[Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 82-110.]

Попередня     Головна     Наступна





VI. ЗНАЙОМСТВО З НІМЕЦЬКИМ ІДЕАЛІЗМОМ


1. Обсяг знайомства з німецьким ідеалізмом


Початок XIX віку приносить на Україну ідеї західньо-европейської філософії Ці західньо-европейські філософічні ідеї є майже виключно ідеї німецької філософії, що залежало, поруч з іншими причинами особистого та місцевого характеру, також і від того, що німецька післякантівська філософія на цей час безроздільно панувала в Европі, не маючи собі в інших народів конкурентів, що хоча б тільки наближалися глибиною та грандіозністю до кантіянства або до великих систем німецького ідеалізму (Фіхте, Шеллінґ, Геґель) та до німецької романтики. В початку XIX віку обмін людьми і ідеями в України з північчю став вже остільки інтенсивним, що не залишилося без впливу на /83/ Україну і захоплення романтикою і філософією Шеллінґа і Геґеля, що почалося в Москві і в Петербурзі Але ці впливи з півночі могли лише підтримувати і присилювати ті інтереси, які вже були на Україні Як побачимо, трохи чи не перші відомості про Канта, Фіхте і Шеллінґа принесли на північ якраз українці.

Переглянемо коротенько приближний хід знайомства з німецькою філософією на Україні Підкарпатець П. Лодій, професор у Львові, Кракові та Петербурзі, мабуть, перший познайомився з творами Канта. В Харківському університеті 1807-9 pp. викладав німець-кантіянець Якоб. В Угорщині жив В. Довгович, що дав спробу викладу філософії Канта. Ідеї Фіхте приніс до Харкова перший професор філософії в Харківському університеті І. Б. Шад, в численних учнів якого ідеї Фіхте (зокрема в філософії права) мали затримуватися довший час. Інтерес до Шеллінґа приніс вихованець Київської академії Д. Кавунник-Велланський до Петербургу, а Шад до Харкова. З захопленням Шеллінґом були зв’язані і ідеї романтики, що їх знаходимо репрезентованими у одного з учнів Шада — проф. Харківського університету Дудровича; також у М. Максимовича; у професора Київської академії (росіянина) П. Авсенева; в залежності від романтики стоять і такі визначні представники українського духовного життя, як Гоголь і Куліш. Геґель мав дуже значний вплив серед представників історії та історії літератури в українських університетах. Головними ж представниками геґеліянства треба вважати київського професора Сильвестра Гогоцького та петербурзького — Петра Редькина.







2. Знайомство з Кантом на Україні


Перший переклад Канта на російську мову зроблений українцем і видрукуваний на Україні. Це — «Кантово основаніе для метафизики нравовъ», що переклав Яків Рубан і що було видано в Миколаєві в 1803 р. (в друкарні «Черноморскаго Штурманскаго училища»). Перекладчик в передмові вихвалює твір Канта, як «важливий і одинокий в своєму роді», — в ньому Кант, мовляв, «представляє світу нерухомі основи моральности /84/ розумних істот взагалі, що він їх вивів із понять обов’язку і волі, і які досі були заховані в пітьмі незнаття».

Петро Лодій (1764-1829) походив з Підкарпаття. Першу звістку про нього зустріваємо року 1787, коли він учився у львівській греко-католицькій семінарії і належав, як засвідчив його професор — відомий масонський письменник; — І. А. Феслер, до найліпших учнів цієї школи. Вже того ж року Лодія призначено професором у тоді заснованій вищій теологічній школі для українців у Львові — «Studium Ruthenum», де він і викладає філософічні дисципліни та математику. В 1801 р. його покликано професором метафізики, логіки і етики до Краківського університету, в 1803 р. він переходить до Петербургу, як професор філософічних предметів, до новозаснованого Педагогічного інституту, а з 1819 р. стає професором філософії та права на Петербурзькім університеті, який тоді було засновано. В Петербурзі ж Лодій і помер 1829 року.

Лодій почав свою літературну діяльність ще у Львові, як перекладчик етичного твору вольфіянця Бавмайстера («Христіана Баумайстера Наставленія Любомудрія Нравоучительнаго», Львів, 1790, ст. 438, 16°). Цей переклад має значіння, зокрема, щодо тих термінологічних елементів, які ввійшли в нього із народньої мови (хоч елементів цих і небагато, бо Лодій використав і російську мову, і церковнослов’янську). Пізніше, вже в Петербурзі, Лодій переклав і видав два твори юридичні В Петербурзі ж видано Лодієм і обидва його оригінальні твори: «Логическія Наставленій, руководствующія кь познанію и различенію истиннаго отъ ложнаго» (СПБ. 1815) та «Θеорія общихъ правъ, содержащая въ себЂ философское ученіе о естественномъ всеобщемъ государственномъ пра※ (СПБ. 1829). «Логическія Наставленія» слідують в цілому за Вольфом, до якого одначе Лодій не ставиться цілком некритично (стор. 54). В кожному разі «курс Лодія визначає собою значний крок наперед в порівнянні до його російських попередників» (Радлов). «Взагалі у Лодія немало свіжого матеріалу — і його підручник незлий». Інші російські оригінальні логіки того часу «нещасні конспекти в порівнянні до підручника Лодія» (Шпет). Підручник Лодія цікавий для нас тим, що він уявляє /85/ собою крок наперед в порівнянні до тих викладів Київської академії, що базувалися в XVIII в. на Вольфі та його школі. І у вступі, що дає спробу вступу до філософії, Лодій торкається Канта, почасти користуючися ним, почасти полемізуючи з ним. Так само він займає певне становище до логічних теорій Канта і в викладі самої системи логіки. Лодій ставився до Канта критично і був прихильником одного із критиків Канта, а саме Шульце-Енезідема. В кожнім разі Лодій є одним із перших посередників в ознайомленню російського суспільства з Кантом. На жаль, не знаємо, чи займався він Кантом ще за часів своєї діяльности в Галичині

В заснованому року 1805 Харківському університеті знайшли собі притулок і кантіянські думки. Щоправда, представник катедри філософії Й.-Б. Шад ставився до Канта різко критично (див. наступний §), але він у кожнім разі давав у своїх викладах глибокий і серйозний виклад філософії Канта Але катедру політичної економії зайняв з 1807-1809 року кантіянець Людвіґ Гайнріх-Якоб (1759-1827), що, вже залишивши харківську катедру, видрукував в Харкові два підручники логіки в кантіянському дусі («Grundriss der allgemeinen Logik für die Gymnasien des russischen Reiches», 1810 стор. 87 та «Ausführliche Erklärung des Grundrisses der allgemeinen Logik», 1810, стор. 128; дальші частини філософічної пропедевтики він друкував пізніше в Петербурзі). Що Якоб і від’їхавши з Харкова не пірвав усіх зв’язків з Україною, свідчить той факт, що ще в 1818 році він видав в Галле, де він тоді професорував, на французькій мові книгу Михайла Полетики: «Філософічні спроби про людину, її головні відношення та її призначення, основані на розумі та досвіді, з додатком спостережень над красою, видані за довіреним автором манускриптом Л. Г. Якобом». («Essais philosophiques sur l'Homme, ses principaux Rapports et sa Destinée, fondés sur l'expérience et la raison, suivis d’observations sur le Beau, publiés d’aprés les manuscripts confiés par l'auteur par L. H. Jacob», Halle, 1818, 2 вид. С-Петербург, 1822). Щоправда, не можемо сказати, чи знаходився автор під впливом Якоба і через його посередництво — Канта /86/

Ми знову повернемося на Західню Україну, коли звернемо увагу на Василя Довговича (1783-1849), родом з Підкарпаття, вихованого в Угорській Україні та Угорщині, з 1811 року уніятського священика на Підкарпатті. Він ще за часів теологічних студій зацікавився філософією, вивчив німецьку мову і зазнайомився в оригіналах з Кантом, а також з Фіхте і Шеллінґом. Кант, оскільки можемо судити також із латинських віршів Довговича, найбільше його зацікавив. На жаль, нарис філософії Канта в латинській мові — «Extractus systematis Kantiani» (2 томи) — залишився невиданий Так само невидано і другий більший твір його — латинський «Lexicon philosophicum». Зате вийшли в мадьярській мові кілька менших праць: доказ буття Божого — «A vílág megnézéséböl Teremtö» («Творець на основі погляду на світ»), Буда, 1923; «A vílág alkotmányáról egy lépéssel feljebb mint Cartész és Newton» («Про будову світу на один крок вище, ніж Декарт і Ньютон»), 1825-1830, «Isten létének megymutatására való törekedések» («Спроба доказати існування Боже»), 1829 (в «Tudomanyos Gyüjtemény»). 1831 p. обрано Довговича членом-кореспондентом Угорської Академії Наук. Чи вдалося йому закінчити ті філософічні праці, що він у останні роки життя почав, не знаємо.


Про Лодія — статті І. Мірчука: «П. Лодій та його переклад «Elementa philosophiae» Баумайстера» в «Abhandlungen des Ukrainischen wissenschaftlichen Institutes in Berlin», т. I. 1928 та Ю. Яворського: П. Д. Лодій в изображеніи польскаго романиста. «Карпатскій Свит», 1930, N 5-6 і окремо — Ужгородъ, 1930. Про Довговича — І. Бірчак: «Український філософ В. Довгович» в «Науковому збірнику на пошану академіка М. Грушевського», том II, Київ 1929 р.








3. Впливи Фіхте


Впливи філософії Фіхте приніс на Україну перший професор філософії у першому університеті на Україні — Харківському.

Йоган-Баптист Шад цікавий не менш своєю особою, аніж своїми творами. Він народився в католицькій селянській родині 1758 року з невеликого села Мюрсбаху, що /87/ лежить між Бамберґом та Кобурґом. 10-ти років вступив до манастирського хору, а 14-ти — до єзуїтської колегії в Бамберзі. Мріючи стати святим, він вступає до манастиря і веде аскетичне життя. Але скоро він пережив духовну і фізичну кризу, що змушує його звернутися до наукової і літературної діяльности. Він видає зібрання житій святих та коментарі до Біблії, як сам він пізніше запевняє, не в католицькому дусі; залишаючись в манастирі він, мовляв, «залишаючись у рабстві, рятує від рабства других». В цей час він знайомиться і з творами Канта, які, одначе, роблять на нього подвійне вражіння: в практичній філософії Канта його притягає філософія свободи, проголошення гідности людини; теоретична філософія його відштовхує, в ній він бачить скептицизм, приниження розуму, яке одкриває шлях вірі і авторитету.

До остаточного розриву Шада з католицтвом спричинився випадок Він захворів, і лікарі пророкували йому близьку смерть. Тоді він віддав до друку сатиричний твір з чернецького життя. Але здоров’я його поліпшилось. Щоб уникнути по виході твору неминучого конфлікту з духовною владою, Шад втікає з манастиря і залишає духовний сан.

В цей час Шадові, якому було вже 40 років, доводиться знайомитися з філософією Фіхте. В ній він знаходить те, чого не знайшов у Канта. Фіхте переборов скептицизм Канта та ще загострив його практичну «філософію свободи». Протягом кількох років повстають грубі томи праць Шада, в яких він викладає філософію Фіхте Він стає приват-доцентом Єнського університету. Але філософічний дух цього часу не стояв на місці Було цілком природньо, що Шад почав схилятись до деяких пунктів філософії Шеллінґа. При заснованні Харківського університету 1804 року було зроблено заходи, щоб закликати до нього Фіхте. Фіхте запропонував закликати Шада. З рекомендацією Фіхте, а також Ґете і Шіллера, приїхав Шад до Харкова.

В Харкові Шад зразу зайняв, так би мовити, центральне становище в університеті. Не тільки його блискуча красномовність і його безсумнівно серйозна вченість, а і його — як-не-як — глибока думка, патос, переконання у своїх ідеях, до яких він /88/ дійшов таким нелегким шляхом внутрішньої та зовнішньої боротьби, — це усе притягало до нього і молодь, і товаришів. Не дивлячись на широке та досить невпорядковане життя, Шад знаходив і час для праці, і саме до харківського періоду його життя належать три його друковані твори, в яких він почав викладати систему своїх філософічних думок Він випустив у світ «Логіку» («Institutiones philosophiae universae, tomus primus, logicam completens», Харків і Галле, 1812 p.), курс «Природного права» («Institutiones juris naturae», Харків, 1814 p.), промову з приводу «звільнення Европи» від влади Наполеона («De libertate Europae vindicata», Харків, 1814 p.). Дві виголошені ним в урочистих засіданнях промови («Про вище призначення людини» і «Про необхідність студіювати філософію») залишилися недруковані 1815 року почалися доноси на Шада. Його обвинувачували і в хабарях, і в тому, що підготована ним латинська хрестоматія для ґімназій не відповідає своєму призначенню, що він викладав в курсі «природного права» протиурядові думки і т. інше; та найбільшу ролю з усіх пунктів анонімних доносів відограло, розуміється, обвинувачення в атеїзмі, для підтвердження чого було позбірано місця із старих творів Шада, в яких він нападався на чернецтво та й на католицтво взагалі А захованим мотивом було, мабуть, франкофільство декого з донощиків, що ненавиділи Шада за його негативне відношення до Франції та французької культури. Як би не було, цілком в дусі тих часів, до відома Шада не було подано, в чому, власне його обвинувачують, і 1816 року він був висланий за кордон, з порушенням усіх обіцянок, що йому при закликанні його було дано, щодо пенсії і т. д. Шад до смерти (1834) прожив в Єні, де викладав як приват-доцент, без успіху домагаючись від російського уряду виконання обіцянок.




*


Шалові здається, що «Критика чистого розуму» Канта, відкидаючи можливість пізнання річей по собі і показуючи, що розум людський, роблячи спробу їх пізнати, заплутується в /89/ «антиноміях», в протиріччях, тим самим підриває можливість усякого достовірного пізнання правди. Спроба Канта досягнути пізнання через «практичний розум» (вчення про «постуляти» практичного розуму) не заспокоює Шада, бо якщо розум практичний знаходиться в боротьбі з розумом теоретичним, то немає ніяких критеріїв, щоб встановити, якому з них маємо вірити.

Шад хоче піти далі, ніж Кант, користуючись тим розріжненням розуму (Vernunft) і розсудку (Verstand), що його знаходить у Канта Розсудок у своїй діяльності обмежується світом досвіду і феноменів (з’явищ). Він зустріває протилежності, бо їх знаходимо в досвіді Дух людини не заспокоюється на протилежностях та протиріччях, а хоче їх об’єднати. Розсудок може об’єднати протилежності лише «формально», при допомозі загальних понять. — Розум має справу не з досвідом, аз ідеями. Ідеї ж вносять у весь світ єдність та гармонію. — Визнаючи це основне розріжнення Канта, Шад не хоче обмежувати ролі розуму «реґулятивною» функцією, себто надаванням лише провідних точок погляду пізнанню, а вважає, що розум здібний і до дійсного пізнання «надзмислового», «річей по собі», «абсолютного».

Шад неґує ріжницю між розумом теоретичним та практичним, що її встановлює Кант. Той самий розум є і в функції мислення, і в функції хотіння, і тільки в цих ріжних функціях (досліджуючи «що» і «чому» «є», або «що треба робити» і «з якої основи») зветься ріжно — «теоретичний» або «практичний» розум. Загальний закон, що є чинний в обох цих функціях є «закон гармонії» (між ідеальним та реальним). В функції мислення розум наш робить реальне ідеальним (розуміючи реальне), в функції хотіння він обертає ідеальне в реальне (здійснюючи ідеальне). Дійсне теоретичне пізнання, дійсна філософія є не просте пізнання феноменів, як каже емпіризм, і не в пізнанні тих основ, через які ми не можемо нічого знати, крім феноменів, як гадає Кант, а в знатті можливости феноменів. А ця можливість залежить від ідей. Тому, керуючись ідеями, ми пізнаємо речі, які вони є самі по собі. Весь світ є відбитком абсолютного розуму. Самі речі по природі своїй /90/ відповідають ідеям. Ідеї, як говорив ще Платон, є вічні, правдиві форми усякого буття.

Шад в своїй «Логіці» дає виклад «логіки розсудку», себто лише нижчий і підготовчий ступінь науки про мислення. Шад негативно ставиться до формальної логіки в Кантівському сенсі, бо Кант виходить із протиставлення суб’єкта і об’єкта. Дійсний принцип логіки є тотожність суб’єкта і об’єкта. Виходячи із цього принципу та із визнання розсудку цілісною функцією (себто виводячи утворення понять, судів і висновків із однієї основи), Шад і дає виклад системи логіки. Ця логіка є у нього разом і онтологія, бо усі логічні категорії є разом і категорії річевого буття.

Із логічних поглядів Шада випливають і його натурфілософічні ідеї. Уся природа знаходиться в стані розвитку. Цей розвиток відбувається під впливом протилежних сил. В природі неживій є чинні сили притяжіння та відштовхування, в одушéвленій природі — подражливість і заприймання, в розумній природі (в людині) — хотіння і мислення. Це власне дві ті ж самі сили — позитивна та неґативна, що приймають на ріжних ступенях природного життя ріжні форми. Ці дві сили борються між собою. Ті пункти в природі, де зони знаходяться в рівновазі, є реальні роди (genera), a скрайні, протилежні пункти вияву обох сил є реальні ґатунки (species). «Той засіб продукції, що ми його спостерігаємо в органічному царстві, є також в усій природі, бо ніщо не відбувається без сутички та безпереривної боротьби двох ґатунків, протилежних один одному, тому природа в усіх своїх витворах виявляє певного роду любов, бо продукує усе через постійне з’єднання протилежностей Завдяки оцій вічній та незмінній любові, яка панує в усіх галузях природи і усі їх сполучує й зв’язує, так що вони ніби уявляють один абсолютний організм, природа необхідно продукує усе нові покоління... Із самої старости повстає нова молодість, із смерти ніби б’є джерело нового життя». /91/

В «Природному праві» Шад розвиває погляд на державу, як на організм. Він негативно ставиться до спроб заснувати право на взаємній згоді, або на приписі держави. Право обґрунтовано на природі людини, а саме на її розумі Шад вважає потрібним з’ясувати відношення між правом та моральністю, перебороти той розрив між ними, який панував довший час На думку Шада, між правом та (моральним) обов’язком є дійсна антиномія, якщо ми хочемо розріжнити питання про відношення між ними при допомозі розсудку. Але розум може розв’язати цю антиномію. Закон розуму є закон абсолютної свободи. Людина, що стремить виявити свою божествену природу у своїм житті, сама собі приписує цей закон і накладає на себе абсолютну необхідність виконувати його. Він, таким чином, усуває всяку можливість діяти згідно з законом, або проти закону; силою своєї свободи він обертає абсолютну свободу в абсолютну необхідність і навпаки, себто утотожнює обидві Розуміється, необхідність із свободи не є тототожна з необхідністю, що змушує нас зовні Примирення свободи і необхідности і є основою для примирення права та обов’язку. — Виходячи із цієї основи і спираючись на принцип еволюції, Шад приходить до такого означення основних завдань права: «Ніяк не потрібно порушувати, або затримувати переслідування кожним громадянином призначеної йому природою вищої цілі; тому держава повинна усіма їй приступними засобами затвердити за громадянином це право». Відціля Шад виводить норми права: свобода совісти та думки, свобода університетського навчання, неґує рабство і т. ін. Ця частина його праці послужила основою обвинувачень проти нього. Але Шад вважав, власне, протирічним до закону еволюції та до принципів свободи не лише деспотизм старого режиму, а, напр, також і деспотизм французької революції. Протилежно до Фіхте (та й інших великих філософів того часу), Шад, мабуть, ніколи не захоплювався революційною ідеологією. «Революційність» його думки обмежувалася сферою філософії

Цікава і теорія нації, яку Шад виклав в своїй згаданій промові — «Поворот свободи Европі». Як кожна держава зокрема /92/ є організмом, так саме є організмом і цілокупність усіх держав. Падіння влади Наполеона відновило в цьому міждержавному організмі те, що є умовою нормального життя кожного організму — протилежність між його частинами, — в даному випадку вільне діяння і протидіяння націй, їх протилежність, що залежить від клімату, звичаїв, рівня культури і ріжних їх тілесних та душевних здібностей Не на всякій землі родиться все. Удосконалення кожної людини зокрема та усіх людей разом виявляється в їх ріжноманітності. А ця ріжноманітність залежить від вільного розвитку людини, родини, стану, держави. Безмежна ріжноманітність в природі і в людському роді витворює безмежну ріжноманітність джерел життя, чину, стремлінь, із яких повстає удосконалення і гармонія. Ця протилежність людей виявляється в родині — через протилежність роду і віку, в державі — правителя і народу, а також станів та поколінь, в цілому людському роді — через ріжницю націй Одна з протилежностей виявляє досконалість та недосконалість другої. Тому-то Шад вважає безглуздям ідею загальної монархії в Европі Прибічники цієї ідеї не знають законів всесвіту та вищої мети, призначеної людині Навіть той мир, що його мала б наслідком загальна монархія, обернувся б у зло, бо була б принесена у жертву людська гідність і свобода. Усяке стремління до удосконалення згасає, коли знищено ріжниці між народами. Нація, що із стремління до миру підлягає іншій, виявляє своє падіння і заслуговує усі ті нещастя, які на неї можуть впасти. Не тільки не треба бажати вічного миру, який би базувався на загальній монархії, а навпаки — такий мир є зло, та навіть початок усіх інших зол.

Треба звернути якнайбільшу увагу на той факт, що коло Шада в Харкові зразу зібралася певна кількість колеґ і учнів. Філософічне життя виявилось і в філософічних працях колеґ Шада, що, мабуть, повставали не без його впливу (згадаємо на «словесному» факультеті Ів. Рижського, автора «Логіки», /93/ із природників — Коритарі та Громова, авторів академічних промов натурфілософічного змісту в дусі Шеллінґа; виступав з промовами філософічного змісту, критикуючи Канта, і математик Осиповський, який, щоправда, стояв осторонь від Шада, схиляючись до філософії емпіризму, — він був, між іншим, перекладчиком «Логіки» Кондіяка); в досить таки численних дисертаціях та друкованих працях учнів Шада (згадаємо друковані праці філософічного змісту Г. Хлапоніна, Гриневича, П. Ковалевського, Авксентія Гевлича, П.Бразоля, Геса-де-Кальве, Ст. Єсикорського, П. Любавського, І. Любачинського, А. І. Дудровича — усі між роками 1813-1825). Така кількість учнів пояснювалась почасти і підготовкою декого з них у Київській академії та Харківському колегіумі А. І. Дудрович став по висилці Шада його наступником на катедрі філософії; Н. Г. Білоус(ов), народженням киянин (1799-1854), що вчився в Харкові, або ще у Шада, або у Дудровича, засвоїв ідеї Шада, і, викладаючи яко професор філософії в Ніжинському ліцеї 1825-1830 р. (у нього вчився, між іншим, Гоголь), користувався, як основою, працями Шада. За це він і був звільнений з професури внаслідок доносу. — Немає сумніву, що впливи Шада були ширші, аніж можемо це зараз собі уявити; та дослідження цих впливів поки що ще не зроблено.

У зв’язку з діяльністю Шада стоїть і перший переклад Фіхте на російську мову, а саме його невеличкого викладу своєї філософії: «Sonnenklarer Bericht an das grössere Publikum über das eigentlichste Wesen der neuesten Philosophie», 1801 («Ивана-Готлиба Фихта ЯснЂйшее изложеніе, въ чемъ состоитъ существенная сила новЂйшей философіи. Опытъ принудить читателя къ разумЂнію», Харків, 1813), зроблений «С. Е-ким» (очевидно, згаданий вище учень Шада Ст. Єсикорський).

Про Шада можна порадити такі праці — до біографії Шада: А. Багалій: «Удаленіе профессора Шада изъ Харьковскаго университета», Харків, 1899; в німецькій мові зміст цієї праці переказано в статті P. Stähler: Über die Beziehungen Fichtes und seiner Schule zur Universität Charkow («Archiv /94/ für Geschichte der Philosophie», 1915, т. 28). Філософічним поглядам Шада присвячено статті Ф. Зеленогорського: «И. Е. Шадъ» («Записки Харьковскаго университета», 1896, 2) і «Логика Шада» («Вопросы Философіи и Психологіи», 1895, 2, 5); «Institutiones juris naturae — естественное право Шада» («Записки Харьк. универ», 1900, 1) Також (анонімна) біографія і виклад філософії Шада в збірнику «Историко-филологическій факультетъ Харьковскаго университета за первые 100 лЂть его существованія» під ред. М. Г. Халанського та Д. І. Багалія, Харків, 1908, частина П. — Про промови Коритарі та Громова див. у статті Ф. Зеленогорського в «Зап. Харк. универ», 1893, 4. — Про праці учнів Шада — моя Замітка в «Zeitschrift für slavische Philologie», VIII, 1/2.







4. Впливи Шеллінґа і романтики


Ми вже згадували, що Шад та дехто з його колег цікавились та навіть захоплювались філософією Шеллінґа. В друкованих працях Шада також знайдемо відгуки шеллінґіянства.

До Росії інтерес до Шеллінґа приніс українець, вихованець Київської академії, Данило Михайлович Кавунник-Велланський. Він родився 1774 р. в Борзні в родині козака-гарбаря і в дитинстві дуже бідував. Навчившись від дяка грамоти, він з власної ініціятиви звернувся до лікаря з проханням вивчити його на фельдшера і за порадою лікаря, здивованого бажанням бідного хлопця, з допомогою вчителя когось із сусідніх поміщиків почав учити латинську мову. За короткий час він так її опанував, що міг вступити до Київської академії (р. 1789), де дістав і прізвище «Велланський». Скінчивши Академію, він був командирований за кордон, та — через заборону Павлом І поїздок за кордон — виїхати не міг і залишився в Петербурзі, де вступив 1796 р. до Військово-Медичної академії, яку і скінчив 1801 року. Тільки тоді виїхав за кордон, де слухав лекції Шеллінґа та представників романтичної натурфілософії Стефанса і Окена. 1805 року повернувся до Петербургу, де і викладав аж до 1837 року ріжні природничі науки у Військово-Медичній академії Успіх його у слухачів був дуже великий Хоч викладам його бракувало ясности і наглядности, але філософічний дух, яким вони були пересякнені, притягав до нього /95/ молодь. Слава Кавунника-Велланського розійшлась далеко поза межами школи. Твори його, досить численні — щоправда, важкі до розуміння — були першими в російській мові викладами романтичної натурфілософії, а також і деяких пунктів теоретичної філософії Шеллінґа. На жаль, Велланським почала цікавитися не тільки публіка, а і російські гонителі свобідної думки. Славнозвісний Руніч, що руйнував Петербурзький університет, брав на перегляд записи лекцій Велланського, але мабуть не багато в них зрозумів, бо ті переслідування, які перенесли інші філософи, що були під впливом Шеллінґа, Велланського не торкнулися. Вплив Велланського поширився, коли він увійшов у зносини з групою шеллінґіянців-письменників, на чолі якої стояв кн. В. Ф. Одоєвський Через Одоєвського Велланський зв’язався з московськими професорами шеллінґіянцями (М Павлов, Н. Надеждін, І. І. Давидов, Альфонський). До цих часів належать публічні лекції Велланського (1830), його подорож до Москви (1833). Але Велланський, що цікавився і займався головним чином натурфілософією Шеллінґа, в ці часи вже не міг стояти на чолі російського шеллінґіянства Натурфілософія і справді не є центральною частиною філософії Шеллінґа, а російське суспільство більше притягали історіософія та естетика Шеллінґа. 1837 р. Велланський залишив катедру, бо осліп, але продовжував при допомозі своєї дружини працювати і далі. Вмер він 1847 р. По смерти його пам’ять про нього ще довго жила в російському суспільстві.

Більші праці Велланського: «Біологическое изслЂдованіе природы въ творящемъ и творимомъ ея качествь», СПБ. 1812; «Опытная, наблюдательная и умозрительная физика», СПБ. 1831; «Основное начертаніе общей и частной физіологіи, или физики органическаго міра», СПБ. 1836. Заслуговує уваги і зроблений Велланським переклад гарної книжки польського шеллінґіянця графа І. Ґолуховського: «Философія, относящаяся къ жизни цЂлых народов и каждаго человЂка», СПБ. 1834.

Ціль дослідження природи є не емпіричне та поверхове «охоплення окремих предметів», а шукання загальної єдности в природі Весь світ має життя і усе в ньому є живе, усі істоти є лише ґатунки цього загального життя — «фізіологія» є основа /96/ філософії — Велланський вважає, що уся ріжноманітність матеріяльного світу відповідає ідеї, яка є єдина та неділима, але виявляється в оцій ріжноманітності, в річах. Єство природи виявляється в об’єктивній формі — як матерія, в суб’єктивній — як одушевлені істоти, «Земна планета є загальний організм, в якому тварини, рослини і мінерали утримуються, як окремі члени єдиного тіла, що витворене одним і тим самим життям». Процес утворення світу є подібний до процесу мистецької творчости «Земний світ» має розвинутися від початкової основи до остаточної досконалости Головні періоди розвитку є витворення елементів та неорганічних тіл, повстання рослин і тварин, утворення мислячої істоти — людини На цій основі розвиває Велланський натурфілософію за Шеллінґом, а ще більше за Океном.

Учень і наступник Шада — Андрій Іванович Дудрович походив із духовної родини з Підкарпаття. Він народився 1782 p., вчився на Угорщині, скінчив 1803 р. Пештський університет і почав у Пешті урядову кар’єру. Але 1806 року переїхав на Україну, де вчителював в Чернігівській та Харківській гімназіях, 1814 року оборонив докторську дисертацію, присвячену питанню про поняття філософії (Харків. 1814), у Шада і за рекомендацією Шада (який підкреслив знання Дудровичем новіших філософічних систем — Канта, Фіхте та Шеллінґа), зробився ад’юнктом, а після висилки Шада, і професором філософії. Крім дисертації, він видрукував ще промову «Про характер академічних студій» в лат. мові (1815) та статтю «Отривки о животномъ магнетизмі» («Украинскій Вьстникъ», 1818) і подав до факультету латинську працю «Історико-критичний трактат про сучасний стан філософії» (1819). Дудрович був прихильником Шеллінґа і, зокрема, цікавився романтичною психологією. Шеллінґіянську філософію він вважав «християнською», релігійне освітлення надавав і проблемам психологічним.

Одним із найбільш цікавих шеллінґіянців на Україні був професор клясичної філософії в Харкові (1819-1837) — петербурзький німець та вихованець університетів в Галле та Єні — Йоган Христіян Кронеберґ (1788-1838). Його, /97/ головним чином, цікавлять проблеми історії мистецтва, теорії літератури, естетики. Романтична філософія і Шеллінґ панують над його думками. Він не тільки викладає в своїх творах естетичні погляди німецьких естетиків, але і робить спроби самостійної синтези — накреслює систему культури, в якій центральне місце займає філософія. Його твори: «Амалтея или собраніе сочиненій и переводовъ чч. I — II, Харків, 1825-6; «Брошюрки» NN I-X, Харків, 1830-33; «Минерва» — збірник, у який увійшли статті із двох перших, Харків, 1835; «О изученіи словесности» («Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія», 1835, VIII); «Письма» («Московскій Наблюдатель», 1838. V, IX); «Маргиналіи и выписки» (там саме, XI); «Характеристика древнихъ грековъ и римлянъ» (там саме, X); «О ходЂ искусства у древнихъ народовъ» («Отечественныя Записки», 1844, т. 33).

Як шеллінґіянець-натурфілософ почав свою діяльність перший ректор Київського університету, український етнограф та історик Михайло Максимович (1804-1873). Максимович приніс зацікавлення шеллінґіянством з Москви до Києва. Численні натурфілософічні твори Максимовича повстали під впливом Шеллінґа і Окена, але мають почасти цікавість не тільки для історика природознавства, а і для філософа. Так, зокрема, стаття Максимовича «Письмо о философіи» («Телескопъ», 1833, 12 — на авторство Максимовича вказав Г. Шпет) торкається дуже важливої проблеми єства філософії. Вже вихідний пункт думок Максимовича має для нас велику цікавість. Філософія є любов до мудрости. Яко така, вона не може бути збудована лише на розрахунках розуму, потрібне є «серце». «Дійсна жива мудрість розуму базується на любові». — Філософія не є окрема наука. Її стремлінням є пізнання внутрішнього значіння і єдности предметів. А це значить, що філософія може бути в кожному творі, в поезії, в життю. Філософ є той, хто зводить ріжні галузі знаття до їх спільного початку і розвиває їх в системі. Поскільки кожна окрема наука повинна бути систематичною, постільки можемо говорити, що філософічні елементи є в кожній окремій науці, що кожна наука має бути філософічною наукою. Об’єктом дослідження філософії /98/ може бути всякий предмет. Тому в межі філософії входили усі науки — теологія, психологія, математика, фізика,... а «в наші часи головніші її питання зв’язані з наукою історії». В філософії панували один за одним ріжні напрямки — матеріялізм, критицизм, містицизм,... а зараз вона «дістає характер історичний». В цьому історизмі вбачає Максимович тяжіння до дійсности, стремління до примирення розуму і серця, до гармонії життя. Максимович висловлює, щоправда, ці думки, як лише певні припущення; в кінці статті ставить питання про те, куди ж умістити при такому погляді на філософію проблеми етичні, гносеологічні... Та в кожнім разі і ці постановки проблем є дуже цікаві «Історизм» в філософії в значній мірі виводить нас із рамок шеллінґіянства до Баадера («nihil est in intellectu, quod non fuerit prius in historia») з одного боку, та до Геґеля (філософічні системи, як ступені розвитку духа) — з другого, а почасти підносить моменти, які ми не раз зустріваємо в історії української думки

В пізніших етнографічних та фольклорних працях Максимовича виявляється його шеллінґіянство, напр., в його символічному розумінні народньої поезії. Максимович робить, між іншим, спробу охарактеризувати психіку українського і російського народу на підставі пісень. Ця спроба «характереології» випадає так «у російських піснях виявляється дух, покірний своїй долі і підлеглий її волі Росіянин не звик брати діяльної участи в переворотах життя... — Він бажає немов одділитись од усього,... закривши рукою вухо, хоче начеб загубитися в згуку. Через це російські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям». Українські — «виявляючи боротьбу духа з долею, відріжняються поривами пристрасти, короткою твердістю і силою почуття, але й природністю вислову. В них бачимо не забуття й не безнадійний сум, але більше гнів і тугу, в них більше дії». — Український «дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще приятелює, і в її предметах бачить, відчуває щось подібне до себе — ». /99/

Також з впливами Шеллінґа і теж позиченими через Москву зустріваємось у двох професорів Ришельєвського ліцею в Одесі — К. Зеленецького та Н. Курляндцева. — К. Зеленець кий (1802-1858) вчився в Ришельєвському ліцеї. 1835-6 р. він видав у Москві 4 випуски «Опытъ изслЂдованія нЂкоторыхъ теоретическихъ вопросовъ». Серед ріжноманітних статейок цих збірників є і філософічні («О всеобщемъ законЂ жизни духа человЂческаго», «Объ осно†знанія, его предЂлахъ и значеніи», «О мЂстЂ, занимаемомъ логикою въ системі философіи», «О логикЂ какъ о систематическомъ цЂломъ и какъ о наукЂ, объясняющей факты мышленія и знанія» й ін.). Зеленецький робить спробу поєднати Шеллінґа з Кантом. Об’єктивне і суб’єктивне є духовної природи. Суб’єктивне є безумовне єство духа, яке не є одначе приступне свідомості спостереження подій в природі і в нашій власній душі Суб’єктивне є найвища єдність і індиферентність духовного єства, об’єктивне є безмежно-ріжноманітне та відмінне в просторі та часі Самосвідомість є відрив, відхід духа від свого єства, ствердження самостійности суб’єктивного від об’єктивного. Дух розуміє лише те, що є згідне з законами його розуму, а те, що є незгідне, відкидає, як неіснуюче. Тому знаття є можливе постільки, поскільки формальний бік речей є приступний розуму і може об’єднуватися з ним в уявліннях. Тому сутня сторона річей не може бути цілком чужа духові нашому і повинна в собі мати усі умови, які уможливлюють це об’єднання. — В думці ідеальне і реальне сполучені у вищу єдність. Це тому, що усяка ідея є вислідок єства духа — себто зовнішній бік духа, а з другого боку — зовнішня дійсність, поскільки ми її пізнаємо, дана нам з боку своєї форми, себто не одріжняється од єства духа. «Закони знаття і закони буття є однаково закони розуму». — Єством життя духа Зеленецький вважає розум. Усі інші здібності духа є відміни розуму. Система цінностей, говорячи сучасною мовою розвивається на підставі цих відмін розуму. Основний та первісний напрям життя духа є релігія. Зеленецький йде за Шеллінґом в розумінні історії. Життя усього людського роду виявляється в кожнім окремім індивідуумі, але занадто розірвано, неясно, непевно. Народи виявляють ріжні боки життя /100/ людськости в виразних формах. Кожен нарід переживає три періоди життя: спершу — дитинство, коли нарід є лише «плем’я», потім — зрілість, коли нарід є гармонійне, організоване тіло, нарешті старість — період підупаду, вичерпання.

Колеґа Зелененького — Н. П. Курляндцев (1802-1835) — сам походив із Москви, там вчився, там придбав інтерес до Шеллінґа. 1826-1835 р. він вчителював у Ришельєвському ліцеї, викладаючи фізико-математичні і «військові» науки. Праці його почасти математично-педагогічні, почасти переклади. Але для перекладів він вибирав дійсно «клясичні» твори. Тому Одеса збагатила російську літературу досить важливими перекладами: Шеллингъ: Введеніе въ умозрительную физику, Одеса, 1834; Шубертъ: Главныя черты космологіи, Одеса, 1834; Стефенсъ: О постепенномъ развитіи природы, Одеса, 1835.

Теж росіянин був і представник романтичної психології Петро Семенович Авсенев (пізніше архімандрит Теофан; 1810-1852), що як професор Київської Духовної академії (1836-1850) і Київського університету (1838-1844) мав широкий вплив. Його статті з психології і його лекції (видані щойно пізніше) виявляють вплив романтичної психології (Шуберт, Карус), з її інтересом до «нічної сторони душі» — до сфери підсвідомого, до загадкових, таємничих, дивних з’явищ душевного життя. Авсенев зробив спробу дати національну характеристику росіян; на Заході переважає елемент особистий, індивідуальний, російський характер натомісць збудований на зіллянні племен і є характер «універсальний», в ньому сполучені елементи і східні і західні. В цій характеристиці — неясне передчуття деяких думок Достоєвського. З Авсеневим в особистих зв’язках були «кирилометодієвці» (див. далі главу VIII).

Значно пізніше працював на Україні учень Велланського — швед Христіян Екеблад (1800-1877), який з 1853 року був директором Ніжинського ліцею. Його головний твір «Опытъ біо-психологическаго изслЂдованія способностей человЂческаго духа», 1872.

Треба сказати, що романтичний світогляд мав на Україні, як і в інших слов’ян, надзвичайно могутній і широкий вплив. Для /101/ слов’янських мисленників та письменників були непереможно привабливі і романтична ідеалізація історичного минулого та народнього життя, і переборення романтикою однобічного раціоналізму в психології, і, нарешті, — універсалізм романтичного світогляду. Не лише світогляд видатніших українських письменників (Шевченко, Куліш) пересякнений романтичними елементами, не лише українська історіографія та етнографія (Максимович), але і українська думка — навіть і в епоху значно пізнішу, ніж розквіт романтизму на Заході (Юркевич, Потебня), ще заховує певні елементи «філософічної романтики». Величезні впливи романтики і на одного із найвидатніших українців усіх часів — М. Гоголя.


Основне, що треба згадати, як найліпше з написаного про згаданих в оцьому § мисленників, є відповідні глави в «Очерке исторіи русской философіи» Ґ. Шпета, т. І (СПБ., 1922, див. за індексом), яким користувалися і ми, як найкращим викладом поглядів цих мисленників. Про Велланського — див. ще П. Сакулін в книзі «Къ исторіи русскаго идеализма. Князь В. Ф. Одоевскій. Мыслитель-писатель», т. I, Москва, 1912. Дальші вказівки в моїй «Філософії на Україні».








5. Впливи Геґеля


Впливи Геґеля, зокрема його історизму, може були вже в декого зі згаданих мисленників, що стояли під впливом шеллінґіянства — у Максимовича, Зеленецького. Але значніші впливи — у декого з вихованців Київської академії, — зокрема у Новіцького, Міхневича, Гогоцького.

В Київській академії на ґрунті старої філософічної традиції почався розвкіт студій сучасної філософії До цього розквіту філософічних студій спричинилися найбільше два росіянини — професор філософії в Академії з 1819 до 1849 р. протоієрей І. Скворцов ( 1795-1863), а найбільше учень Академії Інокентій Борисов (1800-1857), професор богословія в Академії в 1830-1840 pp., пізніше архієпископ Херсонський, славетний проповідник. Зокрема, останній з них був добрим знавцем філософії німецького ідеалізму, і з впливом його зустрі-/102/ваємось усюди, де бачимо у ті часи щось філософічно визначного в Академії (цікаво, що, напр, російські геґеліянці тих часів Н. Станкевич та М. Бакунін згадують Інокентія, як великого знавця німецької філософії).

Орест Маркович Новіцький (1806-1884) з української попівської родини з Київщини, учень Київської академії (1827-1831), вчитель Полтавської семінарії (тоді у Переяславі, 1831-4), доцент Київської Духовної академії (1834-7), нарешті професор Київського університету (1837-1850). Успіх його викладів і його популярність були великі (при проїзді через Київ Жуковського Новіцький мусів прочитати для нього спеціальний філософічний виклад). Головні оригінальні твори Новіцького за цей час — «Объ упрекахъ, дЂлаемыхъ философіи въ теоретическомъ и практическомъ отношеніяхъ, ихъ силЂ и важности» (Київ, 1838), «О разумЂ, какъ высшей познавательной способности» («Журналъ Министерства Народнаго Просвыценія», 1840, VIII). Більш компілятивний характер мають його підручники психології (1840) і логіки (1841, коротший підручник, 1844, 2 вид. 1846), та стаття про індійську філософію (ЖМНП. 1844-6). Першу із згаданих праць Шпет визнає першим в Росії філософічним твором, що написаний «з дійсним філософічним смаком, чуттям і симпатизуючим розумінням завдань філософії, як в своєму роді одинокої незамінимої форми культурної творчости». Зміст філософії, за Новіцьким, заложений в глибинах нашого духа. Породжуючись в дусі, філософія освітлює його світлом ясної думки. Виходячи із себе, свідомість обмежується сторонніми для себе предметами пізнання, і, рефлектуючи від них на себе, робить себе центром, а інші предмети — зокіллям пізнання. І те й інше відбивається в нашій свідомості лише ідеально, а не реально, бо дійсне буття річей не залежить від нашої свідомости і нашого пізнання. Тому, свідомість первісно поставляє щось, що є вище за неї і за світ, в чому немає центру і зокілля, що є єдина безмежність. Філософія є наука наук, має своїм змістом лише загальні форми та закони буття, залишаючи на боці усе часткове. Ці загальні знаття не можуть бути узяті із досвіду, їх джерело розум, який первісно споглядає їх в своїх /103/ ідеях. Світ ідей є рідна країна філософії, бо філософія вимагає негинучого, вічного, необмеженого, безграничного, незмінного, сутнього, а все це відбивається лише в ідеях. Досвід та розум діють разом, досвід дає зміст, розумформи, закони, досвід — дійсність, розум — єдність та необхідність. Те, що заложене як можливість розумового пізнання в почутті, розкривається розсудком, як ясне і свідоме знаття. Але розсудок є лише аналітична або, як синтетична, лише формальна здібність. Якщо ми зустріваємо в філософії безліч ріжних пунктів погляду, ріжноманітність гадок, ми не маємо дивуватися цьому, бо протилежність і боротьба є єство самої нашої свідомости. Тільки в цілости її розвитку можемо зрозуміти філософію, як суцільну систему. — Новіцький різко ставить проблему про «корисність філософії». «Виключне стремління до корисности — — є шкідливе та небезпечне для народнього духа». Ідеал корисности є найнижча з ідей. Вище за неї стоїть ідеал правди, ще вище — ідеал прекрасного, ще вище — ідеал святого («природна релігія»). Шукання основ пізнання дає підставу філософії. Філософія — найвищий вияв духа. Немає дива, що з пункту погляду нижчої ідеї корисности філософія здається ані до чого нездібною. Ще вище за філософію стоїть «об’явлена релігія», що є «божественна допомога людському роду». — 1850 року філософія була усунена із плану навчання в російських університетах, бо «користь її недоведена, а шкода від неї дуже можлива». Це була відповідь російської дійсности на оборону філософії Новіцького. — Новіцького було звільнено з університету. На іншій службі він все ж знайшов можливість протягом 10 років виготувати до друку колосальний твір — «Постепенное развитіе древнихъ философскихъ ученій въ связи съ развитіемъ языческихъ вЂрованій» (т. I, Київ, 1860; 2 вид. 1862; II том, 1860; III том, 1861; IV том, 1862). Це була відповідь Новіцького на заборону філософії. Без усякої особистої користи він виконав колосальну дослідчу працю. Книга Новіцького написана самостійно і в певних частинах не втратила інтересу аж досі, що для праці історичного характеру є надзвичайна рекомендація. — Та тепер вже не уряд, /104/ а «ліберальне» і «радикальне» суспільство зустрінуло працю Новіцького суворою неґацією. «Чернишевський та інші письменники» так відгукнулися на вихід книги, що Новіцький визнав дальше видання її «несвоєчасним». Радикальна публіцистика мала один критерій для оцінки наукової праці — «корисність» праці з пункту погляду політичного та соціяльного. І більш визначні і молодші віком, ніж Новіцький, мисленники підлягали в боротьбі з тупою і сліпою злобою російської «просвічености».

Учень Новіцького — М. А. Тулов (народ. 1814) скінчив Київський університет 1839 р. і викладав словесність у Ніжині 1840-1853 р. В викладах його помітний був вплив Геґеля. Його праця про «історичний розвиток логіки від Аристотеля до Геґеля» залишилась недрукована. Трохим Тупиця († 1870), учень Тулова, надрукував статтю «Про сенс життя за старо-грецькими філософами» (ЖМНП 1844). Належав до української колонії в Петербурзі (зр. згадку про нього в «Щоденнику» Шевченка).

Трохи молодший за Новіцького віком, українець родом, Йосип Григорович Міхневич (1809-1885) був молодший за нього перебігом своєї наукової діяльности. Він вчився в Київській академії в 1829-1833 pp. і після року читання лекцій в Академії (1838) перейшов до Одеського Ришельєвського ліцею. Літературна діяльність Міхневича не широка, та виявляє його інтерес до сучасної філософії та її знаттям. Ним написані статті: «Объ успЂхахъ греческихъ философовъ» (ЖМНП 1839, XII); «О достоинст†философіи, ея дЂйствительномъ бытіи, содержаніи и частяхъ» (ЖМНП. 1840, II); «Задача философіи» (ЖМНП. 1842, VI) і дві книжки — підручник логіки (Одеса, 1847, 2 вид. 1874) та виклад філософії Шеллінґа («Опытъ простого изложенія системи Шеллінґа, разсматриваемой въ связи сь системами другихъ германскихъ философовъ», Одеса, 1850). Він, здається, був під значним впливом Новіцького. В кожнім разі в означенні філософії, яке він дає, зустріваємо і визнання джерелом філософії світу ідей розуму і визнання значіння історичного розвитку філософічної думки. Більш рішуче, ніж: Новіцький, визнає він ролю божественного об’явлення, як джерела пізнання. — Міхне-/105/вича, здається, слухав в Одесі своєрідний російський філософ Н. Фьодоров.

Не лише окремі елементи геґеліянства — його «історизм» — зустріваємо у третього вихованця Київської академії — Сильвестра Сильвестровича Гогоцького (або Гоготського, 1813-1889). Гогоцький — під дійсно значним впливом Геґеля. Але він не ставиться до Геґеля некритично і нападає на самі центральні ідеї його філософії. Те, що він безумовно перейняв від Геґеля, — історичний інтерес і історизм в розумінні єства і завдань філософії. — Гогоцький народився 1813 року в Кам’янці-Подільському, скінчив Подільську семінарію та Київську академію (1833-37) і викладав філософію в Академії з 1841 p., а з 1843 року — в університеті. Коли виклади філософії в університеті було заборонено, Гогоцький викладав педагогіку та, як можемо судити з виданих ним пізніше курсів, в лекціях педагогіки давав дуже широкий нарис цілої історії філософії. В університеті Гогоцький викладав аж до 1886 року, але в останні роки викладав, здається, досить вже зле — сухо і нецікаво, відштовхуючи від себе слухачів ріжними чудернацтвами. Головні праці Гогоцького: «Критическій взглядъ на философію Канта» (Київ, 1847); «О характерЂ философіи среднихъ вЂков», («Современникъ», 1849, 15); «Обозрьніе системы философіи Геґеля» (Київ, 1860); статті — «Два слова о прогрессЂ» и «Современность» («Труды Кіевской Духовной академіи», 1860, I, II); «Введеніе въ исторію философіи», (Київ, 1871) і колосальний «Философскій лексиконъ» (IV томи у 5-ти частинах, Київ, 1857-1873, біля 2800 стор.). Крім того, Гогоцькому належить чимало праць психологічних та історично-педагогічних; в останніх він дає багато і історично-філософічного матеріалу, та, власне, трохи не нарис цілої історії філософії. Праці Гогоцького і досі варті уваги. Можна (в російській літературі іншої подібної праці немає) і досі користуватися його «Лексиконом», його виклад філософії Геґеля можна читати і зараз. Тут ми зупинимось лише на трьох найважливіших історичних працях Гогоцького, що дають зрозуміти і його власний філософічний ухил. /106/

Кожну філософічну епоху характеризує те відношення, в якім у ній дух стоїть до буття. В античності панувала віра, що між мисленням та його предметом є гармонія Християнство знищило цю віру, знищивши повагу до природи та ствердивши силу релігійного авторитету. Нова філософія усвідомлює собі цю протилежність (віри і знаття), та ставить своїм завданням їх примирення. Середньовічна філософія є вступний період до нової. Але маючи свідомість цієї протилежности, середньовічна філософія неґує самостійне відношення філософії до її предмету, і тому вносить в людську істоту розбрат і ворожнечу, філософії середньовіччя бракувало свідомости того, що мислення базується на вищому духовному бутті, в якому — та гармонія, що її античність шукала у відношенні між духом та природою. Тому філософія, що залежала від релігійного авторитету, була безпредметова, не маючи власного предмету дослідження, неметодична, не маючи власної методи, була позбавлена ясного уявлення важливости питань, якими вона займається, і їх розпорядку. Тому в ній не було розвитку, не було руху. Ця характеристика середньовічної філософії де в чому несправедлива, але її «тема» нам ясна, ця тема — та ж, що і у Новіцького — оборона автономности, самостійности філософічного пізнання

Кант є зачинатель нового періоду філософічного розвитку. Він, визнаючи, що філософія є зрозуміння буття через мислення, напрямував філософічне дослідження на саме мислення. Кант, на думку Гогоцького, визнає виключну активність мислення і повну пасивність річей. Відціля скептицизм Канта — ми знаємо речі лише через мислення, і тому не знаємо внутрішніх законів буття. — Позитивне діло Канта Гогоцький вбачає у тих моментах філософії його, які ведуть до дальшого розвитку філософічної проблематики. Апріорність форм змислової наглядности, розріжнення розсудку і розуму, що мають справу перший — зі з’явищами, другий — з безумовним (абсолютним), це є те, що визнає Гогоцький за заслуги Канта. Його вчення про «антиномії», в яких, мовляв, заплутується розум, приводить в дальшому розвитку до визнання в «протиріччях розсудку іманентного /107/ закону самого мислення». Відціля «розвинулася потім блискуча система Геґеля та її діялектична метода». В практичній філософії Канта проголошено першенство духа над природою і його свобідна і розумна самостійність (ця лінія веде до Фіхте). В «Критиці сили суду» Кант встановлює «доцільний розвиток духа за свобідними цілями, а не за механічною причиновістю». В цій думці вбачає Гогоцький «майже пророчу думку», намічення майбутнього шляху філософії Поняття цілі веде до єдности усіх частин цілого і ввесь шерег з’явищ розвертається в гармонійну, органічну, в собі замкнену цілість, в якій розум виявляється в з’явищах, а з’явища пересякнуті розумом (Шеллінґ і Геґель). Таким чином, філософія Канта намічає основні думки дальшого розвитку філософії.

В філософії Геґеля Гогоцький вбачає з одного боку — найвищу філософічну систему, яку висунув розвиток філософічної думки, але з другого боку — помічає в ній і декілька дуже основних і глибоких хиб. Основні позитивні думки Геґеля — визнання, що весь світ є повний одним розумом і виявляє в усіх частинах один верховний план, ніби маючи одну мету, одну ціль; визнання усіх окремих предметів зв’язаними між собою, як ступені одного розвитку; ці твердження про гармонійність та внутрішній порядок річей у світі зв’язані з визнанням у світі Божественної сили, що творить і впорядковує світ. Ці три думки є, гадає Гогоцький, єдиним предметом філософічного думання від самих початків філософії До цього додаються окремі і дуже важливі думки Геґеля: 1) основою світу він вважає дух, себто не щось абстрактне, а живе, живий тому є цілий світ; 2) діялектична метода дозволяє упорядкувати усе в світі в гармонійну систему, — весь світ є ніби живим організмом, що складений із безлічі організмів, які піднімаються в своїй досконалості один над одним аж до людини; 3) та ж діялектична метода дозволяє зрозуміти історичний розвиток людського духа, не як історію помилок, а як розвертання поняття, усі окремі думки в історії філософії є лише момент абсолютного поняття, — тому філософічна критика Геґеля не руйнує, а творить, визнаючи правду власністю не окремої людини або народу, а /108/ цілого людства; 4) так само, завдання, які ставить собі Геґель в «Феноменології» (довести органічність і історичність життя окремої свідомости) і «Логіці» (взаємовідношення мислення і буття, взаємовідношення форм мислення між собою) є вже значним кроком філософії наперед; 5) нарешті, треба надзвичайно високо оцінювати естетику Геґеля і в її історичній, і в її нормативній частині. — Здавалося б, що визнання діялектичної методи, яким є в суті вищенаведена оцінка Геґеля, не залишає місця сумнівам та критичним зауваженням. Але Гогоцький звертається проти тих двох пунктів, які дійсно викликають найбільше запитань в системі Геґеля. Перше зауваження направлене проти визнання, що абсолютне мислення реалізується в нашому мисленні, — проти визнання іманентности Божественного нашому мисленню. Друге зауваження направлене проти спроб вивести індивідуального суб’єкта із «абстрактних катеґорій», — які можуть означати собою єство суб’єкта, але ніколи не утворять суб’єкта самого, його живої індивідуальної енерґії Тому, що визнає погляди Геґеля в цих обох пунктах непереконливими, він хоче провести певні межі вжитку діялектичної методи, поставивши за ці межі, з одної сторони Бога, а з другої — суб’єкта, його «живу індивідуальну енергію». Це є спроба сполучення геґеліянства з теїзмом, які робилися і на Заході (X. Вайсе, Г. Ульріці). Лише в поглядах на розвиток людського духа Гогоцький залишився правовірним геґеліянцем.

В філософії історії були послідовниками Геґеля представники катедр історії і історії літератури. Так проф. Харківського університету М. М. Лунін (росіянин, 1806/7-1844) — «Харківський Грановський», «один із ліпших професорів всесвітньої історії, які коли-небудь були в російських університетах» (Костомаров). Його філософічно-історичні погляди склалися, як він і сам вказує, під впливом Геґеля. Завдання історика є шукання ідеї кожної епохи, кожного народу, ідеї, або ідей, що виявляються в усіх зовнішніх датах життя — «історик повинен знайти ідею кожної епохи, простежити її і звільнити її від ріжнородних частин», «зовнішні форми життя кожного народу, кожного віку є тільки інкарнації цієї загальної ідеї, яка зумовлює це життя». /109/ Вплив Луніна був значний та широкий, його лекції притягли до історичних студій Костомарова, записки його лекцій ще довго по його передчасній смерти можна було зустрінути на Україні не в одній родині (статті: «НЂсколько словъ о римской исторіи», «Москвитянинъ», 1841, V; «Взглядъ на исторіографію древнЂйшихъ народовъ Востока», там саме, 1842, IV-V). — Учень Луніна чернігівець А. П. Рославський-Петровський (1816-1870), мабуть, від Луніна прийняв геґеліянську філософію історії — завдання історика — «стреміти зрозуміти ідею, яку виявляє певний нарід та держава, і стежити за її розвитком». Єство історії — «прогрес у свідомості свободи» (Геґель), та «здійснення цієї історії в практичнім життю народів» («Объ истинномъ значЂніи прагматической исторіи и соотвЂтственномъ тому способі ея обработки», Харків, 1856). — У Києві вплинув яко геґеліянець П. В. Павлов (1823-1895), що був професором російської історії та історії мистецтва (два рази з великою перервою, протягом якої він професорував в Москві та був на засланні; див. його «Опытъ введенія въ исторію», «Отеч. Записки», 1879, V-VI; «Введеніе въ науку объ искусст※, «Универс. ИзвЂстія», 1880).

Із істориків словесности гегелівські думки були перейняті відомим українським романтиком, поетом А. Л. Метлинським (1814-1870), філософічна постать якого досить безбарвна («О сущности цивилизаціи и значеніи ея елементовъ», Харків, 1839; «Объ истинномъ значеніи поэзіи», Харків, 1843; «Взглядъ на историческое значеніе поэзіи и прозы», Харків, 1850). Мик. Т. Костирь (1818-1856), з Київщини, був професором «русской словесности» в Києві і Харкові Він захоплювався шеллінґіянством (мабуть, під впливом свого приятеля Авсенева) та геґеліянством і мав великий успіх у слухачів. Літературна продукція його досить значна, але малоцінна (вступна лекція в Харкові «О прекрасномъ въ природЂ», мабуть, не видрукувана).

До пізніших часів належить діяльність ще двох українців-геґеліянців. Петро Редькин (1808-1891), з Лубенщини, вчився в Ніжинському ліцеї, а потім в Москві і Берліні (де слухав Геґеля і Савіньї). 1835-1848 р. був професором юридичного факультету Московського університету, в 1849-63 pp. служив урядовцем, /110/ а в 1863-78 pp. викладав філософію права в Петербурзькім університеті (стаття про Геґеля в «МосквитянинЂ», 1841 p.; монументальний твір «Изъ лекцій по исторіи философіи права», VII томів, СПБ. 1889-91 p.). — Із Захілньої України походив Йосип Чачковський, який року 1863 видав у Відні (досить дилетантську) геґеліянську «Спробу з’єднання наук» («Versuch der Vereinigung der Wissenschaften», І частина), в якій він будує оригінальну систему категорій.

За цих часів вже не було віри в можливість універсальної філософічної системи. Як побачимо пізніше, фахова філософія «розсипалася», розбіглася між окремими науками, фахами.


І для цього параграфу найліпше, що ми можемо вказати — цит. книжка Шпета, за яким ми в багатьох пунктах ідемо. Повніші вказівки на літературу — див. в моїй «Філософії на Україні» (1 видання).













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.