[Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 17-23.]

Попередня     Головна     Наступна





II. УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ХАРАКТЕР І СВІТОГЛЯД



1. Загальні замітки


Цілком ясно, що було б дуже добре починати характеристику історичного розвитку якоїсь національної філософії начерком тих національних підвалин, на яких ця філософія виростає. Ці підвалини є те, що ми могли б назвати «народнім світоглядом». Народній світогляд є національно-зумовлене становисько даного народу до світу та життя. Він виявляється і в тім, щò цей нарід в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно і т. д. — Розуміється, протягом віків народній світогляд не залишається все тим самим. І впливи чужих культур і великі зміни у власнім житті — все це накладає свій відбиток на психіку народню. Народній світогляд є, таким чином, сполучення певних надісторичних та історичних елементів. Історично-зумовлені елементи, розуміється, легше піддаються зміні, ніж зумовлені певним психічним укладом нації. Але й ті й інші в кожен даний момент накладають свій відбиток на філософічну творчість представників даної нації. /18/

Не треба думати, одначе, що народній характер і світогляд є повна та цілісна єдність. Є завше в кожній нації ріжні психологічні типи людей, є певні ріжноманітні соціяльні типи, є, нарешті, місцеві відміни, що можемо назвати племінними. Усі такі відміни дуже ускладнюють національне обличчя народу і роблять його характеристику надзвичайно складним завданням. Від цієї ріжноманітности характерів залежать і певні ухили у світогляді.

Не тільки з цієї причини і не тільки тому, що сучасна психологічна наука ще не дає нам певних метод до переведення психологічної характеристики певного національного типу, утримуємося ми тут від детальної спроби національної характеристики «українця». Головним чином утримує нас від цього те, що ми самі не прийшли до певного і закінченого вислідку у цім відношенні, а існуюча література теж не дає нам яскравої характеристики українського національного типу.

Ми обмежимося тут лише певними натяками на те, що здається нам найбільш безсумнівним, попередивши, одначе, що одмічені нами риси є, на жаль, лише дуже загальні і без великого уточнення навряд чи можуть вважатися основою «характерології» українського народу.





2. Спроба характеристики


До характеристики національного типу можна йти трьома шляхами. Перший із них це дослідження народньої творчости, другий — характеристика найбільш «блискучих», яскравих, виразних історичних епох, які даний нарід пережив, третій — характеристика найбільш значних, «великих», видатних представників даного народу.

Перший шлях є, може, максимально надійний. Але він має в кожнім разі дві труднощі. По-перше, в продуктах народньої творчости ми маємо надзвичайно ріжнобарвний конгломерат продуктів ріжних епох і ріжних «типів», ріжних напрямків, що почасти зливалися між собою, почасти залишалися та залишаються незлитими й досі. Якби ми звернулися, напр., до «народньої /19/ мудрости» українського народу, то ми дістали б на трохи чи не найголовніші питання майже протилежні відповіді. Бо ці відповіді беруть початок і в дохристиянському часі і в християнському; і від «правовір’я» християнського, і від ожидовілих, і від уніятів, і від католиків, і від «аріян»; і від селян, і від козаків, і від шляхти, і від аскетичного світогляду Лаври, і від бароккового письменства Київської академії. Дуже багато елементів народньої творчости є спільні Україні та її сусідам, українцям та іншим слов’янам, українцям та іншим хліборобським народам. Детальна та старанна аналіза не є пророблена й досі, і тому наша характеристика може випадати лише дуже загальною і неточною. — Характеристика українського національного характеру, на яку дають нам право аналізи народнього світогляду, випадає так. По-перше, безумовною рисою психічного укладу українця є — емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм; найяскравіше виявляються ці риси в естетизм і українського народнього життя і обрядовости; з емоціоналізмом зв’язані безумовно і значні впливи протестантської релігійности на Україні, бо ж однією із сторін протестантизму є висока оцінка в ньому «внутрішнього» в людині; одним з боків емоціоналізму є і своєрідний український гумор, що є одним із найбільш глибоких виявів «артистизму» української вдачі. Поруч з цими рисами стоять індивідуалізм та стремління до «свободи» в ріжних розуміннях цього слова; ця риса стає іноді в конфлікт до першої, — проти примирливости естетизму, прийняття ним усього в світі, поскільки воно є «прекрасне», гармонійности тієї картини світу та життя, що розлягається перед естетичним зором; індивідуалізм може вести до самоізолювання, до конфлікту з усім та усіма, до розкладу усякої життьової форми; разом з тим індивідуалізм може вести і веде в певних випадках до глибоко-позитивних форм творчости і активности. Поруч з цими двома основними рисами стоїть третя — неспокій і рухливість, більш психічні, ніж зовнішні, неспокій і рухливість, що є, яко зі своєю основою, зв’язані із певним «артистизмом» натури, зі стремлінням до переходу в усе нові й нові форми, але разом з тим і з /20/ індивідуалізмом, що не хоче мати ніяких сталих, міцних основ поза межами індивідуума, а не може відшукати їх в ньому самім; з цією рисою зв’язані і дуже позитивні риси характеру, як здібність до прийняття нового, тенденції до психічної еволюції, але і максимально неґативні сторінки української історії — «шатость», тенденція до взаємної боротьби, до руйнування власних і чужих життьових форм, усі жорстокі та кріваві сторінки української історії.

Вже у згаданих вище рисах ми бачимо в зародку тенденції історичного життя українського народу. Ці історичні тенденції накладали свій відбиток на ті психічні властивості українського народу, що вже існували у відповідний час. Можемо навіть сказати, що народній характер вибирав для себе те із історичних подій, що якраз відповідало його єству. Найбільш важливими моментами історичного розвитку українського національного характеру треба вважати постійне тло української історії — природу України та два періоди історичні — князівську добу та добу барокка. — Степ був тією основою, що якнайбільше придалася до усталення психічних рис, про які ми вже говорили. Тут треба додати лише ще одно: степ є безумовно та форма буття природи, що може бути поставлена поруч з тими західньо-європейськими ляндшафтами, які є головними носителями величности. Те почуття безмежно-могутнього, або безмежно-великого, що викликають море, ліс і гори, приймає також специфічну форму і у степу, що сполучує широту і розмах краєвиду з буйним розквітом життя природи; естетичне і релігійне почуття і філософічна свідомість однаково прокидаються на ґрунті степового ляндшафту. Як море, ліс і гори, так само і степ має свої «небезпеки»; почуття величного породжувало тут своєрідний — і історично зумовлений — «неспокій», бо ж степ довгі століття був ніби джерелом вічної загрози кочовників, все нових та нових руйнівничих людських хвиль. — Основним культурним з’явищем князівської доби було прийняття християнства та утворення на його ґрунті письменства. Треба визнати, що християнство, узяте із Візантії, не принесло з собою специфічних візантійських впливіа Основний вплив був все ж вплив /21/ старохристиянської літератури (щоправда, у візантійському виборі й освітленні). Отці церкви і Святе Письмо — це були ті духовні сили, що впливали на стару Русь. Отже, на Русь прийшли відгуки гелінізму. Геліністичні впливи безумовно відбилися і на усьому народньому світогляді і знайшли — почасти — нове життя в новіші часи, — зокрема у Сковороди та Юркевича. Найвиразніші і найзначніші є впливи барокка. Впливи барокка дали на українському ґрунті розквіт пластичного мистецтва та літератури; до цього ж часу належить і максимально інтенсивна релігійна боротьба на українських землях і найширший розмах політичного життя. Риси духовости барокка залишилися в українському національному типі аж досі. Основна духовна риса барокка це «декоративність», що цінить більше широкий жест, ніж глибокий зміст, — більше розмах і кількість, ніж внутрішню якість, більше — вираз, форми вияву змісту, ніж зміст самий, одним словом — цінить більше «здаватися», ніж «бути». Але в психічній сфері стремління до «декоративности», до широкого жесту, до «імпозантности» природно веде до певної ілюзорної пишноти та маєстатности, за якою, може, нема достатньої духовної підпори, веде до певного «психічного авантюризму», що відбивається і в життю і в культурній творчості. Залишили слід, розуміється, і глибші та значніші риси бароккової духовности — стремління до великого та до безмежности, відсутність страху перед сполученням протилежностей (синтеза християнства та античности в зах.-евр. барокку, що відбилося і в українському). Духовно споріднений з барокком романтизм теж знайшов на Україні в XIX віці глибокий та широкий відгук, — і дивним чином впливи романтики тягнуться протягом цілого століття, навіть і через ті часи, що були максимально «антиромантичні».

Нарешті ми можемо піти і шляхом спостережень над видатнішими представниками української нації, — як над їх життям, так і над їхніми думками. І коли ми, може, і знайдемо велику розбіжність людських рис і якостей, то все ж деякі риси висунуться перед нами як «типові». Із таких «типових» рис треба згадати декілька. Емоціоналізм виявляється у високій /22/ оцінці життя почуття. Почуття, емоція оцінюється навіть, як шлях пізнання (Гоголь, Юркевич). «Філософія серця» (Юркевич) є характеристична для української думки. Але ця «філософія серця» має і інший сенс, — в людськім душевнім житті глибше, ніж свідомі психічні переживання, служить їх основа — «серце», найглибше в людині, «безодня», яка породжує з себе і зумовлює собою, так би мовити, «поверхню» нашої психіки (Сковорода, Гоголь, Юркевич, Куліш). З цим зв’язане і визнання, що людина є малий світ, «м ікрокосмос», бо в «сердечній глибині», безодні криється усе, що є у цілому світі (К. Тр. Ставровецький, Сковорода, Гоголь). Безумовно характеристична риса психічної вдачі видатних українців це — на певний час в житті і в певних умовах — ухил до духовного усамотнення, що Гоголь звав «духовний манастир» (Сковорода, Гоголь, Максимович, Куліш). Це усамотнення духовне є, безумовно, імпульсом до визнання величезної етичної цінности за індивідуумом, визнання для кожної людини права на власний, індивідуальний етичний шлях, те, що ми могли б назвати «плюралістичною етикою» (Сковорода, Гоголь). Але між окремими ріжноманітними етичними типами повинна панувати не боротьба, а згода і гармонія — «мир» є основна етична і соціяльна цінність, мир між людьми та мир людини з Богом (Київська школа, Сковорода, Гоголь, Юркевич, Куліш). Виявом цього стремління до гармонії між людьми є, безумовно, той факт, що українські мисленники завше стреміли зайняти позиції примирливі — віддати справедливу оцінку навіть протилежним їм думкам, ворожим течіям (напр., Юркевич, Лесевич). Скрайні течії — в якому б то не було напрямі — не знаходили відгуку. До ідеалу гармонії зовнішньої приєднується ідеал гармонії внутрішньої. Ідеал внутрішньої гармонії є найвищим ідеалом етичної свідомости. Чи багато мисленників досягнули цього ідеалу, судити важко. Сковорода і Гоголь найбільше до цього наближувалися. Релігійне забарвлення яскраво виступає в історії української думки. — Дуже типові риси національного характеру відкривають симпатії представників даної нації до інших націй. У визначних україн-/23/ських мисленників знаходимо такі симпатії головним чином до німців (Прокопович, Сковорода, «Книги битія укр. народу», почасти Куліш, Б. Кістяковський) та італійців (Гоголь). Ті симпатії, які висловлюють Гоголь або Куліш до росіян, мають політичний, а не психологічний характер.

Підкреслимо наприкінці знов, що ця характеристика українського національного типу в його статиці й динаміці є де в чому гіпотетична. Але головні риси її легко підтвердити окремими прикладами, з якими зустрінемося в усіх главах цієї нашої книги.








3. Літературні вказівки


Див.: «Д†русскія народности» Костомарова («Твори» в серії «Руська письменність»); стаття в «Правді», 1888 р., що складена з використанням викладів В. Б. Антоновича; І. Нечуй-Левицький: Світогляд українського народа, Львів, 1878; Ф. Р.(ильський) К изученію украинскаго народнаго міровоззрьнія, «Кіевская старина», 1888, 11, 1890, 9-10, 1908, 4-5; Г. О. Булашев: Украинскій народ в своих легендах и религіозных воззрЂниях и вЂрованиях. т. I, Кіев, 1909; моя стаття: «Philosophic des Herzens auf dem ukrainischen Boden» в «Ostslavische Studien», Prag, 1931, що мною видані.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.