[Марк Блок. Феодальне суспільство. — К., 2001. — С. 368-446.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Книга друга

УПРАВЛІННЯ ЛЮДЬМИ



Розділ 1. ОРГАНИ ПРАВОСУДДЯ І. ЗАГАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЮРИДИЧНОГО РЕЖИМУ




I. ЗАГАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЮРИДИЧНОГО РЕЖИМУ


Як тоді судили людей? Немає кращого пробного каменя для оцінки суспільної системи, аніж цей. Отже, подивімося під цим кутом зору на Європу близько тисячного року. З першого ж таки погляду ми чітко й виразно побачимо кілька характеристик, які домінували над усіма дрібними юридичними деталями. Це насамперед подиву гідне подрібнення юридичних повноважень. Це також їхня заплутаність. І нарешті, їхня дуже незначна ефективність. Незліченні суди мали за обов’язок паралельно розв’язувати найсерйозніші суперечки. Звичайно ж, були правила, які, в теорії, розподіляли їхні компетенції. Та однаково двері до постійних невизначеностей завжди залишалися розчиненими. Досьє панських маєтностей, такі, якими вони до нас дійшли, містять у собі безліч хартій, що мають стосунок до суперечок між конкурентними органами правосуддя. Зневірившись у можливості знайти владу, яка ефективно розв’язала б їхню справу, позовники часто знаходили собі арбітра власного вибору або воліли замінити судовий вирок полюбовною домовленістю: проте, як правило, і не думаючи її дотримуватися. Невпевнений у своєму праві, невпевнений у своїй силі, суд рідко коли нехтував можливість домовитися зі сторонами, заздалегідь або вже після процесу, щоб вони погодилися з його рішенням. Воно було для вас, скажімо, сприятливим? Щоб реалізувати його, дуже часто не було іншої ради, як укласти мирову із непоступливим супротивником. Одне слово, саме тепер або ніколи настала слушна мить пригадати, що безлад може бути, по-своєму, історичним явищем великої ваги. Один факт, проте, вимагає пояснення. На перший погляд, тут ішлося, великою мірою, про співіснування суперечних принципів, які, вийшовши з різних традицій і змушені до того ж пристосовуватися до потреб суспільства, яке відзначалося надзвичайною рухливістю, безперервно перетиналися один з одним. Але ця ситуація мала своїм джерелом і конкретні умови, які людське середовище накладало на здійснення заходів правосуддя.

В цьому суспільстві, яке так примножило зв’язки залежності, кожен володар — а одному Богові відомо, скільки їх тоді було! — прагнув бути суддею. Тому що тільки право судити дозволяло забезпечувати ефективне виконання підлеглими своїх обов’язків і, не дозволяючи їм виконувати вироки судів чужих, давало найнадійніший засіб /369/ водночас і захищати їх, і панувати над ними. І тому, що це право також було надзвичайно прибутковим. Адже воно не тільки включало в себе стягування штрафів та судових видатків, а також забезпечувало великі доходи від конфіскацій; більш, аніж будь-яке інше, воно ще й сприяло тій трансформації звичаїв у обов’язки, з якої володарі мали стільки вигод. Аж ніяк не було випадковим, якщо слово юстиція іноді настільки поширювало своє значення, що позначало всю сукупність сеньйоріальної влади. Правду кажучи, воно, з багатьох поглядів, виражало необхідність, спільну майже для всіх варіантів групового життя: навіть у наші дні кожен роботодавець на своєму підприємстві, кожен керівник групи хіба не є, по-своєму, суддею? Але його повноваження, в цьому смислі, мають добре визначену, обмежену сферу діяльності. Він судить, він повинен судити робітника й солдата лише як таких. Володар феодальних часів дивився далі, тому що зв’язки підлеглості тоді включали в себе людину всю цілком.

А втім, здійснювати правосуддя не було тоді, у феодальну добу, дуже складною справою. Певно, що для цього треба було бодай трохи знати право. Там, де існували писані кодекси, ця наука зводилася до того, щоб суддя затвердив напам’ять або просив зачитувати йому їхні правила, часто численні й деталізовані, але настільки жорсткі, що вони великою мірою вибавляли від будь-якої необхідності напружувати свою власну думку. А що було в тих випадках, коли існував усний звичай, який не передбачав застосування текстів? Треба було просто бути трохи обізнаним із цією розмитою традицією. Принаймні належало знати точні жести й необхідні слова, які вдягали процедуру в корсет формалізму. Одне слово, вимагалося трохи пам’яті і трохи практики. Доказові засоби були рудиментарними й легко застосовними. Свідків залучали до справи не дуже часто, й ішлося передусім про те, щоб занотувати їхні свідчення, а не проаналізувати їх. Застосувати якийсь акт наявного писаного кодексу — цей випадок, до речі, був досить рідкісним, — заслухати присягу однієї зі сторін або людей, які присягали на її користь, констатувати результат ордалії або судового поєдинку — цей останній знаходив усе більше й більше розповсюдження, коштом інших форм Божого суду, — здійснення цих процедур не вимагало якоїсь особливої технічної підготовки. До розгляду надходило не так багато справ, у яких не було особливих тонкощів. Анемія комерційного життя зводила до крайнього мінімуму кількість укладених контрактів. Коли, в певних окремих колах, стала знову швидко розвиватися значно активніша економіка обмінів, неспроможність загального права, як і звичайних судів давати раду таким суперечкам досить рано спонукала групи купців розв’язувати свої проблеми у власному колі, спочатку через неофіційний арбітраж, а пізніше — через створення системи власного судочинства. Право прямого наслідування — тобто власність, санкціонована тривалим користуванням, — влада над людьми й речами: такими були постійні теми майже всіх позовів. До цього додавалися, звичайно ж, злочини та правопорушення. Але в цій сфері діяльність судів на практиці надзви-/370/чайно звужувалася застосуванням звичаю приватної кревної помсти. Одне слово, не було таких інтелектуальних перешкод, які могли б завадити, аби хто завгодно, маючи необхідну для цього владу або діставши від когось владні повноваження, не міг проголосити себе суддею.

Поруч зі звичайними судами існувала й система судів спеціалізованих — судів Церкви. Тобто тих, за допомогою яких Церква здійснювала свою власну місію. Бо судова влада, яку єпископи або монастирі мали над своїми підлеглими на тій самій підставі, що й стільки сеньйорів меча, не підпадала, природно, під рубрику автентично церковної юрисдикції. Щодо цієї останньої, то поле її діяльності було подвійним. Вона прагнула поширити свою компетенцію на всіх осіб, що перебували під знаком святості, — на кліриків і ченців. Крім того, вона більш або менш повно претендувала на розгляд певних правопорушень або вчинків, які, навіть тоді, коли їх припускалися миряни, розглядались як такі, що мають релігійну природу: від єресі до дання присяги або вступу в шлюб. Розвиток церковної юстиції впродовж феодальної ери свідчить не лише про слабкість верховної світської влади, — монархія Каролінґів, у цьому плані, надавала своєму духівництву набагато менше свободи — він говорить також про прагнення клерикального світу все більше й більше поглиблювати провалля між невеликою спільнотою служителів Бога та юрбою мирян. Тут також проблема компетенцій спричинила жваві суперечки про розподілення повноважень, які стали особливо запеклими, якщо сказати правду, починаючи від того моменту, коли на тлі певного обмеження сфери духовного знову стали утворюватися ефективні уряди держав. Але саме тому, що як церковне судочинство, так і церковне право були серед інституцій, які існували в добу феодалізму як така собі імперія в імперії, буде цілком відповідним реальності, згадавши одним словом про їхню роль і їхню важливість, надалі просто абстрагуватися від них.





II. ПОДРІБНЕННЯ СИСТЕМИ СУДОЧИНСТВА


Як і право осіб, система судочинства перебувала у варварській Європі під впливом традиційного протиставлення між людьми вільними і рабами. Справи перших, у принципі, перебували під компетенцією судів, які складалися, у свою чергу, з інших вільних людей, чиїми дебатами керував представник короля. Що стосується других, то їхній хазяїн мав повне право як розв’язувати їхні суперечки між собою, так і карати їх або милувати, право, яке регулювалося виключно його сваволею, а тому навряд чи заслуговувало називатися судочинством. Правда, траплялися й такі винятки, коли рабів приводили на громадський трибунал, чи тоді, коли його власник самохіть обирав цей засіб, щоби зняти з себе будь-яку відповідальність, чи то коли в інтересах доброї політики закон у певних випадках зобов’язував його так робити. Але навіть тоді цю людину судили ті, хто був вищий за неї, /371/ а не рівня їй. Немає нічого очевиднішого за цю антитезу. Проте досить рано вона мусила відступити під невтримним натиском життя.

Справді-бо, як ми вже знаємо, на практиці розколина між цими двома юридичними категоріями людей робилася дедалі вужчою. Чимало рабів ставали власниками орендних наділів на тих самих умовах, що й вільні люди. Чимало вільних людей жили під владою сеньйора й від нього одержували свої поля. Тож чи випадало дивуватися, що володар прагнув однорідно поширити своє карне право на весь цей невеличкий загал перемішаних людей? Чи міг він не оголосити себе суддею всіх конфліктів, які відбувалися в межах цієї групи? Уже з кінця епохи римського панування почали виникати на околицях закону ці приватні органи правосуддя людей «могутніх», часто зі своїми власними в’язницями. Хіба житіє святого Сезера Арлезіанського — який помер 542 р. — не вихваляє свого героя за те, що той ніколи не присуджував давати, принаймні одноразово, більш як тридцять дев’ять ударів палицею жодному зі своїх підданих? Варто відзначити, що він виявляв таку великодушність не лише до своїх рабів, а й до «вільнонароджених, які перебували в його підлеглості». Варварським королям залишалося тільки визнати де-юре цю ситуацію де-факто.

Такою була, від самого початку, чи не найголовніша мета, а незабаром і справжня причина існування франкського «імунітету», який, відомий з давніх-давен у Ґаллії, потім поширився зусиллями Каролінґів на всю їхню неозору імперію. Це слово позначало поєднання двох привілеїв: звільнення від певних податкових стягнень і заборону королівським чиновникам проникати, нехай там з якої причини, на територію, «захищену імунітетом». Це майже неминуче означало передачу сеньйорові певної юридичної влади над його підданими.

Правду кажучи, надання відвертим текстом у грамотах такого імунітету було, як здається, вузько обмежене сферою церковних володінь. Рідкісні протилежні приклади, які можна спробувати пригадати, були не тільки досить пізніми; вони явно обґрунтовувалися виключно винятковими обставинами. Крім мовчанки хартій, яка завжди виглядає підозрілою, ми не знаходимо також жодної згадки про такі випадки у формулярах франкської канцелярії, що вселяє переконаність: було б марно шукати якогось акту, де говорилося б про такий привілей для мирян. Проте на практиці дуже велика кількість серед них здобувала ті самі переваги по іншій лінії. Традиційно королівське майно завжди класифікувалося як «захищене імунітетом». Це означало, що воно давало прибутки лише на користь монарха й управлялося спеціальним корпусом службовців, а чиновники звичайного рангу не мали над ним ніякої влади. Графові та його підлеглим заборонялося стягувати з королівських земель будь-які податки і навіть там з’являтися. Так от, коли у винагороду за якісь послуги король дарував комусь ту або ту зі своїх земель, то, як правило, колишній привілей за нею зберігався. Хіба віддана в тимчасове користування «бенефіція» не залишалася й надалі, теоретично, маєтністю монархії? Таким чином, маґнати, чия фортуна у своїй значній частині походила від таких /372/дарів, мали змогу користуватися в багатьох зі своїх маєтностей тими самими привілеями, що й «імуністи» Церкви. І немає жодних підстав сумніватися, що вони, менш легітимно, зуміли поширити це право також на свої спадкові володіння, якими вони здавна розпоряджалися як повні господарі.

На ці поступки, до яких вони вдавалися, певно, протягом усієї феодальної доби і формули яких, що на той час стали досить пустими, канцелярії потім застосовували ще досить довго, суверени йшли під тиском розмаїтих, але однаково владних причин. Ішлося про церкви? Обдаровувати їх милостями входило до обов’язку благочестя, який, власне, мало чим відрізнявся від обов’язку добре правити своїм народом, адже, виконуючи його, володар домагався від Бога небесного благословення для своїх підданих. Що ж до маґнатів та васалів, то ці щедроти, певно, були неминучою ціною, яку доводилося платити за їхню хистку лояльність. Та й чи було так уже невигідно обмежити поле діяльності королівських чиновників? їхня поведінка була надто жорстокою у стосунку до населення, що часто й так було не дуже покірне своєму володареві, а тому давала аж надто багато підстав не схвалювати її. Тож монархія мала цілком вагомі причини доручити підтримання порядку та послуху не лише їм, а й володарям тих невеличких груп, між якими розподілялася маса її підданих; тож зміцнюючи владу цих відповідальних людей, вона думала також про те, щоб зміцнити свою власну систему врядування. Вже тривалий час приватні юрисдикції набували тим більшого розповсюдження, що виникали внаслідок простого застосування сили, а отже, тільки сила могла поставити їм якісь межі. Легалізувати їх означало б тим самим увести їх у якісь розумні межі. Дуже нагальна в системі каролінзького імунітету, ця остання стурбованість посприяла здійсненню загальної реформи режиму судочинства, яка, задумана Карлом Великим, мала лягти важким тягарем на всю подальшу еволюцію.

У державі Меровінґів фундаментальна судова територіальна одиниця була відносно невеликою; її площа приблизно відповідала — якщо зробимо, само собою зрозуміло, скидку на всілякі локальні відмінності — площі невеликих наполеонівських округ. Її звичайно називали словами римського або германського походження, які означали «сотню»: це назва досить загадкового походження, що виникла десь у давні часи інституцій, що їх мали германські народи, й, можливо, вона пов’язана з нумеричною системою, яка відрізняється від нашої (первісним значенням слова, що його ми пишемо в сучасній німецькій мові як hundert (сто) було, мабуть, «сто двадцять»). У тих країнах, де панували мови германські, говорили також voirie або viguerie (латинське vicaria). Граф під час своїх подорожей у різні сотні, що перебували під його владою, скликав усіх вільних людей на свій суд. Вироки там ухвалювалися невеличкою групою судовиків, яких обирали на цій асамблеї; роль королівського чиновника обмежувалася тим, що спочатку він головував на обговореннях, а потім забезпечував здійснення вироків. /373/


На практиці, проте, ця система мала, як здавалося, дві незручності: жителів надто часто скликали на збори, а графові теж доводилося нелегко, якщо він сумлінно виконував цей свій обов’язок. Тому Карл Великий замінив його двоярусною структурою двох юрисдикцій, кожна з яких мала панувати у своїй сфері. Граф і далі навідувався в сотню, щоб здійснювати там свій суд, куди, як і в минулому, мало в принципі з’являтися все населення. Але ці всенародні збори, вшановувані присутністю графа, тепер скликалися не частіше як тричі на рік. Зменшення періодичності дало змогу обмежити компетенцію. Бо віднині на ці «загальні асамблеї» виносилися лише процеси, які мали особливе значення — так звані «великі справи». Що ж до «малих справ», то вони приберігалися для сесій, які й рідше скликалися й були менш людними, бо приїздити на них мали за обов’язок тільки судовики, а головувати там доручали одному з простих підданих графа — його представникові в окрузі, «сотникові» або «наглядачеві».

Так от, хоч би якою прикрою була неточність наших документів, майже не випадає сумніватися, що за Карла Великого та його найближчих наступників масштаби юрисдикції, яка визнавалася за сеньйором, що був наділений імунітетом, майже завжди вкладалися в «малі справи». Інакше кажучи, сеньйор, привілейований у цей спосіб, виконував у себе обов’язки сотника. А що було в тих випадках, коли йшлося про справу «велику»? Імунітет чинив опір будь-яким спробам графа самому заарештувати підозрюваного, обрати йому захисника та людей, готових присягнути за нього, на тих землях, де він мав чинність. Але сеньйор мав за обов’язок, під його власну відповідальність, забезпечувати явку своїх підданих на суд графа, якщо їх туди викликали. Жертвуючи в такий спосіб меншим заради більшого, суверен намагався зберегти за публічними судами право ухвалювати свій вирок бодай у випадку найважливіших справ.

Розрізнення між справами великими й малими мало своє відлуння в тривалому часі. Адже саме цього принципу дотримувалися протягом усієї феодальної ери й навіть значно пізніше, коли проводили різницю між так званим правосуддям «високим» і правосуддям «низьким». Ця фундаментальна антитеза, спільна для всіх країн, які зазнали на собі каролінзького впливу, й тільки для них, і далі протиставляла два ступені компетенції, які, на одній і тій самій території, не обов’язково перебували в одних руках. Але ні межі сфер компетенції, що взаємонакладалися в такий спосіб, ані їхній перерозподіл не залишалися точно такими, якими первісно вони були встановлені.

Щодо карних злочинів, то каролінзька епоха, після певних вагань, зрештою запропонувала для визначення «великих справ» критерій, опертий на природу покарання: лише графський суд міг ухвалити смертний вирок або перевести людину з вільного становища в рабське. Цей досить очевидний принцип проіснував не одне століття. Щоправда, трансформації поняття свободи призвели до того, що не стало судових вироків, якими вільна людина переводилася в рабське ста-/374/новище (ті випадки, коли винний у вбивстві кріпака мусив узяти на себе ті самі обов’язки щодо сеньйора вбитого, перейшли під іншу рубрику — рубрику відшкодування збитків). Представник високого судочинства натомість зберіг за собою обов’язок і право судити «злочини крові» — тобто ті, які передбачали застосування смертної кари. Новим фактом був той, що ці «процеси меча», як говориться в нормандському праві, перестали бути привілеєм кількох великих судів. Чи не найприкметнішим явищем першої феодальної доби стало якраз те, що безліч дрібних володарів таким чином одержали право прирікати людей на смерть; не знаємо ми також і явища більш поширеного — хоча у Франції, безперечно, воно було набагато акцентованішим, аніж деінде — і більш вирішального для долі людських спільнот. То що ж усе-таки сталося? Очевидно, що ані фрагментація графської влади, внаслідок передачі її в спадок або в дар, ані самозванство чистої води не зможуть дати повного пояснення цьому явищу розмноження карних функцій. Також деякі ознаки незаперечно свідчать про зміщення юридичних цінностей. Тепер усі великі церкви стали чинити, самостійно або через своїх представників, правосуддя крові: а це означає, що всупереч стародавнім правилам, воно стало природним наслідком імунітету. Його тепер іноді називали «сотнею» або (по-французькому. — Прим. пер.) voirie, a це було майже офіційним визнанням того факту, що віднині воно переходило в компетенцію судів другої інстанції. Інакше кажучи, бар’єр, колись споруджений Каролінґами, в цьому пункті впав. І, звичайно ж, ця еволюція має свої пояснення.

Ми не повинні обманюватися в одному: смертні вироки, що були колись дозволені лише графським судам, — як і більш високому королівському трибуналові, а також асамблеям, що скликалися королівськими посланцями (missi), — ніколи не були, у франкську епоху, надто численними. Лише злочини, які вважалися особливо небезпечними для громадського миру, підпадали під таке покарання. Набагато частіше роль суддів обмежувалася тим, що вони пропонували або нав’язували мирову угоду між сторонами, потім присуджували тій, що програла процес, сплатити належне відшкодування, частину якого влада, наділена судовими повноваженнями, стягувала на свою користь. Але настав, у момент великої слабкості держав, період, коли випадки кревної помсти та насильства стали майже постійним явищем. І не забарилася виникнути супротивна реакція, тісно пов’язана з утворенням ліг боротьби за мир і спрямована проти колишньої системи покарань, страхітливу неефективність якої, здавалося, підтверджували самі факти. Ця реакція знайшла свій найхарактерніший вираз у цілком новому напрямі думок, що сформувався в найвпливовіших колах Церкви. Раніше, з огляду на свою відразу до пролиття крові та до тривалих спалахів ненависті, вони були прихильні до практики грошових «угод». Натомість відтепер вони стали палко вимагати, щоб замість таких легких покарань, як викуп або відшкодування, стали запроваджувати покарання тілесні, що тільки й могли, /375/ на їхню думку, залякати зловмисників. Саме в той час — десь приблизно в десятому сторіччі — карний кодекс Європи став набувати того вигляду надзвичайної суворості, печать якого йому судилося зберегти аж до тих часів, що були вже значно ближчі до нашого сьогодення, коли виник рух за гуманітарні зусилля, спрямовані на його пом’якшення. Тут ми спостерігаємо жорстоку метаморфозу, коли заходи, що в довготерміновому плані мали розвинути байдужість до людських страждань, у момент свого першого застосування надихалися саме прагненням усунути ці страждання.

Що ж до всіх тих кримінальних злочинів, хоч би якими тяжкими вони були, які не передбачали втручання ката, то вони завжди підпадали під компетенцію судів нижчих інстанцій, асамблей, які скликалися в «сотнях», або тих процесів, які влаштовував сам сеньйор на своїх захищених імунітетом землях. Коли ж грошове відшкодування з плином часу відступило перед карними санкціями, судді залишилися тими самими; змінилася тільки природа їхніх рішень, і графи втратили монополію на смертний вирок. А втім, цей перехід був полегшений завдяки двом характеристикам колишнього режиму. Трибунали «сотень» завжди мали право карати смертю винних, захоплених на місці злочину. Цього — так тоді гадали — вимагала турбота про громадський порядок. Ця ж таки стурбованість спонукала ті суди не зупинятися перед раніш накресленою межею. Сеньйори, захищені імунітетом, завжди розпоряджалися життям своїх рабів. А де відтепер можна було провести межу між рабами й вільними в масі людей залежних?

Крім злочинів, графські суди мали у своєму виключному віданні дві категорії процесів: ті, на яких обговорювався статус, підневільний або вільний однієї зі сторін, або йшлося про володіння рабами; ті, де розбиралися суперечки, пов’язані з володінням алодами. Ця подвійна спадщина не перейшла в незмінному вигляді до набагато численніших вищих судових інстанцій пізнішої доби. Суперечки, пов’язані з володінням алодами, — а втім, усе рідші й рідші, — часто залишалися монополією законних спадкоємців графських прав: так, наприклад, як у Лаоні, де графом був єпископ 332. Що стосується питань, які мали стосунок до кріпосної залежності або до володіння рабами, то майже повне зникнення домашнього рабства, як і поява нового поняття свободи, призвели до того, що вони злилися із загальною масою дебатів про право на спадщину взагалі або про залежність людини: тобто перейшли у сферу суперечок, які ніколи не були часткою «великих справ». Очистившись у такий спосіб як унизу, так і вгорі, висока юстиція, як здавалося, була зведена до ролі суто карного судочинства. Але право «цивільне» — в новітньому значенні цього терміна — все ж таки повернулося туди через посередництво процедури. У феодальну еру велика кількість конфліктів, будь-якої природи, залагоджувалися через дуель. І за цілком природною асоціацією ідей вирішували — так було, безперечно, не завжди, але дуже часто, — що криваві докази такого виду можна давати лише перед судом «крові». /376/

Будь-який суддя високої юстиції у феодальні часи володів однаковою мірою правом творити на землях, які безпосередньо йому належали, правосуддя нижчого ступеня. Але зворотне твердження не відповідало істині, а якщо іноді й відповідало, то так було потім лише в кількох країнах — наприклад, у Бове тринадцятого сторіччя, якщо вірити Бомануарові — і то лише як проміжний етап еволюції. Одне слово, протягом тривалого часу не було чимось винятковим, коли люди, які в процесах нижчої категорії були підсудні сеньйорові, на чиїх землях вони жили, натомість зверталися з приводу своїх серйозніших справ до суду, який чинив сеньйор земель сусідніх. Та хоч би яким було розпорошення судової влади, воно не вплинуло на ієрархію компетенцій, розподілених між різними людьми. Але при цьому повсюдно відбулося зниження на один ступінь. У той самий час, як наступники «наглядачів» або «сотників» та «імуністи», як, безперечно, й велика кількість простих маґнатів, не наділених якимись привілеями, відібрали у графа — окрім справ, пов’язаних із володінням алодами — монополію на розгляд великих справ і в такий спосіб зробилися судцями вищої інстанції, вони, у свою чергу, втратили, на користь маси сеньйорів, свою монополію на ведення малих справ. Відтепер кожен, хто стояв на чолі бодай невеличкої групи залежних від нього дрібних людей, кожен, хто мав право стягувати оброк бодай із кількох сільських орендних наділів, здобув право щонайменше творити правосуддя нижчого ступеня. В цьому останньому, проте, змішалося чимало елементів різних часів та різної природи.

Воно включало в себе, по-перше, розгляд усіх суперечок, які виникали між самим сеньйором та його орендарями. Зокрема в тому, що стосувалося їхніх повинностей та обов’язків. Тут марно було б згадувати про спадщину офіційних систем судочинства. Справжнім джерелом цього права було уявлення, водночас дуже давнє й усе більше й більше переосмислюване, про ту владу, яку слід було відступити панові. Висловімось точніше: персонажеві, хоч би ким він був, чиє становище дозволяло йому вимагати від іншої людини виконання певних обов’язків, позначених печаттю нижчості. Хіба не бачимо ми, як у Франції дванадцятого сторіччя скромний орендар, що має невеличкий наділ у сільській місцевості, який він, у свою чергу, віддав у користування, здобуває від свого сеньйора в тому випадку, коли цей чиншовик не спромігся сплатити належну суму, «право судити його за це, але тільки за це»? 333 Перехід від юрисдикції в точному значенні цього слова до персонального покарання, яке здійснював сам кредитор, — що так часто тоді практикувалося й нерідко легально визнавалося, — не був дуже відчутним, і свідомість загалу дуже погано відчувала різницю між цими двома поняттями. Це судочинство у справах виплати оброку — «земельне судочинство», як казатимуть юристи наступної доби — аж ніяк не вичерпувало всіх обов’язків правосуддя нижнього ступеня. В особі такого судді системи правосуддя нижчої категорії люди, котрі жили на його землі, знаходили також нормального суддю для ведення майже всіх цивільних процесів у стосунках /377/ між ними — окрім тих, які розв’язувалися за допомогою судового поєдинку — а ще він мав судити їх за їхні дрібні та середні правопорушення. То була роль, у якій злилися спадщина «малих справ» і спадщина права ухвалювати рішення та карати, яким на практиці з давніх-давен користувалися володарі.

Системи вищого та нижчого правосуддя, як перші, так і другі, були прив’язані до землі. Кожен, хто жив у кордонах їхньої чинності, мав їм підлягати. Хто жив поза цими кордонами, уникав їхньої дії. Але в цьому суспільстві, де зв’язки, що єднали людину з людиною, були такими міцними, територіальний принцип постійно конкурував із принципом персональним і часто мусив підпорядковуватися йому. Кожен, хто мав під своїм «мембуром» когось слабшого, аніж він, мав право і мав за обов’язок, у франкську епоху, супроводжувати свого підопічного в суд, захищати його там і бути його гарантом. Зробити від цього наступний крок і передати право проголошення вироку самому собі було справою легкою. І такий крок було зроблено на всіх щаблях суспільної ієрархії.

Серед персональних підлеглих найприниженішими й найпокірнішими були ті, кого внаслідок спадкового характеру їхньої залежності звикли називати людьми підневільними. На них загалом дивилися як на людей, котрі не могли мати якщо не інших суддів, то принаймні інших суддів крові, аніж сеньйори, яким вони належали «тілом». І так було навіть у тому випадку, якщо вони не жили на їхній землі і якщо цей сеньйор не міг чинити над своїми іншими орендарями вищого суду. Часто намагалися застосувати аналогічні принципи й до скромних підлеглих інших видів, які, не будучи прив’язані до свого володаря від батька до сина, здавалися, проте, занадто близькими до його персони: наприклад до слуг і служниць або ще до тих торговців, яким барони Церкви доручали в містах купувати все для них необхідне та продавати їхній товар. Важко здійсненні на практиці, ці зазіхання були джерелом постійної непевності та конфліктів.

Сказати правду, тією мірою, якою нове рабство зберегло на собі печать стародавнього, ексклюзивне право сеньйора судити своїх кріпаків могло здатися природним продовженням колишнього права рабовласника карати своїх рабів: принаймні така ідея висловлюється в одному німецькому тексті дванадцятого сторіччя 334. Натомість військові васали, будучи людьми вільними, залежали в епоху Каролінґів лише від публічного суду. Принаймні де-юре. Чи можемо ми сумніватися в тому, що в реальній дійсності сеньйор намагався сам-один залагоджувати ті труднощі, які могли посварити між собою його вірних васалів? Або в тому, що особи, скривджені «сателітами» якогось маґната, здебільшого вважали за більш надійний засіб шукати відшкодування за свою кривду в цього останнього? Починаючи з десятого сторіччя, такі випадки сприяли виникненню справжньої окремої системи правосуддя. А втім, цій метаморфозі сприяла й часто робила її майже невідчутною та доля, яку загальна еволюція влади визначила для публічних судів. «Почесні», а згодом спадкові феоди здебільшого по-/378/трапили в руки маґнатів. Вони заселили їх своїми вірними людьми; і можна з очевидністю простежити, як у деяких князівствах графський суд, що складався з таких людей, поступово перетворювався на суд по-справжньому феодальний, де васал, передусім, розглядав справи інших васалів.





III. ВИРОК, УХВАЛЕНИЙ РІВНИМИ, ЧИ ВИРОК ВОЛОДАРЯ?


Людина вільна підсудна лише зібранню вільних людей, раба карає тільки його володар, сам-один: такий розподіл не міг пережити бурхливих перемін у супільній класифікації й, зокрема, того факту, що в кріпосну підневільну залежність потрапило стільки людей, колись вільних і які у своєму новому становищі зберегли чимало характеристик свого первісного статусу. Право на те, щоб тебе судили «твої рівні», ніколи не заперечувалося за людиною, хоч би яким низьким був її ранг. Це, проте, робилося коштом запровадження ієрархічних відмінностей, що, як ми вже бачили, завдавали великої шкоди давньому принципові рівності перед судом, що став наслідком простого поняття спільної для всіх свободи. До того ж у багатьох місцях звичай поширив на всю сукупність залежних людей і навіть на кріпаків право бути судженим якщо й не зовсім рівними тобі людьми, то принаймні своїми колегами, підданими того самого володаря. В країнах між Сеною та Луарою високе правосуддя і далі здійснювалося, як правило, «генеральними зборами», на яких мало бути присутнє все населення тієї землі. Що ж до самих суддів, то їх часто досі, згідно з найчистішою каролінзькою традицією, обирав на все життя той, хто був наділений там судовими повноваженнями, — це були «ешевени»; а бувало й так, що феодалізація функцій проникала й сюди, й обов’язок засідати в суді, в кінцевому підсумку, спадково закріплювався за певними феодами. Деінде сеньйор або його представник, як здається, задовольнялися тим, що оточували себе, якоюсь мірою навмання, значними особами, «добрими людьми», що жили в тій місцевості. Та понад усіма цими відмінностями залишався один центральний факт. Звичайно, нам зручно говорити про правосуддя королівське, баронське, сеньйоріальне. Але це буде виправданим лише в тому випадку, якщо ми не забудемо, що ані король, ані високий барон майже ніколи не судили людей особисто й так само чинили навіть більшість сеньйорів та сільських мерів. Гуртуючись навколо володаря, часто під його головуванням, це його суд, який «проголошував» або «шукав» право: тобто пригадував чи знаходив відповідні правила й застосовував їх для сформулювання свого вироку. «Правосуддя здійснює суд, а не сеньйор», — ось так прямо й стверджується в одному англійському тексті 335. І, звичайно ж, було б так само необачно перебільшувати, як і абсолютно заперечувати, гарантії, що в такий спосіб надавалися підсудним. «Швидше, швидше, покваптеся ухвалити за мене вирок», — так говорив нетерплячий Генріх Плантаґенет, вимагаючи від своїх /379/ довірених осіб, щоб вони засудили Томаса Беккета 336. З цієї фрази добре видно, які межі, — що безконечно змінювалися залежно від кожного конкретного випадку, — могутність володаря ставила неупередженості суддів, але свідчить вона й про те, що навіть найбрутальніший із тиранів не міг обійтися без колективного судового органу.

Але те, що люди підневільні та, внаслідок природного уподібнення, найубогіші з підлеглих не повинні знати іншого судді, крім свого володаря, ця ідея надто давно закоренилася у свідомості, а тому не могла так легко стертися. У країнах, що колись перебували під владою Риму, вона знаходила до того ж опору в тих слідах та спогадах, які залишилися від римської організації; судді були там зверхниками над своїми підсудними, а не їхньою рівнею. Знову ж таки протиставлення суперечних принципів, між якими треба було обирати, знаходило свій вираз у розмаїтті звичаїв. В різних регіонах і навіть у різних селах селян судили або колегіальні суди, або сеньйор чи сержант, сам-один. Ця друга система, як здається, не була спочатку найрозповсюдженішою. Але протягом другої феодальної доби еволюція явно відбувалася на її користь. «Баронський суд», що складався з вільних орендарів, які вирішували долю інших вільних орендарів; «звичаєвий суд», де селянин, що його віднині розглядали як людину підневільну, мусив схиляти голову перед вироком сенешаля: такою була різниця, багата на наслідки, яку в тринадцятому сторіччі англійські юристи спробували ввести в юридичну структуру, доти набагато простішу, в законодавство, яке регулювало життя англійських маєтностей. Так само у Франції, всупереч ще дуже розповсюдженій практиці, виникла доктрина, інтерпретатором якої був Бомануар і яка хотіла перетворити суд рівних на монополію дворянства. Ієрархізація, яка була одним зі знаків тієї епохи, підпорядковувала своїм цілям навіть режим судів.





IV. ПОЗА СФЕРОЮ ПОДРІБНЕННЯ: ПЕРЕЖИТКИ ТА НОВІ ФАКТОРИ


Хоча система правосуддя й була тоді вкрай подрібненою та сеньйоріалізованою, проте було б серйозною помилкою думати, що у феодальному світі нічого не збереглося від античних юрисдикцій народного або публічного права. Але сила їхнього опору, яку ніде не варт недооцінювати, в різних країнах була дуже різною. Отже, настав момент зробити наголос, більш виразно, аніж ми це робили досі, на національних контрастах.

Попри свої незаперечні оригінальні характеристики, англійська еволюція показує очевидні аналогії з тією, яка відбувалася в імперії франків. Там також у основі юридичної організації ми знаходимо «сотню» з її судом, що складався з вільних учасників. Потім, десь на десяте сторіччя, почали утворюватися, понад сотнями, графства, які тамтешньою мовою називалися «шири» (shires). На Півдні вони відповідали ще живим етнічним розмежуванням, то були або стародавні королівства, які поступово розчинилися в більших монархіях, — се-/380/ред них можна назвати Кент або Сассекс, — або групи, що спонтанно формувалися в лоні народу, який самостверджувався у своїй державності; скажімо, такі графства, як Саффолк або Норфолк, «люди Півдня» і «люди Півночі», що репрезентували дві половини первісної Східної Англії. Натомість у Центрі й на Півночі графства від самого початку були тільки адміністративними та військовими округами, які утворювалися пізніше й більш випадково під час боротьби проти данців, із цитаделлю в центрі: саме тому в цій частині країни вони здебільше називалися просто за назвою своєї столиці. «Шир» також мав свій суд, що формувався з вільних людей. Але компетенції тут були розподілені набагато чіткіше, аніж у Європі, де правили Каролінґи. Попри спроби зберегти за графським судом право на розгляд деяких злочинів, особливо небезпечних для громадського миру, він, як здається, втручався лише в тих випадках, коли судова інстанція нижчого ступеня виявлялася безпорадною. Цим пояснюється і той факт, що відмінність між вищим та нижчим правосуддям залишалася чужою для англійської системи.

Як і на континенті, ці громадські за своєю природою юрисдикції наражалися на конкуренцію з боку володарів. Дуже рано ми знаходимо згадки про судові процеси, які сеньйор влаштовував у себе вдома, у своїй «залі» (hall). Потім королі легалізували цю фактичну ситуацію. Починаючи з десятого сторіччя, вони почали давати дозвіл на здійснення судових функцій, називаючи це правом sake and soke (sake, що відповідає німецькому іменникові Sache, означало «справа» або «процес»; soke, яке можна співвіднести з німецьким дієсловом suchen, означало «пошук» судці, тобто обґрунтування його вироків). Застосовне іноді до якоїсь певної території, іноді — до групи людей, дароване в такий спосіб право майже дорівнювало компетенції, дуже широкій, як ми вже знаємо, англосаксонської сотні: що від самого початку надало йому набагато ширшого радіусу дій, аніж той, який містив у собі, в принципі, каролінзький імунітет, хоча приблизно такого самого, якого сягали ті права, що їх іммуністи реально домоглися для себе в десятому сторіччі. Вплив цього права на суспільні зв’язки був таким серйозним, що внаслідок своєї підпорядкованості трибуналові володаря, вільний орендар дістав свою узвичаєну назву «сокмен» (sokeman), тобто «підсудний». Було й так, що певні церкви або певні маґнати одержували як постійний дар право організовувати при своєму дворі суд сотні; і дійшло до того, що кільком монастирям — правда, дуже небагатьом — надали право судити за всі злочини, навіть за ті, що звичайно розглядалися в суді короля.

Проте всі ці поступки, хоч би якими вони були важливими, ніколи повністю не зруйнували давніх колегіальних юрисдикцій народного права. Навіть там, де суд сотні опинявся в руках барона, він і далі скликався, як у ті часи, коли на них головував представник короля. Що ж до графських судів, то їхня діяльність за стародавньою схемою ніколи не уривалася. Безперечно, що великі персонажі, які стояли надто високо, щоб підлягати їхнім вирокам, селяни, навіть /381/ вільні, що перебували під цілковитою владою сеньйоріальних судів, перестали, в загальному випадку, брати участь у цих асамблеях: за винятком, проте, невеличкої частки сільського населення, бо кожне село було зобов’язане посилати туди пароха, офіційного представника свого сеньйора та чотирьох людей. Проте всі ті, хто перебував десь посередині — не був надто могутній і надто підневільний — мали за обов’язок туди з’являтися. Оскільки ці суди були затиснуті між сеньйоріальними трибуналами та — після нормандського завоювання — дедалі всеосяжнішою юрисдикцією королів, їхня роль усе зменшувалася, аж поки була зведена майже до нічого. Проте й абсолютно нехтувати їх було не можна. Бо саме там — у рамках графства, головним чином, але й у більш вузьких рамках сотні — зберегли звичай зустрічатися справді живі елементи нації, щоб затверджувати звичаї своєї територіальної групи, відповідати від свого імені на всі варіанти опитувань і навіть нести, якщо виникала така потреба, відповідальність за свої колективні провини: і так тривало до того дня, коли, будучи скликані всі докупи, делегати графських судів утворили перше ядро того, що згодом перетворилося на Палату Громад. Немає сумніву, що англійський парламентський режим сформувався не в «лісах Германії». Він одержав глибокий відбиток феодального середовища, з якого вийшов. Проте як не визнати, що його особлива тональність, яка так чітко відокремила його від систем «держав» континенту, а якщо подивитися на це під загальнішим кутом зору, то ця спроможність різних класів співпрацювати біля керма влади, що була такою характерною від середніх віків для структури англійської політики, мали своїм джерелом міцну вкоріненість у англійському острівному ґрунті системи судів, що складалися з вільних людей, у цілковитій згоді зі стародавнім звичаєм варварських часів?

Над нескінченним розмаїттям місцевих або регіональних звичаїв два великі фактори визначали еволюцію германського юридичного режиму. Оскільки «право феодів» залишалося відмінним від «права землі», то васальні трибунали формувалися поряд зі стародавніми юрисдикціями й не поглинали їх. З другого боку, збереження більш ешелонованої суспільної ієрархії, а передусім той факт, що в суспільстві тривалий час зберігалося уявлення про те, що втішатися свободою означає залежати тільки від державної влади, не маючи між нею та собою жодних посередників, зберегли за стародавніми графськими судами та судами сотень — причому сфери їхньої компетенції були дуже погано розмежовані — ще досить великий радіус дії. Так було насамперед у Швабських Альпах та в Саксонії, країнах із численними алодами та неповною сеньйоріалізацією. Судовики або ешевени мали там звичай, як загальне правило, вимагати собі певних земельних маєтностей. А іноді навіть, згідно з тенденцією, яка була тоді майже універсальною, на їхні обов’язки дивились як на спадкові. І то настільки, що пошана до давнього звичаю, який вимагав, щоб вільну людину судили в суді, який складався б із вільних людей, часто при-/382/ зводила, в кінцевому підсумку, до виникнення трибуналів, що були тут олігархічніші, аніж будь-де.

Франція — а з нею, безперечно, й Північна Італія — була переважно країною сеньйоріалізованої юстиції. Звичайно ж, сліди каролінзької системи залишилися тут дуже глибокими, а надто на Півночі. Але вони відбилися лише на ієрархізації систем сеньйоріального правосуддя — поділивши їх на високу й низьку юстиції — та їхню внутрішню організацію. Суди сотні або малої округи зникли тут надто швидко і надто повністю. Характерно, що інстанція вищого правосуддя тут, як правило, називалася замчищем (châtellenie): так ніби колективна свідомість визнавала тепер джерелом права судити тільки володіння фортецею, що була водночас опорою і символом фактичної могутності. Це, проте, не означає, що від стародавньої системи графського судочинства нічого не залишилося. У великих територіальних князівствах князеві іноді вдавалося зберегти монополію на справи крові, принаймні так було на досить великих просторах — у Фландрії, в Нормандії, в Беарні. Нерідко граф залишав за собою право на розгляд справ, пов’язаних із володінням алодами; він головував на процесах, де сторонами виступали церкви, що недосконало інкорпорувалися у феодальну ієрархію; крім концесій та узурпацій, він у принципі зберіг за собою право юридичного контролю за ринками та громадськими шляхами. В цих його функціях уже в той час була дуже сильна протиотрута від розпорошення судової влади.

Та вона не була єдиною. В усій Європі дві великі сили працювали на те, щоб обмежити або загальмувати подрібнення юридичних повноважень: обидві вони довгий час були малоефективними, але обидві мали добрі перспективи на майбутнє.

Першою тут слід назвати королівську владу. Зрештою, всі погоджувалися на тому, що король був, за самою своєю сутністю, найвищим суддею над своїм народом. Залишалося тільки видобути з цього принципу його практичні наслідки. Тут проблема переходила в план дії та могутності де-факто. В одинадцятому сторіччі трибунал Капетінґів засідав лише для того, щоб судити людей, безпосередньо залежних від монарха, та його церкви або, в більш виняткових випадках і з куди меншою ефективністю, як васальний суд, якому були підсудні найбільші феодали Корони. Натомість суд германського короля, створений за каролінзькою моделлю, розглядав набагато більше важливих справ. Але хоч ці суди й були відносно діяльними, але, прив’язані до персони суверена, вони залишалися, за всією видимістю, неспроможними добутися до загалу підданих. Мало було навіть того, що, як у Германії, там, де з’являвся король у своїх поїздках доброго правителя, будь-яке інше правосуддя втрачало чинність поруч із його правосуддям. Могутність монархії могла стати вирішальним елементом системи юрисдикції лише в тому випадку, якби вона зуміла простягти свої мацаки через усе королівство, створивши мережу суддів-місіонерів або постійних представників монарха. Таку роботу було справді зроблено в момент загального перегру-/383/пування сил, що позначило кінець другої феодальної доби спочатку англо-норманськими та англо-анжуйськими суверенами, а згодом, і набагато повільніше, Капетінґами. Вони змогли, як і перші, так і другі, але другі насамперед, знайти неоціненну точку опори в самій васальній системі. Бо феодалізм, який у кінцевому підсумку поділив право судити між безліччю осіб, знайшов, проте, через систему апеляцій, ефективні ліки проти цього подрібнення.

В ту епоху не уявляли собі, що якийсь процес, після того як він закінчився, міг знову розпочатися між тими самими сторонами, але вже перед іншими суддями. Інакше кажучи, неумисне скоєну судову помилку, у властивому значенні цього слова, як здавалося, було неможливо виправити. Але якщо один із позовників доходив висновку, що суд умисне судив несправедливо? Або, як на його думку, повівся з ним іще брутальніше, відмовившись розглянути його справу? В такому випадку ніщо не перешкоджало йому подати позов на цих суддів до вищої судової інстанції. Якщо в цьому процесі, абсолютно відмінному від попереднього, він здобував перемогу, то погані судді, як правило, несли покарання, а їхній вирок, так чи інак, скасовувався. Апеляція в такому розумінні — сьогодні ми назвали б її позовом на упередженість судді — існувала в часи варварських королівств. Але тоді її можна було подати лише в одну інстанцію, яка вивищувалася над судами вільних людей, — у королівський суд. Тобто ця практика була рідкісною і важко здійсненною. Васальний режим відкрив для цього нові можливості. Віднині кожен васал мав своїм природним суддею того сеньйора, від якого він одержав феод. А відмова вчинити акт правосуддя вважалася злочином, як і всі інші. Тож до нього, природно, застосовували звичайне правило, й апеляції таким чином підіймалися вгору, зі щабля на щабель, по драбині васальних присяг. Ця процедура була вельми делікатною; до того ж вона була небезпечною, адже доказом, як правило, вважали результат поєдинку. Але принаймні феодальний суд, до якого віднині належало звертатися, був набагато доступнішим, аніж суд далекого короля; а якщо справа, в кінцевому підсумку, й доходила до суверена, то робилося це поступово, від етапу до етапу. І справді, апеляції, в практиці вищих класів, ставали явищем усе менш і менш винятковим. Позаяк система васальної залежності та володіння феодами включала в себе ієрархію підлеглостей і між володарями, розташованими один над одним, виникала низка безпосередніх контактів, вона дозволила ввести в судову організацію елемент єдності, недоступний для монархій стародавнього зразка, що були поза сферою досяжності більшості людей, яких вони вважали своїми підданими. /384/













Розділ 2. ТРАДИЦІЙНА ВЛАДА: КОРОЛІВСТВА ТА ІМПЕРІЯ




І. ГЕОГРАФІЯ КОРОЛІВСТВ


Понад порохом сеньйорій, сімейних або сільських спільнот, груп васальної залежності підносилися у феодальній Європі кілька видів влади, яким за їхній набагато ширший обрій тривалий час доводилося платити набагато меншою ефективністю дій і місія яких полягала в тому, щоб підтримувати в цьому подрібненому суспільстві певні засади порядку та єдності. Перебуваючи на самій вершині цієї піраміди, королівська та імперська влада черпали свою силу та свої амбіції з давнього минулого. Нижче опускалися пізніші види домінацій, утворюючи майже непомітну градацію, від великого територіального князівства до простого баронського маєтку або замчища. Нам доцільно буде розглянути спочатку ті види влади, які найтісніше пов’язані з історичною традицією.

Після краху Римської імперії Захід розпався на окремі королівства, в яких правили германські династії. Саме від цих «варварських» монархій по більш або менш прямих лініях наслідування походили всі держави феодальної Європи. Ця спадкова спорідненість була особливо відчутною в англосаксонській Англії, яка ще в першій половині десятого сторіччя ділилася на п’ять або шість держав, що були автентичними наступницями — хоча й у значно меншій кількості — державних утворень, заснованих завойовниками. Ми вже бачили, як скандинавські набіги призвели до того, що з усіх цих держав зумів вижити тільки Вессекс, побільшений коштом залишків від своїх сусідів. Його суверен узяв собі за звичай, від десятого сторіччя, титулуватися або королем усієї Британії, або, частіше й протягом більш тривалого часу, королем англів, або англійців. На кордонах цього regnum Anglorum* ще існувала в епоху норманського завоювання смуга кельтських земель. Бретонці з Країни Ґаллів розподілялися між кількома невеличкими князівствами. На півночі один клан скотських, тобто ірландських вождів, поступово підбили під себе інші кельтські племена верховин та германські або германізовані народи Лотіану й поетапно спорудили велике королівство, яке запозичило у завойовників їхню національну назву й стало називатися Країною Скоттів (Шотландією).



* Королівства англів (лат.).



На Іберійському півострові кілька ґотських аристократів, які втекли до Астурії після мусульманського вторгнення, обрали собі короля. /385/ Утворена в такий спосіб держава, яку кілька разів ділили між собою спадкоємці засновника, потім значно побільшила свою територію коштом Реконкісти й на початку десятого сторіччя перенесла свою столицю в Леон, на плато, що лежало на південь від гір. Протягом того самого сторіччя виникло військове територіальне утворення, далі на схід, у Кастилії; спочатку воно залежало від астуро-леонських королівств, але поступово здобуло незалежність, і його володар у 1035 р. прийняв титул короля. Ще через сотню років аналогічний розкол призвів до утворення, на Заході, Португалії. Тим часом баски Центральних Піренеїв, яких називали наваррцями, жили окремо у своїх долинах. Вони також, у кінцевому підсумку, утворили своє королівство, яке остаточно сформувалося десь близько 900 року й від якого в 1037 р. відокремилася ще одна невеличка монархія, названа

 — за назвою потоку, що омивав її територію, — Арагоном. Додайте сюди «марку», створену франками на північ від нижньої течії Ебро, під назвою графство Барселона, яка де-юре аж до часів Людовіка Святого вважалася одним із феодів короля Франції. Такими були — з їхніми надзвичайно рухливими кордонами та підвладні всім випадковостям поділів, завоювань і шлюбної політики — ті політичні формації, з яких народилися «держави Іспанії».

На північ від Піренеїв одне з варварських королівств, а саме королівство франків, було збільшене до величезних розмірів Каролінґами. Але зміщення з трону Карла Товстого в листопаді 887 p., після якого він незабаром помер, 13 січня наступного року, засвідчило крах цього останнього зусилля домогтися єдності. Аж ніяк не можна вважати пустою примхою, коли новий король Сходу Арнульф не виявив особливого поспіху в тому, щоб прийняти владу й над Заходом, яку йому запропонував архиєпископ Реймський. Вочевидь спадок Карла Великого здався йому надто тяжкою ношею. Держава розпалася приблизно по тих лініях, які були намічені ще під час першого поділу у Вердені, у 843 р. Утворене ще в той час об’єднанням трьох єпархій, розташованих на лівому березі Райну, — Майнца, Вормса та Шпіра — з великими германськими країнами, що лежали на схід від цієї річки й були колись підкорені двома франкськими династіями, королівство Людовіка Германського було, у 888 p., відновлене на користь єдиного живого з його нащадків — Арнульфа Каринтійського. Це й була «Східна Франція», яку, не боячись анахронізму, що не становить небезпеки, якщо він є свідомим, ми маємо всі підстави відтоді називати Германією.

У стародавньому королівстві Карла Лисого, Західній Франції — нашій Франції, одне слово — два великі сеньйори були одночасно проголошені королями; один італійський дюк, що, проте, походив із франкської родини, Ґі де Сполет; й один нейстрійський граф, либонь саксонського походження, Евд. Другий із них, який мав набагато ширшу клієнтелу, й уславився у війні проти норманів, здобув легку перемогу над своїм суперником. Кордон між цими двома державами був проведений приблизно по тій самій лінії, яку було визначено у /386/ Вердені. Утворена з кордонів між окремими графствами, що часто накладалися один на один, вона кілька разів перетинала Еско й торкалася Мааса, трохи нижче від його злиття з Семуа; після чого якийсь час тяглася понад річкою, за кілька льє від неї по лівому березі. Далі доходила до Сони, нижче від Пор-сюр-Сона й на досить великому протязі зливалася з її річищем, відходячи від нього лише перед Шалоном, де робила гак у напрямку сходу. І нарешті, на південь від Маконне, відходила від лінії Сона-Рона, залишаючи сусідній державі всі графства, що прилягали до західного берега й поверталася до водного потоку лише в зоні дельти, щоб уже до самого моря тягтися понад Малою Роною.

Залишалася проміжна смуга, яка, починаючись північніше від Альп між державами Людовіка Германського та Карла Лисого, далі тяглася по території Італійського півострова аж до Риму, утворюючи окреме королівство Лотара. Цей володар не залишив жодного спадкоємця по чоловічій лінії. Його спадщина була, в кінцевому підсумку, повністю приєднана до Східної Франції. Але це робилося поступово, фрагмент за фрагментом.

Будучи наступником стародавньої ломбардської держави, королівство Італія займало Північ і Центр півострова за винятком Венеції, що належала Візантії. Його доля протягом майже сторіччя була дуже бурхливою. Кілька родів змагалися за його корону: дюки ді Сполето — на Півдні, але передусім на Півночі, де вони володіли тими альпійськими ущелинами, через які було так легко й так спокусливо вдертися з військом на рівнину; маркізи де Фріуль або д’Івре, королі Бурґундії, які володіли проходами в Пеннінських Альпах, королі або графи Провансу, герцоґи Баварії. Декотрі з цих претендентів були до того ж висвячені папою в імператори; бо після першого поділу імперії за Людовіка Благочестивого володіння Італією, з огляду на ті права протекції та домінації над Римом і римською церквою, що їх воно вело за собою, здавалося водночас необхідною умовою для одержання цього високого титулу й достатньою причиною для того, щоб його домагатися. Тим часом — на відміну від королів Східної Франції, яким сама їхня віддаленість перешкоджала плекати надії на володіння Італією або імперською короною — суверени Східної Франції також зараховували себе до найближчих сусідів цього чудового королівства, покинутого напризволяще. Уже у 894 та 896 роках Арнульф, сильний своїм каролінзьким походженням, прийшов туди, домігся, щоб його визнали там королем і там-таки одержав імператорське помазання. У 951 р. один із його наступників Оттон Перший, представник династії Саксонів, чий дід, мабуть, колись супроводжував Оттона в його поході за гори, вирушив тією самою дорогою. Він був проголошений королем Ломбардії, в старій столиці ланґобардів, у Павії, потім — змушений у цьому проміжку часу зайнятися іншими справами — повернувся сюди через десять років, підкорив собі цю країну надійніше й дійшов нарешті до Рима, де Папа висвятив його на імператора Священної Римської імперії (2 лютого 962 p.). /387/ Відтоді, за винятком коротких періодів кризи, Італія, що мислилася в такий спосіб, аж до наших новітніх часів не мала іншого монарха де-юре, крім того, який правив Германією.

У 888 р. один дуже високий персонаж із баварського роду, Вельф Рудольф, стояв на чолі великого військового утворення, яке Каролінґи протягом попередніх років заснували між Юрою та Альпами і яке звичайно називали герцоґством Транс’юранським. То була вельми зручна позиція, оскільки вона давала змогу контролювати кілька головних внутрішніх гірських проходів імперії. Рудольф також спробував половити рибу в каламутній воді, сподіваючись що зловить там і імператорську корону, й обрав для цієї мети ту «no man’s land», яка складалася з територій, затиснутих між двома «Франціями» — Західною і Східною — і яку згодом так слушно називали Країною Між-Двома. Те, що він захотів висвятитися в Тулі, достатньо свідчить про орієнтацію його надій. Проте, перебуваючи так далеко від власного герцоґства, він не мав біля себе достатню кількість вірних людей, на яких міг би покластися. Розбитий Арнульфом, він мусив — зберігши за собою королівський титул — задовольнитися тим, що приєднав до Транс’юранії найбільшу частину церковної провінції Безансон.

Але на північ від неї великий клапоть Лотарової спадщини залишався ні до кого не приєднаним. Це був регіон, який, за браком відповідного географічного терміна, звикли називати ім’ям князя, який, будучи сином і тезком того першого Лотара, правив там протягом якогось часу, тобто Лотарингією. То була широка територія, обмежена на заході кордонами Західної Франції, такими, якими вони були спочатку накреслені, на сході — течією Райну, від якої кордон відходив лише на відстані кілометрів двохсот, залишаючи Східній Франції три лівобережні діоцези; країна великих абатств і багатих єпископств, по гарних річках якої снували човни купців; країна також дуже шанована, бо тут була колись колиска Каролінзького дому та серце великої імперії. Живі спогади, які залишила тут по собі легітимна династія, були, мабуть, тією перешкодою, що не дозволяла якій-небудь тубільній династії заснувати тут своє королівство. Проте, оскільки, як і деінде, амбіцій тут не бракувало, їхня гра призвела до конфронтації між сусідніми монархіями. Спочатку номінально підпорядкована Арнульфові, який у 888 р. був єдиним із коронованих нащадків Карла Великого, вельми неслухняна потім у стосунку до свого окремого короля, якого накинув їй Арнульф у особі одного зі своїх байстрюків, Лотарингія, після того як у 911 р. каролінзька гілка Германії припинила своє існування, тривалий час була предметом суперечок між сусідніми державцями. Хоча в їхніх жилах текла тепер інша кров, королі Східної Франції вважали себе законними спадкоємцями Арнульфа. Що ж до суверенів Західної Франції — принаймні тоді, коли вони ще належали до династії Каролінґів, а це було в період від 898 до 923 p., потім від 936 по 987 р. — то хіба могли вони не заявляти про свої права на Маас і на Райн, спадщину їхніх предків? Проте Східна Франція була, як здається, сильнішою: і це скінчилося тим, що коли /388/ в 987 p. Капетінґи у свою чергу зайняли в супротивному королівстві місце давнього роду, вони, природно, відмовилися плекати задум, чужий їхнім власним традиціям, і для здійснення якого вони до того ж не знаходили на місці підтримки від клієнтели, якої вони там просто не мали. І на довгі сторіччя — навіть назавжди в тому, що стосувалося її північно-східної частини, Ахена та Кельна, Тріра та Кобленца — Лотарингія була втягнута в орбіту германської політики.

На околицях Транс’юранії Ліонне, Вієнна, Прованс, альпійські діоцези близько двох років не визнавали жодного короля. В цих регіонах, проте, зберігалася пам’ять та вірні прихильники амбітного персонажа, на ім’я Бозон, який, кинувши виклик каролінзькій леґітимності, зумів десь перед 887 роком викроїти там для себе незалежне королівство. Його син Людовік — який, крім того, по-материнській лінії був нащадком імператора Лотара, — домігся кінець кінцем, що його коронували у Валенсії наприкінці 890 р. Проте королівству, заснованому в цей спосіб, судилося стати ефемерним. Ані Людовік, якому в 905 р. викололи очі у Вероні, ані його родич Юґ Арлезіанський, котрий після цієї трагедії довгий час правив ім’ям бідолашного сліпця, здається, ніколи не бачили у своїх землях, між Роною та горами, чогось іншого, як зручний відправний пункт для спокусливого завоювання Італії. Отож після смерті Людовіка у 928 р. Юґ, проголошений королем Ломбардії, дозволив Вельфам майже без спротиву просунути свої володіння аж до моря. Отож приблизно від середини десятого сторіччя королівство Бурґундія — так звичайно називалася держава, заснована Рудольфом, — поширило свої кордони від Базеля до Середземноморського узбережжя. Й відтоді ці слабкі монархи були не більше як скромними протеже германських імператорів. Кінець кінцем, — хоча й не без упертого спротиву та ухилянь — останній із цієї династії, який помер у 1032 p., визнав суверена Германії своїм законним наступником. На відміну від Лотарингії, але так само як Італія, «Бурґундія» в цьому розумінні — яку знали переважно після тринадцятого сторіччя як королівство Арль — не була цілком поглинена стародавньою Східною Францією. Радше говорили про три окремі королівства, що утворювали нерозривний союз і правилися однією рукою.

Таким чином, феодальна ера побачила, як вирізняються перші обриси європейської політичної мапи, певні характеристики якої ще можна виявити під нашою, і як виникають та розв’язуються проблеми різних прикордонних зон, через які до наших днів іноді проливають багато чорнила, а іноді — багато крові. Але, можливо, якщо замислитися над цим, найхарактернішою ознакою цієї географії королівств була, попри велику рухливість кордонів між їхніми територіями, дивовижна стабільність кількості самих королівств. Так, якщо, скажімо, в стародавній імперії Каролінґів утворилося безліч окремих, майже незалежних володінь, безперервно руйнуючись та руйнуючи одне одне, жоден із цих локальних «тиранів» після Рудольфа та Людовіка Сліпого не наважився ані привласнити собі королівський /389/ титул, ані заперечувати, що він був де-юре підданим або васалом якогось короля. Це був найпромовистіший доказ того, яку велику силу зберігала монархічна традиція, яка була набагато старшою, ніж феодалізм, і якій судилося надовго його пережити.





II. ТРАДИЦІЇ ТА ПРИРОДА КОРОЛІВСЬКОЇ ВЛАДИ


Королі стародавньої Германії полюбляли простежувати свою генеалогію до богів. Як писав Йордан, вони були подібні до «Асів чи напівбогів», і саме від тих містичних чеснот, якими були спадково просякнуті їхні особи, їхні народи сподівалися перемоги в битвах, а в часи миру багатих урожаїв на полях. Так само й римські імператори жили колись, осяяні божественним німбом. Від цієї подвійної спадщини, а передусім — від першої, королі феодальної ери виводили священний характер своєї влади. Християнство її санкціонувало, запозичивши з Біблії стародавній ритуал пришестя, гебрейський чи сирійський за своїм походженням. У державах, які були наступницями імперії Каролінґів, у Англії, в Астурії королі, вступаючи на престол, не тільки одержували з рук прелатів традиційні регалії свого сану й, зокрема, корону, яку після того вони мали врочисто носити під час врочистих подій, коли навкруг них збирався великий двір, під час тих «вінценосних дворів», про які згадується в хартії короля Франції Людовіка Шостого 337. Крім того єпископ як такий собі новий Самуїл помазував цих нових Давидів, змащуючи різні частини їхнього тіла освяченим миром. Це той самий обряд, універсальним смислом якого є, в католицькій літургії, переведення людини або якогось предмета з категорії звичайної в категорію священну. Ця зброя, правду кажучи, була небезпечно гострою з двох боків. «Той, хто благословляє, є вищим від того, кого він благословляє», — так казав святий Павло. Отже, з того факту, що короля висвячували на престол служителі культу, хіба не напрошувався висновок про вищість духовного? Таким було почуття, майже від самих першопочатків, не одного церковного автора. Усвідомлення небезпеки, яку таїло в собі подібне витлумачення, безперечно, пояснює, чому не один із перших суверенів Східної Франції знехтував обряд миропомазання або просто від нього відмовився. Проте їхні наступники досить швидко в цьому розкаялися. Як могли вони віддати своїм суперникам на Заході привілей цієї престижної харизми? Церковна церемонія вручення регалій — персня, меча, самої корони — знайшла своїх імітаторів, раніше або пізніше, в багатьох різних князівствах: Аквітанії, Нормандії, герцоґствах Бурґундії чи Бретані. Характерним уявляється той факт, що, натомість, жоден великий феодал, хоч би яким він був могутнім, ніколи не посмів поширити свої претензії на сферу святості, тобто миропомазання. Окрім середовища священнослужителів, «Христосів Господа» можна було знайти тільки серед королів.

Велику цінність цього відбитку надприродної сили, якого миропомазання було радше підтвердженням, ніж джерелом, не могла не /390/ відчувати дуже гостро епоха, призвичаєна безперервно домішувати до повсякденного життя впливи світу потойбічного. Немає сумніву, що уявлення про короля-священнослужителя було б несумісне з тодішньою панівною релігією. Можливості католицького священика були тоді чимось дуже чітко визначеним: він і лише він міг перетворювати хліб і вино на тіло та кров Христа. Не будучи висвяченими в духовний сан, королі не могли правити месу, а отже, й не були, в строгому розумінні, священнослужителями. Але ще меншою мірою були вони простими мирянами. Важко ясно виразити словами поняття, які суперечать логіці. Проте можна дати про них приблизне уявлення, сказавши, що, будучи висвячені, королі, як висловився один автор одинадцятого сторіччя, «брали участь у священнодійствах». Надзвичайно серйозним наслідком цього стало те, що у своїх зусиллях правити церквою королі вважали, що всі на них дивляться як на її членів. Принаймні такою була загальна опінія. Щодо церковних кіл, то така думка ніколи не була там неподільно панівною. А в одинадцятому сторіччі григоріанці атакували її з брутальною і прозорливою енергією. Вони посилалися на ту різницю між духовним і світським, у якій Руссо та Ренан навчили нас бачити одну з великих новацій християнства. А втім, вони так чітко відокремлювали ці дві сутності одна від одної лише для того, щоб принизити володарів тіл перед володарями душ: «Місяць» — це лише віддзеркалення супроти «Сонця», яке є джерелом усякого світла. Але їхній успіх, у цьому пункті, був незначним. Багато сторіч мали проминути, перш ніж у очах народів монархи були зведені до їхньої ролі скромних володарів над людьми.

В уявленні мас цей священний характер не втілювався лише в понятті, надто абстрактному, права, яке мало церковне спрямування. Навколо королівської влади загалом або навколо різних її конкретних виявів утворився цілий цикл леґенд та забобонів. Правда, свого повного розквіту він досяг лише тоді, коли фактично утвердилися більшість режимів монархічної влади, тобто десь у дванадцятому-тринадцятому сторіччях. Але його коріння тяглося від першої феодальної доби. З кінця дев’ятого сторіччя архиєпископи реймські оголосили, що вони володіють чудодійним миром, яке колись принесла Хлодвігові голубка з неба: то був справді унікальний привілей, який водночас надав змогу цим прелатам заволодіти у Франції монополією на висвячення монархів, а французьким королям підтримувати думку про те, що їх помазує на трон саме Небо. Вважалося, що королі Франції принаймні після Філіпа Першого, а може, навіть, після Роберта Благочестивого, та королі Англії після Генріха Першого мали силу лікувати певні хвороби накладанням рук. Коли в 1081 р. імператор Генріх Четвертий — до речі, відлучений від церкви, — їхав через Тоскану, селяни вибігали йому назустріч й намагалися торкнутися його одягу, переконані, що цей доторк забезпечить їм добрий врожай 338.

Чи слушно буде протиставити чудесній аурі, що осявала в такий спосіб осіб королівської крові, ту неповагу, з якою люди так часто ставилися до монаршої влади, й тим поставити під сумнів strong id="page392">/392/ ефективність цього образу? Це було б хибною постановкою проблеми. Бо придивімось до цього ближче: справді, можна навести безліч прикладів, коли їхні ж таки феодали не корилися своїм королям, воювали з ними, глузували з них, а то й кидали їх до своїх в’язниць. Але я можу, не ризикуючи, помилитися, назвати лише три випадки, коли в епоху, що нас цікавить, королі загинули насильницькою смертю від руки своїх підданих: в Англії Едуард Мученик став жертвою двірцевої революції, що вибухнула на користь його власного брата; у Франції Роберт Перший, узурпатор, загинув у битві від руки одного з прихильників законного короля; в Італії, де відбулося стільки династичних воєн, такою смертю випало загинути Беренджерові Першому. Якщо ми порівняємо цю цифру з гекатомбами ісламу або навіть поглянемо на список убивств, вчинених на цьому ж таки Заході, і жертвами яких були великі васали різних корон, якщо ми, нарешті, згадаємо про те, які звичаї панували в ту епоху насильства, то погодьмося, що це небагато.

Ці уявлення, що несли в собі як релігійний, так і магічний зміст, виражали, в плані надприродних сил, лише політичну місію, притаманну королям: місію «вождя народу», що позначалася стародавнім германським словом thiudans. У тому густому плетиві домінацій, які характеризували феодальний світ, королі, як слушно писав Ґізо, конституювали владу sui generis: тобто вона була не тільки вищою за всі інші, а й належала до зовсім іншої категорії. Тут варто відзначити одну важливу характеристику: тоді як усі інші види влади були здебільшого такими собі сукупностями різних прав, настільки переплутаних, що невдалою виявилася б будь-яка спроба зобразити на географічній мапі лінійні контури будь-якого з цих «феодів», великих або малих, між монархічними державами натомість існувало те, що можна було з повним правом назвати кордонами. Звичайно ж, це не були кордони в тому розумінні, що їх можна було позначити натягнутою шворкою або якось так. Оскільки території були ще тоді заселені досить рідко, такої потреби ніколи й не виникало. Хіба для того, щоб відокремити Францію від імперії на територіях мааських прикордонних областей, не досить було пустельних чагарників Арґонни? Але принаймні жителі кожного міста й кожного села, хоч би як іноді сперечалися за те, кому вони мають належати, ніколи не могли де-юре бути підданими більш як одного з двох сусідніх королівств, хоча часто можна було бачити, як якийсь маґнат здійснює там високе правосуддя, другий має там кріпаків, третій має право на збирання земельного оброку, четвертий — десятини. Інакше кажучи, для одного земельного наділу, як і для однієї людини, мати кількох сеньйорів було майже нормальним явищем; мати кількох королів не міг ніхто.

Далеко від Європи, в Японії, події теж розвивалися так, що система персональних і земельних підлеглостей, дуже схожа на наш феодальний устрій, поступово конституювалася на тлі монархії, що, як і на Заході, була набагато стародавніша. Але там ці дві інституції співіснували, не проникаючи одна в одну. Персонаж священний, як і /393/ наші королі, й набагато ближчий, ніж вони, до божества, імператор, у Країні Східного Сонця, залишався де-юре сувереном усього народу. Ієрархія васалів, які були під ним, зупинялася на сегуні, їхньому верховному вождеві. Результатом було те, що на довгі сторіччя сегун зосередив у своїх руках усю реальну владу. Натомість у Європі королі, які були значно давнішого походження і, за своєю природою чужі васальній ієрархії, однаково посідали місце на самій її верхівці. Проте вони не були заплутані в мережу її взаємозалежностей. А що було в тому випадку, коли через систему передачі феодів у спадок якийсь земельний наділ, що раніше був у залежності від того або того сеньйора чи церкви, переходив у королівський домен? Універсальним правилом було, що король навіть тоді, коли одержував у спадок певні повинності, був звільнений від обов’язку давати васальну присягу на вірність: бо він не міг потрапити в залежність від одного зі своїх підданих. Натомість ніщо ніколи не перешкоджало йому обирати з-поміж людей, які всі перебували під його протекцією, окремих привілейованих осіб, що узяти їх, через ритуал васальної присяги, під свою особливу опіку.

Але серед тих, кого було взято під «безпосередню королівську опіку», як ми вже бачили, крім цілої юрби дрібних сателітів, фігурували, починаючи з дев’ятого сторіччя, всі маґнати, всі високі королівські чиновники, що дуже скоро перетворилися на регіональних князів. Отож і виходило, що, будучи керівником народу в усій його сукупності, монарх, крім того, поступово перетворювався на верховного сеньйора безлічі васалів, а через них — іще більш незліченної кількості дрібних залежних людей. У країнах, де винятково строга феодальна структура виключала володіння алодами, — такою була, наприклад Англія після норманського завоювання, — не було такого бідолахи, хоч би на якому низькому щаблі феодальної драбини залежностей він стояв, який, задерши голову, не побачив би на самій її вершині короля. Деінде ланцюг, перш ніж піднятися так високо, іноді уривався. Проте повсюди ця феодалізація королів давала їм неабиякі вигоди. Там, де йому вже не вдавалося командувати як главі держави, король принаймні міг застосувати зброю васального права, що живилося тоді найсильнішим почуттям, яке панувало у сфері людських стосунків. У «Пісні про Роланда» за кого герой воює — за свого суверена чи за сеньйора, якому він дав присягу на вірність? Безперечно, що він цього не знає й сам. Але він воює з таким самозреченням за свого суверена лише тому, що той є водночас і його сеньйором. Пізніше, коли Філіп-Авґуст не погодиться на те, щоб папа забрав собі добро одного єретичного графства, він скаже, цілком природно: «Це графство перебуває у моїй власності як феод». А не: « Воно входить до мого королівства». В цьому розумінні, політика Каролінґів, які мріяли побудувати своє управління державою на васальній залежності, можливо, в тривалому часі й не виявилася б такою марною, якою вона здалася після своїх перших невдач. Багато резонів — ми вже їх оглядали і ще до них повернемося — склалися докупи протя-/394/гом першої феодальної ери, щоб звести до мінімуму реальну ефективність дій королівської влади. Але вона мала в собі дві великі приховані сили, готові розкритися за сприятливих обставин: неторкнуту спадщину свого стародавнього престижу й нову молодість, яку вона черпала зі свого вміння пристосуватися до нової соціальної системи.





III. ПЕРЕДАЧА КОРОЛІВСЬКОЇ ВЛАДИ; ДИНАСТИЧНІ ПРОБЛЕМИ


Але як передавалася монархічна влада, збагачена таким високим авторитетом і такими давніми змішаними традиціями? Через успадкування? Через систему виборів? Сьогодні ми схильні вважати ці два терміни несумісними. Але численні тексти повідомляють нам, що вони не здавалися такими у феодальну добу. «Нас одностайно обрали народи й князі, й ми стали законними спадкоємцями неподільного королівства», — так висловився в 1103 р. король Германії Генріх Другий. А ось що сказав, у Франції, такий чудовий знавець канонічного права, яким був Ів де Шартр: «І справді це був святий король, якому королівська влада дісталася за спадковим правом і який сів на престол, здобувши на це загальну згоду єпископів та великих людей»? 39. Справа була в тому, що жоден із цих двох принципів не мислився тоді в його абсолютній формі. Вибори знаходили своїх найбільш ревних прихильників у середовищі церковнослужителів, котрі сприймали їх не як можливість застосування нічим не скутої волі, а як таке собі внутрішнє одкровення, що підказувало людям, де їм шукати істинного володаря. Вороже настроєні до майже поганської ідеї, що наділяла священними характеристиками певний людський рід, вони більше схилялися бачити легітимне джерело всякої влади в способі номінації, на яку церква неподільно претендувала, вважаючи, що тільки вона спроможна тлумачити цей закон. Хіба абат не повинен був обиратися своїми ченцями, а єпископ — своїм духівництвом та людьми громади? Ці теологічні висновки йшли назустріч амбіціям великих феодалів, котрі нічого так не хотіли, як підпорядкувати монархію своїй владі. Але, перебуваючи під впливом безлічі уявлень, що їх середні віки одержали, головним чином, від Германії, найпоширеніша опінія дотримувалася зовсім іншої думки. Люди вірили у спадкове покликання, але не якогось окремого індивіда, а цілого роду, що, на загальну думку, тільки й міг давати ефективних володарів.

Логічним висновком із таких міркувань було б припустити, що владарювати мають усі сини покійного короля, або разом, або поділивши королівство між собою. Така практика, що походила від хибного уподібнення королівства та спадкової маєтності, тоді як насправді йшлося про зовсім інше, про право всіх нащадків на участь у одному династичному привілеї, була, як відомо, поширена у варварському світі. Англосаксонські та іспанські держави тривалий час дотримувалися її у феодальну еру. Але водночас вона становила велику небезпеку для добра народів. Вони йшли всупереч тому поняттю /395/ неподільної монархії, на якому, наприклад, цілком свідомо наголошував такий король, як Генріх Другий, і яке існувало завдяки тому, що сильне відчуття держави залишалося живим, попри весь той безлад, що тоді творився. Отже, перевагу було віддано другому варіанту розв’язання цієї проблеми, який, проте, більшою або меншою мірою співіснував разом із першим. Головні персонажі королівства, природжені представники всього загалу підданих мали назвати нового короля, обираючи його з цього, і лише з цього, позначеного печаттю долі роду — а іноді з його побічних гілок, якщо його чоловіча лінія уривалася. «У звичаї франків, — писав на цю тему у 893 р. архиєпископ Реймський Фульк, — входило обирати по смерті короля іншого суверена з королівської родини» 340.

Колективна спадковість, що розумілася в такий спосіб, майже неминуче мусила включати в себе — чи принаймні мати таку тенденцію — поняття індивідуального успадкування по прямій лінії. Хіба ж сини останнього короля не поділяли високі переваги його крові? Але тут вирішальним фактором був інший звичай, якого дотримувалася також Церква, вважаючи його корисною протиотрутою від випадковості виборів. Нерідко абат ще за свого життя домагався, щоб ченці визнали його наступником людину, яку він сам називав. Так, зокрема, чинили найперші володарі великого монастиря в Клюні. Так само й король або князь вимагав від своїх вірних, щоб іще за його життя одного з його синів прилучили до його сану або навіть — коли йшлося про короля, — щоб його негайно миропомазали. Ця практика протягом феодальної ери була майже універсальною, венеціанські дожі або ґаетанські «консули» поділяли її майже з усіма монархіями Заходу. Але ж монарх міг мати й кількох синів. Як було визначити серед них щасливого претендента на майбутнє обрання? Як і право на успадкування феодів, монархічне право спочатку не орієнтувалося на первородство. Цьому праву нерідко протиставляли право дитини, яка народилася «в пурпурі», тобто тоді, коли її батько вже був королем; було чимало й персональних причин, які часто переважували баланс. Проте привілей першонародження, досить зручний і, в кінцевому підсумку, запозичений із тієї ж таки практики передачі у спадок феодів, майже від самого початку утвердився у Франції. Германія, більше вірна духові стародавніх германських звичаїв, ніколи не схилялася до нього без певних застережень. Ще в дванадцятому сторіччі Фрідріх Барбаросса мусив назвати наступником престолу свого другого сина.

Це, проте, було тільки знаком набагато глибших відмінностей. Бо, виникнувши з одних понять, які поєднували в собі електоральний принцип із правом роду, монархічні звичаї розвивалися в різних європейських державах у дуже неоднакових напрямках. Тут досить буде назвати дві практики, які уявляються особливо типовими: а саме ті, які нам пропонують, із одного боку, Франція, а з другого — Германія.

Історія Західної Франції розпочалася, у 888 p., бучним розривом із династичною традицією. В особі короля Евда маґнати зупинили свій вибір, у повному значенні цього слова, на людині новій. Бо си-/396/туація тоді складалася так, що з прямих нащадків Карла Лисого залишився тільки восьмирічний хлопець, якого, з огляду на його вік, уже двічі усували від трону. Проте як тільки цьому парубійкові — якого теж звали Карлом і якого історіографія невблаганно нагородила прізвиськом Простак — виповнилося дванадцять років, на яких право салійських франків фіксувало зрілість віку, його негайно, 28 січня 893 p., миропомазали в Реймсі. Війна між двома королями тривала довго. Але незадовго до своєї смерті, яка сталася 1 січня 898 p., Евд, згідно, як здається, з угодою, укладеною кількома місяцями раніше, закликав своїх прихильників згуртуватися, коли його не стане, навколо представника династії Каролінґів. І лише через двадцять чотири роки в цього останнього з’явився новий суперник. Роздратовані ласкою, якою Карл обдарував одного дрібного рицаря, до того ж, за самою своєю природою, схильні до непослуху, кілька з найвищих персонажів країни заходилися шукати іншого короля. Після Евда не залишилося синів, і всі його патримоніальні титули та його клієнтелу успадкував його брат Роберт. Його бунтівники й обрали королем (29 червня 922 p.). Оскільки один із її представників уже носив корону, ця родина вже сприймалася як принаймні наполовину освячена, й коли наступного року Роберт загинув на полі битви, його зять, дюк Бурґундії Рауль, у свою чергу прийняв миропомазання; й пастка, в яку незабаром потрапив Карл, — його захопив у полон один із головних бунтівників, де й тримав його до кінця життя, — забезпечила перемогу узурпатора. Проте смерть Рауля, який теж не залишив нащадків по чоловічій лінії, неминуче призвела до справжньої реставрації. На престол покликали сина Карла Простака, який був знайшов собі притулок у Англії, — це сталося в червні 936 р. Його син, а потім і внук успадкували престол уже без труднощів. Отож події розвивалися так, що наприкінці десятого сторіччя повернення до леґітимності здавалося фактом доконаним.

Та вистачило одного нещасливого випадку на полюванні, жертвою якого став молодий король Людовік П’ятий, щоб знову поставити його під знак запитання. 1 червня 987 р. асамблея в Нойоні проголосила королем Юґа Капета, що доводився онуком королю Робертові. Проте існував іще один із синів Людовіка Четвертого Карл, якого германський імператор зробив дюком Нижньої Лотарингії. Він не забарився вдатися до зброї, щоб повернути собі свою спадщину, й чимало людей бачили в Юґові, за висловом Жербера, лише «тимчасового» короля. Але щасливий для нього випадок змінив плин подій. Зраджений єпископом Лаонським, Карл був захоплений у цьому місті на Вербну неділю 991 року. Як і його дідові, Карлу Простакові, йому судилося померти в полоні. Й відтоді аж до того дня, коли вона відмовилася визнавати будь-яких королів, Франція не мала іншої династії, крім династії Капетінґів.

З цієї тривалої трагедії, яка завершилася внаслідок випадкового збігу подій, можна зробити незаперечний висновок, що відчуття леґітимності довгий час зберігало силу. Більше, аніж аквітанські /397/ хартії, які в часи Рауля, а потім і Юґа Капета своїми формулами дат свідчать про небажання визнавати узурпаторів — країни, що були на південь від Луари, завжди жили своїм окремим життям, і тамтешній баронат, природно, вороже ставився до володарів, які походили з Бурґундії або власне Франції, — більше, аніж конвенційне або зацікавлене обурення деяких хронік, про це говорять самі факти. Навряд чи досвід Евда, Роберта та Рауля видавався надто спокусливим, якщо знадобилося стільки років, аби знайшовся охочий повторити його. Жодні докори сумління не перешкодили синові Роберта, Юґові Великому, утримувати понад рік Людовіка Четвертого в полоні. Але цікаво відзначити, що він не скористався з цієї обставини, такої для нього сприятливої, щоб проголосити самого себе королем. Спричинена найнесподіванішою зі смертей, подія, що сталася в 987 p., не була, хоч би що там про неї казали, «передусім фактом життя церковного». Хоча архиєпископ Реймський Адальберон і був, безперечно, її головним конструктором, не вся Церква його підтримала. За всією видимістю, нитки інтриги тяглися до імператорського двору Германії, з яким сам прелат та його радник Жербер були пов’язані водночас персональною зацікавленістю та політичними переконаннями. Бо, з погляду освічених священнослужителів, імперія була синонімом християнської єдності. У Каролінґах Франції Саксони, які правили тоді в Германії та в Італії, боялися крові Карла Великого, від якої вони, не будучи нащадками великого імператора, одержали свою священну великодержавну спадщину. Якщо дивитися на речі більш конкретно, то вони сподівалися — і цілком слушно, — що переміна династії дозволить їм мирно заволодіти Лотарингією, що її Каролінґи, які почувались там у себе вдома, ніколи б не погодилися їм віддати. Успіх цього задуму полегшився також тим балансом сил, який склався на той час у самій Франції. І справа була не тільки в тому, що, змушений шукати собі щастя поза межами своєї батьківщини, Карл Лотаринзький майже не мав там вірних прихильників. У більш загальному плані, каролінзька справа стала жертвою неспроможності останніх королів цієї династії зберегти під своїм прямим управлінням достатню кількість земель та церков, що забезпечити собі спадкову підтримку широкої клієнтели васалів, завжди готових спокуситися на обіцянку нових винагород. У цьому розумінні, тріумф Капетінґів став перемогою молодої влади — влади територіального князя, який був сеньйором та роздавачем численних феодів, — над традиційною могутністю королівської влади в її майже чистому вигляді.

Дивовижним, проте, уявляється не так їхній перший успіх, як припинення, з 991 p., будь-яких династичних чвар. Каролінзька лінія не урвалася зі смертю Карла Лотаринзького. Він мав синів, яким пощастило — одним раніше, другим пізніше — визволитися з полону. Проте нам не відомо, щоб вони будь-коли вдалися до спроб повернути собі свою королівську спадщину. Не робили цього, попри їхній неспокійний норов, і графи де Вермандуа, чий рід, який починався від одного із синів Карла Великого, згас лише в другій половині одинад-/397/цятого сторіччя. Можливо, за таким собі своєрідним законом звуження лояльності, люди вагалися поширити право крові й на ці бічні відгалуження, які, коли б ішлося про феод, розглядалися б у загальному випадку як виключені з права на спадщину. Здається, цей же таки аргумент був використаний і в 987 p., проти Карла. На той момент і в устах супротивників леґітимність його права на королівську спадщину здавалася сумнівною. Чи не цим самим пояснюється і стриманість гілки Вермандуа, починаючи від 888 p.? І хто знає, як би склалася доля Капетінґів, коли б не щаслива випадковість, завдяки якій у період від 987 по 1316 рік було так, що кожен батько мав сина, якому міг передати престол. Слід узяти до уваги й те, що повага до каролінзької леґітимності, ослаблена в колах маґнатів через їхні амбіції, позбавлена, з другого боку, підтримки, яку могла б їй надати група особисто відданих людей, могла бути достатньо сильною хіба що в церковних колах, єдиному або майже єдиному середовищі, яке на той час мало достатньо широкі інтелектуальні обрії, щоб дивитися далі своїх дрібних повсякденних інтриг. А вирішальним елементом для рівноваги тодішніх сил, не так матеріальних, як моральних, було, безперечно, те, що найдіяльніші та найінтелектуальніші володарі Церкви, такі як Адальберон або той-таки Жербер, саме тому, що були віддані імперській ідеї, вважали за свій обов’язок пожертвувати династією Карла Великого в інтересах актуальних носіїв цієї ідеї.

Але як пояснити, що й поза останніми нащадками Каролінґів не знайшлося жодного суперника, який би кинув виклик Капетінґам? Процедура виборів не була скасована ще протягом тривалого часу. Згадаймо свідчення Іва де Шартра, яке ми вже цитували вище; воно стосується Людовіка Шостого, який був помазаний на престол у 1108 р. Збирався врочистий двір, де й проголошували ім’я нового короля. Потім, у день висвячення, прелат, перш ніж розпочати ритуал миропомазання, ще раз запитував у присутніх, чи вони на це згодні. Але вибір незмінно падав на сина попереднього суверена, найчастіше ще за життя цього останнього, як було тоді зазвичай. Траплялося, що той або той великий феодал не вельми поспішали відбувати ритуал присяги. Повстання вибухали часто. Але вони ніколи не були спрямовані проти короля. Вельми важливо відзначити, що нова династія — як Пепін та його наступники вже робили в стосунку до Меровінґів — від самого початку висловила бажання продовжувати традиції роду, який вона заступила на троні. Її королі говорили про Каролінґів як про своїх попередників. Вони ніколи не забували похвалитися, що були споріднені з ними через жінок, і вельми цим пишалися; здається, так воно справді й було, трохи крові Карла Великого, мабуть, текло в жилах дружини Юґа Капета. Потім, від Людовіка Шостого й до набагато пізніших часів люди з оточення правлячої родини намагалися використовувати на свою вигоду леґенду про великого імператора, яка з епічними піснями розходилася тоді по Франції, й навіть, можливо, сприяли її розповсюдженню. З цієї спадщини Капетінґи черпали передусім дорогоцінний престиж святості королівської влади. Вони не /398/ забарилися додати до неї чудо власного винаходу, особливо зворушливе, чудо зцілення. Пошана до миропомазання, яка не могла зупинити повстання, виключала можливість узурпацій. Одне слово, дещо чуже римському світові, але, прийшовши на Захід, через Германію, з далеких первісних віків, відчуття таємничого привілею, який здавався невіддільним від обраної раси, було таким живучим, що оскільки в даному випадку він був підтриманий щасливою випадковістю чоловічих народжень, що не урвалися в жодному поколінні, й водночас наявністю численних прихильників навколо королівського дому, нова свіжа леґітимність дуже швидко й міцно утвердилася на руїнах леґітимності стародавньої.

У Германії історія королівської спадкоємності від самого початку розвивалася по набагато простіших лініях. Коли каролінзька династія, в її германському відгалуженні, згасла в 911 p., вибір маґнатів упав на великого франкського сеньйора, спорідненого з вимерлим родом, Конрада Першого. Хоча його піддані підкорялись йому погано, проте іншого претендента, який би виступив проти нього, серед них не знайшлося, й він призначив своїм наступником на престолі саксонського герцоґа Генріха, який, попри суперництво з боку герцоґа Баварського, був обраний і визнаний без особливих труднощів. Відтоді — тимчасом як Західне королівство борсалося, зав’язнувши в тривалих династичних конфліктах, — суверени з цього саксонського роду змінювали один одного на престолі протягом більш як сотні років (919 — 1024 pp.), від батька до сина й навіть від кузена до кузена. Вибори, що відбувалися регулярно, як здавалося, лише підтверджували право спадковості. А тепер зробімо стрибок через час десь на відстань у півтора сторіччя. Контраст між цими двома націями зберігся, але його знак змінився на протилежний. Відтепер у Європі стало майже звичним загальником протиставляти Францію, королівство зі спадковою монархією, Германії, де монарха, як вважалося, обирали.

Три великі причини, які діяли в одному напрямку, відхилили в такий спосіб германську еволюцію. Фізіологічна випадковість, така сприятлива для Капетінґів, обернулася тут на шкоду династичній неперервності: жодному з п’ятьох королів Саксонської династії, що правили тут один за одним, не пощастило народити спадкоємця по чоловічій лінії, не мав їх і четвертий король із династії Салійської, тобто Франкської, що заступила їх на престолі. З другого боку, германська королівська влада, після Оттона Першого, пов’язала себе з імперською традицією. Тим часом, тоді як королі суто германського звичаю опиралися на ідею спадкового покликання, якщо не індивіда, то принаймні цілого роду, римська традиція, яка створила імперію й була добре описана в літературі, історичній або псевдоісторичній, що знаходила все ширше розповсюдження з кінця дев’ятого сторіччя, навпаки, ніколи повністю не приймала привілеї крові. «Імператора створює армія» — часто повторювалося на її сторінках; і високі барони, природно, були цілком готові взяти на себе цю роль легіонів або, як вони полюбляли ще казати, «Сенату». І нарешті, за-/399/пекла боротьба, яка в часи григоріанського руху спалахнула між суверенами Германії та Папським престолом, колись реформованим їхніми трудами, спонукала пап запровадити для боротьби з цією ворожою монархією, яку їм хотілося б повалити, електоральний принцип, що до того ж так добре відповідав світогляду Церкви. Перший антикороль, якого знала Германія після 888 p., був обраний проти представника Салійської династії Генріха Четвертого 15 березня 1077 р. в присутності папських легатів. І йому аж ніяк не судилося стати останнім; і хоча було б неточністю стверджувати, що ця асамблея відкрито висловилася на користь електорального принципу, на якому віднині мала стояти монархія, чутки, які на той час поширилися в монастирях, свідчили принаймні про слушне передчуття майбутніх перемін. Але сама запеклість суперечки, яка спалахнула між германськими королями та Курією, у свою чергу пояснюється лише тим, що ці королі були також імператорами. Тоді як іншим суверенам папи могли дорікнути хіба що за гноблення якихось окремих церков, то в наступниках Августа та Карла Великого вони бачили своїх суперників за панування над Римом, Апостольським Престолом та всім християнським світом.





IV. ІМПЕРІЯ


Розпад каролінзької держави мав своїм наслідком той факт, що дві великі панхристиянські реалії були зведені на рівень локальних угруповань: Папський престол дістався кільком кланам римської аристократії, а імперія — партіям, які утворювалися та безперервно розпадалися в середовищі італійського баронату. Бо, як ми вже бачили, імперський титул здавався прив’язаним до королівства Італія. Але він набув якогось реального смислу лише тоді, коли після 962 р. був привласнений німецькими суверенами, чиї претензії могли опиратися на силу, на той час дуже значну.

Варто відзначити, що два титули, королівський та імператорський, ніколи не зливалися докупи. Протягом періоду, який минув між правліннями Людовіка Благочестивого та Оттона Першого, остаточно утвердився подвійний характер, водночас римський і папський, Західної імперії. Отже, щоб назватися імператором, не досить було бути визнаним і висвяченим у Германії. Для цього неодмінно треба було відбути в самому Римі специфічну посвяту, одержавши від папи друге миропомазання та регалії власне імператорської влади. Нова реальність полягала в тому, що відтепер обранець німецьких маґнатів розглядався як єдиний кандидат, що мав легітимне право відбути цей священний обряд. Як писав у кінці дванадцятого сторіччя один ельзаський чернець: «Хоч би ким був князь, обраний Германією за свого володаря, багатий Рим схиляє перед ним голову й утверджує його своїм правителем». Дуже скоро стали також вважати, що, ставши королем Германії, цей монарх тим самим і від самого початку стає правителем не тільки Східної Франції та Лотарингії, а й також /400/ усіх імперських територій: Італії, а згодом і королівства Бурґундія. Одне слово, ставши, як висловився Григорій Сьомий, «майбутнім імператором», він уже командує в імперії: ця ситуація майбутньої влади була виражена в титулі короля римлян, що його германський суверен віднині починав носити відразу, як тільки його обирали монархом на берегах Райну, щоб змінити його на ще гарніший лише в той день, коли, здійснивши нарешті класичну мандрівку в Рим, традиційну Römerzug, він зможе прикрасити свою голову, на берегах Тібру, короною цезарів. Окрім тих випадків, коли обставини перешкодять здійснити цю тривалу й нелегку подорож і примусять його задовольнятися протягом усього свого життя лише титулом короля імперії.

Припустімо, одначе, що обставини склалися для нього сприятливо, і він справді висвятивсяна імператора: такою, до речі, була аж до Конрада Третього включно (1138 — 1152 pp.), раніше або пізніше, доля всіх монархів, покликаних правити Германією. Яким же був зміст цього такого жаданого титулу? Немає жодного сумніву, що він мав виражати перевагу над загалом звичайних королів: над «корольками» (reguli), як полюбляли казати придворні високого володаря в дванадцятому сторіччі.Цим пояснюється той факт, що поза межами стародавньої імперії Каролінґів різні суверени то там, то там намагалися водночас підкреслити свою незалежність у стосунку до будь-якої нібито універсальної монархії й утвердити свою власну гегемонію над сусідніми королівствами або колишніми королівствами: серед них можна назвати, в Англії, деяких королів Мерсії або Вессексу й, більшою мірою, королів Леону в Іспанії. Але то були звичайнісінькі плагіатори, якщо сказати правду! Бо не було на Заході іншого автентичного імператора, крім імператора «римлян», згідно з формулою, яку від 982 р. запровадила оттонівська канцелярія, кинувши цим виклик Візантії. Пам’ять про цезарів справді давала поживу, якою годувався міф імперії. Причому йшлося передусім про цезарів християнських. Хіба Рим, будучи «головою світу», не був водночас і містом апостольської слави, «оновленим» дорогоцінною кров’ю мучеників? До спогадів про римську вселенську могутність домішувався й образ Карла Великого, цього «завойовника світу» 341, як висловився один єпископ-імперіаліст, воскрешаючи в пам’яті більш недавні події. Оттон Третій, який на своїй печатці викарбував девіз «Оновлення Римської імперії» — уже, до речі, застосовуваний самим же Карлом Великим — звелів також знайти в Ексі могилу великого Каролінґа, яку занедбали покоління, більш байдужі до історії, й, перенісши ці знамениті останки в гробницю, достойнішу їхньої слави, узяв від трупа для власного користування перстень та кілька фрагментів одягу, долучивши їх до своїх численних святих реліквій. То були вчинки, в яких він красномовно виразив свою вірність подвійній і нерозривній традиції.

Безперечно, що це були насамперед ідеї кліриків. Принаймні на початку. Сумнівно, щоб вони були цілком зрозумілі таким малоосві-/401/ченим воїнам, як Оттон Перший або Конрад Другий. Але клірики, які оточували королів, були їхніми радниками, а іноді й вихователями, не могли не впливати на їхні вчинки. А що Оттон Третій був молодий, добре освічений, наділений містичним темпераментом, позаяк він народився «в пурпурі» й одержав добру науку від візантійської принцеси, своєї матері, він весь був під владою імперських мрій. «Римлянин, переможець саксів, переможець італійців, раб апостолів, з ласки Божої імператор світу» — хіба нотар, який виписав усі ці титули на початку однієї з грамот імператора, міг бодай трохи сумніватися в тому, що вони наперед не будуть схвалені його монархом? Своєрідним рефреном такі вирази, як «правитель світу» або «сеньйор над сеньйорами світу» більш як через століття знову й знову виникають під пером офіційного історіографа першого з імператорів Салійської династії 342.

Проте ця ідеологія, якщо придивитися до неї ближче, була зіткана з суперечностей. Здавалося б, не було нічого спокусливішого, аніж дозволити, як це зробив Оттон Перший, проголосити себе наступником великого Константина. Але фальшива «Дарча грамота» («Donation»), яку сфабрикувала курія, приписавши її авторство творцеві церковного миру, і якою він начебто передавав папі владу над Італією чи навіть над усім західним світом, настільки мало влаштовувала імператорську владу, що в оточенні Оттона Третього визнали за необхідне поставити її ідентичність під знак запитання; дух суперництва розбудив почуття критики. Взявши собі за звичай, після Оттона Першого, висвячуватися переважно в Екс-ля-Шапелі, германські королі давали цим зрозуміти, що вони вважають себе легітимними наступниками Карла Великого. Проте в тій-таки Саксонії, звідки вийшла правляча династія, спогад про нещадну війну проти цього завойовника залишив по собі тривалу й гірку пам’ять та люту ненависть. То чи справді ще існувала Римська імперія? Про це охоче твердили клірики ще й тому, що узвичаєне витлумачення Апокаліпсису примушувало бачити в ній останню з чотирьох імперій, перед Кінцем Світу. Інші автори, проте, піддавали сумніву цю імперську безперервність у часі; на їхню думку поділ у Вердені позначив у історії початок цілком нової ери. І нарешті, всі ці сакси, франки, баварці або шваби — імператори та великі сеньйори імперії, — які прагнули ступати у слід давнім римлянам, виглядали реально в очах тих римлян, які були їхніми сучасниками, чужинцями та завойовниками. Вони їх не любили, не шанували й одержували у відповідь палку й щиру ненависть. З обох сторін доходило до найгірших виявів насильства. Випадок із Оттоном Третім, який був у душі справжнім римлянином, став винятком, і його правління завершилося трагедією обманутих мрій. Він помер далеко від Риму, звідки його вигнало повстання, тоді як у германському оточенні його звинувачували в тому, що задля Італії він занедбав «свою батьківщину, чудесну Германію».

Що ж до претензій на вселенську монархію, то їм, очевидно, бракувало матеріальної підтримки з боку суверенів, яким — не кажучи /402/ вже про значно серйозніші труднощі — бунт у Римі або в Тіволі, повсталий сеньйор, чий замок стояв на дорозі, або навіть невдоволення їхнього власного війська часто заважали ефективно управляти своїми власними державами. Насправді аж до часів Фрідріха Барбаросси (чия поява на престолі датується 1152 роком) ці претензії так і не вийшли за межі сфери формул імператорської канцелярії. Ми не бачимо, щоб під час численних інтервенцій перших імператорів Саксонської династії у Західну Францію вони були коли-небудь задіяні. Або принаймні ці грандіозні амбіції якщо й знаходили свій вираз, то тільки непрямо. Верховний володар Риму, а отже, й довірена особа святого Петра, тобто його захисник і, передусім, законний спадкоємець усіх тих традиційних прав, що їх римські імператори та перші Каролінґи мали в стосунку до Папського престолу, й нарешті, оборонець християнської віри всюди, куди сягала його влада, реальна чи уявна, імператор Саксонської або Салійської династій не мав у своїх власних очах вищої або тісніше пов’язаної з його саном місії, як захищати Римську церкву, реформувати її та спрямовувати на шлях істинний. Як висловився з цього приводу один єпископ Версейля, «лише під захистом могутності цезаря папа відмиває сторіччя від їхніх гріхів» 343. Якщо висловитися точніше, то цей «цезар» вважає, що він має право називати ім’я верховного понтифіка або принаймні вимагати, щоб його обирали тільки з його згоди. «З любові до святого Петра ми обрали Папою, своїм святим наставником, сеньйора Сильвестра й, з волі Божої, ми посадили його на Святому Престолі», — так говорить у одній зі своїх грамот Оттон Третій. У такий спосіб, оскільки папа був не тільки єпископом Рима, а й також і передусім володарем Уселенської Церкви — universalis papa, як двічі повторюється в грамоті про привілеї, що їх надав Оттон Великий Святому престолу — імператор зберігав за собою право на певний контроль за всім християнським світом, який, будучи реалізованим, перетворював його на володаря значно могутнішого, аніж звичайний король. У цей же спосіб у імперію проникав вірус неминучого розладу між духовним інтересом і світським. Правду кажучи, то був вірус смертельний.













Розділ 3. ВІД ТЕРИТОРІАЛЬНИХ КНЯЗІВСТВ ДО ЗАМЧИЩ




І. ТЕРИТОРІАЛЬНІ КНЯЗІВСТВА


Сама по собі тенденція, яка штовхала великі держави до розпаду на політичні утворення з меншим радіусом дії, була на Заході дуже давньою. Непослух місцевих аристократій, що часто гуртувалися в регіональні ліги, загрожував єдності Римської імперії, близькій до свого кінця, не менше, аніж амбіції великих воєначальників, що командували арміями. В певних секторах феодальної Європи ще збереглися як свідки бурхливої історії давніших віків кілька таких невеличких олігархічних Романій. Такою була «комуна венеціанців», союз сіл і містечок, побудованих на островах лагун утікачами з материка, колективна назва яких, запозичена від назви провінції, звідки вони походили, лише значно пізніше утвердилася за містом, побудованим на пагорбі Ріальто, — нашою Венецією, — що поступово піднялося до рангу столиці. Такі самі громади утворювалися й у Південній Італії, Неаполі та Ґаеті. На Сардинії династії місцевих вождів покраяли острів на «судові округи». В інших місцях утворення варварських держав загальмувало це подрібнення. Але й при цьому, звичайно, було зроблено не одну поступку невтримному тискові місцевих сил. Хіба не бачили ми, як королі династії Меровінґів мусили визнавати то право за аристократією якогось графства самим обирати графа, то право маґнатів Бурґундії настановляти власного майордома? Це відбувалося так часто, що структура провінційної влади, яка утворилася на всьому континенті після краху імперії Каролінґів і аналог якої ми знайдемо пізніше в англосаксів, могла здатися, в якомусь розумінні, простим поверненням назад. Але вплив дуже сильних громадських інституцій зовсім недавньої епохи позначив весь цей феномен вельми своєрідною печаттю.

В усій Франкській імперії в основі територіальних князівств ми регулярно знаходимо агломерації графств. Іншими словами — оскільки граф імперії Каролінґів був справжнім чиновником — бенефіціаріїв нової влади можна було, без великого анахронізму, порівняти з такими собі префектами над префектами, кожен із яких, будучи водночас командувачем війська, об’єднував під своїм управлінням кілька департаментів. Карл Великий, як казали, узяв собі за закон ніколи не довіряти одному й тому самому графові владу над кількома округами водночас. Проте аж ніяк не можна бути певним, що навіть за його життя цього мудрого застережливого правила завжди дотримувалися. /404/ Очевидно, що за його наступників, а надто після смерті Людовіка Благочестивого про це взагалі більше не йшлося. Воно не тільки увійшло в суперечність із жадібністю маґнатів. Самі обставини робили його важкозастосовним. Коли інвазії, як і чвари королів між собою, внесли війну в саме осереддя франкського світу, великі військові округи, які завжди існували на його кордонах, стали організовуватися майже всюди. Іноді вони виникали після тих контрольних поїздок, які влаштовував Карл Великий; тимчасовий інспектор, missus, перетворювався на постійного губернатора. Одним із таких губернаторів між Сеною і Луарою став Роберт Сильний, а далі на південь предок графів Тулузьких.

За таких обставин дарувалися не лише графства, а й головні королівські монастирі країни. Ставши їхнім покровителем або навіть їхнім світським «абатом», великий володар добував із них важливі матеріальні та людські ресурси. Часто сам оселяючись у провінції, він шукав собі нові феоди або нові алоди; він організовував там, — зокрема, узурпуючи вірність королівських васалів, — важливу клієнтелу. Неспроможний реально здійснювати свою владу на всіх територіях, які легально йому належали, а отже, змушений настановляти на деяких із них або графів нижчого рангу або простих віконтів (що дослівно означало «віце-графів») він принаймні приєднував до себе цих підданих узами васальної присяги. Для позначення цих збирачів графств давній звичай не створив якоїсь точної мовної етикетки. Їх називали, й вони самі себе називали, не роблячи особливої різниці між цими словами, «архиграфами», «головними графами», «маркізами» — тобто командувачами марки, по аналогії з урядовцями, що правили прикордонними областями, які стали моделлю для областей внутрішніх, — і, нарешті, «дюками», тобто словом, запозиченим із меровінзької та римської термінології. Але це останнє слово застосовували тільки там, де стародавня провінційна або етнічна територіальна одиниця правила за основу нового адміністративного утворення. Мода поступово утвердила там один, там — інший із конкурентних титулів, а подекуди навіть, як у Тулузі або у Фландрії, кінець кінцем, залишила в ужитку просту назву «граф».

Ці констеляції влади, само собою зрозуміло, набули справжньої стабільності, лише починаючи від того моменту, коли (дуже рано, як ми знаємо, в Західній Франції, значно пізніше — в імперії) розвинувся спадковий варіант васальної залежності. А то бувало, що якась несподівана смерть, раптова переміна в намірах короля, іноді спроможного дати ефективно відчути свою владу, ворожість маґнатів або впливових сусідів, могли вмить обвалити всю споруду. На Півночі Франції принаймні дві спроби об’єднання графств двома різними родинами передували тій діяльності, яку «маркізи Фландрії» зі своєї цитаделі в Брюґґе довели до успішного завершення. Одне слово, як в успіхах, так і в невдачах випадковість, звичайно ж, відігравала велику роль. Хоча далеко не все можна пояснити її зиґзаґами. /405/

Звісно, що засновники князівств не були добре обізнані в географії. Але вони проробили корисну роботу лише там, де географія не суперечила їхнім амбіціям; тобто там, де вони об’єднували території, шляхи сполучення між якими були загалом у непоганому стані й традиційно використовувалися; а надто там, де їм щастило прибрати до своїх рук ті проміжні пункти, про важливість яких уже йшлося при розгляді монархій, пункти, що були водночас, із воєнного погляду, дуже вигідними позиціями, а в плані митних зборів давали добрі прибутки. Чи міг би Бурґундський принципат за стількох несприятливих обставин жити й процвітати, якби від Отена до долини Ушу дюки не мали доріг, які через пустельну місцевість високогір’я поєднували власне Францію з басейном Рони? «Він горів бажанням заволодіти цитаделлю Діжона, — каже про одного з таких претендентів чернець Ріше, — добре знаючи, що від того дня, як вона належатиме йому, він зможе підкорити своїм законам найкращу частину Бурґундії». Будучи володарями Апеннін, сіри Каносси не забарилися з гірських верховин поширити свою владу як на долину Арно, так і на долину По.

Часто також завдання об’єднати території полегшувалося стародавніми звичками до громадського життя. Аж ніяк не випадково, що в титулах багатьох із нових володарів з’явилися давні національні назви. Правду кажучи, там, де група, що носила цю назву, була надто великою, від неї залишалася, в кінцевому підсумку, не більш як етикетка, досить свавільно застосована до одного з фрагментів цілого.

Серед великих традиційних областей Франкської держави, що не раз утворювали окремі самостійні королівства, Австразія була майже вся поглинута Лотарингією. Натомість спогад про три інші — Аквітанію, Бурґундію і, нарешті, Нейстрію, що поступово стала називатися просто Францією, — близько 900 р. ще не зовсім стерся з пам’яті людей. Отже, поставлені на чолі великих регіональних військових округів, різні персонажі взяли собі титули дюків Аквітанських, Бурґундських та Франкських. Здавалося, що об’єднання цих трьох великих князівств так добре покривало територію всього королівства, що сам король іноді казав про себе «король франків, аквітанів та бурґундів», а онук Роберта Сильного Юґ Великий, мріючи володіти всім, не знайшов для цього більш певного засобу, як приєднати до герцоґства Франція, що дісталося йому в спадок від батька, інвеституру двох інших; то було об’єднання надто грандіозне за своїми масштабами, щоб тривати більш як один момент 44.

Але реально влада дюків Франції, котрі стали згодом королями династії Капетінґів, поширювалася тільки на графства, які вони безпосередньо тримали в своїх руках і які — графства Нижньої Луари були на той час узурповані їхніми власними віконтами — зводилися в 987 р. до приблизно шістьох або вісьмох територіальних округ, розташованих навколо Парижа та Орлеана. Назву стародавньої землі бурґундів було, кінець кінцем, поділено у феодальну еру між королівством наступників Рудольфа, великим феодом, який утримували ці королі («графством» Бурґундським або нашим Франш-Комте) та /406/ одним французьким герцоґством. Та й це останнє, розташоване між Соною та Отенуа й Аваллоне, було далеке від того, щоби включати в себе всі провінції — Санс і Труа, наприклад, — про які в Західній Франції й далі казали: «Це в Бурґундії». Королівство Аквітанія тяглося на північ, аж до Луари, й тривалий час центр тяжіння герцоґства, яке прийшло йому на зміну, залишався близько від річки. Коли дюк Ґійом Благочестивий видав у 910 р. грамоту про заснування монастиря в Клюні, його резиденція була в Буржі. Проте за цей титул точилася суперечка між кількома суперницькими родинами, й та, яка зрештою зберегла його за собою, спочатку володіла ефективним правом лише на рівнини Пуату та на західні регіони Центрального масиву. Потім, близько 1060 p., щасливий спадок дозволив їй приєднати до своїх батьківських земель князівство, засноване між Бордо й Піренеями однією родиною з тубільних династій, яка — оскільки цей регіон був колись почасти окупований завойовниками з племен басків — називала себе дюками Баскськими або Ґасконськими. Феодальна держава, яка утворилася внаслідок цього злиття, мала значну територію. Проте вона зберегла за собою й великі клапті первісної Аквітанії.

В інших місцях етнічна основа була виражена чіткіше. Під цим ми розуміємо, абстрагуючись від усіх міркувань видимо расового характеру, наявність у ролі субстрату групи, яка була б наділена певною традиційною єдністю цивілізаційних характеристик. Усупереч багатьом мінливостям долі герцоґство Бретонське було нащадком «королівства», яке в тяжкі для імперії Каролінґів часи створили кельтські вожді Арморики, приєднавши — як це зробили й королі скоттів на далекій Півночі — до земель, населених кельтами, їхні околиці, де жили народи інших мов: тут ішлося про романські марки Ренн і Нант. Нормандія завдячувала своє утворення скандинавським «піратам». У Англії стародавні територіальні зони острова, що утворилися внаслідок його заселення різними германськими народами, послужили приблизними рамками для утворення великих територіальних одиниць окремого управління, що їх королі, починаючи з десятого сторіччя, взяли собі за звичку формувати на користь деяких зі своїх маґнатів. Але в жодному місці ця характеристика не стала такою акцентованою, як у германських герцоґствах.

В момент їхнього виникнення ми бачимо ті самі події, що відбувалися й у Західній Франції або в Італії: об’єднання кількох графств у військові округи; первісна невизначеність титулів. Проте ці останні утвердилися тут набагато швидше й були набагато одноріднішими. За дивовижно короткий проміжок часу — приблизно від 905 р. до 915 — утворилися герцоґства Алеманія, або Швабія, Баварія, Саксонія, Франконія (рипуарські діоцези на лівому березі Райну та землі франкської колонізації на Нижньому Майні), не кажучи вже про Лотарингію, чий дюк вважався дещо пониженим у ранзі наступником короля. Ці назви є значущими. У «Східній Франції», що не пережила, як стародавня Романія, того великого перемішування рас, яке стало наслідком чужоземних вторгнень, далі існували в межах єдності /407/ зовсім недавно утвореної держави давні відмінності між різними германськими народами. Хіба маґнати, які з’являлися — або не з’являлися — на вибори короля, не гуртувалися за своїми етнічними ознаками? Підтримуване застосуванням кодифікованих звичаїв, притаманних кожному народові, кожен з яких жив практично на своїй території, відчуття своєї окремості живилося спогадами з не такого вже далекого минулого. Алеманія, Баварія і Саксонія були, по черзі, приєднані до Каролінзької держави лише в другій половині восьмого сторіччя, й сам титул герцоґа, що його взяли собі феодальні князі, відтворював той, який довгий час носили під франкською гегемонією, що знай уривалася, спадкові суверени двох перших країн. Подивімося, для контрасту, на радикально негативний досвід, який пропонує нам Тюринґія. Оскільки ця країна не мала незалежного існування, відколи, з 534 року, вимерла тубільна королівська династія, жодна тривала герцоґська влада не змогла там утриматися. На герцоґа радше дивились як на вождя народу, а не як на простого управителя провінційного округу, тому аристократія герцоґетва часто претендувала на те, щоб його обирати, а в Баварії король іноді визнавав за нею право брати участь, принаймні з його згоди, в призначенні. Проте традиція Каролінзької держави була в Германії ще дуже живою, щоб королі перестали ставитися до цих персонажів, наділених великою владою, передусім як до своїх представників. Протягом тривалого часу, як ми вже бачили, вони відмовлялися визнати за ними право на передачу свого титулу в спадок.

Але функції державного управління, що їх зберегли за собою герцоґи, поєднувалися зі сталим відчуттям своєї етнічної національності, внаслідок чого німецьке герцоґство десятого сторіччя було чимось зовсім іншим, аніж французьке князівство; воно було чимось, якщо хочете, набагато менш феодальним, а отже, й чимось дуже симптоматичним для країни, що не розвинулася настільки, як Франція, до того стану, коли в середовищі могутніх людей перестали визнавати інші форми ефективного управління та підлеглості, аніж стосунки васальної залежності. На відміну від Франції, де попри зусилля перших дюків Франконії, Аквітанії або Бурґундії дюк, маркіз, архіграф дуже скоро втратили можливість здійснювати реальну владу над іншими територіями, аніж ті графства, якими вони були персонально наділені або володіли ними як феодами, німецький герцоґ хоч і завдячував велику частку своєї могутності тим «почесним» феодам, що ними він був наділений, проте залишався верховним володарем набагато більших територій, аніж ці його персональні феоди. Бувало й так, що серед графів, чиї округи були включені в межу герцоґської провінції, деякі давали васальну присягу на вірність безпосередньо королю. Проте це не вибавляло їх від обов’язку якоюсь мірою підкорятися герцоґу. Приблизно так — тут я знову дозволю собі вдатися до явно анахронічного порівняння — як у нас супрефект, призначений центральною владою, залишається, попри це, підлеглим префекта, герцоґ скликав на свої урочисті двірцеві асамблеї всіх вели-/408/ких людей герцоґства, він командував його військом і, маючи за обов’язок підтримувати там мир, поширював на нього право власного судочинства, що, хоч і мало досить невизначені контури, проте не було позбавлене певної сили.

Проте ці великі етнічні герцоґства — Stammesherzogtümer німецьких істориків — відчували постійну загрозу, згори — від королівської влади, чию могутність вони істотно підривали, знизу — від усіх сил подрібнення, що ставали все більш і більш активними в суспільстві, яке, відірвавшись як від своїх джерел, так і від пам’яті стародавніх народів, посувалося до все більшої та більшої феодалізації. Іноді їх просто стирали з географічної мапи — як, наприклад, Франконію в 939 p., — але частіше королі розбивали їх на окремі фрагменти, вони були позбавлені будь-якого впливу на головні церкви та на тісно пов’язані з цими останніми графства й тому швидко втрачали свої первісні характеристики. Після того як титул герцоґів Нижньої Лотарингії, або «Лотьєра», перейшов до династії Лувенів, сталося так, що через вісімдесят п’ять років власник цього титулу став домагатися, щоб його права були визнані на всій стародавній території герцоґства. Але йому відповіли з імператорського двору, що згідно з належно підтвердженим звичаєм, «він мав своє герцоґство лише в тих графствах, якими володів сам або які віддав у володіння». Цю відповідь тогочасний літописець витлумачив, сказавши, що герцоґи з цієї родини «ніколи не чинили правосуддя поза межами своїх власних земель» 345. Неможливо ліпше виразити новий напрямок еволюції. Від герцоґств першого різновиду залишилося кілька титулів і зрідка щось більше, аніж титул. Але кілька князівств, що мали таку назву, майже нічим не відрізнялися від багатьох «територіальних» державних утворень, які, користаючись із того, що монархія ставала все слабшою, невтримно утворювалися в Германії кінця дванадцятого сторіччя, а надто в сторіччі тринадцятому, щоб започаткувати, в кінцевому підсумку, федеральні держави, останні з яких існують і сьогодні; то були політичні організми, набагато ближчі до французького типу, бо й вони були лише конгломератами графських повноважень та інших видів влади, дуже різних за своєю сутністю. Внаслідок однієї з тих затримок у еволюції, які ми бачили вже не раз, Германія звернула через часовий інтервал майже в два століття на той самий шлях, який її західна сусідка, здавалося, вже подолала.





II. ГРАФСТВА ТА ЗАМЧИЩА


Ставши рано або пізно спадковими, графства в державах, які вийшли з імперії Каролінґів, не всі були поглинуті великими князівствами. Деякі ще тривалий час продовжували незалежне існування. Наприклад, графство Мен проіснувало аж до 1110 p., попри постійну загрозу від своїх анжуйських або нормандських сусідів. Але всілякі поділи та перерозподіли, заснування численних імунітетів призвели зрештою до подрібнення графських прав. І то такою мірою, що різни-/409/ця між законними спадкоємцями франкських чиновників і простими «маґнатами», яким пощастило або які були для цього достатньо спритні зібрати у своєму володінні велику кількість прав на земельні маєтності та прав судочинства, все більше й більше зводилася до наявності або відсутності імені — яке часто теж самозванно привласнювалося певними світськими представниками церков (так «повірені» монастиря Сен-Рік’є стали графами Понтьє), а в Германії навіть кількома багатими власниками алодів. Так, ідея державної служби поступово стиралася перед голою констатацією могутності де-факто.

В утворенні та зміцненні цих домінацій, різних за своїми титулами та радіусами дії, можна виділити одну спільну характеристику: роль, яку відігравали в цьому, будучи своєрідними центрами кристалізації, замки. «Він був могутній, — сказав Ордерік Вітань про сіра де Монфора, — бо володів добре укріпленими замками, що захищалися сильними гарнізонами». Тут уже йдеться не про звичайні укріплені оселі, що ними задовольнявся, як ми вже бачили, загал рицарів. Бастилії маґнатів були справжніми військовими фортецями з цілою системою оборонних споруд. Башта залишилася, будучи водночас оселею, в якій жив господар замку, й останнім редутом оборони. Але навколо неї височів мур або кілька мурів, які охоплювали досить широкий простір, де стояли будівлі, призначені або для розташування та проживання солдатів, слуг, ремісників, або для зберігання оброку чи провізії. Таким ми бачимо в десятому сторіччі графський castrum Варк-на-Маасі; такими були споруджені майже через два століття замки Брюґґе або Ардр, звичайно ж, набагато досконаліші за конструкцією, але майже такі самі у фундаментальних лініях свого плану. Перші з цих цитаделей були збудовані в часи норманських або мадярських інвазій королями або командувачами великих військових округ; і уявлення про те, що право на будівництво цих фортифікаційних споруд було, по суті, атрибутом державницької могутності, ніколи повністю не стерлося. Зі сторіччя в сторіччя вважалися незаконними або, згідно з англо-норманським виразом, «незаконнонародженими» замки, збудовані без дозволу короля або князя. Проте це правило не опиралося на іншу реальну силу, як сила влади зацікавленої в його дотриманні, й лише консолідація монархічної або територіальної влади, починаючи від дванадцятого сторіччя, мала наповнити його конкретним змістом. Та це було ще не все: безпорадні перешкодити будівництву нових фортець, королі та князі домоглися не більших успіхів і в тому, щоб зберегти ефективний контроль за тими, які вони збудували самі, а потім довірили їх охороні своїх вірних прихильників, передавши їм їх як феоди. Проти герцоґів та великих графів повставали їхні власні кастеляни, що походили з чиновників або васалів, завжди готових перетворитися на династів.

Але ці замки були не тільки надійним прихистком для пана та його підданих. Вони правили також для всієї навколишньої місцевості за адміністративну столицю та центр мережі залежностей. Селяни виконували там примусові роботи з фортифікації й приносили туди свій /410/ оброк; навколишні васали несли там військову службу й бувало, що з цієї ж таки фортеці одержували свої феоди — як у Беррі, з «великої башти» Іссудун. Там чинилося правосуддя; звідти йшли всі відчутні розпорядження влади. Дійшло до того, що в Германії, з кінця одинадцятого сторіччя, чимало графів, неспроможних віднині здійснювати свою владу на всій території безнадійно покраяної округи, взяли собі за звичай замінювати в своєму титулі назву своєї територіальної адміністративної одиниці, Gau, назвою своєї головної фортеці, яка переходила в спадок. Так робили навіть персонажі найвищого сану: хіба Фрідріх Перший не називав герцоґа Швабського герцоґом фон Штауфеном? 346. У Франції приблизно в цей самий час увійшло в звичай називати замчищем (châlellenie) територіальну одиницю вищого судочинства. Але ще рідкісніша доля судилася одному аквітанському замкові, а саме замкові Бурбон-ль’Аршамбо: хоча його володарі й не належали до графського рангу, він започаткував, у кінцевому підсумку, утворення справжнього територіального князівства, назва якого збереглася в назві однієї з наших провінцій, — Бурбонне, — як і в прізвищі одного славетного роду. Башти та мури, які були видимим унаочненням сили, сприймалися також як її знак та її підтвердження.





III. ЦЕРКОВНІ ВОЛОДІННЯ


Згідно з меровінзькою та римською традиціями, Каролінґи завжди вважали нормальною й бажаною участь єпископа у світському управлінні його єпархією. Але ця участь мала знаходити свій вияв у співпраці або, іноді, в нагляді за діяльністю королівського представника — інакше кажучи, графа. Монархії першої феодальної доби пішли ще далі: бувало так, що того ж таки єпископа вони перетворювали й на графа.

Ця еволюція відбулася в дві фази. Місто, над яким височіли шпилі кафедрального собору, як здавалося, ще більшою мірою перебувало під особливою протекцією та владою свого пастиря, аніж решта його діоцези. Тоді як граф мав тисячі нагод виїхати на село, єпископ переважно залишався у своєму «місті». Коли наставав день небезпеки, і його люди допомагали боронити мури, часто споруджені або полагоджені його коштом, а його комори відчинялися, щоб нагодувати обложених, йому самому часто доводилося брати на себе командування. Визнаючи за ним графські права на цю міську фортецю та підступи до неї, поєднані зазвичай з іншими правами, такими як карбування монети або навіть володіння тими ж таки оборонними спорудами, королі санкціонували фактичний стан речей, який вважався сприятливим для організації оборони. Так було в Ланґрі, від 887 p.; немає сумніву, що так сталося й у Берґамі, в 904 p.; в Тулі — в 927 p.; y Спірі — в 946 p., причому ми назвали лише найдавніші з відомих нам прикладів. Граф зберігав за собою управління навколишніми землями. Такий розподіл обов’язків іноді зберігався на тривалий час. Протягом століть місто Турне мало графом свого єпископа або кафедрального /411/ каноніка; граф Фландрії був графом турнезіанців. У інших місцях зрештою дійшли висновку, що ліпше віддавати єпископові управління над усіма територіями. Так, графство Ланґр було підпорядковане єпископові вже через шістдесят років по тому, як йому доручили правити містом Ланґр. Потім, після того як запровадили цей звичай віддавати графства цілком, стали нехтувати етапи; так, у 940 р. архиєпископ став графом Реймса та навколишньої округи, не бувши окремо графом самого міста Реймс.

Причини, які штовхали королів на ці поступки, є очевидними. Вони ставили перед собою дві мети: догодити Небові й добре влаштувати свої справи на Землі. Там, нагорі, святі, безперечно, раділи, бачачи, як їхнім земним служителям надавали змогу одержувати багаті прибутки й водночас звільняли їх від незручних сусідів. Тут, унизу, доручити управління графством єпископові означало віддати командування в руки, які вважалися надійнішими. Адже прелат ніяк не міг перетворити свою офіційну державну посаду на спадкову маєтність, його призначення було можливе лише за згоди короля, — навіть у тому випадку, коли він її прямим текстом не проголошував, — і нарешті, його культура та його інтереси схиляли його до монархічних уподобань, і якщо взяти до уваги всі ці міркування, то хіба серед безладу, який панував у феодальних державах, монарх не знаходив у ньому найменш неслухняного з урядовців? Важливо відзначити, що перші графства, які германські королі доручили єпископатові, розташовані далеко від кафедральних міст, були альпійськими округами, втрата яких, закривши гірські проходи, завдала б великої шкоди імперській політиці.

Та хоча потреби всюди були однакові, ця інституція розвивалася в різних напрямках у різних країнах.

У Французькому королівстві чимало єпархій потрапили, починаючи з десятого сторіччя, в залежність від територіальних князів, а бувало, що й від простих графів. Унаслідок цього досить мала кількість єпископів — і то переважно тільки у власне Франції та в Бурґундії — самі були наділені графськими повноваженнями. Принаймні два з них, у Реймсі та в Ланґрі, в якийсь момент, здавалося, зуміли утворити справжні князівства, об’єднавши навколо центральної округи, якою вони правили самі, констеляцію васальних графств. Жодна військова сила з тих, що брали участь у війнах десятого сторіччя, не згадується з такою пошаною, як «рицарі Реймської церкви». Але, затиснуті між сусідніми світськими князівствами, нерідко стаючи жертвами невірності власних феодалів, ці великі церковні володіння, як здається, швидко занепали. Починаючи з одинадцятого сторіччя, єпископи-графи всіх категорій у своєму протистоянні ворожим силам не мали іншого виходу, як усе тісніше й тісніше горнутися до королівської влади.

Вірні франкській традиції, німецькі суверени, як здається, довго вагалися, перш ніж дещо змінити стародавню систему графського управління. Проте, під кінець десятого сторіччя вони стали все частіше /412/ й частіше роздавати єпископам цілі графства, а то й по кілька відразу; внаслідок такого розвитку подій, а також тому, що до цих дарів додавалися привілей імунітету та всілякі види концесій, за небагато років виникли важливі територіальні утворення під проводом Церкви. Схоже на те, що королі, не без певного жалю, дійшли висновку, що боротися проти незаконного захоплення місцевої влади непокірними маґнатами й, зокрема, герцоґами, не було кращої зброї, як світська влада прелатів. Важливо відзначити, що ці церковні території були особливо численними й сильними там, де герцоґства або були цілком стерті з географічної мапи — як у Франконії, — або, як у стародавній Райнській Лотарингії чи Східній Саксонії, позбавлені всякої ефективної влади над частиною своєї стародавньої території. Проте сталася подія, яка, в кінцевому підсумку, показала хибність цих розрахунків. Тривала суперечка між папами й імператорами й тріумф, принаймні частковий, церковної реформи спричинилися до того, що германські єпископи після дванадцятого сторіччя все менш і менш дивилися на себе як на чиновників монархії, а тим більше, як на її васалів. Тут церковний принципат зрештою просто приєднався до елементів розпаду національної держави.

В ломбардській Італії та — хоч і меншою мірою — в Тоскані імперська політика розвивалася спочатку по тих самих лініях, що й у Германії. Проте об’єднання кількох графств під проводом однієї церкви тут були багато рідшими, й еволюція спричинилася до зовсім інших результатів. Поза єпископом-графом тут дуже швидко виникла нова влада — влада міської комуни. Це була влада в багатьох відношеннях суперницька, але яка в кінцевому підсумку використала на вигоду власним амбіціям зброю, підготовлену колишніми володарями міської громади. Десь від дванадцятого сторіччя великі олігархічні республіки ломбардських міст утверджували свою самостійність та поширювали свою владу на рівнинних територіях країни, нерідко проголошуючи себе спадкоємицями влади єпископа або затуляючись його ім’ям.

Проте було б надмірною юридичною витонченістю прагнути в кожній країні встановити надто строге розрізнення між церквою, що була наділена графствами, і такою, яка, хоч і позбавлена подібних концесій, володіла, проте, достатньою кількістю захищених імунітетом маєтностей, достатньою кількістю васалів, селян, щоби з не меншим правом претендувати на визнання себе справжнім територіальним утворенням. Скрізь і всюди земля Заходу була покраяна кордонами цих великих церковних «вольностей». Часто контури цих володінь позначалися віхами у вигляді хрестів, що утворювали, як висловився Сюже, такі собі «Геркулесові стовпи», непроникні для людей світських 347. Непроникні бодай у принципі. Бо на практиці часто бувало зовсім інакше. В землях, що належали святим та біднякам, світська аристократія зуміла відкрити одну з найулюбленіших пожив для свого апетиту до багатства та влади: через феодалізацію, якої вона домагалася погрозами або просила як дружньої послуги; іноді — /413/ внаслідок найбрутальнішого грабунку; і нарешті — принаймні в межах колишньої Каролінзької держави — через обхідний шлях інституту повірених 348.

Коли перше каролінзьке законодавство відрегулювало функціонування системи імунітетів, виникла необхідність, щоб кожна наділена імунітетом церква мала свого світського представника, наділеного водночас правом чинити суд у самій маєтності й доставляти у графський трибунал тих підданих, яких туди викликано, але яких королівські чиновники тепер не могли привести самі, оскільки ті жили на вільній землі. Створення інституту таких представників відповідало подвійному задумові, що в самій своїй роздвоєності відповідав фундаментальним напрямам політики, що дуже виразно усвідомлювала свої цілі: звільнити кліриків, а надто ченців від необхідності виконувати повсякденні світські обов’язки на шкоду їхньому духовному покликанню; щоб урівноважити офіційне визнання їхньої сеньйоріальної юрисдикції, помістити їх у відрегульовану й контрольовану систему добре визначених органів судочинства. Отже, не тільки кожна церква, наділена правом імунітету, повинна була мати свого «повіреного» (advocatus) або своїх повірених, а й сам вибір цього службовця мав здійснюватися під пильним наглядом державної влади. Одне слово, каролінзький повірений хоч і був на службі в єпископа або в монастирі, проте виконував він при них роль такого собі представника монархії.

Обвал адміністративної будівлі, спорудженої Карлом Великим, не призвів до зникнення цієї інституції. Але вона зазнала глибоких змін. Від самого початку, звичайно ж, повіреного винагороджували за його службу наданням йому «бенефіції» коштом церковних земель. І коли поняття державної служби затьмарилося на тлі тріумфу зв’язків персональної залежності, то на цього чиновника, в більшості випадків, перестали дивитись як на людину, підлеглу королю, якому вона не давала васальної присяги на вірність, бачачи в ній відтепер лише васала єпископа або ченців. Віднині його призначення цілком визначав їхній вибір. Принаймні до того моменту, коли, — а це сталося дуже швидко, — попри деякі застереження права, його феод, як і всі інші разом із його посадою стали практично передаватися в спадок.

Водночас роль повіреного неймовірно зросла. І насамперед, як судді. Оскільки імунітети привласнили собі право чинити суд крові, тепер ці чиновники вже не приводили злочинців у графський трибунал, а самі почали застосовувати жахливу зброю високого правосуддя. До того ж тепер цей чоловік був не тільки суддею. В тривожній атмосфері того часу церквам бракувало воєначальників, спроможних повести їхніх людей на битву під знаменом святого. Оскільки держава перестала бути надійним захисником, церквам доводилося шукати захисників ближчих, що оберігали б їхнє майно, якому постійно загрожувала небезпека. І вони вирішили доручити цю справу тим світським представникам, які були передбачені для них законодавством великого імператора; і ці професійні воїни самі поквапилися за-/414/пропонувати чи навіть накинути свої послуги, прагнучи взятися за роботу, яка обіцяла їм високі почесті й високі прибутки. Внаслідок цього відбулося справжнє зміщення ваги в тій ролі, яку ці люди виконували. Все частіше й частіше ми бачимо, що, коли тексти намагаються визначити функції повірених або виправдати повіреного, який вимагає собі надто високої винагороди, вони наголошують на ідеї захисту. Паралельно змінювалися й умови набору. Каролінзький повірений був загалом досить скромним службовцем. У десятому сторіччі найперші серед «могутніх», навіть такі, що вийшли з графських родин, більше не гребували титулом, прийняти який колись видалося б їм значно нижчим їхньої гідності.

Тим часом подрібнення, яке було тоді спільною долею стількох прав, не обминуло й цього. Каролінзьке законодавство, як здається, передбачало для установ, що володіли великими територіями, по одному повіреному на графство. Але незабаром їхня кількість зросла. Сказати правду, в Германії та в Лотарингії, де, в усіх відношеннях, ця інституція найменше відступила від свого первісного характеру, ці місцеві повірені, яких часто називали підповіреними, залишалися, в принципі, представниками і здебільшого васалами або генерального повіреного Церкви, або одного з двох чи трьох генеральних повірених, між якими ця остання розподілила свої маєтності. У Франції, як і слід було сподіватися, подрібнення зайшло найдалі; настільки далеко, що там, по суті, вже не було більш або менш значного земельного наділу чи сукупності земельних наділів, які не мали б свого окремого «захисника», що їх знаходили посеред пересічного панства навколишньої місцевості. Проте й тут персонаж, який перебував десь на вищому щаблі, охороняючи двір єпископа або монастир як такі, значно переважав і своїми прибутками, і своєю могутністю дріб’язок малозначних місцевих захисників. Проте іноді бувало, що цей маґнат, будучи повіреним релігійної громади, водночас був і її «власником» — тобто, передусім, мав право призначати для неї абата, — і навіть так бувало, що, людина світська, він мав і звання абата: така плутанина понять була вельми характерною для епохи, яка відчувала силу факту набагато сильніше, аніж тонкощі юридичних правил.

Повірений володів не лише феодами, часто дуже важливими, приєднаними до його обов’язків. Ці останні дозволяли йому поширювати свої права командування навіть на землі церковні й стягувати з них вельми прибутковий оброк. У Германії більше, аніж будь-де, ставши захисником, він зберіг за собою і свої обов’язки судді. Посилаючись на стародавній принцип, який забороняв клірикам проливати кров, не один німецький Vogt * зумів майже повністю монополізувати здійснення високого правосуддя в церковних маєтностях.



* Намісник, управитель (нім.).



Відносна сила монархії і її вірність каролінзькій традиції полегшували йому це завдання. Бо якщо й тут королі були змушені відмовитися /415/ від призначення повірених, вони принаймні зберегли за собою право наділяти їх інвеститурою «постанови» (ban), тобто правом забороняти. Позбавлені в такий спосіб владних повноважень, які передавалися від суверена безпосередньо до їхнього васала, хіба могли тепер ченці претендувати на здійснення високого правосуддя? Вони ледвеледве спромоглися зберегти за собою право карати своїх підлеглих, що були прив’язані до них найтіснішими узами, своїх домашніх слуг або своїх кріпаків. У Франції, де всі зв’язки між королівською владою та повіреними були обрубані, розподіл юрисдикцій здійснювався в більшій кількості варіантів; і такий безлад, поза всяким сумнівом, значно краще, аніж німецький порядок, служив інтересам церкви. Але натомість скільки «здирства» — якщо говорити мовою хартій, — яке чинили щодо церковних селян їхні «захисники», реальні або вдавані! Хоча, правду кажучи, навіть у Франції, де інституція повірених потрапила в руки незліченних дрібних сільських тиранів, особливо жадібних до наживи, ця протекція, мабуть, не завжди була такою марною, якою намагається подати її нам клерикальна історіографія. Хіба в одній із грамот Людовіка Шостого, найімовірніше зредагованій у якомусь абатстві, не говориться про те, що вона є «вкрай необхідною й дуже корисною»? 349 Але немає підстав сумніватися, що за неї доводилося платити високу ціну. То була примусова праця в усіх її формах, у полі, в каменоломнях, служба у війську, фортифікаційна робота; сплата оброку вівсом, вином, курми, грішми, який стягувався із земельного наділу, а ще частіше (бо захищати передусім доводилося село) з кожної хати: можна було б скласти нескінченний список тих поборів, які примудрялися хитромудрі повірені стягувати з селян, чиїми прямими панами вони не були. Справді, як писав Сюже, вони «пожирали їх широко роззявленим ротом» 350.

Десяте сторіччя та перша половина сторіччя одинадцятого були золотим віком для повірених. Само собою зрозуміло, що на континенті, бо Англія не захотіла брати приклад з імперії Каролінґів, і там цієї інституції ніколи не знали. Потім Церква, оживши після григоріанської реформи, перейшла в наступ. Через укладення окремих угод, через судові рішення, через викуп, завдяки також тим дарам, які вона одержувала від розкаяних та побожних, вона змогла поступово обмежити сферу діяльності повірених виконанням чітко визначених і дедалі вужчих обов’язків. Безперечно, що їй довелося залишити їм чималі клапті від своїх давніх земель. Безперечно, що й далі вони правили більш як на одній із цих земель судочинство та лупили з селян оброк, походження якого люди розуміли все менше й менше. З другого боку, селяни мали невелику користь із тих наполегливих зусиль, що їх докладали їхні пани. Бо викуплену ренту доводилося платити й далі, тільки що відтепер вона йшла на потреби сеньйора єпископа або сеньйорів ченців замість збагачувати якогось сусіднього панка. Але, погодившись на неминучі жертви, сеньйоріальна могутність церкви все ж таки спромоглася уникнути однієї з найбільш грізних небезпек, які будь-коли їй загрожували. /416/

Тим часом, змушені відмовитися від експлуатації ресурсів, які колись здавалися майже невичерпними й без яких не одна рицарська родина минулого так і залишилася б животіти в безрадісній пересічності, дрібні та середні династи мусили взяти на себе головні видатки на реформу. Наприкінець другої феодальної доби місцеві повірені поступово стали майже нешкідливими. Інституція повірених загалом збереглася. Королі та високі барони завжди були головними дійовими особами її персоналу. Й уже монархії почали претендувати на те, щоб узяти під свою універсальну «охорону» всі церкви своїх держав. Але, з другого боку, якщо єпископи, каноніки або монастирі наважилися відмовитися від надто дорогих послуг стількох дрібних захисників, то зробили це передусім тому, що могли тепер опертися на підтримку, яка знову стала ефективною, великих монархічних або князівських урядів. Але й цю протекцію теж, хоч би якою назвою вона прикривалася, треба було купувати за послуги, що ставали дедалі обтяжливішими, та за плату грішми, яка безперервно зростала. «Треба, щоб церкви були багатими, — такі слова наївно вклав в уста Генріха Другого, короля Германії, один фальсифікатор дванадцятого сторіччя. — Бо чим більше їм дають, тим більше з них можна взяти» 351. Невідчужувані в принципі, захищені самою своєю природою від вічної небезпеки спадкового поділу, церковні володіння були від самого початку дивовижно стабільним елементом у вкрай нестабільному світі. Тому вони були справді неоціненним інструментом у руках великих володарів, коли тим доводилося здійснювати загальні перегрупування сил.













Розділ 4. БЕЗЛАД І БОРОТЬБА ПРОТИ БЕЗЛАДУ




І. МЕЖІ ВЛАДИ


Ми часто говоримо про феодальні держави. Безперечно, що це поняття не було чуже ментальності тодішніх освічених людей; у текстах ми іноді навіть зустрічаємо стародавнє слово respublica. Поруч із обов’язками у стосунку до найближчого володаря політична мораль визнавала й ті, які виникали перед цією найвищою владою. «Рицар, — каже Бонізон де Сутрі, — повинен не шкодувати життя й не боятися смерті, коли він захищає життя свого сеньйора або свою державу» 352. Але образ цієї держави був тоді зовсім не таким, яким ми уявляємо його собі сьогодні. Його зміст був набагато вужчим.

Ми могли б скласти дуже довгий список тих видів діяльності, які здаються нам невіддільними від ідеї держави і які феодальні держави, проте, радикально нехтували. Сфера освіти належала Церкві. Так само й медична допомога, яку змішували з милосердям. Громадські роботи були полишені на ініціативу користувачів та дрібних осередків місцевої влади: це було найвідчутнішим розривом із римською традицією, навіть із традицією імперії Карла Великого. Правителі стали знову турбуватися такими справами не раніш як у дванадцятому сторіччі, але й тоді це відбувалося не так у великих монархіях, як у князівствах, що розвивалися дуже швидко: в Анжу Генріха Плантаґенета, де були споруджені греблі на Луарі; у Фландрії, яка завдячувала своєму графові Філіпові Ельзаському кілька каналів. Треба було дочекатися наступного сторіччя, щоб побачити, як королі або князі почали втручатися, як це робили Каролінґи, в процеси формування цін та боязко формулювати економічну політику. Правду кажучи, після другої феодальної ери справжніми творцями законодавства людського добробуту були майже виключно органи влади зі значно меншим радіусом дії і, за своєю природою, цілком чужі феодалізмові в точному значенні цього слова: міста, які майже від початку своєї організації в автономні комуни стали опікуватися будівництвом шкіл, лікарень та регулюванням економіки.

Фактично король або високий барон мали три фундаментальні обов’язки і, крім цих, майже ніяких інших не мали: благочестивими діями та підтримкою справжньої віри сприяти духовному спасінню свого народу; захищати його від зовнішніх ворогів — такий собі опікунський обов’язок, до якого додавалося, в разі можливості, прагнення до завоювань, що надихалося почуттям честі не меншою мірою, /418/ аніж бажанням могутності; і, нарешті, забезпечувати йому правосуддя та внутрішній мир. Отож, оскільки його місія вимагала від нього передусім руйнувати задуми загарбників та лиходіїв, він більше воював, карав, забороняв, аніж правив та порядкував. До того ж навіть завдання, визначене в цей спосіб, аж ніяк не було легким.

Бо одна з найпоширеніших ознак будь-якої влади — це, якщо не її слабкість, то нерівний характер її ефективності; і ця вада ніде не виявляє себе так переконливо, як у тих випадках, коли амбіції є найбільшими і найширшим є радіус задуманих дій. Один бретонський дюк зізнається в тому, що він неспроможний захищати свої монастирі від своїх власних рицарів? Цими словами він лише підтверджує слабкість пересічного територіального князівства. Але навіть серед тих суверенів, про чию могутність літописці розповідають такими високими словами, не було жодного, кому не знадобилося б багато років для того, щоб придушити всі повстання. Іноді вистачало дрібної піщинки, аби заклинити колесо. Один дрібний збунтований граф замикається у своїй фортеці, й імператор Генріх Другий мусить три місяці простовбичити під її мурами 353. Ми вже говорили про головні причини подібних невдач: повільність і труднощі сполучень; відсутність запасу готівкових грошей; необхідність безпосереднього контакту з людьми для того, щоб правити ефективно. Оттон фон Фрайзінґ розповідає, наївно вважаючи, що цим він прославляє свого героя, як у 1157 р. Фрідріх Барбаросса «пішов у Північні Альпи і завдяки його присутності мир запанував між франками» — тобто між германцями — «а через його відсутність не стало миру між італійцями». У цьому плані, звичайно ж, треба згадати й про жорстке суперництво різних зв’язків персональної залежності. Вже десь близько середини тринадцятого сторіччя один французький збірник звичаєвого права описує як цілком відповідний закону випадок, коли васал, що перебуває в абсолютній залежності від барона, проголошує війну своєму королю, захищаючи справу свого сеньйора 35 .

Кращі уми того часу виразно усвідомлювали перманентний характер держави. В уста германського короля Конрада Другого його кастелян вкладає такі слова: «Коли гине король, королівство залишається, як залишається корабель, коли втопиться його капітан». Але жителі Павії, до яких було звернене це напучення, були, безперечно, набагато ближчі до загальної опінії, коли не погодилися з тим, що зруйнування імператорського палацу — це злочин. Бо, сказали вони, це відбулося в період міжцарів’я. «Ми служили нашому імператорові, коли він жив. Але тепер він помер, і ми не маємо короля». Обачливі люди ніколи не забували зажадати від нового суверена, щоб той підтвердив привілеї, даровані його попередником, і вже десь близько середини дванадцятого сторіччя англійські ченці не побоялися заявити в королівському суді, що едикт, суперечний давньому звичаю, має силу лише протягом життя його автора 355. Іншими словами, конкретний образ володаря людям було важко відокремити від абстрактної ідеї влади. Самі королі мали неабиякі труднощі в тому, щоб піднятися над /419/ вузько обмеженим відчуттям родинного зв’язку. Згадаймо, як король Філіп-Авґуст, вирушаючи в хрестовий похід, розпорядився використати свій скарб, основу будь-якої могутності монарха, у тому випадку, якщо він загине під час походу на Святу Землю. Якщо його син переживе батька, то лише половину нехай роздадуть на милостиню; а як хлопець помре першим, то щоб роздали все.

Не уявляймо собі, проте, що режим персонального абсолютизму де-юре існував більшою мірою, аніж де-факто. Згідно з кодексом доброго управління, який визнавали тоді повсюди, жоден володар, хоч би ким він був, не міг вирішувати жодної серйозної справи, ні з ким не порадившись. Звичайно ж, ішлося не про народ. Ніхто не вважав, що його думки треба спитатися чи то безпоседньо, чи через обраних ним представників. Хіба, згідно з божественним планом, люди могутні або багаті не були його природними речниками? Отже, саме з цими своїми головними підданими або вірними прихильниками король чи князь вважав за потрібне радитися; тобто зі своїм двором, у васальному значенні цього слова. Найпихатіші монархи ніколи не забували згадувати у своїх грамотах про необхідність таких консультацій. Хіба той-таки імператор Оттон Перший не признається, що закон, який мав бути затверджений на такій-то асамблеї, не може бути опублікований, «позаяк кілька значних людей не були там присутні»? 356 Більш або менш строге застосування того чи того правила залежало від балансу сил, хоча вважалося необачним і порушувати його надто відверто. Але єдині накази, що їх піддані більш-менш високого рангу вважали себе зобов’язаними справді шанувати, були тими, які давалися якщо й не з їхньої згоди, то принаймні в їхній присутності. В цій неспроможності мислити політичний зв’язок інакше, як у формі перебування віч-на-віч, впізнаймо ще раз одну з глибинних причин феодальної роздробленості.





II. НАСИЛЬСТВО І ПРАГНЕННЯ ДО МИРУ


Картина феодального суспільства, а надто протягом його першої доби, дасть нам дуже й дуже неточний відбиток реальності, якщо, приділивши всю свою увагу юридичним інституціям, ми забудемо про те, що людина жила тоді в стані постійної і болісної невпевненості й тривоги. Це не була, як сьогодні, тривога перед грізною небезпекою, а відчуття тривоги колективної, яке то посилюється, то слабне, відчуття, що постійно існує у світі озброєних народів. Не було це відчуття й страхом — або принаймні не було ним повністю — перед економічними силами, які розтирають на порох слабкого або безталанного. Загроза, яка існувала щодня, нависала над кожною індивідуальною долею. І йшлося не тільки про безпеку майна, а й про безпеку самої плоті. Зрештою, не було жодної сторінки нашого аналізу, на яку не падала б тінь війни, вбивства, зловжиття силою. Тепер нам вистачить кількох слів, щоб підсумувати причини, які перетворили насильство на справжній знак епохи та суспільної системи. /420/

«Коли після того як Римська імперія франків загине, на її високому троні сидітиме по кілька королів, кожна людина зможе довіряти тільки своєму мечу», — так писав, мовби пророкуючи, десь посередині дев’ятого сторіччя один клірик із Равенни, який спостерігав і оплакував загибель великої імперської мрії Каролінґів 357, загибель, яку сучасники дуже добре відчували й усвідомлювали; сама будучи у великій мірі наслідком невигойних звичок до безладу, неспроможність держав, у свою чергу, сприяла безкарному шаленству зла. Так само й чужоземні вторгнення, які повсюди супроводжувалися вбивствами та грабунками, вельми ефективно розламували давні рамки влади. Але насильство проникало в самі глибини соціальної структури та ментальності.

Воно лежало в основі економіки; за часів, коли обміни були рідкісними й важко здійсненними, чи можна було знайти надійніший засіб збагатитися, аніж воєнна здобич або гноблення людей? Весь панівний та військовий клас жив саме з цього, й один чернець мав усі підстави холоднокровно вкласти в уста одного дрібного сеньйора в одній із хартій: «Я даю цю землю, вільну від усякого оброку, від податків, від панщини... і від усіх видів здирства, яке рицарі насильством мають звичай лупити з бідняків» 358.

Воно було складовою частиною права, з огляду на освячений звичаєм принцип, який, у кінцевому підсумку, легітимізував майже будь-яку узурпацію; а також унаслідок міцно закоріненої традиції, яка визнавала за індивідом або малою групою можливість чи навіть ставила їм це за обов’язок чинити правосуддя власними силами. Відповідальна за безліч кривавих драм, кревна родинна помста не була єдиною формою персональної екзекуції, яка накликала небезпеку на громадський порядок. Коли мирові асамблеї ухвалювали постанову, що жертва матеріальних збитків не повинна відшкодовувати свою втрату прямим способом, силоміць привласнюючи добро автора завданої кривди, вони добре усвідомлювали, що йдеться про один із найчастіших випадків порушення громадського спокою.

І нарешті, насильство коренилося у звичаях та в побуті, тому що, мало спроможні пригнічувати свій перший порив, мало чутливі в нервовому плані до чужого болю, мало шануючи життя, в якому вони бачили лише короткий перехідний етап до Вічності, люди були до того ж вельми схильні боронити свою честь, удаючись майже до тваринних виплесків фізичної сили. «Щодня, — писав близько 1024 р. єпископ Бурхард Вурмський, — убивства, немов ідеться про диких звірів, відбуваються в стані тих, хто перебуває в залежності від монастиря Сен-П’єр. Люди вбивають людей у стані сп’яніння, з гордості або взагалі ні за що. Протягом року тридцять п’ятеро кріпаків Сен-П’єра, абсолютно безневинних, були вбиті іншими кріпаками церкви; і вбивці не тільки не покаялися, а й пишаються своїм злочином». Більш як через століття одна англійська хроніка, вихваляючи великий мир, якого Ґійом Завойовник домігся у своєму королівстві, не змогла виразити всю його повноту інакше, як навівши дві його ха-/421/рактеристики: віднині жодній людині не дозволено вбивати іншу людину, хоч би якої кривди вона зазнала від неї; кожен тепер може проїхати через усю Англію з повним поясом золотих монет, нічого не боячись 359. Таким чином, ця хроніка простосердо відкриває подвійну причину найпоширеніших видів тодішнього лиха: помсту, яка, згідно з тогочасними уявленнями, могла правити за моральне виправдання; а також і розбій, у його чистому оголеному вигляді.

Проте від цих видів насильства, в кінцевому підсумку, терпіли тоді геть усі, й володарі більше, аніж будь-хто, усвідомлювали, до якого лиха воно призводить. Це усвідомлення було таким гострим, що із самих глибин тієї збуреної епохи лунає гучний і розпачливий, невтишний заклик до миру, виражаючи мрію про цей найдорогоцінніший і найнедосяжніший «дар Божий». Треба взяти до уваги, що йшлося передусім про мир внутрішній. Для будь-якого короля, для будь-якого князя не було тоді вищої похвали, аніж титул Миротворця. Це слово треба сприймати в його найповнішому значенні: йшлося не про того, хто приймає мир, а про того, хто накидає його силоміць. «Нехай мир запанує в королівстві», — так молилися в день, коли висвячували монарха на престол. «Нехай будуть благословенні миротворці!» — так вигукне Людовік Святий. Спільна для всіх можновладців, ця турбота іноді знаходила свій вираз у словах, сповнених зворушливої щирості. Ось перед нами той самий король Кнут, про якого один придворний поет сказав: «Ти був ще зовсім юний, о князю, а вже палали людські оселі всюди, де ти проходив», але послухайте, що він стверджує у своїх мудрих законах. «Ми прагнемо, — каже він, — щоб кожна людина, якій більше аніж дванадцять років, заприсяглася, що ніколи не крастиме й не буде спільником злодія» 360. Та оскільки навіть наймогутніші осередки світської влади були, в цьому плані, неефективними, то на околицях регулярної влади під впливом Церкви стали виникати спонтанні зусилля, спрямовані на організацію цього, такого жаданого порядку.





III. МИР І БОЖЕ ЗАМИРЕННЯ 361


Перші спілки миру стали утворюватися на зборах єпископів. У кліриків відчуття людської солідарності живилося образом християнства, що розумілося як містичне тіло Спасителя. «Нехай жоден християнин не вб’є іншого християнина», — проголошують у 1054 р. єпископи провінції Нарбонна, — бо вбити християнина — це те саме, що пролити кров Христа». Церква знала, що на практиці саме вона була особливо вразливою. Проте дійшла розуміння, що її обов’язок та обов’язок її членів — захищати всіх слабких, тих miserabiles personae *, опіку над якими доручало їй канонічне право.



* Знедолених осіб (лат.).



Тим часом, незважаючи на вселенський характер материнської інституції й незалежно від тієї підтримки, яку йому досить пізно на-/422/дав реформований Папський престол, цей рух у своїх витоках був специфічно французьким, а ще конкретніше, аквітанським. Народившись у 989 р. поблизу Пуатьє на соборі в Шарру й потім підтриманий на численних соборах, що відбувалися на території від Іспанської марки до Беррі або до Рони, він поширився на Бурґундію та північ королівства лише в другому десятилітті одинадцятого сторіччя. Кілька прелатів із королівства Арль та абат Клюнійського монастиря стали його пропагандистами у своїх розмовах із єпископами Італії. Хоча, як здається, без особливого успіху 362. Лотарингія та Германія зазнали його серйозного впливу лише під кінець сторіччя. Англія — ніколи. Відмінності в політичній структурі легко пояснюють особливості цього розвитку. Коли в 1023 р. єпископи Суассона й Бове, утворивши спілку миру, запропонували своєму співбратові з Камбре приєднатися до неї, цей прелат, як і вони, залежний від Реймської митрополії, розташованої у Франції, проте підданий імперії, відмовився: «не годиться», сказав він, єпископові втручатися в те, що є справою королів. У імперії, зокрема в імперському єпископаті, ідея держави була ще живою, і сама держава, як здавалося, була цілком спроможна виконувати своє завдання. Так само в Кастилії та в Леоні треба було, щоб сталася в 1124 р. криза з престолонаслідуванням, яка значно ослабила монархію, щоб надати змогу великому архиєпископові Компостелли Дієго Хельміресові домогтися ухвалення на церковному соборі рішень, розглянутих там за прикладом «римлян і франків». Натомість у Франції безпорадність монархії скрізь упадала в око. Але ніде вона не була такою очевидною, як у тих анархічних країнах Півдня та Центру, що давно призвичаїлися до майже незалежного існування. До того ж там так і не змогло утворитися жодне солідно конституйоване князівство, як, наприклад, у Фландрії або в Нормандії. Отож люди мусили допомагати самі собі або загинути в безладі.

Про те, щоб усунути всі види насильства, не могло бути й мови. Найбільше, на що можна було сподіватися, — це поставити йому певні межі. Спочатку спробували так зробити — і саме ці заходи були названі «Божий мир», — поставивши під спеціальну охорону певних осіб або певні об’єкти. Список таких заходів, укладений на соборі в Шарру, є ще дуже рудиментарним: заборона силоміць проникати в церкви або їх грабувати, відбирати в селян їхню худобу, завдавати шкоди клірикові за умови, що він не має зброї. Далі ці списки доповнювалися й уточнювалися. До людей, природно захищених, потім включили й купців — це вперше сталося, як здається, на соборі в Пюї, в 990 р. Інвентар таких заборонених дій опрацьовували все детальніше й детальніше: наприклад, заборонялося руйнувати млини, знищувати виноградники, нападати на людину, яка йде до церкви або звідти вертається. Потім виникла потреба передбачити й певні винятки. Деякі з них, певно, були накинуті необхідностями війни: постанова, ухвалена в Бове в 1023 p., дозволяє забивати селянську худобу лише в тому випадку, коли це робиться для того, щоб прогодувати себе /423/ або свій ескорт. Інші винятки знаходили своє пояснення в пошані до методів примусу або й насильства, які мислилися тоді невіддільними від функцій командування, а тому цілком легітимними: «Я не грабуватиму селян, — обіцяють, у 1025 p., сеньйори, які об’єдналися в Ансі, на Соні, — я не забиватиму їхньої худоби, крім як на своїх землях». Ще інші винятки уявлялися неминучими, з огляду на юридичні або моральні традиції, які були тоді універсально поширені. Прямим текстом або по умовчанню майже завжди зберігається право на кревну помсту, після вбивства. Перешкодити тому, щоб люди невинні або малі були затягнуті у чвари людей могутніх; відвернути помсту, якщо вона не має іншого виправдання (так було сказано на соборі в Нарбонні), крім суперечки за землю або за несплачений борг; а надто, покласти край розбійництву — такі цілі, як здається, мали пріоритет над усіма іншими міркуваннями.

Але якщо були люди та речі, гідні особливої пошани, то чи не були також дні, в які слід було заборонити всяке насильство? Уже в одному з каролінзьких капітуляріїв не дозволялося здійснювати акти кревної помсти в неділю. Вперше відновлена, як здається, в 1027 р. на скромному єпархіальному соборі, що відбувся в Русильйоні, на лузі під Тулонжем — звичайно ж, той скромний капітулярій був мало кому відомий, але ідея була жива, — ця заборона, яку в загальному випадку приєднували до інших заборон аналогічного виду, мала швидкий успіх. А втім, дуже рано дійшли висновку, що одного дня перепочинку буде мало. Паралельно з табу недільним було запроваджене, цього разу на Півночі (в Бове, в 1023 p.), табу Великодніх свят. «Боже замирення» — бо так назвали цей періодичний перепочинок від війни — поступово поширилося як на великі свята, так і на три дні тижня (від вечора в середу), що передують неділі й мовбито підготовляють до неї. Тож, у кінцевому підсумку, війні стали відводити менше часу, ніж мирові. Оскільки в цьому випадку жодних винятків не могло бути, то важко було б уявити собі більш корисний закон, якби це правило не вимагало від людей надто багато, а тому найчастіше залишалося просто мертвою буквою.

Найперші церковні собори, як той, що відбувся в Шарру, обмежувалися тим, що проголошували свої постанови, зумовлюючи їхнє невиконання банальною погрозою застосування релігійних санкцій. Але, десь у 990 p., єпископ Пюї Ґі, скликавши на лузі збори вірних своєї єпархії, рицарів та селян, «попросив їх дати присягу зберігати мир, не відбирати майно ані в церков, ані в бідняків, повернути все, що вони вкрали або награбували... Вони відмовилися дати таку присягу». Тоді прелат під покривом ночі звелів підвести військо, яке він потай розташував поблизу. «Вранці він знову спробував умовити тих упертих заприсягтися в мирі й відпустити заручників. З Божою поміччю йому це вдалося» 363. Таким було, згідно з місцевою традицією, походження першої «мирової угоди», яку навряд чи можна назвати цілком добровільною. Потім з’явилися й інші, й незабаром уже не було такої асамблеї, скликаної з метою обмежити насильст-/424/во, яка не завершувалася б урочистою колективною присягою замирення та доброї поведінки. Водночас обіцянка, що надихалася рішеннями соборів, ставала все конкретнішою. Іноді вона супроводжувалася звільненням заручників. У таких зборах, на яких давалися присяги і які намагалися залучити до миротворчої діяльності весь народ, природно, представлений передусім його провідниками, малими або великими, й виражалися своєрідні особливості того руху за мир.

Залишалося тільки або примусити, або покарати тих, які відмовилися дати присягу або, давши її, не виконали своїх зобов’язань. Бо від покарання духовного, само собою зрозуміло, не доводилося чекати надто великої ефективності. Що ж до покарань характеру світського, які намагалися запровадити такі асамблеї, — зокрема у формі відшкодувань жертвам або штрафів, — то вони могли мати якусь вагу лише в тому випадку, коли знаходилася влада, спроможна їх реалізувати.

Як здається, спочатку до їхньої реалізації намагалися залучити ту владу, яка існувала. За порушення миру повинен був судити винних «сеньйор тієї країни», якого зобов’язувала це робити його присяга і який теж, як це можна бачити на прикладі собору в Пуатьє, що відбувся в тисячному році, міг ефективно виконувати свої обов’язки лише в тому випадку, коли брав заручників. Чи не означало це повернутися до тієї самої системи, яка виявила себе безпорадною? Внаслідок майже фатальної еволюції скріплені взаємною присягою спілки, найпершою метою яких було поєднати людей твердою обіцянкою дотримуватися доброчесності, мали тенденцію перетворюватися на органи покарання. Можливо, іноді вони й давали, принаймні в Ланґедоку, спеціальних суддів, що мали за обов’язок, поза межами звичайних юрисдикцій, карати за злочини проти громадського порядку. Проте очевидно, що в будь-якому випадку багато з них перетворилися на такі собі органи самозахисту, реалізуючи, загалом, давній принцип, який визнавав за громадою, що опинилася в небезпеці, право давати збройну відсіч розбійникам. Спочатку й тут було зроблено видиму спробу опиратися на авторитет законної влади: сили, яким собор у Пуатьє довіряє місію примусити винного до покаяння, якщо його власному сеньйорові це не вдалося, є іншими сеньйорами з тих, що давали спільну присягу. Але дуже скоро стали утворюватися ліги зовсім нового типу, які рішуче виламувалися з традиційних рамок. Випадково зберігся текст, який доніс нам спогад про конфедерацію, яку в 1038 р. заснував єпископ Буржа Емон. Присягу давали всі, хто жив на його єпархії й кому було більш як п’ятнадцять років, через посередництво його парохів. Ці останні, розгорнувши корогви своїх церков, марширували кожен на чолі колони парафіян. Не один замок був зруйнований і спалений цією народною армією аж до того дня, коли, погано озброєна й змушена посадити свою кавалерію верхи на віслюків, вона була винищена сіром Деоля на берегах Шера. /425/

Крім того, спілки такого виду неминуче мали розбудити ворожнечу, яка не обмежувалася колами людей, безпосередньо зацікавлених у підтриманні безладу. Бо вони були, в якомусь розумінні, антитезою до ієрархії: і не тільки тому, що сеньйорам-грабіжникам вони протиставляли селян; але також і, мабуть, передусім тому, що вони спонукали людей захищатися самим, а не чекати допомоги від регулярної влади. Ще не такими далекими були часи, коли в чудові дні Каролінґів Карл Великий заборонив організовувати «гільдії» або «братства» навіть тоді, коли вони ставили собі на меті організувати відсіч розбійникам. Причому те, що в таких спілках зберігалося чимало елементів, запозичених від германського поганства, було не єдиним мотивом їхньої заборони. Держава, яка прагнула вибудувати себе водночас на ідеї громадської функції і на стосунках персональної залежності, що були б використані для зміцнення монархічного ладу, не могла терпіти, щоб захист громадського порядку взяли на себе ці ніким не уповноважені групи, що їх капітулярії описують нам як такі, що складалися переважно з селян. Барони та сеньйори феодальної ери не менш ревниво обстоювали свої права. Їхні реакції знайшли надзвичайно рельєфний вираз у одному епізоді, який став у Аквітанії наче останнім виплеском руху, якому було вже близько двохсот років.

У 1182 р. один тесля з Пюї, навчений видіннями, заснував братство миру, яке дуже швидко поширилося в усіх країнах Лантедоку, в Беррі й навіть у Оксеруа. Його емблемою був білий каптур із таким собі білим шарфом, який одним кінцем звисав на груди і мав навколо образу Святої Діви напис: «Агнцю Божий, який узяв на себе гріхи світу, даруй нам мир». Розповідали, що сама Богоматір, явившись ремісникові, передала йому цю емблему з девізом. Будь-яка кревна помста була суворо заборонена в цій групі. Котрийсь із її членів учинив убивство? Брат загиблого, якщо він теж належав до «каптурних», повинен був дарувати вбивці поцілунок миру, повести його до себе додому й нагодувати в знак повного забуття. А втім, ці миротворці — так вони любили себе називати — не мали в собі нічого від толстовців. Вони вели проти ландскнехтів нещадну війну

 — і переможну. Але ці спонтанні екзекуції не могли не стривожити сеньйоріальні кола. Не випадково один і той самий чернець, у Оксері, в 1183 p., висловив безліч похвальних слів на адресу цих добрих служителів порядку, потім, наступного року, став поливати багном їхню непокірну «секту». Як повідомляє нам інший літописець, їх звинуватили в тому, що вони поставили собі на меті зруйнувати інституції, які нами правлять з волі Божої, та владу сильних людей цього світу». Додайте до цього, що неконтрольоване натхнення ясновидючого мирянина, а отже, як вважали, людини неодукованої,

 — чи то йшлося про теслю Дюрана, чи про Жанну д’Арк — охоронці віри завжди й не без причини сприймали як таке, що несло в собі очевидну загрозу ортодоксії. Розгромлені об’єднаними силами баронів, єпископів та ландскнехтів, «поєднані присягою» з Пюї, та /426/ їхні союзники знайшли той самий трагічний кінець, що й ополченці з Беррі сторіччя тому.

Ці катастрофи були лише симптомом — правда, надзвичайно промовистим — краху набагато загальнішого за своєю значущістю. Неспроможні створити, з розмаїтих суспільних елементів, добру поліцію та добру юстицію, без яких був неможливий ніякий мир, ні собори, ні ліги так ніколи й не спромоглися на тривалий час усунути безлад. «Людський рід, — писав Рауль ле Ґлабр, — був схожий на собаку, який не може відійти своєї блювоти. Обіцянку він дав. Але не виконав». Проте в інших колах та в різних формах велика несправджена мрія не могла не залишити глибоких слідів.

Так, наприклад, французький комунальний рух народився в Мансі в 1070 p., коли було вперше організовано велику каральну експедицію, що під розмаяними на вітрі корогвами церков вирушила руйнувати замки сеньйорів-грабіжників. Навіть сам вираз «святі інституції», яким молода мансельська громада підписувала свої декрети, звучать для історика «рухів за мир» як щось дуже знайоме. Звичайно, що багато й інших потреб, дуже різних за своєю природою, спонукували буржуа об’єднуватися. Проте, як забути, що люди, котрі створювали міську «дружбу», — а деякі групи дали собі саме таку гарну назву, — від самого початку посилалися на своє бажання скасувати чи бодай пом’якшити вендети в середовищі членів спілки, а зовні боротися проти всіх видів грабіжництва та розбою? Як не пригадати, що між пактом миру й комунальним пактом існувала тісна спорідненість, бо обидва мали ту однакову характеристику, про революційне значення якої ми вже говорили, — це була присяга рівних? Але на відміну від великих конфедерацій, створюваних під штандартами соборів та прелатів, комуна обмежувалася тим, що збирала тільки в одному місті людей, пов’язаних міцною солідарністю класу й уже звичних стояти пліч-о-пліч. Саме ця згуртованість була однією з великих причин її сили.

А тим часом королі та князі теж, із почуття обов’язку чи вигоди, прагнули до внутрішнього порядку. Тож, спостерігаючи за цим рухом, який виник поза ними, чи могли вони довго вагатися й не спробувати поставити його собі на службу, проголосивши себе, у свою чергу, кожен у своїй сфері, «великими миротворцями» — саме таким титулом нагородив себе в 1226 р. один граф Провансу 364. Адже нині видається досить очевидним, що архиєпископ Емон прагнув використати знаменитих беррійських ополченців собі на вигоду, перетворивши їх на інструмент справжнього провінційного суверенітету. В Каталонії графи, які спочатку обмежувалися тим, що брали участь у соборах, дуже скоро інкорпорували їхні рішення у свої власні ордонанси, намагаючись перевитлумачити ці запозичення в такий спосіб, щоб мир Церкви поступово перетворився на мир князя. В Ланґедоці й зокрема в єпархіях Центрального масиву зростання в дванадцятому сторіччі грошового обігу дозволило спілкам миру організувати свої регулярні фінанси: під назвою «гроші для миру» або «пезада» /427/ було проведено позику, яка мала на меті водночас допомогти жертвам колотнечі й фінансувати збройні експедиції. Збір коштів здійснювався в рамках парафій. Єпископ завідував касою. Але дуже швидко ці контрибуції відійшли від своєї первісної мети. Маґнати — насамперед графи Тулузи, господарі та феодальні сеньйори численних графств — примусили єпископів поділитися з ними прибутками; єпископи й самі забули про первісне призначення цих заходів. Далі події розвивалися так, що ці великі зусилля, докладені для організації спонтанного захисту, мали своїм найтривалішим результатом — бо «пезаді» судилося жити доти, доки існував Старий Режим, — те, що посприяли вкрай передчасному виникненню територіального податку.

За винятком Роберта Благочестивого, який скликав великі асамблеї, щоб домогтися там присяги зберігати мир, Капетінґи мало турбувалися створенням інституцій, що, як їм, певно, здавалося, зазіхали на їхню власну місію творців правосуддя. Якщо за Людовіка Шостого контингенти парафій і піднялися на штурм сеньйоріальних фортець, то це було за прямим розпорядженням короля. Що ж до урочистого миру, який у 1155 р. його наступник проголосив на десять років, то хоч би яким відчутним був вплив на це рішення звичних постанов, які ухвалювалися на церковних соборах, воно мало, саме по собі, всі характерні ознаки акту монархічної влади. Натомість у найсильніших князівствах Північної Франції, в Нормандії і у Фландрії, князі спочатку вважали корисним прилучатися до діяльності асамблей, де давалися присяги зберігати мир. З 1130 р. правитель Фландрії Бодуен Четвертий приєднався до єпископа Нойона-Турне в організації широкої колективної обіцянки. В 1047 р. на одному церковному соборі, в Каені, можливо, під впливом фламандських текстів, було проголошене Боже замирення. Але ніяких збройних ліг організовано не було. Їх би не стали терпіти, тому який сенс було їх організовувати? Потім, дуже скоро, граф або дюк — цей останній міг опертися, в Нормандії, на певні традиції, притаманні скандинавському праву, — заступили Церкву як законодавці, судді та охоронці доброго порядку.

Але саме в імперії рух за мир мав водночас найтриваліші наслідки і зазнав найдивовижніших відхилень. Ми вже знаємо, з якою відразою спочатку там до нього поставилися. Безперечно, що й там від початку одинадцятого сторіччя народ збирали на великі асамблеї, покликані проголошувати загальне примирення та утримання від будь-якого насильства. Але все це відбувалося на королівських законодавчих зборах, де ухвалювалися королівські декрети. Принаймні саме так усе було аж до великої суперечки, яка виникла між Генріхом Четвертим та Григорієм Сьомим. Потім уперше в 1082 р. було проголошене Боже замирення, у Льєжі, єпископом на асамблеї баронів його єпархії. І місце, й дата однаково заслуговують на увагу. Більше, аніж власне Германія, Лотарингія була відкрита впливам, які приходили із Заходу. До того ж минуло тільки п’ять років, як проти Генріха Чет-/428/вертого піднявся перший антикороль. Проте акт проголошення Божого замирення, ухвалений за ініціативою єпископа, який був прихильником монархії, аж ніяк не був спрямований проти держави. Генріх його схвалив. Але з далекої Італії. Десь у той самий час у тих частинах Германії, де імперську владу не визнавали, барони відчули потребу об’єднатися для боротьби проти безладу. Церква та місцеві власті прагнули взяти у свої руки завдання королів.

Проте імперська монархія була ще надто сильна, щоб випустити цю зброю. Після свого повернення з Італії Генріх Четвертий сам заходився ухвалювати закони проти насильства, й відтоді протягом кількох сторіч можна було бачити, як імператори або королі час від часу створювали справжні конституції миру, що стосувалися або якоїсь конкретної провінції, або, частіше, імперії в цілому. Це не було простим поверненням до колишньої практики. Передаючись через Лотарингію, вплив французьких мирних ініціатив навчав замінювати колишні розпорядження дуже загального характеру витонченими і все більш і більш точними правилами. До такої міри, що виробилася звичка вставляти в ці тексти все більше й більше всіляких приписів, які мали зі своєю первісною метою лише віддалений зв’язок. «Die Friedesbriefe *, — слушно говориться в одному швабському літописі тринадцятого сторіччя — це єдині закони, які застосовують германці» 365. Серед наслідків великого зусилля, до якого вдалися церковні собори та скріплені взаємною присягою спілки, ті, які допомогли в Ланґедоці запровадити князівський податок, а в Германії відродити монархічне законодавство, не були найменш парадоксальними.



* Грамоти миру (нім.).



Англія десятого та одинадцятого сторіч також мала, на свій манер, свої ліги, свої «гільдії» миру. Записані між 930 і 940 роками статути Лондонської гільдії є незвичайним документом атмосфери небезпек і насильства: це закони ефективні й жорсткі, нещадні в стосунку до крадіїв худоби, можна подумати, що в ньому йдеться про піонерів Далекого Заходу в героїчні часи «Кордону». Це були абсолютно світські поліційні правила суворої й брутальної громади, такий собі карний народний кодекс, кривава нещадність якого — про це свідчить один додаток до тексту — не могла не шокувати короля та єпископів. Під назвою гільдій германське право розуміло спілки вільних людей, утворені поза узами спорідненості, й призначені, в якомусь розумінні, замінити їх: присяга, періодичні пиятики, які в поганські часи супроводжувалися релігійними узливаннями, іноді спільна каса, а передусім обов’язок взаємної допомоги були її головними характеристиками: «й у дружбі, й у помсті ми будемо разом, хоч би що сталося», — говориться в лондонських ордонансах. У Англії, де стосунки персональної залежності затопили все суспільство значно пізніше, аніж на континенті, ці угруповання не тільки не були заборонені, як у імперії Каролінґів, а й охоче визнавалися коро-/429/лями, які сподівалися опертися на них у наведенні ладу. Цим людям бракувало відповідальності родини або відповідальності володаря? їх заміняла їм відповідальність гільдії за своїх членів. Після норманського завоювання, коли утвердилася дуже сильна королівська влада, вона запозичила в англосаксонської традиції цю практику взаємної поруки. Але для того щоб запровадити, в, кінцевому підсумку, — під назвою frankpledge, історію якої ми вже коротко розглянули 366 — одне зі зчеплень нової сеньйоріальної системи. В оригінальній еволюції англійського суспільства, яке від режиму, де колективна діяльність вільної людини була не зовсім розчавлена силою володаря, перейшло безпосередньо до жорсткої монархії, мирні інституції французького типу не знайшли для себе місця.

Що ж до континенту, то тут королівствам і територіальним князівствам випало на долю, здійснивши необхідне перегрупування сил, надати, нарешті, реальних контурів прагненням, інтенсивну напругу яких церковні собори та пакти щонайменше виразили.












Розділ 5. РУХ У НАПРЯМКУ ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВ: НАЦІОНАЛЬНІ ЕВОЛЮЦІЇ




І. ЧОМУ БУЛО НЕОБХІДНЕ ПЕРЕГРУПУВАННЯ СИЛ


Протягом другої феодальної доби можна було всюди спостерігати, як влада над людьми, доти вкрай подрібнена, почала концентруватися в значно масштабніші організми: і хоч, звичайно ж, вони не були цілком новими, але їхня спроможність до дій була реально оновлена. Такі очевидні винятки, як Германія, стираються, як тільки ми перестаємо дивитись на державу лише крізь призму кольорів королівської влади. Феномен такого загального плану міг відбутися лише внаслідок дії причин, однаково спільних для всього Заходу. Щоб перелічити їх, фактично досить буде розглянути в зворотному порядку список тих, які раніше призвели до подрібнення.

Припинення інвазій вивільнило королівську та князівську владу від завдання, яке виснажувало їхні сили. Водночас воно зробило можливим великий демографічний злет, про який свідчить масштабне розорювання цілинних земель. Збільшення густоти населення не тільки зробило підтримання порядку легшим завданням. Воно сприяло також відродженню міст, ремісництва та обмінів. Завдяки багатшому й активнішому обігові грошей стало можливим стягувати податок. Це, у свою чергу, дало змогу запровадити систему грошової оплати й створити наймані армії, відмовившись від неефективного режиму спадкової контрактної служби. Безперечно, що й дрібний або середній сеньйор не міг не мати вигоду з економічних перетворень; він одержував, як ми вже бачили, свій «відріз». Але король або князь володів, майже завжди, більшими землями й більшою кількістю васалів, аніж будь-хто. Крім того, особлива природа його влади надавала йому численні нагоди підвищити податки, зокрема ті, які стягувалися з церков та з міст. Щоденний прибуток Філіпа-Авґуста в тому році, коли він помер, дорівнював у своїх розмірах приблизно половині річного доходу, зібраного, трохи пізніше, однією монастирською сеньйорією, яка, хоч і не належала до найбагатших, проте володіла великими маєтностями в провінції, що особливо процвітала 367. Таким чином, держава вже тоді стала набувати цей істотний елемент своєї переваги — багатство, яке було незрівнянно більшим, аніж багатство будь-якої приватної особи або спільноти.

Модифікації ментальності розвивалися в тому самому напрямку. Культурне «відродження», яке почалося з кінця одинадцятого сто-/431/річчя, допомогло найздібнішим умам осмислити суспільний зв’язок, завжди дещо абстрактний за своєю природою, яким є підпорядкованість індивіда державній владі. Воно також будило спогади про великі й добре організовані держави з монархічним управлінням, що існували в минулому: Римську імперію, чиї кодекси, як і історичні твори, говорили про грандіозну велич абсолютних володарів; імперію Каролінґів, прикрашену культом леґенди. Безперечно, що люди, настільки освічені, аби подібні впливи могли відбиватися на них, залишалися жменькою в пропорційному відношенні до загальної маси. Але в своєму колі ця еліта стала набагато численнішою. Освіта поширилася насамперед серед мирян, від високої аристократії до рицарського класу. Корисніші, аніж клірики, в часи, коли кожен адміністратор мусив бути і воєначальником, менше, аніж вони, підвладні інтересам, які були чужими світській владі, й, нарешті, здавна обізнані в практиці права, ці дворяни середнього статку мали утворити набагато раніше, ніж буржуазія, штаб відновлених монархій: Англії Генріха Плантаґенета, Франції Філіпа-Авґуста та Людовіка Святого. Можливості письма та схильність його застосовувати дозволили державам створити адміністративні архіви, без яких не може існувати справжньої, безперервної в часі влади. Перелік послуг, до яких зобов’язувало користування феодами, періодична бухгалтерія, реєстри відісланих або одержаних актів — скільки допоміжної пам’яті, що стала накопичуватися від середини дванадцятого сторіччя в англо-норманській державі та в королівстві Сицилія, теж норманському! А з кінця того ж таки сторіччя або протягом сторіччя наступного й у королівстві Франція та в більшості його великих князівств. Утворення цієї писемної пам’яті стало наче знаком попередження, що на обрії вже з’явилася нова могутня сила, хай навіть поки що тільки в церквах та при папському дворі, — бюрократія.

Попри майже універсальний характер своїх фундаментальних характеристик, цей розвиток, проте, відбувався по дуже різних лініях у різних країнах. Ми обмежимося тут тим, що побіжно розглянемо, в дещо експериментальному ракурсі, три види держав.





II. НОВА МОНАРХІЯ: КАПЕТІНҐИ


Каролінзька монархія великої епохи черпала свою силу — а втім, силу відносну — із застосування кількох загальних принципів: обов’язку всіх її підданих нести військову службу; верховенства королівського суду; підлеглості графів, які були тоді лише чиновниками; мережі королівських васалів, скрізь розповсюдженої; влади над Церквою. Що залишилося від усього цього для французької королівської влади на кінець десятого сторіччя? По суті, майже нічого. Звичайно ж, — а надто після того як, прийшовши на престол, дюки Робертінґи привели туди з собою і залежних від себе людей, — досить велика кількість середніх і дрібних рицарів давали васальну /432/ присягу на вірність безпосередньо королю. Але віднині ми зустрічаємо їх, майже виключно, на тому досить обмеженому просторі Північної Франції, де сама династія мала графські права. Деінде вона мала тільки — не рахуючи високих баронів — вавасалів. То було жахливою незручністю в ті часи, коли моральний обов’язок прив’язував людину лише до її найближчого сеньйора. Графи або збирачі графств, які стали в такий спосіб сполучною ланкою багатьох васальних зв’язків, не заперечували, що свій сан вони одержували безпосередньо від короля. Але їхня служба стала спадковою вотчиною, яка накладала обов’язки специфічного виду. «Я не діяв проти короля, — такі слова вкладає один сучасник в уста Евда де Блуа, який намагався відібрати в іншого васала Юґа Капета графський замок Мелен. — Йому байдуже, тій чи тій людині належатиме його феод» 368. Тобто за тієї умови, що васальний зв’язок збережеться. Можна було б повірити й таким словам фермера: «Байдуже, ким я буду, аби тільки сплачував свій оброк». Тільки що цей оброк — запорука вірності й служби — в даному випадку часто сплачувався дуже погано.

Щодо свого війська, то практично король міг набирати його лише зі своїх малих васалів, із «рицарів», які перебували тепер у залежності від церков, але над якими він ще не втратив усієї своєї влади, а щодо піхоти, то він теж вербував її у власних селах та на землях тих самих церков. Іноді якісь дюки або великі графи приводили йому свої контингенти. Радше як союзники, а не як піддані. Серед тих позовників, які й далі приходили зі своїми справами в його суд, були майже виключно представлені одні й ті самі кола: дрібні сеньйори, прив’язані до нього прямим ритуалом присяги, королівські церкви. Якщо в 1023 р. один маґнат, граф де Блуа, вдав, ніби підкоряється вироку королівського суду, то зробив він це за умови, що спочатку йому будуть віддані феоди, що якраз і були предметом позову. Понад дві третини єпископств, які потрапили під владу територіальних династій, — разом із чотирма цілими церковними провінціями: Руаном, Долєм, Бордо та Нарбонною — втратили будь-яку залежність від короля. Хоча, правду кажучи, тих, які йому підкорялися, було ще багато. Завдяки деяким із них — Ле Пюї, наприклад, — королівська влада зберігала, певною мірою, свою присутність у самому серці Аквітанії, а володіючи Нойон-Турне, вона була присутньою в самому центрі країн фламандського панування. Але більшість цих королівських єпархій були зосереджені між Луарою та кордоном імперії. Те саме можна сказати й про «королівські» абатства, чимало з яких походили від спадщини Робертінґів, котрі, бувши дюками, уславилися цинічним загарбанням монастирів. Ці церкви були найкращим джерелом сили для монархії. Проте перші Капетінги були надто слабкими, щоб їхнє власне духівництво надавало надто великої ваги тим привілеям, які вони могли розподілити. За десять років свого правління Юґ Капет, як нам відомо, видав якийсь дванадцяток грамот. Його сучасник Оттон Третій, король Германії, менш як за двад-/433/цять років — причому перші з них припали на його неповноліття — більш як чотири сотні.

Це протиставлення між занепадом королівської влади в Західній Франції і її відносним злетом у великій сусідній державі не переставало вражати сучасників. У Лотарингії нерідко говорили про «недисципліновані звичаї» Kerlinger, тобто жителів стародавнього королівства Карла Лисого 369. Набагато легше констатувати цей контраст, аніж пояснити його. Каролінзькі інституції були не менш сильними на одному боці, аніж на другому. Мабуть, пояснення слід шукати в глибинних явищах суспільної структури. Великою рушійною силою феодальної роздробленості завжди була влада локального або персонального володаря над невеличкими групами людей, що в такий спосіб могли не підкорятися владі в її ширшому розумінні. Так от, якщо ми не станемо брати до уваги Аквітанію, традиційно непокірну, то регіони, які утворювали серце французької монархії, були саме тими країнами, розташованими між Луарою і Маасом, де сільська сеньйорія вела своє походження з давніх-давен і де «опіка» людини над людиною знайшла свій Край Обіцяний. У країні, де величезна більшість земель були або орендними наділами, або феодами, й де дуже здавна «вільною» називали не ту людину, яка не має над собою сеньйора, а ту, за котрою зберігалося привілейоване право самій обирати собі хазяїна, в такій країні майже не було місця для справжньої держави.

Тим часом саме ця руїна стародавнього громадського права мала, в кінцевому підсумку, стати долею монархії Капетінгів. І не те, щоб нова династія будь-коли плекала намір порвати з каролінзькою традицією, з якої вона черпала свої найкращі моральні сили. Але потреба примусила її замінити давні, сточені шашелем інструменти Франкської держави власними знаряддями могутності. Маючи своїми представниками графів, колишні королі не могли собі уявити, що змогли б правити якимись своїми важливими територіями інакше, як через посередництво цих чиновників. Та ми не знаємо такого випадку, щоб якесь графство, котре перебувало безпосередньо під королівською рукою, дісталося Юґові Капету зі спадщиною останніх Каролінґів. Навпаки, вийшовши з родини, чия велич народилася внаслідок нагромадження графських «почесних» феодів, Капетінги, сівши на троні, природно, здійснювали ту саму політику.

Хоча не можна сказати, що ця політика була дуже послідовною. Бувало, що наших королів порівнювали з селянами, що терпляче стуляли поле до поля. Цей образ заводить у подвійну оману. Він дуже погано виражає ментальність помазаників Божих, що були передусім великими майстрами володіння мечем і в усі часи — як і весь рицарський клас, чий світогляд вони поділяли — небезпечно залежні від престижу авантюр. Він також припускає, що в їхніх задумах була сталість, яку історик, хоч би скільки він придивлявся, констатує рідко. Якби отой Бушар Вандомський, якого Юґ настановив графом Парижа, Корбейля і Мелена, мав якогось іншого прямого спадко-/434/ємця, окрім сина, який давно постригся в ченці, то ми побачили б, як у самому серці Іль-де-Франсу виникло найгрізніше з усіх територіальних князівств. Генріх Перший теж у одній зі своїх грамот говоритиме про перетворення Парижа на феод як про подію цілком навіть імовірну . Монархам було явно нелегко відмовитися від практики Каролінґів.

Тим часом, починаючи з першої половини одинадцятого сторіччя, королі одну за одною придбали цілу низку графств, не призначивши там жодного нового графа. Одне слово, суверени, переставши — і цілком слушно — дивитися на цих маґнатів як на чиновників, усе частіше й частіше намагаються перетворити їх на своїх власних графів. На землях, успадкованих від предків або нещодавно приєднаних у такий спосіб, усувається екран проміжної влади і єдиними представниками королівського авторитету там залишаються досить дрібні персонажі, кожен поставлений на чолі невеличкої округи. І хоча на самому початку деякі з цих «прево», що їх сама їхня пересічність робила малозагрозливими, як здається, передавали свою посаду від батька до сина, їхнім володарям було неважко, протягом дванадцятого сторіччя, перетворити майже всіх їх на тимчасових орендарів. Потім, починаючи від Філіпа-Авґуста, на найвищому щаблі адміністративної ієрархії з’являться автентичні оплачувані чиновники: байлі, або сенешалі. Оскільки, пристосовуючись до нових суспільних умов, французькі королі вирішили скромно оперти свою владу на пряме управління невеликими групами людей, вони могли, коли обставини сприяли перегрупуванню сил, з більшим успіхом утілювати в життя дуже давні ідеї та почуття, які вони досі поділяли.

Проте не тільки вони мали з цього реальні вигоди. Бо такі самі процеси відбувалися й у лоні великих територіальних князівств, які ще існували. Між мозаїкою графств, якими, від Труа до Mo та Провену, Евд де Блуа близько 1022 р. завдяки вмілому використанню родинних зв’язків зумів заволодіти, та державою Шампань початку тринадцятого сторіччя з її спадковим правом, яке, оперте на первородство, віднині виключало поділ, з її добре визначеними адміністративними округами, її чиновниками, її архівами, була не менша різниця, аніж між королівством Роберта Благочестивого та королівством Людовіка Восьмого. Рамки, побудовані в цей спосіб, були такими міцними, що їх не могла розламати навіть монархія, коли, в кінцевому підсумку, поглинула ці території. Хай там як, а королі радше збирали Францію, ніж об’єднували її. В Англії — «Велика хартія»; у Франції 1314 — 1315 pp. — окремі Хартії для Нормандії, для Ланґедоку, для бретонців, для бурґундців, для пікардійців, для Шампані, для Оверні, для жителів «Нижніх Марок» Заходу, для беррійців, для нівернейців; в Англії — парламент; у Франції — провінційні Штати, які збиралися набагато частіше й діяли набагато активніше, аніж Штати Генеральні; в Англії — соттоп law *,



* Спільний закон (англ.).



лише злегка забарвлений реґіональ-/435/ними винятками; у Франції — безконечна строкатість регіональних звичаїв: безліч контрастів, які мали тяжко пригнітити наш національний розвиток. Правду кажучи, позаяк французька королівська влада черпала свої перші сили, дуже «по-феодальному», з конгломерату графств, замчищ, підлеглих церковних територій, вона, як здається, залишилася позначеною їхніми впливами навіть тоді, коли воскресла держава.





III. МОНАРХІЯ, СХИЛЬНА ДО АРХАЇЗМУ: ГЕРМАНІЯ


Констатуючи, що «безперервність феодів стабілізувалася у Франції раніше, ніж у Германії», Монтеск’є пояснив цю ситуацію «флегматичним гумором і, якщо мені буде дозволено так сказати, незворушністю духу германської нації» 371. Ця психологія, безперечно, позначена авантюрним відтінком, навіть якщо нюансувати її, як це робить Монтеск’є, словом «можливо». Але інтуїція залишається навдивовижу прониклива. Замість «флегматичний гумор» скажемо просто «архаїзм». Це якраз буде те слово, що подасть усю картину середньовічного германського суспільства, якщо порівнювати його, дата за датою, із суспільством французьким. Істинне, як ми вже бачили, у стосунку до васальної залежності та феоду, до сеньйоріального режиму, до епопеї — такої справді архаїчної своїми леґендарними темами та поганською атмосферою своїх чудес, — не менш точне в царині економіки («урбаністичне» відродження в Германії запізнилося на сторіччя або два порівняно з Італією, Францією або Фландрією), це спостереження зберігає всю свою вартісність і тоді, коли ми переходимо до еволюції держави. Важко назвати переконливіший досвід, аніж ця узгодженість, знову віднайдена, між соціальною структурою і структурою політичною. У Германії, яка була набагато менш глибоко й менш однорідно «феодалізована» та «сеньйоріалізована», аніж Франція, монархія набагато довше, ніж у Франції, зберігала вірність каролінзькому типові.

Король правив там за допомогою графів, чиї спадкові права підтверджувалися дуже повільно і навіть коли підтверджувалися, то мислилися не так прив’язаними до феоду, як до посади. Навіть коли вони не були прямими васалами суверена, то саме від нього, в принципі, як «повірені» наділених імунітетом церков, через спеціальну концесію одержували вони своє право наказувати й карати, свою «юрисдикцію» (ban). Безперечно, що монархія й тут наштовхнулася на суперництво територіальних князівств, передусім у формі герцоґств, про оригінальну структуру яких ми вже говорили. Попри каральні заходи та поділи, до яких удавалися королі з династії Оттонів, герцоґи не перестали бути небезпечно могутніми й непокірними. Але проти них королі вміли використати Церкву. Бо, на відміну від Капетінґів, германський наступник Карла Великого зумів залишитися володарем майже всіх єпархій королівства. Згода Генріха Першого віддати баварські єпископства герцоґу Баварії була лише /436/ тактичним маневром, здійсненим під тиском обставин і незабаром скасованим; запізніла концесія Фрідріха Барбаросси, який дарував єпископські володіння по той бік Ельби герцоґові Саксонському, цікавила лише цей місіонерський край і не тривала довго; випадок із малими альпійськими єпархіями, відданими під інвеституру їхнього митрополита в Зальцбурзі, став винятком, що не мав особливих наслідків. Королівська капела була розплідником прелатів імперії, і саме цей персонал кліриків, освічених, амбітних, обізнаних у справах, передусім забезпечував безперервність монархічної ідеї. Єпископства та королівські монастирі, від Ельби до Маасу, від Альп до Північного моря, надавали в розпорядження суверена свої «послуги»: позички грішми або натурою; тимчасовий притулок для монарха або його людей; а насамперед, вони постачали йому рекрутів до війська. Контингенти церков утворювали найзначнішу і найстабільнішу частину королівської армії. І не тільки королівської. Бо король і далі вимагав підтримки від усіх своїх підданих, і якщо масовий призов, у точному розумінні цього виразу, так званий «заклик до батьківщини» (clamor patriae) знаходив реальне застосування лише на кордонах, у разі нападу варварів, то обов’язок служити з їхньою кавалерією накладався на герцоґів та графів усього королівства й, можна сказати, досить-таки ефективно виконувався.

Проте ця традиційна система ніколи не діяла досконало. Безперечно, що вона зробила можливими великі задуми «походів на Рим». І все ж таки, підживлюючи надто грандіозні амбіції, самі по собі анахронічні, вона була вже небезпечною. Бо державна структура всередині країни насправді не була настільки міцна, щоб витримати таку вагу. Цей уряд, який не мав інших податкових надходжень, крім деяких фінансових «послуг» від церков, не мав оплачуваних чиновників, не мав постійної армії, цей кочовий уряд, що не мав навіть нормальних шляхів сполучення, уряд, який фізично й морально перебував дуже далеко від своїх людей, хіба міг він домогтися стабільного послуху? Не було там короля, під час правління якого не вибухали б повстання.

З певним запізненням і певними відмінностями, еволюція в напрямку подрібнення публічної влади на невеличкі групи персонального командування відбувалася й у Германії, так само як у Франції. Розпад графств, разом з іншими причинами, поступово повертав будівлі підвалини, без яких вона не могла стояти. Але германські королі, будучи чимось набагато більшим, аніж територіальними князями, з другого боку, не одержали собі в спадщину нічого такого, що було б схожим на обмежену, але добре центровану вотчину дюків Робертінґів, які стали королями Франції. Навіть герцоґство Саксонське, яке Генріх Перший мав перед тим, як став королем, не тільки значно зменшилося у своїх розмірах, а й вислизнуло з-під королівської влади. Це був один із перших прикладів того звичаю, який поступово набув силу закону. Не було такого почесного феоду, який, на короткий час будучи приєднаним до Корони внаслідок конфіскації /437/ або відсутності користувача, не був би потім майже відразу знову феодалізований: це правило, характерне для імперської монархії, було чи не найфатальнішим для її поступу. У Франції воно перешкодило Філіпові-Авґусту зберегти Нормандію, а в Германії, на тридцять років раніше, не дозволило Фрідріхові Барбароссі приєднати до своєї імперії герцоґства, відібрані в Генріха Ліонського. Безперечно, що йому довелося чекати дванадцятого сторіччя, щоби бути сформульованим у всій своїй строгості, під тиском баронату. Але немає жодного сумніву, що походило воно від того характеру, який мало там здійснення функцій державного управління, тісно прив’язаного до графських та герцоґських «почесних» феодів. Чи міг суверен, без парадоксу, бути своїм власним представником? Безперечно, що германський король був безпосереднім сеньйором численних сіл; він мав своїх окремих васалів, своїх міністеріалів, свої замки. Проте все це було розкидане на величезних просторах. Згодом Генріх Четвертий усвідомив цю небезпеку. Після 1070 р. він доклав чималих зусиль, щоб створити в Саксонії справжній Іль-де- Франс, весь наїжений фортецями. Але він зазнав невдачі: бо вже готувалася велика криза боротьби з папами, яка мала вивести на світло стільки глибинних причин його слабкості.

Тут також я дозволю собі вжити термін «анахронізм». Якщо з такого банального на вигляд конфлікту, який упродовж кількох років жеврів між Генріхом Четвертим, королем Германії, і Папою Григорієм Сьомим, несподівано спалахнула в 1076 р. нещадна війна, то її причиною став той театральний переворот, який відбувся у Вормсі: зміщення Папи, проголошене після консультацій із германським собором, королем, який не був ще навіть відлучений від церкви. Але та подія вже відійшла в царину спогадів. Оттон Перший скинув одного папу; батько й попередник самого Генріха Четвертого — відразу трьох. Але відтоді світ змінився. Реформований самими ж таки імператорами, Папський престол поновив свій моральний престиж, а великий рух релігійного пробудження перетворив його на найвищий символ духовних цінностей.

Ми вже бачили, як ця тривала суперечка остаточно зруйнувала, в Германії, принцип спадкової передачі влади. Вона призвела до того, що імператори мусили раз у раз залазити в італійське осине гніздо, розтривожуване знову й знову. Вона стала зерном кристалізації для багатьох повстань. А передусім, вона підірвала ту владу, яку імператори мали над церквою. І це призвело не тільки до того, що до самого тринадцятого сторіччя королі втратили вплив на призначення єпископів та абатів, вплив, який хоч і дуже змінювався за різних монархів і в різні моменти, проте загалом залишався дуже значним. Але, одержуючи тепер скипетр, символ феоду, прелати перестали бути просто виконавцями певних публічних функцій, і в майбутньому вони перетворяться на простих феодалів. Крім того, еволюція релігійної свідомості, похитнувши ідею священної цінності, яка доти пов’язувалася з королівським саном, призвела до того, що духів-/438/ництво стало набагато менш слухняним і рішуче відкидало тепер спроби панувати над ним, що розбудило в ньому гостре відчуття переваги надприродних сил, які вони репрезентували. Паралельно трансформації суспільства вирішальним чином перетворювали давніх представників королівської влади, в провінціях, на спадкових сеньйорів подрібнених маєтностей, поменшували кількість вільних людей, у первісному значенні цього слова, й, нарешті, поступово руйнували публічний характер судів, які все більше й більше сеньйоріалізувалися. Безперечно, що в дванадцятому сторіччі Фрідріх Барбаросса справляв враження монарха, ще дуже могутнього. Ніколи імперська ідея, підживлювана багатою й свідомою себе культурою, не знаходила сильнішого вираження, аніж за його правління і в його оточенні. Але ця споруда, погано укріплена, погано пристосована до сил сучасності, вже могла обвалитися від першого більш-менш брутального удару.

А тим часом інші сили вже були готові народитися як на руїнах монархії, так і на руїнах стародавніх етнічних герцоґств. Територіальні князівства, доти консолідовані досить слабко, з кінця дванадцятого сторіччя стали поступово перетворюватися на функціонально відрегульовані держави, з відносно добрим управлінням, із налагодженою системою збирання податків, із репрезентативними асамблеями. Усе, що там лишалося від васальної організації, діяло на користь князя, і сама Церква йому підкорялася. Більше не було Германії, якщо висловлюватися мовою політики; зате були, як у нас мали звичай казати, «Германії». З одного боку, це було специфічно германським запізненням соціальної революції; з другого — формуванням, майже спільним для всієї Європи, умов, сприятливих для концентрації публічної влади: поєднання цих двох каузальних ланцюгів стало причиною того, що перегрупування сил у Германії відбулося коштом тривалої фрагментації давньої держави.





IV. АНГЛО-НОРМАНСЬКА МОНАРХІЯ: ЯВИЩА, СПРИЧИНЕНІ ЗАВОЮВАННЯМ, І ГЕРМАНСЬКІ ПЕРЕЖИТКИ


Утворення англо-норманської держави стало наслідком двох послідовно здійснених завоювань: завоювання західної Нейстрії Роллоном і Англії — Ґійомом Бастардом. Воно завдячувало цьому своєму походженню набагато регулярнішу структуру, аніж структура князівств, які стулялися з окремих клаптів, або монархій, наділених тривалою і часто плутаною та змішаною традицією. Додайте до цього, що друге завоювання, а саме завоювання Англії, відбулося в той самий момент, коли зміна економічних та ментальних умов на всьому Заході почала сприяти боротьбі проти роздрібненості. Важливо відзначити, що майже від самого початку ця монархія, народжена з переможної війни, являється нам як побудована на письмових документах; здавна також вона була забезпечена добре навченим пер-/439/соналом, що опрацював досконалі методи бюрократичного управління.

Англосаксонська Англія останніх часів свого існування була свідком утворення, в руках її ярлів (earls), справжніх територіальних князівств, що формувалися, за класичним принципом, через конгломерати графств. Завойовницька війна та наступні повстання, нещадно придушувані, призвели до зникнення зі сцени подій великих тубільних вождів, отож здавалося, що з цього боку будь-яка небезпека для держави зникла. Але уявлення про те, що було можливим для короля безпосередньо правити всім своїм королівством, було для тодішніх умів настільки незвичним, що Ґійом визнав за потрібне й собі створити командні утворення аналогічного типу. На щастя, для монархії невірність цих високих баронів дуже швидко зробила очевидною необхідність скасувати грізні політичні утворення, що їх очолювали заколотники — така доля обминула тільки графство Честер, складене з прикордонних областей на Ґалльському кордоні, та церковне князівство Дергем на кордоні з Шотландією. Королі й далі іноді створювали графів; але в тих графствах, титул яких вони носили, ці персонажі віднині обмежувалися одержанням певного прибутку від судових процесів. Що ж до самого обов’язку правити там суд, набирати рекрутів до війська, стягувати податки, то він накладався на прямих представників королівської влади, які віднині стали називатися шерифами (по-англ. sheriffs). Чи були вони чиновниками? Аж ніяк. По-перше, тому, що вони самі оплачували свою посаду, надсилаючи до скарбниці фіксовану суму: за часів, коли економічні умови ще не дозволяли перейти на державну оплату службовців, ця система орендних виплат була єдиною, придатною до застосування, коли хотіли обминути феодалізацію. По-друге, тому, що з самого початку дуже багато з них спромоглися зробити свою посаду спадковою. Але цю загрозливу еволюцію було дуже швидко зупинено твердою рукою суверенів Анжуйської династії. Того дня, в 1170 p., коли Генріх Другий за одним разом змістив усіх шерифів королівства, піддав їхнє управління суворій перевірці й поновив лише кількох, кожному стало очевидно, що в усій Англії король був володарем над тими, які командували його ім’ям. Позаяк функція державного управління там не ототожнювалася з роздаванням феодів, Англія набагато раніш, аніж будь-яке континентальне королівство, стала справді унітарною державою.

А проте, в деяких відношеннях, жодна держава не була більш феодальною, ніж вона. Але феодальною в такий спосіб, що, в кінцевому підсумку, це тільки підносило престиж королівської влади. В цій країні, де вся земля була ленним володінням, чи король не був, у буквальному розумінні, сеньйором над усіма сеньйорами? Бо, зрештою, система військових феодів ніде не застосовувалася з більш методичною послідовністю. В арміях, що набиралися в такий спосіб, істотна проблема, як ми вже знаємо, полягала в тому, щоб прямі васали короля або князя привели із собою до війська достатню кількість своїх /440/ вавасалів, з яких неминуче мала складатися основна маса воїнів. Так от, замість того щоб покладатися, як це часто бувало, на свавілля мінливого звичаю або на індивідуальні домовленості, що їх, як правило, рідко коли дотримувалися, уже в нормандському герцоґстві, а потім у набагато ширших масштабах у Англії центральна влада точно визначала цю цифру для кожного баронства — принаймні як необхідний мінімум. А позаяк існував такий принцип, що майже кожний накладений на людину обов’язок міг бути замінений його грошовим еквівалентом, то королі від перших років дванадцятого сторіччя взяли собі за звичку вимагати іноді від своїх високих сановників, щоб замість привести із собою солдатів, вони сплатили податок, сума якого обчислювалася відповідно до кількості рицарів або, як тоді висловлювалися, «щитів», що їх вони мали за обов’язок постачати.

Але ця феодальна організація, дивовижно струнка й узгоджена, поєднувалася з традиціями, запозиченими від набагато дальшого минулого. Коли після захоплення нейстрійських графств «дюками морських розбійників» установився надійний мир, то як не впізнати в ньому кодекс розквартированої армії, подібний до тих законів, які данський історик Саксон Граматик приписує королю Фроде, завойовникові з леґенди? Та остережімося надміру применшувати частку англосаксонської спадщини. Чи присяга у вірності, яку в 1086 р. Ґійом одержав від усіх тих, які від когось залежали в Англії, «хоч би якого сеньйора були вони людьми», присяга, що її двоє його перших наступників визнали за потрібне взяти повторно, — ця обіцянка, яка переступала через усі васальні зв’язки й була за них вищою, — чи вона була чимось іншим як стародавньою присягою підданих, присягою, яку знали всі варварські королівства і яку практикували суверени Вессекської династії, як і Каролінґи? Хоч би якою слабкою виглядала у свої останні часи англосаксонська монархія, а проте, вона була спроможна, єдина серед усіх своїх сучасниць, стягувати податок, який спочатку був призначений для сплати викупу данським завойовникам, потім — для війни з ними й тому називався «данськими грішми» (Danegeld). В цьому дивовижному виживанні, яке дає підстави припустити, що грошовий обіг на острові був менш анемічним, аніж деінде, норманські королі мусили знайти напрочуд ефективний інструмент. І нарешті, той факт, що в Англії збереглися стародавні суди, які розглядали справи вільних людей, пов’язані безліччю нитей із підтриманням громадського порядку, — інституція суто германська, якщо такі взагалі були, — великою мірою сприяв збереженню, а потім і розширенню масштабів королівського правосуддя та королівської адміністративної могутності.

Проте сила цієї складної монархії була цілком відносною. Тут також і далі діяли елементи розпаду. Службу, яку передбачало володіння феодами, ставало все важче й важче одержувати, бо, спроможний на певний примус у стосунку до своїх головних феодалів, королівський уряд мав багато менше можливостей добутися через них /441/ до основної маси феодалів дрібних, часто вельми впертих і неслухняних. Барони майже завжди виявляли непослух. Від 1135 по 1154 рік протягом тривалих династичних заколотів за правління Етьєна будівництво численних «незаконнонароджених» замків, визнання спадкового права за шерифами, які об’єднували іноді під своєю владою по кілька графств і самі привласнювали собі титул графа, як здавалося, засвідчили невтримний натиск процесу подрібнення влади. Проте після того як держава випросталася за правління Генріха Другого, ми бачимо, що маґнати у своїх заколотах менше прагнули роздерти королівство на клапті, аніж запанувати над ним. Рицарський клас, зі свого боку, знайшов у графських судах нагоду згуртовуватися й обирати своїх представників. Могутня королівська влада завойовників не знищила всі інші види влади. Але вона примусила їх діяти, хай навіть і у виступах проти неї, в рамках держави.





V. НАЦІОНАЛЬНОСТІ


Якою мірою ці держави були або стали націями? Як і кожна з проблем колективної психології, ця проблема вимагає, щоб ми ретельно враховували не тільки час, а й середовище.

Якщо національне почуття й змогло народитися, то це сталося не в середовищі людей найбільш освічених. Усе, що збереглося від більш або менш глибокої культури, знаходило собі притулок, аж до дванадцятого сторіччя, в суспільному прошарку духівництва. Але багато причин відвертали цю інтелігенцію від того, щоб ставати на чиюсь сторону в боротьбі, спричиненій, як їй здавалося, забобонами: застосування латини, міжнародної мови, що значно полегшувала інтелектуальну комунікацію; а передусім, культ великих ідеалів миру, милосердя та єдності, які, з погляду людини, здавалися конкретизованими у здвоєному образі Християнства та Імперії. Аквітанець і старий сановник Реймської церкви, будучи в цих двох своїх іпостасях підданим короля Франції, Жербер, безперечно, не думав, що він зраджує якийсь свій істотний обов’язок, ставши в часи, коли наступником Карла Великого був представник династії Саксонів, «солдатом у таборі цезаря» 372. Щоб відкрити темні передвістя національного почуття, треба звернути погляд на середовище менш отесане й більше схильне жити в теперішньому часі; звичайно, не так на народні маси, розгадати душевний стан яких нам не допоможе жоден документ, як на рицарські класи та на ту частину клерикального світу, яка, будучи малоосвіченою, обмежувалася тим, що віддзеркалювала у своїх писаннях навколишні опінії, роблячи на них особливий наголос.

Під впливом реакції, спрямованої проти романтичної історіографії, для кількох відносно недавніх істориків стало модою відмовляти першим сторіччям середніх віків у будь-якій свідомості групи, національної або етнічної. Це означало забути, що почуття, які ховалися тоді під наївно брутальною формою неприязні до чужинця, до /442/ «чужака», не могли передавати великої витонченості духу. Ми сьогодні знаємо, що в епоху германських інвазій вони виражалися з набагато більшою силою, аніж уявляв собі, наприклад, Фюстель де Куланж. У єдиному достатньо висвітленому досвіді великого завоювання, який пропонує нам феодальна ера, — досвіді завойованої норманами Англії, — ми ясно бачимо їх у дії. Коли наймолодший син Ґійома Генріх Перший зважився на такий вельми характерний за своєю значущістю вчинок, як одруження з принцесою, представницею стародавньої династії Вессекса — «прямого нащадка англійського роду, як висловився один чернець із Кентербері, — норманські рицарі, глузуючи з королівського подружжя, стали нагороджувати їх саксонськими прізвиськами. Але приблизно через півстоліття, за правління онука Генріха й Едіт, один автор житійної літератури написав про цей шлюб такими похвальними словами: «Тепер Англія має короля з англійського роду; з цього ж таки роду вона вже має єпископів, абатів, баронів, славних рицарів, які народилися від одного й другого сімені» . Історія цієї асиміляції, яка є також історією англійської національності, не може навіть приблизно бути накреслена в рамках цього вузького викладу. Ми будемо змушені задовольнитися скинути поглядом на процес формування національних утворень поза будь-якими подіями завоювань, у кордонах стародавньої Франкської імперії, на північ від Альп: тобто розглянемо, якщо можна так висловитися, народження пари Франція — Германія 374.

Традицією тут була, безперечно, єдність: традицією, правду кажучи, відносно недавньою і якоюсь мірою штучною у своєму застосуванні до Каролінзької імперії в усій її повноті; натомість вона була багато в чому світською й опертою на справжню спільність цивілізації в тих випадках, коли йшлося про давнє regnum Francorum. Хоч би якими відчутними були, коли проникнути в глибокі прошарки населення, контрасти у звичаях або в мовах, одна й та сама аристократія й одне й те саме духівництво допомагали Каролінґам правити, від Ельби до океану, величезною державою. Ці великі родини, споріднені між собою, дали після 888 р. королівствам або князівствам, які утворилися після розпаду імперії, їхніх володарів, що були національними тільки на вигляд. Франки сперечалися за корону Італії; баварець надів на себе корону Бурґундії; мабуть, саксонець за своїм походженням — коли йдеться про Евда — став королем Західної Франції. А що у своїх мандрах, які їм нав’язували іноді політика королів, які роздавали почесті, а іноді їхні власні амбіції, маґнати, звичайно ж, тягли за собою всю свою клієнтелу, то й весь клас васалів брав участь у цих подіях, які, можна сказати, мали наднаціональний характер. Не дивно, що розколи 840 — 843 pp. створювали в сучасників відчуття громадянської війни.

Проте в цій єдності зберігався спогад про давніші угруповання. Саме вони й почали відроджуватися в розділеній Європі, опираючись на почуття взаємної зневаги або ненависті. Нейстрійці з висоти своєї гордості, яку вселяв їм їхній «найшляхетніший у всьому світі» /443/ регіон, поквапилися оголосити аквітанів «підступними», а бурґундів — «боягузами»; аквітани, у свою чергу, затаврували «розбещеність» франків, а мозани — швабське «шахрайство»; на тлі саксів, людей у всьому досконалих, які ніколи не втікали з поля битви, особливо непривабливою виглядала картина страхопудів-тюринґів, грабіжників-аламанів та скнар-баварів: нам було б зовсім не важко збагатити цю антологію образливих характеристик, запозичених у авторів, що жили й писали з кінця дев’ятого до початку одинадцятого сторіччя 375. З уже відомих нам причин у Германії протиставлення цього типу були особливо чіпкими й живучими. Замість служити монархічним державам вони загрожували їхній цілості. Патріотизмові ченця-літописця Відукінда, який жив за правління Оттона Першого, звичайно ж, не бракувало ані палкої переконаності, ані незламної рішучості. Але то був патріотизм саксонський, а не германський. Тож як відбувався перехід до свідомості національностей, які вкладалися б у нові політичні рамки?

Люди були тоді майже неспроможні уявити собі свою анонімну батьківщину. Немає нічого більш повчального, як ті труднощі, на які вони довгий час наражалися у своїх спробах якось назвати дві головні держави, які виокремилися в процесі розпаду давнього regnum Francorum. Обидві вони були «Франціями». Але прикметники «Східна» й «Західна», якими довго користувалися, щоб їх розрізнити, не могли дати для національної свідомості надійну точку опори, що будила б якусь історичну пам’ять. Що ж до етикеток «Ґаллія» та «Германія», які кілька авторів відразу спробували повернути до життя, то вони щось говорили лише людям ученим. Крім того, вони дуже мало відповідали новим кордонам. Пригадуючи, що Цезар зробив кордоном Ґаллії течію Райну, германські літописці часто давали цю назву і своїм власним лівобережним провінціям. Іноді, тим самим несвідомо підкреслюючи той факт, що ці розмежування були від самого початку штучними, назву території прив’язували до пам’яті про першого суверена, на чию користь було відтяте це королівство: для їхніх сусідів, жителів Лотарингії або більш далеких областей, франки Заходу залишалися людьми Карла Лисого (Kerlinger, Carlenses), та й самих Лотарингіє, зрештою, теж прив’язували до майже забутого на той час Лотара Другого. Довгий час германська література зберігала вірність цій термінології, мабуть, тому, що їй не хотілося визнати за народом Заходу монополію на титул франків, якщо казати коротко, або французів, — в «Пісні про Роланда» вживаються без різниці обидва терміни, — що на нього, як здавалося, мали однакове законне право всі держави-наступниці.

Що таке розрізнення смислу зрештою відбулося, про це відомо кожному. Уже в часи «Пісні про Роланда» лотаринзький літописець Сіґбер де Жамблу вважав, що воно вже повсюди прийняте 376. Як це сталося? Це питання ще дуже мало вивчене й залишається великою загадкою нашого національного імені. Ця звичка, певно, виникла ще в ті часи, коли, на відміну від Східної держави, якою правили Саксо-/444/ни, держава Західна повернула корону автентичній Франкській династії Каролінґів. Вона знайшла собі підтримку й у самому королівському титулі. На відміну від суперників, які у своїх грамотах називали себе лише королями, без якихось додатків, і для того, безперечно, щоб пишномовно підкреслити свій високий сан наступника Карла Великого, Карл Простак, після того як завоював Лотарингію, повернувся до стародавнього титулу rex Francorum. Його наступники не перестали себе ним прикрашати, хоч і правили тільки нашою Францією, і не відмовилися від цього звичаю навіть тоді, коли вже більше не належали до стародавньої династії. До цього додайте, що в Германії слово «франки», з огляду на наявність там багатьох інших етнічних груп, майже неминуче мало зберегти свій партикулярний характер: воно застосовувалося там переважно для називання людей, які жили в рипуарських єпархіях та в долині Майну — сьогодні ми сказали б «у Франконії» — і жоден Саксон, наприклад, не погодився б, щоб його так називали. Натомість по той бік кордону воно прижилося без труднощів, застосовуване якщо й не до всього населення королівства, то принаймні до жителів того краю, між Луарою та Маасом, де звичаї та інституції зберегли глибокий відбиток імперії франків. І нарешті, Західна Франція тим більш легко змогла зберегти за собою давню назву, оскільки друга Франція, виходячи з набагато відчутніших реалій, вже була готова назвати себе зовсім інакше.

До того ж, між «людьми Карла» і людьми Східного королівства позначився один дуже яскравий контраст. Це було — попри наявність діалектних відмінностей усередині кожної групи — протиставлення лінґвістичне. З одного боку, франки «романські»; з другого — «тіойські» (thiois). Цим останнім словом, згідно з середньовічним узусом, я передаю прикметник, з якого походить сучасний німецький прикметник deutsch і який клірики у своїй латині, напханій класичними ремінісценціями, часто передавали, нехтуючи всяку етимологію, словом «тевтонський». Його походження не викликає жодних сумнівів. Theotisca lingua, про яку говорять місіонери каролінзької доби, була не чим іншим, у точному значенні цього слова, як мовою народу (thiuda), що протиставлялася церковній латині; а можливо, також мовою поган, «язичників». А що термін «германський» належав більше до вченої мови, ніж до народної, й ніколи не мав глибокого коріння в суспільній свідомості, то етикетка, створена в такий спосіб для позначення модусу вираження, дуже швидко набула рангу етнічної назви: «народ, який розмовляє по-тіойському» було сказано вже, за правління Людовіка Благочестивого, в пролозі до однієї з найдавніших поем, написаних цією мовою. Звідси залишалося ступити лише один крок до визначення політичної формації. Узус, певно, розв’язав цю проблему значно раніше, аніж автори наважилися надати права громадянства виразу, який так мало відповідав традиційній історіографії. Проте від 920 р. зальцбурзькі аннали вже згадують про королівство тіойців (або тевтонів) 377. /445/

Можливо, ці семантичні пригоди анітрохи не здивують тих, хто схильний бачити в недавньому бурхливому злеті національної свідомості любов до рідної мови. Проте й для політиків лінґвістична аргументація не є набутком сьогодення. Хіба ще в десятому сторіччі один ломбардський єпископ, обурюючись претензіями — історично вельми обґрунтованими — візантійців на володіння Апулією, не написав: «Хіба мова, якою розмовляють жителі цієї країни, не свідчить про те, що вона належить до Королівства Італія?» 378 Застосування спільних засобів вираження не тільки об’єднує людей і виражає — або й створює нові — спільні форми ментальних традицій. Ще відчутнішою річчю для душ грубих і ще не розвинених є той факт, що протиставлення мов розвиває відчуття відмінності — джерело антагонізмів. Один швабський чернець ще в десятому сторіччі помітив, що «латинці» глузували з германських слів, і саме з висміювання говірок одне одного в 920 р. між ескортами Карла Простака й Генріха Першого виникла суперечка, що призвела до пролиття крові й до припинення зустрічі між двома суверенами 379. Також у самій середині Західного королівства дивна, досі погано пояснена еволюція, яка спричинила формування в ґалло-романській мові двох груп різних говірок, призвела до того, що протягом довгих століть «провансальці» або населення Ланґедоку, не будучи, жодною мірою, об’єднані політично, мали виразне відчуття того, що вони утворюють окрему відмінну спільноту. Так само під час другого хрестового походу рицарі Лотарингії, піддані імперії, близько приятелювали з французами, чию мову вони добре розуміли, як і ті їхню 380. Немає нічого абсурднішого, як змішувати мову з національністю. Але немає й жодних підстав заперечувати роль мови в кристалізації національних свідомостей.

А що ці останні — у стосунку до Франції та Германії — вже досить чітко сформувалися близько 1100 p., тексти не дають найменших підстав сумніватися. Під час першого хрестового походу Ґодфруа де Буйон, який, будучи великим лотаринзьким сеньйором, на своє щастя, розмовляв обома мовами, мусив докласти чималих зусиль, щоб погамувати ворожнечу, на той час, як кажуть, уже традиційну, що існувала між французькими та тіойськими рицарями 381. «Люба Франція» з «Пісні про Роланда» присутня в пам’яті кожного: Франція, ще досить не визначена у своїх кордонах, легко змішувана з велетенською імперією леґенди Карла Великого, але чиє серце, проте, за всією очевидністю, було в королівстві Капетінґів. Будучи отак ніби підзолоченою спогадами про минуле імперії Каролінґів, — застосування назви «Франція» сприяло цьому уподібненню, а леґенда, у свою чергу, допомагала зафіксувати цю назву, — національна гордість людей, що легко п’яніли від завоювань, набувала ще більшої сили та величі. З другого боку, германці вельми пишалися з того, що залишилися імперським народом. Лояльність до своєї монархії сприяла підтриманню цих почуттів. Важливо відзначити, що вони майже цілком відсутні в епічних творах суто баронського натх-/446/нення, як, наприклад, у циклі «Лотаринзьких пісень». Проте не слід собі уявляти, що вірність монархії цілком ототожнювалася з національним почуттям. Палкий патріот, чернець Ґібер, який за правління Людовіка Шостого дав своїй розповіді про хрестовий похід дуже промовисту назву «Gesta Dei per Francos» («Божі подвиги франків»), був лише вельми прохолодним прихильником Капетінґів. Національне почуття будувалося на складніших елементах: спільності мови, традиції, історичних спогадах, більш або менш осмислених; на відчутті спільної долі, яку окреслювали політичні рамки, визначені досить випадково, але кожна з яких загалом відповідала глибоким і вже давнім спорідненостям.

Все це створив не патріотизм. Але протягом цієї другої феодальної доби, що характеризувалася водночас потребою гуртуватися в більш широкі спільноти, яку відчували люди, й більш виразним усвідомленням самого себе, що так чи інак формувалося в суспільстві, ці латентні реальності нарешті почали виявляти себе експліцитно й цим, у свою чергу, створювати реальності нові. Уже в новій поемі, написаній трохи пізніше за «Роланда», було сказано: «Не знайти француза, кращого, ніж він» для того, щоб віддати хвалу рицареві, гідному високої пошани 382. Епоха, глибинну історію якої ми намагаємося вивести на поверхню, існувала не лише для того, щоб утворювати держави. Вона існувала й для того, щоб дати кожному батьківщину, якій судилося пережити ще чимало крутих поворотів історії.










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.