Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ



1 Питання про службу українського козацтва у французькому війську і про перебування Богдана Хмельницького у Франції можна вважати розв’язаним історичною наукою. Французький посол при польському королі граф де Брежі в 1644 р. порадив кардиналу Мазаріні взяти на службу до французької армії запорозьких козаків, які мають дуже здібного полководця Хмельницького, який при польському дворі користується повагою. Переговори де Брежі з Богданом Хмельницьким тривали досить довго і закінчилися лише в березні 1645 р. Хмельницький разом з старшинами Сірком і Солтенком через Гданськ морем поїхав до Франції. Мабуть, у Фонтенебло 19 квітня 1645 р. Хмельницький особисто вів переговори з французьким командуванням, внаслідок чого близько 2500 українських козаків вступили на службу у французьку армію. У жовтні 1645 р. запорозьких козаків перевезли морським шляхом з Гданська до Кале. Козаки брали участь у війні Франції проти іспанців за Фландрію, зокрема при облозі французькими війська Дюнкерка в 1646 р. вони виступали як самостійна військова частина. Козаки, всупереч сумнівам французького командування, виявили себе здатними для штурму фортеці, де вони відзначалися активністю, і разом з французькими військами брали участь в урочистому вступі в Дюнкерк. Але французьке командування порушувало угоду, козаки були незадоволені і після взяття Дюнкерка частина їх була відіслана до Лотарінгії, а деякі загони перейшли до іспанського війська. Як видно з присвячення книжки Шевальє, на початку 1660 р. у Франції знов були завербовані до війська ті з українських козаків, які уціліли на той час. Дальша доля цих козаків невідома. Невідомо також, чи брав Богдан Хмельницький і його полк безпосередню участь в обороні Дюнкерка; французькі джерела згадують тільки полк Сірка. Відомо лише, що Хмельницький, перебував у якихось зв’язках з французьким полководцем принцем Конде. Пізніше, у 1655 р., Богдан Хмельницький під час зустрічі з французьким агентом, який приїхав на Україну, заявив, що він з задоволенням згадує своє перебування у Франції, розпитував про принца Конде та з гордістю називав його своїм старим вождем. Свідчення Шевальє, сучасника подій, який близько стояв до правлячих кіл Франції і Польщі, про службу запорозьких козаків у французькій армії та про перебування Богдана Хмельницького у Франції має значення важливого історичного джерела для висвітлення цього питання (І. П. Крип’якевич, Богдан Хмельницький, К., 1954, стор. 75-76). — 19.

2 Десятиріччя, 1652 — 1662 рр., в історії Польщі, про яке тут іде мова, дійсно було періодом майже безперервних воєн. Битва під Батогом у 1652 р., в якій українське військо під керівництвом Богдана Хмельницького повністю знищило польське військо гетьмана Калиновського; воєнні дії 1653 р. в районі Придністров’я (містечко Жванець та ін.) між польським військом, з одного боку, і українсько-татарським, з другого; російсько-польська війна 1654 — 1656 рр., шведсько-польська війна 1655 — 1657 рр.; відновлення воєнних дій між російськими і польськими військами у 1658 р.; конфедерація польської шляхти у Вольборі під керівництвом Свідерського, спрямована проти короля, і інші воєнні дії мали місце на території Польщі в назване десятиріччя. — 21.

3 Мається на увазі Богдан Хмельницький. Сприйнявши наклепницькі вигадки польських магнатів, сучасників подій, Шевальє неправильно вважає головною рисою характеру Богдана Хмельницького честолюбство. Насправді вирішальна риса характеру керівника визвольної війни українського народу — це його палкий патріотизм і любов до рідного народу. — 21.

4 Борисфен — старогрецька назва Дніпра. На протязі багатьох століть вона вживалася в римській і західноєвропейській літературах. — 23.

5 Пояснення назви «козак» вправністю та спритністю носіїв цього найменування, які своєю вправністю нагадували, мовляв, диких кіз, і співзвучністю цієї назви із словом «коза» було дуже поширене в польській історіографії XVII ст. Так, П. Пясецький, старший сучасник Шевальє, раніш останнього виклав це тлумачення в своєму творі «Chronica gestorum in Europa singulariorum recentiorum» («Хроніка деяких новіших подвигів, що відбулися в Європі»), який вийшов з друку в Кракові першим виданням у 1645 р., другим — у 1648 р. Історична думка вже в XVIII ст. відмовилася від цього поверхово-натуралістичного і формально-лінгвістичного тлумачення назви «козак». Наукове пояснення походження козацтва і його назви див. Історія Української РСР, т. I, К., 1955, стор. 146-148. — 23.

6 СІгізмунд I Старий був королем Польщі і великим князем литовським протягом 1506 — 1548 рр. Звістка Шевальє про те, що козацтво існувало і до королювання Сігізмунда I, відповідає історичній дійсності. Так, М. Бєльський у своїй «Хроніці» вперше згадує про козаків під 1481 р.: під час тодішньої війни між поляками і татарами козаки були провідниками для поляків. У привілеї великого князя Олександра Києву від 1499 р. було визначено мито, яке київським міщанам дозволялося брати від козаків за рибальський промисел на київських уходах. За Сігізмунда I українське козацтво вже відігравало помітну роль у воєнній і політичній історії Польщі і Литви. — 23.

Під впливом класово-обмеженої і націоналістичної концепції польського магнатства і шляхти Шевальє неправильно зводить до піратства тривалу волелюбну боротьбу українських козаків проти справді піратських нападів татарських феодалів і хижацької експансії Туреччини на Україну. — 23.

8 Галера — дерев’яне гребне військове судно близько 40 — 50 метрів в довжину, 4,5 — 7,5 метрів ширини. Була на озброєнні флотів до кінця XVIII ст. — 23.

9 Стефан Баторій був королем Речі Посполитої в 1576 — 1586 рр. Хоч вперше українських козаків у кількості 300 чоловік було взято на королівську службу ще за Сігізмунда II Августа в 1572 р., але певний устрій козацького реєстрового війська було здійснено саме за Стефана Баторія. Кількість реєстрового війська за нього було значно збільшено, і воно стало постійно діючим. Призначення цього війська було двоїстим; по-перше, воно мало стояти на охороні кордонів Речі Посполитої проти татар та інших зовнішніх ворогів, а по-друге, бути збройною підпорою магнатсько-шляхетського уряду в його боротьбі проти «свавілля», тобто проти селянсько-козацьких і міських народних мас, які не бажали коритися кріпосникам-колонізаторам. Другого призначення реєстрового козацтва Шевальє не розумів або, може, свідомо не хотів підкреслювати. — 24.

10 Річ Посполита (польське rzeczpospolita, переклад латинського res publica — спільна справа) — найменування польської феодальної держави, що ввійшло в ужиток у XV ст. З часу Люблінської унії 1569 р. це найменування стало офіціальною назвою об’єднаної польсько-литовської держави. На чолі Речі Посполитої стояв король, який обирався магнатсько-шляхетським сеймом. Зрідка під назвою Річ Посполита розумілися сейм і сенат Польської республіки, ще рідше — тільки сенат (див., наприклад, стор. 75 цього перекладу). — 25.

11 Тут у тексті має місце помилка або ж плутанина в опису подій. Виступ козаків під проводом Івана Підкови (він же Серпяга, Волошин), відбувся в 1577 р., але не як повстання, а як похід у Молдавію, де Підкова мав намір стати господарем. — 26.

12 Наливайко Северин — козацький отаман і керівник великого селянсько-козацького повстання на Україні в 1594 — 1597 рр. проти польських і українських землевласників — магнатів і шляхти. Після вдалих походів у Молдавію, Угорщину та проти татар і турків, у 1595 р. Наливайко очолив повстання в Подолії і на Волині, звідки повстанці направилися в Білорусію. Під тиском переважаючих сил польсько-литовського війська Наливайко змушений був відступити на Україну. Після невдалих боїв з польсько-шляхетськими загонами під Білою Церквою Наливайко повів повстанців на Лівобережжя, маючи на меті відступити в межі Російської держави. В травні 1596 р. війська Наливайка були оточені шляхетськими військами на річці Солониці під Лубнами, де більше двох тижнів чинили героїчний опір переважаючим силам ворога. Наливайко був схоплений шляхтою і після жорстоких катувань страчений у Варшаві 11 квітня 1597 р. — 26.

13 Саваконович — це гетьман реєстровців Сава Кононович, який був обраний 1637 р. на противагу Томиленкові і Павлюкові. Кононович вів лінію на угодовство з шляхтою і польським урядом. Павлюк і Томиленко очолили повстанський рух козацтва і селянства, спрямований проти польської шляхти. Вони закликали козаків і селян громити не тільки шляхту, а й зрадницьку частину старшини. Кононовича було вбито повсталими козаками в тому ж 1637 р. — 28.

14 Після страти зрадника Кононовича повстання набрало широкого розмаху, охопивши Київщину, Полтавщину, Чернігівщину. Але в грудні 1637 р. польське військо під командуванням Потоцького розбило повстанців під селом Кумейками недалеко від Корсуня. — 28.

15 З-під Кумейків уцілілі частини повстанців на чолі з Дмитром Гунею відступили до Боровиці, де були примушені припинити нерівний бій. Павлюка і ще кількох видатних ватажків повстанців було схоплено польською шляхтою і страчено. Незважаючи на це, в 1638 р. повстання нереєстрових козаків спалахнуло з новою силою і охопило ще більшу територію. — 29.

16 За ординацією 1638 р. польський король призначав від сейму до сейму комісара і полковників для командування козацьким військом тільки з польської шляхти. — 30.

17 3 1337 по 1453 р. між Англією і Францією тривала війна, відома в історії під назвою Столітньої. В останнє двадцятип’ятиріччя цієї війни серед французького народу розгорнувся великий патріотичний рух, спрямований проти нашестя англійців і зв’язаний з ім’ям Жанни Д’Арк. Складовою частиною цього руху було утворення загонів добровольців, переважно з селян, під назвою «вільні стрільці». Шевальє змішує загони «вільних стрільців» з регулярним військом, яке вперше було організовано у Франції також за часів Карла VII. — 30.

18 Французька миля дорівнювала 4452 метрам. — 32.

19 Стопа — старовинна міра довжини, яка дорівнює 28,8 сантиметра. — 32.

20 Фальконети — малокаліберні гармати, з яких стріляли свинцевими ядрами. — 34.

Аркебузи — старовинні ґнотові рушниці, що ввійшли в ужиток у XV ст. — 34.

22 Чорною Руссю називали в Польщі у XVI — XVII ст. південно-східну частину сучасної Білорусії з містами Бобруйськом, Рєчицею, Несвіжем, Слуцьком, Слонімом та іншими — приблизно сучасну Гомельську та частину Могильовської області, — саме ту частину Білорусії, яку раніше від інших було приєднано до Литви. — 38.

23 Тут мається на увазі Руське воєводство, тепер основна частина території західних областей України. — 38.

24 Підкреслювання Шевальє негативних рис, які начебто властиві українцям, безперечно, навіяні польсько-шляхетським оточенням, в якому перебував автор під час своєї мандрівки по Польщі. — 44.

25 Крім наведених фантастичних даних про шляхи поширення хвороби і т. д. автор змішав тут ревматизм з хворобою «ковтун»; до речі, в народі і ревматизм і ковтун називаються «гостець». — 46.

26 Помилковість цього твердження нині загальновизнана. Українська мова не діалект польської чи будь-якої іншої мови, а самостійна мова, яка історично склалася в XIII — XV ст. на основі древньоруської мови. — 46.

27 Загальновідомо, що хрещення Русі відбулося в Києві у 988 р. - 46.

28 Гангрський місцевий, або спеціальний (на відміну від вселенського) церковний собор відбувся в 340 р. Хоч склад собору був обмежений — на ньому були присутні лише єпіскопи Ближнього Сходу, — ухвали його на протязі століть високо шанувалися православною церквою. — 48.

29 Православна церква визнає для себе обов’язковими ухвали таких семи вселенських соборів: Нікейського першого, що відбувся в 325 р.; Константинопольського першого, що відбувся в 381 р., Ефеського — 431 р., Халкедонського — 451 р., Константинопольського другого — 553 р., Константинопольського третього — 680 — 691 рр. і Нікейського другого — 783 — 787 рр. Католицька церква не визнає вселенським Халкедонського собору, але визнає такими ще чотирнадцять соборів, останній з яких — Ватіканський — відбувся в 1869 — 1870 рр.; на ньому було оголошено догмат «непогрішимості» папи. — 48.

30 Автор тут помилився: різниця між григоріанським та юліанським стилями у XVII ст. була не в 15, а в 10 днів. — 51.

31 Пояснення автора, що Брестська церковна унія була зумовлена посиленням протестантського релігійного руху на Україні і в Білорусії, звичайно, поверхове і недостатнє. Представниками православного духовенства, які схилилися до унії з католицькою церквою і поїхали до Риму в 1595 р., були луцький єпіскоп Кирило Терлецький і брестський єпіскоп Іпатій Потій. Про причини церковної унії 1596 р. та її наслідки див. Історія Української РСР, т. I, стор. 174 — 177. — 52.

32 Трідентський церковний собор відбувся в 1545 — 1563 рр. з великими перервами. Собор підвів підсумки тривалій реакційній боротьбі католицької церкви проти спроб її реформувати і остаточно встановив і затвердив догмати католицької релігії. Православні не визнали і не визнають рішень Тріденського собору і не вважають його вселенським. — 52.

33 Флорентійський церковний собор 1428 — 1439 рр. формально оголосив об’єднання східної (православної) і західної (католицької) церков. Релігійна основа об’єднання полягала у загальному визнанні католицьких догматів про походження святого духа і від отця і від сина і про зверхність римського папи, а також в оголошенні допустимими як католицьких, так і православних релігійних обрядів. Флорентинська унія була продиктована, з одного боку, прагненням Візантійської імперії, існуванню якої загрожувала смертельна небезпека з боку османських турків, ціною унії добитися збройної допомоги західноєвропейських держав і, з другого боку, прагненням Ватікана підкорити своїй зверхності православну церкву. Більшість православного духовенства була проти унії і зразу ж після Флорентійського собору розгорнула боротьбу проти неї. Західноєвропейські держави не подали допомоги Візантії. Остання в 1453 р. була остаточно підкорена турками. Всі ці події звели Флорентинську унію нанівець. — 52.

34 Тартар, за древньогрецькою міфологією, — це підземний світ, в якому знаходиться пекло, а не ріка, як пише Шевальє. — 54.

35 Точніше, його наступник Саргон II. — 54.

36 Мамелюки (первісне значення слова — «раби») — особиста військова гвардія єгипетських султанів, вперше створена в XIII ст. з 12 000 кавказьких та тюркських полонених, куплених у татаро-монгольського завойовника Чінгіс-хана. Мамелюки були наділені землею в різних частинах Єгипту. Час від часу їх лави поповнювалися за рахунок купівлі рабів чи полонених на східних, переважно кримських невільничих ринках. Мамелюкські беї, які були одночасно найбільшими землевласниками-воєначальниками, фактично владарювали в Єгипті до початку XIX ст., коли султан Мухамед-Алі знищив понад 400 бейських родин. — 60.

37 Туаз — старовинна французька міра довжини, що дорівнює 1,95 метра. — 69.

38 Насправді Богдан Хмельницький був одним з освіченіших політичних діячів свого часу. Що ж до населення України першої половини XVII ст. взагалі, то, як свідчать літературні пам’ятки того часу, зокрема твір Павла Алеппського «Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века» (изд. «Общества истории и древностей российских», М., 1896 — 1900, вып. IV, стор. 2), письменність була досить поширена не тільки серед шляхти і міщанства, але й поміж козацтва і селянства; серед привілейованих верств людності було чимало досить освічених людей, — 75.

39 Джерела («Літопис Самовидця», донесення російського гінця Кунакова, донесення венеціанського посла Тьєполо та інші) вказують на те, що польський король Владислав IV таємно від польського сенату і сейму («Речі Посполитої», за висловом Шевальє) вів у 1645 — 1647 рр. переговори з Богданом Хмельницьким про створення численної козацької армії для війни з татарами і турками; Богдан Хмельницький використав кошти, відпущені королем, для озброєння перших козацьких загонів, що повстали наприкінці 1647 р. Частина польських шляхетсько-буржуазних істориків заперечувала будь-які таємні зносини Владислава IV з Богданом Хмельницьким. Повідомлення П. Шевальє з цього питання є важливим додатковим доказом правдивості даних Самовидця, Тьєполо та інших. — 76.

40 Тобто від війська великого коронного гетьмана М. Потоцького і польного гетьмана М. Калиновського. — 77.

41 Як видно з листа Богдана Хмельницького до царя Олексія Михайловича від 8 червня 1648 р. (див. «Воссоединение Украины c Россией. Документы и материалы в трех томах», т. II, М., 1954, сор. 32 — 33), український козацький гетьман довідався про смерть польського короля Владислава IV з листа Домініка Владислава Заславського і з листа Адама Киселя, які він одержав майже одночасно. — 83.

42 Маємо тут один з проявів класового презирства представника класу феодалів до селян і козаків, які не тільки в боях, але й на радах старшини та війська взагалі відстоювали волю і інтереси українського народу. — 85.

43 Максим Кривоніс, один з найвидатніших ватажків українського селянства і козацтва часів визвольної війни проти магнатсько-шляхетської Польщі, не «пустошив Русь і Поділля», а тільки руйнував магнатські і шляхетські замки та маєтки. Класова належність Шевальє і його симпатії до Польщі виявилися і в тому, що він жодним словом не згадав про жорстокості польських магнатів і шляхти у відношенні української людності, зокрема про нелюдські жорстокості князя Ієремії Вишневецького. — 87.

44 Автор помилився. С. Осінський у 1648 р. був не польним гетьманом, а обозним Великого князівства Литовського. — 87.

40 Тоді Бразілія перебувала під владою Іспанії з 1580 р. В 1624 р. Нідерландська вест-індська компанія, воюючи проти Іспанії, захопила тодішню столицю Бразілії Бахію, а до 1644 р. оволоділа всією країною. Польський шляхтич Криштоф Арцішевський, який був засуджений до інфамії (безчестя), виїхав у 1623 р. до Нідерландів і там поступив на військову службу. Закінчивши військову академію а місті Лейдені, він у 1629 р. як нідерландський офіцер поїхав до Бразілії, де воював проти іспанців, командуючи артилерією. В 1645 р. він повернувся у Польщу. Воював проти українського війська під Львовом. Помер у 1656 р. — 90.

46 Мала Польща (Малопольща) — історична назва південної частини Польської держави, що в основному відповідає теперішньому Краківському, Жешувському і Люблінському воєводствам. — 90.

47 Кількість українського селянсько-козацького війська, що облягало Львів, тут значно перебільшена. — 90.

48 Мова йде про широкий громадсько-політичний рух у Франції проти абсолютизму, відомий під назвою фронди. Цей рух було викликано почасти впливом англійської буржуазної революції XVII ст., а головним чином податковим гнобленням уряду Мазаріні та злигоднями Тридцятилітньої війни (1618 — 1648). Повстання селян і демократичні виступи в окремих містах, як, наприклад, в Бордо, набули характеру буржуазно-демократичного руху. Однак паризька буржуазія і члени парламенту, злякавшись широкого розмаху народних заворушень та вимог проголошення республіки, визнали за краще укласти угоду з королівським двором. Внаслідок цього народні рухи було придушено, а результати боротьби пануючі класи використали в своїх інтересах. — 90.

49 Шевальє помилково називає Миколу Остророга графом. Нижче, на стор. 115, він називає його князем. Насправді М. Остророг не мав успадкованого титулу, а був лише великим польським магнатом. — 92.

50 Каролюс — старовинна французька, а також фландрська і лотарінгська розмінна срібна (білонна) монета. Її не слід змішувати з англійською золотою монетою під тією ж назвою, що була випущена в обіг в першій половині XVII ст. за Карла I Стюарта і дорівнювала 20 шілінгам. Півторак — монета в півтора польського гроша, вперше викарбована за Сігізмунда III. — 96.

51 Очевидно, мова йде про князя Д. Заславського, який успадкував маєтки князів Острозьких. — 102.

52 Адам Кисіль. — 110.

53 Лев Казімір Сапєга. — 110.

°4 Тут у тексті помилка. Сандомирське воєводство було вакантне не в зв’язку з смертю князя Домініка Заславського, а внаслідок усунення його з посади — явищем в історії феодальної Речі Посполитої, правда, дуже рідким. Пізніше Д. Заславського було призначено краківським воєводою. — 115.

55 Тут в тексті теж помилка. Мова йде про М. Остророга, великого коронного підчашого. Назва староства «несевіцьке», очевидно, перекручена. М. Остророг був старостою дроговицьким. Рід князів Острозьких припинився до визвольної війни 1648 — 1654 рр. — 115.

56 Самогітський воєвода — це жмудьський воєвода. Жмудь, Жмудьське князівство, Жмудьська земля, латинською мовою Самогітія, — північно-західна частина Великого князівства Литовського, що прилягала до Курляндії, Балтійського моря і Пруссії. — 116.

57 Російські джерела (див. «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», т. III, Спб., 1863, стор. 298) називають ватажка повстання в Бобруйську «Поддубский». — 118.

58 Терміном «Корона» визначалася Польща, Польське королівство у власному розумінні цього слова. З часу об’єднання Польщі і Литви на Люблінській унії 1569 р. в феодальну федеративну державу — Річ Посполиту термін «Корона» вживався саме для визначення польської частини федерації. Вищі урядовці Польщі (наприклад, канцлер, гетьман) на відміну від вищих урядовців Литви називалися коронними. — 126.

59 Порта — в літературі і в європейських дипломатичних документах XVI — початку XX ст. — офіційна назва турецького уряду, власне — канцелярії великого візира і дивана (державної ради) Турецької (Оттоманської або Османської) імперії. Іноді словом Порта визначали Оттоманську імперію. Назва походить від французького слова porte чи латинського слова porta — двері, ворота, вхід, тобто вхід до канцелярії великого візира. Вживалися також терміни: Оттоманська Порта, Висока Порта, Блискуча Порта. — 127.

60 Данило Нечай — найвидатніший після Максима Кривоноса керівник повсталого українського селянства, сподвижник Богдана Хмельницького, брацлавський полковник, оспіваний в народних піснях і думах, вів запеклу боротьбу проти польської шляхти і магнатів, які після Зборівського миру намагалися вогнем і мечем знову повернути українських селян у слухняних кріпаків. Шевальє слідом за польськими магнатами приписує Нечаєві надмірні жорстокості. — 138.

61 Мабуть, тут іде мова про полковника Канівського, який згадується в документі від 13 вересня 1648 р., опублікованому в «Памятниках, изданных Киевской комиссией для разбора древних актов», т. I, отд. 3, Киев, 1848, стор. 257. В літопису С. Величка (т. І, Киев, 1848, стор. 300) його ім’я назване серед козацьких полковників, які загинули під час визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр. — 140.

62 Граф Лешно — це граф Владислав Лещинський, який походив з міста Лешно (див. Herbarz rycerstwa W. X. Litewskiego, Kraków, 1897, стор. 325). — 142.

63 В тексті, безумовно, помилка. Описані тут події мали місце 28 червня. Далі автор датує події правильно. — 144.

64 Події, описані тут, мали місце 29 червня. — 146.

65 Мова йде про синів Яна (Якуба) Марковича Собєського — Марка, старосту красноставського, і Яна, який згодом став польським королем під ім’ям Яна III. — 146.

66 Очевидно, мова йде про М Остророга (див. прим. 55). — 151.

67 Тоді брестським воєводою був Ян (Якуб) Щавінський. — 151.

68 Див. примітку 18. — 151.

69 Мова йде про рейхсталери — срібні монети, подвійні гульдени, вагою понад 15 грамів; своє походження вони ведуть від монети, вперше випущеної в 1517 або 1518 р. графами Шлік в місті Іоахімсталц монети, карбовані на зразок іоахімсталера, під різними назвами існували в багатьох державах Західної Європи. — 154.

70 Хелмнським або кульмським (від німецької назви міста Хелмно) біскупом був Андрій Лещинський, якого після смерті Ю. Оссолінського призначено великим коронним канцлером. — 156.

71 Під впливом польсько-шляхетського оточення Шевальє перебільшує жорстокості українських козаків. — 159.

72 Загальна нарада всіх керівників і офіцерів польської армії, точніше так зване рицарське коло шляхти, відбулася під самим Берестечком. Можливо, що урочище, де відбувалася ця нарада, в ті часи називалося «Орля», бо населеного пункту під такою назвою в районі Берестечка у джерелах та в літературі немає. — 166.

73 У автора тут очевидна помилка. В 1651 р. в червні місяці в Польщі виникло повстання під керівництвом Костки Напєрського; Ракочі, семиградський князь і угорський король, тоді лише збирався вступити у війну з Польщею. — 168.

74 Київський полковник Антон Жданович. — 169.

75 Петро Потоцький. — 170.

76 Тут, мабуть, слово «прикордоння» вжито в тому ж розумінні, в якому часто вживалося слово Україна. Козаки вимагали залишення за ними території Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. — 178.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.