‹‹   Головна         Коментарі (1-199)         Коментарі (200-423)     Інший переклад     Французький текст


[Г. Л. де Боплан. Опис України. Пер. з фр. Я.І.Кравця, З.П.Борисюк. Київ, 1990.]





Гійом Левассер де БОПЛАН

ОПИС УКРАЇНИ,
КІЛЬКОХ ПРОВІНЦІЙ КОРОЛІВСТВА ПОЛЬСЬКОГО, ЩО ТЯГНУТЬСЯ ВІД КОРДОНІВ МОСКОВІЇ ДО ГРАНИЦЬ ТРАНСІЛЬВАНІЇ, РАЗОМ З ЇХНІМИ ЗВИЧАЯМИ, СПОСОБОМ ЖИТТЯ І ВЕДЕННЯ ВОЄН,

СІРА ДЕ БОПЛАНА.
В РУАНІ, У ЖАКА КАЙУЕ, ПРИ КОРОЛІВСЬКОМУ ДВОРІ.
MDCLX


Послання

До читачів

Читачеві від книговидавця

Опис України і річки Борисфен, званої в просторіччі Ніпром, або Дніпром, від Києва до моря, в яке вона впадає

Ремесла, якими займаються козаки

Руська шляхта

Які повинності селян щодо панів

Про Крим, або край Татарії

Кримські татари

[Про козаків]

Як дівчата залицяються до парубків

Як селянин може одружитись з панночкою

Як відбувається весілля

Козацька медицина

[Про фауну України]

[Про клімат України]

[Про Польщу]. Як обирають короля

Про шляхетські вольності

Звичаї польської шляхти



Боплан. Опис України. Коментарі (1-199)

Боплан. Опис України. Коментарі (200-423)







ПОСЛАННЯ

НАЙСВІТЛІШОМУ І НАЙМОГУТНІШОМУ ВОЛОДАРЕВІ ЯНОВІ - КАЗИМИРУ 1,

з ласки божої королю польському, великому князеві литовському, руському, пруському, мазовецькому, жомойтському, лівонському та ін., шведському, готському і вандальському спадковому королю


Сір!

Безмежний простір земель, які нині відділяють мене від Ваших володінь, яким би великим він не був, не є достатньо міцною перешкодою, аби завадити витворові мого розуму схилитися до стіп Вашої Величності, так само і роки, впродовж яких я перебуваю далеко від них, не змогли ні в чому зменшити ревність, з якою я Вам служив і продовжую час від часу писати деякі твори, які могли б справити /II/ приємність Вашому розумові і корисну розвагу Вашим очам. Щоб краще Вас упевнити в цьому вагомішими, аніж слабкі слова, доказами, беру на себе сміливість з цілковитою покірністю і глибокою повагою піднести Вашій августійшій величності опис цього великого пограниччя — України [de cette grande lisiere d'Ukranie], розташованої між Московією [Moscovie] і Трансільванією 2, яку Ваші попередники здобули для Вас п'ятдесят років тому 3 і розлогі рівнини \23\ якої стали настільки ж родючими, наскільки пустельними були досі.

Це — нове королівство, яке віднедавна значно зросло завдяки доблесті і розумному поступуванню великого і незрівнянного Конєцпольського [Konespolski], краківського каштеляна і верховного головнокомандуючого Ваших військ 4, хоробрість якого завжди супроводжувалась такою великою розсудливістю, що із усіх битв, якими б небезпечними вони не були, він виходив тільки переможцем.

Про це я можу говорити з цілковитою впевненістю, оскільки був очевидцем цього упродовж сімнадцяти років, протягом яких мав честь перебувати в даний час на службі двох останніх покійних королів: першого — батька, а другого — брата Вашої Величності 5. За цей час я заклав основи більше п'ятидесяти значних слобід [solobodes], що стали начебто колоніями 6, з яких за короткий час утворилося понад тисячу сіл внаслідок росту кількості нових поселень. Цей люд, спрямувавши всі свої турботи на благо Вашої держави, розсунув досить далеко її кордони і доклав стільки зусиль, щоб обробити неродючі /III/ землі, які він там зустрів, що тепер їх дивовижна родючість складає найбільший прибуток Вашого королівства.

Цей новоздобутий край є незборним захистом проти могутності турків та жорстокості татар, міцною перепоною, здатною зупинити їхні згубні і часті набіги, і вороги ці бувають дуже здивовані, зустрічаючи у провінції, яка [раніше] служила для них місцем переходу до завоювань, неспростовне свідчення своєї ганьби і свого занепаду.

Якраз на цій топографічній карті 8 Ви можете за мить оглянути з будь-якої точки цю простору землю України, володіння якою є для Вас таким же славним, як і вигідним. З огляду на положення можна судити про її значимість, а з політичних і державних міркувань — спрямуватися більше, ані будь-коли до продовження важливого наміру щодо її розширення, втілення якого може помножити нескінченну кількість дорогоцінних оздоб Вашої королівської корони.

Я міг би ще багато сказати з цього приводу, якби не розумів, що корисніше промовчати про це, аніж відкриватися, \24\ бо побоююсь, що даючи Вам добродійні поради, даватиму і настанови Вашим ворогам, котрі стануть для ник настільки ж корисними, наскільки зашкодять Вам.

Отож, я облишу цю мову, щоб сказати Вашій Величності, що великий воїн і державний муж, непереможний Конецпольський, визнавши зусилля, труди і /IV/ тривалий час, які я витратив на складання цієї карти, був ласкавим так сповістити про це покійного короля, що його Величність мав намір вшанувати мене значною нагородою, але смерть разом з ним забрала в могилу і мої надії.

Нарешті Ваша гучна слава начебто воскресила їх, коли я дізнався, що Ви маєте не менше любові, аніж ці знамениті небіжчики, до достойних людей, і що Ваші щедроти ніколи не поминають тих корисних послуг, які були Вам виявлені. Це й дало мені підставу сподіватися, що Ваша Величність, володіючи не лише прадавніми польськими землями, а й цією великою провінцією України [de cette grande Province d'Ukranie], до придбання якої я значною мірою причетний, здійснила на ділі благовоління, яке покійний король, Ваш брат, справедливо задумав для мене, і що Ви прихильно поставитесь до цього дарунка, що його Вам підносить той, хто прагнув лише честі служити Вашим наказам і щастя могти називатись назавжди,


СІР,

Вашої величності

найпокірнішим, найсмиреннішим, і найвірнішим слугою.

ГІЙОМ ЛЕ ВАССЕР ДЕ БОПЛАН /V/ \25\





ДО ЧИТАЧІВ


Панове, я пропоную вам карту 9, складену не за чужими описами і не з чуток. Я склав її сам на основі точних вимірів, здійснених мною в усіх закутках краю, який вона зображає, що повинно переконати вас як у точності, так і правдивості моєї розповіді. Обмаль дозвілля, відпущеного мені при виконанні важливих доручень, якими я був зайнятий під час війни у тих краях, примусив мене присвятити не менше восьми років, щоб довести цю працю до досконалості, оскільки я міг трудитися над нею лише принагідно. Отож, насолоджуйтесь на дозвіллі плодами моєї праці, споглядаючи зі своїх кабінетів цю гарну і рідкісну країну, найбільша частина якої була заселена за мого часу, міста й фортеці, плани яких я сам накреслив; знайте, що я буду вдячний за вдоволення, яке отримає ваша похвальна цікавість. /VI/ \26\






ЧИТАЧЕВІ ВІД КНИГОВИДАВЦЯ


Любий читачу! Минуло десять років відтоді, як автор цієї книги доручив мені видрукувати сто примірників, які були подаровані лише друзям 10. Та оскільки багато осіб, побачивши її, знайшли її не тільки приємною, але й дуже прихильно про неї відгукнулися як про книжку, що заслуговує на друге, повніше видання, то я подумав, що, задовольняючи їхню цікавість, я не завдам шкоди загалові, коли передрукую її у повнішому і точнішому вигляді. Це й змусило мене настійливо просити автора, щоб він мені дав, якщо має, ще якісь відомості, які може пригадати. Він залюбки зробив це, хоча й не без певної прикрості від того, що не зміг виконати даної в попередньому виданні обіцянки — додати генеральну карту Польщі 11: із зображенням людей, диких тварин, рослин та інших рідкісних речей, які можна побачити й оглянути у тих краях. Цієї можливості він був позбавлений через смерть свого гравера Віллема Гондіуса 12, який вигравіював усі дошки, котрі король Польщі одержав з рук його вдови; відтоді автор не зміг дістати жодних відомостей про них. Ось що є причиною того, що всі ці дорогоцінні відомості були поховані [разом з Гондіусом], не без великої шкоди для публіки, яка мала б від них надзвичайне задоволення. /VII/ \27\





ОПИС УКРАЇНИ
і річки Борисфен [Boristhene], званої в просторіччі Ніпром [Niepper],
або Дніпром [Dnieper], від Києва до моря, в яке вона впадає


Київ [Kiow], званий колись Кізовією [Kisovie] 13, був раніше одним із найдавніших міст Європи, про що свідчать залишки старовини, а саме: висота і ширина укріплень, глибина ровів, руїни його храмів, стародавні поховання кількох королів, що в них знаходяться. З цих храмів лише два збереглося в цілості: Святої Софії 14 і Св. Михайла 15, а від решти лишилися тільки руїни, як від (церкви) Св. Василя 16, стіни якої заввишки від 5 до 6 стіп 17 зберігають грецькі написи на алебастрі, яким понад 1400 років, але вони майже стерлися від древності. Серед руїн цих храмів донині знаходять поховання кількох князів Русі [Russie] 18. Храми Святої Софії і Св. Михайла відбудовані в їх давньому вигляді 19. Храм Святої Софії має гарний фасад і чудовий вигляд, з якого б боку на нього не глянути; її стіни прикрашені кількома мозаїчними фігурами та історичними сценами. Ця робота виконувалась з малесеньких різнобарвних камінців, що блищать, мов скло, і підібрані так добре, що не можна розпізнати, чи це живопис, чи ткання. /2/ Склепіння зроблене з самих глиняних глечиків, з усіх боків наповнених і покритих гіпсом. У цьому храмі є гробниці кількох королів; тут же резиденція архімандрита. Собор Св. Михайла називається Золотоверхим, оскільки він вкритий позолоченими листами. В ньому показують мощі святої Варвари [Barbe], які, як кажуть, були перенесені сюди під час воєн у Нікомедії [Nicomedie] 20. \28\

Це стародавнє місто розмістилося на плато, на вершині гори, яка панує з одного боку над усією місцевістю, а з іншого — над Борисфеном, який протікає біля підніжжя цієї гори. Поміж нею і згаданою річкою знаходиться новий Київ 21 — місто, яке тепер досить малозаселене і має не більше 5-6 тис. жителів 22; вздовж Борисфена воно тягнеться на 4 тис. кроків, а вшир від Борисфена до гори — на 3 тис. кроків. Його обнесено поганеньким ровом завширшки 25 стіп; воно має форму трикутника і обгороджене дерев'яною стіною з вежами з такого ж матеріалу 23. Замок знаходиться на узвишші гори, що височіє над нижнім містом 24, але над нею [самою] височіє стародавній Київ.

Римські католики мають в цьому місті чотири костьоли, а саме: кафедральний собор 25, храм домініканців на ринку 26, бернардини — попід горою 27, а з недавнього часу — єзуїти, які розмістилися між бернардинами і річкою 28; греко-русини мають близько десяти храмів 29, які вони називають церквами [cerkvils]. Одна з них, при якій є Університет або Академія, яку вони називають Братською церквою [Bracha cerkuils] , знаходиться біля ратуші. Інша, збудована біля підніжжя замку, називається, якщо пам'ять мені не зраджує, Св. Миколая 31; решта розміщені по різних дільницях міста, але зокрема я їх не пригадую. /3/

У місті є лише три гарні вулиці 32, всі ж інші, не будучи ні прямими, ні правильно дугоподібними, звивисті на зразок лабіринта. Вважається, що місто немовби розділене на два міста, одне з яких, де кафедральний собор, називається містом єпископа, а друге — городян 33, де знаходяться три інших костьоли та грецькі церкви. Як на той край, то це місто — досить купецьке; його торгівля охоплює зерно, хутра, віск, мед, сало, солену рибу тощо. Воно має свого єпископа, воєводу, каштеляна, старосту [tarosta] і грод 34; [а також] чотири юрисдикції — юрисдикція єпископа, юрисдикція воєводи або старости, що одне й те саме, третя — війта [wouyt] і остання — юрисдикція шевенів і консулів 35.

Житла тут побудовані на зразок московських, одноповерхові, досить низькі, рідко вище одного поверху 36. \29\

Використовуються свічки, зроблені з дерев'яних скалок, такі дешеві, що за два динари 37 їх іде більше, ніж треба для освітлення найдовшими зимовими ночами. Димарі продаються на базарі 38, що викликало б [у нас] сміх, як і їхній спосіб приготування м'ясних страв, весільні обряди та інші церемонії, про що ми будемо говорити далі. Однак саме звідси пішов той благородний люд, який нині зветься запорозькими козаками [cosaques zaporousky]. Протягом багатьох літ вони заселяють різні місця по Борисфену і довкола; ще й тепер їх кількість сягає до 120 тис. чоловік 39, призвичаєних до війни і готових менш, як за тиждень, до виконання будь-якого наказу, що йде від імені короля 40. Це люди, які часто, майже щороку роблять набіги 41 на Понт Евксінський [Pont Evxin] 42 /4/ з великою шкодою для турків. Вони неодноразово грабували Крим, який належить Татарії [Tartarie], спустошували Анатолію [la Natolie] 43, розоряли Трапезунд [Trebisonde] 44 і досягали навіть гирла Чорного моря за три льє від Константинополя 45, де винищували все вогнем і мечем, повертаючись звідти з великою здобиччю і рабами, звичайно малими дітьми, яких вони залишають для послуг у себе або дарують вельможам свого краю. Літніх людей вони ніколи не залишають, хіба що тоді, коли вважають їх досить багатими, аби заплатили за свій викуп і відкупились. Кількість [козаків], які йдуть у походи, ніколи не перевищує 6—10 тис. чоловік. Вони чудом перепливають море на поганеньких човнах, виготовлених власними руками, форму і конструкцію котрих я опишу пізніше.






Ремесла, якими займаються козаки


Говорячи про відвагу козаків, цілком доречним буде розповісти і про їхні звичаї та заняття. Отож, ви дізнаєтесь, що серед цього народу зустрічаються люди, досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці і т. д. \30\ Вони дуже вмілі у виготовленні селітри, якої в цих краях дуже багато 47, і виготовляють прекрасний гарматний порох. Жінки займаються прядінням льону і вовни, з яких роблять полотно і тканини для щоденного вжитку. Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати різні м'ясні страви, варити пиво, мед, горілку, робити брагу тощо. /5/ Немає також серед них жодного, якого б віку, статі чи становища він не був, хто б не намагався перевершити свого товариша у пиятиці і гульні. Немає серед християн і таких, котрі б настільки, як вони, призвичаїлися не дбати про завтрашній день.

Зрештою, правду сказати, вони взагалі розуміються на усіх ремеслах, хоча одні бувають більш вдатними, ніж інші у тих чи інших заняттях; трапляються й такі, чиї знання у порівнянні з загалом значно ширші. Одне слово, всі вони досить розумні, але зосереджуються лише на корисному і необхідному, головним чином на тому, що пов'язане з сільським життям.

Родючий грунт дає їм зерно в такому достатку, що вони часто не знають, що з ним робити, тим більше, що немає судноплавних річок, які б впадали у море, за винятком Борисфену, але навігація на ньому припиняється за 50 льє 48 нижче Києва [Kiov] із-за 13 водопадів 49, що там є. Останній з них віддалений від першого на сім великих льє, що становить цілий день шляху, як це видно на карті 50. Це перешкоджає їм вивозити зерно в Константинополь, а звідси — і їхні лінощі: вони зовсім не хочуть працювати, хіба що при крайній потребі, коли їм немає за що купити необхідне. Вони воліють краще піти позичити усе потрібне у турків, своїх добрих сусідів, аніж потрудитися, щоб самим його надбати тощо, їм доволі, коли є що їсти й пити.

Вони сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають /6/ руською [Rus], дуже шанують святкові дні і дотримуються постів, які у них тривають 8 або 9 місяців на рік 5 і полягають в утриманні від м'яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок [їхньої душі] залежить від зміни їжі. Зате, я гадаю, навряд чи жоден інший народ у світі давав \31\ би собі стільки волі у питті, як вони, бо не встигають протверезіти, як одразу (як-то кажуть) починають лікуватися тим, від чого постраждали. Однак усе це тільки під час дозвілля, бо коли вони воюють або коли задумують якусь справу, то вкрай тверезі. Окрім одягу, в них немає нічого простацького 52. Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7-8 років без того, щоб вони не бунтувалися і не піднімалися проти них. Поза тим усім це люди віроломні, зрадливі, підступні, яким довірятись можна, лише добре розваживши.

Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють спритності та доблесті, так це б'ючись у таборі * під прикриттям возів 53 (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичною зброєю), обороняючи ці укріплення; вони непогані також на морі, але верхи на конях вони таки не найкращі. Пригадується, /7/ і я сам це бачив, як біля двохсот польських вершників змусили тікати 2000 їхніх найкращих воїнів.


* Табори — це вози, якими козаки прикриваються, коли рухаються по голому степу. [Прим. авт.]


Однак правда й те, що сотня цих козаків під прикриттям табору не побоїться і тисячі поляків чи навіть [кількох] тисяч татар. Якби вони були такі ж доблесні верхи, як і на землі, то, гадаю, були б непереможними. Вони високі на зріст, жваві, енергійні, люблять ходити в гарному одязі, яким особливо хизуються, коли пограбують його у своїх сусідів, бо в інших випадках вдягаються досить скромно. Вони відзначаються міцним від природи здоров'ям, навіть мало схильні до такої пошесті, розповсюдженої по всій Польщі, яку медики називають Blica, бо все волосся у тих, хто нею вражений, сплутується, жахливо переплітаючись докупи; місцеві жителі \32\ називають її гостець [gosches] 54. Мало хто з козаків помирає від хвороби, хіба що в глибокій старості, бо більшість гине почесною смертю на війні.







Руська шляхта 55



Шляхта поміж ними дуже небагаточисленна, наслідує польській і, схоже, соромиться того, що належить до іншої, аніж римська, віри, щоденно переходячи до неї, хоча вся знать і всі ті, що титулуються князями, вийшли з грецької віри.






Які повинності селян щодо панів 56


Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана, а також сплачувати йому залежно від наділу, який тримають, певну кількість буассо 57 зерна, багато каплунів, курей, гусей і курчат перед Великоднем, Трійцею і Різдвом. Крім того, [повинні] возити дрова для /8/ потреб свого пана та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не повинні були робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають, а також [забирають] десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року — третього вола. Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть, так що немає нічого дивного, коли ці нещасні ніколи нічого не відкладають для себе, перебуваючи у таких тяжких умовах залежності. Але і це ще не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, але й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе неначе в раю, а селяни — ніби перебувають у чистилищі). Тому як трапляється, що ці бідні селяни потрапляють у повну залежність до злих панів, то опиняються у ще жалюгіднішому стані, ніж каторжани на галерах. Таке рабство і призводить до того, \33\ що багато хто тікає, а найвідважніші з них подаються на Запорожжя [Zaporouys], яке є місцем притулку козаків на Борисфені. Проживши там певний час і взявши участь у морському поході, вони вважаються запорозькими козаками. Завдяки таким втечам їхні загони постійно і непомірно зростають, що з достатньою очевидністю підтверджується і нинішнім повстанням 58. Після поразки поляків ці козаки повстали у кількості 200 тис., які, завершивши кампанію, стали господарями території понад 120 льє завдовжки і 60 — завширшки 59. Ми забули додати, що в мирний час звичним заняттям козаків є полювання і рибальство. Ось що, ми і хотіли оповісти побіжно в загальних рисах про звичаї і заняття цього народу. /9/

Але повернемося до початку нашої розповіді. Переказують, що в ті часи, коли давній Київ перебував у повному розквіті, морської протоки, яка веде повз Константинополь, ще не існувало. Існують припущення, наважусь навіть сказати — певні докази, що рівнини по другий бік Борисфену, які тягнуться аж до Московії, були колись залиті водою. Це підтверджують якорі та інші сліди, знайдені кілька років тому довкола Лохвиці [Lofficza] над річкою Сулою [Sula] 60. Окрім того, всі міста, що збудовані на цих рівнинах, мають вигляд недавньої забудови, зведеної кількасот років тому. Мені захотілося дослідити історію русів, щоб дещо довідатися про давні часи цих місцевостей, однак намарне, бо, розпитавши кількох найученіших з-поміж них 61, я дізнався тільки те, що великі і тривалі війни, які спустошували їхню землю з краю до краю, не помилували і їхніх бібліотек 62, котрі від самого початку винищувалися вогнем. Вони, проте, пригадували, ніби за давніми переказами море, як ми вже згадували, покривало колись усі ці рівнини , і це могло бути за 2 тис. років тому. Стародавній же Київ був повністю знищений близько 900 років тому 64, за винятком двох храмів, про які ми говорили раніше. Окрім цього, наводять ще один суттєвий доказ того, що море простягалося до Московії, а саме: усі руїни старовинних замків і древніх міст, які я \34\ зустрічав у цій місцевості, розташовані на підвищеннях та найвищих горах і жодної — на рівнинному місці. З цього можна припускати, що в давнину /10/ тут усе було затоплене. Додайте ще й те, що в деяких руїнах знайдені погреби, заповнені якимись мідними монетами з таким ось зображенням 65.




Як би там не було, скажу лише, що вся рівнина, яка простягається від Борисфена до Московії і навіть далі, є дуже низькою і піщаною місцевістю за винятком берегів Сули на півночі і берегів Ворскли [Worsko] та Псла [Psczol], як це можна краще роздивитись на карті. Зауважте також, що течія цих річок майже непомітна, ніби це стояча вода. Якщо ви співставите усі ці докази зі стрімким і швидким рухом у протоці Чорного моря, яка, проходячи повз Константинополь, впадає у Біле море [la mer Blanche] 66, вам неважко буде уявити, що колись ці місця були затоплені водою.

Продовжимо опис нашого Борисфена 67 і зауважимо, що на відстані одного льє вище Києва з протилежного боку в Борисфен впадає річка Десна [Desna], яка бере початок біля міста Москви 68 [Moscko] і має понад сто льє завдовжки.

У половині льє нижче Києва видніється поселення, /11/ що називається Печери [Piecharre] 69, а в ньому — великий монастир, звичайна резиденція митрополита [metropolitę], або патріарха [patriarche] 70. В горі, сусідній з монастирською, є багато печер, схожих на копальні, які заповнені великою кількістю тіл, що зберігаються тут понад 1,5 тис. років 71 і подібні до єгипетських мумій. \35\ Розповідають, що перші християни-пустельники вирили ці підземні пристанища, щоб таємно молитися Богу, і спокійно жили в цих печерах під час переслідування від язичників. Тут показують якогось святого Іоанна, якого видно тільки до пояса, а нижче він у землі 72. Тутешні ченці розповіли мені, що згаданий святий Іоанн, передчуваючи наближення смертної години, сам приготував для себе яму, але не в довжину, як звичайно, а в глибину. Коли ж настав його час, до чого він здавна був готовий, то, попрощавшись зі своїми братами, почав спускатися у могилу, але з ласки божої зміг увійти туди лише по пояс, хоча яма і була достатньої глибини. Тут можна також подивитися на якусь Олену, яку вони дуже шанують 73, і залізний ланцюг, яким, як кажуть, диявол бичував святого Антонія і який має силу проганяти злих духів з тіла [людей], ним прив'язаних. Є також три людські голови в посудинах, з яких постійно виділяється олія, дуже ефективна при лікуванні деяких хвороб 74. У цьому місці спочивають також тіла ряду визначних осіб, між іншим 12 будівничих, які спорудили [тутешню] церкву 75, їх бережуть, немов дорогоцінні реліквії, показуючи цікавим, що не раз траплялося і мені, коли якось я стояв /12/ на зимових квартирах у Києві, маючи час знайомитися з цими подробицями. Щодо мене, то я зовсім не бачу (як уже казав) помітної різниці між цими тілами і єгипетськими муміями, хіба що ті не настільки чорні і тверді. Гадаю, що вони зберігаються так довго нетлінними завдяки природі цих печер чи копалень, виритих певною мірою у піску, які взимку теплі і сухі; а влітку прохолодні і сухі, без жодної ознаки вологості. У цьому монастирі є багато ченців, а також патріарх всієї Русі (ми про нього вже згадували), який проживає в цьому місці і підлягає лише константинопольському патріархові 76.

Перед цим монастирем стоїть інший, де живе багато черниць, числом до сотні 77; вони займаються шитвом і гаптують на ошатних хустинах прегарні вишивки, продаючи їх тим, хто приходить на огляд і відвідини. Вони вільно виходять з монастиря, коли хочуть, і звичайно йдуть на прогулянку до Києва, що віддалений від їхнього монастиря на половину льє. Всі вони вбрані в чорне, \36\ ходять лише попарно, як і більшість католицьких черниць. Пригадую, що доводилося бачити серед цих черниць обличчя таке гарне, яке рідко коли зустрінеш у самій Польщі.

Між Києвом і Печерами на горі, яка стоїть над річкою, знаходиться монастир руських монахів, розташований в дуже гарному місці і прозваний монастирем Св. Миколая 78. Тутешні ченці харчуються лише рибою, однак вільно виходять, коли їм забажається, щоб розважитися і навідати знайомих.

В долині нижче Печерська збудоване поселення, яке називають Трипіллям [Tripoly] 79. /13/ Ще нижче, на вершині гори, видніються Стайки [Stayky]. Це давнє місто, де є пором для переправи через ріку 80. Далі лежить Ржищів [Richow], розташований так само на горі; це важливе місце і його варто було б укріпити, оскільки тут дуже легка переправа через річку 81.

Ще далі йде Трахтемирів [Tretemirof]. — руський монастир [Cloistredes Roux] 82, розташований серед урвищ і оточений неприступними скелями. Саме в цьому місці козаки ховають усе найцінніше; тут теж є пором для переправи через річку 83.

На відстані одного льє звідси на протилежному березі ви бачите Переяслав [Pereaslaw] — місто, яке видається не настільки древнім, бо воно лежить у низині 84. Однак завдяки своєму місцеположенню, укріпленому самою природою, воно є одним із найбільш значних [тутешніх] міст, де можна було б легко збудувати дуже вигідну фортецю, яка служила б арсеналом проти московитів і козаків. Місто може мати 6 тис. димів 85, тут же стоїть один козацький полк 86.

Ще нижче на руському боці 87 лежить Канів [Kaniow] — стародавнє місто і замок, де завжди як гарнізон стоїть один козацький полк 88; тут також є пором для переправи через річку 89.

На протилежному березі нижче бачимо Бубнівку [Bobunnska] 90, а далі Домонтів [Domontow] 91, місця мало примітні. Ще нижче і знову на руському боці розміщені Черкаси [Cirkacze] 92, дуже старе місто, добре розміщене і придатне для укріплення. Я бачив його у час розквіту, коли сюди звідусіль сходились козаки і навіть мав \37\ резиденцію сам їхній отаман 93. Але ми спалили його 1637 р. 18 грудня, через два дні після того, як здобули перемогу над згаданими козаками 94. У той час, як /14/ ми з ними воювали, вони теж тримали тут козацький полк. Є також пором для переправи через річку 95.

Нижче знаходяться Боровиця [Borowicze] 96. Бужин [Bougin] 97, Воронівка [Woronowka] 98, а з протилежного боку десь за чверть милі — Чигирин-Діброва [Czerehin d'Ambrowa] 99, а також Крилів [Krilow] 100, але вже з руського боку, розташований на річці Тясмин [Ytazemien] на віддалі одного льє від Борисфену.

Ще нижче, але на московському боці 101 видно Кременчук [Kremierczow] 102, де є зруйнована древня будівля і де я 1635 р. накреслив план замку 103. Це місце дуже гарне і зручне для проживання. Крім того, це — останнє місто [на Дніпрі], оскільки далі за ним тягнуться безлюдні степи.

На одне льє нижче знаходиться гирло Псла [Pseczol], дуже рибної річки; ще трохи нижче на руському боці є маленька річка, яку вони називають Омельник [Omelnik], котра впадає у Борисфен і наповнена раками. Нижче на тому ж боці є ще одна річечка, яку називають Другий Омельник [Drug Omielnik] 104, у ній, як і в першій, теж повно раків. Навпроти неї тече Ворскла, досить велика і дуже рибна річка, яка впадає в Ніпро, а також з того ж самого боку річка Орель [Orel], де риби ще більше, ніж у попередніх. Якраз у гирлі цієї річки я бачив, як витягли понад 2 тис. риб за одним закиданням сіті, і найменша з них мала стопу 105 у довжину. ,

На протилежному боці, що належить Русі, є кілька озер, настільки рибних, що незліченна кількість риби гине від надмірної тисняви у надто стоячій воді, викликаючи нестерпне гниття, від якого тхне навіть вода. Вони називають ці місця Самоткань [Zamokam] 106. /15/ Довкола них я бачив вишні-карлики заввишки дві з половиною стопи або десь коло того, які родять солодкі плоди величиною зі сливу 107, що дозрівають лише на початку серпня. Тут трапляються дуже густі гаї цілком з цих маленьких вишень, іноді понад два льє завдовжки, однак завширшки лише 200—300 кроків. Слід визнати, що в цю пору року \38\ такі невеликі вишневі гайки виглядають дуже привабливо, їх досить багато в полях, найчастіше — по видолинках. Зустрічається багато карликових мигдалевих дерев, але вони дикі і їхні плоди дуже гіркі. До того ж вони не ростуть у такій великій кількості, аби утворити маленький гайок, як згадані вишні, плоди [яких] настільки смачні, наче з культивованих дерев. При тім мушу зізнатись, що піддавшись цікавості, я пересадив декілька таких вишневих і мигдалевих дерев в Барі [Bar], місці мого постійного перебування 108. Плоди стали більшими і смачнішими, а дерево, скориставшись перевагою, втратило свою природну низькорослість.

Вище цих місць видно маленьку річечку, що зветься Домоткань [Demokant], дуже багату раками, які мають понад дев'ять дюймів 109 у довжину. У ній збирають також водяні горіхи, які схожі на металеві колючки 110 варені, вони дуже добрі для споживання.

Спускаючись ще нижче, ви натрапляєте на Романів [Romanow], великий пагорб 111, де козаки зустрічаються, збираючи військо і проводячи раду. Це місце було б дуже гарним і зручним для спорудження міста. /16/

Ще нижче знаходиться острів завдовжки півлье і завширшки 150 кроків, який весною заливається. Його також називають Романів; туди збирається багато рибалок, які прибувають з Києва та інших місць 112. За островом річка розливається на всю ширину, не перепиняючись і не розділяючись у своїй течії жодними островами. Ось чому татари наважуються переходити її саме у цьому місці, не остерігаючись засідок, зокрема, вище острова.

Трохи нижче на руському боці видно місце, зване Теренський Ріг [Tarensky Rog] 113, що є одним із найкращих для проживання місць, які я коли-небудь бачив. Воно ж і найбільш вигідне для спорудження замку, який би перегородив річку, оскільки тут вона ще розливається на всю свою ширину, маючи не більше 200 кроків завширшки. Пригадую, як зробив постріл з карабіна 114 з одного берега на другий. Протилежний берег трохи вищий і називається Висока гора [Sokogura], [що й] складає додаткову зручність цього місця, оточеного багатьма протоками, багатими на рибу, які проходять також поміж островами. \39\

Нижче знаходиться Монастирський острів [l'ile du Monastere], котрий дуже високий і весь зі скель і з урвищами довкола по 25—30 стіп, окрім верхньої частини, де він трохи нижчий. Це і є причиною того, що його ніколи не затоплює. Колись тут був монастир 115, який і дав йому назву, але тепер від нього немає жодних слідів. Якби над цим островом не височів суходіл, там було б добре жити; острів має до 1000 кроків у довжину і 80 або 100 — в ширину. Тут повно вужів та різних гадюк.

Далі бачимо Кінський острів [Konesky Ostro], що у верхній частині має майже три чверті льє в довжину і чверть — у ширину; він вкритий лісами /17/ й болотами, а навесні затоплюється водою. На цьому острові є багато рибалок, які за браком солі зберігають рибу в попелі, а також у великій кількості сушать її. Вони рибалять у річці Самарі [Samar], яка впадає в Дніпро з іншого боку, навпроти верхів'я Кінського острова. Згадана річка Самара зі своїми околицями має велике значення не лише через багатство риби, але і через віск, мед, дичину та будівельний ліс, чого тут багато, як ніде інде. Саме звідси було взяте все дерево, яке використовувалося при спорудженні Кодака [Kudac] 116, про який ще буде мова. Течія цієї річки дуже повільна через численні звивини. Козаки називають її святою річкою, можливо із-за її нечуваного багатства; я бачив, як навесні тут ловили оселедців і осетрів, яких у інші пори року немає.

Нижче за Кінським островом є Князів острів [Кniazow Ostro], цілком скелястий острівець до 500—600 кроків завдовжки і 100 — завширшки, котрий, як і Козацький острів [Kozacky Ostro], розташований ще нижче [за течією], не затоплюється повінню, так само скелястий, безлісий та повен змій.

Трохи нижче, на відстані гарматного пострілу, знаходиться Кодак, який є першим порогом [Poroh], тобто грядою скель, що тягнеться впоперек річки, перешкоджаючи плаванню човнами. Тут є замок, який я заклав у липні 1635 р. 117, але наступного ж місяця серпня, якраз після мого від'їзду, якийсь Сулима [Soliman], отаман частини повсталих козаків, повертаючись з моря і побачивши, що замок заважає йому повернутися додому, зненацька \40\ захопив його і вибив дощенту весь гарнізон 119, де могло бути до 200 солдат під командуванням полковника Маріона * [Маrion] 120.


* Цей полковник Маріон був французом. [Прим. авт.]


Захопивши і пограбувавши форт, згаданий Сулима /18/ повернувся з козаками на Запорожжя, недовго пробувши його господарем, бо він був взятий в облогу і здобутий іншими вірними козаками під командуванням великого Конєцпольського, краківського каштеляна. Згодом цей отаман бунтівників був схоплений разом з усіма своїми [людьми] і відвезений до Варшави, де його четвертовано.

Після цього поляки занедбали цей замок, що зробило козаків зухвалими і відкрило їм дорогу до бунту, який трапився 1637 р.121 І коли ми 16 грудня цього ж року зустріли їх опівдні десь добрих 18 тис. у таборі під Кумейками [Komaiky], то хоча наша армія складалася лише з 4 тис. воїнів , ми негайно атакували і розбили їх. Битва тривала до півночі; з їхнього боку на полі лишилося 6 тис. чоловік і п'ять гармат, а решта, поступившися нам полем бою, утекла під захистом ночі, яка тоді була дуже темною. Ми втратили близько 100 наших 123, а 1000 було поранених, і між ними — багато командирів. Там втратив життя пан де Морвей [Morveil] — французький дворянин, який був підполковником; там же вбито і його хорунжого, пана капітана Жулкевського [Iuskesky], пана поручника де ля Кротад [de la Crotade] і ще чимало іноземців 125.

Після цієї поразки війна з козаками тривала до жовтня наступного року, а після [укладення] миру 126 великий і благородний Конєцпольський особисто вирушив у Кодак з 4 тис. чоловік, де залишався доти, доки не був укріплений форт, що тривало біля місяця або близько того. Потім гетьман 127 від'їхав, забравши з собою 2 тис. чоловік, а мені наказав з кількома загонами /19/ і гарматами оглянути [місцевість] аж до останнього порога. На зворотному шляху він наказав підніматися по річці човнами разом з ясновельможним паном Остро'рогом [Ostrorok], великим шамбеляном 128; я мав нагоду оглянути падіння 13 водопадів 129 і нанести їх на карту 130 ту, що ви бачите. \41\

У цих краях 100 і навіть 1000 чоловік не бувають у повній безпеці, навіть цілі армії повинні переміщатися в строгому порядку, оскільки тутешні землі служать місцем перебування для татар 131, які, ніде не зупиняючись постійно, тільки те й роблять, що нишпорять то тут, то там по цих великих просторих рівнинах; ходять вони купно, не менше як по 5-6 тис., а інколи навіть до 10 тис. разом.

Ми ще повернемося до опису їхніх звичаїв і того, як вони ведуть війну. Тут я лише скажу, що я бачив і відвідав усі 13 водопадів і пройшов через усі ці каскади лише в човні, піднімаючись вгору по річці, що на перший погляд видається неймовірним, бо висота деяких каскадів, які ми проминули, становить від 7 до 8 стіп. Судіть самі, чи там треба вправно володіти веслом. Серед козаків жоден не може вважатися справжнім козаком, якщо не піднявся через усі пороги. Отже, за їхнім звичаєм і мене можна визнати за козака, і саме в цьому — моя слава, яку я здобув під час цієї подорожі.

Щоб вам пояснити, що таке власне поріг, скажу, що це — руське [Russien] слово, яке означає «кам'яна скеля»; пороги утворюють, ніби кам'яну гряду, протягнуту впоперек річки: деякі з них знаходяться під водою, інші — на рівні води, ще інші виступають більш як на 8—10 стіп над водою. Вони такі великі, наче будинки, і розташовані так близько один до одного, що утворюють немовби греблю або дорогу, що перепиняє /20/ течію річки, яка за ними падає в одних місцях з висоти від 5 до 6, а в інших — від 6 до 7 стіп і т. д. залежно від рівня води в Борисфені. Навесні, коли тануть сніги, усі пороги вкриваються водою, окрім сьомого, названого Ненаситцем [Nienastites] 132, котрий о тій порі року єдиний перешкоджає судноплавству. Влітку і восени, коли вода значно спадає, водопади мають іноді від 10 до 15 стіп. З цих 13 водопадів лише між Будилівським [Budilov] 133, десятим, і Таволжанським [Таwolzane] 134, одинадцятим, татари можуть переправлятися через річку уплав завдяки легкодоступності берегів. Від першого і до останнього порогу я зазначив лише два острови, які не затоплюються водою. Перший лежить проти четвертого водопаду і називається Стрільчий [Strelczi] |35: він увесь — із високих на 30 стіп скель з урвищами \42\ довкола себе, його довжина — близько 500, а ширина — від 70 до 80 кроків. Не знаю, чи там є якесь водоймище, бо ніхто, окрім птахів, туди не дістанеться. Поза тим, краї цього острова затінені диким виноградом. Другий [острів] набагато більший, має до 2 тис. кроків у довжину і 150 — в ширину, теж цілком скелястий, але урвищ тут менше, ніж на попередньому. Це місце укріплене самою природою і зручне для проживання. Кажуть, що на цьому острові є багато таволги [tavala], яка являє собою тверде, як самшит, червоне дерево і має властивості полегшувати сечовиділення у коней. Острів називається Таволжанським [Tawolzany] 136, що одночасно є назвою, як ми вже сказали, одинадцятого водопаду. Тринадцятий поріг зветься Вільним [Wolny] 137 і стоїть у місці, дуже зручному для будівництва міста або замку.

Вище на відстані гарматного пострілу видніється скелястий острівець, який козаки називають Кашоварницею [Kaczawanicze], що /21/ означає те саме, що «варити пшоно», ніби вони хочуть висловити цим радість, яку відчувають, безпечно спустившись через пороги, і з цієї нагоди справляють на цьому маленькому острівці учту. Слід знати, що під час своїх подорожей вони харчуються якраз пшоном.

Трохи нижче Кашоварниці аж до Кічкаса [Kuczkosow] 138 є гарні для проживання місця. Кічкас — це невелика річечка, яка з боку Татарії впадає у Ніпро, чи Борисфен. Від неї бере назву коса, оточена Борисфеном і двома неприступними урвищами, як це видно на карті; доступитися сюди можна лише зі сторони поля по досить низинній місцині, що має близько 2 тис. кроків [у довжину]. Досить було б тільки перекрити тут прохід, і мали б.прекрасно укріплене місто. Щоправда, поверхня тут нерівна, у формі горбів, так що в одному місці вищими є береги Татарії, а в іншому — протилежний берег підноситься над татарським. Місцевість тут дуже висока, річка протікає повною течією, не зустрічаючи жодних перепон, хоч і дуже вузька, особливо на південь, що, як ви бачите, позначено на карті цятками. Там знаходяться місця, які видались мені найвужчими. Я бачив, як поляки стріляли з лука з одного берега на інший, і стріла падала більш \43\ як на сто кроків далі за протилежний берег. Саме тут знаходиться найбільша і найзручніша переправа для татар, де вони зовсім не бояться засідок, оскільки в цьому місці русло має не більше 150 кроків, береги дуже доступні, а місцевість відкрита. Ця переправа також називається Кічкас 139.

На півльє нижче починається верх Хортиці [Chortizca] 140, та оскільки я далі цього місця не бував, то /22/ розповім вам лише те, що зміг дізнатися з оповідей інших, у зв'язку з чим не можу видавати це за чисту монету. Отже, кажуть, що цей острів дуже значний за своїми розмірами і майже весь оперезаний урвищами, а, відповідно, малодоступний. Має два добрих льє в довжину і півльє в ширину, переважно у своїй верхній частині, оскільки на захід звужується і понижується; повені його не затоплюють. На ньому росте багато дубів, і він був би добрим місцем для поселення, яке служило б для спостереження за татарами.

Нижче цього острова річка тече, дуже розширюючись. Ще нижче знаходиться Великий Острів [Wielsky ostro] 141 завдожки у два льє, зовсім голий; великої вартості не має, тим більше, що навесні затоплюється водою за винятком середини, де лишається сухе місце до 1,5—2 тис. кроків у діаметрі. Навпроти цього острова з боку Татарії пливе річка, яка впадає в Ніпро і називається Кінська Вода [Konsekawoda] 142. Вона дуже швидка і зберігає окреме русло протягом двох льє нижче острова Тавань [Tawan], протікаючи вздовж татарського берега і то відділяючись від [русла] Дніпра, то знову зливаючись з ним, від чого утворюються великі піщані гребені між її руслом і Ніпром.

Томаківка [Tomahowka] 143 — це острів до третини льє в діаметрі або біля того, майже круглий, дуже високий, здіймається у вигляді півкулі, геть покритої лісом. Якщо стати на його вершині, то видно увесь Ніпро від Хортиці аж до Тавані. Цей острів дуже гарний, я лише не зміг дізнатись, які у нього береги. Він знаходиться ближче до Русі, аніж до Татарії. Хмельницький [Ckemislky] обрав це місце для схованки, коли йому загрожувало оточення 144. /23/ Саме в цьому місці вони почали збиратися, \44\ коли піднялися для виступу у травні 1648 р., і виграли 26 травня битву під Корсунем [Korsum] 145 .

Трохи нижче річки Чортомлик [Czertomelik] 146, десь посередині Ніпра, лежить досить великий острів з якимись руїнами 147. Цей острів отечений понад 10 тис. інших островів та острівців, розкиданих вздовж і впоперек цілком хаотично, заплутано і нерівномірно 148; одні з них сухі, інші — болотисті, до того ж усі вкриті великим, як списи, очеретом, який заважає бачити протоки, що їх розділяють. Саме в плутанині цих місць козаки мають свою схованку, яку називають «Військовою Скарбницею» [Scarbniza Woyskowa] 149, тобто скарбом армії. Усі ці острови навесні затоплюються водою, лише місце, де знаходяться руїни, залишається сухим. Ширина річки від одного берега до іншого близько одного льє. Саме в цих місцях нічого не змогли б вдіяти усі турецькі сили. Тут загинуло багато турецьких галер, що переслідували козаків, коли ті поверталися з Чорного моря. Запливши у ці лабіринти, вони [галери] не могли знайти дороги назад, а козаки, обстрілюючи їх зі своїх човнів, захованих за очеретами, завдали їм жару. Відтоді галери не піднімаються вище, аніж на 4-5 льє [від гирла]. Розповідають, що у Військовій Скарбниці [Skobnicza Woyskowa] в цих протоках козаки заховали багато гармат, і жоден поляк не може дізнатися, де саме. Бо окрім того, що поляки ніколи не бувають у цих місцях, козаки зберігають це у таємниці і не видадуть її. Зрештою, і поміж козаків мало хто це місце знає. Усі здобуті у турків гармати /24/ вони опускають на дно, навіть гроші свої там ховають і беруть їх лише тоді, коли виникає потреба. Кожен козак має свою окрему схованку, бо, захопивши здобич у турків, вони діляться нею, а повернувшись до цих місць, кожен ховає свій малий добуток, як уже говорилось, під воду 150, але, звісно, ті речі, які не зіпсуються від води.

Саме в цих місцях вони роблять свої човни [cholna] *, тобто судна для морських походів, які мають у довжину до 60, у ширину 10 або 12, а в глибину 8 стіп, з двома стернами, як це видно на поданому далі рисунку 151.


* Cholna — човен або судно, на якому ходять в море. [Прим. авт.] \45\


Каїр [Kair] 152 — це довгий острів на 5-6 льє, зовсім плоский, порослий частково очеретом, частково вербами; коли [основний рукав] русла проходить під руським берегом, то острів стає ширшим зі сторони Татарії; західний його край ніколи не затоплюється.

Великі Води [Wielesky Woda] 153, тобто, велика водойма, що є навпроти Осокорівки [Skoroukae] l54; тут мало островів, а посередині ріки є невизначене місце, де їх зовсім немає.

Носаківка [Nosokowka] 155 — це довгий безлісий острів, що має понад два льє і навесні затоплюється. Татари переходять через цей острів, як і через Каїр. Космаха [Kosmaka], має лише півльє [довжини]. Між цим островом і Руссю знаходиться канал, який називається Космаха 156. У ньому козаки переховуються, коли виходять у море, побоюючись, щоб їх не помітила сторожа, виставлена над протокою Тавань, в руїнах давнього замку Іслам-Городка [Aslan-Korodicke] 157, оскільки турок завжди пильно вартує це місце.

Тавань 158 — це протока і велика переправа для татар, оскільки ріка тече тут одним руслом і має не більше 500 кроків завширшки, руський берег дуже високий і /25/ стрімкий, а протилежний — низький, який є островом Тавань, що у повінь не затоплюється. Це дуже підходяще місце для форту, щоб приборкати козаків і перешкодити їм виходити в море. Річка пливе нероздільно, тобто єдиним каналом на протязі двох льє і тільки нижче починає розливатися, утворюючи нові острови і канали.

Острів Тавань має у довжину до двох з половиною, а в ширину — до третини льє. Канал, що лежить між згаданим островом і Татарією, називається Кінські Води; ми про нього вже говорили. Коли ріка не в розливі, її можна перейти на конях; добра половина острова, зокрема на західному боці, затоплюється.

Козацький острів [Kosaky] 159 має в довжину близько півльє, однак затоплюється.

Острів Бургунка [Burhanka] 160 має також близько півльє і теж затоплюється водою. Це татарська переправа, в цьому місці треба перейти 3 канали, а саме: Кінські Води і двічі Дніпро; жоден з них не можна перейти на конях. \46\

Від Кічкаса [Kuczkasow] до Очакова [Orzakow] 161 є п'ять переправ 162, де можуть переходити татари; перша — Кічкас, друга — Носаківка. Ця переправа дуже незручна, бо тягнеться у довжину десь на три чверті льє, повна островів і очеретів, через які незручно переходити по багатьох каналах. Окрім того, татари остерігаються козаків, які звичайно знаходяться неподалік від цих місць і влаштовують їм засідки.

Третьою і найкращою [переправою] є Тавань, вона особливо зручна як через те, що знаходиться на відстані лише одного дня шляху від Криму, так і тому, що її легше переходити, бо має тільки два канали: перший — Кінські Води, який звичайно можна перейти на конях в цьому місці, а потім Дніпро, який треба долати вплав, але він не дуже широкий, хоча все-таки може мати до 500— 600 кроків. /26/

Четверта переправа — Бургунка, вона менш зручна, ніж попередня, бо тут є три дуже широкі канали для переходу, а саме: Кінські Води і двічі Дніпро; усі три не можна подолати на конях.

П'ята і остання [переправа] — це Очаків [Oczacow], який є гирлом Дніпра, шириною на добре французьке льє. Татари переходять її таким чином: на свої плоскодонні човни вони кладуть упоперек жердини, до яких прив'язують в ряд коней один біля одного, з одного боку стільки ж, як і з іншого для підтримання рівноваги. Потім кладуть свою поклажу в човен і пускають його на воду; прив'язані коні йдуть за ним і таким чином повільно перетинають лиман. Коні геть засапуються, але оскільки вони коротко прив'язані до жердини, яка їх підтримує, а човен рухається повільно, то перепливають легко, звісно, якщо добра погода і все спокійно. За мого часу турки переправили таким чином свою кавалерію з 40 тис. коней, яку їхній Великий Пан 163 послав 1642 р. на облогу Озова [Ozow], або ж Азака [Azak] 164, міста на Дону, здобутого у турків козаками Московії рік тому, і відвоював його 165.

На три льє вище Очакова знаходиться гирло Богу 166, де лежить острів у формі трикутника 167 довжиною до пів-льє, навпроти Семенового Рогу [Semenwiruk]  168. \47\

Вище Семенового Рогу на Бозі знаходиться Виноградна Криниця [Winaradnakricza] 169 з джерелом прямо над проваллям, гарне і зручне для проживання місце завдяки лісу, який тут вигідно розміщений, і завдяки млинам, які можна було б тут поставити.

Андріїв острів [Andre Ostro] 170 може мати до льє у довжину і чверть льє в ширину, вкритий лісом.

Піщаний Брід [Piczane' Brod] 171 /27/ зручний для переправи на конях, річка тут неглибока, до 3 стіп, і вузька, береги легкодоступні, так що можна було б переправляти навіть важку артилерію. Нижче цього місця річка судноплавна, а вище у багатьох місцях її можна переходити на конях, як це видно на карті.

Кременчук [Krzeminczow]  172 — це острів завдовжки 1,5, завширшки 1 тис. кроків. З північного урвистого берега його висота 20—25 стіп, з південної сторони він низький. Лише на півльє далі, з боку Очакова, тут є будівельний ліс. На півночі острова є місце з твердим грунтом, досить вигідне для будівництва форту або замку, оточене долинами попід урвищами.

Усть-Саврань [Oucze Sauram], або Новий Конєцполь [Konespol Nowe] —останнє поселення поляків з боку Очакова, яке я заклав 1634 р., а 1635 р. збудував тут королівську фортецю; гадаю, що в цьому місці можна було б звести добрий арсенал проти турка.

Та повернемося до Очакова і скажемо, що це місто, яке належить турку, знаходиться у гирлі Ніпра і по-турецькому називається Джанкерман [Dziancrimenda]. Це місто є стоянкою для галер, які охороняють гирло Борисфена, щоб перешкодити виходу козаків у Чорне море. Порту тут немає, є лише добра якірна стоянка. Під замком лежать два міста, розташованих поруч на одному зі схилів гори, а другий — урвище. Вони добре захищені з південного до північного заходу. Стіни замку можуть мати до 25 футів у висоту, але міські стіни набагато нижчі. У місті може бути до 2 тис. жителів.

На південь від цих міст є ще один невеликий замок на зразок [артилерійської] платформи 175, де розміщено кілька гармат, /28/ щоб стріляти через річку на протилежний берег Борисфена (лиман має добре льє). Там стоїть вежа, \48\ де турки тримають сторожу, яка здалеку помічає козаків на морі, щоб подавати звідтіля сигнал галерам 176. Однак козаки з цього кепкують, бо уміють проходити туди й назад непоміченими завдяки способу, про який я розповім далі.

Приблизно на відстані одного льє на південний схід від Очакова є добрий порт, що зветься Березань [Berezan] 177, його ширина в гирлі — до 2 тис. кроків; заплисти туди можна лише човном, але і для галер він достатньо глибокий. Вони можуть там підніматися на 2 льє по річці, яка утворює цей порт. Річка називається Анчакрак [Anczakrick] 178.

Єзеро [Iezero], тобто озеро Тилігул [Teligol] 179, має 8 льє завдовжки і від сьомої до восьмої частини льє в ширину; від берега моря тут є природна гребля, яка перешкоджає морю і озеру зливатися. Озеро настільки кишить рибою, що вода нею аж тхне. Ні припливу, ні відпливу води тут немає.

Озеро Куяльник [Kuialik] 180 знаходиться не ближче, ніж 2 тис. кроків від моря і кишить рибою, як і попереднє. На рибну ловлю на ці два озера приїздять караванами більш як за 50 льє; тут трапляються коропи та щуки такої величини, що просто дивовижно.

Білгород [Bielegrod] 181 розташований на відстані 1 льє від моря на річці Дністрі [Niestre]; турки називають його Аккерманом [a Kierman]; це місто також належить туркам. .

Кілїя [Кilla] 182 — це теж турецьке місто, повністю оточене кам'яною стіною з контрескарпом 183; замок стоїть вище міста на річці Дунай [Danube], на віддалі 1 льє від її гирла. На протилежному березі навпроти нього є Стара Кілія [le vieille Kilia], де ще й тепер видніються якісь руїни 184. /29/

Буджак [Budziak] 185 лежить між Білгородом і Кілією. Це — рівнина завдовжки до 12, завширшки від 5 до 6 льє, де збираються і переховуються татари-бунтівники, які не визнають ні хана [cham] 186, ні турка , тут може бути 80 або 90 поселень. Повторюю, це з тих свавільних татар, які постійно чинять набіги на Дике Поле [les campagnes desertes 188], щоб захоплювати християн і продавати їх на галери, бо вони живуть лише з грабунку, немов хижі \49\ птахи. Іноді вони заходять на Україну [l'Ocraine] та Поділля [Podolie], але залишаються тут недовго і завжди готові до швидкої втечі, тим більше, що їх буває не більше 4-5 тис. Вони постійно тримаються поблизу кордонів і в Дикому Полі; їхні поселення рухливі, а житла поставлені на двох колесах, як домівки пастухів у Франції, бо коли кінчається трава в одній долині, вони знімаються табором і переходять на інше місце; я опишу це в кінці [розповіді] .

Тендра [Tendra] 189 — це острів на відстані 4 льє від гирла Дніпра, завдовжки до 3-4 льє; голий, вкритий поодинокими чагарниками. Прісна вода тут надзвичайно смачна, а довкола — хороші місця для якірної стоянки.

За 2 льє від гирла Дунаю знаходиться низький острів до 2 льє в окружності, де також є прісна вода; турки називають його Ілланада [Illanada], тобто острів змій 190.

Ізмаїл [Smil] 191 — це турецьке місто, що зовсім не обнесене муром. За милю вище від Ізмаїлу знаходиться те місце, де Осман [Oseman], Великий Пан турків, наказав 1620 р. збудувати міст, коли він ішов на Поділля з 600-тисячним військом 192. Це місце лежить на відстані гарматного пострілу нижче Облучиці [Oblizicza] 193. Йому не вдалося нічого іншого, тільки захопити злиденний замок на річці Дністер у Волощині [Walachie] 194, що зветься Хотин [Kosin] 195. /30/ До того ж поляки здали його лише після укладення угоди з турком при умові, що той повернеться до Константинополя, що він і зробив, втративши понад 80 тис. чоловік як у битвах, так і внаслідок хвороб і голоду, які охопили турецьке військо. Річка у цьому місці дуже вузька, не більше 500—600 кроків завширшки, бо турки стріляють зі своїх луків з одного берега на другий. Нижче згаданого мосту Дунай розливається на декілька рукавів, а головний канал проходить повз Кілію.

Між Рені [Rene] 196 і Облучицею [Oblisczica], як видно на карті, є два острови. Паллеко [Palleko] 197— це острівець округлої форми, розташований між Дунаєм і Понтом 198; його величина — до 200 кроків. Він оперезаний урвищами і увесь покритий лісом. Щороку Дунай нищить потроху його береги своєю швидкою течією. До того ж, грунти на цьому острові лише піщані. \50\

Галац [Galas] 199 належить Волощині [Vallaquie]; його жителі — християни грецького віросповідання. Він розміщений на Дунаї між гирлами двох річок; Серету [Seretk] і Пруту [Prut].

На південь знаходиться Варна [Warna] 200, порт на Чорному морі у Болгарії. [Далі] до Константинополя на морі немає ніяких значних місць, окрім чорноморських веж, розташованих у гирлі каналу 201 за три льє від Константинополя.






Про Крим, або край Татарії


Крим [Crime] 202 — це великий півострів на Чорному морі, розташований на південь від Московії. Острів густо заселений татарами [Tartars], які вийшли з Великої Татарії [la Grande Tartarie] Вони тут /31/ мають короля, якого називають ханом і який підлягає Великому Туркові 204. Це ті татари, які так часто вдираються у Польщу і Московію у кількості до 80 тис., палять і нищать усе, на що натрапляють, а потім виводять з собою до свого краю 50 і навіть 60 тис. руських [Roux] невільників і продають їх для служби на галерах. Цей бо народ живе тільки з грабунку.

Згаданий півострів має горловину завширшки лише з півльє, і якби її перетяти, утворився б острів. На перешийку цього півострова розташоване злиденне місто без мурів, оточене лише наполовину заповненим [водою] ровом завширшки 20, а завглибшки 6-7 стіп; його ж обнесено жалюгідним валом висотою у 6-7, а шириною — у якихось 15 стіп. Місто лежить за 300 кроків від східного берега; у ньому є кам'яний замок, замкнутий в інший замок, який його оточує. Відстань від цього міста до західного берега — півльє вздовж рову, який тягнеться до моря. У згаданому місті не може бути більш як 400 вогнищ 205. Татари називають його Ор [Or] 206, а поляки — Перекоп [Perecop], тобто нашою мовою — «перекопана земля». Ось чому географи називають цю частину Татарії Tartaria Perecopensis. \51\

Гезлеве [Kosesow] 207 — це старовинне місто на сході, що належить ханові і може мати 2 тис. вогнищ; має порт.

Топе-Таркан [Topetarkan] 208, або Херсонес [Chersonne] —це старовинні руїни. Бахчисарай [Bacieseray] 209 — це [місто], де мешкає хан татарів; тут може бути до 2 тис. вогнищ.

Альма [Alma], або Фотсала [Foczola] 210 — це село, у якому є католицька церква Святого Іоанна; у ньому може бути біля 50 вогнищ.

Балаклава [Baluclawa] 211 — порт і містечко, де будують кораблі, галери /32/ і галіони для Великого Пана. Вхід до порту має близько 40 кроків; порт має близько 800 кроків у довжину і 450 у ширину. Я не зміг довідатися ні про його глибину, ні про те, яким є дно — піщаним, мулистим чи скелястим. Однак вірогідно, що його глибина перевищує 15 стіп, бо сюди заходять судна, навантажені більш як 500 тоннами 213. У цьому містечку не більше як 120 вогнищ. Це місце — один із найкращих і найзручніших портів у світі, оскільки судно тут завжди на плаву. Який би не стався шторм, воно навіть не хитається, захищене від усіх вітрів високими горами, що оточують бухту.

Мангуп [Mancupo] 214 — це злиденний замок, розташований на горі, що зветься Баба [Baba]. Усі мешканці цього замку — євреї. Тут не більше як 60 вогнищ.

Кафа [Caffa] — це столичне місто Криму. Тут є [резиденція] турецького губернатора, поставленого Великим Паном. Татар у цьому місті живе мало, у ньому переважають християни, вони послуговуються купленими у татар невільниками, яких ті захопили у Польщі та Московії. У цьому місті є 12 грецьких церков, 32 вірменські і один костьол Св. Петра. Тут може бути 5—6 тис. вогнищ, але понад 30 тис. невільників, оскільки в цьому краї послуговуються лише слугами такого роду. Це місто дуже купецьке і торгує як у Константинополі, Трапезунді [Trebisonte] 216, Синопі [Sinope] 217, так і в інших містах, зрештою, в усіх місцях як на Чорному морі, так і по всьому Архіпелагу 218, і на морі Левант [la mer du Levant] 219, і на цілому Чорному морі. \52\

Кріменда [Crimenda] 220 — дуже старовинна; належить ханові і нараховує біля сотні вогнищ.

Карасу [Karasu]  221 також належить ханові і має близько 2 тис. вогнищ /33/

Тузла [Tusla] 222— у цьому місті є солеварні; там може бути 80 вогнищ.

Карасу [Corubas] може мати 2 тис. вогнищ.

Керч [Кеrcy] 223— близько 100 вогнищ.

Ак-Мечет [Ackmacety] 224—близько 150 вогнищ.

Арабат [Arabat] 225, або Орботек [Orbotec] — це кам'яний замок з баштою, розташований на перешийку півострова, що замкнутий між морем Лиман [la mer de Limen] i Тонкою Водою [Tineka Woda] 227. Ця горловина не ширша за одну восьму льє, де від одного моря до іншого тягнеться частокіл. Наші козаки 228 називають півострів Косою [Kosa] 229, тому що він має вигляд коси. У цьому місці хан тримає свій табун, у якому, як кажуть, є до 70 тис. коней.

Тонка Вода [Tinkawoda] 230 — це протока між суходолом і Косою. Має лише 200 кроків у ширину, і в штиль її можна перейти верхи на конях. Козаки переходять її табором 231, коли йдуть красти коней з ханського табуна, про що ми невдовзі напишемо.

Від Балаклави [Baleclawa] до Кафи берег моря дуже високий і стрімкий. Решта півострова уся низинна. На рівнині у південному напрямі до Ору є багато кочових татарських поселень, поставлених на двоколісних возах на зразок тих, що в Буджаку [Budziak].

Гори Балаклави і Карасу називають горами Баба [Baba] 232; з них витікає 7 річок, що зрошують цілий півострів. Усі [гори] повністю покриті лісами.

Над річкою Кабартою [Kabats] 233 є виноградники.

Над річкою Салгиром [Sagre] — багато городів і садів.

Протока між Керчю і Таманню не ширша 3—4 французьких льє.

Тамань 235 — це місто у краю черкесів [Circasaises] 236, яке належить турку. У цьому містечку є злиденний замок, де /34/ несуть варту приблизно 30 яничарів [hanichares] 237, так само, як і в Темрюці [Temruk] 238, де охороняється \53\ перехід до Азаку [Azak], або Азова [au Zouf] 239, важливого міста в гирлі річки Дону [Donnais]. На схід від Тамані лежить земля черкесів, котрі є татарами-християнами і вважаються найбільш віруючими.






Кримські татари


Оскільки ми вже знаходимося у татарському краї, мені здається, що не буде недоречним сказати дещо про їхні порядки, спосіб життя, те, як вони воюють, якого порядку дотримуються у походах, вступаючи на ворожу землю, і як відступають назад у Дике Поле 240.

Декілька днів після народження татари не можуть розплющити очей 241, як то буває у собак та, взагалі, в інших тварин. Вони невисокої статури, найвищі з-поміж них не більші за наших середніх. Швидше малого, аніж високого зросту, вони кремезні, з крупними членами [тіла], з високим і широким животом. Плечі у них міцні, шия коротка, голова велика, лице майже кругле, лоб широкий, очі ледь розплющені, але дуже чорні і з довгим розрізом, ніс короткий, рот досить малий, зуби білі, як слонова кістка, шкіра смаглява, волосся дуже чорне і жорстке, немов кінська грива. Одним словом, у них зовсім інший вид, ніж у християн. Поглянувши на них, їх можна відразу розпізнати. Своїм зростом і виглядом вони скидаються на індіанців Америки [la Merique] з околиць Мараняну [Маragnan] 242 чи на тих, кого називають караїбами [Са raibes] 243./35/ Вони сміливі і витривалі воїни, не піддаються втомі, легко переносять зміну погоди, оскільки з 7-літнього віку, вийшовши зі своїх котарг [cantars] 244, тобто осель чи халабуд на двох колесах, ніколи не сплять під іншим да.хом, окрім відкритого неба. Починаючи з цього віку, їм завжди дають їсти тільки те, що вони самі собі вполюють з лука. Ось як вони навчають своїх дітей влучно стріляти. Після досягнення 12-літнього віку їх посилають на війну. Коли діти ще маленькі, їхні матері турботливо купають їх щодня у воді, де розчинено сіль, аби їхня шкіра загрубіла і вони стали менш чутливі до холоду, коли їм доведеться перепливати ріки в зимову пору./37/ \54\ \55\




Ми тут розглядаємо два різновиди татар: одні звуться ногайськими [Haysky], а інші — кримськими [Crimsky]. Останні, як ми вже згадували, походять з того великого півострова, що лежить над Чорним морем і загальноприйнято називається Таврійською Скіфією [Scythie Taurique] 245. Ногайські [Nahaisky] татари 246 діляться на дві [частини], а саме: великі ногаї [le grand Nahaisky] і малі ногаї [la petit Nahaisky]. Обидва [народи] проживають між річками Доном [Don] і Кубанню [Kuban], є кочовими і [в побуті] дикими. Одні з них частково є підданими хана, короля Криму, а інші — московитів. Є й такі, що підкоряються лише собі. Ці татари не такі відважні, як кримські, а останні не такі хоробрі, як буджацькі [Budzaik].

Ось як одягаються татари 247. За одяг цьому народу служить коротка сорочка з бавовняної тканини, яка спадає лише на півстопи нижче пояса, шаровари і короткі, до колін, штани для верхової їзди з сукна або найчастіше з бавовняної тканини, вистрочені зверху. Найбравіші з-поміж них носять каптан з вистроченої бавовняної тканини, а зверху — сукняний халат, підбитий лисячим або благородним куничим хутром, шапка з такого ж хутра та чоботи з червоного сап'яну без острогів. Простолюд має на плечах тільки баранячі кожухи, вивертаючи їх вовною назовні під час спеки та в дощ 248. Вигляд їх в такому одязі, коли їх несподівано зустріти в полі, викликає жах, оскільки їх можна прийняти за білих ведмедів верхи на конях. У часи холодів та взимку вони вивертають свої кожухи вовною всередину. Те саме роблять і з шапкою, виготовленою з такого ж матеріалу.

Вони озброєні шаблею, луком з сагайдаком із 18—20 стрілами; за поясом у них ніж, /38/ кресало, щоб добувати вогонь, шило і 5 або 6 сажнів ремінних шнурів для зв'язування бранців, яких їм вдається захопити під час походу. Кожен з них має в кишені нюрнберзький [de Nurambert] годинник 249. Лише найзаможніші носять кольчугу, інші ж, не маючи нічого, йдуть на війну вважай голими. Усі вони дуже сміливі і вправні на конях, але у них погана посадка, бо ноги надто зігнуті із-за коротких стремен, і сидять вони на конях так, як виглядала б мавпа, \56\ посаджена на хорта. Однак усе-таки вони дуже вправні на конях і настільки спритні, що на повному чвалі перестрибують з одного коня, який засапається, на іншого, котрого ведуть за вуздечку, щоб швидше тікати під час погоні. Кінь, не відчуваючи більше на собі господаря, одразу ж перебігає праворуч від нього, тримаючись весь час поруч з ним, щоб бути у зручному місці, коли вершник схоче пересісти на нього з тією спритністю, яка їм властива при перестрибуваннях. Ось як ці коні привчені служити своїм господарям. Зрештою, це особлива порода коней, поганої постави, негарних, але надзвичайно витривалих щодо втоми. Переходи по 20—30 льє без зупинок під силу лише цим бахматам [baquemates] (так вони називають цю породу коней) 250. Гриви у них дуже густі і звисають аж до землі, а хвости волочаться позаду. Їжа більшості осілих жителів, а також тих, які кочують — зовсім не хліб 251, хіба що вони знаходяться серед нас. Конина для них смачніша, ніж воловина і овече та козине м'ясо. Що ж до баранини, то вона їм невідома. Крім того, коли /39/ ріжуть коня, то треба, щоб він був дуже хворий або щоб уже не було надії його використати, перш ніж зважитися його забити. Навіть якщо кінь здихає сам по собі від якої б то не було хвороби, вони не утримуються від того, щоб його з'їсти, оскільки, слід гадати, цей народ не належить до найделікатніших. Навіть ті, що вирушають на війну, роблять так само. Об'єднані по десять чоловік, вони, зауваживши, що котрийсь кінь уже не може бігти, забивають його. Якщо у них знайдеться борошно, вони рукою перемішують його з кров'ю, як це робиться зі свинячою кров'ю при виготовленні кров'яних ковбас, потім доводять це до кипіння, варять у казані і споживають як великий делікатес. М'ясо ж готують таким чином: ділять його на чотири частини, три з них віддають тим з своїх товаришів, у яких м'яса немає, собі ж залишають лише задню чверть, яку нарізають на якомога більші кружала з найм'ясистішого місця, не товщі 1-2 дюймів; кладуть їх на спину коня, якого сідлають поверх них, підтягаючи якнайтісніше підпругу, потім сідають на коня і скачуть дві або три години, продовжуючи похід у тому ж темпі, як рухається все військо. Потім зіскакують з коня, \57\ розсідлують його і перевертають свій шматок м'яса, знімаючи пальцями піну з коня і змочуючи нею страву, боячись, аби вона не пересихала. Далі знову сідлають коня, як і раніше дуже міцно затягуючи підпругу, і знову скачуть дві-три години. Отоді вже м'ясо на їх смак вважається приготованим, ніби душенина 252. Ось такі їхні делікатеси і приправи. Що ж до інших частин чверті м'яса, які не можна порізати на /40/ великі кружала, то їх варять з дрібкою солі, не знімаючи піни, оскільки вважають, що знімати піну з горщика — це викидати геть увесь смак і соковитість м'яса.

Ось так цей нещасний народ живе. Добру воду вони п'ють тільки тоді, коли трапиться, що буває дуже рідко. Впродовж усієї зими вони вживають лише розтоплений сніг. Ті з них, хто заможніший, як, наприклад, мурзи [morzas] 253, тобто знать, та ті, у кого є кобилиці, п'ють їхнє молоко, що заміняє їм вино й горілку. Пшоняну, ячмінну і гречану каші вони заправляють кінським жиром, бо у них ніщо не марнується. Зі шкіри вони виготовляють (бо володіють усіма цими ремеслами) паски, вуздечки, сідла, нагайки, якими підганяють своїх коней, оскільки зовсім не вживають острогів. Ті, що зовсім не ходять на війну, харчуються у залежності від пори року і можливостей м'ясом овець, баранів, козенят, курей та іншої птиці. (Що ж до свинини, то вони її не споживають, як і євреї.) Якщо їм вдається роздобути борошна, вони печуть з нього на попелі коржі, однак звичайною їхньою їжею є пшоно, ячмінна і гречана каші. Ці види злаків вони вирощують, споживають також рис, який їм привозять. Щодо фруктів, то їх у них небагато, зате у широкому вжитку є мед; вони його дуже люблять, а також виготовляють з нього напій, який не варять, тому він викликає страшенні різі [в шлунку].

Ті, що живуть в містах, більш цивілізовані: вони випікають хліб, подібний до нашого; їхнім поширеним напоєм є брага [breha] 254, яку готують з вареного проса. Цей напій густий, як молоко, і все-таки п'янкий. П'ють також горілку, яку їм привозять з Константинополя. Є ще й інший напій, який виготовляють бідняки, /41/ що не мають змоги купити браги. Ось як це робиться: у барильце \58\ наливають коров'ячого, овечого або козиного молока, збивають його і одержують трохи масла, а те, що залишилось, зберігають в глеках, щоб використовувати як напій. Оскільки він скисає, то готують його майже щодня. Цей народ досить тверезий, вживає мало солі до наїдків, зате додає багато приправ, зокрема, червоного перцю. Готують вони ще один різновид напою, подібний до того, що роблять жителі Мадагаскара 255. Відварюючи м'ясо з дрібкою солі, вони, як ми вже говорили, не збирають піни; після того, як м'ясо звариться, вони зберігають оцей навар, який називають «чорба» [chourbe] 256, a потім, коли хочуть пити, підігрівають його. При смаженні м'яса на рожен насаджують цілу вівцю або барана, а коли м'ясо готове, ділять його на шматки завдовжки в 1 стопу, а завширшки в 4 пальці. Ось як харчуються ці люди.

Раз ми вже розповіли, як вони живуть у себе вдома, тепер розкажемо, як вступають на ворожу землю з наміром пограбувати її, спалити і захопити невільників 257.

Хан, котрий є їхнім королем, одержавши наказ Великого Пана вступити в Польщу, починає докладати зусиль до підготовки війська. Якщо він особисто бере участь у поході, його армія складається з 80 тис. чоловік. У інших випадках їхнє військо нараховує, як звичайно, 40— 50 тис., якщо очолює його в поході лише мурза [morza]. їхні набіги на ворожі землі відбуваються, звичайно, на початку січня, завжди о зимовій порі, щоб уникнути перешкод на шляху. Ні болота, ні ріки тоді не можуть перешкодити їх просуванню в будь-якому з тих напрямків, куди /42/ ведуть їхні шляхи. Отже, зібравшись і оглянувши військо, вони вирушають уперед. Нашому читачеві слід зауважити, що хоча Крим лежить між 46 і 47 паралелями, однак Дике Поле на північ від нього взимку аж до березня повністю вкрите снігом. Це додає [татарам], які пускаються у таку довгу дорогу, впевненості і зухвалості, бо хоча їхні коні зовсім не підковані, однак сніг оберігає їм копита. Цього б не було, якби землю не вкривав сніг, а затверділа від морозу земля нищила копита коням. Найвпливовіші і найбільш завбачливі з-поміж них кують своїх коней [підковами] з волового рогу, прикріпляючи їх до ніг чимось на зразок шкіряної дратви або цвяхами. \59\ Це, проте, тримається досить недовго і легко губиться. Ось чому вони так бояться безсніжної зими, а також ожеледиці, коли починають ковзатися навіть найкраще підковані коні.

Просуваючись уперед, вони роблять невеликі денні переходи, звичайно по 6 французьких льє, і так рухаються день за днем, розраховуючи свій час і дії таким чином, щоб мати змогу повернутися додому раніше, ніж скресне лід, і щоб їхнє повернення пройшло благополучно. Ось так вони наближаються до кордонів Польщі, обираючи собі шлях по балках 258, яких шукають і які неначе переходять одна в одну. Це робиться для того, щоб сховатися в степу і не бути викритими козаками, які в різних місцях, тримають сторожу і, дізнавшись про появу татар та напрям їх руху, піднімають тривогу у своєму краї. Ось тому татари користуються згаданою мною хитрістю, тобто пересуваються лише по балках, а увечері, стаючи табором, /43/ не розпалюють вогнищ з тієї ж причини. [Також] посилають уперед розвідників, намагаючись упіймати кількох козаків, аби здобути «язика» від ворога. Зрештою, лише найбільш спритному і досвідченому вдається захопити противника зненацька.

Татари переміщаються по 100 коней у ряді, фактично по 300, оскільки кожен татарин, як ми вже говорили раніше, веде за вуздечку ще двох коней, що служать для запасу, їхній передній ряд може займати [вшир] від 800 до 1000 кроків, а вглиб вони мають десь від 800 до 1000 коней і займають понад 3, навіть 4 великих льє, якщо тримаються тісними рядами, бо інакше вони розтягаються більше, як на десять льє. Для того, хто цього не бачив [на власні очі], це буде дивне видовище, оскільки 80 тис. татар ведуть понад 200 тис. коней; не так густо дерев у лісі, як їхніх коней тоді у степу. Коли бачиш їх здаля, то здається, що це на обрії піднімається якась хмара, збільшуючись в міру того, як піднімається, і сповнюючи жахом найсміливіших, маю на увазі тих, хто не звик бачити таких полчищ водночас. Рухаються ці великі армії так: щогодини вони зупиняються на півчверті години, щоб дати можливість своїм коням помочитися, а ті настільки добре навчені, що роблять це відразу ж, як тільки їх спиняють. \60\ Одночасно татари злазять з коней і також мочаться. Потім негаючись сідають на коней і продовжують свій шлях. Усе це відбувається за єдиним сигналом свистка.

Наблизившись до кордону на відстань біля 3 або 4 льє, вони роблять зупинку на два-три дні у вибраному місці, яке, на їх думку, може служити за схованку. Там вони наводять порядок і дають собі перепочинок. Після того, як військо відпочине, його ділять на три [частини]: дві третини /44/ призначаються для основного складу, а третю ще раз ділять на дві [половини], кожна з яких утворює окремий фланг, а саме: правий і лівий. Розподілені таким чином, вони вступають до краю. Основний склад (який вони своєю мовою називають кошем [choche] 259) поволі, але безупинно, пересувається разом з флангами і вдень, і вночі, даючи війську не більше години на харчування аж доти, доки не заглибиться на 60—80 льє до краю, не заподіюючи при цьому жодної шкоди. Але коли вони починають повертатися назад, основний склад продовжує рухатися у тому ж темпі, а фланги за наказом воєначальника 260 віддаляються і скачуть кожен у свій бік на 8— 12 льє від війська, але так, що половина вперед, а половина вбік. Я забув сказати, що кожний фланг може мати від 8 до 10 тис. чоловік і підрозділятися знову на 10—12 загонів по 500—600 татар у кожному. Розбігаючись повсюди по селах, вони оточують їх, виставляючи по чотири сторожові пости довкола і підтримуючи великі вогнища впродовж усієї ночі, побоюючись, щоб котрийсь із селян не втік. Потім грабують, палять і вбивають усіх тих, хто чинить їм опір, а тих, хто здався, забирають з собою, і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, але також і худобу, як, наприклад, коней, волів, корів, баранів, кіз та ін. Щодо свиней, то увечері їх всіх зганяють, замикають у клуні або в іншій будівлі, а потім з чотирьох кутків підпалюють у зв'язку з відразою, яку почувають до цих тварин. Ці фланги (як ми вже сказали), не маючи наказу віддалятися більше, ніж на 8—12 льє, повертаються зі своєю здобиччю до основного складу, який легко знайти, бо він залишає за собою помітний слід, оскільки там скаче понад 500 коней /45/ в ряд, так що їм лишається \61\ тільки йти по сліду. Через 4-5 годин вони приєднуються до основного складу війська. Після їх прибуття відразу ж віддаляються два інших фланги такої ж чисельності, як і перші, один праворуч, другий ліворуч, рушають чинити такий же грабунок, що й попередні, після чого, як і раніше, повертаються, а тоді знову від'єднуються від війська два нових свіжих фланги, аби зробити таке ж спустошення, що й перші. Ось так по черзі вони здійснюють свої набіги, в той час як основний склад ніколи не зменшується і постійно охоплює дві третини всього війська, яке рухається (як ми вже говорили) лише кроком, щоб бути завжди у формі і напоготові до бою з польською армією, якби трапилося з нею зустрітися, хоча в їхні наміри така зустріч не входить, навпаки, вони б прагнули по можливості уникнути її.

Вони ніколи не повертаються тією дорогою, якою увійшли, а роблять щось на зразок кола, щоб певніше уникнути польської армії, оскільки ведуть виключно оборонні бої, та й то лише тоді, коли на них добре натиснуть. Навіть переконавшися, що їх десятеро проти одного, вони не наважуються напасти першими, оскільки ці розбійники (а саме так слід називати цих татар) приходять у Польщу зовсім не для того, щоб битися, а для того, щоб зненацька пограбувати і захопити здобич. Якщо ж поляки їх зустрічають, то завдають їм жару і примушують відступати швидше, аніж кроком. Нарешті, перебігши і пограбувавши [край], вони закінчують свій набіг і повертаються у Дике Поле на відстань 30-40 льє від кордону. Почуваючись у безпечному місці, вони роблять тривалу зупинку, отямлюються і приводять себе в порядок, якщо в сутичці з поляками виникло безладдя./46/

Під час цього перепочинку, який триває тиждень, вони збирають усю здобич, яка складається з бранців і худоби, і ділять її між собою. Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників-магометан, де зазнають безмежної наруги, їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як наприклад: знеславлення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх \62\ батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета.

Словом, найбільш тверді серця здригнулися б, чуючи крики і співи, плач і стогони цих нещасних русинів, бо цей народ і співає, і голосить плачучи. Цих нещасних тепер поділено в різні сторони: одних — у Константинополь, других — у Крим, ще інших — в Анатолію [la Natolie] і т. д. Оце така коротка розповідь про те, як татари, напавши, за неповних два тижні захоплюють у полон людей у кількості понад 50 тис. душ, як обходяться зі своїми бранцями, поділивши їх, а потім, після повернення до свого краю, продають на власний розсуд.

А тепер ми розкажемо, як татари вступають до Польщі у літній час, коли звичайно їх буває не більше 10—20 тис., бо якби було більше, їх би надто швидко виявляли. Ось як вони вступають: опинившись за 20—30 льє від кордону, ділять свою армію на 10—12 загонів, у кожному з яких може бути до тисячі коней. Половина війська з 5-6 загонів вирушає праворуч /47/ на відстані 1-1,5 льє загін від загону; те ж саме робить друга половина загонів, що тримається ліворуч на такій самій відстані, утворюючи [в цілому] передню лінію, розтягнуту на 10—12 льє. Попереду на відстані більше 1 льє просувається сторожовий загін, щоб захопити «язика» і краще зорієнтуватися, куди йти. Ось так вони простують навкіс, тісно тримаючись один одного, з тим, щоб у призначений день зустрітися на домовленому місці за якихось 2 або 3 льє від кордону так, як у центрі сходяться різні радіуси. Причиною того, що вони йдуть окремими розділеними загонами, є острах, аби їх не викрила козацька сторожа, яка постійно чатує в степах на відстані 2-3 льє одна від другої. Не розпізнавши, скільки насправді є татар, вона зможе повідомити лише про той загін, який побачила. Бо ці козаки, як тільки здаля помітять татар, негайно віддаляються, щоб зняти у краї тривогу. Коли вони бачать якусь тисячу чи біля того, така [незначна] кількість ворога їх не тривожить, а тому через декілька днів після одержання звістки про нього вони бувають дуже вражені [їхньою кількістю]. \63\

Татари перетинають кордон таким ось шляхом: вони йдуть, постійно тримаючись напряму між двома великими ріками, вибираючи весь час вищі місця і шукаючи витоків малих річок, які впадають у великі, одні — в одну з них, другі — в іншу 262. Завдяки цьому вони не зустрічають жодних перешкод у своїх набігах, грабують і спустошують, як і їх попередники, але не заглиблюються у край далі, як на 6—10 льє, і повертаються назад якнайшвидше, не залишаючись тут довше, ніж два дні. Після цього відступають так, як ми описували вище, діляться /48/ здобиччю, і кожен повертається до своєї домівки.

Це свого роду незалежні татари, які не підкоряються ні хану, ні турку; їхні поселення знаходяться в Буджаку 263, який являє собою /47/ рівнину, розташовану, як ми вже зазначали, між гирлом Дністра і гирлом Дунаю. За моїх часів там було близько 20 тис. втікачів чи вигнанців. Ці татари хоробріші за тих, що мешкають у Криму, оскільки більш витривалі у військових діях, бо щодня мають нагоду в них вправлятися. Вони також є кращими, ніж інші, вершниками. На рівнинах, які лежать між Буджаком і Україною [l'Ocranie], перебуває звичайно від 8 до 10 тис. татар, розділених на загони по тисячі кожен, що віддалені один від одного на 10—12 льє в пошуках удачі. Внаслідок небезпечності переходу через ці степи козаки, наміряючись їх переходити, рухаються табором *, тобто в оточенні возів .


* Табір — це те, що ми називаємо караваном. [Прим. авт.]


Вони ставлять свої вози у два ряди по вісім або десять возів попереду і стільки ж — позаду, а самі йдуть всередині з рушницями, короткими списами і косами, насадженими на довгі держала; найвправніші вершники їдуть ззовні табору. Попереду на віддалі чверті льє, позаду теж на віддалі чверті льє, а також на кожному з боків вони виставляють по одному вартовому для спостереження за татарами. І коли їх помічають, то подають сигнали, і табір зупиняється. Якщо татарів помічено [раніше], то козаки розпочинають з ними бій, і навпаки, якщо татари першими побачать козаків, то, несподівано напавши, атакують табір. Зрештою, мандруючи тими степами, слід приказувати, як італійці: «Bon piede, bon oche» 265. \64\ Я зустрічав декілька разів у степу до 500 татар, які пробували напасти на наш табір, але нічого не могли зробити, хоча мене супроводжувало лише 50—60 козаків. Так само \65\ і ми не могли їх подужати, оскільки вони не наближалися до нас на /50/ рушничний постріл, а лише кілька разів вдавали, що атакують нас, посилаючи хмари стріл на наші голови, а стріляють вони дугою, вдвічі далі, ніж наша зброя; потім відійшли.




А ось до яких хитрощів вони вдаються, ховаючись у степах, щоб зненацька напасти на якийсь караван, лишаючись непоміченими. Треба знати, що ця місцевість вкрита травою до двох стіп висоти, так що вони не можуть переміщатися, не потоптавши трави і не лишивши за собою стежки або сліду, завдяки чому відомо, скільки їх може бути і в який бік ідуть. Остерігаючись сильного переслідування, вони вигадали спосіб і на це, а саме: з групи в 400 осіб вони утворюють [немов би] чотири промені своїми [меншими] загонами, у кожному з яких може бути до 100 коней. Один прямує на північ, інший — на південь, а ще два інші — на захід і схід. Коротше кажучи, усі ці чотири невеликі загони їдуть кожен у свій бік на протязі десь із 1,5 льє, а там вказаний маленький загін із 100 чоловік ділиться ще на три, які вже нараховують приблизно по 33 особи і рухаються так само, як і попередні, якщо не натрапляють на річку. Через півльє вони знову розділяються на три частини і рухаються так далі доти, доки їх не стане, як ми вже зазначали, по 10—11. Це зрозуміліше на рисунку 266, ніж на словах. Усе відбувається менш, ніж за якихось півтори години, і на повному чвалі, бо якщо їх помітять, то буде вже пізно для всякої моторності. Вони опанували цей маневр досконало і знають степ, немов лоцман свій порт. Кожен загін з 11 чоловік простує /51/ степом, як йому заманеться, не зустрічаючись у своєму колі [з іншим]. У призначений день вони, нарешті, з'їжджаються на зустріч за 10— 12 льє далі, у якійсь низині, де є вода і добра трава, бо саме у таких місцях переховуються. Кожен малий загін добирається на зустріч іншою дорогою, в одних дорога до місця зустрічі коротка, у других — дуже довга через те, що довелося робити багато обходів і поворотів. Слідів вони не залишають зовсім, бо трава, потоптана 11 кіньми, за день-два піднімається. Прибувши на згадане місце, вони декілька днів проводять у цій схованці, а потім виїжджають \66\ звідти вже усім військом, прямують до якогось прикордонного села, зненацька захоплюють його, грабують і відразу утікають, як уже описувалося.




Татари придумали цей хитрий спосіб переховування у степах, щоб краще обманювати козаків, які їх завзято переслідують, знаючи, що їх не більше 500—600. Отже, 10 або 12 сотень козаків сідають на коней і рушають у погоню, шукаючи слідів. Знайшовши їх, ідуть по сліду аж до описаного вище кола, там губляться, не знаючи, де шукати далі, бо сліди розбігаються на всі боки. Таким \67\ чином, змушені повертатися до своїх домівок і признаватися, що нічого не вистежили. Ось як важко перестріти цих татар, хіба що випадково, коли вони п'ють чи їдять або вночі під час сну. Однак вони завжди насторожі, а зір у них пильніший і гостріший, ніж наш, тим більше, що очі у них вузькі і, відповідно, вони мають сильніший візуальний промінь і бачать далі, ніж ми, помічаючи нас скоріше, як ми їх побачимо. Одним словом, перемагає хитріший, а не сильніший.

Якщо з ними /50/ трапиться зустрітися вранці або увечері, коли сходить чи заходить сонце, тоді змагаються за те, котра зі сторін виграє сонце, аби мати його позад себе; це схоже на [протиборство] двох кораблів у морі: котрий виграє вітер. Нарешті, коли поляки проникають у ряди татар, а ті не почуваються достатньо сильними, аби боронитися з шаблею в руці, то розлітаються, неначе мухи, хто куди. Відступаючи, вони стріляють з лука на повному чвалі, і то настільки влучно, що не промахуються у вершника на відстані 60—100 кроків. Поляки не в змозі їх догнати, бо їхні коні не такі витривалі, як татарські.

За чверть льє татари знову збираються докупи і розпочинають лобову атаку на поляків, а коли ті розтрощують їх ряд, знову кидаються врозтіч і, відступаючи, весь час стріляють ліворуч, бо праворуч не можуть. Виснаживши таким способом поляків, татари змушують їх відступити, бо застосовують цей маневр лише тоді, коли, як я вже казав, мають перевагу вдесятьох проти одного. В інакшому випадку вони тікають, не обертаючись. Ось так цей народ воює у цих краях.

А тепер розповімо, як татари долають уплав ріки, більші від найбільших у Європі. Усі їхні коні вміють плавати, особливо [тут], у цьому холодному краї, де вода важча, ніж у Франції, оскільки не так добре очищається сонцем. Але я, наприклад, переконаний, що якби вони привезли своїх коней до Франції, то ті не перепливли б через Сену, як це роблять на Борисфені. Як я сказав, вода тут важча і, відповідно, важчі тіла стають у ній легшими, що я сам мав нагоду випробувати. Ось як вони це роблять: коли військо хоче перейти через Борисфен, /51/ найбільшу ріку в цьому краї, вони вибирають таке місце, \68\ де береги доступні з обох боків. Далі кожен запасається комишем або очеретом залежно від того, на що саме натрапить, і робить з нього дві невеликі в'язанки по З стопи завдовжки і від 10 до 12 дюймів 267 завтовшки. [На в'язанки], відстань між якими становить 1 стопу, зверху впоперек тісно прив'язують три палиці, а знизу — з кутка в куток — одну, яку прикріплюють до хвоста коня . Потім татарин, роздягнувшись, кладе на цей пліт сідло свого коня, на сідло одежу, а поверх неї лук, стріли і шаблю, усе добре зв'язане і прикріплене. Далі зовсім голий, з нагайкою у руці заходить у воду, підганяючи свого коня вуздечкою, [що лишилася в того] на шиї, і тримаючись поперемінно одною рукою то за неї, то за гриву. Підганяючи коня, примушує його таким чином плисти, а сам теж пливе за допомогою однієї руки, бо другою весь час тримає, не відпускаючи, гриву і вуздечку. Ось так він спрямовує свого коня, підганяючи його одночасно нагайкою, доки той не перейде річки. А коли /54/ кінь уже торкнеться ногами дна на протилежному березі і коли вода сягатиме йому лише по черево, татарин зупиняється, відв'язує пліт від кінського хвоста і відносить його на землю. Водночас з одним переходять усі інші, оскільки пливуть у ряд, розтягнувшись вниз по течії на півльє. Ось те, що я зумів дізнатися про татар. \69\









[Про козаків] 269


Нам ще залишається розповісти, як ми й обіцяли раніше, про те, як козаки обирають свого старшого 270, а також як вони, пересікаючи Чорне море, здійснюють свої походи аж до Анатолії [Natolie], щоб воювати з турком. Ось як вони вибирають свого старшого: коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає. Відповідають лишень, що він дійсно не заслужив такої честі і тут же, не гаючись, одразу ж убивають його, як якогось зрадника 271. Хоча самі при цьому чинять по-зрадницьки, та ви і пригадуєте, напевно, що я оповідав раніше, говорячи про їхні звичаї і звичні зради. Якщо обраний козак приймає на себе обов'язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча [додає, що] недостойний і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити як всім взагалі, так і кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеще в долоні, /55/ вигукуючи: «Слава! Слава!» 272 і т. д. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому, а старший подає їм руку, що у них служить за форму вітання. Ось так вони вибирають свого старшого, що часто відбувається серед Дикого Поля. Вони йому дуже підкоряються. Цей старший їхньою мовою називається гетьманом [hettman], його влада необмежена аж до права стинати голови і садити на палю тих 273, хто провинився. Гетьмани дуже суворі, однак нічого не починають без військової наради, яку називають Радою [Ruds]. Немилість, якої може зазнати старший, змушує його бути дуже обачним у своїх діях, зокрема, щоб не трапилось жодної невдачі, коли веде їх у похід, і щоб він проявив себе хитрим і відважним під час непередбачених зіткнень [з ворогом], оскільки за виявлену малодушність \70\ його вбивають як зрадника. Негайно обирається новий отаман так само, як я розповідав вище. Керувати ними і вести їх у похід — нелегка справа, і нещасний той, кому це випадає. За сімнадцять літ, доки я служив у цьому краї 274, усі, хто обіймав цей уряд, скінчили погано 275.

Коли у них виникає намір піти в море, то, не маючи дозволу короля, вони беруть його у свого старшого, скликають Ruds, тобто Раду, і проводять вибори отамана 276, котрий очолить їх у цьому поході, дотримуючись такого ж звичаю, про який ми розповідали стосовно виборів старшого, хоча отаман цей потрібен тільки на певний час. Далі вони вирушають до Військової Скарбниці [Sczabenisza Worskowa], місця свого збору і будують тут судно близько 60 стіп завдовжки, 10—12 стіп завширшки і 12 — завглибшки. Таке судно не має кіля; його основа — це човен з /54/ верби або липи, довжиною до 45 стіп. Збоку він обшивається і вивершується дошками від 10 до 12 стіп завдовжки і до однієї стопи завширшки, які прибиті [дерев'яними] цвяхами, причому кожен ряд унапуск на наступний, як і в звичайних річкових судах, і так доти, доки [човен] не досягне 12 стіп у висоту і 60 — у довжину, розширюючись у міру підвищення. Та це зрозуміліше на рисунку 277, який я в загальних рисах накидав. На ньому можна бачити товсті, як бочки, в'язанки очерету, що щільно кріпляться одна до одної по всій довжині човна від одного краю до другого і міцно прикріплюються [до бортів] ликом із липи або дикої вишні. Будуються вони так, як звикли і наші теслі, з перегородками і поперечними лавами, а потім просмолюються. Користуються двома стернами по краях човна, як показано на рисунку, оскільки човни дуже довгі і треба було б забагато часу, щоб розвернутись, коли виникає потреба у розворотах під час втечі. Звичайно, з кожного боку від 10 до 15 весел, і швидкість більша, ніж у турецьких веслових галер. Є також і щогла, на якій вони [козаки] напинають досить невправно зроблене вітрило; використовують його лише в тиху погоду, а при сильному вітрі воліють веслувати, їхні човни не мають верхньої палуби, і коли наповнюються водою, очерет, прив'язаний довкола човна, не дає йому затонути. \71\




Сухарі знаходяться у великій бочці заввишки 10 стіп, на 4 стопи в діаметрі, яку міцно прив'язують. Сухарі витягають через втулку. Беруть із собою також барильце з вареним пшоном і діжечку з борошном, розведеним на воді, яке їдять, змішуючи з пшоном, всі разом, що вони дуже цінують; цей наїдок служить їм і їжею, і питвом, він має кислуватий смак і називається /57/ «саламаха» [salamake] 278, тобто, пречудова страва. Щодо мене, то я не знайшов у ньому вишуканого смаку, а коли й вживав його під час своїх мандрів, то лише тому, що не знайшлось нічого кращого. Під час походу ці люди дотримуються тверезості, і якщо між ними трапиться п'яниця, отаман наказує викинути його в море. Окрім того жодної горілки везти з собою не дозволяється, оскільки під час походів і експедицій вони високо цінують тверезість.

Коли вони вирішують йти війною на татар, щоб помститися за кривду і заподіяні грабунки, то вибирають осінню пору. Для цього відправляють на Запорожжя [Zaporouys] усе, що необхідне для походу чи експедиції, для будівництва човнів і взагалі усе, що, на їх думку, буде потрібним. Потім 5-6 тис. відчайдушних, добре озброєних козаків вирушає на Запорожжя будувати човни. До будівництва одного човна приступає 60 чоловік, закінчуючи його через два тижні, оскільки вони, як я вже казав, майстри на всі руки. Таким чином, за два-три тижні у них готово 80 або 100 човнів такої форми, яку я описав. \72\ У кожен човен сідає від 50 до 70 чоловік, кожен з яких має дві рушниці і шаблю; на човні є також 4—6 фальконетів 279 і запас харчів, щоб вистачило на всіх. Одягнені козаки в сорочку і шаровари, мають ще одні змінні, благеньку свиту і шапку 280, 6 ліврів 281 пороху, достатню кількість свинцю, запас ядер для фальконетів; у кожного є годинник. Так ось виглядає летючий козацький табір на Чорному морі, який безстрашно нападає на найзначніші міста Анатолії.

Спорядившися ось так, вони спускаються по Борисфену. Отаман 282 має /58/ на щоглі відзнаку 283 і, звичайно, йде на третину корпусу попереду, їхні човни тримаються так близько один біля одного, що майже торкаються веслами. Турки, звичайно, бувають попереджені про похід і тримають у гирлі Борисфена напоготові кілька галер, щоб не дати їм вийти [з лиману]. Але козаки хитріші: вони виходять темної ночі незадовго перед молодиком і переховуються в очеретах, які тягнуться на 3-4 льє [вгору] по Борисфену, куди галери заходити не наважуються, бо колись там зазнали лиха. Отож задовольняючись чеканням на них [козаків] у гирлі, татари завжди опиняються перед несподіванкою. А оскільки козаки не можуть пройти так швидко, щоб їх не помітили [взагалі], то по всій країні здіймаєтся тривога, досягаючи [самого] Константинополя. Великий Пан розсилає гінців по всьому анатолійському узбережжю, в Болгарію і Румелію [Romanie] 284, аби там кожен пильнував і був готовий до появи козаків з моря. Та все надарма, бо ті часу не гають і так доречно використовують пору року*, що уже через 36 чи 40 годин з'являються біля Анатолії.


* Зауважте, що вони вирушають лише після св. Іоанна 285 з тим, щоб повернутись щонайпізніше на початку серпня. [Прим. авт.]


Прибувши туди, висаджуються на берег, кожен з рушницею в руці, залишаючи у кожному човні для охорони тільки двох чоловіків і двох хлопців. Потім зненацька нападають на міста, захоплюють їх, грабують, палять їх, заглиблюючись іноді на ціле льє в глиб краю, але одразу ж повертаються, знову вантажаться зі здобиччю і вирушають в інше місце, щоб не раз спробувати щастя. Якщо випадково \73\ натраплять [на щось підходяще], то атакують його, а якщо ні — то повертаються зі здобиччю додому. А коли вони наткнуться на якісь турецькі галери чи інші судна, то переслідують їх, нападають на них і беруть штурмом. Ось як це відбувається: їхні судна виступають з води не більше, як на 2,5 стопи, тому вони [козаки] помічають судно або /59/ галеру раніше, ніж можуть бути помічені самі. Далі вони опускають на своєму човні щоглу і визначають напрям вітру, намагаючись плисти так, щоб сонце до вечора було у них за спиною. За годину перед заходом сонця вони з силою гребуть до судна чи галери, доки не опиняться на відстані 1 льє і звідти стережуть їх, боячись втратити з поля зору. Потім десь біля півночі (подавши сигнал) вони щосили веслують до судна, [причому] половина команди готова до бою, тільки й чекає, коли судно настільки наблизиться, щоб стрибнути на нього. Ті, що на судні, дуже дивуються, побачивши, що на них напало 80 чи 100 човнів, з яких сипляться люди, одразу ж захоплюючи корабель 286. Зробивши це, козаки грабують усі знайдені гроші й товари малих розмірів, які не псуватимуться у воді, а також гармати й усе те, що, на їх думку, може знадобитися; потім пускають судно разом з людьми на дно. Ось яку користь мають з цього козаки. Якби вони вміли правити судном чи галерою, забрали б їх теж, але у них немає цього вміння.

Тепер слід повернутися у свій край. [Тим часом] варта у гирлі Борисфену подвоєна, щоб належно покарати їх за грабунки. Вони, одначе, кепкують з цього, хоча й ослабли. Адже не буває так, щоб у проведених битвах вони не втратили багатьох зі своїх, чи щоб море не поглинуло кількох човнів, бо не всі вони такі міцні, аби витримати. Козаки причалюють у затоці, яка знаходиться за 3-4 льє на схід від Очакова . В цьому місці за чверть льє від Великого моря [Grande Mer] 288 y напрямку до Борисфена тягнеться майже на 3 льє дуже низька долина, яка інколи заливається на півстопи водою. Звідси козаки по 200— 300 чоловік починають перетягати волоком один за одним свої човни, /60/ і [в такий спосіб] протягом двох-трьох днів дістаються до Борисфена з усією здобиччю. Ось так вони рятуються і уникають бою з галерами, що стережуть гирло \74\ навпроти Очакова. Наприкінці повертаються до своєї Скарбниці [Karbenicza], де ділять здобич, про що я вже розповідав.

Є у них ще один шлях повернення — повертаються вони через Донський лиман [le Limen du Don] , перепливаючи протоку між Таманню і Керчю [Кегсу] і піднімаючись по лиману аж до річки Міусу [Mius] 290 доти, доки вона сплавна для човнів. Від її верхів'я до верхів'я Тачаводи [Taczawoda] 291 лише 1 льє, а Тачавода тече у Самару [Samare], котра в свою чергу впадає у Дніпро на відстані 1 льє вище Кодака [Kudak], як це видно на карті. Але козаки цим шляхом повертаються рідко, бо це задовга дорога до Запорожжя. Іноді вони використовують цей шлях, вибираючись у морський похід, коли вихід із Борисфена стережуть, щоб не дати їм вийти, великі сили, або ж у них є не більше 20—25 човнів.

Коли галери натрапляють на них у [відкритому] морі посеред дня, то завдають їм великої шкоди своїми гарматами, розполохуючи, немов шпаків, і немало човнів іде на дно. Приголомшені козаки, кому вдалося врятуватись, швидко утікають навсібіч, куди лиш можуть. Але коли вони самі йдуть на бій з галерами, то лишаються на своїх лавах, прикріпивши весла до кочетів перев'яззю з лози. Поки одні стріляють з рушниць, їхні товариші набивають і подають їм інші, уже набиті, щоб знову стріляти, і таким чином ведуть вогонь безперервно і дуже влучно. Галера може зав'язати бій лише з одним човном, однак їхні гармати завдають козакам великої шкоди. У таких /61/ сутичках вони завжди втрачають до двох третин своїх людей. Рідко коли трапляється, щоб повернулася половина команди, зате привозять багату здобич, як-от: іспанські реали 292, арабські цехини 293, килими, парчу, бавовняні і шовкові тканини, інші цінні товари. Ось з чого живуть козаки і такі, [власне,] у них прибутки, бо якщо йдеться про працю, то вони не знають іншого, як тільки пити та гуляти зі своїми товаришами після повернення 294. Виконуючи свою обіцянку, ми розкажемо дещо про їхні звичаї, яких вони дотримуються, зокрема весільні, а [також] про те, як вони інколи діють, закохавшись, що, безсумнівно, багатьом видасться новим і неймовірним. \75\






Як дівчата залицяються до парубків 295


Отже, на відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися. Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір. Ось як вони діють 296: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка [якого любить], коли сподівається застати вдома батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою, вона каже: «Помагай Біг» [Pomagabog], що [по-нашому] означає: «Нехай благословить вас Господь». Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи. Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: «Іване [Ivan], Федоре [Fedur], Дмитре [Demitre], Войтку [Woitek], Микито [Mitika]» і т. д., тобто, називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість [до мене], яка свідчить, що ти /62/ зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем [gospodorge]. Ці твої хороші риси схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їхньої згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь одговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, доки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву.

Через декілька тижнів батько й мати бувають змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина поставитися до неї прихильно як до дівчини, котра має стати його жінкою. Так само і юнак, бачучи, що дівчина так наполегливо бажає йому добра, починає дивитися на неї як на ту, що колись стане володаркою його бажань. А тому \76\ починає наполегливо просити батьків, щоб дозволили йому покохати дівчину. Ось як закохані дівчата (у цім краї) можуть швидко досягти мети, змушуючи (своєю наполегливістю) батька, матір та обранця виконати те, чого хочуть. Бо, як я вже казав, [батьки] бояться накликати на себе гнів господній, щоб з ними не трапилося якогось страхітливого нещастя. Адже прогнати дівчину значило б зневажити увесь її рід, який затаїв би глибоку образу. Окрім того, у цій справі не можна вдатися до насильства, не накликавши на себе гніву і церковної кари, що буває при цьому дуже суворою, накладаючи, коли подібне трапляється, /63/ єпітимію 297 і великий штраф, а це вкриває дім ганьбою. Із страху перед марними забобонами вони уникають, наскільки можуть, тих нещасть, котрі — а в це вони вірять, мов у догмат віри — повинні трапитися з ними через відмову їхніх синів дівчатам, що просили їх за чоловіків. Звичай, який я щойно описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках. Але трапляються і почуття [людей] нерівного стану, між селянином і панночкою, котрі підлягають іншому звичаю і привілею, що тут теж зустрічаються.






Як селянин може одружитись з панночкою 298


У селах цього краю існує звичай, що по неділях та на свята селяни з жінками та дітьми збираються після обіду разом у певному місці, а саме у корчмі, де вони проводять решту дня, частуючи один одного. За цим заняттям проводять час тільки чоловіки та жінки, котрі п'ють, доки молодь розважається, танцюючи з дівчатами під звуки дудки [douda] (тобто волинки). Сюди звичайно приходить і місцевий пан з сім'єю, щоб подивитися на танцюючих. Іноді пан запрошує їх потанцювати перед своїм замком, що є [для цих забав] звичним місцем. Там він і сам танцює з дружиною й дітьми, і наступає [ніби] \77\ змішання панів з простолюдом. А слід зауважити, що всі села на Поділлі і на Україні здебільшого оточені лісами, де є схованки, у яких влітку селяни ховаються, коли надходить звістка про наближення татар. Ці ліси можуть тягнутися до півльє в ширину. І хоча селяни є підданими майже [на зразок] рабів, вони, однак, здавна мають право і привілей викрадати, якщо це їм вдасться /64/ під час загального танцю панночку 299, навіть коли вона донька їхнього пана. Треба лише, аби він [селянин] зробив це так кмітливо й спритно, щоб йому вдалося (бо інакше він загине) втекти звідтіля до сусіднього лісу. Якщо він зможе перебути там 24 години у схованці і його не знайдуть, йому прощається вчинене викрадення. Коли викрадена дівчина схотіла б вийти за нього заміж, він уже не може відмовитися від неї, не втративши голови; якщо ж [дівчина цього] не бажає, його звільняють від звинувачення у злочині, і ніхто жодним способом не повинен його за це карати. Та коли трапиться, що його спіймають раніше, ніж за 24 години, йому стинають голову відразу і без будь-якого суду. Щодо мене, то за 17 років мого перебування в цьому краї мені ніколи не траплялося чути, щоб сталося щось подібне. Зате я [сам] бачив, як дівчата сваталися до хлопців і це їм не раз удавалося, про що я написав вище. Бо у тому звичаї, про який ідеться, надто багато ризику. Силоміць викрасти дівчину, потім утекти з нею на очах усіх присутніх і не бути схопленим — а для цього треба мати добрі ноги — було б дуже складно без згоди і домовленості з дівчиною. До того ж селяни тепер більш пригнічені, ніж колись, а шляхта також стала чванькуватішою і гордовитішою. Очевидно, такий привілей був наданий селянам ще в ті часи, коли поляки, обираючи короля, вибирали того, хто наипрудкіше бігав босоніж 300, як наисміливішого і наиспритнішого, начебто сміливість і кмітливість розуму залежить від ніг і спритності тіла. Звідси, на мою думку, бере початок і те, що вельможі зобов'язують короля давати на наступний день після його обрання присягу перед вівтарем не ув'язнювати жодного шляхтича за будь-який злочин, за винятком /65/ злочину проти держави та особи [пануючого], якщо мине 24 години [після \78\ його скоєння] 301. З цього видно, наскільки вони поважали тих, хто мав дар спритно бігати і швидко ходити. Це помітно ще й по тій надзвичайній оцінці, яку вони дають прудконогим коням. Власне, вони звертають увагу лише на це і платять за коня, що прудко бігає, будь-яку ціну, яку лишень правлять. Гадаю, усе це для того, щоб спритніше наздоганяти ворога, коли той утікає, і швидше утекти самому, коли переслідують тебе.

Після того, як ми поговорили про сватання у русинів [Rus], розповімо дещо і про весільні обряди та про особливості, що при цьому спостерігаються.






Як відбувається весілля 302


Весільні церемонії такі: запрошується молодь як з одної, так і з іншої сторони, потім вони одержують наказ нареченого і нареченої запросити усіх спільних родичів бути присутніми на весіллі [Wesellé], тобто на. їхній весільній учті. Кожному, хто виконує це доручення, дається як відзнака віночок з квітів, який вішають на руку 303, і список усіх запрошених, до кого йдуть у переддень весілля, виступаючи парами. Перший, котрий промовляє, урочисто виголошуючи запрошення, тримає в руці паличку 304. Я не спинятимусь на описанні страв і того, скільки сортів м'яса подається на стіл, розповім лише, що наречена вбрана за їхнім звичаєм так: на ній довга сукняна коричнева сукня, що тягнеться по землі, облямована зверху напівшовковою, напіввовняною тасьмою і підшита китовим вусом, який її розширює 305. Голова [нареченої] не покрита, волосся розсипане по плечах, відкриваючи лише обличчя, на голові вінок із квітів залежно від пори року. У такому вбранні батько, брат чи близький родич /66/ ведуть її до церкви, а попереду — скрипка, дуда або цимбали. Після вінчання хтось із близьких родичів бере її за руку і відводить додому під таку ж мелодію. Я не торкатимуся опису забав під час весільної учти; вони, хоч і незвичні, нічим не поступаються [забавам] інших народів. Зауважу лише, що до гультяйства, до якого вони схильні від природи, їх особливо підштовхує те, що з нагоди \79\ весіль, а також хрестин їхніх дітей місцевий пан дозволяє їм варити пиво. Завдяки цьому привілею його можна пити набагато дешевше і в більшій кількості, бо слід зауважити, що в інший час броварні належать панам, і всі піддані мусять купувати пиво там 306.

Коли підходить час класти наречену на шлюбне ложе, жінки, родички нареченого, забирають її і відводять до покою, де роздягають догола і докладно оглядають її з усіх боків, заглядаючи навіть за вуха, у волосся, між пальцями ніг та інших частин тіла, щоб переконатися, чи ніде немає захованої крові, шпильки або шматини, просоченої якою-небудь червоною рідиною. Якби щось подібне знайшлося, весілля порушилося б і зчинилося б велике замішання. Коли нічого не знаходять, на наречену одягають гарну бавовняну, зовсім білу нову сорочку, потім кладуть її у постіль між двома простирадлами і приводять потайки нареченого, щоб ліг разом з нею. Коли молоді опиняться разом, закривають завісу, а тим часом більшість присутніх на весіллі приходить до покою з сопілкою. [Чоловіки] танцюють з чаркою в руках, жінки підскакують і плещуть в долоні, /67/ аж доки шлюбний союз не звершиться. Коли під час щасливого поєднання наречена подасть якийсь знак втіхи, усі присутні одразу ж починають підскакувати і, плещучи в долоні, зчиняють веселий галас. Родичі нареченого, не відходячи, стоять на сторожі коло ліжка, прислухаючись, що там відбувається, чекаючи, щоб відслонити завісу, коли фарс буде закінчено. Тоді подають [нову] білу сорочку, а якщо на знятій з неї знаходять сліди невинності, наповнюють увесь дім гучними криками радості і вдоволення, і вся рідня їх підтримує 307. Потім [наречену] одягають і зачісують так, як водиться серед жінок, до числа котрих вона приймається, тобто покривають їй голову, що дозволяється лише після набуття становища [заміжньої жінки]. Дівчата ж ніколи не носять іншого убору, окрім власного волосся, і вважали б це для себе ганьбою.

Наступного дня грають ще один не менш кумедний фарс, що повинен видатися неймовірним тому, хто цього ніколи не бачив. Робиться це так: в обидва рукави сорочки \80\ просовують палицю, її [сорочку] вивертають навиворіт і носять наче знамено вулицями міста з великою урочистістю, ніби це прапор з почесними слідами битви, аби весь народ переконався у невинності молодої і чоловічій силі її мужа. Усі весільні гості ходять слідом з музикою, співаючи і танцюючи ще завзятіше, ніж досі. У цій процесії кожен з юнаків веде під руку одну з присутніх на весіллі дівчат, обходячи місто. Увесь люд збігається на цей галас і проводжає їх, аж доки вони не підійдуть до хати молодого.

Якщо ж, навпаки, слідів честі [нареченої] /68/ не виявиться, кожен кидає чарку об землю, жінки перестають співати, свято розладнується, а родичі дівчини збентежені і знеславлені. Словом, весілля припиняється. Потім [гості] чинять у домі тисячі збитків: дірявлять горщики, що служили для приготування м'яса, надбивають глиняні кубки, з яких пили. На шию матері нареченої натягають кінський хомут, садять її на почесному місці і співають їй грубі сороміцькі пісні, подаючи пити в одному з надбитих кубків та всіляко дорікаючи, що мало дбала про збереження честі дочки. Нарешті, висловивши усі ганебні образи, які тільки їм спали на думку, вони розходяться по хатах з відчуттям сорому за такий прикрий випадок. Зокрема, родичі молодої деякий час сидять вдома, немов ховаючись і не виходячи на люди через збентеження, якого завдала їм ця неприємна подія. Що ж до молодого, то він вирішує сам, чи залишати її, чи ні, але якщо відважиться на це, мусить бути готовим перенести всі образи, які йому з цього приводу робитимуть.

При цій нагоді додам ще декілька слів про звичаї жінок. Віддам належне їхній цнотливості, коли вони тверезі. Та свобода, з якою вони п'ють горілку і мед, зробила б їх, безсумнівно, легкодоступними, якби вони не боялися накликати на себе публічне осміяння і ганьбу, яка падає, як розповідалося вище, на дівчат, коли ті хочуть вийти заміж, втративши ознаки своєї невинності.

Перш, ніж завершити цю розповідь, скажу дещо про церемонії, що відбуваються на Великдень. У Страсну Суботу /69/ вони йдуть до храму (який називають церквою) , аби взяти участь у церемонії, що там проводиться \81\ і полягає в тому, що у гріб кладуть образ 308 нашого Господа, а потім з великими урочистостями виймають звідти. Після того, як цю виставу, або церемонію закінчено, усі, як чоловіки й жінки, так і хлопці та дівчата, опускаються навколішки перед єпископом (якого тут називають владикою [wladik]) і подають йому яйця, пофарбовані у червоний або жовтий колір, промовляючи так: «Христос воскрес» [Christos vos Christ]. Єпископ, приймаючи яйце, відповідає: «Воїстину воскрес» [Oystinos vos Christos] і при цьому цілується з жінками і дівчатами. Таким чином, єпископ менш, як за дві години, збирає 5 або 6 тис. яєць і має приємність цілувати найвродливіших жінок і дівчат, які є в церкві. Правда, йому певною мірою було б незручно, та й неприємно цілувати старих жінок, але він спритно і швидко розрізняє їх: коли бачить обличчя, яке йому не подобається, простягає для поцілунку лише руку 309. Так, як я оце розповів, робив у Києві митрополит, що зветься Могила [Moquilla], який є главою усіх єпископів 310; так само робить і наибідніший парафіяльний священик, якого вони називають «господин» [dospodé].

Протягом [наступного] тижня не варто зовсім ходити по вулицях, не маючи запасу фарбованих яєць, щоб роздавати їх усім знайомим, кого зустрінеш, промовляючи до них ті самі слова, які говорять до владики або господина. Тоді знайомий або знайома відповідають так само, як вище, обнімаються і цілуються, а той чи та, кого привітали, повинен при цьому дати своє яйце, повторивши ту ж церемонію.

Ознайомтесь ще з однією розвагою, яка відбувається рано-вранці у великодній понеділок. /70/ Хлопці групами ходять по вулицях, ловлять усіх зустрічних дівчат і ведуть до цямрини колодязя, де обливають їх, виливши п'ять-шість відер води на голову, щоб ті стали зовсім мокрими. Така забава дозволяється лише до полудня. На другий день, у вівторок, настає черга за дівчатами, які роблять те саме, але більш лукаво. Кілька дівчат ховається у якійсь хаті, кожна з глеком, повним води. Тим часом на сторожі ставлять довірену дівчинку, яка умовним вигуком попереджає їх, коли бачить хлопця. Цієї ж миті \82\ усі дівчата вибігають на вулицю і з голосним криком хапають хлопця. Почувши їх, усі сусідські дівчата біжать на допомогу, і доки дві або три найсильніші тримають його, решта ллє воду з усіх глечиків йому за комір. І не дадуть утекти доти, доки не викупають як слід. Ось так проводять великодні дні хлопці й дівчата 311.

Чоловіки у великодній понеділок мають іншу розвагу. Вранці вони гуртом рушають до замку, щоб побачити свого пана, який ласкаво чекає на них. Низько вклонившись, кожен підходить до нього і подає курчат або якусь іншу птицю 312. З вдячності за ці дарунки пан частує своїх підданих горілкою. Для цього вибивають дно у бочки і ставлять її посеред двору. Селяни оточують її, стаючи в коло, далі підходить пан з великим черпаком і, наповнивши його горілкою, п'є до найстаршого в гурті. Потім передає черпак /71/ тому, до кого пив. Так вони усі п'ють один за одним, а далі починають наново, аж доки в бочці нічого не лишиться. Якщо бочка спорожніє до настання вечора (що трапляється досить часто), пан наказує викотити ще одну повну замість порожньої, оскільки повинен частувати їх аж до заходу сонця, якщо селяни ще можуть триматися на ногах. Бо після заходу сонця дають знак розходитися, і ті, хто почувається добре, повертаються до своїх домівок. Якщо ж ні, то лягають на вулиці і сплять, доки не прокинуться, хіба що жінка чи діти змилосердяться над ним, покладуть його на носилки і занесуть додому. А ті, хто надто багато випив, лишаються на подвір'ї замку, доки не проспляться. Вид цих нещасних п'яниць, які не з'їли жодного шматка хліба і валяються у своїх нечистотах, наче свині, відразливий. Я бачив одного такого бідолаху, якого [наче] мертвого везли на візочку, хоча була ще тільки друга година пополудні. Такі ось дивні звичаї, які, на жаль, гублять людей. А наскільки грубим є прислів'я, котре у них завжди на язиці: якщо не тямиш пити горілку, пий саму воду 313.

Ці люди насилу засинають після звичайного обіду, але коли п'яні, то сплять таким глибоким сном, що вранці нічого не пригадують з минулого дня. Сп'яніння настільки відбирає у них розум, що зберігають людську подобу хіба зовні. При такій нагоді той, хто має намір добитися \83\ чогось від них у подарунок, вдає, ніби п'є разом з ними, а коли побачить, що ті добре розвеселилися від /72/ випитого (оскільки в такому стані вони дуже щедрі), то просить від них те, чого хоче, і відразу ж одержує згоду. А відтак забирає уподобану річ з собою. Вранці вони дуже дивуються, нічого не пам'ятаючи і не знаходячи того, що віддали учора, їх охоплює сум і розкаяння у своєму марнотратстві, однак втішаються тим, що подібним же способом обмануть когось іншого, відшкодовуючи свою втрату.







Козацька медицина 314


Оскільки ми ведемо мову про наших русинів, або козаків, розповімо, що нам відомо про те, як вони чинять за деяких обставин та оказій. Я бачив козаків, хворих на лихоманку, які, щоб одужати, не вживали нічого іншого, окрім півзаряду гарматного пороху: розвівши його навпіл з горілкою, усе добре розмішували і випивали, а потім лягали спати, щоб уранці прокинутися цілком здоровими. У мене був візник, який не раз це робив і одужував завдяки цим лікам, про які не здогадуються ні лікарі, ні аптекарі. Я бачив також, як інші брали попіл і змішували його з горілкою, як говорилося вище, і випивали з таким же результатом. Теж неодноразово я бачив, як вони, поранені стрілою, перебуваючи далеко від хірургів, перев'язували себе жменею землі, замішаною в долоні з дещицею власної слини, і це заліковувало так добре, як найкращий бальзам 315. Це свідчить, що у цій землі, як і будь-де, побутує дотепна винахідливість. Пригадую, як одного разу я зустрів на річці Самарі козака, котрий варив рибу у дерев'яному цеберку /73/ (яке поляки і козаки чіпляють позад луки до сідла, щоб напувати коней). Для цього він розпікав на вогні гальку, а потім кидав її на дно [цеберка], повторюючи це доти, доки вода не закипіла і риба не зварилася 316. На перший погляд така вигадка здається примітивною, однак вона не позбавлена глузду.

Я нагадав, що перед цим говорив про одну хворобу, яку вони називають гостець [goschest] 317 і на яку хворіють. \84\ Тут буде доречним сказати про неї кілька слів. Хворі на цю недугу (яку французи називають «ковтун») протягом року не володіють жодним членом, немов паралітики, відчуваючи такі сильні болі в усіх нервах, що безперервно кричать. Коли мине рік, якоїсь ночі у них так сильно пітніє голова, що вранці усе волосся виявляється склеєним в одне широке пасмо, схоже на хвіст тріски. З цієї миті хворий відчуває велике полегшення, а через кілька днів одужує і почуває себе здоровішим, ніж будь-коли, якби не гидке на вигляд волосся, яке не можна розчесати. А якби хотів його зрізати, то рідина, що виділяється через пори волосся, через два дні потрапила б на очі і [хворий] осліп би.

Вони вважають цю хворобу невиліковною, я ж кількох з успіхом вилікував, доглядаючи їх так, як у Франції лікують сифілітиків. Дехто, відчувши, що вражений цією недугою, проводить певний час у чужих землях, щоб змінити повітря, що дійсно сприяє повільному одужанню. А взагалі ця хвороба не передається, якщо пити з тієї ж посудини, але є заразною, коли /74/ мужчина спить із жінкою, що нею вражена; чоловік передає її своїй дружині, дружина чоловікові. Лікарі розрізняють чоловічу і жіночу хвороби. Кажуть також, що старі баби [baba], як вони називають [літніх жінок], отруюють людей і передають їм цю недугу, даючи їсти якісь короваї хліба, а інші — через запах гарячої води. Мозок того, хто вдихнув таку пару, вражається, і незабаром він захворює. Трапляються і діти, які народжуються із зліпленим волоссям, але це сприятливий знак, бо коли вони підростають, волосся розклеюється, а діти пізніше уже не піддатливі на захворювання цією недугою.






[Про фауну України] 318


Розповім ще про одну примітну річ у цьому краї. Вздовж берегів Борисфена є незліченна кількість мух; вранці вони звичайні і не завдають шкоди, опівдні з'являються великі, завбільшки з дюйм, які так терзають коней і проколюють їм шкіру, що ті геть скривавлені. \85\

Але найгірше увечері понад річкою, де через мошву і комарів не можна спати без пологу [polné]. Так козаки називають щось на зразок маленького намету, у якому сплять, щоб захиститися від цих комах, бо без нього вранці вони вставали б із геть запухлим обличчям. Якось таке трапилося зі мною, тому можу підтвердити. Минуло три дні, доки моє обличчя набрало нормального вигляду. Я майже не міг бачити, ані розплющити очей, бо повіки цілком запухли, і на мене було страшно дивитися. Але, як я сказав, козаки мають полог [polené], який робиться так: вирубують 15 невеличких дерев'яних вилок з ліщини завтовшки в палець і завдовжки в 2,5 стопи /75/ або біля того, забивають їх у землю на відстані двох стіп один від одного, а вшир — на стопу, згори кладуть п’ять ліщинових поперечок, що спираються на вилки, і знову кладуть на них зверху ще п'ять жердин, які спираються на поперечні палиці 319. Все це зв'язують мотузкою, а поверх \86\ накидають бавовняне напинало, викроєне і зшите за відповідним розміром, яке затуляє не лише верх, але й усі боки, звисаючи десь на стопу або й більше. Його підгортають під матрац або постіль, щоб комашня не проникала всередину. Тут легко вміщаються двоє, але так сплять лише старші офіцери, бо не всі можуть дозволити собі такий маленький намет. Коли бачать /76/ наближення дощу, вкриваються так, як це видно з наступного рисунка 320, де зображення дає більше уявлення, ніж розповідь. Одним словом, комахи у цьому краї настільки надокучливі, що доводиться постійно підтримувати вогонь, аби відганяти їх димом.







ABCDIFG — це полог [pollené], накритий напиналом, HI та LM — це дві вилки, на які кладуть перекладину IL, що тримає турецький килим, зроблений з крученої нитки, непроникної для дощу, який служить дахом для пологу.

Від мух перейдемо до сарани, її тут теж так багато, що вона змусила мене пригадати кару, яку господь наслав колись на Єгипет з наміром упокорити фараона. Я бачив тут це лихо кілька років підряд, зокрема у 1645 і 1646. Отже, ці комахи прилітають не просто полчищами, а цілими хмарами, розтягаючись на 5-6 льє в довжину і 2-3 в ширину. Звичайно, вони прилітають з боку Татарії; це трапляється після засушливої весни, а в Татарії і її східних [околицях], тобто Черкесії [Circassie] 322, Абхазії [Bazza] 323 і Мінгрелії [Mangreline] 324, рідко буває інакше. Цю нечисть жене східний або південно-східний вітер, який несе її у тутешні краї, де вона усе спустошує, поїдаючи посіви і траву навіть ще недозрілими. Таким чином, де лиш вона пролетить і сяде,— винищує усе швидше, як за дві години, через що потім виникає велика дорожнеча на харчі. Якщо ж сарана лишається у цьому краї до осені, до місяця жовтня, часу свого вимирання, то кладе кожна до 300 яєць, з яких навесні може вилупитися за сухої погоди, про що я вже згадував, в 300 разів /77/ більше комах на лихо населенню. Проте якщо на час її вилуплювання ідуть дощі, вона гине і цього року не з'явиться, хіба що звідкілясь прилетить, її кількість — це те, що нелегко описати, бо все повітря \87\ буває заповнене нею, аж довкола темно. Я не зможу краще передати вам її приліт, як [порівнюючи] з тим, що ви бачите у похмурий день, коли йде дрібний сніг, а вітер розносить його у різні сторони. Сарана сідає на землю, щоб попастися, і усі поля вкриваються нею; при цьому чутно якесь шарудіння, яке піднімається, коли вона жере. Менш як за годину-дві, сарана пожирає усе до грунту, потім знімається і її несе туди, куди дме вітер. Коли вона летить, то у найясніший день сонце видно не краще, ніж якби небо було б затягнуте величезними хмарами. 1646 р. у місяці червні, перебуваючи протягом двох тижнів у новому місті, /78/ званому Новгород [Novogrod], де я будував фортецю 325, я був здивований, побачивши її там у такій великій кількості. Це було дивовижне видовище, бо сарана в цих околицях виплодилася щойно навесні і ще не могла добре літати, повністю вкриваючи землю, а в повітрі її було стільки, що я у своїй кімнаті не міг їсти, не запаливши свічки. Усі будинки були нею заповнені, ця нечисть заповзала в конюшні, хліви, кімнати, на горища і навіть у погреби. Я спробував палити гарматний порох із сіркою, щоб її відігнати, але усе це було ні до чого, бо як тільки відчинялися двері, незліченна кількість сарани залітала всередину, інша вилітала, безперервно кружляючи \88\ повсюди. Дуже неприємно було виходити на вулицю, коли ці істоти ударялися об твоє обличчя, ніс, очі і щоки, так що неможливо було навіть відкрити рота, щоб туди не залетіло кілька з них. Та це ще нічого, бо ці тварюки не давали жодного перепочинку і тоді, коли хотілося їсти, і надумавши розрізати на тарілці кусень м'яса, ти різав водночас і сарану, а заледве відкривав рота, щоб піднести до нього шматок м'яса, треба було одразу виплюнути сарану. Зрештою, найдосвідченіші втрачали рівновагу від такого громаддя. Це неможливо навіть точно висловити. Аби добре собі все це уявити, треба побачити самому, як довелося мені. Знищивши у цьому краї все протягом двох тижнів і набравшись сил, аби летіти далі, вона піднялась, і вітер поніс її звідтіля в іншу місцевість чинити таке саме спустошення. Я бачив її якось увечері, коли вона сіла на ночівлю /79/ і нею була вкрита дорога більше ніж на 4 дюйма завтовшки, одна на одній. Навіть коні ступали по ній з великим острахом, лише добре підхльоснуті нагайками, нашорошували вуха, хропли. Коли колеса наших возів і копита наших коней розчавлювали цих комах, від них ішов такий гидкий сморід, який вражав не тільки ніс, а й мозок. Щодо мене, то я цього смороду витримувати не міг, не промивши спершу носа оцтом, а далі не тримаючи і не нюхаючи постійно змочену ним хустинку. Зате тут розкошують свині, поїдаючи сарану з великим смаком і жиріючи від неї, однак ніхто не хоче їсти їхнього м'яса, оскільки ця нечисть, що завдає стільки шкоди, викликає [у людей] огиду. Нарешті, ось як ці комахи розмножуються і плодяться. Вони залишаються у тому краї, де їх застає жовтень, роблять своїми хвостами нірку в землі і кладуть у неї по 300 яєць кожна, а тоді, загрібши їх лапками, здихають, бо ця нечисть ніколи не живе довше шести з половиною місяців. Навіть якщо згодом починаються дощі, яйця не гинуть; їм не завдає жодної шкоди навіть мороз, яким би сильним і суворим він не був. Ось так вони зберігаються до весни, яка наступає десь у середині квітня. Коли сонце пригріє землю, сарана вилуплюється і розлазиться, підстрибуючи, скрізь, де може. Протягом шести тижнів вона не може літати, тому далеко від місця, де вилупилась, \89\ не відходить. Після того, як зміцніє і стає здатною літати, піднімається, куди понесе вітер. Якщо на той час, коли починається їхній лет, панує північно-західний вітер, він заносить їх усіх на погибель у Чорне море. /80/ Але якщо вітер з іншого боку, то несе їх у ті краї, де вони чинять спустошення, про які вже йшлося. Коли ж у час вилуплення починаються дощі і тривають 8—10 днів підряд, усі їхні яйця гинуть. Так само влітку: якщо трапиться 8—10 днів безперервного дощу, уся сарана здихає на землі, бо не може більше літати, а отже, тутешні жителі гарантовані від неї. Але якщо літо сухе (що буває найчастіше), то ця нечисть мучить їх доти, доки у жовтні не виздихає. Ось таке я бачив у цих краях упродовж багатьох років. Щодо цих комах — то вони товсті, як палець, і мають по 3-4 дюйми у довжину. Тутешні [люди], які добре розуміються на мовах, розповідали мені, що на їхніх крилах написано халдейськими літерами «Божий гнів» [Boze Gnion] 326, по-французькому — «кара божа». Посилаюсь на тих, які мені про це сказали і знають мову.

А тепер перейдемо до того, що мені здалося найбільш незвичним. За Дніпром протікають дві річки, одна з яких зветься Сула [Sula], a інша Супій [Supoy]; обидві впадають у Ніпро. Між цими річками водяться маленькі тваринки, яких їхньою мовою називають байбаками * [bobaques], a за будовою і розмірами вони нагадують кроликів Барбарії [Barbarie] .


* Байбаки — це маленькі тваринки, які збудовані, як барбарійські кролики. [Прим. авт.].


У них лише чотири зуби 328, а саме: два — вгорі, два — внизу, шерсть, мов у борсука, вони ховаються в землю, немов кролики. У жовтні зариваються до своїх нір, звідки вилазять лише наприкінці квітня, починаючи бігати по полю в пошуках корму. Таким чином, проводять зиму під землею, харчуючись тим, що назбирали влітку, і довго сплять. Вони дуже ощадливі, інстинктивно дбають про харчування. /81/ Можна було б сказати, що серед них є раби, бо ті, котрі ледачі, примушують рабів лягати на спину, кладуть їм на живіт великий жмут сухої трави, яку байбак тримає, \90\ обнявши лапками, а зручніше б сказати — руками, ці тваринки допомагають собі ними майже так, як мавпи своїми. Потім інші [байбаки] тягнуть його за хвіст аж до входу в нору, використовуючи цю тваринку ніби санчата, а звідти примушують розносити траву по тайниках. Я декілька разів бачив, як вони так господарювали. З цікавості я зупинявся і спостерігав за ними цілими днями, навіть розкопав землю аж до нір, щоб побачити їхнє житло. Я побачив безліч ходів, розділених ніби на маленькі кімнатки, одні — це їхні комори, інші служать кладовищем і усипальницями, де вони ховають своїх мертвих, ще інші призначені для якихось особливих потреб. Вони селяться по 8—10 пар разом, кожна має окреме житло, де живуть у великій злагоді, їхня спільнота ні в чому не поступається спільноті бджіл чи мурашок, про яку стільки написано. Додам, що усі ці тваринки двостатеві 329. Якщо їх зловити молодими у травні, вони легко приручаються. На базарі вони коштують не дорожче, аніж 1 су 330 або 6 ліардів 331. Я кількох тримав, вони дуже гарно виглядають в домі і приносять стільки задоволення, ніби якась мавпа або білка, споживаючи той же корм і такий самий тип їжі.

Забув сказати, що ці тварини дуже хитрі, оскільки ніколи не виходять, не виславши далеко наперед дозорця, якого ставлять на якомусь підвищенні, щоб попереджати інших, доки ті зайняті харчем. Як тільки дозорець /82/ помічає чужака, піднімається на задні лапки і починає свистіти. За цим сигналом усі тікають до своїх схованок, а дозорець За ними, і залишаються там доти, доки не вирішать, що люди вже пройшли, перш ніж вийти. Відстань між цими двома річками, Сулою і Супоєм, не перевищує 6 льє, а від Ніпра до кордонів Московії — не більше 15—20 льє 332. Саме там водяться ці тваринки, котрі живуть так, як я описав, і більше ніде їх немає 333. Немає нічого доброго в тому, що всюди повно маленьких нірок (як кролячий садок) : коні, потрапляючи в них копитом, падають із загрозою поламати собі ноги. Зі мною самим таке траплялося декілька разів. У травні і червні селяни \91\ ганяють їх таким способом: виливають 5-6 відер води в нору, що примушує їх вискакувати, а на виході з нори тримають торбу або сітку, куди ті попадаються. Молодняк, яким би прирученим він не був, не може забути своєї природи: у жовтні, якщо їх не прив'язати, зариваються десь у будинку в схованці на довгу сплячку. Можливо, якщо їм не перешкодити, вони б спали повних шість місяців, як садові соні 334 та суслики. Мої [байбаки] лишалися у цьому стані до двох тижнів. Після довгих пошуків знайшли нору, яку я розрив, щоб забрати їх, і побачив, що вони знову немов геть здичавіли.

У цих краях водяться також перепілки з блакитними лапками, отруйні для тих, хто їх їстиме 335.

У Дикому Полі поблизу порогів вздовж Ніпра я зустрічав також якусь тварину завбільшки з козу, але з дуже тонкою і короткою шерстю, /83/ після линьки м'якенькою, майже як атлас. Пізніше її шерсть стає грубішою, коричневатого кольору, але не такого темного, як у кози. Ця тварина має два білих дуже блискучих роги, руською мовою її називають «сайгак» [sounaky] 336. У неї дуже тонкі ноги і копита і зовсім немає носової кістки. Пасучись, вона ступає назад, бо не може пастися інакше. Я куштував м'ясо цієї тварини, воно таке ж смачне, як і м'ясо дикої кози, а роги, котрі я зберігаю як рідкість, білі, блискучі і гладенькі.

У цих же краях водяться олені, лані і дикі кози, які ходять стадами, а також вепри неймовірної величини і дикі коні *, що ходять табунами по 50—60 [голів].


* Легкі коні. [Прим, авт.]


Вони досить часто викликали у нас тривогу, оскільки ми їх здалеку приймали за татар. Ці коні нічого не варті в роботі. Навіть якщо їх приручати молодими, [також] не годяться до роботи, а тільки для їжі 337: їхнє м'ясо дуже м'яке, ніжніше за телятину, але на смак, як на мене, не таке приємне, бо нудотне. Тутешній люд, який їсть перець, як ми горох, приправляє його так, що від прянощів ця приторність втрачається. Що ж до старих [коней], які \92\ не піддаються прирученню, то вони йдуть прямо на різницю, де їхнє м'ясо продається так само, як воловина і баранина. Зрештою, у них зіпсовані ноги, оскільки зроговіла шкіра так стискає їм копита, що вони зростаються, бо не розчищені, а тому [коні] не можуть швидко бігати. У цьому ясно видно провидіння боже, яке створило цю тварину цілком для служби людині, бо коли опиняється поза її опікою, стає немов би безпорадною і нездатною бігати. /84/

По берегах цих річок водяться також птахи з таким великим горлом, що в ньому немов би цілий ставок, у якому зберігається жива риба, яку при потребі вони їдять 338. Я бачив птахів такої ж породи в Індії . Інші птахи, які тут найбільш примітні і водяться у великій кількості,— це журавлі, їх тут дуже багато. На кордонах з Московією водяться зубри 340 та [інші] великі тварини, а також білі зайці і дикі коти. В цім же краї ближче до Волощини [Valaquie] 341 трапляються барани з довгою вовною, які мають коротший, але набагато ширший, аніж звичайно, хвіст у формі трикутника 342; зустрічалися і такі, у яких один хвіст важив понад 10 фунтів. Він має, звичайно, більше 10 дюймів у діаметрі, трохи більше в довжину, а до кінчика він звужується і увесь наповнений добірним салом. У місцевої шляхти можна також побачити шпакуватих, тобто крапчастих, мов леопарди, собак [і] коней, гарних і привабливих для ока. Вони їх запрягають у свої карети, коли вирушають до [королівського] двору.

Велика незручність у цьому краї на Україні — це відсутність солі. Щоб цьому зарадити, її привозять з Покуття [Pocouche] 343, області на кордоні з Трансільванією 344, що належить полякам; [воно знаходиться] за 80— 100 льє звідси, як видно на карті 345. Там в усіх колодязях солона вода, з якої вони випарюють, як і ми, білу сіль і роблять з неї ніби хлібинки 346 завтовшки 1 і завдовжки 2 дюйми; 300 таких маленьких буханців віддають за 1 су. Ця сіль дуже приємна на смак, але не така солона, як наша. Виготовляють тут ще одну сіль з /85/ [попелу] вільхового і дубового дерева, вона дуже смачна з хлібом. Цю сіль називають коломийською [Kolomey] 347. В околицях Кракова є копальні гарної, як кришталь, солі, а місцевість зветься \93\ Вєлічка [Wieliczka] 348 . У цих краях також бракує доброї води; на мою думку, це є однією з причин захворювання на гостець—недугу, про яку ми говорили вище.






[Про клімат України] 349


Хоча ці землі знаходяться на тій же широті, що й Нормандія 350, однак холоди набагато сильніші й різкіші, аніж там, про що ми скажемо далі. Серед того, на що треба особливо зважати у цих краях, є мороз 351, який протягом декількох років був таким сильним, таким суворим і різким, що неможливо було витримати не тільки людям, навіть тим, хто супроводжує військо чи служить у ньому, але й худобі, як-от коням чи іншим свійським тваринам. Той, кого сповна настигне його лютість, вважає, що легко відбувся, якщо не наразився на небезпеку втратити життя, а відкупився лишень якоюсь частиною тіла, втративши тільки пальці на руках чи ногах, ніс, щоки, вуха або навіть той член, який через соромливість я не зважусь назвати, їхнє природнє тепло гасне тоді за єдину мить, і вони відмирають від гангрени. Трапляються і міцніші [люди], кінцівки яких не піддаються омертвінню так раптово, але й вони без допомоги не можуть уникнути появи ран, настільки ж пекучих, як і рани від опіків та інфекційних хвороб. За час перебування у цьому краї я переконався, що мороз не менш пекучий і по-руйнівному всесильний, /86/ ніж вогонь. На самому початку ці виразки такі малі, що болячки схожі на горошинки, але за декілька днів, а інколи навіть і годин, вони збільшуються і розростаються так швидко, що вражають увесь орган. Саме так двоє моїх знайомих втратили ні за що через мороз свої вельми делікатні органи.

Іноді, і найчастіше, мороз вражає людей настільки сильно і раптово, що неможливо нічим йому зарадити, а особливо тоді, коли не вжито запобіжних заходів, як внутрішніх, так і зовнішніх. Смерть, якою помирають від морозу, двояка: перша дуже швидка, тому що насильственна; її, однак, можна назвати легкою, бо страждають недовго і помирають уві сні. Коли знаходишся у полі чи \94\ то на коні, чи у візку або в кареті і не вжив необхідних запобіжних заходів, тобто не дуже добре одягнувся, не закутався в хутро або не маєш достатньо сили, щоб витримати такий суворий мороз, то холод охоплює кінцівки ніг і рук, а потім усі інші згадані частини тіла, так що поволі, впадаючи у нечутливість до холоду, піддаєшся млявості, яка чимось нагадує летаргію. У такому стані відчувається непереборне бажання спати, якщо ж ви так зробите, то дійсно заснете, але таким сном, від якого вже ніколи не прокинетесь. Однак якщо ви або ті, хто знаходиться біля вас, зробите усе можливе, аби прокинутись, ви уникнете смерті. Я саме таким чином, не раз буваючи дуже близьким до цього, уникав небезпеки, бо мої слуги, міцніші і більш призвичаєні до такої лютості клімату, /87/ будили мене, як тільки бачили, що починаю дрімати. Інший шлях померти від холоду не такий раптовий, однак настільки жорстокий, тяжкий і неймовірно нестерпний, що доводить того, хто від нього терпить, майже до нестями. І ось що трапляється навіть з найміцнішими: холод проймає тіло до крижів, перехоплюючи поперек, а у вершників проникає попід лати, здавлює і стискає їх так сильно, що відморожуються нутрощі, насамперед шлунок і кишечник, звідки усе верне назад. І хоча відчуватимуть постійний голод, але навіть якщо з'їдять найлегше для перетравлювання м'ясо чи вип'ють при нагоді бульйону або чогось подібного, відразу ж після їжі усе це вивертається з такими страшенними болями і нестерпними різями, що неможливо висловити. Ті, кого це спіткало, безперестанно скаржаться, а при цьому часто і голосно кричать, [немов би] їм тягнуть і рвуть усі кишки та інші частини живота. Полишаю на вчених медиків досліджувати причину таких сильних страхітливих болей, оскільки це не складає мого завдання. Я обмежуюсь повідомленням про те, що сам бачив. Завдяки цікавості декого з тутешніх мешканців, які, бажаючи дізнатися про наслідки такої сильної і жорстокої недуги, провели розтин кількох покійників 352, виявилося, що більша частина їхніх кишок почорніла, спеклась і начебто склеїлась докупи. Це переконало їх, що на таку хворобу немає ліків, бо в міру того, як псуються і відмирають від гангрени нутрощі, хворі /88/ не можуть не \95\ скаржитись і не кричати безперестанно і вдень, і вночі. Це й робить їхню смерть такою болючою і затяжною, а [страждання] безперервними.

Саме такі надзвичайні морози вразили нас 1646 p., коли польське військо вступило до Московії 353 з наміром очікувати повернення татар, які туди проникли, щоб зав'язати з ними бій і відбити усіх захоплених бранців. Однак мороз був настільки пекучим і лютим, що довелося зняти табір з того місця, де ми його розбили, втративши понад 2 тис. чоловік. Добра частина з них померла з тієї ж причини і в таких же муках, як я оповів вище, а решта лишилася каліками. Мороз вибив не тільки людей, але й коней, хоча ті незрівнянно міцніші й витриваліші. У цій кампанії понад 1000 з них відморозили ноги і не змогли далі йти, а у тому числі 6 з кухні пана генерал-лейтенанта Потоцького, який нині є головнокомандуючим і краківським каштеляном 354.

Ці холоди настали тоді, як ми стояли неподалік від річки Мерла [Merlo] 355, що впадає в Борисфен. Найпоширеніший засіб протидії такому сильному морозу — це запобігти йому; він полягає тільки в тому, щоб добре одягтися і запастися всілякими теплими речами. Щодо мене, то я, їдучи на возі або в кареті, завжди тримав на ногах собаку, щоб зігрівати їх, а також вкривав їх великою вовняною ковдрою або вовчою шкурою. Обличчя я протирав спиртом, як і руки й ноги, які потім закутував якоюсь теплою шматиною, /89/ просоченою цією ж рідиною, залишаючи її висихати на собі. Завдяки цим засобам і з божою поміччю я уникнув усіх пригод, про які згадував вище. На них швидше наражаються тоді, коли не п'ють і не їдять ніякої гарячої страви. Вони [тутешні мешканці], як правило, споживають її тричі на день; вона складається з гарячого пива з невеликим додатком масла, перцю та хліба, що заміняє їм суп і оберігає нутрощі від холоду. \96\







[Про Польщу] 356

Як обирають короля 357


Коли помер король Сигізмунд III 358, архієпископ гнєзнєнський зайняв його місце, щоб очолити і керувати конвокацією 359, яку він скликав у Варшаві через два чи три тижні після смерті короля. Усі сенатори негайно з'явилися сюди, щоб порадитись і прийняти рішення про час і місце виборів нового короля. Вирішивши це поміж собою, кожен сенатор повернувся до свого воєводства, щоб скликати там сеймик, який підлягає його віданню 360, тобто зібрати , усю (підпорядковану йому [сеймику] ) шляхту, у визначений час і на певному місці, куди вона вся з'їжджається. Зібравшися, вони разом обговорюють своє рішення щодо виборів нового короля, причому кожен намагається навести докази відповідно до власних симпатій. Після усіх дебатів і суперечок приходять до згоди щодо певних князів 361; депутати, послані на елекцію, обгрунтувавши там повноваження 362, які мають від своїх виборців на участь у виборах і на згоду в обранні когось одного з п'яти чи шести запропонованих [кандидатів], а не іншого, будуть обирати серед них саме його, а не когось іншого. Таким чином, у один і той же час кожен сенатор /90/ робить у своєму воєводстві те, про що йдеться. Отже, посли 363 воєводств (або провінцій) є першими, найвпливовішими і найзначнішими при голосуванні на сеймах. Вони, як і воєводи, виступають, однак, від імені загалу, бо перш ніж прийти на засідання, радяться і погоджують те, що мають вирішити, і від цього ні в чому не відступають. Таким чином, якщо можна так сказати, уся сила в їхніх руках, бо там не можна ні прийняти, ні затвердити жодного пункту, якщо на нього немає згоди усіх послів. І коли знайдеться хоч один, хто заперечить і голосно вигукне «Nie Wolno» [Nievolena] (що нашою мовою означає «Ви не маєте права»), усе зривається 364. Таким правом вони користуються не лише під час виборів короля, а й на будь-якому іншому сеймі, який можуть припинити і перекреслити усе, що ухвалили сенатори. Основоположними у своїй державі вони вважають такі засади: \97\

1) жоден шляхтич не може претендувати на корону, а також жоден не може віддавати своє ім'я чи голос на те, щоб обиратися королем;

2) той, хто обирається королем, мусить належати до римсько-католицької апостольської віри;

3) той, кого обирають королем, повинен бути іноземним князем, який не мав би жодних земельних володінь у їхній державі.

І хоча сини польських королів є княжичами, народженими у цьому краї, вони, однак, вважаються серед них чужоземцями і не користуються спадковими землями і спадщиною, як місцева шляхта. Ось чому вони можуть обиратися королями, як це трапилося з /91/ королем Владиславом IV , котрий під час смерті свого батька короля Сигізмунда III був старшим княжичем. Потім [на трон] вступив його брат, теперішній володар Ян Казимир 366. Але це жодним чином нічого не порушило і не призвело до зміни засад успадкування королівської влади.

Ось порядок, якого вони дотримуються під час елекції, що звичайно відбувається у відкритому полі за півльє від Варшави [Varsovie] 367, столичного міста Мазовії [Ма sovie] 368, де звичайно є резиденція короля. У тутешньому замку завжди відбуваються сейми, оскільки це місто є ніби центром усіх об'єднаних під польською короною провінцій. Місце елекції знаходиться у півльє від згаданого міста у напрямку на Гданськ [Danzitk]. Тут влаштовано невеликий майдан на 1000 або ж 1200 кроків в окружності, оточений незначним ровом завширшки від 5 до 6 стіп, який служить єдино для того, щоб на майдан не могли забігати коні. Тут є два великі намети 369: один для самої елекції, де засідають сенатори, другий — для зібрань усіх послів від провінцій, котрі проводять наради, перш ніж увійти на велике засідання сенату. Кожен пред'являє свої повноваження і [викладає] те, на що може згодитися.

На своїх нарадах вони узгоджують усе, що треба прийняти або відхилити. Так вони збираються щодня на ці наради, котрі кожного разу тривають по 6-7 годин; саме тут висловлюються всілякі можливі докази на підтримку їхніх вольностей. \98\

Згадана елекція покійного короля Владислава тривала два тижні 370, протягом яких довкола цього маленького майдану стояло понад 80 тис. вершників. Це були вояки, що супроводжували сенаторів, бо /92/ кожен сенатор має невеликий почет; у одного з них вояків більше, в іншого — менше. Так, наприклад, краківський воєвода 371 мав тоді до 7 тис. чоловік, інші [сенатори] — відповідно до своїх можливостей 372.

Кожен прибуває [сюди] у супроводі друзів і слуг; [ці загони] є у найкращому, як тільки можна, стані, у доброму порядку і рішуче настроєні битися на випадок незгоди. Зауважте, що під час елекції шляхта усієї країни пильно вичікує, тримаючи ногу в стремені, щоб при чутці про найменші чвари чи незадоволення своїх послів приборкати усякого, хто б намірився посягати на їхні вольності чи порушувати їх.

Нарешті, після численних засідань і нарад вони приходять до згоди щодо [кандидатури] князя на місце їхнього короля. Кожен з них чи, принаймні, найповажніші з-поміж сенаторів і послів підписуються під цим. Звістку оголошують не того самого дня, а лише наступного. Потім кожен, повернувшись до свого загону, віддає йому розпорядження шикуватися у бойовий порядок згідно з наказом, виданим з цього приводу головнокомандуючим 373 (оскільки усі стають тоді під великий штандарт корони) 374, і триматися напоготові, щоб кричати: «Хай живе король!», називаючи його на ім'я, та салютувати. Після трикратного вигуку лунають залпи з усіх гармат та рушниць при великій радості і виявах задоволення присутніх, що також повторюється тричі. Після цього увесь сенат піднімається і найповажніші сенатори вирушають до старшого князя, якого обрали своїм королем. Він на той час перебуває у селі на відстані півльє. Привітавши його від імені усієї держави, вони виголошують перед ним урочисту промову, у якій повідомляють, /93/ що сейм обрав його королем, благають зволити на це, ласкаво прийняти їх і правити з мудрою завбачливістю, запевняючи, що він матиме дуже вірних і покірних підданих. Коли король погоджується і приймає обрання, сенатори показують йому свої статути і закони (хоча [він] і так знає їх), а він обіцяє зберігати \99\ їх непорушними. На другий день короля везуть до костьолу Св. Іоанна у Варшаві, де він перед вівтарем складає присягу 375.

А ось ті умови, які йому зачитуються перед усім зібранням 376:

1) він ніколи не користуватиметься іншими землями Корони [Couronne] окрім тих, що йому визначені [на утримання] 377; (Короною вони називають свою державу);

2) не повинен ні купувати, ні посідати жодної п'яді з усіх [вищезгаданих] земель;

3) не видаватиме патентів та повноважень на рушення війська, якщо цього не ухвалив сейм;

4) йому не вільно ув'язнити польського шляхтича, якщо після скоєння будь-якого вчинку пройшло 24 години, хіба що йдеться про образу маєстату або злочин проти держави 378;

5) не може оголошувати війну іншим [країнам], ані посилати туди послів у державних справах без згоди [сейму] своєї Речі Посполитої;

6) погоджується на постійну присутність при своїй особі трьох сенаторів, які складатимуть його Раду 379, а також контролюватимуть його дії, перестерігаючи, щоб не задумав і не здійснив якогось плану їм на шкоду; щокварталу служать три інших сенатори, так що король не зможе нічого зробити, попередньо цього не /94/ узгодивши;

7) згаданий король не може ні одружитися, ні укласти союз без згоди сенату; навіть не може виїхати з королівства;

8) не має права надавати шляхетство простолюдину, незважаючи на його заслуги, хіба що вони виявлені на державній службі, та й то тільки за згодою сенату.

Обмежений такими умовами, він має, однак, право і найвищу владу надавати бажаним йому особам не лише церковні бенефіції 380, а й бенефіції з королівського домену 381, якщо ті незайняті. Однак потрібно, щоб це робилося тільки на користь коронної шляхти, особливо тих, хто заслужив цього послугами як на війні, так і у посольствах чи інших публічних службах, що стало б для них винагородою і сприяло б заохоченню решти до добрих вчинків і [до прагнення] стати корисними і доброчесними. \100\

Він також має владу давати дозвіл випалювати на виділених ним землеволодіннях дерево для добування поташу та Інших попелів 382, що дає дуже великий прибуток, незважаючи на те що поглинає багато лісу.

Він навіть користується найвищим правом роздавати різні уряди від найменшого до найбільшого, однак тільки пожиттєво 383, жодну особу не можна відсторонити від них без його згоди або ж без суду.

Він зволяє і визначає час скликання сеймів, які звичайно відбуваються через кожні два роки 384. Вирушаючи особисто на війну, він може зобов'язати усю шляхту /95/ будь-якої провінції супроводжувати його як ополчення 385. Той, хто ухиляється від походу, позбувається голови, а його родина — шляхетської честі, маєток же конфіскується на користь корони. Ось як далеко сягає його [власна] влада. Однак хоча він і король, але багато в чому його руки зв'язані, і він робить не те, що хотів би, а те, що вимагається, погоджуючися і зволяючи на глибоко неприємні для себе речі. Та все ж таки він глава держави, і все чиниться від його імені, хоча сам він, як ми вже казали, нічого не може ні вирішувати, ні постановляти одноосібно.







Про шляхетські вольності 386


Польські шляхтичі рівні у правах, поміж ними немає вищих 387, яку Франції, Німеччині, Італії, Іспанії та інших землях, де існують герцоги, маркізи, графи і барони. У них немає іншого титулу, окрім [титулу] старости [Таrosta] 388, в руках якого знаходиться адміністрація і землі королівського домену. Шляхетські землеволодіння тут не є ф'єфами чи ар'єр-ф'єфами 389, тому убогий шляхтич важить не менше, ніж той, хто багатший за нього, але особливою повагою користуються ті, що займають коронні уряди.

Кожен шляхтич, яким би незнатним він не був, сподівається, що колись зможе стати сенатором, якщо на це буде королівська ласка. Задля цього вони з юних літ вивчають латину, бо усі їхні закони написані цією мовою 390. Крім того, усі вони хотіли б одержати якісь бенефіції з королівського домену, що підштовхує їх до змагання у \101\ доброчесності, у служінні у війську, а при нагоді — до здійснення великодушних і благородних вчинків, за які можуть бути поміченими своїм командиром і рекомендованими королю, який їх за це винагородить яким-небудь незайнятим бенефіцієм. /96/ Поза тим шляхта, як ми вже сказали, вільна у виборі свого короля, а король не владен ув'язнити жодного шляхтича за будь-який вчинений злочин, якщо після його скоєння минуло 24 години, за винятком злочину з образою маєстату. Жоден із них також не може бути ув'язненим доки не розглянуто і не вирішено його справу [у суді] з оголошенням вироку; до суду ж треба позивати трич 391. Таким чином, [оскаржений] шляхтич зберігає право лишатися на свободі, клопотатись перед суддями [у власні справі] і навіть бути присутнім на опитуванні свідків, що свідчать проти нього, не боячись ув'язнення до завершення процесу. [Навіть] після оголошення вироку він може квапливо вступити до якогось монастиря, котрі досить часто служать притулком для злочинців, що не мають змоги рятуватися власн ши силами. Велика знать насміхається над правосуддям і висилає чимале військо проти тих, хто розпочинає з неп процеси. У вироку, звичайно, оголошується смертна кара і конфіскація маєтку *.


* Так карають за вбивство шляхтичем іншого шляхтича. [Прим. авт.]


Потім це проголошують голосно, закликаючи тричі [злочинця] з'явитися і протягом години стати перед судом (та вони не настільки наївні, щоб здатися в руки ката, знаючи, що їх засуджено на смерть) 392. Коли ті не з'являються, до вироку додають інфамію 393. Це означає, що кожен може убити його [злочинця] там, де зустріне; за цим же вироком той, хто з ним питиме чи їстиме, вважається причетним до злочину. Якщо протилежна сторона, не відчуваючи себе достатньо сильною, доходить згоди із засудженим і, одержавши певну суму грошей, відмовляється від усіх своїх претензій 394, то злочинець може взяти від короля лист про помилування, який обійдеться йому у дві або /97/ три тисячі ліврів 395. Завдяки цьому його злочин прощається, інфамію відмінено і він знову вступає у володіння своїм маєтком. Але якщо злочинець не такий могутній, як протилежна сторона, він повинен, рятуючи \102\ своє життя, покинути край, а його майно конфіскується на користь корони. Це якраз і є [ті землі], що звуться бенефіціями; король сам ними володіти не може, а роздає шляхті у пожиттєве користування. Але, як то кажуть, і злочини старіються: уже через кілька років приятелі [засудженого] починають клопотатися про примирення; а ще до того помре протилежна сторона чи пом'якшиться її серце з жалості, чи ще щось інше. А тоді вже можна легко повернути назад свій маєток, якщо він хоч трохи чогось вартий.

Але серед військових — усе інакше, оскільки при найменшій провині їх негайно арештовують, вважаючи не шляхтичами, а солдатами; вони підлягають воєнному суду, і вирок виконується одразу ж після його оголошення. Шляхта може брати, не втрачаючи гідності, землю в оренду та продавати усе, що на ній родить, однак торгівля, так само, як і у Франції, їй не дозволена 396.

Під час особистих сварок у них не треба вимагати відразу через поєдинок сатисфакції за образу, завдану наодинці 397. Але коли вони вважають, що їх образили, то збирають усіх своїх приятелів з найхоробрішими підданими і виїздять з якомога більшою силою у похід, щоб зустрівши ворога, вдарити на нього і, якщо вдасться, розбити. Зброї ж не складають до тих пір, доки не закінчать бій або доки не втрутяться спільні друзі і не помирять їх, а замість шаблі вкладуть їм /98/ до рук великий келих, наповнений токайським вином , щоб випити за здоров'я один одного.

Шляхта, що є ніби малим сувереном 399, має право носити корону на своїх гербах і відливати стільки гармат, скільки схоче, та будувати фортеці настільки могутні, наскільки дозволяють статки, і ні король, ні держава не можуть їй у цьому перешкоджати, їм [шляхтичам] бракує хіба [права] карбувати монету, щоб стати [повними] суверенами. Раніше вона карбувалася від імені держави, тепер же її вибивають лише від імені короля 400. Нарешті, як говорилося на сторінці 8, вони мають суверенну і цілковиту владу над підданими-селянами, тобто своїми васалами у спадкових маєтках. Але над селянами, що живуть у маєтках корони, якими шляхтичі користуються лише пожиттєво, \103\ вони не мають стільки влади, бо не можуть ні скарати жодного селянина, не подавши [на нього] в суд, ні забрати без причини його маєтність. Селяни, піддані Корони, зазнаючи утисків, можуть поскаржитися королю, який їх захищає і оберігає їхні права 401.

Окрім того, не можна засудити на смерть шляхтича за вбивство селянина, який належить іншому шляхтичу. Відповідно до закону, досить за вироком сплатити 40 гривен [grivené] спадкоємцям покійного, щоб очиститися від злочину (гривна дорівнює тридцяти двом су). Щоб звинуватити шляхтича у злочині, треба свідчення 14 селян, тоді як для засудження селянина вистачає свідчення двох шляхтичів.

Чужоземці не можуть тут купувати землю, як і тутешні селяни, які ніколи не володіють нею безумовно. З того, що вони і їхні діти мають у пожиттєвій власності, /99/ надходять великі прибутки їхнім панам, а самі вони не мають права ні продати, ні заставити свій наділ, який власник може відібрати, коли йому заманеться. Але городяни у містах можуть вільно купувати і володіти будинками і садами довкола міст, що належать до міських привілеїв і вольностей. З цього можна побачити, що всіма землями у цій державі володіє шляхта, яка завдяки цьому є дуже багатою. Виняток становлять землі, належні Короні (не спадкові, як ті, що про них згадувалося вище), де є окремі села, що належать королю і надаються ним боярам [boyarts] 402. Це особливий стан, нижчий за шляхту, але вищий за городян, якому маєтки надає король. Нащадки бояр успадковують їх при умові виконання військової служби за власний кошт. Усякий раз на вимогу великого гетьмана 403 вони повинні виконувати все, що їм накажуть, на користь держави. Серед цих людей, хоча й заможних, більшість є досить бідною.

Загалом польська шляхта досить багата, як було сказано вище, але в Мазовії, де її дуже багато і де шляхтичі становлять шосту частину тутешнього населення 404, вони живуть не в такому вже й достатку. З цієї причини значна її частина займається землеробством і не вважає ганьбою ходити за плугом або йти на службу в дворяни 405 — почет найбільших вельмож. Це заняття більш почесне, ніж \104\ служити візником, що змушені робити найтупіші з-поміж них. Двоє таких служили у мене візниками протягом ряду років, коли я перебував у цьому краї на посаді першого капітана артилерії і королівського інженера, хоча вони й були шляхтичами /100/ з доброго роду.

Родові маєтки шляхти звільнені від обов'язку надання зимових квартир і військових постоїв, підлягаючи їм лише під час переходів армії. Військо може квартирувати тільки на землях королівського домену.

Якщо спадкоємцями є декілька братів, розподіл здійснює старший брат, а наймолодший вибирає [першим свою частину]. Вдова, одружуючись вдруге, може при бажанні віддати усе своє майно тому, за кого виходить заміж, позбавляючи таким чином [спадку] своїх дітей 406. Цей закон тримає дітей у шанобливій покорі до своїх батьків і матерів.






Звичаї польської шляхти 407


Польська шляхта досить покірна і послужлива перед вищими, як-от перед воєводами та іншими державними сановниками, люб'язна і привітна з рівними собі співвітчизниками, але дуже зверхня і нетерпима по відношенню до нижчих за себе. З іноземцями, яких, зрештою, не так і багато і з якими вона неохоче спілкується, привітна, зокрема з турками і татарами бачиться лише на війні, зі зброєю в руках. Щодо московитів, то через їхню брутальність не має з ними зовсім ніяких стосунків і не хоче спілкуватися з ними, так само як зі шведами та німцями, до яких відчуває таку сильну відразу, що не лише не люблять одне одного, але прямо таки ненавидять. Якщо поляки часом і звертаються за чимось до німців, то тільки при нагальній потребі. Французів, навпаки, називають своїми братами, мають споріднені з ними звичаї і схильності, як-от: свобода висловлюватися, не приховуючи думок; їм властива відверта й весела вдача, яка дозволяє сміятися і співати без усякої меланхолії. Французи, які спілкуються з /101/ цим народом, також дуже їх поважають і шанують, бо загалом поляки добрі, щедрі, нелукаві, зовсім не мстиві, дотепні. Ті, що здобули освіту, досягають великих успіхів \105\ у справах, мають добру пам'ять. Вони — пишні, величні й розкішні у своєму вбранні, носять коштовні хутра. Я бачив вбрання з хутра соболя, вартість якого перевищувала 2 тис. екю 408, його прикрашали великі золоті ґудзики з рубінами, смарагдами, діамантами та іншим дорогоцінним камінням. Зі шляхтою завжди є багато слуг. [Поляки] дуже відважні, мужні і вправні у володінні зброєю, чим перевершують усіх своїх сусідів як люди, що постійно в цьому вправляються, бо завжди перебувають у стані війни, майже безперестанно ведучи її проти таких могутніх володарів Європи, як турки, татари, московити, шведи, німці, а іноді — і проти двох-трьох із них одночасно. Так, власне, було і в 1632 та 1633 pp., коли йшла війна проти турків, татар і московитів 409, з якої вони успішно вибралися після ряду виграних битв. Невдовзі після неї, 1635 р. розпочалася війна проти шведів 410. Нарешті через посередництво королівського посла пана Даво [Davauy] y Прусії на велике задоволення обох королів було укладено мир між цими королівствами — Польщею і Швецією 411.

Окрім своєї щедрості, вони [поляки] дуже шанобливі люди і своїх друзів, які вшановують їх відвідинами, приймають з великою ввічливістю. Навіть чужоземців, яки'х [доти] ніколи не бачили, зустрічають з такою люб'язністю, ніби близько і давно їх знають. У цьому краї трапляються дуже багаті вельможі, [настільки багаті], що мають до 800 тис. /102/ ліврів прибутку зі спадкових маєтків, не кажучи вже про тих, що користуються бенефіціями від короля, які охоплюють майже шосту частину королівства. Ці величезні багатства виникають внаслідок того, що селяни не можуть володіти спадковими землями. Ось причина того, що цим [вельможам] належить усе: [їхні багатства] і далі зростають завдяки захопленню, а також конфіскації маєтків, відібраних у непокірних і бунтівників, що передаються до згаданих [коронних] володінь. Шляхта, побоюючись того, щоб король, володіючи такими [великими] маєтками, не став самодержцем, перешкоджає йому самому ними володіти, що виходить для неї непогано, оскільки завдяки цьому живе у більшому достатку

Коли ці люди йдуть на війну, то споряджаються настільки дивно, що якби щось подібне з'явилося у нашій \106\ армії, то їх би швидше роздивлялися, ніж боялися, хоча усі вони обтяжені зброєю, і то бойовою. Я спробую подати опис спорядження, яке особисто бачив на панові Дечинському [Deczemsky], ротмистрі 1* козацької корогви 2* 412, який був озброєний так: перш за все він поверх кольчуги носив шаблю; [на голові мав] шолом із залізним шишаком 413, з якого звисала з обох боків і ззаду сітка, зроблена з такого ж матеріалу, що й кольчуга, яка повністю закривала його плечі; карабін, а якщо його немає, то лук з сагайдаком; на поясі висіло шило [czidela] 3*, кресало 4*, ніж, шість срібних ложок, складених одна в одну і вміщених у футляр з червоного сап'яну, за поясом — пістолет, парадна хустина, торбинка з м'якої шкіри, яка згортається і може вмістити півлітра, нею черпають воду для пиття під час походу; ташка 5*; нагайка [naiyque] 6* /103/ 2-3 сажні шовкового шнура завтовшки з півмізинця, призначеного для зв'язування полонених, якщо вдасться їх захопити. Усі ці речі висять на поясі з протилежного від шаблі боку. Тут же — ріг, щоб доглядати за ротом коней. Окрім цього, праворуч біля сідла — велике дерев'яне цеберко місткістю на піввідра води, щоб поїти з нього коня, а також троє ремінних пут 7* для зв'язування коня, коли той пасеться. Крім того, коли немає лука, на його місце чіпляється рушниця на перев'язі; є ладунка 8*, ключ для карабіна і порохівниця. Зважте самі, чи може людина, навантажена ось так, почуватися вільною у бою.


1* Тобто, капітан. [Прим. авт.]

2* Це вершники, що мають лук і стріли. [Прим. авт.]

3* Це шило. [Прим. авт.]

4* Таке кресало служить для нагострювання шаблі, ножа та для висікання вогню. [Прим. авт.]

5* Це — великий плоский мішок з червоного сукна, у який складають листи і папери, гребінці і навіть гроші. [Прим. авт.]

6* Це — маленький батіжок зі шкіри, яким підганяють коней іти швидше. [Прим. авт.]

7* Це — ремінні пута, якими триножать коня, коли пускають його пастися у поле. [Прим. авт.]

8* Це — шкіряний плоский мішок, куди кладуть патрони для карабіна і для пістолета. [Прим. авт.]


Гусари, що служать по-уланськи 414,— це шляхтичі з чималим маєтком, які мають до 50 тис. ліврів [прибутку]. \107\

У них дуже гарні коні, найдешевший з яких коштує не менше 200 дукатів 415. Це все — турецькі коні з Анатолії, з провінції, що зветься Караманія [Carmenie] 416. Кожен улан служить на п'ятьох конях. Отже, у корогві зі 100 уланів є тільки 20 товаришів 417, які рухаються в одній шерензі так, що кожен [з них] очолює ряд; наступні чотири шеренги — це їхні слуги, кожен у своєму ряду. Довжина їхнього списа 19 стіп, від вістря до держака він порожній, а решта зроблена з міцного дерева. На вістря своїх списів вони чіпляють прапорець завжди двоколірний: біло -червоний, синьо-зелений або чорно-білий, що має у довжину 4-5 ліктів 418. Це, напевне, для того, щоб лякати ворожих коней, бо коли вони, опустивши списи, мчаться на весь кар'єр, /104/ ці прапорці тріпочуть довкола і лякають ворожих коней, шеренги яких вони хочуть прорвати. Озброєні вони у панцирі, наруччя, наколінники, шоломи і т. д. Збоку у них лише шабля, біля лівого стегна палаш 419, прив'язаний до сідла. На праву луку [сідла] приторочено довгий меч у формі чотиригранника, широкий біля рукояті і звужений до вістря, щоб ним можна було проткнути людину, яка впала на землю, але ще жива. Задля цього меч має 5 стіп в довжину і круглу рукоять, щоб зручніше було притиснути до землі і пробити кольчугу. У них палаш призначений, аби рубати тіло [ворога], а шабля — битися [врукопашну] і рубати кольчугу. Носять також бойові сокири вагою до шести фунтів, схожі на наші чотиригранні піки. Вони добре нагострені, з довгим держаком; служать для нанесення ударів по ворожих шоломах і панцирях, які розбиваються від ударів такої зброї.

І якщо їх зброя, і спосіб воювати здаються нам відмінними від наших, то ми хочемо у подальшій розповіді показати вам, що їхні бенкети і звичаї, яких вони на них дотримуються, зовсім не схожі на те, що побутує у більшості інших народів світу. Бо вельможі, які особливо хизуються, як дуже багаті, так і ті, що-мають скромніший достаток, приймають [один одного] надто розкішно, відповідно до своїх можливостей. Можна впевнено стверджувати, що їхні звичайні обіди значно перевершують пишнотою наші урочисті бенкети. Це дає можливість, поміркувавши, уявити, на що вони здатні, коли влаштовують бенкети у тих \108\ випадках, які вважають урочистими. Це особливо [стосується] великих вельмож /105/ королівства та інших сановників Корони. У вільні дні, коли їм не треба йти до Сенату під час засідань сейму у Варшаві, влаштовуються учти, витрати на які досягають 50 і навіть 60 тис. ліврів. Це дуже великі видатки, якщо взяти до уваги, що там подається і в який спосіб. Бо тут усе робиться не так, як у землях, де мускус, амбра, перли чи вишукані приправи до страв коштують величезних грошей. Усе, що тут подається,— найзвичайніше, приготовлене грубо і в колосальних кількостях, хоча й для незначної кількості осіб. Витрати збільшуються від їхнього марнотратства (це стосується навіть слуг і лакеїв, що докладніше ви побачите пізніше). Так ось, щоб ви могли уявити вартість усього цього на якомусь прикладі, я вам скажу, і скажу напевно (на основі реєстрів, які сам бачив), що декілька разів натрапляв на записи, де згадувалося, що тільки на одному бенкеті було склянок на 100 екю, хоча і недорогих, бо коштували лише по 1 су за штуку.

Отже, коли розпочинається [такий бенкет], їх буває найчастіше не більше чотирьох-п'яти вельможних сенаторів, до яких іноді приєднуються присутні при дворі посли. Це становить досить невелику кількість гостей у порівнянні з тими великими видатками, що наводилися вище. Але надалі кількість гостей збільшується за рахунок дворян 420, які супроводять кожного, хто називається вельможею, їх буває по 12—15 чоловік [при кожному], і загалом (і то досить часто) вони утворюють товариство від 70 до 80 осіб. [Отже], сідають за стіл, зіставлений з трьох столів, зсунутих один до одного у вигляді двох прямих кутів загальною довжиною до сотні стіп, їх, звичайно, /106/ застеляють [кожен] трьома гарними тонкими скатертинами, а вся сервіровка — із золоченого срібла; на кожній тарілці — шматок хліба, накритий дуже маленькою, не більшою за носову хусточку серветкою, і ложка; ніж відсутній. Приготовані таким чином столи звичайно розставляються у великій просторій залі, в кінці якої стоїть буфет, прикрашений численним і пречудовим срібним посудом і оточений стойкою у вигляді невеликого парапету, за який ніхто, окрім ключника і служебників, не може зайти. На буфеті \109\ досить часто буває по 8 або 10 стосів срібних тарелів, і така велика кількість тарілок, що вони височать у людський зріст, а він не такий і маленький у цім краї. Навпроти буфету, звичайно над дверима, розміщена сцена, на якій сидять музиканти: і ті, що грають на різних інструментах, і ті, що співають. Вони грають не усі разом і не безладно; спершу починають скрипки, за ними ріжки, їх стільки, скільки потрібно. Після того, як вони закінчать, звучать людські голоси: це досить мелодійно співають найняті для цього діти. Усі ці різноманітні звуки повторюються почергово і тривають аж до закінчення бенкету. Музиканти завжди їдять і п'ють до бенкету, бо під час нього (оскільки повинні займатися тим, у чому полягає їхнє завдання) не можуть відволікатись на те, щоб їсти й пити. Приготувавши усе ось таким чином, накривають на столи, заставляючи їх різноманітними стравами, а потім запрошують вельмож до зали. Посеред зали стоять четверо дворян: двоє з них тримають миску для миття із золоченого срібла, /107/ що має до трьох стіп в діаметрі, та дзбан відповідної величини з такого ж металу. Вони підходять до вельмож і дають їм помити руки, а, зробивши це, відходять і дають місце двом іншим, котрі тримають, кожен за свій кінець, рушник для витирання довжиною до трьох ліктів, подаючи його вельможам, які витирають руки. Після цього господар дому, гостинно їх припрошуючи, садить кожного на місце, якого той заслуговує відповідно до становища і достоїнства. А коли повсідаються і розмістяться, їх обслуговують стольники, по три на кожен стіл, пригощаючи стравами, що приготовлені і приправлені за місцевим звичаєм, а саме: одні з жовтою підливою із шафрану, інші — з вишневим соком, який робить підливу червоною, інші — з вичавками та соком [перетертих] слив, які надають підливі чорного кольору, ще інші, нарешті, приправлені соком вареної, протертої через сито цибулі, що робить підливу сірою; вони її називають гонщем [Gonché]. Усі ці види м'яса (кожен окремо у своїй підливі) нарізані шматками завбільшки з клубок, аби кожен міг взяти собі шматок відповідно до свого апетиту. Супи вони ніколи не їдять і зовсім не подають їх на стіл, бо кожне згадане м'ясо подається зі своїм бульйоном, а поміж ними — ще й різного виду паштети з цих же сортів м'яса. Кожен з гостей вибирає відповідно до свого смаку котрусь із цих підлив, яких завжди є лише чотири (як ми й казали). Окрім вказаних страв подають також яловичину, баранину, телятину та курей без підлив і, як прийнято у цьому краї, добре приправлених сіллю і прянощами, та так добре, що нема /108/ потреби у солонках, яких ніколи і не ставлять. В міру того, як тарелі порожніють, подаються інші, як-от: з квашеною капустою зі шматком солоного сала або з вареним пшоном чи тістом, що їдять як великий делікатес, так само як і іншу підливу, приготовлену з кореня, який вони називають хроном [Cresen], натираючи його і заправляючи оцтом. У нього смак гірчиці, він дуже вишуканий і смачний. Його можна їсти як зі свіжою, так і з солоною яловичиною та різною рибою. Коли перша переміна закінчена, а тарелі спорожніли, [причому] м'ясо, яке на них було, поїли головним чином не згадані гості, а їхні слуги, про що докладніше розкажемо трохи нижче, усе прибирається разом з першою скатертиною і подається друга переміна. Вона повністю складається зі смаженого м'яса, як-от: телятини, баранини і яловичини, які подають порціями більшими, ніж півчверті туші; далі [йдуть] каплуни, курчата, кури, гуси, качки, зайці, олені, лані, дикі кози і кабани та всіляка інша різноманітна дичина, як наприклад: куріпки, жайворонки, перепілки та інші дрібні пташки, чого тут дуже багато. Що ж до голубів, то їх ніколи не подають, бо вони трапляються у цих краях рідко, так само як і кролики та бекаси. Усі ці страви подаються без певного порядку, для урізноманітнення вперемішку одні з одними, з декількома різними салатами. За другою переміною йде закуска, що складається з декількох різних фрікасе з гороховим пюре і великим шматком товстого сала. Кожен бере від нього шматок, розрізаючи на дрібненькі шматочки завбільшки з гральну кістку, які їдять ложкою зі згаданим пюре, і це для них — дуже смачна страва, її ковтають, не жуючи. /109/ Цей наїдок має таке велике значення, що, якби його не подали під кінець обіду, вони вважали б, що їх погано приймали. Те саме — з пшоняною [кашею] з маслом чи ячмінною крупою, приготовленою так само: вони їх називають кашею [Cacha], а голандці — грю [Gru]. \111\ [Теж подають] обсмажене на маслі тісто у вигляді макаронів, начинених сиром, а також ще один вид тіста з гречаного борошна у вигляді маленьких, дуже тонких коржиків, котрі вмочають у сік із зерен білого маку. На мою думку, вони їдять їх, щоб повністю насититися, а потім добре спати 421.

Після того, як другу переміну прибирають таким же чином і способом, як першу, подається десерт, який дозволяють обставини та пора року, як-от: кисле молоко, сир та інші [страви], яких тепер уже не можу пригадати. Усі ці страви й ласощі настільки далекі від наших звичайнісіньких рагу, що я волів би одну нашу страву замість їхніх десяти, але в дечому вони переважають нас. От хоча б щодо риби, то вони на ній чудово розуміються, бо крім того, що тут водяться дуже гарні сорти, вони готують її так добре і надають їй такого приємного смаку, що збуджується апетит навіть у найбільш пересичених. У цьому вони переважають усі інші народи, і то не лише на мою думку і на мій смак, але і на думку всіх французів та інших іноземців, яких вони пригощали і які одностайно вважають, що це чудова страва, бо для неї не шкодується ні вино, ні олія, ні прянощі, ні родзинки, ні соснові горішки, ні тому подібне, з допомогою чого при певних навичках її можна добре і витончено приправити. Під час обіду вони п'ють небагато, щоб закласти хорошу і міцну основу; п'ють лише пиво, яке наливають у /110/ високі, циліндричної форми скляні посудини, вмістом з тутешній гарнець 422. Туди ж кидають грінки з хліба, підсмажені на олії.

Вище ми звернули вашу увагу, що при першій і другій перемінах тарелі забирають зі столу майже порожніми, хоча гості не з'їдають багато, і це правда. Але ви зауважте, що кожен з тих, що сидить за столом, має одного або двох слуг. Віддаючи їм тарілку, щоб одержати чисту, вони [гості] беруть із тарелей те, що, на їх смак, більше підходить і кладуть на ці ж тарілки, а наклавши всього, передають їх повними своїм слугам. Ті, бачачи, що добре запаслися і забезпечили себе різним м'ясивом, збираються гуртом в одному з кутків зали і починають їсти, а вірніше, пожирати усе ніби крадькома, зчиняючи непристойний і дуже зухвалий галас, який, однак, їхні пани не перепиняють, \112\ бо самі його спричинили, і, зрештою, це такий у них звичай.

Після того, як пани, небагато випивши, добре попоїдять за столом, а слуги в тому чи іншому кутку зали зметуть усе, що їм дали їхні хазяї, вони починають по-справжньому пити за здоров'я один одного, але вже не пиво, як раніше, а своє вино — найкраще і найміцніше у світі. І хоча воно на колір біле, але червонить їхні пики і набагато підвищує вартість бенкетів, оскільки випивають його дуже багато, а коштує воно по 4 ліври за гарнець; оцінюють його швидше за якістю, а не за поширеністю. Після того, як хтось вип'є за здоров'я приятеля, то подає йому свій келих, наповнений таким самим вином, щоб і той відповів тим же. Це дуже легко робиться і без допомоги слуг, бо їхні столи /111/ заставлені великими срібними карафками і кубками, які наповнюються одразу, як тільки спорожніють. А відтак через годину-другу після початку такого милого заняття не без задоволення дивишся як на кількість кубків, що стоїть перед кожним, а їх стільки, що випити усі неможливо, так і на форми та фігури, які вони утворюють: квадратні, трикутні, видовжені, овальні, ці посудини переміщаються у таких різноманітних напрямках і стількома способами, що мене б не переконали, що планети у своєму рухові мають більше неправильностей і відхилень. А йде усе це від незбагненої сили цього смачного і приємного білого вина. Провівши 4 чи 5 годин за такою славною і неважкою працею, дехто, переситившись, засинає; інші, неспроможні втримати такої кількості рідини, виходять, щоб звільнитися від неї і повернутися після цього ще більш готовими до битв; ще інші розповідають про свої геройські вчинки у таких самих битвах, з яких вони вийшли як переможці над компаньйонами. Але все те, що роблять пани, не йде у порівняння з тим, що роблять їхні слуги. Бо якщо і вчинили спустошення, коли їли, то незрівнянно більші чинять, коли п'ють, вихиляючи у десять разів більше вина, ніж їхні хазяї. Тому поводяться з нечуваною зухвалістю, витираючи брудні і масні тарілки об шпалери (такі гарні і рідкісної краси) або об звисаючі рукави одягу своїх панів, без поваги і до них самих, і до їхнього гарного вбрання. \113\ На довершення всього вони усі п'ють так завзято і так багато, що ніхто не уникає дії вина: як пани, так і їхні слуги та музиканти — усі п'яні. Однак той, хто /112/ пильнує срібний посуд, не завжди такий п'яний, щоб це завадило йому, наскільки він зможе, стежити, аби ніхто не вийшов з дому, доки ті, кому це доручено, не зберуть усього срібного посуду. Проте вони теж не дрімають, як і інші, і тому досить часто не в змозі виконати це завдання, а вже після бенкету у більшості випадків завжди виявляється, що не вистачає кількох речей.

Ось, нарешті, і все, що нині підказує мені пам'ять з того, що я бачив і чув у цьому північному краї стосовно його розташування, людей, які там живуть, їх віри, звичаїв та способу ведення війни. Якщо моя пам'ять, яка зберегла до цього часу усе те, про що я вам розповів, дасть мені можливість пригадати ще дещо гідне, на мою думку, вашої уваги, я не ухилюсь від свого обов'язку і поділюся з вами від усього серця. Сподіваюсь, що коли те, що я вам розповів, прийдеться не до смаку, ви великодушно вибачите мені невміння писати більш гладенько, ніж, як я вважаю, личить шевальє 423, котрий усе своє життя провів, перекопуючи землю, відливаючи гармати і палячи порох.



КІНЕЦЬ






[Примітка litopys.kiev.ua. Позначка \100\ означає початок сторінки паперового видання, а /100/ — номер сторінки французького оригіналу.]




Переклад Я.І.Кравця, З.П.Борисюк

Видання: Боплан Г.Л. де. Опис України. — К., 1990.






Г. Л. де Боплан. Опис України. Коментарі (1-199)

Г. Л. де Боплан. Опис України. Коментарі (200-423)









© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua)
14.XI.2001 (останні правки 21.X.2003)








Головна     Інший переклад     Французький текст



Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.