з ласки божої королю польському, великому князеві литовському, руському, пруському, мазовецькому, жомойтському, лівонському та ін., шведському, готському і вандальському спадковому королю

Сір!

Безмежний простір земель, які нині відділяють мене від Ваших володінь, яким би великим він не був, не є достатньо міцною перешкодою, аби завадити витворові мого розуму схилитися до стіп Вашої Величності, так само і роки, впродовж яких я перебуваю далеко від них, не змогли ні в чому зменшити ревність, з якою я Вам служив і продовжую час від часу писати деякі твори, які могли б справити /II/ приємність Вашому розумові і корисну розвагу Вашим очам. Щоб краще Вас упевнити в цьому вагомішими, аніж слабкі слова, доказами, беру на себе сміливість з цілковитою покірністю і глибокою повагою піднести Вашій августійшій величності опис цього великого пограниччя — України [de cette grande lisiere d'Ukranie], розташованої між Московією [Moscovie] і Трансільванією ², яку Ваші попередники здобули для Вас п'ятдесят років тому ³ і розлогі рівнини \23\ якої стали настільки ж родючими, наскільки пустельними були досі.

Це — нове королівство, яке віднедавна значно зросло завдяки доблесті і розумному поступуванню великого і незрівнянного Конєцпольського [Konespolski], краківського каштеляна і верховного головнокомандуючого Ваших військ ⁴, хоробрість якого завжди супроводжувалась такою великою розсудливістю, що із усіх битв, якими б небезпечними вони не були, він виходив тільки переможцем.

Про це я можу говорити з цілковитою впевненістю, оскільки був очевидцем цього упродовж сімнадцяти років, протягом яких мав честь перебувати в даний час на службі двох останніх покійних королів: першого — батька, а другого — брата Вашої Величності ⁵. За цей час я заклав основи більше п'ятидесяти значних слобід [solobodes], що стали начебто колоніями ⁶, з яких за короткий час утворилося понад тисячу сіл внаслідок росту кількості нових поселень. Цей люд, спрямувавши всі свої турботи на благо Вашої держави, розсунув досить далеко її кордони і доклав стільки зусиль, щоб обробити неродючі /III/ землі, які він там зустрів, що тепер їх дивовижна родючість складає найбільший прибуток Вашого королівства.

Цей новоздобутий край є незборним захистом проти могутності турків та жорстокості татар, міцною перепоною, здатною зупинити їхні згубні і часті набіги, і вороги ці бувають дуже здивовані, зустрічаючи у провінції, яка [раніше] служила для них місцем переходу до завоювань, неспростовне свідчення своєї ганьби і свого занепаду.

Якраз на цій топографічній карті ⁸ Ви можете за мить оглянути з будь-якої точки цю простору землю України, володіння якою є для Вас таким же славним, як і вигідним. З огляду на положення можна судити про її значимість, а з політичних і державних міркувань — спрямуватися більше, ані будь-коли до продовження важливого наміру щодо її розширення, втілення якого може помножити нескінченну кількість дорогоцінних оздоб Вашої королівської корони.

Я міг би ще багато сказати з цього приводу, якби не розумів, що корисніше промовчати про це, аніж відкриватися, \24\ бо побоююсь, що даючи Вам добродійні поради, даватиму і настанови Вашим ворогам, котрі стануть для ник настільки ж корисними, наскільки зашкодять Вам.

Отож, я облишу цю мову, щоб сказати Вашій Величності, що великий воїн і державний муж, непереможний Конецпольський, визнавши зусилля, труди і /IV/ тривалий час, які я витратив на складання цієї карти, був ласкавим так сповістити про це покійного короля, що його Величність мав намір вшанувати мене значною нагородою, але смерть разом з ним забрала в могилу і мої надії.

Нарешті Ваша гучна слава начебто воскресила їх, коли я дізнався, що Ви маєте не менше любові, аніж ці знамениті небіжчики, до достойних людей, і що Ваші щедроти ніколи не поминають тих корисних послуг, які були Вам виявлені. Це й дало мені підставу сподіватися, що Ваша Величність, володіючи не лише прадавніми польськими землями, а й цією великою провінцією України [de cette grande Province d'Ukranie], до придбання якої я значною мірою причетний, здійснила на ділі благовоління, яке покійний король, Ваш брат, справедливо задумав для мене, і що Ви прихильно поставитесь до цього дарунка, що його Вам підносить той, хто прагнув лише честі служити Вашим наказам і щастя могти називатись назавжди,

СІР,

Вашої величності

найпокірнішим, найсмиреннішим, і найвірнішим слугою.

ГІЙОМ ЛЕ ВАССЕР ДЕ БОПЛАН /V/ \25\

ДО ЧИТАЧІВ

Панове, я пропоную вам карту ⁹, складену не за чужими описами і не з чуток. Я склав її сам на основі точних вимірів, здійснених мною в усіх закутках краю, який вона зображає, що повинно переконати вас як у точності, так і правдивості моєї розповіді. Обмаль дозвілля, відпущеного мені при виконанні важливих доручень, якими я був зайнятий під час війни у тих краях, примусив мене присвятити не менше восьми років, щоб довести цю працю до досконалості, оскільки я міг трудитися над нею лише принагідно. Отож, насолоджуйтесь на дозвіллі плодами моєї праці, споглядаючи зі своїх кабінетів цю гарну і рідкісну країну, найбільша частина якої була заселена за мого часу, міста й фортеці, плани яких я сам накреслив; знайте, що я буду вдячний за вдоволення, яке отримає ваша похвальна цікавість. /VI/ \26\

ЧИТАЧЕВІ ВІД КНИГОВИДАВЦЯ

Любий читачу! Минуло десять років відтоді, як автор цієї книги доручив мені видрукувати сто примірників, які були подаровані лише друзям ¹⁰. Та оскільки багато осіб, побачивши її, знайшли її не тільки приємною, але й дуже прихильно про неї відгукнулися як про книжку, що заслуговує на друге, повніше видання, то я подумав, що, задовольняючи їхню цікавість, я не завдам шкоди загалові, коли передрукую її у повнішому і точнішому вигляді. Це й змусило мене настійливо просити автора, щоб він мені дав, якщо має, ще якісь відомості, які може пригадати. Він залюбки зробив це, хоча й не без певної прикрості від того, що не зміг виконати даної в попередньому виданні обіцянки — додати генеральну карту Польщі ¹¹: із зображенням людей, диких тварин, рослин та інших рідкісних речей, які можна побачити й оглянути у тих краях. Цієї можливості він був позбавлений через смерть свого гравера Віллема Гондіуса ¹², який вигравіював усі дошки, котрі король Польщі одержав з рук його вдови; відтоді автор не зміг дістати жодних відомостей про них. Ось що є причиною того, що всі ці дорогоцінні відомості були поховані [разом з Гондіусом], не без великої шкоди для публіки, яка мала б від них надзвичайне задоволення. /VII/ \27\

ОПИС УКРАЇНИ
і річки Борисфен [Boristhene], званої в просторіччі Ніпром [Niepper],
або Дніпром [Dnieper], від Києва до моря, в яке вона впадає

Київ [Kiow], званий колись Кізовією [Kisovie] ¹³, був раніше одним із найдавніших міст Європи, про що свідчать залишки старовини, а саме: висота і ширина укріплень, глибина ровів, руїни його храмів, стародавні поховання кількох королів, що в них знаходяться. З цих храмів лише два збереглося в цілості: Святої Софії ¹⁴ і Св. Михайла ¹⁵, а від решти лишилися тільки руїни, як від (церкви) Св. Василя ¹⁶, стіни якої заввишки від 5 до 6 стіп ¹⁷ зберігають грецькі написи на алебастрі, яким понад 1400 років, але вони майже стерлися від древності. Серед руїн цих храмів донині знаходять поховання кількох князів Русі [Russie] ¹⁸. Храми Святої Софії і Св. Михайла відбудовані в їх давньому вигляді ¹⁹. Храм Святої Софії має гарний фасад і чудовий вигляд, з якого б боку на нього не глянути; її стіни прикрашені кількома мозаїчними фігурами та історичними сценами. Ця робота виконувалась з малесеньких різнобарвних камінців, що блищать, мов скло, і підібрані так добре, що не можна розпізнати, чи це живопис, чи ткання. /2/ Склепіння зроблене з самих глиняних глечиків, з усіх боків наповнених і покритих гіпсом. У цьому храмі є гробниці кількох королів; тут же резиденція архімандрита. Собор Св. Михайла називається Золотоверхим, оскільки він вкритий позолоченими листами. В ньому показують мощі святої Варвари [Barbe], які, як кажуть, були перенесені сюди під час воєн у Нікомедії [Nicomedie] ²⁰. \28\

Це стародавнє місто розмістилося на плато, на вершині гори, яка панує з одного боку над усією місцевістю, а з іншого — над Борисфеном, який протікає біля підніжжя цієї гори. Поміж нею і згаданою річкою знаходиться новий Київ ²¹— місто, яке тепер досить малозаселене і має не більше 5-6 тис. жителів ²²; вздовж Борисфена воно тягнеться на 4 тис. кроків, а вшир від Борисфена до гори — на 3 тис. кроків. Його обнесено поганеньким ровом завширшки 25 стіп; воно має форму трикутника і обгороджене дерев'яною стіною з вежами з такого ж матеріалу ²³. Замок знаходиться на узвишші гори, що височіє над нижнім містом ²⁴, але над нею [самою] височіє стародавній Київ.

Римські католики мають в цьому місті чотири костьоли, а саме: кафедральний собор ²⁵, храм домініканців на ринку ²⁶, бернардини — попід горою²⁷, а з недавнього часу — єзуїти, які розмістилися між бернардинами і річкою ²⁸; греко-русини мають близько десяти храмів ²⁹, які вони називають церквами [cerkvils]. Одна з них, при якій є Університет або Академія, яку вони називають Братською церквою [Bracha cerkuils] , знаходиться біля ратуші. Інша, збудована біля підніжжя замку, називається, якщо пам'ять мені не зраджує, Св. Миколая ³¹; решта розміщені по різних дільницях міста, але зокрема я їх не пригадую. /3/

У місті є лише три гарні вулиці ³², всі ж інші, не будучи ні прямими, ні правильно дугоподібними, звивисті на зразок лабіринта. Вважається, що місто немовби розділене на два міста, одне з яких, де кафедральний собор, називається містом єпископа, а друге — городян ³³, де знаходяться три інших костьоли та грецькі церкви. Як на той край, то це місто — досить купецьке; його торгівля охоплює зерно, хутра, віск, мед, сало, солену рибу тощо. Воно має свого єпископа, воєводу, каштеляна, старосту [tarosta] і грод³⁴; [а також] чотири юрисдикції — юрисдикція єпископа, юрисдикція воєводи або старости, що одне й те саме, третя — війта [wouyt] і остання — юрисдикція шевенів і консулів ³⁵.

Житла тут побудовані на зразок московських, одноповерхові, досить низькі, рідко вище одного поверху ³⁶. \29\

Використовуються свічки, зроблені з дерев'яних скалок, такі дешеві, що за два динари ³⁷ їх іде більше, ніж треба для освітлення найдовшими зимовими ночами. Димарі продаються на базарі ³⁸, що викликало б [у нас] сміх, як і їхній спосіб приготування м'ясних страв, весільні обряди та інші церемонії, про що ми будемо говорити далі. Однак саме звідси пішов той благородний люд, який нині зветься запорозькими козаками [cosaques zaporousky]. Протягом багатьох літ вони заселяють різні місця по Борисфену і довкола; ще й тепер їх кількість сягає до 120 тис. чоловік ³⁹, призвичаєних до війни і готових менш, як за тиждень, до виконання будь-якого наказу, що йде від імені короля ⁴⁰. Це люди, які часто, майже щороку роблять набіги ⁴¹ на Понт Евксінський [Pont Evxin] ⁴² /4/ з великою шкодою для турків. Вони неодноразово грабували Крим, який належить Татарії [Tartarie], спустошували Анатолію [la Natolie] ⁴³, розоряли Трапезунд [Trebisonde] ⁴⁴ і досягали навіть гирла Чорного моря за три льє від Константинополя ⁴⁵, де винищували все вогнем і мечем, повертаючись звідти з великою здобиччю і рабами, звичайно малими дітьми, яких вони залишають для послуг у себе або дарують вельможам свого краю. Літніх людей вони ніколи не залишають, хіба що тоді, коли вважають їх досить багатими, аби заплатили за свій викуп і відкупились. Кількість [козаків], які йдуть у походи, ніколи не перевищує 6—10 тис. чоловік. Вони чудом перепливають море на поганеньких човнах, виготовлених власними руками, форму і конструкцію котрих я опишу пізніше.

Ремесла, якими займаються козаки

Говорячи про відвагу козаків, цілком доречним буде розповісти і про їхні звичаї та заняття. Отож, ви дізнаєтесь, що серед цього народу зустрічаються люди, досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці і т. д. \30\ Вони дуже вмілі у виготовленні селітри, якої в цих краях дуже багато ⁴⁷, і виготовляють прекрасний гарматний порох. Жінки займаються прядінням льону і вовни, з яких роблять полотно і тканини для щоденного вжитку. Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати різні м'ясні страви, варити пиво, мед, горілку, робити брагу тощо. /5/ Немає також серед них жодного, якого б віку, статі чи становища він не був, хто б не намагався перевершити свого товариша у пиятиці і гульні. Немає серед християн і таких, котрі б настільки, як вони, призвичаїлися не дбати про завтрашній день.

Зрештою, правду сказати, вони взагалі розуміються на усіх ремеслах, хоча одні бувають більш вдатними, ніж інші у тих чи інших заняттях; трапляються й такі, чиї знання у порівнянні з загалом значно ширші. Одне слово, всі вони досить розумні, але зосереджуються лише на корисному і необхідному, головним чином на тому, що пов'язане з сільським життям.

Родючий грунт дає їм зерно в такому достатку, що вони часто не знають, що з ним робити, тим більше, що немає судноплавних річок, які б впадали у море, за винятком Борисфену, але навігація на ньому припиняється за 50 льє ⁴⁸ нижче Києва [Kiov] із-за 13 водопадів ⁴⁹, що там є. Останній з них віддалений від першого на сім великих льє, що становить цілий день шляху, як це видно на карті ⁵⁰. Це перешкоджає їм вивозити зерно в Константинополь, а звідси — і їхні лінощі: вони зовсім не хочуть працювати, хіба що при крайній потребі, коли їм немає за що купити необхідне. Вони воліють краще піти позичити усе потрібне у турків, своїх добрих сусідів, аніж потрудитися, щоб самим його надбати тощо, їм доволі, коли є що їсти й пити.

Вони сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають /6/ руською [Rus], дуже шанують святкові дні і дотримуються постів, які у них тривають 8 або 9 місяців на рік ⁵ і полягають в утриманні від м'яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок [їхньої душі] залежить від зміни їжі. Зате, я гадаю, навряд чи жоден інший народ у світі давав \31\ би собі стільки волі у питті, як вони, бо не встигають протверезіти, як одразу (як-то кажуть) починають лікуватися тим, від чого постраждали. Однак усе це тільки під час дозвілля, бо коли вони воюють або коли задумують якусь справу, то вкрай тверезі. Окрім одягу, в них немає нічого простацького ⁵². Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7-8 років без того, щоб вони не бунтувалися і не піднімалися проти них. Поза тим усім це люди віроломні, зрадливі, підступні, яким довірятись можна, лише добре розваживши.

Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють спритності та доблесті, так це б'ючись у таборі * під прикриттям возів ⁵³ (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичною зброєю), обороняючи ці укріплення; вони непогані також на морі, але верхи на конях вони таки не найкращі. Пригадується, /7/ і я сам це бачив, як біля двохсот польських вершників змусили тікати 2000 їхніх найкращих воїнів.

* Табори — це вози, якими козаки прикриваються, коли рухаються по голому степу. [Прим. авт.]

Однак правда й те, що сотня цих козаків під прикриттям табору не побоїться і тисячі поляків чи навіть [кількох] тисяч татар. Якби вони були такі ж доблесні верхи, як і на землі, то, гадаю, були б непереможними. Вони високі на зріст, жваві, енергійні, люблять ходити в, гарному одязі, яким особливо хизуються, коли пограбують його у своїх сусідів, бо в інших випадках вдягаються досить скромно. Вони відзначаються міцним від природи здоров'ям, навіть мало схильні до такої пошесті, розповсюдженої по всій Польщі, яку медики називають Blica, бо все волосся у тих, хто нею вражений, сплутується, жахливо переплітаючись докупи; місцеві жителі \32\ називають її гостець [gosches] ⁵⁴. Мало хто з козаків помирає від хвороби, хіба що в глибокій старості, бо більшість гине почесною смертю на війні.

Руська шляхта ⁵⁵

Шляхта поміж ними дуже небагаточисленна, наслідує польській і, схоже, соромиться того, що належить до іншої, аніж римська, віри, щоденно переходячи до неї, хоча вся знать і всі ті, що титулуються князями, вийшли з грецької віри.

Які повинності селян щодо панів ⁵⁶

Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана, а також сплачувати йому залежно від наділу, який тримають, певну кількість буассо ⁵⁷ зерна, багато каплунів, курей, гусей і курчат перед Великоднем, Трійцею і Різдвом. Крім того, [повинні] возити дрова для /8/ потреб свого пана та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не повинні були робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають, а також [забирають] десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року — третього вола. Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть, так що немає нічого дивного, коли ці нещасні ніколи нічого не відкладають для себе, перебуваючи у таких тяжких умовах залежності. Але і це ще не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, але й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе неначе в раю, а селяни — ніби перебувають у чистилищі). Тому як трапляється, що ці бідні селяни потрапляють у повну залежність до злих панів, то опиняються у ще жалюгіднішому стані, ніж каторжани на галерах. Таке рабство і призводить до того, \33\ що багато хто тікає, а найвідважніші з них подаються на Запорожжя [Zaporouys], яке є місцем притулку козаків на Борисфені. Проживши там певний час і взявши участь у морському поході, вони вважаються запорозькими козаками. Завдяки таким втечам їхні загони постійно і непомірно зростають, що з достатньою очевидністю підтверджується і нинішнім повстанням ⁵⁸. Після поразки поляків ці козаки повстали у кількості 200 тис., які, завершивши кампанію, стали господарями території понад 120 льє завдовжки і 60 — завширшки ⁵⁹. Ми забули додати, що в мирний час звичним заняттям козаків є полювання і рибальство. Ось що, ми і хотіли оповісти побіжно в загальних рисах про звичаї і заняття цього народу. /9/

Але повернемося до початку нашої розповіді. Переказують, що в ті часи, коли давній Київ перебував у повному розквіті, морської протоки, яка веде повз Константинополь, ще не існувало. Існують припущення, наважусь навіть сказати — певні докази, що рівнини по другий бік Борисфену, які тягнуться аж до Московії, були колись залиті водою. Це підтверджують якорі та інші сліди, знайдені кілька років тому довкола Лохвиці [Lofficza] над річкою Сулою [Sula] ⁶⁰. Окрім того, всі міста, що збудовані на цих рівнинах, мають вигляд недавньої забудови, зведеної кількасот років тому. Мені захотілося дослідити історію русів, щоб дещо довідатися про давні часи цих місцевостей, однак намарне, бо, розпитавши кількох найученіших з-поміж них ⁶¹, я дізнався тільки те, що великі і тривалі війни, які спустошували їхню землю з краю до краю, не помилували і їхніх бібліотек ⁶², котрі від самого початку винищувалися вогнем. Вони, проте, пригадували, ніби за давніми переказами море, як ми вже згадували, покривало колись усі ці рівнини , і це могло бути за 2 тис. років тому. Стародавній же Київ був повністю знищений близько 900 років тому ⁶⁴, за винятком двох храмів, про які ми говорили раніше. Окрім цього, наводять ще один суттєвий доказ того, що море простягалося до Московії, а саме: усі руїни старовинних замків і древніх міст, які я \34\ зустрічав у цій місцевості, розташовані на підвищеннях та найвищих горах і жодної — на рівнинному місці. З цього можна припускати, що в давнину /10/ тут усе було затоплене. Додайте ще й те, що в деяких руїнах знайдені погреби, заповнені якимись мідними монетами з таким ось зображенням ⁶⁵.

Як би там не було, скажу лише, що вся рівнина, яка простягається від Борисфена до Московії і навіть далі, є дуже низькою і піщаною місцевістю за винятком берегів Сули на півночі і берегів Ворскли [Worsko] та Псла [Psczol], як це можна краще роздивитись на карті. Зауважте також, що течія цих річок майже непомітна, ніби це стояча вода. Якщо ви співставите усі ці докази зі стрімким і швидким рухом у протоці Чорного моря, яка, проходячи повз Константинополь, впадає у Біле море [la mer Blanche] ⁶⁶, вам неважко буде уявити, що колись ці місця були затоплені водою.

Продовжимо опис нашого Борисфена ⁶⁷ і зауважимо, що на відстані одного льє вище Києва з протилежного боку в Борисфен впадає річка Десна [Desna], яка бере початок біля міста Москви ⁶⁸ [Moscko] і має понад сто льє завдовжки.

У половині льє нижче Києва видніється поселення, /11/ що називається Печери [Piecharre] ⁶⁹, а в ньому — великий монастир, звичайна резиденція митрополита [metropolitę], або патріарха [patriarche] ⁷⁰. В горі, сусідній з монастирською, є багато печер, схожих на копальні, які заповнені великою кількістю тіл, що зберігаються тут понад 1,5 тис. років ⁷¹ і подібні до єгипетських мумій. \35\ Розповідають, що перші християни-пустельники вирили ці підземні пристанища, щоб таємно молитися Богу, і спокійно жили в цих печерах під час переслідування від язичників. Тут показують якогось святого Іоанна, якого видно тільки до пояса, а нижче він у землі ⁷². Тутешні ченці розповіли мені, що згаданий святий Іоанн, передчуваючи наближення смертної години, сам приготував для себе яму, але не в довжину, як звичайно, а в глибину. Коли ж настав його час, до чого він здавна був готовий, то, попрощавшись зі своїми братами, почав спускатися у могилу, але з ласки божої зміг увійти туди лише по пояс, хоча яма і була достатньої глибини. Тут можна також подивитися на якусь Олену, яку вони дуже шанують ⁷³, і залізний ланцюг, яким, як кажуть, диявол бичував святого Антонія і який має силу проганяти злих духів з тіла [людей], ним прив'язаних. Є також три людські голови в посудинах, з яких постійно виділяється олія, дуже ефективна при лікуванні деяких хвороб ⁷⁴. У цьому місці спочивають також тіла ряду визначних осіб, між іншим 12 будівничих, які спорудили [тутешню] церкву ⁷⁵, їх бережуть, немов дорогоцінні реліквії, показуючи цікавим, що не раз траплялося і мені, коли якось я стояв /12/ на зимових квартирах у Києві, маючи час знайомитися з цими подробицями. Щодо мене, то я зовсім не бачу (як уже казав) помітної різниці між цими тілами і єгипетськими муміями, хіба що ті не настільки чорні і тверді. Гадаю, що вони зберігаються так довго нетлінними завдяки природі цих печер чи копалень, виритих певною мірою у піску, які взимку теплі і сухі; а влітку прохолодні і сухі, без жодної ознаки вологості. У цьому монастирі є багато ченців, а також патріарх всієї Русі (ми про нього вже згадували), який проживає в цьому місці і підлягає лише константинопольському патріархові ⁷⁶.

Перед цим монастирем стоїть інший, де живе багато черниць, числом до сотні ⁷⁷; вони займаються шитвом і гаптують на ошатних хустинах прегарні вишивки, продаючи їх тим, хто приходить на огляд і відвідини. Вони вільно виходять з монастиря, коли хочуть, і звичайно йдуть на прогулянку до Києва, що віддалений від їхнього монастиря на половину льє. Всі вони вбрані в чорне, \36\ ходять лише попарно, як і більшість католицьких черниць. Пригадую, що доводилося бачити серед цих черниць обличчя таке гарне, яке рідко коли зустрінеш у самій Польщі.

Між Києвом і Печерами на горі, яка стоїть над річкою, знаходиться монастир руських монахів, розташований в дуже гарному місці і прозваний монастирем Св. Миколая ⁷⁸. Тутешні ченці харчуються лише рибою, однак вільно виходять, коли їм забажається, щоб розважитися і навідати знайомих.

В долині нижче Печерська збудоване поселення, яке називають Трипіллям [Tripoly] ⁷⁹. /13/ Ще нижче, на вершині гори, видніються Стайки [Stayky]. Це давнє місто, де є пором для переправи через ріку ⁸⁰. Далі лежить Ржищів [Richow], розташований так само на горі; це важливе місце і його варто було б укріпити, оскільки тут дуже легка переправа через річку ⁸¹.

Ще далі йде Трахтемирів [Tretemirof]. — руський монастир [Cloistredes Roux] ⁸², розташований серед урвищ і оточений неприступними скелями. Саме в цьому місці козаки ховають усе найцінніше; тут теж є пором для переправи через річку ⁸³.

На відстані одного льє звідси на протилежному березі ви бачите Переяслав [Pereaslaw] — місто, яке видається не настільки древнім, бо воно лежить у низині ⁸⁴. Однак завдяки своєму місцеположенню, укріпленому самою природою, воно є одним із найбільш значних [тутешніх] міст, де можна було б легко збудувати дуже вигідну фортецю, яка служила б арсеналом проти московитів і козаків. Місто може мати 6 тис. димів ⁸⁵, тут же стоїть один козацький полк ⁸⁶.

Ще нижче на руському боці ⁸⁷ лежить Канів [Kaniow] — стародавнє місто і замок, де завжди як гарнізон стоїть один козацький полк ⁸⁸; тут також є пором для переправи через річку ⁸⁹.

На протилежному березі нижче бачимо Бубнівку [Bobunnska] ⁹⁰, а далі Домонтів [Domontow] ⁹¹, місця мало примітні. Ще нижче і знову на руському боці розміщені Черкаси [Cirkacze] ⁹², дуже старе місто, добре розміщене і придатне для укріплення. Я бачив його у час розквіту, коли сюди звідусіль сходились козаки і навіть мав \37\ резиденцію сам їхній отаман ⁹³. Але ми спалили його 1637 р. 18 грудня, через два дні після того, як здобули перемогу над згаданими козаками ⁹⁴. У той час, як /14/ ми з ними воювали, вони теж тримали тут козацький полк. Є також пором для переправи через річку ⁹⁵.

Нижче знаходяться Боровиця [Borowicze] ^9б. Бужин [Bougin] ⁹⁷, Воронівка [Woronowka] ⁹⁸, а з протилежного боку десь за чверть милі — Чигирин-Діброва [Czerehin d'Ambrowa] ⁹⁹, а також Крилів [Krilow] ¹⁰⁰, але вже з руського боку, розташований на річці Тясмин [Ytazemien] на віддалі одного льє від Борисфену.

Ще нижче, але на московському боці ¹⁰¹ видно Кременчук [Kremierczow] ¹⁰², де є зруйнована древня будівля і де я 1635 р. накреслив план замку ¹⁰³. Це місце дуже гарне і зручне для проживання. Крім того, це — останнє місто [на Дніпрі], оскільки далі за ним тягнуться безлюдні степи.

На одне льє нижче знаходиться гирло Псла [Pseczol], дуже рибної річки; ще трохи нижче на руському боці є маленька річка, яку вони називають Омельник [Omelnik], котра впадає у Борисфен і наповнена раками. Нижче на тому ж боці є ще одна річечка, яку називають Другий Омельник [Drug Omielnik] ¹⁰⁴, у ній, як і в першій, теж повно раків. Навпроти неї тече Ворскла, досить велика і дуже рибна річка, яка впадає в Ніпро, а також з того ж самого боку річка Орель [Orel], де риби ще більше, ніж у попередніх. Якраз у гирлі цієї річки я бачив, як витягли понад 2 тис. риб за одним закиданням сіті, і найменша з них мала стопу ¹⁰⁵ у довжину. ,

На протилежному боці, що належить Русі, є кілька озер, настільки рибних, що незліченна кількість риби гине від надмірної тисняви у надто стоячій воді, викликаючи нестерпне гниття, від якого тхне навіть вода. Вони називають ці місця Самоткань [Zamokam] ¹⁰⁶. /15/ Довкола них я бачив вишні-карлики заввишки дві з половиною стопи або десь коло того, які родять солодкі плоди величиною зі сливу ¹⁰⁷, що дозрівають лише на початку серпня. Тут трапляються дуже густі гаї цілком з цих маленьких вишень, іноді понад два льє завдовжки, однак завширшки лише 200—300 кроків. Слід визнати, що в цю пору року \38\ такі невеликі вишневі гайки виглядають дуже привабливо, їх досить багато в полях, найчастіше — по видолинках. Зустрічається багато карликових мигдалевих дерев, але вони дикі і їхні плоди дуже гіркі. До того ж вони не ростуть у такій великій кількості, аби утворити маленький гайок, як згадані вишні, плоди [яких] настільки смачні, наче з культивованих дерев. При тім мушу зізнатись, що піддавшись цікавості, я пересадив декілька таких вишневих і мигдалевих дерев в Барі [Bar], місці мого постійного перебування ¹⁰⁸. Плоди стали більшими і смачнішими, а дерево, скориставшись перевагою, втратило свою природну низькорослість.

Вище цих місць видно маленьку річечку, що зветься Домоткань [Demokant], дуже багату раками, які мають понад дев'ять дюймів ¹⁰⁹ у довжину. У ній збирають також водяні горіхи, які схожі на металеві колючки ¹¹⁰ варені, вони дуже добрі для споживання.

Спускаючись ще нижче, ви натрапляєте на Романів [Romanow], великий пагорб ¹¹¹, де козаки зустрічаються, збираючи військо і проводячи раду. Це місце було б дуже гарним і зручним для спорудження міста. /16/

Ще нижче знаходиться острів завдовжки півлье і завширшки 150 кроків, який весною заливається. Його також називають Романів; туди збирається багато рибалок, які прибувають з Києва та інших місць ¹¹². За островом річка розливається на всю ширину, не перепиняючись і не розділяючись у своїй течії жодними островами. Ось чому татари наважуються переходити її саме у цьому місці, не остерігаючись засідок, зокрема, вище острова.

Трохи нижче на руському боці видно місце, зване Теренський Ріг [Tarensky Rog] ¹¹³, що є одним із найкращих для проживання місць, які я коли-небудь бачив. Воно ж і найбільш вигідне для спорудження замку, який би перегородив річку, оскільки тут вона ще розливається на всю свою ширину, маючи не більше 200 кроків завширшки. Пригадую, як зробив постріл з карабіна ¹¹⁴ з одного берега на другий. Протилежний берег трохи вищий і називається Висока гора [Sokogura], [що й] складає додаткову зручність цього місця, оточеного багатьма протоками, багатими на рибу, які проходять також поміж островами. \39\

Нижче знаходиться Монастирський острів [l 'ile du Monastere], котрий дуже високий і весь зі скель і з урвищами довкола по 25—З0 стіп, окрім верхньої частини, де він трохи нижчий. Це і є причиною того, що його ніколи не затоплює. Колись тут був монастир ¹¹⁵, який і дав йому назву, але тепер від нього немає жодних слідів. Якби над цим островом не височів суходіл, там було б добре жити; острів має до 1000 кроків у довжину і 80 або 100 — в ширину. Тут повно вужів та різних гадюк.

Далі бачимо Кінський острів [Konesky Ostro], що у верхній частині має майже три чверті льє в довжину і чверть — у ширину; він вкритий лісами /17/ й болотами, а навесні затоплюється водою. На цьому острові є багато рибалок, які за браком солі зберігають рибу в попелі, а також у великій кількості сушать її. Вони рибалять у річці Самарі [Samar], яка впадає в Дніпро з іншого боку, навпроти верхів'я Кінського острова. Згадана річка Самара зі своїми околицями має велике значення не лише через багатство риби, але і через віск, мед, дичину та будівельний ліс, чого тут багато, як ніде інде. Саме звідси було взяте все дерево, яке використовувалося при спорудженні Кодака [Kudac] ¹¹⁶, про який ще буде мова. Течія цієї річки дуже повільна через численні звивини. Козаки називають її святою річкою, можливо із-за її нечуваного багатства; я бачив, як навесні тут ловили оселедців і осетрів, яких у інші пори року немає.

Нижче за Кінським островом є Князів острів [Кniazow Ostro], цілком скелястий острівець до 500—600 кроків завдовжки і 100 — завширшки, котрий, як і Козацький острів [Kozacky Ostro], розташований ще нижче [за течією], не затоплюється повінню, так само скелястий, безлісий та повен змій.

Трохи нижче, на відстані гарматного пострілу, знаходиться Кодак, який є першим порогом [Poroh], тобто грядою скель, що тягнеться впоперек річки, перешкоджаючи плаванню човнами. Тут є замок, який я заклав у липні 1635 р. ¹¹⁷, але наступного ж місяця серпня, якраз після мого від'їзду, якийсь Сулима [Soliman], отаман частини повсталих козаків, повертаючись з моря і побачивши, що замок заважає йому повернутися додому, зненацька \40\ захопив його і вибив дощенту весь гарнізон ¹¹⁹, де могло бути до 200 солдат під командуванням полковника Маріона * [Маrion] ¹²⁰.

* Цей полковник Маріон був французом. [Прим. авт.]

Захопивши і пограбувавши форт, згаданий Сулима /18/ повернувся з козаками на Запорожжя, недовго пробувши його господарем, бо він був взятий в облогу і здобутий іншими вірними козаками під командуванням великого Конєцпольського, краківського каштеляна. Згодом цей отаман бунтівників був схоплений разом з усіма своїми [людьми] і відвезений до Варшави, де його четвертовано.

Після цього поляки занедбали цей замок, що зробило козаків зухвалими і відкрило їм дорогу до бунту, який трапився 1637 р.¹²¹ І коли ми 16 грудня цього ж року зустріли їх опівдні десь добрих 18 тис. у таборі під Кумейками [Komaiky], то хоча наша армія складалася лише з 4 тис. воїнів , ми негайно атакували і розбили їх. Битва тривала до півночі; з їхнього боку на полі лишилося 6 тис. чоловік і п'ять гармат, а решта, поступившися нам полем бою, утекла під захистом ночі, яка тоді була дуже темною. Ми втратили близько 100 наших ¹²³, а 1000 було поранених, і між ними — багато командирів. Там втратив життя пан де Морвей [Morveil] — французький дворянин, який був підполковником; там же вбито і його хорунжого , пана капітана Жулкевського [Iuskesky], пана поручника де ля Кротад [de la Crotade] і ще чимало іноземців ¹²⁵.

Після цієї поразки війна з козаками тривала до жовтня наступного року, а після [укладення] миру ¹²⁶ великий і благородний Конєцпольський особисто вирушив у Кодак з 4 тис. чоловік, де залишався доти, доки не був укріплений форт, що тривало біля місяця або близько того. Потім гетьман ¹²⁷ від'їхав, забравши з собою 2 тис. чоловік, а мені наказав з кількома загонами /19/ і гарматами оглянути [місцевість] аж до останнього порога. На зворотному шляху він наказав підніматися по річці човнами разом з ясновельможним паном Остро'рогом [Ostrorok], великим шамбеляном ¹²⁸; я мав нагоду оглянути падіння 13 водопадів ¹²⁹ і нанести їх на карту ¹³⁰ ту, що ви бачите. \41\

У цих краях 100 і навіть 1000 чоловік не бувають у повній безпеці, навіть цілі армії повинні переміщатися в строгому порядку, оскільки тутешні землі служать місцем перебування для татар ¹³¹, які, ніде не зупиняючись постійно, тільки те й роблять, що нишпорять то тут, то там по цих великих просторих рівнинах; ходять вони купно, не менше як по 5-6 тис., а інколи навіть до 10 тис. разом.

Ми ще повернемося до опису їхніх звичаїв і того, як вони ведуть війну. Тут я лише скажу, що я бачив і відвідав усі 13 водопадів і пройшов через усі ці каскади лише в човні, піднімаючись вгору по річці, що на перший погляд видається неймовірним, бо висота деяких каскадів, які ми проминули, становить від 7 до 8 стіп. Судіть самі, чи там треба вправно володіти веслом. Серед козаків жоден не може вважатися справжнім козаком, якщо не піднявся через усі пороги. Отже, за їхнім звичаєм і мене можна визнати за козака, і саме в цьому — моя слава, яку я здобув під час цієї подорожі.

Щоб вам пояснити, що таке власне поріг, скажу, що це — руське [Russien] слово, яке означає «кам'яна скеля»; пороги утворюють, ніби кам'яну гряду, протягнуту впоперек річки: деякі з них знаходяться під водою, інші — •на рівні води, ще інші виступають більш як на 8—10 стіп над водою. Вони такі великі, наче будинки, і розташовані так близько один до одного, що утворюють немовби греблю або дорогу, що перепиняє /20/ течію річки, яка за ними падає в одних місцях з висоти від 5 до 6, а в інших — від 6 до 7 стіп і т. д. залежно від рівня води в Борисфені. Навесні, коли тануть сніги, усі пороги вкриваються водою, окрім сьомого, названого Ненаситцем [Nienastites] ¹³², котрий о тій порі року єдиний перешкоджає судноплавству. Влітку і восени, коли вода значно спадає, водопади мають іноді від 10 до 15 стіп. З цих 13 водопадів лише між Будилівським [Budilov] ¹³³, десятим, і Таволжанським [Таwolzane] ¹³⁴, одинадцятим, татари можуть переправлятися через річку уплав завдяки легкодоступності берегів. Від першого і до останнього порогу я зазначив лише два острови, які не затоплюються водою. Перший лежить проти четвертого водопаду і називається Стрільчий [Strelczi] ^|35: він увесь — із високих на 30 стіп скель з урвищами \42\ довкола себе, його довжина — близько 500, а ширина — від 70 до 80 кроків. Не знаю, чи там є якесь водоймище, бо ніхто, окрім птахів, туди не дістанеться. Поза тим, краї цього острова затінені диким виноградом. Другий [острів] набагато більший, має до 2 тис. кроків у довжину і 150 — в ширину, теж цілком скелястий, але урвищ тут менше, ніж на попередньому. Це місце укріплене самою природою і зручне для проживання. Кажуть, що на цьому острові є багато таволги [tavala], яка являє собою тверде, як самшит, червоне дерево і має властивості полегшувати сечовиділення у коней. Острів називається Таволжанським [Tawolzany] ¹³⁶, що одночасно є назвою, як ми вже сказали, одинадцятого водопаду. Тринадцятий поріг зветься Вільним [Wolny] ¹³⁷ і стоїть у місці, дуже зручному для будівництва міста або замку.

Вище на відстані гарматного пострілу видніється скелястий острівець, який козаки називають Кашоварницею [Kaczawanicze], що /21/ означає те саме, що «варити пшоно», ніби вони хочуть висловити цим радість, яку відчувають, безпечно спустившись через пороги, і з цієї нагоди справляють на цьому маленькому острівці учту. Слід знати, що під час своїх подорожей вони харчуються якраз пшоном.

Трохи нижче Кашоварниці аж до Кічкаса [Kuczkosow] ¹³⁸ є гарні для проживання місця. Кічкас — це невелика річечка, яка з боку Татарії впадає у Ніпро, чи Борисфен. Від неї бере назву коса, оточена Борисфеном і двома неприступними урвищами, як це видно на карті; доступитися сюди можна лише зі сторони поля по досить низинній місцині, що має близько 2 тис. кроків [у довжину]. Досить було б тільки перекрити тут прохід, і мали б.прекрасно укріплене місто. Щоправда, поверхня тут нерівна, у формі горбів, так що в одному місці вищими є береги Татарії, а в іншому — протилежний берег підноситься над татарським. Місцевість тут дуже висока, річка протікає повною течією, не зустрічаючи жодних перепон, хоч і дуже вузька, особливо на південь, що, як ви бачите, позначено на карті цятками. Там знаходяться місця, які видались мені найвужчими. Я бачив, як поляки стріляли з лука з одного берега на інший, і стріла падала більш \43\ як на сто кроків далі за протилежний берег. Саме тут знаходиться найбільша і найзручніша переправа для татар, де вони зовсім не бояться засідок, оскільки в цьому місці русло має не більше 150 кроків, береги дуже доступні, а місцевість відкрита. Ця переправа також називається Кічкас ¹³⁹.

На півльє нижче починається верх Хортиці [Chortizca] ¹⁴⁰, та оскільки я далі цього місця не бував, то /22/ розповім вам лише те, що зміг дізнатися з оповідей інших, у зв'язку з чим не можу видавати це за чисту монету. Отже, кажуть, що цей острів дуже значний за своїми розмірами і майже весь оперезаний урвищами, а, відповідно, малодоступний. Має два добрих льє в довжину і півльє в ширину, переважно у своїй верхній частині, оскільки на захід звужується і понижується; повені його не затоплюють. На ньому росте багато дубів, і він був би добрим місцем для поселення, яке служило б для спостереження за татарами.

Нижче цього острова річка тече, дуже розширюючись. Ще нижче знаходиться Великий Острів [Wielsky ostro] ¹⁴¹ завдожки у два льє, зовсім голий; великої вартості не має, тим більше, що навесні затоплюється водою за винятком середини, де лишається сухе місце до 1,5—2 тис. кроків у діаметрі. Навпроти цього острова з боку Татарії пливе річка, яка впадає в Ніпро і називається Кінська Вода [Konsekawoda] ¹⁴². Вона дуже швидка і зберігає окреме русло протягом двох льє нижче острова Тавань [Tawan], протікаючи вздовж татарського берега і то відділяючись від [русла] Дніпра, то знову зливаючись з ним, від чого утворюються великі піщані гребені між її руслом і Ніпром.

Томаківка [Tomahowka] ¹⁴³ — це острів до третини льє в діаметрі або біля того, майже круглий, дуже високий, здіймається у вигляді півкулі, геть покритої лісом. Якщо стати на його вершині, то видно увесь Ніпро від Хортиці аж до Тавані. Цей острів дуже гарний, я лише не зміг дізнатись, які у нього береги. Він знаходиться ближче до Русі, аніж до Татарії. Хмельницький [Ckemislky] обрав це місце для схованки, коли йому загрожувало оточення ¹⁴⁴. /23/ Саме в цьому місці вони почали збиратися, \44\ коли піднялися для виступу у травні 1648 р., і виграли 26 травня битву під Корсунем [Korsum] ¹⁴⁵ .

Трохи нижче річки Чортомлик [Czertomelik] ¹⁴⁶, десь посередині Ніпра, лежить досить великий острів з якимись руїнами ¹⁴⁷. Цей острів отечений понад 10 тис. інших островів та острівців, розкиданих вздовж і впоперек цілком хаотично, заплутано і нерівномірно ¹⁴⁸; одні з них сухі, інші — болотисті, до того ж усі вкриті великим, як списи, очеретом, який заважає бачити протоки, що їх розділяють. Саме в плутанині цих місць козаки мають свою схованку, яку називають «Військовою Скарбницею» [Scarbniza Woyskowa] ¹⁴⁹, тобто скарбом армії. Усі ці острови навесні затоплюються водою, лише місце, де знаходяться руїни, залишається сухим. Ширина річки від одного берега до іншого близько одного льє. Саме в цих місцях нічого не змогли б вдіяти усі турецькі сили. Тут загинуло багато турецьких галер, що переслідували козаків, коли ті поверталися з Чорного моря. Запливши у ці лабіринти, вони [галери] не могли знайти дороги назад, а козаки, обстрілюючи їх зі своїх човнів, захованих за очеретами, завдали їм жару. Відтоді галери не піднімаються вище, аніж на 4-5 льє [від гирла]. Розповідають, що у Військовій Скарбниці [Skobnicza Woyskowa] в цих протоках козаки заховали багато гармат, і жоден поляк не може дізнатися, де саме. Бо окрім того, що поляки ніколи не бувають у цих місцях, козаки зберігають це у таємниці і не видадуть її. Зрештою, і поміж козаків мало хто це місце знає. Усі здобуті у турків гармати /24/ вони опускають на дно, навіть гроші свої там ховають і беруть їх лише тоді, коли виникає потреба. Кожен козак має свою окрему схованку, бо, захопивши здобич у турків, вони діляться нею, а повернувшись до цих місць, кожен ховає свій малий добуток, як уже говорилось, під воду ¹⁵⁰, але, звісно, ті речі, які не зіпсуються від води.

Саме в цих місцях вони роблять свої човни [cholna] *, тобто судна для морських походів, які мають у довжину до 60, у ширину 10 або 12, а в глибину 8 стіп, з двома стернами, як це видно на поданому далі рисунку ¹⁵¹.

* Cholna — човен або судно, на якому ходять в море. [Прим. авт.] \45\

Каїр [Kair] ¹⁵² — це довгий острів на 5-6 льє, зовсім плоский, порослий частково очеретом, частково вербами; коли [основний рукав] русла проходить під руським берегом, то острів стає ширшим зі сторони Татарії; західний його край ніколи не затоплюється.

Великі Води [Wielesky Woda] ¹⁵³, тобто, велика водойма, що є навпроти Осокорівки [Skoroukae] ^l54; тут мало островів, а посередині ріки є невизначене місце, де їх зовсім немає.

Носаківка [Nosokowka] ¹⁵⁵ — це довгий безлісий острів, що має понад два льє і навесні затоплюється. Татари переходять через цей острів, як і через Каїр. Космаха [Kosmaka], має лише півльє [довжини]. Між цим островом і Руссю знаходиться канал, який називається Космаха ¹⁵⁶. У ньому козаки переховуються, коли виходять у море, побоюючись, щоб їх не помітила сторожа, виставлена над протокою Тавань, в руїнах давнього замку Іслам-Городка [Aslan-Korodicke] ¹⁵⁷, оскільки турок завжди пильно вартує це місце.

Тавань ¹⁵⁸ — це протока і велика переправа для татар, оскільки ріка тече тут одним руслом і має не більше 500 кроків завширшки, руський берег дуже високий і /25/ стрімкий, а протилежний — низький, який є островом Тавань, що у повінь не затоплюється. Це дуже підходяще місце для форту, щоб приборкати козаків і перешкодити їм виходити в море. Річка пливе нероздільно, тобто єдиним каналом на протязі двох льє і тільки нижче починає розливатися, утворюючи нові острови і канали.

Острів Тавань має у довжину до двох з половиною, а в ширину — до третини льє. Канал, що лежить між згаданим островом і Татарією, називається Кінські Води; ми про нього вже говорили. Коли ріка не в розливі, її можна перейти на конях; добра половина острова, зокрема на західному боці, затоплюється.

Козацький острів [Kosaky] ¹⁵⁹ має в довжину близько півльє, однак затоплюється.

Острів Бургунка [Burhanka] ¹⁶⁰ має також близько півльє і теж затоплюється водою. Це татарська переправа, в цьому місці треба перейти 3 канали, а саме: Кінські Води і двічі Дніпро; жоден з них не можна перейти на конях. \46\

Від Кічкаса [Kuczkasow] до Очакова [Orzakow] ¹⁶¹ є п'ять переправ ¹⁶², де можуть переходити татари; перша — Кічкас, друга — Носаківка. Ця переправа дуже незручна, бо тягнеться у довжину десь на три чверті льє, повна островів і очеретів, через які незручно переходити по багатьох каналах. Окрім того, татари остерігаються козаків, які звичайно знаходяться неподалік від цих місць і влаштовують їм засідки.

Третьою і найкращою [переправою] є Тавань, вона особливо зручна як через те, що знаходиться на відстані лише одного дня шляху від Криму, так і тому, що її легше переходити, бо має тільки два канали: перший — Кінські Води, який звичайно можна перейти на конях в цьому місці, а потім Дніпро, який треба долати вплав, але він не дуже широкий, хоча все-таки може мати до 500— 600 кроків. /26/

Четверта переправа — Бургунка, вона менш зручна, ніж попередня, бо тут є три дуже широкі канали для переходу, а саме: Кінські Води і двічі Дніпро; усі три не можна подолати на конях.

П'ята і остання [переправа] — це Очаків [Oczacow], який є гирлом Дніпра, шириною на добре французьке льє. Татари переходять її таким чином: на свої плоскодонні човни вони кладуть упоперек жердини, до яких прив'язують в ряд коней один біля одного, з одного боку стільки ж, як і з іншого для підтримання рівноваги. Потім кладуть свою поклажу в човен і пускають його на воду; прив'язані коні йдуть за ним і таким чином повільно перетинають лиман. Коні геть засапуються, але оскільки вони коротко прив'язані до жердини, яка їх підтримує, а човен рухається повільно, то перепливають легко, звісно, якщо добра погода і все спокійно. За мого часу турки переправили таким чином свою кавалерію з 40 тис. коней, яку їхній Великий Пан ¹⁶³ послав 1642 р. на облогу Озова [Ozow], або ж Азака [Azak] ¹⁶⁴, міста на Дону, здобутого у турків козаками Московії рік тому, і відвоював його ¹⁶⁵.

На три льє вище Очакова знаходиться гирло Богу ¹⁶⁶, де лежить острів у формі трикутника ¹⁶⁷ довжиною до пів-льє, навпроти Семенового Рогу [Semenwiruk] ¹⁶⁸. \47\

Вище Семенового Рогу на Бозі знаходиться Виноградна Криниця [Winaradnakricza] ¹⁶⁹ з джерелом прямо над проваллям, гарне і зручне для проживання місце завдяки лісу, який тут вигідно розміщений, і завдяки млинам, які можна було б тут поставити.

Андріїв острів [Andre Ostro] ¹⁷⁰ може мати до льє у довжину і чверть льє в ширину, вкритий лісом.

Піщаний Брід [Piczane' Brod] ¹⁷¹ /27/ зручний для переправи на конях, річка тут неглибока, до 3 стіп, і вузька, береги легкодоступні, так що можна було б переправляти навіть важку артилерію. Нижче цього місця річка судноплавна, а вище у багатьох місцях її можна переходити на конях, як це видно на карті.

Кременчук [Krzeminczow] ¹⁷² — це острів завдовжки 1,5, завширшки 1 тис. кроків. З північного урвистого берега його висота 20—25 стіп, з південної сторони він низький. Лише на півльє далі, з боку Очакова, тут є будівельний ліс. На півночі острова є місце з твердим грунтом, досить вигідне для будівництва форту або замку, оточене долинами попід урвищами.

Усть-Саврань [Oucze Sauram], або Новий Конєцполь [Konespol Nowe] —останнє поселення поляків з боку Очакова, яке я заклав 1634 р., а 1635 р. збудував тут королівську фортецю; гадаю, що в цьому місці можна було б звести добрий арсенал проти турка.

Та повернемося до Очакова і скажемо, що це місто, яке належить турку, знаходиться у гирлі Ніпра і по-турецькому називається Джанкерман [Dziancrimenda]. Це місто є стоянкою для галер, які охороняють гирло Борисфена, щоб перешкодити виходу козаків у Чорне море. Порту тут немає, є лише добра якірна стоянка. Під замком лежать два міста, розташованих поруч на одному зі схилів гори, а другий — урвище. Вони добре захищені з південного до північного заходу. Стіни замку можуть мати до 25 футів у висоту, але міські стіни набагато нижчі. У місті може бути до 2 тис. жителів.

На південь від цих міст є ще один невеликий замок на зразок [артилерійської] платформи ¹⁷⁵, де розміщено кілька гармат, /28/ щоб стріляти через річку на протилежний берег Борисфена (лиман має добре льє). Там стоїть вежа, \48\ де турки тримають сторожу, яка здалеку помічає козаків на морі, щоб подавати звідтіля сигнал галерам ¹⁷⁶. Однак козаки з цього кепкують, бо уміють проходити туди й назад непоміченими завдяки способу, про який я розповім далі.

Приблизно на відстані одного льє на південний схід від Очакова є добрий порт, що зветься Березань [Berezan] ¹⁷⁷, його ширина в гирлі — до 2 тис. кроків; заплисти туди можна лише човном, але і для галер він достатньо глибокий. Вони можуть там підніматися на 2 льє по річці, яка утворює цей порт. Річка називається Анчакрак [Anczakrick] ¹⁷⁸.

Єзеро [Iezero], тобто озеро Тилігул [Teligol] ¹⁷⁹, має 8 льє завдовжки і від сьомої до восьмої частини льє в ширину; від берега моря тут є природна гребля, яка перешкоджає морю і озеру зливатися. Озеро настільки кишить рибою, що вода нею аж тхне. Ні припливу, ні відпливу води тут немає.

Озеро Куяльник [Kuialik] ¹⁸⁰ знаходиться не ближче, ніж 2 тис. кроків від моря і кишить рибою, як і попереднє. На рибну ловлю на ці два озера приїздять караванами більш як за 50 льє; тут трапляються коропи та щуки такої величини, що просто дивовижно.

Білгород [Bielegrod] ¹⁸¹ розташований на відстані 1 льє від моря на річці Дністрі [Niestre]; турки називають його Аккерманом [a Kierman]; це місто також належить туркам. .

Кілїя [Кilla] ¹⁸² — це теж турецьке місто, повністю оточене кам'яною стіною з контрескарпом ¹⁸³; замок стоїть вище міста на річці Дунай [Danube], на віддалі 1 льє від її гирла. На протилежному березі навпроти нього є Стара Кілія [le vieille Kilia], де ще й тепер видніються якісь руїни ¹⁸⁴. /29/

Буджак [Budziak] ¹⁸⁵ лежить між Білгородом і Кілією. Це — рівнина завдовжки до 12, завширшки від 5 до 6 льє, де збираються і переховуються татари-бунтівники, які не визнають ні хана [cham] ¹⁸⁶, ні турка , тут може бути 80 або 90 поселень. Повторюю, це з тих свавільних татар, які постійно чинять набіги на Дике Поле [les campagnes desertes ¹⁸⁸], щоб захоплювати християн і продавати їх на галери, бо вони живуть лише з грабунку, немов хижі \49\ птахи. Іноді вони заходять на Україну [l'Ocraine] та Поділля [Podolie], але залишаються тут недовго і завжди готові до швидкої втечі, тим більше, що їх буває не більше 4-5 тис. Вони постійно тримаються поблизу кордонів і в Дикому Полі; їхні поселення рухливі, а житла поставлені на двох колесах, як домівки пастухів у Франції, бо коли кінчається трава в одній долині, вони знімаються табором і переходять на інше місце; я опишу це в кінці [розповіді] .

Тендра [Tendra] ¹⁸⁹ — це острів на відстані 4 льє від гирла Дніпра, завдовжки до 3-4 льє; голий, вкритий поодинокими чагарниками. Прісна вода тут надзвичайно смачна, а довкола — хороші місця для якірної стоянки.

За 2 льє від гирла Дунаю знаходиться низький острів до 2 льє в окружності, де також є прісна вода; турки називають його Ілланада [Illanada], тобто острів змій ¹⁹⁰.

Ізмаїл [Smil] ¹⁹¹ — це турецьке місто, що зовсім не обнесене муром. За милю вище від Ізмаїлу знаходиться те місце, де Осман [Oseman], Великий Пан турків, наказав 1620 р. збудувати міст, коли він ішов на Поділля з 600-тисячним військом ¹⁹². Це місце лежить на відстані гарматного пострілу нижче Облучиці [Oblizicza] ¹⁹³. Йому не вдалося нічого іншого, тільки захопити злиденний замок на річці Дністер у Волощині [Walachie] ¹⁹⁴, що зветься Хотин [Kosin] ¹⁹⁵. /30/ До того ж поляки здали його лише після укладення угоди з турком при умові, що той повернеться до Константинополя, що він і зробив, втративши понад 80 тис. чоловік як у битвах, так і внаслідок хвороб і голоду, які охопили турецьке військо. Річка у цьому місці дуже вузька, не більше 500—600 кроків завширшки, бо турки стріляють зі своїх луків з одного берега на другий. Нижче згаданого мосту Дунай розливається на декілька рукавів, а головний канал проходить повз Кілію.

Між Рені [Rene] ¹⁹⁶ і Облучицею [Oblisczica], як видно на карті, є два острови. Паллеко [Palleko] ¹⁹⁷— це острівець округлої форми, розташований між Дунаєм і Понтом ¹⁹⁸; його величина — до 200 кроків. Він оперезаний урвищами і увесь покритий лісом. Щороку Дунай нищить потроху його береги своєю швидкою течією. До того ж, грунти на цьому острові лише піщані. \50\

Галац [Galas] ¹⁹⁹ належить Волощині [Vallaquie]; його жителі — християни грецького віросповідання. Він розміщений на Дунаї між гирлами двох річок; Серету [Seretk] і Пруту [Prut].

На південь знаходиться Варна [Warna] ²⁰⁰, порт на Чорному морі у Болгарії. [Далі] до Константинополя на морі немає ніяких значних місць, окрім чорноморських веж, розташованих у гирлі каналу ²⁰¹ за три льє від Константинополя.

Про Крим, або край Татарії

Крим [Crime] ²⁰² — це великий півострів на Чорному морі, розташований на південь від Московії. Острів густо заселений татарами [Tartars], які вийшли з Великої Татарії [la Grande Tartarie] Вони тут /31/ мають короля, якого називають ханом і який підлягає Великому Туркові ²⁰⁴. Це ті татари, які так часто вдираються у Польщу і Московію у кількості до 80 тис., палять і нищать усе, на що натрапляють, а потім виводять з собою до свого краю 50 і навіть 60 тис. руських [Roux] невільників і продають їх для служби на галерах. Цей бо народ живе тільки з грабунку.

Згаданий півострів має горловину завширшки лише з півльє, і якби її перетяти, утворився б острів. На перешийку цього півострова розташоване злиденне місто без мурів, оточене лише наполовину заповненим [водою] ровом завширшки 20, а завглибшки 6-7 стіп; його ж обнесено жалюгідним валом висотою у 6-7, а шириною — у якихось 15 стіп. Місто лежить за 300 кроків від східного берега; у ньому є кам'яний замок, замкнутий в інший замок, який його оточує. Відстань від цього міста до західного берега — півльє вздовж рову, який тягнеться до моря. У згаданому місті не може бути більш як 400 вогнищ ²⁰⁵. Татари називають його Ор [Or] ²⁰⁶, а поляки — Перекоп [Perecop], тобто нашою мовою — «перекопана земля». Ось чому географи називають цю частину Татарії Tartaria Perecopensis. \51\

Гезлеве [Kosesow] ²⁰⁷ — це старовинне місто на сході, що належить ханові і може мати 2 тис. вогнищ; має порт.

Топе-Таркан [Topetarkan] ²⁰⁸, або Херсонес [Chersonne] —це старовинні руїни. Бахчисарай [Bacieseray] ²⁰⁹ — це [місто], де мешкає хан татарів; тут може бути до 2 тис. вогнищ.

Альма [Alma], або Фотсала [Foczola] ²¹⁰ — це село, у якому є католицька церква Святого Іоанна; у ньому може бути біля 50 вогнищ.

Балаклава [Baluclawa] ²¹¹ — порт і містечко, де будують кораблі, галери /32/ і галіони для Великого Пана. Вхід до порту має близько 40 кроків; порт має близько 800 кроків у довжину і 450 у ширину. Я не зміг довідатися ні про його глибину, ні про те, яким є дно — піщаним, мулистим чи скелястим. Однак вірогідно, що його глибина перевищує 15 стіп, бо сюди заходять судна, навантажені більш як 500 тоннами ²¹³. У цьому містечку не більше як 120 вогнищ. Це місце — один із найкращих і найзручніших портів у світі, оскільки судно тут завжди на плаву. Який би не стався шторм, воно навіть не хитається, захищене від усіх вітрів високими горами, що оточують бухту.

Мангуп [Mancupo] ²¹⁴ — це злиденний замок, розташований на горі, що зветься Баба [Baba]. Усі мешканці цього замку — євреї. Тут не більше як 60 вогнищ.

Кафа [Caffa] — це столичне місто Криму. Тут є [резиденція] турецького губернатора, поставленого Великим Паном. Татар у цьому місті живе мало, у ньому переважають християни, вони послуговуються купленими у татар невільниками, яких ті захопили у Польщі та Московії. У цьому місті є 12 грецьких церков, 32 вірменські і один костьол Св. Петра. Тут може бути 5—6 тис. вогнищ, але понад 30 тис. невільників, оскільки в цьому краї послуговуються лише слугами такого роду. Це місто дуже купецьке і торгує як у Константинополі, Трапезунді [Trebisonte] ²¹⁶, Синопі [Sinope] ²¹⁷, так і в інших містах, зрештою, в усіх місцях як на Чорному морі, так і по всьому Архіпелагу ²¹⁸, і на морі Левант [la mer du Levant] ²¹⁹, і на цілому Чорному морі. \52\

Кріменда [Crimenda] ²²⁰ — дуже старовинна; належить ханові і нараховує біля сотні вогнищ.

Карасу [Karasu] ²²¹ також належить ханові і має близько 2 тис. вогнищ /33/

Тузла [Tusla] ²²²— у цьому місті є солеварні; там може бути 80 вогнищ.

Карасу [Corubas] може мати 2 тис. вогнищ.

Керч [Кеrcy] ²²³— близько 100 вогнищ.

Ак-Мечет [Ackmacety] ²²⁴—близько 150 вогнищ.

Арабат [Arabat] ²²⁵, або Орботек [Orbotec] — це кам'яний замок з баштою, розташований на перешийку півострова, що замкнутий між морем Лиман [la mer de Limen] i Тонкою Водою [Tineka Woda] ²²⁷. Ця горловина не ширша за одну восьму льє, де від одного моря до іншого тягнеться частокіл. Наші козаки ²²⁸ називають півострів Косою [Kosa] ²²⁹, тому що він має вигляд коси. У цьому місці хан тримає свій табун, у якому, як кажуть, є до 70 тис. коней.

Тонка Вода [Tinkawoda] ²³⁰ — це протока між суходолом і Косою. Має лише 200 кроків у ширину, і в штиль її можна перейти верхи на конях. Козаки переходять її табором ²³¹, коли йдуть красти коней з ханського табуна, про що ми невдовзі напишемо.

Від Балаклави [Baleclawa] до Кафи берег моря дуже високий і стрімкий. Решта півострова уся низинна. На рівнині у південному напрямі до Ору є багато кочових татарських поселень, поставлених на двоколісних возах на зразок тих, що в Буджаку [Budziak].

Гори Балаклави і Карасу називають горами Баба [Baba] ²³²; з них витікає 7 річок, що зрошують цілий півострів. Усі [гори] повністю покриті лісами.

Над річкою Кабартою [Kabats] ²³³ є виноградники.

Над річкою Салгиром [Sagre] — багато городів і садів.

Протока між Керчю і Таманню не ширша 3—4 французьких льє.

Тамань ²³⁵— це місто у краю черкесів [Circasaises] ²³⁶, яке належить турку. У цьому містечку є злиденний замок, де /34/ несуть варту приблизно 30 яничарів [hanichares] ²³⁷, так само, як і в Темрюці [Temruk] ²³⁸, де охороняється \53\ перехід до Азаку [Azak], або Азова [au Zouf] ²³⁹, важливого міста в гирлі річки Дону [Donnais]. На схід від Тамані лежить земля черкесів, котрі є татарами-християнами і вважаються найбільш віруючими.

Кримські татари

Оскільки ми вже знаходимося у татарському краї, мені здаєтвся, що не буде недоречним сказати дещо про їхні порядки, спосіб життя, те, як вони воюють, якого порядку дотримуються у походах, вступаючи на ворожу землю, і як відступають назад у Дике Поле ²⁴⁰.

Декілька днів після народження татари не можуть розплющити очей ²⁴¹, як то буває у собак та, взагалі, в інших тварин. Вони невисокої статури, найвищі з-поміж них не більші за наших середніх. Швидше малого, аніж високого зросту, вони кремезні, з крупними членами [тіла], з високим і широким животом. Плечі у них міцні, шия коротка, голова велика, лице майже кругле, лоб широкий, очі ледь розплющені, але дуже чорні і з довгим розрізом, ніс короткий, рот досить малий, зуби білі, як слонова кістка, шкіра смаглява, волосся дуже чорне і жорстке, немов кінська грива. Одним словом, у них зовсім інший вид, ніж у християн. Поглянувши на них, їх можна відразу розпізнати. Своїм зростом і виглядом вони скидаються на індіанців Америки [la Merique] з околиць Мараняну [Маragnan] ²⁴² чи на тих, кого називають караїбами [Са raibes] ²⁴³./35/ Вони сміливі і витривалі воїни, не піддаються втомі, легко переносять зміну погоди, оскільки з 7-літнього віку, вийшовши зі своїх котарг [cantars] ²⁴⁴, тобто осель чи халабуд на двох колесах, ніколи не сплять під іншим да.хом, окрім відкритого неба. Починаючи з цього віку, їм завжди дають їсти тільки те, що вони самі собі вполюють з лука. Ось як вони навчають своїх дітей влучно стріляти. Після досягнення 12-літнього віку їх посилають на війну. Коли діти ще маленькі, їхні матері турботливо купають їх щодня у воді, де розчинено сіль, аби їхня шкіра загрубіла і вони стали менш чутливі до холоду, коли їм доведеться перепливати ріки в зимову пору./37/ \54\ \55\

Ми тут розглядаємо два різновиди татар: одні звуться ногайськими [Haysky], а інші — кримськими [Crimsky]. Останні, як ми вже згадували, походять з того великого півострова, що лежить над Чорним морем і загальноприйнято називається Таврійською Скіфією [Scythie Taurique] ²⁴⁵. Ногайські [Nahaisky] татари ²⁴⁶ діляться на дві [частини], а саме: великі ногаї [le grand Nahaisky] і малі ногаї [la petit Nahaisky]. Обидва [народи] проживають між річками Доном [Don] і Кубанню [Kuban], є кочовими і [в побуті] дикими. Одні з них частково є підданими хана, короля Криму, а інші — московитів. Є й такі, що підкоряються лише собі. Ці татари не такі відважні, як кримські, а останні не такі хоробрі, як буджацькі [Budzaik].

Ось як одягаються татари ²⁴⁷. За одяг цьому народу служить коротка сорочка з бавовняної тканини, яка спадає лише на півстопи нижче пояса, шаровари і короткі, до колін, штани для верхової їзди з сукна або найчастіше з бавовняної тканини, вистрочені зверху. Найбравіші з-поміж них носять каптан з вистроченої бавовняної тканини, а зверху — сукняний халат, підбитий лисячим або благородним куничим хутром, шапка з такого ж хутра та чоботи з червоного сап'яну без острогів. Простолюд має на плечах тільки баранячі кожухи, вивертаючи їх вовною назовні під час спеки та в дощ ²⁴⁸. Вигляд їх в такому одязі, коли їх несподівано зустріти в полі, викликає жах, оскільки їх можна прийняти за білих ведмедів верхи на конях. У часи холодів та взимку вони вивертають свої кожухи вовною всередину. Те саме роблять і з шапкою, виготовленою з такого ж матеріалу.

Вони озброєні шаблею, луком з сагайдаком із 18—20 стрілами; за поясом у них ніж, /38/ кресало, щоб добувати вогонь, шило і 5 або 6 сажнів ремінних шнурів для зв'язування бранців, яких їм вдається захопити під час походу. Кожен з них має в кишені нюрнберзький [de Nurambert] годинник ²⁴⁹. Лише найзаможніші носять кольчугу, інші ж, не маючи нічого, йдуть на війну вважай голими. Усі вони дуже сміливі і вправні на конях, але у них погана посадка, бо ноги надто зігнуті із-за коротких стремен, і сидять вони на конях так, як виглядала б мавпа, \56\ посаджена на хорта. Однак усе-таки вони дуже вправні на конях і настільки спритні, що на повному чвалі перестрибують з одного коня, який засапається, на іншого, котрого ведуть за вуздечку, щоб швидше тікати під час погоні. Кінь, не відчуваючи більше на собі господаря, одразу ж перебігає праворуч від нього, тримаючись весь час поруч з ним, щоб бути у зручному місці, коли вершник схоче пересісти на нього з тією спритністю, яка їм властива при перестрибуваннях. Ось як ці коні привчені служити своїм господарям. Зрештою, це особлива порода коней, поганої постави, негарних, але надзвичайно витривалих щодо втоми. Переходи по 20—30 льє без зупинок під силу лише цим бахматам [baquemates] (так вони називають цю породу коней) ²⁵⁰. Гриви у них дуже густі і звисають аж до землі, а хвости волочаться позаду. Їжа більшості осілих жителів, а також тих, які кочують — зовсім не хліб ²⁵¹, хіба що вони знаходяться серед нас. Конина для них смачніша, ніж воловина і овече та козине м'ясо. Що ж до баранини, то вона їм невідома. Крім того, коли /39/ ріжуть коня, то треба, щоб він був дуже хворий або щоб уже не було надії його використати, перш ніж зважитися його забити. Навіть якщо кінь здихає сам по собі від якої б то не було хвороби, вони не утримуються від того, щоб його з'їсти, оскільки, слід гадати, цей народ не належить до найделікатніших. Навіть ті, що вирушають на війну, роблять так само. Об'єднані по десять чоловік, вони, зауваживши, що котрийсь кінь уже не може бігти, забивають його. Якщо у них знайдеться борошно, вони рукою перемішують його з кров'ю, як це робиться зі свинячою кров'ю при виготовленні кров'яних ковбас, потім доводять це до кипіння, варять у казані і споживають як великий делікатес. М'ясо ж готують таким чином: ділять його на чотири частини, три з них віддають тим з своїх товаришів, у яких м'яса немає, собі ж залишають лише задню чверть, яку нарізають на якомога більші кружала з найм'ясистішого місця, не товщі 1-2 дюймів; кладуть їх на спину коня, якого сідлають поверх них, підтягаючи якнайтісніше підпругу, потім сідають на коня і скачуть дві або три години, продовжуючи похід у тому ж темпі, як рухається все військо. Потім зіскакують з коня, \57\ розсідлують його і перевертають свій шматок м'яса, знімаючи пальцями піну з коня і змочуючи нею страву, боячись, аби вона не пересихала. Далі знову сідлають коня, як і раніше дуже міцно затягуючи підпругу, і знову скачуть дві-три години. Отоді вже м'ясо на їх смак вважається приготованим, ніби душенина ²⁵². Ось такі їхні делікатеси і приправи. Що ж до інших частин чверті м'яса, які не можна порізати на /40/ великі кружала, то їх варять з дрібкою солі, не знімаючи піни, оскільки вважають, що знімати піну з горщика — це викидати геть увесь смак і соковитість м'яса.

Ось так цей нещасний народ живе. Добру воду вони п'ють тільки тоді, коли трапиться, що буває дуже рідко. Впродовж усієї зими вони вживають лише розтоплений сніг. Ті з них, хто заможніший, як, наприклад, мурзи [morzas] ²⁵³, тобто знать, та ті, у кого є кобилиці, п'ють їхнє молоко, що заміняє їм вино й горілку. Пшоняну, ячмінну і гречану каші вони заправляють кінським жиром, бо у них ніщо не марнується. Зі шкіри вони виготовляють (бо володіють усіма цими ремеслами) паски, вуздечки, сідла, нагайки, якими підганяють своїх коней, оскільки зовсім не вживають острогів. Ті, що зовсім не ходять на війну, харчуються у залежності від пори року і можливостей м'ясом овець, баранів, козенят, курей та іншої птиці. (Що ж до свинини, то вони її не споживають, як і євреї.) Якщо їм вдається роздобути борошна, вони печуть з нього на попелі коржі, однак звичайною їхньою їжею є пшоно, ячмінна і гречана каші. Ці види злаків вони вирощують, споживають також рис, який їм привозять. Щодо фруктів, то їх у них небагато, зате у широкому вжитку є мед; вони його дуже люблять, а також виготовляють з нього напій, який не варять, тому він викликає страшенні різі [в шлунку].

Ті, що живуть в містах, більш цивілізовані: вони випікають хліб, подібний до нашого; їхнім поширеним напоєм є брага [breha] ²⁵⁴, яку готують з вареного проса. Цей напій густий, як молоко, і все-таки п'янкий. П'ють також горілку, яку їм привозять з Константинополя. Є ще й інший напій, який виготовляють бідняки, /41/ що не мають змоги купити браги. Ось як це робиться: у барильце \58\ наливають коров'ячого, овечого або козиного молока, збивають його і одержують трохи масла, а те, що залишилось, зберігають в глеках, щоб використовувати як напій. Оскільки він скисає, то готують його майже щодня. Цей народ досить тверезий, вживає мало солі до наїдків, зате додає багато приправ, зокрема, червоного перцю. Готують вони ще один різновид напою, подібний до того, що роблять жителі Мадагаскара ²⁵⁵. Відварюючи м'ясо з дрібкою солі, вони, як ми вже говорили, не збирають піни; після того, як м'ясо звариться, вони зберігають оцей навар, який називають «чорба» [chourbe] ²⁵⁶, a потім, коли хочуть пити, підігрівають його. При смаженні м'яса на рожен насаджують цілу вівцю або барана, а коли м'ясо готове, ділять його на шматки завдовжки в 1 стопу, а завширшки в 4 пальці. Ось як харчуються ці люди.

Раз ми вже розповіли, як вони живуть у себе вдома, тепер розкажемо, як вступають на ворожу землю з наміром пограбувати її, спалити і захопити невільників ²⁵⁷.

Хан, котрий є їхнім королем, одержавши наказ Великого Пана вступити в Польщу, починає докладати зусиль до підготовки війська. Якщо він особисто бере участь у поході, його армія складається з 80 тис. чоловік. У інших випадках їхнє військо нараховує, як звичайно, 40— 50 тис., якщо очолює його в поході лише мурза [morza]. їхні набіги на ворожі землі відбуваються, звичайно, на початку січня, завжди о зимовій порі, щоб уникнути перешкод на шляху. Ні болота, ні ріки тоді не можуть перешкодити їх просуванню в будь-якому з тих напрямків, куди /42/ ведуть їхні шляхи. Отже, зібравшись і оглянувши військо, вони вирушають уперед. Нашому читачеві слід зауважити, що хоча Крим лежить між 46 і 47 паралелями, однак Дике Поле на північ від нього взимку аж до березня повністю вкрите снігом. Це додає [татарам], які пускаються у таку довгу дорогу, впевненості і зухвалості, бо хоча їхні коні зовсім не підковані, однак сніг оберігає їм копита. Цього б не було, якби землю не вкривав сніг, а затверділа від морозу земля нищила копита коням. Найвпливовіші і найбільш завбачливі з-поміж них кують своїх коней [підковами] з волового рогу, прикріпляючи їх до ніг чимось на зразок шкіряної дратви або цвяхами. \59\ Це, проте, тримається досить недовго і легко губиться. Ось чому вони так бояться безсніжної зими, а також ожеледиці, коли починають ковзатися навіть найкраще підковані коні.

Просуваючись уперед, вони роблять невеликі денні переходи, звичайно по 6 французьких льє, і так рухаються день за днем, розраховуючи свій час і дії таким чином, щоб мати змогу повернутися додому раніше, ніж скресне лід, і щоб їхнє повернення пройшло благополучно. Ось так вони наближаються до кордонів Польщі, обираючи собі шлях по балках ²⁵⁸, яких шукають і які неначе переходять одна в одну. Це робиться для того, щоб сховатися в степу і не бути викритими козаками, які в різних місцях, тримають сторожу і, дізнавшись про появу татар та напрям їх руху, піднімають тривогу у своєму краї. Ось тому татари користуються згаданою мною хитрістю, тобто пересуваються лише по балках, а увечері, стаючи табором, /43/ не розпалюють вогнищ з тієї ж причини. [Також] посилають уперед розвідників, намагаючись упіймати кількох козаків, аби здобути «язика» від ворога. Зрештою, лише найбільш спритному і досвідченому вдається захопити противника зненацька.

Татари переміщаються по 100 коней у ряді, фактично по 300, оскільки кожен татарин, як ми вже говорили раніше, веде за вуздечку ще двох коней, що служать для запасу, їхній передній ряд може займати [вшир] від 800 до 1000 кроків, а вглиб вони мають десь від 800 до 1000 коней і займають понад 3, навіть 4 великих льє, якщо тримаються тісними рядами, бо інакше вони розтягаються більше, як на десять льє. Для того, хто цього не бачив [на власні очі], це буде дивне видовище, оскільки 80 тис. татар ведуть понад 200 тис. коней; не так густо дерев у лісі, як їхніх коней тоді у степу. Коли бачиш їх здаля, то здається, що це на обрії піднімається якась хмара, збільшуючись в міру того, як піднімається, і сповнюючи жахом найсміливіших, маю на увазі тих, хто не звик бачити таких полчищ водночас. Рухаються ці великі армії так: щогодини вони зупиняються на півчверті години, щоб дати можливість своїм коням помочитися, а ті настільки добре навчені, що роблять це відразу ж, як тільки їх спиняють. \60\ Одночасно татари злазять з коней і також мочаться. Потім негаючись сідають на коней і продовжують свій шлях. Усе це відбувається за єдиним сигналом свистка.

Наблизившись до кордону на відстань біля 3 або 4 льє, вони роблять зупинку на два-три дні у вибраному місці, яке, на їх думку, може служити за схованку. Там вони наводять порядок і дають собі перепочинок. Після того, як військо відпочине, його ділять на три [частини]: дві третини /44/ призначаються для основного складу, а третю ще раз ділять на дві [половини], кожна з яких утворює окремий фланг, а саме: правий і лівий. Розподілені таким чином, вони вступають до краю. Основний склад (який вони своєю мовою називають кошем [choche] ²⁵⁹) поволі, але безупинно, пересувається разом з флангами і вдень, і вночі, даючи війську не більше години на харчування аж доти, доки не заглибиться на 60—80 льє до краю, не заподіюючи при цьому жодної шкоди. Але коли вони починають повертатися назад, основний склад продовжує рухатися у тому ж темпі, а фланги за наказом воєначальника ^2б0 віддаляються і скачуть кожен у свій бік на 8— 12 льє від війська, але так, що половина вперед, а половина вбік. Я забув сказати, що кожний фланг може мати від 8 до 10 тис. чоловік і підрозділятися знову на 10—12 загонів по 500—600 татар у кожному. Розбігаючись повсюди по селах, вони оточують їх, виставляючи по чотири сторожові пости довкола і підтримуючи великі вогнища впродовж усієї ночі, побоюючись, щоб котрийсь із селян не втік. Потім грабують, палять і вбивають усіх тих, хто чинить їм опір, а тих, хто здався, забирають з собою, і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, але також і худобу, як, наприклад, коней, волів, корів, баранів, кіз та ін. Щодо свиней, то увечері їх всіх зганяють, замикають у клуні або в іншій будівлі, а потім з чотирьох кутків підпалюють у зв'язку з відразою, яку почувають до цих тварин. Ці фланги (як ми вже сказали), не маючи наказу віддалятися більше, ніж на 8—12 льє, повертаються зі своєю здобиччю до основного складу, який легко знайти, бо він залишає за собою помітний слід, оскільки там скаче понад 500 коней /45/ в ряд, так що їм лишається \61\ тільки йти по сліду. Через 4-5 годин вони приєднуються до основного складу війська. Після їх прибуття відразу ж віддаляються два інших фланги такої ж чисельності, як і перші, один праворуч, другий ліворуч, рушають чинити такий же грабунок, що й попередні, після чого, як і раніше, повертаються, а тоді знову від'єднуються від війська два нових свіжих фланги, аби зробити таке ж спустошення, що й перші. Ось так по черзі вони здійснюють свої набіги, в той час як основний склад ніколи не зменшується і постійно охоплює дві третини всього війська, яке рухається (як ми вже говорили) лише кроком, щоб бути завжди у формі і напоготові до бою з польською армією, якби трапилося з нею зустрітися, хоча в їхні наміри така зустріч не входить, навпаки, вони б прагнули по можливості уникнути її.

Вони ніколи не повертаються тією дорогою, якою увійшли, а роблять щось на зразок кола, щоб певніше уникнути польської армії, оскільки ведуть виключно оборонні бої, та й то лише тоді, коли на них добре натиснуть. Навіть переконавшися, що їх десятеро проти одного, вони не наважуються напасти першими, оскільки ці розбійники (а саме так слід називати цих татар) приходять у Польщу зовсім не для того, щоб битися, а для того, щоб зненацька пограбувати і захопити здобич. Якщо ж поляки їх зустрічають, то завдають їм жару і примушують відступати швидше, аніж кроком. Нарешті, перебігши і пограбувавши [край], вони закінчують свій набіг і повертаються у Дике Поле на відстань 30-40 льє від кордону. Почуваючись у безпечному місці, вони роблять тривалу зупинку, отямлюються і приводять себе в порядок, якщо в сутичці з поляками виникло безладдя./46/

Під час цього перепочинку, який триває тиждень, вони збирають усю здобич, яка складається з бранців і худоби, і ділять її між собою. Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників-магометан, де зазнають безмежної наруги, їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як наприклад: знеславлення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх \62\ батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета.

Словом, найбільш тверді серця здригнулися б, чуючи крики і співи, плач і стогони цих нещасних русинів, бо цей народ і співає, і голосить плачучи. Цих нещасних тепер поділено в різні сторони: одних — у Константинополь, других — у Крим, ще інших — в Анатолію [la Natolie] і т. д. Оце така коротка розповідь про те, як татари, напавши, за неповних два тижні захоплюють у полон людей у кількості понад 50 тис. душ, як обходяться зі своїми бранцями, поділивши їх, а потім, після повернення до свого краю, продають на власний розсуд.

А тепер ми розкажемо, як татари вступають до Польщі у літній час, коли звичайно їх буває не більше 10—20 тис., бо якби було більше, їх би надто швидко виявляли. Ось як вони вступають: опинившись за 20—30 льє від кордону, ділять свою армію на 10—12 загонів, у кожному з яких може бути до тисячі коней. Половина війська з 5-6 загонів вирушає праворуч /47/ на відстані 1-1,5 льє загін від загону; те ж саме робить друга половина загонів, що тримається ліворуч на такій самій відстані, утворюючи [в цілому] передню лінію, розтягнуту на 10—12 льє. Попереду на відстані більше 1 льє просувається сторожовий загін, щоб захопити «язика» і краще зорієнтуватися, куди йти. Ось так вони простують навкіс, тісно тримаючись один одного, з тим, щоб у призначений день зустрітися на домовленому місці за якихось 2 або 3 льє від кордону так, як у центрі сходяться різні радіуси. Причиною того, що вони йдуть окремими розділеними загонами, є острах, аби їх не викрила козацька сторожа, яка постійно чатує в степах на відстані 2-3 льє одна від другої. Не розпізнавши, скільки насправді є татар, вона зможе повідомити лише про той загін, який побачила. Бо ці козаки, як тільки здаля помітять татар, негайно віддаляються, щоб зняти у краї тривогу. Коли вони бачать якусь тисячу чи біля того, така [незначна] кількість ворога їх не тривожить, а тому через декілька днів після одержання звістки про нього вони бувають дуже вражені [їхньою кількістю]. \63\

Татари перетинають кордон таким ось шляхом: вони йдуть, постійно тримаючись напряму між двома великими ріками, вибираючи весь час вищі місця і шукаючи витоків малих річок, які впадають у великі, одні — в одну з них, другі — в іншу ^2б2. Завдяки цьому вони не зустрічають жодних перешкод у своїх набігах, грабують і спустошують, як і їх попередники, але не заглиблюються у край далі, як на 6—10 льє, і повертаються назад якнайшвидше, не залишаючись тут довше, ніж два дні. Після цього відступають так, як ми описували вище, діляться /48/ здобиччю, і кожен повертається до своєї домівки.

Це свого роду незалежні татари, які не підкоряються ні хану, ні турку; їхні поселення знаходяться в Буджаку ²⁶³, який являє собою /47/ рівнину, розташовану, як ми вже зазначали, між гирлом Дністра і гирлом Дунаю. За моїх часів там було близько 20 тис. втікачів чи вигнанців. Ці татари хоробріші за тих, що мешкають у Криму, оскільки більш витривалі у військових діях, бо щодня мають нагоду в них вправлятися. Вони також є кращими, ніж інші, вершниками. На рівнинах, які лежать між Буджаком і Україною [l'Ocranie], перебуває звичайно від 8 до 10 тис. татар, розділених на загони по тисячі кожен, що віддалені один від одного на 10—12 льє в пошуках удачі. Внаслідок небезпечності переходу через ці степи козаки, наміряючись їх переходити, рухаються табором *, тобто в оточенні возів .

* Табір — це те, що ми називаємо караваном. [Прим. авт.]

Вони ставлять свої вози у два ряди по вісім або десять возів попереду і стільки ж — позаду, а самі йдуть всередині з рушницями, короткими списами і косами, насадженими на довгі держала; найвправніші вершники їдуть ззовні табору. Попереду на віддалі чверті льє, позаду теж на віддалі чверті льє, а також на кожному з боків вони виставляють по одному вартовому для спостереження за татарами. І коли їх помічають, то подають сигнали, і табір зупиняється. Якщо татарів помічено [раніше], то козаки розпочинають з ними бій, і навпаки, якщо татари першими побачать козаків, то, несподівано напавши, атакують табір. Зрештою, мандруючи тими степами, слід приказувати, як італійці: «Bon piede, bon oche» ²⁶⁵. \64\ Я зустрічав декілька разів у степу до 500 татар, які пробували напасти на наш табір, але нічого не могли зробити, хоча мене супроводжувало лише 50—60 козаків. Так само \65\ і ми не могли їх подужати, оскільки вони не наближалися до нас на /50/ рушничний постріл, а лише кілька разів вдавали, що атакують нас, посилаючи хмари стріл на наші голови, а стріляють вони дугою, вдвічі далі, ніж наша зброя; потім відійшли.

А ось до яких хитрощів вони вдаються, ховаючись у степах, щоб зненацька напасти на якийсь караван, лишаючись непоміченими. Треба знати, що ця місцевість вкрита травою до двох стіп висоти, так що вони не можуть переміщатися, не потоптавши трави і не лишивши за собою стежки або сліду, завдяки чому відомо, скільки їх може бути і в який бік ідуть. Остерігаючись сильного переслідування, вони вигадали спосіб і на це, а саме: з групи в 400 осіб вони утворюють [немов би] чотири промені своїми [меншими] загонами, у кожному з яких може бути до 100 коней. Один прямує на північ, інший — на південь, а ще два інші — на захід і схід. Коротше кажучи, усі ці чотири невеликі загони їдуть кожен у свій бік на протязі десь із 1,5 льє, а там вказаний маленький загін із 100 чоловік ділиться ще на три, які вже нараховують приблизно по 33 особи і рухаються так само, як і попередні, якщо не натрапляють на річку. Через півльє вони знову розділяються на три частини і рухаються так далі доти, доки їх не стане, як ми вже зазначали, по 10—11. Це зрозуміліше на рисунку ²⁶⁶, ніж на словах. Усе відбувається менш, ніж за якихось півтори години, і на повному чвалі, бо якщо їх помітять, то буде вже пізно для всякої моторності. Вони опанували цей маневр досконало і знають степ, немов лоцман свій порт. Кожен загін з 11 чоловік простує /51/ степом, як йому заманеться, не зустрічаючись у своєму колі [з іншим]. У призначений день вони, нарешті, з'їжджаються на зустріч за 10— 12 льє далі, у якійсь низині, де є вода і добра трава, бо саме у таких місцях переховуються. Кожен малий загін добирається на зустріч іншою дорогою, в одних дорога до місця зустрічі коротка, у других — дуже довга через те, що довелося робити багато обходів і поворотів. Слідів вони не залишають зовсім, бо трава, потоптана 11 кіньми, за день-два піднімається. Прибувши на згадане місце, вони декілька днів проводять у цій схованці, а потім виїжджають \66\ звідти вже усім військом, прямують до якогось прикордонного села, зненацька захоплюють його, грабують і відразу утікають, як уже описувалося.

Татари придумали цей хитрий спосіб переховування у степах, щоб краще обманювати козаків, які їх завзято переслідують, знаючи, що їх не більше 500—600. Отже, 10 або 12 сотень козаків сідають на коней і рушають у погоню, шукаючи слідів. Знайшовши їх, ідуть по сліду аж до описаного вище кола, там губляться, не знаючи, де шукати далі, бо сліди розбігаються на всі боки. Таким \67\ чином, змушені повертатися до своїх домівок і признаватися, що нічого не вистежили. Ось як важко перестріти цих татар, хіба що випадково, коли вони п'ють чи їдять або вночі під час сну. Однак вони завжди насторожі, а зір у них пильніший і гостріший, ніж наш, тим більше, що очі у них вузькі і, відповідно, вони мають сильніший візуальний промінь і бачать далі, ніж ми, помічаючи нас скоріше, як ми їх побачимо. Одним словом, перемагає хитріший, а не сильніший.

Якщо з ними /50/ трапиться зустрітися вранці або увечері, коли сходить чи заходить сонце, тоді змагаються за те, котра зі сторін виграє сонце, аби мати його позад себе; це схоже на [протиборство] двох кораблів у морі: котрий виграє вітер. Нарешті, коли поляки проникають у ряди татар, а ті не почуваються достатньо сильними, аби боронитися з шаблею в руці, то розлітаються, неначе мухи, хто куди. Відступаючи, вони стріляють з лука на повному чвалі, і то настільки влучно, що не промахуються у вершника на відстані 60—100 кроків. Поляки не в змозі їх догнати, бо їхні коні не такі витривалі, як татарські.

За чверть льє татари знову збираються докупи і розпочинають лобову атаку на поляків, а коли ті розтрощують їх ряд, знову кидаються врозтіч і, відступаючи, весь час стріляють ліворуч, бо праворуч не можуть. Виснаживши таким способом поляків, татари змушують їх відступити, бо застосовують цей маневр лише тоді, коли, як я вже казав, мають перевагу вдесятьох проти одного. В інакшому випадку вони тікають, не обертаючись. Ось так цей народ воює у цих краях.

А тепер розповімо, як татари долають уплав ріки, більші від найбільших у Європі. Усі їхні коні вміють плавати, особливо [тут], у цьому холодному краї, де вода важча, ніж у Франції, оскільки не так добре очищається сонцем. Але я, наприклад, переконаний, що якби вони привезли своїх коней до Франції, то ті не перепливли б через Сену, як це роблять на Борисфені. Як я сказав, вода тут важча і, відповідно, важчі тіла стають у ній легшими, що я сам мав нагоду випробувати. Ось як вони це роблять: коли військо хоче перейти через Борисфен, /51/ найбільшу ріку в цьому краї, вони вибирають таке місце, \68\ де береги доступні з обох боків. Далі кожен запасається комишем або очеретом залежно від того, на що саме натрапить, і робить з нього дві невеликі в'язанки по З стопи завдовжки і від 10 до 12 дюймів ^2б7 завтовшки. [На в'язанки], відстань між якими становить 1 стопу, зверху впоперек тісно прив'язують три палиці, а знизу — з кутка в куток — одну, яку прикріплюють до хвоста коня . Потім татарин, роздягнувшись, кладе на цей пліт сідло свого коня, на сідло одежу, а поверх неї лук, стріли і шаблю, усе добре зв'язане і прикріплене. Далі зовсім голий, з нагайкою у руці заходить у воду, підганяючи свого коня вуздечкою, [що лишилася в того] на шиї, і тримаючись поперемінно одною рукою то за неї, то за гриву. Підганяючи коня, примушує його таким чином плисти, а сам теж пливе за допомогою однієї руки, бо другою весь час тримає, не відпускаючи, гриву і вуздечку. Ось так він спрямовує свого коня, підганяючи його одночасно нагайкою, доки той не перейде річки. А коли /54/ кінь уже торкнеться ногами дна на протилежному березі і коли вода сягатиме йому лише по черево, татарин зупиняється, відв'язує пліт від кінського хвоста і відносить його на землю. Водночас з одним переходять усі інші, оскільки пливуть у ряд, розтягнувшись вниз по течії на півльє. Ось те, що я зумів дізнатися про татар. \69\

[Про козаків] ²⁶⁹

Нам ще залишається розповісти, як ми й обіцяли раніше, про те, як козаки обирають свого старшого ²⁷⁰, а також як вони, пересікаючи Чорне море, здійснюють свої походи аж до Анатолії [Natolie], щоб воювати з турком. Ось як вони вибирають свого старшого: коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає. Відповідають лишень, що він дійсно не заслужив такої честі і тут же, не гаючись, одразу ж убивають його, як якогось зрадника ²⁷¹. Хоча самі при цьому чинять по-зрадницьки, та ви і пригадуєте, напевно, що я оповідав раніше, говорячи про їхні звичаї і звичні зради. Якщо обраний козак приймає на себе обов'язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча [додає, що] недостойний і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити як всім взагалі, так і кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеще в долоні, /55/ вигукуючи: «Слава! Слава!» ²⁷² і т. д. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому, а старший подає їм руку, що у них служить за форму вітання. Ось так вони вибирають свого старшого, що часто відбувається серед Дикого Поля. Вони йому дуже підкоряються. Цей старший їхньою мовою називається гетьманом [hettman], його влада необмежена аж до права стинати голови і садити на палю тих ²⁷³, хто провинився. Гетьмани дуже суворі, однак нічого не починають без військової наради, яку називають Радою [Ruds]. Немилість, якої може зазнати старший, змушує його бути дуже обачним у своїх діях, зокрема, щоб не трапилось жодної невдачі, коли веде їх у похід, і щоб він проявив себе хитрим і відважним під час непередбачених зіткнень [з ворогом], оскільки за виявлену малодушність \70\ його вбивають як зрадника. Негайно обирається новий отаман так само, як я розповідав вище. Керувати ними і вести їх у похід — нелегка справа, і нещасний той, кому це випадає. За сімнадцять літ, доки я служив у цьому краї ²⁷⁴, усі, хто обіймав цей уряд, скінчили погано ²⁷⁵.

Коли у них виникає намір піти в море, то, не маючи дозволу короля, вони беруть його у свого старшого, скликають Ruds, тобто Раду, і проводять вибори отамана ²⁷⁶, котрий очолить їх у цьому поході, дотримуючись такого ж звичаю, про який ми розповідали стосовно виборів старшого, хоча отаман цей потрібен тільки на певний час. Далі вони вирушають до Військової Скарбниці [Sczabenisza Worskowa], місця свого збору і будують тут судно близько 60 стіп завдовжки, 10—12 стіп завширшки і 12 — завглибшки. Таке судно не має кіля; його основа — це човен з /54/ верби або липи, довжиною до 45 стіп. Збоку він обшивається і вивершується дошками від 10 до 12 стіп завдовжки і до однієї стопи завширшки, які прибиті [дерев'яними] цвяхами, причому кожен ряд унапуск на наступний, як і в звичайних річкових судах, і так доти, доки [човен] не досягне 12 стіп у висоту і 60 — у довжину, розширюючись у міру підвищення. Та це зрозуміліше на рисунку ²⁷⁷, який я в загальних рисах накидав. На ньому можна бачити товсті, як бочки, в'язанки очерету, що щільно кріпляться одна до одної по всій довжині човна від одного краю до другого і міцно прикріплюються [до бортів] ликом із липи або дикої вишні. Будуються вони так, як звикли і наші теслі, з перегородками і поперечними лавами, а потім просмолюються. Користуються двома стернами по краях човна, як показано на рисунку, оскільки човни дуже довгі і треба було б забагато часу, щоб розвернутись, коли виникає потреба у розворотах під час втечі. Звичайно, з кожного боку від 10 до 15 весел, і швидкість більша, ніж у турецьких веслових галер. Є також і щогла, на якій вони [козаки] напинають досить невправно зроблене вітрило; використовують його лише в тиху погоду, а при сильному вітрі воліють веслувати, їхні човни не мають верхньої палуби, і коли наповнюються водою, очерет, прив'язаний довкола човна, не дає йому затонути. \71\

Сухарі знаходяться у великій бочці заввишки 10 стіп, на 4 стопи в діаметрі, яку міцно прив'язують. Сухарі витягають через втулку. Беруть із собою також барильце з вареним пшоном і діжечку з борошном, розведеним на воді, яке їдять, змішуючи з пшоном, всі разом, що вони дуже цінують; цей наїдок служить їм і їжею, і питвом, він має кислуватий смак і називається /57/ «саламаха» [salamake] ²⁷⁸, тобто, пречудова страва. Щодо мене, то я не знайшов у ньому вишуканого смаку, а коли й вживав його під час своїх мандрів, то лише тому, що не знайшлось нічого кращого. Під час походу ці люди дотримуються тверезості, і якщо між ними трапиться п'яниця, отаман наказує викинути його в море. Окрім того жодної горілки везти з собою не дозволяється, оскільки під час походів і експедицій вони високо цінують тверезість.

Коли вони вирішують йти війною на татар, щоб помститися за кривду і заподіяні грабунки, то вибирають осінню пору. Для цього відправляють на Запорожжя [Zaporouys] усе, що необхідне для походу чи експедиції, для будівництва човнів і взагалі усе, що, на їх думку, буде потрібним. Потім 5-6 тис. відчайдушних, добре озброєних козаків вирушає на Запорожжя будувати човни. До будівництва одного човна приступає 60 чоловік, закінчуючи його через два тижні, оскільки вони, як я вже казав, майстри на всі руки. Таким чином, за два-три тижні у них готово 80 або 100 човнів такої форми, яку я описав. \72\ У кожен човен сідає від 50 до 70 чоловік, кожен з яких має дві рушниці і шаблю; на човні є також 4—6 фальконетів ²⁷⁹і запас харчів, щоб вистачило на всіх. Одягнені козаки в сорочку і шаровари, мають ще одні змінні, благеньку свиту і шапку ²⁸⁰, 6 ліврів ²⁸¹ пороху, достатню кількість свинцю, запас ядер для фальконетів; у кожного є годинник. Так ось виглядає летючий козацький табір на Чорному морі, який безстрашно нападає на найзначніші міста Анатолії.

Спорядившися ось так, вони спускаються по Борисфену. Отаман ²⁸² має /58/ на щоглі відзнаку ²⁸³ і, звичайно, йде на третину корпусу попереду, їхні човни тримаються так близько один біля одного, що майже торкаються веслами. Турки, звичайно, бувають попереджені про похід і тримають у гирлі Борисфена напоготові кілька галер, щоб не дати їм вийти [з лиману]. Але козаки хитріші: вони виходять темної ночі незадовго перед молодиком і переховуються в очеретах, які тягнуться на 3-4 льє [вгору] по Борисфену, куди галери заходити не наважуються, бо колись там зазнали лиха. Отож задовольняючись чеканням на них [козаків] у гирлі, татари завжди опиняються перед несподіванкою. А оскільки козаки не можуть пройти так швидко, щоб їх не помітили [взагалі], то по всій країні здіймаєтся тривога, досягаючи [самого] Константинополя. Великий Пан розсилає гінців по всьому анатолійському узбережжю, в Болгарію і Румелію [Romanie] ²⁸⁴, аби там кожен пильнував і був готовий до появи козаків з моря. Та все надарма, бо ті часу не гають і так доречно використовують пору року*, що уже через 36 чи 40 годин з'являються біля Анатолії.

* Зауважте, що вони вирушають лише після св. Іоанна ²⁸⁵ з тим, щоб повернутись щонайпізніше на початку серпня. [Прим. авт.]

Прибувши туди, висаджуються на берег, кожен з рушницею в руці, залишаючи у кожному човні для охорони тільки двох чоловіків і двох хлопців. Потім зненацька нападають на міста, захоплюють їх, грабують, палять їх, заглиблюючись іноді на ціле льє в глиб краю, але одразу ж повертаються, знову вантажаться зі здобиччю і вирушають в інше місце, щоб не раз спробувати щастя. Якщо випадково \73\ натраплять [на щось підходяще], то атакують його, а якщо ні — то повертаються зі здобиччю додому. А коли вони наткнуться на якісь турецькі галери чи інші судна, то переслідують їх, нападають на них і беруть штурмом. Ось як це відбувається: їхні судна виступають з води не більше, як на 2,5 стопи, тому вони [козаки] помічають судно або /59/ галеру раніше, ніж можуть бути помічені самі. Далі вони опускають на своєму човні щоглу і визначають напрям вітру, намагаючись плисти так, щоб сонце до вечора було у них за спиною. За годину перед заходом сонця вони з силою гребуть до судна чи галери, доки не опиняться на відстані 1 льє і звідти стережуть їх, боячись втратити з поля зору. Потім десь біля півночі (подавши сигнал) вони щосили веслують до судна, [причому] половина команди готова до бою, тільки й чекає, коли судно настільки наблизиться, щоб стрибнути на нього. Ті, що на судні, дуже дивуються, побачивши, що на них напало 80 чи 100 човнів, з яких сипляться люди, одразу ж захоплюючи корабель ²⁸⁶. Зробивши це, козаки грабують усі знайдені гроші й товари малих розмірів, які не псуватимуться у воді, а також гармати й усе те, що, на їх думку, може знадобитися; потім пускають судно разом з людьми на дно. Ось яку користь мають з цього козаки. Якби вони вміли правити судном чи галерою, забрали б їх теж, але у них немає цього вміння.

Тепер слід повернутися у свій край. [Тим часом] варта у гирлі Борисфену подвоєна, щоб належно покарати їх за грабунки. Вони, одначе, кепкують з цього, хоча й ослабли. Адже не буває так, щоб у проведених битвах вони не втратили багатьох зі своїх, чи щоб море не поглинуло кількох човнів, бо не всі вони такі міцні, аби витримати. Козаки причалюють у затоці, яка знаходиться за 3-4 льє на схід від Очакова . В цьому місці за чверть льє від Великого моря [Grande Mer] ²⁸⁸ y напрямку до Борисфена тягнеться майже на 3 льє дуже низька долина, яка інколи заливається на півстопи водою. Звідси козаки по 200— 300 чоловік починають перетягати волоком один за одним свої човни, /60/ і [в такий спосіб] протягом двох-трьох днів дістаються до Борисфена з усією здобиччю. Ось так вони рятуються і уникають бою з галерами, що стережуть гирло \74\ навпроти Очакова. Наприкінці повертаються до своєї Скарбниці [Karbenicza], де ділять здобич, про що я вже розповідав.

Є у них ще один шлях повернення — повертаються вони через Донський лиман [le Limen du Don] , перепливаючи протоку між Таманню і Керчю [Кегсу] і піднімаючись по лиману аж до річки Міусу [Mius] ²⁹⁰ доти, доки вона сплавна для човнів. Від її верхів'я до верхів'я Тачаводи [Taczawoda] ²⁹¹ лише 1 льє, а Тачавода тече у Самару [Samare], котра в свою чергу впадає у Дніпро на відстані 1 льє вище Кодака [Kudak], як це видно на карті. Але козаки цим шляхом повертаються рідко, бо це задовга дорога до Запорожжя. Іноді вони використовують цей шлях, вибираючись у морський похід, коли вихід із Борисфена стережуть, щоб не дати їм вийти, великі сили, або ж у них є не більше 20—25 човнів.

Коли галери натрапляють на них у [відкритому] морі посеред дня, то завдають їм великої шкоди своїми гарматами, розполохуючи, немов шпаків, і немало човнів іде на дно. Приголомшені козаки, кому вдалося врятуватись, швидко утікають навсібіч, куди лиш можуть. Але коли вони самі йдуть на бій з галерами, то лишаються на своїх лавах, прикріпивши весла до кочетів перев'яззю з лози. Поки одні стріляють з рушниць, їхні товариші набивають і подають їм інші, уже набиті, щоб знову стріляти, і таким чином ведуть вогонь безперервно і дуже влучно. Галера може зав'язати бій лише з одним човном, однак їхні гармати завдають козакам великої шкоди. У таких /61/ сутичках вони завжди втрачають до двох третин своїх людей. Рідко коли трапляється, щоб повернулася половина команди, зате привозять багату здобич, як-от: іспанські реали ²⁹², арабські цехини ²⁹³, килими, парчу, бавовняні і шовкові тканини, інші цінні товари. Ось з чого живуть козаки і такі, [власне,] у них прибутки, бо якщо йдеться про працю, то вони не знають іншого, як тільки пити та гуляти зі своїми товаришами після повернення ²⁹⁴. Виконуючи свою обіцянку, ми розкажемо дещо про їхні звичаї, яких вони дотримуються, зокрема весільні, а [також] про те, як вони інколи діють, закохавшись, що, безсумнівно, багатьом видасться новим і неймовірним. \75\

Як дівчата залицяються до парубків ²⁹⁵

Отже, на відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися. Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір. Ось як вони діють ²⁹⁶: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка [якого любить], коли сподівається застати вдома батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою, вона каже: «Помагай Біг» [Pomagabog], що [по-нашому] означає: «Нехай благословить вас Господь». Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи. Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: «Іване [Ivan], Федоре [Fedur], Дмитре [Demitre], Войтку [Woitek], Микито [Mitika]» і т. д., тобто, називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість [до мене], яка свідчить, що ти /62/ зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем [gospodorge]. Ці твої хороші риси схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їхньої згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь одговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, доки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву.

Через декілька тижнів батько й мати бувають змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина поставитися до неї прихильно як до дівчини, котра має стати його жінкою. Так само і юнак, бачучи, що дівчина так наполегливо бажає йому добра, починає дивитися на неї як на ту, що колись стане володаркою його бажань. А тому \76\ починає наполегливо просити батьків, щоб дозволили йому покохати дівчину. Ось як закохані дівчата (у цім краї) можуть швидко досягти мети, змушуючи (своєю наполегливістю) батька, матір та обранця виконати те, чого хочуть. Бо, як я вже казав, [батьки] бояться накликати на себе гнів господній, щоб з ними не трапилося якогось страхітливого нещастя. Адже прогнати дівчину значило б зневажити увесь її рід, який затаїв би глибоку образу. Окрім того, у цій справі не можна вдатися до насильства, не накликавши на себе гніву і церковної кари, що буває при цьому дуже суворою, накладаючи, коли подібне трапляється, /63/ єпітимію ²⁹⁷ і великий штраф, а це вкриває дім ганьбою. Із страху перед марними забобонами вони уникають, наскільки можуть, тих нещасть, котрі — а в це вони вірять, мов у догмат віри — повинні трапитися з ними через відмову їхніх синів дівчатам, що просили їх за чоловіків. Звичай, який я щойно описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках. Але трапляються і почуття [людей] нерівного стану, між селянином і панночкою, котрі підлягають іншому звичаю і привілею, що тут теж зустрічаються.

Як селянин може одружитись з панночкою ²⁹⁸

У селах цього краю існує звичай, що по неділях та на свята селяни з жінками та дітьми збираються після обіду разом у певному місці, а саме у корчмі, де вони проводять решту дня, частуючи один одного. За цим заняттям проводять час тільки чоловіки та жінки, котрі п'ють, доки молодь розважається, танцюючи з дівчатами під звуки дудки [douda] (тобто волинки). Сюди звичайно приходить і місцевий пан з сім'єю, щоб подивитися на танцюючих. Іноді пан запрошує їх потанцювати перед своїм замком, що є [для цих забав] звичним місцем. Там він і сам танцює з дружиною й дітьми, і наступає [ніби] \77\ змішання панів з простолюдом. А слід зауважити, що всі села на Поділлі і на Україні здебільшого оточені лісами, де є схованки, у яких влітку селяни ховаються, коли надходить звістка про наближення татар. Ці ліси можуть тягнутися до півльє в ширину. І хоча селяни є підданими майже [на зразок] рабів, вони, однак, здавна мають право і привілей викрадати, якщо це їм вдасться /64/ під час загального танцю панночку ²⁹⁹, навіть коли вона донька їхнього пана. Треба лише, аби він [селянин] зробив це так кмітливо й спритно, щоб йому вдалося (бо інакше він загине) втекти звідтіля до сусіднього лісу. Якщо він зможе перебути там 24 години у схованці і його не знайдуть, йому прощається вчинене викрадення. Коли викрадена дівчина схотіла б вийти за нього заміж, він уже не може відмовитися від неї, не втративши голови; якщо ж [дівчина цього] не бажає, його звільняють від звинувачення у злочині, і ніхто жодним способом не повинен його за це карати. Та коли трапиться, що його спіймають раніше, ніж за 24 години, йому стинають голову відразу і без будь-якого суду. Щодо мене, то за 17 років мого перебування в цьому краї мені ніколи не траплялося чути, щоб сталося щось подібне. Зате я [сам] бачив, як дівчата сваталися до хлопців і це їм не раз удавалося, про що я написав вище. Бо у тому звичаї, про який ідеться, надто багато ризику. Силоміць викрасти дівчину, потім утекти з нею на очах усіх присутніх і не бути схопленим — а для цього треба мати добрі ноги — було б дуже складно без згоди і домовленості з дівчиною. До того ж селяни тепер більш пригнічені, ніж колись, а шляхта також стала чванькуватішою і гордовитішою. Очевидно, такий привілей був наданий селянам ще в ті часи, коли поляки, обираючи короля, вибирали того, хто наипрудкіше бігав босоніж ³⁰⁰, як наисміливішого і наиспритнішого, начебто сміливість і кмітливість розуму залежить від ніг і спритності тіла. Звідси, на мою думку, бере початок і те, що вельможі зобов'язують короля давати на наступний день після його обрання присягу перед вівтарем не ув'язнювати жодного шляхтича за будь-який злочин, за винятком /65/ злочину проти держави та особи [пануючого], якщо мине 24 години [після \78\ його скоєння] ^З01. З цього видно, наскільки вони поважали тих, хто мав дар спритно бігати і швидко ходити. Це помітно ще й по тій надзвичайній оцінці, яку вони дають прудконогим коням. Власне, вони звертають увагу лише на це і платять за коня, що прудко бігає, будь-яку ціну, яку лишень правлять. Гадаю, усе це для того, щоб спритніше наздоганяти ворога, коли той утікає, і швидше утекти самому, коли переслідують тебе.

Після того, як ми поговорили про сватання у русинів [Rus], розповімо дещо і про весільні обряди та про особливості, що при цьому спостерігаються.

Як відбувається весілля ³⁰²

Весільні церемонії такі: запрошується молодь як з одної, так і з іншої сторони, потім вони одержують наказ нареченого і нареченої запросити усіх спільних родичів бути присутніми на весіллі [Wesellé], тобто на. їхній весільній учті. Кожному, хто виконує це доручення, дається як відзнака віночок з квітів, який вішають на руку ³⁰³, і список усіх запрошених, до кого йдуть у переддень весілля, виступаючи парами. Перший, котрий промовляє, урочисто виголошуючи запрошення, тримає в руці паличку ³⁰⁴. Я не спинятимусь на описанні страв і того, скільки сортів м'яса подається на стіл, розповім лише, що наречена вбрана за їхнім звичаєм так: на ній довга сукняна коричнева сукня, що тягнеться по землі, облямована зверху напівшовковою, напіввовняною тасьмою і підшита китовим вусом, який її розширює ³⁰⁵. Голова [нареченої] не покрита, волосся розсипане по плечах, відкриваючи лише обличчя, на голові вінок із квітів залежно від пори року. У такому вбранні батько, брат чи близький родич /66/ ведуть її до церкви, а попереду — скрипка, дуда або цимбали. Після вінчання хтось із близьких родичів бере її за руку і відводить додому під таку ж мелодію. Я не торкатимуся опису забав під час весільної учти; вони, хоч і незвичні, нічим не поступаються [забавам] інших народів. Зауважу лише, що до гультяйства, до якого вони схильні від природи, їх особливо підштовхує те, що з нагоди \79\ весіль, а також хрестин їхніх дітей місцевий пан дозволяє їм варити пиво. Завдяки цьому привілею його можна пити набагато дешевше і в більшій кількості, бо слід зауважити, що в інший час броварні належать панам, і всі піддані мусять купувати пиво там ^30б.

Коли підходить час класти наречену на шлюбне ложе, жінки, родички нареченого, забирають її і відводять до покою, де роздягають догола і докладно оглядають її з усіх боків, заглядаючи навіть за вуха, у волосся, між пальцями ніг та інших частин тіла, щоб переконатися, чи ніде немає захованої крові, шпильки або шматини, просоченої якою-небудь червоною рідиною. Якби щось подібне знайшлося, весілля порушилося б і зчинилося б велике замішання. Коли нічого не знаходять, на наречену одягають гарну бавовняну, зовсім білу нову сорочку, потім кладуть її у постіль між двома простирадлами і приводять потайки нареченого, щоб ліг разом з нею. Коли молоді опиняться разом, закривають завісу, а тим часом більшість присутніх на весіллі приходить до покою з сопілкою. [Чоловіки] танцюють з чаркою в руках, жінки підскакують і плещуть в долоні, /67/ аж доки шлюбний союз не звершиться. Коли під час щасливого поєднання наречена подасть якийсь знак втіхи, усі присутні одразу ж починають підскакувати і, плещучи в долоні, зчиняють веселий галас. Родичі нареченого, не відходячи, стоять на сторожі коло ліжка, прислухаючись, що там відбувається, чекаючи, щоб відслонити завісу, коли фарс буде закінчено. Тоді подають [нову] білу сорочку, а якщо на знятій з неї знаходять сліди невинності, наповнюють увесь дім гучними криками радості і вдоволення, і вся рідня їх підтримує ³⁰⁷. Потім [наречену] одягають і зачісують так, як водиться серед жінок, до числа котрих вона приймається, тобто покривають їй голову, що дозволяється лише після набуття становища [заміжньої жінки]. Дівчата ж ніколи не носять іншого убору, окрім власного волосся, і вважали б це для себе ганьбою.

Наступного дня грають ще один не менш кумедний фарс, що повинен видатися неймовірним тому, хто цього ніколи не бачив. Робиться це так: в обидва рукави сорочки \80\ просовують палицю, її [сорочку] вивертають навиворіт і носять наче знамено вулицями міста з великою урочистістю, ніби це прапор з почесними слідами битви, аби весь народ переконався у невинності молодої і чоловічій силі її мужа. Усі весільні гості ходять слідом з музикою, співаючи і танцюючи ще завзятіше, ніж досі. У цій процесії кожен з юнаків веде під руку одну з присутніх на весіллі дівчат, обходячи місто. Увесь люд збігається на цей галас і проводжає їх, аж доки вони не підійдуть до хати молодого.

Якщо ж, навпаки, слідів честі [нареченої] /68/ не виявиться, кожен кидає чарку об землю, жінки перестають співати, свято розладнується, а родичі дівчини збентежені і знеславлені. Словом, весілля припиняється. Потім [гості] чинять у домі тисячі збитків: дірявлять горщики, що служили для приготування м'яса, надбивають глиняні кубки, з яких пили. На шию матері нареченої натягають кінський хомут, садять її на почесному місці і співають їй грубі сороміцькі пісні, подаючи пити в одному з надбитих кубків та всіляко дорікаючи, що мало дбала про збереження честі дочки. Нарешті, висловивши усі ганебні образи, які тільки їм спали на думку, вони розходяться по хатах з відчуттям сорому за такий прикрий випадок. Зокрема, родичі молодої деякий час сидять вдома, немов ховаючись і не виходячи на люди через збентеження, якого завдала їм ця неприємна подія. Що ж до молодого, то він вирішує сам, чи залишати її, чи ні, але якщо відважиться на це, мусить бути готовим перенести всі образи, які йому з цього приводу робитимуть.

При цій нагоді додам ще декілька слів про звичаї жінок. Віддам належне їхній цнотливості, коли вони тверезі. Та свобода, з якою вони п'ють горілку і мед, зробила б їх, безсумн