[Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Нью-Йорк, 1956. — С. 163-211.]

Попередня     Головна     Наступна






...початок розділу




Ґ. Літописи


1. Продовженням старого літопису на українській території є збережений у 5 відписах Київський літопис з Галицько-Волинським продовженням. Найвідоміший з списків є т. зв. Іпатіївський або Іпатський, за яким звичайно називають і всю збірку. Вона складається з старого літопису, Київського літопису за 12 в. /164/ та Галицько-Волинського літопису (1205-89 рр.), що складений не за роками, а здебільшого як суцільне оповідання, лише пізніше в деяких списках невдало поділене на роки (кінець хибно датований 1292 р.).

Київський літопис є складне нашарування різних елементів, що їх взаємні відносини досі не з’ясовані цілком (головні спроби робили Костомаров, М. Грушевський, Прісьолков), з’ясувати це не так легко, бо останній редактор (мабуть Видубецький ігумен Мойсей) та інші працівники досить ґрунтовно пройшлися своїми перами по чималій частині праці своїх попередників. До Київського літопису пододавано відомості про інші князівства з інших джерел, аніж київські записи. Лише в двох-трьох місцях можемо бачити ніби рештки окремих творів нелітописного типу (див. II. В. 3-5).

Інакше стоїть справа з літописом Галицько-Волинським, — це, до р. 1260 — суцільне оповідання одного автора.

2. До найяскравіших стилістичних рис Київського літопису належить діялогічна форма, в яку влита велика частина його оповідань, починаючи вже з перших довших оповідань (р. 1128). „Дійові особи“ оповідань розмовляють між собою; в формі розмов подано відомості про їхні пляни, наміри, взаємини, почасти і про події. Зокрема князі „мовлять“ один до одного або безпосередньо, або через послів, або до дружини, до населення тощо. Та „говорять“ і дружина, і населення, і вороги... „Промови“ рідкі, здебільшого маємо короткі речення. Розмови, впроваджуються такими словами, як „мовив“, „мовили“ (рЂхъ, рекоша, нача молвити, начаша повідати і т. п.). На одній сторінці літопису іноді 4-6 таких речень! Ось приклад — до князя Із’яслава II-го


„прийшла звістка від приятелів з Чернігова: „Князю! Не ходи відсіля нікуди,... хочуть тебе вбити...“ Із’яслав, почувши це,.. послав послів до Чернігова... і мовив їм: „Це ми задумали велику виправу, та... цілували хрест; отже запевнімо (один одного) ще раз...“ Але вони відповіли: „Чому без потреби хрест цілувати?..“ — і не забажали цілувати хреста. Мовив їм посол Із’яслава Мстиславича: „Хіба це гріх цілувати хрест у (взаємній) любові?..“ А Із’яслав мовив був своєму послові: „Якщо вони не захочуть цілувати хреста... розкажи їм, що ми чули“. І мовив їм посол Із’яславів: „...дійшло до мене, що ви мене обдурюєте... Чи так це, браття, чи ні ?“ Вони нічого не могли відповісти /165/


Часто промови та слова дійових осіб подаються без спеціяльного вступу:


„Нарікали на нього, що він любов має з Мстиславичами, а нашими ворогами“...

„І цілував хрест: йду вже до Суздаля“...

„І погнав йому навпроти вояк його з міста: Не їзди, князю! в місті віче, дружину твою б’ють, а хочуть тебе захопити...“


Така різноманітність драматизації подій чимало оживляє оповідання. А цікавість його підносить ще та обставина, що автори літопису охоче вкладають в уста дійовим особам різні дотепні вислови, іноді на зразок народних прислів’їв, іноді сентенції літературного (церковного) стилю. Продовжуючи традицію старого літопису, автори Київського літопису, щоправда, не спромоглися дати багато таких ядерних „клясичних“ висловів, якими прикрашений старий літопис.

Ось приклади „історичних речень“ з Київського літопису:


Князь Андрій Володимирович відмовляється від Курського князівства словами: „Ліпше мені смерть з дружиною на батьківщині..., ніж Курське князівство“.

Князеві Юрієві, що зламав „хресне цілування“ — князь Із’яслав каже: „Душею не можеш гратися“.

Той самий Із’яслав потішає дружину, що занепокоєна появою численних ворогів на другому березі Дніпра: „Як нам Бог допоможе, то ми відіб’ємося; вони не крилаті, як і перелетять через Дніпро, то сядуть знову...“

Подібне повторює за тридцять років і дружина князя Ігоря: „Князю! не можеш птахом перелетіти...“

Володимирко Галицький, якому посол Із’яслава закидає, що він, мовляв, „цілував хрест“, але не виконує своїх обіцянок, каже: „Цей маленький хрестик!“

Князь Ігор (герой „Слова о полку Ігореві“) спочатку не хоче втікати з полону: „Задля слави не втік я тоді від дружини і нині не йтиму неславним шляхом“...


В інших місцях зустрічаємо дійсні прислів’я:


„мир стоїть до війни, а війна до миру“, „не йде місто до голови, а голова до міста“, „піклуємося самі за себе, бо інакше люди за нас піклуватимуться“, „сьогодні того покарав, а завтра нас (покарає)“.


Або нав’язане до київських подій прислів’я:


„Ратша нам погубив Київ, а Тудор — Вишгород“ тощо. /166/


Рідше зустрічаються сентенції релігійного характеру, іноді це тексти з Св. Письма, частіше загальні сентенції, витримані в дусі релігійної літератури:


„Як добре та як гарно, коли брати живуть у згоді“ (з Псалтиря), „злий зле загине“, „прийшли високомислено, а смиренно відійшли додому“


В останній частині Київського літопису часто повторюється тема, що ми її зустрічаємо і в старому літописі — нещастя є „кара Божа“ за гріхи. І цю тему іноді подано в формі афоризмів: „Це — батіг Божий, щоб, смирившися, ми відмовилися від злого шляху“. Є також афоризми про „кару Божу“ „гордим“.

3. Висловів „духовного“ характеру не багато в Київському літописі, тому що велика його частина не що інше, як „військове оповідання“, оповідання про військові події з погляду тодішнього київського „лицарства“. Київський літопис як цілість є великою лицарською повістю. Стиль оповідань про військові події усталений та вироблений. Завжди зустрічаємо (з варіянтами) ті самі вирази, звороти. Ладнання в похід починається словами: „заратились“, „ісполчились“, „сів на коня“. Князь „збирає“ „многоє множество“ вояків, „силу велику“, „із усіх земель“, „як ще ніколи не бувало“; ці полки стоять пізніше „як ліси“. Настрій князів — „будемо всі за одного“; серця „розпалюються“; князь „укріплює дружину“ або „вояків до битви“. Іноді наводиться навіть коротка промова, що її ніби виголосив князь. Перед битвою подається сиґнал: „вдарили в сурми“, почали „бити в бубни та в сурми сурмити“, „вдарили в бубни“ тощо. Іноді згадується військовий „клик“. Битва починається з того, що „поставили прапор“, „підняли прапор“, „показали (явили) прапор“; тоді „вдарили на них“ — на ворогів, князь перший „ламає спис“ (копьє изломи). Битву іноді описано з поданням різних деталів — погоди, обставин. Оповідання і тут знає численні сталі формули: спочатку починають „стріляти“ „стрільці“, „стрільців своїх молодих пустив до них (половців)“, „як з ними зустрілися, почали з ними перестрілюватися“. Іноді оповідання обмежується на словах: „билися кріпко“, „з міста (або замку) билися кріпко“, битва — „січа зла“, „січа кріпка“, „битва (брань) люта“, „каміння з замку сиплеться, як дощ“, „і багато з обох сторін падало“, „багато крови було межи ними пролито, а інші поранені вмирали“, „і багато було поранених“ (язвеныхъ). — Ось як виглядають цілі описи боїв:


„І була битва дуже кріпка з обох сторін, і падало багато вбитих з обох сторін, і так страшно було дивитися, як на /167/ кінець світу“ (второе пришествіе). Або: „І був заколот великий і стогін, і крик великий, і голоси недовідомі; і тут було бачити ламання списів і згук зброї, і від сильного пороху не можна було бачити ані кіннотника, ані пішого, І так билися кріпко...“


Ворогів побито, „потоптано“, вони або втікають, „здобувши сорому“, або організовано відступають — „заворочують полки“. Не забуває оповідання і про наслідки походу, здебільшого це знищення маєтку (жизни) ворогів, здобуття „полону“ (ополонишися, исполонишися), іншої здобичі, яку літописець іноді барвисто перелічує, іноді звільнено полонених, захоплених ворогами (отполониша)... Зрідка зустрічаємо виправи, що закінчуються безуспішно: або князь „зсідає з коня“ ще до початку боїв, або по різних військових подіях завертає „во свояси“, „нічого не вспівши“... Про забитих іноді згадується: „Вже нам їх не воскресити“, герої подій „втирають сліз“ та „втирають пота“ і повертаються додому „з честю та похвалою великою“, „з великою честю та великою похвалою“, „з честю великого“, „з великою славою та честю“ тощо.

Подібні формули знає літопис і для всієї тієї нескладної політики, що приводить до військових виправ. До мотивів належать м. ін. помста за „обиду“ *, яку „нічим не викупити, тільки головою своєю“, тому „мстять обиду свою“ або „сорома свого“. Треба „сорома зложити“, бо „сором гірший смерти“, „ліпше, браття, тут умерти, аніж узяти на себе сором“. Крім того, основною метою вчинків є бажання слави — „чести“: „візьмемо честь свою“, „знайду честь свою і бажання своєї думки“. Навіть загальна думка: „браття та дружино! Бог не поставив Руську землю та руських синів на безчестя, в усіх місцях здобували собі чести. Нині, браття, в цих землях, перед чужими народами дай нам, Боже, честь свою дістати“... Але не бракує й егоїстичних мотивів: турбота про свою „часть“ в „Руській землі“, боротьба за „часть“ ведеться без усяких перепон: „Хочу Новгорода добром та лихом шукати“. Зустрічаємо й відстоювання свого старшинства тощо. Мета князя формулюється завжди тими самими словами — „сісти на батьківському та дідівському престолі“.



* ) Для слова „обида“ немає відповідного слова в сучасній українській мові. В деяких випадках йому відповідає слово „кривда“, але воно має моральне забарвлення, що його не завжди має слово „обида“.



Поруч князів в першій половині віку часто виступає і населення. Вороже ставлення населення до князів описується різними барвами, а прихильне завжди гарними формулами: /168/ „де побачимо твій прапор, тут і ми з тобою готові стати“, „ідемо за тобою з дітьми, як ти бажаєш“, „радо за тебе б’ємося, і з дітьми“, „хочемо за честь батька твого та твою головами своїми накласти“. Взагалі для загального мотивування вчинків літописці знають певний тип формули — „або-або“, напр., „або лихо, або добре всім нам“, „або віддати жінку, діти та дружину в полон, або головою наклясти“, „або головою накладу, або помщуся за себе“...

Але лицарський моральний світогляд літописців та їх героїв є світоглядом християнським, хоч, розуміється, в тій своєрідній формі, якою є світогляд „християнського лицаря“ і в Европі. Останнє рішення належить Богові. Рідко зустрічається формула „а то побачимо“, чи говориться про сприятливий або несприятливий час („це мені час“ тощо). Здебільшого „покладають надію на Бога“, „як нам Бог дасть“, або „приведе“. В суперечках „розсудить“ Бог — „хай нас розсудить Бог“ (також — „Спас“, „чесний хрест“), „дай, нам, Боже, честь свою дістати“; навіть: „Бог силою своєю віддав ворогам нашим перемогу, а нам честь та славу“, бо „за всім Бог та сила хресна“... І події дуже часто, якщо не взагалі, обговорюються саме з такого погляду — Бог, „чесний хрест“, Богородиця допомагає одним, карає інших; сварки, суперечки — діло дияволове. Зокрема, часто зустрічається таке освітлення починаючи десь з 1170 р. (праця ігумена Мойсея?).

Воюючи здебільшого за цілком дрібні „обиди“ або „часті“, пустошачи рідну землю, герої Київського літопису вважають себе за охоронців „Руської землі“ (до речі, під цією назвою виступає тільки Україна) та „народу християнського“, але іноді їм доводиться дійсно обороняти країну від головних тоді ворогів-половців. Нас цікавить тут власна ідеологія героїв літопису та їх літописців. Для них типове:


„За Руську землю хочу трудитися... “; мир зберігається „задля Руської землі та задля християн“; „дай нам, Боже, за християн та за Руську землю головами наклясти та до мучеників приєднатися...“


Ідеал християнського лицаря, що його носили в душі князі 12 в. ще яскравіше виявлений у записах літопису про хрестові походи імператора Фрідріха Барбаросси (записи під рр. 1188 та 1190):


„Цього саме року пішов цар німецький з усією своєю землею битися за гроб Господень, так об’явив йому Господь через янгола, наказуючи йому йти. І як вони прийшли, то билися кріпко з богомерзкими тими агарянами... Оці німці, /169/ як мученики святії, пролили свою кров за Христа з царями своїми. Про них Господь наш подав знаки: як когось із них вбивано в війні з чужинцями то по трьох днях тіла їх невидимо були брані з труни янголом Господнім, а інші, бачили це, прагнули постраждати за Христа; на них здійснилася воля Божа, і Бог завів їх до свого вибраного стада, до мучеників...“


Завдяки цим численним формулам Київський літопис справляє враження надзвичайної пишности, але разом з тим певної одноманітности. Створюється враження, ніби цілий час повторюється те саме. Оживлюють оповідання лише окремі цікаві епізоди або якісь незвичайні події. В таких випадках літописці не шкодували барв та гарних, яскравих образів.

Зате впадає в вічі велика ощадність стилістичних засобів, що досить рясно вживалися в інших творах того часу. Майже не зустрічаємо улюбленої і духовними і світськими авторами ритміки. До рідких прикладів ритмічної будови належать, наприклад, міркування князя Ігоря (героя „Слова“) про свої „гріхи перед Господом:


„тоді чимало лиха прийняли неповинні християни,

одривали дітей від батьків їх,

брата від брата,

приятеля від приятеля його,

жінок від чоловіків їх

і дочок від матерів їх,

і приятельку від приятельки її,

і все знепокоене полоном

і журбою, що тоді була,

живі заздрять мертвим,

а мертві радіють...

. . . . . . . . . . . . . .

І ось бачу відплату Пана Бога мого:

де нині мій улюблений брат?

де нині брата мого син?

де дитина, що я її породив?

де бояри, що радять?

де вояки хоробрі?

де шерег полків?

де коні та зброя многоцінна?

Все це я втратив,

і зв’язаного дав мене Пан у руки беззаконних... /170/


Алітерації рідкі:


тако умре Ярославъ единъ, | т-у-с

у толицЂ силЂ вои, | у-т-в

за великую гордость его, | в-е

понеже не имЂяше на Бога надежи, | н-н-н

но надЂяшеться на множество вои | н-н-н-в


або:


и тако устрои Богъ мьглу, | и

якоже не видЂти никамо же, | н-в-н

толико до конець копья видЂти, | к-к-в

и постиже дожть, | и-п

и в томъ припрошася ко озеру обои, | и-п-о-о

и разиде Ђ озеро, | и-о

и тако нЂлзЂ бы і ни онЂмъ онЂхъ; | и-о-о

мьгла же подъяся въ полъдни | п-п

и уяснися небо, | и-у

узрЂша полки оба полы озера, | у-о-п-о

и тако бьяхутся на крилЂхъ полкомъ отъ обоихъ | и-п-о-о

(В останньому тексті є зіпсуті місця).


Іноді зустрічаємо повний паралелізм зображення двох подій — переважно в станах обох ворогів (чи не випадково як наслідок вжитку формул?):


„як почала займатися зоря, то перше в Юрія (забили) в бубни в війську і в сурми засурмили і полки почали готуватися, — теж і в В’ячеслава, і в Із’яслава, і в Ростислава почали бити в бубни і в сурми сурмити, полки ж почали готуватися...“


Або в одному місці аж чотири гостини з приводу відвідин кн. Давида в Києві 1195 р. описано на одній сторінці тими самими словами.

Одноманітність тону військової повісти оживляється різними вставками іншого стилю, переважно духовного. Це, напр., молитви, витримані в суто-церковному стилі, здебільшого ритмізовані. Сюди належать і „некрологи“ князів у пізнішій частині літопису, цікаві зразки „літературного портрету“. Сюди належать /171/ суцільні „повісті“ — про забиття киянами князя Ігоря (1147), про забиття князя Андрія Боголюбського (1175), (пор. II. В.).

Вставкою є писане агіоґрафічним (житійним) стилем оповідання про смерть князя Ростислава (1168), оздоблене духовними розмовами князя, його молитвами та такою кінцівкою:


„І подивився на ікону самого Творця, і почав мовити тихим голосом, пускаючи сльози з очей: „Нині одпущаєши раба Твоєго, Владико, по слову твоєму з миром“. І було бачити сльози його, що лежали на обличчі його, як перлові зерна. І так, утираючи сльози хустинкою, вмер...“


До інших цікавих вставок належать „плачі“.

У таких оповіданнях та уривках невійськового стилю маємо чимало цікавих стилістичних прикмет. Поруч цитат з Св. Письма зустрічаються ще й інші формули, аніж військові: типові для церковної літератури подвійні слова (благоумний, високоумиє, пагубоубийственний і т. д.).

4. Суцільний стилістично, але зовсім іншого стилю літопис Галицько-Волинський. З 1205 р. починається оповідання про події Галицько-Волинського князівства. Складний зміст добре схарактеризував сам автор назвою одного з розділів своєї праці: „Безчисленныя рати и великыя труди, и частыя войны и многия крамолы, и частая востания, и многия мятежи...“ Описане без розподілу на роки життя кн. Данила доведене, як здається, до р. 1260, а далі починається праця інших авторів, які почасти перебували під впливом стилю автора біографії Данила. На самому кінці (1287-30) пише знову якийсь один автор — принаймні все, що стосується до кн. Володимира Васильковича, стилем досить відмінним від попередників.

5. Стиль першої частини Галицько-Волинського літопису — історії кн. Данила помітно відрізняється від стилю Київського літопису своїм „книжним“ характером. Автор, очевидно, „книжник“ (не дурно він згадує окремо київського „книжника“ Тимофія та „співця“ Митусу — своїх братів літераторів — або печатника Кирила, урядовця княжої канцелярії). Він кохається в складних будовах речень, у старовинній мові, любить рідкі слова, також гарні образи, порівняння, ориґінальні ситуації.

Найхарактеристичніше для автора літопису вживання дієприкметникових конструкцій, зокрема т. зв. „давального самостійного“. Ось, напр., як він описує знаки при виправі:


Не дошедшим же воемь рЂки Сяну,

сосЂдшим же на поли воружиться, /172/

и бывшу знамению сице надъ полкомъ;

пришедшимъ орломь и многимъ ворономъ,

яко оболоку велику,

играющимъ же птицамъ,

орломь же клекьщущимъ

и плавающим криломы своими,

и воспромЂтающимъся на воздусЂ,

яко же иногда и николи же не бЂ...


(І ще не дійшли вояки до ріки Сяну, та зійшли з коней на полі, щоб озброїтися, і прилетіли численні орли та круки, ніби велика хмара, і птиці грали, орли клекотали і плавали на крилах та носилися у повітрі, як ніколи не бувало).

Так само, як і в Київському літописі, події драматизовано, в деяких частинах ще послідовніше, так що все оповідання розпадається на діялоги. Автор, з властивим для книжника зацікавленням, збирає окремі вирази, історичні вислови, прислів’я тощо. Ось, напр.: „Ліпше на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славному бути“. Невдалий похід Мстислава проти Галича закінчився тим, що боярин Ілля Степанович вивів його на Галичину могилу та „посміхнувшись мовив йому: Князю! вже ти посидів і на Галичиній могилі, отже княжив був і в Галичі!..“ Або Данило говорить: „Християнам міць дає простір, а татарам тіснота“. Або справжні прислів’я:


„один камінь багато горнців розбиває“,

„не подавивши бджіл, меду не їстимеш“,

„зло зліше за зло“...


До цього треба ще додати цитати з Св. Письма, перекладної літератури і т. д. Автор зокрема охоче надає героям різних прізвищ — „томитель Бенедикт“ та „прегордий Філя“ або „величавий Філя“ — угорські воєводи; Семюнко, боярин галицький, — „беззаконний, лихий,... подібний до лиса, бо рудий“ і т. п.

Численні сталі формули, що вживаються в Київському літописі, зустрінемо так само і в Галицько-Волинському. Лише тут ужито їх куди поміркованіше — автор воліє замість повторення старої формули подати якусь нову картину, новий яскравий образ.

Ось, як змальовано війська:


На замку в Володимирі Волинському — „стояли озброєні вояки, блищали щити та зброя, ніби сонце“; в війську Данила „були коні в масках і в покривалах шкіряних і люди в бронях, і світилися дуже його полки, бо блищала зброя. А сам їхав... руським звичаєм: кінь під ним був ніби диво, /173/ і сідло з паленого золота, і стріли, й шабля, золотом оздоблена... і плащ з грецької багряниці, та обшито його мереживами золотими плоскими, і черевики зеленого сап’яну, шиті золотом...“


Ось картини боїв:


„і як списи заломилися, тріснуло ніби грім, і з обох боків багато падало з коней і вмирали, а інших ранено... “, „кидали списами і головнями, ніби блискавка, і каміння, ніби дощ, з неба падало“, „а інші падали з містка в рів, ніби снопи; а рови були на вигляд дуже глибокі і наповнилися мертвими, і можна було ходити по трупах, ніби по мості“.


Більше місця приділяється окремим героям, про яких у Київському літописі згадувано лише зрідка. Ось як описано участь у битві з уграми самого Данила:


„Князь Данило заїхав ззаду та колов їх... Данило... вдарив списом вояка, а як спис зламався, витягнув меч; подивившися на всі боки та бачучи, що прапор Васильків стоїть, добре борючись та женучи Угрів, витяг меч, йдучи братові на поміч, багатьох поранив, і інші від меча його вмерли... Данило під’їхав до них (прапору Василькового) і не побачив ані одного вояка, лише отроків, що тримали коні; а вони, не пізнавши його, хотіли мечами посікти його коня, та милостивий Бог виніс його без рани“.


Галицько-Волинський літопис багатший і на мовні прикраси. Досить часто зустрічаються ритмічні місця, починаючи з славнозвісного місця про Романа Галицького:


приснопамятнаго самодержьца всея Руси,

одолЂвша всимъ поганьскымъ языкомъ,

ума мудростью ходяща по заповЂдемъ Божиимъ:

устремил бо ся бяше на поганыя яко и левъ,

сердитъ же бысть яко и рысь,

и губяше яко и коркодилъ,

и прехожаше землю ихъ яко и орелъ,

храборъ бЂ яко и туръ...


Це одне з тих не дуже численних місць, в яких маємо ніби відгуки епосу. Поруч цього і згадка про те, як „Володимир Мономах пив золотим шоломом Дон“ (пор. „Слово о полку Ігореві“), і оповідання про зілля-євшан, що мабуть, зайшло до літопису з половецького епосу і ще коротше про половецького хана Кончака, що „вичерпав Сулу, ходячи пішки, носячи казан за /174/ плечима“, що нагадує гіперболи „Слова о полку Ігореві“. Але повернімося до ритміки. Ось промова Ігоровичів до Перемишлян:


Братье! почто смущаетеся?

не сии ли избиша отци ваши и братью вашю?

а инЂи имЂние ваше разграбиша?

и дщери ваша даша за рабы ваша?

а отьчьствии вашими владЂша инии пришелци?

то за тЂхъ ли хочете душю свою положити?


Але в цілому більшість таких місць ніяк не нагадує простої будови речень старого літопису та навіть Київського літопису: це реторичні грашки книжника.

До грашок належить і гра словами, напр.: „ДнЂстр злу игру сыгра Угромъ“, або: „боярин боярина плЂнивше, смердъ смерда, градъ града“. Джерело першого дотепу — Малала, другий на зразок повторення слів у Св. Письмі та проповідях.

Більше нахилу виявляє автор до вченої, реторичної обробки мови. Він охоче вживає складних конструкцій, напр., охоче уживає абстрактних слів там, де мова йде про цілком конкретні речі. Приміром, замість сказати „їх вигнали“ він каже „нынЂ же изгнание бысть на них“; замість „поранені списами“ — „уязвени быша отъ крЂпости ударения копЂйного“, замість „перерублено кінцем меча“ — „оть коньца остроты мечевыи... перетятЂ бывши“ і т. д.

Кохається автор у синонімах та незнаних словах та іноді змушений сам „перекладати“ свої власні слова: „колымаги, рекше (= себто) станы“, „риксъ, рекомый король угорський“, „вся окресная веси, рекомая околная“ тощо.

6. Далеко простіший стиль останньої частини Галицько-Волинського літопису, присвяченого великою мірою князеві Володимирові Васильковичу. Це — досить зворушлива історія його хвороби (пістряк губи) та смерти цього князя — інтеліґента, книжника, аматора „книжного списання“, що навіть сам переписував книги, аматора мистецтва. Він був також мисливцем та вояком, але про це літопис згадує лише в минулому часі...

Будову мови — розмови, дієприкметники — новий автор у цілому утримав ті самі, що були в автора біографії Данила. *



*) Лише „давального самостійного“ не вживається так часто, як у біографії Данила.



Але чимало промов князя Володимира Васильковича стилізовано як листи. Автор записує й дійсні „грамоти“ або уривки /175/ з них до свого твору. Події описує більше мирні. Серед розмов виринають загадки або символічні речення, природні для князя — книжника. Ціла розмова з перемиським єпископом, що приїхав з доручення князя Льва, просити про надання йому Берестя, витримана в стилі взаємного задавання загадок: єпископ прохає „не згасити свічі“ над могилою дядька князевого Данила в Холмі, а Берестя — „то би твоя свіча була“, — князь, що „розуміє притчі та темне слово“, „бо був книжник та філософ, якого не було по всій землі та по ньому не буде“, відповідає єпископові такими самими загадковими реченнями, відхиляючи прохання.

Чимало місця присвячено прославленню князя, де сполучені елементи церковного стилю з описом світської та церковної розкоші. Ці сторінки просто блищать золотом, сріблом, мармуром, емалями тощо:


„...і посуди богослужбові литого золота з камінням дорогим поставив у святої Богородиці... У манастир свій євангелію службову і апостол сам списав. В єпископію Перемиську також євангелію службову, оковану сріблом з перлами, що її сам списав, а до Чернігова послав в єпископію євангелію службову, золотом писану, оковану сріблом з перлами, а посередині (образ) Спасителя з емалю... Збудував і багато церков: у Любомлі поставив церкву камінну святого... Юрія, прикрасив її образами кованими і посуди богослужбові скував, і (дав) покрови оксамитні, шиті золотом з перлами, херувимів та серафимів, а напрестольні серпанки золотом шиті, а інший білого шовку...“


Тому автор славить покійного князя, використовуючи стилістику голосінь у формі акафисту.

Не диво, що в цьому місці зустрічаємо не лише церковний стиль, але й церковну мову, тут трохи чи не найпослідовніше витриману з усіх наших літописів. Тут і такі слова, як „многоцінний“, „благопохвальний“, „добровонний“, „добропрелюбний“, „многодерзновениє“ тощо.

7. Літописи 12-13 ст. мають і літературні джерела. Простіші вони в літописі Київському: тут звичайні формули „військового оповідання“, запозичені з перекладених військових оповідань: з Флявія, з „Олександрії“, Біблії та повісти про Діґеніса; або як не запозичені, то складені під їх впливом формули. Вони, як ми бачили, утворюють певну стилістичну цілість.

Інакше користується своїми джерелами автор біографії Данила. У нього знайдемо свідоме перероблення найкращих місць /176/ з літератури історично-військової: тут є і вплив Біблії. З неї він запозичує, напр., промову посла угорського короля Бели (за Ісаєю гл. 26). Але в деяких місцях на нього вплинули старі хроніки — Малали, Амартола, історія Флявія та „Олександрія“. Здається, він користався не окремими творами, а мав у руках „хронограф“, складений на підставі цих творів. Іноді він будує своє оповідання на цитатах з цих творів: характеристика князя Романа є наслідуванням характеристики Геркулеса в Малали та Олександра Македонського в „Олександрії“. Дотеп „злу игру сыгра ДнЂстръ“ — запозичено з Малали, де це сказано про ріку Скирт; цитату з „Гомера“ автор узяв, напевне, з якоїсь збірки. Опис галицького війська нагадує описи Флявія та Амартола. Одна промова Данила нагадує промову Дарія з „Олександрії“; описи боїв подібні до описів Флявія тощо.

Треба визнати автора біографії князя Данила за одного з найталановитіших стилістів нашої старої літератури. „Запозичення“, звичайні в світовій середньовічній літературі, є лише невеличкою частиною його великого твору, до того автор їх звичайно поперероблював у дусі свого власного стилю і з скарбу своїх образів зумів утворити суцільні та виразні картини.

Не абияким мистцем є і автор оповідання про смерть Володимира. Він іде більше за традицією церковної літератури, проте зумів з цим прикрашеним стилем сполучити чимало реалістичних гарних образів з останніх днів життя свого героя.

8. Стиль окремих частин літопису вказує на їх авторів. Від р. 1146 (приблизно) починається в Київському літописі оповідання „військового“ стилю. Дальші оповідання завжди зв’язані з особою певного князя. Найбільш суцільним та стилістично викінченим є оповідання про князя Із’яслава. Автора його можна вважати за людину світську, але пізніше воно, мабуть, було оброблене рукою духовної особи, що повносила до нього й деякі чужі завваги чи ширші оповідання. Пізніше літописання, мабуть, вели різні особи, але наприкінці століття весь матеріял був оброблений для князя Рюрика, очевидно, ігуменом Видубецького манастиря Мойсеєм, якому належить і проповідь-похвала, що нею закінчується Київський літопис.

Щодо Галицько-Волинського літопису, то кілька уривків з якогось утраченого Галицького літопису зустрінемо вже в Київському літописі. Але в частині його тексту, що дійшла до нас як суцільна, починаючи від р. 1205 можемо виділити дві частини — біографію князя Данила, писану без хронологічних дат, та написану, очевидно, не разом з подіями, а пізніше. Вона доходить приблизно до року 1260. Автора можемо схарактеризувати /177/ за стилем його праці, — це людина світська, книжна літературно обдарована. Симпатії його на боці князя а не бояр Це міг бути хтось з канцелярії князя Данила, мабуть волиняк не галичанин, бо галичани для нього — „безбожні“. Суцільне оповідання про князя Володимира Васильковича (за датами Іпатського рукопису рр. 1287-8) — напевне твір канцеляриста, може головного писаря князя (наводяться виписки з грамот князя). Були навіть припущення, що це той Ходорець або Ходорок Юрійович, що списав княжий заповіт (наведений і в оповіданні). Про авторів інших частин літопису важко сказати щось певне.

9. Уставок у Галицько-Волинському літописі майже нема. Весь матеріял, запозичений з якихось джерел, оброблений наново авторами. Але Київський літопис 12 ст. використовує літописні джерела, що не дійшли до нас, вказуючи на літературне життя, нам безпосередньо не знайоме. — Маємо під р. 1172 та пізнішими цілий шерег даних про родину Рюрика II та його братів, зокрема „некрологи“, що є ніби рештками якоїсь родинної хроніки Ростиславичів.

Далеко цікавіші рештки Чернігівського літопису. Чернігівські відомості, що їх знаходимо в Київському літописі, охоплюють досить довгий час (з 1146 р.). Визначну ролю в цих звістках грає особа та родина князя Ігоря, героя „Слова о полку Ігореві“, Чернігівського князя з р. 1198. Можна гадати, що Чернігівський літопис був оброблений для князя Ігоря. Де-не-де зустрічаються детальніші відомості про переяславські події, — можливо, що до Києва відомості з близького Переяслава доходили й безпосередньо. Але певніші дані про існування літописання в Переяславі маємо з літописів північних, суздальських. Тут знаходимо окремі відомості льокального переяславського змісту, аж до р. 1228. В кінці 12 ст. Переяслав став якимось протекторатом суздальського князівства, отже, користання переяславськими джерелами в суздальських літописців було цілком природне. — Так само північні літописи доводять нам, що і київське літописання не припинилося з кінцем 12 в., — в Суздальському літописі зустрічаємо широкі оповідання про київські події, писані стилем Київського літопису з рр. 1203-4-5. — Щодо Длуґоша (пор. його джерела 11 ст., І. Є. 7), то для 12 та пізніших сторіч він, здається, користався літописами північного походження. Чи сягав його Перемиський літопис далі в 12 сторіччя, чи лише до р. 1128, — встановити неможливо. Але що Галицький літопис ведено не лише в 13 ст., а й давніше, це певно: в першій частіші Іпатіївського літопису 12 ст. поруч /178/ київських відомостей маємо також галицькі, сама форма яких (посилання на інші місця, яких в Іпатіївському літописі немає) показує, що вони позичені з якогось суцільного невідомого нам твору.





Д. Епос


1. До деякої міри можливо встановити теми старого епосу, 12, а почасти і 13 ст., якого сучасними нам нащадками вважають північні „старини“ (І. Ж.). Лише до епосу 12-13 вв. майже не маємо паралель у літописах. Київ уже в 12 ст., відокремившися від інших князівств, помалу занепадає, головне з причин господарських: Европа відкриває нові шляхи зносин з орієнтом та Царгородом. Наслідком цього підупаду є брак епічних київських тем з цього часу. Про Київ на півночі майже забувають: так Новгородський літопис навіть не згадує зруйнування Києва татарами. Тематика епосу 12-13 ст. утворилася, з одного боку, під впливом розквіту західньої України, з другого — татарської навали.

2. Галицько-Волинського походження є „старина“ про Дюка Степановича. Зміст її — приїзд з Індії, з Галича (іноді „Галича-Волинця“) до Києва багатиря, характеристика якого, власне, складається лише з опису його багатств — спочатку ним самим, потім, коли виникають сумніви, чи не перебільшує він, „описувачами“, яких до Галича надсилає князь Володимир. Описувачі мусять відмовитися описати багатство Дюкове, бо для витрат на цю працю треба було б продати на папір Київ, а на пера та чорнило — Чернігів. В Києві Дюк іноді виступає конкурентом іншого багатиря того ж типу, Чурила. То вони мають перескочити конем через Дніпро, то протягом певного часу щоденно міняти вбрання. Виграє Дюк. Вже саме ім’я „Дюк“, змушує думатп про західне походження героя. Описи Дюкового багатства запозичені з повісти про Індійське царство (Екскурс I. Г. б. 8). Найімовірніше, що ця повість прийшла до Галичини за Ярослава Осмомисла. Про пишність життя галицького князя та бояр довідуємося дещо з літопису. Ім’я „Дюк“ (візант. „дюкас“) та по-батькові „Степанович“ (улюблене угорське ім’я — Стефан) можуть бути угорського походження, так само, як і чудовий кінь Дюка — (пор. оповідання про угорських коней у Києві 1150 р.). Цікаво, що деякі подробиці вбрання Дюка чи Чурила — запозичені не з перекладу, а з латинського ориґіналу повісти про Індійське царство. Це теж потверджує думку про те, що місцем походження епосу була Галичина. /179/

Безумовно, існували перекази про „Чурила“ в Галичині: ім’я його там збереглося навіть у піснях. “Згадують про нього в 16-17 ст. Рей з Наґловіц та С. Кльонович. Чурило — такий самий кавалер, як Дюк, лише менше благородного характеру, він „баламут“. Прізвище „Чурилів“ або „Джурилів“ належало до прізвищ західньо-українського боярства, від цього прізвища походить назва міста Чурилова (пізніше Джурина) на Поділлі. В сучасних „старинах“ про Чурила типу новель Чурило з’являється із своєю дружиною при дворі Володимира. Володимир робить його „чашником“, але, заглядівшися на його красу, княгиня порізала собі руку. Любовна історія з жінкою боярина Бермяти коштує йому нарешті життя. Про його конкуренцію з Дюком ми вже згадували вище. Одна подільська пісня про Чурила знає його як провідника „дівочого війська“. Сучасні старини про Чурила, здається, пізніше (в Москві?) досить поперероблювані. Які саме теми знав про нього старий епос, сказати важко, певним є лише, що це був тип Дон Жуана.

3. Героїчну боротьбу — змієборство, малює третій твір галицько-волинського епосу — пісня про Михайла Потока. Що епос цей походить, може, теж з Галичини, показує галицька пісня про дівчину, що „дивиться одним оком на Джурилу, другим на Потока“. Ім’я „Поток“ поза тим невідоме на слов’янському сході. Старина про Потока, мабуть, залежна від житія болгарського святого змієборця Михайла з Потуки. Історія Потока досить складна. Він одружується, але жінка його скоро вмирає. Михайло наказує поховати себе з жінкою. Коли в склепі з’являється змій, Михайло змушує його принести „живої води“, при допомозі якої він оживлює свою жінку. Це — казкові мотиви. Можливо, що подібне оповідання ходило в Болгарії і про св. Михайла з Потуки. Про західне походження „старини“ свідчать згадки про Поділля, про Литву. Привід до постання епічного твору могло подати перенесення мощів св. Михайла в Трнов 1206 р. З Болгарії переказ міг легко прийти до Галичини, бо галицьке князівство було на долішньому Дунаї, близько до Болгарії і між ними були культурні зносини.

4. Можливо, що з галицько-волинського епічного скарбу вийшла й „старина“ про Дуная. Про Дуная „старина“ оповідає, як він (1) висватав для князя Володимира дочку „ляховинського“ короля, (2) зустрінув у полі дівчину-багатиря та одружився з нею, (3) з суперництва в стрільбі з лука забив жінку, а тоді й себе: з їх тіл витекли річки Дунай та Дніпро (Ніпра і т. п.). Перший мотив може бути якось зв’язаний з воєводою Володимира Васильковича, про якого літопис каже, що в рр. 1280-х /180/ Дунай-воєвода їздив послом до мазовецького князя Конрада. Цього одного мотиву може все ж не досить для того, щоб з певністю зв’язати Дуная — героя „старини“ з історичною особою. Ще менше підстав вважати різних Романів, згадуваних у „старинах“, за Романа Галицького. Але зміст „старин“ про Романа може бути з’ясований з казкових мотивів.

5. Безумовно зв’язані з татарською навалою сюжети деяких „старин“. У старих сюжетах, татари заступили місце старіших ворогів Руси. Татари, мабуть, були з самого початку в „старинах“ про Калина-царя. про Василя Ігнатовича (або П’яницю), нарешті, про так зв. „Камське побоїще“.

Зміст цих старіш — остаточна загибель багатирів на Камі, або напад на Київ царя Калина, що його побиває Ілля, або царя Батиги, якого побиває Василь Ігнатович. Щасливий кінець в обох випадках, розуміється, додано лише пізніше. Пісня про Василя Ігнатовича починається плачем Богородиці над майбутньою загибеллю Києва. Поетичне оформлення цього плачу, розмова Богородиці з турами, — загадкове. В старині про Камське побоїще та про Калина царя татари з’являються по два рази, що відповідає історичній дійсності (битва при Калці 1224 р., Батий 1237-41 р.); назви „Камське побоїще“ та „Калин“ походять від „Калкської“ або „Калецської“ битви (ріка „Калка“ маловідома); Батий дав походження Батизі; загибель багатирів відповідає загибелі численних князів при Калці, в північно-східніх літописах згадується про загибель Альоші Поповича та інших багатирів. Але важко сказати, чи перші епічні пісні на цю тему постали в Києві, чи постали вони десь в іншому місці, лише пізніше їх пов’язали з Києвом.

6. Зате немає сумніву, що і в Києві і в Галичині були епічні твори, які взагалі не перейшли у північні старини, а дали основу прозовим переказам на Україні. Тут також можна до деякої міри встановити саму тему старого епічного оповідання, але не його деталі. — Однією з таких епічних тем є оповідання про Дем’яна Куденевича, відоме нам з пізнього Московського т. зв. Никонового літопису під р. 1180. Епос цей Переяславський (коло Переяслава є село Куднів). За літописом Дем’ян обороняє Переяслав спочатку від князя Гліба Новгород-Сіверського. Характеристичною епічною рисою тут є те, що Дем’ян побиває військо Гліба вдвох із своїм слугою Тарасом. Потім з’являються половці, проти яких Дем’ян виступає сам навіть без зброї. — Інші епічні перекази оповідають про історичну особу — Романа Галицького, про якого маємо згадки в українській та польській літописній традиції: ніби половецьке лякання дітей Романом, /181/ прислів’я: Роман, що оре „Литвою“, „не їстимеш меду, не винищивши бджіл“, є згадки Длуґоша за польські пісні про Романа В пізніших записах зберігся переказ про посольство папи римського та Лешка польського до Романа. Роман відмовився від переговорів з обома, зокрема відповідь папі поетично-епічна: витягнувши меч, Роман питає: — „Чи є такий Петрів меч у папи?“ — Дальше епічне оповідання, що дійшло до нас лише в формі українських прозових леґенд, є оповідання про Михайлика. Дуже відмінні в деталях, вони зв’язані з загибеллю Києва: Михайлик, багатир-малоліток, відходить з Києва захопивши з собою на списі Золоті Ворота. Оповідання про багатиря-хлопчика Михайла або Івана та його батька Данила Ловчанина існує серед „старин“, але в досить пізніх формах. В кожному разі маємо в пізніх писаних та усних переказах натяки на старий Київський та Галицький епос.

Під р. 1151 в літописі знаходимо згадку про дві могили, що тоді звалися „Перепетові“, а ще й досі мають назви — Переп’ят та Переп’ятиха. Сучасна нам леґенда оповідає про те, як князь Переп’ят відійшов з дому з військом, як княгиня за кілька років почала його шукати, але, зустрівши, не пізнала та забила, а потім забила й себе.

І тут (як і в розділі І. Ж) також можна говорити про існування творів епічного характеру із згаданими темами вже 12-13 ст., але яка була їх форма встановити неможливо. Навіть „Слово о полку Ігореві“, 12 ст., на жаль, не може нам нічого сказати про форму інших епічних творів, бо типовість „Слова“ не цілком певна.





Е. Слово о полку Ігореві


1. „Слово о полку Ігореві“ — єдина пам’ятка нашої старої літератури, відома ширшим колам читачів. Але ця популярність сполучена з цілим комплексом помилкових відомостей про літературний характер та значення цієї пам’ятки. Перша загальнорозповсюджена помилка, що „Слово“ має якесь виняткове становище серед пам’яток старої літератури, які нібито змістом та стилем усі від „Слова“ цілком відрізняються. В дійсності „Слово“ щільно зв’язане з сучасною йому та попередньою літературою. Друга помилка, — що „Слово“ є типовим зразком усної, втраченої епічної літератури. В дійсності на підставі „Слова“ можна висловити лише непевні гадки про форму старого епосу. Ориґінальність „Слова“ — переважно, в його надзвичайній поетичній /182/ висоті, але саме ця поетична якість „Слова“ не дозволяє робити будь-яких висновків про інші втрачені твори, що коли такої висоти не досягали, то й не могли наближатися до „Слова“ поетичною формою.

..Слово“ з’явилося в науковому та поетичному обігу наприкінці 18 в., коли його знайдено в одному збірнику, що складався переважно з творів „світського“ типу (м. ін., був у ньому вміщений і роман про Діґеніса). На щастя, „Слово“ відписано та видруковано. „На щастя“, бо збірник цей згорів під час московської пожежі 1812 р. Розмірно пізній відпис, в якому знайдено „Слово“ (не старіше 16 ст.), та ще не дуже добре вміння видавців читати старі тексти, привели до того, що багато місць у „Слові“ залишилося неясними. Не зважаючи на те, що рукопис утрачено, сумнівів у тому, що пам’ятка не підроблена, ставало з часом все менше, і численні паралелі до незрозумілих для перших видавців місць, і мова „Слова“, що відповідає всім сучасним науковим уявленням про староруську мову (але зовсім не відповідала знанням та уявленням про цю мову перших видавців кінця 18 — початку 19-го ст.), і накупчений у „Слові“ історичний матеріял, і цитати з „Слова“ в старій літературі, і наслідування його (Московська „Задонщина“ 14-15 ст.) — все це потверждує, що „Слово“ це ориґінальна пам’ятка 12 ст. Сумніви в ориґінальности „Слова“, висловлені в останні часи, не витримують критики.

2. Зміст поглядно невеликої пам’ятки відомий. Це — невдала виправа князів Ігоря Новгород-Сіверського та його брата Всеволода проти половців. Після первісної перемоги військо князів улягло натискові численних половецьких сил. Ігор опинився в половецькому полоні, з якого втік за допомогою одного половця. За рік повернувся з полону його син, що одружився тим часом з донькою половецького князя Кончака. Але оповідання про ці події зовсім не вичерпує змісту „Слова“. Після опису Ігоревої поразки, автор вставив „Золоте слово“ київського князя Святослава до інших князів, спогади про різні давніші історичні події та „плач“ Ігоревої дружини Ярославни. Та й саме оповідання щоразу переривається історичними та літературними ремінісценціями. Отже, зміст твору надзвичайно складний.

Композиція твору як цілого прозора. Після короткого заспіву, де автор висловлює своє бажання „співати“ згідно з дійсністю, а не в стилі Бояновому, починається оповідання про похід та його нещасливий кінець. Друга частина переносить нас у „золотоверхий“ терем князя Святослава в Києві, оповідає про його смутний сон та не менш смутну звістку про Ігореву поразку та /183/ вкладає в уста Святослава „Золоте слово“ до князів, що він їх закликає до спільного виступу проти половців. Кінець „Золотого слова“ (навмисне?) неясний, замість Святослава починає говорити сам автор та поринає в згадки про минуле. Третя частина — „плач“ Ярославни. Остання частина описує втечу Ігоря з половецького полону. Кілька останніх рядків — кінцівка — „слава“ князям та воякам.

Коли більші частини добре відмежовані одна від одної, не можна цього сказати про будову окремих частин. Лише „плач“ Ярославни розпадається на чотири „строфи“, з яких три останні починаються тими самими словами: „Ярославна рано плаче“. Але будова 1, 4, а зокрема 2-ої частини почасти надзвичайно заплутана. Автор ніби навмисно затемнює будову твору, — про соняшне затемнення він згадує двічі, на дуже важливі моменти лише натякає: напр., Овлур (за літописом Лавор), половець, що допоміг Ігореві втекти, з’являється без усякої підготови; неясно, де говорить автор сам, а де дійові особи, — що по „Золотому слову“ Святослава починає говорити автор, можна здогадуватися лише з звернення до князів „господине“, яке було можливим тільки в устах підлеглого; тогочасна дійсність сплітається з згадками про минуле. В різних місцях — літературні зауваги: характеристика Боянового стилю, цитати з Бояна, спроба писати в його стилі, щось ніби спроба пародії. У автора, який так прозоро скомпонував „плач Ярославни“, можемо вважати цю скомплікованість композиції за навмисну.

Кілька дослідників висловлювало думку, що неясність композиції постала через невміння переписувачів, що переплутали окремі речення або сторінки старішого рукопису. Але переставлення при аналізі виявляються непотрібними. Напр., затемнення сонця, що відбулося вже під час походу, в „Слові“ поставлене перед походом. Це може бути зв’язане з традицією героїчного епосу, в якому похмурий тон часто бринить з самого початку („Іліяда“, „Нібелюнґи“); до того цей зловісний знак не зупинив князя від виправи, що підкреслює його рішучість та сміливість. Так само стоїть справа і з іншими пропонованими переставленнями.

3. Складності композиції „Слова“ відповідає й надзвичайна складність його стилістичних засобів. Воно переповнене витонченими поетичними фігурами; майже немає слова, яке б не мало якогось значення, не несло б якоїсь функції в поетичній будові твору. Може найхарактеристичнішою рисою стилю є складний символізм „Слова“. Поруч оповідань про реальний хід подій, зустрічаємо цілі відтинки, що розповідають про події лише /184/ в символах. Так навіть про поразку говориться лише: „Впали прапори Ігореві... Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили пир: сватів попоїли, а самі полягли за землю Руську. Никне трава від жалоби, а дерево з тугою до землі прихилилося“. — Бояри оповідають Святославові про ввесь похід: „Два соколи злетіли з батьківського золотого престолу пошукати міста Тмутороканя або напитися шоломом Дону. Вже обом соколам крильця пообрізувано шаблями поганих, а самих закули в залізні кайдани. Потемніло на третій день, обидва сонця примеркли, обидва кармазинові стовпи згасли. На річці Каялі тьма закрила світло... уже взяла гору лиха слава над доброю, вже вдарило лихо на волю, вже кинувся Див на землю“. Тут усе символи: кров = „криваве вино“, битва = „пир“, князі = „сонця“ або „кармазинові стовпи“, поразка — затемнення. Тут не порівняння, а символічне зображення, в якому речі зовсім не названо їх власними іменами. Такі місця проходять через „Слово“ довгим шерегом від початку аж до кінця.

Ужиток символів нагадує почасти техніку скандінавської поезії (kenningar — див. „Доісторична доба“, В. 4). Напр., „молоді місяці’ = молоді князі, „сідло кощеєве“ (рабське) = полон, і т. д.

Звичайних порівнянь розмірно небагато. Дійсність майже цілком зникає для нас під серпанком символіки. Князь Всеслав „скаче лютим звірем“ або „вовком“ (тут авторові допомогає подвійне значення орудного відмінку — „ніби вовк“ та „як дійсний вовк“) або Ігор „скочив горностаєм у комиш, білим гоголем на воду... “, „з коня скочив босим (або сірим) вовком... і полетів соколом під туманами... “. — Битва, зображена як „пир“, є також „посів“ або „жнива“: „Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров’ю полита, сумом зійшла по Руській землі“, „Немиги криваві береги не добром були засіяні, засіяні були кістьми руських синів“, „на Немизі, як снопи, стелять голови, молотять ціпами харалужними (сталевими), на тоці життя кладуть, віють душу від тіла“.

Іншим способом символічного зображення є заведення до твору „знаків“ — снів, передчувань, зловісних віщувань майбутнього, — таким є сон Святослава, в якому автор оперує розповсюдженими зловісними сонвидами — „чорною ковдрою“ (чорна барва — зла ознака), „синім вином, з горем мішаним“ — (мутне вино — зла ознака), „перлами“ — передознака сліз, криком гайворонів, санями (символ смерти — див. „Доісторична доба“ В. 2 та I. Д. 4), у сні з „золотоверхого терему“ князя падає долу вершок даху (ознака смерти). Таким віщуванням є і соняшне затемнення. Та взагалі вся природа, вся дійсність реаґує на /185/ життя героїв „Слова“: „На другий день дуже рано кривава заграва сповіщає про сонце. Чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця, а в них тремтять сині блискавки Земля стогне, ріки мутно течуть, порохом поля припали...“; або: „Не не добре з дерева листя опало“, „никне трава від жалоби... “ (див. вище).

Численні образи „Слова“ завжди є символами, де б ми їх не зустріли. Наприклад, численні птиці, про яких увесь час згадує співець, що, мабуть, був мешканцем лісостепової смуги, з її повними крилатих тварин гаями та річками, означають: „соловей“ — Боян співець або радісний вісник ранку; зловісні „чорні гайворони“ — передвісники нещастя, символ „поганих половців“; героїчні соколи та кречети — символи „хоробрих русичів“, завжди готових до бою — „птиць бити“; орел — велична птиця, символ поетичного надхнення або вісник перемоги, що кличе звірів „на кості половецькі“... Так само символічне значення мають і звірі, і сонце, і місяць, туман, і вечірня та ранішня заграва...

Дійсність майже цілком розпливається в складній тканині поетичних образів „Слова“: своєрідність „Слова“ саме в тому й полягає, що обидві площини, в яких ми сприймаємо його поетичний виклад — дійсність та поетичний знак цієї дійсности, образотворче слово, — однаково могутньо промовляють до нас. Читача однаково вражають і дійсність, про яку говорить автор, і те, як він про неї говорить. І реальність і її поетичний знак однаково впливають на нього. Ця вага форми ще посилюється багатством інших поетичних засобів „Слова“. Поруч символіки стоять численні гіперболи, що переносять читача в якусь казкову, напівфантастичну дійсність, тим самим загострюючи його зір до реальности. Князь Святослав, переможець у боротьбі з половцями, — це не людина, а космічна стихійна сила, він „наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив ріки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Коб’яка з лукомор’я від залізних великих полків половецьких, як вихор, вирвав, і впав Коб’як у місті Києві, в гридниці Святославовій“. Або Ярослав Осмомисл Галицький: „Високо сидиш на своєму золотокованому престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступив королеві шлях, затворив Дунаєві ворота, мечеш тягарі за хмари, суди наряджуєш до Дуная“ і т. д. Рюрик та Давид Ростиславич „у золотих шоломах по крові плавали“. Куряни Всеволода „під трубами повиті, під шоломами виплекані, кінцем списа взкормлені, шляхи їм відомі, яруги їм знані, луки в них /186/ натягнені, сагайдаки отворені, шаблі нагострені, самі скачуть, як сірі вовки в полі, шукаючи собі чести, а князеві слави“. Або князь Всеволод Суздальський (наводжу це місце в перекладі — в стилі дум — Панаса Мирного);


Ой великий князю. Всеволоде!

добрий розум май —

з далекого краю прилітай,

золотий батьківський престол обороняй!

Один бо ти зможеш веслами Волгу розкропити,

а шоломами великий Дон розлити.

Якби то ти був на сей час, брате, —

можна б було невільника по ногаті купувати,

челядника по різані продавати,

зумів би ти, брате, завзятих Глібенків по суходолу самострілами пускати...


4. Ту саму функцію заміни дійсности поетичним образом виконують і „мітологічні“ образи „Слова“. В „Слові“ вже немолодої християнської доби дивним чином зустрічаємо поганських богів. До загальних законів епосу належить ужиток мітологічних прикрас: античні боги дожили в епосі до часу клясицизму, побожні християни замінювали іноді „поганську“ мітологію християнською, а романтики з певною нехіттю до античности повигадували, як не було добрих джерел (напр., у слов’ян), власні національні мітології. Немає сумніву, що „поганські“ боги „Слова“ є лише такі прикраси. Співець Боян — „Велесів онук“, у чварах князівських гинуло „майно Дажбожого онука“, вітри — „Стрибожі онуки“. До старішої доби веде нас оповідання про князя полоцького Всеслава (з 11 ст., може переказане за Бояном) якого зображено, як чарівника-вовкулаку: „Князь Всеслав люди судив, князям міста наряджав, а сам вночі вовком бігав, з Києва добігав до півнів до Тмуторокані, великому Хорсові вовком шлях перебігав“. Всеслав і в літописі наділений рисами чарівника. Хорс, мабуть, — сонце.

Поруч „богів“ є й інші постаті — „Діва Обида“, що „встала в силах Дажбожого онука, вступила дівою на землю Троянову, заплескала лебединими крилами по синьому морі коло Дону, плещучи прогнала (сполохнула) рясні часи“. Коли Ігор з військом заїхав до степу, „ніч стогне йому грозою, птиці прокинулись, свист звірячий зчинився, збився Див, кличе з верху дерева, велить послухати землі незнайомій. . . “. По поразці Ігоревій — „уже кинувся Див на землю“. /187/

Найбільш загадковим є „Троян“ — зустрінемо „тропу Троянову“ (Троянів шлях), землю Трояиову (руську? чи лукомор’я“ коло Тмуторокані?), „сьомий вік Троянів“ (коли жив кн. Всеслав що вмер 1101 р.) та минулі „віки Троянові“. Нічого певного про цього Трояна сказати досі не можемо. Легша справа з поганськими богами. Їх згадувано і в творах християнських авторів, на Заході, у Візантії і в нас„ напр., ще в старих „Четьях Мінеях“ (т. зв. „Супрасльському рукописі“), в „Книзі премудрости Соломонової“ у Амартола, Малали і т. д. Іноді про них говориться, як про „демонів“, а часто поганських богів оголошували просто старими князями, винахідцями, навіть розбійниками, що їх марновірне людство почало пізніше вважати за „богів“. Таке пояснення (т. зв. „евгемеризм“) найліпше надавалося для боротьби з рештками поганства, міт про „богів“ ставав леґендою про старовинних людей. І в „Слові“ згадано Велеса, мабуть, як першого поета-співця, що його „онуком“ є Боян, Дажбога як якогось старовинного князя, що його „онуками“ є сучасні князі; і Хорс, про якого романтична мітологія чомусь була певна, що він бог сонця (в старішій літературі його згадується без ближчої характеристики), мабуть, так само зробився леґендарною, але вже не мітологічною фігурою. Лише з Стрибогом справа складніша, бо батько вітрів — постать певно мітологічна. Але чи уявляли його ще „богом“, чи вже такою самою фантастичною постаттю, як „Діву Обиду“ (ворожнечу), Дива? Всі вони — гарні поетичні образи, що безумовно виросли з якихось давніших постатей „нижчої мітології“. „Мітологія“ „Слова“ — лише гарна поетична прикраса, що належить до того самого поетичного серпанку, яким автор так уміло оповиває все минуле й сучасне.

5. Мова „Слова“ надзвичайно милозвучна, автор здібний з неймовірним умінням з усякого сполучення слів видобути музичні, звукові ефекти. Ці ефекти — алітерації та різні інші співзвуччя.

Алітерації сполучають невеликі групи слів в певну співзвучну цілість: „се вЂтри Стрибожи внуци“, „пороси поля прикрываютъ“, „уже бо Сула не течеть сребреними струями“, „та преди пЂснь пояше“, „князи сами на себе крамолу коваху“, „се ли створите моей сребреней сЂдинЂ“, „стоять стязи“, „тъщими тулы поганыхъ тлъковинъ“, „рища въ тропу Трояню“, „вЂтре вЂтрило“, „молодая мЂсяца“, і т. д. — Іноді маємо більші комплекси, через які проходить алітерація та інші співзвуччя: „Камо Туръ поскочяше своимъ златымь шеломомъ посвЂчивая, тамо лежать поганыя голови Половецкыя, поскепаны саблями...“ — або: „Съ заранія въ пятокъ потопташа поганыя плъки Половецкыя /188/ и рассушясь стрЂлами по полю, помчаша красныя дЂвкы Половєцкыя, а с ними злато и паволокы...“ тощо.

Так само співзвуччя проходять іноді через коротший відтинок тексту — „оба ес†Святъславличя!“ „тугою имъ тули затче“, „Олегъ и Святъславъ тьмою ся поволокоста“, „Святъславъ изрони злато слово слезами смЂшено“, („с“ та „з“ в сполученні з „л“ та „в“), „летять стрЂлы каленыя, гримлють сабли о шеломы, трещать копіа харалужныя“ („р“ та „л“), „единъ же изрони жемчюжну душу изъ храбра тЂла чресъ злато ожереліе“ („ж“ та „з“). На „л“ збудовано „плач Ярославни“. Іноді цілі речення збудовані на тій самій голосівці: „В полЂ Олгово хороброе гнЂздо... не было оно обидЂ, порождено...“, „рЂка Стугна, худу струю имЂя, пожърши чужи ручьи и стругы простре на кусту, уношу князю Ростиславу затвори на ДнЂпрь“ („у“ та „ю“). Такі співзвуччя не випадкові, майже немає місця, де ми не знаходили б алітерацій та інших співзвуч.

Часті повторення тих самих складів або дуже подібних складів в тому самому слові або в двох сусідніх: „Всеволодъ, одинъ“, „ес†Святъславличя“, „за землю“, „темно бо бЂ“, „оба багряная стлъпа погасоста“, „сь нима молодая“, „на кровати тисо–, „не мислію ти прелетЂти“, „обЂсися синЂ мьглЂ“, „страни ради, гради весели“, „мычючи“, „лелЂючи“ і т. д. Іноді здається, що сам вибір слів зумовлений співзвуччям: „по лозію ползоша“, „розшибе славу Ярославу“, або — „горячюю свою лучю... жаждею имь луци съпряже“, „по уноши князи Ростиславі: Уныша цвЂты“ (в іншому місці в тій самій формулі було „ничить трава“), „на лоно... на болони“, „Стугна... й древо ся тугою къ земли прЂклонило“. Зустрічаємо і типові для сучасної народної поезії повторення кореня слова: „труби трубять“ (2 рази), „свЂтъ свЪтлый“, „мосты мостити“, „ни мыслію смыслити“, „ни думою сдумати“, „пЂвше пЂснь“, „пЂснь пояше“.

Рідко і лише випадково знаходимо тут співзвуччя того типу, що запанував в пізнішій поезії — рими, напр. —


Всеславъ князь людемъ судяше,

княземъ грады рядяше...


тогда по русской земли | p

рЂтко ратаєвЂ кикахуть, | р-р

нъ часто врани граяхуть, | г

трупіа себЂ дЂляче | с

а галици свою рЂчь говоряхуть | г-с-р-г /189/

которыи дотечаше,

та преди пЂснь пояше:


старому Ярославу,

храброму Мстиславу


ту ся копіемъ приламати,

ту ся саблямъ потручяти...


Алітерація звичайно розвивається в тих мовах, де немає рими, і навпаки. Лише в останнє століття штучно сполучилися ці обидві форми співзвуччя.

Зате мова „Слова“ сильно ритмізована. Автор досягає цього почасти паралелізмом з повторенням слів або звуків, почасти без повторень — через паралелізм у будові речень.


... что ми шумить

что ми звенить?


уже снесеся хула на хвалу,

уже тресну нужда на волю,


уже връжеся Дивъ на землю.

ни мыслию смыслити,


ни думою сдумати,

ни очима съглядати...


заступивъ королеви путь,

затворивъ Дунаю ворота...


Або без повторень слів:


...наступи на землю Половецкую,

притопта хлъми и яругы,

взмути ръкы й озера,

иссуши потоки и болота...


тогда врани не граахуть,

галици помлъкоша,

сороки не троскоташа,

по лозію ползоша толко,

дятлове тектомъ путь къ рЂцЂ кажуть,

соловій веселими пЂсньми свЂть повідають...“


Лише нечисленні місця ритмізовані на протязі кількох речень:


...а мои ти Куряне

свЂдоми къмети:

подъ трубами повити, /190/

подъ шеломы възлелЂяни,

конецъ копія въскръмлени,

пути имъ вЂдоми,

яруги имь знаеми,

луци у нихъ напряжени,

тули отворени,

сабли изъострени...


Вже той факт, що ми познаходили ритм лише в окремих місцях „Слова“ показує, що ледве чи можна говорити про „Слово“ як про „вірші“. Справді, усі спроби знайти в „Слові“ хоч би рештки якоїсь віршової ритміки не вдалися. Але важко сумніватися в тому, що автор сам уважав свій твір за „пісню“: але це могла бути пісня типу речитативу з музичним супроводом.

6. Щодо мови, то вона відрізняється від загального характеру мови наших старих пам’яток, навіть від мови літописів помітним послабленням церковнослов’янських елементів. Але почасти різниця мови „Слова“ та інших пам’яток залежить просто від того, що „Слово“ порушує теми — краєвиди, згадки про тваринне життя степу тощо, — що їх майже не зачіпають інші пам’ятки. Тому мова „Слова“ вражає нас надзвичайним багатством виразів. Досить переглянути в „Слові“ всі словесні перлини, розсипані при згадках про звуки: голоси людей, тварин, та звуки природи. Автор сам, Боян „співають“, „поють славу Святославу“ чужоземці в Києві, згадано і співи ґотських дівчат у Кримі, і співи на Дунаї („в’ються голоси через море до Києва“); згадує автор про „плачі“ — „жен руських“ (Ярославни, матері князя Ростислава); про військові „кличі“ — Половці, „діти бісові кликом поля перегородили“, полки Ярослава Чернігівського „кликом полки перемагають“: мабуть, військовий клич і „слава“, що „дзвенить“ перед походом; поранені „рикають, яко тури“, коло міста Римова „кричать під шаблями половецькими“. Розуміється, автор зокрема згадує про грюкіт та гамір битви — „сурми сурмлять“, „тріщать списи“, „дзвонять мечі об шоломи“, або по поразці — „смутними голосами сурми сурмлять Городенські“, „прапори мовлять“ (мабуть, граючи на вітрі), „ржуть коні“ в поході, вози „кричать опівночі, як розігнані лебеді“ („кричать телЂги полунощы, рци, лебеди розпужени“); чує автор (здалека), як „дзвонять руським золотом“ ґотські дівчата „на березі синього моря“; іноді доносяться до нього й звуки мирного життя, — він згадує про гукання орачів („ратаєві кихакуть“) та про „дзвін святої Софії“ до заутрені. /191/

Але так само повне голосами і життя степу: головне зустрінемо тут численних птиць — солов’ї „щекочуть“, гайворони „грають (граяхуть), сороки „трескочуть“ (встроскоташа) галки „говорять (свою рЂчь говоряхуть), зозуля „кичеть“ орли „клекочуть“ (клектомъ на кости звЂри зовутъ), дятли „текочуть“ (тектомъ путь къ рЂцЂ кажуть), лисиці „брешуть“, вовки „въсрожать“ (може „ворожать“? — від „ворог“). — До окремих голосів тварин приєднується голос усієї природи — „ніч стогне грозою“, та збуджує птиць, земля гуде („тутнеть“) або „стучить“, на руські полки насуваються хмари з громом та блискавками...

Навіть у символічну тканину свого викладу автор „Слова“ вплітає згадки про звуки — „Див“ кличе з верху дерева, Діва-Обида плещеться в морі лебединими крилами, Карна „кличе“ за полеглим Ігоревим військом, руська земля „стогне“ по поразці. Від подій доноситься з далечини якийсь „дзвін“, Ярослав чує, як вступає в золоте стремено в Тмуторокані невгомонний Олег „Гориславич“; спогади про минуле теж ніби дзвін, що доноситься з якоїсь невідомої країни: герої „Слова“ „дзвонять в прадідівську славу“, долітають (в’ються через море) до Києва голоси з Дунаю. Все бринить — навіть „списи співають“ (копіа поють). І автор питає себе: „что ми шумить, что ми звенить давечя рано предъ зорями?“ — це поразка Ігорева!

Без сумніву, чимало алітерацій та співзвуч „Слова“ мають передати звукове враження від дійсности, як „труби трублять“ або передача топоту коней — „с заранія въ пятокъ потопташа поганыя плъки Половецкыя“, співзвуччя „п“ — „т“ вже в римських поетів передавало тупіт коней.

Але буде помилкою думати, що автор „Слова“ надає якоїсь переваги образам звуковим. Так само рясні в нього і різноманітні барви. Дуже численні вони серед епітетів „Слова“. Всі малюнки „Слова“ ніби проткані барвистими шовками. До найулюбленіших епітетів належить „золотий“: золоті в князів шоломи, стремена, престоли, сідла, стріли, терем „злотоверхий“; червоні — щити руського війська, як це було і в дійсності, прапори, бунчуки („чолка“), варіянт „кривавий“ надає зловісного відтінку оповіданню, — криваві зорі провіщають нещастя; криваві рани, вино (вино = кров), трава; інші варіянти червоного — „багряный“ (символ влади), полум’яний; чорні — гайворони, хмари, земля під копитами, ковдра в сні Святослава, — все зловісні образи; сині — море, блискавки, вино — теж зловісна ознака; срібні — лагідні береги Дінця (натомість береги Стугни, в якій утонув князь Ростислав — „темні“) струмки, стареча сивизна /192/ великого князя Святослава, спис („стружие“): зелені — дерева: білий — прапор: сірий — вовк та орел (варіянти „сизий“, „бусий“).

Та на барвах не обмежуються епітети „Слова“. Ось дальші приклади: руські князі — „великі“, „красні“, „храбрі“; кінь — „борзий“ (бистрий): струни — „живі“; стріли — „калені“ (загартовані; поле — „чисте“, „широке“, „велике“; сонце — „світле“; половці та їх хани — „погані“; звір — „лютий“; роса — „студена“; душа — „перлова“ (жемчюжна) і т. д. Такий рясний вжиток епітетів нагадує мистецькі засоби народної поезії, тим більше, що окремі епітети зустрічаємо в народній поезії слов’янських племен аж досі.

7. Ледве чи можемо сподіватися від військового епосу психологічної витончености. Але в „Слові“ знайдемо і ориґінальні спроби подати образи психичних настроїв та переживань. Не лише згадки про „радість“ та „пісні“ у випадку перемоги, про „плачі“ над померлими, про „стогін“ та „сльози“ — належать до скарбу психологічних засобів автора „Слова“, не лише зовнішні характеристики, що заразом викликають живий образ людей з їх усією душевною статтю:


...скачуть як сірі вовки в полі,

шукаючи собі чести, а князеві слави...,


але він уміє змальовувати і боротьбу настроїв, думок, почувань. Ми вже зустрічалися з тим місцем, де автор „Слова“ говорить про те, чому князя Ігоря не зупинив від походу навіть зловісний знак — затемнення сонця: „Запалила йому пристрасть дух *, та туга скоштувати великого Дону закрила від нього (зловісний) знак — затемнення сонця: „Запалила йогу пристрасть дух *, та погострив серце своє сміливістю“ (порівняння з мечем, який „направляють“ та „гострять“ перед походом;. По поразці Ігоря боярам Святослава „сум полонив дух“. У сміливих „думка несе дух на діло“. Всеволод у битві не вважає на рани, “забуває честь та життя, і місто Чернігів, і батьківський золотий престіл, і своєї милої дружини, красної Глібівни любов та ласку“. Ярославна „шле“ до Ігоря, що його вона вважає забитим, „сльози на море рано“... Вояки „сповнюються військового (ратного) духа“. Більше можна зібрати місць, де настрої змальовані символами, як ті страшні Карна та Желя, що „смагу на людей метають з полум’яного рогу...“. Або: „Ваші серця в твердій сталі закуті і в відвазі загартовані“. Досить і цих нечисленних місць, щоб бачити, що епічна пісня знала і психологічний малюнок.



*) Старе „розум“ краще перекладати словом „дух“ (грецьке „нус“). /193/



8. До дуже цікавих рис „Слова“ належить знайоме нам з інших пам’яток уживання прислів’їв чи афоризмів. Їх є два типи: (1) заспіви або рефрени, та стислі епічні формули, що повторюються час від часу — звичайний засіб в епосі різних народів та часів. Дружинники в поході „шукають собі чести, а князеві слави“, ціль їх походу — Дін, вони хочуть „напитися шоломом з Дону“, вступаючи в степ, зідхають сумно — „О, руська земле, вже ти за могилою“, під час битви „русичі великі поля червоними щитами перегородили“, по поразці (або над мертвим князем Ростиславом) „никне трава від жалоби, а дерево з тугою до землі прихилилося“, Ярославна „рано плаче в Путивлі-місті на вежі, мовлячи:...“ (три рази). Поразка викликає у князя Святослава думку про відплату половцям, бо „вже Ігоревого сміливого війська не воскресити“. Він кличе князів до походу проти половців „за землю Руську, за рани Ігореві, зухвалого Сватославича...“. Повторюються кінцеві формули і в спогадах про минуле: „Князі самі на себе смуту кували“, а „погані з усіх сторін приходили на землю Руську... “. Ці формули іноді трохи змінюються. (2) Афористичні речення, „сентенції“, що їх автор „Слова“ приписує Боянові: „Ані хитрому, ані щасливому... суда Божого не оминути“; „Тяжко тобі, голово, без плечей, зле тобі, тіло, без голови“. Подібні до цього вирази зустрічаються і в інших творах староруської літератури. Напр., другий вираз повторюється в „Молениї“ Данила (далі — II. Е). Є в „Слові“ кілька речень типу прислів’їв, що або належать авторові „Слова“ або запозичені з утрачених пам’яток, напр.:


„коли соколъ въ мытехъ бываеть,

высоко птиць възбиваеть“

(„въ мытехъ“ — линяє, міняє пір’я).


Залюбки вживається тут і знайомий нам з літопису мистецький засіб — розмови. Оповідання ведеться часто в формі розмов або промов: Всеволод вітає брата Ігоря та звертається до нього з характеристикою своїх „курян“: Ігор промовляє до війська:


Ліпше вбитому бути,

аніж полоненому бути...,


Князі мовлять один до одного: „Це моє, і це теж моє“; руські жінки плачуть, мовлячи: „Уже нам наших милих чоловіків ані думкою здумати...“ (і т. д.). Святослав оповідає боярам свій сон, бояри оповідають йому про події, тоді Святослав виголошує своє „золоте слово“ до князів, і в цьому слові цитовано окремі речення князів; Ярославна плаче за чоловіком, звертаючися до /194/ вітру, до Дніпра-Словутича, до сонця: Ігор дякує Дінцеві за допомогу при втечі, та Дінець розмовляє з ним; половецькі князі — Гза та Кончак розмовляють (загадковою символічною мовою) про свої пляни щодо Ігоря та його полоненого сина... Та говорить і сам автор звертаючися до читачів („братиє“), до себе самого („Что ми шумить?“). до князів (продовження „золотого слова“)... Ця драматизація викладу належить теж до характеристичних рис „Слова“.

9. Хоч з першого погляду „Слово“ здається дуже своєрідним твором, що не має зв’язку з іншими творами старої літератури, це не правильно. Як довели дослідження останнього часу, „Слово“ надзвичайно щільно зв’язане з стилістикою, фразеологією, словником сучасної йому та старішої літератури. Розуміється, „Слово“ належить до цілком іншого ґатунку, ніж проповіді або житія, тим симптоматичніша його спорідненість навіть із цими творами.

Гляньмо спочатку на словник „Слова“. В „Слові“ є багато слів, що невідомі ані з інших пам’яток, ані з сучасної нам живої мови, або принаймні не вживаються ніде в тому самому значенні, як в „Слові“.

Деякі рідкі та запозичені слова, як „шерешири“ (якась військова зброя), „ортма“ — покривало, „харалужний“ — сталевий, „чага“ — невільниця і т. д. не зустрічаються більше ніде в старій літературі або зустрічаються дуже рідко, але подібні рідкі слова є в багатьох пам’ятках, зокрема, коли мова йде про повсякденне життя (пор., напр., назви страв — І. В. 7). Інші слова, рідкі в старій літературі, зустрічаємо в різних слов’янських мовах, зокрема в українській та її діялектах: пор. „потручятися“ (побитися, пощербитися) — пор. українське „втручатися“; „жалощі“, є й тепер в українській мові; „яруга“ — „яр“, „ярок“, „смага“ — є в чеській та українській мовах (пор. „смажити“); „болонь“ — рідке в старій літературі, тепер є в українських діялектах і. т. д.

Деякі місця можна різно пояснювати: скрипіння возів, нагадує авторові крик „розпущених“ лебедів. Здається, цілком правильне припущення, що в ориґіналі стояло „розпужені“, від „розпудити“ — розігнати. Це слово зустрінемо в житії Феодосія: „як вовк розпудить божественне те стадо“ (ченців), та ще в листуванні 16 ст„ де львівські міщани жаліються, що єпископ Гедеон Балабан „розпудив“ львівське братство, є це слово і в чеській і в польській мові.

Переважну більшість слів та й окремих виразів „Слова“ знайдемо в староукраїнській літературі, а часто і в сучасній народній /195/ пісні слов’янських народів. Напр.: „Русичі“ в „Слові“ називаються — „соколи“. Ще Длуґош згадує привітальну пісню князю Мстиславові Мстиславовичеві, якого там називається „соколом“. у сучасних українських піснях цей образ досить поширений: „Соколенько на вилеті, козаченько на виїзді“, і т. д. „Слово“ вихваляє соколів „въ мытехть“, які „не дають свого гнізда в обиду“ — у старій проповіді про святих читаємо: „ Мытятся яко ястреби... възвишаются въ облаки безпечаліа“, в повісті про Акира — „когда бо соколъ трехъ мытей бываетъ, онъ не дасть ся съ гнЂзда своего взяти“. Характеристику настрою вояків, як її подано в „Слові“ — „ліпше вмерти, аніж зазнати поразки“, зустрінемо і в військових оповіданнях, і в літописі, і в релігійній літературі. Цілі символічні картини „Слова“, напр., порівняння битви з жнивами або весільним бенкетом, широко зустрічаються в старій літературі, пісні, та й пізніше: в „Слові“ — „чръна земля подъ копыты костьми была посЂяна а кровію польяна“ — в піснях:


чорна рілля заорана,

кулями засіяна,

білим тілом зволочена,

і кров’ю сполощена...

Хмельницький почав (...землю кінськими копитами орати),

кров’ю молдавською поливати...


В романі про Діґеніса битва — косовиця, в Біблії — жнива, так само у Флявія і т. д. В українській пісні Перебийніс —


...взяв ляхами, як снопами,

по два ряди клясти...


Битва в „Слові“ — (весільний) бенкет: так само і у Флявія — „ніби на весілля йшли на битву“, а в українській пісні:


Добре дбайте, барзо гадайте,

із ляхами пиво варити зачинайте.

Лядський солод, козацька вода,

лядські дрова, козацькі труда...


Таких паралель можна навести майже до кожного образу, до кожної картини „Слова“.

10. Так у Слові“ збігаються стилістичні елементи старовинної військової повісти та навіть Біблії, а поруч того „Слово“ випереджує стилістику української народної пісні. Великою /196/ спокусою є зробити з цього факту висновок, що „Слово“ свідчить про існування в 12 ст. народної поезії з тими самими образами, що й сучасна народна пісня. В такому довгому триванні поетичних образів, тем та форм — нема нічого неможливого: сучасні „старини“ донесли до 20 ст. сюжети, тематику, імена епосу 11-12 ст., в самому „Слові“ знаходимо відгомін готського епосу про Буса-Бооза (7 в. по Р. X.), що жив уже кілька століть перед тим. Але не можна ніяк довести, що „Слово“ щось позичило з нашої старовинної народної поезії. „Слово“ — твір, безумовно, двірської поезії, не народної. Форма української пісні, як можна бачити, в 17-18 ст. зазнавала надзвичайних впливів штучної поезії барокка: і в інших країнах народна поезія, звичайно, підлягала впливу поезії вищих верств. Отже, „Слово“ радше може свідчити про ті джерела, з яких черпала стара українська народна поезія — про старий двірський епос. Але і тут, на жаль, бувши єдиним твором цього типу, „Слово“ не може нас переконати, що весь епос 12 ст. мав ті самі форми, що „Слово“. Отже, мусимо приймати „Слово“, як надзвичайно цікаву та красну сторінку старовини, без зайвих гадань про сучасний йому епос та народну поезію.

Двірський характер „Слова“ потверджується також подібностями між ним і західнім старовинним епосом. Щоправда, подібностей не так багато. Стисла форма, надзвичайне згущення поетичного матеріялу, накупчення формальних прикрас одрізняє „Слово“ від західніх зразків, широких та часто занадто многослівних. Найближче до „Слова“ стоїть „Беовульф“, староанглійський епос 8 ст., французькі поеми про подорож Карла Великого до Палестини та кельтський епос, останній зокрема своїми численними алітераціями. Окремі образи, окремі місця занадто загальні, щоб говорити про близькість (герої — соколи, орли на полі битви, описи здобичі, битва — бенкет, кров — вино, віщі сни, голосіння, струшування роси, смерть ліпша від поразки тощо). Стилістичні засоби „Слова“ — повторення, ніби рефрени, гра натяками, недомовлення, алітерації, — хоч і знаходять певні нечисленні паралелі в скандінавських саґах, але сполучені з такими важливими різницями, що „Слово“ й досі залишається усамітненим твором не лише в староруській, а й в европейській літературі.

Історію „Слова“ можемо простежити лише в дуже загальних рисах. Писано його мабуть по повороті Ігоря з полону не пізніше 1187 р., бо тоді вмер Ярослав Осмомисл Галицький (за якого тут згадується як живого), але і не раніше 1187 р., коли син Ігоря Володимир повернувся з полону. Можливо, що автор /197/ оповідання про похід у Київському літописі користався „Словом“, але схожости тут лише невеликі.

Автор „Слова“, мабуть, мисливець та вояк, бо аж надто часті в нього образи з мисливства та військового життя. Він — людина не лише з літературним смаком і талантом, але й з літературними інтересами, він знає і старий епос і історію старих князів (з епосу чи літописів?). Він начитаний у старій літературі — світській і духовній. Він близький до князівського кола, — не легко знати кілька десятків князів та мати ясне уявлення про кожного з них. Наймовірніше, що він — дружинник, можливо, учасник походу. Висловлювалися здогади, що він навіть був членом князівської родини. Міг він бути і чернігівцем або киянином, — занадто вже велику ролю надає він кн. Святославові Київському; але міг бути також галичанином, одним з тих, що прийшли в супроводі доньки Ярослава Осмомисла до двору Ігоря тому він вихваляє Ярослава Осмомисла. Найцікавішою індивідуальною рисою автора є його патріотизм, його живе почуття до „Руської землі“ (до якої він, здається, не зараховує Новгорода). Патріотизм його, щоправда, сполучений з певним династичним почуттям до роду „старого Володимира“. В кожному разі, твір його міг найбільше розраховувати на успіх серед членів князівської родини та дружинників. Але це все лише здогади, хоч і не цілком безпідставні.

Дальша доля „Слова“ темна. Записане воно мусіло бути скоро по складенні, бо дрібна та нещаслива виправа протягом цілих десятиліть не могла нікого цікавити. Але, чи записав його сам автор та чи записав без змін та скорочень?

„Слово“ потрапило на північ з одного боку до Псковської землі, там з нього робили дрібні виписки — в апостолі 1307 р., в літописі 1514 р., і самий рукопис, що його втрачено 1812 р., має на собі яскраві ознаки псковської мови (змішування „ч“ та „ц“ тощо) та ознаки пізнього правопису; єдиний рукопис, що дожив до 19 ст., мусів походити з 16 ст. Але опинилося „Слово“ і на північному сході 14 ст. „Слово“ лягло в основу „Задонщини“ — повісти про перемогу московського війська над царем татарським Мамаєм — писаної, ніби, рязанцем, переробка не дуже вдала та дуже погано збережена.

На Україні традиція „Слова“ згасла, мабуть, досить рано в несприятливі для літератури 14-15 вв. „Слова“ не вжив уже начитаний у військовій та іншій літературі автор Галицько-Волинського літопису. Але цитує „Слово“ автор похвали кн. Острозькому з р. 1515. /198/

Випадково дійшла до нас ця єдина в своєму роді перлина старої поезії. І досі вона є почасти загадковою, хоч сторічна праця дослідників і допомагає нам до деякої міри зрозуміти її щільний зв’язок із старою літературою.





Є. Татарська навала


1. Татарська навала, спочатку перший напад, що закінчився нещасливою битвою 1223 р. над Калкою, а потім, після спустошення північно-східніх князівств. — напад на Київ 1240 р. — відбилася не лише в проповідях та літописних записах, а і в окремих повістях, які, щоправда, дійшли до нас також тільки в складі літописів, але походження яких як самостійних творів — безсумнівне. В староукраїнській літературі від цих творів збереглося небагато та й то в переробках. В Галицько-Волинському літописі оповідання стилістично цілком змінено, лише окремі вирази нагадують про їх стару форму.

2. Оповідання про Калкську битву ліпше збереглося в Суздальському літописі, в Галицько-Волинському воно скорочене та доповнене даними про князя Данила. Суздальське оповідання, ймовірно, Київського походження, бо автор рахує роки за княжінням Київського князя Мстислава Романовича. До первісної форми оповідання належать, певно, ефектовні подробиці, що вкраплені в оповідання, писане в літописному стилі. Основний зміст оповідання: велика військова виправа проти татар після невеликої перемоги кінчається страшною поразкою. Оповідання перебільшує: „руське“ військо при переправі через Дніпро йде „ніби по суху“, бо вся вода покрита човнами; кілька князів відбиваються три дні від татар у „городі“ з возів. Усіх полонених князів татари передушили — поклали на них дошки та сіли на них обідати. В північних текстах у оповіданнях про битву згадується загибель „багатирів“ (Добрині, Альоші, яких звуть „рязанцями“).

3. Оповідання про руїну Києва теж зустрічається в різних літописах. В Галицько-Волинському воно теж оброблене автором біографії в дусі його власної стилістики. Найвразливіші місця не здаються ориґінальними. Основні моменти оповідання такі: Батий дивується розмірові та красі Києва; „і обложив місто І не можна було чути від скрипіння возів його, великого реву верблюдів його та іржання коней його“, що говорять у місті Татари розбили міську стіну — „і можна було бачити ламання списів і рубання щитів і стріли затьмарили світло“. Кияни /199/ оборонялися в тимчасовому укріпленні коло церкви св. Богородиці, але стіни завалилися, і місто остаточно впало. Данилового воєводу Дмитра, що тоді правив містом, татари не забили за „його мужність“. Оповідання нагадує стилем Київський літопис 12 ст. Цитовані місця повторюють або Иосифа Флявія, або Біблію (прихід Асура = ассирійців до Палестини і т. п.).

Старина про Калина-царя ЦІ. Д. 5) має в сучасній формі місця схожі з оповіданням, що теж може свідчити про його давність.

4. Обидва невеличкі твори про татарську навалу цікаві тим, що в них маємо спробу утворити якийсь новий тип літературного твору, новий літературний ґатунок. Це заокруглене оповідання про історичні події, що не належить до якогось „літопису“. Оповідань подібного характеру не було давніше. Усі нам відомі окремі оповідання з тих часів, — є творами релігійного характеру або освітлюють події світської історії з релігійного погляду (наприклад, оповідання про забиття князів). Єдиний виняток оповідання про осліплення князя Василька — теж не концентрує уваги на історичних подіях, автора цікавить лише особа князя. Які не малі на розмір обоє оповідань про татарську навалу, але вони цікаві як твори нового типу.

Почин авторів обох оповідань успіху не мав. Від пізніших часів до нас не дійшло ніяких наслідувань їх. Щонайбільше на північному сході постає в 13 ст. окрема повість про смерть Батия (наведена в літописах під 1247 р.).





Ж. Два твори сумнівного походження


1. Є кілька пам’яток, що їх приналежність до старокиївської доби безсумнівна, але неясний час та, зокрема, місце їх постання. Ми зупинимося лише на двох найориґінальніших, староукраїнське походження яких не викликає великих сумнівів.

Перший твір так зване „Молениє“ (Прохання) Данила (Заточника)“. — Це ніби прохання якогось Данила до князя, ім’я якого в різних відписах пам’ятки різне. В кожному разі, це — ніби Переяславський князь, але якого Переяслава — південного чи північного (Суздальського) — непевно. Непевний і час походження твору. Різні дослідники відносять його до часу між 11 та 13 ст., але ледве чи твір такого складного стилю міг постати вже в 11 ст. Рукописи всі новіші — 16-18 вв.

Зміст Моления“ — ніби прохання, але автор не говорить власне зовсім, про що він прохає, та замість „моления“ то /200/ вихваляє князя, то подає йому численні поради, до речі, не дуже систематично впорядковані. В той час, як старі дослідники намагалися встановити, про що, власне, просить Данило (Данила, традиція зве ще „Заточником“, ніби засланим кудись на північ — та для цієї назви немає підстав в творі самому), хто він такий, до якої суспільної верстви він належить. „Молениє“ є суто-літературний твір, призначений зовсім не для певного князя, а для читача, хто б він не був. „Молениє“ зв’язане з кількома літературними ґатунками. Попершє, воно подібне, напр., до віршів-прохань візантійських письменників Федора Продрома та Михайла Гліки, що написали перший — кілька віршованих листів-прохань, а другий — один такий лист до візантійських імператорів. Подруге — це збірка сентенцій, подібно до „Бджоли“ або частин „Ізборника“ 1076 р., лише ці сентенції вставлено в літературну рамку прохання. Подібними збірками є і повчання Біблії („Прислів’я Соломонові“ та „Книга Сирахова“). Потретє — це порада князеві, теж типовий ґатунок (пор. „Таємницю таємниць“ — III, 7): „поліпшити“ правителя означало поліпшити суспільство! Сама форма сентенції надавала сказаному певного авторитету, зокрема коли робилися посилання на авторів, чим кілька разів користується і автор „Моления“. Пригадаймо ролю сентенцій у літописі та ідеологічному перекладному романі (Екскурс I. Г. б. 5-7).

Форма збірки сентенцій привела до того, що „Молениє“ переписувачі без меж доповнювали та перероблювали, пододавали до нього тексти з географічними та особовими іменами, що й приводило до хибних та дуже різноманітних припущень про час та місце постання твору та про його автора.

2. Коли підійдемо до „Моления“, як до твору сутолітературного, то звернемо увагу на надзвичайну різноманітність його складу. Тут і тексти з св. Письма: „жадаю милости твоєя, аки єлень источника водного“, „возри на птица небесния, яко ни сЂють, ни жнуть, ни въ житница собирають, но уповають на милость Божию“, „всякъ видит у друга сучецъ по очию, а у себе ни бревна не видит“, автор просто посилається на царя Соломона („Соломон тако же рече“), на Псалтир („Давид“), цитує книги Іова, Сираха, Ісаю і т. д., згадує царя Єзекію, князя вихваляє в одному місці словами „Пісні пісень“. Позичає він цитати зі старої літератури, зокрема зі збірок, що увійшли в склад Збірника 1076 р. (напр., „Стословець“ Геннадія), з „Фізіолога“, може і з „Акира Премудрого“, а головне з інших збірок сентенцій (хоч „Бджоли“ він, здається, не знає). Цим шляхом потрапили до нього, мабуть, такі рідкі цитати, як цитата з учня Арістотеля /201/ — Теофраста тощо. Частину текстів могли пододавати пізніші переписувачі. Поруч цього є сентенції, позичені з літописів або історичних переказів: князь Ростислав нібито сказав „лучше би ми смерть, нежели курскоє княжениє“ (за літописом ці слова сказав князь Андрій Володимирович Переяславський); „Златом бо мужей добрыхъ не добудешь, а мужи злато, и сребро, и градов добудешь“ — за літописом князь Володимир св. сказав, що „сріблом і золотом не дістану дружини, а дружиною дістану срібло та золото“. Наводять деякі рукописи також невідому з інших джерел сентенцію „Святослава, сина Ольжиного“ (10 ст.). Є тут і чимало прислів’їв типу популярних; суто-народних ніби немає, хоч до затертя народного характеру могло спричинитися церковне забарвлення мови твору; напр.: не корабель топить людину, а вітер; ржа їсть залізо, а печаль — дух людини; моря не вичерпати ополоником („уполовнею“); не їв був з піску масла, а від козла молока (грецьке прислів’я говорить про „птиче“ або „куряче“ молоко). Це — „мирские причти“. Ще: рак не риба, їжак — не звірина, хто жінку слухає — не чоловік. До типу народних дотепів належать і „географічні“: „кому Переяславль, а мнЂ Гореславль“ (пригадаймо „Олега Гориславича“ з „Слова о полку Ігореві“). Мабуть переписувачі додали північні географічні назви: „кому Боголюбово, а мнЂ горе лютое“, „кому БЂлоозеро, а мнЂ чернЂе смолы“, „кому Лаче озеро, а мнЂ много плача исполнено“. — Деякі сентенції зустрінемо і далеко пізніше, напр., у Сковороди — автор „Моления“ каже, що йому ліпше воду пити у князя, аніж мед у бояр, — у Сковороди — „Лучче мні сухар з водою, нежели сахар з бідою“. Або автор „Моления“ говорить про людей, що „хитрять та мудрять“ про чужу біду, а про свою й не подумають, що нагадує „мораль“ одного з літописних оповідань про волхва, що не передбачав власної загибелі (пор. I. В. 4). У Сковороди — відьма, що знає, що робиться в чужих домах, а про свій не піклується. Це ще античний мотив. Прислів’я про те, що ліпше залізо варити, ніж зі злою жінкою жити, зустрічаємо і в віршах ієромонаха Климситія в 17 ст. (лише і з нього — „ніж жену злу учити“) і т. д.

Сентенції, „ґноми“, прислів’я — здебільшого є витягами з цілих історій, часто казок. Можливо, що й „варити залізо“ — натяк на казку про юшку з сокири. Самий початок нагадує патетичним тоном та зверненням до „братій“ початок „Слова о полку Ігореві“: „Вострубим убо, братие, аки в златокованную трубу въ разумъ ума своего и начнемъ бити в сребренныя арганы — во извЂстие мудрости, и ударим в бубны ума своего, поюще в богодохновенныя свирЂли, да восплачются в нас /202/ душеполезныя помыслы“. Тут гарний паралелізм: труба — „разум ума“; „аргани“ — „ізвістие мудрости“; „бубни“ — „ум“; „свирілі“ — „помисли“. Більшість прислів’їв збудовано як двочленні формули: „Их же бо ризы свЂтлы, тЂх и речи честны“ — так жаліється автор на загальну повагу, яку знаходять у світі багатії. Іноді двочленність формул підкреслено римою:


Добру господину служа, дослужится свободы,

а злу господину служа, дослужится болшие работы.


Кому Переяславль,

а мнЂ Гореславль...


Обрати тучу милости твоея

на землю худости моея...


Може найцікавіше формально, що зустрічаємо тут такі самі алітерації, які нам знайомі вже з літопису:


Богат мужъ возглаголет | м-воз

вси молчат и слово его до облак вознесут; | в-м-воз

а убог мужъ возглаголет, | м-воз

то вси не него воскликнут... | в-н-н-вос

не зри на мя, | н-з-н-м

аки волкъ на агнеца, | а-н-а

но зри на мя, | н-з-н-м

яко мати на младенца... | м-н-м


Змістом „Молениє“ є, як згадано, прохання, що вимагає від князя лише в загальних формах „милости“, уваги, пам’яті, порятунку від злиднів і т. д. Поруч вихвалення князя та держави — в тому самому „ґномічному“ стилі — „злато краса женамъ, а ты, княже, людемъ своимъ“, „кораблю глава кормникъ, а ты, княже, людемъ своимъ“, „гусли строятся персты, а град нашь твоєю державою“ і т. д. — Не дуже глибокі загальні моральні повчання для князя. Досить широко говориться про потребу мати „мудрих“ дорадців, що ніби ще важливіші, ніж військо; вихваляється мудрість та „книжное почитание“; коротше про злих жінок (мабуть, позичене, може й переписувачами додане); про чернецтво „без покликання“. Наприкінці з’являється ще, — мабуть, візантійського походження — образ спортових чи циркових вправ перед „поганими салтанами“ — єдине місце, що не витримує „ґномічного“ стилю цілого твору.

Як сказано, неясного походження та непевної доби, цей твір, в кожному разі, належить до старої літератури та стоїть у ній /203/ поруч інших творів світського характеру, як цікава пам’ятка многобічного візантійського впливу.

3. Другий твір невідомого часу та місця походження дуже своєрідний. Це — „Слово Адама в пеклі до Лазаря“, апокрифічний твір без відомих чужоземних зразків, отже, мабуть ориґінальний. Хоч дійшов він у рукописах 15-18 ст., його дослідники (Франко, Перетц) уважають, що він постав до 12-13 ст. Зміст його споріднений з „Євангелією Никодима“ — оповідання про сходження Христове в пекло. Але виклад досить своєрідний — спочатку Давид співає радісну пісню, почувши про народження Христове, та про наближення того моменту, коли буде зруйноване пекло. Далі йде розмова пророків та праотців. Коли наближається воскресення Лазареве, то Адам посилає через нього свої покаянні прохання на землю до Христа. Кінець — сама історія сходження Христа до пекла — збереглася лише в пошкодженому відписі.

4. В „Слові“ цікавий для нас не тільки зміст, а головне форма — сильно ритмізована мова та сила поетичних образів. Починається „Слово“ заспівом ( в усіх рукописах погано збережений), що нагадує початок „Моления“, а потім починає „співати“ цар Давид:


„Заспіваймо весело, дружино, пісень сьогодні,

плач відкладім та потішмось“ —

мовить Давид у преісподнім пеклі сидячи,

накладаючи многоочиті персти (так!) на живі струни

і вдарив у гусла і мовив:

„Це час веселий настав,

це прийшов день спасення!


Бо чую вже пастирів,

що грають у вертепі,

їх голос проходить скрізь пекельні ворота

і до вух моїх доходить.

Чую вже тупіт перських коней,

якими дари везуть волхви

від своїх царів цареві небесному,

нині народженому на землі...


А його ми, дружино,

багато днів чекали...


Його мати-дівиця

сповиває пелюшками,

що він сам сповиває небо хмарами,

а землю туманом...“ (схоже в Кирила Турівського). /204/


Пророки скаржаться:


А хто може від нас

Йому вість принести?

Ворота мідяні,

вереї залізні,

замки кам’яні,

кріпко запечатані...


Зворушлива скарга Адама, бо він і його нащадки


в тузі цій

і в обиді багато літ...

короткий час світло тим; бачив,

а це вже сонця твого пресвітлого

не бачу багато літ,

ані бурі вітру не чую...


вже, Боже, не бачимо

променистого твого сонця,

ані благодатного твого світла,

туга нас охопила,

з жалю нашого ми засмучені...


І образ співця, що покладає пальці на „живі“ струни, нагадує „Слово о полку Ігореві“, і сам початок — „се бо врем’я весело наста“ — „уже бо, братіє, невеселая година въстала“, або „тугою одержимы есмы“ — „туга умъ полонила“, „Уже, Господи, не видимъ свЂтозарного твоего солица“ — „Уже не вижу власти сильного и богатого... брата моего“ — „много лЂтъ в обидЂ есмы“ — „обидЂ порождено“ — це дрібні збіги. Але загальний тон певних частин нагадує і „Слово о полку Ігореві“ і „дружинну“ епічну традицію, яку зустрічаємо в деяких місцях літописів. „Слово Адама“ було відоме на Україні та, здається, знайшло відгук ще в Кирила Транквіліона Ставровецького.

5. Менш цікаві інші твори, про які можна було б тут згадати. Раніше залучали іноді до староукраїнської літератури „Слово о погибелі руської землі“ 13 ст., що дечим нагадує вступ до Галицько-Волинського літопису. Твір невеликого обсягу та, як тепер можна майже з певністю сказати, є лише вступом до світської біографії кн. Олександра Невського, що постала на півночі. Новітні припущення радянських дослідників, що автором цієї біографії є автор біографії князя Данила Галицького (в Галицько-Волинському літописі) цілком безпідставні. /205/

Інший, безумовно старий твір — „Слово Кирила філософа“ про „Хміль“, ориґінальний формою — сам „Хміль“ оповідав про пияцтво. Цей твір, з „Кирилом філософом“ (слов’янським місіонером) немає нічого спільного. Про його походження важко сказати щось певне на підставі пізніх рукописів. До того рукописи часто мають риси північної російської мови.





З. Література практичного призначення


1. Твори практичного призначення, розуміється, постають і протягом століть 12-го та наступних. Деякі з них знову належить хоч коротенько згадати в історії красного письменства.

Майстром молитовної творчости є найліпший проповідник доби, Кирило Турівський. Йому належать молитви на ввесь тиждень, що залишилися у вжитку протягом довгих століть. На кожен день призначено по три або чотири молитви; поділені за денними службами Божими та за днями тижня. В неділю молитви звернені до Спасителя та Трійці, в понеділок — до янголів, у вівторок — до св. Іоана Христителя, в середу — до Божої Матері і т. д. Після кожної молитви йде „похвала“, а на кінці — думки про смерть, страшний суд та майбутнє життя. Крім того, Кирилові приписувано „покаянний канон“. Основний настрій молитов — повна недостойність людини перед обличчям святого. Людину Кирило змальовує в стані повного занепаду, з якого немає іншого виходу, як Божа ласка, до якої Кирило і звертається. Ось уривки:


На небо очима подивитися не смію: бо тіло поранив злобою,

ані рук піднести до висоти: бо повні лихоїмання,

ані уста відкрити на молитву: бо від злої мови зліпилися,

зідхнути не можу від самозвеличення,

серце обтяжив гойною їжею,

душу затьмарив немилосердям,

тіло заслабив лінощами,

ноги спіткнулись через камінь любови до насолоди,

вуха відкрив для слухання короткочасової похвали,

лице вкрив безсоромністю,

сморід моїх діл почувають ніздрі мої,

весь я — як дерево неплідне,

або як храм порожній...

злодій моєї души криється в серці моєму,

чекаючи відповідного часу,

бо бачить мене не огородженого молитвою,

та стремить малий маєток моєї віри покрасти... /206/


Кирило прохає в Божої ласки захисту, сили оплакати свої гріхи, вилікуватися, відновитися та освятитися, допомоги проти ворога диявола... Ці молитви — вияв аскетичного світогляду та настроїв Кирила, аскета-подвижника, вияв справжнього релігійного ліризму.

Поруч аскетичних молитов Кирила зберігся з 12 століття „Канон“ св. Ользі, писаний можливо теж Кирилом. Це — похвальний канон зовсім іншого стилю та настрою. Похвали Ользі сполучені з похвалами Христові та Богородиці. Автор приносить святій „похвальні квіти“. Святу Ольгу порівнюється з „розумною бджолою“, що злітає на крилах, посріблених охрищенням на пальму („финикъ“) доброчину тощо. Твір дихав урочистим радісним настроєм.

І в похвальному каноні і в молитвах чимало гарних поетичних образів, що характеризують і проповіді Кирила. Напр., „уже день схиляється, і сонце віщує годину вечірню“, гріховні вчинки людини — „злі митарі, що сидять біля воріт небесних“ тощо.

2. Залишився один твір богословського характеру, і від другого славного в 12-му віці письменника Клима Смолятича. Це — його лист до Хоми. Як довідуємося з самого листа, це — лише один з листів Клима. Хома закидав Климові, що він уважає себе за „філософа“, що він у своїх творах спирається на „Гомера, Арістотеля та Платона“ та шукає слави, ставши митрополитом (отже, лист писано по 1147 р.). Клим читав листа Хоми, свого старого смоленського співучня, князеві Із’яславові та іншим „послухам“ та робить спробу в листі, що дійшов до нас, спростувати закиди Хоми. Згадує Клим при цьому і про свій давніший лист до кн. Ростислава Смоленського, де він виправдував своє призначення на митрополита Руського без благословення Царгородського патріярха. Отже, лист цікавий уже тим, що переносить нас в атмосферу „літературного життя“ 12-го віку, вказує на той інтерес, який викликали дописи богословського та церковпополітичного змісту в хоч би й нешироких колах при князівських дворах. Гомер, Арістотель і Платон може й були відомі Климові з грецьких ориґіналів, але певніше лише із збірок цитат; в кожному разі, користання ними свідчить про досить вільне ставлення до „світської літератури“.

Лист Клима цікавий і своїм богословським змістом, Клим є прибічником того символічного витовмачення св. Письма, яке бачимо пізніше в Кирила Турівського, що його визначним представником в 18 ст. був Сковорода. Нав’язуючи на форму питань та відповідей, яку зустрічаємо вже в деяких частинах Збірника 1073 р., Клим подає витовмачення численних текстів св. Письма /207/ „по тонку“ і все в св. Письмі має не лише „буквальний“, себто літеральний, але й глибший, захований сенс. Якщо читаємо „Премудрість утворила собі храм на семи стовпах“, то Премудрість є Бог, храм — людина, сім стовпів — сім соборів, Користується Клим в своїх витовмаченнях між іншим витовмаченнями Теодоріта Кирського та Іполіта, апокрифами, літературою типу „Фізіологів“, „Олександрією“, Поетичні оповідання про алкіона (зимородка), ехіона — морську тварину, що передчуває бурю, саламандру тощо, прикрашують цей твір, що дійшов до нас, на жаль, лише в переробці якогось ченця Афанасія. Здається, що символічне витовмачення св, Письма було властивістю Київської школи в протилежність іншим напрямам, навіть офіційній тоді течії візантійської церковної богословії.

Лист Клима був не єдиним твором, що наслідував візантійську форму питань-відповідів. Пізніше ця форма вплинули й на народну словесність (духовну пісню). До речі, дещо від Клима залишилося і в одній новгородській пам’ятці, так зв. „Запитаннях Кирика“ (десь між 1130-56 рр.), Це — збірка питань церковно-практичного характеру. Запитує: якийсь Кирик, відповідають йому здебільша єпископ новгородський Нифоит, але й інші, м. ін. „Клим“, — мабуть, той самий Клим Смолятич.

Літературна форма листа Клима та „Запитань Кирика“ (поскільки на них відповідає Клим), на жаль, не можуть нам майже нічого сказати про літературне вміння Клима: в обох маємо справу лише з думками, а не з формою викладу первісного тексту.

3. До невідомої нам поза тим сфери літературного життя переносить нас „послання“ якогось Ізосима до Анастасії. Видавець послання, Соболевський, уважав, що твір „Ізосима“ в дійсности походить від „Симана“ (Симона) - - одного з авторів Патерика, а Анастасія — є та княгиня Анастасія-Верхуслава, з якою Симон за власним його свідченням листувався. Послання компілятивне. Автор нагадує своїй „духовній дочці“, що є черницею, приклади святих жінок (складено за „Мінеями“ та „Прологом“), а потім нагадує про Страшний Суд (використавши одну проповідь Симона Месопотамського). В кожному разі, „послання“ інформує нас про характер того приватного повчального листування, що грав в історії побожности звичайно визначну ролю та про яке ми в старій Україні поза цим майже нічого не знаємо.

4. Провадиться далі праця над компілятивними історичними творами — „Хронографами“ (див. I. З. б). Різні їх типи використовують або переважно грецькі хроніки („Елинський та Римський Літописець“, перша редакція його київського походження, /208/ друга — 13 ст. — Суздальська), або Біблію („Юдейський хронограф“). Не з’ясовано, яким хронографом користався автор біографії кн. Данила (він згадує хронограф та, здається, ужив його) — це мусів бути твір ориґінального типу.

За історичний твір можна вважати також „Толковую Палею“ — коментований виклад Старого Завіту до Давида з полемікою проти юдейської релігії. Ймовірно вона постала в 13 ст. (хоч деякі вчені вважають її за далеко раніший твір). Не раніше кінця 13 ст. постали на білоруській території „Слова святих пророків“, що продовжують тенденцію „Палеї“ на дальшому матеріялі.

5. Дещо варто згадати і в галузі церковної та світсько-практичної літератури. Це переважно листи ієрархів. До старіших пам’яток належать послання Феодосія (ймовірно „Федоса-Грека“) до кн. Із’яслава II (12 ст.) проти католицтва та в справі постів. Раніше приписувано їх св. Феодосієві. Пізніші послання митрополитів писано вже в Суздалі.

Юридичні пам’ятки, головне „грамоти“, цікаві для історика літератури мовою та деяким порівняльним матеріялом до пам’яток красного письменства.





І. Значення літератури старокнязівської доби


1. Може здаватися, що прастара література не має для нашої сучасности великого значення та не мала його й для 16-17 вв., не кажучи вже про „відродження“ 19 ст. Щоправда, нерідко посилаються на стару літературу та культуру в суперечках з тими, хто сумнівається в існуванні української літературної, культурної та національної традиції. Але це є арґумент спрямований здебільша проти погано поінформованих чужинців. А самі українці, що користаються цим арґументом, чи знають вони добре староукраїнську літературу? На жаль, не завжди, не зважаючи на шкільну освіту. Виклади старої літератури або занадто спеціяльні (Грушевський, Возняк) або цілком побіжні і до того майже не зупиняються на суто-літературних властивостях старої літератури, викладаючи лише її для наших сучасників часто малоцікавий зміст. Тому нерідко доводиться чути навіть від „оборонців“ української літературної традиції, що, крім „Слова о полку Ігореві“ (про яке, на жаль, популярні та дилетантські твори розповсюдили чимало сумнівних, а то й цілком хибних відомостей), не заслуговує на увагу модерного читача. А такий погляд є власне неґуванням української літературної традиції. /209/

Тим часом історична традиція є з’явище великої ваги. Вона є чинна в нашій сучасности, навіть коли ми її мало помічаємо та свідомо не плекаємо. Крізь усі політичні та культурні зміни історичне минуле нечутно для вуха промовляє до кожної людини. В сучасності чинні не лише ті рештки, що в рамках народного побуту та фолкльору протрималися протягом століть до нашої доби. Промовляє минуле і через звичайнісіньку мову повсякденного життя, промовляє воно і через усі зміни ідеологій, промовляє воно і в національному характері, який виробився під впливом усіх минулих епох і історичних подій. Я не думаю, що цей „народний характер“ легко дослідити та визначити науковими формулами: навпаки, я навіть маю принципові сумніви щодо можливости такого дослідження та такого формулювання, не лише для наших днів, а й взагалі. Але цей національний характер є та „невідома“ сила, що виявляється в усьому житті кожного народу, в його успіхах та нещастях, в його розвитку чи підупаді.

1. Розуміється, найбільше значення мають для вироблення національного характеру та історичних сил, що впливають і далі, саме блискучі, великі епохи минулого.

2. Література 11-13 вв. і є в історії української культури одною з таких вирішальних культурних епох. Поруч неї може стати лише 16-17 вв., релятивно далеко нижчі, а почасти 19 вік, вплив якого з’ясовується і тим, що він є лише недавнє минуле.

Самий факт християнізації країни і безпосередній за цим розвиток широкої обсягом та глибокої змістом і красної формою літератури виявив і внутрішні можливості народу і його здібність засвоїти цінності чужої та вищої культури. Цей культурний розквіт куди важливіший, аніж тимчасовий політичний та господарський тих часів. Київська доба була приєднанням України до традиції европейського культурного світу.

Здається, читачеві мусять уже бути ясні великі успіхи словесного мистецтва старокнязівської доби: розвиток мови, літературного стилю та засвоєння літературою певного комплексу загальнолюдських тем. До речі, можна було б підкреслити, що репертуар літературних творів в своєму характері, а почасти і в конкретних творах відповідав назагал літературному репертуарові літератури раннього середньовіччя на Заході. Широта та різноманітність літературного репертуару старої України вражають, навіть тепер, коли багато творів безумовно втрачено. І ця духовна підготова, рання дозрілість, не могла затертися й протягом менш щасливих культурно сторіч. Саме традиція старої літератури зробила можливим і несподіваний, хоч і не такий блискучий, новий розвиток на межі 16-17 вв. та знову на іншій мовній основі в 19 в. /210/

Цікавлячися минулим, розуміється, не треба заплющувати очей і на внутрішню цінність досягнень тієї або тієї епохи: краса та принадність багатьох творів 11-13 вв. є об’єктивний факт.

3. Проте, кожна доба має свої слабості та свої хиби. Старокнязівська доба, попри всі свої творчі успіхи, залишила невикористаною щонайменше одну галузь культурної творчости, щільно пов’язану в ті часи з літературою — наукову діяльність. Лише незначні рештки дійшли до нас від якихось тепер уже неясних початків її: не розвинулися ані спроби самостійного богословського мислення (Клим Смолятич), ані початки світських, „зовіншніх“, як тоді казали наук. Тут не місце говорити про причини цієї слабкости староукраїнської культури. В кожному разі, вони важко позначилися на наступних століттях: кожен крок у цій галузі купувався великим напруженням та помилками і непотрібними ухилами вбік. Література була переважно сферою релігійних та естетичних емоцій, а не думки. — Бракує в старій літературі ще однієї сфери, сфери суб’єктивних, зокрема еротичних переживань. Лише натяки на неї збереглися в романі про Діґеніса, в „Слові о полку Ігореві“ („плач“ Ярославни), в Троянській історії, в „Олександрії“, навіть у деяких оповіданнях патериків (Мойсей Угрин у „Печерському патерику“). Можливо, що мотиви суб’єктивного характеру використовувано лише в неписаних творах, про існування яких знаємо з рефлексів старого епосу в фолкльорі: мотиви суб’єктивних еротичних переживань зустрічаємо в „старинах“ про Чурилу, про Солов’я Будимировича. Можливо, що писані твори такого характеру загинули через незрозуміння або неґативне ставлення до них пізніших переписувачів, головне ченців. Але до нас дійшли лише твори, в яких суб’єктивні переживання мають майже виключно релігійний, зрідка суто-моральний характер (дещо в „Поучениї“ Володимира Мономаха, в оповіданні про осліплення Василька, про Ігорів похід в Київському літописі тощо). Староукраїнська література і в цьому бідніша за західню.

Сперечатися можна і про позитивне або неґативне значення повного переходу на слов’янську, до того ненародну мову. Цей перехід різко засудили в 19 ст. романтики (Куліш) і може ще гостріше „реалісти“-народники (С. Єфремов). З наукового погляду перебільшено-неґативну оцінку дав ролі церковнослов’янської мови А. Брюкнер. Немає сумніву, що його арґументи більш виправдані. По всьому европейському світі літературною мовою в перші часи розвитку залишилася великою мірою латина, що не перешкодила пізніше розвиткові літератури народними мовами, а з другого боку багато спричинилася до культурного /211/ розвитку, давши кожному народові безпосередній приступ до скарбниці античної культури. На Україні латину в нормальному розвитку напевне заступила б грецька мова. Не варто гадати, який би це мало вплив на культурний розвиток, але без сумніву, це з самого початку відкрило б хоч би й обмеженим колам, приступ до ще багатішої культурної сфери, ніж давала латина. Одначе, знання грецької мови не було таке мале, як це часто гадають, про це свідчать хоч би численні переклади, зроблені аж до 13 ст. на Україні. Та все ж вона залишилася мовою невеликої кількости фахівців. Ці кола в 14 ст. звузилися.

З 14 віку починається самостійний культурний шлях України, відірваний від загально-европейського. Не розвинулася ані лицарська, ані двірська література, хоч деякі початки обох напрямів помітні ще в 12 в. Література залишила майже протягом трьох століть для себе переважно релігійну сферу, але без спроб засвоєння глибших підстав рілігійної думки, бо таке засвоєння можливе лише на ґрунті хоч би й обмеженої самостійної творчости.

Так літературне життя прийшло до певної стаґнації, яку, щоправда, ніяк не можемо порівняти з безприкладною стаґнацією сусідньої московської літератури. Потрібний був якийсь новий початок. Він прийшов по невдалих спробах 14-15 ст. щойно наприкінці 16 ст.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.