[Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Нью-Йорк, 1956. — С. 212-219.]

Попередня     Головна     Наступна





III. ЛІТЕРАТУРА 14-15 ВІКІВ



1. 14-15 вв. принесли Україні політично багато нового. Більша частина українських земель увійшла до складу Литовсько-Руської та Польської Держави. Ця зміна принесла певні підстави для культурного зниження. Не було блискучих князівських дворів; Україна збідніла та на деякий час утратила навіть митрополита, що переніс свою столицю до Москви. Але культурна традиція залишилася стара, і лише помалу почали приходити нові повіви з Візантії, а пізніше і з Заходу. Від літератури цих часів збереглося небагато, почасти з зовнішніх причин: напади татар, події 17 ст., а мабуть, головне — байдужість пізніших часів, для яких стара література втратила актуальність. Спричинилися до загибелі старої літератури і розмірно хуткий розвиток друку в 16-17 вв. та перехід чималої частини природних для тих часів літературних меценатів — шляхти, до католицького та польського табору. Загинули на Україні тоді почасти й твори старої доби, що залишилися в відписах лише на півночі *. І „відродження“ літературне 16-17 вв. пішло почасти з старого кореня.

Стилістичного оновлення 14-15 вв. не принесли. Проте, праця літераторів цього часу стилістично „невиразна“, тратить та яскраве обличчя, яке мали старокнязівські часи. З нових ідеологічних течій, як побачимо, ні одна не змогла досягнути широкого впливу. Є чимало шукань, які не приводять до сталих результатів.



*) Той факт, що твори літератури 11-13 вв. збереглися почасти лише на півночі, часто вживався як „доказ“, що ця стара література є „російська“ (в сенсі „великоросійська“). З такого погляду можна було б доводити, що й чимала частина староболгарських творів, що теж збереглася лише у росіян, є твори „російської“ літератури, або треба б було визнати „українськими“ ті пам’ятки російської літератури, що збереглися лише на Україні (напр., Твєрський літопис).



2. Частина літературної діяльности є праця над утриманням старої традиції. Ця праця без широких перспектив сходить почасти на копіювання та редаґування старих пам’яток. Складають молитовники з ужитком молитов місцевого походження (напр., Кирила Турівського), доповнюють Паремійник, різні збірники проповідей. Перероблюють іноді виклад, а іноді й мову, наближаючи її до народної, як напр., в „Мінеї“ 1489 р., що /213/ збереглася в білоруському відписі з українського тексту. Разом з тим спрощують стилістику та композицію (та сама „Мінея“, нова редакція „Скитського Патерика“). Деякі твори доповнено новим почасти ідеологічно-новим матеріялом, напр. Києво-Печерський Патерик. Відписують обсяжні пам’ятки: Літопис, Патерик, хронографи, розуміється, і богослужбову літературу.

3. 15 вік приносить деякі назовні нові риси: розвивається плинніше, легше письмо, з’являються нові орнаментальні прикраси, посилюється вплив південнослов’янських елементів у правописі.

Далеко важливіший приплив нових пам’яток релігійної літератури. Приходять з слов’янського півдня давніше невідомі твори, т. зв. „Аеропагітики“, твори Василія Великого, Ісака Сирина (Сирійця), Авви Дорофея, Симеона Нового Богослова, Григорія Синаїта, Григорія Палами, Кавасіли, Максима Ісповідника, деякі нові обробки („Ліствиця“), учительні євангелії (текст з поясненнями), нові житія. Можливо, що деякі з цих творів були відомі й давніше, але приплив нової літератури безсумнівний.

Великою мірою ця нова література є виявом того болгарського літературного руху, який зв’язаний з ім’ям патріярха Євфимія Тирнівського (патріярх після 1372 р.), що запровадив новий правопис, що дбав про точність перекладу, яку він розумів як дослівну близькість до ориґіналу; що вимагав перевірки старих перекладів та зумів утворити школу перекладачів, „справщиків“ та переписувачів, що трималися його вказівок. Хоч Євфимій хотів спиратись на „найтоншу та найприємнішу мову руську“ (церковнослов’янську, з східнослов’янським забарвленням), твори його школи визначаються, зрозуміло, чималим ухилом від цієї вже досить місцево забарвленої мови української літератури пізньо-князівської доби. До того його правопис був для східніх слов’ян чужий, його принципи літерального перекладу робили мову важкою та малозрозумілою. Великий вплив його реформи на Сході можна з’ясувати великою мірою занепадом місцевої літературної творчости.

4. Вплив тирнівської школи поширив на Україні митрополит Кипріян (в Києві вже коло 1373-4 р.), перекладацьку та переписувальну діяльність, якого досі мало досліджено. А головну ролю відіграв його родич Григорій Цамблак, що на заклик Кипріяна вибрався через Україну на Білорусь до Москви, можливо, роки 1407-10 перебував десь на Україні або на Литві в 1415 р. зробився православним митрополитом в Польщі та Литві, але „втік від престола архиєрейського“ на Волинь в 1419-20 р., бо становище його захиталося: йому закидали католицькі симпатії. /214/

Значення Кипріяня, мабуть, більше в запровадженні нових літературних творів болгарського походження та в перекладацькій праці. А Григорій, за часи свого перебування на Україні, написав кілька творів чималої літературної вартости: похвальні слова Євфимієві, Кипріянові та св. Димитрієві, п’ять проповідей, сповідання віри та дві промови для Констанцького собору; і його давніші твори, ймовірно, стали відомі на Україні. Стилістично та композиційно вони нагадують твори Кирила Турівського. Тут і символіка: язик Кипріяна — джерело, коли воно по його смерти усохло, повисихало й листя дерев, його духовного стада. Кипріян — „соловейко церковний“; біблійні порівняння (плач над Кипріяном — плач Вавилонський), і патетичні заклики, і голосіння (знову плач Богородиці!), і іноді описи природи: напр., дощ після посухи:


РазрЂшися бездождие,

Наскоро отверзошася хляби небесныя.

Подвигошася вЂтри, облаки носяще, яко мЂхы исполнь воды

и упоиша иссохшую землю.

Быстро сотвориша и прозраченъ съгустившійся воздухъ.

Потекоша нагло иссохшіи потоци и источници.


Мова повна ритмічних фігур та повторень. Ось як уночі турбується багатій:


Вночі жере його турбота —

як за малу ціну багато придбає,

як з цього двохповерхові та триповерхові будинки поставить,

як добро між дітей різділить,

як сам маєтки та села впорядкує,

як виногради насадить,

як череди та стада умножить,

як корабель приготує,

як накуповане (на нього) наложить,

як у далеке плавання піде...


а іноді (вже в цит. уривку, почасти знищені перекладом) й рими:


Оружія оплъчаются,

мечеве обнажаются,

слугы подвизаются...


Мета проповідей Григорія так само, як у Кирила, не лише повчання, як психологічний настроєвий вплив на слухачів чи читачів. Але літературна творчість Григорія зв’язана з Україною лише територіяльно. /215/

5. Тирнівська школа не утворила власних ідеологічних вартостей. Проте, вона перейняла від грецької аскетики нову містичну теорію, що на межі 13-14 вв. утворили аскети на „святій горі“ Афоні, так зв. „гезіхазм“ (або „ісіхазм“). Ця містична теорія, відновляючи старі думки, вчить про містичне переповнення душі божественним „світлом“. Аскетика є шлях до цього найвищого містичного досягнення; аскетичний шлях — не стільки в традиційному „вбиванні тіла“, скільки в „умному діланні“ при нерухомості, мовчанні та постійному повторюванні „молитви Ісусової“, концентруванні всіх думок на божественному. Григорій Синайський (Синаїт) та Григорій Палама — головні представники цього напряму в перекладній літературі.

Залишилися й дрібні рештки української праці цього напряму: це, напр., короткий опис афонського життя, писаний печерським архимандритом Досифеєм (14-15 вв.), збережений касіянівською обробкою Патерика (1462). На Афоні працює коло 1431 р. переписувач Афанасій Русин тощо. Видатних літературних прибічників гезіхазму (як на півночі Ніл Сорський), на Україні не було. Лише на межі 16-17 вв. пізню традицію гезіхазму перейняв Іван Вишенський (див. IV. Г. 8).

6. Лише в пізнішій народній леґенді про утворення світу зустрінемо відгуки болгарської дуалістичної єресі „богомильства“. Впливи його легко могли дійти на Україну разом з іншими пізніми болгарськими впливами, бо богомильство якраз у 14 ст. виявило в Болгарії помітну активність. Леґенди на українському ґрунті розповідають про утворення світу разом Богом і сатаною та про те, що гріх починається з сексуального співжиття перших людей — теми богомильські. Але чи було коли на Україні богомильство як серйозна та літературно активна течія, сказати не можемо.

7. Цікавіші впливи західніх духовних течій. Правда, знаємо про них небагато. Можливо, що першою „єретицькою“ течією західнього походження було „стриґольництво“, відоме нам з Новгороду та Пскова, але його сліди на Україні малі та неясні. І північні „стриґольники“ — явище неясне.

І пізніше більшість західніх впливів для нас неясна, бо про них знаємо лише випадково і до того часто з пізніх часів.

Певні „єретицькі“ впливи залишила европейська течія 1314 ст„ так зване „покаяництво“ або „фляґелянство . Вибухи настрою каяття з процесіями та самобичуванням захопили широкі кола Західньої Европи, зокрема 1261 та 1349 р., коли вони докотилися й до Чехії, Польщі та Угорщини. Рух завмер цілком лише на початку 15 ст. Є дві пам’ятки, зв’язані з українським /216/ „покаяництвом“: 1. „Лист Небеский“ — „Епістолія о недЂлЂ“ — ориґінал листа далеко старший (6 ст.), але зробився популярним після рухів 1261 р. Зміст листа, що ніби впав з неба та писаний самими Богом — заклик до каяття, з різними варіянтами, більш духовними вимогами або вимогами лише шанувати неділю, середу й п’ятницю та досить вдало зформульованими, на зразок пророцьких, загрозами страшних кар за гріхи. 2. „Сон Богородиці“ — сон про нові муки Христові. Христос обіцяє спасіння тому, хто буде носити з собою, читати та слухати його листа (знову про почитання неділі і т. д.). Обидва твори скопіював барокковий літописець Яким Єрлич з рукописів кінця 15 ст. Але вони відомі і в інших рукописах, переказах та позначилися й на пісенній творчості.

Впливи чеського гуситства зовсім не залишили безпосередніх літературних решток. Тим часом, впливи гуситства на Україні відомі з польських джерел. Здається, що саме гуситські впливи позначилися на загадковій течії, якій пізніші часи дали назву „зажидовілих“. Нам краще знайома історія „єресі“ лише з Новгорода та Москви. Але до Новгорода її приніс між іншим ніби якийсь жид з оточення князя Михайла Олельковича, що 1470 р. прийшов на Новгородське князівство з Києва. Ймовірно більшу ролю в розсповсюдженні єресі відіграли шляхтичі з оточення князя. До Москви єресь дісталася, можливо, від угорських та волоських гуситів. Те, що знаємо про єретиків від їх ворогів, відповідає науці гуситів: головна вимога гуситів — причастя тіла та крови Христової для світських — у православних країнах була неактуальна, бо тут причастя завжди було таке. Зате зустрінемо тут інші пункти гуситьської програми — відкидання культу ікон святих, мощів, молитов за померлих. Критикують сучасний стан церкви, нападають на священиків, що беруть платню за треби (пор. боротьбу гуситів проти „святокупецтва“ — симонії), твердять, що „молитися можна всюди“, а не лише в церкві. Головні тези „зажидовілих“ були вимога вільного викладання Святого Письма та висока оцінка Старого Завіту. Згадуються й твердження, що ми їх знаємо лише від радикальних представників гуситства — відкидання вчення про св. Трійцю, молитов святим та Божій Матері, сумнів у божественності Христа. Це все теми пропаґанди „зажидовілих“, яка, мабуть, мала і писемну форму, але твори якої до нас не дійшли.

Напевне відоме, про літературу „зажидовілих“, що вони перекладали з старо-єврейської мови книги Старого Завіту, почасти ті, що їх не було в перекладах православних (перекладали П’ятикнижжя, книги Іова, Руфі, Даниїла, Есфірі, псалтир, Пісню /217/ пісень „книги Соломомові“). При цих укладах єретикам доводилося користатися допомогою жидів. Головна частина літератури „зажидовілих“, що дійшла до нас, веде нас на Литву Це, щоправда, не красне письменство, а твори наукові. Вони на окраї літератури. Це — філософічні твори „Логіка“ Мойсея Маймоніда (1135-1204), що вживалася як підручник і на Заході за часів ренесансу, далі підручник філософії — „Стремління філософів“ арабського філософа Аль-Ґазалі (1059-1111), астрономічні (чи астрологічні) праці, з яких найвідоміша — „Шестокрил“ — астрономічні таблиці руху місяця, „Таємниця таємниць“ — (рукопис, здається, білоруський) відомий і на Заході псевдо-Арістотелів твір, арабського походження (10-11 ст.) з різними пізнішими доповненнями до ориґіналу. Зміст цього трактату — поради Арістотеля Олександрові Великому, між іншим про управління державою та взагалі чинність монарха. Якість цього перекладу досить висока: він писаний ясною мовою, легко-побудованими реченнями. Є ще 2-3 твори, що їх можна вважати перекладами „єретиків“

Література „зажидовілих“ походить з жидівських ориґіналів, але є плодом інтересу місцевих читачів до жидівської вчености та ніяких елементів жидівської релігії не має в собі. Цікава вона для історії літератури найбільше мовою: маємо тут досить ранню (з 15 ст.) спробу слов’янської філософічної та математичної термінології, — поширення літературної мови на нову сферу. Термінологія не погана, гірша непрозора будова речень деяких з перекладів. Ось приклади термінології „зажидовілих“:


держитель — суб’єкт

прилог — твердження

осуд — суд

умисел — мета, ціль

всячний — загальний

одержаний — предикат

усм — заперечення

привод — причина

обрітеннє — існування

частний — частковий


Не менш цікаві спроби утворити математичну термінологію, для якої було в старослов’янській мові ще менше матеріялу. Ця наукова література „зажидовілих“ показує, що, почавшися від чеського гуситства, єресь розвинулася в цілком новому напрямі, можливо не без впливу ренесансу, що мав інтерес до тих самих тем та почасти й до тих самих творів. А теологія „зажидовілих ще й досі загадкова.

Про інтерес до релігійних течій Заходу свідчить і складений для приватного вжитку збірник „Приточник (1483 р.) з багатьма відбитками західньо-европейської релігійної леґенди. /218/

8. Але все це — як і трохи пізніша переробка західніх повістей (про них див. розділи IV-V — лише переймання чужого матеріялу. Та й власна літературна праця 15-го віку не є праця ориґінальна. Це — обробка та доповнення старих текстів. Ми вже згадували про „Мінею“ та „Печерський Патерик“. До останнього додано статті на підставі літопису (знахід мощів св. Феодосія) та інших джерел (про постриження кн. Миколи-Святоші, про смерть Полікарпа і т. д.), як згадувано, також і гезіхастських.

Інші нові праці — літописи, так звані „Західньо-руські“. Вони фактично виходять уже поза межі літератури, бо автори подають великою мірою сухий фактичний матеріял. Лише окремі епізоди викладено живо та мальовничо. Іноді треба припустити, що опис окремих епізодів постав як окремі твори і є в літописах вставками. Літописи всі невеликі обсягом. Окремі списки ніби того самого твору дуже розходяться між собою. Мова хитається від традиційної забарвленої церковнослов’янськими елементами мови старих літописців до майже чистої тодішньої канцелярійної мови з домішками народної. Звернемо тут увагу лише на важливіше.

„Літопис Великого князівства Литовського“ сполучає старіші північні літописи, а для історії Литви та для пізніших часів (14 в.) ориґінальні джерела, м. ін. „Похвалу“ кн. Витовтові. Автор частини літопису (після 1382 р.) був киянин. — „Короткий київський літопис“, що його писано зовсім не в Києві, є компіляцією новгородських джерел, лише на кінці (1480-1500) подано відомості про події на Україні та додано звістку про перемогу кн. Острозького 1515 р. над московським військом під Оршою та похвальне слово князеві. Літопис писаний почасти живо. Про події оповідається в формі розмов (стара традиція українського літописання). З приводу оповідання про забиття татарами архиєпископа Макарія Чорта автор удається в релігійні міркування. В літопис вставлено при оповіданні про напад татар на Волинь молитву. Похвала князеві Острозькому найбільш літературно оброблена частина літопису: в ній є відгуки стилістики „Слова о полку Ігореві“ (мабуть, через посередництво „Задонщини“), маємо натяки на стару Біблію та стару літературу (Острозького порівнюється з царем Пором з „Олександрії“). Пізніший „Литовський літопис“ (до 1507 р. рукопис кінця 16 ст.), писаний з погляду аристократичних кіл Великого князівства Литовського. В ньому є окремі відгуки старого літописного стилю.

9. Зовсім дрібні інші твори, до того з не суто-літературним призначенням. Це — послання митр. Мисаїла 1470 р. до римського папи, многомовне, патетичне, але не без гарних місць /219/ (рівноправність східнього та західнього християнства, образ доброго пастиря — папи, та злих — місцевих латинських духовних). Послання до папи від православного собору 1490 р. стисліше, але того самого піднесеного стилю; пастирське послання митр. Йосифа Солтана, що гарно розвиває тему кари за „преумноження гріхів“ (пор. проповіді Серапіона, вище).

10. Мала обсягом та досить випадкова змістом літературна продукція 15 ст. Усе літературно цінне в ній — якось нав’язується до стилістичної традиції старих часів. Відгуки нових течій, православних (гезихасти) або єретицьких — незначні та літературно мало цікаві. Ширшу літературну діяльність розвинули лише „зажидовілі“, але те, що від неї збереглося — на окраї літератури (твори не красного, а наукового письменства) та на окраї духовних інтересів самих єретиків. Від інших течій (богомильство, покаянництво) збереглися лише дрібні відгуки, а то й не залишилося нічого (від сутого гуситства). Очевидно, інтерес до нових течій не був сталим, а тоді, в часи звуження літературної творчости, не знайшов літературного вияву, або, радше, літературні прояви позаникали разом з заником духовних течій; релігійна література „зажидовілих“ просто винищена.

Так кінець 13, 14 та 15 ст. є для нас майже павзою в літературному розвитку. Такі павзи бували в духовному, культурному, літературному житті України. Вони викликають у нас сум над „пропащим часом“ в житті нашого народу, але, оглядаючися на ті часи розквіту, пишного буяння, що завжди приходили після таких духовних павз, дивимось на майбутнє з надією.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.