[Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Нью-Йорк, 1956. — С. 7-22.]

Попередня     Головна     Наступна





ВСТУП



1. Матеріял, що є в руках дослідників історії української літератури, далеко не охоплює всього, що писано на Україні. З найстарішої літератури 11-13 ст., що були, як знаємо, часами високого літературного розвитку, дуже багато загинуло в часи татарської навали, нападів кримських татар, в добу руїни, зміни літературного смаку, релігійної боротьби 10-17 ст. Не на багато ліпше і з пам’ятками доби другого розквіту, 16-17 ст.: політичний та культурний занепад кінця 18 та 19 ст., зміна літературної мови наприкінці 18 ст., пізніше „неактуальність“ полемічних творів кінця 16 — початку 17 ст. зробили унікатамн навіть друковані видання того часу, які, здавалося б, мали кращі вигляди на збереження, ніж рукописи. Майже те саме повторюється і з літературою 19 ст., багато творів залишалося в рукописах протягом десятків років (наніть твори Шевченка та інших найвидатніших поетів та письменників). До політичного занепаду приєдналася наприкінці століття денаціоналізація. Було дуже мало установ або осіб, що збирали б українську книгу, рідко яка книга виходила більше, ніж одним виданням, і т. д. І в 20 ст. повторюється те саме, лише зникають зі світу Божого, вже не тільки книги, але й їх автори.

Отже, майже в усіх періодах історії української літератури маємо справу лише з фраґментами та уривками минулого. Розуміється, і з уламків можна настільки зрозуміти „дух“ минулих часів, щоб судити про літературний смак та вміння письменників тих часів.

Історія літератури — наука молода. До кінця 18 ст. праці про стару літературу були здебільшого суто бібліографічні, себто каталоги творів, лише іноді до назв творів додавали переказ змісту або біографічні дані про авторів. Щойно в 19 ст. почали обробляти історично-літературний матеріял з того або іншого принципового погляду. Але погляди змінювались протягом століть кілька разів. Простежмо коротенько історію дослідження української літератури, — так ми зазнайомимось із зміною поглядів на завдання історії літератури як науки і побачимо, як увесь час збільшувався матеріял та робились спроби різнобічніше його освітлити. /8/

2. Треба належно оцінити вже працю українських письменників 17 та початку 18 ст. Вони позбирали чимало старого матеріялу та врятували його для нас. Українські літописці — Самовидець, Граб’янка, Величко або навіть Єрлич, що писав по-польському, — позаписували до своїх „літописів“ чимало уривків старих творів, а іноді й цілі невеликі обсягом твори. Правда, це майже виключно літературні пам’ятки не старші від 16 ст. Глибше у давнину заглядали автори сухіших викладів, — напр., автор „Синопсису“ — історії України (та й історії східніх слов’ян взагалі), починаючи з найдавніших часів. А втім, автори „Синопсису“ та інших творів цього типу, лише повиписували матеріял з старих літописів та усистематизували його, не завжди об’єктивно.

Більше значення мала праця тих старих учених, що мали справу з пам’ятниками релігійного змісту. До них належать видавці слов’янського тексту „Києво-Печерського Патерика“ та його польського перекладу, а зокрема автор великих „Четій-Міней“ (збірки житіїв святих) св. Дмитро Туптало-Ростовський. Пізніші вчені, аж до наших днів, ще не вичерпали остаточно праці цих, на свій час видатних наукових працівників. Хоч св. Дмитро і мав на меті насамперед подати цікавий з літературного боку та вартісний релігійно-повчальний матеріял для читання, він не зупинявся перед використанням старих рукописів та критичним їх обробленням. Так, напр., у житіях св. Кирила та Методія він використовує рукописи найстаріших т. зв. „паннонських“ житій, що їх модерна наука відкрила лише в половині 19 ст. (1843), користається якимсь грецьким текстом, що його й досі не знайдено.

Чималу користь науці принесли ті скромні любителі старовини, що переписували в свої приватні збірки старі пам’ятки, напр., апокрифи, повісті, вірші тощо.

Це був час збирання матеріялу. З наукового погляду підходили до цього матеріялу лише нечисленні вчені, типу професорів Київської Академії або письменників-учених, як св. Дмитро Туптало. Працю такого ж типу провадили деякі письменники і в 18 та навіть ще в 19 ст., найчастіше з духовенства. Вони подавали списки старих письменників і їх творів, списки, що не завжди сполегливі та точні.

3. Більше значення мають праці тих учених 19 ст., що почали друкувати окремі старі рукописи, не перевіряючи їх за іншими списками, не даючи коментарів та поправок. Так робилися в 18 ст. видання старих літописів, так видрукував К. Калайдович 1821 р. пам’ятки 12 ст. Так друкували ще й протягом усього /9/ 19 ст. старі твори релігійної літератури різні духовні часописи. Іноді так друкували рукописи і вчені, що розуміли потребу перевіряти тексти, порівнювати тексти різних списків, тощо. Бо безнадійним здавалося шукати дальших рукописів по часто зовсім неприступних бібліотеках. В 19 ст. почали іноді робити спочатку виготовані рукою, а потім фотографічні видання копій окремих рукописів. У випадку, коли рукопис був унікальний, добре видання такого типу могло б бути цілком доцільним та корисним; на жаль, копії не завжди були бездоганні. Ще й у 20 ст. окремі вчені іноді подавали копії рукописів у своїх звітах про відвідини якоїсь книгозбірні. Навіть наукові часописи, як славетної пам’яті „Киевская Старина“, не ухилялися від друкування відписів пам’яток, часто зроблених аматорами, що робили помилки або невдалі поправки.

Розуміється, вчені не обмежуються на виданнях текстів. Починаються спроби ширше освітлити літературу хоч би якоїсь окремої доби. Це „освітлення“ є спочатку переказуванням змісту пам’яток та деякими заввагами. Перші спроби таких оглядів української літератури належали романтикам. Романтики вважали „слово“ за один з найцінніших елементів культури, той витвір культури, що в ньому виявляються найглибші складники людського духу взагалі та національного духу кожного народу зокрема, та „духу часу“ кожної епохи. З цього погляду література і народна словесність кожного народу заслуговують на якнайширшу увагу.

Щодо української літератури та народної словесности, то романтичних спроб зрозуміти її було небагато. Це були, наприклад, відома стаття Миколи Гоголя про українські народні пісні, деякі замітки Максимовича (в його виданні українських пісень та в інших історично-літературних працях), Амвросія Метлинського, нарешті Костомарова — в його дисертації про народну словесність як історичне джерело, в нарисі в виданні „Поезія славян“ (вид. Ґербеля 1871 р.) та статті „Дві руські народності“. З чужинців заслуговує уваги спроба професора московського університету Ст. Шевирьова в його історії старої „руської“ літератури схарактеризувати духовні основи старої української літератури. Шевирьов у деяких випадках відзначає українські („малоруські“) риси в стилістиці навіть найстаріших пам’яток (напр. в „Моленії Даниїла“), зближуючи їх з модерними творами авторів-українців (Гоголя).

На жаль, серед романтиків, українських та чужих, не знайшлося нікого, хто спромігся б на синтетичний огляд, хоч би і невдалий, хоч би окремої епохи української літератури. До /10/ того, в романтичному погляді на літературу було чимало хибного; з одного боку, невиразне уявлення про динаміку розвитку літератури, про те, що кожна епоха має свій літературний та мовний характер, свій „смак“, свій „стиль“; з другого — переконання, що народна словесність, як ми її знаємо тепер, майже тотожна з прастарою народною словесністю. Дехто з українських романтиків, напр., Куліш, навіть уважав сучасну українську мову властивою „праруською“ або „староруською“, мовою „серця народу“ та цілком відкидав літературу 11-18 ст. як писану „штучною“, „академічною“ мовою, продукт „академічної тьми“...

Українська романтика пережила період „мертвих років“ після 1848 р. (епоха Баха в Австрії та останні роки царювання Миколи I в Росії) і україністика, що відродилася в 60-х роках, зв’язана а новими духовими течіями епохи. Ці течії, щоправда, не були одноманітні. З одного боку, це були течії „наукового позитивізму“ себто збирання фактів, без їх інтерпретації; з другого — соціяльний та політичний радикалізм. Обидві течії дали дещо цікаве та корисне для науки, але були цілком сліпі до багатьох проблем та сторін історії літератури. Найгірше ця однобічність позначилася на дослідженні саме української літератури.

Працівники в галузі збирання фактів та критики текстів дали чимало праць, які, правда, стосувалися переважно до старої доби української літератури. Найвидатнішими вченими цього напряму, що його звичайно називають філологічним, були: І. Срезневський, М. Тихонравов, Сухомлинов. А. Пипін, а спеціяльно над українською літературою працювали О. Огоновський, М. Петров та М. Дашкевич, що подав цінні доповнення до „Історії української літератури 19 ст.“ Петрова. Але їх праці приносили лише збірки матеріялів. Найбільше значення мають ті праці, що подають тексти, бо видання текстів тепер намагаються давати „критичні“, себто за найстарішими рукописами, звіреними з іншими списками. Крім того, подають силу іншого матеріялу, зокрема відкривають для старої літератури — візантійські, а для нової — західньоевропейські та слов’янські джерела, ориґінали перекладів або взірці наслідувань.

І на початку 20 ст. ця праця продовжується, при чому критиці тексту, встановленню найстарішої форми пам’яток та історії їх передачі й далі присвячується найбільше уваги. Ці праці часто дуже ґрунтовні, іноді бездоганні. Найважливішими дослідниками того часу були І. Франко та акад. В. Перетц, що зумів зацікавити чимало молодих учених суто-українськими темами та виховати цілий шерег учнів-українознавців. Поруч /11/ них треба поставити дослідників-чужинців, словенця акад. В. Яґіча, росіян А. Соболевського, М. Сперанського та В. Істріна. Останній, хоч і ворог „українства“, має найбільші заслуги у виданні текстів та встановленні, що деякі важливі пам’ятки, які давніше вважалися за болгарські, в дійсності належать до старокиївської літератури.

Окремим шляхом ішов акад. А. Шахматов, що працював головно над літописами, знайшов у них сліди праці різних авторів та рештки втрачених творів старої літератури. І його праця знайшла корисних наслідувачів.

Треба, одначе, сказати, що праця прибічників філологічної методи в історії слов’янських літератур не досягла такої досконалости, як праця клясичних філологів та дослідників західньоевропейських середньовічних літератур. Дійсно критичних видань текстів у нас і досі небагато, а зразкових досліджень ще менше, хоч праця дослідників цього напряму провадиться далі й досі (згадати хоч би книгу В. Адріянової-Перетц про літературні твори про св. Олексія та працю О. Ристенка про св. Юрія та дракона). Велике значення мають праці філологічного напряму про літературу 16-18 ст., що на неї давніше майже не зверталося уваги, але ці праці здебільша значно слабіші, ніж дослідження старої літератури.

Не зважаючи на енерґію багатьох дослідників, сила старих текстів не має навіть задовільних видань; до них належать такі пам’ятки, як „Ізборники“ 1073 та 1076 рр., проповіді Кирила Туровського, більшість анонімних проповідей тощо. Дещо взагалі неприступне через цілковитий брак видань, напр., значна кількість релігійних текстів, хоч вони мають велике значення для характеристики літературного стилю та його развитку (напр., „Ліствиця“ Іоана „Ліствичника“).

На другому боці стоять в часи поромантичні прибічники соціяльно-політичного дослідження літературних творів. З українських дослідників дуже гостро поставив вимогу такої методи М. Драгоманов ще в 70-х рр. Завершенням дослідження літератури в цьому напрямі була відома історія української літератури Сергія Єфремова. Після большевицької революції соціяльно-політичний підхід починає опановувати історію української літератури, все посилюючися після розгрому Української Академії Наук, а потім після другої світової війни. Старіші дослідники стояли майже виключно на засадах народництва, радянські — на засадах макрсизму. Але спільне в них — шукання в творах старої й нової літератури рефлексів, відображення соціяльного та політичного життя в часи постання творів. /12/ Літературні твори часто розглядаються лише як джерело для пізнання соціяльннх та політичних умов їх часу. Правда, тоді, як народники приходили до своїх висновків у наслідок вільного дослідження, сучасні радянські дослідники стоять під тиском різних „директив“, що часто вже наперед визначають ті висновки, до яких дослідники мусять прийти. Спільною рисою всіх дослідників соціяльно-політичного напряму, є оцінка літературних творів з погляду їх корисности для „народу“, „пролітаріяту“, „революції“ і т. д. Сама по собі така оцінка може і не шкодила б дослідженню пам’яток, але для дослідження здебільшого вибирають пам’ятки, що відрізняються „народолюбством“ або подібними „позитивними“ властивостями, а з другого боку оцінюють старі пам’ятки не з погляду їх доби, а з погляду сучасних дослідникам політичних програм, що робить суди дослідників неісторичними та необ’єктивними.

І дехто із згаданих вище представників філологічної школи не вберігся від поверхових судів соціяльно-політичного характеру (напр., Пипін, а іноді й Франко).

Праця поромантичної доби не обмежувалася тільки на філологічному та соціяльно-політичному напрямі. Треба згадати ще два напрями, що мали місце і в дослідженні української літератури. З одного боку це був „духовно-історичний“ напрям, з другого — шукання „впливів“ (що його дехто презирливо охристив „впливологією“).

Духовно-історичне“ дослідження літературних творів спрямоване на відкриття в літературних творах елементів світогляду авторів чи світогляду, характеристичного для всієї доби або окремих течій. Треба сказати, що представників такого „духовно-історичного“ дослідження було дуже мало — це були почасти історики церкви, що шукали християнських основ старої літератури, почасти представники інших течій, здебільшого філологічної, що принагідно знаходили окремі характеристичні риси в тих або інших пам’ятках. За єдиного послідовного представника духовно-історичної методи, що його праці, правда, лише рідко стосуються до української літератури, треба вважати Ф. Буслаєва, який почав свою наукову діяльність ще за часів романтики.

Кількість шукачів „впливів“ була величезна; таке шукання зробилося навіть модою і приводило до того, що в творах окремих авторів не бачили майже нічого ориґінального: все сходило на запозичення від інших авторів (напр., Шевченко майже до всіх своїх тем та до чималої частини окремих мотивів та образів прийшов, мовляв, під впливом польських романтиків). /13/ Часто проста схожість теми вже вважалася за доказ „впливу“; такими є праці В. Рєзанова про старий український театр, що з іншого погляду цінні. Корисним треба визнати головне шукання джерел впливу в старій літературі, де їх шукали найменше.

„Духовно-історичні“ дослідження часто перетворювалися на „культурно-історичні“. Прикладом цього є вже Буслаєв, що зв’язує історію літератури з історією мистецтва. Шукання впливів іноді набирало форми шукання паралелів, без твердження, що один автор запозичив щось від іншого; такий погляд часто зустрічаємо в поліглота, Олександра Веселовського.

Окремо стоїть засадна, але незакінчена історія української літератури М. Грушевського. Він з надзвичайною ерудицією та володінням різними науковими методами сполучив у своїй праці філологічну, духовно-історичну та соціяльно-політичну методи. Завдяки цьому, а також завдяки знанню чужомовної европейської наукової літератури йому вдалося подати досі неперевершену картину старої української літератури і фолкльору. Найориґінальніші та найцінніші його думки на духовно-історичні теми.

4. Широкий розквіт історично-літературного дослідження після революції 1917 р., зокрема праця Української Академії Наук, мали величезне значення, уможлививши видання праць представників майже всіх згаданих вище напрямів поромантичної доби.

Цілий шерег дослідників виступив з новими поглядами, що зв’язані з стилістичною аналізою літературних творів. Давніше працювали над питаннями стилю лише творів письменників останнього часу, та й то не завжди. Деякі зауваги в цьому напрямі щодо старішого письменства зустрічаємо лише в школі Перетца. Деякі стилістичні уваги, але в дуже несистематичній та суб’єктивній формі давали також деякі представники літературної критики (Євшан).

Не без впливу новітньої европейської науки та російського т. зв. „формалізму“ (В. Шкловський та інші) почалося дослідження з формального погляду літературних творів української літератури. М. Зеров, П. Филипович, В. Петров, О. Дорошкевич, Б. Якубський, О. Білецький та інші — дали низку монографій та синтетичних праць, що в них подано розгляд не лише змісту, але й форми творів, головне нової української літератури. Лише почасти формальна аналіза торкнулася й старої та „середньої“ доби української літератури. Серед українських дослідників майже не було представників крайнього формалізму, які були серед росіян та іноді твердили, що зміст літературного твору /14/ взагалі не має ніякого значення або що він цілком залежний від форми. Дослідження форми в творах української літератури майже ніколи не відокремлювалося від уважної аналізи змісту, який на Радянській Україні, правда, занадто часто освітлювано з поглядів „марксизму“. До того представники українського формалізму були здебільшого добре вишколені філологічно і зуміли подати чимало цінних критичних видань пам’яток української літератури. Можна говорити про цілком повий період дослідження історії української літератури.

В цій книзі робимо спробу використати досягнення всіх вищеподаних течій, не іґноруючи навіть тепер застарілих романтиків. Але велику увагу буде присвячено тим питанням, що досі недостатньо висвітлювалися: питанням формальним та питанням періодизації.




* * *


5. Першим питанням, на яке треба звернутії увагу, є мова. Нас цікавитиме не стільки історичний розвиток мови, скільки її „багатство“ та використання різних „шарів“ мови. Кожна жива мова не є цілком стала, нерухома та не є однакова в усіх частинах певної мовної території та в різних колах людей, що говорять цією мовою. 1. В кожній мові є архаїзми (старі слова), що ще вживаються в літературі лише в деяких випадках, напр., в урочистій промові; та новотвори, неологізми. Це — „історичне“ розшарування мови. 2. Поруч цього є слова, форми, вирази, що вживаються лише на певній території. Зокрема зв’язана з територією вимова тих самих слів (пор. укр. „свобóда“ та „свободá“ тощо). Це — діялектизми. 3. Нарешті, в кожній мові є „жарґонізми“ або „арґотизми“ — себто різні слова, вирази, звороти, що вживаються людьми певної соціяльної групи (селяни, крамарі, робітники певної професії, студенти, злодії тощо). І з мовних засобів „жарґонів“ чи „арґо“ може користатися література, так саме, як користається вона діялектами та історичними шарами мови.

До того ці шари мови (історичні, територіяльні, соціяльні) мають для звичайного, „пересічного“ читача певне забарвлення: поруч слів „звичайних“ (стіл, голова, життя) зустрічаємо слова, що мають те або інше забарвлення: або „вульґарне“, „простонародне“, „низьке“ (такі вирази, як „ляпаса дати“, „вліпити макогона“ в „Енеїді“ Котляревського; а є слова, що їх навіть не вживають на письмі), — або, навпаки, „високе“, урочисте, піднесене (як церковні слова у Шевченка). І вжиток слів того або /15/ іншого шару мови характеризує мову певного літературного твору, або напряму, або автора.

6. Мова літературного твору — це, передусім, засіб мистецького оформлення змісту твору. Отже, при дослідженні літературних пам’яток, мусимо звертати увагу на ті засоби „прикрашення мови“, що їх у творі вжито. Клясифікацію цих засобів дано ще в старовину (як побачимо, відома була ця клясифікація і староукраїнській літературі). Звичайно говорять про ці засоби прикрашення мови, як про „тропи та фігури“ мистецької мови. Наведемо лише кілька прикладів.

Метафора (порівняння) — заміна одного образу іншим, що є до першого подібний. Згадаємо в Шевченка („Тополя“): „кругом поле, як те море“, дівчина „день і ніч воркує, як голубка без голуба“.

Метонімія — вжиток замість слова, що визначає певний об’єкт, іншого слова, що визначає об’єкт, якось, звичайно часово або просторово (але не схожістю) пов’язаний з першим. Наприклад, звертання до милого або милої „серденько“ (людина — не є лише „серце“); або визначення часу „півні не співали“, що є лише один з знаків наближення ранку; або „защебече соловейко“ — замість „вечір“, „співа соловейко“ — замість „ніч“.

Гіпербола — перебільшення. В „Тополі“ напр.: „скажи мені, де мій милий, — край світа полину“; тополя — „тонка, тонка та висока, до самої хмари“.

Епітет — прикметникова характеристика якогось поняття (слова): „синє море“, „карі оченята“, „стан високий“, „лист широкий“ тощо. Зокрема характеристичні постійні епітети, типові для народної словесности: „синє море“, „біле личко“ тощо.

Антитеза — протиставлення: „по тім боці — моя доля, по сім боці — горе“.

Паралелізм — поставлення поруч двох однаково збудованих речень або образів: „якби знала, що покине, була б не любила; якби знала, що загине, була б не пустила“.

Поруч таких прикрас, приклади яких тількищо ми навели та які зв’язані з змістом твору, з думкою або образом, є й прикраси, що належать лише до звукової сторони мови літературного твору. На загал ці прикраси звуться евфонією (або „інструментацісю“). Це, напр., повторення тих самих звуків у сусідніх словах. Напр., у „Тополі“: „без милого скрізь могила“ — повторюються звуки або групи звуків: з-з, м-м, /16/ ил-ил, ог-ог. Або: „край дорога гне тополю до самого долу“ — повторюються р-р, до-до-до, ог-ог, ол-ол, багато „о“ і т. д.

Окреме значення має такий засіб евфонії як алітерація, себто повторення певного звуку або групи звуків на початку сусідніх слів: пор. „без милого скрізь могила (м-м), „по діброві вітер виє“ (в-в), „без милого сонце світить, світить та не гріє“ (с-с-с).

Окрему групу прикрас стилю утворюють так звані „загальні місця“ (грецьке „топос“, множина „топой“, лат. „loci communes“). Ця назва не має неґативного характеру, як у поточній мові тепер. Це — певні теми, мотиви, які вживалися та й вживаються в певних випадках. Таким „топосом“ є напр., „топос скромности“: на початку або наприкінці твору автор має вибачитися перед читачем за своє„невміння“, „недостатню освіту“, „негідність“ писати на таку важливу тему тощо. До загальних місць належить також умотивування наміру писати на певну тему, напр., тому, що ще ніхто на неї не писав, що автор не хоче бути „рабом лінивим“ та не використати для загального добра свого знання тощо. Нарешті до „топосів“ належать різні засоби закінчення твору: закінчення твору побажанням читачеві успіху, молитвою і т. п. І протягом оповідання бувають „загальні місця“, напр., опис країни, де відбувається дія, оцінка подій або відмовлення від оцінки, вибачення, що автор розповідає лише „дещо“, „небагато з багатого“ матеріялу, що можна було б подати і т. д.

Автор може змінювати зміст, що він його вставляє в рамку „загального місця“. Наприклад, відомості про походження матеріялу твору мають відповідати дійсності, але такі відомості належать до „загальних місць“. В староукраїнській літературі типовий топос є плачі (голосіння) за померлими, зміст їх у різних творах дуже різний, але сама форма плачу в літературному творі є топосом.

Розповсюджена помилка дослідників старої літератури — приймати топос за вираз дійсних настроїв та переживань автора, напр., з „топоса скромности“ робити висновок, що автор справді вважав себе за нездібного або „негідного“ і т. п.

Старі та нові теоретики літератури подають ще багато інших термінів, що визначають певні засоби літературних прикрас. Про деякі з цих засобів будемо говорити принагідно, якщо вони нам зустрінуться.

Та значення для характеристики твору має не лише вжиток тих чи інших прикрас, а і те, як часто, рясно вживає тієї або тієї прикраси або мовного шару окремий автор або літературний твір. /17/ Напр., у Шевченка дуже рясні евфонії, розмірно небагато їх у Котляревського або Куліша. А ще важливіше, в якій функції, з якою метою вжито того або того мовного засобу. Напр. вульґаризми зустрічаємо вже в старій українській літературі, — це лайки, спрямовані проти ворогів: єретиків (у проповідях), вбивців св. князів Бориса та Гліба („псі злії“) тощо. Чимало вульґаризмів у Котляревського в „Енеїді“ — вживає їх він з метою гумористичною, викликати сміх у читачів, бо ці вульґаризми („Юнона суча дочка“) вжито до античних героїв або античних богів там, де звичайно вживалося в той час слів „високого стилю“. Цього вимагав і той ґатунок травестії, в якому писано твір. Вульґаризми зустрінемо і в Шевченка, але в зовсім іншій функції, щоб підкреслити внутрішню вульґарність назовні „високого“ (напр., царського двору у „Сні“). Вульґаризми в драмах Костомарова є наслідуванням Шскспирових вульґарних сцен, які для Костомарова зокрема принадні, бо саме сполучення „високого“ та „низького“ стилів належить до програмових вимог романтиків, а Костомаров був романтиком. Нарешті, в реалістів, напр., у Нечуя-Левицького, вульґаризми характеризують те оточення, представники якого вживають вульґарних виразів. Отже, рясність ужитку різних мовних прикрас та функція, в якій їх вживається, є риса літературного твору, дуже важлива для його характеристики.

7. Дослідження літературного твору вимагає не лише опису та аналізи його мови. Важливий і його зміст. Згадаємо головні питання, що стосуються до змісту.

Це, поперше, — композиція твору, себто його вибудова, розподіл окремих частин, їх порядок, їх взаємозв’язок, злагодженість між собою, або поставлення їх у протилежності одна до одної; гармонійна будова всього твору або навмисне чи ненавмисне безладдя, в якому подано зміст твору тощо.

Основні елементи змісту мають свої назви:

Тема твору — це його „задум“, це та думка, що сполучає в цілість окремі частини твору, аж до окремих слів. Коли в творі є кілька тем, говоримо про „тематику“ твору. В „Тополі“ Шевченка можна бачити тему „нещасливого кохання“ в певному вигляді — милий, очевидно, загинув на чужині.

Далі, в кожному творі є сюжет (зрідка зустрічаємо навмисний брак сюжету), — це загальний плян перебігу подій або статичних взаємин різних чинників (здебільша дійових осіб) твору між собою. В „Тополі“ сюжет — обернення за допомогою чар дівчини в рослину (сюжет, що зустрічається інде і в Шевченка і в інших його сучасників). /18/

Сюжет звичайно (крім мініятюрних творів) складається з окремих мотивів або сполучений з ними. Це — дрібніші елементи змісту твору. В „Тополі“. напр., маємо мотиви — „милий на чужині“, „сватання за дівчину старого „нелюба“, „самотність дівчини“, „ворожба“ тощо.

І ці елементи кожного твору треба розглядати не самі по собі, а в відношенні до всього твору, часто до всієї творчости автора.

Важливою рисою кожного літературного твору є ще належність його до того або того літературного ґатунку, до певного типу творів. А до кожного ґатунку і автор, і читачі, і теоретики літератури ставлять певні вимоги, встановлюють для нього певні норми. Ці норми стосуються і до форми і до змісту. Від форми вимагається певної композиції, вжитку певних прикрас (або забороняється вживати певні прикраси), вибору певних лексичних засобів тощо. Від змісту вимагається певного характеру тема, певного типу сюжет, а іноді певні мотиви. Є певні вимоги і щодо дійових осіб, якщо вони в творі є; вони мусять належати до певних суспільних груп або певної доби. Таких вимог є чимало, і вони змінюються час від часу. Іноді в історичному розвитку виникає навіть вимога не розрізняти ґатунків, не дотримуватися ніяких вимог (цього бажали, напр., представники крайніх романтичних течій).

Ми будемо знайомитися з певними літературними ґатунками, характеристичними для кожної доби, та з тими вимогами, що до цих ґатунків ставилися в різні епохи, при конкретному ознайомленні з матеріялом.

Згадаємо тут лише ті три основні групи, в які можна сполучити всі літературні ґатунки: це 1. Епос, себто „об’єктивний“ (за наміром) виклад якихось фактів, виклад, розуміється, мистецьки оформлений; 2. Драма — ті ґатунки, що в них літературний матеріял цілком вкладається в уста дійових осіб; 3. Лірика — всі ґатунки, де дається виклад суб’єктивних переживань, думок або почувань автора. Іноді ці ґатунки змішуються, напр., у так званій „баляді“. Як часто вживається той або інший ґатунок, як ґатунки змішуються і т. д. — це знову дуже типове і для певних епох, і для певних авторів, і для певних літературних течій.

8. Розгляд змісту приводить нас до глибшого „ідейного змісту“ твору. Бо в кожному вислові кожної людини, а тим більше письменника, відбивається його світогляд, себто система його поглядів на життя та світ. Світогляд автора може виявитися в творі „сам собою“, без того, щоб автор намагався /19/ передати читачеві свої погляди. Але дуже часто автор свідомо хоче суґерувати читачеві певні думки та погляди. В таких випадках говоримо про „тенденцію“ твору. „Тополя“ — твір без тенденції (може лише з наміром показати поетичність народних вірувань та переказів), але типово тенденційні твори Шевченка є, напр., „Сон“ або „Неофіти“.

Досліджуючи „ідейний зміст“ творів, мусимо часто звертатися до джерел поза межами даного літературного твору, передусім до інших творів того самого автора, або авторів того самого часу, а часто і до біографічних дат про автора, до нелітературних проявів (листування, спогади) автора або сучасників; до судів сучасників про твір (критика, пародії тощо); до історичних дат про добу, коли постав твір, нарешті, до дат про освіту автора, його читання (каталоги бібліотек письменників), його літературні та особисті зв’язки. Старі дослідники часто будували всю характеристику літературних творів на таких „побічних“ джерелах та приходили іноді до цілком помилкових висновків. Розуміється, треба насамперед вивчати літературний твір сам у собі, його ідейний зміст мусить зробитися ясним з самого твору, лише по допомогу можемо звертатися до „непрямих“ джерел.

Розкриття ідейного змісту твору звемо „інтерпретацією“ або краще „вищою інтерпретацією“ твору, бо „інтерпретацією“ звуть іноді і опис тих формальних та змістових елементів твору, що про них ми говорили вище.

Тільки з’ясувавши формальний бік та зміст твору та розкривши його ідейний зміст, ми можемо перейти до того, щоб указати творові та авторові певне місце в історичному процесі розвитку літератури. Це є мета „синтетичного“ зображення літературного розвитку. При цьому чималу вагу має питання про періодизацію цього розвитку.

9. Проблему періодизації історії української літератури поставлено модерними дослідниками в недавні часи. Старі дослідники об’єднували всю стару літературу від 11 до 18 ст. в певну цілість, лише іноді виділяючи 16-17 ст., що вже занадто відрізнялися мовою від старішої літератури. В 19 ст. помічали межу між романтикою та реалізмом на підставі їх ідеологічних розбіжностей. Іноді розподіл історії літератури на періоди сполучали з політичними змінами в житті українського народу. Аналіза стилю привела до висновку, що саме зміни літературних стилів дають найкращі та сутолітературні критерії для періодизації літератури. /20/

Дослідники (налр., М. Зеров й ін.) змогли показати, що часто автори або течії, що їх давніше сполучали в межах одного періоду, стилістично відрізняються один від одного ґрунтовно. Значення для періодизації української літератури мають і праці закордонних вчених, присвячені, напр.. питанням барокка або „бідермаєра“.

Головним завданням періодизації є характеристика окремих епох, при чому поруч проблем стилістики, велику ролю грають і питання ідеологічного розвитку. Але характеристика окремої доби не є останнім завданням: треба ще провести межі між окремими періодами, що, розуміється, не завжди легко. Іноді окремі літературні течії виступають чи то з принциповою критикою попередньої доби, чи то (в останньому столітті) з проголошенням своїх нових ідей („літературні маніфести“). Але в старі часи зміни літературного смаку та літературних принципів відбувалися помалу, починаючися з незначних змін стилю та ідеології. Отже, межі можливо встановити лише приблизно. Ще важче питання про кінці літературних епох, бо представники попередньої доби не відходять з літературного поля без боротьби та діють далі в старому напрямі, іноді протягом довгого часу при пануванні вже нових напрямів (напр., романтик Куліш у часи реалізму).

Певні труднощі для періодизації та характеристики окремих епох роблять твори та автори з різким індивідуальним забарвленням: в українській літературі, наприклад, „Сказаніє“ про забиття князів Бориса та Гліба (див. II. В. 2) або Іван Вишенський, почасти Шевченко. Труднощі постають також через недостатнє дослідження деяких епох (14-15 ст.).

Не зважаючи на ці труднощі, можна подати досить ясну схему періодів розвитку української літератури.

Здається, що можна навіть відкрити деяку закономірність в зміні літературних стилів. Ця закономірність базується на постійній зміні протилежних тенденцій: стилістичний розвиток, а деякою мірою і ідеологічний іде шляхом постійного хитання між двома протилежними полюсами.

Хоч які різноманітні були численні літературні стилі, що змінялися в европейських літературах протягом довгих століть, але в них легко помітити два типи, які характеризуються протилежними рисами: любов’ю до простоти чи, натомість, ухилом до ускладнености; нахилом до ясних, за певними приписами вибудуваних рамок або, навпаки, стремлінням надати творові навмисне незакінченої, розірваної, „вільної“ форми. Так само, помітимо або прагнення до прозорої ясности думки або, натомість, /21/ нехтування ясности. бо, мовляв, важливіша „глибина“, хоч би вона читачеві і не завжди була до кінця зрозуміла; зусилля виробити унормовану, нормалізовану, „чисту“ мову або, натомість, шукання своєрідної, ориґінальної мови, любов до мовних дивацтв, ужиток діялектизмів та жарґонізмів; стремління дати найточніший вислів або, навпаки, — найбільшу повноту мовного вияву, хоч би це було і не на користь точності; прагнення досягнути в загальному враження спокійної гармонії або, навпаки, напруження, руху, динаміки. Представники цих двох різних типів літературних стилів цінять не те саме: ясність або глибину, простоту або пишність, спокій або рух, закінченість у собі або безмежність перспектив, викінченість або стремління та мінливість, сконцентрованість або різноманітність, традиційну канонічність або новість і т. д. З одного боку, переважає ідеал спокійної урівноваженої краси, з другого — краса не є єдиною естетичною цінністю літературного твору, поруч краси стоять інші цінності, та до естетичної сфери приймається навіть незугарне...

Позначмо ці типи числами „1“ та „2“.

Розуміється, таке схематичне уявлення літературного розвитку є до деякої міри схематизованою абстракцією від реального процесу розвитку. Пізніше побачимо, що в межах кожної доби є різні напрями, індивідуальні ухили та переходові напрями між окремими епохами. До того ж в українській літературі, яка знала періоди релятивного занепаду, деякі епохи — ренесанс, клясицизм — репрезентовані мало або невиразно.

10. Загальна схема розвитку української літератури виглядає (на думку автора книги) так:


І. Доба монументального стилю — 11 ст.

II. Доба орнаментального стилю — 12-13 ст.

III. Переходова доба — 14-15 ст. (від цього часу залишилося надто мало пам’яток, які, до того, є великою мірою компілятивними творами або творами, що стоять на окраї літератури).

IV. Ренесанс та реформація — кінець 16 ст.

V. Барокко — 17-18 ст.

VI. Клясицизм — кінець 18 ст. — 40 роки 19 ст.

VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років 19 ст.

VIII. Реалізм — від 60-х років 19 ст. Представники цієї течії працювали безперервно аж до революції.

IX. Символізм — початок 20 ст. /22/


Вже безпосередньо перед революцією зародилися нові напрями, напр., футуризм. За революції, поруч панівних течій революційної літератури, постає яскрава течія неоклясицизму. Як звичайно буває, вичерплива характеристика недавніх течій має властиві труднощі.

З названих тут епох до типу 1 (див. §9) належить епохи I, IV, VI, VIII та X, до типу 2: II, V. VII та IX. Закінчуємо виклад історії літератури в цій книзі романтикою. Література доби реалізму та модерних пореалістичннх течій дужо широка та вимагатиме книги такого ж обсягу, як і ця.

Треба взяти на увагу, що в минулому, в найстарші доби, нелегко відрізнити українські пам’ятки від білоруських. Білоруських пам’яток спочатку небагато. Але в 16 та на початку 17 ст. ті самі твори, лише зрідка в іншому мовному забарвленні, належали до літературного репертуару обох народів. Отже, нам доведеться до початків 17 ст. обговорювати деякі білоруські твори, відзначаючи, де це можливо, їх білоруське походження.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.