезе чи графа Пуату, ані спритник із ланцетом, який мав за обов’язок періодично пускати кров ченцям із Тріра, не /181/ здобували великого престижу за те, що виконували свою звичну роботу. Але в тих випадках, коли ті або ті одержували за свою службу земельні наділи, замість просто жити на харчах, які роздавалися в домі їхнього пана, ці службовці, наділені певним професійним умінням, вважалися людьми, які володіють власним феодом. Деякі історики, які натрапляли на випадки володіння такими скромними феодами, вважали їхнє існування досить пізнім відхиленням. І даремно. Цензові реєстри дев’ятого сторіччя вже згадують про «бенефіції», якими володіли сільські мери, ремісники, конюхи; Ейнгард згадує про існування в часи Людовіка Благочестивого бенефіції, яка належала одному художникові; коли вперше в Райнланді з’явилося, десь між 1008 і 1016 роками, саме слово «феод», у його латинській оболонці, воно було застосоване до земельної ділянки, яка належала одному ковалеві. Інституція, яка на початку мала дуже широке значення, а потім поступово перетворилася на інституцію класову за своїм характером — такою була лінія розвитку феоду, як і васальної залежності й багатьох інших юридичних форм у часи феодалізму. Зворотних процесів не спостерігалося.

Бо само собою зрозуміло, що було якось незвично для пересічного світосприймання позначати отак однією назвою володіння, які не тільки глибоко відрізнялися за своїми розмірами та природою, а й належали людям такого різного становища, як мер невеличкого села, кухар, воїн, сеньйор у своєму оточенні з багатьох селян, граф або дюк. Адже навіть у наших відносно демократичних суспільствах хіба не відчуваємо ми потребу поставити, за допомогою слів, якийсь бар’єр респектабельності між заробітком чорнороба, платнею державного службовця, гонорарами представників вільних професій? Проте двозначність існувала довго. У Франції тринадцятого сторіччя й далі говорили про феоди людей, які працюють на сеньйора, та феоди ремісників, і ця практика була настільки поширеною, що, прагнучи виділити в окрему категорію феоди васалів, юристи часто характеризували ці останні, застосовуючи до них епітет «вільні» (francs), тобто ті, які надавалися в обмін на зобов’язання людини цілком вільної. Інші мови, які запозичили це слово з французького узусу, набагато довше зберігали за ним загальне значення платні, яке могло зовсім не мати стосунку до земельних дарів: в Італії, в тринадцятому сторіччі, грошове утримання певних урядовців або службовців міського магістрату називалося fio. Англія й сьогодні вперто називає fee гонорари лікаря або адвоката. Проте з часом усе більше й більше, в тих випадках, коли слово вживалося без якогось конкретного означення, його розуміли як таке, що стосувалося феодів, які були водночас найчисленнішими й найбільш значущими в соціальному плані, навколо яких і розвинулося, власне, «феодальне» право: тобто ділянок землі, за які належало нести васальну службу в тому чітко спеціалізованому розумінні, якого давно вже набув цей термін. І нарешті, в чотирнадцятому сторіччі Коментар до «Дзеркала саксів» проголосив: «Феод (Lehn) — це платня рицаря». /182/





II. ЯК ВАСАЛІВ «ВИРЯДЖАЛИ НА ХАТУ»


Між двома способами винагороди васалів, через феод і через провізію, несумісність не була абсолютною. Оселившись у своєму маєтку, підданий аж ніяк не відмовлявся з цієї причини від інших виявів сеньйоріальної щедрості: зокрема від коней, зброї, а надто від одягу, плащів, хутер, дарунків, що їх звичаї зробили майже правилом і від яких не відмовлялися навіть найвищі персонажі — такі, наприклад, як такий собі граф де Ено, васал єпископа Льєзького. А бувало іноді й так, як у 1166 p. y оточенні одного високого англійського барона, що деякі рицарі, належним чином наділені землею, все одно жили біля свого володаря, одержуючи від нього «все їм необхідне» 167. Проте, за винятком кількох рідкісних ситуацій, васали, що були на провізії, і васали, «виряджені на хату», тобто наділені власною землею, насправді репрезентували два окремі різновиди васалів, які були досить чітко розділені і, з погляду сеньйора, по-різному корисними: такий погляд на них був настільки загальноприйнятим, що від часів Карла Великого вважалося ненормальним, якщо королівський васал, що служив у палаці, «незважаючи на це», одержував і бенефіцію. Попри всі ті види допомоги, якої можна було реально сподіватися від васалів, котрі володіли феодами, в годину небезпеки або необхідності ухвалити якесь важливе рішення чи здійснювати нагляд за своїми підданими в часи миру, лише васали, які жили при домі, а отже, були постійно присутні, могли надавати тисячі дрібних послуг, пов’язаних із ескортом або всілякими домашніми ритуалами. А що ці дві категорії не були, отже, взаємозамінними, протиставлення між ними, так би мовити, не належало до тих, які бувають між послідовними етапами розвитку. Безперечно, що тип бойового побратима, якого утримували при домі сеньйора, був найдавніший. Але він тривалий час потім співіснував із більш недавнім типом васала, наділеного феодом. А що було, коли васал, який відбув певний період служби в особистому почті, наділявся землею? Тоді якийсь інший — часто це був зовсім юний хлопець, який ще не одержав своєї спадщини, або молодший син у родині — займав за сеньйоріальним столом місце, яке залишилося порожнім; і гарантована в такий спосіб надійність життя й притулку видавалася такою гідною заздрості, що чимало рицарських родин із середнім достатком іноді просили цієї честі для своїх найменших синів 168. На початку правління Філіпа-Авґуста ці васали без феоду були ще досить численними, аби король у своєму ордонансі про збирання десятини на хрестовий похід, турбуючись про те, щоб не проминути жодної категорії податкодавців, визнав за потрібне згадати їх окремим текстом.

Проте не випадає сумніватися, що від каролінзької епохи між двома групами васалів — і на користь тих, кого наділяли феодами, — почала утворюватися диспропорція, яка щодалі зростала. Про цей розвиток або принаймні про кілька його причин ми маємо винятково жи-/183/ве свідчення в одному епізоді, який, хоч і відбувся поза межами Франції, проте з повним правом може бути згаданий тут, з огляду на автентично французьке походження інституцій, які він заторкнув.

Коли Ґійом Бастард підкорив Англію, його найпершою турботою було перенести у своє нове королівство досконалу організацію феодального рекрутського набору, приклад якої йому подавало його нормандське герцоґство. Тому він наклав на своїх головних прибічників обов’язок завжди мати у своєму розпорядженні певну кількість рицарів, точна цифра яких була раз і назавжди визначена для кожного баронства. Таким чином, кожен великий сеньйор, що безпосередньо залежав від короля, був зобов’язаний, у свою чергу, тримати при собі щонайменше певну, точно визначену кількість військових васалів. Але, звичайно ж, він мав повну волю самому вирішувати, до яких удаватися йому засобів, щоб забезпечити їхнє утримання. Чимало єпископів та абатів спочатку визнали за ліпше оселяти та годувати всіх «у себе в маєтку», не наділяючи їх землею. Природно, що в усіх країнах, з погляду церковних керівників, таке розв’язання проблеми здавалося найспокусливішим, оскільки воно, як здавалося, вберігало від будь-яких зазіхань невідчужувану спадщину, яка їм дісталася; через сто років по тому житіє архиєпископа Конрада I Зальцбурзького ще вихваляло свого героя за те, що він умів вести війни, «здобуваючи прихильність своїх рицарів інакше, аніж роздаванням нерухомого майна». Проте, за незначними винятками, англійські прелати мусили дуже скоро відмовитися від системи, що здавалася їм такою зручною, й надалі покласти тягар постачання рекрутів для королівського війська на феоди, що нарізалися від церковних земель 169. Літописець Елі розповідає, що васали, в ті часи, коли їх годували в самому монастирі, стали нестерпними з огляду на ті домагання, з якими вони чіплялися до келаря. І справді, легко повірити, що галасливий гурт озброєних чоловіків із нескромними вподобаннями та нетактовною поведінкою створював атмосферу, яка мало пасувала до мирного укладу монастирського життя; безперечно, що й у самій Ґаллії подібні проблеми не могли не призвести до швидкого зменшення галасливої людності тих домашніх васалів, оселених при церквах, яка ще на початку дев’ятого сторіччя була такою численною побіля великих релігійних спільнот, що в Корбі, наприклад, ченці випікали для них спеціальний хліб, біліший за той, який призначався для інших утриманців. А тим часом до цієї незручності, притаманної сеньйоріальним домам певного виду, додалася ще серйозніша трудність, котра, якщо й не повністю виключила домашнє утримання найманих рицарів, то принаймні значною мірою спричинилася до обмеження цієї практики. Справа в тому, що за часів першої феодальної ери було дуже й дуже нелегко регулярно годувати досить велику групу людей. Не один монастирський літописець згадує про голод у трапезній. У більшості випадків було набагато ліпше як для самого сеньйора, так і для його бойового товариша покласти на цього останнього відповідальність за добування собі харчів, надавши йому для цього необхідні засоби. /184/

Була й ще одна дуже поважна причина, з якої режим прогодування був незастосовним — це коли васали, чию вірність доводилося оплачувати, були людьми надто високого рангу, щоб погодитися на існування, яке повністю минатиме в тіні їхнього володаря. Таким рицарям треба було мати незалежні прибутки, які, в поєднанні з можливістю мати під своєю командою певну кількість людей, дозволили б їм створити собі умови життя, що відповідало б їхньому престижу. А іноді до цього їх зобов’язували також умови несення їхньої служби. Роль, покладена на каролінзького vassus dominicus*, передбачала, що він повинен був жити більшість своїх днів у провінції, здійснюючи над нею нагляд. Тож і було так, що в добу Каролінґів широке розгалуження мережі васальних зв’язків, причому розгалужувалася вона не тілки горизонтально, а й, якщо можна так висловитися, вертикально, спричинило роздачу великої кількості «бенефіцій».



* Хазяйський васал (лат.).



Проте наша картина швидкого розширення мережі феодальних стосунків дуже мало б відповідала дійсності, якби ми уявили собі, що кожен феод утворювався тоді, коли якийсь сеньйор дарував землю своєму васалові. Радше навпаки, хоч би яким парадоксальним це видавалося, більшість феодів насправді виникли після того, як васал робив подарунок сеньйорові. Чоловік, який шукав собі заступника, часто мусив купувати собі цю протекцію. Сильний, який примушував слабшого до підлеглості, полюбляв вимагати, щоб той віддавав під його опіку не тільки людей, а й речі. Отож люди нижчого стану пропонували володареві і свою службу, і свої землі. Цей останній, після того як було встановлено зв’язок персональної залежності, повертав своєму новому підлеглому землю, віддану в його тимчасове користування, але перед тим підпорядкувавши її своєму вищому праву, яке знаходило свій вираз у накладенні на її попереднього й теперішнього власника певних обов’язків. Цей великий рух передачі землі тривав протягом франкської епохи та першої феодальної доби, захопивши верхи й низи суспільства. Але залежно від рангу того, хто віддавав себе під опіку, та стилю його життя форми такої передачі були різними. Земельна ділянка селянина поверталася йому обтяжена оброком, що сплачувався натурою або грішми, та працею в полі. Персонаж із вищого суспільного прошарку та зі звичками воїна, відбувши ритуал присяги на вірність, забирав назад свою колишню спадщину в якості почесного васального феоду. Отоді остаточно сформувалося протиставлення між двома великими класами реальних прав: з одного боку, скромні наділи селян, які підпорядковувалися колективним звичаям поміщицького землеволодіння, і феоди; з другого — «алоди» (alleux), вільні від будь-якої залежності.

Як і феод, слово «алод» було германського походження, причому його етимологія була набагато прозорішою (od — «добро», al, певно, — «все»); як і феод, запозичене романськими мовами, воно змогло вижити лише в цьому новому для себе середовищі. Германець ужи-/185/вав, у цьому самому значенні, інше слово, Eigen (власний). Попри наявність то там то там деяких неминучих відхилень, значення цих синонімічних слів залишалося напрочуд стабільним від франкської епохи до кінця феодальних часів і навіть довше. Іноді це поняття визначали як «Повна власність». Таке визначення обминає увагою той факт, що цей вираз дуже погано узгоджується з особливостями середньовічного права. Навіть незалежно від перешкод родинного характеру, які були присутні повсюди, власник алода, якщо він був сеньйором, міг, імовірно, мати під собою орендарів чи навіть васалів, чиї права на користування землею — а вони на практиці найчастіше були спадковими — істотно обмежували його права. Іншими словами, алод не обов’язково був абсолютним правом, якщо дивитися вниз. Але він був ним, якщо дивитися вгору. «Феод сонця» — тобто такий, що не має над собою людського сеньйора, — так красиво висловлювалися про нього германські юристи наприкінці середніх віків.

Природно, що всі різновиди нерухомого майна або прибутків від нерухомості могли бути наділені таким привілеєм, незалежно від того, якою була природа цього майна — від невеличкого селянського господарства до земельного наділу, що з нього його власник мав цілий комплекс прибутків і якнайширші владні повноваження — і яким був суспільний ранг того, хто ним володів. Отже, існувала також антитеза алод — цензива, а не тільки алод — феод. Проте в даний момент нас має цікавити лише друга. З цього погляду, французька та райнська еволюції були позначені, в різні часи, двома ритмами неоднакової амплітуди.

Анархія, яка супроводжувала занепад держави Каролінґів і тривала після її розпаду, надала багатьом із тих, що сиділи на феодах, нагоду привласнити, цілком і повністю, ті ділянки землі, які були надані в їхнє розпорядження на певних тимчасових умовах. Це особливо часто мало місце в тих випадках, коли йшлося про землю, роздану церквою або королем. Ось, наприклад, дві лімузенські хартії, між якими тридцять два роки відстані. 876 рік: Карл Лисий віддає своєму прихильникові Альдеберту землю Кавальяк «у тимчасове користування як бенефіцію». 914 рік: Альжер, син Альдеберта, віддає в дар канонікам Ліможа «мій алод, який називається Кавальякус і який дістався мені в спадщину від батьків» 170.

Проте, за винятком тих алодів, котрі, як цей, потрапили в руки духівництва, ані ті з них, що були самозванно привласнені, ані ті, які були давнього й автентичного походження, недовго зберігались у своїй якості. Були якось, розповідає один літописець, двоє братів, на ім’я Ерруа й Акке, які, по смерті їхнього батька, багатого сеньйора з Поперінґа, поділили між собою свої алоди. Відразу ж граф Булонський і граф де Ґінес зробили спробу примусити братів, щоб вони дали їм васальну клятву на вірність, разом із цими землями. Акке, який «боявся людей більше, ніж Бога, поступився домаганням графа де Ґінеса. Ерруа, натомість, не бажаючи піддатися жодному з двох, які чинили на нього тиск, підніс свою частку спадщини в дар єпископові /186/ Теруанському й одержав її від нього як феод 171. Ця оповідка була записана дуже пізно, мабуть, із чуток, і,можливо, не дуже точна у своїх подробицях. Проте, у своїй основі, вона дає досить добре уявлення про те, як здебільшого складалася доля тих дрібних сеньйорів, які володіли алодами й ставали жертвами суперницьких амбіцій високих баронів, що жили по сусідству. Так само ми можемо прочитати в точній хроніці Жильбера ле Монса, як замки, споруджені на алодних землях провінції Ено, були поступово зведені графами Ено або Фландрії до становища феодів. Позаяк феодальний режим, суть якого полягає у створенні певної мережі стосунків залежності, ніколи не досяг, навіть у тих країнах, які дали йому життя, стану системи, досконалої з усіх поглядів, алоди існували завжди. Але якщо за перших Каролінґів їх було дуже багато, — настільки багато, що володіння одним із них, який був би розташований у тому самому графстві, становило необхідну умову для того, щоб людину могли призначити «повіреним» церкви, тобто її світським представником, — їхня кількість, починаючи з десятого сторіччя, стала швидко зменшуватися, тоді як кількість феодів невпинно зростала. Земля потрапляла в залежність разом із людьми.

Хоч би яким було реальне походження васального феоду, — чи то він був частиною попередніх володінь сеньйора, чи був «повторно взятим», як говоритимуть згодом юристи, тобто колишнім алодом, від якого його первісний власник спочатку відмовився, а потім «забрав його назад» на правах феодального володіння, — він розглядався офіційно як подарований сеньйором. Цим пояснюється здійснення церемоніального акту, задуманого згідно з формами, які були тоді спільними для всіх традицій реальних прав, які у Франції називалися «інвеститурами». Сеньйор вручав васалові предмет, який символізував майно. Часто, для цієї мети, задовольнялися звичайною паличкою. Правда, іноді віддавали перевагу чомусь більш наглядному: передавали грудку землі, яка нагадувала б про поле; спис — як символ оружної служби; прапор, якщо власник феоду мав стати не лише воїном, а й воєначальником, що, у свою чергу, збирав під своїм штандартом інших рицарів. По цій канві, первісно дуже невиразній, звичай та геній юристів поступово вишивали безліч усіляких відмінностей, свою для кожної з країн. Коли дар передавався новому васалові, інвеститура ставала чинною відразу після ритуалу та присяги на вірність. Але не раніше 172. Церемоніал, який створював відношення вірності, обов’язково передував винагороді за неї.

Не мало значення, про який саме феод ішлося. На практиці, проте, суспільне становище бенефіціаріїв, що одержували васальні феоди, накладало деякі обмеження. Принаймні після того, як між різними формами опіки виникли чітко визначені класові відмінності. Формула дару, пропонованого «товаришеві», така, якою нам її зберіг один із документів сьомого сторіччя, здається, передбачала, що від нього може вимагатися праця на землі. Проте васал наступних століть уже не погоджувався виконувати ручну роботу. Отже, він міг жити лише з /187/ праці інших. Коли він одержував землю, він ставив за умову, щоб вона була заселена орендарями, які, з одного боку, були б зобов’язані сплачувати оброк, а з другого — забезпечувати робочі руки для обробітку тих ділянок, які він брав у своє безпосереднє володіння. Одне слово, більшість васальних феодів були панськими маєтками, великими або малими. Проте були й інші, які включали в себе лише доходи, що надавали їхнім власникам можливість жити у шляхетному неробстві, але не передбачали, крім, хіба, іноді у формі додаткового привілею, права користуватися іншими прибутками з тієї самої землі: десятиною, церковними, ринковими або митними зборами.

Правду кажучи, навіть права цього останнього типу, будучи якоюсь мірою прив’язаними до землі, згідно із середньовічною класифікацією потрапляли в категорію нерухомого майна. Лише значно пізніше, коли прогрес обмінів, а також удосконалення адміністративної організації дали змогу в королівствах або у великих князівствах нагромадити відносно значні грошові капітали, королі та високі барони стали роздавати як феоди звичайну грошову ренту, і хоча феоди такого зразка не були прив’язані до земельних угідь, вони не звільняли від обов’яку давати ритуалізовану присягу на вірність. Ці «феоди палати», тобто скарбниці, мали численні переваги. Вони уникали будь-якого відчуження, на відміну від земель. Не піддавшись, загалом, деформаціям, що, як ми побачимо, перетворили більшість земельних феодів на спадкове майно, вони зберегли здебільшого свою властивість прижиттєвого володіння, а тому більш надійно утримували того, хто ними володів, у підлеглості до того, хто їх надав. Керівникам держав вони давали змогу забезпечувати собі лояльність далеких прихильників, навіть тих, які жили поза територією, що перебувала під їхнім безпосереднім управлінням. Королі Англії, що забагатіли дуже рано, здається, першими вдалися до цього засобу й застосували його наприкінці одинадцятого сторіччя, щоб купити собі прихильність фламандських сеньйорів, на чолі з графом, чиєї військової підтримки вони домагалися. Потім Філіп-Авґуст, завжди готовий наслідувати Плантаґенетів, своїх суперників, спробував змагатися з ними тим-таки методом і на тих-таки територіях. У цей самий спосіб, у тринадцятому сторіччі Штауфени намагалися привернути на свій бік радників Капетінгів, а Капетінґи — радників Штауфенів. У цей же таки спосіб Людовік Святий здобув безпосередню підтримку Жуенвіля, який доти був лише підданим одного з його васалів 173. А якщо, скажімо, йшлося про тих, хто входив до домашнього збройного почту? Грошова винагорода дозволяла обминути труднощі їхнього прогодування. І якщо протягом тринадцятого сторіччя кількість васалів, які були на провізії, дуже швидко зменшилася, то це сталося, в більшості випадків, безперечно, тому, що утримання у своєму найбезпосереднішому варіанті було замінене наданням, у формі феоду, постійного утримання у формі регулярних виплат грішми.

А чи справді прибуток, який надходив від нерухомого майна, міг законно бути об’єктом феодалізації? Ця проблема не була суто словес-/188/ною. Бо це було те саме, що запитати, до якої межі були застосовні юридичні правила, дуже специфічні, які поступово опрацьовувалися навколо поняття васального феоду. Саме з цих причин в Італії і в Германії, де, за різних умов, які ми проаналізуємо трохи далі, властиво феодальне право досягло найбільших успіхів у своїх намаганнях конституюватися в автономну систему, доктрина та юриспруденція, в кінцевому підсумку, відмовилися визнати за грошовою рентою якість феоду. У Франції ж, навпаки, ця трудність, як здається, анітрохи не збентежила юристів. Користуючись давньою назвою військового феоду, великі баронські та герцоґські роди змогли там невідчутно перейти до режиму майже грошової оплати, притаманної новій економіці, що стояла на продажу та купівлі.

Будучи утриманням узятого під опіку (коменда), концесія на володіння феодом мала своєю природною тривалістю тривалість людського зв’язку, що був причиною її існування. Десь приблизно з дев’ятого сторіччя васальна залежність стала поєднувати два життя. Тому тривалість існування «бенефіції» або феоду стала відтоді прирівнюватися до тривалості життя даного васала або даного сеньйора і ніяк не могла тривати довше. Таким було до самого кінця правило, записане у формалізмі закону: отже, васальні взаємини між тим, хто ще жив із первісної пари, і наступником його партнера могли тривати лише в тому випадку, коли вони повторювали ритуал присяги на вірність, оскільки утримання феоду наступником його попереднього власника або підтвердження такого права наступником сеньйора за колишнім власником вимагало поновлення інвеститури. Проте факти не забарилися категорично спростувати принципи, і саме цей процес ми й маємо намір далі розглянути. Та позаяк еволюція цих відносин була явищем спільним для всієї феодальної Європи, уявляється доцільним спочатку простежити за розвитком інституцій, або подібних до щойно нами описаних, або їм аналогічних, у країнах, які досі залишалися поза нашим обрієм.













Розділ 3. ОГЛЯД ЄВРОПЕЙСЬКОГО ОБРІЮ




І. РОЗМАЇТТЯ ФРАНЦУЗЬКЕ: ПІВДЕННИЙ ЗАХІД І НОРМАНДІЯ


Те, що Франції від середніх віків випало на долю згуртовувати в усе тіснішу й тіснішу національну єдність — як Рона об’єднується з Дюранс, за влучним порівнянням Містраля, — цілий жмут суспільств, первісно розділених разючими контрастами, про це кожен знає або кожен це відчуває. Але важко уявити собі сьогодні менш просунуте дослідження, аніж дослідження цієї соціальної географії. Тому ми будемо змушені обмежитися тут тим, що вкажемо дослідникам на кілька прикметних віх.

Ось спочатку аквітанський Південь: Тулуза, Ґасконія, Ґвіана. В цих країнах із дуже оригінальною з усіх поглядів структурою, країнах, у яких вплив франкських інституцій був слабким, розповсюдження зв’язків залежності наштовхнулося на багато перешкод. Алоди до самого кінця залишалися там дуже численними — як у вигляді дрібних селянських господарств, так і у формі панських маєтків. Саме поняття феоду, яке попри все було запроваджене, дуже швидко втратило тут чіткість своїх обрисів. Із дванадцятого сторіччя так називали навколо Бордо або Тулузи всі різновиди оренди, які були обкладені скромним земельним оброком або працею в полі.

Щось подібне відбулося на Півночі, де вживали також термін honneur (честь, почесний дар), який унаслідок семантичної еволюції, що її ми розглянемо далі, став майже синонімом слова «феод» (fief). Безперечно, що спочатку обидві назви застосовувалися там у їхньому узвичаєному, чітко спеціалізованому значенні. Відхилення, якого ніколи не знали країни, по-справжньому феодалізовані, відбулося згодом. Це пояснювалося тим, що регіональне суспільство, де панували зовсім інші звичаї, неточно сприйняло самі юридичні поняття, позначені цими термінами.

Звикши до режиму побратимства, дуже подібного до первісних франкських звичаїв, скандинави Роллона, після того як вони оселилися в Нейстрії, натомість не знайшли у своїх національних традиціях нічого схожого на систему феодів та васальної залежності в тому її вигляді, в якому вона на той час розвинулася у Ґаллії. Проте їхні вожді пристосувалися до неї з дивовижною гнучкістю. Ніде краще, як на цій завойованій землі, володарі не вміли використати на вигоду своїй владі мережу феодальних відносин. А тим часом у глибоких прошар-/190/ках суспільства деякі екзотичні характеристики і далі пробивалися назовні. В Нормандії, як і на берегах Ґаронни, слово «феод» (fief) дуже швидко набуло загального значення землі, відданої в оренду. Але тут це відбулося з причин, які не можна вважати цілком еквівалентними. Бо тут, як здається, бракувало відчуття, яке тоді розвинулося так потужно, диференціації класів, а отже, й різниці між землями залежно від способу життя тих, хто ними користувався. Про це свідчить утворення такого своєрідного терміна, як «вавасал». Саме слово не має в собі нічого виняткового. На всіх тих територіях, де панували романські говірки, воно позначало тих власників, які розташовувалися в самому кінці ланцюга військових феодів, тобто тих, які в стосунку до короля або високих баронів були лише васалами васалів (vassus vassorum). Але оригінальність нормандського вавасала полягала в неймовірній заплутаності повинностей та обов’язків, що, як правило, тяжіли над його леном. Окрім обов’язку збройної служби, з конем або без нього, вавасальна залежність накладала також зобов’язання сплачувати певний оброк, а іноді навіть працювати в полі: тобто, по суті, такі люди були напівфеодалами, напівкріпаками. В цій аномалії хіба не видно сліди вікінґівських звичаїв? Щоб усунути будь-які сумніви, досить скинути поглядом на англійську Нормандію: тобто на графства Півночі та Північного Сходу, де, як говорилося, панував «данський звичай». Ті самі подвійні повинності накладалися на землі, які були там у володінні людей, що їх називали дренґами (drengs). Це слово первісно означало — як і у випадку «васала» — просто «хлопці»; цього разу ми маємо справу з терміном відверто нордичним і, як ми вже бачили, він, певно, був також у вжитку, відразу після норманського вторгнення, й на берегах Сени 174. Вавасал і дренґ, кожен зі свого боку, протягом наступних сторіч, певно, задали не одну загадку юристам, що завжди перебувають у полоні послідовно кристалізованих класифікацій. У світі, що ставив збройне ремесло над усіма іншими видами суспільної діяльності й окремо від них усіх, вони були наче постійним і докірливим нагадуванням про ту добу, коли в «людей Півночі», як це ми досі можемо прочитати в ісландських саґах, не було ніякого провалля між життям селянина і життям воїна.





II. ІТАЛІЯ


Італія ланґобардів була свідком того, як спонтанно розвивалася практика персональних стосунків, майже в усіх відношеннях аналогічна взаєминам опіки, що розвинулися в ґаллів; починаючи від найпростіших традицій суто рабської залежності до військового побратимства. Товариші по зброї, принаймні ті, які гуртувалися навколо королів, дюків, найголовніших вождів, носили загальну германську назву «ґасинди» (gasindi). Чимало з них одержували землі. Проте, як правило, вони не були зобов’язані повертати їх хазяїнові, якщо вони виходили в нього з підлеглості. Бо за звичаєм, який ми знаходимо повсюди на початку виникнення стосунків такого виду, цей зв’язок /191/ ніколи не був нерозривним: за вільним ланґобардом, якщо тільки він не покидав королівства, закон зберігав очевидне право «йти зі своєю родиною, куди йому заманеться». Проте поняття юридичної категорії майна, призначеного винагороджувати підлеглого за його службу, як здається, не було чітко визначене доти, доки держава ланґобардів не увійшла в державу Каролінґів. «Бенефіція» в Італії була предметом франкського імпорту. Проте й тут незабаром, як і на батьківщині цієї інституції, було віддано перевагу терміну «феод» (fief). Це слово було в мові ланґобардів, де воно мало давнє значення нерухомого майна. Але наприкінці дев’ятого сторіччя вже було засвідчене нове його розуміння як землі, відданої за військову службу, в околицях Люка 175. Водночас ґалло-франкське «васал» поступово витіснило германське gasindus, яке набуло вужчого значення дружинника зі збройного почту, не наділеного землею. Тобто чужоземне панування наклало тут свій відбиток і на самі реалії. Не тільки суспільна криза, спричинена завойовницькими війнами, про які один каролінзький капітулярій дає нам дуже цікаві свідчення 176, не тільки амбіції аристократії, що прибула з-за кордону й розпоряджалася високими посадами, сприяли примноженню всіх видів опіки. Але й політика Каролінґів по цей бік Альп, як і по той, водночас упорядкувала й розширила досить слабко спершу розвинену систему персональної та земельної залежності. Якщо в усій Європі Північна Італія була, безперечно, тією країною, де васальна залежність та феод максимально наблизилися до цих реалій у самій Франції, то причина полягала в тому, що в обох країнах первісні умови були майже однаковими: в основі лежав суспільний субстрат того самого типу, де звичаї римської клієнтели змішувалися з традиціями Германії; це початкове місиво потім набуло певної форми внаслідок організаційних зусиль, докладених першими Каролінґами.

Водночас на цій землі, де ні законодавча діяльність, ні юридична освіта ніколи не уривалися, феодальне та васальне право мало дуже скоро відійти від тієї досить плинної сукупності традиційних або юриспрудентських настанов, майже виключно усних, на які воно тривалий час було оперте у Франції. Навколо ордонансів, проголошених на цю тему після 1037 р. суверенами королівства Італія, — якими були реально германські королі, — виникла велика технічна література, яка, крім тлумачення цих законів, ще й заповзялася описати «добрі звичаї судів». Головні її фрагменти, як відомо, були зібрані в знаменитій компіляції «Libri Feudorum». Цікаво, що васальне право в тому вигляді, в якому воно подане в цих текстах, має одну прикметну особливість: у ньому ніде не згадується про ритуал присяги на вірність, ні про ритуальний поцілунок, ні про символіку складених рук; схоже на те, що там досить було проголосити клятву усно. Це, мабуть, пояснюється тим духом системного сприйняття дійсності, яким були просякнуті майже всі доктринальні праці того часу. Практичні документи засвідчують, що в Італії, у феодальну добу, відбували ритуал зі складеними долонями. Проте, мабуть, не завжди, а може, й не дуже час-/192/то. Цей ритуал не здавався необхідним для створення зв’язку. Будучи церемонією, завезеною з-за кордону, він, безперечно, ніколи не був повністю засвоєний юридичною опінією, яка була тут набагато більше схильна, ніж по той бік гір, визнавати договірні зобов’язання, не скріплені жодним формалістичним актом.

Дуже яскраве світло проливає на саме поняття васального феоду його історія в іншому регіоні Італії — у Вотчині святого Петра. В 999 році з ласки імператора Оттона Третього на апостольський престол зійшов чоловік, який, народившись у самому серці Аквітанії, протягом своєї блискучої й бурхливої життєвої кар’єри добре засвоїв досвід монархій та великих церковних князівств як стародавньої країни франків, так і Італії ланґобардів. Це був Жербер д’Орійяк, який узяв собі ім’я папи Сильвестра Другого. Він констатував, що його попередники нічого не знали про феод. Звичайно ж, Римська церква мала своїх вірних. Вона не нехтувала можливість наділяти їх землями. Але вона робила це ще в давніх римських формах: зокрема, це був емфітевзис. Пристосовані до потреб суспільства зовсім іншого типу, ці договори погано узгоджувалися з вимогами сучасності. Вони не включали в себе зобов’язань нести службу. Хоч вони й були тимчасовими, але їхня тривалість була значно довшою за тривалість людського життя, й вони не передбачали дуже зручної умови повернення дарованого майна з кожним новим поколінням. Жербер вирішив замінити цю систему договорами феодального типу й пояснив, чому він так робить 177. Хоча, як здається, йому не вдалося досягти великих успіхів у цьому своєму першому зусиллі, феод і феодальна присяга на вірність після нього все ж таки поступово проникли в практику папського врядування. Настільки ця подвійна інституція здавалася віднині незамінною для всякої доброї організації системи залежностей у рамках військового класу.





III. ГЕРМАНІЯ


У провінціях Маас і Райн, що від давніх часів були інтегральними частинами королівства, заснованого Хлодвіґом, і вогнищами каролінзької могутності, германська держава в тому своєму вигляді, в якому вона остаточно конституювалася на початок десятого сторіччя, об’єднала широкі території, які залишилися осторонь від великого перемішування людей та інституцій, характерним для ґалло-франкського суспільства. Такою була, насамперед, саксонська рівнина, від Райну до Ельби, приєднана до власне Заходу лише після Карла Великого. Проте практика феоду та васальної залежності поширилася на всю зарайнську Германію. Але ніколи, а надто на Півночі, вона не проникла там так глибоко в тіло суспільного організму, як у старій країні франків. Не будучи засвоєний вищими класами так повністю, як у Франції, не будучи сприйнятий як людський зв’язок, що пасує їхньому рангу, ритуал присяги на вірність залишився тут ближчим до своєї первісної суті, тобто виявом послуху в його чистому вигляді. Поцілу-/193/нок дружби, який підносив майже на один рівень сеньйора та васала, додавався тут до накладання рук лише у виняткових випадках. Цілком можливо, що на початку представники великих родин почували певну нехіть віддавати себе в залежність, що на той час була ще наполовину рабською. В дванадцятому сторіччі в родині Вельфів розповідали, як один із їхніх предків, довідавшись, що його син дав присягу на вірність королю, так розгнівався, сприйнявши цей акт як замах на «шляхетність» та «свободу» своєї крові, що, заточивши себе в монастир, до кінця своїх днів не хотів бачити винуватця. Цю леґенду, в якій знаходимо чимало генеалогічних помилок, не можна з цілковитою певністю вважати автентичною. Проте це не робить її менш симптоматичною; в інших регіонах феодального світу не помічено нічого подібного.

З другого боку, протиставлення збройної служби та обробітку землі, з якого реально й утворилася розколина між класами, тут виникло значно пізніше. Коли в перші роки десятого сторіччя король Генріх I Саксон особисто подбав про те, щоб побудувати лінію фортець на східному кордоні Саксонії, де існувала постійна загроза від слов’ян та угрів, він довірив її захист воїнам, що відбували туди, як нам повідомляють, групами по дев’ятеро чоловік. Восьмеро перших перебували поза фортецею й приходили її боронити лише у випадку тривоги. Дев’ятий у ній жив постійно, щоб наглядати за будівлями та провіантом, який призначався для його товаришів. На перший погляд ця система дуже схожа на ту, яку застосовували в ті ж таки часи для оборони різних французьких замків. Та коли ми придивимося до неї ближче, то помічаємо одну надзвичайно істотну відмінність. Ці охоронці саксонського кордону не розраховували, як це робили «оселені на землі» васали Заходу, добувати собі засоби для прожитку ні безпосередньо від свого сеньйора, ні у формі оброку з наданих ним феодів, бо вони були справжніми селянами, які обробляли землю своїми руками, такими собі agrarii milites *.



* Селяни-воїни (лат.).



Дві характеристики до самого кінця середніх віків визначали цю значно менш передову феодалізацію німецького суспільства. По-перше, кількість і величина алодів, зокрема алодів, які належали вождям. Коли Вельф Генріх Ліонський, дюк Баварії і Саксонії, був позбавлений рішенням суду в 1180 р. своїх феодів, які він одержав від імперії, його алоди, які потім перейшли в руки його нащадків, були настільки значними, що утворили справжнє герцоґство, яке, у свою чергу, перетворившись через шістдесят п’ять років на імперський феод і діставши назву герцоґства Брунсвікського та Люнебурзького, стало основою для створення в майбутній германській конфедерації держав Брунсвік і Ганновер 178. До речі, в Германії феодальне та васальне право, замість стати, як у Франції, невід’ємною частиною всієї юридичної мережі, дуже рано було організоване в цілком окрему систему, за дотриманням правил якої, застосовних лише до певних земель і до /194/ певних осіб, наглядали спеціальні суди: приблизно, як у нас сьогодні, де від загального кодексу цивільного права відокремлено закони, що регулюють комерцію та умови діяльності комерсантів. Lehnrecht — право феодів; Landrecht — загальне право країни: великі підручники тринадцятого сторіччя всі побудовані на цьому дуалізмі, який ніколи не додумався запровадити наш Бомануар. Якщо він і мав якийсь смисл, то тільки тому, що в середовищі вищих класів чимало юридичних зв’язків не вдавалося підвести під феодальну рубрику.





IV. ПОЗА ІМПЕРІЄЮ КАРОЛІНҐІВ: АНГЛОСАКСОНСЬКА АНГЛІЯ ТА ІСПАНІЯ АСТУРО-ЛЕОНСЬКИХ КОРОЛІВСТВ


По той бік Ла-Маншу, який навіть у найгірші часи ніколи не переставали перетинати човни й кораблі, варварські королівства Великої Британії не були вільні від франкського впливу. Захват, із яким острівні монархії дивилися на державу Каролінґів, іноді, як здається, виливався у спроби прямого наслідування. Свідчення про це, серед інших, ми знаходимо в кількох хартіях та в кількох наративних текстах, де вживається явно запозичене слово «васал». Але ці чужоземні впливи не проникали глибше поверхні. Англосаксонська Англія пропонує історикові феодалізму найдорогоцінніший із усіх природних досвідів — досвід суспільства германської структури, яке відбувало десь аж до кінця XI сторіччя еволюцію, що була абсолютно спонтанною.

Навіть більшою мірою, аніж їхні сучасники, англосакси не знаходили у зв’язках етнічних та зв’язках кревної спорідненості тих стосунків, які повністю могли б задовольнити потребу слабких у захисті та амбіції могутніх стати ще могутнішими. Від того моменту, коли, на початку сьомого сторіччя, підіймається перед нашими очима завіса, яка ховала історію, доти позбавлену письмових документів, ми бачимо, як вимальовуються вічка мережі залежностей, остаточне формування якої завершило через дві сотні років велике лихоліття данського вторгнення. Закони, від самого початку, взяли до уваги й регламентували ці стосунки, які тут також позначалися, коли йшлося про те, щоб назвати підлеглість нижчого латинським словом сотmendatio*, a якщо, навпаки, наголошувалося на протекції, яку надавав володар, то вживали германський термін mund.



* Рекомендація (лат.).



Королі, принаймні від десятого сторіччя, ставилися до цих законів схвально. Вони вважали їх корисними для підтримання громадського порядку. Якийсь чоловік, пише десь між 925 і 935 роками Етелстан, не має над собою сеньйора? Якщо буде вирішено, що це перешкоджає здійсненню легальних санкцій, його рідня, на вимогу влади, повинна призначити йому лорда. А якщо вона не захоче або не зможе цього зробити? Він буде проголошений поза законом, і кожен стрічний має право вбити його як розбійника. Це правило вочевидь не стосувалося персонажів, /195/ які посідали становище достатньо високе, аби перебувати під безпосередньою владою суверена; ці люди мали право відповідати самі за себе. Але таким, яким воно було, принаймні в інтенції, — бо ми не можемо знати, наскільки ретельно його дотримувалися на практиці, — це право заходило набагато далі, аніж те, яке наважилися б застосувати Карл Великий та його наступники 179. Слід сказати, що королі ніколи не гребували можливістю використовувати цю систему на свою користь. Їхні військові піддані, що називалися їхніми «теґнами» (tegnes), були, як і безліч vassi dominici y Франкській державі, розсіяні по всьому королівству, захищені тарифами спеціального призначення та наділені поважними функціями державного управління. Якщо ж усе-таки, внаслідок одного з тих відхилень, які часто робить крива лінія історичного розвитку, стосунки залежності в Англії, до завоювання її норманами, ніколи не вийшли з того плинного стану, який був характерний для них у Ґаллії на тій стадії її розвитку, коли там правила династія Меровінґів, то причину цього слід шукати не так у слабкості королівської влади, вкрай розхитаної данськими війнами, як у стабільному існуванні первісної суспільної структури.

З юрми підлеглих дуже рано виокремилися тут, як і деінде, озброєні прихильники, якими оточували себе маґнати та королі. Різні назви, які мали між собою спільного лише те, що всі звучали по-домашньому й досить буденно, позначали, іноді конкуруючи між собою, а іноді — послідовно, цих домашніх воїнів: gesith, звичайно ж, слово, яке нам уже не раз стрічалося; gesella, тобто товариш по залі; geneat, товариш по харчуванню; tegn, слово, яке, будучи далеким родичем грецького τέγνον, мало, як і «васал»,своїм первісним значенням «хлопець»; knight, те саме слово, що й у німецькій мові Knecht, слуга або раб. Після Кнута зі скандинавської мови залюбки запозичували, застосовуючи його до людей зі збройного почту королів або маґнатів, термін housecarl, «домашній хлопець». Сеньйор — як володар озброєного рицаря, так і господар найпересічнішого підлеглого, навіть раба — мав назву hlaford (звідки походить слово lord, що вживається в сучасній англійській мові), тобто, буквально «роздавач булочок»; аналогічно й тих чоловіків, які служили в його домі, називали «їдцями хліба» (hlafoetan). Будучи захисником, хіба він не був водночас і годувальником? Одна цікава поема передає нам тужливий плач одного з тих побратимів по зброї, змушеного по смерті свого володаря блукати дорогами в пошуках нового «роздавача скарбів»: це гіркий лемент такого собі суспільного ізгоя, що водночас утратив протекцію, приязнь і всі втіхи, без яких так важко обійтися в житті. «Іноді йому мариться, що він обіймає й цілує свого сеньйора, кладе руки й голову йому на коліна, як було колись біля високого трону, з якого надходили подарунки; потім чоловік без друзів прокидається й не бачить перед собою нічого, крім неясних тіней... Де ви, радощі великої зали? Де ти, о осяйний келих?»

Алкуїн, описуючи у 801 р. одну з таких озброєних дружин, а саме почет архиєпископа Йоркського, повідомляє, що там пліч-о-пліч зі /196/ «шляхетними воїнами» були й «воїни нешляхетного походження»; це водночас свідчить і про строкатість, притаманну спочатку дружинам такого виду, й про те, що між цими воїнами вже були схильні проводити різницю. Одна з великих послуг, яку нам роблять англосаксонські документи, це те, що вони підкреслюють у цьому плані наявність причинного зв’язку, який не дозволяє нам простежити гідна жалю вбогість меровінзьких джерел: диференціація була в природі речей, але вона явно була прискорена звичаєм, який швидко поширювався, садовити своїх оружних людей на землі. Розміри та природа таких концесій, що змінювалися залежно від якості людини, мали своїм наслідком вирізнення цих контрастів. Ніщо не дає більш надійної інформації, як мінливості термінології. З тих слів, які ми щойно розглядали, декотрі, в кінцевому підсумку, вийшли з ужитку. Інші спеціалізувалися, змістивши своє значення або вгору, або вниз. Geneat — це на початку сьомого сторіччя справжній воїн і персонаж досить високого становища; в одинадцятому сторіччі-це скромний орендар, який відрізняється від інших селян лише тим, що має за обов’язок нести оружну службу біля свого сеньйора та відвозити його послання. Tegn, навпаки, залишиться етикеткою, яку навішуватимуть на військових підданих значно більш високої категорії. Та оскільки більшість індивідів, які позначалися цим словом, поступово були наділені землею, виникла потреба знайти новий термін, щоб позначити ним озброєних чоловіків домашнього використання, які приходили їм на заміну відбувати військову службу в домі сеньйора. Цим словом стало knight, що в такий спосіб позбулося притаманного йому відтінку рабської залежності. Проте рух, у який було втягнуто інституцію земельної винагороди, був такий невтримний, що напередодні норманського завоювання не один knight y свою чергу був наділений землею.

Сказати правду, рухливий характер цих вербальних відмінностей, які ми щойно розглянули, свідчить про те, що реальні відмінності, які вони віддзеркалювали, так і залишилися досить неясно окресленими. Ще одне свідчення про це ми знаходимо в самому формалізмі актів визнання підлеглості, що до самого кінця, хоч би яким було їхнє соціальне наповнення, могли включати в себе ритуал зі стуленими долонями, а могли й не включати. У франкській Ґаллії великий принцип розколу, який, у кінцевому підсумку, так чітко розділив васальну залежність та інші форми опіки, був подвійний: з одного боку, несумісність між двома способами життя, а отже, й обов’язками, які доводилося виконувати воїну та селянинові; з другого — різниця між зв’язком, який тривав протягом одного життя, згідно з вільно обраним правом, і тими узами, що передавалися в спадок. Але ні перший, ні другий чинники не діяли з такою самою інтенсивністю в суспільстві англосаксонському.

Agrarii milites, «воїни-селяни» — це словосполучення, яке ми вже зустрічали в Германії, один літописець застосував, у свою чергу, в 1159 p., щоб охарактеризувати певні традиційні елементи військових /197/ сил, які Англія, чия структура не була повністю розвалена норманським завоюванням, і далі надавала в розпорядження свого чужоземного короля 180. На той момент реалії, до яких має стосунок ця згадка, були вже пережитками, але на сотню років раніше мали широке практичне розповсюдження. Хіба й справді не були водночас воїнами й селянами ці geneat або й ці radmen, чиї наділи, такі численні в десятому сторіччі, надавалися як у обмін на службу в збройному ескорті та розвезення послань, так і за виплату оброку та працю в полі; або навіть деякі з тих tegnes, що за надану їм землю зобов’язувалися не лише служити збройно, а й по-чорному трудитися в полі? Таким чином, усе поєднувалося тут, щоб сприяти змішуванню цих видів служби: відсутність того суспільного римо-ґалльського прошарку, про точні наслідки діяльності якого хоч і мало відомо, проте, як здається, він таки значною мірою сприяв формуванню в Ґаллії звички проводити цю різницю між класами; вплив нордичних цивілізацій, бо саме в графствах Півночі, глибоко скандинавізованих, ми передусім зустрічаємо, поруч із дренґами, про яких нам уже відомо, тегнів-селян; і нарешті, той факт, що коневі тут надавали значно меншої ваги. І не те, щоб багато англосаксонських підданих не мали своїх коней. Але в битви вони регулярно ходили пішки. Битва під Гастінґсом була в істотній мірі поразкою, якої завдало піхоті змішане військо, де кіннота підтримувала своїми маневрами піхотинців. Англія, до норманського завоювання, не знала еквівалентності, добре відомої на континенті, між «васалом» і «вершником» (або «рицарем» — chevalier) і якщо слово knight після вторгнення норманів зрештою, не без певних вагань, почало вживатися як переклад другого з цих слів, то це сталося, безперечно, тому, що кінні рицарі, яких спочатку привели завойовники, були, як і більшість knights, воїнами без землі. Необхідність постійно муштруватися, для того щоб навчитися водити в битву бойового коня та орудувати верхи важкою зброєю, робила для селянина недоцільним завдавати собі всієї цієї мороки, аби тільки мати можливість приїхати на збірний пункт верхи на коні.

Щодо контрастів, які мали стосунок до більшої або меншої тривалості зв’язку, то вони не могли проявитися дуже сильно в Англії. Бо — за винятком, само собою зрозуміло, випадків абсолютного закріпачення — відносини залежності на всіх щаблях суспільної драбини залишалися такими, що їх завжди легко було порвати. Закони й справді забороняли людині покинути свого сеньйора без згоди з боку цього останнього. Але такого дозволу не можна було не дати, якщо майно, віддане в обмін на службу, поверталося і жодні зобов’язання, які мали стосунок до минулого, не залишалися чинними. Вічний пошук нового володаря здавався невід’ємним привілеєм вільної людини. «Нехай жоден сеньйор, — писав Етелстан, — не ставить цьому перешкод, якщо він одержав те, що йому належить». Безперечно, що особливості конкретних угод, місцеві або фамільні звичаї та й зловживання силою, нарешті, виявлялися іноді могутнішими за легальні правила: не одна підлеглість практично перетворювалася на зв’язок /198/ на все життя, а іноді й передавалася в спадок. Та незважаючи на це численні піддані, іноді люди вельми скромного суспільного становища, зберігали, проте, спроможність, як сказано в Кадастровій книзі Ґійома Завойовника (Domesday Book), «піти собі до іншого сеньйора». До речі, жодна застигла класифікація земельних стосунків не переносила свою структуру на режим стосунків персональних. Немає підстав сумніватися, що, навіть якщо серед тих земель, якими сеньйори наділяли своїх прихильників, багато, як і на континенті, в часи першої васальної залежності, віддавалися в довічне користування, багато з них натомість залишалися в користуванні підлеглого лише доти, доки тривала його вірна служба. Ці тимчасові концесії тут часто мали назву, як і в Германії, «позичок» (laen, латиною praestitium). Але ми не бачимо, щоб поняття оплати майном, з обов’язковим його поверненням тому, хто його надав, із кожною смертю, було тут чітко опрацьоване. Так, скажімо, єпископ Вустерський на початку одинадцятого сторіччя мав звичай роздавати землі, вимагаючи водночас визнання підлеглості, сплати оброку та військової служби. Він застосовував для цього давній спосіб, відомий Церкві, — орендного договору, що укладався на термін життя трьох поколінь. Бувало, що два види зв’язку, між людиною і людиною та людиною і землею, не збігалися: за Едуарда Сповідника персонаж, який одержував від сеньйора-священнослужителя земельний наділ, також на тривалість життя трьох генерацій, разом із тим одержував дозвіл «переходити протягом цього терміну з цією землею до будь-якого іншого сеньйора»; тобто віддатися під опіку, разом зі своїм земельним наділом, не того пана, який йому його нарізав, а зовсім іншого: така роздвоєність була б абсолютно немислимою у Франції тієї самої доби, принаймні в середовищі вищих класів.

Та хоч би якої великої ваги набула в англосаксонській Англії роль суспільного цементу, яку відігравали стосунки протекції, там було далеко до того, щоб вони задушили всі інші зв’язки. Сеньйор відповідав перед державою за своїх людей. Але поруч із цією солідарністю володаря з підлеглим далі існували надзвичайно міцні й ретельно організовані законом давні види колективної солідарності, між кревними родичами та близькими сусідьми. Зберігався й військовий обов’язок для всіх представників народу, більш або менш пропорційний до статків кожного. Він зберігся настільки, що навіть відбулася контамінація, яка багато про що говорить. Два види воїнів служили королю в повному озброєнні: це були його теґн, що майже відповідав французькому васалові, і звичайний вільний чоловік, за умови, що він мав певний статок. Природно, що ці дві категорії почасти перекривалися, оскільки теґн, як правило, не був бідняком. Отож десь від десятого сторіччя почали називати теґнами — малося на увазі «королівськими» — і розглядати як наділених привілеями, передбаченими для цієї категорії, всіх вільних підданих короля, які, не будучи поміщені під його спеціальну опіку, мали достатньо великі землі й навіть із вигодою для себе займалися почесною заморською /199/ торгівлею. Тут одне й те саме слово позначало, по черзі, то ситуацію, створювану актом персональної підлеглості, то приналежність до певного економічного класу: двозначність, яка, навіть коли ми візьмемо до уваги дивовижну нечутливість умів до принципу суперечності, могла бути прийнята лише тому, що зв’язок людини з людиною не мислився як така могутня сила, з якою ніщо не може зрівнятися. Можливо, не було б абсолютно неправильним витлумачити крах англосаксонської цивілізації як розпад суспільства, що хоч і бачило, — бо не могло не бачити, — як розламуються старі суспільні рамки, проте не спромоглося замінити їх надійною структурою добре визначених і чітко ієрархізованих залежностей.

Не на північний схід Іспанії повинен дивитися історик феодалізму, якщо він хоче знайти на Іберійському півострові поле для справді партикуляризованих порівнянь. Будучи прикордонною областю імперії Каролінґів, Каталонія зазнала глибокого впливу франкських інституцій. Спізнав на собі цей вплив і сусідній Араґон, хоч і непрямо. І навпаки, важко уявити собі щось оригінальніше, аніж структура суспільств астуро-леонської групи: Астурії, Леону, Кастилії, Галісії, пізніше Португалії. На жаль, дослідження в цій галузі ще не зайшли далеко. Ось у кількох словах те, що можна побачити, якщо скинути на ті краї побіжним поглядом 181.

Спадщина вестґотського суспільства, що перейшла від перших королів та аристократії, умови життя, тоді спільні на всьому Заході, сприяли там, як і деінде, розвитку персональних залежностей. Зокрема, вожді мали своїх близьких воїнів, яких вони здебільшого називали своїми criados, тобто своїми «годованцями», і яких тексти іноді помилково розглядають як «васалів». Але це останнє слово було запозиченим; і факт його, хоч і досить рідкого, вжитку цікавий для нас насамперед тому, що нагадує: навіть у цьому досить автономному секторі іберійського світу відчувався і, як здається, навіть наростав вплив феодальних держав, розташованих по той бік Піренеїв. Та й чи могло бути інакше, якщо стільки французьких рицарів та кліриків постійно прокладали собі шлях крізь гірські проходи? Так само ми іноді зустрічаємо і згадку про ритуал присяги на вірність, а отже, тут відбували і сам ритуал. Але тубільний жест відданості був іншим: це було цілування рук, до речі, супроводжуване набагато менш строгим формалізмом, і воно могло повторюватися дуже часто як акт звичайної чемності. Хоча слово criados передусім створює в уяві образ вірних домашніх слуг та й у «Поемі про Сіда» говориться про те, що ближній почет героя — це ті, «котрі їдять його хліб», еволюція, яка повсюди мала тенденцію замінювати роздавання харчів і подарунків наділенням землею, скоро стала відчутною й тут: щоправда, тут вона була пом’якшена винятково багатою здобиччю, яку після наскоків на територію маврів грабунки приносили в руки короля та маґнатів. Виділилося й стало досить чітким поняття наділу, що надавався у винагороду за службу й відбирався назад, коли служба уривалася. В кількох документах, що надихалися чужоземною лексикою, а іноді /200/ складалися кліриками, які прийшли з Франції, цю ділянку називали «феодом» (у його латинських формах). Мова повсякденного вжитку виробила, цілком незалежно, власний термін prestamo, слово, яке буквально означало — за дивним паралелізмом ідей із германським або англосаксонським lehn — «позичка».

Ніколи, проте, ця практика не призвела до утворення, як у Франції, могутньої, всеохопної і добре впорядкованої мережі васальних та феодальних залежностей. Річ у тому, що два великі фактори надали історії астуро-леонських суспільств вельми специфічної тональності: Реконкіста та заселення земель. На широких просторах, відібраних у маврів, селяни оселялись як колоністи, котрі здебільшого уникали більш або менш жорстких форм підлеглості сеньйору; натомість тут неминуче мали зберегтися воєнні звичаї, оскільки населенню доводилося часто самому дбати про охорону своїх кордонів. Результатом стало те, що тут набагато менше васалів, аніж у Франції, могли бути наділені прибутками, які вони одержували б із праці орендарів, що платили б їм оброк і мали за обов’язок трудитися на їхній землі; і те, що хоч озброєний вірний слуга й був насамперед воїном, він не був тут єдиним воїном і навіть не був єдиним воїном-вершником. Окрім кавалерії criados, тут існувала «сільська кавалерія», що складалася з найбагатших серед вільних селян. З другого боку, влада короля, головного воєначальника, залишалася тут набагато більш дієвою, аніж на північ від Піренеїв. Тим більше, що королівства тут були набагато менш протяжними, і їхні суверени не мали таких труднощів у своїх спробах безпосередньо входити в контакт із основною масою своїх підданих. Тому тут не було ніякої плутанини між васальною залежністю й підлеглістю чиновника, між конторою і феодом. Не було й чітко вибудуваної піраміди залежностей, сходинки якої здіймалися б, лише подекуди уриваючись алодами, від найдрібнішого рицаря до короля. То там, то там були групи вірних прихильників, часто наділені землями, які винагороджували їх за службу. Недосконало пов’язані між собою, вони були далекі від того, щоб утворювати один великий каркас суспільства й держави. З цього стає ще більш очевидним, що два фактори були неодмінною умовою існування будь-якого завершеного феодального режиму: професійна майже-монополія васала-рицаря; і стирання, більш або менш добровільне, інших засобів функціонування державної влади на користь стосунків васальної підлеглості.





V. ІМПОРТОВАНІ ФЕОДАЛЬНІ РЕЖИМИ


Коли нормандські дюки оселилися в Англії, це було одним із виявів дивовижного феномена юридичної міграції: перенесенням на підкорену землю французьких феодальних інституцій. Протягом того сторіччя таке перенесення відбувалося тричі. Через Ла-Манш, після 1066 р. У Південній Італії, де, після 1030 р. або близько того, авантюристи, які теж прийшли з Нормандії, почали засновувати герцоґства, /201/ які наприкінець сторіччя об’єдналися й утворили так зване Сицилійське королівство. І нарешті, це відбулося в Сирії, в державах, які після 1099 р. були засновані там хрестоносцями. На англійському ґрунті наявність серед переможених уже майже васальних звичаїв полегшило запровадження там чужоземного ладу. В латинській Сирії події розгорталися на чистому столі. Що ж до Південної Італії, то вона була поділена до прибуття норманів на три зони управління. У ломбардських князівствах Беневенто, Капуя і Салерно практика персональних підлеглостей була дуже розповсюджена, але при цьому вони не були організовані в добре ієрархізовану систему. У візантійських провінціях земельні, військові, а часто й купецькі олігархії панували над юрбою бідняків, що часто визнавала за ними права певного патронату. І нарешті, там, де правили арабські еміри, не існувало нічого схожого, навіть іздалеку, на васальну залежність. Але хоч якими різкими були ці контрасти, пересадка сюди феодальних та васальних відносин була скрізь полегшена завдяки їхньому характеру класових інституцій. Над сільським простолюдом, а іноді й над буржуазією — і ті, й ті були предківського типу — правлячі групи, що складалися переважно із завойовників, до яких у Англії, а надто в Італії додалися кілька елементів, запозичених із тубільної аристократії, утворили такі собі колоніальні суспільства, де правили звичаї, як і вони, екзотичні.

Ці імпортовані феодальні режими мали своєю спільною характеристикою те, що були набагато краще систематизовані, аніж там, де їхній розвиток відбувався чисто спонтанно. Правду кажучи, в Південній Італії, яка завойовувалася поступово, радше за допомогою мирових угод, аніж воєн, і де цілком не зникли ані вищі класи, ані їхні традиції, ніколи не переставали існувати алоди. Їхньою характерною ознакою було те, що вони належали давній аристократії міст. Натомість, ані в Сирії, ані в Англії — якщо ми знехтуємо деякі коливання в термінології — володіння алодами не було дозволене. Вся земля належала сеньйорові, й цей ланцюжок, що ніде не уривався, ланка за ланкою, тягся до короля. Кожен васал, як наслідок, був прив’язаний до суверена не лише як його підданий, а й тими узами, які поєднують людину з людиною. Давній каролінзький принцип «примусу» сеньйором таким чином знаходив на цих землях, які не входили до складу старої імперії, своє майже ідеальне застосування.

В Англії, що управлялася могутньою королівською владою, яка принесла на завойовану землю адміністративні звички, добре розвинені та вдосконалені в її рідному герцоґстві, запроваджені в такий спосіб інституції не тільки створили надійну структуру, набагато впорядкованішу, аніж будь-де, вони проникли також у всі пори її суспільства, згори донизу. В Нормандії, як ми вже знаємо, слово «феод» (fief) зазнало глибоких семантичних змін і зрештою стало позначати будь-який наділ землі, відданий у оренду. Це відхилення імовірно почалося раніше від 1066 p., але ще цілком не завершилося на ту дату. Бо якщо воно й відбувалося паралельно на обох берегах /202/ Ла-Маншу, то по різних лініях. Англійське право в другій половині дванадцятого сторіччя мусило проводити дуже чітку різницю між двома великими категоріями відданих у оренду земельних ділянок. Одні з них, які, безперечно, включали в себе більшість невеличких селянських господарств, розглядались як недовговічні утворення, що передбачали виконання тяжкої чорної праці, а тому вважалися підневільними. Другі, — володіння якими було під протекцією королівського двору, — утворювали категорію вільних земель. Саме на ці наділи, взяті в їхній сукупності, й поширилася назва «феод» (fee). Феоди рицарів сусідили там із сільськими або буржуазними цензивами. Але не уявляймо собі, що йдеться про суто вербальну асиміляцію. По всій Європі одинадцятого та дванадцятого сторіч військовий феод, як ми скоро побачимо, перетворився на володіння практично спадкове. До того ж, у багатьох країнах він мислився як неподільний, а тому передавався лише старшому синові. Так було, зокрема, в Англії. Але тут право первородства розповзлося, як масна пляма на воді. Воно стало застосовуватися до всіх земель, які називалися феодами (fees), a іноді розповсюджувалося й нижче. Таким чином цей привілей старшинства в сім’ї, що мав стати однією з найориґінальніших характеристик англійських суспільних звичаїв і однією з найсерйозніших за своїми наслідками, виразив у своїй основі певний вид піднесення феоду до рангу реального права, що стосувалося переважно вільних людей. В якомусь розумінні, Англія на драбині феодальних суспільств розміщується на протилежному кінці від Германії. Вона не вдовольнилася, як Франція, лише тим, що конституювала звичай людей, наділених феодами, в окремий юридичний корпус, для неї будь-яка значна частка Landrecht — тобто земельного права — ототожнювалася з Lehnrecht, феодальним правом.












Розділ 4. ЯК ФЕОД ПЕРЕЙШОВ У СПАДКОВУ ВЛАСНІСТЬ ВАСАЛА




І. ПРОБЛЕМА УСПАДКУВАННЯ: ФЕОДИ «ПОЧЕСНІ» І ПРОСТІ


Запровадження права на передачу феодів у спадок Монтеск’є характеризував як один із конститутивних елементів «феодального врядування», протиставленого «політичному врядуванню каролінзьких часів. І небезпідставно. Проте ми повинні взяти до уваги, що в строгому розумінні термін «передача в спадок» є тут неточним. Ніколи володіння феодом по смерті його попереднього власника не передавалося в спадок автоматично. Але, за винятком наявності істотних мотивів, які вузько визначалися, сеньйор утратив спроможність відмовляти природному спадкоємцю в реінвеститурі, якій передував новий ритуал присяги на вірність. Тріумф принципу спадковості, осмислюваної в такий спосіб, став тріумфом суспільних сил над застарілим правом. Щоб проникнути в його причини, важливо — тимчасово обмежившись найпростішим випадком: коли васал залишав сина, причому лише одного — спробувати конкретно уявити собі, якими були інтереси зацікавлених сторін.

Те, що навіть за відсутності будь-яких земельних концесій стосунки вірності мали тенденцію поєднувати не так двох індивідів, як дві родини, призначенням однієї з яких було командувати, а другої — підкорятись, хіба могло бути інакше в суспільстві, де кревні зв’язки були такими міцними? Всі середні віки надавали великої сентиментальної цінності виразу «природний сеньйор»: розумійте, сеньйор за своїм народженням. Та коли йшлося про володіння землею тривалістю в одне життя, інтерес сина стати спадкоємцем свого батька в його клятві на вірність ставав майже примусовим. Відмовитися дати таку клятву або домогтися, щоб її було прийнято, означало б утратити разом із феодом значну частину батьківської спадщини, а то й усю спадщину. Ще більше причин було на те, щоб триматися за батьківський феод, якщо він був «узятий і повернений», тобто насправді був стародавнім фамільним алодом. Отже практика земельної винагороди майже з фатальною неминучістю приводила до необхідності закріплювати право на володіння дарованим наділом за всією родиною.

Позиція сеньйора була менш очевидною. Для нього насамперед важило, щоб васал-«клятвопорушник» був покараний, щоб феод у разі невиконання васалом його зобов’язань міг бути відданий кращому /203/ слузі. Одне слово, його інтерес спонукав його твердо наполягати на принципі можливості повернення собі феоду. Право на його успадкування, натомість, не було для нього геть неприйнятним, його ставлення до цього не було наперед визначеним. Бо потреба в людях вивищувалася над усіма проблемами. А де можна набрати їх із більшим успіхом, як не серед нащадків тих людей, які йому вже служили? Додайте до цього, що, відмовивши синові в батьківському феоді, він ризикував не тільки зробити прикрість претендентові на нову службу. Він наражав себе ще на серйознішу небезпеку викликати невдоволення інших васалів, які слушно стривожилися б за долю, вготовану для їхніх власних нащадків. Як висловився чернець Ріше, котрий писав у часи Юґа Капета, позбавити дитину батьківського майна — це вселити розпач у душі всіх «славних людей». Але могло бути й так, що цей володар, який тимчасово позбувся частки своєї спадщини, владно прагнув повернути собі землю, замок, можливість вільно розпоряджатися своїм майном; або навіть, якщо він і хотів знову віддати його у феодальну оренду, то волів мати своїм васалом не спадкоємця васала попереднього, а зовсім іншого чоловіка, якого він вважав більш надійним або більш корисним. І нарешті, церкви, охоронці маєтностей, що були, в принципі, невідчужуваними, чинили особливо затятий опір тому, щоб визнати право на довічне володіння феодами, які вони й так, найчастіше, віддавали з великою нехіттю.

Ніколи комплексна гра цих розмаїтих тенденцій не виступала на поверхню з більшою очевидністю, як це було за перших Каролінґів. В подальшому «бенефіції» вже часто передавалися нащадкам васала: так було з тією землею Фолембре, королівською «бенефіцією» й водночас прекарією Реймської церкви, яку від часів Карла Великого до епохи правління Карла Лисого чотири послідовні генерації васалів передавали з рук у руки 182. Нерідко виникала ситуація, коли доводилося брати до уваги ще живого колишнього васала, який, завдяки несподіваним витівкам долі, міг назвати свого сина спадкоємцем феоду. Якщо васал ослабне, внаслідок похилого віку або хвороби, говорить нам архиєпископ Інкмар, то чи слід вважати, що він неспроможний виконувати свої обов’язки? Якщо його син зможе заступити батька на службі, сеньйорові не дозволено позбавляти його майна 183. Це було майже те саме, що наперед визнати за цим сином право на спадщину, якою він став розпоряджатися ще за життя свого батька. Потім склалася думка, що було б несправедливим відбирати батьківську «бенефіцію» в сироти, оскільки він ще малий, а тому неспроможний нести збройну службу. Хіба ми не знаємо, як у подібному випадку Людовік Благочестивий дозволив пом’якшити своє серце, зглянувшись на благання матері одного з таких сиріт? Як Лу де Фер’єр закликав одного прелата виявити добрість душі? Проте тоді ще ніхто не дозволяв собі засумніватися в тому, що згідно з вимогами права «бенефіція» могла тривати лише протягом одного життя. У 843 р. такий собі Адалар подарував монастиреві Сен-Ґалль великі землі, частина яких була раніше розподілена між васалами. Ці останні, відійшовши під опіку /204/ церкви, мали право зберегти за собою свої «бенефіції» впродовж усього свого життя; таке саме право мало бути надане і їхнім синам, якщо ті погодяться продовжити службу. Після чого абат зможе розпоряджатися цими землями як йому заманеться 184. Певно, Адалар вважав за суперечне добрим правилам повністю зв’язати йому руки. Але схоже й на те, що він переймався долею тільки тих дітей, яких міг знати; ще близький до свого джерела ритуал честі й вірності породжував лише вузькоособисті почуття.

На цьому першому тлі зручностей та правил пристойності поступово формувалася справжня спадковість протягом тривожного і плідного періоду новацій, який розпочався з розпадом імперії Каролінґів. Повсюди еволюція вела до цієї мети. Але проблема не формулювалася в однакових термінах для всіх аспектів природи феоду. Одну категорію треба відсунути вбік, а саме ті феоди, що їх пізніше фахівці з феодального права назвуть «посадовими». Під ними розуміються ті, які були роздані королем людям, які несли державну службу, що її він зобов’язав їх виконувати.

Від перших Каролінґів, як ми вже бачили, король прив’язував до себе узами васального послуху людей, яким він довіряв виконувати найважливіші державні обов’язки й, зокрема, управління великими територіями, графствами, прикордонними областями (марками) або герцоґствами. Але між цими функціями, які зберегли за собою давню латинську назву «обов’язки честі» (honneurs), і тими, які мали виконувати люди, наділені «бенефіціями», проводили ретельну різницю. Ці перші феоди й справді відрізнялися від других однією разючою, порівняно до інших, характеристикою: відсутністю будь-яких ознак прижиттєвого володіння. Людину завжди можна було скинути з цієї посади, без ніякої провини з її боку, і навіть їй на вигоду. Бо зміна посади часто означала підвищення; так, наприклад, сталося з тим маленьким графом із берегів Ельби, якого у 817 р. настановили на чолі дуже важливої марки Фріулі. «Обов’язки честі», «бенефіції» — описуючи милості, якими суверен обдарував тих чи тих зі своїх вірних підданих, тексти першої половини дев’ятого сторіччя ніколи не забувають проводити між ними межу.

Тим часом, за відсутності будь-якої оплати грішми, неможливої, з огляду на тодішні економічні обставини, сама посада була своєю власною винагородою. Граф не тільки мав право забирати собі третю частину податків, стягнених у його окрузі. Йому було також дозволено користуватися деякими землями, що належали державній скарбниці, але були віддані в цілковите його розпорядження. В кінцевому підсумку, навіть та влада, яку він мав над жителями своєї провінції — не кажучи вже про ті нелегальні надбання, одержати які ця влада не раз надавала йому нагоду, — мала здаватися йому, сама по собі, справжнім прибутком у ті часи, коли всяке реальне багатство повинне було мати ранг володаря. Тобто більш як у одному розумінні надання управління графством було одним з найдорогоцінніших дарів, якими можна було винагородити васала. Те, що обдарований такими ми-/205/лостями граф був ще й суддею та воєначальником, по суті, якщо й відрізняло його від тих, котрі володіли простими «бенефіціями», то тільки рангом, бо їхні обов’язки теж передбачали здійснення сеньйоріальних прав. Залишалася можливість того, що тебе змістять. Але мірою того як королівська влада, починаючи від Людовіка Благочестивого, все більше послаблювалася, цей принцип, ґарант ефективності центральної влади, ставав усе важчим до застосування. Бо графи, повертаючись до звичок, які були притаманні аристократії в часи занепаду династії Меровінґів, усе з більшим успіхом трудилися в напрямку перетворення себе на могутніх територіальних володарів, міцно вкорінених у землю. Хіба ж у 887 р. Карл Лисий не зазнав невдачі, марно намагаючись відібрати у свого бунтівного слуги графство Бурж? Ніщо відтепер не перешкоджало асиміляції, підготовленій незаперечною схожістю. Уже в часи розквіту імперії Каролінґів почали охоче називати «почесними» всі бенефіції королівських васалів, яких їхня роль у державі ставила так близько до урядових чиновників у властивому значенні цього слова. Зрештою вираз «почесний феод» перетворився на синонім слова «феод», за тим винятком, що, принаймні в кількох країнах, — таких як нормандська Англія, — була тенденція обмежувати його застосування феодами, найбільшими у своїх розмірах, володіння якими було пов’язане з обов’язком управління великими територіями. Паралельно землі, що роздавалися як винагорода за державну службу, внаслідок значно серйознішого відхилення, у свою чергу, стали кваліфікуватись як «бенефіція» або феод. У Германії, де традиції каролінзької політики залишалися винятково живими, єпископ-літописець Тітмар, вірний першому зі своїх двох амплуа, розрізняє ще дуже чітко, близько 1015 p., графство Мерсебурґ та «бенефіцію», приєднану до цього графства. Але повсякденна мова давно вже не зважала на ці тонкощі; те, що в ній іменувалося «бенефіцією» або феодом, позначало всю сукупність обов’язків, неподільне джерело могутності та багатства. Десь після 881 р. «Аннали Фульди» писали про Карла Товстого, що в тому році він подарував Юґові, своєму родичу, «щоб він був йому вірний, кілька графств у бенефіцію».

Але ті, кого церковні письменники полюбляли називати новими «сатрапами» провінцій, марно намагалися знайти в королівських повноваженнях усю ту силу, яку віднині вони прагнули обернути собі на вигоду; щоб міцно тримати у своїх руках віддану під їхній нагляд країну, їм ще треба було: постійно приєднувати до своїх володінь нові землі; будувати замки на перехрестях доріг; виставляти себе в ролі палких оборонців головних церков; а передусім, вербувати собі на місці прихильників. Ця довготривала, за самою своєю сутністю, праця вимагала терплячих зусиль багатьох поколінь, які змінювали б одне одного на тій самій землі. Одне слово, прагнення здобути спадкові права природно виникало з потреб територіальної могутності. Тому було б серйозною помилкою розглядати його лише як наслідок уподібнення почесних феодів і феодів узагалі. Воно підкоряло собі не /206/ лише франкських графів (comptes), a й англосаксонських ярлів (earls), чиї великі володіння ніколи не розглядалися як феоди, і ґастальдів (gastaldes) ломбардських князівств, які взагалі не були васалами. Та позаяк у державах, які утворилися після розпаду Франкської імперії, герцоґства, марки або графства дуже рано посіли своє місце серед феодальних концесій, історія їхньої трансформації у фамільні маєтності нерозривно пов’язана з історією спадковості феодів у загальному розумінні цього терміна. Та попри це вона ніколи не переставала бути окремою течією в цьому процесі. Тільки що ритм еволюції не був скрізь однаково різним для феодів звичайних і феодів почесних. Коли ми переходимо від держави до держави, то бачимо, як це протиставлення змінює свій напрямок.





II. ЕВОЛЮЦІЯ: ЯК ЦЕ БУЛО У ФРАНЦІЇ


У Західній Франції та в Бурґундії передчасна слабкість королівської влади мала своїм результатом те, що «бенефіції», конституйовані державною посадовістю, були серед перших, які вибороли собі право на успадкування. В цьому відношенні навряд чи можна навести повчальніший приклад, аніж ті розпорядження, що їх зробив Карл Лисий на знаменитих зборах у К’єрзі. Збираючись вирушити в Італію, він вирішив упорядкувати управління королівством протягом своєї відсутності. Що робити, якщо в цей час помре якийсь граф? Найперше — повідомити суверена. Цей останній у будь-якому випадку зберігає за собою право на остаточний вибір. Своєму синові Людовіку, призначеному регентом, він залишає тільки спроможність обирати своїх власних тимчасових адміністраторів. У цій загальній формі королівський наказ віддзеркалював ревниве прагнення суверена до одноосібної влади, якому ми знаходимо стільки доказів у інших рядках капітулярію. Водночас він також надихався, принаймні не меншою мірою, бажанням підтримати маґнатів у їхніх фамільних амбіціях, доказ чому ми знаходимо у згадці про два можливі окремі випадки. Графові було дозволено, залишивши замість себе свого сина, вирушати з військом за гори. Відмовляючи регентові в праві на самостійні зміщення, Карл, якщо дотримуватися цієї гіпотези, мав на увазі, передусім, уселити надію своїм товаришам по зброї: нехай не думають, що їхня вірна служба ніколи не дасть їм можливості здобути омріяне право на спадкове володіння своїми землями. А що в тому разі, коли син, який мав залишитись у Франції, був іще «зовсім малий»? Тоді аж до того дня, коли стане відоме рішення монарха, графством управлятимуть, ім’ям цієї дитини, службовці його батька. Цей едикт не йде далі. Очевидно, суверен не вважав за доцільне буквально записувати в закон принцип спадкового права на передачу дарованих ним маєтностей і привілеїв. Натомість ми вже не знаходимо цих умовчань у відозві, яку імператор звелів зачитати своєму канцлерові перед асамблеєю. Там він уже без недомовок обіцяє передати синові, — який воює в Італії або ще перебуває в малому віці, — почесний фе-/207/од його батька. То були, звичайно, заходи, спричинені тиском обставин, продиктовані необхідністю великодушної політики. Вони офіційно підтверджували, на певний час, привілей, освячений звичаєм.

Досить також простежити, крок за кроком, там, де це можливо, послідовність графів, які правили в найбільших графствах, щоб наочно уявити собі живий процес зміщення в напрямку спадковості. Ось, наприклад, предки третьої династії наших королів. У 864 р. Карл Лисий ще зміг відібрати в Роберта Сильного його почесний феод у Нейстрії, із тим щоб перекинути його на іншу службу. Але не надовго. Коли Роберт загинув у битві під Брісартом у 866 p., він знову правив своїми територіями, між Сеною і Луарою. Та хоч після нього й залишилося двоє синів, — правду кажучи, ще зовсім малих, — жоден із них не наслідував його графства, які король віддав іншому маґнатові. Довелося чекати, поки помре цей самозванець, у 886 p., щоб старшому, Евдові, вдалося прибрати до своїх рук Анжу, Турень і, можливо, Блезуа. Відтоді ці території вже не вилучалися з фамільної спадщини. Принаймні до того дня, коли нащадків Роберта прогнали звідти їхні власні службовці, які, у свою чергу, перетворилися на спадкових власників. У ланцюжку графів, які всі належали до одного роду і змінювали один одного в Пуатьє десь приблизно від 885 р. до 1137 p., коли ця династія згасла, ми знаходимо лише один інтервал: він був, до речі, дуже короткий (від 890 р. по 902 р.) і спричинений тим, що син померлого був неповнолітній і до того ж, як підозрювали, незаконнонароджений. Проте за дивним і знову ж таки вельми характерним збігом обставин це зміщення, здійснене за наказом монарха, всупереч його намірам, дало нагоду іншому персонажеві, синові ще давнішого графа, утвердити спадкові права свого роду. І якщо через багато століть по тому спочатку Карлові П’ятому, а потім навіть Йосифові Другому пощастить прибрати до своїх рук Фландрію, то це станеться тільки тому, що, від шлюбу до шлюбу, до них також дійшло по кілька крапель крові від отого Бодуена ле Ферре, який у 862 р. так хвацько викрав дочку короля франків. Усе, як бачимо, приводить нас до одних дат: немає підстав сумніватися в тому, що вирішальним етапом цього процесу стала друга половина дев’ятого сторіччя.

Що ж тим часом відбувалося зі звичайними феодами? Розпорядження, зроблені в К’єрзі, явно мали стосунок не тільки до графств, а водночас і до «бенефіцій» королівських васалів, що теж, у певному розумінні, були «почесними». Але едикт і відозва не обмежуються тільки цим. Карл вимагає від своїх васалів, щоб ті, у свою чергу, поширили правила, які він запровадив на їхню користь, на вигоду своїм власним людям. Це розпорядження знову ж таки було продиктоване, за всією очевидністю, інтересами італійського походу: бо хіба не слід було внести необхідний спокій у душі не тільки кількох великих маґнатів, а й душі всього свого війська, що складалося переважно з васалів васалів? Але ми тут торкаємося чогось значно глибшого, аніж /209/ звичайні принагідні заходи остороги. В суспільстві, де стільки індивідів були водночас підлеглими і володарями, здалося б неприпустимим, якби котрийсь із них, здобувши для себе певні вигоди як васал, не міг би у своїй ролі сеньйора надати їх і тим, котрі були прив’язані до нього такими самими узами залежності. Від стародавнього каролінзького капітулярію до Великої хартії, що є класичним фундаментом англійських «вольностей», подібна рівність у привілеях, що в такий спосіб легко переходили згори донизу, мала залишатися одним із найплідніших принципів феодального звичаю.

Дія цього звичаю, а ще більше відчуття, дуже могутнє, що існує суспільний механізм, який у кожній родині дає змогу у винагороду за послуги батька передавати певні права його дітям, керували тоді громадською думкою. А вона, в цивілізації без записаних кодексів, без організованої юриспруденції була близька до того, щоб ототожнюватися з правом. Вона знайшла у французькій епопеї правдиве відлуння. Хоча та картина, яку нам малюють поети, не може бути прийнята без ретуші. Історичні рамки, які нав’язувала їм традиція, примушували їх ставити цю проблему лише в стосунку до великих королівських феодів. Крім того, виводячи на сцену перших імператорів із династії Каролінґів, вони уявляли їх собі — і не без слушної причини — як володарів набагато могутніших, аніж королі одинадцятого або дванадцятого сторіч, а отже, й достатньо сильних, щоб вільно розпоряджатися почесними феодами королівства, хай навіть на шкоду природним спадкоємцям. Це була та сфера діяльності, в якій Капетінґи виявили абсолютну неспроможність. Тому їхні свідчення не мають іншої цінності, крім як спроби реконструювати з приблизною точністю минуле, яке давно пішло в небуття. Натомість саме їхньому часу належить судження про його практику, яке вони, безперечно, поширюють на всі види феодів. Вони не вважають, що та практика суперечила праву. Але вони оцінюють її як щось варте морального осуду. Вони описують усілякі катастрофи, вважаючи їх помстою Неба: хіба причиною нечуваного лиха, яким переповнена епічна пісня «Рауль із Камбре», не було подвійне пограбування такого зразка? Добрим володарем вважають такого, який ніколи не забуває про настанову, що її одна з пісень описує як повчання, яке, серед інших, Карл Великий дав своєму наступникові:

«Ніколи не відбирай у малого сироти його феод» 185.

Але скільки їх було, добрих володарів або таких, яких обставини примушували бути добрими? Якби ми захотіли написати історію утвердження спадкового права, нам довелося б, період за періодом наводити статистичні дані про кількість феодів, які переходили в спадок, і кількість тих, що не переходили: враховуючи той стан, у якому перебувають історичні документи, ця мрія завжди б залишалася нездійсненною. Безперечно, що рішення, в кожному конкретному випадку, тривалий час залежало від балансу сил. Слабкіші, а іноді й позбавлені доброго управління церкви, як здається, ще від початку десятого сторіччя загалом поступилися перед тиском своїх васалів. /210/ Натомість у великих світських князівствах ми бачимо, що десь аж до середини наступного сторіччя цей звичай іще був дивовижно несталим. Ми маємо змогу простежити історію одного анжуйського феоду, який називався Сен-Сатурнін, за правління графів Фулька Нерри та Жофруа Мартеля (987 — 1060 pp.) . Граф відбирав його не тільки помітивши перший знак невірності, а й навіть у тих випадках, коли від’їзд васала в сусідню провінцію міг стати перешкодою для його служби. Не видно найменшого натяку на те, що він вважав за потрібне бодай задля пустої пристойності шанувати права родини. Серед п’ятьох тимчасових власників феоду лише двоє — два брати, — здається, були кревно споріднені. Проте навіть між ними зумів утиснутися один чужинець. Хоча двоє рицарів були визнані гідними утримувати Сен-Сатурнін упродовж усього свого життя, по їхній смерті земля виходила з-під контролю їхніх родин. Хоча, якщо говорити щиро, ніщо не вказує на те, що вони залишили по собі синів. Але навіть якщо ми припустимо відсутність, у обох випадках, спадкоємців по чоловічій лінії, ніщо не є красномовнішим, аніж та мовчанка, яку зберігає щодо цього факту досить деталізований документ, якому ми завдячуємо наші відомості. Якщо ми візьмемо до уваги, що даний документ мав на меті обґрунтувати права ченців Вандомського монастиря, до яких у кінцевому підсумку й перейшла ця земля, той факт, що він не вважає за потрібне згадувати про відсутність живих спадкоємців, що могла б виправдати кілька актів передачі, які мали за кінцеву мету вигоду абатства, то причина цього, за всією очевидністю, полягає в тому, що відібрати феод у спадкоємця аж ніяк не вважалося тоді чимось незаконним.

Проте така рухливість уже на той час була чимось майже ненормальним. У тому ж таки Анжу десь близько тисячного року сформувалися головні династії сеньйорів-кастелянів. Є всі підстави припустити, що нормандський феод, у 1066 p., повсюди розглядався як майно, що його можна передавати в спадок, бо в Англії, куди його тоді імпортували, ця його властивість практично ніколи ніким не заперечувалася. В десятому сторіччі, коли якийсь сеньйор волею випадку погоджувався визнати за тим або тим феодом право на передачу його в спадок, ця умова мала бути чіткими термінами записана в акті передачі. Та від середини дванадцятого сторіччя ситуація змінилася: єдиними застереженнями, в яких тепер відчувалася потреба, були ті, що передбачали рідкісний, але завжди законний виняток, обмежуючи термін володіння феодом життям його першого користувальника. Презумпція тепер грає на користь права спадковості. У Франції, як і в Англії, на той час хто казав феод, той мав на увазі земельний наділ, що міг передаватися в спадок, і коли, наприклад, церковні спільноти, всупереч давнім модусам мови, декларують, що вони не визнають цього права за людьми, яких беруть до себе на службу, вони хочуть цим сказати тільки те, що знімають із себе будь-які зобов’язання найняти сина, після того як відслужить його батько. Сприятливо настроєна до нащадків каролінзької епохи, укріплена в цій своїй /211/ схильності існуванням численних феодів, «узятих повторно», яким саме їхнє походження надавало майже неминучого спадкового характеру, практика в часи останніх Каролінґів і перших Капетінґів майже скрізь нав’язувала необхідність надавати інвеституру синові по смерті його батька. Протягом другої феодальної доби, що всюди характеризувалася певним юридичним самоусвідомленням, ця практика стала правом.





III. ЕВОЛЮЦІЯ: ЯК ЦЕ БУЛО В ІМПЕРІЇ


Ніде конфлікт між суспільними силами, які визначали еволюцію феоду, не проступав на поверхню з такою рельєфністю, як у Північній Італії. Уявімо собі феодальне суспільство ломбардського королівства у вигляді піраміди: на самому її вершечку розташовується король, який із 955 p., із короткими перервами, сидить також на троні Германії, а коли він ще й висвячується Папою, то стає імператором; відразу під ним — його головні довірені особи, високі барони Церкви або меча; ще нижче — скромний натовп васалів цих баронів, які, отже, є васалами королівських васалів і з цієї причини часто називаються «вавасалами». Серйозна суперечка спалахнула на початку одинадцятого сторіччя між цими двома угрупованнями. Вавасали прагнули обернути свої феоди на майно, яке передається в спадок; головні довірені особи короля, навпаки, наполягали на пожиттєвому характері концесії та на постійному праві забирати її назад. В 1035 р. ці чвари, нарешті, спричинилися до справжньої класової війни. Давши взаємну присягу, вавасали з Мілана та його околиць завдали армії маґнатів нищівної поразки. Звістка про ці заворушення доходить до імператора Конрада Другого в його далекій Германії, і він прибуває на місце подій. Порвавши з політикою Оттонів, своїх попередників, які високо цінували невідчужуваність церковних маєтностей, він стає на бік васалів нижчої категорії, а що Італія досі є країною законів і, як він висловився, «має голод на закони», то 28 травня 1037 р. він видає справжній законотворчий ордонанс, у якому фіксує право на вигоду своїм протеже. Віднині, вирішує він, мають бути визнані спадковими, на користь сина, онука або брата, всі «бенефіції», які мають за володаря світську особу найвищого рангу, єпископа, абата або абатису; ті самі права надаються й дрібнішим феодам, які конституюють згадані «бенефіції». В тому ордонансі окремо нічого не було сказано про колишні алоди, власники яких погодилися феодалізувати їх. Уявляється очевидним, що Конрад видав той закон не так у своїй якості суверена, як у якості найвищої особи у феодальній ієрархії. В такий спосіб він змінив умови існування величезної більшості малих і середніх рицарських феодів. Хоча, либонь, на це його рішення і вплинули, якоюсь мірою, певні причини випадкового характеру й, зокрема, персональна ворожнеча, з якою він ставився до головного супротивника вавасалів, архиєпископа міланського Аріберта, але схоже на те, що він умів бачити набагато далі, аніж підказували йому інтереси моменту /212/ або його неприязнь. Проти великих феодалів, які завжди становили грізну небезпеку для монархій, він намагався укласти своєрідний союз із їхнім власним військом. За доказ може правити те, що в Германії, де йому бракувало зброї закону, він доклав чимало зусиль, спрямованих на досягнення цієї ж таки мети іншими засобами: певно, він робив це, відвертаючи, як міг, юриспруденцію королівського суду в бажаному для нього напрямку. Тут також, за свідченням його капелана, «він підкорив серця рицарів, не зробивши нічого більшого, як домігшись, щоб бенефіції, надані батькам, могли передаватися у спадок їхнім нащадкам».

Сказати правду, це втручання імперської монархії на користь принципу спадковості стало одним зі штрихів, доданим до лінії еволюції, на той час уже наполовину завершеної. Хіба, від початку одинадцятого сторіччя, в Германії не мало місця швидке примноження особистих угод, які визнавали право успадкування на той чи той окремий феод? Якщо в 1069 р. дюк Ґодфруа Лотаринзький ще вважав себе спроможним вільно розпоряджатися «подарованими земельними наділами» своїх рицарів і передав їх одній церкві, то «ремствування» його прихильників, скривджених у цей спосіб, стали лунати так гучно, що його наступник по смерті батька мусив обміняти цей дарунок на інший 187. В законослухняній Італії, в Германії, де правили досить могутні королі, у Франції, яка не знала законів і жила, практично, без королів, паралелізм ліній розвитку свідчить про дію сил набагато глибших, аніж політичні інтереси. Принаймні в тому, що стосувалося феодів звичайних. Але в тому, як складалася доля почесних феодів у Німеччині та в Італії, можна знайти й оригінальний відбиток центральної влади, яка була в тих країнах сильніша, аніж десь-інде.

До тих васалів, котрі залежали безпосередньо від імперії, закон Конрада Другого, за своїм визначенням, не мав стосунку. Проте залишався суспільний забобон, який завжди віддавав перевагу праву кревної спорідненості. Свою роль він відігравав і в цьому випадку. Від дев’ятого сторіччя суверен лише у виняткових випадках зважується порушувати цю традицію, таку гідну пошани. А якщо він усе-таки зважувався? Опінія, відлуння якої до нас доносять літописці, волала про свавілля монарха. Та все ж таки, коли йшлося або про те, щоб винагородити вірного слугу, або про те, щоб усунути підлеглого, який або ще був надто малий, або вселяв підозру в невірності, суверен нерідко переступав цей поріг. Проте, як правило, скривджений у такий спосіб спадкоємець одержував відшкодування — його брали на якусь іншу, аналогічну службу. Тому що графства, зокрема, переходили з рук у руки лише в межах досить невеликої кількості родин, і покликання графа, саме по собі, було, в якомусь розумінні, спадковим ще задовго до того, як спадковими стали графства, взяті окремо. Найбільші територіальні утворення, герцоґства та марки, були також серед тих, які найдовший час залишалися мішенню для свавільних рішень верховної влади. Так, протягом десятого сторіччя герцоґство Баварське двічі відбиралося в сина королівського намісника, який /213/ ним до того правив. Те саме сталося, в 935 p., з маркою Місні, а в 1075 р. — з маркою Лужиця. Внаслідок одного з тих архаїзмів, до яких середньовічна Германія була звична, становище головних почесних феодів імперії, у своїй сукупності, залишалося там аж до кінця одинадцятого сторіччя приблизно таким, яким воно було у Франції за часів Карла Лисого.

Але тільки до цього часу. Вже від початку сторіччя рух дедалі прискорювався. Від Конрада Другого стало можливим одержувати дозвіл на управління графством на правах спадковості. Його онук Генріх Четвертий, його правнук Генріх П’ятий визнали те саме право за герцоґствами Каринтія і Швабія, за графством Голландія. У дванадцятому сторіччі принцип спадковості вже ніким не ставився під сумнів. Тут також права сеньйора, навіть якщо це був сам король, мусили потроху відступити перед правами васальних родин.





IV. ТРАНСФОРМАЦІЇ ФЕОДУ У СВІТЛІ ЙОГО ПРАВА ПЕРЕДАВАТИСЯ В СПАДОК


Один син, один-єдиний син і спроможний перейняти посаду батька: ця гіпотеза могла бути зручною відправною точкою для нашого аналізу. Реальна дійсність часто бувала менш простою. Від того дня, коли опінія стала схильна визнавати право кревної спорідненості, вона опинилася перед безліччю дуже різних фамільних ситуацій, кожна з яких порушувала свої власні проблеми. Дослідження, принаймні підсумкове, розв’язань, які різні суспільства пропонували для цих не завжди простих ситуацій, дозволить нам осмислити, в потоці самого життя, метаморфози феоду та васального зв’язку.

Син або, якщо його не було, онук здавався природним наступником батька або діда на службі, яку часто, ще за його життя, він допомагав йому здійснювати. Натомість брат або кузен, як правило, служили десь-інде і вже зробили там свою кар’єру. Ось чому саме визнання колатеральної спадковості дає справжній вимір, в його чистому вигляді, перетворення колишньої «бенефіції» на спадкову маєтність 188. Опір був великим, а надто в Германії. В 1196 р. імператор Генріх Шостий, який домагався від своїх маґнатів, щоб вони дали згоду на запровадження іншої спадковості, а саме права передавати в спадок королівську корону, ще мав змогу запропонувати їм як ціну за такий чудовий дар офіційне визнання права на передачу феодів спадкоємцям по бічних лініях. Цей проект не був здійснений. Окрім спеціальних випадків, обумовлених у первісній концесії, або специфічних звичаїв, як той, який у тринадцятому сторіччі регулював управління феодами посадових осіб імперії, ніколи в середні віки германським сеньйорам не дозволялося передавати свою інвеституру іншим спадкоємцям, крім своїх прямих нащадків. Що аж ніяк не заважало тому, що досить часто такий дозвіл їм надавався. В інших місцях визнали за логічне запровадити одне розрізнення: феод міг передаватися в усіх напрямках у межах потомства, яке пішло від першо-/214/го бенефіція. Але не за ці межі. Такий вихід запропонувало ломбардське право. Воно стало джерелом натхнення як у Франції, так і в Англії, починаючи від дванадцятого сторіччя, для досить численних статей закону про феоди, заново створені. Але це був відступ від загального права. Бо в королівствах Заходу рух за визнання прав на успадкування був надто сильний, щоб експериментувати з різними ступенями спорідненості. Панувала єдина думка, що феодальний звичай утвердився під знаком служби: протягом тривалого часу не хотіли визнавати, а в Англії так ніколи й не визнали, що батько померлого васала має право стати його наступником; військовий феод не міг відійти від молодшого до старшого — це могло статися хіба що внаслідок якогось парадоксального винятку.

Ніщо не могло здатися більш суперечним природі феоду, як дозволити, щоб він міг передаватися у спадок жінкам. І не те, щоб середні віки завжди вважали жінку неспроможною виконувати обов’язки, які передбачали б керування людьми. Ніхто не був шокований, спостерігаючи, як висока дама управляє баронатом за свого відсутнього чоловіка. Але жінки не бралися за зброю. Характерно, що в Нормандії кінця дванадцятого сторіччя звичай, який уже ставився схвально до претензій дівчат на спадщину, був свідомо скасований Річардом Левине Серце відразу після того, як спалахнула непримиренна війна з Капетінґом. Ті системи права, які з найбільшою ревністю прагнули зберегти за інституцією її первісний характер — юридична доктрина Ломбардії, збірники звичаєвого права латинської Сирії, юрисдикція германського королівського роду — ніколи не перестали в принципі відмовляти спадкоємиці в тому, в чому вони не відмовляли спадкоємцеві. Те, що Генріх Шостий запропонував своїм великим васалам усунути цю неспроможність, як і ту, яка вилучала з права успадкування бічні лінії, свідчить про те, наскільки в Германії це правило залишалося ще живим. Але цей епізод також багато говорить про прагнення баронської опінії: тим більше, що поступки, якою Штауфен мав намір утихомирити своїх вірних підданих, трохи згодом зажадають від свого суверена й засновники латинської імперії в Константинополі. Та ми маємо пам’ятати й про те, що навіть там, де виключення жінок із права на спадщину зберігалося в теорії, на практиці воно здавна обмежувалося численними винятками. Крім того, що сеньйор завжди міг знехтувати його, бувало, що воно відступало перед тим або тим особливим звичаєм або безпосередньо скасовувалося актом самої концесії: так сталося в 1156 р. в герцоґстві Австрія. У Франції та в нормандській Англії на той час уже давно було вирішено визнати за дівчатами, коли не було синів, ба навіть за простими родичками, коли не було родичів такого самого рангу, ті самі права на успадкування феодів, що й на успадкування іншого майна. Дуже скоро збагнули, що хоч жінка й неспроможна нести військову службу, її чоловік міг це робити за неї. Можна відзначити характерний паралелізм, завдяки якому найдавніші приклади, коли первісний васальний звичай, як здається, отак відхилився на користь дочки або зятя, всі занотовані в /215/ тих великих французьких князівствах, які також першими домоглися права на успадкування в найзагальнішому розумінні й уже майже не передбачали приватної служби. Чоловік дочки «головного графа Бурґундії», Робертінґ Оттон, завдячував цьому шлюбові володіння, від 956 p., графствами, що стали матеріальною базою його майбутнього герцоґського титулу. Таким чином — до речі, право на успадкування феодів по жіночій лінії було визнане майже в той самий час, як і загальні жіночі права — феодальні родини, малі й великі,побачили, як відкривається перед ними політика шлюбів.

Наявність спадкоємця неповнолітнього віку стала, безперечно, найтривожнішою з проблем, яку, від самих своїх початків, мусив розв’язувати феодальний звичай. Аж ніяк не було випадковістю те, що художня література завжди розглядала переважно під цим кутом великі дебати про право успадкування. Передати дитині військовий феод — який алогізм! Але відібрати в «малого» батьківське майно — яка жорстокість! Розв’язання, що мало покласти край цій дилемі, було знайдене, десь починаючи з дев’ятого сторіччя. «Неповнолітній» визнається як спадкоємець; але до того дня, коли він стане спроможний виконувати свої обов’язки васала, тимчасовий управитель від його імені візьме на себе обов’язки дбати про феод, дасть присягу на вірність і відбуватиме службу. Не називаймо цього чоловіка опікуном. Бо «управитель» (baillistre), який візьме на себе в такий спосіб турботи з нагляду за феодом, матиме також із нього всі прибутки, на свою власну вигоду, не маючи інших зобов’язань щодо неповнолітнього спадкоємця, крім як забезпечити його утримання. І хоча створення тимчасового васала такого зразка було істотним ударом по самому поняттю васальної залежності, мислимої як зв’язок між двома людьми на все їхнє життя, ця інституція досить успішно примирила із сімейним почуттям потреби служби, внаслідок чого знайшла широке розповсюдження скрізь, де існувала система феодів, яка брала свій початок із імперії франків. І тільки Італія, не дуже схильна примножувати на користь феодальних інтересів виняткові режими, задовольнилася простою опікою

Тим часом дуже скоро виникло дивне відхилення. Щоб заступити дитину в управлінні феодом, найприроднішим варіантом здавалося обрати на це місце когось із її родичів. Таким, за всією видимістю, і було спочатку універсальне правило; чимало звичаїв залишилися йому вірними до кінця. Хоча сеньйор теж мав обов’язки щодо сироти, що випливали з присяги, чинність якої урвала смерть, думка про те, що він сам би міг протягом його неповноліття і коштом його родичів бути наступником свого власного васала, спочатку здавалася всім абсурдною: цьому володареві була потрібна людина, а не земля. Але реальність дуже швидко порушила принципи. Вельми значущим уявляється те, що одним із найдавніших прикладів такої ситуації, коли сеньйор принаймні вдався до спроби виступити в ролі «управителя» власного феоду, є та, в якій брали участь король Франції Людовік Четвертий і юний спадкоємець одного з найбільших феодів королівства — /216/ Нормандії. Звичайно ж, ліпше було самому взяти на себе управління десь у Байо або в Руані, аніж покластися на непевну допомогу якогось регента. Запровадження, в кількох країнах, сеньйоріального «управління» позначає той момент, коли цінність феоду як землі, що дає прибуток, стала переважати цінність служби, яку можна було за неї отримати.

Ніде цей звичай не вкоренився міцніше, як у Нормандії та в Англії, де, за всіма ознаками, васальний режим організувався на вигоду силам, які діяли згори. Англійські барони терпіли від нього, коли сеньйором був король. І навпаки, вони мали з нього вигоду, коли самі застосовували це право до своїх підлеглих. Воно їм було так до вподоби, що коли 1100 року їм надали можливість повернути собі свої фамільні землі, вони не зуміли чи не захотіли перешкодити тому, щоб ця концесія не перетворилася на мертву букву. Зокрема, в Англії ця інституція дуже рано настільки відійшла від свого первісного призначення, що здебільшого сеньйори — і король насамперед — намагалися віддати або продати опіку над дитиною разом з управлінням її феодами. Подарунок такого виду був при дворі Плантаґенетів однією з найомріяніших винагород. Справді, як то гарно було виконувати таку почесну місію: розмістити своїх солдатів у замках, збирати ренту, полювати в лісах, ловити рибу в ставках, та й земля була в подібних випадках лише меншою частиною дару. Сама особа спадкоємця або спадкоємиці важила навіть більше. Бо на сеньйора-опікуна або на його представника накладався також обов’язок одружувати своїх підопічних; і вони не забарилися добути вигоду для себе також і з цього права.

Те, що феод за самим принципом свого утворення був неподільним, уявлялося цілком очевидним. Ішлося про виконання важливих державних обов’язків? Дозволивши їхній поділ, вища влада наражала себе на небезпеку водночас ослабити управління, здійснюване від її імені, й почасти втратити можливість ефективного контролю за ним. Про звичайний рицарський феод? Його подрібнення вносило плутанину в здійснення служби, яку було б нелегко поділити між різними людьми, що мали б спільно її виконувати. Крім того найперша концесія була розрахована так, щоб дати засоби для життя одному васалові з його почтом, а її фрагментів уже могло не вистачити для утримання нових людей, що примусило б їх або погано озброюватися, або йти шукати собі щастя деінде. Отож треба було подбати про те, щоб, ставши спадковим, феод принаймні міг передаватися лише одному спадкоємцеві. Але в цьому пункті вимоги феодальної організації вступали в конфлікт зі звичайними правилами спадкового права, які були прихильними в більшій частині Європи до рівності спадкоємців одного рангу. Під дією антагоністичних сил ці серйозні юридичні дебати знаходили різне розв’язання залежно від місця й від часу.

Перша трудність, яка тут виникала, була такою: між претендентами, які були однаково близькі небіжчикові, між його синами, наприклад, за яким критерієм обирати єдиного спадкоємця? Століття дво-/217/рянського права і права династичного привчили нас дивитись як на щось очевидне на привілей старшинства. Насправді йдеться лише про один із тих багатьох міфів, на яких сьогодні стоять наші суспільства; для прикладу, можна згадати про мажоритарний міф, який розглядає людську більшість як легітимного арбітра між двома суперечними сторонами. Навіть у королівських родинах, у середні віки, порядок старшинства приймався не завжди охоче. В деяких сільських місцевостях звичаї, що дійшли з глибини віків, справді виділяли одного із синів; але то був син найменший. А як же було у випадку з успадкуванням феоду? Первісний звичай, як здається, визнавав за сеньйором право віддавати його тому із синів, який, на його думку, був найздібніший. Таким було, близько 1060 p., правило в Каталонії. Іноді бувало, що батько сам призначав свого наступника у володінні феодом, після того як більш або менш залучав його, ще за свого життя, до виконання службових обов’язків. А бувало, що неподільний феод одержували разом усі спадкоємці й інвеститура ставала колективною.

Ніде ці архаїчні правила не жили так довго, як у Германії. Вони зберігали там усю свою силу ще протягом усього дванадцятого сторіччя. Поруч із ними, принаймні в Саксонії, існував іще один звичай, який виражав глибину родинного почуття: сини самі обирали з-поміж себе того, кому дістанеться спадок. Природно, що могло статися — і часто так і було, — що вибір, незалежно від того який метод був застосований, падав на старшого. Проте германське право відмовлялося визнати за цією преференцією обов’язкову силу. Це був, як висловився один, поет, «не наш звичай, а завезений із чужих земель» 189. Хіба в 1169 р. сам імператор Фрідріх Барбаросса не розпорядився, що корона має дістатися наймолодшому з його синів, на той час іще неповнолітньому? Але відсутність будь-якого чітко визначеного принципу вибору між спадкоємцями призводила до того, що принцип неподільності було дуже важко реалізувати на практиці. Отож на землях імперії давні колективні уявлення, вороже настроєні до нерівності між людьми однієї крові, не знаходили у феодальній політиці королівської або князівської влади такої потужної противаги, як десь-інде. Менш залежні, аніж у Франції, від служби своїх васалів, королі та територіальні князі Германії, яким система, успадкована від Каролінзької імперії, здавалася протягом тривалого часу достатньою для того, щоб забезпечити свої права на здійснення влади, природно, приділяли значно менше уваги системі феодів. Зокрема королі, як здається, обмежувалися тим, що забороняли — як це зробив, наприклад, Фрідріх Барбаросса в 1158 р. — ділити «графства, марки та герцоґства». Бо десь близько тієї дати подрібнення принаймні графств уже почалося. А в 1225 р. вперше був поділений герцоґський титул, титул дюка Баварського, а з ним — і територія герцоґства. Щодо феодів звичайних, то закон 1158 р. мусив визнати, що їхній поділ не суперечив праву. Одне слово, Landrecht, y кінцевому підсумку, перенесло його й на Lehnrecht. Супротивна реакція проявилася набагато пізніше, вже наприкінці середніх віків і під дією різних сил. У вели-/218/ких князівствах самі ж таки князі, опрацьовуючи відповідні закони про спадщину, доклали зусиль, щоб запобігти подрібненню влади, завойованої з такими труднощами. Що ж до феодів узагалі, то запровадження принципу старшинства як одного з варіантів майорату було задумане як засіб зміцнити власність нобілітету. Таким чином, династичні турботи та класові зацікавлення здійснили, пізніше, те, чого феодальне право так і не спромоглося реалізувати.

На більшості територій Франції еволюція відбувалася зовсім у інших напрямках. Там утворилися великі князівства, внаслідок злиття кількох графств, і королі були зацікавлені забороняти їхнє подрібнення лише в тому випадку, якщо могли використовувати ці угруповання сил для оборони своєї країни. Але дуже скоро ті провінційні володарі стали для королівської влади більше суперниками, ніж слугами. Графства, взяті окремо, ділилися рідко; проте в тих сукупностях, які з них утворювалися, сини забирали собі кожен свою частку спадщини. Внаслідок цього була постійна небезпека, що те або те територіальне утворення розпадеться вже при наступному поколінні. Князівські родини досить швидко усвідомили цю небезпеку й там раніше, там пізніше відвернули її, запровадивши правило старшинства. В тринадцятому сторіччі це правило було вже запроваджене майже скрізь. Як і в Германії, але значно раніше, великі територіальні утворення повернулися в стан неподільності, але тепер уже не як феоди, а, більшою мірою, як держави нового типу.

Що стосується феодів менш важливих, то інтереси служби, які набагато більше цінувалися на цій обраній землі феодалізму, дуже рано, після кількох не дуже впевнених спроб, підкорили їх зрештою точно сформульованому й чіткому законові первородства. Але мірою того як колишній лен перетворювався на спадкову маєтність, здавалося все більш несправедливим позбавляти молодших спадщини. Лише в кількох виняткових випадках, як, наприклад, у країні Ko, звичаї до кінця зберігали цей принцип у всій його строгості. В інших місцях допускалося, що старший син, морально зобов’язаний не залишати своїх братів без засобів до життя, міг або навіть мусив дозволити їм одержувати прибутки з кількох клаптів батьківської землі. Так виникла в багатьох провінціях інституція, здебільшого відома під назвою «родовий поділ» (parage). Лише старший брат відбував ритуал присяги на вірність сеньйорові, а отже, й сам-один брав на себе відповідальність за здійснення служби. Його молодші брати одержували свої наділи вже від нього. Іноді, як у Іль-де-Франсі, вони, у свою чергу, присягали йому на вірність. Іноді, як у Нормандії та в Анжу, вважали, що сила сімейного зв’язку робить непотрібними будь-які зовнішні ритуали вірності: принаймні до того дня, коли, внаслідок того що головний феод та феоди підлеглі кілька разів перейдуть від покоління до покоління, стосунки кревної спорідненості між спадкоємцями первісних наділів стануть, у кінцевому підсумку, надто далекими, аби розважливість не рекомендувала далі покладатися лише на солідарність крові. /219/


Ця система попри все була далека від того, щоб усунути всі незручності подрібнення феодів. Саме тому в Англії, де вона була спершу запроваджена після норманського завоювання, десь уже на середину дванадцятого сторіччя від неї відмовилися на користь чітко визначеного первородства. В тій-таки Нормандії дюки, які, набираючи своє військо, уміли здобути з феодальних зобов’язань величезну вигоду, дозволяли «родовий поділ» лише тоді, коли спадщина включала в себе кілька рицарських феодів, що їх можна було розподілити, по одному, між спадкоємцями. Якщо ж ішлося лише про один феод, він повністю переходив до старшого сина. Але подібна строгість у делімітації землі, призначеної у винагороду за службу, була можливою лише під пильним наглядом територіальної влади, яка була винятково могутньою й наділеною великими організаційними можливостями. На решті території Франції теорія звичаєвого права марно намагалася вберегти від подрібнення принаймні найважливіші феоди, які здебільшого кваліфікувалися як баронати, але на практиці було так, що спадкоємці ділили між собою всю сукупну спадщину, не роблячи різниці між її елементами. Лише присяга на вірність, яку молодші брати давали старшому та його нащадкам у порядку їхнього старшинства, якоюсь мірою допомагала зберегти стародавню неподільність. Але кінець кінцем зник і цей захід остороги за умов, які проливають яскраве світло на останні перетворення феодальної інституції.

Спадковість тривалий час була ласкою, до того як вона стала правом. Тому увійшло в звичай, що новий васал виражав свою вдячність сеньйорові, підносячи йому подарунок, — про це ми маємо свідчення, починаючи з дев’ятого сторіччя. А в тому суспільстві, що великою мірою стояло на звичаях, кожен добровільний дар, хоч би яким він був далеким від усталеного звичаю, майже неминуче перетворювався на обов’язок. Подібна практика з тим більшою легкістю набувала сили закону, що вона знаходила, навкруг себе, чимало прецедентів. Безперечно, що від дуже давніх часів ніхто не міг заволодіти селянським наділом, обтяженим сплатою оброку та службою сеньйорові, не одержавши спочатку від цього останнього інвеститури, за яку, звичайно, треба було платити. Так само й військовий феод, незважаючи на те, що був орендованою власністю дуже специфічного виду, не міг не інкорпоруватися в цю систему вкрай заплутаних реальних прав, яка характеризувала середньовічний світ. «Відступне» (relief), «викуп» (rachat), «право мертвої руки» (mainmorte) — цими однаковими, з кінця в кінець Франції, словами позначали той факт, що майно як васала, так і вілана, і навіть кріпака обкладається податком на право успадкування.

Проте властиво феодальне відступне відрізнялося своїми модальностями. Аж до тринадцятого сторіччя, як і більшість подібних зборів, воно найчастіше виплачувалося, принаймні почасти, натурою. Але там, де спадкоємець селянина віддавав, наприклад, одну голову худоби, спадкоємець військового васала мусив піднести військове «спорядження», тобто або коня, або зброю, або й те й те разом. Та-/220/ким чином, що було цілком природним, сеньйор пристосовував свої вимоги до форми послуг, які надавалися йому за цю землю 190. Іноді новий володар інвеститури не мусив віддавати більш нічого, крім цього «спорядження» або, за спільної домовленості, еквівалентної суми грошей. Іноді до повного обладунку для бойового коня додавалася ще й певна сума готівкою. Іноді навіть усі форми натуральної виплати виходили з ужитку й розрахунок повністю обчислювався грішми. Одне слово, розмаїття, пов’язане з цим дійством, було майже безконечним у своїх деталях, оскільки звичай, у кінцевому підсумку, кристалізував для певного регіону, для тієї або тієї групи васалів або навіть для того чи того окремого феоду елементи, часто народжені з найпримхливіших випадковостей. Але тільки фундаментальні відмінності мають вагу симптомів.

У Германії дуже рано обов’язок сплачувати викупне закріпився виключно за феодами нижчого порядку, якими володіли слуги сеньйорів, що часто походили з кріпаків. Безперечно, це був один із виявів ієрархізації класів та статків, такої характерної в середні віки для структури германського суспільства. Наслідки цього не могли не бути значними. Коли, десь від тринадцятого сторіччя, внаслідок занепаду служби феод майже перестав постачати солдатів, германський сеньйор уже не міг добути з нього майже ніякої користі: це стало серйозним лихом і передусім для держав, бо саме від князів і королів, природно, залежали найчисленніші та найбагатші феоди.

Натомість королівства Заходу знали проміжну стадію, коли феод, зведений майже нанівець як джерело служби, залишався вельми корисним як джерело прибутку. І це, передусім, завдяки викупному, стягнення якого було тут загальним правилом. Королі Англії в дванадцятому сторіччі мали з нього величезні суми. У Франції саме з цієї причини Філіп-Авґуст домігся, щоб йому відступили фортецю Ж’єн, яка відкривала йому вихід на Луару. Що стосується загальної маси невеличких феодів, то сеньйоріальна опінія, вся цілком, дійшла висновку, що вони не становлять іншого інтересу, крім можливості стягувати з них цей податок на спадщину. Хіба ж не дійшло до того, що в чотирнадцятому сторіччі, в паризькому регіоні, було офіційно визнано, що сплата «викупного» звільняє васала від будь-яких персональних зобов’язань, окрім одного, суто негативного: ніколи не шкодити своєму сеньйорові? Тим часом, мірою того як феоди все далі й далі просувалися на шляху свого перетворення у спадкові маєтності, ті, хто ними володів, усе менш і менш охоче погоджувалися розв’язувати свої капшуки для того, щоб утримати інвеституру, яка тепер належала їм начебто по праву. Неспроможні домогтися скасування цієї повинності, вони в кінцевому підсумку домоглися, щоб її було значно полегшено. Певні рештки цього звичаю збереглися лише у випадку передачі майна колатеральним особам, чиї права на спадщину видавалися менш очевидними. А насамперед — унаслідок кампанії, яка розгорнулася, починаючи від дванадцятого сторіччя, — згори донизу суспільної піраміди — замість довільних виплат, сума яких визнача-/221/лася в кожному випадку як кому заманеться або в результаті напружених переговорів спробували запровадити регулярні тарифи, градація яких не могла бути змінена. Найкращим варіантом тут було, коли — як часто робили у Франції — за норму брали річний доход, який давала земля: така база оцінки дозволяла уникнути грошових коливань. Там же, де, натомість, сума збору встановлювалася для всіх у однаковій цифрі — найвідомішим прикладом тут є англійська «Велика хартія вольностей» — цей податок, у кінцевому підсумку, відбув той самий процес прогресивного зменшення, який від дванадцятого сторіччя й до новітніх часів став фатальною долею всіх кредитів, сума яких була зафіксована раз і назавжди.

Тим часом увага, яку приділяли правам цього виду, спричинилася до цілковитої зміни термінів проблеми успадкування. «Родовий поділ» хоч і дозволяв зберегти службу, зменшував прибутки від сплати відступного, яке він обмежував тими змінами, що відбувалися в межах старшої гілки, яка тільки й була безпосередньо пов’язана із сеньйором первісного феоду. Це було терпимо, поки служба цінувалася вище, аніж будь-що інше, проте стало нестерпним, відтоді як їй стали надавати значно менше ваги. Це, зрештою, призвело до того, що, на вимогу баронів Франції, перший закон стосовно феодів, ухвалений 1209 року одним із королів династії Капетінґів, який сам був найбільшим сеньйором у королівстві, а отже, охоче пішов їм назустріч, проголошував якраз скасування «родового поділу». Не було, звичайно, й мови про те, щоб узагалі заборонити подрібнення, воно вже міцно увійшло в звичай. Але віднині всі наділи мали залежати від найпершого сеньйора, без посередників. Хоча, якщо сказати правду, то «постанови» Філіпа-Авґуста дотримувалися не вельми. Ще раз давні традиції фамільного права увійшли в конфлікт із суто феодальними принципами: після того як вони спричинилися до подрібнення феодів, вони тепер намагалися перешкодити, аби наслідки цієї фрагментації не призвели до підриву родинної солідарності. Фактично родовий поділ якщо й зник, то це сталося дуже повільно. Радикальна зміна в ставленні до нього баронів Франції з дивовижною точністю позначає той момент, коли в нашій країні феод, який раніше був винагородою за збройну службу, впав до рівня орендного наділу, що передусім мав давати достатній прибуток 191.





V. ВІРНІСТЬ У КОМЕРЦІЇ


В часи перших Каролінґів думка про те, що васал міг привласнити феод, за власним бажанням, була подвійно абсурдною: бо це майно аж ніяк йому не належало, а до того ж, було йому довірене в обмін на виконання вузькоперсональних обов’язків. Проте, мірою того як первісна нетривкість концесії відчувалася дедалі менше, васали, під тиском безгрошів’я або скнарості, все більше схилялися до того, щоб розпоряджатися на свій смак тим, що вважали тепер своєю власністю. До цього їх заохочувала Церква, яка, зрештою, доклала в середні віки /222/ чимало зусиль, що виявилися досить-таки ефективними, аби порвати пута, як сеньйоріальні, так і фамільні, що ними старі права обплутали індивідуальну власність: адже милостиня майже перестала надходити, і пекельний вогонь, який вона мала гасити «наче водою», палахкотів невтримно й невблаганно; релігійним громадам, у кінцевому підсумку, загрожувала голодна смерть, якщо стільки сеньйорів, котрі не мали за душею нічого, крім феодів, і далі були б неспроможні відірвати щось від своїх статків на користь Бога та його святих. Фактично відчуження феоду відбувалося, залежно від конкретного випадку, в двох дуже різних формах.

Бувало так, що відчужувалася лише якась частина майна. Традиційні повинності, які колись накладалися на всю землю, тепер переносилися на ту частку, яка залишалася в руках васала. Крім як у гіпотетичних випадках конфіскації або позбавлення спадщини, що були все більш і більш винятковими, сеньйор, отже, начебто не втрачав нічого. Проте він мав підстави боятися, що феод, зменшившись у такий спосіб, буде недостатнім для того, аби утримувати підлеглого, спроможного виконувати свої обов’язки. Одне слово, часткове відчуження підпадало — разом, скажімо, зі звільненням від сплати оброку людей, які жили на землі, — під рубрику того, що французьке право називало «скороченням феоду»: під цим розумійте його знецінення. До нього, як і до скорочення взагалі, звичай ставився по-різному. В одних випадках він дозволяв його, за певних обмежень. У інших — до самого кінця вперто вимагав добути схвалення безпосереднього сеньйора або навіть різних сеньйорів, розташованих один над одним. Природно, що за цю згоду доводилося платити, й оскільки вона була джерелом прибутку, то майже не випадало чекати, що в ній буде відмовлено. Знову ж таки, гонитва за прибутком суперечила інтересам служби.

Інтегральне відчуження було ще більш суперечне духу близьких стосунків. І не те щоб сеньйорові загрожувала небезпека втрати службовця, адже обов’язки служби були прив’язані до землі. Але змінювався слуга. Парадокс, який виникав уже з визнання права спадковості, в такий спосіб доходив до своєї крайньої межі. Бо чи можна було сподіватися на вірність цілковитого незнайомця, якому васальна залежність, що її обов’язки він узяв на себе, дісталася лише завдяки тому, що в потрібний момент він опинився на потрібному місці з туго напханим капшуком, вірність, якої, при певному оптимізмі, можна було чекати від послідовних поколінь однієї родини? Насправді небезпека значно поменшувалася, якщо перед здійсненням оборудки запитували згоди в сеньйора. Довгий час так і було. Точніше кажучи, він спочатку реституював феод; і лише потім, якщо такою була його воля, він реінвестував нового васала, спершу прийнявши від нього присягу на вірність. Само собою зрозуміло, що майже завжди існувала попередня домовленість, за якою продавець або дарувальник міг віддати своє майно лише після того, як домагався від свого сеньйора, щоб той схвалив претендента на володіння феодом, з яким він уклав /223/ оборудку. В такому вигляді ця операція, безперечно, здійснювалася майже відтоді, як з’явилися феоди або «бенефіції». Як і у випадку з правом на успадкування, вирішальний поріг тут було перейдено тоді, коли сеньйор утратив — спочатку під тиском опінії, а потім права — спроможність відмовляти в новій інвеститурі.

Остережімося, проте, уявляти собі лінію цього розвитку суцільною, без розривів. Унаслідок анархії, яка панувала в десятому та одинадцятому сторіччях, права сеньйорів на феоди часто провалювалися в забуття. Протягом наступних сторіч їм щастило іноді їх поновлювати, як унаслідок прогресу юридичної логіки, так і під тиском деяких держав, зацікавлених у досконалій організації феодальних стосунків. Так було в Англії Плантаґенетів. А в одному пункті це підсилення давніх правил було майже універсальним. Те, що сеньйор може абсолютно не погодитися з передачею феоду церкві, визнавалося в тринадцятому сторіччі набагато більшим загалом і набагато категоричніше, ніж будь-коли в минулому. Ті зусилля, яких докладало духівництво, щоб вийти з рамок феодального суспільства, здавалося, виправдовували більш, ніж будь-коли, правило, яке посилалося на неспроможність кліриків нести збройну службу. Королі та князі були схильні його підтримувати і як засіб остороги проти привласнень, що загрожували стабільності в державі, і як засіб, що давав змогу стягувати більше податків для державної скарбниці.

Якщо не брати до уваги цього конкретного випадку, необхідність брати згоду сеньйора дуже швидко відбула процес узвичаєної деградації; вона була зрештою зведена до леґітимізації права на стягування податку за зміну користування. Правда, сеньйорові досить часто надавалося інше право: повернути феод собі при його переході за певне відшкодування тому, хто бажав придбати його. Таким чином, ослаблення сеньйоріального верховенства спричинило виникнення тієї самої інституції, що й занепад тиску родини: цей паралелізм вражав тим більше, що там, де зникало «право на повернення» (retrait) по лінії родинних зв’язків, як у Англії, так само не мало сили і «право на повернення» феодальної власності. А втім, ніщо краще, аніж цей останній привілей, визнаний за сеньйорами, не засвідчує, як міцно феод уже був заякорений у спадковому майні васала: адже щоб повернути собі майно, яке належало йому згідно з легальним правом, сеньйорові відтепер доводилося платити ту саму ціну, що й будь-якому іншому покупцеві. Фактично, принаймні від дванадцятого сторіччя, феоди продавалися й дарувалися майже вільно. Васальна вірність увійшла в світ комерції. Це аж ніяк її не зміцнило.












Розділ 5. КІЛЬКА ПАНІВ НАД ОДНІЄЮ ЛЮДИНОЮ




І. КІЛЬКА ПРИСЯГ НА ВІРНІСТЬ


«Самурай не підкоряється двом володарям» — ця максима стародавньої Японії, яку маршал Ноґі нагадав своєму імператорові, обґрунтовуючи своє небажання жити далі, виражає неуникний закон будь-якої системи вірностей, якщо вона хоче бути міцною. Таким було, в цьому не доводиться сумніватися, й правило франкської васальної залежності на початку її існування. Якщо каролінзькі капітулярії й не формулюють цього принципу в точних термінах, то, мабуть, тому, що він уявлявся їм цілком очевидним; усі їхні положення постулюють його. Васал міг змінити сеньйора лише в тому випадку, якщо персонаж, якому він дав присягу на вірність, погоджувався повернути йому її. Заприсягтись у вірності другому володарю, залишаючись людиною першого, категорично заборонялося. Під час кожного поділу імперії вживалися необхідні заходи, щоб уникнути будь-якого перебіжництва васалів. Пам’ять про цю первісну строгість зберігалася довго. Близько 1160 р. один чернець із Райхенау, записуючи правила військового статуту, який імператори його часу вимагали для своїх римських походів, надумав апокрифічно підписати цей документ шанованим ім’ям Карла Великого. «Якщо волею випадку, — писав він у термінах, що, на його думку, відповідали духу стародавніх звичаїв, — станеться так, що один і той самий рицар поставить себе в залежність від кількох сеньйорів, позаяк володітиме різними «бенефіціями», Бог цього не схвалить...» 191

А тим часом уже давно на ту пору, коли цей чернець писав свій апокриф, увійшло в звичай, що ті, хто входив до рицарського класу, служили як васали відразу двом, а то й кільком володарям. Найдавніший приклад із тих, відомості про які до нас дійшли, датується 895 роком і мав місце в Турені 193. В наступних сторіччях такі випадки занотовуються все частіше: вони стали явищем настільки звичайним, що в одинадцятому сторіччі один баварський поет, а наприкінці дванадцятого — один ломбардський юрист визнавали цю ситуацію за цілком нормальну. Кількість послідовно даних присяг на вірність іноді досягала великих цифр. У останні роки тринадцятого сторіччя один німецький барон визнавав себе феодальним підлеглим двадцятьох різних сеньйорів, другий — сорока трьох 194.

Про те, що така велика кількість залежностей була прямим запереченням тієї відданості всім тілом і душею, якої васальний контракт, /225/ у своїй первісній свіжості, вимагав від обіцянки, даної добровільно обраному володареві, найвдумливіші серед сучасників знали так само добре, як і ми. Час від часу той або той юрист, літописець або й сам король, як, наприклад, Людовік Святий, меланхолійно нагадують васалам про слова Христа: «Ніхто не повинен служити двом панам». Наприкінці одинадцятого сторіччя один добрий знавець канонічного права, єпископ їв де Шартр, дійшов висновку, що він повинен звільнити одного рицаря від присяги на вірність, за всією видимістю васальної, яку той дав Ґійомові Завойовнику; бо, сказав той прелат, «це зобов’язання суперечить тим, які цей чоловік дав раніше кільком легітимним сеньйорам, за правом свого народження, і від яких він одержав свої спадкові бенефіції». Дивує те, що це очевидне відхилення мало місце так рано й у такому масштабі.

Історики полюбляють складати за це відповідальність на звичку, яка виникла дуже рано, винагороджувати васалів феодами. Справді, не випадає сумніватися, що принада добрих земель під сонячним небом спокусила не одного воїна примножити кількість своїх присяг на вірність. Хіба ж не було, в часи Юґа Капета, що один прямий васал короля погодився надати підтримку одному графові лише за умови, що той, у свою чергу, візьме у свої долоні його стулені руки й проголосить його своєю людиною? «Це тому, — пояснив він, — що немає звичаю серед франків воювати інакше, як у присутності свого сеньйора або за його наказом». Привід був шляхетний і гарний. Але реальна дійсність була більш прозаїчною. Бо ми знаємо, що ціною за цю нову присягу було одне село в провінції Іль-де-Франс 195. Залишається, проте, пояснити, чому сеньйори з такою легкістю приймали, навіть заохочували, ці половини, третини або четвертини вірної служби і як васали змогли, без скандалу, давати стільки суперечних обіцянок. Чи треба буде, для більшої точності, нагадати читачеві про те, як на тому місці, де раніше був військовий феод, відбулася еволюція, що перетворила колишню персональну концесію на спадкове володіння та об’єкт комерції? І якщо, скажімо, рицар, який уже давши присягу своєму першому володареві, несподівано одержував у власність, через спадщину або купівлю, ще один феод, який був під опікою іншого сеньйора, то важко уявити собі, щоб він не погодився, як найчастіше бувало, віддати себе під нову протекцію, аніж відмовитися від такого щасливого побільшення свого статку.

Проте остережімося від хибних висновків. Подвійна клятва вірності як явище виникла тоді не внаслідок того, що феод став передаватися в спадок; найдавніші випадки цієї практики зафіксовані ще тоді, коли процес перетворення феодів на спадкові володіння лише зароджувався, Не могла вона бути необхідним наслідком цього процесу і з погляду логіки. Японія, яка ніколи не знала, крім як під знаком страхітливого клятворушництва, випадків, коли присягу давали не один раз, мала свої спадкові, навіть відчужувані феоди. Але оскільки кожен васал мав над собою лише одного сеньйора, перехід від покоління до покоління зводився лише до зафіксування зв’язку між тією /226/ або тією генерацією слуг і сучасною їм генерацією володарів. Якщо ж якась лінія уривалася, то перехід був дозволений лише у вузькому колі вірних людей, згуртованих навколо спільного володаря. То були дуже прості правила, друге з яких, до речі, часто накидалося, навіть у нашому середньовіччі, підлеглим нижчого суспільного стану — орендарям сільських сеньйорів. Ніщо не заважало сформулювати з них закон васальної опіки. Проте нікому, як здається, це не спало на думку. Правду кажучи, той факт, що одній людині було дозволено давати присягу на вірність відразу кільком сеньйорам, хоч і був, безперечно, однією з головних руйнівних течій, які підмивали васальне суспільство, він спочатку був лише одним із кількох симптомів майже природженої слабкості, притаманної — з причин, які ми далі збираємося дослідити — зв’язку, що на перший погляд був, здавалося, міцним і нерозривним.

В усі часи таке розмаїття зв’язків підлеглості призводило до багатьох незручностей. У моменти кризи ця дилема ставала надто гострою, щоб доктрина або звичаї могли уникнути необхідності пошукати на неї відповідь. Коли двоє з таких сеньйорів вирушали на війну, до кого з них мав приєднатися добрий васал? Залишитися вдома означало б лише подвоїти зраду. Отже, треба було робити вибір. Але як? Для цього була вироблена ціла казуїстика, на яку юристи не мали монополії. Вона знайшла також свій вираз, у формі дбайливо збалансованих застережень, у хартіях, завдяки яким щойно викладені на письмі правила ставали чинними, присяги на вірність стали даватися все частіше й усе більш охоче. Опінія, як здавалося, коливалася між трьома принциповими критеріями. По-перше, можна було розкласифікувати критерії згідно з календарними датами: давніша мала перевагу над більш недавньою; а бувало й так, що в самій формулі, де він визнавав над собою опіку нового сеньйора, васал окремо наголошував на своїй вірності попередньому володарю. А тим часом виникла нова ідея, яка у своїй наївній відвертості відкидає дуже яскраве світло на заднє тло стількох запевнень у відданості: більш шанованим із сеньйорів слід було вважати того, який дав найбагатший феод. Уже у 895 p., за трохи інших обставин, граф дю Манс, якого каноніки монастиря Сен-Мартен просили закликати до порядку одного з його васалів, відповів, що той персонаж був, передусім, васалом графа-абата Роберта, «позаяк він одержав від цього останнього більш важливий феод». Таким було, ще в кінці одинадцятого сторіччя, правило, якого дотримувались у випадку конфліктних ситуацій, спричинених тим, що одна людина давала кілька присяг на вірність, при графському дворі Каталонії 196. І нарешті було зроблено спробу перенести вузол суперечок на протилежний кінець мотузки й узяти за пробний камінь саму суть воєнних стосунків: у відношенні до сеньйора, який особисто брав участь у боротьбі, боронячи свою справу, обов’язок визнавався нагальнішим, аніж у відношенні до того, який волів розв’язувати свої проблеми лише руками «друзів». /227/

А втім, жодне з цих розв’язань не вичерпувало проблеми. Те, що чоловік був змушений воювати проти свого сеньйора, вже було погано; а чи можна було терпіти, якщо до того ж він користувався для цього ресурсами феодів, що були довірені йому із зовсім іншою метою? З цієї халепи спробували знайти вихід, дозволяючи сеньйорові тимчасово конфісковувати аж до того дня, коли настане мир, майно, колись віддане у феодальне користування васалові, який у даний момент легітимно порушував свою клятву вірності. Або приходили до ще парадоксальнішого рішення, зобов’язуючи васала, змушеного віддати свою особу на службу тому з двох супротивників, присяга на вірність якому важила в даній ситуації більше, набирати на тих своїх землях, які він одержав від другого супротивника військо, сформоване саме з його феодальних підданих, якщо він їх мав, для того щоб надати його в розпорядження свого другорядного пана. Таким чином, у продовження первісної конфліктної ситуації, слуга двох панів наражав себе на можливість зітнутися на полі битви зі своїми власними підданими.

Але на практиці всі ці тонкощі, які до того ж ускладнювалися постійними зусиллями примирити між собою різні системи, майже не давали інших результатів, крім як полишити на розсуд самого васала рішення, за яке нерідко довго з ним торгувалися. Коли в 1184 р. вибухнула війна між графствами Ено і Фландрія, сір д’Авен, васал двох баронів, відразу випросив, щоб двір першого з них ухвалив рішення, в якому були чітко сформульовані його зобов’язання щодо нього. Після чого з усім своїм військом перейшов до фламандців. Таку плинну вірність чи ще можна було вважати вірністю?





II. ВЕЛИЧ І ЗАНЕПАД АБСОЛЮТНОЇ ПРИСЯГИ НА ВІРНІСТЬ


А тим часом у цьому суспільстві, яке ані в державі, ані навіть у родині не знаходило міцного цементу, потреба міцно прив’язати підлеглих до їхнього володаря була такою нагальною, що, позаяк звичайна клятва на вірність зазнала сумної невдачі, не змігши виконати свою місію, було зроблено спробу створити, понад нею, певний різновид «найвищої присяги». Це була так звана «абсолютна» (lige) присяга на вірність.

Попри деякі фонетичні труднощі, які були спільними в середні віки для багатьох термінів права, — мабуть, тому що, будучи водночас науковими й популярними, вони постійно переходили з одного мовного регістру в другий, — майже немає підстав сумніватися, що цей славнозвісний прикметник lige походив від франкської вокабули, відповідником якої в сучасній німецькій мові є ledig: вільний, чистий. Уже райнські писарі, котрі в тринадцятому сторіччі переклали homme lige як ledichman, відчули цей паралелізм. А втім, хоч би як розв’язувалася ця проблема походження, — в кінцевому підсумку другорядна — сам смисл цього епітета, такий, яким його сприймала середньо-/228/вічна французька мова, не має в собі нічого темного. Райнські нотарі, знову ж таки, зрозуміли його правильно, коли, цього разу латиною, витлумачили його як absolutus. Навіть сьогодні слово «абсолютний» є найменш неточним перекладом. Про келію, в якій оселяли кліриків, у їхніх церквах, казали, наприклад, що вона має бути «персональною і lige» (personnele et lige), але частіше цим словом кваліфікували застосування права. На ринку Осера гирю, яка була монополією графа, називали «lige графа» (lige du compte). Звільнена смертю з-під будь-якої опіки чоловіка, вдова поширювала на власне майно своє «lige вдівство» (lige viduité). В Ено земля, яка безпосередньо використовувалася сеньйором, у протилежність наділам, відданим у оренду, називалася його «liges землями» (liges terres). Два монастирі в Іль-де-Франсі поділили між собою маєтність, доти неподільну? Кожна половина віднині переходить у ligesse святої обителі, яка віднині буде її єдиним власником. Не виражалися по-іншому й тоді, коли ця виключна влада поширювалася не на речі, а на людей. Не маючи над собою іншого каноніка, крім як свого архиєпископа, абат Моріньї проголосив себе « lige монсеньйора Санського». В багатьох регіонах кріпак, прив’язаний до свого пана найсуворішими узами залежності, які тільки могли бути, називався його «lige людиною» (homme lige) (в Германії іноді вживали, в цьому самому значенні, ledig191. Отож було цілком природним, коли серед присяг, що їх один васал дав різним сеньйорам, намагалися виділити одну, ознакою якої була начебто вірність настільки «абсолютна», що вивищувала б її над усіма іншими обіцянками й у таких випадках говорили про «абсолютні (liges) присяги на вірність», про «абсолютних (liges) сеньйорів», а також — із тією подиву гідною зневагою до двозначності, яку ми вже зустрічали — про «абсолютних (liges) людей», тобто васалів, які не були закріпачені.

Цей розвиток починався із зобов’язань, які досі не мають конкретної термінології: сеньйор, приймаючи від васала присягу на вірність, просто примушував його заприсягтися, що він віддаватиме укладеній у цей спосіб угоді перевагу перед усіма іншими своїми обов’язками. Але за винятком кількох регіонів, куди словник абсолютності (ligesse) проник досить пізно, ця фаза анонімного розвитку губиться для нас у тумані часів, коли навіть найсвятіші обіцянки не знаходили свого виразу на письмі. Бо на дуже великих територіях вихід на сцену назви «абсолютна вірність» відбувся майже відразу після розповсюдження звички давати присягу на вірність водночас кільком володарям. Переглядаючи тексти, ми знаходимо, що присяги на вірність, кваліфіковані в такий спосіб, починають даватися в Анжу десь у 1046 р. або близько того, трохи пізніше — в Намюрі, а потім, починаючи з другої половини сторіччя — в Нормандії, Пікардії і в графстві Бурґундському. В 1095 р. ця практика вже достатньо поширилася, щоб привернути увагу Клермонського собору. Десь у той же таки момент вони з’являються, під іншою етикеткою, у графстві Барселонському: замість «людина абсолютна» (homme lige), каталонці казали, чистою /229/ романською мовою, «людина тверда» (soliu). З кінця дванадцятого сторіччя» ця інституція поширилася на всі ті регіони, де її могли сприйняти. Принаймні тією мірою, в якій слово «абсолютний» (lige) відповідало живій реальності. Пізніше його первісний смисл, як ми побачимо, значно послабився, і його застосування стало, в канцеляріях, майже предметом моди. Якщо ми переглянемо документи за період приблизно до 1250 p., то мала, попри всю розмитість її контурів, спричинену неповнотою даних, показує, проте, досить ясну картину. Разом із Каталонією — такою собі колоніальною прикордонною областю, сильно феодалізованою, — Ґаллія, між Маасом і Луарою, та Бурґундія були справжньою батьківщиною цієї нової форми, в якій давали присягу на вірність. Звідти вона емігрувала у феодальні країни свого імпорту: Англію, норманську Італію, Сирію. Навколо її первісного вогнища її застосування розповсюдилося на південь, аж до Ланґедоку, але досить спорадично, як здається; на північний схід, аж до долини Райну. Ні зарайнська Германія, ні Північна Італія, де ломбардська «Книга феодів» дає класифікацію, організовану згідно з датами, ніколи не знали її в її справжній силі. Ця друга хвиля васальної залежності — хвиля підсилення, наважуся я сказати — прийшла з тих самих країн, що й перша. Але вона не докотилася так далеко.

«Хоч би якою була кількість сеньйорів, що їх визнає над собою людина, — говориться десь близько 1115 р. в одному англо-норманському збірнику звичаєвого права, — вона найбільше винна тому, до якого її прив’язує абсолютна присяга на вірність». І трохи нижче: «Треба виконувати обов’язки щодо всіх сеньйорів, яким ти дав присягу, захищаючи передусім того, що йому ти присягнув раніше. Проте найсильніша присяга належить тому, з яким ти пов’язаний абсолютним зв’язком». Те саме знаходимо в Каталонії, у «Звичаях» графського суду: «Сеньйор людини soliu користується її допомогою задля всіх і проти всіх; ніхто не повинен користуватися нею проти нього» 198. Отже абсолютна присяга на вірність вивищується над усіма іншими, незалежно від дати. Вона не підвладна жодній класифікації. В усіх відношеннях, цей «чистий» зв’язок відновлював, у всій їхній цілісності, стосунки первісної спорідненості між людьми. Васала вбито? Серед усіх його сеньйорів саме «абсолютний сір» має право взяти плату за кров, якщо до цього дійде. Стали збирати, за Філіпа Авґуста, десятину на хрестовий похід? Кожен сеньйор мав право одержати свою частку з феодів, розданих у користування васалам; але сеньйор абсолютний стягував спеціальний податок на нерухомість, яка в середні віки вважалася майном, особливо близьким до людини. В цікавому аналізі васальних стосунків, який зробив знавець канонічного права Ґійом Дюран незабаром по смерті Людовіка Святого, слушно наголошується на цьому «принципово особистому» характері абсолютної присяги на вірність. Саме вона мала свідчити про повернення до живого джерела франкської системи опіки.

Але якраз тому, що абсолютна присяга на вірність була лише воскреслим варіантом первісної клятви на вірність, вона не могла не бу-/230/ти підвладною, у свою чергу, тим самим причинам занепаду. Вона мала стати їхньою жертвою тим більш легко, оскільки ніщо, окрім мало значущих відмінностей у словах, усних або написаних, не відрізняло її від звичайної присяги на вірність, модифікації та ритуали якої вона точно відтворювала. Виглядало так, ніби після дев’ятого сторіччя люди раптом утратили спроможність винаходити новий символізм. Чимало тих, хто дав абсолютну присягу, дуже рано одержали інвеститури земель, владних посад, замків. То чи можна було позбавити цієї винагороди або цих узвичаєних інструментів могутності своїх підлеглих, на чию вірність сеньйор передусім міг покластися? Тож володіння феодом і в цьому випадку призводило до своїх звичайних наслідків: підлеглий віддалявся від свого володаря; обов’язки все більше відокремлювалися від особи й переносилися на землю, так що зрештою стали говорити про «абсолютний феод»; абсолютна васальна залежність ставала спадковою і, що навіть гірше, об’єктом комерції. Накопичення підлеглостей, ця справжня проказа васальної служби, у свою чергу виявляла свою руйнівну дію. Абсолютна феодальна залежність теж виникла передусім у інтересах військової служби. Але в останні роки одинадцятого сторіччя барселонські «Звичаї» передбачають тривожний виняток. «Ніхто, — говорять вони, — не може стати soliu більш як одного сеньйора, окрім тих випадків, коли йому дасть на це дозвіл той, кому він приніс цю присягу вперше». Ще через століття цей етап був уже майже всюди пройдений. Тепер стало звичним явищем, коли одна людина визнавала над собою двох або й більше абсолютних сеньйорів. Обіцянкам, що були оздоблені цією етикеткою, і далі віддавалася перевага. Але тепер виникла необхідність уже між ними встановлювати якісь градації вищості за допомогою тих самих засобів, украй непевних, які вже застосовувалися, щоб упорядкувати випадки простої васальної присяги. Принаймні в теорії. На практиці знову ж таки широко відчинилися двері для порушення вірності, що були в цій ситуації майже неминучими. Отже, було тільки надбудовано другий поверх васальної залежності. Нічого більше.

А проте й сама ця ієрархізація незабаром перетворилася на фігуру пустого архаїзму. Бо абсолютна присяга на вірність мала тенденцію стати майже узвичаєною назвою для будь-якої васальної присяги. Уявляли собі, що існують дві модальності васального зв’язку: одна — сильніша. Друга — слабша. Який сеньйор був настільки скромним, щоб задовольнитися другою? Близько 1260 р. із сорока восьми васалів графства Форез, у Роанне, щонайбільше четверо склали присягу просту . Коли це зобов’язання було винятковим, воно, можливо, й мало якусь ефективність; але, ставши банальним, воно втратило будь-який специфічний зміст. У цьому плані особливо промовистим є випадок Капетінґів. Переконавши найбільших баронів королівства, щоб вони визнали себе їхніми абсолютними васалами, чи домоглися вони чогось більшого від цих територіальних володарів, чиє становище було несумісним із вірним виконанням обов’язків збройного васала, аніж /231/ надто легкої згоди з неминуче пустою формулою? Це було тільки поновлення, на другому ступені, ілюзії Каролінґів, які вірили, що, засновуючи ритуал простої васальної присяги, вони доб’ються непохитної вірності від своїх підданих.

Проте, у двох суспільствах, куди феодальні стосунки було імпортовано, в англо-норманській державі, після завоювання, та в Єрусалимському королівстві, еволюція пішла трохи іншим шляхом, під тиском краще озброєних монархій. Вважаючи, що тільки «абсолютна» присяга на вірність, тобто та, що стоїть над усіма іншими, є тією присягою, яку мають давати їм, королі від самого початку доклали зусиль — і не без успіху — щоб заволодіти монополією на присягу, кваліфіковану в такий спосіб. Але вони не стали обмежувати її колом своїх власних васалів. Кожен їхній підданий, навіть якщо він не одержував землю безпосередньо від Корони, мусив визнавати свою залежність від верховної влади. Таким чином, у цих країнах поступово призвичаїлися застосовувати назву «абсолютна» лише до вірності, часто підкріплюваної проголошенням присяги, яка вимагалася, у відношенні до суверена, від усього загалу вільних людей, хоч би яке місце вони посідали у феодальній ієрархії. Отже, поняття цієї «абсолютної» відданості зберегло якусь частку від свого первісного значення лише там, де воно було відокремлене від системи васальних ритуалів, щоб сприяти як акт підлеглості, закріплений у публічному праві, перегрупуванню сил у рамках держави. Що ж до давнього персонального зв’язку, враженого хворобою фатального занепаду, то неефективність цих ліків була очевидною.












Розділ 6. ВАСАЛ І СЕНЬЙОР




І. ДОПОМОГА І ЗАХИСТ


«Служити» або, як ще казали, «допомагати» — «захищати»; в таких дуже простих термінах стародавні тексти підсумовують взаємні обов’язки озброєного прихильника та його володаря. Зв’язок ніколи не відчувався таким сильним, як у ті часи, коли його наслідки визначалися в таких найтуманніших, а отже, в надзвичайно містких термінах. Хіба визначити не завжди означає обмежити? Було, проте, фатально неминучим, що все сильніше й сильніше відчувалася потреба уточнити юридичні наслідки договору, скріпленого васальною присягою на вірність. Зокрема в тому, що стосувалося обов’язків підлеглого. Як тільки васальна залежність вийшла з вузького кола домашньої служби, певно, не було такого васала, який би не вважав образливим для своєї гідності, коли б йому напрямки заявили, як це робилося в давні часи, що він повинен «служити сеньйорові в усіх його потребах, виконувати кожен його наказ» 200. Та й чи можна було сподіватися від людей, які тепер, оселившись на своїх феодах, жили далеко від хазяїна, що вони завжди будуть у його розпорядженні?

В роботі з уточнення цих обов’язків, яка потроху посувалася вперед, професійні юристи відіграли досить запізнілу й загалом не дуже ефективну роль. Звичайно ж, ми бачимо, як близько 1020 р. єпископ Фуберт із Шартра, якого канонічне право привчило до юридичної рефлексії, спробував проаналізувати феодальну присягу на вірність та її наслідки. Але, будучи цікавою як симптом проникнення наукового права у сферу, яка доти була йому чужою, ця спроба аж ніяк не змогла піднятися над рівнем досить пустої схоластики. Вирішальна дія тут, як і деінде, належала звичаю, що живився прецедентами й усе більше кристалізувався юриспруденцією двору, де перебувало чимало васалів. Потім сформувалася звичка все частіше й частіше заносити ці умови, колись суто традиційні, в текст самої угоди. На відміну від ритуалу присяги на вірність, де обмежувалися кількома словами, словесна присяга, яку можна було подовжувати скільки завгодно, надавалася до їхнього детального переліку. Таким чином, ретельно деталізований договір прийшов на зміну цілковитій покорі й відданості. З надмірної остороги, яка багато говорить про ослаблення зв’язку, сеньйор вимагав від васала, щоб той не тільки дав обіцянку допомагати йому. Він мусив також узяти на себе зобов’язання не завдавати йому шкоди. У Фландрії, від початку дванадцятого сторіччя, ці суто /233/ неґативні пункти договору набули такої значущості, що було визнано за доцільне укладати окремий акт «безпеки», який зачитувався після ритуалу присяги й, мабуть, сеньйорові надавалося право вимагати певних ґарантій проти його порушення. Само собою зрозуміло, що позитивні зобов’язання все ж таки важили більше.

Найпершим обов’язком васала було, за визначенням, надавати допомогу своєму сеньйорові під час війни. Він повинен був служити йому і словом, і ділом, насамперед і передусім служити персонально, з’являючись на його перший поклик верхи на коні й у повному спорядженні. Проте рідко бувало так, щоб він з’являвся сам-один. Окрім того, що його васали, якщо він їх мав, природно, гуртувалися під його прапором, його комфорт, його престиж і сам звичай, зрештою, вимагали, щоб його супроводжували принаймні один або два щитоносці. Проте піхотинців у його збройному почті, як правило, не було. Вважалося, що з них мало користі в битві, а труднощі прогодування великих людських мас були надто значними, щоб головнокомандувач армії міг задовольнитися пішими селянами, яких він міг набрати на своїх власних землях або на землях церков, заступником яких він офіційно вважався. Нерідко васала також зобов’язували тримати збройну залогу в сеньйоріальному замку, іноді лише на час війни, а іноді — бо фортецю не слід було залишати без охорони — в будь-який час, по черзі з іншими васалами. А якщо він мав свою власну фортецю? Він повинен був відчинити її браму перед своїм сеньйором.

Помалу-малу відмінності в ранзі та могутності, формування традицій, що неминуче розходилися, окремі конкретні угоди та навіть усілякі зловживання, що переходили в традиції, вносили в ці зобов’язання незліченні варіанти. І майже завжди, в кінцевому підсумку, це робилося для того, щоб полегшити їхній тягар.

Вельми поважна проблема виникла з ієрархізації васальних стосунків. Будучи водночас підданим і володарем, не один васал, у свою чергу, мав своїх власних васалів. Здавалося б, що обов’язок, який велів йому допомагати сеньйорові всіма своїми силами, мав зробити законом для нього з’являтися в сеньйоріальне військо в оточенні всіх людей, від нього залежних. Звичай, проте, дуже рано надав йому дозвіл приводити із собою лише певну кількість слуг, наперед визначену для всіх таких випадків і набагато меншу, аніж число тих, кого він міг мобілізувати для своєї власної війни. Ось, наприклад, єпископ із Байо. Йому збройно служили більш як сто рицарів. Але в його обов’язки входило надавати лише двадцять воїнів дюкові, своєму безпосередньому сеньйорові. Гірше того: якщо військо скликав король, чиїм феодом вважалася Нормандія, й у зв’язку з цим дюк звертався за допомогою до прелата, кількість воїнів, яких останній повинен послати в цей найвищий ешелон війська, зменшується до десятьох. Таке послаблення, знизу догори, військового обов’язку — проти якого монархія Плантаґенетів у дванадцятому сторіччі намагалася, без особливого успіху, боротися — стало, в цьому не доводиться /234/ сумніватись, однією з головних причин кінечної неефективності васальної системи як засобу оборони або завоювань у руках державної влади 201.

Передусім васали, великі й малі, прагнули, щоб їх не безконечно довго затримували на службі. Але ні традиції Каролінзької держави, ні первісний звичай васальної залежності не давали прямих прецедентів для того, щоб якось обмежити її термін: коли підданий був домашнім воїном, він мусив залишатися при зброї доти, доки його присутність, на думку його короля або сеньйора, була необхідною. Натомість, стародавнє германське право широко застосовувало поняття типового терміну, який дорівнював сорока дням або, як воліли висловлюватися в давнину, сорока ночам. Воно не регулювало лише численні акти процедури. Військове законодавство франків запозичило його, в свою чергу, щоб обмежити час на відпочинок, на який рекрути мали право, між двома призовами. Ця традиційна цифра, яка природно спадала на думку, позначила, з кінця одинадцятого сторіччя, узвичаєну норму обов’язку, накладеного на васалів. Після того як спливав цей термін, вони були вільні повернутися до себе, здебільшого на весь рік. Безперечно, бувало й так — і досить часто, — що вони затримувалися у війську надовше. Деякі звичаї намагалися навіть перетворити таке продовження на обов’язок. Але тільки коштом сеньйора, який мусив давати цим своїм підлеглим платню. Колись бувши винагородою збройного сателіта, тепер феод став так погано виконувати свою місію, що доводилося доповнювати його іншими видами оплати.

Але не тільки на битву сеньйор скликав своїх васалів. У часи миру він формував із них свій «двір», який у більш або менш регулярні дати, що, як правило, збігалися з головними літургічними святами, він скликав із великою помпою. То був, по черзі, або суд, або така собі рада, питатися думки якої тогочасна мораль зобов’язувала сеньйора за всіх поважних обставин, а іноді просто врочистий почет. З’являтися на люди в оточенні великої кількості підлеглих, чимало з яких і самі належали до досить високого рангу, публічно приймати всі ті вияви пошани, — посади стайничого, виночерпія, — яким епоха, така чутлива до всього видимого, надавала високого символічного значення: чи могло бути, для володаря, більш ефектне виявлення його престижу чи більш витончений засіб милуватися ним?

Епічні поеми, які були однією зі звичайних окрас цих «багатолюдних, чудових і щедрих дворів», наївно перебільшували їхній блиск. Навіть ті з них, де королі з’являлися згідно з ритуалом із короною на голові, зображувалися на цих картинах занадто розкішно. Тим більше це стосується тих скромних зібрань, на яких верховодили малі або середні барони. Що саме на цих сходинах вирішувалося багато справ; що найблискучіші з них надавали всьому оточенню церемоніального характеру й приваблювали, крім нормальної для них публіки, змішаний люд авантюристів, скоморохів, навіть кишенькових злодіїв; що сеньйор мусив, з огляду як на звичай, так і на свій добре зрозумілий /235/ інтерес, дарувати там своїм людям коней, зброю, одяг, які були водночас запорукою їхньої вірності й знаком їхньої залежності; і що нарешті, присутність там васалів — причому кожен мусив, як приписував абат де Сен-Рік’єр, приходити «одягненим відповідно до своїх статків і своєї могутності» — ніколи не переставала суворо від них вимагатися: щодо всього цього найповажніші тексти не дають нам жодних підстав сумніватися. Граф повинен, повідомляють нам «Звичаї Барселони», коли він збирає свій двір, «чинити правосуддя... надавати допомогу пригнобленим...перед трапезою оголошувати про неї звуком сурми, щоб люди шляхетні й нешляхетні могли взяти в ній участь; роздавати своїм маґнатам плащі; збирати військо, яке піде пустошити землі Іспанії; висвячувати нових рицарів». На нижчому щаблі суспільної ієрархії один дрібний пікардійський рицар, даючи в 1210 р. васальну присягу на абсолютну вірність відамові Ам’єнському, обіцяв йому, за одним подихом, надавати військову допомогу протягом шістьох тижнів, а також «приходити, коли мене покличуть на свята, які влаштовуватиме згадуваний вище відам, і залишатися там за свій кошт, зі своєю дружиною, протягом тижня» 202.

Цей останній приклад, разом із багатьма іншими, показує, як разом із військовою службою була поступово регламентована й обмежена служба придворна. Проте це не означає, що ставлення васалів до цих своїх двох обов’язків було в усьому однаковим. Служба у війську була тільки нелегким обов’язком. Присутність при дворі, натомість, обіцяла багато вигод: щедрість сеньйора, дармовий стіл, можливість у такий спосіб наблизитися до влади. Отож васали тут менше старалися, щоб її уникнути. До самого кінця феодальної ери ці асамблеї, врівноважуючи певною мірою віддаленість, породжувану практикою від’їзду на феод, сприяли підтриманню між сеньйором та його людьми персонального контакту, без якого неможливі близькі стосунки між людьми.

Присяга на вірність, дана васалом, накладала на нього обов’язок «допомагати» своєму сеньйорові в усіх випадках життя. Служити йому своїм мечем і своєю порадою — це розумілося само собою. Але додавався тут іще один момент — своїм гаманцем також. Жодна інституція так переконливо не свідчить про глибоку єдність системи залежностей, на якій було побудоване феодальне суспільство, як ця інституція підтримки грішми. Кріпак; так званий «вільний» орендар панського маєтку; підданий королівства; і, нарешті, васал; кожен із них мав за обов’язок виручати свого пана або володаря грішми в разі його потреби. Але чи існує більше зло, аніж зло грошей? Назви цієї контрибуції, яку сеньйор, у разі потреби, мав право збирати зі своїх людей, принаймні у сфері французького феодального права, були на всіх щаблях суспільної драбини однакові. Казали просто «допомога» (aide); a ще вживали «відріз» (taille), слово, утворене від дієслова «відрізати» (tailler), тобто відтяти шмат від чийогось статку (образно: стягти з нього певний податок) 203. Природно, що попри всю подібність принципу історія цього обов’язку в різних суспільних середо-/236/вищах, які мали до неї стосунок, розвивалася в дуже різних напрямках. Поки що в даному контексті нас цікавить лише «відріз» васалів.

На самому початку ми бачимо просту практику подарунків, випадкових і більш або менш добровільних. Германія та ломбардська Італія, здається, ніколи не пішли далі цього етапу. Один вельми значущий уривок із «Дзеркала саксів» виводить на сцену васала, який «служить сеньйорові своїми дарунками». В цій країні васальний зв’язок не був достатньо міцним, аби після того як головні обов’язки були належним чином виконані, сеньйор, потребуючи додаткових послуг, міг би наказувати замість просити. Зовсім інакше було в зонах французького впливу. Там у останні роки одинадцятого і в перші роки дванадцятого сторіччя — тобто приблизно тоді ж таки, коли в іншому суспільному прошарку поширився звичай стягувати «відріз» із простолюду; або, загальніше, коли грошовий обіг повсюди став інтенсивнішим і як наслідок нагальнішими стали потреби володарів і менш обмеженими можливості тих, хто мав давати — звичай розвивався в напрямку зробити виплати обов’язковими, а, в компенсацію, зафіксувати ті випадки, в яких вони мали стягуватися. Так, у 1111 р. над анжуйським феодом висіли вже чотири прямі «відрізи»: на викуп сеньйора, якщо він потрапив у полон; коли його старший син висвячуватиметься в рицарі; коли його старша дочка виходитиме заміж; коли йому самому потрібні будуть гроші на купівлю [землі]» 204. Останній випадок, який можна було трактувати надто довільно, досить швидко зник із більшості звичаїв. Натомість три перші були визнані майже всюди. Іноді до них додавалися й інші: серед них можна назвати допомогу на хрестовий похід або ті гроші, які сеньйор вимагав зі своїх підлеглих, коли його зверхники накладали «відріз» на нього самого. Таким чином, елемент грошей, який ми вже бачили у формі «залишку» (relief), поступово проникав у давні стосунки, що складалися з дотримання вірності та з певних дій.

Він мусив туди проникнути ще й під іншим кутом. Іноді виникали обставини, за яких васал не міг відбути свою військову службу. Тоді сеньйор накладав на нього штраф або вимагав відшкодування; а бувало, васал сам пропонував такий вихід заздалегідь. Таку виплату називали «службою» (service), згідно з поширеним у середньовічних мовах звичаєм, коли компенсаційній виплаті часто давали ту саму назву, яку носив обов’язок, що за нього сплачували відшкодування. У Франції казали «відріз на військо» (taille de l’ost). Сказати правду, практика цих розрахунків за допомогою грошей набула поширення лише в стосунку до двох категорій феодів: тих, які потрапили в користування релігійних спільнот, неспроможних нести військову службу; й тих, які безпосередньо залежали від великих монархій, які вміли обернути на вигоду своєї податкової системи навіть вади системи рекрутського набору васалів. Що ж до більшості феодальних володінь, то військовий обов’язок, починаючи з тринадцятого сторіччя, просто ставав усе менш і менш примусовим, без окладення його податком /237/ відшкодування. Навіть грошова допомога часто виходила зі звичаю. Феод перестав постачати добрих слуг, але й не перетворився через це на плідне джерело прибутків.

Від сеньйора звичай, як правило, не вимагав ніякого усного чи письмового зобов’язання, що було б відповіддю на присягу васала. Ці обіцянки стали давати значно пізніше, й вони завжди були винятком із загального правила. Певно, не було можливості визначити зобов’язання володаря так само детально, як обов’язки підлеглого. Адже, зрештою, обов’язок протекції значно менше надавався до точного визначення, аніж служба. «Проти всякого створіння, яке живе чи помирає», сеньйор обіцяв захищати свою людину. Насамперед і передусім — її тіло. Її майно теж і, зокрема, її феоди. Цей захисник, як ми побачимо, згодом перетворився й на суддю, передбачалося, що він чинитиме справедливе й швидке правосуддя. Додайте сюди ті вигоди, непередбачувані, а проте неоціненні, які давала в суспільстві, де панувала анархія, опіка людини могутньої. Нехтувати всі ці переваги аж ніяк не випадало. Але від цього не стає менш очевидним той факт, що, в кінцевому підсумку, васал, безперечно, мусив віддавати значно більше, аніж одержував. Будучи винагородою за службу, феод спочатку відновлював рівновагу. Але в кінцевому підсумку, коли він перетворився практично на спадкову власність і його первісна функція провалилася в забуття, нерівність обов’язків стала більше впадати в око; а отже, тим сильнішим було бажання полегшити цей тягар у тих, кому його доводилося нести.





II. ВАСАЛЬНІ СТОСУНКИ ЗАМІСТЬ СТОСУНКІВ РОДИННИХ


Проте якщо ми обмежимося цим балансом обов’язків та вигод, ми одержимо навдивовижу безкровний образ цього зв’язку, дуже глибокого за своєю природою. Ці стосунки персональної залежності увійшли в історію як такий собі замінник родинної солідарності, що стала не досить ефективною, або доповнення до неї. Той, хто не мав над собою сеньйора, у випадку, якщо його рідня відмовлялася взяти на себе відповідальність за його долю, був поза законом згідно з англосаксонським правом десятого сторіччя 205. Васал у відношенні до сеньйора, сеньйор у відношенні до васала тривалий час були ніби ще одним додатковим родичем, який самохіть брав на себе обов’язки, схожі на ті, які його прив’язували до кревних родичів. «Коли якийсь палій, — говорить у одному зі своїх законодавчих актів Фрідріх Барбаросса, — попросить надати йому притулок у замку, — господар фортеці повинен, якщо він не хоче, аби його визнали спільником злочину, передати втікача в руки правосуддя «проте лише за умови, що той не є його сеньйором, васалом або родичем». І аж ніяк не випадково, що стародавній нормандський збірник звичаєвого права, говорячи про вбивство сеньйором васала або сеньйора васалом, заносив ці злочини до тієї самої категорії, до якої включав найжахливіші вбивства, /238/ здійснені в лоні власної родини. З цього майже сімейного характеру васальної залежності мали випливати як у юридичних правилах, так і в звичаях кілька тривалих характеристик.

Найпершим обов’язком родича була помста. Те саме стосувалося й людини, яка проголосила або одержала присягу на вірність. Хіба стародавня германська ґлоса не перекладала наївно латинське слово ultor (месник) стародавнім верхньогерманським mundporo (патрон, хазяїн)? 206 Ця рівність у покликанні між ріднею і васальною залежністю визнавалася не тільки за обставин кревної помсти, а й у суді. Той, хто не був особисто присутній при злочині, говориться в англійському збірнику звичаєвого права, не може висунути звинувачення в убивстві, за винятком тих випадків, коли він доводиться вбитому родичем, є його сеньйором або людиною, яка склала йому присягу на вірність. Передбачалося, що обов’язки сеньйора в стосунку до його васала мають однакову силу з обов’язками васала до його сеньйора. Проте різниця в ступені цих почуттів мала місце, в цілковитій відповідності з духом цього зв’язку підлеглості. Якщо вірити поемі «Беовулф», бойові товариші вбитого вождя мали право на свою частку у виплаті за кров. У норманській Англії цього вже не було. Сеньйор мав право на свою частку в компенсації, яка сплачувалася за смерть його васала, васал такого права вже не мав. Втрата слуги оплачувалася; втрата володаря — ні.

Син рицаря дуже рідко виховувався в батьківському домі. Традиція, що шанувалася доти, доки звичаї феодальної ери мали бодай якусь силу, вимагала, щоб батько довіряв його, ще в дитячому віці, своєму сеньйорові або одному зі своїх сеньйорів. Перебуваючи біля цього володаря, хлопець виконував обов’язки пажа й удосконалював свої здібності в мистецтві ловів та війни, а згодом — і в придворних манерах. Таким був, в історії, молодий Арнуль де Ґінес на службі у графа Філіпа Фландрського, а в леґенді — малий Ґарньє де Нантей, який так добре служив Кардові Великому:


Коли король вирушає в ліс, хлопець від нього не відстає,

То несе його лук, то тримається за його стремено.

Король їде на річку? Ґарньє теж із ним.

Іноді він несе яструба або сокола, які полюють на журавлів.

А як король засинає, Ґарньє стоїть біля його узголів’я

І, щоб його розважити, співає йому та грає.


Інші суспільства середньовічної Європи вдавалися до аналогічних заходів, метою яких було оживити для молодих зв’язок, який постійна віддаленість загрожувала ослабити. Але fosterage в Ірландії, здається, мав своїм результатом лише зміцнення зв’язку дитини з кланом матері, а іноді ще сприяв підвищенню педагогічного престижу корпорації вчених священнослужителів. У скандинавів був звичай, що накладав на васалів обов’язок виховувати юне покоління свого володаря: цей звичай був до такої міри розвинений, що коли Гаральд Норвезький захотів продемонструвати перед усіма, що король Англії Етелстан, як він вважав, є його підданим, він не знайшов для цього /239/ ліпшого засобу, розповідає саґа, як несподівано посадити свого сина на коліна цьому названому батькові всупереч його волі. Своєрідність феодального світу полягає в тому, що він зумів досконало організувати стосунки між нижніми та верхніми щаблями суспільної драбини. Обов’язки поваги та вдячності, набуті в цей спосіб, були дуже міцними. Протягом усього свого життя колишній хлопець мав спогадувати, що він був «годованцем» сеньйора — це слово (nourri), як і те, що воно позначає, походить із Ґаллії, з її франкської епохи, і його можна знайти ще під пером Комміна 207. Безперечно, що тут, як і скрізь, реальність часто спростовує правила честі. А проте як можна сумніватися в ефективності звичаю, який — разом із тим, що він віддавав у руки сеньйора неоціненного заручника — воскрешав для кожного покоління васалів бодай щось від того існування в затінку володаря, в якому первісна васальна залежність, безперечно, й набула своєї людської цінності.

В суспільстві, в якому індивід важив так мало, шлюб, що, як ми вже знаємо, приводив у дію стільки інтересів, просто не міг бути актом персональної волі. Рішення, передусім, залежало від батька. «Він хоче, щоб за його життя син узяв собі жінку; для цього він купує дочку вельможі», — так висловлюється без викрутасів давня «Поема про святого Олексія». Іноді разом із батьком, але частіше там, де його вже не було, у справу втручалися й інші родичі. А також і сеньйор, якщо сирота народився в його васала. І навіть, якщо йшлося про сеньйора, його васали. Правда, в цьому останньому випадку правило ніколи не переступало межу звичайної благопристойності; за всіх поважних обставин барон був зобов’язаний радитися зі своїми васалами; в цьому — теж, як і в інших. І навпаки, права сеньйора у відношенні до васала були окреслені набагато точніше. Традиція живилася з найдавніших джерел васальної залежності. «Якщо приватний солдат (buccellarius) залишає по собі одну дочку, — проголошує в п’ятому сторіччі один вестґотський закон, — ми хочемо, щоб вона жила під протекцією патрона, який повинен знайти їй чоловіка, що був би їй рівнею за своїм суспільним становищем. Проте якщо вона сама обере собі подружню пару, вона повинна буде повернути цьому останньому всі ті подарунки, які її батько одержав від нього 208. Спадковість феодів — до речі, вже присутня в цьому тексті, хоч у своїй рудиментарній формі — надавала сеньйорам ще один дуже могутній мотив, щоб наглядати за шлюбами, які, коли земля переходила в жіночі руки, могли призвести до того, що в давно знайомій їм родині раптом з’являвся абсолютний незнайомець. Проте їхня влада над матримоніальними союзами повністю розвинулася лише у Франції та в Лотарингії, справжніх батьківщинах васальної системи, та в тих країнах, куди феодалізм був імпортований. Немає сумніву, що родини рицарського стану не були єдиними з тих, які мусили терпіти подібні втручання; бо й багато інших були прив’язані якимись іншими узами до влади, що мала сеньйоріальну природу, й самі ж таки королі іноді вважали, що їм дозволено розпоряджатися долею дівчат принаймні з тих ро-/240/дин, які були від них у безпосередній васальній залежності. Але в стосунку до васалів — іноді також у відношенні до кріпаків або інших персонально залежних людей — майже всюди вважалися цілком легітимними дії, які стосовно інших підлеглих, розташованих на різних щаблях суспільної драбини, розглядалися б як зловживання силою. «Ми не станемо одружувати вдів та дівчат супроти їхньої волі, — пообіцяв Філіп-Авґуст своїм підданим із Фалеза й Каена, — за винятком тих випадків, коли вони мають від нас, повністю або почасти, кольчужний феод» (цебто військовий феод, за володіння яким належало з’являтися на виклик володаря в кольчузі). Правила доброго тону вимагали, щоб сеньйор узгоджував свій вибір із родичами дівчини: це була співпраця, яку в тринадцятому сторіччі, наприклад, орлеанський звичай намагався впорядкувати і яка вивела на сцену за Генріха Першого, короля Англії, дивовижну королівську хартію 209. Проте коли сеньйор був достатньо могутній, йому вдавалося усунути всіх суперників. У Англії Плантаґенетів ця інституція, оперта на принципи опіки, в кінцевому підсумку, виродилася в екстравагантну торгівлю. Королі й барони — королі особливо — наввипередки віддавали або продавали заміж осиротілих дівчат і так само одружували осиротілих хлопців. Або в тих випадках, коли вдові не подобався запропонований їй чоловік, вона платила добрі гроші за дозвіл відмовитися від цього шлюбу. Незважаючи на дедалі більше послаблення васального зв’язку, він, як ми бачимо, не зумів уникнути цієї іншої небезпеки, тінь якої відкидає майже всякий режим персональної протекції, — поступово виродився в механізм експлуатації слабкого сильним.





III. ВЗАЄМНІСТЬ І РОЗРИВИ


Васальна угода поєднувала двох людей, які, за визначенням, не належали до одного рівня. Під цим кутом зору ми не знайдемо нічого промовистішого, як один із пунктів старого нормандського права: хоча й убивство васала його сеньйором і вбивство сеньйора його васалом однаково караються смертю, злочин, скоєний проти володаря, є, безперечно, набагато тяжчим, і лише він передбачає ганебне повішення 210. Проте хоч би якою великою була нерівновага між обов’язками, що вимагалися від однієї сторони та від другої, вони все одно утворювали нерозривну цілість; послух васала мав своєю неодмінною умовою ретельне виконання сеньйором своїх обов’язків. Підкреслена ще в одинадцятому сторіччі Фубертом із Шартра, ця взаємність у нерівних обов’язках, що з великою силою відчувалася до самого кінця, була справді визначальною характеристикою європейського феодалізму. Цією своєю якістю вона відрізнялася не лише від античного рабства; вона була також глибоко відмінною від тих форм вільної залежності, які були властиві іншим цивілізаціям, наприклад японській і навіть деяким набагато ближчим до нас суспільствам, розташованим на кордонах автентично феодальної зони. Ті ж таки ритуали вельми переконливо віддзеркалюють цю антитезу: «низькому по-/241/клонові» російських слуг, цілуванню руки в кастильських воїнів протиставляється наш ритуал присяги на вірність, в якому вкладання рук у руки та поцілунок свідчили про те, що сеньйор тут сприймається не як просто володар, чия роль — тільки одержувати, а як одна зі сторін рівноправного договору. «Стільки, — писав Бомануар, — скільки людина віддає своєму сеньйорові віри й лояльності, стільки ж і сеньйор має віддати своїй людині».

Водночас вважали, що врочистий акт, яким скріплювалася угода, має таку силу, що, скажімо, у випадку найочевидніших порушень договору ніхто не бачив можливості усунути їхні наслідки, не звертаючись до певного контрформалізму. Принаймні в старих франкських країнах. У Лотарингії та Північній Франції навіть сформувався певний ритуал розриву присяги на вірність, у якому, мабуть, ожив спогад про ті жести, до яких удавався в далекі часи салійський франк, коли хотів зректися своєї рідні. Зрідка сеньйор, частіше — васал, заявляючи про свій намір «відкинути» партнерство, яке не виправдало надій, жбурляли на землю гілочку — іноді зламавши її перед цим — або ворсину зі свого підбитого хутром плаща. Але для того, щоб ця церемонія виглядала не менш переконливою, аніж та, силу якої вона прагнула зруйнувати, треба було, щоб як і там, тут були присутні обидва індивіди. А зводити їх віч-на-віч іноді було небезпечно. Тому замість жбурляння «соломинки», яке пішло в забуття ще навіть не досягши етапу, на якому звичай перетворюється на правило, все частіше й частіше вдавалися до простої відмови — в етимологічному значенні цього слова, тобто відмови від своєї присяги на вірність — листом або через герольда. Люди менш совісні, які, проте, були аж ніяк не менші за своєю кількістю, природно, задовольнялися тим, що переходили до ворожих дій без завчасного попередження.

Але у величезній більшості випадків персональний зв’язок підкріплювався зв’язком реальним. Після розриву васальної залежності, якою мала бути доля феоду? Якщо винним був васал, ніяких труднощів не виникало: майно поверталося скривдженому сеньйорові. Це мало назву «комізія» (commise). «Позбавлення спадщини» дюка Генріха Ліонського Фрідріхом Барбароссою, Іоанна Безземельного Філіпом-Авґустом — найвідоміші приклади. Коли ж відповідальність за розрив, навпаки, лягала, як вважали, на сеньйора, проблема була більш делікатною. Безперечно, що феод, будучи винагородою за службу, яка припинилася, втрачав смисл свого існування. Але чи годилося відбирати його в невинного? Ієрархічна структура залежностей дозволяла вийти з цього скрутного становища. Права сеньйора, який учинив несправедливо, переходили до його власного сеньйора. Все відбувалося так, ніби після того як розривалась одна ланка, ланцюг стулявся поверх неї. Правда, якщо цей феод був у безпосередній власності короля, тобто ланка розриву була найвищою, таке розв’язання проблеми було неможливим. Але, як здається, вважали, що у випадку короля жодна відмова від присяги на вірність не могла бути тривалою. Лише в Італії все було інакше. Якщо васал ста-/242/вав там жертвою віроломства сеньйора, його феод просто перетворювався на алод. Ця характерна особливість, одна з багатьох, зайвий раз нагадує про те, якими слабкими були в тій країні феодальні концепції. Каролінзьке законодавство визначало ті несправедливі діяння, що, на його думку, давали васалові право покинути свого сеньйора. Ці настанови тоді ще не зовсім стерлися з пам’яті. В поемі «Рауль із Камбре» «годованець» Берньє, попри стільки причин для ненависті, відмовляється від служби в Рауля лише тоді, коли той його побив. А в каролінзькому капітулярії сказано: «Ніхто не має права покинути свого сеньйора, якщо дістав від нього майна бодай на одне су... крім тих випадків, коли сеньйор ударить його палицею». Цей мотив розриву, згаданий також пізніше в одному куртуазному романі, де подано дуже цікаву дискусію на тему феодальної казуїстики, був також чітко сформульований в тринадцятому сторіччі в кількох тодішніх збірниках французького звичаєвого права, а на початку сторіччя наступного на нього не раз посилалися в королівському суді першого Валуа 211. Проте навіть найавторитетніші серед давніх юридичних правил виживали в добу феодалізму лише тоді, коли вони інкорпорувалися в плинну традицію. Свавілля, яке виникало з цього перетворення правового кодексу на розмиту сукупність моральних законів, певно, можна було уникнути через організацію діяльності судів, спроможних фіксувати та застосовувати юридичні норми. Справді, такі норми іноді запроваджувалися й ставали темою напружених дебатів. Спочатку суд сеньйора, що складався з тих же таки васалів, які вважалися природними суддями, розбирав конфлікти, які виникали між сеньйором, володарем суддів-придворних та його людиною, що була їм рівнею. Потім справу передавали на вищий щабель, тому володареві, якому підсудний сеньйор сам колись склав присягу на вірність. Деякі звичаї, дуже рано записані, як, наприклад, звичай Біґорри, намагалися сформулювати процедуру, якої васал мусив дотримуватися, аби його «відхід» було визнано легітимним 212. Але найбільшою вадою феодалізму було якраз те, що він не спромігся побудувати судову систему, яка справді була б несуперечною й ефективною. На практиці індивід, жертва вчинку, який він розцінював або вдавав, що розцінює як порушення його прав, сам вирішував порвати васальний зв’язок, і наслідок такого конфлікту залежав від балансу сил. То був такий собі шлюб, який включав у себе розлучення, мотиви якого не були сформульовані заздалегідь, до того ж не існували й судді, спроможні їх аналізувати.













Розділ 7. ПАРАДОКС ВАСАЛЬНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ




І. СУПЕРЕЧНОСТІ СВІДЧЕНЬ


Над усіма проблемами, такими численними, що їх порушує історія європейської васальної залежності, підноситься одна людська проблема, яка панує над ними всіма: якою була справжня природа, в людських діях і людських серцях, цього міцного суспільного цементу? Так от, коли ми переглядаємо документи, які мають до цього стосунок, перше враження, яке вони на нас справляють, — це відчуття якоїсь дивної суперечності, що, проте, не повинна завести нас на манівці.

Бо немає потреби довго колупатися в цих текстах, аби скласти з них зворушливу антологію хвали інституції васальної залежності.

У ній вони насамперед вихваляють дуже міцний і дуже щирий зв’язок. «Васал» має своїм звичайним синонімом слово «друг» (ami), а ще частіше вживається як його майже повний еквівалент стародавнє, певно, кельтське слово dru, смисл якого, проте, включає в себе точніший відтінок вибору; бо якщо іноді воно й виражає закоханість, воно, на відміну від «друга», ніколи, мабуть, не поширюється на стосунки з родичами. До речі, це термін спільний для ґалло-романської та германської мов і зустрічається в найповніших текстах протягом багатьох віків. «У твою смертну годину, — звертаються у 858 р. єпископи Ґаллії до Людовіка Германського, — ніхто тобі не поможе, ані жінка, ані син; не порятує тебе й товариство друзів (drus) та васалів». Само собою зрозуміло, що любов і прихильність — це не тільки почуття людини до сеньйора, а й сеньйора до своєї людини. «Жирар став абсолютним васалом Карла Великого, — говорить один персонаж із французького епосу. — І тоді він одержав від нього дружбу й високе заступництво». «Літературщина!» — можливо, викрикнуть тут історики, чиї вуха звичні лише до сухого голосу хартій. Що ж, загляньмо в хартії. «Я хазяїн цієї землі, — так передають ченці монастиря Сен-Серж слова одного анжуйського дворянчика, — бо Жофруа, який нею володів, одержав її від мене як феод, у знак дружби». А хіба можна якось інакше витлумачити ось ці рядки з поеми «Дон із Майнца», де з такою щирою простотою оспівується справжнє єднання сердець, які не мислять життя одне без одного:


Якщо мого сеньйора вб’ють, нехай і мене вбивають.

Повісять? Тоді повісьте й мене.

Укинуть у вогонь? Тоді й мене підсмажте.

А якщо втопиться, стрибну у воду і я 213. /244/


До речі, це зв’язок, який прагне відданості без слабкості, зв’язок, що, як говориться в «Пісні про Роланда», витримає і «жар і холод». «Я любитиму те, що любитимеш ти; ненавидітиму те, що й тобі ненависне», — присягається один англосаксонський васал. А ось із іншого тексту, на континенті: «Твої друзі будуть моїми друзями; твої вороги — моїми ворогами». Найперший обов’язок доброго васала — це, природно, вміти померти за свого володаря, з мечем у руці; доля — вельми завидна, бо це доля мученика, й вона відкриває двері до раю. Хто так говорить? Поети? Звичайно ж, вони. Але й церква також. Один рицар у хвилину небезпеки вбив свого сеньйора. «Ти мусив прийняти смерть за нього, — проголошує єпископ ім’ям Лімозького собору в 1031 p., — твоя вірність зробила б із тебе мученика Господнього» 214.

Це зв’язок такий, нарешті, що знехтувати його є найжахливішим із гріхів. Коли народи Англії стали християнами, — пише король Алфред, — вони встановили за більшість гріхів тарифи милосердя, щоби їх спокутувати, — крім тих випадків, коли людина зрадила свого сеньйора, бо ніяке милосердя такого злочину не годне спокутувати... адже й Христос не дав його тим, які послали його на смерть». «Не існує спасіння для людини, яка вбила свого сеньйора», — повторює більш як через два століття інтервалу в Англії, що вже феодалізувалася за прикладом континенту, збірник звичаєвого права під назвою «Закони Генріха Першого», — він заслуговує лише смерті в найжахливіших тортурах». Розповідали, в Ено, як один рицар, убивши в битві молодого графа Фландрії, який був його абсолютним сеньйором, поїхав просити спокутного прощення в Папи. Як Тангейзер із відомої леґенди. Папа звелів, щоб йому відрубали руки. Та позаяк вони в нього не затремтіли, він відпустив йому його гріх. Але за умови, що протягом усього свого подальшого життя він оплакуватиме свій злочин у монастирі. «Він мій сеньйор, — сказав у тринадцятому сторіччі сір д’Ібелін, якому запропонували вбити імператора, що став його заклятим ворогом. — Хоч би що він робив, ми збережемо йому вірність» 215.

Ця прив’язаність відчувалася так сильно, що її образ проектувався на всі інші людські стосунки, давніші, ніж вона, а отже, й такі, які начебто мали здаватися більш гідними шани. В такий спосіб васальна залежність проникла в родину. «В судових процесах, де батьки позивають синів, а сини — батьків, — до такого рішення приходить графський суд у Барселоні, — треба, ухвалюючи вирок, трактувати батьків як сеньйорів, а синів як їхніх людей, що склали васальну присягу на вірність із вкладанням долонь у долоні». Коли провансальська поезія винайшла куртуазну любов, то вірність ідеального коханця вона побудувала за моделлю васальної відданості. Це було тим легше, що закоханий часто належав до нижчого суспільного стану, аніж дама, за якою він тужив. Це уподібнення заходило так далеко, що внаслідок химерного мовного звороту ім’я або прізвище коханої охоче вживалося в чоловічому роді, як годилося називати володаря. /245/ «Прекрасний сеньйор» — під цим псевдонімом неважко впізнати одну з тих, кому Бертран де Борн віддав своє мінливе серце. На своїй печатці рицар викарбував свої руки в стулених руках прекрасної Дульсинеї. А хіба спогад про цей символізм, про цю суто феодальну ніжність — мабуть, відроджений у часи першого романтизму, в такий собі археологічний спосіб — не ожив також у наші дні, відбившись у правилах світської пристойності, які приписують нам складати майже однобічні вияви шани, що називаються словами, значення яких уже досить поблякло? Навіть релігійна ментальність не змогла не забарвитись у ці запозичені відтінки... Віддатися дияволові означало стати його васалом; разом із любовними печатками, сцени, де людина продається лукавому, є одними з найкращих репрезентацій ритуалу присяги на вірність, які ми маємо у своєму розпорядженні. Для англосаксонського Синевулфа янголи є «теґнами» Бога; для єпископа Ебергарда з Бамберґа Христос — це васал Отця. Але, безперечно, ніщо переконливіше не свідчить про всюдисущість васального почуття, як мінливості самого ритуалу присяги на вірність: замінивши позу античних молільників із простягненими перед собою руками, жест зі стуленими долонями, запозичений із феодального ритуалу присяги, став у всьому католицькому світі класичним жестом молитви 216. У глибині своєї душі добрий християнин почувався перед Богом як його васал, що опускається навколішки перед своїм сеньйором.

Було, проте, неможливо, щоб васальний обов’язок не входив іноді в конфлікт із іншими обов’язками людини; наприклад, обов’язком підданого або родича. І майже завжди він здобував тріумф над своїми суперниками. Не лише на практиці, а й у сфері права. Коли Юґ Капет у 991 р. знову захопив Мелен, віконт, який захищав проти нього фортецю, був повішений разом зі своєю жінкою. Не так за те, що він збунтувався проти свого короля, як за те, що вчинив набагато тяжчий злочин, порушив присягу на вірність графові, своєму безпосередньому сеньйорові, який був у королівському таборі. Натомість оточення Юґа зажадало, щоб він пощадив рицарів замку. Адже вони були васалами віконта і, ставши співучасниками його бунту, чи вчинили вони щось інше, як виразили в такий спосіб, за висловом літописця, свою «доблесть»? Тобто свою вірність тій клятві, яку вони дали своєму сеньйорові і яка, отже, переважала вірність у стосунку до своєї держави 217. Навіть узи крові, які звичайно ж, вважалися набагато священнішими, аніж будь-які вимоги публічного права, поступалися перед обов’язками персональної залежності. «Можна, — проголошують у Англії закони Алфреда, — підняти зброю за свого родича, на якого несправедливо напали. Але тільки не проти свого сеньйора. Цього ми категорично не дозволяємо». У знаменитому уривку англосаксонський літопис виводить на сцену членів однієї родини, що їх вендета двох різних сеньйорів, між якими розподілявся їхній послух, кинула один проти одного. Вони приймають цю свою долю: «Жодний родич нам не дорожчий, аніж наш лорд», — говорять вони. Це серйозні слова, яким луною відповідає посеред дванадцятого сторіччя і /246/ в Італії, що шанує закони, фраза з «Книги феодів»: «Проти всіх васали повинні допомагати своєму сеньйорові: проти своїх братів, проти своїх синів, проти своїх батьків» 218.

Зупинімося тут! Проте варто ще процитувати рядок з англо-норманського звичаєвого права: «Проти Божих заповідей і заповідей католицької віри жоден наказ буде недійсний». Так думали церковники. Опінія рицарів не була такою прямолінійною, вона вимагала деталізації. «Рауль, мій сеньйор, може бути більшим зрадником, аніж Юда. Але він — мій сеньйор»: на цю тему епічні пісні оркестрували безліч варіантів. У практичних документах про це іноді сказано теж. «Якщо абат судитиметься при дворі короля, — проголошується в одному контракті на англійський феод, — васал повинен його підтримати, навіть проти самого короля». Обминімо увагою останнє застереження: воно передає лише ту надзвичайну повагу, яку зуміла вселити до себе монархія, народжена після завоювання. Лише перша частина твердження, у своїй цинічній щирості має загальну цінність: очевидно, що обов’язок васальної вірності стояв надто високо, щоб васал міг запитувати, на чиєму боці правда. Та й навіщо забивати собі голову непотрібними сумнівами? Мало важить, що мій сеньйор не має слушності, — так собі мислить Рено де Монтобан. — Гріх буде на ньому». Той, хто віддається цілком, цим самим складає з себе персональну відповідальність 219.

Чи не слід остерігатися, що в цьому досьє, куди ми змушені були зібрати свідчення різних суспільних устроїв та різних епох, давні тексти, юридична література та поезія взяли гору над більш живими та менш далекими реальностями? Щоб розвіяти ці сумніви, досить буде звернутися до Жуенвіля, холоднокровного та врівноваженого спостерігача, якщо такі бувають, що писав у часи Філіпа Красивого. Я вже цитував із нього уривок і процитую ще раз: у битві особливо відзначився один корпус; та чи варто цьому дивуватися? Майже всі воїни, з яких він складався, були або родичами командувача, або його абсолютними васалами.

А ось і зворотна сторона медалі. Історія цієї ж таки епохи, яка так високо підняла доблесть васалів, є не чим іншим, як довгою розповіддю про війни, яку проти своїх сеньйорів розв’язували васали. Іноді поет звинувачує їх за це. Але частіше він милується цими ситуаціями, які примушують людей розв’язувати нелегкі проблеми власної совісті. Звичайно ж, він розуміє, в цьому сумніватись не випадає, що такими бунтами живиться трагічна повсякденність існування. В цьому плані, якщо епічні пісні й віддзеркалювали реальність, то те віддзеркалення було досить бляклим. Війни великих феодалів проти свого короля; заколоти проти високих баронів їхніх же власних людей; втечі зі служби; слабкість васальних армій, неспроможних на ранньому етапі феодального ладу зупинити вторгнення чужоземних завойовників та грабіжників, — про все це можна прочитати на кожній сторінці феодальної історії. В одній із хартій одинадцятого сторіччя ми читаємо про ченців монастиря Сен-Мартен-де-Шам, що /247/ міркують, як їм бути з рентою, накладеною на млин, у тому випадку, якщо його пограбують під час війни, підтримуваної двома дворянчиками, яким належало сплатити цю суму. В тому тексті ми читаємо такі слова: «Якщо вони розв’яжуть війну проти своїх сеньйорів або проти інших людей» 220. Отож серед усіх причин воювати — війна проти свого сеньйора була першою, яка спадала на думку. Причому життя ставилося набагато поблажливіше до цих, так званих злочинів, аніж література. Про Ербера де Вермандуа, який так підло зрадив Карла Простака, свого сеньйора й свого короля, леґенда розповідає, що він повісився, померши смертю Юди. Але історія нам повідомляє, що він віддав Богові душу в старості, упокоївшись найприроднішою зі смертей.

Звичайно ж, було неминучим, що були добрі васали й погані васали; що чимало з них, залежно від своїх інтересів або під впливом хвилинного настрою, могли перейти від глибокої відданості до абсолютної зради. Маючи стільки свідчень, які нерідко спростовують одне одне, ми можемо хіба що повторити слова поета, який написав «Коронацію Людовіка»:


Тут усі складали присягу.

І ті, хто буде їй глибоко вірний,

І ті, хто й не думав її берегти.


Попри всю його наївність, це пояснення аж ніяк не слід нехтувати. Міцно прикута до традиції, але водночас живучи у світі, де панувало насильство й нестабільність, людина феодальної ери була, в усіх відношеннях, набагато більше схильна шанувати правила, аніж дотримуватися їх послідовно. Хіба ми вже не відзначали, стосовно зв’язків кревної спорідненості, ці суперечливі реакції? Водночас видається очевидним, що тут вузол антиномії треба шукати далі: в самій інституції васальної залежності, в її мінливостях та її розмаїтті.





II. ЗВ’ЯЗКИ ДЕ-ЮРЕ І ЛЮДСЬКИЙ КОНТАКТ


Згуртовуючи навколо володаря його озброєних прихильників, найдавніша васальна залежність навіть у самому своєму словнику пахла домашнім хлібом. Хазяїна називали «старий» (senior, herr) або «роздавач хлібин» (lord). Близькі до нього люди були його побратимами (gasindi), його хлопцями (vassi, tegnes, knights), його їдцями хліба (buccelarii, hlafoetan). Одне слово, вірність опиралася на персональний контакт, а підлеглість була зафарбована у відтінки товариськості.

Отже ці зв’язки спочатку зародилися в домашніх умовах, але сталося так, що потім поле їхньої дії збільшилося неймовірно. Це сталося тому, що володар і далі прагнув, аби люди, які, проживши протягом певного часу в його оселі, потім роз’їжджалися, щоб оселитися далеко від нього, часто на тих землях, які він їм подарував, і далі зберігали йому вірність. Це сталося, передусім, тому, що в умовах дедалі більшої анархії маґнати, а надто королі вірили в те, що знайдуть /248/ у цій, такій сильній прихильності певний засіб проти невірності й зради, а з протилежного боку чимало осіб, яким загрожувала постійна небезпека, хотіли прихилитися до надійного захисника. Всякий, хто, перебуваючи на певному щаблі суспільної драбини, хотів або мусив служити, уподібнювався до збройного дружинника.

Але не так просто було домогтися майже домашньої вірності від персонажів, які не ділили вже ані стіл свого патрона, ані його долю, чиї інтереси тепер нерідко суперечили його інтересам, які навіть іноді не тільки не збагачувалися з його дарів, а навпаки, мусили віддавати йому, щоб потім знову одержати з його рук, обкладену новими повинностями, свою власну батьківську спадщину. Внаслідок такого розвитку ця вірність, якої всі так прагнули, зрештою втратила будь-який живий зміст. Залежність однієї людини від другої незабаром перетворилася на результанту залежності одного земельного наділу від іншого.

Сама спадковість, замість зміцнювати солідарність між двома родинами, навпаки, спричинила ослаблення цього зв’язку, тому що вона мала стосунок, передусім, до інтересів земельних: спадкоємець давав присягу на вірність тільки тому, що хотів зберегти за собою феод. Ця проблема існувала як для маленьких феодів ремісничого люду, так і для почесних феодів рицарства. В обох випадках вона була розв’язана засобами, на перший погляд, дуже схожими. Син маляра або теслі успадковував батьківське майно лише в тому випадку, якщо він успадкував також і його ремесло 221. Так само й син рицаря одержував інвеституру лише тоді, коли зобов’язувався продовжувати батьківську службу. Але майстерність кваліфікованого робітника було набагато легше перевірити на практиці, аніж відданість воїна, який міг легко пообіцяти й потім не виконати своєї обіцянки. В цьому плані можна відзначити один вельми значущий факт, а саме, що коли ордонанс 1291 p., перераховуючи мотиви, які можна вважати істотними в разі, коли одному із судців французького королівського суду дається відвід, він визнає сумнівною неупередженість лише того васала одного з позовників, чий феод є пожиттєвим: настільки слабкою вважали тоді вірність, яка переходила в спадок! 222

Почуття вільного вибору було тоді настільки втрачене, що коли васал відчужував свій феод, то вважали, що з ним він позбувається і своїх васальних обов’язків, а сеньйор, який віддавав або продавав своє поле, ліс або замок, разом із тим віддавав або продавав і лояльність своїх людей. Безперечно, що, в принципі, феод не міг змінити хазяїна без дозволу сеньйора. Звичайно ж, і васали, зі свого боку, ставили вимогу, щоб їх не передавали іншому сеньйорові без їхньої згоди. Це бажання було таке сильне, що визнання його офіційним правом стало, в 1037 p., однією з головних милостей, які імператор Конрад надав вавасалам Італії. Практика, одначе, не забарилася подолати цей нестійкий бар’єр. Якщо не брати до уваги Германію, що їй, як ми побачимо, пощастило майже уникнути цих зловживань завдяки винятковому відчуттю ієрархії, то вступ феодальних відносин у ко-/249/мерцію мав, крім усього, той абсурдний наслідок, що часто людина досить могутня опинялась у васальній залежності, скріпленій ритуалом «губів і рук» від багато слабшого, ніж вона; чи великий граф, якому дістався феод від дрібного поміщика, міг сприймати всерйоз ритуал присяги на вірність, що його пустий звичай примушував його відбувати? І нарешті, попри спробу врятувати васальний зв’язок через запровадження поняття зв’язку абсолютного, той факт, що присяга на вірність тепер давалася не одна, що теж було спричинене послабленням зв’язку, кінець кінцем позбавив цей зв’язок будь-якої сили. З товариша по зброї, чия відданість живилася постійно отримуваними дарунками та людською присутністю, васал перетворився на такого собі пожильця, що мусить дбати тільки про те, аби якось оплатити своє комірне службою та послухом. Проте одне гальмо ще залишалося: пошана до присяги. Воно було достатньо дієвим. Та коли міркування персонального інтересу або пристрасті озивалися надто голосно, ця абстрактна перешкода могла вчинити їм слабкий опір.

Принаймні так усе відбувалося тією мірою, в якій васальна залежність відійшла від свого первісного характеру. Бо цей рух був багатоетапним. Було б серйозною помилкою вимірювати силу васального почуття стосунками, які так часто уривалися, великих або середніх баронів із королями або територіальними князями, їхніми сеньйорами. Звісно, що хроніки та пісенний епос запрошують нас саме туди. Річ у тім, що, будучи драмами, які відбувалися на першому плані політичної сцени, бучні зради цих маґнатів у першу чергу привертали увагу як історії, так і літератури. Але хіба вони доводять щось інше, крім того, що Каролінґи та ті, хто їх наслідував, дуже помилялися, гадаючи, що ефективно прив’язали до себе своїх головних службовців путами зв’язку, запозиченого із зовсім іншої сфери?

На нижчих щаблях суспільної драбини тексти дають нам змогу побачити групи, набагато міцніше згуртовані навколо володарів, яких вони ближче знали і яким краще служили. Це були насамперед ті рицарі, не наділені землею, ті молоді дворяни домашньої служби, чиї умови життя протягом довгих сторіч і на всьому Заході й далі відтворювали, майже всіма своїми характеристиками, життя перших васалів 223. Французький епос у цьому не помилявся. Його великі бунтівники, такі собі Ож’є, Жирари та Рено, були могутніми феодалами. Але чи зміг він, натомість, описати доброго васала? Тут ми маємо Берньє з «Рауля із Камбре»: Берньє, що зберігає вірність своєму сеньйорові, попри несправедливу війну, яку той розв’язав проти його родичів, зберігає її навіть після того, як його мати гине в пожежі, розпаленій цим юдою, Берньє, який навіть тоді, коли жорстока образа таки примусила його покинути наймерзеннішого з володарів, так і не може зрозуміти, як, до речі, й поет, слушно чи неслушно він учинив, порушивши в цей спосіб свою присягу; Берньє, простий зброєносець, чия відданість укріплюється не спогадом про одержану землю, а спогадом про подарованого коня та одяг. Ці лояльні слуги складали також численніше військо, набране зі скромних «вавасалів», чиї маленькі /250/ феоди часто обмежувалися околицями замку, військо, в якому вони відбували по черзі свою службу як «сезонники»: як правило, вони були надто бідні, щоб мати земель більш як на одну присягу або принаймні більш як на одну абсолютну присягу 224; надто слабкі, щоб надавати надто мало ваги протекції, здобути яку вони могли лише ретельним виконанням своїх обов’язків; надто мало замішані у великі афери свого часу, аби їхні інтереси, як і їхні почуття, не зосереджувалися навкруг одного сеньйора, який регулярно скликав їх до свого двору, дуже доречними подарунками доповнював убогі прибутки з полів та цензив, приймав до себе їхніх дітей як своїх «годованців» і, нарешті, водив їх на війну, веселу й багату на здобич.

Таким було середовище, де, попри неминучу руйнівну дію пристрастей, довго зберігався в усій своїй свіжості закон васальної вірності; де також, коли давні ритуали остаточно стерлися, виникли, як ми ще побачимо, нові форми персональної залежності, що прийшли на зміну колишнім. Спочатку вона була оперта на дружнє побратимство домашнього вогнища та авантюр; потім, вийшовши зі свого домашнього кола, змогла зберегти трохи від своєї людської цінності лише там, де відхід від давнього звичаю був не таким значним: саме в цій долі європейська васальна залежність утвердила свою сутність, саме в ній треба шукати пояснення її видимих парадоксів.










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.