[Марк Блок. Феодальне суспільство. — К., 2001. — С. 251-290.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки

Книга третя

ЗВ’ЯЗКИ ЗАЛЕЖНОСТІ В НИЖЧИХ КЛАСАХ

Розділ 1. ПАНСЬКА МАЄТНІСТЬ

І. ПАНСЬКА ЗЕМЛЯ

Відносно високі суспільні прошарки, в яких мала місце військова васальна залежність, не були єдиними, де існували люди інших людей. Але на нижньому щаблі стосунки залежності знаходили свою природну рамку в утворенні, яке було набагато давніше, ніж васальна залежність, і якому судилося надовго пережити її занепад: це був земельний панський маєток. Ані походження сеньйоріального режиму, ані його роль у економіці нас тут не обходять. Для нас важливо лише розглянути, яке місце займав він у феодальному суспільстві.

Тоді як права командування, джерелом яких була васальна присяга на вірність, породили прибутки вже досить пізно і внаслідок незаперечного відхилення від свого первісного смислу, в панській маєтності економічний аспект був первісним. Право володаря там від самого початку мало на меті якщо не виключно, то головним чином забезпечити йому прибуток через привласнення певної частки продукції, яку давала земля. Отже, панський маєток (або сеньйорія — seigneurie) — це насамперед «земля» (простонародна французька мова і не знала для нього іншої назви, як «terre»), але то була земля заселена, земля, на якій жили люди, підлеглі сеньйорові (панові). За нормальних обставин, земля, делімітована в такий спосіб, у свою чергу ділилася на дві частини, між якими існувала тісна взаємозалежність. З одного боку, був «маєток» (domaine), який історики ще іноді називали «резерватом» (réserve) і з якого сеньйор забирав увесь урожай собі. З другого боку,існували «наділи» (tenures), малі або середні ділянки селян, які, в більшій або меншій кількості, групувалися навколо панського маєтку. Вище реальне право сеньйора, яке поширювалося на оселю, працю та землю селянина, знаходило свій вияв у новій інвеститурі, яка рідко була безоплатною і яку він надавав щоразу, коли змінювався власник наділу; у його спроможності привласнити собі землю, якщо на неї не було спадкоємця, або законно конфіскувати її; і нарешті й передусім, у стягненні з неї податків та примусової служби. Ця остання здебільшого полягала в тому, що сеньйор примушував підлеглих йому селян обробляти землі маєтку (резерват). Ця система була настільки усталеною, що — принаймні на початку феодальної ери, тоді, коли ці робочі повинності були особливо тяжкими — орендні наділи не тільки додавали зайві снопи та деньє свого оброку до прибутку з полів, весь урожай із яких діста-/252/вався панові, без посередників; вони були, крім того, мовби резервуаром робочої сили, без якої поля сеньйора залишалися б необробленою цілиною.

Не всі панські маєтності, це зрозуміло само собою, були однакових розмірів. Найбільші з них, у краях зі скупченим населенням, займали всю територію села. Цей варіант, десь починаючи від дев’ятого сторіччя, мабуть, не був найчастотнішим. Навпаки, якщо не брати до уваги кількох щасливих винятків, він, певно, з плином часу, на всій території Європи зустрічався все рідше й рідше. Це, безперечно, відбувалося внаслідок спадкових поділів земельних угідь. Але воно було також небажаним результатом практики роздавання феодів. Щоб винагородити васалів, не один володар мусив відривати клапоть за клаптем від своєї маєтності. Крім того, досить часто виникали ситуації, коли внаслідок дарунків, продажу або одного з тих випадків земельного підпорядкування, механізм яких буде описано далі, якийсь маґнат підбивав під свою залежність селянські землі, розкидані в досить широкому радіусі, й таким чином панські маєтності нерідко простягували свої мацаки на кілька територій водночас, не збігаючись цілком із жодною. В дванадцятому сторіччі вони мали чітко визначені межі лише в зонах нещодавно піднятої цілини, де панські маєтності та села виникали водночас на ще необроблених землях. Таким чином, більшість селян належали водночас до двох груп, межі яких постійно зміщувалися: одна була сформована підданими одного пана; друга — членами однієї сільської спільноти. Бо хлібороби, чиї хати стояли поруч, а поля теж сусідили, підлягали різним володарям і були об’єднані в окремі групи всіма видами зв’язків спільного інтересу, навіть тим, що мали виконувати одні й ті самі примусові обов’язки, які прив’язували їх до землі. Ця роздвоєність неминуче мала призвести, з плином часу, до серйозного ослаблення командних позицій сеньйоріального класу. Що ж до тих регіонів, де родини патріархального типу жили або зовсім окремо, або об’єднані по-двоє, по-троє в невеличких хутірцях, то в таких місцевостях панська маєтність включала в себе, як правило, по кілька таких малих населених пунктів. І немає сумніву, що ця розпорошеність робила її структуру набагато слабшою.

II. ЗДОБУТКИ ПАНСЬКОЇ МАЄТНОСТІ

Отже, як далеко поширювалася влада цих панських маєтностей? І якщо правда, що завжди існували острівці незалежності, то якою була, залежно від часу або місця, їхня змінна пропорція? Розв’язати цю проблему надзвичайно важко. Бо лише панські маєтності — принаймні маєтності Церкви — мали свої архіви, і поля без сеньйорів — це також поля без історії. І якщо те або те з них випадково виринало у світлі текстів, то це здебільшого відбувалося в той момент, коли воно вже було приречене зникнути, коли письмовий документ констатує його остаточне входження в комплекс сеньйоріального права. /253/ Тобто чим довше воно зберігало свою незалежність, тим менше в нас надій щось про нього довідатися. Аби розвіяти бодай трохи цю темряву, треба буде принаймні спробувати провести чітку межу між двома формами залежності: тією, яка стосувалася самої людини, в її особі; і тією, яка мала стосунок до неї лише як до власника певного земельного наділу. Безперечно, що між цими двома формами існував тісний зв’язок до тієї міри, що часто вони взаємно підтримували одна одну. Проте у сфері, яка стосувалася нижчих класів, — на відміну від світу, де давали присягу на вірність і одержували феод, — вони були далекі від того, щоб змішуватися. Залишивши зв’язки персонального характеру для наступного розділу, розгляньмо спочатку залежність землі або залежність, яка диктувалася володінням певною ділянкою землі.

У тих краях, де римські інституції, що, у свою чергу, наклалися на стародавні традиції, італійські або кельтські, глибоко позначили сільське суспільство, панська маєтність, за перших Каролінґів, являла собою вже дуже чіткі контури. До того ж зовсім неважко відкрити, у віллах франкської Ґаллії або в Італії, сліди різних нашарувань, які їх утворили. Серед орендних наділів або «мансів» — так називали найголовніші з них, ті, які характеризувалися своєю неподільністю — певна кількість кваліфікувалася як «кріпацькі»: цей епітет, як і ті важкі та свавільні обов’язки, що їх вони накладали, нагадував про ті часи, коли володарі утворили їх, нарізаючи своїм колишнім рабам, яких вони перетворили на фермерів, великі клапті від своїх стародавніх латифундій, які, у формі прямого використання, стали майже нерентабельними. Таке подрібнення, в якому брали участь і вільні хлібороби, не могло не сприяти виникненню водночас і концесій іншого виду, яким судилося увійти в загальну категорію «самостійних» (ingenuiles) мансів, назва яких нагадувала про те, що їхні перші власники були вільні від хай там якої кріпосної залежності. Але у великій масі наділів, які позначалися цим прикметником, більшість мали зовсім інше походження. Вони не мали ніякого зв’язку з роздаванням шматків великих земельних володінь, які було необхідно зменшити, й були одвічними селянськими землями, що оброблялися споконвіку, відколи існувало саме рільництво. Повинності та примусова праця, які на них накладалися, були первісно лише ознакою тієї залежності, в якій сільські жителі перебували у стосунку до старійшини села, вождя племені або клану, або патрона клієнтели, які поступово перетворювалися на справжніх сеньйорів. І нарешті, — так само як зовсім недавно в Мексиці сусідили з «асьєндами» групи власників-селян, — існувала ще значна кількість автентичних сільських алодів, над якими не було ніякої панської влади.

Що ж до суто германських регіонів — найчистішим різновидом яких була, безперечно, саксонська рівнина, між Райном і Ельбою, — то там теж, поза всяким сумнівом, можна було знайти рабів, вільновідпущеників і навіть вільних фермерів, оселених, як і ті, так і ті, на землях маґнатів, за що вони мусили сплачувати їм подат-/254/ки та виконувати всіляку роботу. Але в основній масі селян різниця між людьми, залежними від панських маєтностей, та власниками алодів була значно менше виражена, тому що там з’явилися лише перші ознаки інституції панських маєтностей. Там лише зовсім недавно люди переступили через той поріг, за яким старійшина села або частини села готувався стати сеньйором; тобто подарунки, які підносили йому традиційно, — як засвідчує Тацит, таким було правило щодо германських вождів, — стали перетворюватися на повинності.

Але й на тих, і на тих землях еволюція протягом першої феодальної доби відбувалася в одному напрямку. Вона однаково всюди тяжіла до все більшої і більшої сеньйоріалізації. Відбувалося більш або менш повне злиття земельних наділів усілякого виду. Панські маєтності здобували все більшу й більшу владу; передусім, багато алодів переходили в розпорядження того або того маґната. Ці події тоді відбувалися всюди або майже всюди. Але, крім того, там, де на початку існували лише вкрай слабкі й заплутані стосунки земельної залежності, вони мало-помалу впорядковувалися й призводили до виникнення справжніх панських маєтностей. Але не уявляймо собі, що це утворення було суто спонтанним. Гра впливів, яким сприяла імміграція та завоювання, теж зіграла тут свою роль. Так відбувалося в Германії, де на Півдні, ще до каролінзької епохи, потім, за Каролінґів, і в самій Саксонії єпископи, абати, маґнати, які прийшли з Франкського королівства, сприяли розповсюдженню суспільних звичаїв своєї батьківщини, що легко наслідувалися тубільною аристократією. Так само, проте ще з більшою чіткістю, відбувалося й у Англії. Поки англосаксонські або скандинавські традиції там переважали, мережа земельних залежностей залишалася вкрай заплутаною й дуже слабкою; система зв’язків між головною маєтністю та орендними наділами була дуже недосконалою. Запровадження сеньйоріального режиму, що відзначався надзвичайною суворістю, відбулося тільки після 1066 p., внаслідок брутальних зусиль, яких доклали задля досягнення цієї мети чужоземні володарі.

До речі, ніде в цьому тріумфальному поступі панської маєтності зловживання силою не відігравало помітної ролі. Цілком слушно офіційні тексти каролінзької доби вже волали про пригноблення «бідних» «можновладцями». Ці останні, в загальному випадку, ніколи не намагалися зганяти людей із землі; бо земля без робочих рук була нічого не варта. Вони прагнули лише підкорити собі малих людей разом із їхніми земельними наділами.

Щоб досягти цього, багато з них знаходили в адміністративній структурі Франкської держави неоціненну зброю. Кожен, хто в якийсь спосіб уникав будь-якої залежності від сеньйора, залежав у принципі безпосередньо від короля. А це практично означало, що він залежав від його чиновників. Граф та його представники посилали цих людей у військо, головували на судах, що розбирали їхні позови, стягували з них належні податки та примушували їх виконувати належну їм /255/ службу. Й усе це робилося, звичайно ж, від імені короля. Але чи ті, з кого все це стягувалося, бачили якусь різницю між собою і людьми, залежними від якогось сеньйора? У всякому разі, цілком очевидно, що з вільних підданих, у такий спосіб відданих під їхню опіку, королівські чиновники не забарилися вимагати, щоб ті сплачували податки на їхню власну користь або виконували для них якусь дармову працю. Усе це, звичайно, робилося під благородною етикеткою подарунка або добровільних послуг. Але, як говориться в одному капітулярії, ці зловживання незабаром стали «звичаєм» ²²⁵. У Германії, де стара каролінзька будівля давно почала руйнуватися, нові права, які виникли з цієї узурпації, досить часто залишалися прив’язаними до державної служби; граф вимагав виконання цих обов’язків як особа офіційна від тих людей, чиє майно не було приєднане до сеньйоріальних земель. У інших місцях, унаслідок подрібнення графської влади, — між спадкоємцями першої офіційно призначеної особи, підлеглими графа або його васалами — колишній власник алоду, віднині змушений сплачувати повинності та відбувати примусову працю, кінець кінцем зливався, остаточно й безповоротно, з масою людей, що залежали від панських маєтностей, а його поля переходили в стан земель орендованих.

Також не обов’язково було мати якесь офіційне призначення для того, щоб легітимно виконувати певну роль у системі державної влади. Внаслідок дії «франкського» імунітету, який ми розглянемо далі, більшість сеньйорів Церкви і багато світських маґнатів здобували можливість здійснювати принаймні частину функцій державного судочинства; крім того, вони мали право одержувати на свою користь певні прибутки. Все це, звичайно, відбувалося лише на тих землях, які вже перебували в їхній залежності або мали відійти до них у майбутньому. Імунітет підсилював владу сеньйорів; але він не створював її. Принаймні в принципі. Але панські маєтки рідко належали одному власникові. В них були часто вкраплені невеличкі алоди. Дістатися до них для королівських чиновників було надзвичайно незручно. Досить часто, як здається, вони, за прямим наказом суверена, передавалися під юрисдикцію та судочинство особи, наділеної імунітетом. Набагато частіше й набагато раніше вони потрапляли в поле цього тяжіння, якого годі було уникнути.

Бували також, і не менш часто, випадки нічим не прикритого насильства. Десь на початку дев’ятого сторіччя жила в Лотарингії, на своєму алоді, одна вдова. Оскільки по смерті чоловіка вона залишилася без захисника, прислужники сусіднього сеньйора хотіли примусити її сплачувати земельний чинш, який би означав, що її земля потрапляє в залежність від цього пана. Проте ця спроба зазнала невдачі, позаяк вдова віддала себе під протекцію ченців ²²⁶. А скільки інших людей, не таких обізнаних у питаннях права, виходили з подібних ситуацій з куди меншим успіхом! «Domesday book», яка пропонує нам два зрізи в історії англійської землі, один безпосередньо перед норманським завоюванням, а другий через вісім-десять років після ньо-/256/го, показує, як протягом проміжного періоду багато незалежних малих земельних володінь були, без жодних законних підстав, «приєднані» до панських маєтностей або, висловлюючись мовою англо-норманського права, до сусідніх «замків» (manoirs). Якась би германська або французька «Domesday book», написана в десятому сторіччі, якби така була, безперечно, згадала б не про одне просте «приєднання» такого зразка.

Проте панські маєтності розширювали свої володіння також, а може, й переважним чином, за допомогою іншого процесу, який був набагато більш пристойним — через укладання контрактів. Власник дрібного алоду віддавав свою землю — іноді, як побачимо, разом зі своєю персоною — щоб потім забрати її назад уже як орендний наділ: тут відбувалося те саме, що й у випадку рицаря, який перетворював свій алод на феод і то з тієї ж таки причини — щоб знайти собі захисника. Ці угоди подаються без винятку як цілком добровільні. А чи справді вони були добровільними, повсюди й завжди? Ми повинні застосовувати цей прикметник із великою осторогою. Адже існує багато засобів, щоб накинути свою протекцію слабшому, аніж ти. Іноді досить почати переслідувати його. Додайте до цього те, що первісної угоди далеко не завжди дотримувалися. Обравши своїм захисником одного сусіднього поміщика, жителі Волена, в Германії, обіцяли лише сплачувати йому чинш; проте дуже скоро їх уподібнили до інших орендарів цього ж таки пана й примусили працювати на його користь, а користуватися ближнім лісом їм було дозволено лише за сплату відповідного оброку ²²⁷. Досить було всунути в ці зчеплення один палець, і вони затягували туди все тіло. Проте остережімося від хибного припущення, що ситуація людини, яка не мала над собою володаря, була дуже завидною. Отой селянин із Фореза, який уже досить пізнього часу, в 1280 p., перетворив свій алод на цензиву за умови, що відтепер його нові сеньйори, госпітальєри з Монбрізона, «охоронятимуть, захищатимуть його й гарантуватимуть йому безпеку, як і іншим людям цього дому», безперечно, не думав, що уклав вельми невигідну для себе оборудку ²²⁸. А проте часи тоді були набагато менш тривожні, аніж у першу феодальну добу. Траплялося, що й село, все цілком, віддавалося отак під владу маґната. Особливо часто так бувало в Германії, оскільки там ще зберігалася, на самому початку своєї еволюції, велика кількість сільських спільнот, які спромоглися повністю уникнути будь-якої підлеглості хай там якому сеньйорові. У Франції та в Італії, де, від дев’ятого сторіччя, влада сеньйорів набагато більше розширила сферу свого впливу, акти законної передачі землі мали здебільшого індивідуальний характер. Але вони аж ніяк не були менш численними через це. Десь близько 900 р. аж чотирнадцятеро вільних людей добровільно віддали своє майно під опіку одного абатства в Брешії, зобов’язавшись за це працювати на нього ²²⁹.

Насправді, як найочевидніше насильство, так і найбільш спонтанні та щиро укладені договори, віддзеркалювали дію однієї глибокої причини — вони свідчили про слабкість незалежних селян. Не /257/ уявляймо собі, що все пояснювалося трагедією економічного характеру. Це означало б забути, що перемоги панської маєтності мали місце не тільки в сільській місцевості: навіть у античних римських містах, принаймні в багатьох із них, які під владою Риму не знали, звичайно, нічого подібного, запроваджувався, за зразком античних сільських villae, режим орендної власності з характерними для нього повинностями. Це означало б, передусім, намагатися встановити, орієнтуючись на антагонізм, який у інших цивілізаціях протиставляв методи великої і малої власності, порівняння, хибне за самою своєю суттю. Бо панська маєтність була, насамперед, аґломерацією невеличких підлеглих селянських господарств; і власник алоду, сам перетворюючи себе на орендаря й беручи на себе нові зобов’язання, не змінював нічого в умовах своєї експлуатації. Він шукав собі господаря або переходив у залежність від нього лише з причини неефективності інших суспільних рамок, таких як родинна солідарність або сила держави. Вельми значущим можна вважати випадок, що стався з жителями Волена, які, будучи жертвами найвідвертішої тиранії, вирішили подати скаргу королю і, загубившись у густому натовпі придворних, не змогли навіть добитися, аби хтось зрозумів їхню селянську мову. Безперечно, що, неспроможність державної влади значною мірою пояснювалася млявістю обмінів та грошового обігу. Безперечно також, що позбавивши рільників будь-якого резерву інструментів оплати, вона значною мірою сприяла анемії їхньої спроможності до опору. Але тільки в такий непрямий спосіб економічні умови справляли якийсь вплив на суспільну кризу селянства. У скромній драмі селянського життя треба вбачати один із аспектів того самого руху, який щаблем вище спонукав стількох людей самохіть накинути на себе пута васальної підлеглості.

Щоб пояснити ці стосунки, нам, певно, вистачить розглянути той розмаїтий досвід, який пропонує нам Європа. Правду кажучи, середні віки знали суспільство, у великих масштабах сеньйоріалізоване, проте не феодалізоване, — Сардинію. Чи маємо ми якісь підстави дивуватися, що на цій землі, так довго захищеній від великих потоків впливу, які перекочувалися через континент, змогла втриматися стародавня система сільського вождівства, реґуляризована впродовж періоду римського панування, без того щоб могутність місцевих аристократій набула специфічної форми франкської васальної системи? Натомість ми не знаємо такої країни, де відсутність панських маєтностей не вела б за собою і відсутність васальної залежності. Для прикладу, можна назвати більшість кельтських острівних суспільств; Скандинавський півострів; і нарешті, саму Германію, низовини, що межують із Північним морем: Дітмаршен, по той бік гирла Ельби; Фрисландію, від Ельби до Зейдерзе. Принаймні в цій останній країні, так було доти, доки десь у чотирнадцятому й п’ятнадцятому сторіччях не почали вивищуватися понад юрбою вільних селян певні родини вождів (французьке слово chefs точно відтворює фризьке hoveling). Завдяки земельним надбанням, що накопичувалися від по-/258/коління до покоління, озброєним ватагам, що їх вони утримували, завдяки тому що вони прибрали до своїх рук певні функції судочинства, ці сільські тирани зуміли згодом конституювати свої господарства у справжні ембріони панських маєтностей. І лише тоді давні рамки фризького суспільства, що істотно опиралися на узи крові, почали розламуватися. В ту епоху, коли в інших місцях феодальні інституції знайшли широке розповсюдження, ці розмаїті цивілізації, що тулилися на околицях нашого Заходу, безперечно не могли не знати ані підлеглості малого хлібороба, закріпаченого або звільненого чи вільного, комусь багатшому, аніж він, ані відданості бойового побратима своєму монархові чи вождеві своїх авантюр; проте ніщо тут не нагадувало широкої ієрархізованої мережі селянських залежностей та системи військової вірності, що їх ми називаємо феодалізмом.

Чи маємо ми підстави скласти відповідальність за цю неспроможність на загальну відсутність будь-яких помітних слідів колишнього франкського управління (бо в тій-таки Фрисландії адміністративна організація, на якийсь час накинута Каролінґами, дуже рано зазнала краху)? Цей факт, звичайно, має велику вагу; але він, передусім, стосується неспроможності бойового побратимства трансформуватися у васальну залежність. Домінантні події виходили за межі цього впливу. Там, де вільна людина, хоч би ким вона була, залишалася воїном, завжди готовим бути призваним на війну, а елітне військо у своєму спорядженні нічим особливим не відрізнялося, селянинові щастило легко уникати пазурів сеньйора, а угруповання товаришів по зброї так і не змогли породити рицарський клас, чітко спеціалізований і наділений юридичною арматурою sui generis. Там, де люди, на всіх щаблях суспільної драбини, мали змогу опертися на інші сили та інші солідарності, ніж персональна протекція — кревну спорідненість, передусім у фризів, людей із Дітмаршена та кельтів; також кревну спорідненість, але й інституції громадського права, за зразком германських народів, у скандинавів, — ні стосунки підлеглості, притаманні панським маєтностям земельного типу, ні васальна присяга на вірність із одержанням феоду не заполонили все суспільне життя.

Більше того. Так само як і власне феодальна система, сеньйоріальний режим зміг досягти стану абсолютної досконалості лише в тих країнах, куди його було імпортовано в уже готовому вигляді. Англія нормандських королів не тільки не визнавала алодів рицарських, вона також не знала й алодів селянських. Що ж до континенту, то там ці останні жили, але їхнє життя було нелегким. Правду кажучи, у Франції, між Маасом та Луарою і Бурґундією, вони стали в дванадцятому й тринадцятому сторіччях великою рідкістю; на великих територіях вони, як здається, і зовсім зникли. Натомість вони збереглися, в більш або менш значній, але цілком достатній кількості на Південному Заході Франції, в деяких провінціях Центру, таких як Форез, в Тоскані, а надто в Германії, де Саксонія була їхнім обраним краєм. Це були ті самі регіони, де, завдяки дивовижному паралелізмові, збереглися й /259/ алоди вождів, цілі скупчення орендних наділів, маєтків та командних посад, володіння якими не зобов’язувало давати присягу на вірність. Сільська панська маєтність була інституцією набагато старшою, аніж ті, які були справді характерними для першої феодальної доби. Але її здобутки, протягом цього періоду, як і її часткові невдачі, пояснювалися — і всі факти сукупно засвідчують це — тими самими причинами, які сприяли або перешкоджали успіхам васальної залежності та феоду.

III. СЕНЬЙОР і ОРЕНДАРІ

Якщо не брати до уваги договорів індивідуальної підлеглості, умови яких, до речі, були, в загальному випадку, так само неточно визначеними, як і швидко забувалися, стосунки сеньйора зі своїми орендарями не мали іншого закону, крім як «земельний звичай»: і то настільки, що у французькій мові повинності мали усталену назву «звичаї» (coutumes), a того, хто був ними обкладений, називали «людина звичаю» (homme coutumier). Відколи існував сеньйоріальний режим, хай навіть ще у своєму зародковому стані, — від часів Римської імперії, наприклад, або англосаксонської Англії, — ця специфічна традиція була тим, що реально визначало всяку панську маєтність, протиставляючи її сусідам. Прецеденти, які визначали в такий спосіб життя спільноти, повинні були й самі мати колективну природу. Мало важить те, що якийсь орендний наділ не сплачує податків ще з незапам’ятних часів — говориться, по суті, в одному з рішень парламентського суду за часів Людовіка Святого; якщо інші земельні наділи протягом цього інтервалу регулярно їх сплачували, то вони залишаються обов’язковими й для того, хто досі від цієї сплати ухилявся ²³⁰. Принаймні так вважали юристи. Практика ж, безперечно, була набагато менш упорядкованою. Шанувати ці предківські правила належало, в принципі, всім: як володарю, так і його підлеглим. Проте жоден приклад не довів би переконливіше, що ця уявна вірність уже зробленому була досить-таки оманливою. Бо хоч панська маєтність дев’ятого сторіччя і панська маєтність сторіччя тринадцятого й були, так би мовити, пов’язані непорушним звичаєм, ніщо не відрізнялося між собою більше, аніж вони.

І звинувачувати за це аж ніяк не слід усну передачу традиції. В часи Каролінґів багато сеньйорів після ретельного опитування зафіксували звичай, який правив їхніми землями, у формі деталізованих описів, які пізніше буде названо «цензитаріями» (cerisiers), або «поземельними розписами» (terriers). Але тиск навколишнього суспільного середовища був більш владним, аніж пошана до минулого.

З огляду на тисячі конфліктів повсякденного життя, юридична пам’ять безперервно поповнювалася новими прецедентами. Що стосується звичаю, то він лише там по-справжньому зобов’язує, де знаходить собі охоронця у вигляді неупередженої юридичної влади, яка вміє примусити собі підкорятися. В дев’ятому сторіччі у Франкській /260/ державі справді бувало так, що королівські суди брали на себе цю роль; і якщо ми знаємо тільки про такі їхні рішення, які були однаково несприятливими у стосунку орендарів, то причина цього, можливо, ховається лише в тому, що церковні архіви не подбали про те, щоб зберегти й інші. А згодом захоплення юридичної влади сеньйорами усунуло саму можливість сподіватися на об’єктивність судів. Навіть найсовісніші серед них ніколи не боялися порушити традицію, коли вона завдавала шкоди їхнім інтересам або тим, які були їм довірені: хіба не бачимо ми, як абат Сюже у своїх мемуарах вихваляється тим, що зловжив свою владу, зумівши примусити селян однієї зі своїх земель замінити виплату грошового чиншу, що його вони завжди платили, повинністю, яка була пропорційна розмірам зібраного врожаю і від якої, отже, можна було сподіватися більших прибутків? Зловживання силою з боку володарів майже не мали іншої противаги — правду кажучи, іноді досить-таки ефективної, — як подиву гідна схильність селянської маси до інертності та безлад, що панував у їхньому самоуправлінні.

Нічого не було більш мінливого, залежно від місця, в кожній панській маєтності, нічого більш розмаїтого, аніж повинності орендаря в першу феодальну добу. Можна було бачити, як у призначені для цього дні він приносить управителю поміщика або кілька монет, або, що бувало частіше, снопи зі свого поля, курей зі свого пташника, шматки воску, зібраного зі своїх вуликів або з диких роїв у сусідньому лісі. В інші дні він трудився на полях або луках маєтку. Або ось він перевозить на підводі, для свого пана, міхи з вином або мішки зі збіжжям до якихось інших, далеких маєтків. Це його потом лагодяться мури замку й поглиблюється його рів. Пан приймає гостей? Селянин оголяє свої власні ліжка, щоб їм було на чому спати. Пан влаштовує велике полювання? Селянин годує хортів. Вибухає війна? Під прапором, який несе мер села, він перетворюється на піхотинця або зброєносця. Детальне вивчення всіх цих обов’язків належить, передусім, вивченню панської маєтності як економічного «підприємства» та джерела прибутків. Ми тут обмежимося тим, що наголосимо на фактах еволюції, що справлять глибокий вплив на суто людські стосунки.

Залежність селянських наділів від спільного пана реалізувалася через сплату певної орендної плати. Тут головним процесом, який відбувався в першу феодальну добу, було, передусім, спрощення. Досить велика кількість повинностей, які в епоху франків сплачувалися або відбувалися окремо, кінець кінцем злилися в одну земельну ренту, яка у Франції, коли її сплачували грішми, була відома загалом під назвою чиншу (cens). Але серед первісних податків були й такі, спочатку, що в принципі стягувалися панськими управителями, але йшли на користь держави. Такими були поставки для королівської армії або компенсаційні виплати, які прийшли їм на зміну. Їхнє об’єднання в один податок, вигоду з якого мав лише сеньйор і яке мислилося як реалізація його вищого права на землю, /261/ засвідчує, з дивовижною очевидністю, ту перевагу, що її здобула ближча влада малого вождя групи коштом будь-якої вищої влади.

Проблема успадкування, одна з найгостріших серед тих, які порушила інституція військового феоду, не посіла майже ніякого місця в історії селянських орендних наділів. Принаймні протягом феодальної ери. Майже скрізь і завжди селяни змінювали одне одного, покоління за поколінням, трудячись на тому самому полі. Іноді, правда, як буде пояснено трохи далі, бічні гілки виключалися, в тому випадку, коли орендар був кріпаком. Проте право нащадків на предківську землю завжди шанувалося, за умови, що вони перед ци\’ не покинули родинне коло. Правила успадкування були зафіксовані давніми регіональними звичаями без іншого втручання з боку сеньйорів, крім, як було в певні часи в певних краях, тих випадків, коли вони дбали про неподільність майна, яку вважали необхідною умовою ретельного виконання повинностей. До того ж спадкові права орендарів видавалися чимось таким самоочевидним, що найчастіше тексти, вважаючи цей принцип установленим наперед, не завдавали собі клопоту згадувати про це, крім хіба що випадкових алюзій. Тому що таким був, для селянських наділів, стародавній звичай, який існував ще до того, як землі сільських вождів перетворилися на панські маєтки, звичай, що потім поступово поширився й на ділянки, щойно відрізані від панського поля? Безперечно. Але також і тому, що сеньйори не мали жодного інтересу поривати з цією звичкою. У ті часи, коли землі було ще значно більше, ніж людей, коли, до того ж, економічні умови не дозволяли обробляти надто великі масиви за допомогою оплачуваної робочої сили або людей, яких годували вдома, набагато вигідніше було, радше ніж приєднувати до своїх земель ділянку за ділянкою, мати у своєму постійному розпорядженні руки та податкову спроможність підлеглих людей, які утримували б самі себе.

З усіх цих нових «поборів», що накладалися на орендарів, найхарактернішими були, безперечно, монополії, що їх сеньйор запроваджував їм на шкоду. Іноді він, протягом певних періодів року, не дозволяв нікому, крім себе, продавати вино або пиво. Іноді залишав за собою виключне право надавати за плату послуги бугая або кнура, необхідні для відтворення стада, або коней, яких у певних регіонах Півдня використовували для обмолоту збіжжя, на токах. Ще частіше він примушував селян молоти борошно у своєму млині, випікати хліб у своїх печах, виготовляти вино на своїх пресах. Вельми значущою була навіть загальна назва, якою позначали ці селянські обов’язки. Як правило, їх називали «дрібничками» (banalités). Невідомі у франкську епоху, вони мали лише одне призначення, а саме: визнання за сеньйором права розпоряджатися й усьому давати лад, права, яке позначалося стародавнім германським словом ban. Це право, само собою зрозуміло, було невіддільне від влади вождя, а отже, саме в собі, було ніби частиною влади сеньйора, влади дуже давньої, але яка надзвичайно зміцніла в руках місцевих князьків, коли за ними поступово закріпилися функції правити суд. Територіальний розподіл цих /262/ дрібничок теж уявляється вельми повчальним. Франція, де ослаблення державної влади та свавільне захоплення суддівських посад зайшло найбільш далеко, була їхньою улюбленою батьківщиною. Але й там вони переважно здійснювалися тими сеньйорами, які утримували за собою найвище право чинити суд, що називалося «високим правосуддям». У Германії, де вони, до речі, не поширювалися на таку велику кількість видів діяльності, вони, як здається, часто потрапляли в руки прямих спадкоємців графів, що переважно чинили суд у Франкській державі. В Англії вони були запроваджені — до речі, не повністю — лише після норманського завоювання. Вочевидь сеньйоріальне управління могло стати таким усеосяжним та прибутковим насамперед тому, що воно зустрічало досить слабку конкуренцію з боку іншого «бану» — того, який здійснювався королем та його представниками.

Парафіяльна церква майже повсюди залежала від сеньйора або, якщо їх було кілька в одній парафії, від одного з них. Безперечно, що найчастіше вона була збудована одним із їхніх попередників на території свого маєтку. Це, проте, не було необхідним для обґрунтування її підлеглості. Бо тоді вважалося, що колективний культ має належати його вірним. Там, де, як, наприклад, у Фрисландії, не було панських маєтностей, церква належала самій сільській громаді; в решті Європи селянська група, не маючи легального існування, могла бути представлена лише своїм старійшиною або одним зі своїх старійшин. Це право власності — так казали до григоріанської реформи — або «патронату» — як казали пізніше і більш скромно — полягала передусім у праві називати або призначати священика. Але сеньйори також обґрунтовували цим правом свої претензії на те, щоб стягувати на свою користь певну частку парафіяльних прибутків. Із цих прибутків плата священикові за його послуги хоч і не була незначною, але загалом і дуже високою не була. Десятина приносила значно більше. Довгий час її розглядали як суто моральний обов’язок, але потім її виплату накинули на всіх віруючих; у Франкській державі це було зроблено першими Каролінґами, у Великій Британії, десь у той самий час, англосаксонськими королями, що їх наслідували. Це був, у принципі, податок, що становив десяту частину від усіх прибутків, без винятку, і мав сплачуватися натурою. В реальній дійсності він дуже скоро почав стягуватися виключно із сільськогосподарської продукції. Привласнення його сеньйорами аж ніяк не було тотальним. Англія якоюсь мірою була захищена від цього запізнілим розвитком сеньйоріального режиму. На самому континенті часто кюре, рідше — єпископ мали звичай привласнювати собі певну частину. Крім усього іншого, релігійне відродження, що стало наслідком григоріанської реформи, досить швидко призвело до «реституції» на користь духівництва — тобто практично, в більшості випадків, на користь монастирів, — але також і на користь багатьох церков, чималої кількості десятин, які раніше потрапляли в руки світських осіб. Проте привласнення цих податків, сплачуваних на духовні потреби, володарями суто світськи-/263/ми протягом першої феодальної доби все одно було одним із найбільш разючих, як і найбільш прибуткових наслідків завойованої влади, яка, здавалося, категорично не хотіла ні за ким іншим визнавати право щось вимагати від своїх підданих.

«Допомога» грішми, або «відріз», що накидався сільським орендарям, виник, як і відріз васалів, і приблизно в той самий час, із загального обов’язку, що для кожного підлеглого робив законом у всьому виручати свого володаря. Як і грошова «допомога» васалів, вона охоче маскувалася на початку видимістю подарунка, про що досі нагадують певні назви, якими її позначали: у Франції «вимога» (demande) або «запит» (queste), y Германії Bede, що означає «прохання». Але її називали також, більш відверто, словом «взяток» (toulte), утвореним від дієслова tolir, «брати». Її історія, хоч вона й почалася пізніше, проте мала свої аналогії з історією панських монополій. Дуже розповсюджена у Франції, завезена до Англії нормандськими завойовниками, в Германії вона залишалася привілеєм меншої кількості сеньйорів: тих, які мали право чинити вищий суд, у тій країні не так подрібнене, як у нас. Це зайвий раз свідчить про те, що володар серед володарів був завжди, у феодальну еру, суддею. Не більшою мірою, аніж відріз васалів, відріз сільських жителів міг уникнути регуляторної дії звичаю. Правда, тут результати цієї дії були істотно іншими. Оскільки ті, на кого накладався цей відріз, найчастіше не мали тут істотної сили, необхідної для того, щоб домогтися чіткого визначення випадків, податок, який спершу стягувався лише за виняткових обставин, сеньйори почали вимагати — мірою того як грошовий обіг ставав дедалі інтенсивнішим — через усе менші й менші проміжки часу. Проте в різних панських маєтностях це відбувалося дуже по-різному. В провінції Іль-де-Франс, близько 1200 p., землі, де ці побори стягувалися раз на рік або на два роки, сусідили з іншими, де їх вимагали лише вряди-годи. Право майже скрізь було вельми розмитим. Бо для того, щоб легко інкорпоруватися в мережу «добрих звичаїв», ця остання з повинностей була не тільки надто недавньою. Її нечітко зафіксована періодичність і, навіть там, де ритм уже більш або менш стабілізувався, нерегулярність суми, яка щоразу вимагалася, надавали їй відтінку сваволі. В церковних колах «славні люди», як сказано в одному паризькому тексті, заперечували її леґітимність. Вона була особливо ненависна для селян, часто штовхаючи їх на відвертий бунт. Напівкристалізована в епоху, коли грошей було дуже мало, традиція панської маєтності не могла не увійти в суперечність із потребами нової економіки.

Таким чином, орендар кінця дванадцятого сторіччя сплачував десятину, відріз, оплачував численні права на «дрібнички»: тобто робив усе те, чого навіть у тих країнах, де панська маєтність мала найдовшу історію, його предок, скажімо, з восьмого сторіччя не знав. Немає сумніву, що обов’язки платити стали набагато тяжчими. Не без — принаймні в деяких країнах — певної компенсації у сфері обов’язків праці. /264/

Тому що — ніби продовжуючи той процес подрібнення, жертвою якого колись стала римська латифундія — сеньйори у великій частині Європи активно заходилися розбивати на ділянки великі порції своїх земель: іноді це робилося для того, щоб роздати їх, клапоть за клаптем, своїм давнім орендарям; іноді — щоб нарізати з них нові наділи, часто для того, щоб утворити невеличкі васальні феоди, які незабаром, у свою чергу, розбивалися на селянські цензиви. Викликаний, насамперед, причинами економічного порядку, розглядати які ми тут не будемо, цей рух, як здається, почався з десятого та одинадцятого сторіч у Франції та Лотарингії, а також і в Італії; трохи згодом він досяг і зарайнської Германії, ще пізніше, і не без примхливих відхилень лінії розвитку, — Англії, де сам-таки сеньйоріальний режим утвердився не так давно. А коли панська маєтність зменшувалась у своєму обсязі, то неминуче скасовувалися або полегшувалися накладені на селян обов’язки обробляти панські поля. Там, де орендар, за часів Карла Великого, мусив трудитися на панському полі або луках по кілька днів на тиждень, у Франції Філіпа-Авґуста або Людовіка Святого його бачили там лише кілька днів протягом усього року. Запровадження все нових і нових «здирств», країна за країною, відбувалося не тільки пропорційно концентрації, більш або менш активній, права наказувати. Воно було також прямою причиною того, що сеньйор утратив бажання видобувати зі своєї землі персональні прибутки. Маючи тепер більше часу й більше землі, селянин міг і платити більше. І володар, природно, прагнув надолужити в другому місці те, що він утратив у першому: не маючи тих мішків збіжжя, які надходили з панського поля, хіба не мусив би припинити свою роботу млин французького сеньйора, якби не монополія на «дрібнички»? Тим часом, переставши вимагати від своїх підданих, щоб вони трудилися в нього на полях протягом усього року, перетворивши їх у вирішальний спосіб на виробників, обкладених великими податками, звичайно, але економічно незалежних, сам перетворившись на земельного рантьє в чистому вигляді, сеньйор там, де ця еволюція відбулася в усій її повноті, неминуче дозволяв трохи послабитися стосункам людської домінації. Як і історія феоду, історія сільського орендного поля, в кінцевому підсумку, була історією перетворення суспільної структури, опертої на службу, на систему земельних рент.

Розділ 2. КРІПАЦТВО І СВОБОДА

І. ВІДПРАВНА ТОЧКА: ПЕРСОНАЛЬНІ УМОВИ У ФРАНКСЬКУ ЕПОХУ

Уявімо собі — у Франкській державі, якою ми тимчасово обмежимо поле нашого зору, — персонажа, який, дивлячись на людський натовп, намагається вирізнити в ньому людей різного юридичного стану: високого судовика, що виїхав у провінцію з якоюсь місією, прелата, який лічить свою паству, сеньйора, заклопотаного тим, щоб переписати своїх підданих. Ця сцена не має в собі нічого надуманого. Ми знаємо не про одну таку спробу. Враження таке, що жодна з них не обходилася без вагань і розбіжностей. У одному й тому самому регіоні, в приблизно однаковий історичний час ми не знайдемо двох таких сеньйоріальних цензових реєстрів, які застосовували б схожі критерії. Очевидно, що й людям того часу структура суспільства, в якому вони жили, не здавалася дуже чітко окресленою. Річ у тому, що там перетиналися дуже різні системи класифікації. Одні з них, які запозичували свою термінологію з традицій, теж суперечливих, давньоримських або германських, могли тільки дуже приблизно бути застосовані до сучасності; інші робили все від них залежне, щоб адекватно виразити реальність, проте їм це рідко вдавалося.

В реальній дійсності виникало первісне протиставлення, дуже просте у своїх термінах: з одного боку, були люди вільні, з другого — раби (латиною servi). Зі скидкою на пом’якшення, привнесені в суворість принципів рештками гуманітарного законодавства римських імператорів, рештками, які на той час ще були живі, духом християнства та неминучою необхідністю рахуватися з вимогами повсякденного життя, servi залишалися юридично власністю якогось володаря, котрий міг вільно розпоряджатися їхнім тілом, їхньою працею і їхнім майном. Цим самим позбавлений власної індивідуальності, раб жив мовби на околицях народу, був таким собі чужоземцем. Його не призивали до королівського війська. Він не міг засідати в судових асамблеях, не міг прямо подавати туди свої скарги, а судити його могли лише в тому випадку, коли за скоєння тяжкого злочину на шкоду якійсь третій особі його хазяїн передавав його в руки громадського правосуддя. Доказом того, що тільки вільні люди, незалежно, до речі, від їхньої етнічної приналежності, складали populus Francorum *,

* Народ франків (лат.).

може слу- /266/жити синонімія, яка, в кінцевому підсумку, встановилася між назвою нації і назвою юридичного стану: слова «вільний» (libre) і «франк» (franc) стали взаємозамінними.

Проте якщо придивитись до неї ближче, ця антитеза, на вигляд, так чітко окреслена, давала тільки дуже приблизне уявлення про живе розмаїття умов. Серед самих рабів, — яких, до речі, було не так багато, — модуси існування демонстрували глибокі відмінності. Певна кількість серед них, що виконували або чорну домашню роботу, або працювали в полі, годувалися в домі хазяїна або на його фермах. Ці невільники справді були зведені на рівень людської худоби й офіційно вважалися різновидом нерухомого майна. Раб-орендар, навпаки, мав власну домівку; він сам здобував собі засоби до існування. Ніщо йому не перешкоджало, за сприятливої нагоди, продати на свою вигоду лишки свого врожаю; він не залежав прямо в тому, що стосувалося його утримання, від свого хазяїна, й рука останнього досягала його лише вряди-годи. Звичайно ж, він мав виконувати щодо того, хто був на чолі панського «двору», обов’язки, які були неймовірно тяжкими. Але вони були принаймні обмеженими, де-юре — іноді, де-факто — завжди. І хоч деякі чиншеві книги повідомляють нам, що ця людина «повинна служити завжди, коли їй буде наказано», на практиці зрозумілий інтерес хазяїна командував йому надавати можливість кожному дрібному підневільному самому визначати ті дні, в які він мусив трудитися на полях маєтку: без такого дозволу ефективність його повинностей різко зменшувалася. Живучи в такий спосіб життям, аналогічним тому, яким жили інші, так звані «вільні» орендарі, з чиїми родинами його нерідко пов’язували шлюбні узи, наділений землею servus став наближатися до стану, який мав надзвичайно важливу для нього юридичну ознаку. Королівські суди визнали, що його обов’язки також мають бути зафіксовані земельним звичаєм: така стабільність була абсолютно суперечна самому поняттю рабства, кардинальною характеристикою якого є якраз цілковита сваволя. Декотрі з рабів, нарешті, як ми вже знаємо, входили до збройного почту, який завжди супроводжував володаря. Престиж зброї, довіра, якою вони були наділені, одне слово, як говорилося в одному капітулярії, «честь васала», забезпечували їм у суспільстві ранг та можливості дій, які настільки вивищували їх над їхнім підневільним становищем, що королі вважали за потрібне як виняток вимагати від них, щоб вони давали ту присягу на вірність, до якої, в принципі, допускалися лише справжні «франки».

В тому, що стосувалося людей вільних, спостерігалася ще більша строкатість. Різниця в статках, що була значною, не могла не знайти свого віддзеркалення у відмінностях юридичних. Якщо той або той персонаж, хоч би до якого високого належав він роду, був надто бідний, щоб придбати необхідне військове спорядження, а тому не міг бути призваний до війська або принаймні не міг озброїтися за власний кошт, чи слід було вважати його автентичним членом народу франків? Він був не більше, говориться в одному капітулярії, як /267/ «вільнонародженим нижчого ґатунку»; інший ордонанс висловлюється з цього приводу набагато брутальніше, протиставляючи «людей вільних» і «людей убогих» ²³². До того ж більшість теоретично вільних людей були також залежними від того або того конкретного володаря, і саме майже безконечні відтінки цієї субординації визначали, головним чином, у кожному окремому випадку, суспільне становище індивіда.

Орендарі панських маєтностей, якщо вони не належали до рабського стану, мають, як правило, в офіційних документах, написаних латиною, назву «колонів». Багато з них і справді, в тих регіонах Франкської держави, які колись були римськими, мали своїми предками людей, що підлягали законам колонату. Але прив’язаність до землі, яка колись була істотною характеристикою цього стану, поступово вийшла зі звичаю. За кілька сторіч до того в Нижній імперії народився задум прив’язати, або майже прив’язати кожну людину до праці, яка стала б для неї спадковою, й водночас закріпити за нею певну частку податків: тобто влаштувати так, щоб солдат ніколи не зміг покинути свою армію, ремісник — своє ремесло, «декуріон» — свій муніципальний сенат, селянин — свою ділянку землі, щоб він сам ніколи не міг її покинути, і жоден великий землевласник не міг його з неї зігнати. Могутність тодішньої адміністрації, що правила неозорими територіями, дала змогу перетворити цю мрію майже на реальність. Натомість варварські держави, так само як і більшість середньовічних держав, які прийшли їм на зміну, не мали достатньої влади для того, щоб покарати втеклого селянина або перешкодити новому володарю прийняти його до себе. До того ж занепад земельного податку в руках недосвідчених урядів відібрав майже всякий інтерес до подібних зусиль. Важливо відзначити, що в дев’ятому сторіччі багато колонів розташувалися на «рабських» мансах, тобто на тих ділянках землі, які були колись роздані рабам, а багато рабів — на мансах «вільних», що первісно призначалися для колонів. Ця суперечність між якістю людини і якістю землі — специфічні вимоги до якої й тепер нагадували про минуле — не лише сприяла перемішуванню класів. Вона також свідчить про те, наскільки безперервність успадкування одного й того самого «ґрунту» (motte) перестала шануватися.

Який же сенс могло зберегти це поняття римського права, що перетворило колона, людину вільну за своїм персональним статусом, на людину залежну, але залежну не від іншого індивіда, а від речі, після епохи надто реалістичної для того, щоб не привести всі суспільні взаємини до обміну послухом і протекцією між істотами з плоті й крові? Уже там, де імперська конституція стверджувала, що «колон належить тій землі, де він народився», в підручнику з римського права, відредагованому на початку шостого сторіччя для потреб вестґотської держави, говорилося, що «він належить своєму господарю» ²³³. Звичайно ж, що колон дев’ятого сторіччя, як і його далекий попередник, з погляду закону був людиною вільною. Він давав при-/268/сягу на вірність суверенові. Він брав участь іноді в засіданнях судових асамблей. Проте його стосунки з державною владою були рідкими й досить далекими. Чи призивали його до війська? Призивали, але тільки під прапором володаря, від якого він мав свій орендний наділ. Чи могли його притягти до судової відповідальності? Система імунітетів, а ще більшою мірою самі звичаї, санкціонуванням яких здебільшого обмежувалися ці привілеї, знову ж таки, як правило, накидали йому в судді його сеньйора. Одне слово, все більше й більше його місце в суспільстві визначалося його підлеглістю іншій людині: причому та підлеглість була настільки тісною, що вважалося цілком природним обмежувати його сімейний статус, забороняючи йому одружуватися поза панською маєтністю, якій він належав; що його союз із цілком вільною жінкою розглядали як «нерівний шлюб»; що канонічне право мало тенденцію відмовляти йому у вступі до того чи того релігійного ордену, а право світське вважало за можливе піддавати його тілесним покаранням, у давнину застосовуваним лише до рабів; і що, нарешті, коли сеньйор знімав із нього його повинності, це розглядалося як відпущення на волю. І то не випадково, що, на відміну від стількох термінів юридичного латинського словника, colonus, y кінцевому підсумку, не дало потомства в ґалло-романських говірках. Уперте виживання інших слів, що також позначають умови людського існування, стало можливим, само собою зрозуміло, коштом великих зміщень у смислі; проте цей факт аж ніяк не порушує відчуття чи ілюзію безперервності. Натомість колон, починаючи від епохи Каролінґів, почав губитися в одноманітному натовпі людей, що були залежні від панських маєтностей і яких хартії об’єднували під назвою mancipia (колись у класичній латині це слово було синонімом слова «раби»), а простонародна мова під ще більш невиразною назвою «людей» хазяїна. Дуже близький, з одного боку, до рабів, «наділених землею», він майже змішувався, з другого, — до тієї міри, що іноді, в термінології, всяка різниця стиралася — з людьми, які перебували під протекцією у прямому значенні цього слова, в тих випадках, коли вони не були воїнами.

Бо практика опіки, як ми вже знаємо, не обмежувалася вищими класами. Чимало вільних людей скромного достатку шукали собі захисника, не погоджуючись заради цього віддаватися в рабство. Водночас із тим, як вони віддавали йому свою землю, щоб відразу ж одержати її від нього як орендний наділ, між двома індивідами виникали стосунки більш персонального характеру, які протягом тривалого часу, одначе, залишалися не досить чітко визначеними. Коли вони почали визначатися, це відбувалося в процесі того, як вони запозичували не одну характеристику від іншої форми залежності, дуже поширеної і яка була ніби призначена для того, щоб правити за модель для всіх стосунків залежності нижчої категорії: йдеться про становище звільненого «на умовах послуху».

У країнах, які складали Франкську державу, після останніх сторіч існування Римської імперії мали місце численні звільнення рабів. /269/ Щороку надавали рабам свободу й у часи Каролінґів. Усе радило володарям здійснювати таку політику. Трансформація економіки вимагала розбивати великі команди, які колись обробляли латифундії, сьогодні подрібнені. А що багатство віднині також, як здавалося, більше опиралося на стягування оброку й повинностей та на службу, а не на безпосередню експлуатацію великих маєтностей, воля до влади, у свою чергу, знаходила в протекції, що надавалася вільним людям, які були часткою народу, інструмент набагато ефективніший, аніж могло їй надати володіння людською худобою, позбавленою прав. І нарешті, турбота про спасіння душі, що особливо загострювалася з наближенням смерті, схиляла прислухатися до голосу Церкви, котра якщо й не виступала проти рабства як такого, все ж таки вважала, що дати волю рабові-християнину — це діяння благочестиве в повному значенні цього слова. Отже, вихід на волю був у всі часи як у Римі, так і в Германії нормальним фіналом багатьох рабських доль. Але схоже на те, що у варварських королівствах цей ритм дедалі прискорювався.

Якщо володарі й видавалися такими великодушними, то тільки тому, що не було формальних актів, які примушували б їх до цього. Не було нічого заплутанішого, на перший погляд, аніж юридичний режим звільнень у Франкській державі дев’ятого сторіччя.Традиції римського світу, з одного боку, всілякі германські права — з другого, надавали безліч засобів для здійснення цієї операції й визначали умови існування тих, кого вона облагодіювала, в термінах разючого розмаїття. Якщо, проте, розглянути практичні результати, то вони узгоджено пропонували вибір між двома великими категоріями дій. В одному випадку звільнений раб визволявся віднині з-під будь-якої приватної влади, крім тієї, в якої він згодом самохіть шукатиме підтримки. В другому, — навпаки, за ним залишалися, в його новому статусі, певні обов’язки коритися або своєму колишньому хазяїну, або новому патронові, — наприклад церкві, — якому цей хазяїн погоджувався його віддати. Ці обов’язки загалом розглядалися як такі, що мають передаватися від покоління до покоління, а тому вони спричинилися до виникнення справжньої спадкової клієнтели. «Визволення» (manumission) — якщо говорити мовою того часу — першого типу давали рідко. «Визволитель», якщо він погоджувався відмовитися від раба, волів зберегти підлеглого. Сам-таки «визволений», який не зважувався жити без захисника, відразу знаходив, у цей спосіб, бажану протекцію. Зв’язок підлеглості, який утримував випущеного на волю біля свого колишнього хазяїна, був таким міцним, що Церква, схильна вимагати від своїх священнослужителів цілковитої незалежності, відмовлялася висвячувати в духовний сан цих нових вільних людей які, попри свій новий статус, були ще, на її думку, обплутані надто міцними путами. Зазвичай звільнений раб був водночас і орендарем у свого патрона, чи то він був наділений землею ще до того, як скинув із себе своє рабське ярмо, чи одержував земельний дарунок разом із волею. До того ж цю підлеглість виз-/270/ воленого раба підкреслювали його повинності, що часто мали персональний характер. Іноді це був податок на спадщину, який патрон стягував за кожної смерті. Ще частіше це був податок на голову, який щороку мусив сплачувати визволений раб, як і кожен індивід із його потомства. Даючи регулярний прибуток, загальна сума якого була чималою, ці «побори» (chevage), завдяки короткій періодичності сплати, перешкоджали тому, щоб через несумлінність підлеглого або неуважність зверхника зв’язок залежності пішов у забуття. Ця модель була запозичена з певних зразків визволення рабів, що здавна практикувалося в германців. Дуже скоро її стали застосовувати майже повсюди, де визволення раба передбачало його «послух».

Податок на спадщину; шеваж: цим двом варіантам підтвердження залежності судилося довге життя в середньовічних суспільствах. Принаймні другий із них дуже скоро перестав обмежуватися лише маленьким світом осіб, звільнених від рабства. Як це відзначають, у очевидних термінах, певні акти визволення, кілька деньє або шматків воску, які віддавалися щороку, були ціною протекції, яку надавав своєму колишньому рабові його хазяїн, що тепер перетворився на патрона. Але визволені раби були не єдиними людьми вільного статусу, що самохіть або з примусу віддавали себе під «опіку» (maimbour) когось могутнього. Від дев’ятого сторіччя шеваж уже знайшов широке розповсюдження, ставши таким собі специфічним знаком цілої категорії персональних залежностей, які своїми спільними характеристиками, незалежними від будь-яких термінологічних капризів, передбачали, з боку підлеглого, досить смиренний послух, у загальному випадку спадковий, а з боку патрона могутні командні функції, джерело високих прибутків. Таким чином, у хаосі взаємин людини з людиною, ще надто заплутаних, почали вимальовуватися кілька силових ліній, побіля яких мали поступово кристалізуватися інституції наступної доби.

II. ФРАНЦУЗЬКЕ КРІПОСНЕ ПРАВО

У власне Франції та в Бурґундії ціла низка дій, які сходилися в одну точку, спричинилася протягом першої феодальної доби до справжнього очищення від античної суспільної номенклатури. Писані закони були забуті. Що стосується цензових реєстрів франкської епохи, то певна кількість була втрачена; а інші, як унаслідок трансформації словника, так і тих радикальних змін, що відбулися в системі розподілу земель, читалися з великими труднощами. До того ж сеньйори та судді були здебільшого надто великими невігласами, щоб сушити собі голову юридичними спогадами. Проте в новій класифікації умов людського існування, яка була тоді опрацьована, знову була відведена значна роль поняттю, що його колективна свідомість знала з незапам’ятних часів: я маю на увазі антитез між свободою і рабством. Але це відбулося коштом глибокої зміни смислу. /270/

Та й чи можна дивуватися, що стародавнє протиставлення перестало озиватися до душі й розуму? Адже у Франції майже не залишилося рабів у точному значенні цього слова. Стиль життя підневільних орендарів не мав нічого спільного з рабством. Що ж до невеличких груп тих рабів, які колись були на утриманні хазяїна, то смертність у поєднанні з наданням волі утворювали там порожнини, які вже годі було заповнити. Бо й справді, релігійне почуття забороняло перетворювати на рабів військовополонених-християн. Лишалася, щоправда, работоргівля, яка годувалася збройними набігами на землі «поган». Але її найпотужніші потоки або зовсім не досягали наших країн, або — з тієї очевидної причини, що не знаходили там достатньо багатих покупців — лише перетинали їх, прямуючи далі або до мусульманської Іспанії, або на Схід. Крім того, ослаблення держави позбавляло всякого конкретного значення стародавню відмінність між людиною вільною, суб’єктом повного права, і рабом, що перебував поза межами функціонування громадських інституцій. Проте звичай уявляти собі суспільство як таке, що складається з людей вільних і людей невільних, зберігся; за цими останніми збереглася давня латинська назва servi, що у французькій мові перетворилася на serfs. Це була лінія розколу між двома групами, яка невідчутно зміщувалася.

Мати над собою сеньйора — це, на думку тих часів, аж ніяк не суперечило поняттю свободи. Хто їх над собою не мав? Але мислили тоді так, що ця якість закінчувалася там, де людина була позбавлена права вибору, яким вона могла б скористатися бодай раз у житті. Одне слово, тоді вважали, що всяка підлеглість, яка має спадковий характер, несе в собі ознаки підневільного становища. Хіба той нерозривний зв’язок, що обплутував дитину ще «в лоні матері», не був однією з найтрагічніших ознак традиційного рабства? Відчуття цих майже фізичних пут чудово передається у виразі «людина тіла» (homme de corps), яке простонародна мова викувала як синонім кріпака (serf). Васал, чия присяга на вірність не передавалася в спадок, був, як ми вже бачили, людиною істотно «вільною». Натомість, увійшло в звичай навішувати етикетку рабської залежності не тільки на не дуже численних нащадків рабів-орендарів, а й на тих підлеглих, чиї предки віддали в неволю не тільки власні персони, а й своїх нащадків, які утворювали тепер набагато густіший натовп: на спадкоємців тих рабів, які за свого життя одержали волю, або вбогих орендарів. Туди ж таки потрапляли внаслідок узагальнення, що видається дуже значущим, чужоземці, або «чужинці», іноді — євреї. Позбавлені будь-якої природної опори в родині або в народі, вони автоматично передавалися стародавнім правом під опіку монарха або володаря тих земель, де вони оселилися; феодальна ера перетворила їх на кріпаків, що мусили підкорятися, в цій своїй ролі, сеньйорові тієї території, на якій вони жили, або принаймні тому з них, який мав там владу здійснювати вищий суд. У каролінзьку епоху дедалі більша кількість узятих під опіку платили шеваж. Проте вони робили це за /271/ умови, що збережуть за собою або отримають статус вільних людей. Бо рабство мало хазяїна, який міг відібрати все, на відміну від захисника, що йому сплачувалася певна компенсація. Поступово, проте, цей обов’язок, що колись вважався цілком почесним, набув відтінку чогось принизливого; потім, у кінцевому підсумку, став розглядатися судами як одна з характерних ознак кріпосної залежності. Він і далі вимагався тими самими родинами, що й колись, і з причин, по суті, тих самих. Лише змінилося місце, яке відводилося в поточній класифікації стосункам, реальним вираженням яких вважали сплату оброку й виконання повинностей.

Майже непомічене сучасниками, як то буває майже з усіма семантичними мутаціями, це велике зміщення таблиці суспільних цінностей дало про себе знати в кінці франкської епохи набагато вільнішим застосуванням словника підневільної залежності, який відтоді почав коливатися між двома значеннями минулого та майбутнього. Ці вживання слів навпомацки тривали довго. Залежно від регіонів, залежно від тих кліриків, яким доручали писати хартії, межі застосування слів змінювалися. В кількох провінціях певні групи, що походили від колись звільнених «на умовах послуху» рабів, зберегли майже до початку дванадцятого сторіччя як етикетку свого походження своє окреме визначення «кульвертів» (culverts), що утворилося з латинського collibertus («визволений»). Та попри те що колись вони були визволені, тепер їх вважали позбавленими «свободи», в новому значенні цього терміна. Проте на них дивилися як на клас, який був вищим, аніж прості «кріпаки» (serfs). До інших родин, то там, то там, попри фактичне уподібнення всіх їхніх обов’язків до обов’язків людей кріпацького стану, довгий час залишалися прив’язаними такі визначення, як «віддані під опіку» (commendés) або «люди визнання» (gens d’avouerie) (тобто люди, які визнавали протекцію над собою сеньйора). Якийсь чоловік віддавав себе разом зі своїми нащадками під опіку володаря, якому він обіцяв, крім виконання інших обов’язків, сплачувати шеваж? Бувало, що цей акт прямим текстом формулювався як добровільне закріпачення. А бувало й навпаки, туди, як у стародавню франкську формулу опіки, вставляли пункт, який передбачав збереження свободи. А бувало й так, що в остаточній редакції обачливо утримувалися від будь-якої конкретної заяви, що могла б поставити одну зі сторін у скрутне становище. Проте, коли досьє, як це було в Ґентському абатстві Сен-П’єр, розтягується на кілька сторіч, там неважко помітити, мірою того як спливає час, поступову зміну фразеології, що стає все більш і більш сервильною.

А втім, хоч би якою була кількість цих стихійних традицій, надзвичайно висока пропорція яких у стосунку до вбогості наших документів здатна і здивувати, і схвилювати, само собою зрозуміло, що не тільки вони сприяли зростанню кількості людей, які перебували в кріпосній залежності. За відсутності будь-яких точних угод, лише внаслідок простої гри давності, насильства та змін, які відбувалися в юридичній опінії, маса людей, що підлягали панським маєтностям, /272/ давнім або недавнім, повільно сповзала до цього стану, який мав давню назву і визначався зовсім новими критеріями. У селі Тіе-ан-Парісі, де на початку дев’ятого сторіччя на 146 голів родин було тільки 11 рабів проти 130 колонів, а крім того ще 19 узятих під опіку, які платили шеваж, майже все населення за Людовіка Святого складалося з осіб, чий статус кваліфікувався як кріпосний.

До самого кінця залишалися індивіди, навіть цілі спільноти, про які невідомо було точно, куди їх класифікувати. Були чи не були кріпаками монастиря Сент-Женев’єв селяни з Росні-су-Буа? Були чи не були кріпаками свого абатства люди з Ланьї? Ці проблеми займали від часів Людовіка Сьомого до часів Філіпа Третього королів і пап. Змушені від батька до сина сплачувати шеваж та підкорятися кільком іншим «звичаям», які загалом розглядалися як несумісні з поняттям свободи, представники деяких міських буржуазій Півночі в тринадцятому сторіччі не захотіли, проте, дозволити, щоб до них ставилися як до кріпаків. Проте вагання та аномалії не несли в собі чогось справді істотного. Щонайпізніше в першій половині дванадцятого сторіччя — на той час «кульверти» вже перестали існувати як клас і їхня назва стала простим синонімом кріпака — виникла унікальна категорія вбогих персональних підлеглих, прив’язаних до хазяїна самим фактом свого народження, а отже, й «заплямованих» рабським становищем.

Тут ішлося, власне, не тільки про значення слів. Певні обмеження, які раніше мислилися як невіддільні від рабського стану, тепер майже неминуче застосовувалися й до цих невільних людей, які начебто належали до зовсім іншого виду, але в чому саме їхня новизна, ніхто собі чітко не уявляв. Серед цих обмежень можна назвати заборону висвячуватися в духовний сан; позбавлення права свідчити в суді проти вільних людей (якщо не брати до уваги окремого привілею, який надавався спочатку королівським кріпакам і поширився на кріпаків деяких церков); одне слово, ці люди перебували під загальним знаком нижчості та зневаги. З другого боку, був опрацьований спеціальний статут, що визначався цілим пучком специфічних повинностей. Безконечно змінні у своїх модальностях, залежно від місцевих звичаїв, вони в загальному плані були майже скрізь вельми подібними: контраст, який безперервно повторювався в цьому суспільстві, водночас подрібненому й фундаментально єдиному. Це був шеваж. Це була — окрім випадків спеціального дозволу, який коштував дорого — заборона «неправильно одружуватися» (formarier), тобто брати шлюб із особою, яка не належала до того самого суспільного стану й була підлеглою іншого сеньйора. Це був, нарешті, спеціальний податок на спадщину. В Пікардії та у Фландрії це «правило мертвої руки» звичайно реалізувалося у формі регулярного податку на спадщину, коли сеньйор, після кожної смерті, привласнював або невеличку суму грошей, або, частіше, якусь найкращу річ або найкращу голову худоби. В інших місцях можливість стягнення цього податку залежала від визнання зв’язку спорідненості: якщо /273/ небіжчик залишав синів (іноді братів), котрі жили з ним біля одного «вогнища», сеньйор не одержував нічого; в протилежному випадку, він забирав усе.

Та хоч би якими важкими видавалися ці обов’язки, вони були, в якомусь розумінні, антиподами рабству, бо передбачали, що людина, на яку вони накладені, володіє справжнім майном, що його може передавати в спадок. У своїй ролі орендаря кріпак мав достоту ті самі обов’язки й ті самі права, що й будь-який інший: його власність уже не була чимось дуже хистким, і його праця, повинності та служба, один раз відрегульовані, не належали більш нікому, крім нього самого. Проте не уявляймо собі його також у образі колона, прикріпленого до «своєї землі». Звичайно ж, сеньйори намагалися утримати своїх селян. Без людини, чого варта була земля? Але було важко перешкодити їхнім переходам, по-перше, тому, що подрібнення влади перешкоджало більше, аніж будь-коли, зусиллям ефективного поліційного примусу, а по-друге, цілинних земель тоді було ще дуже багато, й тому не було особливого сенсу погрожувати втікачеві конфіскацією, бо він не мав би особливих проблем із тим, щоб прилаштуватися десь-інде. До того ж головні зусилля сеньйора були спрямовані на те, щоб утримати при собі орендний наділ, а конкретний статус того, хто її обробляв, важив мало. Чи були випадки, щоб два персонажі домовилися між собою, що кожен не прийматиме до себе підданих другого? В цьому, власне, не було потреби, бо ніхто ніколи не намагався якось змінити умови існування індивідів, закріпачених чи вільних, тому міняти господаря не було ніякого сенсу.

А втім, не було ніякої потреби в тому, аби поле, у своїй приналежності, йшло тією самою дорогою, що й людина. Ніщо в принципі не перешкоджало рабові володіти навіть алодами, вільними від будь-якої земельної залежності. Хоча, правду кажучи, загалом у таких випадках — а вони, як нам відомо, мали місце аж до тринадцятого сторіччя — існувало правило, що така земля хоч і була вільна від усіх зобов’язань, характерних для цензиви, проте не могла бути відчужена без згоди хазяїна того, хто нею володів: це робило систему володіння алодами досить недосконалою. Набагато частіше бувало, що, володіючи лише орендними наділами, кріпак не одержував їх або одержував не всі від сеньйора, до якого його прив’язував зв’язок, властивий його суспільному становищу; бувало навіть так, що, будучи кріпаком одного сеньйора, він жив на землі іншого. Чи феодальна ера намагалася коли-небудь навести лад у цій плутанині залежностей від різної влади? «Я дарую обителі Сен-П’єр де Клюні цю землю з усім, що до неї належить» — це треба розуміти, як «я відступаю права на володіння цією землею» — крім вілана, який її обробляє, його дружини, синів та дочок, бо вони належать не мені» — так було записано наприкінці одинадцятого сторіччя в одній бурґундській хартії ²³⁴. Від самого початку цей дуалізм був притаманний ситуації певних узятих під опіку людей. Рухливість населення поступово ро-/274/била його все менш рідкісним. Природно, що він знову й знову порушував делікатні проблеми поділу, й не один хазяїн або орендного наділу, або людини, у кінцевому підсумку, втрачав право на володіння ними. Проте бодай у одному вельми значущому пункті зв’язку людини з людиною віддавали очевидний пріоритет. Вважали, що кріпака, принаймні в тому випадку, коли він скоїв злочин «із пролиттям крові», не міг судити інший суддя, окрім того сеньйора, якому він належав «тілом»: причому це робилося незалежно від того, якими були реальні юридичні права цього останнього, і від того, де проживав підсудний. Одне слово, становище кріпака аж ніяк не характеризувалося його зв’язком із землею. Його характерною ознакою було, навпаки, те, що він настільки залежав від іншої людини, що, хоч би куди він подався, ця залежність повсюди переслідувала його й приклеювалася до його нащадків.

Таким чином, кріпаки не тільки не походили, у своїй більшості, від античних рабів, а й умови їхнього життя не являли собою нового, більш або менш підсолодженого, варіанту стародавнього рабства або римського колонату. Під старими словами та з характеристиками, запозиченими на різних етапах свого минулого, ця інституція віддзеркалювала потреби та колективні репрезентації того середовища, в якому вона сформувалася. Безперечно, що доля кріпака була дуже тяжкою. Поза холодною незворушністю текстів неважко реконструювати атмосферу брутального насильства, іноді трагічного. Генеалогія однієї кріпацької родини, складена в Анжу одинадцятого сторіччя, для потреб одного судового процесу, закінчується такою згадкою: «Дама Нів, яку зарізав Віаль, її сеньйор». Хазяїн часто був схильний вважати, хай навіть це йшло всупереч звичаю, що його влада над кріпаком нічим не обмежена. «Він є моїм від своїх ступнів до маківки черепа», — казав про одного зі своїх кріпаків абат монастиря Везле. Але, звичайно ж, не одному з таких залежних усім своїм тілом людей, у свою чергу, щастило, якимись хитрощами або втечею, вислизнути з-під ярма. Та не все, безперечно, є брехнею у словах того ченця з Аррасу, який розповідає нам про кріпаків свого абатства, що вони однаковою мірою прагнуть визволитися від своєї залежності в часи миру й, навпаки, міцно за неї тримаються, коли нагальна небезпека примушує їх шукати захисту ²³⁵. Протекція, гноблення — між цими двома полюсами майже неминуче коливається будь-який режим клієнтели. І не випадає сумніватися в тому, що кріпацтво первісно конституювалося як одна з найефективніших систем цієї категорії.

Але не всі селяни потрапили в кріпосну залежність: навіть у тих випадках, коли їхня земля ставала або залишалася залежною. Серед орендарів панських маєтностей тексти, що утворюють безперервну послідовність протягом усієї феодальної ери, виводять на сцену групи людей, що кваліфікуються як «вільні», хоча живуть і працюють поруч із кріпаками.

Проте було б помилкою уявляти їх собі як простих фермерів, що підтримували з верховним власником землі лише холодні взаємини, /275/ що єднають боржників з їхніми кредиторами. Занурені в суспільну атмосферу, де будь-які стосунки нижчого з вищим набували суто людського характеру, ці люди були прив’язані до сеньйора не лише численними повинностями та обов’язком нести службу, якими були обкладені їхні будинки та їхні поля. Вони були зобов’язані підкорятися своєму володареві й допомагати йому. Вони розраховували на його підтримку. Солідарність, що виникала в такий спосіб, була досить сильною, аби сеньйор мав право на відшкодування, в разі його «вільний» підданий діставав поранення, аби, у випадку вендети чи якоїсь іншої помсти, що йому загрожувала, вважали цілком законним складати цю провину на всю групу його підлеглих, незалежно від їхнього статусу. Ця солідарність вважалася настільки респектабельною, що мала перевагу над обов’язками, які, на перший погляд, здавалися значно вищими. Вони не були кріпаками, ті буржуа з одного містечка, що належало як Людовікові Шостому, так і сірові де Монфору, яких їхня хартія зобов’язувала зберігати нейтралітет у випадку війни між їхніми двома сеньйорами, хоча один із них був водночас і їхнім королем ²³⁶. Проте цей же таки зв’язок, попри всю свою обов’язковість, іноді видається вкрай випадковим. Погляньмо, наприклад, на слова, які його виражають. «Вілан» (vilain) означає просто житель панської маєтності, що латиною називалася villa; «гість» (hôte); «манан» (manant); «кушан і леван» (couchant et levant) — ці терміни, які виражали просто ідею проживання, застосовувалися до всіх орендарів як таких, навіть якщо вони були кріпаками. Але «вільний» орендар не мав якоїсь іншої назви, бо він був «житель» у його чистому вигляді. Припустімо, він продавав, віддавав або покидав свою землю й переселявся жити кудись-інде. Ніщо більше не прив’язувало його до сеньйора, якому належав цей клапоть землі. Ось чому цей «вілан», цей «манан» вважався людиною вільною, а тому — якщо не брати до уваги деякі винятки, характерні для періоду генези та невизначеностей — його не стосувалися ті обмеження матримоніального та спадкового права, які, навпаки, накладалися на людину, «залежну тілом», будучи ознакою суворої підлеглості, в якій перебував не лише сам індивід, а й його родина.

А які цікаві відомості могла б дати нам мапа селянської свободи та селянського закріпачення! Проте, на жаль, тут ми маємо лише кілька дуже грубих наближень. Ми вже знаємо, з яких причин Нормандія, перебудована внаслідок скандинавського вторгнення, буде зображена на цій приблизній мапі великою білою плямою. То там, то там виднітимуться й інші території, вільні від кріпацтва, правда, менші за площею й складніші для витлумачення: скажімо, Форез. У інших регіонах нашої країни ми побачимо, що закріпачені селяни складають величезну більшість. Але поруч із ними бачимо й розсипи вільних віланів більшої або меншої густоти. Іноді вони живуть упереміш із закріпаченим населенням, хата біля хати й під владою одного й того самого сеньйора. Іноді, навпаки, ми бачимо цілі села, що їм у якийсь спосіб пощастило уникнути закріпачення. Навіть якби ми були ліпше /276/обізнані з грою причин, які тут зіштовхнули селянську родину в прірву спадкової кріпацької залежності, а там допомогли їй затриматися на схилі й не скотитися вглиб, щось би завжди, безперечно, перешкоджало точному аналізу. Конфлікти сил, які були надто делікатними, аби їх вдалося точно зважити, а іноді й сута випадковість, спричиняли розв’язку, якій часто передували чимало коливань. Також і постійне розмаїття умов, мабуть, можна вважати феноменом вельми повчальним. За досконалого феодального ладу не тільки кожен клапоть землі був би або феодом, або селянською орендною ділянкою, а й кожна людина була б або васалом, або кріпаком. Але це добре, що факти нам зайвий раз нагадують: суспільство — не геометрична фіґура.

III. ГЕРМАНСЬКИЙ ВИПАДОК

Повне вивчення європейської панської маєтності (сеньйори) у феодальну еру ставить перед нами вимогу, щоб ми тепер подалися на Південь Франції й відзначили там існування, поруч із персональним закріпаченням, певний вид земельного закріпачення, яке переходило від землі на людину й прикріпляло її до неї. Ця інституція уявляється тим більш таємничою, що її появу надзвичайно важко датувати. Потім варто було б відзначити, в Італії, розвиток поняття кріпосної залежності, близько спорідненої з тією, яка була створена французьким правом, але, як здається, менш розповсюдженої і з більш розмитими контурами. І нарешті, Іспанія запропонує нам очікуваний контраст, який, на відміну від Каталонії з її кріпацтвом у французькому стилі, позначав землі Реконкісти, Астурію, Леон, Кастилію; це були країни, де рабство ніколи не зникало, будучи одним із наслідків Священної війни, але в середовищі тубільного населення стосунки персональної залежності, як і загалом стосунки в суспільстві, не дуже примусовими, а отже, й не позначеними тавром рабсько-кріпацької залежності. Але перш ніж зробити цей огляд, надто довгий і позначений багатьма непевностями, ліпше буде ближче ознайомитися з особливо багатим досвідом двох країн, Германії та Англії.

Говорити про германські села як про щось єдине означало б удатися до досить штучного узагальнення. Вивчення колонізованих земель, на схід від Ельби, дуже мало вкладається в наш період. Але в самому серці старої Германії велика антитеза протиставляла Швабію, Баварію, Франконію, лівий берег Райну, де сеньйоріалізація була відносно давньою й глибокою, Саксонії, яка внаслідок великої кількості своїх вільних селян — вільних своїми землями, вільних своєю персоною — була ніби перехідною зоною між власне Германією й Фрисландією, де зовсім не було сеньйорій (панських маєтностей), а отже, й кріпаків. Якщо ми уважніше придивимося до фундаментальних ліній, то виразно побачимо тут деякі виразно національні характеристики.

Як і у Франції, ми спостерігаємо — і вдаючись до тих самих засобів — широке узагальнення стосунків спадкової підлеглості. Дарчі /277/ акти зустрічаються в германських хартіях не менш часто, аніж у наших. Як і у Франції, між умовами існування людей, узятих під опіку відносно недавно, і давніми підданими панських маєтностей спостерігалася тенденція до зближення, і модель статусу, виробленого в такий спосіб, запозичила чимало характеристик у того типу підлеглості, який створювало визволення рабів «на умовах послуху». Це була спорідненість, яку мова мала неодмінно підкреслити. Словом Laten, етимологія якого нагадує про ідею визволення, називали колись у германському праві юридично добре визначений клас, який разом із деякими чужоземцями, що жили в країні, та людьми з підкорених народностей об’єднував звільнених рабів, які були ще прив’язані до своїх колишніх власників узами певного патронату. Під цією самою назвою розуміли на Півночі Германії в дванадцятому сторіччі великі групи залежних людей, де сини рабів, колись перетворених на клієнтів, тепер утворювали незаперечну меншість. Шеваж, податок на спадщину — найчастіше у вигляді якоїсь доброї речі, що її доводилося віддавати з приходом кожного нового покоління — стали характерними повинностями персональної залежності; до цього додавалася заборона брати шлюб поза межами свого панського маєтку або свого стану. І нарешті, так само, як у Франції, відійшовши від первісного смислу понять свободи й несвободи, тут намагалися віднині перетворити на закріпачення всяку залежність, що успадковувалася з народженням на світ. На землях ельзаського абатства Мармутьє вільні та підневільні орендні наділи дев’ятого сторіччя злилися в дванадцятому сторіччі в одну категорію, яку називали кріпацькою. Попри свою назву, Laten феодальної ери — достоту так само як і їхні брати по той бік кордону, французькі кульверти — в загальному випадку, перестали вважатися людьми вільними: до тієї міри, що коли сеньйор відмовлявся від своїх прав на них, то казали, що він звільняє цих уже колись звільнених. Натомість, свобода повсюдно визнається за Landsassen («людьми, оселеними на землі»), які називалися також (знову ж таки за аналогією з французькою назвою hôtes) «гостями» (Gäste) і які були справжніми віланами, вільними від будь-якої іншої залежності, крім тієї, яка виникала із обов’язків, що утворювалися внаслідок проживання на землі, яка комусь належала.

Тим часом розмаїті умови, специфічно германські, істотно порушували цей розвиток. Первісна концепція свободи могла так глибоко змінитися, у Франції, лише внаслідок ослаблення держави, а надто в юридичній сфері. Але в Германії, й передусім на Півночі, протягом усієї феодальної ери місцями зберігалися, конкуруючи з сеньйоріальними органами правосуддя, громадські юрисдикції, створювані за античним зразком. Тож як не могло там вижити й уявлення, хай і туманне, про те, щоб вважати вільними всіх тих і лише тих людей, які могли засідати в цих судах і притягуватися ними до відповідальності? Там, де, як і в Саксонії, селянські алоди були численними, часто виникала інша причина ускладнень. Тому що між власником /278/ алоду і власником орендного наділу, навіть у тих випадках, коли і той, і той були вільні від будь-якої персональної і спадкової залежності, громадська свідомість не могла не бачити різницю в рівнях. Свобода власника алоду, оскільки вона поширювалася й на землю, здавалася повнішою. Тому лише він — принаймні тоді, коли його алод досягав певних розмірів, мав право виступати в ролі судді або, за старою франкською термінологією, в ролі ешевена; він був «вільно ешевенабельним» (libre échevinable — schöffenbarfrei). І нарешті, факти економічного порядку теж мали свою вагу. Не будучи настільки нехтуваним, як у Франції, — бо близькість слов’янських країн була невичерпним джерелом грабунків і работоргівлі — рабство, в прямому значенні цього слова, все ж таки не відігравало у феодальній Германії дуже важливої ролі. Натомість античні servi, що були домашніми рабами маєтку, не перетворювалися так масово на орендарів, як у Франції, бо самі маєтки часто зберігали там набагато більші площі. Правда, більшість із них були, на свій манер, «наділені землею», але то були зовсім крихітні клаптики ґрунту. Приневолені до щоденної тяжкої праці, ці «слуги дня» (Tagesschalken), справжні підневільні чорнороби того зразка, який був зовсім не відомий у Франції, жили в стані глибокої залежності, що її не можна було розглядати інакше, як друге рабство.

Забуваючи, що всяка суспільна класифікація, в кінцевому підсумку, існує лише завдяки ідеям, які створюють люди, і що всі суперечності з неї ніколи не можна виключити, певні історики піддалися спокусі силоміць накинути праву, за яким жили люди у феодальній Германії, ясність та регулярність, які були йому абсолютно чужі. Юристи середньовіччя були їхніми попередниками в цих зусиллях. Без особливого успіху. Ми повинні добре усвідомлювати, що системи, які нам пропонують великі автори звичаєвого права, такі, як Айке фон Репґов, у своєму «Дзеркалі саксів», не тільки досить погано узгоджуються у своїй внутрішній структурі; вони до того ж дуже приблизно відповідають тому, що написано в хартіях. Нічого подібного ми не спостерігаємо у відносно простій структурі французького кріпосного права. Практично, всередині кожної панської маєтності залежні люди спадкового статусу майже ніколи не об’єднувалися в один клас, що характеризувався б однаковими повинностями. Крім того, в різних панських маєтностях демаркаційні лінії між групами та їхні термінології відрізнялися до екстремальних меж. Одним із найбільш звичних критеріїв була сплата шеважу, який ще зберігав за собою трохи від свого давнього смислу як знак протекції, що не мала сорому. Люди, які відбували поденну панщину, такі вбогі, що їх іноді навіть доводилося звільняти від податку на спадщину, природно, не були зобов’язані його сплачувати. Але він був також відсутній у традиційному списку повинностей, іноді дуже тяжких, які накладалися на всіх орендарів, що перебували в кріпосній залежності. Це призводило до того, що родини, позначені печаттю цієї повинності, яка нагадувала про залежність, колись узя-/279/ту на себе добровільно, — попри те що вони також, з огляду на спадковий характер їхньої підлеглості, часто розглядалися як люди невільні — вважалися, принаймні як загальне правило, вищими за своїм рангом, аніж інші «підневільні». В інших місцях нащадки тих людей, які колись давно самохіть віддалися під чиюсь протекцію, і далі називалися старим словом Muntmen, що походило від германського терміна Munt, який упродовж усіх стародавніх часів позначав владу, що нею був наділений захисник. У романських країнах у цьому випадку вживали термін «коменди» (commendés — «взяті під опіку»). Але тоді як у французьких селах «узяті під опіку» селяни дванадцятого сторіччя, до речі, дуже нечисленні, зберегли від свого походження лише не наповнене жодним змістом слово й, по суті, скотилися до кріпацтва, чимало з їхніх германських колег зуміли зберегти своє існування як окремого класу, а іноді навіть свою принципову свободу. Між цими різними прошарками підлеглого населення стояли високі бар’єри заборон на шлюби, які могли б спричинитися до пониження суспільного рангу, неминучого в тому випадку, коли укладався шлюбний союз із особою, яка стояла у своєму статусі на щабель або на кілька щаблів нижче.

А втім, можливо, що, в кінцевому підсумку, найочевидніші ознаки своєї оригінальності германська еволюція завдячувала зміщенню в часі. Зі своїми неподільними земельними наділами, що часто розподілялися по кількох юридичних категоріях, з її вельми розгалуженою класифікацією умов людського існування, германська сеньйорія (панська маєтність) близько 1200 р. залишалася дуже близькою, у своїх сукупних характеристиках, до каролінзького типу: вона була, безперечно, набагато ближча до нього, аніж французька панська маєтність того самого періоду. Але протягом двох наступних сторіч і їй судилося відійти від нього дуже далеко. Зокрема, об’єднання спадково залежних людей під однією юридичною рубрикою відбулося десь на кінець тринадцятого сторіччя; тобто на два чи три сторіччя пізніше, аніж у Франції. Тут також нова термінологія запозичила багато чого зі словника, який тхнув рабською залежністю. Означення «власна людина» (homme propre, homo proprius, Eigen), яке спочатку стосувалося, більш вузько, тих підневільних людей, що їх утримували в маєтку як сільськогосподарських рабів, поступово поширило своє значення на багатьох орендарів, якщо тільки їхня залежність від володаря передавалася в спадок, від батька до сина. Потім призвичаїлися доповнювати цей вираз додаванням іншого слова, яке з великою силою виражало персональну природу зв’язку. За дивним паралелізмом з однією з найпоширеніших назв французького кріпака стали все частіше й частіше вживати вираз «людина власна тілом» (homme propre de son corps — eigen von dem Lipe Leibeigen). Природно, що між цією пізньою Leibeigenschafi (тілесністю), вивчення якої виходить поза межі феодальної ери, і французьким кріпацтвом дванадцятого сторіччя було чимало контрастів, привнесених відмінностями середовища та епохи. Проте це /280/ аж ніяк не перешкоджає враженню, що цей характер виняткового архаїзму був прикметною ознакою германського суспільства протягом майже всієї феодальної ери.

IV. В АНГЛІЇ: МІНЛИВОСТІ ДОЛІ ВІЛЬНОГО СЕЛЯНСТВА (ВІЛАНІВ)

На відстані приблизно двох століть від каролінзької епохи становище селянських класів у Англії одинадцятого сторіччя було надзвичайно схожим на становище давніх каролінзьких чиншовиків. Правда, земельна панська маєтність була там організована набагато слабкіше, але в системі стосунків людської залежності спостерігалася не менш складна картина. Цей хаос, до якого вони були зовсім не звичні, дуже бентежив континентальних кліриків, яким Ґійом Завойовник доручив укласти кадастр свого нового королівства. Запозичена переважно з лексикону Західної Франції, їхня термінологія досить погано узгоджується з фактами. Проте кілька загальних характеристик проступають чітко. Там існували автентичні раби (theows), декотрі з яких були наділені землею. Були й орендарі, які мусили платити оброк та працювати на свого пана, проте вважалися людьми вільними. Й були, нарешті, «віддані під опіку», залежні від свого покровителя, який, проте, зовсім не обов’язково був тим самим сеньйором, що від нього вони одержали свій орендний наділ, якщо вони його мали. Іноді ця підлеглість людини людині була досить слабкою, щоб нижчий міг її за своїм бажанням урвати. Іноді вона, навпаки, була нерозривною і спадковою. І нарешті були — без окремої назви — справжні власники селянських алодів. Окрім того, ще два принципи розрізнення співіснували з попередніми, не обов’язково збігаючись із ними: один випливав із неоднакового розміру земельних наділів; другий — з підлеглості тим чи тим сеньйоріальним судам, які тоді почали утворюватися.

Норманське завоювання, яке майже повністю оновило персонал орендарів панських маєтностей, зруйнувало цей режим і спростило його. Безперечно, що сліди давнього стану залишилися. Передусім на Півночі, де ми вже бачили, як селяни-воїни завдали клопоту юристам, звичним до зовсім іншого поділу між класами. Проте у своїй сукупності ситуація, приблизно через сто років після битви під Гастінґсом, стала дуже близька до тієї, яка мала місце у Франції. Поруч із орендарями, які залежали тільки від одного сеньйора, бо від нього вони одержали свою хату і своє поле, конституювався клас «зв’язаних людей» (bondmen), «людей за народженням (nativi, niefs), персонально і спадково залежних, що їх, із цієї причини, розглядали як людей, позбавлених «свободи». На них накладалися обов’язки та заборони в уже відомій нам майже незмінній сукупності: заборона висвячуватися в священнослужителі та вступати в нерівний шлюб; обов’язок віддавати, після кожної смерті, свою найкращу річ; шеваж (але цей останній, згідно зі звичаєм, аналогічні якому ми знаходимо /281/ в деяких місцевостях Германії, стягувався в більшості випадків лише тоді, коли індивід проживав поза землями свого володаря). Додамо сюди ще одну повинність, яка в досить чудернацький спосіб захищала добрі звичаї й еквівалент якої — настільки це феодальне суспільство було глибоко однорідним — ми знаходимо в далекій Каталонії: дівчина кріпацького стану, яка згрішила, мусила заплатити штраф своєму сеньйорові. Набагато численніші, аніж колишні раби, ці нові підневільні люди не нагадували їх ані стилем свого життя, ані правом, якому вони корилися. Варто відзначити одну вельми значущу характеристику: на відміну від theow англосаксонської доби, їхня родина, в разі вбивства, мала право одержати свою частину «ціни за пролиту кров». Родинна солідарність, якої не визнавали за рабом, не була чужою для кріпака нових часів.

Проте в одному пункті намітився один дуже глибокий контраст із Францією. Англійський сеньйор із набагато більшим успіхом умів утримати на своїй землі і своїх кріпаків, і навіть своїх простих орендарів. А річ була в тому, що в цій напрочуд добре об’єднаній країні королівська влада була набагато сильніша й тому спроможна знаходити втеклих кріпаків і карати тих, хто приймав їх до себе. Крім того, в самій же таки панській маєтності володар, щоб тримати в покорі своїх підлеглих, мав у своєму розпорядженні інституцію, корені якої були, безперечно, англосаксонськими, але яку перші норманські королі, що дбали про добру політику, впорядкували й розвинули. Називалася вона frankpledge, що означає «порука» — малася на увазі порука взаємна — вільних людей. Вона мала на меті заснувати, в інтересах репресій, широку мережу солідарності. Для цього населення майже на всіх англійських територіях було розділене на групи, по десятеро людей у кожній. Кожна «десятка» колективно несла відповідальність за явку кожного зі своїх членів у суд. Через певні проміжки часу керівник десятки мусив передавати винних або викликаних представникові державної влади, який, у свою чергу, стежив за тим, щоб жодна персона не вислизнула з-під накинутої в такий спосіб сітки. Спочатку передбачалося об’єднати в цю систему лише всіх вільних людей, окрім представників вищих класів, слуг та людей зі збройного почту, які годувалися в домі сеньйора і за яких той, природно, мусив відповідати, і, нарешті, кліриків. Потім, дуже швидко, відбулася кардинальна трансформація. До системи frankpledge стали залучати лише тих, хто був залежним від панських маєтностей, і залучали їх туди всіх, без різниці в статусі. Таким чином, навіть назва цієї інституції стала брехливою, оскільки багато з цих підлеглих не вважалися людьми вільними: ще один парадоксальний і промовистий доказ зміни смислу, яку ми спостерігали вже не раз. З іншого боку, право забезпечувати з’яву до суду викликаних туди осіб, бо державні чиновники, з огляду на свою нечисленність, не могли ефективно виконувати цей обов’язок, усе частіше й частіше надавалося самим сеньйорам, принаймні багатьом із них. У їхніх руках воно стало досконалим інструментом примусу. /282/

Тим часом завоювання, яке дало панським маєтностям таку міцну структуру, посприяло також утворенню надзвичайно добре озброєної королівської влади. Своєрідна прикордонна угода, укладена між двома державами, пояснює останнє перетворення, якого зазнали в середньовічній Англії класифікація умов і навіть саме поняття свободи. Від середини дванадцятого сторіччя, внаслідок зусиль, докладених нормандською, а потім анжуйською династіями, юридична потуга монархії зазнала нечуваного розвитку. Проте за ці ранні досягнення довелося платити свій викуп. Змушені шанувати бар’єр, який згодом держави більш повільного розвитку, такі як Франція, подолають без особливих труднощів, судді Плантаґенетів, після певних вагань, відмовляться втручатися в стосунки між лордом «маєтку» та його людьми. Не те, щоб їх було зовсім позбавлено доступу в королівські суди. Але процеси, які стосувалися взаємин між ними та їхнім сеньйором, могли відбуватися лише в присутності цього останнього або його суду. Але справи, визначені в такий спосіб, зачіпали найчутливіші інтереси цих простих людей: тягар повинностей, володіння наділом та передача його, в спадок. До речі, кількість зацікавлених у цьому осіб була значною: бо сюди входили, крім bondmen, більшість простих орендарів, яких звичайно об’єднували під запозиченою з французької мови назвою «вілани». Таким чином, у англійському суспільстві утворилася лінія нового розлому, практична важливість якого була очевидна для всіх: з одного боку, справжні піддані короля, на яких завжди падала захисна тінь правосуддя; з другого — селянська маса, більш як наполовину віддана свавіллю сеньйорів.

Отже, уявлення про те, що вільна людина мала передусім право на громадське правосуддя, а раб міг претендувати лише на виправне покарання з боку свого пана, мабуть, ніколи не зникло. Навіть юристи мусили дійти обережного висновку, що в стосунку до свого сеньйора, але тільки в стосунку до нього (тому що проти третіх осіб ніщо не забороняло йому вдатися до послуг звичайного суду) вілан не був людиною вільною. Загальна опінія, навіть сама юриспруденція дивилися на це грубіше й простіше. Від тринадцятого сторіччя повсякденна мова визнавала синонімію між цими двома словами, що колись у Франції були майже антонімами: «вілан» і «кріпак». Це була асиміляція дуже серйозна, тому що вона не обмежувалася мовою. Ця остання, зрештою, лише віддзеркалювала живі колективні уявлення. Віднині якість буття віланом теж стала передаватися в спадок; і хоч у масі віланів певна печать нижчості й далі позначала нащадків давніх bondmen, що їх до того ж було, як здається, набагато менше, аніж кріпаків французьких, дедалі зміцнювалася тенденція — а всемогутність панських дворів цьому, звичайно ж, сприяла — обкладати членів цього нового сервильного класу тими самими повинностями й обов’язками, які колись накладалися лише на «людей підневільних».

Тим часом, визначити вілана як людину, котра у стосунках зі своїм сеньйором могла судитися лише цим останнім; потім — мірою /283/ того як завдяки мобільності земельних статків статус людини і статус землі стали все рідше й рідше збігатися — визначити у свою чергу земельний наділ вілана як такий, володіння яким не могло захищатися королівськими судами, — це було, безперечно, те саме, що описати характеристики людського класу або певної категорії нерухомого майна. Це не означало чітко окреслити його контури. Бо для цього треба було б ще й знайти засіб, який би давав змогу визначати тих людей і ті землі, що підпадали під цю неспроможність, тоді як інші під неї не підпадали. Звичайно ж, не могло бути й мови про те, щоб підвести під цю принизливу рубрику всіх індивідів, які мали над собою сеньйора, або всі землі, що перебували в ленній залежності. Для цього мало було навіть виключити з цієї категорії рицарські феоди. Серед людей, які володіли цензивами, включеними до великих панських маєтностей, було чимало персонажів досить високого рангу і навіть чимало селян, чия свобода була надто давно й надто твердо засвідчена для того, щоб було можливо одним махом віднести цих людей до загалу кріпаків. Юриспруденція вирішила застосувати тут критерій, який запозичила зі спадщини ідей або забобонів, глибоко вкорінених у спільну свідомість. Раб мусив віддавати всю свою працю своєму хазяїнові. Тому віддавати сеньйорові велику частку свого часу означало, як здається, завдавати великої шкоди своїй свободі. А надто в тому випадку, якщо обов’язки, накладені в такий спосіб, включали в себе різновиди тієї ручної роботи, що вважалася чимось ницим і була відома в усій Європі під симптоматичною назвою «рабської праці». Отже, віланом робив свого власника такий орендний наділ, який передбачав виконання для сеньйора тяжкої селянської праці — настільки тяжкої, що іноді вона здавалася майже позбавленою доцільного глузду — а також інших видів служби, що розглядались як не дуже почесні; і ті люди, які в тринадцятому сторіччі володіли такими землями, стали тим пеньком, з якого виросло гілля класу віланів. У окремих випадках це розрізнення було досить примхливим. Були регіони, яких воно майже не зачепило. Але принцип було знайдено.

Конкретна проблема, яку поставило перед законниками Плантаґенетів співіснування королівського правосудця, яке розвинулося надто рано, та могутньої земельної аристократії, була, як і самі ці факти, специфічно англійською. Те саме можна сказати й про різницю між класами, яка дала змогу розв’язати її і далекі наслідки якої, вже поза нашим періодом, мали бути надзвичайно серйозними. Натомість, самі концепції, які висунула юридична опінія, щоб опрацювати нове поняття рабства, належали спільній спадщині феодальної Європи. Те, що вілан, навіть вільний, не міг мати іншого судді, крім свого сеньйора, такої думки вже дотримувався в оточенні Людовіка Святого один французький юрист; і ми вже знаємо, до речі, наскільки рівняння «свобода = громадське правосуддя» залишалося живим у Германії. А те, що обов’язок виконувати певну роботу, яка вважалася малопочесною або дуже тяжкою, мав тенденцію розглядатися як оз-/284/нака рабського становища, то цей погляд, суперечний строгим поняттям права, а тому не підтримуваний у судах, спричинив, проте, в Іль-де-Франсі, близько 1200 p., вибух селянської ненависті ²³⁷. Але повільна, прихована і стабільна еволюція французької держави перешкодила тому, щоб у кінцевому підсумку між юридичною владою короля та суддівськими повноваженнями сеньйорів установилася межа, позначена якимись чіткими характеристиками. Що ж до поняття принизливої праці, то якщо воно й відіграло свою роль у делімітації, у Франції, класу аристократії, воно ніколи не змогло замінити давні критерії рабської залежності, тому що там ніколи не виникало потреби в новій класифікації статусів. Таким чином, англійський випадок показує з дивовижною ясністю, як у лоні цивілізації, з багатьох поглядів дуже єдиної, певні ідеї-сили, кристалізуючись під впливом даного середовища, змогли спричинитися до утворення цілком оригінальної юридичної системи, тоді як десь-інде умови середовища прирекли їх на постійне перебування в такому собі ембріональному стані. Тому він набуває для нас великої цінності як справжній урок методу.

Розділ 3. ДО НОВИХ ФОРМ СЕНЬЙОРІАЛЬНОГО РЕЖИМУ

І. СТАБІЛІЗАЦІЯ ОБОВ’ЯЗКІВ

Глибокі перетворення, які, починаючи з дванадцятого сторіччя, почали змінювати стосунки підданого з сеньйором, мали розтягнутися на кількасот років. Нам буде досить показати, як сеньйоріальна інституція вийшла з феодалізму.

Після того як, незастосовні на практиці й усе менш і менш зрозумілі, цензові реєстри каролінзької епохи вийшли з ужитку, внутрішнє життя панських маєтностей, навіть тих, які були найбільшими й найменш погано управлялися,поступово перестало підкорятися іншим правилам, окрім суто усних. Власне, ніщо не перешкоджало запровадити, за аналогічною моделлю, нові правила стосунків та володіння майном, які ліпше відповідали б умовам моменту. Так і справді робили в тих регіонах, де, як у Лотарингії, каролінзька традиція залишалася особливо живою, певні церкви. Звичка складати такі інвентарі, мабуть, ніколи не втрачалася. Проте дуже рано увага змістилася на інший тип письмового документа, який, нехтуючи опис землі, щоб зосередитися на людських стосунках, здавалося, краще відповідав потребам часу, в якому панська маєтність стала передусім своєрідним командним центром. Сеньйор складав автентичного акта, в якому фіксував звичаї, що мали стосунок до тієї або тієї землі. Ці своєрідні малі локальні конституції, в принципі, укладалися володарем, але, як правило, вони здебільшого були результатом попередніх домовленостей із підданими. Така домовленість видавалася тим більш необхідною, що текст найчастіше не обмежувався реєструванням давньої практики; він модифікував її в певних пунктах. Такою була хартія 967 p., в якій абат монастиря Сент-Арнуль, що в Метці, полегшив обов’язки людей із Морвіль-сюр-Ньє; таким був і «пакт» протилежного змісту, яким, близько 1100 p., ченці монастиря Без, у Бурґундії, перш ніж дозволити відбудову одного спаленого села, поставили його жителям досить жорсткі умови ²³⁸. Але аж до початку дванадцятого сторіччя такі документи були великою рідкістю.

Проте, починаючи від цього періоду, різні причини сприяли значному збільшенню їхньої кількості. В сеньйоріальних колах сформувався новий смак до юридичної строгості, який забезпечив перемогу письмових документів над усною традицією. Навіть серед людей нижчого стану, внаслідок поступу освіти, вони, як здається, стали цінуватися набагато більше. І не те щоб, у своїй величезній більшості, ці лю-/287/ди стали спроможні прочитати їх самі. Але якщо стільки сільських громад стали замовляти хартії і зберігати їх, це незаперечно свідчить про те, що в їхньому безпосередньому сусідстві можна було знайти людей, — кліриків, купців, юристів, — готових розтлумачити їм ці документи.

Передусім трансформації суспільного життя підштовхували до того, щоб зафіксувати повинності та обов’язки й полегшити їхній тягар. Майже в усій Європі тривала велика праця з розорювання цілинних земель. Той, хто хотів привабити першопрохідців на свою землю, мусив пообіцяти їм сприятливі умови; найменше, чого ті люди могли вимагати, це щоб наперед була усунута будь-яка можливість свавілля у стосунку до них. Поданий у цей спосіб приклад неминуче підхоплювався й володарями старих сіл, які були в навколишній місцевості, оскільки вони не були зацікавлені в тому, щоб їхнім підданим заманулося переселитися на землі, обкладені менш тяжкими повинностями. Безперечно, аж ніяк не було випадковістю, що два збірники звичаєвого права, які мали стати зразком для інших подібних текстів, хартія Бомон-ан-Арґон і хартія Лоррі, що біля Орлеанського лісу, укладені одна для зовсім недавнього поселення, а друга, навпаки, для селища, яке існувало дуже давно, але обидва були розташовані біля великих лісових масивів, супроводжувалися, при своєму першому прочитанні, акомпанементом стукоту сокир корчувальників. Не менш значущим уявляється й те, що в Лотарингії «новим селищем» (villeneuve) стали, в кінцевому підсумку, називати таке, яке одержувало хартію, хоч би воно й існувало вже тисячу років. Розвиток урбаністичних центрів теж відбувався в цьому напрямку. Позаяк і вони підкорялися сеньйоріальному режимові, чимало з них, від кінця одинадцятого сторіччя, спромоглися здобути для себе значні вигоди, записані на пергамені. Розповідь про їхні тріумфи підбадьорювала селянську масу, і та привабливість, яку могли набути привілейовані міста, примушувала замислюватись володарів. І нарешті, прискорення економічних обмінів схиляло не лише сеньйорів прагнути до певних модифікацій у розподіленні повинностей; оскільки тепер навіть у скринях селян завелися якісь готівкові гроші, перед ними відкрилися зовсім нові можливості. Не такі бідні, а отже, й не такі безсилі й не такі покірні, вони могли тепер або купити те, чого їм досі не дали, або здобути його в боротьбі; бо ж далеко не всі поступки сеньйорів нічого не коштували, й не всі вони надавалися з чисто доброї волі. Ось так повсюди зростала кількість цих невеличких сільських кодексів. Їх називали, у Франції, хартіями «звичаїв» (coutumes) або хартіями «пільг» (franchises). Іноді вживалися обидва ці слова. Друге з них, не обов’язково означаючи скасування кріпацтва, нагадувало про різні полегшення тих або тих обов’язків, освячених традицією.

Хартія звичаїв була в Європі феодальних часів та наступного періоду інституцією дуже загальною. Ми зустрічаємо її, в численних екземплярах, у всьому Французькому королівстві, в Лотарингії та в королівстві Арль, у райнській Германії, майже в усій Італії, включаючи /288/ й Норманське королівство, і нарешті, на всій протяжності Іберійського півострова. Безперечно, що poblaciones або fueros Іспанії, італійські statuti відрізняються від французьких хартій не тільки назвою, та й ці останні, у свою чергу, були далекі від того, щоб виготовлятися за одним зразком. Велике розмаїття можна також спостерігати, залежно від країн або провінцій, у густоті розповсюдження; інше, менш акцентоване, в датах появи. Будучи сучасниками християнських зусиль, спрямованих на заселення відвойованих у арабів земель, найдавніші poblaciones Іспанії датуються десятим сторіччям. На середньому Райні перші сільські хартії, що виготовлялися, як здається, за зразками більш західних моделей, з’явилися не раніше як десь близько 1300 року.

Тим часом, хоч би якими важливими видавалися нам ці розбіжності, їхні проблеми мало важать поруч із тією, яку порушує присутність на мапі сільських «франшизів» двох величезних білих плям: Англії — з одного боку; зарайнської Германії — з другого. І не те, щоб у цих обох регіонах багато спільнот не одержали від своїх сеньйорів хартії. Але то були передусім урбаністичні групи. Безперечно, що майже в кожному середньовічному місті, за винятком великих комерційних метрополій, ще залишалося щось сільське: громада мала там свої пасовища, жителі мали свої поля, що їх найбідніші з них обробляли своїми руками. Сьогодні ми назвали б германські або англійські населені пункти, які домоглися цих привілеїв, радше «бурґами», ніж містами. Це, проте, аж ніяк не змінює того факту, що на подібні поступки сеньйори йшли там, де існував ринок, купецький клас, цехи ремісників. У інших місцях, навпаки, цей рух зачепив лише села в їхньому чистому вигляді.

Те, що Англія не знала сільських звичаєвих хартій, може бути досить вичерпно пояснене міцною структурою панського маєтку та його еволюцією в напрямку, що був сприятливий для сеньйоріального свавілля. Лорди мали там свої цензові реєстри та сувої судових вироків, які правили їм за письмову пам’ять; тож навіщо було їм кодифікувати ще й звичаї, сама плинність яких дозволяла їм поступово зробити володіння орендними наділами чимось украй хистким і ненадійним? Додайте до цього, що розорювання цілинних земель на острові відбувалося значно менш інтенсивно, й тому сеньйори мали тут значно ефективніші засоби, щоб утримувати при собі своїх підданих, адже одна з причин, яка на континенті примушувала їх іти на поступки, тут не відігравала ніякої ролі.

Нічого подібного ми не бачимо в Германії. Тут хартія звичаїв стала чимось винятковим лише тому, що віддавали перевагу іншій процедурі фіксації повинностей та обов’язків: це був Weistum, що його Едмон Перрен дотепно запропонував назвати по-французькому «доповіддю про права» (rapport de droits). Оскільки в германських панських маєтностях зберігся звичай скликати підданих на періодичні асамблеї, за зразком стародавніх каролінзьких судових зборів, було визнано за доцільне зачитувати їм за цієї нагоди традиційні розпорядження, які мали ними управляти і яким вони зобов’язувалися підкорятись уже /289/ самим фактом своєї присутності при їхньому оголошенні. Це було ніби таке собі опрацювання звичаїв, яке, будучи постійно оновлюваним, було дуже схоже в принципі на ті результати, які колись були зафіксовані стародавніми цензовими реєстрами. В такий спосіб формувалися тексти, які були, проте, не вільні від того, щоби вряди-годи до них додавалося по кілька доповнень. Сферою, в якій знайшла своє розповсюдження «доповідь про права», була Германія по той бік Райну. На його лівому березі аж до земель французької мови лежала широка перехідна зона, яку «доповідь про права» ділила з хартією звичаїв. Як правило, більш деталізована, аніж ця остання, вона зате легше піддавалася різним модифікаціям. Але фундаментальний результат у обох випадках був той самий. І хоча повсюди було безліч сіл, які не знали ані «доповіді про права», ані хартії, й хоча обидва способи врегулювання там, де вони існували, не володіли надмірною спроможністю зупинити життя, проте саме під знаком дедалі більшої стабілізації взаємин між володарями та їхніми підданими відкрилася в історії європейської сеньйорії нова фаза. «Не слід брати жодного чиншу, якщо він ніде не записаний» — ця фраза з однієї русильйонської хартії була ніби програмою ментальності та юридичної структури, однаково далеких від звичаїв першої феодальної доби ²³⁹.

II. ТРАНСФОРМАЦІЯ ЛЮДСЬКИХ СТОСУНКІВ

Водночас із тим як внутрішнє життя панської маєтності ставало все менш рухливим, воно змінювалося в певних пунктах майже в усьому. Загальне послаблення повинностей; заміна почасти цих, а почасти натурального оброку грошовими виплатами; і нарешті, все послідовніше усунення того, що в системі обов’язків мало характер чогось неточно визначеного й випадкового: ці факти віднині записуються на всіх сторінках картуляріїв. Особливо слід відзначити, що «відріз», — виплата, колись абсолютно «свавільна», — був відрегульований майже по всій Франції. Тобто перетворений на податок, сума якого була чітко зафіксована і який стягувався з точно визначеною періодичністю.Так само поставки сеньйорові під час його очевидно непостійних перебувань у маєтку тепер теж часто замінювалися чітко визначеним і регулярно сплачуваним податком. Попри численні варіації, регіональні або локальні, було очевидно, що все більше й більше підданий мав тенденцію перетворюватися на платника податку, розміри якого з року в рік зазнавали хіба що дуже незначних змін.

З другого боку, форма залежності, в якій підлеглість людини людині знайшла своє найчистіше вираження, іноді зовсім зникала, іноді дуже змінювалася. Звільнення людей від кріпосної залежності, що часто повторювалися й нерідко застосовувалися до цілих сіл, значно поменшили, починаючи від тринадцятого сторіччя, кількість французьких та італійських кріпаків. Інші групи здобували волю стихійно, внаслідок того що давні звичаї просто виходили з ужитку. Більше того: там, де у Франції кріпацтво ще зберігалося, воно поступово відходило /290/ від давньої «тілесної залежності». Його тепер усе частіше розглядали не стільки як персональний зв’язок між двома людьми, скільки як класову нижчість, яка могла, у формі такого собі заразного захворювання, передаватися від землі до людини. Просто були такі земельні наділи, володіння якими перетворювало людину на кріпака, і позбутися такого наділу часто означало вийти на волю. Стали розпадатися — і то не в одній провінції — навіть пучки специфічних обов’язків. З’явилися нові критерії. Колись незліченні власники орендних наділів мусили сплачувати «відріз», що призначався цілком свавільно; що ж до кріпаків, то їхні обов’язки були більш-менш упорядковані. Віднині ж платити стільки, скільки заманеться вимагати сеньйорові, було вже певною ознакою кріпацького становища. Нововведення тоді набули майже універсального характеру. Попри свою разючу оригінальність, хіба англійська система «віланів» була чимось іншим, як не визначенням статусу через невизначеність обов’язків — за тип було взято тяжку працю — причому обов’язків, прив’язаних до нерухомого майна? Тоді як колись, за тих часів, коли невільними людьми вважалися лише bondmen, печаттю рабства був безпосередній зв’язок «людини з людиною», в майбутньому стали бачити як позначених цим тавром людей, які перебували в якості «манана» або «вілана»; а віланом був у першу чергу той, хто, зобов’язаний виконувати невизначені обов’язки, «не знав увечері, що він робитиме завтра вранці». У Германії, де клас «людей, які належали тілом», сформувався досить пізно, еволюція відбувалася повільніше; проте це не завадило їй у кінцевому підсумку прокреслити дуже схожі лінії розвитку.

Сеньйорія (панська маєтність) сама по собі не має ніякого права бути включеною в кортеж інституцій, які ми називаємо феодальними. Як така вона співіснувала колись раніше, співіснуватиме і в майбутньому, з набагато сильнішою державою, з рідшими й менш стабільними стосунками клієнтели, з набагато ширшим обігом грошей. Тим часом у нових умовах життя, які виникли десь починаючи від дев’ятого сторіччя або близько того, цей античний спосіб об’єднання людей не тільки розповсюдив свій вплив на значно більшу частину населення, дуже зміцнивши і свою внутрішню структуру. Як і родина, він зазнав потужного впливу середовища. Панська маєтність тих віків, коли розвивалася й жила васальна служба, була передусім спільнотою залежних людей, причому їхній володар і захищав їх, і командував ними, і примушував їх працювати на себе, і стягував із них податки, людей, чимало з яких були прив’язані до нього своєрідною успадкованою вірністю, що не мала зв’язку ані з володінням землею, ані з проживанням на ній. Коли ж людські стосунки істотно характерні для феодальної доби, втратили свою силу, панська маєтність вижила. Але при цьому вона набула інших характерних ознак, більш земельних, більш чисто економічних. Таким чином, тип суспільної організації, позначений особливою тональністю в людських стосунках, виражає себе не тільки в нових творіннях; він забарвлює у колір минулого, ніби пропустивши його крізь призму, те, що він одержав від нього, щоб передати наступним епохам.

Попередня     Головна     Наступна         Примітки