[Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Нью-Йорк, 1956. — С. 68-132.]

Попередня     Головна     Наступна





І. ДОБА МОНУМЕНТАЛЬНОГО СТИЛЮ
(КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА)


А. Характеристика


1. Хочемо тут подати насамперед літературну характеристику цієї доби. Завдання не легке, бо для 11 ст. дуже мало зроблено дослідниками, що досі працювали здебільша або філологічною або соціологічною методою. Філологічній школі належить величезна заслуга у виясненні, поскільки це дозволяє матеріял, історії текстів окремих творів старої літератури, їх датування, встановлення їх місцевого чи чужого походження, авторства тощо. Але матеріял не завжди дозволяє досягнути певних висновків у цьому: наявні занадто вже пізні, часто лише з 15-го, а то й з 17-18 ст. рукописи, які часто дуже відрізняються один від одного. Є випадки, коли не зважаючи на всі зусилля й досі не вдалося встановити ані часу походження пам’ятки (напр., „Молениє Даниїла“, що його відносили до 12 або 13, але і до 11 ст.), ані місця її походження (напр., Амартола, якого мовні властивості роблять місце його постання дещо сумнівним).

Сумнівним часто є і авторство творів: напр., висловлено сумніви щодо Несторового співавторства в літописі та щодо значної більшости приписуваних Феодосієві Печерському проповідів тощо. Але досить часто вдавалося встановити цікаву передісторію твору, сторінки літературного життя, які нам безпосередньо невідомі, але про які свідчать пізніші пам’ятки, літературні відносини, про які зовсім не залишилося прямих згадок (напр., впливи моравської літератури тощо). Такі реконструкції минулого надзвичайно цікаві та корисні, вони теж є заслугою філологічної школи. Менше значення мають праці соціологічної, історичної та інших течій, що за літературними пам’ятками шукають виключно реальної дійсности. Використовуючи з цією метою літературну пам’ятку, вони нерідко подають добрий коментар до окремих місць пам’ятки, іноді пояснюють і ідеологічний зміст пам’ятки в цілому. Але було лише небагато дослідників, які освітлювали суто літературний бік творів, навіть таких стилістично цікавих, як літопис. /69/

Мені здається, що початок 12-го століття утворює певну межу між різними літературними стилями: цю межу можна помітити, напр., між старішим, т. зв. „Несторовим“ літописом (до 1113 р.), „Київським“ (що починає ширші записи в 20-х та 30-х рр. 12 ст.) та „Галицько-Волинським“ літописами. Різницю знайдемо також між проповідями 11-го (Феодосій) та 12-го століть; така ж різниця є між „житіями“ 11-го століття та „Печерським патериком“ 13-го ст. Так само можна протиставити і твори різних літературних ґатунків з 11-го та 12-13 століть.: „Поучениє“ Володимира Мономаха має риси „ранішого“, „Молениє“ Даниїла — „пізнішого“ стилю. Типовим представником „пізнішого“ стилю є „Слово о полку Ігореві“, споріднене з проповідями Кирила Турівського або Галицько-Волинським літописом. Треба одначе визнати, що в 11 ст. маємо також твори, що стилістично де в чому подібні до пізніших, напр., промову митрополита Іларіона, а зокрема „Сказаниє“ про забиття Бориса та Гліба. При невеликій кількості ориґінальних творів, що дійшли до нас, такі „вийнятки“ мають велике значення.

2. Загально кажучи, творам київської літератури 11 ст. властива певна стилістична „монументальність“, вибудова з окремих розмірно нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті. Першим завданням авторів, здається, був „діловий“ виклад змісту. Наслідком цього є розмірно проста композиція творів. Характеристично, що думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільша наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу — зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї: виклад „монотематичний“, з однією темою.

3. Стилістичними наслідками цієї основної риси є часта неясність композиції творів та простота їх синтакси. Коли авторові доводиться подати великий фактичний матеріял (напр., у Несторовому житії Феодосія) або висловити різноманітні думки („Поучениє“ Володимира Мономаха), він мало дбає за те, щоб надати окремим елементам певного порядку, бо всі вони пройняті однією думкою або нечисленними думками: тому окремі елементи викладу просто йдуть один за одним (типові збочення в тексті, з кінцевою формулою „повернімось до попереднього“). Цій простій або іноді навіть безпорадній, композиції відповідає і простота синтаксична: виклад здебільша — з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за одним, іноді навіть почасти повторюючи попереднє. Часті повторення того самого підмету або додатку в /70/ сусідніх реченнях: „ідіть до міста, а я завтра відступлю від міста та піду в своє місто“ або майже в кожному реченні — ім’я тієї самої дійової особи — напр., літопис р. 1096, або житіє Феодосія.

4. До характеристичних рис стилю старої київської літератури належить також любов до сталих формул, що часто повторюються в тому самому творі або розділі або в різних розділах твору. Маємо і численні тексти св. Письма і загальновживані, мабуть, у ті часи формули. Також і численні „самоповторення“ самого автора, яких автор не лише не бажає уникати, а навпаки, охоче вживає. Автори залюбки цитують і інших і себе самих, та цитують дослівно.

5. Щодо стилістичних прикрас, то простий стиль знає їх небагато: це головне — паралелізм сусідніх речень або думок, висловлених у сусідніх реченнях, паралелізм, ще посилюваний згаданими численними повтореннями окремих слів та імен. Поруч цього зустрінемо алітерації, які ще посилюють враження паралелізму. Порівняння — нечисленні, але виразні („стріли, як дощ“, ворожі полки, „як ліси“ — „аки борове“, чернець-аскет-багатир — „храбръ“ тощо), але тут бракує ще улюбленої пізніше розвиненої символіки. Винятком — але лише до певної міри — є промова Іларіона, збудована за візантійськими взірцями. Епітети — нечисленні, майже немає улюблених, крім імен-прізвищ — Святополк Окаянний. Боняк Шолудивий тощо). Взагалі прикраси не розростаються в складну орнаментацію, що закривала б прозору будову речень та простий хід думок або відсутність будь-якого порядку думок, „плигання“ з теми на тему, про яке ми вже говорили.

6. Можна намітити і деякі основні ідеологічні риси ранньої київської літератури, хоч, розуміється, ідеологічно схарактеризувати всю епоху 11 ст. так само нелегко, як нелегко це зробити і для сучасности. Проте, дві риси зокрема впадають у вічі, — ідеологія „великодержавна“, уявлення про династичну та державну єдність „Руси“, не зважаючи на те, що в дійсності такої єдности майже не існувало (династичні розбіжності в літописі навмисне „заретушовано“, самостійну політику Новгороду, Полоцька або Тмуторокані, противенство Чернігова та Києва зображено в літописі як щось випадкове), та „християнський оптимізм“ радість з того, що Русь „в останню годину“, „одинадцяту годину“ ще покликана Богом до християнської спільноти. Вже це приєднання до правдивої віри, охрищения, приймається як запорука „спасення“; ставлення до Бога — почуття безмежної вдячности, любови; аскетичні мотиви чути лише іноді. Поруч /71/ цих основних ідеологічних „констант“ старокиївської літератури значно слабші всі інші тенденції. Наприклад є велика, розбіжність в оцінці значення греків для Руси: зрідка — панегіричне ставлення до грецької культури, часто скептичне, неґативне та навіть глузливе (бо греки й досі ошуканці — „льстиви“). Поруч почуття єдности зустрінемо сліди психологічного (не лише політичного) противенства між „полянами“ та „деревлянами“, між киянами та новгородцями тощо; вже лише рештки старих мотивів — якісь противенства між варягами та слов’янами. Ледве чи можна говорити про якісь контрасти між духовною та світською ідеологією в літературі. Нечисленні рештки світських творів (чистини літопису, „Поучениє“ Володимира Мономаха) пройшли через якусь літературну „цензуру“ церкви та ще сильнішу „цензуру“ пізніших століть, і тому якщо й були такі противенства, їх слідів у літературі не знайдемо. Говорить у ній завжди церковна, духовна ідеологія. Ще менше чуємо про противенства між християнством та поганством, — наскільки згадуються погани — вони завжди поза межами тієї культурної християнської сфери, яку всі автори нашої старої літератури вважають за єдину можливу культурну сферу взагалі. Ця ідеологічна єдність, розуміється, є ілюзією, що ґрунтується лише на переважно духовному характері авторів, переписувачів та тих посередників, які зберегли для нас рештки старої літератури — церков та манастирів.





Б. Проповідництво


1. Поруч численних перекладних проповідей в ранній київський період ориґінальні проповіді є лише дуже скромним доповненням до скарбниці візантійської гомілетики. До того велика частина ориґінальних проповідей не датована точно, і лише мовні ознаки та елементи змісту вказують на їх належність до старої київської літератури. Лише два автори відомі нам ближче — св. Феодосій та митрополит Іларіон. Ще більше, ніж анонімність, шкодить розшукуванню старих проповідей пізніше приписування їх святим, отцям церкви тощо. На жаль, історики літератури не звертали належної уваги на стиль безумовно старих анонімних творів.

2. Св. Феодосієві (помер 1074 р.) приписувано півтора десятка творів серед них — молитви, 10 проповідей, листи до князя Із’яслава та кілька уривків з „повчань“, що їх Нестір уставив до Феодосієвого житія. Листи до князя Із’яслава, напевне, /72/ Феодосієві не належать; вони є відповідями на запитання канонічного характеру, що їх князь адресував, напевне, якомусь знавцеві; за протикатолицьким змістом — головне одного з них — їх треба вважати за твори „Феодосія (Федоса) Грека“, писаними до іншого князя Із’яслава сто років пізніше. Листи до князя Святослава втрачені, відомо лише кілька дуже різких слів на адресу князя, якого святий порівнює з Каїном. Нестір згадує про численні проповіді Феодосія до народу та ченців; на жаль, з першої групи не маємо жодного певного зразка. Цікаве повчання про кари Божі, вставлене до літопису, не належить Феодосієві. З проповідей до ченців Феодосієві, напевне, належать п’ять.

Проповіді Феодосія мають моральне забарвлення. Здебільшого це — нагадування ченцям про вимоги чернечого чину: від ходження до церкви та поважного поводження при богослужбі до доброчину, праці, покори, терпіння, отже, — від зовнішнього до внутрішнього. Назовні повчання завжди короткі, деякі переповнені текстами з св. Письма, інші користаються ними поміркованіше. Мова — проста. Типових церковно-слов’янських слів мало: доброчинство, благонравиє, доброліпний тощо, зате є народні слоти: свита, послух, триваниє і т. п. Але несправедливо було б уважати, що проповіді Феодосія позбавлені будь-якого літературного забарвлення та літературного вміння. Навпаки, Феодосій знаходить слова і для характеристики психічних переживань, — хвилювання, роздратовання, піднесення тощо: „серце горить“, „душа тане (истаеваетъ)“, „отрусити сум“, „з сльозами мовлю гіркі слова“; він говорить про „сяння“ в душі, про „смерть гріха“. Часто свої думки він одягає в форму простих порівнянь. Є євангельські порівняння, напр., притча про мудрих та дурних дів — де „світильники“ дів — душі; олія, якої забракло дурним дівам, — „милостиня“; він нагадує євангельське оповідання про „виноградник“; ченців Бог вивів з „Єгипту цього світу“ до „безводної пустині“ тощо. Але Феодосій уживав також і інших принагідних порівнянь: кадило — образ Духа Святого; мученики „сяють, як зорі“; нагорода за терпіння — „вінець“; ченці — раби Божі, мусять стояти в церкві „зв’язавши руки“. Це все образи традиційні. Але Феодосій вміє розвинути образи широко та вразливо: так він зве себе лише знаряддям Божим — „бо трость не пише сама, як не буде того, хто нею пише, і сокира не прославиться без того, хто нею січе“; він вчить, як треба ставитися до духовної праці: „Як хтось обробляє ниву або виноградник, то як бачить плоди, що ростуть, то забуває і про (минулу) працю від радости та /73/ молитися Богові, щоб довелося зібрати плід“; зустрічаємо в нього також добру антитезу: „Коли нам не дадуть убрання або свити або чогось іншого потрібного, то робимо собі з того велику печаль. А коли час губимо, то про те не пам’ятаємо і про то не печалимося...“; ключ, що його приймає манастирський ключар, Феодосій порівнює з вогнем з вівтаря *; цікавим є широке військове порівняння: било будить ченців до служби, — „коли находить виправи та засурмить сурма, ніхто не може спати: чи добро ліпитися і воякові Христовому? І ті для малої та заникливої слави забувають і дружину і дітей, і маєток... навіть голову свою ні в що не ставлять, щоб не дістати сорому. Але, як вони самі тимчасові, так і слава їх кінчається з їх життям. А в нас — не так. Якщо витримаємо в боротьбі з ворогами нашими, то як переможці дістанемо славу безмежну та сподобимося чести невимовної...“ Та Феодосій говорить не лише образами; він уміє і добре зформулювати свої головні думки: „Нам належить від праці своєї годувати бідних та мандрівників, а не перебувати безчинними, переходячи з келії до келії“; або, говорячи про сповідь: „Одкриємо тут свої гріхи перед єдиною людиною (священиком), щоб там (на страшному суді) їх не відкрили перед усім всесвітом“ — це приклад доброї антитези. Феодосій користається перекладною проповідницькою літературою — проповідями Іоана Златоустого, Федора Студійського, Василя Великого, а також манастирським уставом.

При всій простоті проповідей Феодосія це добрі зразки проповідницького стилю, з умінням промовляти до серця і до розуму.



*) Пор. сказане про ключ, як правний символ, „Доісторичний період“ І. В. 3.



3. Поруч простих проповідей Феодосія маємо з того самого століття піднесену промову митрополита Іларіона, що його першого не-грека поставлено митрополитом за кн. Ярослава Мудрого 1051 р. Вже в рік смерти Ярослава, 1054, Іларіон не був митрополитом. Не відомо, чи він помер, чи відійшов з метрополії (як дехто припускає, до Печерського манастиря). Його промова про „Закон та благодать“ (милість Божу) — блискучий зразок духовної красномовности. Але це власне не проповідь, як „повчання“, а радше святкова урочиста промова, що могла бути виголошена навіть не при богослужбі. Писаний цей твір між 1037 та 1050 рр. Обсяг його розмірно великий: удвоє більший, ніж разом усі п’ять проповідей св. Феодосія до ченців. Поруч цього Іларіонові приписується „Ісповідання віри“ та три інші проповіді. Припущення, що Іларіон пізніше, бувши під іменем Никона, ченцем /74/ Печерського манастиря, обробив 1073 р. літопис та що йому належить укладання „Ізборника“ 1076 р. та деякі статті в ньому — гіпотетичні.

4. Промова Іларіона розпадається на три частини: перша частина реторичне, але змістовне та догматично-ґрунтовне протиставлення Старого та Нового Завіту, — „закону“, під яким жили люди до приходу Христа, та „благодаті“, під якою живе визволене та викуплене Христом людство. Друга частина — це похвала князеві Володимирові, який приєднав Русь до народів, що як християни підлягають „благодаті“ Божій *; третя частина — молитва. Промова Іларіона не є чимсь надзвичайно ориґінальним. Історичні протиставлення двох понять і похвали зустрічаємо в проповідях отців церкви, а молитва навіть наслідує відомі нам зразки. Але твір Іларіона — це не пряме наслідування якогось певного твору християнської грецької літератури (є деяка схожість з проповіддю Єфрема Сирина на свято Преображення). Іларіон користується св. Письмом, також апокрифами та Шестодневом. Характеристичні для промови ясна будова, добрий розвиток думок та надзвичайно вміле користання всіма засобами виробленої візантійської реторики.

Перша частина промови після короткого похвального вступу — подяки Богові за християнізацію Руси — переходить до порівняння стану людей перед християнством та після прийняття християнства. Християнство змальовується як повний поворот усього історичного шляху людства. Таке протиставлення природне та влучне. Лише, характеризуючи передхристиянський стан, Іларіон не дуже вдало бере не слов’янське поганство, а старозавітну релігію. Протиставлення старого та нового завіту яскраве та реторично по-мистецьки збудоване. Коротко намічено протиставлення — антитезу, а потім розвинено на порівняннях: старий завіт — місяць, новий — сонце, старий — тінь, новий — світло, старий — нічний холод, новий — соняшне тепло тощо. Наприкінці першої частини знову повторене протиставлення вже спеціяльно щодо староруського поганства та християнства: безнадійність та надія на вічне життя, сліпота й глухота та відкриття очей та вух“, замість заїкання поганства, „ясна мова“ християн і т. д.


„мандрівники будучи,

вороги Божії будучи,

назвалися людьми Божими,

назвалися синами Божими“.



*) Автор уживає ще старого хозарського слова „каган“ — цього слова Іларіон уживає також і в Доповіданні віри“. /75/



Ці порівняння наближуються вже до тієї символіки, яку зустрінемо в проповідях наступного віку. Іларіон розвиває свої протиставлення на старозавітних прикладах, сенс яких — „рабство“ людей під владою старозавітного закону і „синівство“ їх під владою „благодаті“. Таке протиставлення для тих, часів коли рабство було ще реальним явищем та реальною небезпекою людського життя — надзвичайно вразливе. З цього протиставлення виростає і добрий виклад христології як протиставлення двох сполучених у Христі „натур“ — божеської та людської. В коротких тезах ці протиставлення дають закінчену картину догматичної науки церкви про дві природи Христа:


як людина повився пеленами,

яко Бог зорею проводив волхвів,

як людина лежав у яслах,

яко Бог прийняв від волхвів подарунки та поклін,

як людина втік до Єгипту,

і яко Богові вклонилися Тобі рукодільні (ідоли) єгипетські,

. . . . . . . . . . . . . .

як людина скуштував оцту

та віддав дух,

яко Бог затримав сонце і потрусив землею,

як людину покладено Тебе

в гробі,

і яко Бог, Ти зруйнував пекло та звільнив душу . .

і т. д. (17 антитез).


Закінчивши першу частину протиставленням поганства та християнства, Іларіон переходить до похвали кн. Володимирові. Кожна країна вихваляє свого апостола: Рим — Петра і Павла, Азія — Іоана Богослова, Індія — Хому, Єгипет — Марка, — „усі країни, міста і люди шанують та вихваляють кожне свого вчителя, що навчив їх православної віри. Похвалімо ж і ми по силі нашій малими похвалами того, хто створив велике та дивне, нашого вчителя та наставника, великого кагана нашої землі, Володимира, онука старого Ігоря, сина ж славного Святослава“. Після характеристики політичного значення Володимира, „єдинодержавця“ Руської землі, Іларіон переходить до охрищення Володимира — „і як він так жив, правлячи землею своєю із справедливістю, мужністю та розумом, сподобився він відвідин Божих“. Не впливові грецької проповіді, а покликанню Божому приписує Іларіон навернення Володимира до християнства: /76/ „Подивилось на нього всемилостиве око благого Бога і посіяло в серці його думку зрозуміти суєту поганської омани та шукати єдиного Бога...“ Лише тоді він звертається до „благовірної землі грецької“ по охрищення: „Каган скинув з себе разом з одягом і старого чоловіка, скинув тлінне, отрусив порох невірства і, ввійшовши в святу купіль, породився від Духа і води, христився во Христа, вдягнувся во Христа...“.

Урочисто малює: Іларіон країну в радості та світлі християнської віри, закінчуючи:


„Христос побідив,

Христос переміг,

Христос воцарився,

Христос прославився...“


Іларіон переходить до похвали князеві Володимирові як християнину, малюючи картину його доброчину в останні роки його життя та вказуючи на пізніший розвиток християнства на Русі. Похвала кульмінує в патетичному заклику до Володимира: „Устань, чесно главо, з труни твоєї, отруси сон: бо ти не вмер, але спиш до загального воскресіння всіх. Устань, ти не вмер, бо не годиться вмерти тому, хто увірував у Христа, життя всього світу...“, — і Іларіон продовжує ритмічними закликами:


„Подивись на сина твого Георгія *

. . . . . . . . . . . . . . .

подивись на благовірну невістку твою Ірину,

подивись на онуків та правнуків,

як вони живуть,

як їх охороняє Господь,

як вони тримаються благовір’я за заповітом твоїм,

як учащають до святих церков,

як славлять Христа,

як поклоняються імені Його!


Подивись на місто, що сяє вічністю,

подивись на церкви, що квітнуть,

подивись на християнство, що росте,

подивись на місто, що, освітлене іконами святих, блищиться,

що тиміямом овіяне,

що похвалами та божественними піснями озвучене...“



*) Георгій — християнське ім’я кн. Ярослава. /77/



Закінчується „слово“ антитезами, що нагадують знову загальну тему промови — протиставлення дохристиянського та християнського стану Руси:


„Радуйся, князю-апостоле,

що нас, душею мертвих, від хвороби

ідолослужби

воскресив, бо через тебе ми

ожили та життя Христове пізнали,

скорчені бувши від бісовської

облуди,

через тебе ми виправились і

вступили на шлях життя,

сліпі сердечними очима бувши

від бісівської омани, осліплені незнанням,

через тебе зробились видющі

світло трисоняшного Божества,

німі бувши,

через тебе заговорили і нині,

малі й великі, славимо єдиносущну Трійцю!“


Твір закінчує піднесена молитва.

5. Викладаючи зміст промови Іларіона ми подали разом і характеристику її викінченої композиції та стилістичних рис, що з них головні — антитези, повторення, заклики (автор звертається і до міста Києва), а головне, ритміка мови, що в певних місцях, завдяки паралелізмові сусідніх речень, ще виразніша. Паралелізм підтримується і частою римою: ясно и велегласно; изыде якоже и вниде; вси в молитвахъ, прилежать, вси готови предстоять; виждь церкви цвЂтущи, виждь христианство растуще; да соблюдеть... Богъ отъ всякоа рати и плЂненіа, отъ глада и всякоа скорби и сътуждения; виждь градъ иконами святихъ освЂщаемъ... и хвалами и божественными пЂснми оглашаемъ. Іноді побудова речень ритмічна:


ратныя прогони,

мир утверди,

страны укроти,

глад угобзи,

боляры умудри,

гряды разсели,

церковь твою възрасти,

достояние твое соблюди,

мужи и жены и младенцы спаси... /78/


Або


нагыя одЂвая,

жадныя и алчныя насыщая,

болящимъ утЂшение посылаа,

должныя искупаа,

роботнаа свобождаа...


Основна тенденція твору — прославлення нової християнської Руси через прославлення її великих князів; через прославлення діла його батька прославлено тут і сина Ярослава. Поруч надзвичайних літературних властивостей, яких не закриває навіть іноді складна мова (багато подвійних слів: благопризирание, равноумный, равнохристолюбець, многоплоднЂ і т. д.) зміст забезпечив творові великий успіх. Не лише українська традиція його пізніше наслідувала (Климент Смолятич; у Галицько-Волинському літописі похвала Володимирові Васильковичеві збудована на зразок похвали Іларіона; Касіян Сакович у віршах на погреб Сагайдачного 1621 р. переспівує початок тієї ж похвали; користується твором Іларіона і „Пересторога“ 1605 р.), але і московська та новгородська література (житія кн. Дмитра Івановича Московського, св. Леонтія Ростовського, Костянтина Муромського, Прокопія Устюзького, Ніфонта Новгородського, Стефана Пермського і т. д.), як також і література сербська (житіє св. Симеона та Сави, писане в 13 ст. єромонахом Доментіяном).

6. Як уже згадано, деякі інші твори приписувалися Іларіонові. З них найпевніше йому може належати коротке повчання, щось середнє між проповіддю, молитвою та похвалою, під назвою: „З початку — було слово“. До тексту цього повчання проповідник додає коментар-похвалу і закінчує молитвою з добре збудованою кінцівкою. — За серйозністю змісту можна б уважати твором Іларіона „Слово о користі душевній“, але тут трудно впізнати властиві Іларіонові стилістичні риси. Нарешті, „Слово до тих, хто відмовився від світу“ (інакше „Слово до брата стовпника“), де автор вимагав від ченців суворішого життя, — мабуть, теж твір Іларіона. В південно-слов’янських рукописах його приписують Іларіонові. Формально воно далеко простіше, але витримане в гарному реторичному стилі — запитання до слухачів, заклики, протиставлення, гарні порівняння, напр., чернецького життя з життям птахів серед природи, що співами своїми віддають хвалу Богові:


не було в їх вухах міського неспокою,

людського клику, /79/

не дійшли до їх вух огидні пісні повії,

не бачили вони, як країна вийшла проти країни на битву,

...лише був в їх очах рух дерев,

(в їх вухах) шум галузок,

спів птахів, що кожен співає свою пісню.

Тому вони не мають печалі,

бо позбавились печалі, відійшовши від світу...


Цікаво, що автор навіть іронізує з промовців, що свої мудрі думки прикривають занадто штучною мовою — це те саме, якби лікар лікував рану „крізь одяг“. Уривок цього „Слова“ (або чи не листа?) використаний пізніше в „Слові“, яке з певною підставою приписувано Климентові Смолятичеві (див. II. В). — Дехто вважав за неймовірні такі гострі напади на чернецьке життя в той час, коли до манастирів йшли лише ті, хто сам почував покликання до аскетичного життя; але автори проповідей, поперше, йшли за певною традицією, що таку критику чернечого життя знала, а, подруге, до психології усякого аскетизму належить певна перебільшена суворість вимог, що вбачає великі моральні хиби там, де їх немає або де вони не такі вже великі. В кожному випадку „Слово“ — старий ориґінальний твір, а такі твори для нас цікаві, незалежно від того, хто їх автор.

7. Ще певну кількість проповідей можна віднести з певною ймовірністю до 11 ст. До них належить, напевне, первісна форма „Слова нікоєго христолюбця“. — проповідь, що в ній автор нападає на поганські вірування та звичаї своїх сучасників. Згадки про богів „Перуна, Хорса, Сима-Регла, Мокош“ та звичаї, що з культом їх та „Роду, Рожаниць“ зв’язані, сполучені з текстами св. Письма. „Слово“ сильно змінене в пізніші часи. З ім’ям „Христолюбця“ відомі й інші старовинні „слова“, — про покірність духовному отцеві, що в ній також зустрічаємо чимало вказівок на старі звичаї: „рожаничну трапезу, моление коровайное“ (чи не „коровай“ на весіллі?), „желения и карания“ (жалі за померлими), та також „Слово про невинність“. „Христолюбець“ — це можливо світський послідовник християнства.

Дуже старі і двоє слів Григорія (в рукописах — „Богослова“, але в дійсності білгородського єпископа) проти пияцтва. Це — не лише досить яскраві малюнки пияцтва, але також і заклики до християнського життя: „споживаймо страви святих книг, а замість пиття — науки та оповідання святих отців. Це свято Богові! Це радість святим! Це спасіння душі! Це здоров’я тілу! Це невідхідна сторожа янгола хоронителя! Це прогнання бісів!“ Може тому ж Григорієві належить ще двоє повчань священикам. /80/

Відшукано за змістом та мовою ще інші старі повчання, що спрямовані проти соціяльного гніту, невільництва, що доводить людей навіть до самогубства, „кидаючися в воду та своїми руками спричиняючи собі смерть“, проти відсотків („різів“), що „як змія, жеруть бідних“, проти лицемірства багатіїв, що, постячись, „поїдають тіло братнє:“, проти князів, що ніби не знають, що роблять їхні управителі. Ці вирази нагадують про соціяльні реформи Володимира Мономаха наприкінці 11 ст.

Образи життя багатіїв в одній проповіді * нагадують пізніші образи в листах Івана Вишенського: багатій


„жив на землі розкішно,

в пурпурі та шовку ходив,

коні його годовані, іноходці,

пишаються золотими вбраннями,

сідла його позолочені,

раби, що йдуть перед ним, численні,

в шовку й нашийниках золотих,

а інші з-заду в намисті і наручниках,

. . . . . . . . . . . . . . .

на трапезі прислуги багато,

посуди ковані з золота та срібла,

страв багато та різних,

тетері, гуси, журавлі, рябчики, голуби,

кури, зайці, вепри, дичина


йде ще кілька назв страв, деякі незрозумілі: „чамъри, трътове, печени, кръпанія, шемълизи“.


. . . . . . . . . . . . . . .

чаші срібні великі позолочені,

кубки та котли,

питва багато, — мед, квас, вино,

мед чистий та з перцем,

пияцтво всю ніч з гуслами та сопілками...“


Деякі проповіді згадують події свого часу, тому можна їх приблизно датувати. Якщо говориться про перенесення мощів св. Миколи або про „Русь“ як „новохрищений“ народ, як в одній ритмічно збудованій проповіді на пошану Богородиці, — то проповіді можна з великою ймовірністю датувати 11 ст.



*) Ця проповідь — переробка двох грецьких проповідей Іоана Златоустого. /81/



Старі проповіді різноманітні і в тематиці і в стилі. Поруч досить простих проповідей на великий піст, знаходимо урочисті „похвали“ (є надзвичайно пишна св. Феодосієві, що пізніше ввійшла до складу „Печерського Патерика“. Див. II. Г.).

Збирання та освітлення старих проповідей варто ще продовжити. Стилістично їх майже не висвітлено.





В. Повістярство


1. Світське ориґінальне повістярство в староруській літературі або не розвинулося або затрачене. Проте, маємо в складі літопису *, а почасти й окремо кілька творів, які репрезентують для нас повістярство, головне, духовне. Твори цього типу переказують про події, стилістично хитаючись між „протокольним“ та патетичним і стилістично витонченим оповіданням. Типовим для духовного оповідання є те, що воно має певну „мораль“, що оповідач робить з нього певний релігійно-моральний висновок, що його він здебільша подає читачеві як ясно сформульовану сентенцію. До творів цього типу належить у літописі кілька оповідань. Ці оповідання не укладено в певні хронологічні рамки літопису, їх лише записано під певним роком, але вони є закінченими нарисами, кожне з власним початком, власним кінцем, та часто з власною „мораллю“. До цієї групи можна зарахувати ще один більший самостійний твір, т. зв. „Сказаниє“ про забиття Бориса та Гліба та низку дрібніших оповідань про чудеса, про мощі (знахід мощів св. Феодосія, перенесення мощів Бориса та Гліба), про будову та освячення церков („Десятинної“ в 996 р., св. Юрія та Софії в Києві), про заснування Печерського манастиря тощо. Деякі з цих оповідань увійшли до літопису або до інших творів — (Печерського Патерика, Прологу).



*) Ймовірно, що деякі оповідання з літопису існували як окремі твори, але важко це твердити з певністю. Лише оповідання про кн. Василька має всі ознаки самостійного твору, автор якого говорить від власного імені.



2. Двоє оповідань про забиття Бориса та Гліба — оповідання в літописі та так зв. „Сказаниє“ — не є „житіями“, не належать до цього ґатунку старої літератури, тому Нестір уважав за потрібне пізніше обробити цей самий матеріял в „житійному“ стилі (див. далі І. Г.). Початок оповідання про Бориса та Гліба в літописі встановити важко. В кожному разі події після смерти Володимира (1015) викладено індивідуальним обробленим літературним стилем. Ще ширше та літературно викінченіше „Сказаниє“. Обидва твори або мають спільне джерело, або автор „Сказания“ /82/ поширив та обробив оповідання з літопису (що автор „Сказания“ — якийсь чернець Яків, —- зовсім непевно). Звичайної житійної рамки — викладу про попереднє життя святих, як це є в Нестора — обидва твори не мають. По короткому викладі про смерть Володимира подається історія забиття Бориса за наказом брата Святополка, а потім історія забиття Гліба. Обидва твори закінчуються похвалами святим.

„Сказаниє“ автор починає сентенцією з св. Письма — „Рід правих благословиться“ (Пс. 3, 3) ніби натякаючи на те, що, прославляючи святих князів, він прославляє тим самим увесь князівський рід. Розповівши про смерть Володимира, автор укладає в думки Бориса стилізований „плач“ у дусі народних голосінь:


Горе мені, світе очей моїх,

сяйво і зоре лиця мого,

підпоро юности моєї,

науко нерозуму мого!

Горе мені, отче і господине мій!

До кого звернусь?

на кого подивлюсь?

Де насичусь такого доброго виховання

та науки твого розуму?

Горе мені, горе мені!


Вже почуваючи загрозу собі від Святополка, Борис заспокоює себе текстами з св. Письма про покору та любов та міркує про те, що все в цьому світі гине:


все проходить і гірше павутини...

Що придбали брати мого батька та батько мій?

Де їх життя і слава цього світу,

і пурпури і шовки,

срібло і золото,

вина і меди,

добрі страви та бистрі коні,

і красні та великі будинки,

і численні маєтки,

і дані і пошани нечисленні,

і пишання своїми боярами?

Все це для них — ніби його ніколи й не було,

все заникло разом з ними...


Борис, почуваючії загрозу, хитається між „плачем“ над собою, над своєю молодістю та побожними думками, що як його заб’ють, /83/ він буде „мучеником Господові своєму“. — Сцена міняється — Святополк висилає послів до Бориса з привітанням, а разом і убивців. — Сцена знову міняється — Борис стоїть над Альтою, дружина його залишила, довідавшися, що він не хоче боротися проти Святополка. Вбивці, що оточили його намет, чують, як Борис співає перед сходом сонця псалми з Заутрені. З псалмів вибрані такі місця, які цілком підходять до ситуації святого: „Господи! Як багато моїх ворогів! Як багато тих, хто поставився проти мене!“ і т. п. Борис чує тупотіння (або шепіт) коло свого намету, священик та слуга Борисів бачать блищання зброї та чують брязкіт мечів. Вбивці вдираються до намету і кидаються на Бориса. Вже поранений Борис перед смертю молиться за себе і за ворогів, викликаючи у невеличкого почету, що з ним залишився, думки, що теж стилізовані як голосіння. — Сцена знов міняється — Святополк міркує, що він повинен ще інших убивств вчинити, бо інакше брати з’єднавшися


...виженуть мене,

і буду далеко від престолу батька мого,

і туга за моєю землею гризтиме мене,

і ганьба ганителів впаде на мене,

і моє князівство візьме хтось інший,

і запустіють двори мої...


Він посилає по Гліба. Гліб з невеликою дружиною їде до Києва, від Смоленська пливучи човном. По дорозі він дістає вістку від Ярослава, що вмер Володимир та що забито Бориса. Гліб „плачеться“ за батьком і братом (знову в стилі народних голосінь). Коли човни Гліба і Святополкових посланців зустрінулися на Дніпрі, вбивці поскакали в човен Гліба з мечами в руках. — „в усіх повипадали весла з рук, і всі завмерли від жаху“. Гліб, ще майже дитина віком, починає зворушливо молити вбивців помилувати його:


Помилуйте мою молодість, браття та панове мої!

Ви будете моїми панами, а я вашим невільником.

Не пожинайте мене ще недозрілого життям!

Не пожинайте колоса ще нестиглого, але повного молока беззлобности!

Не ріжте лози, що ще нестигла, але має плід!


Прохання не впливають на вбивців, так само й зворушлива молитва за родичів, в тому числі і за „брата та ворога“ Святополка. Жахливість сцени посилюється ще тим, що Гліба заколює його /84/ кухар Торчин ножем, „яко беззлобне ягня“. — Лише коротко оповідає „Сказаниє“ про перемогу Ярослава над Святополком, про напівбожевільну втечу Святополка, „за яким ніхто не женеться“, та про його смерть десь у пустелі між Польщею та Чехією... — Твір закінчується витриманою в богослужбовому стилі похвалою святим.

Літопис зберіг оповідання в коротшій формі. Воно починається просто з того, що Борис дістає звістку про смерть батька, а після оповідання про забиття обох князів (далеко коротші ліричні місця, немає міркувань Святополка), йде значно піднесеніша „похвала“, Про долю Святополка розповідається ширше та вже в межах літописного оповідання.

Обидва твори літературно надзвичайно викінчені. В ліричних монологах, ритмізованих, стилізованих здебільшого як голосіння („плачі“) або молитви (вдало вибрані тексти з заутрені, що підходять до становища Бориса), вжито форми народних голосінь, по всьому творі розсипані тексти з св. Письма„ використані традиційні мотиви характеристики змінливости та скороминулости світу і т. д., добре відтворені переживання та думки, що їх могли мати Борис, Гліб, Святополк. Кожну особу схарактеризовано індивідуально: дитинність Гліба, його любов до старшого брата, відданість Святополка „благам цього світу“ тощо; ці характеристики вплетені в хід дії. Цікавий ужиток алітерацій, зокрема, численних у початковій частині літописного варіянту. Автор використав старішу перекладну літературу; дещо він навіть згадує, напр., життя Никити, В’ячеслава Чеського, Дмитра Солунського, леґенду про Юліяна Відступника, але особливої близькости до цих творів помітити не можна. Така близькість належить до традицій „житій“. Величезний успіх „Сказания“ в пізніші століття, мабуть, найрозповсюдженішого твору старокиївської літератури — цілком заслужений. Пізніше його перекладено і на білоруську та українську мови (починаючи з „Четьї“ 1489 р.).

3. Другий цікавий приклад духовного оповідання — оповідання про перших печерських ченців. Воно вставлено до літопису (р. 1074), и згодом до Печерського Патерика. Пізніше його часто розкладали на четверо окремих оповідань про чотирьох ченців. Це зовсім не відповідає духові оповідання. Зміст його простий. Почавши з того, що Феодосій зібрав „таких ченців, що сяють на Русі, як світила“, та схарактеризувавши їх коротенько, як духовну спілку, члени якої повні любови та готовости допомагати один одному, автор зупиняється на кількох з них. Це — Дам’ян, що лікував дітей та дорослих, помолишися над ними /85/ та помастивши їх олією; Єремія, що мав „від Бога дар“ передбачати майбутнє та думки людей; Матфій, що мав видіння, які відкривали йому внутрішнє життя людей; напр., він бачив чорта в образі ляха, що ходив під час служби по церкві та кидав на ченців квіти, до кого квіти прилипали, той виходив з церкви і не повертався; він бачив купу чортів, що на його запитання відповіли, що вони прийшли за Михайлом Тольбековичем, — пізніше виявилося, що цей Михайло — чернець — тим часом утік з манастиря. Докладно розповідає автор про Ісакія. Це ніби центр усього оповідання, Ісакій, „у світі“ багатий купець з Торопця, вирішив піти до манастиря, роздав маєток бідним та манастирям і прийшов до Антонія Печерського, який і дав йому ім’я Ісакій та „вдягнув на нього чернече вбрання“. Ісакій почав важке, суворе житія — він вдягнувся у волосяницю, а на неї вдягнув сиру козлячу шкіру, що зсохлася на ньому, замкнувся в маленькій печері та сім років спасався в „затворі“, дістаючи лише одну проскуру через день, яку приносив йому Антоній, та трохи води. Одного разу вночі засяло в печері світло, і перед Ісакієм з’явилися два юнаки з словами: „ми янголи, а за нами йде Христос, поклонися йому“. Ісакій поклонився постаті, яку він уважав за Христа, і опинився так у владі чортів, бо все це була лише чортівська омана, якої він не розпізнав. Печера наповнилися чортами, що цілу ніч забавлялися Ісакієм, змушуючи його танцювати до музики... Вранці Антоній не дістав на своє привітання до Ісакія ніякої відповіді, і, відкривши печеру, знайшов його напівмертвого. Три роки лежав Ісакій майже нерухомо, помалу він знову навчився ходити, їсти... Але тепер він уже не затворився в печері, а ходив по монастирі, працював за кухаря та „творив юродство“ * в манастирі та поза монастирем, дістаючи за свої „юродства“ лайки, а то й побої... Коротенько оповідає автор про те, як Ісакій переносив страшний холод у зимі, як він босими ногами погасив вогонь у печі, як він узяв голими руками ворона. Тепер він знову оселився в своїй старій печері, чорти робили спробу спокусити або „перелякати“ ** його, але нічого не могли з ним зробити і мусіли визнати: „Ти нас переміг, Ісакію!“ Коротко розповідаться про смерть Ісакія. Все оповідання закінчується коротенькою похвалою Печерським ченцям.



*) „Юродство“ — повна форма аскези: навмисна чудернацька поведінка людини, яку за це інші висміюють чи зневажають; але такий юродивий може мати чималий вплив на оточення, напр., говорячи одверто про те, про що „розумні“ не говорять, тощо.

**) „Лякання“ чортів має на меті порушити рівновагу людини, відтягнути її увагу від побожних роздумувань. /86/



Коли ми уважніше придивимося до оповідання, то побачимо, що воно не є простим сполученням чотирьох окремих оповідань. Все оповідання є повна єдність. бо через нього проходить кілька провідних думок. Основна ідея — думка про „дари Духа“, бо саме про такі дари, як лікування, читання думок, пророцтва, дар бачити духовний світ — іде мова в коротеньких оповіданнях про Дам’яна, Єремію та Матфія. А в оповіданні про Ісакія йде мова про один з найважливіших дарів Духа — „розрізнення духів“, здібність пізнати, „якого духа“ є те, що нам з’являється. Про „розрізнення духів“ говорять чимало оповідань з старих патериків. Ісакій, очевидно, не мав цього „дару Духа“, коли він міг прийняти чортів за Христа та янголів. Що чорт може перекидатися „янголом світла“, про це ми читаємо в св. Письмі (2 Кор. 11, 13) та в апокрифах („Визнання Єви“), знає про це і „Пам’ять та похвала кн. Володимирові“ (див. І. Г. 6). З оповідання про Ісакія видко, що „розрізнення духів“ не можна досягнути навіть найсуворішою аскезою. Щодо трьох інших ченців, то лише про аскезу Дам’яна говориться кілька слів. Дари Духа не можна дістати, так би мовити, „примусом“. І суворий аскет Ісакій був духовно ще не зрілий для цього. Пізніше він каже чортам: „Ви перемогли мене в образі Христовім, коли я ще був недостойний такого видіння“. А це приводить нас до дальшої теми цього оповідання — до полеміки проти надмірної аскези, бо Феодосія був, власне, противником крайніх форм аскетичного життя. Отже, оповідання про перших ченців є виявом певної духовної традиції Печерського манастиря.

Це дуже гарне тенденційне оповідання написане простою мовою, не помітимо тут ані ритміки, ані вишуканих фігур, немає навіть текстів з св. Письма. Але окремі мотиви дуже часто нагадують оповідання старих — тоді вже відомих у Києві — патериків та житій.

4. Ще простіші оповідання більш світського характеру про „волхвів“ та про князя Василька. Оповідання про волхвів (занесене в літопис під р. 1071) є сполученням трьох окремих оповідань з однією тематикою, що зовсім не зв’язані з тим самим роком. Волхви, що вихваляються своїм всезнанням та пророкують про майбутнє, не передбачають власної своєї загибелі. Про першого волхва в Києві розповідається лише в кількох словах — він пророкував, що за п’ять років „Дніпро потече назад та країни позмінюють свої місця“, але однієї ночі сам зник.

Широке є оповідання про волхвів на півночі у фінів. Це оповідання записане, напевне, зі слів дружинника Яна Вишатича, /87/ що подав літописцеві чимало ще й іншого матеріялу. Два волхви в Ростовському краї запевняли людність під час голоду, що жінки чарами „заховують страви“ та прорізуючи тіло за плечима цих жінок, нібито звідти витягали хліб або рибу, „винних“ жінок вони забивали, а їх майно забирали собі... Ян, що збирав тоді податки, затримав волхвів та віддав їх на помсту родичам забитих жінок, що й повісили їх на дубі: „Так обидва загинули через бісівську науку; знавши загибель інших, своєї не знали...“ — Далі йде цікаве оповідання про поганський світогляд фінів („чуді“), а всю цю серію закінчує мініятюрне оповідання про народне поганське повстання в Новгороді (мабуть, коло 1070 р.), де волхв повів за собою все населення; лише дружина залишилася при князеві Глібові та єпископові. Тоді князь, узявши топірець під плащ, підійшов до волхва і запитав його, чи той все знає. „Розуміється, все“ — „А що буде сьогодні?“ — „Зроблю великі чудеса“. Тоді князь вдарив волхва топірцем, той упав мертвий, а народ розійшовся. Живе оповідання прикрашене лише короткими згадками про чародіїв з св. Письма. Дійсні переживання Яна та оповідання про віру „чуді“ (фінів) стоять тут поруч мандрівної анекдоти, що тут її застосовано до князя Гліба та київського волхва. Отже, маємо маленький збірничок різноманітного матеріялу, зв’язаного в єдність спільністю основної теми.

5. Так само просто розказана історія кн. Василька (літопис під 1097 р.). Але навіть простий виклад подій самовидцем, Василем (мабуть, духовником Теребовлського князя Василька *), через драматичність самих подій та здібність автора до широкого викладу набув надзвичайної пластичности. Після розмірно короткого літописного викладу про Любецький сойм князів, які там „цілували хрест“ не починати війни один проти одного, починається оповідання про Василька словами: „І прийшов Святополк (Київський) з Давидом (Володимирським) до Києва, і всі люди були раді; лише диявол журився з цієї любови“. Цією красною антитезою в оповідання впроваджується тема про чвари між князями як чин диявола. „І ввійшов сатана в серце деяким людям, і вони почали говорити Давидові Ігоревічеві такими словами...“



*) Дехто вважав автора за „дружинника“, але для цього немає ніяких підстав.



В формі діялогу оповідається про міркування, що привели Давида та, після певних сумнівів, і Святополка до рішення усунути Василька як небезпечного суперника з політичного життя. Знову, здебільшого у формі розмов, оповідається про те, як Святополк закликав до себе на іменини Василька, що якраз приїхав /88/ до Видубецького манастиря, як Василько відмовився та Святополк тоді запросив йото до себе в гостину: „Як не бажаєш чекати моїх іменин, то приходь сьогодні, привітаєш мене і посидимо всі разом з Давидом“. Василько, не зважаючи на то, що його перестерігали, поїхав у гостину, міркуючи: „Як це хочуть мене захопити? Ми ж тоді цілували хрест із словами: хто повстане проти іншого, проти того буде і хрест“. Під час гостини Святополк виходить з покою, а Василько говорить до Давида. Але Давид „не мовить і не слухає, маючи жах та зраду в серці“. Нарешті виходить з покою і Давид. Василька заарештовують і заковують в кайдани. Розмірно коротко переказує автор перебіг нарад Святополка з боярами, вагання Святополка, якого Давидові все ж вдалося вмовити. Вночі вивезено Василька до Звиногородки. Жахлива сцена осліплення Василька описана дуже детально. Василько побачив, що гострять ніж і зрозумів, що хочуть його осліпити. До покою, де був ув’язнений Василько, увійшло два чоловіки, розіслали килим, але Василько боровся з ними, так що вони не могли кинути його на килим; тоді ввійшли ще інші, побороли його, поклали на нього дошку; але навіть як на дошку сіли двоє, не могли його втримати, тоді зняли з печі другу дошку, якою притиснули його так сильно, що груди його тріщали. Тоді підійшов Святополків вівчар з ножем, але не попав Василькові до ока і перерізав йому лице; „потім ударив його в око і вийняв око, потім — в друге і вийняв друге“. Василько лежав, „як мертвий“. „І взяли його, поклали на килим, як мертвого, і повезли до Володимира... і переїхавши Здвиженський міст, стали з ним на торговищі, і зняли з нього сорочку і дали випрати попадї; попадя, виправши сорочку, вдягнула її на нього (Василька) в той час як обідали, і почала плакати попадя, бо він був, як мертвий. І почув він плач і мовив: Де я? Вона ж відповіла: В місті Здвижені, і він попрохав води, і напився, і отямився, і пригадав усе, і помацав сорочку і мовив: Чому ви зняли її з мене? Нехай би я в тій кривавій сорочці смерть прийняв і став перед Богом!..“ — Після оповідання про обурення інших князів та про початок їх походу проти Святополка та Давида, оповідання, що може вставлене сюди вже літописцем, продовжує своє оповідання автор повісти про Василька: „І як я тут був, у Володимирі, однієї ночі прислав по мене князь Давид. І я прийшов до нього, і дружина сиділа коло нього, і він посадив мене та мовив до мене: Я чув, що Василько... сказав: ... нехай би Давид мене послухав, то я надіслав би когось з своїх людей до (князя) Володимира (Мономаха), щоб він повернувся (себто відмовився від /89/ виправи проти Святополка та Давида). Отже, — посилаю тебе, Василю, до Василька... і скажи йому: Коли ти хочеш послати свого мужа та Володимир повернеться, то дам тобі яке хочеш місто: Всеволож або Шеполь або Перемиль!..“ З посольства до Володимира нічого не вийшло, але автор передає свою розмову з Васильком, де Василько висловив думку, що йому трапилося це нещастя через його гордість, бо він мав занадто великі плани, щоправда, не проти інших князів, але проти ляхів та половців: „Або набуду собі слави, або голову покладу за Руську землю“. Дальше оповідання про війну Володимира з Давидом, про звільнення Василька і про остаточну перемогу над Святополком, що покликав на допомогу угрів, здається, ведеться вже літописцем, а не Василем, — автором оповідання про Василька.

Оповідання про Василька, що, як бачимо, не лишилося в своїй первісній формі, а ввійшло до літопису, показує нам, який літературний хист ми можемо зустрінути в 11 віці. У наведених уривках ми бачимо добру техніку викладу розмов, вміння коротко характеризувати психічний стан дійових осіб, їх міркування, переживання, вагання тощо. Це оповідання своєю літературною технікою показує зрілість автора і для творів більшого значення.

6. До повістярського матеріялу належать і твори того ґатунку, який був улюблений на Україні і пізніше, аж до 17-18 ст. (пізніші твори цього типу належать, напр., Петрові Могилі, І. Ґалятовському та св. Дмитрові Тупталові — „Ростовському“); це — оповідання про чудеса святих. Маємо збірку таких оповідань про чудеса Бориса та Гліба, які часто додавалися до „Сказання“ про їх забиття, але постали як самостійні записи про чудесні оздоровлення, про звільнення з в’язниці тощо, сполучені з історичними записами про перевезення мощів святих до Києва, про будову церков їх імени.

Пізніше постала збірка оповідань про чудеса св. Миколи Мірлікійського. В цій збірці сполучені переклади та чотири, здається, ориґінальні записи про чудеса з часу від половини 11 ст. до початку 12 ст. в Царгороді (2) та в Києві (2).

На цьому не обмежується повістярський матеріял з літератури старих часів. Маємо й інші рештки старих оповідань. Напр., історично важлива так зв. „Корсунська леґенда“, що оповідає про охрищення Володимира в Корсуні (мабуть, всупереч дійсності, бо є всі підстави думати, що Володимир охристився в Києві або Василькові, ще перед виправою). Але це „грекофільське“ тенденційне оповідання дійшло до нас теж у складі літопису /90/ в дуже зміненому вигляді, з додатками з якогось епічного оповідання, так що пізнати його стару композицію вже важко.

Працю над виділенням з літопису решток старої літератури варто продовжувати.

7. Ми бачили в старій повістярській літературі цікаві приклади різних ґатунків. Повістярство старого Києва або цілком є або намагається бути історичним, оповідати про дійсні події. Але перекази повістярів — не лише сухі, короткі записи. Автори повістей вміють зробити свої оповідання цікавими та розвивати своє оповідання з драматичним напруженням. Найвищого ступеня вмілості досягнув анонімний автор „Сказання“ про Бориса та Гліба, з його патетичною ритмізованою прозою та складними літературними засобами, узятими частково з богослужбових ґатунків, з використанням текстів св. Письма тощо. Але й інші повістярі виявляють зокрема вміння літературного зображення, вкладаючи думки та почування в добре збудовані монологи дійових осіб. Виклад здебільшого досить простий, мистецькі прикраси скупі: найбільшу увагу звертається на перебіг подій. Але свій виклад — і в цьому їх найбільше вміння — вони подають широко, звертаючи увагу читача на окремі важливі моменти, вміють посилити напруження оповідання. „затримуючи“ оповідання, як напр., у повісті про Василька (сцена осліплення!). Оповідання, що ми їх знаємо, всі тенденційні, але тенденційність не перешкодила авторам у виконанні суто літературних завдань. Оповідання 11 віку належать до найкращих творів старої київської літератури.





Г. Житія


1. „Житійна“ література виразно відрізняється від літератури духовної повісти. „Житіє“ можна було писати лише про святого, себто про праведну людину, для визнання святости якої вже існували певні обґрунтовані дані. Охрищення Руси здавалося сучасникам запізненним, християнізацією „в останню“, „одинадцяту годину“. Численна житійна література, яка прийшла зразу в болгарських перекладах, чи була перекладена вже в Києві, могла цілком задовольнити потребу читача, тим більше, що серед найстаріших перекладних житій було чимало творів, цікавих не лише житійним змістом, але й мистецькою формою або богословськими міркуваннями (напр., житія, що порушують питання про кінець світу — Андрія Юродивого й ін.). Поприходили до нас і житія нових слов’янських святих; Кирила та Методія. В’ячеслава Чеського, св. Людмили. Мабуть, якраз ці житія /91/ спонукали описати і життя власних святих; не дурно в обох житіях, писаних Нестором (Бориса і Гліба та Феодосія Печерського) маємо відгуки житій св. В’ячеслава.

Писати житія власних святих було чималою сміливістю, значило поставити своїх праведників поруч старих великих святих та мучеників: Східнослов’янська житійна література ще довго мала характер надзвичайної „скромности“: мало оповідань про чудеса, немає надмірного вихваляння святих, велика залежність від перекладних або слов’янських зразків. Цю залежність не треба розуміти так, що автори просто списували житія чужих святих. Навпаки, старі житія намагаються подавати добре перевірені та певні відомості. Але автори їх, на жаль, із свого матеріялу вибирають такі риси, що засвідчені і в житіях старіших святих. Це є ніби гарантією того, що такі риси — справжні ознаки святости. Коли матеріялу про святих не існувало, то і житія не писалося. Мабуть, лише цим треба пояснити той факт, що немає старих житій Ольги, Володимира та навіть Антонія Печерського. Про цих святих маємо лише твори, споріднені з житіями, але іншого стилю, твори, що не вимагали фактичних даних. Клясичні твори житійної літератури дав Нестір.

2. На житії Бориса та Гліба, так зв. „Чтениї“ Нестора можемо найліпше побачити, чим відрізняється житія від оповідання, приклад якого ми бачили в „Сказанні“.

Нестір починає з молитви, де просить, не зважаючи на „грубість та нерозум’я серця“ його, допомоги Божої в цій праці. Він, мовляв, переказує лише те, що чув від деяких „христолюбців“, прохав вибачення читачів, „братії“, за свою „грубість“. Житіє починається довгим вступом, що подає історію людства від створення світу до поширення християнства. Милосердний Бог побажав хоч в „останні дні“ приєднати і Русь до християнства. Нестір нагадує євангельське оповідання про виноградник, до якого госпочар шукав робітників. — Перша частина житія оповідав про князя Володимира, його охрищення, зовсім не згадуючи при тому про ролю греків при охрищенні Руси. Згадавши синів Володимира, Нестір зупиняється на Борисові, оповідаючи про його молодість, про любов до книг, молитви, бажання йти слідами угодників Божих. Про Гліба, „дитину тілом, але дорослого розумом“, Нестір оповідає як про великого приятеля Борисового, про його „милостиню“, допомогу „жебракам, вдовицям , сиротам“. Характеристика Бориса та Гліба закінчується порівнянням їх із святими, за якими вони дістали християнські імена (Борис — Роман, Гліб — Давид). Згадавши про те, що Борис уже дістав /92/ князівство, а Гліб (у протилежність оповіданню літопису та Сказання“) залишився в батька, Нестір згадує, що Володимир послав Бориса проти ворогів. Лише тут починається власне історія смерти святих, якій виключно присвячені оповідання літопису та „Сказання“. Хід подій щодо Бориса, викладено так само, як у „Сказаній’“, лише Нестір укладає в уста святого не „плачі“, а „молитви“ та не зупиняється детально на вчинках Святополка. У словах, молитвах та вчинках Бориса, ще більше, ніж у „Сказаниї“ підкреслено його бажання не порушити своєї покори та слухняности старшому братові. — Історія Гліба відрізняється від „Сказання“ тим, що Гліб, за Нестором, не їхав до Києва, а втікав з Києва та вбивці настигли його на Дніпрі. „Плачу“ Гліба тут не знаходимо, але Нестір також укладає йому в уста прохання до ворогів, подібні до тих, що їх знаходимо в „Сказанні“, випускаючи, щоправда, поетичні порівняння з „колосом“ та „лозою“. Замість опису емоційних переживань супутників Гліба при нападі вбивць, маємо просте: „Вони сиділи поклавши весла“. — Долею Святополка та Київського престолу житія не цікавиться: Святополк „утік не лише з міста, а і з своєї країни на чужішу та там і закінчив своє життя“, і лише як чутку передається про його „люту смерть“, якої, мовляв, і треба було сподіватися для „грішника“. По смерті „окаянного“ „прийняв владу блаженного (Бориса, якого Нестір помилково вважає за законного спадкоємця Володимира) брат його йменням Ярослав“. — Це все, що Нестір уважає за потрібне сказати про політичні наслідки трагічних подій. Зате він додає до життя третю частину, що її присвячує традиційним у житіях оповіданням про „чудеса“ святих, про історію перенесення їх мощів, про будови присвячених їм церков тощо. Вступна частина обіймає в найстарішому рукописі понад шість сторінок, оповідання про смерть святих коло восьми, а ця остання частина — аж 13: тут знаходимо 10 окремих оповідань, а було, мовляв, ще багато інших чудес. Наприкінці додано міркування про значення покори, а далі похвали святим. Автор згадує і про себе, „Нестора грішного“, як збирача матеріялу та автора житія.

3. Стилістично „Житіе“ далеко простіше, ніж „Сказаниє“. Відмовився Нестір і від зворушливих „плачів“-голосінь, і від гарної ритміки, і від багатьох порівнянь. Але твір його не невмілий. Він з великим хистом розвиває лінію свого оповідання, вдало поділивши та згрупувавши матеріял. Лише тому, що автор ставить собі інше завдання, він надає своєму викладові зовсім іншого характеру: він випускає все політичне, заміняє молитвами „плачі“ або ліричні монологи; його герої — святі і весь час /93/ стоять перед лицем Бога. Найхарактеристичнішою рисою є те, що він затирає все конкретне. Імена вбивців, що їх перелічено в „Сказанні“, тут не згадуються, це просто — „нестримані мужі“; не називає він і імен інших синів Володимира, навіть Ярослав з’являється лише десь наприкінці в побічному реченні; Нестір не згадує ані „волости“ Бориса, ані печенігів, проти яких його послав Володимир; він називає їх просто „військові“ („ратные“) або „погані“. Навіть міста, Вишгород та Київ, згадуються лише по одному разу, а потім — це вже безіменні „вищезгадані міста“, або „славні міста“ („нарочитий градъ“). Назв інших міст не згадується. У Нестора зустрічаємо літературні засоби, запозичені з проповідей, напр., звернення до читачів. Численні молитви його твору — літературно викінчені, оповідання про чудеса — добре синтезовані з різноманітного матеріялу. Є гарні порівняння: „Пророк Давид вийшов протії чужинців та погубив їх... святий Давид (Гліб) вийшов проти ворога-диявола і погубив його“ і т. п. Любить Нестір протиставлення, антитези: „Блаженний (Борис) ішов до свого брата, не думаючи ні про що зле в серці своїм, але окаянний не лише замишляв на нього зле, але вже і послав зле, щоб погубити його. Блаженний радувався на своєму шляху, що старший брат наступить батьків трон, а окаянний смутився, почувши, що брат іде до нього“. Нестір нерідко згадує святих, яких йому нагадують Борис, Гліб та Володимир; так ми довідуємося про його джерела: Володимира він порівнює з Євстафієм Плакідою та Костянтином Великим; Бориса та Гліба — з Романом та Давидом, або з Іосифом та Веніямином; Святополка — з Каїном. Згадано ще Юду, Захарія, Дмитра Солунського, але чи не найчисленнішими є відгуки житія В’ячеслава Чеського. Візантія не мала житій святих князів (може лише св. Євдоким). Але житія В’ячеслава — зокрема великий, і в латинському ориґіналі і в слов’янському перекладі стилістично надзвичайно витончений твір Гумпольда — могли подати досить зразків того, як треба освітлювати життя князів. І Нестір, зовсім нічого не позичивши з історії самої смерти „мучеництва“ В’ячеслава, зачерпнув звідти кілька окремих образів.

Треба думати, як ми вже говорили, що, наводячи про святих князів відомості, які він уважав за факти (читання книг, цікавість до житій мучеників, милостиня, одруження Бориса лише на прохання бояр та на бажання батька, недовір’я до чуток про злі задуми Святополка і т. д.), Нестір уважав за критерій свого вибору саме те, що він знаходив подібні оповідання і про /94/ св. Вячеслава, про старшого, „почесного“ святого того самого типу („князь — страстотерпець“), що і Борис та Гліб.

Чому Нестір, так би мовити, „схематизував“ та „знеособив“ своє оповідання? Гадаю, що підпорядковуючися законові житійного „гагіографічного“ стилю. А сенс такого „знеособлення“ в тому, що житія не має бути твором місцевого характеру, воно призначається не лише для місцевих читачів. Житіє звертається до всього християнського світу, хоче бути твором світової християнської літератури. Оповідання про Бориса і Гліба мало можливість стати таким: уже 1095 р. ці святі були серед тих, що на їх шану висвячено вівтарі в Сазавському манастирі в Чехії, (про це згадано в хроніці сазавського ченця, що подав доповнення до хроніки Козьми Празького, під р. 1095). — Дехто з дослідників закидав Несторові малий інтерес до дійсности, інші підозрівали його у вигадуванні різних подробиць. Ледве чи справді побожний письменник, який засвідчує, що він викладає лише те, що чув від „христолюбців“, вдавався і до фальшування фактів. До часів Нестора багато було забутого, про дещо розповідали по-різному. Чому Нестір вибрав той, а не той варіянт, тепер сказати не можемо. Щодо закидів у „безбарвності“ або „знебарвленні“ житія, то, як ми бачили вище, це належить до стилістичних властивостей житія, що зумовлюються його призначенням та вимагаються традицією.

Цікава і ідеологія житія Бориса та Гліба. „Тенденція“ цього твору висловлена ще ясніше, аніж у „Сказанні“. Борис і Гліб є типом князів-борців за внутрішнє замирення „руської землі“, за мир, що його можна досягнути лише, якщо стосунки між князями стоятимуть на певних моральних та правних засадах. Нестір вимагає для цих взаємин засад християнської моралі. З цього погляду житіє Бориса та Гліба — цікава політично-ідеологічна пам’ятка.

4. Несторові належить і друге житіє — св. Феодосія Печерського. Воно композиційно побудоване слабше, ніж житіє Бориса та Гліба. Можливо тому, що Нестір у цьому випадку не мав ніякого попередника і мусив не лише обробляти, але і збирати всі матеріяли. Це було не так важко, бо Феодосій вмер 1073 р., а Нестір написав це житіє десь коло 1100 р. Матеріял подано почасти ченцями Печерського манастиря, які ще особисто знали Феодосія (Нестір сам прийшов до манастиря після його смерти), а для висвітлення його дитячих років Нестір дістав відомості від матері Феодосія (за переказами одного з ченців), що була черницею в одному з київських манастирів. /95/

І це житіє Нестір починає молитвою-подякою за те що йому довелося бути життєписцем святих, згадуючи тут і написане ним житіє Бориса та Гліба, та проханим вибачення у читачів за свою неосвіченість та „грубість“. Само житіє розпадається на дві частини: коротша — оповідання про життя Феодосія до манастиря, довша — про життя в манастирі (в найстарішому рукописі ці частини обіймають приблизно 7 та 33 сторінки), потім іде коротке оповідання про чудеса (усього три чуда), що обіймає три сторінки та коротке закінчення.

Виклад розділений на окремі розділи-епізоди. В першій частині (14 епізодів) гарно зображений розвиток Феодосія від його дитячих років аж до вступу до манастиря. Виклад подій з пластичною психологічною характеристикою святого та його матері сполучено з постійним підкресленням, що сам Бог провадив Феодосія такими шляхами, які привели його до манастиря та зробили „пастирем“ чернечого „духовного стада“. Феодосій народився від християнських побожних батьків, батько його був, здається, княжим урядовцем, родина потім переїхала до чималого міста — Курська. Тут батько помер, залишивши Феодосія на руках матері-вдови. В Курську Феодосій учився. Індивідуальні риси вдачі святого — любов до науки та церкви, побожність, яка виявилася навіть у втечі з батьківського дому, щоб відвідати Святу Землю. В тому, що юнака повернули додому, Нестір також бачить руку Божу, бо тому Феодосій зміг пізніше прийти до Києва; далі Нестір оповідає про спроби Феодосія „наслідувати Христа“ в покорі та приниженні: Феодосій носить бідне вбрання, працює на полі, пізніше пече проскури (цю невідповідну своєму суспільному станові професію Феодосій обрав, щоб бути „співпрацівником над плотію Христовою“) нарешті навіть носить „вериги“, ланцюги на тілі. Все це викликало постійну боротьбу Феодосія з його енерґійною матір’ю. Юнацькі роки Феодосія закінчуються втечею до Києва, де його, після невдач по інших манастирях, приймає до себе Антоній Печерський. Матері вдалося знайти сина, але не вдалося повернути його додому, і вона під його впливом сама вступає до одного з Київських жіночих манастирів. Тут починається друга частина життя Феодосія та другий розділ твору Нестора. Цей ширший розділ йому не вдалося так добре скомпонувати, як перший. Маємо тут велику кількість (понад 40) окремих епізодів, що йдуть один за одним без певного принципу впорядковання. Ці розділи повні історичного та побутового матеріялу, накреслюють досить яскравий образ святого, але не дають такої суцільної картини, як перша частина. Всі епізоди розпадаються на три групи — (1) характеристика Феодосія, як аскета, священика та ігумена манастиря; /96/ (2) його ставлення до „світу“; (3) окремі прояви милости Божої до манастиря — чудеса та чудесні з’явища. Нестір добро зібрав матеріял, що характеризує життя Феодосія в манастирі та, головне, його аскетичну ідеологію: Феодосій — не представник крайньої аскези, втечі від „світу“ до „пустелі“ (єгипетське чернецтво), він стоїть ближче до тієї монастирської традиції (палестинської), яка сполучає порівняно помірковану аскезу з продуктивною працею та з діяльністю на користь „світу“. Ми не чуємо про „вбивання плоті“, лише оповідання про те, як Феодосій один раз віддав своє тіло при праці та молитвах на поталу злим печерським комарам, нагадує оповідання про єгипетських ченців (Макарія); в печеру він віддалюється лише на короткий час щороку. Навіть манастир у цілому він виніс на поверхню землі. Зате чуємо багато про фізичну працю Феодосія: рубання дров, прядіння вовни, ношення води, допомога при оправі книжок: ще більше чуємо про працю всього манастиря. Багато оповідає Нестір і про духовні вправи Феодосія, головне про молитву та боротьбу з демоном. Федосій мало спить, носить просте вбрання, що не раз приводило до кумедних непорозумінь. Найхарактеристичніша риса Феодосія — його м’якість у ставленні до ченців та до світу. Він не робить винним ченцям закидів, чекаючи на їх власне каяття. Він лише „плаче“ за тими, хто кидає манастир та радо приймає їх назад, навіть і кілька разів. Навіть злодіїв, що пробували пограбувати манастир, він відпускає на волю. Манастир не зачиняється від світу: коло манастиря будується для „жебраків, сліпих, кривих, хворих“ будинок. Нестір не малює картини манастирського багатства — навпаки, Феодосій не раз опиняється в скрутному стані, не маючи на ближчий день хліба для ченців, олії для лямпад або вина для літургії. Не зважаючи на це, Феодосій навіть роздає останнє. Але на допомогу приходить завжди в найскрутніший момент милостиня когось з приятелів та прихильників манастиря. Цю несподівану та невипрохану допомогу Нестір малює як „чудеса“, але всі вони є, власне, цілком природні прояви тієї пошани, яку здобув собі Печерський манастир у „світі“. Лише одне оповідання виходить поза рамки природних подій — „світлий юнак“ приносить в момент найбільшої скрути Феодосієві три золоті гривни. Феодосій бореться з тими з братів, хто набуває собі якусь зайву власність, вбрання або страви, не дозволяє нагромаджувати запасів; зайве він наказує спалити або кинути в Дніпро. І тут він не карає винних, а лише велить знищувати матеріяльні блага, як „вражий уділ“. Ми бачимо Феодосія суворим та твердим лише в справах політичного характеру. Манастир набув чималого впливу на вищі кола київського суспільства, в тому числі і на князя Із’яслава. /97/ Феодосій виступає перед ним як оборонець покривджених: „Багатьох заступав перед суддями та князями“. Коли Святослав та Всеволод вигнали старшого брата Із’яслава з Києва, Феодосій відмовляється відвідати переможців: „Не піду на бесіду вельзевулову і не візьму участи в гостині, повній крови і вбивства“. До князя Святослава він пише „епістолії“, в одній з яких він порівнює його з Каїном. В манастирі по-старому поминають вигнаного князя. Чутки, що Феодосія хочуть усунути з манастиря, приводять лише до нових його виступів проти Святослава. Феодосій навіть чекає нагоди постраждати за правду („жадаше вельми, еже поточену быти“). Але навіть князі, до яких Феодосій поставився так суворо, утримуються від серйозних нападів на манастир. „Світ“ має чимало свідоцтв про святість Феодосія та манастиря, — Нестір розповідає про кілька чудес, — різні люди бачать над манастирем світло, сяйво; розповідає також про сни шанувальників Феодосія.

Нестір зібрав у своєму житії великий матеріял, і, хоч він не завжди зумів добре згрупувати його, але основні думки житія все ж яскраво виступають перед читачем: молодість Феодосія є підготова до манастирського життя; показано подібність його життя до вступу в манастир та в манастирі. Лагідність, сумирність і покора, не виключають твердости супроти світу (матері, князів), що його Феодосій і перемагає; подано основні думки Феодосія про чернече життя (Нестір наводить і невеликі уривки з повчань Феодосія ченцям). Ці риси твору спричинилися до того, що житія Феодосія здобуло чималу популярність та вплинуло на велику кількість творів східньослов’янської житійної літератури.

5. Стилістично житіє Феодосія досить складне. Мова його проста, плинна, речення короткі, літературних прикрас небагато. Але житіє виявляє численні літературні впливи. Нестір сам цитує поруч численних текстів св. Письма, житіє Антонія та Патерики; вплинуло на нього і зокрема житіє Сави „Освященного“ (Палестинського), а почасти св. В’ячеслава Чеського. З першого він переймає численні звороти та формули, здебільшого без конкретного змісту; здається, лише в міркуванні про значення імени святого, про його байдужість до дитячих забав та в оповіданні про його прихід до Антонія маємо перенесення фактичного матеріялу з інших житій. Епізод із печенням проскур нагадує одне важливе місце з життя В’ячеслава; але ледве чи Нестір просто позичив це з житія В’ячеслава, — житіє В’ячеслава могло лише спричинитися до того, що Нестір звернув увагу на цю рису в житті Феодосія, до якої немає, здається, паралель у грецьких житіях. Зустрічаємо деякі подібності житія Феодосія до грецьких житій, /98/ але треба думати, що тут „повторювалося життя, а не житіє“. Начитаність у житійній літературі дала Несторові чимало гарних формул для його оповідання, — напр., таку центральну характеристику Феодосія, як „земний янгол та небесна людина“. Зустрінемо певні відгуки військової повісти: аскети — „сильні багатирі“ („храбри сильни“), хрест є „зброя“, „шолом спасіння“ тощо (кілька словесних схожостей є із „Словом о полку Ігореві“). Нестір уживає й інших порівнянь — він широко розвиває порівняння Феодосія з „пастирем духовного стада“; син боярина, що відходить до манастиря, — вирвався з дому свого, як птиця або сарна з тенет: в важливих місцях — вразливі протиставлення, напр.: Феодосія шанували не за почесну одіж, світле вбрання або великий маєток, але за чисте життя, світлу душу та щедрі повчання, або — „якщо Феодосій тілом і розлучився з нами, але духом він завжди з нами“... і т. д. І тут Нестір дотримується „безособового“ житійного стилю, не називає навіть міста, де народився Феодосій, не згадує імен осіб, що зустрічаються в оповіданні і т. д.

6. Ми вже згадували, що не залишилося старих житій декого з найвизначніших за їх ролею в духовній історії східнього слов’янства святих. Так немає житій кн. Ольги та Володимира Великого. Можливо, що існували оповідання про їх охрищення. Але про охрищення Володимира — оповідання були розбіжні, — поруч уже згаданої „Корсунської леґенди“ (І. В. 6), інші, згадані в літописі.

Про існування житій Ольги та Володимира ніби свідчить один старий твір „Похвала Володимирові“ якогось „ченця Якова“. Цей важливий, як історичне джерело твір складений, здається, з трьох окремих творів — Похвали Володимирові та житій Ольги та Володимира; житіє Володимира зустрічається і в окремих відписах, але дуже пізніх часів — з 16 ст. В „Похвалі“ є відгуки старовини, але прийти до якихось певних висновків про часи походження як „Похвали“, так і її окремих складових частин дослідникам покищо не вдалося.

Зате є підстави гадати, що існували два дальші житія. Це, поперше, коротке житіє св. мучеників, батька й сина — варягів, забитих, за літописом, київською поганською юрбою ніби за те, що вони спротивились, щоб сина принесено в жертву поганським богам: ім’я батька, мабуть, варязьке — Тури або Тур. Але чи було це житіє, рештки якого збереглися в літописі, писане по-слов’янськи — невідомо, можливо, що воно було грецьке. — Житіє Антонія Печерського також не дійшло до нас, але його згадує Києво-Печерський Патерик. Воно подавало, як здається, багато відомостей не лише про Антонія самого, а й про інших ченців, /99/ його сучасників. Дехто вваажає, що воно пішло в забуття тому, що мало занадто „грекофільський“ характер. Ця важлива пам’ятка втрачена, і дійшли до нас лише деякі фактичні відомості з неї, що збереглися в „Патерику“.

Кілька дуже коротких старих житій (Бориса та Гліба, Ольги, Володимира) увійшли до складу „Прологів“. Ці мініятюрні твори літературно не мають великої ваги.





Ґ. „Ізборник“ 1076 року


1. Своєрідною пам’яткою є так званий „Ізборник“ з 1076 року. Це збірка численних невеликих творів. Маємо тут три „повчання“ батьків дітям („Слово одного батька до свого сина“ та повчання дітям Ксенофонта та „святої Фсодори“); т. зв. „Атанасієві відповіді“, що пояснюють важкі місця св. Письма, вибрані уривки з „неканонічних“ книг св. Письма („Книга Премудрості“, Сирах); оповідання про „Милостивого Созомена“ та може найтиповіші для „Ізборника“ — різні сентенції, речення, прислів’я, згруповані за темами. Увесь твір призначений, безумовно, для людей світських; тема, що їй приділено найбільше місця, є милосердя до бідних. Багато порад мають характер „світський“, напр., про ставлення до „сильних цього світу“ („не сварися съ чловЂкъмъ сильнымъ“) тощо. Деякі з творів, що ввійшли до „Ізборника“, мали й пізніше (до 18 ст.) широке розповсюдження.

„Ізборник“ складено за певним пляном: починається він „Словом“ про читання книг: „добре є, браття, читання книжне“, потім ідуть повчання батьків дітям та збірки сентенцій, в тому числі „Поради для заможних“ та „Стословець“; далі подано вибрані місця з проповідей, а на кінці оповідання про Созомена, — про те, як Бог віддає „сторицею“ милостиню, дану бідним.

2. В протилежність до збірки 1073 р., про яку відомо, що її переписано з болгарського ориґіналу, та яка складається виключно з перекладених статтей, — походження збірки 1076 р. почасти не з’ясоване. Але немає сумніву, що частина матеріялу слов’янського, а певна частина й київського походження, судячи з таких форм слів: веред, норов, або з слів, що характеристичні виключно для східнослов’янських мов, як „ларь“ (позичене з скандінавського) *.



*) Важливою ознакою східнослов’янських, зокрема українських текстів є закінчення орудного відмінка однини чол. та сер. роду -ъмь або -ьмь замість церковнослов. та південнослов. -омь, -емь. Східнослов’янські форми в „Ізборнику“ 1076 р. найчастіші.



До слов’янської літератури належить „Слово /100/ про читання книг“ (бо згадано тут „Кирила-філософа“, себто слов’янського місіонера), київського походження можуть бути „Слово одного батька до свого сина“ та „Поради для заможних“. Навіть і „Стословець“, Що приписаний патріярхові царгородському Геннадієві, якого, одначе, немає серед його творів, мабуть, місцевого походження, так само, як і невеликий твір — „Яка має бути людина“, що його приписано „св. Василієві“. Але навіть, якщо вважати ці твори за перекладені, вони відрізняються певними рисами, що змушують нас розглядати їх серед творів ориґінальної київської літератури.

3. Більшість матеріялу, що ввійшов до збірки, стилізована як сентенції, прислів’я, — короткі речення збудовані звичайно як протиставлення або паралелі двох різних думок, мова їх помітно ритмізована, а окремі частини речень часто зв’язані римою. Часто повторюються окремі слова, а в окремих випадках маємо ті алітерації, що їх ми бачили, напр., у старому літописі.

Ось приклади римованих сентенцій з алітераціями:


иже въ кротости пожиша | и-в

и в добрословъи уста свои учиниша... | и-в-у-у


кыимъ путьмь идоша | к-и

и коею стьезю текоша... | и-к


старЂишааго деньми почьстити не лЂнися, | с-п

и покоити старость его потьщися. | п-с-п


на стьзю подвига съступаеши, | с-с

душю же отъ раслабления свобождаеши... | с


иже слабо живеть | с

то того не приводи на съвЂтъ | т-т-н-н-с


прЂдъ старьци мълчяние, | п-м

прЂдъ мудрыми послушание... | п-м-п


и не навидЂние чловЂкомъ творити, | и-н-и-т

нъ тъкмо отъ бога хвалы и милости просити... | н-т-и


при молитві:


Не смЂшаи словесъ своихъ съ простыми словесы, | с-с-с-с-с

вЂды, яко богу събЂседьникї еси. | с


або з неточною римою:


Егда же възьриши нощью на небо и на звЂздьную красоту, | в-н-н-н-н

молися владыцЂ богу, добрууму хытрьцу. | в-д /101/

Заутра же освЂштаемъ припади къ творьцю своему | п-т-с

давъшууму ти съ день на приложение животу. | д-т-с-д-н


Або без алітерації:


днесь бо растемъ,

а утро гниемъ...


даждь мокнуштюму сухоту,

зимному теплоту.


хранися от пития,

осквьрняеть бо молитвы твоя.


Окремі речення помітно ритмізовані за допомогою паралельної побудови їх частин, напр., (див. деякі приклади угорі):


алчьнааго накърми...

жадьнааго напои,

страньна въведи,

больна присЂти,

къ тьмьніци доиди,

виждь бЂду ихъ

и въздъхни.


Іноді повторюються окремі слова, теж ритмізуючи мову:


Не постає корабель без цвяхів,

а праведник без читання книжок;

як дух полоненого є у батьків його,

так (дух) праведника у читанні книжок;

краса вояка — зброя, а корабля — вітрила,

так (краса) праведника — читання книжок.


Часто алітерація зв’язана з початками речень (так звана „анафора“), напр.:


єдина є душа,

єдиний час життя,

єдина смерть...


або:


лагідне ступання,

лагідне сидіння,

лагідний зір,

лагідне слово...


Зустрічаємо паралелізм і без алітерацій чи рим:


Встань, яко митар,

прибіжи, яко повія, /102/

розчулься, яко Ахав,

плач, яко Петро,

зови, яко хананенянка... і т. д.


або:


тужи про гріхи,

вздихай про спокуси,

печалься про падіння . . .


4. Гарні і образи в сентенціях „Ізборника“. Багато гарних порівнянь: „Відвертайся від ласкавих улесливих слів, як від круків, що виколюють тобі очі духовні“; „Якщо мешканці, що жимуть вище (по річці) не наповнюють своїх посуд, або не напувають своєї худоби та мовлять: залишім для долішніх мешканців, а самі берім мало, — то це не так: хай черпають досхочу, а про долішніх не піклуються бо і повз них тече та сама річка. Так само і з маєтком: не піклуйся про нащадків...“; або: „Закрити: темна хмара соняшну красу та світло, губить молитви красу думка гнівна“; „Не чекай у намулі гріховному, поки нагло загрузнеш...“ Цікаві антитези: „Будь принижений головою, високий духом“; „ногами ступай тихо, а духом біжи хутко до поріг небесних“; „радість цього світу плачем кінчається, як можна бачити в світі цьому на двох сусідах: у цих відправляють весілля, у тих за мерцем плачуть“; „волю Його (Бога) твори в дрібному, то Він твою (творитиме) вічно“.

Багато яскравих картин: „Якщо ти весело ступаєш по сходах, від князя йдучи, зроби, щоб і в твоєму домі не ходили сумно, а так само радісно“; „насичуючися слодким питвом, згадай того, хто п’є теплу воду, сонцем нагріту“; „якщо лежиш у добре покритому покої, слухаєш ушима дощ рясний, подумай про бідаків, як нині лежать та дощові краплини, ніби стріли, їх ударяють“; „якщо сидиш зимою в теплому покої... зідхни, подумавши про бідаків, що схилені над малим вогником — велику біду їх очі мають від диму, руки тільки зогрівають, а плечі і все тіло від морозу померзло“. Гарний опис райського краєвиду в оповіданні про Созомена: „І бачив інші садиби, що поросли від гори до низу плодами ароматними та гарними, і гілки їх посхилювалися до землі, одна ліпша від одної. А птахи різні сиділи вгорі на них, співаючи пісень солодких, нахиляючися один до одного та не замовкаючи... І сади хиталися, стоячи в красі великій. Джерела текли, та веселка в красі (своїй) стояла...“ (пор. ще цит. згадку про красу зоряного неба). Ось як зображено п’яницю в уривку, який без підстави приписано пророкові Йоїлеві — вино „сміливого робить боягузом, чистого розпусником, правди не знає, розум віднімає, і як вода вогонь, так безмірне (пиття) меду розум згашує... /103/ Здається йому, що земля труситься, а гори біжать колом... Голова не залишається прямо, хилячися сюди та туди на плечі. Сновиди тяжкі та злі... Дрімають, позіхають... Туман бачить перед очима“.

5. Хоч частина цитованих уривків і належить до перекладених частин „Ізборника“, але важливе вже те, що перекладач ставився до суто мистецьких проблем перекладу з увагою та зумів передати гарні місця з пристосуванням тексту до мистецьких можливостей слов’янської мови. Отже, формально навіть перекладені частини є плід ориґінальної праці.

Без сумніву, і перекладені частини „Ізборника“ передали народній словесності чимало речень-прислів’їв. В кожному разі, тут зустрічаємо, поперше, такі прислів’я, як напр.: „Мати злого є лінощі“; „овочеве дерево пізнається з плоду“; „не залишай старого приятеля, новий не є йому рівний“; або й пізніше клясичне порівняння світу з „колом, що котиться“; або сентенція „не той багатий, хто багато має, а той, хто багато не потребує... Не той бідний, хто не багато має, а той, хто багато (мати) бажає“ (ще в Сковороди). Дещо зустрічаємо і в інших творах старої літератури (напр., у Мономаха, в „Молениі“ Даниїла тощо). Багато цікавих окремих слів та виразів.

Через схожість стилю „Ізборника“ з проповіддю Іларіона висловлено думку, що Іларіон обробив і цей збірник. Висновок не переконливий. Можемо говорити лише про певну „школу“ письменницьку або напрям у межах літератури 11 віку, до якого належать і проповідь Іларіона і збірник 1076 року, хоч збірник має спільні риси (любов до афоризмів) з багатьма іншими творами 11 віку (літописи).





Д. Володимир Мономах


1. Єдиним старим письменником, від якого нам залишилася збірка творів, є Володимир Мономах (1053-1125). Твори його вставлено в літопис під 1096 р. Мабуть, рукопис уже тоді був у не дуже доброму стані: дещо зіпсуте на початку, в середині бракує, здається, сторінки. Творів Мономаха три: „Поучениє“ дітям, лист до кн. Олега та молитва (або молитви).

Навіть певна панегірична тенденційність зображення життя та політичної діяльности Володимира Мономаха в літописі не повинна закривати від нас того факту, що Мономах, безумовно, був видатним та популярним політиком, позитивним політичним ідеалом якого було мирне співжиття окремих князівств та спільна боротьба проти спільного порога — половців. Цей ідеал йому, /104/ хоча б лише частково, вдалося здійснити. Не тільки літопис ідеалізує Володимира. Маємо лист митрополита Никифора до князя, що починається похвалою князеві, похвалою, що, напевне, лише почасти викликана вимогами ввічливости. Пишучи під час Великого посту, митрополит не вважав за потрібне з’ясовувати Мономахові значення посту та не може закинути йому гріхів, бо князь вихований побожно, а поміркованість його життя всі бачать: він спить на вогкій землі, не потребує домівки, не носить „світлого вбрання“, вдягається, ходячи лісами, як сирота, і лише в місті — як князь. Митрополит вихваляє гостинність, милостиню князя і прохає у нього лише пробачення для тих, кого покарав князь. Цей образ, хоч, безумовно, ідеалізований, в кожному випадку, відповідає ідеалам самого князя.

„Поучениє“ писано, певне, десь перед 1125 р., можливо, що ще перед 1118, бо воно ніби вже потрапило до Сильвестрівського списку літопису, хоч ймовірніше, що його вставлено лише в пізніші відписи. В „Поучениї“ Володимира згадується, що він уже готується до смерти — він пише повчання, „сидячи на санях“, — та дякує Богові за те, що „довів його до цих днів“. На санях носили або возили в старій Русі мерців при похороні взимі і вліті (звичай, що утримався на Україні до 19 ст., а в гірських частинах її почасти аж до 20 ст.).

„Поучениє“ збудоване за певним пляном. Починається воно коротеньким вступом. Перша частина — релігійно-морального характеру, з рясним ужитком текстів св. Письма та релігійних цитат. Друга частина подає світські поради, переважно щодо політичної моралі. Тут спочатку мова йде про обов’язки князівські (дома, під час подорожей-військових виправ, об’їзду земель), та загально-людські. Нарешті, третя частина пояснює попередні поради князя на прикладі його власного життя. Як бачимо, плян у цілому добре побудований. У вступі князь говорить про свій вік та просить дітей та інших читачів („хтось інший, хто почує цю грамотицю“) поставитися з увагою до повчання, а коли воно не сподобається, то вибачити авторові, зважаючи на його старий вік, — мовляв, „сказав нісенітницю на далекому шляху, сидячи на санях“. Перша частина починається текстами з Псалтиря, вибраних з тих місць, що читаються в перший тиждень Великого посту. Прикра звістка про нову усобицю дала Володимирові привід розгорнути Псалтир *, де впали йому в очі слова:



*) Чомусь деякі дослідники вважають це „ворожінням з Псалтиря“ — (див. Екскурс I, Б. а.). Маємо тут в дійсності зовсім не ворожіння, а спробу знайти духове посилення в улюбленій книзі.



„Чому печалуєшся, /105/ душе моя? чому непокоїш мене?“ (Псалтир 41,12). Тоді він вибрав з Псалтиря речення, що йому сподобалися, головна їх тема — загибель грішних та спасення праведних (Пс. 36,1, 9-17, 21-27; 55, 11-12; 58, 1-4; 62, 4-5; 63, 33; 32,2). Виписавши ще моральні поради юнакам з „Поучения“ Василія Великого (може з „Ізборника“ 1076 р., див. вище), Володимир додає ще кілька порад. Головні кажуть про духовну дисципліну: „опанування очей, утримання язика, смиренність ума, поневолення тіла, знищення гніву, чистота думки, дбання за добрі вчинки“. „Як тебе чогось позбавляють — не мстися, як тебе ненавидять або женуть — терпи, як тебе ганять — прохай (вибачення)...“; до обов’язків супроти ближніх належать такі поради: „Звільни покривдженого, суди (справедливо) сироту, оправдай вдовицю“. Похвалою Господеві Мономах закінчує першу частину повчання, головне за те, що Бог так небагато вимагає від людини. Не треба зовсім „самотности, чернецтва, посту“, досить „трьох малих дій“ — „каяття, сліз, милостині“. Похвала звертається до мудрости Божої в створенні та полагодженні світу. Володимир закінчує проханням до читачів виконувати коли не все, то хоч би половину цих духовних вимог, а зокрема не забувати молитви і в походах повторювати „Господи, помилуй“, „постійно, таємно“ — ця порада нагадує пізнішу „постійну молитву“ гезихастів.

„Світські поради“ витримані в дусі християнської гуманности. Почавши з допомоги бідним, сиротам та вдовицям, Володимир переходить до правосуддя взагалі, вимагаючи м’якости суду (він проти смертної кари), до вірности обіцянкам, він радить давати „хресне цілування“ лише тоді, коли людина певна, що зможе виконати свої обіцянки. Потрібна пошана до духовенства та до старших, піклування про хворих, відсутність гордости, пам’ять про смерть і відповідно до цього ставлення до матеріяльних цінностей: „У землі не заховуйте, це нам великий гріх“ — порада трохи дивна для тих неспокійних часів. Уже цілком світського характеру поради бути обережним, піклуватися всіма князівськими та домашніми справами, бути гостинним, привітним, оберігати населення від свавілля. Жінку треба любити, але не давати їй над собою влади; треба постійно працювати, зокрема вчитися (батько Володимира — Всеволод, знав п’ять мов, він був одружений з візантійською принцесою). „Лінивство є, мовляв, мати всього“ (злого). Поради свої Володимир мотивує почасти релігійно — „страхом Божим“, почасти етично — всі люди однакові, смертні; почасти практично — покривджені будуть проклинати, необережність на війні може привести до загибелі; гостинність, знання мов тощо — дають князеві добру славу... Світські повчання /106/ закінчує Володимир програмою князівського дня: вставати до схід сонця, найперше йти до церкви, потім радитися („думати“) з дружиною, судити людей, їхати на лови, в полуднє спати і т. д.

Остання частина — спогади Володимира про численні (як він каже 83) військові виправи, що заводили його аж до Ґльоґави в Німеччині — в рукописі виправ подано лише 70, мабуть, один листок рукопису затрачений: зокрема Володимир перелічує полонених або забитих половецьких князів: нарешті, згадує про свої мисливські „праці“ та з ними зв’язані небезпеки: „два тури кидали мене з конем рогами, олень бодав, два лосі — один топтав ногами, а другий бодав, вепер одірвав меча з стегна, ведмідь укусив чапрак коло коліна, дикий звір скочив мені на стегна і перекинув мене з конем“. Згадка про лови — це не похвала князівською примхою, — і реально і символічно мисливство було за старих часів культивуванням, освоєнням землі (пор. ролю боротьби з звірями в мітах про Геркулеса або східньослов’янські „духовні пісні“ про св. Юрія). Лише коротко потверджує Володимир деякі поради власним прикладом: „Не пильнував я життя свого, не жалував своєї голови. Що треба було робити слузі, те робив я сам...; не покладаючися на посадників та биричів, робив сам, що було треба; весь розпорядок у своєму домі я сам робив; також і бідного смерда і убогої вдовиці не давав сильним покривдити; і церковного розпорядку та служби я сам доглядав...“ Володимир підкреслює, що не себе він хоче вихваляти цими спогадами, „але хвалю Бога і прославляю милість Його, що мене, грішного і худого, стільки разів зберіг від смертного часу і що мене, худого, створив не лінивим до всіх потрібних людських справ“. — Коротке закінчення нагадує, що треба пильнувати всіх добрих вчинків, „славлячи Бога та святих Його“.

3. Крім „Поучения“ маємо лист Володимира до кн. Олега Святославича, писаний після битви, де забито сина Володимирового Із’яслава. Початок та кінець листа трохи зіпсуті. Володимир і тут починає, подібно до повчання, із згадки про власну духовну боротьбу: душа перемогла його серце, нагадавши, що всі люди смертні (це писав Володимир 1096 р., коли йому було лише 43 р.) і на страшному суді йому та його родичам доведеться стати як людям, що не зуміли втримати добрих відносин між собою. Володимир наводить тексти про любов між братами та нагадує Олегові, як він, Володимир, та син його Із’яслав робили спроби закінчити суперечки миром. Навіть зараз, по смерті Із’яслава, Володимир згоджується мирно закінчити чвару. Конкретний зміст листа — прохання відпустити з полону жінку забитого Із’яслава. Відпис цього листа Володимир, певно, залишив у себе, бо в ньому /107/ він розвинув програму своєї мирної політики, головне, вимагаючи відмови від помсти.

В кінці рукопису творів Мономаха переписана молитва (або кілька дрібних, окремих молитов) до Христа, Богородиці та Андрія Критського. Це — компіляція, що її більше витримано в церковному стилі, ніж обидва інші твори. Молитва сполучає в собі прохання особисті та прохання за державу („градъ“).

4. Не треба вважати твори Володимира за твори принагідні, цілком нелітературні. „Поучениє“ згадує навіть про можливих читачів, тих, хто „слухатиме“ це писання, крім дітей Володимира. „Поучениє“ — улюблена літературна форма візантійської літератури. Володимир сам, мабуть, читає повчання, що ввійшли до складу т. зв. „Ізборника“ 1076 р. (I. Ґ.), він цитує проповідь Василя Великого, що теж входила в той „Ізборник“. Він міг знати коротке повчання Ярослава Мудрого, записане в літопис (під р. 1054), також апокрифічні „Заповіти патріярхів“. Не всі повчання мали той високо-етичний та релігійний характер, що повчання Володимира Мономаха. Візантійська література мала повчання в дусі візантійського політичного „макіявелізму“. Міг Володимир принаймні чути і про західні твори цього ґатунку: жінка Володимира Ґіта — англійка (зв’язки з Англією Київ мав ще за часів Ярослава, коли в нього знайшли притулок сини короля Едмунда) була дочкою короля Гаральда, та з родиною короля втекла через Екстер та Ірляндію до Данії, де коло 1074-5 р. і вийшла заміж за Володимира. Англійська література мала „повчання“, що призначене для родини короля Гаральда і походить саме з Екстеру, писане єпископом Леофріком, що опікувався дітьми Гаральда.

І лист до Олега, як численна стара епістолярна література, має певне літературне забарвлення та писаний, певне, не лише для адресата, а є свого роду політичним памфлетом.

Склад творів Володимира подає нам вказівки на те, як він працював. Людина „книжна“, він, мабуть, виписував з книжок цитати, що йому подобалися. В „Поучениї“ знайдено сліди його знання св. Письма (може з „Паримійника“), як згадано, „Ізборника“ 1076 р., „Шестоднева“ Василія Великого, „Фізіолога“ та деяких інших творів, напр., апокрифів. З своєї збірки цитат він і наводить вибір, пристосований до мети повчання. Нема сумніву, що і інші місця в „Поучениї“ почасти мають літературні джерела, як напр., наведені вище формули. Поруч збірки цитат Володимир користався, мабуть, і власним щоденником, до якого він заносив щонайменше коротенькі дати про свої численні походи. /108/ „Поучениє“ побудовано за певним пляном, хоч його і не цілком витримано.

Але найсильніша риса творів Володимира їх психологічна вразливість та поетичність у порівняннях та образах. І „Поучениє“ і „Лист“ Володимир починав однаково — із згадки про свої психічні переживання. Перед тим, як подати власні міркування він наводить збірки цитат, напр., „Боже піклування ліпше від людського“ і т. д. Але власного оформлення надає Володимир думкам про красу та гармонію всесвіту: „Твоїм промислом, Господи, прикрашені різноманітні звірі, і птиці, і риби! З цього чуда дивуємося, як людина утворена з землі і які різноманітні вигляди мають людські обличчя, так що як і весь світ зібрати, не всі одного вигляду, але кожний за Божою мудрістю має власний вигляд обличчя *... І цьому подивуємося, як птиці небесні йдуть із вирію... і не зупиняються в одній країні, але... йдуть по всіх країнах, за Божим наказом, щоб ліси і поля наповнилися... і тих птиць небесних Ти навчив. Господи, як Ти накажеш, — заспівають... як Ти накажеш. — маючи голос, оніміють“. Для найпростіших думок Володимир знаходить мальовничі образи: вставати треба рано, „щоб сонце вас не застало в постелі“; про похід до спаленого Берестя каже він — їхати „на головні“; про половців, що при плаванні Володимира Дніпром таборами стояли по берегах, пише: „І облизувалися на нас, як вовки... від перевозів та з гір“; уявляючи собі, як Олег побачив забитого Із’яслава Володимир каже: „І ти побачив кров його і тіло зів’яле, ніби молоду квітку..., ніби ягня заколене“; умовляючи князів триматися власних князівств, Володимир і цю думку вдягає в образ — „хліб їдячи дідів“; прохаючи Олега відпустити дружину Із’яслава з полону, він пише „було послати сноху мою до мене..., щоб я, її обнявши, оплакав з нею її чоловіка та її весілля, замість пісень (весільних), бо я не бачив за гріхи мої ані її радости **, — ані її вінчання; ...а кінчивши з нею сльози, влаштую її на місці і сяде, як горлиця на сухому дереві, жаліючись“. Тут маємо, безумовно, відбитки літературних та народних поетичних образів, але разом з тим — свідоцтво про поетичну вдачу самого Володимира Мономаха.



*) Це місце нагадує один уривок із твору візантійського воєводи Кекавмена.

**) Може „радість“ — це „весілля“, в протиставленні до церковного „вінчання“.



Цікава і мова. За вийнятком молитви, твори Володимира поруч церковно-слов’янських елементів мають багато слів народної мови, деякі збереглися в українській мові досі: це — і /109/ „вирій“, і „паропці“ (парубки), і „лагодити“, і „варити“ (варувати), і „горлиця“ і т. д.

Твори Володимира Мономаха дають нам яскравий образ освіченої світської людини старої Руси, зокрема її книжного читання, мовного та літературного вміння, а разом з тим і християнської побожности „в світі“, та християнського забарвлення політичної ідеології того часу.





Б. Данило Паломник


1. Лише на окраї красного письменства є один з найулюбленіших творів старої літератури (залишилося коло 100 відписів 15-19 ст.), мандрівка „Данила Паломника“ у Святу землю. Це дуже детальний опис Палестини з її святощами. Але опис, дуже цінний для топографії Святої землі, подано в рямці релігійно-почуттєвій. Це — спогади, а не географічний твір. Як побачимо, Данило подає багато матеріялу, цінного також і для історії літератури.

Подорож Данила є, одна з шерегу, мабуть, численних подорожів 11-го-12-го століття. Мандрівки до святих земель були чимсь звичайним. На Афон подорожував Антоній Печерський; юнак Феодосій, захоплений оповіданнями прочан про Святу землю, навіть тікає з дому. 1062 р. ходив до Святої землі Варлаам з Печерського манастиря; Данило сам зустрів під час великодньої служби коло Гробу Господнього земляків-киян та новгородців. Питання, чи треба подорожувати до Святої землі, зустрінемо в „Питаннях Кирика“ (див. II. І. 6) та у „старинах“ леґендарних „калік“. Данило — ігумен якогось манастиря — організував свою подорож широко; він мандрує з цілою „дружиною“, дістає провідників, замовляє служби Божі, навіть король хрестоносців Балдуїн узяв його з собою до однієї подорожі, а під час великодньої служби поставив його коло себе; пускали Данила всюди.

Данило родом, мабуть, з Чернигівщини, — він порівнює Йордан з річкою Снов’ю (щоправда, така назва є і на Вороніжчині) та, молячись за князів, згадує лише південних. Мета його подорожі — побожна, як і інших прочан. Він хоче побувати там, де „Христос, Бог наш, походив своїми ногами“. Ще перед подорожжю він мав поставити собі завдання — дати літературний твір про Святу землю. Він, як каже в передмові, не хотів уподібнитися „рабу лінивому“ і хоче описати свою подорож для вірних, щоб читачі затужили за святими місцями. Він просить вибачення за /110/ „грубість“, але він — пильний літературний працівник. Під час подорожі, він, напевне, вів щоденник з точними записами розмірів, віддалів, імен тощо. Начитаність його у Біблії та апокрифічній літературі дуже придалася йому при обробці записок. Був він у Святій землі у 1106-08 роках.

2. Зміст „Подорожі“, твору досить великого розміру, неможливо переказати коротко. Це — опис усієї країни, бо Данило побував не лише в Єрусалимі, а мандрував по всій Палестині. Головний його інтерес — „святині“, як старо- так і новозавітні, церкви, манастирі. їх описи автор іноді супроводить згадками про країни, рослини, тварини, іноді про господарство, найрідше про окремих осіб. — свого провідника з манастиря св. Сави в Єрусалимі, про свою „дружину“, про короля Балдуїна, „сарацинів“ (арабів), „фрягів“ (західньо-европейців взагалі) тощо. Згадки, щоправда, досить протокольного характеру. Ось, напр., краєвид: „Йордан-ріка тече хутко, береги має по той бік дуже круті, по цей бік — рівні. Вода ж його каламутна і дуже солодка до пиття, і не обридне пити ту святу воду, і не хворіють від неї, і не шкодить вона. Цілком подібний Йордан річці Снові, і завширшки, і завглибшки, та тече дуже нерівно та хутко. Луки має такі, як і річка Снов...“ „Завширшки Йордан такий як річка Снов на усті. І по цей бік купелі є малий лісок і багато дуже високих дерев по берегу Йордановому, і є лози, не як наша лоза... багато комишів. І багато тут живе звірини; є тут дикі свині, без числа їх багато, і леопардів багато. А леви є по той бік Йордану в кам’яних горах, і багато левів тут родиться...“ Або країна коло Вифлеєму: „І в та земля на горах коло Вифлеєму дуже красна, а на узгір’ях стоїть багато дерев овочевих, гарні оливкові дерева, і смоковини, і різні, і багато виноградників, а по балках ниви — все коло Вифлеєму“. Данило описує і пустелі та дикі гірські краєвиди, напр., шлях від Єрихону до Йордану: „Весь час рівно, все пісок, шлях дуже тяжкий, багато людей не можуть дихати від спеки та вмирають від спраги. Бо недалеко від цього шляху є Содомське (Мертве) море, та пекуче повітря та сморід виходить з того моря, як з палючої печі і опалює землю цією смородливою спекою“. Безбарвніші описи будов: ось церква Воскресення Христового в Єрусалимі: „Дивно і дуже вміло збудована, і краса її невимовна, є кругла виглядом, страшно дивитися (!), і назовні прикрашена мозаїкою дивно, невимовно, і стіни її обкладені мармуровими плитами з дорогого мармуру, дуж гарно...“; крім безбарвних слів „дивно, красно, невимовно, страшно“ Данило де-не-де подає ще детальніші сухі вичислення розмірів, кількости стовпів тощо. Краще йому вдається розповісти про господарське /111/ життя. Так він описує здобування ладану (тим’яну) або сільське господарство Хеврону: „І нині справді земля ця благословенна від Бога на всі блага: на пшеницю, і на вино, і на олію, і на всяку сировину дуже багата, і худоби, і овець дуже багато, і добра скотина народжується два рази на рік, і бджіл тут багато на тому камінні, по тих красних горах; і багато гарних виноградників на узгір’ях, і овочевих дерев стоїть багато без числа: оливи, ріжки, смокви, яблуні та черешні. І виноград родиться і інша садовина, ліпша від усякої садовини на землі, і винограду такого ніде немає, і садовина подібна до небесної садовини“.

Про людей Данило лише згадує. Він не вважає за потрібне багато зупинятися навіть на королі Балдуїні; лише своєму провідникові він присвячує кілька слів, як „чоловікові святому, старому днями та дуже книжному...“ Об’єктивний описовий стиль іноді переривають вияви почуття, або описи загального піднесення; Данило „з любов’ю“ довго ходить берегами Йордану; він і його дружина цілують „з любов’ю та сльозами“ „святе місце“, де преобразився Христос, перший погляд на Єрусалим викликає у мандрівників радість — „ніхто не може не просльозитися, побачивши з тугою сподівану землю і святі місця, де Христос для нашого спасіння ходив“. Кінець опису мандрівки — після окремого розділу про сходження святого вогню на гріб Господній — так само радісний: „З дуже великою радістю, збагатившися на Божу благодать, несучи в руці моїй подарунки та знак святого гробу, просвічуючи цим усі місця, йшли ми радіючи, ніби знайшли якийсь скарб багатий“. Данило не забуває згадати і про настрої інших. Під час великодньої відправи „князь Балдуїн стоїть із страхом та смиренням великим, і сльози, ніби з джерела, течуть з його очей“, весь народ над гробом Господнім радіє. „І хто не бачив цієї радости в цей день, той не віритиме оповідачеві...“

Серед почувань Данила варто згадати і його патріотизм, його молитву за князів, яких він записує до поминальника та Руську землю. На гробі Господньому він ставить на Великдень лямпаду від „усієї Руської землі“, розуміючи під нею Україну (див. вище 1).

3. Але описи краєвидів, осіб, вияви власного почуття — це лише літературні прикраси твору Данила. Головна мета та зміст його твору — опис святих пам’яток. Численні події Старого та Нового Завіту були прив’язані в Палестині до певних місцевостей. Це — звичайне постання так званих „місцевих саґ“, місцевих переказів. До історичних переказів приєдналися з часом не /112/ менш численні леґендарні, почасти — витвір побожної фантазії, почасти — вислід „ділового“ бажання усюди мати щось гідне уваги мандрівників. Данило бачив багато таких місць та згадує коротко про зв’язані з ними біблійні та апокрифічні історії. Бачимо, як багато з апокрифічної літератури вже було відомо в той час на Русі. Данило згадує, описуючи Голготу, що під місцем Св. Хреста лежить „голова... Адамова“, земля над нею при смерті Христовій „розсілася... і через ту щілину стекла кров і вода з ребер Господніх на голову Адамову і змила гріхи людського роду“. Ця згадка заснована на апокрифі „Про дерево хресне“ (Екскурс I. В. б). Данило бачив печеру, де волхви поклонилися Христові, криницю, коло якої янгол уперше з’явився Марії при благовіщенні (обидва оповідання з так зв. „Євангелії Якова“); бачив він і місце спокуси Христа дияволом, вежу, де Давид писав псалми, гору, де заховалася Єлисавета з Іоаном Предтечею, їв рибу з Тиверіядського озера, яку зокрема любив Христос, і т. д. Весь цей матеріял надзвичайно цікавий для дослідження особливо апокрифічної літератури та місцевих переказів.

У староруській літературі твір Данила має своє почесне місце. Хоч він, як сказано вже, і на окраї власне красного письменства, але він є також твір літературний — не суто (в сенсі 11 віку) „науковий“, географічний. Мова Данила досить проста. Він додає до церковного словника численні народні слова. Зокрема впадає в очі рясне вживання зародкового староукраїнського „артикля“ (градъ малъ стоить... вь горах тЂхъ... посредьже града того церковь велика... ВлЂзучи-жь вь церковь ту..., есть печера..., слЂсти по ступенемъ в печеру ту...“ і т. д. *). На жаль, побожні переписувачі пізніших століть (а до нас дійшли лише пізні списки — з 15 ст.) не дуже дбали за збереження властивостей мови цього твору. З Київською традицією зв’язує мандрівку Данила його широкий стиль, певна чутливість, мальовничість описів. Досить порівняти з твором Данила пізніші північні, новгородські мандрівки (напр., Антонія-Добрині Новгородського до Царгороду коло 1200 р.), щоб побачити, як сухий протокольний стиль цих радше „каталогів“, ніж описів, відрізняється від живого стилю 11 віку, навіть, у таких тематично сухих творах, як описи мандрівок.



*) Пор. у Шевченка „кровавії тії літа“, „хрищеної тої мови“. Науково цей „зародковий артикль“ зветься „номінальною детермінацією“. В старій літературі досить рясні подібні конструкції ще в житіях, написаних Нестором. /113/






Є. Літопис


1. Здавалось би, що порічні записи подій можуть бути цікаві лише з історичного погляду. В дійсності наші літописи належать до найцікавіших літературних творів. Порічні записи лише їх зовнішня форма, яка, до того, лише зрідка витримана. В склад літописів входять різноманітні пам’ятки. В цілому літописи є якимись енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріялу, який не дійшов би до нас, якби літописці не занесли його до своїх творів. Літописи, що обіймають кілька століть, не можуть бути творами однієї людини: автори літописів змінювалися, змінювався відповідно до цього стиль, а може і зміст записів. Отже, питання про авторство літописів дуже важливе. Але стиль літопису не залежав лише від автора, була певна літописна стилістична традиція.

Зміст найстарішої частини літопису, яка доходить до другого десятиліття 12 століття, охоплює події, переважно на Київщині, від найстаріших часів (половини 9 ст.). Як згадано, „літопис“ лише частково дає порічні записи. Здебільша маємо суцільне оповідання, що лише іноді „розрізано“ та розподілено між роками.

Наш найстаріший літопис дійшов до нас у трохи відмінних редакціях: в так зв. „Лаврентіївському“ літописі (різні відписи з 14-15 ст.), де він доходить до р. 1110 та закінчується записом ігумена Видубецького манастиря під Києвом, Сильвестра, що переписав рукопис 1116 р., та в „Іпатському“ літопису (5 відписів з 15 та пізніших ст.), де оповідання найстарішого літопису доведене до року 1117.

Виклад починається оглядом розселення народів після всесвітнього потопу, окрему увагу присвячується слов’янам. В найдавнішу історію слов’ян вставлене оповідання про подорож апостола Андрія Дніпром. У літописі хронологія ведеться „від утворення світу“, себто з 5508 р. до Р. X. Лише з 862 р. починається історія Руси з покликання варягів до Новгороду. Досить широко, але з великими пропусками ряду років (напр., 867-878, 888-897 тощо) розповідається про історію Руси, головне Київської, до Володимира. Зокрема під р. 898 подано відомості про Кирила та Методія та винахід слов’янської абетки. У виклад, що складається з окремих леґенд, вставлено договори Руси з греками. Широкий розділ присвячено охрищенню Володимира, при чому з’єднано різні оповідання — про грецького філософа-місіонера, про „пробу вір“ послами Володимира, про охрищення /114/ Володимира по поході його на Корсунь. Після оповідання про охрищення знову починається хронологічний виклад, що є головне історією київських князів. І тут маємо прогалини (між рр. 998-1013 записано лише звістки про смерть членів князівської родини). Під 1015 р. подано оповідання про забиття св. Бориса та Гліба. Під р. 1037 занесено похвалу Ярославу Мудрому, після чого кілька років маємо лише коротенькі замітки, а з 1043 р. знову ширший виклад, в якому під р. 1051 записано оповідання про заснування Печерського манастиря, під р. 1071 — нам уже відоме оповідання про волхвів, під р. 1074 — оповідання про смерть св. Феодосія та про Ісакія. під р. 1091 — про перенесення мощів св. Феодосія, під р. 1096 (в Лаврентіївському рукописі) „зібрані твори“ Володимира Мономаха, під р. 1097 — оповідання про кн. Василька.

2. Зміст літопису, як ясно з цього огляду та з’ясовано в попередніх розділах, „зібраний“ почасти з інших пам’яток, писаних чи усних та, можливо, використано і якісь інші літописні джерела, зокрема новгородські, може й чернігівські записи, записи або усні перекази з Тмуторокані (над Озівським морем), оповідання з історії Печерського манастиря, різні документи (договори з греками, поминальник київських князів, заповіт кн. Ярослава Мудрого і т. д.). Крім того, використано чужу літературу: моравську (оповідання про складання абетки та якийсь історичний твір), болгарську (напр., про охрищення царя Бориса), переклади з візантійської літератури (Амартола, Малали та ін.), повчальні твори (про „Кари Божі“ з „Златоструя“ тощо), апокрифи (твір Методія Патарського, „Житіє Василя Нового“). Отже, літописці виконали велику працю, зібравши матеріял. Важче з’ясувати, що в літописі походить з усних переказів, може з епічних пісень, але деякі запозичення можемо і тут установити (див. I. Ж).

3. Розуміється, такий різноманітний склад позначається на стилі оповідання. Зустрічаємо тут різні стилі, бо більшість запозичень не перероблено, а просто списано. Варто розглянути стиль тих частин, що належать до власного оповідання літописців. Тут зустрінемо деякі спільні риси протягом усього літопису. Розгляд цих рис переконає нас, що праця літописців виявляє чималий літературний хист.

Ми вже розглядали оповідання, що може позичені з усних переказів (скандінавського походження?), відзначили в них зокрема нахил до ритмізованої мови та алітерацій. У пізніших частинах літопису зустрінемо ритмізацію мови ще досить часто; проста синтакса літописного оповідання чимало спричиняється до /115/ ритмізації. Ось як описується, як половецький князь Боняк, союзник кн. Давида Володимир-Волинського, напередодні битви проти мадярів, союзників кн. Святополка, 1097 р. запитував долю:


и яко бисть полунощи, | и-б-п

и вставъ Бонякъ | и-в-б

отьЂха от вой, | в

и поча выти волчьскы, | и-п-в-в

и волкъ отьвыся ему, | и-в

и начаша волци выти мнози; | и-в-в

Бонякъ же приЂхавъ | п

повЂда Давыдови, | п

яко побЂда ны есть на Угры... | п


Таких місць, завжди коротких, знайдемо чимало.

Улюбленим стилістичним засобом літописців є короткі афористичні речення, вироки дійових осіб — „сентенції“. Новгородці кажуть Святополкові, що збирається послати свого сина князем до Новгороду: „Коли твій син має дві голови, то посилай його“ (1102). Перед битвою князі мовлять: „будемо або живі, або мертві“. Добриня радить Володимирові Великому після перемоги над волзькими болгарами: „ці усі в чоботях, вони не даватимуть нам данини; підемо шукати таких, що в постолах“ („лапотників“). Це — стиль історичних анекдот усіх часів, і ці речення, мабуть, перейняті літописцями з усних оповідань. Описи політичних подій літописці охоче починають з таких висловів або з коротких розмов двох чи більше осіб; так само подібними реченнями підбивають підсумки подіям. З приводу епідемії в Полоцьку „люди мовили: це мерці („навье“) б’ють Полочан“; на соймі в Любечі князі „мовлять до себе: чому губимо Руську землю, ворогуючи між собою?“; на пораді на Долобському озері Володимир Мономах виголошує „промову“: „дивуюсь... що коней жалієте...; але чому не згадаєте, що селянин почне орати, та приїде половець і вдарить його стрілою і коня його забере та, приїхавши до села, забере його жінку та діти та весь його маєток; отже, коня жалієте, а самого (селянина) не жалієте?“ — і це, розуміється, поширений афоризм улюбленого літописцями типу. Більш або менш дотепних афоризмів, що іноді поширені до цілих промов — в літописі десятки. Такі афоризми дійових осіб, розмови, промови, думки („внутрішній монолог“ — „мовить до себе“), — „драматизуючи“ виклад, оживляють його, а з другого боку, „затримують“ оповідання, поширюють його і тим роблять його цікавим.

Інша риса літописного оповідання, що наближує його до епосу всіх часів та народів, — це любов до сталих формул при /116/ змалюванні певних ситуацій. Так початок битви зазначається словами „поставити стяг“ та „зломити спис“, війська або вбитих на війні буває „без числа“, битва („брань“ або „сЂча“) буває „люта“, „якої ще не бувало“; князі збирають „вояків багатьох та сміливих“ („вои многи и храбры“), повертаються з походу „з перемогою“, або „з славою та перемогою великою“, спочиваючи по поході „втирають пота“, або сумуючи за втратами, „втирають сліз“; посіяти ворожнечу — „вкинути ніж“ межи ворогів. Навіть вирази, що зустрічаються в літописі лише один раз, мають характер формул, як напр., згадка про характер греків: „бо греки є ошуканці („льстиви“) і до цього дня.“

Улюблені мальовничі порівняння: військо стоїть „як ліси“ („аки борове“), сонце під час затемнення буває „як місяць“, стріли летять „як дощ“, князь Святослав „ходив легко, як пардус“ (барс), Боняк, з трьох боків нападаючи на угорців „збив їх ніби в м’яч, як сокіл збиває галки“. Рідші епітети, здебільша — це прізвища князів або інших осіб.

Цікаві окремі мальовничі сцени. Вони не часті і може позичені з якихось поетичних творів, нам не відомих, напр., з епосу. Так оповідається, напр., про битву 1024 р. межи Ярославом та Мстиславом Тмутороканським: „Уночі була тьма, блискавка, грім і дощ. І була битва сильна, і, як світила блискавка, блищала зброя, і була велика буря та битва сильна й страшна...“, або опис „руїни“ 1093 р.: „Як зробили, так і терпимо; міста всі запустіли; перейдемо поля, де паслися табуни коней, вівці і воли, все бачимо нині порожнє, поля, порослі бур’янами, стали житлом звірів“, половці захопили полонених та загнали їх до своїх наметів — „терплячи, сумні, катовані, задубілі від холоду, в голоді та спразі та в біді, схудлі з обличчя, почорнівши тілом, в незнайомій країні, з спаленим (спрагою) язиком, ходячи голі й босі, ноги поколоті тернами, з сльозами відповідають один одному, мовлячи „я був з того міста“, а інші „а я з цього села“. Так питали одні одних, оповідаючи про свою родину та стогнучи, очі підводячії до неба до Вишнього, що знає невідоме“. Ці місця нагадують оповідання „Козацьких літописців“ та дум про руїну 17-го віку. Таких гарних місць у літописі чимало.

4. Цікавий літопис і мовно; церковно-слов’янська мова більшости старих пам’яток пом’якшена тут до непізнання народною мовою: велика кількість культурно-цікавих старих слів впадає в вічі: гривна, гридниця, скот (в сенсі „скарб“), медуша (винний льох), паволоки (шовки), комоні (коні), котори (чвари князів), тутен (гук) тощо. Лише частину цих слів зустрінемо в інших пам’ятках старого часу. Цікава велика кількість слів, що /117/ залишилася досі в українській мові або її окремих діялектах: самовидець, тріска, рінь, болонь, свита, женуть, стріха, одрина, жерело. Або такі форми, як майбутній час з „имЂти“ (нині, напр., писатиму і т. д.), та форми, що тепер уживаються лише в Західній Україні: „сесь“ або майбутній час: „буду угодилъ“, „буду приялъ“ * тощо.



*) З цього прикладу бачимо, якою помилкою є вважати всі форми, спільні українським діялектам з польською мовою, за „польонізми“, як це робили старі, головно російські дослідники, навіть Буслаєв. До речі, цю форму зустрінемо в старих російських текстах, не кажучи вже про інші слов’янські мови.



5. Як ми вже згадували, літопис не може бути твором одного автора. Придивившися ближче, можна помітити, що саме походить від різних авторів.

Стара київська традиція (13 ст.) приписувала авторство літопису ченцеві Києво-Печерського манастиря Несторові. Немає підстав сумніватися в цьому свідченні. Нестір, мабуть, обробив той текст (до 1113 р.), що його переписав Сильвестр. Придивляючися до тексту, помітимо в ньому певні межі, що вказують на працю різних авторів. 1044 р. літопис розповідає про перенесення „костей“ князів Ярополка та Олега Святославичів до Києва, під р. 977 читаємо про Олега, що „і досі“ могила його є коло Овруча. Отже, автор, що описував 977 р., писав напевне до 1044 р. Під р. 1044 згадано кн. Всеволода, що живий „і досі“, а р. 1101 читаємо про його смерть; отже, той автор, що писав про події 1044 р., закінчив свою працю напевне до 1101 р. Можна знайти ще кілька подібних „розрізів“ в тексті. Узявши все це на увагу, можемо встановити кілька частин старого літопису, що є працею різних авторів: 1) до 1044 р., 2) від 1044 р. до 80-их років, 3) від 80-их років до 1101 р., 4) від 1101 до 1113 р. — Розуміється, і автор, що писав до 1044 р. не міг бути „самовидцем“ усіх описаних там подій, але до 1044 р. важче встановити якісь межі між окремими частинами. Справа ускладнюється ще й тим, що пізніший літописець не лише продовжував літопис, але, як здається, також додавав до старіших частин новий матеріял, або дещо скреслював. І про такі переробки можемо почасти судити.

Розбираючися в текстах літописців, дослідники, зокрема А. Шахматов, помітили різні зміни в стилі й характері літопису та змогли встановити межі між окремими частинами його. Рік 1044 починає новий відтинок тексту. Перед ним маємо ширший виклад до 1037 р., де розповідається про збудування в Києві Ярославом Мудрим нового замку та нових церков, головне Софіївської, та вміщено похвалу Ярославові. Може з приводу цієї визначної /118/ події, відкриття київської митрополії, складено чи наново оброблено й самий літопис. Від 1038-43 рр. маємо лише короткі, додаткові записи.

З 1044 р. починається знову ширший виклад; від року 1064 важливі події точно датовано, але записи уриваються на початку 1073 р., і не записано навіть про смерть св. Антонія в Печерському манастирі, хоч автор літопису повідомляє про інші події в манастирі. В роках 1066-7 записи роблено ніби вже не в Києві, а в далекій Тмуторокані, над Озівським морем. Це дозволяє висловити гадку щодо автора обробки 1044-73 рр. Цим автором міг бути ігумен манастиря Никон, якому 1061 р. довелося втекти від гніву князя Із’яслава з Києва до Тмуторокані, відкіля він повернувся до Кисла 1068 р. 1073 р. Печерський манастир став в опозицію до князя Святослава як винного в збройній боротьбі князів між собою і, мабуть, Никонові знову довелося кудись тікати. Никон (а може і хтось з ченців, що супроводили його при втечах) міг бути автором частини літопису між рр. 1044-1073 та повставляти тмутороканські вістки і до старіших частин літопису.

Дальша обробка сягає, здається, до 1093 р. В одному рукописі збереглася передмова, яку можна датувати цим роком. Знову обробка походить з Печерського манастиря, але про автора важко сказати щось певне.

Нова обробка, що сягала до 1113 р. — майже напевне твір Нестора. Мабуть, і Сильвестер не обмежився лише на переписуванні, а дещо позмінював та подоповнював. Пізніші літописці, переписуючи працю Сильвестра, трохи її змінюють, починаючи дальшу літописну працю.

На щастя, збереглися деякі рештки старіших редакцій літопису. В Новгородському I. літописі виклад на початку простіший та коротший, ніж у Сильвестрівському; маємо тут і такі зміни, яких не можна з’ясувати скороченням ширшого викладу. Інші уривки якихось старіших літописних викладів можна знайти в різних старих пам’ятках (напр., „Пам’ять та похвала“ — I. Г. 6, або в „Печерському Патерику“ — II. Г.). Польський історик Длуґош (15 ст.) користався якимись нашими, втраченими тепер літописами. Порівняння всіх цих текстів дає змогу утворити певну уяву про літописи, що не збереглися.

6. Можемо дещо сказати про окремих авторів літопису на підставі їх праць. Автор частини літопису, писаної 1037 р., що складав його, мабуть, для митрополичої катедри, мусів подати, головно, мабуть, виклад історії християнізації Руси. Користався він переказами та епосом старіших часів та, мабуть, використав також і якісь старіші рукописні історичні пам’ятки, а, головне, /119/ літературу церковну, напр., „житія“ варягів, забитих у Києві поганами, якийсь твір про охрищення Ольги, церковні записи. Політичні події він описує коротко, зате ширше розповів про охрищення Ольги, а головне — Володимира, не нехтуючи і народних переказів. Так Володимир ніби не прийняв магометанства, бо воно забороняло пити вино: „Руси есть веселиє пити, не можем без того бити“ (очевидно, народна приповідка). Устами місіонера подано широкий виклад християнської науки, і лише після цього автор переходить до літописного викладу на підставі свіжої пам’яті, а закінчує свій виклад згадками про церковні будови в Києві та похвалою князеві Ярославові Мудрому, що багато зробив для культури та християнської церкви. Автор освітлює події часто з грецького погляду та цілком замовчує історію київської церкви до встановлення грецької ієрархії. У читача мало створитися враження, що християнство на Русі — цілком грецького походження.

Зовсім інші національно-церковні погляди автора, що довів літопис до 1073 р. Він критично ставиться до грецької ієрархії, розповідає про заснування Печерського манастиря та про боротьбу проти поганства (оповідання про волхвів) без будь-якої допомоги греків. Мабуть він доповнив старішу частину літопису відомостями про старі перемоги Олега та Святослава над греками. Автор має тверді погляди на внутрішні справи. Він бажає мирного співжиття князів між собою, через це він навіть нападається на князя Святослава Ярославича, який симпатизував Печерському манастиреві та допомагав йому ділом. Автор здобільша стає на бік міської людности („киян“), пікреслюючи несправедливість князівських кар тощо. Цікаве збагачення історичного матеріялу про Тмуторокань. — автор дає інформації, можливо беручи їх почасти із Тмутороканського пісенного епосу.

У передмові до обробки 1093 р. висловлено думки, що нагадують ідеологію автора обробки 1073 р. З національною ідеологією сполучено соціяльні мотиви. Князям він закидає „неситство“, яке руйнує населення та бачить в успіхах половців „кару Божу“ за це. Ролю династії цей автор оцінює, здається, що вище, ніж його попередники, вбачаючи в князях законних володарів усієї Руси, не лише Києва, а й Новгороду, та провідників у боротьбі Руси проти степовиків-номадів. Він, мабуть, де в чому доповнив виклад про старі часи. Про ці доповнення можливі почасти добре обґрунтовані припущення.

Останній працівник над літописом — преподобний Нестір, відомий з його інших праць (житій Феодосія та Бориса й Гліба) як один з найталановитіших старокиївських письменників. Нестір, /120/ безумовно, звично переробив матеріял, що дістався йому до рук, ти довів літопис до 1113 р. Він використав чимало пам’яток, поруч хроніки Амартола — моравські джерела, перекази, якісь писемні матеріяли та, мабуть, епос. Історичний виклад він поширює, свідомо переходячи від історії церковної до світської. Він, здається, цікавиться загальними питаннями історичного розвитку Руси, куди більше, ніж його попередники. Йому можемо приписати виведення князівської династії від „варягів“, думки про походження Руси, внесення в текст договорів з греками. На підставі цих договорів він виправляє старий текст літопису, довідавшися, що Олег був князем, а не лише воєводою Ігоря, як це стоїть у старій новгородській редакції. У вступі до літопису він описує розселення племен після потопу. Йому належить, мабуть, і стилістична обробка старіших частин літопису,

Останню обробку дістав літопис від переписувача, видубецького ігумена Сильвестра. Літопис потрапив до Видубецького манастиря, бо князівство наступив Володимир Мономах, а Видубецький манастир, збудований його батьком Всеволодом, був щільно зв’язаний з Мономаховою родиною. Зрозуміло, що Сильвестр викинув з праці Нестора матеріял, що сприятливо освітлював діяльність ворогів Володимира, зокрема кн. Святополка. Мабуть, Сильвестр вставив у виклад і історію князя Василька, за якого вступився Мономах. Мабуть, Сильвестр уставив і оповідання про подорож апостола Андрія на Русь, бо Нестір у своєму „Житії“ Бориса та Гліба відкидає думку, що на Русь приходив якийсь апостол, тоді як Мономах шанував апостола Андрія та будував йому присвячені церкви. Може Сильвестрові завдячуємо й те, що до літопису потрапили „Зібрані твори“ Володимира Мономаха.

Крім Сильвестрового списка. маємо ще й інший (Іпатівський з доповненням до року 1110-1118). Ця обробка — в дусі приязні до Мономахової родини, додано кілька записів про батька Володимирового Всеволода та його родину, про діяльність сина Володимирового св. Мстислава в Новгороді, кілька дрібних поправок, а крім того кілька записів, що походять можливо навіть з-під пера самого Мстислава або записані з його слів. Ця обробка і ідеологічно близька до миролюбних обробок 1073 та 1093 рр. Ці ідеали відповідали світоглядові самого князя Володимира.

7. Важливі та цікаві проблеми літературних джерел літопису. На деякі з них вказано вище. Зокрема важливі в літописі рештки втрачених староукраїнських творів, напр., чернігівських та західньо-українських літописів або інших творів. Не можна з певністю сказати, чи оповідання та саґи про дохристиянські /121/ часи та Тмуторокань запозичені з писаних чи усних джерел (див. „Доісторична доба“, В. 1-6). Літописці могли користатися епічними переказами або піснями (далі I. Ж.).

Але ще цікавіше питання про ті місця, що їх оминули пізніші літописці. В деяких випадках можемо помітити сліди таких пропусків. Так ніби скреслені різні подробиці, що засвідчували існування поруч династії Рюрика-Ігоря інших варязьких або й слов’янських династій, напр., у деревлян, у Полоцьку тощо. Деякі вказівки на існування князів не-„Рюриковичів“ залишилися в старому новгородському та деяких інших пізніших літописах. Другою темою, що її, здається, свідомо оминали пізніші літописці, усуваючи згадки про неї, є християнство на Русі до Володимира та християнство, не зв’язане з Грецією. Лише з західніх джерел нам відомо про зносини кн. Ольги з Римом (до неї навіть виїхав католицький єпископ), про посольство папи до Володимира, про католицького єпископа в Святополка „Окаянного“. Є підстави гадати, що брати Володимира Великого, що княжили перед ним, Олег та Ярополк, були християнами або мали симпатії до християнства. На існування християн у Києві до Володимира натякав і літопис. Напр., кияни „йшли охоче“ христитися, як „вони раніше були навчені“ тощо. Після охрищення 988 р. в Києві не було грецької ієрархії аж до часів Ярослава. Але ієрархія існувала і на Русь прийшла слов’янська церковна література, напевне, не від греків. Є деякі підстави припускати, що церковна ієрархія між 988-1037 рр. була болгарська. Але літопис оминає і це питання!

Напевне, випущено і деякий інший матеріял, що не відповідав поглядам та тенденціям пізніших літописців. Можливі припущення про ще деякі окреслення в старішому тексті.

8. Ми вже ознайомилися з високими літературними якостями старого літопису. Щодо його змісту. То тут не місце оцінювати надзвичайне багатство фактичних відомостей, що він подав; історики можуть часто тільки шкодувати, що подано їх скупо. Але надзвичайно цікавий ідеологічний зміст літопису. Автори літопису подають першу, хоч би і примітивну концепцію історичного розвитку Руси. Ця концепція, не зважаючи на певні ухили до грекофільства та однобічно-династичного погляду, є концепція, яка виходить з переконання, що Русь здатна до самостійного політичного та історичного існування. Досить порівняти цю концепцію з освітленням візантійської історіографії, що вважає всі інші народи несамостійними частинами візантійського світу. — До того більшість авторів літопису зуміли піднестися до таких провідних думок, що дійсно були /122/ позитивним ідеологічним надбанням староруської політичної свідомости, — це ідея миролюбного співжиття численних князів та ідея соціяльної справедливости супроти міського та почасти і сільського населення, яке творило основу матеріяльного добробуту країни. Щоправда, ці думки висловлені почасти досить нерішуче та поруч них є також чимало історично обмежених та політично вузьких поглядів. Все ж маємо всі підстави високо оцінити літопис не лише як пам’ятку літературну, але і як пам’ятку політичної ідеології старих часів на Україні.





Ж. Епос


1. На жаль, велика частіша старої літератури втрачена для нас цілком. До втрат належить старий епос. Все ж можливо, хоч і лише дуже загально, уявити собі, які саме твори входили в склад цього заниклого ґатунку старої літератури. Певні висновки можемо зробити щодо змісту — сюжетів та тем старого епосу. Вже далеко важче сказати щось певне про його стиль, мову, мистецьке оброблення, авторів.

Джерелом для встановлення тематики старого епосу є, з одного боку, літописи. В них занесено чимало переказів, що зв’язані з старим епосом. До того почасти цінні записи подають пізні північно-східні, російські літописи (16 ст.), напр., т. зв. „Ніконовський“. Та найважливішим джерелом є російські так зв. „билини“ (назва, вигадана в 19 ст., народ зве їх — „старини“). Це епічні пісні, які були відкриті наукою вперше в 19 ст. на російській півночі, але які дожили й до наших днів, майже на всій території, зайнятій росіянами. „Старини“ — це пісні про „багатирів“, великою мірою зв’язані головне з Києвом та князем „Володимиром Красним Сонечком“. Ще з 17-18 ст. дійшло кілька записів „старин“, але в прозових переробках. Дещо з східньослов’янського епосу перейшло навіть до епосу західньо-европейського.

2. Постає питання, відкіля до старин потрапили згадки про стару Україну. Тепер старин немає на Україні, ані в Білорусі. Але маємо докази, що теми їх старі та що в країні свого постання, на Україні, вони вимерли лише в 16-17 ст., витиснені новим типом епосу, „думами“.

Давність епосу доводить збереження в ньому сили старовинних подробиць: імен, географічних назв, льокальних (степовий пейзаж) та побутових дрібниць. Отже, треба припустити, що ці подробиці, як це спостерігаємо в різних народів, зберегла народна /123/ пам ять, і мусимо шукати історичного підкладу подій, що їх описують старини. Найбільша заслуга в відкритті цього історичного підкладу належить Всеволодові Міллерові та його школі, а український матеріял найґрунтовніше обробив М. Грушевський. Встановивши історичний підклад сучасних старин, можемо іноді хоч би приблизно датувати їх постання, бо часто йде мова про події або такі подробиці оповідання, що не могли довго утриматися в народній пам’яті. Але форма епосу, звичайно, затерта пізнішими змінами.

Потверджують існування старого епосу на Україні старі згадки про „співців“. Їх чимало, хоч уривчасті і не завжди переконливі. „Слово о полку Ігореві“ згадує „пЂснотворця“ Бояна, подаючи навіть імена князів, що він їх оспівував. Галицько-Волинський літопис згадує „словутного співця“ Митусу. Там само згадано, що при повороті переможної виправи проти ятвягів кн. Данила та Василька „пЂснь славну пояху има“ (співали обом славильну пісню). Про такі пісні на Україні згадує і Длуґош. До того існував епос і в сусідів та народів, культурно зв’язаних з Києвом: у візантійців (тема одного з таких епічних творів — пригоди Діґеніса, див. Екскурс I. б.), у скандінавів (два їхні співці, „скальди“, побували при дворі Ярослава). В епічних переказах зустрічаємо згадки про Київ та Східню Европу взагалі — у половців, що про їх епос є згадки в Галицько-Волинському літописі (співець Ор, оповідання про „євшан-зілля“), у рештків ґотів у Криму (згадані ці пісні в „Слові о полку Ігореві“). Є сліди існування епосу і в старій духовній літературі.

Згадки в перекладних творах, розуміється, непереконливі, але Кирило Турівський (12 ст.) протиставляє „літописців“ „піснетворцям“ (поетам, співцям), що „прислухаються до воєн та битв царів між собою, щоб словами прикрасити те, що почують, та прославити тих, хто сміливо служив (храбровавшая) своєму цареві..., та їх виславляючи, вінчають похвалами“. Якщо це навіть наслідування грецького взірця, то треба пам’ятати, що Кирило випускав з своїх взірців речі, чужі його слухачам! Самі слова „храбровати“, „храбръ“ вживалися власне про „багатирів“ — епічних героїв (так у Нестора в житії Феодосія).

Для нас найважливіше, що перекази про „багатирів“ дожили на Україні до 16-18 ст. „Четья“ 1489 р. зі своєю напівнародною мовою (див. III) згадує „багатирів“ (храбрів). На початку 15 ст. білорус Скорина зве біблійного Самсона „багатирем. Польський письменник Сарніцький згадує в „Описі Польщі (1585) похованих у київських печерах багатирів (bohatiros), його земляк, хроніст Марцін Бєльський повторює ту саму звістку. Пізніше /124/ пише про це поляк Йоган Гербіній, що в своєму латинському описі „Підземного Києва“ (1675) згадує, що він читав про це в книзі „Flos Polinicus“ (Нюрнберг, 1666). Такі звістки ходили і у росіян (16 ст.). Головне — згадують і імена „багатирів“ — ті самі, що їх зустрічаємо в сучасних старинах! Польській письменник М. Рей згадує київського „баламута Чурилу“ („Zwierzyniec“ 1562), того самого Чурилу згадує і Кльонович („worek Judaszów“ II, 1600). 1574 р. киянин Кміта Чорнобильській в листі до білоруса Воловича, міркуючії про жалюгідний стан Польщі, пише: „Прийде час, коли буде треба Ілії Муравленина і Соловія Будимировича“. 1594 р. відвідав Київ австрійський посол Еріх Лясота, в св. Софії і він бачив могилу „Ілії Муравлина“, якого звуть „багатирем (bogater) та про якого розповідають багато казок, тут поховано і „його товариша“. В Печерській лаврі Лясота бачив мощі „велетня та багатиря“ Чоботка (Czobotko). Кальнофійський (1638) згадує, що Чоботком звуть св. Іллю, похованого в печерах, про якого оповідають як про велетня. Мощі Іллі бачив і московський священик Лук’янов 1701 р. Існували і образки Іллі (штихи, виготовлені для видання Патерика 1650 р.). Є й інші згадки.

Здається, традиції старого епосу загинули лише в 17 віці, витиснеш новим епосом, т. зв. „думами“ (див. IV).

3. Неясно, чи був старий епос спочатку епосом придворним князівським („співці“, про яких маємо згадки, всі були співцями князів) чи народним. Аналогії західні, а почасти й східні промовляють за те, що епос мав постати як поезія вищої верстви і лише з часом „підупасти“, спуститися до легковажної поезії „скоморохів“, а далі й до народних кіл, де його зустрінемо вже в 16-17 ст. Тепер знаходимо рештки епосу лише серед селянства. Здебільша носії старин — рибалки, сільські ремісники, навіть жебраки тощо.

За змістом рештки епосу можемо поділити на цикли. Розгляньмо їх за порядком.

4. Рештки дохристиянського епосу нечислені та не цілком ясні. Серед героїв зустрічаємо Вольгу або Волха Всеславича. Старини розповідають про 1) його чудесне породження без батька, 2) про його науку чародійництва — перекидатися різними тваринами, 3) про його мисливське вміння, 4) про чарівне завоювання ним з його дружиною Індійського царства, 5) про зустріч його з селянином-багатирем Минулою. Саме ім’я Вольга нагадує двох героїв старої київської історії — Олега та Ольгу. Олег, за літописом „Віщий“, отже чарівник, міг дати основу для тем 2, 4, може для 1-ої (пригадаємо, що Олег ніби взяв Царгород, поставивши /125/ свої кораблі на колеса). Тема 3 скоріше зв’язана з Ольгою, про мисливство якої є літописні згадки (11 ст.). Тема 5, напевне, пізня, хоч є в ній старі риси (князь сам їздить збирати податки„дань“), країна в ній зображена північна. — Новітні спроби бачити в Вользі Всеславичеві кн. полоцького Всеслава, чаклуна і вовкулаку, мене не переконують.

5. Володимир, київський князь, що його зустрічаємо в більшості старин, є в деяких випадках Володимир Великий. Цей князь в старинах особа пасивна: у нього лише „пирують“ багатирі. Та про гостини Володимира згадує і літопис Нестора, і Іларіон, і пізні літописи, і навіть німецький літописець Тітмар Мерзебурзький.

В старинах зустрічаємо й ім’я родича Володимира, Добрині, відоме з літописів. В старинах він: 1) побиває змія, 2) звільняє від змія небогу Володимира Забаву Путятичну. Крім того, згадується, що Добриня: 3) купається в річці Почайні, 4) здобуває жінку Володимирові, 5) здобуває Володимирові воду. Теми 1, 3 та 5, безумовно, зв’язані з тим, що Добриня брав активну участь в охрищенні новгородців разом з Путятою (тема 2). Купання — символ охрищення, теж добування води; змій — символ поганства (пор. „святих-змієборців“). В річці Почайні (тема 3) охрищено киян. Тема 4 має паралелі в казках та пізніх літописах. Добриня-сват належить ніби до індоевропейської традиції переказів (Нібелюнґи).

Один переказ Володимирового циклу зберігся в літописі та в сучасних казках: це — казка про „кожум’яку“, що поборов ворожого велетня, переказ аналогічний до розповсюджених у різних народів (напр., Давид та Голіяф). Літописний переказ, можливо, міщанський: княжа дружина нічого не могла вдіяти велетневі! В літописному оповіданні багато алітерацій.

6. В інших випадках Володимир старин — радше Мономах, що лише в пізній традиції злився з „Володимиром Красним Сонечком“. Популярний сюжет цього циклу: боротьба Альоші (Олександра) Поповича з Тугарином Змієвичем, 1) якого Альоша переміг, 2) Тугарин, сприятелювавшися з жінкою Володимира Опраксією, проводив час на княжому дворі. Тугарин — це, безумовно, половецький хан — Тугор-Хан, з донькою якого одружився кн. Святополк Київський. Тугор-Хан почав 1096 р. війну проти руських князів, але Володимир Мономах розбив його військо. Тугор-Хан наклав головою та поховали його в Києві. Є пізніші звістки (здається, леґендарні) про рязанського „багатиря“ вже 13 ст., Альошу Поповича. Отже, в цій старині злито кілька історичних подій та осіб. /126/

Добре збережений сюжет у рідкій старині про Гліба Володевича, що звільнює під Корсунем кораблі, затримані княгинею Маринкою Кайдалівною. Це — відгук перемоги над корсунянами ще молодого Володимира разом з новгородським князем Глібом 1077 р. „Маринка“ це Марина Мнішек, жінка царя Дмитра „Самозванця“, що увійшла в старину, мабуть, у 17 ст.

Історичний сюжет має й старина про Ставра Годиновича, заарештованого кн. Володимиром та звільненого власною жінкою, що приїхала до Києва в чоловічому вбранні. Про арешт новгородського посла Ставра Мономахом оповідає літопис 1118 р., до цієї події і приєднався казковий сюжет.

Інші сюжети, зв’язані з Мономахом, невидатні: це — старина про Козарина (ім’я історичне. 1106 р.), що звільнив полонянку та про те, як кінь чернігівського купця Івана перегнав найліпшого коня Володимира (про славетних коней Мономаха ще в 16-17 ст. розповідали мандрівникові Петреєві в Москві. Сам Володимир у спогадах характеризує себе, як любителя коней). В обох старинах ставлення до Володимира трохи іронічне: можливо, що вони не київського походження (перша може новгородська, друга — чернігівська).

7. Здається, що старини про найпопулярнішого героя, „Іллю Муромця“ чернігівського походження. Іллю згадує навіть західньоевропейський епос (німецька поема „Ортнід“ та норвезька саґа про Тідрека). Ледве чи він з „Мурому“, провінційного північно-східнього міста. В старих згадках, зокрема чужинецьких, він — Муровлин, Муровець, Муравиць, у Кміти (див. вище 2) — Муравленин. Це радше, як і інші географічні назви в старинах про Іллю, нав’язується до Чернігівщини — міста „Моравська“ або „Моровійська“ (менш імовірний зв’язок з заполярним Мурманськом). Перший чин Іллі: 1) звільнення Чернігова від татар, що в старинах замінили інших степовиків, 2) він перемагає Солов’я-Розбійника, що сидить на 12 дубах, 3) привозить його до Києва, де забиває або за старішими переказами пускає на волю, 4) визволяє Київ від „Ідолища Паганого“. Мотиви 1 та 2 зв’язані з Чернігівщиною (є там і село „Дев’ять Дубів“). 3-ій мотив нагадує літописні оповідання про розбійника Могуту за часів Володимира Великого. 4-ий важко зв’язати з певною історичною подією. Пізніше до Іллі прив’язалося кілька казкових мотивів, м. ін. прастарий про двобій з сином (див. „Доісторична доба“ Г. 3).

Пізніше народна великоросійська традиція зробила Іллю старим селянином, козаком тощо.

8. З інших героїв старого епосу цікавий ще Соловей Будимирович — співець з-за моря, що приїздить до Києва, будує тут /127/ палац, що зацікавив племінницю Володимира, Забаву (див. вище 5), яка приходить до нього. Кінець у різних варіянтах різний: Соловей одружується з Забавою, іноді після довгої відсутности, повертаючися до Києва в той момент, коли її вже віддають за когось іншого. В цій старині, що має дуже гарні записані варіянти, хотіли бачити відгуки сватання до доньки Ярослава Мудрого, Єлисавети, Гаральда Сміливого, якому европейська леґенда приписує гарний вірш (Соловей теж „співець“) про його невдале сватання. З Єлисаветою він все ж одружився. Отже, сюжет старини відповідає до певної міри дійсності. Певні риси старин цікаві; опис корабля Солов’я нагадує скандінавські кораблі; Соловей — купець — це рефлекс весільної символіки. Окремі географічні імена — балтійські тощо. Але утотоження Солов’я з Гаральдом все ж гіпотетичне.

Деякі сюжети окремих місцевих саґ зберіг літопис або сучасні нам перекази. З літописних цікаве оповідання про двобій тмутороканського князя Мстислава 1022 р. з кавказьким велетнем Редедею (мандрівний сюжет). Літописний текст цікавий численними алітераціями. Інше оповідання літопису, що теж має старовинний характер і через це дозволяє припускати, що воно записане на підставі епічних творів (пісень?), це оповідання про війну Ярослава з Святополком (1016-1019 рр.). Приклади алітерацій і тут — численні. Воєвода Ярослава глузує з Болеслава Польського, союзника Святополка:


то це тобі проб’ємо тріскою | т-т-т

чрево твоє товсте... | т-т

війська — пішли проти себе і покрили поле | п-п-п-п


Святополк втік:

і як він біг, напав на нього біс... | б-б

гнаний Божиїм гнівом, | г-г

прибіг у пустелю | п-п


Епічні елементи зустрінемо аж до кінця 11 віку (І. Є. 3.) в оповіданнях літопису (напр., про війну Ярослава з Мстиславом, 1024, війну 1097 р. тощо).

9. Спеціяльний інтерес має згадка в „Слові о полку Ігореві“ про співця часів Ярослава, Бояна. Автор „Слова“ згадує навіть теми його творів. Почасти вони нам відомі: Боян співав про двобій Мстислава з Редедею, про Ярослава (див. вище 8), про „красного Романа Святославича“, про якого в літописі лише коротка згадка. Автор „Слова“, характеризуючи надхнення Бояна, порівнює його з соловейком, з орлом, з вовком, говорить про те, що /128/ його струни бриніли самі собою, наводить Боянову приповідку „Важко тобі, голово, без пліч: зле тобі, тіло, без голови“ — про старого Святослава, що залишав Україну для далеких виправ. В літописі тому про нього: „чужої землі шукав, а своєю нехтував“. Нарешті речення в стилі Боянових співів:


Не буря соколів занесла через поля широкі,

стада галок біжать до Дону великого...


Коні ржуть за Сулою.

дзвенить слава в Києві,

сурми сурмлять у Новгороді...


В цих реченнях бачимо деякі риси поетики Бояна: він уживав паралелізму, до того неґативного („не буря... занесла...“), уживав метафор (українці — соколи, галки — степовики), епітетів („поля широкі“), алітерації („труби трублять“), ритмізував мову, користуючися синтактичним паралелізмом речень (другий уривок). Можна було б ще більше сказати про стиль Бояна, якби мати певність, що ще один уривок „Слова“ про кн. Всеслава, сучасника Боянового, цитує слова Бояна або наслідує його.

10. В Европі деяку участь у складанні епічних творів відіграло духовенство. Щодо староукраїнського епосу, то тут не виключена можливість, що, напр., епічні твори про Добриню (див. вище 5) мали давніше більш релігійне забарвлення. Так звані „духовні вірші“ сучасного фолкльору мають у собі риси ритміки та стилю 17 ст. Проте, напр., „вірша“ про св. Георгія (Юрія), що сполучає з традиційним матеріялом (змієборство) ще опис того, як св. Юрій винищує на Україні диких звірів, очищує шлях по Дніпру, визволяє з полону своїх сестер, що „обросли католицькою корою“, — можливо, була складена на пошану кн. Ярослава, за хресним ім’ям Юрія. Він культивував країну, відкрив шлях від Києва до Новгороду, об’єднавши під своїм правлінням обидва князівства, визволив з польського полону своїх сестер.

Рештки релігійного забарвлення помітимо і в деяких старинах (боротьба проти поганства тощо). На ці риси звернув увагу, головним чином, М. Грушевський.

11. Дуже небагато можемо сказати про форму старого епосу. Непевне навіть, чи був він віршований, хоч дехто (Н. Трубецкой) знаходить у їх ритміці сліди походження з 12-13 ст. „Слово о полку Ігореві“ — єдиний твір, що дійшов до нас з 12 ст. і в писаному вигляді не має віршованої форми. В кожному разі епічні твори „співали“, як показують староукраїнські згадки та /129/ індоевропейські паралелі. Який би не був цей „спів“, він вимагав деякої ритмізації мови. Мова була, напевне, ближча до тодішньої поточної мови, аніж мова писаних творів. Мова епосу часто буває архаїчна. Така й мова сучасних старин, де зустрічаємо слова, що поза тим заникли, зокрема в мові росіян, що ці старини співають: „гридня“ або „гридниця“ (помешкання дружини, скандінавське слово), „іскопить“ (слід копит), „полениця“ (жінка-багатир), „стольний град“ (столиця), „наполи“ (напів), „дорог рибій зуб“ (моржова кість, також в Іпатському літописі 1160 р.). Багато старих подробиць побуту: февдальне наділення землями та селами, збір податків самим князем („полюддя“), стара зброя (лук, стріли, спис тощо), ляндшафт — степовий (могили, трава „ковила“, якої немає на півночі) і т. д.

Можемо думати, що деякі стилістичні риси сучасних старин були вже в старому епосі; ці самі риси зустрічаємо і в епосі різних індоевропейських племен, і в „Слові о полку Ігореві“, і в епічних частинах літопису. Це — рясний ужиток епітетів, повторення речень та окремих слів (у старинах — рядків віршів, іноді 10 чи й більше разів), алітерація (в старинах не часта), численні порівняння, паралелізм образів (місяць-молодик на небі — народження Вольги; хмари — вороже військо), іноді неґативний паралелізм (це не хмара — це військо), улюблені перебільшення (гіперболи), численні постійні формули (природні в усній словесності, полегшують тримати величезні твори в пам’яті), напр., годування коня, сідлання коня, стрільба з лука, полювання, привітання, біг коня тощо. Проте, в старинах не зустрічаємо деяких формул, відомих з „військових оповідань“ літопису (напр., улюблене: „стріли — як дощ“, початок битви — „ізломити копиє“ тощо), за небагатьома винятками, — напр., борючися, багатирі старпн „бьют о землю“ — кидають на землю ворога, як Мстислав Редедю. Певна кількість формул напевне позичена з казок („ранок мудріший за вечір“ тощо). Зрідка зустрічаємо широку символіку: при народженні Вольги, великого мисливця, усі тварини ховаються якнайдалі; Вольга вже в колисці оточений зброєю (подібне в „Слові о полку Ігореві“ про „курян“). Найяскравіше свідчать про південне походження епосу взагалі формули, що описують південні лісостепові або степові краєвиди: широкий степ, чисте поле, могили, описи мисливства, типово лісостепового, степова дичина, але бракує північного ведмедя. Але такі напевне старовинні рештки — нечисленні. Усі інші стилістичні наведені вище риси знайдемо так само в інших ґатунках сучасної народної поезії, української і російської, та й в інших /130/ індоевропейських племен. Отже, висновки, що їх можемо зробити про особливості староукряїнського епосу, дуже скупі.

Пізніші зміни багато дечого затерли в старому епосі, і для дослідження його треба ще зробити багато, зокрема простежити уважно сліди не лише епічних сюжетів, але також епічного стилю в літописах та інших творах старої літератури.





З. Література практичного призначення


1. В пізніші часи нас не цікавитиме література, якої призначення суто практичне. Але для початкової доби літературного розвитку нас цікавить кожний рядок та кожне слово. У них, у кожному разі, утримано певні рештки стилістичного вміння наших предків. До того межі між красною літературою та літературою практичною були в старовину зовсім інші, аніж тепер, і не можна бути наперед певним, що писане для практичного вжитку не матиме рис стилістичної витончености. Напр., алітерації зустрічаємо в старовинних осько-умбрських написах або в старофрізьких законах. Ми лише коротко переглянемо головні пам’ятки, що їх можна залучити до цієї групи.

2. Безумовно, належать сюди релігійні тексти: молитви, цілі богослужби тощо. Літургічні, богослужбові твори мали всі ознаки, красної літератури: це була витончена релігійна поезія. Ориґінальні твори, що постали на Київському ґрунті є, щоправда, наслідуванням грецьких зразків (в перекладах), але наслідуванням почасти надзвичайно вдалим. Сюди належать, поперше, молитви. Молитву св. князя Володимира вставлено в „Похвалу“ йому. Залишилося ще дві молитви, що їх приписується св. Феодосієві, ледве чи з повним правом, але належність їх до старої літератури безсумнівна. Одна молитва (чи молитви) є в збірці творів Володимира Мономаха. Кілька молитов є в проповідях. В Печерському манастирі жив чернець Григорій, автор „канонів“ святим. На жаль, не цілком певно, чи йому наложать ті канони, що ми їх можемо вважати за найдавніші: канони та богослужби св. кн. Володимирові, св. Феодосієві Печерському, канони та служби на перенесення мощів Бориса та Гліба, св. Миколи. Митрополитові Іванові І (болгарин або грек — початок 11 ст.) приписувано службу Борисові та Глібові. В Печерському Патерику є похвала св. Феодосієві, писана скоро по р. 1096 (згадано напад половців), ця „Похвала“ почасти в стилі проповіді, почасти — молитви. „Похвали“ маємо і в літописному оповіданні про забиття св. Бориса та Гліба та в „Сказанні“ про них. /131/

Поскільки ці твори видано (а досліджено їх з літературного погляду здебільша досить поверхово), можемо судити про їх літературні властивості: автори їх, щоправда, майже виключно користуються цитатами з старої богослужбової та житійної літератури; мова тримається дуже близько церковнослов’янських норм, вона дуже ритмізована, наслідуючи акафісти, іноді навіть із співзвуччями: Борис та Гліб —


даета ицЂленье:

хромымъ ходити,

слЂпымъ прозрЂнье,

болящимъ цЂлбы,

окованнымъ разрЂшенье,

темницамъ отверзенье,

печальнымъ утЂху,

напастнымъ избавленье...


Феодосій:


апостолъ и проповЂдникъ,

сый намъ пастырь и учитель,

сый намъ вождь и правитель,

сый намъ стЂна и огражденіе,

похвала наша великая й дръзновеніе...


Численні гарні образи, здається, всі запозичені — Бог, Христос — сонце; благодать — соняшне світло або ріка; святі — зорі, струмки, пастирі духовного стада, робітники у винограднику Божому тощо. Не зважаючи на цей „цитатний“ характер молитов, бачимо в них чимале композиційне та мовне вміння їх авторів.

3. Менше літературне значення мають „послання“ грецьких ієрархів: митрополита Леона (до 1004 р., твір сумнівний), Георгія (вмер 1072 р.), Іоана II (коло 1089 р.), митр. Никифора (1104-1120) проти „латини“. Це майже самі сухі „каталоги“ розходжень між православною та католицькою церквами, до того розходжень здебільша дуже дрібних та неважливих. Розуміється, ці твори, писані, мабуть, по-грецьки та перекладені на церковнослов’янську мову, ніяк не свідчать про „формальний“ характер київського християнства, а радше про підупад грецької богословської науки!

4. Далеко цікавіший лист митр. Никифора до князя Володимира Мономаха. Крім короткої похвали князеві, лист подає прозорий виклад тодішньої психологічної науки (античного походження). Душа має три головні сили — розум, пристрасті та /132/ полю. Як князь, сидячи на престолі, править країною через слуг своїх, так і душа править тілом через п’ять зислів — зір, слух, смак, нюх, дотик. Безпосереднє практичне завдання листа було мабуть, виправдати ієрархію або осіб, що їх митрополит протеґував, від якихось нападів, бо лист далі зокрема зупиняється на непевності слуху як джерела пізнання та каже, що через слух князя „входить у нього стріла“ „на шкоду душі“, та прохає пробачення покараним. В кожному разі, ясність викладу та добрі образи абстрактних думок свідчать про літературне вміння і автора і перекладача *.



*) Праці ієрархів можливо й писані або щонайменше перекладені та стилізовані за візантійською традицією їхніми секретарями, які в кожному разі були слов’янами. Тому ледве чи маємо право вважати ці твори цілком чужими нашій літературі. Лише їх автори часто не ті грецькі ієрархи, іменами яких вони підписані, а якісь анонімні місцеві „книжники“.



5. До ориґінальної літератури належать і перші спроби історичних творів про світову історію. Хроніки перекладені не задовольняли. Вже в 11 ст. складено якийсь „хронограф“, себто нарис всесвітньої історії, головне за Амартолом (див. Екскурс I. Г. а) з доповненнями з інших джерел, в тому числі про руську історію (т. зв. „Хронограф за великим викладом“). Він не зберігся, але рештки його ввійшли в пізніші пам’ятки. Літописець ужив (під р. 1114) якогось хронографа, де хроніка Амартола була сполучена з хронікою Малали. Цю компілятивну історичну працю провадили далі і в наступні віки.

Не мають суто літературного значення пам’ятки законодавчі. Це — „Руська Правда“, збірка законів Ярослава і його наступників, та церковні „устави“ Володимира та Ярослава (перший не цілком, другий зовсім не певний). Цікава для історика літератури „Руська Правда“ головне своєю мовою, майже чистою східньослов’янською, без елементів церковної мови, надзвичайно проста та прозора будова речень, а також своєрідний словник — багато слів, певне значення яких уже забуте, та про зміст яких ведуться наукові дискусії. „Руська Правда“ належить до пам’яток, що їх мовою можна вимірити наближення інших пам’яток до народної мови. Культурно-історичне значення юридичних пам’яток, розуміється, велике.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.