[Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Нью-Йорк, 1956. — С. 325-373.]

Попередня     Головна     Наступна





IV. КЛЯСИЦИЗМ


А. Літературний клясицизм


1. Перехід від барокка до клясицизму в світовій літературі був одним з тих типових переходів від літератури „важко прикрашеного“, „ампліфікованого“ стилю (див. „Вступ“), що їх історія літератури переживала час від часу. На Україні такий перехід переживала вже література по 13 ст., але тоді це було з’явище зв’язане з певним літературним підупадом. Тепер це була повна опозиція стилеві барокка. На Заході це була майже літературна революція. В основі її лежала зміна літературного смаку та літературних ідеалів. Замість творів, що мали на меті зворушити, збудити читача, викликати сильне враження ориґінальністю будови та мистецьких засобів твору, зацікавити його новими та глибокими думками або подати старі в новій, незвичайній формі, що мала справляти враження „вільної“, розірваної, повстають нові літературні ідеали. Тепер уже не цінять і динамічности барокка. Представники нового стилю свідомо прагнуть найекзактнішого вислову думки, ясного формулювання, прозорости побудови; в цілому твір має враження спокійної гармонії. На перший плян висувається ідеал краси. Не новість та ориґінальність, а традиційна канонічність починає цінитися знову, а „незугарне“, що грає таку ролю в літературі барокка або усувається зовсім, або грає можливо найменшу ролю. Це — певний поворот до ідеалів ренесансу.

На Україні цей стиль з’явився в своєрідній формі. Правда, — і тут можна говорити про опозицію до барокка, але ця опозиція з певних причин не знайшла ніякого відпору (див. далі). А самий новий, „клясичний“ стиль не знайшов для себе такого широкого поля, як на Заході або в деяких слов’янських народів. Український клясицизм був слабкий та мало виразний.

2. Клясицизм повертався до естетичних ідеалів античности. Уявлення про ці ідеали, розуміється, було своє власне, що в дійсності лише користалося певними, не завжди правильно витовмаченими, елементами античної естетики, щоб збудувати свою власну естетичну систему. Тому може и можна було б /326/ назвати „клясицизм“ „псевдоклясицизмом“, як це робили деякі історики літератури 19 та початку 20 віку. Але цей вираз „псевдоклясицизм“ тоді вживали цілком неісторично, бажаючи підкреслити невдалість, недокладність, маловартність літератури цієї течії: це було неґативно ставлення до певної літературної течії, подібне до ставлення тих самих часів до літератури барокка. Отже, ліпше цієї неісторичної та несправедливої назви „псевдоклясицизм“ не вживати. *



*) Ми будемо говорити про „клясицизм“ та „клясицистів“; можна було б вживати слова „клясики“, але ми хочемо усунути можливість змішування з словом „клясик“ в іншому значенні — письменник, що належить до невеликого кола найбільших (мовляв „клясичних“) письменників даного народу.



3. Літературна теорія клясицизму приймала — як клясицистам здавалось, цілком — канони літературної теорії античности. Основним естетичним ідеалом стала знову „краса“, до якої, правда, приєднувалася ще „величність“. Основною тенденцією було виконання усієї системи приписів, які ніби нормували ще античну поезію (Горацій), а в дійсності були наново вироблені теоретиками клясицизму (напр., Буальо). Ці приписи, як усякі технічні приписи в сфері мистецтва, ставили авторам певні, може навіть „тісні“ рамки, але зовсім не перешкоджали їх вільній творчості в межах цих рамок, а навіть значно її влегшували. Не будемо тут зупинятися на цій системі приписів. Вона не була суха та тісна: наслідуючи античні зразки, дозволяли і ліризм, уділяли певне місце і патосові й гуморові та навіть „поетичному безладдю“. Коли надзвичайно висока оцінка „величного“ приводила до того, що велику ролю грали історичні мотиви, царі та герої — античні або й національні, то все ж поруч цього поетика клясицизму знайшла місце і для гумору та сатири, для простої людини та навіть для її мови, для сучасности та її потреб. Щоправда, зображення у клясицистів всіх цих сфер здавалося наступним поколінням неприродним, але це була справа літературного смаку. Надзвичайну скомплікованість, переобтяженість деталями, переповненість формальними прикрасами творів пізнього барокка клясицизм рішуче відкидав. Його ідеалом була простота, ясність та прозорість побудови.

Система поетики клясицизму знала певні традиційні літературні форми, що всі нав’язувалися до античної традиції; теорія літературних ґатунків була детально розроблена: драма, себто трагедія та комедія, епос — велика віршована епопея, поруч них роман та інші прозаїчні форми, лірика з численними ґатунками: ода, сатира, байка, ліричний лист, ідилія, елегія, /327/ епіграма, і т. д. Для кожного з цих ґатунків були певні норми, щодо змісту та щодо форми. Якщо якимись типовими формами клясицизму пізніше здавалися епопея, трагедія та ода — то це почасти помилка історичної перспективи, бо клясицизм подав найліпші за нових часів зразки і таких ґатунків, як комедія, байка, сатира. Якщо пізніше за типових героїв творів клясицизму вважали царів та півбогів, то і це помилка, — клясицизм знайшов місце і для простої людини в межах певних ґатунків — вже згаданих комедії, байки, сатири, почасти і ідилії та ліричного листа, почасти і прозового епосу. В цих останніх ґатунках не бракувало й інтересу до сучасности, отже закиди переваги в клясицизмі історії та абстрактних тем не цілком справедливі. Але в порівнянні з розподілом тематики в літературі поклясичній різниця була дуже велика. Навіть і для мови простої людини в літературі клясицизму не бракувало місця; але знов таки в межах певних ґатунків, зокрема байки та деяких другорядних ґатунків.

4. Якраз ці „менш важливі“ ґатунки набули в українському клясицизмі надзвичайної ваги. Це були ґатунки травестійні; на Україні ще й тепер, мабуть, ліпше знайомі читачам, ніж деінде, бо представником цих ґатунків є між іншим „перелицьована“ „Енеїда“ Котляревського. І „травестійні“ форми нав’язувалися до античної традиції, передусім до псевдогомерівської „Війни мишей з жабами“ або таких творів, як пародійна апотеоза імператора Клавдія, написана Сенекою. „Травестійний“ жанр існував протягом усієї історії европейської літератури. В ньому зокрема знаходило для себе вихід природне стремління людини не завжди залишатися серйозною в мистецтві, мати в ньому якусь сферу, де дозволена легкість, забавка, безпосередня веселість. Буальо хотів у своїй системі поетики обмежити можливості травестійного жанру, дозволивши лише в межах „героїчно-комічної поеми“ „низькі“ мотиви зі сфери повсякденного життя та героїв з тих кіл суспільства, що не заслуговують на літературне освітлення, — але з тим, що стиль, мовне та стилістичне оформлення поеми мусило вповні відповідати канонові клясичної поетики. Але вимоги Буальо підтримані прикладом його власної героїчно-комічної поеми „Налой“, не утрималися. Десь на межах поетики клясицизму залишився і старий тип „травестійної“ поеми, себто поеми, що розроблювала „високі“ теми в „низьких“ мові та стилі. Такі поеми бували в усіх літературах клясицизму. В українській — з такої поеми почався новий період літературного розвитку. /328/

5. Літературна теорія — не єдина сила, що визначає собою літературу певної епохи. Літературна практика залежить і від ідеології свого часу і від соціяльної структури суспільства. Період клясицизму був по всій майже Европі періодом т. зв. „просвіченого абсолютизму“. Література набуває в зв’язку з цією політичною формою специфічно „двірського“ характеру: цей характер мають літературні твори не лише в політичних центрах, забарвлення літературних інтересів вищих кіл передається навіть до літературної провінції. В українській літературі, як побачимо, забарвлення це мало помітне.

Не єдина панівна, але найбільш впливова ідеологія періоду літературного клясицизму є „просвіченість“. Представники „просвічености“ переконані в тому, що основний, найвищий вияв людського духу, основна історична сила є „розум“. Іраціональні сили, все те в житті людини, суспільства та в історичному процесі, чого не можна обґрунтувати розумом, якщо не відкидається цілком, то в кожному разі недостатньо береться до уваги представниками просвічености. До них вона ставиться з скепсисом, холодом та презирством. До таких сфер, які просвіченість іґнорує або недоцінює, належать в єстві своєму „іраціональні“ почування людини, незрозумілі звичаї та традиції, що їх просвіченість як „забобони“, пересуди, відкидає. Просвіченість не розуміє багато дечого в релігійному житті, зокрема елементів почуттєвої побожности, не розуміє національного почування або його раціонально перетовмачує, не цінить народних звичаїв та старовини, поскільки ті і ті не є цілком „розумні“. Сферу побожности просвіченість звужує та почасти замінює релігію моральністю, національне почуття цілком замінює державним та династичним, звичаї цінить лише, поскільки вони свідчать про первісну „невинність“ простої людини, історичну старовину приймає не в тому, що в ній було специфічного для її часу, а в тому, що в ній є загальнолюдського та близького чи корисного (повчального) для „просвіченої“ сучасности.

Як бачимо, в психології часу клясицизму чимало небезпек. Зокрема на Україні соціяльна структура веде до звуження літературної тематики, ідеологія просвічености до раціоналістичної „сухости“ та іґнорування багато дечого в житті, зокрема такої важливої для літератури (як і для всякого мистецтва) сфери почувань.

6. Клясицизм розвинувся найяскравіше у Франції. Там він розвивався значною мірою вже поруч літератури барокка. В 18 ст. значним впливам клясицизму, насамперед французького, улягли літератури сусідніх з українцями народів — /329/ росіян та поляків. В обох клясицизм розвинувся широко, у поляків — блискуче.

На Україні розвиткові клясицизму не сприяли ані політичні, ані духові умови.

В другій половині 18 ст. скасовано майже всі рештки української автономії. Скасування гетьманщини, знищення Січі, закріпачення селянства — це лише головні етапи процесу обернення України на російську провінцію. Єдина політична сила, що могла може якось затримати цей процес, українське шляхетство, великою мірою нове, російський уряд почасти тероризував, почасти зумів притягнути різними засобами на свій бік та, вживаючи його послуг часто на вищих щаблях урядового апарату, зробити його навіть знаряддям своєї політики. Культурно така значна за часів барокка сила, як українська церква, була теж позбавлена помалу всякої автономії, а сил її ліпших представників в значній мірі вжито на працю на неукраїнських теренах. Культурні потреби країни довгий час цілком нехтувалося. Школи, в тому числі Київська Академія, яка ще в середині 18 ст. значною мірою могла задовольнити потреби в світській високій освіті, помалу зробилися суто духовними школами. Шляхетство вже не могло задовольнитися вихованням, яке через свій однобічно-духовний характер залишалося поза „потребами часу“, хоч ці „потреби“ і були чималою мірою вимогами моди. Це викликало дальший відплив — уже молоді — до Петербургу або Москви, що стояли на відповідній „висоті“.

Так український народ робився помалу типовою „неповною, нацією“, народом без культурно важливих за тих часів суспільних кляс — вищого духовенства та вищого дворянства. Тим самим відпадали не лише — почасти — творчі групи, але ще більше, групи, які в 18 ст. найбільше могли спричинитися до розвитку літератури, бо від них виходило „соціяльне замовлення“ літературних творів, себто вони були головними їх споживачами. „Неповній нації“ відповідає здебільша неповна література. Такою була і література українського клясицизму. Коли за часів барокка українській літературі бракувало лише деяких ґатунків, в цілому середній українець міг задовольнити більшу частину своїх літературних потреб власною літературою, часи клясицизму утворили зовсім інший стан: українська література була лише якимсь можливим доповненням до літератури чужомовної, однаково чи російської, чи французької, чи польської. Несамостійність літератури зовсім не зв’язана з низькою якістю літературних творів, — серед творів українського клясицизму є твори повновартні, але з усієї різноманітности літературних ґатунків /330/ репрезентовані лише кілька та до того в кожному разі такі, які не могли б цілком задовольнити духові потреби модерної людини, навіть і без якихось занадто вже загострених духових інтересів.

7. Але український клясицизм мав для української літератури і глибше знамення, аніж зміна літературного стилю. Це була зміна літературної мови, перехід від різноманітної мови барокка з її обома полюсами — церковнослов’янщиною української редакції та народною мовою — до єдиної літературної мови та до того мови народної. Це було в порівнянні з реформою чи навіть революцією в сфері літературного стилю щось до того цілком нове, радикальне та глибокосяжне, що хоч і є перебільшенням назвати цю зміну мови „національним новонародженням“, чи, як почали казати романтики, „відродженням“, але це все ж було літературне відродження (може ліпше було б казати „пробудження“). Переходові до народної мови сприяли якраз ті обставини, що ми їх уже розглянули та оцінили як власне велику слабкість українського суспільного життя: втрата Україною вищих суспільних верств та обмеженість літературних ґатунків українського клясицизму — „неповнота“ української клясичної літератури. Бо ті ґатунки, які розвинулися в українському клясицизмі — ґатунки травестійні, та ще байка та комедія — якраз сприяли, а то й просто вимагали вжитку народної мови. Свідоме та послідовне плекання народної мови, як мови літературної, принесла з собою лише романтика та романтична думка (пор. зокрема далі про Куліша). З характером літературної мови та її розвитком ми ближче познайомимося далі.

8. Мовне оновлення, що його приніс з собою Україні клясицизм, привело до того, що твори цього часу утримали епос значення в українській літературі довше, аніж цього можна було б сподіватися та аніж — почасти — ці твори заслуговували. Традиція українського клясицизму тягнеться аж до часів реалізму та дожевріла аж до самого кінця 19 ст. У цих творах нащадки вже не помічали (за рідкими винятками, до яких належав, напр., Куліш) їх стилістичної та ідеологічної обмежености, ці твори до останніх часів переінтерпретовувалися, як вияви зовсім іншого духу, аніж той, що їх в дійсності породив. Не помітити в українському „клясицизмі“ клясицизму було дійсно легко, — бо українська література клясицизму не мала дуже типових ґатунків та зв’язаних з ними стилістичних та ідеологічних рис (раціоналізму, „високого стилю“ і т. д.), яких вже ніяк не прийняли б ані романтики, ані реалісти. Література українського клясицизму мала тривалий вплив, який почасти /331/ збагатив літературу, а зокрема мову пізніших часів, почасти затримав хід літературного розвитку та зробив неясними межі та. кордони між пізнішими літературними стилями, сприяючи тим загальним перешкодам, що стояли на шляху літературної диференціяції та що про них ми вже говорили вище.

В кожному разі, український клясицизм є своєрідний. Не лише тому, що в самому його розвитку його перетинає на дві частини зміна мови. Він лише в дуже незначних розмірах користується типовими „високими“ ґатунками (ці ґатунки письменники українського клясицизму творять в російській мові) та „високим“ мовним стилем. „Високий стиль“ буває можливий лише після того, як мова до нього приготована попереднім розвитком: на Україні ж літературна мова клясицизму була нова та ще народна. Користування новими мовними шарами завжди веде до певної ориґінальности, природно, бо нова мова ще ніяк не унормована, ані своїм словарним складом, ані своїм стилем. Тому література українського клясицизму почасти нагадує бароккову літературу. З другого боку, не витворивши „високого стилю“, вона пізніше здавалася близькою деякими рисами до мови „реалістичної“, поскільки ця остання стримить якнайтісніше зв’язатися з народною мовою. Певна стилістична невиразність українського клясицизму сприяла пізніше його літературному впливові.





Б. Початки


1. Клясицизм прийшов до української літератури не як певна бойова теорія, яка у певному відпорі до панівного барокка виборола собі місце, а потім і перевагу в літературному світі, як це бувало в інших літературах. Ні, клясицизм прийшов майже непомітно, без боротьби з барокковою літературою, яка зі своєю слов’янсько-українською мовою різного забарвлення мусила зникнути, коли українське життя робилося цілком провінціяльним і колишні центри літературного життя, зокрема Київська Академія, віддали усі свої живі сили на користь нових „всеросійських“ центрів.

Деякі бароккові українські письменники, здебільшого духовні почали переймати нові клясичні літературні форми. Помічаємо, напр., певні елементи нового, не бароккового, простішого, гармонійнішого стилю в проповідях (не в п’єсах) Г. Кониського. Ще ближче підходить до стилістики клясицизму „Історія Русів“. Але цей твір, писаний майже суто-російською мовою, стоїть взагалі на окраї української літератури. /332/ Наприкінці 18 ст. виступили як російські клясичні поети, українці; найвизначніші з них були Іпполіт Богданович (1743-1803), Василь Капнист (1757-1823). що обидва належать до найяскравіших зірок російського клясицизму та споріднені між собою значним ідилічним забарвленням своїх віршів, та менш талановитий невтомний журналіст Василь Рубан (1739-95).

2. Без сумніву, цей перехід до нового літературного стилю в культурно впливових нових центрах. Петербурзі та Москві, відбився б і на Україні, та може й відбився безпосередньо в творах декого з поетів, твори яких залишилися в рукописах. Але здебільшого перехід до нового стилю визначав перехід до російського клясицизму, з його іншою, неукраїнською мовою. Ця мова почала переходити вже і в стилістично бароккову літературу (Сковорода). Отже, загрожував уже певний заник української літератури як своєрідного цілого. Тут прийшла на допомогу та нова психологія, яку утворив клясицизм з його двірським духом. Українська мова придавалася ще, напр., для пародій, що їх знала вже і бароккова література, або до „сальонових“ наслідувань народних пісень, улюблених навіть у Петербурзі. Але в пародіях нового часу помічаємо віяння якогось нового духу. В авторах їх почуваємо вже людей, зачеплених духом просвічености — їх ставлення до релігійної сфери несерйозне, іноді навіть блюзнірське: помітимо і якийсь новий „панський“ дух, типове для тієї самої просвічености зневажливе ставлення до вірувань простої людини; нарешті про нові часи свідчать і з’явища розкладу української мови: вживаючи мови народної, деякі автори не можуть уберегтися від іноді численних русизмів.

3. Не дуже важко виділити з численної літератури українських віршів 18 та початку 19 ст. твори, що пересякнені цим новим духом. Але елементи клясичної стилістики в них значно слабші, ніж елементи духа просвічености. Іноді характеристична і мова, бо, пишучи досить чистою українською мовою, автори вживають мови не дійсно-народної, а вульґарної, ставляться до мови, як і до всього народного з певним презирством, з нехтуванням.

Ось, напр., вірші про Різдво Христове:


Для сих родин всяк християнин вминає ковбаси.

Баби, діди, пиво, меди, горілку варену

кухликом п’ють, з книшами труть свинину печену.

Хлопці, дівки навпередки бігають під хатки

і, як вовки або свинки, скиргичуть колядки... /333/


До цієї картини приєднується картина того, що робиться у небі:


І увесь тут загудів люд, мов літом ті бджоли:

беруть жінок, ідуть в танок, затикавши поли...

. . . . . . . . . . . . . . .

Пророк Давид там же сидить і в кобзу іграє,

пісню святу Спасу Христу з Псалтирі читає.

Чорнявий Хам сидить теж і ріже в сопілку,

сам добре п’є і всім дає квартою горілку...


Це панська поезія з просвіченським майже блюзнірством та мовними русизмами. Подібна й великодня вірша:


Подали їм хліб і сіль,

кождому по чарці пива.

Тут Давид наробив дива:

приударив в гуслі так,

що скакать хотів усяк,

Сара кинула і ложку,

піднімала гарно ножку...

. . . . . . . . . . . . . . .

Засміявся тут і Бог.

Тут і бабки, тут і внучки

всі побралися за ручки

і пішли у хоровод...


або інший варіянт тієї самої вірші:


Кажуть, будем молодиці

негодяйки, ледащиці

і пугливі, як зайці —

аж неправда, молодці!


Се ж Марія серед ночі

пустилася зо всій мочі

плакати на гроб Христов,

на Голґофу, між кустов.

. . . . . . . . . . . . . . .

Чого, Марусе, так ти плачеш?

Я воскрес — сама ти бачиш.

Жиди же як на пуп кричать,

що не рушена печать...

. . . . . . . . . . . . . . . /334/

А Христос був на роботі, —

покаляв собі чоботи,

покіль пекло погасив,

і Адама воскресив...


Пачасти жахливі наголоси (наробив, пустилася) та русизми (приударив, ножку, негодяйки, між кустов і т. п.) змушують власне до визнання цієї літератури теж одним зі з’явищ підупаду, а не розквіту, як це вважали іноді історики літератури.

4. До вже згаданих творів з елементами клясичного стилю, належать, без сумніву, принайменше деякі вірші о. Івана Некрашевича (80-90 роки 18 ст.). Почасти його вірші писані ще засобами бароккової поетики та зв’язані прямо з традицією Київської Академії: як напр., віршована подяка (1787), або діялог „Спор душі з тілом“ (1773), але трохи пізніші вірші належать до якихось нових ґатунків: „Ярмарок“ та „Сповідь“ це ніби щось середнє між барокковою інтерлюдією та клясичною ідилією. Новий ґатунок і приятельські віршовані листи. Та найцікавіше в них — їх майже чиста народна мова:


...а мене бо навчили отець мій і мати

колядівок і щедрівок, Бога зухваляти,

говію я щороку, п’ятінку шаную,

не їм, не п’ю, не роблю до вечера в тую.

От бризнула на губу, як сир одкидала,

чого я не робила, ввесь рот полоскала.

Ісусе, прости мене, грішную такую,

а більше я на собі нічого не чую...


І тут той самий погляд на народ згори, як у пародіях на канти. Та твори Некрашевича наближає до творця українського клясицизму та нової української літератури, Котляревського, передусім їх чиста мова. Здається, що Некрашевич прийшов до неї тим самим шляхом, що Котляревський — через травестійні ґатунки клясицизму. В цілому — він не таке вже видатне, але цікаве з’явище на межі старої та нової літератури, на межі двох стилів — барокка та клясицизму.

Типовий для клясицизму ґатунок — сатира, репрезентована кількома творами місцевого значення. Але чогось видатнішого на цьому полі не маємо. Сатиричні спроби залежать, мабуть, від російської та польської сатири клясицизму. /335/




В. Героїчно-комічна поема


1. Той твір, яким почався вжиток народної мови як мови літературної, „Енеїда“ Івана Котляревського (1769-1838), належить до певного ґатунку клясичної поетики, є „героїчно-комічною поемою“. Котляревський познайомився з одним з популярніших російських творів цього ґатунку, з „Енеїдою“ Н. Осіпова (1751-1799, „Енеїда“ 1791-6, дальші видання 1800, 1801 р.), якої закінчення писане А. Котельницьким (дати життя невідомі, закінчення „Енеїди“ 1802, 1806 р.), що й собі наслідували письменника 18 ст. німця Блюмауера. Та якраз „травестії“ „Енеїди“ Верґілія були найбільш популярними серед численних травестій часів барокка — найвидатніша була французька „Енеїда“ Скаррона (1648, різні закінчення інших авторів), поруч якої було кілька французьких травестованих „Енеїд“, зокрема різними діялектами. „Енеїда“ Котляревського вийшла 1798 р. без дозволу автора, третє видання 1809 р. Котляревський доповнив 4-ою частиною, а обидві останні, над якими він працював довгі роки, видані щойно по його смерті 1842 р.

Котляревський користався найбільше твором Осіпова. Але йому, вихованцеві духовної семінарії, латинська „Енеїда“ Верґілія була добре знайома; здається, користався він і Скарроном. Але його „наслідування“ ніяк не є переклад та навіть не перерібка. „Енеїда“ Осіпова-Котельницького та незакінчена „Енеїда“ Скаррона мають понад 20 000 віршів, твір Котляревського — дещо понад 7 000. Вже це значно на його користь. Котляревський не боїться випустити навіть дуже важливі моменти дії: з найпопулярнішої в „Енеїді“ Верґілія 2-ої пісні, що описує загибель Трої, у нього не залишилось нічого. Де Осіпов йому подобається, він дуже близько його наслідує, але здебільша від інших „Енеїд“ бере лише загальну схему, оповідання Осіпова чи інші зразки скорочує, іноді поширює, іноді йде цілком власним шляхом. Деякі місця зв’язані з іншою традицією; найліпша частина — Еней у пеклі, написана в досить тісному наслідуванні бароккових „Пісень про чотири останні речі людини“ (смерть, суд, пекло, рай), — на жаль, їх українські обрібки почасти не збереглися, почасти не видані. Але Котляревський міг користатися і латинськими або польськими творами на цей сюжет. Та головне в поемі Котляревського не наслідуване, а ориґінальне. Що поема Котляревського безмежно вища за твір Осіпова, це визнають одноголосно і старі і нові і українські і російські дослідники. /336/

2. Який характер має „Енеїда“? — Це „героїчно-комічна поема“, але вона є одночасно „травестією“ та нав’язується до старої традиції „бурлескних“ творів. Ми вже згадували про місце „героїчно-комічної“ поеми в теорії поезії клясицизму — це клясична поема з „низьким“ сюжетом (за теорією Буальо), або з „високим“ сюжетом у „низькому“ стилі (на практиці існували і такі поеми, заборонені теорією Буальо). Поеми другого типу були і раніше. Якщо їх „високий“ сюжет брався з старішої епічної традиції, говорили про „травестію“ („травестіювати“ можна було, розуміється, й інші літературні ґатунки). „Бурлеск“ (жарт) — назва теж старша, випадкова — назва творів, що писані з несерйозним наміром, лише для жарту; в дійсності серйозний намір, літературний або й ідеологічній, бурлескні твори часто мали: „просвіченець“ Блюмауер написав свою німецьку „Енеїду“ як сатиру проти церковної, передусім католицької, релігійности; „жартом“ у бурлеску був головне літературний бік — несерйозний ужиток літературних форм та стилю певного напряму.

Зміст „Енеїди“ запозичений з Верґілія: це історія мандрівок троянців, що після загибелі Трої втекли з одним з молодших членів царської родини Енеєм та після різних блукань знайшли нову батьківщину в Італії, де, перемігши тубільського царка Латина, поклали початок пізнішій римській державі: леґенда, яку Вірґілій розвиває з певною політичною тенденцією, зв’язуючи Рим з старшою історією, навіть з Олімпом (Еней — син Венери) та підкреслюючи всесвітньоісторичну місію Риму. Ця тенденція твору не мала для травестійної поеми ніякого значення: „Енеїда“ була вибрана як твір загально відомий. Сюжет травестованих „Енеїд“ для читачів цікавости не мав, бо ввесь хід подій був читачеві наперед знайомий. Нецікаві були для авторів та читачів травестованих Енеїд і окремі історичні, археологічні та ідеологічні мотиви. Те, що в змісті було нове та привертало увагу читачів, були варіяції окремих сцен та епізодів поеми. Традиція травестії полягає в тому, що певне історичне та національне забарвлення твору автори травестій заміняють іншим: Котляревський робить з троянців — та, власне, і з представників інших народів, — українських козаків, а з другої сфери, що її оспівувала стара поема, з грецько-римських богів — українських дрібних панів. Всі подробиці переведено в площину повсякденного українського життя: Прометей „на люльку... огонь украв“, „богині в гніві — так же баби“, „Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак“, Венера — „мов сотника якогось пані“ і т. д. Вся психологія дійових осіб, /337/ розгортання окремих епізодів, мотивування вчинків дійових осіб — все „травестоване“. Але і ця зміна не могла б зробити поеми цікавою, ані для сучасників, ані тим більше, для наступних поколінь. Через те, що Котляревський не звертає великої уваги на характеристику окремих осіб — вони зовсім не індивідуальні, та характер їх часто змінюється до невпізнання протягом поеми. Захоплювало та захоплює читача в поемі інше: мова та „аксесуари“: побутові, історичні українські подробиці та деякі формальні деталі стилю. На них і треба звернути увагу.

3. В першу чергу цікава мова: Котляревський зумів ужити в своєму творі надзвичайно барвистої, багатої та гнучкої мови.

Мова дуже різноманітна. Котляревський кохається в синонімах, вживаючи всюди для кожного й найзвичайнішого поняття по можності щоразу іншого слова. Його словник невичерпальний. Ось, наприклад, кілька назв, що він їх уживає для алькогольних напоїв, які п’ють і троянці і латиняни і боги: горілка, брага, горілочка, сивуха, слив’янка, мед, пиво, горілка проста і калганка, варенуха, варена, з імбером пінна горілка, мокруха, пінненька, гарячий, пивце, сивушка, ренське з курдимоном та пиво чорнеє з лимоном, сикізка, деренівка і кримська вкусная дулівка, що там айвівкою зовуть, охтирський мед, пальонка, з стрючком горілка, ганусна, підпінок, чикилдиха, і т. д.


Або горілочку пили —

не тютюнкову і не пінну,

не третьопробну перегінну,

настояную на бодян,

під челюстями запікану,

і з ганусом, і до калгану,

в ній був і перець, і шапран...


Або ось вирази для руху людей, замість звичайних „пішов“, „поїхав“, „побіг“: ввійшли; вперлися; ганяли; дав драла; ну він драла; дунув во всі лопатки; дмухнім; дав відтіль дропака; доносився; ішов; ліз; рачки ліз; мандрувать; метнувсь; махнула; мчить; несеться; п’ятами накивав; наступала; почухрав; попхався; приплентавсь; підтюпцем ішла; помчалися; помчали; причвалав; побігла; припхались; покотила; стежку протоптала; поплелися; пустилась; поскакав; полізли; пруться; спішить; слонявся; сунувсь; совавсь; тинявсь; дав тягу; чкурнула; чимчикував; шмигнеш; шлялись; швендають, і т. д. В обох випадках це лише вибірки прикладів. Котляревський накупчує синоніми або споріднені за сенсом слова. Ось як фурія в пеклі катує грішників: /338/

робила грішним добру шану,

ремнями драла, мов биків,

кусала, гризла, бичувала,

кришила, шкварила, щипала,

топтала, дряпала, пекла,

порола, корчила, пилила,

вертіла, рвала, шпигувала,

і кров із тіла їх пила.


Поруч „звичайних“ слів, знаходимо в Котляревського і „ономатопоетичні“, утворені на зразок тих згуків, які слова ці мають визначати: хараморкали, цвенькати, цмок, замекекав, шокала, мурмотало і т. д. Зокрема кохається Котляревський в рідких словах, до деяких він навіть поподавав пояснення, — такі слова, як: дзиндзивер-зух, пудофет, фільтіфікетних, баскаличитись, тимфи дати, ричка, фурцювати, софорон, жеретія, халяндра, шуталія, ярмис, придзигльованка (інші приклади читач сам може знайти на цих, присвячених „Енеїді“ сторінках) знайдемо трохи не в кожній строфі. Але сам Котляревський нові слова утворює рідко, з „неологізмів“ можна відмітити лише нечисленні слова, як от: дружелюбивий, обезглуздив, лицаркуватий, героїти, коральний, баєвий (=байковий), чортопхайка, та кілька інших (почасти сумнівне, чи це неологізми).

Котляревський ніби хоче подати в своїй поемі повний лексикон української мови свого часу. Немає сумніву, що він, уживаючи всіх цих слів, не думав про якусь норму української мови: бо є серед них численні місцеві слова (діялектизми) та ще численніші слова з мови певних груп: п’яниць, чумаків, міщан, семінаристів і т. д. — „жарґонові“ слова.

Не треба замовчувати того факту, що мова Котляревського не завжди чиста. Маємо в ній чимало церковнослов’янізмів, які, щоправда, тоді напевно ще були живі в українській мові, а почасти належали до мови школярів, семінаристів, з якої Котляревський бере рясно вирази. Ось приклади церковнослов’янізмів: несказанно, черв і прах, безчувственно, ізпускала, існусно, богоугодна, в сіє врем’я, ізкоренім, вред, пускающий, глас, град, надежда, наущали, чрез, пресловутий, облобизав, побоїще, зріть, ізконі бе і т. д. На пізніших читачів слов’янізми робили почасти неприємне враження, бо вони здавалися „великорусизмами“, але й таких в поемі чимало: вблизі, стишок, картьожний, плут, єле, негодяй, убірайся, лишній, безтолкові, дуралей, мельком, оплошай, обезьяна, із’ян, влюбленних, навіть „Полтава-матушка“ і т. д. Є навіть цілі вирази: „жизнь — алтин, а смерть — /339/ копійка“. Щоправда, такі вирази часто зв’язані з російським побутом або з тими елементами українського побуту, що вже починали русифікуватися: алтин, мундир, на перекладних, ранжир, пилипони (старовіри), Тула та Торжок, чиновники, смирительні доми, вирази, як „на принадлежность“, „должностні“ і т. д. Кілька польонізмів — випадкові. Але в цілому такі випадкові чужомовні елементи лише підвищують лексичне багатство поеми.

Не менш цікава і фразеологія Котляревського — різноманітність мовного виразу, в якій він теж використовує скарби української мови якнайширше. Не завжди легко сказати, чи Котляревський вживав розповсюджених виразів та зворотів, чи утворював їх — в народному дусі сам. Він залюбки вживає народних форм, — напр., типової для слов’янських мов, але мало вживаної в літературних мовах, короткої форми дієслова: * торох, зирк, глядь, гульк, стриб-стриб, хлись, плюсь, блись-блись, скіць, шусть, черк і т. д. Та найліпші є його образні звороти: надувсь, мов на огні лопух; вертілась, як в окропі муха; гірший від перцю; буцім в болоті чорт, засів; надувся, як індик; занудився, як по болоті кулик; слова так сипле, як горох; надоїло, як чумакам дощ восени; тулився, мов од кота в коморі миш; кричав, як в марті кіт; пропали, як Сірко в базарі, і т. д. без кінця. Поруч цих образів, яких до речі, як „метафор“, вимагала і поетика клясицизму, Котляревський вживає залюбки сентенцій, прислів’їв, що здебільша взяті з уст народу: великії у страха очі; не лізь прожогом перший в воду; де хто не дума, там ночує; біда біду — говорять — родить; де їсться смачно, там і п’ється; коли кого міх налякає, то після торба спать не дасть. Може Котляревський сам вигадав і знамените „мужицька правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча“, але напевне вже його власна сентенція: „живе хто в світі необачно, тому ніде не буде смачно“.



*) Цю форму часто зовуть „дієслівним вигуком“; це не вірно — в українській мові це форма дієслова (над цим не можемо тут зупинятись).



Та все ж не сентенції, повчальні прислів’я, що могли наблизити травестійну поему до серйозного жанру, характеристичні для фразеології Котляревського, а зовсім іншого стилю неприємні вульґаризми, не народні, а простацькі, цинічні та різкі вирази: Юнона суча дочка; ляпас дать; Енея за живіт бере; дали нам греки прочухана; мов ззаду пхали їх чорти; пили, як орагу поросята; баби сучої; в морду тиче; їв, аж за ухами лящало; хропти уклався; рачки ліз; Турн, собачий син; згамкати, як блин, /340/ Троянці заревіли — такі вирази переповнюють цілі строфи і, дуже вдалі та звичайні в травестійній поемі, неприємно пражали читачів тому, що поема несподівано для її автора набула серйозного значення як перший твір нової української літератури.

В межах травестійного жанру як такого можна було б закидати Котляревському лише, що навіть у сценах смерти, боротьби, які і в комічному творі є серйозні. Котляревський не відійшов від цього мовного стилю: головку одчесав; макітру одділив од плеч: із носа бризнула кабака; у Турна околів в ногах: поб’ють в яєшню; пузо розплатав: вліпив такого макогона; дутеля з’їв, і т. д. І навіть там, де Котляревський принагідно вживає серйозного тону, рамки для цих місць ніби навмисне вульґарні: річ таку їм уджиґнув (далі йде серйозніша промова): плач матері Евріяла за вбитим сином, цікаве наслідування народних плачів, введено до поеми такими рядками:


І коли голову пізнала

свого синочка Евруся,

то на валу і розплаталась,

кричала, ґедзалась, качалась,

кувікала, мов порося...


І тому, що читачі прийняли поему — з певного погляду, як серйозний твір, неприємне враження справляли в словнику поеми не народні, а „простацькі“ зіпсуті чужі слова: обтекар, калавур, анахтем, маніхвест, лепорт і т. д., або зменшені слова, що теж зовсім не народні: душка, голосок, гілечка, головка, слізки, гарненько, смашненько. Національне почуття читачів ображував ужиток вульґаризмів, але ще більше — несерйозне ставлення до народної мови в згаданих „простацтвах“. Закиди історично несправедливі: до ґатунку травестії належали ці мовні властивості. Але той вплив, який мав стиль Котляревського поза межами вузького літературного ґатунку „Енеїди“, був дійсною небезпекою для українського літературного розвитку, як показують приклади його пізніших наслідувачів.

4. Слово для Котляревського — також матеріял для мовних грашок, що були і в його попередників з доби клясицизму, та були якимись запізненими пародіями на грашки часів барокка. Коли словник Котляревського — найсильніший бік його твору, то мовні грашки його ліпші, аніж у Осіпова та Блюмауера, але не такі вже вдалі.

До таких грашок належить ужиток у римах чужих імен, з якими римуються українські. Дещо вдале, хоч Котляревський іноді навіть відмовляється від доброї рими в таких випадках. /341/ Ось приклади: Трою::гною, Троянців::ланців, Дидона::моторна, пес::Зевес, Купидоне::стогне, Палінур::балагур, Амата::хата, Астреї::казначеї, Іпполит::валить, Камилла::кобила, Меркурій::мурий, Нептун::шкардун, Лавина::слина, індиків::Аммаликів, Евріялом::калом, Емфіона::макогона, Голіаф::глитав, доню::Тезифоню, Карфаґені::доньці і нені, Турн::верзун, Енея::керея, Аванта::сержанта, шкелет::Авлет, філозопи::крутопопи (це з старшої традиції), і т. д.

Таке саме комічне змішування двох мов маємо в українізації імен (хоч ще в Амартола „Александр Филипович“ — Македонський): Еней — Анхизенко або Еней Анхизович, Талес — Агамемноненко, Іул — Іул Енейович, Зевес — Сатурнович, Іпполит Тезейович, Паллант Евандрович, Глиппенко, син Вулкана Цекул — Коваленко; імена українізовані і іншим шляхом: Енеєчко, Еврусь; жінки — Ірися, Лавися. Або


Невтесом всі його дражнили,

по нашому ж то звавсь Охрім...


Або Еней у пеклі:


по дорозі повстрічався

з громадою знакомих душ...

...знайшов з Троянців ось кого:

Педька, Терешка, Шеліфона,

Панька, Охріма і Харка,

Леська, Олешка і Сізьона,

Пархома, Іська і Феська,

Стецька, Ониська, Опанаса,

Свирида, Лазаря, Тараса,

були Денис, Остап, Овсій,

і всі Троянці, що втопились,

як на човнах з ним волочились;

тут був Вернигора Мусій.


Це вже наближення до „макаронічного“ стилю барокка, писання двома мовами усумішку, що на Україні було мало розповсюджено. Суто макаронічних українсько-латинських місць в „Енеїді“ кілька, та дуже вдалих, як ось:


Еней, к добру з натури склонний,

сказав послам латинським так:

Латинус рекс єсть невгомонний,

а Турнус пессімус дурак.

І кваре воювать вам мекум! /342/

Латинуса буть путо цекум.

а вас сеньйорес без ума;

Латинусу рад пацем даре,

пермітто мертвих поховаре,

і злости корам вас нема...


(переклад латинських слів за порядком: Латин цар, Турн найгірший, чому, зі мною. Латина, вважаю сліпим, старші, Латину. дати мир, дозволяю, поховати, проти).

Інша грашка — шкільна мова, з переставленням кінців різних слів (за прикладом Осіпова):


Борщів як три не поденькуєш,

на моторошні засердчить,

і зараз тяглом закишкуєш

і в буркоті закендюшить.

Коли ж що напхом з’язикаєш,

і в тереб добре зживотаєш,

то на веселі занутрить;

об лихо вдаром заземлюєш,

і весь забуд свій зголодуєш

і біг до горя зачортить...


До грашок належать і накупчення синонімів або споріднених слів, в „Енеїді“ наприклад лайок:


Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

нікчемний, ланець, кателик,

гульвіса, пакосний, престидкий,

негідний, злодій, єретик!


або прокльонів (які довів пізніше до віртуозности Гоголь):


Мандруй до сатани з рогами,

нехай тобі присниться біс,... і т. д.


До грашок належать і численні перелічення, „каталоги“ (вище приклади: імена, муки в пеклі). От, наприклад, частина „каталогу“ мешканців пекла:


Паливоди і волоцюги,

всі зводники і всі плути,

ярижники і всі п’янюги,

обманщики і всі моти,

всі воржбити, чародії,

всі гайдамаки, всі злодії,

шевці, кравці і ковалі; /343/

цехи: різницький, коновальський,

кушнірський, ткацький, шаповальський

кипіли в пеклі всі в смолі.


5. До найслабших сторін „Енеїди“ належить вірш. Щоправда, Котляревській перейняв з російської літератури „чотиристоповий ямб“ (розмір: — ' — ' — ' — ' — ) та вживає його дуже вміло, де в чому виходячи поза межі російської традиції; зокрема, добре користується довгими словами, що приводять до зменшення кількости наголосів у рядку, який звучить добре й природно :


з обстриженими головами, — ' — — — — — ' —

з обрізаними пеленами... — ' — — — — — ' —


або:


як розігралось, зашипіло, — — — ' — — — ' —

запарилось, заклекотіло... — ' — — — — — ' —


Строфа його збудована добре. Але рима Котляревського бідна. Вона звичайно слабша, ніж часто вишукана рима декого з поетів барокка; вона здебільшого „граматична“ (т. самі граматичні форми): моторній::проворний, козак::бурлак, Троянців::ланців, дав::накивав. Не бракує і „злих“ рим: Нептун::забув, поплив::настиг, поглумиться::спастися. Котляревський майже не використав „неповних рим“, принади вірша Шевченка (див. VII. Д. 5), що їх завів до штучної поезії вже Сковорода, якого Котляревський знав (пор. IV. В. 7), та яких уживала народна пісня, а почасти і в бароккові вірші. Приклади їх в „Енеїді“ нечисленні: Енеї::злеє, зійшла::помишляв, пресловутий::бути тощо. Рими здаються одноманітними також і через часте повторення тих самих слів. Переносів майже немає, — рядок майже завжди складається з цілого речення, — це теж робить вірш одноманітним.

6. До найсильніших сторін „Енеїди“ належить не лише мова, а й багатство тих побутових тем, про які ця мова оповідає. „Енеїда“ не лише перший широкий словник української народної мови, але й перша енциклопедія української етнографії. Народний побут матеріяльний, житло та вбрання, страви та напої, музика та танці, забавки та повсякденне життя, чари та церковний побут — все — в світлі мовного багатства „Енеїди“ — проходить перед очима читача.

Варто глянути на якусь сторінку побуту. Ось, наприклад, страви: /344/


Тут їли різнії потрави:

. . . . . . . . . . . . . . . .

свинячу голову до хріну

і локшину на переміну,

потім з підливою індик;

на закуску куліш і кашу,

лемішку, зубці, путрю, квашу

і з маком медовий шулик.


І ласощі все тільки їли:

сластьони, коржики, стовпці,

вареники пшеничні білі,

пухкі з кав’яром буханці:

часник, рогіз, паслін, кислиці,

козельці, терн, глід, полуниці,

крутії яйця з сирівцем,

і дуже вкусную яєшню...


...їли бублики, кав’яр;

був борщ до шпундрів з буряками,

а в юшці потрох з галушками,

потім до соку каплуни;

з отрібки баба, шарпанина,

печена з часником свинина,

крохмаль, який їдять пани...


Вбирали січену капусту

шатковану і огірки —

хоч це було в час м’ясопусту, —

хрін з квасом, редьку, буряки,

рябка, тетерю, саламаху...

і т. д.


Розуміється, тут перемішано панську та селянську кухню, але що з цього опису не придається ентографії, придасться для історії культури. Так саме оброблені одяг, музика, танці і т. д. Найцікавіше, що Котляревський не залишає без уваги і народної словесности: його згадки про пісні й казки так само цікаві, як цитати з них або прислів’я та приказки (див. вище 3). Котляревський згадує казки: „загримотіла, кобиляча мов голова“, „на ніжці курячій стояла та хатка“, „це килим-самольот чудесний за Хмеля виткався царя“, „ось скатерть шльонськая... на стіл як тільки настели і загадай якої страви, то всякі вродяться потрави“, „а це сап’янні-самоходи“, „поодаль був малий Телесик... до його кралася змія, крилатая з сім’ю главами...“, /345/ „Котигорох, Іван Царевич, Кухарчич, Сучич і Налетич... Кощій з прескверною ногою і дурень з ступою новою“. Згадано й пісні:


Гребці і весла положили,

та сидя люлечки курили

і кугикали пісеньок!

козацьких гарних запорожських

. . . . . . . . . . . . . . .

про Сагайдачного співали,

либонь співали і про Січ,

як в пікінери набирали,

як мандрував козак всю ніч;

Полтавську славили Шведчину

і неня як свою дитину

з двора провадила в поход;

як під Бендерю воювали,

без галушок як помирали

колись, як був голодний год.


Згадано народні книжки: „Бова“, „славний лицар Марципан“, Котляревський використовує народні голосіння над померлими для почасти дійсно зворушливого плачу матері Евріяла. Та є навіть строфа в стилі народної пісні:


Не хмара сонце заступила,

не вихор порохом вертить,

не галич чорна поле вкрила,

не буйний вітер це шумить.

це військо йде всіма шляхами,

це ратне брязкотить збруями...


Правда, цей матеріял не завжди певний, бо Котляревський ніби не робить різниці між своїм та чужим, згадуючи почасти, напр., російські народні книжки.

Котляревський згадує народні вірування, напр., чари; його Сивилла каже:


...людям в нужді помагаю:

я їм на звіздах ворожу;

кому чи трясцю одігнати,

од заушниць чи пошептати,

або і волос ізігнать —

шепчу, уроки проганяю,

переполохи виливаю,

гадюк умію замовлять... /346/


або в пеклі:


Відьом же тут колесували

і всіх шептух і ворожок....

. . . . . . . . . . . . . . . .

на припічках щоб не орали,

у комиші щоб не літали,

не їздили б на упирях;

і щоб дощу не продавали,

вночі людей щоб не лякали,

не ворожили б на бобах...


Це почасти було свіже ще на початку 20 століття.

Котляревській схопив і українську історичну старовину, що за його дитячих років відійшла в минуле: українську козаччину. Це в першу чергу елементи травестії: цар Латин згадує „нашу Січ“, Еней зве себе: „я кошовий — Еней троянець“, батько Евріяла був „сердюк опрічний“; „возні“, „обозний генеральний“, „хорунжий“, „сотника якогось пані“ і т. д. — зустрічають читача в багатьох місцях. З-під пера Котляревського може й напівсвідомо, виливаються такі рядки, як:


Так вічной пам’яті бувало

у нас в Гетьманщині колись,

так просто військо шикувало,

не знавши: „стій, не шевелись!“

Так славнії полки козацькі —

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

в шапках, було, як мак, цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

перед себе списи наставлять —

то, мов метлою, все метуть.


Але тих читачів, що їх національне чи державне почуття прокидалося при читанні таких рядків, Котляревський за кілька сторінок гірко розчаровував, подаючи їм таку негероїчну та вульґарну картину:


Так Сагайдачний з Дорошенком

козацьким військом величавсь.

Один з бунчуком перед раттю,

позаду другий п’яну браттю

донським нагаєм підганяв...


7. „Енеїда“ не зовсім позбавлена серйозних ідеологічних мотивів. Котляревський був людина релігійна, зв’язана з /347/ традицією містики, зачеплена просвіченістю, а саме її гуманними устремліннями. Помічаємо в ньому певну чутливість та навіть сентиментальність: чутливий плач матері Евріяла не єдине сентиментальне місце поеми — „Еней сподар посумувавши,... поплакавши і поридавши...“, „прощалися і обнімались, слізьми гіркими обливались“. Низ чутливо нагадує Евріялові про його „мати старую“, та й Евріял прохає „Іула Енейовича“ опікуватися його матір’ю, Турн перед смертю згадав свого „старого батька“ та ще — Еней „трохи-трохи не просльозився“ і т. д. Щоправда, поруч таких чулих місць зараз зустрінемо якийсь вибрик: Анхіз, що плакав, прощаючися з Енеєм в пеклі — „кричав, як в марті кіт“ і. т. д. В серйозному тоні витримано деякі „високі“ місця, як от одна промова Венери до Зевеса, або кілька менших та більших патетичних місць в різних частинах. Серйозні також деякі — але здебільша невдалі — описи, але й в них досить вульґарних слів. Може єдині місця, в яких Котляревський утримався від травестії, це місця морального та гуманного характеру:


Де общеє добро в упадку,

забудь отця, забудь і матку —

лети повинність ісправлять.


За милу все терять готові —

клейноти, животи, обнови;

одна дорожче милой — честь.


Він зворушливо малює пристрахи війни:


Гуде в Латії дзвін віщовий

і гасло всім к війні дає,

щоб всяк латинець був готовий

к війні, в яку їх злість веде.

Там крик, тут галас, там клепало,

тісниться люд і все тріщало...

Війна в кривавих ризах тут;

за нею рани, смерть, увіччя,

безбожність і безчоловіччя,

хвіст мантії її несуть.


В цілому відходить деякою мірою від загального характеру твору весь великий опис пекла: тут Котляревський виходив з зовсім інших джерел, аніж героїчно-комічна поема, а саме з бароккової релігійної поезії. Хоч картини пекла витримано в цілому в стилі пародії на наївні народні погляди (ще більше /348/ спародизований рай), але Котляревській і тут, захоплений нечужим його духові моралізмом, утримується іноді досить довго від вульґарних виразів, подав в цілому традиційний перелік гріхів та, здається, не випадково ставить майже на початку рядки:


Панів за те там мордували

і жарили зо всіх боків,

що людям льготн не давали

і ставили їх за скотів...


Та її „всім старшинам... без розбору“, „суддям, підсудкам, писарям“, „які по правді не судили“ і т. д., не забуває Котляревський призначити відповідні кари; зате карикатурний малюнок раю Котляревський закінчує повчальною промовою Сивилли, так характеризуючи мешканців раю:


Не думай, щоб були чиновні

. . . . . . . . . . . . . . .

або що грошей скрині повні,

або в яких товстий живіт,

не ці те, що в цвітних жупанах,

в кармазинах або сап’янах;

не ті ж, що з книгами в руках,

не лицарі, не розбишаки;

не ті це, що кричать „і паки“,

не ті, що в золотих шапках...


Це, розуміється, не „народолюбство“, але типовий християнський погляд, що звичайно його висловлювано в описах та картинах страшного суду та „того світу“; і християнський перелік „праведних“ подає Котляревський далі: „Се бідні нищі“, „Це вдови бідні, безпомощні“, „Це діви чесні, непорочні“, це — сироти, це — ті, „що людям помагать любили“, „тут так же старшина правдива“, „но тільки трохи цього дива“ — додає Котляревський — теж традиційний мотив, нарешті: тут люди „всякого завіту,... которі праведне жили“ — цей останній мотив характеризує Котляревського в описі того світу, як людину „просвічености“, що не зв’язує спасення людини з належністю до певної конфесії, віри.

Отже, хоч і як тихенько, але в „Енеїді“ озвалися деякі ноти осібної вдачі Котляревського як людини чулої, сентиментальної, релігійної та вже не по-старосвітськи, а трохи по-модерному, „просвічено“ релігійної, не дурно ж він був бібліотекарем філії біблійного товариства. Проте, він не знайшов для своїх думок та ідеалів серйозної форми. Він дав твори (про інші див. далі) /349/ вузьких ґатунків, які могли б бути лише додатком, доповненням до якоїсь іншої літератури, російської чи французької. Такий відмінний був його час від доби барокка, коли поет з подібними настроями, з таким самим інтересом до старовини та народного побуту дав би не травестію, не твір ґатунку, що лежить на окраї літератури, а твір поважнішого характеру. Щоправда, мови Котляревського від ранішого часу барокка чекати було б важко. І не диво, що Шевченко міг писати „Енеїда добра, а все таки сміховина на московський кштальт“, а для Куліша — цілком послідовно з погляду романтичної ідеології — „Енеїда“ лише пародія на побут та навіть мову селянина, пародія, що показує „відсутність поваги“ до свого народу; пізніше Куліш пише, що Котляревський „сам не знав добре, що він робить“, слідуючи у вжитку народної мови та заснуванні нової української літератури „недовідомому велінню народного духа“.

8. Травестія Котляревського має лише небагато стилістичної подібности до творів барокка. Крім вже згаданих мовних грашок, може лише численні повторення та гру синонімами та словами подібного значення та їх накупчення можна ще зблизити з стилістикою барокка: до речі, ці ознаки найбільш численні якраз в описі пекла та раю, які і мотивами своїми та й „барокковою“ мовою нагадують поезію барокка (див. вище А. 7). Самий ґатунок травестії залишило клясицизмові у спадщину барокко. Послідовний клясик Буальо хотів цей ґатунок майже цілком усунути з літератури. Але Котляревський, як і інші травестатори-клясики, користаючися в певній обмеженій мірі барокковою традицією, все ж далеко більше використовує стилістичні теорії клясицизму: в деяких місцях його поему було б легко перевести в серйозну площину, — лише усунути мовні травестійні елементи: вульґаризми, занадто народні звороти, етнографічні подробиці і т. д.; стилістики б зміняти не було треба — вона є цілком клясична.

9. Як побачимо, травестія Котляревського знайшла відгуки і в інших ґатунках. З нечисленних епічних наслідувань, що різноманітно змінюють характер героїчно-комічної поеми (до речі і часи були для клясичного ґатунку несприятливі) треба згадати лише П. П. Білецького-Носенка (1774-1856), який між іншими українськими та російськими творами написав травестійну поему „Горпинида, або вхоплена Прозерпина (видано її лише 1871 р.). Це так само традиційна травестійна тема, що її обробив 1653 , французький поет Ш. Куапо Д’Ассусі (1605-1675), а 1795 р. російською мовою Є. Люценко (1776-1854) та Котельницький, яких твір Білецький-Носенко досить близько наслідує. /350/ Твір його цікавший для історії літератури головно тим, що він показує, що літературний смак Котляревського був тонкий: наслідуючи „Енеїду“, Білецький-Носенко не міг утриматися від численних брутальних та непристойних дотепів та виразів; не дивлячись на те, що автор цікавився етнографічними питаннями, твір його мало дає етнографічно-цікавого; ставлення до мови та життя народу — зневажливо-іронічне.

В традиції травестії ще й пізня перерібка старої комічної поеми пера К. Думитраштка (1814-1886) — „Жабомишодраківка, з гречеського лиця на козацький виворот на швидку нитку пероштопана“ (1859), мовою та віршем вона слаба, зміст її — польонофобськи та русофільськи забарвлене пристосування оповідання про війну мишей — поляків з жабами — козаками, яким допомагають раки — москалі, до політичних подій 17 століття.

Героїчно-комічну поему почав писати ще Кубанський отаман Яків Кухаренко (вмер 1862) „Харько, Запорожський Кошовий“, ця незакінчена поема наслідує навіть сюжетово „Енеїду“, лише послабивши елементи бурлеску та присиливши ноти патріотичні *.



*) Згадувано ще як „попередника Котляревського“ з кінця 18 в. свящ. А. Лобисевича, що

 травестіював „Буколіки“ Верґілія. Але травестія його втрачена, отже про її зв’язок з клясицистичними травестіями не можемо сказати нічого.






Г. Віршова Поезія


1. До найулюбленіших ґатунків лірики клясицизму належала ода. Українською мовою після Котляревського написано їх кілька, але здебільша літературними дилетантами, що ще від 1812 та навіть 1855 р. зверталися до цієї форми, щоб висловити свої патріотично-російські почуття. Але дивним чином і в оді травестія грає найбільшу ролю.

Вже ода Котляревського до „малоросійського генерал-губернатора“ князя Куракіна, хоч і має на меті справді потішити свого адресата та між іншим щиро висловлює і гуманні погляди автора на завдання високого урядовця: „не жаліє живота для нас свого“, „ярмо ти тягнеш, не гнучись, як добрий віл“, — але тон „оди“ цілком травестійний: античність українізована — Орфей — „неборак“ та „козак“, грає на „кобзурі“ і т. д., не бракує народних виразів та вульґаризмів — „писарі“ „товчуться“ в канцелярії, „треба всякую папіру підвести як раз до шниру“, „ніколи борщу сьорбнути“, „скільки взяв людей ти з грязі і... аж у князі їх упер“, а головне Котляревський стає в позу „простої“ /351/ людини, яка не розуміє того, що робиться в „вищому світі“ та навіть в губернській канцелярії, та говорить про все, як про якісь дива. Твір до речі слабко оброблено: є кілька помилок у римах, тощо.

2. Поруч майстра травестійної поеми стоїть в українській літературі майстер травестійної оди: Петро Гулак-Артемовський (1790-1805). Що він був невдалий професор без наукових праць та заслуг, але з психологією та амбіцією російського урядовця, з політичною ідеологією російського монархіста — не змінює того факту, що він був надзвичайно талановитий поет з технічним умінням вищим за вміння Котляревського.

Гулак-Артемовський почав ще студентом з перерібки комічної поеми „Налой“ Буальо майже церковнослов’янською мовою, за цим ішли переклади бароккових та клясичних поетів (Ж. Б. Руссо, Мілтон, Расін) на російську „високу мову“ клясичного стилю. 1817 р. він почав писати по-українськи вірші, та написав за все своє життя небагато, але формально надзвичайно викінчених віршів.

Найбільш вдалі в своєму роді „Пісні Гараська“ — це травестійні переспіви од Горація. Переспіви ці переводять завжди основну думку оди в площину цілком вульґарного стилю та мови. Ступінь вульґаризації різний. Улюблена мова Гулака-Артемовського — мови п’яниць та жартівників, але не бракує, й серйознішої, ліричної мови.

Ось що робить Гулак-Артемовський із оди Горація, де той радить Делієві заховувати душевний спокій, бо і життя для насолоди і всі інші форми життя закінчить невблагана смерть:


Пархоме, в щасті не брикай!

В нудьзі притьмом не лізь до неба,

людей питай, свій розум май;

як по мудруй, її вмерти треба...


І які типи людського життя змальовує травестія:


Чи коротаєш вік в журбі,

чи то за поставцем горілки

в шинку нарізують тобі

цимбали, кобзи і сопілки,


чи п’яний під типом хропеш,

чи до господи лізеш рачки

і жінку макогоном б’єш,

чи сам товчешся на кулачки... /352/


поруч цього правда, і серйозніше:


Ори і засівай лани,

коси широкі перелоги,

і грошики за баштани

лупи — та все одкинеш ноги...


В цій мові, в якій навіть умерти значить „одкинути ноги“ або „з’їсти дулю“, смерть зветься „скажена“, музика не грає, а „нарізує“, „ласощі“, про які може думати герой віршу, це „паслін, цибуля“, найвищий ранґ у земному житті — „соцький“, заняття людини, правда, й „орати, засівати“ та „косити“ „лани й перелоги“, але нормальні — перебування „на печі“, сидіння „за поставцем горілки“ і всі ті, що перелічені вище в наведених цитатах. Що Гулак-Артемовський міг писати і в іншому стилі показує хоча б переспів другої оди Горація, що звернена замість до Хлої — „До Любки“. Витриманий клясичний ляконізм Горація замінено широкою сентиментальною та цілком зукраїнізованою мовою:


На що ти, Любочко, козацьке серце сушиш!

Чого, як кізонька маненька та в бору,

Що — чи то ніжкою сухенький лист зворушить,

чи вітерець шепне, чи жовна де кору

на липі додовба, чи ящірка зелена

зашелестить в кущі, вона мов тороплена

дрижить, жахається, за матір’ю втіка...

. . . . . . . . . . . . . . . .

Ой час вже дівчині дівоцьку думку мать:

не вік же ягоді при гілці червоніти,

не вік при матері і дівці дівувать;

ой час теляточко від матки відлучити.


Але знову „українізація“ є якимось збоченням мови, що має неприродно солодкий тон („кізонька“, „маненька“, „сухенький“ і т. д.). Так у Гулака-Артемовського завжди. Але цікаво, що при цьому, замінюючи віршові розміри Горація на звичайний російський розмір віршу, він якось уміє заховати загальну інтонацію, так що напр. п’яницька лірика „До Пархома“ звучить, дійсно, патетично, — в цьому розходженні загального тону та змісту — один з секретів комічного враження травестій Гулака-Артемовського. Але поруч цього і травестії цілком „низького“ стилю, „п’яницькі“: /353/


Ох! ох! ох! ох!

Зубів щось з двох

і ніг не долічуся!

Живіт на сміх, —

з ковальський міх.

Здається ж, і не дмуся!..

Одна нога

щось шкутильга,

друга зовсім заклякла.

Така нудьга,

така туга,

що чорт зна, де і діться!


3. Гулак-Артемовський писав не лише гумористичні травестії. До серйозних його творів належать байки (усього сім). Байки — один з улюблених ґатунків клясицизму. Вони могли писатись легшою та „низькою“ мовою. Сюжети їх дуже часто традиційні, переходять від одного байкаря до другого. Гулак-Артемовський узяв сюжети своїх байок з польських байок І. Красіцького. Він значно поширив деякі з них (напр. „Пан та собака“ — з 4 рядків Красіцького Гулак-Артемовський робить 183), переповнивши різними подробицями та балаканиною, для якої основою він часто бере різні народні вирази, що підходили до його теми. Іноді наслідує він народну словесність (перелік нісенітниць у довгій байці „Солопій та Хівря“). Мова лише іноді вульґарна. Багато не таких частих у народній мові зменшень: слізоньки, рибка, ротеня, хвостик, різочки, узенький, кашка і т. д. В байках звичайно до самого оповідання приєднувалася „мораль“, коротке повчання, яке у Гулака-Артемовського завжди — конкретний образ, — він не вміє зформулювати моральної думки в загальному реченні або не знаходить для цього в народній мові слів:


Ой, правду дядина небога говорила:

Що тільки на світі великим рибкам жить,

А нам малим в кулак трубить!


або:


Що Бог послав, чи то багато, чи то трошки, —

В кушир залізши, їла мовчки...


Улюблена була велика байка „Пан та собака“, в якій убачали сатиру на кріпацтво, і в якій дійсно є гіркі слова про селянську долю. Ось коротенька „приказка“: /354/


Цікавий та мовчун.


Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав:

„Від чого голосний так дзвін той на дзвінниці?“

— „Від того, що (коли не втнеш сеї дурниці)

в середині, як ти, порожній він“ сказав.


Незакінчене послання (теж клясичний ґатунок) до Квітки „Справжня добрість“ теж не знаходить серйозних слів для моральних питань, про які в ньому говориться. Серйозні, хоч трохи важкуваті, переспіви псалмів, показують, що Гулак-Артемовський міг, якби хотів, говорити і іншою мовою і утворити високий клясичний український стиль:


Куди від духа я Твого і де сховаюсь?

Де від лиця Твого втечу я і притаюсь?

Чи в небо полину, то й Ти ж на небеси,

чи в пекло зсунуся, то й в пеклі Ти єси.

Позичу крила я у ранньої зірниці,

кран моря полечу, де й не літали птиці —

і там поспієш Ти рукою захопить,

другою в глибині мене морській спинить...


Але високого стилю Гулак-Артемовський не утворив, і в цього представника українського клясицизму література українська лише доповнення до якоїсь іншої, доповнення з кількох випадкових та здебільша вульґарних мовою ґатунків.

Для невисокого рівня літературно-теоретичного думання Гулака-Артемовського характеристично, що він не зустрінуті нової поклясичної літератури з якимнебудь опором, як це робили клясики всюди. Він „переклав“ твори нового, неклясичного типу, баляди „Пан Твардовський“ Міцкевича та „Рибалку“ Ґете. Але й ці переклади вийшли травестіями. З серйозної баляди Ґете він зробив ось що:


Вода шумить!.. вода гуля!..

На березі рибалка молоденький

на поплавець глядить і промовля:

ловіться, рибоньки, великі і маленькі...


Що рибка смик, то серце тьох!..

. . . . . . . . . . . . . . . . .

Аж — гульк! З води дівчинонька плине,

і косу зчісує і брінками моргає...


Вона й морга, вона й кива:... /355/

Коли б ти звав, як рибалкам

у морі жить із рибками гарненько,

ти б сам пірнув на дно к линам

і парубоцькеє оддав би нам серденько...

. . . . . . . . . . . . . . . .

Вона ж морга, вона й співа...

Гульк!.. приснули на синім морі скалки!..

Рибалка хлюп!.. за ним шубовсть вона!..

І більш ніде не бачили рибалки...


Тут і форми, що тепер сприймаються як діялектні (гуля, морга, співа...), і такі численні короткі дієслівні форми, що їх ужиток робить враження пародії: смик, тьох, гульк (два рази), хлюп, шубовсть, а головне ті зменшення, якими Гулак-Артемовський так часто користується, ніби щоб надати враження народности мові: молоденький, поплавець, рибоньки, серденько, коханнячко, дівчинонька, брівками, любенький, гарненько, сонечко, червоненький, веселенькі, зіроньки, ніженьки, кісточки, глибшенько... — це в 40 рядках! Якби ми не знали переспівів псалмів Гулака-Артемовського, можна було б думати, що він взагалі вважає українську мову за непридатну до вислову серйозних думок.

Ще гірший „переспів“ романтичної трагічно-похмурої елегії Лермонтова „Печально я гляжу на наше поколенье“. В той час, як автор елегії сумує над творчою непродуктивністю сучасної ґенерації, „переспів“ дає такі травестійні рядки:


З похмілля нудяться, їдять за горобця,

Об Семені дрижать, об Петрі зранку мліють;

а схопиться трясця... ґвалт! кличте панотця!..


І коли Лермонтов жалкує, що його сучасники не залишать нащадкам доброї духової спадщини, Гулак-Артемовський травестує:


Ніхто по їх душі та й не лизне горілки.

І років через сто на цвинтар прийде внук,

де грішні кості їх в одну копицю сперли,

поверне череп їх, та в лоб ногою стук!

та й скаже: „як жили, так дурнями і вмерли!“


4. Треба визнати мовну майстерність творів Гулака-Артемовського: словник їх багатий, численні рідкі слова, вжито не лише „нормальної“ повсякденної мови, але й жарґонів, мабуть, передусім, п’яницького, чумацького, семінарського і т. д., себто /356/ особливо вульґарних. Фразеологія не менш багата, аніж у Котляревського. Гулак-Артемовський пишається окремими виразами, що він, мабуть, уважно збирав протягом свого життя. До того мові його аж ніяк не можна закинути навіть тих дрібних помилок, щодо чистоти — русизмів, польонізмів, слов’янізмів, які знайдемо в Котляревського: навіть у переспівах псалмів слов’янізми нечисленні, може менш численні, ніж у Шевченка. — Це спричинилося до того, що його твори так цінили навіть романтики (Костомаров, Куліш), які були їм духом цілком чужі. Цікаво, що розмір наслідування народної пісні (теми з родинного життя автора) у Гулака-Артемовського — народний, не той звичайний „тонічний“ вірш, яким він, наслідуючи російські вірші, пише інде (пор. VII. Д. 5).

5. Не без впливу обох майстерів травестії писали інші автори. Квітка видрукував (1833) „Шпигачки або по-московському епіграми“ (6). Білецький-Носенко написав численні, понад 300, байки — „Приказки“, що вийшли друком лише 1871 р.; в інших своїх творах-перекладах він наслідує вже романтиків (див. VII, Є) ; Степан Рудиковський (1784-1851) лишив байки та казки, Степан Писаревський (вмер 1839 р.) м. і. пісні, Петро Писаревський — байки. К. Пузина (1790-1850) — оди, м. і. українську народолюбну оду „Малороссийский крестьянин“ (і політично-радикальні оди — клясична форма). Власне поза межами літератури вульґарне віршоване оповідання про смерть п’яниці „Вакула Чмир“, видруковане в українській граматиці Павловського (1818).

Ніхто з цих авторів не підноситься понад середній рівень. — Цікаво відзначити лише спроби наслідування народних пісень — найліпші у Котляревського та Квітки в їх п’єсах (див. Г), — вони завжди сентиментальні, ніжні та „сальонові“; — це теж норма наслідування пісень у клясицистів, для яких народна пісня — лише літературна забавка; цілком змінилося це в романтиків.

6. Безформний „клясицизм“ з домішками ще бароккової традиції панував довго в Західній Україні. Це, наприклад, панегіричні оди і твори „високого стилю“, як „Домоболіє“ О. Левицького, 1822 (переклад), або „ВоззрЂніе страшилища“ (повінь в Пешті) С. Ф. Лисинецького, 1838 р. Спроби перейти з церковнослов’янсько-української традиції на російську, розуміється, не могли дати бажаних наслідків, хоч Левицький і вихваляє той „язык“, на якому він пише:


Пускай вездЂ писать искусство совершенно,

ты знаешь, что языкъ нашъ лучше несравненно, /357/

не собранъ изъ другихъ, он древний коренной,

исполненъ всЂхъ красотъ, богатый самъ собой;

въ немъ птичьихъ посвистовъ, протяжныхъ нЂтъ напЂвовъ,

ни звуковъ немилыхъ, ни дикихъ уху ревовъ,

какія слышатся въ чужихъ языкахъ намъ,

затЂмъ, что нашъ язык отъ нихъ свободенъ самъ...


Ці, ще розмірно вдалі рядки, до речі, відгонять ніби навіть романтичними думками про музичність мови! На Підкарпатті переспівували російських клясиків (Сумарокова). Але з невеликого матеріялу, який відомий, найцікавіші деякі вірші різнобічного Василя Довговича (1783-1849, видав 1832 р. 18 віршів). Він не лише пише цілком слов’янські оди, але й дає клясицистичні пісні-грашки, з значною домішкою народної мови:


Заспівай ми, зозуленько — ку!

Кой ти співаш, мні легенько — ку, ку!


По зелених дубровинах, ку!

чути голос по зворинах, ку, ку!


або травестії, „п’яницькі пісні“:


Дурень бем я журитися

та й деколи не впитися,

кой і тому час.


Жури голів лем старають,

сідинами прошивають,

кой би ще не час.

. . . . . . . . . . . . . . .

Най ся дурять старі діди,

котрим брали уже сіди, —

старі діди — скупінди!

. . . . . . . . . . . . . . .

Мало щастя ту на світі —

біда в зимі, біда в літі

сиротам людем...


Або:


Люба моя голубице,

горілчана корчажице!

не дав бем тя і за сестру

й за май милу посестру. /358/


В тебе ротик гей кругличка,

а йще які мудрі личка.

Коби ти мя цюловала,

най би собі жона спала...


О, коби мож зворожитн,

тебе на жону змінити,

обесь родила дівчини,

хоч чотири корчажини...


Відомий автор церковнослов’янсько-української граматики (рік 1830), Мих. Лучкай, травестує Овідія. Традиція од тягнеться і до пізніших часів у Галичині та на Підкарпатті.





Ґ. Драматична література


1. І драматичні твори українського клясицизму належать здебільша до нетипового ґатунку — це „комічні опери“ в тодішньому розумінні цього слова, себто легкі комедії з окремими співами. Вони нав’язуються до традиції інтермедій та інтерлюдій бароккової драми та до „комічної опери“ західньої, а почасти російської, з її найбільше знаною представницею „Мельник — колдун, обманщик и сват“ А. Аблесімова (1748-1783, „Мельника“ виставлено вперше 1779 р.). Але за часів барокка комічні сценки були лише заповненням павз у поважних драматичних виставах, російські „опери“ з’явилися побіч серйозних трагедій та комедій, а українська драматична література і в сфері драми виявила ту ж основну рису українського клясицизму, що й інші ґатунки: „неповна нація“ мала лише „неповну літературу“. В кожному разі, і драматична література сприяла національному пробудженню тією самою своєю стороною, що й інші ґатунки: народною мовою.

2. Першими ластівками були, здається, обидві п’єси Котляревського: „оперета“ „Наталка Полтавка“ та „водевіль“ „Москаль-чарівник“ (виставлено обидві 1819 р.). Це п’єси мініятюрної форми. Зміст їх традиційний — Наталка вірно кохає бідного парубка Петра, який мандрує на чужині, в цей час до неї Виборний сватає Возного, мати вмовляє Наталку погодитися вийти заміж за Возного, але повертається Петро, і Возний навіть сам допомагає з’єднанню щасливих коханців. „Москаль-чарівник“ — обрібка легкої анекдоти за зразком французького водевіля: до Тетяни в відсутності її чоловіка-чумака вчащає канцеляриста Финтик; якраз коли Тетяна з Финтиком збираються вечеряти, повертається чоловік Тетяни, Михайло Чупрун; Москаль-постоялець, /359/ що підслухав розмову Тетяни з Финтиком, видає себе за чарівника, при допомозі „чар“ знаходить страви та „чорта“ — Финтика, якого й виганяє з хати.

Треба сказати, що Котляревський, зокрема в „Наталці Полтавці“, виявив чималий драматургічний хист, подавши дуже ясний розвій дії, надзвичайно живий діялог, певні моменти з драматичним напруженням, поскільки це можливо було в легкій п’єсі. Мовно, а почасти й психологічно дійові особи схарактеризовані добре, хоч Котляревський і не багато вигадав сам, а йшов за традицією, — крім літературної неукраїнської, й за традицією інтермедій та вертепу. Окремі ролі дуже „вдячні“ для виконавців. Але поруч цього є й ситуації й сцени примітивно-карикатурні та сентиментально-літературні. Селяни тут це не селяни, а для сальонової вистави причепурені „пейзани“, як цього й вимагала клясична поетика. Театральні властивості п’єс та їх історична вартість і досі утримують їх у теаральному репертуарі.

Дуже добра мова, на цей раз тих карикатурно-простацьких елементів, як в „Енеїді“ та оді, майже зовсім немає. Та найсильніший бік обох п’єс, зокрема знову „Наталки“ — пісенні номери (20 в „Наталці“, 12 в „Москалеві“). Вони різноманітні — російські й українські, типові оперні чи водевільні номери, „куплети“, арії, дуети та ансамблі, але поруч цього і сентиментальні романси, та навіть наслідування народних пісень. Хоч ці останні іноді і випадають назовні досить штучне, напр., поділені на ненародні строфи, але в них Котляревський вжив тієї методи, яка була відома вже й віршописцям барокка — монтаж штучної пісні з окремих уривків, запозичених з народних. Найліпші з них і стали пізніше народними піснями. Зокрема цікаво, що Котляревський, дотримуючися в російських номерах російського тонічного віршу українські пісні пише розміром, який надзвичайно відхиляється від тонічних норм; він приймає ритмічну норму української пісні. Такі пісні, як „Віють вітри“, „Дід рудий“, „Чого ж вода каламутна“, „Ой, під вишнею“ і т. д. мають окремі прикраси ненародні: традиційні в штучній пісні тієї доби сентенції: „Бідність і багатство єсть Божа воля, з милим їх ділити — щасливая доля“ , де згода в сімействі, там мир і тишина“; сентиментальну мелянхолійність: „згорну я рученьки, згорну я біленькі, та й неживий стану“, „а я марно часи трачу, один в світі тільки плачу (взагалі „плачеться“ в піснях Котляревського безперестанно); романсові звороти: „спіши, милий!“; російський патріотизм: „... цар білий дуже смілий“ і т. д.; але поруч цього і типові прикраси народного пісенного стилю, - епітети: вітри „буйні милий — „чорнобривий“, річка — „невеличка, поле — „чисте , /360/ рученьки — „біленькі“ і т. д., паристі сурядні словосполуки: „сріблом-золотом“. „вином-медом“; повторення: „віють вітри, віють буйні“, „гомін, гомін по діброві“; паралелізми: „Чого ж вода каламутна? Чи не хвиля збила? Чого ж і я смутна тепер? Чи не мати била?“, „Віють втіри... О, як болить моє серце...“. „Туман поле покриває... мати сина проганяє“; окремі пісенні рядки, як: „ой був, та нема, та поїхав до млина“, „на полі, на пісочку, без роси на сонці...“. Котляревський переймає й слов’янські вірші, які нагадують вертепні: „Ой, горе мні грішнику сущу“, ніби бароккову „пісню світову“ — „Ой доля людськая — доля єсть сліпая“, що її приписувано св. Дмитрові Тупталові, починає іншу пісню з Сковородинського рядка „Всякому городу нрав і права“, але продовження не Сковородинське, та ледве чи й народне „лірницьке“. Отже, і драматичні твори Котляревського є такими самими збірками українського матеріялу, як його „Енеїда“. Але враження від них значно менш народне, ніж від „Енеїди“: ґатунок „Енеїди“ вимагав певної „нелітературности“, ґатунок „комічної опери“ з народного життя вимагав „сальоновости“ і Котляревському вдалося подати п’єси з селянського життя для сальону та „пісні“, що не зважаючи на рясні народні елементи в них, — все ж „псевдонародні“. Цю характеристику ми не повинні вважати за закид батькові нової української літератури: стиль його творів зумовлений стилем його часу, поетикою клясицизму.

3. І п’єси Котляревського не позбавлені певного ідеологічного забарвлення, зокрема „Наталка Полтавка“. Це забарвлення — типовий для Котляревського просвічений гуманізм. Чеснота та добро перемагають усі перешкоди, хоч перешкоди тут і не такі великі. Герої Котляревського м’якосердні та чутливі, як він сам. І поскільки вони близькі до дійсности, хоч би своєю мовою (досить порівняти з нею неприродну та ненародну мову російських „комічних опер“), п’єси Котляревського мали національне значення, пробуджуючи любов до українського народу, до якого сам автор ставиться в п’єсах з певною ніжністю, щоправда, до українського „пейзана“, а не до справжнього селянина; ця ідеалізація харктеристична і для пізніших епох українського життя, не дурно ж в 20 віці Винниченко міг ще написати свою комедію-памфлет „Молода кров“.

4. Батько Миколи Гоголя, Василь Гоголь-Яновський (вмер 1825 р.) написав дві п’єси, з яких одна „Роман та Параска“ або „Простак“ збереглася, а друга — „Собака-вівця“ — відома з переказу та цитат. Виставлено п’єси між 1822-25 рр„ але написано їх може й раніше. „Собака-вівця“ — перерібка народної анекдоти /361/ про те, як москаль обдурює селянина, запевняючи його, що шкапа (у Гоголя — вівця) „не шкапа, а москаль“ (у Гоголя — собака). Сюжет „Романа та Параски“ — трохи ускладнений варіянт „Москаля-чарівника“; але Гоголь не вжив французького водевіля, яким користувався Котляревський. П’єса Гоголя в деяких сценах значно карикатурніша, аніж „Москаль-чарівник“, зате вона відходить уже від ґатунку оперети з його неприродністю (немає численних співів) та наближується до справжньої народної комедії. Ориґінальніше в Гоголя — „макаронізм“ його творів, — у них знаходимо (про „Собаку-вівцю“ можемо так припускати за її дійовими особами) мішання різних мов — української, російської та церковно-слов’янської, якою говорить дяк, що в Гоголя відповідає Финтикові Котляревського: це мішання мов до речі одна з найбільших прикрас стилю Гоголя-сина в його раніших російських оповіданнях. Театрально та літературно „Роман та Параска“ не гірша від п’єс Котляревського.

5. Радше кроком назад є „українська опера“ „Сватання на Гончарівці“ Квітки, з примітивним сюжетом — сватання багатія-дурня та щасливим кінцем, що його приводить знову москаль, який обдурює українців — цього разу для щастя героїв. Співи (понад 20) складені за тими самими типами, як і в „Наталці Полтавці“, лише зі значно меншою участю народних елементів (напр. монтаж з народних пісень „Чи се ж тая криниченька“ або „Обмітайте двори“), але здебільша співи вульґарно пародійні („Харцизяка мене бив“, „На курочці пір’ячко рябоє“). Особи зовсім не схарактеризовані. Цих хиб не може викупити ані гарна, хоч і занадто проста, мова, ані окремі влучні місця, напр., дотепна п’яницька тематика.

Зовсім слабкий водевіль Квітки „Бой-жінка“, співи якого частково позичені в Котляревського. Лише почасти уживають української мови дальші п’єси; це добре свідчить про ту обмежену функцію, яку й на думку Квітки українська мова могла грати в літературі: нібито для зображення освічених людей, панів, та навіть дрібних урядовців, вона вже не надається! — До двомовних українсько-російських п’єс Квітки належать популярні „Шельменко — волосний писар“ та „Шельменко-денщик“; вони ліпше збудовані, так само як і дві дальші п’єси російською мовою з життя українського шляхетства. Але Квітці не вдається і тут піднестися над досить примітивним комедійним жанром.

Хоч можливо, навіть Гоголь позичив сюжет свого „Ревізора“ з комедії Квітки „Приезжий из столицы“, та хоч „Шельменко-денщик“ протримався на сцені аж до 20 ст.. літературна і навіть театральна вартість цих п’єс невелика. „Сватання“ /362/ залишилося в репертуарі, здається, лише через можливість використання на сцені співів а танців.

Квітка переробив для сцени і власне оповідання „Щира любов“ (див. далі Д. 2). Це перша українська серйозна драма. На жаль, по авторській перерібці ще погіршало оповідання, до речі, воно одне з слабших у нього: занадто „психологічний“ сюжет оповідання — героїня дівчина-міщанка відмовляється від власного щастя. — одруження з любимим чоловіком, офіцером, щоб не зіпсувати йому кар’єри. — не дав Квітці змоги зробити хід дії живим, рухливим; з серйозними сценами сполучені вульґарно-пародійні, напр., історія невдалого сватання до героїні урядника-п’яниці: серйозність часто переходить у мелодраму. Тому п’єса, надрукована пізніше, на сцені не прищепилася.

6. Стиль „Наталки Полтавки“, комедії - оперети, утримався в українській літературі занадто довго. До нього належать і деякі п’єси пізнішого часу, в яких можна помітити вже певні впливи романтичних мотивів та романтичного ставлення до народної поезії. Але через це вони не стають романтичними та не відходять далеко від перестарілого клясичного жанру „комічної опери“. З таких п’єс треба згадати „Чорноморський побут на Кубані“ Кухаренка (1836). — перенесену на Кубань „Наталку Полтавку“; „Чари“ Кирила Тополі (1837), з тематикою пісні „Ой, не ходи, Грицю“, отже, трагічний сюжет, але ледве чи маємо підставу порівнювати його з мотивами романтичих баляд; тут ужито вже дійсних народних пісень для співочих номерів; „Купала на Йвана“ Степана Писаревського (1838, видрукувана 1840); анонімну оперету „Любка, або сватання в селі Рихмах“ (30-ті рр.), що теж невдало наслідує „Наталку“. Літературно твори ці епігонські, хоч, вульґаризуючи почасти жарти, і присилюють етнографізм та почасти заводять до комедії трагічні ситуації. П’єси цього типу з’являлися на українській сцені ще й десятки років пізніше.





Д. Проза


1. Проза розвивається в історії літератури часто по вірші. Так це є і в українській літературі 19 ст. Лише розмірно нечисленні твори першої половини віку прозові. Проза народною мовою починається оповіданнями Квітки-Основ’яненка (1778-1843), письменника чималого таланту, але стилістично досить усамітненого з ориґінальними мистецькими засобами, але „старосвітського“, мало зв’язаного з сучасною українською та чужими /363/ літературами. Проте в цілому він не виходить поза межі тематики та стилістики клясицизму, хоч за його часів вже квітла романтична література, від якої він, може, перейняв деякі теми та навчився нечисленних стилістичних засобів. А почав він писати українські оповідання 1833 р., давши вже кілька „старомодних“ російських оповідань-анекдот. Починає Квітка прозаїчною травестією: „Салдацький патрет“ (1833) — вже назва свідчить про ґатунок цього твору: „патрет“ (!) „латинська побрехенька“ (це має значити „оповідання“) „по-нашому розказана“. Це переказ двох античних анекдот про маляра, якого твори не можна відрізнити від дійсности (у Квітки це „патрет“ москаля), та про шевця, що, виправляючи помилки маляра щодо чобіт, перейшов і до критики змалювання одягу, але дістав відповідь: „швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся“. Вплетено в оповідання досить пародійний опис ярмарку.

Поруч сутої травестії Квітка пише і карикатури. Це — теж знані клясицизмові — анекдоти. Квітка бере народні українські анекдоти: „Пархімове снідання“ (1841), — анекдот про дурня, що купив на снідання хріну, — „бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте“; „Підбрехач“ (1843), — оповідання про старосту, який перебільшив не лише позитивні, але і від’ємні риси молодого; „На лущання як зав’язано“ (1841), — анекдота про спробу наїстися враз на цілий піст; „Купований розум“ (1842), — анекдота про школяра, що цілком одурів від навчання на чужині... Ґатунок цей пережив клясицизм та залишився і в романтиків (Стороженко), і в реалістів (Нечуй-Левицький), і в пізніших фейлетоністів, і в інших літературах (напр., у імпресіоніста Чехова). Навіть елементи „простацької“ мови, які зустрічаємо в Квітки, не заникли і пізніше.

З скарбниці народної літератури позичені і теми трьох дальших оповідань Квітки: „Мертвецький Великдень“ (1833) — Квітка тут користується повір’ям, що для мертвих мертвий священик відправляє великодню службу Божу; це вірування „пояснене“, як переживання п’яного селянина та перенесене з Великодня на масничний „полоскозуб“; „Конотопська відьма“ (1837) — оповідання про те, як козацький сотник з писарем топили відьом у ставку; „От тобі і скарб“ (1837) — переказ про Хому Масляна, який, витративши на шукання скарбів увесь маєток, рішився продати душу чортові, але при зустрічі з чортом, невдало побожившися, опинився в тернах, а як його врятовано, розповів про свої пригоди та вмер. Квітка свавільно змінює народні перекази, що є для нього лише виявом народної темноти; перекази для нього лише анекдоти. Пригадаємо, що за тих часів вже було досить творів на /364/ українські теми російською мовою (вже й М. Гоголь), в яких той самий матеріял подано в естетично-принадній формі, овіяно духом романтичного світогляду, почасти витовмачено, як прояви народного духа з глибоким значенням, а пізніше Шевченко надав нового символічного значення тому самому народному марновірству („Відьма“, скарби в „Великому Льосі“ — див. далі). Квітка ставиться до народних вірувань з типовим просвіченським нехтуванням та навіть легкою зневагою.

Дальшу групу Квітчиних оповідань утворюють оповідання моралістичні. Найтиповіше з них „Добре роби — добре й буде“ (1837), що змальовує ідеального селянина Тихона Бруса, який під час голоду врятовує своєю допомогою цілу громаду, — чи не наслідування Карамзінського „Флора Сіліна“. „Перекотиполе“ (1843) — вбивство в степу, розкрите тому, що вбитий покликав за свідка проти вбивці перекотиполе; в руці вбитого залишився кущик перекотиполя, що стурбував вбивцю, присутнього при огляді мертвого тіла, та привів його до визнання (варіянт широко відомого сюжету з Шіллерової баляди „Ібікові журавлі“). — „Козир-дівка“ (1838) — оповідання про дівчину, що виявляє досить енерґії, щоб добитися до вищих інституцій, „аж до губернатора“, щоб урятувати свого нареченого від несправедливого обвинувачення — може мотив з Пушкінської „Капитанской дочки“?

Перехід до наступної групи „трагічних“ оповідань творить „Сердешна Оксана“ (1841), — історія покритки, що нагадує Шевченкову „Катерину“, але обидва твори писані незалежно один від одного та, здається, майже одночасно; героїня Квітчиної повісти виявляє чималу моральну силу та тим врятовує й себе й свою дитину. Так само „Божі діти“ (1840) — історія двох дітей, яких прийняв за своїх жалісливий сусіда померлих їх батьків; один пішов у москалі, вислужився в старшини під час польського повстання 1831 р. та щасливо одружився.

Окрему групу являють дві повісті з трагічним закінченням, хоч вони загальним тоном і досить близькі повістям попередньої групи з її ідеальними героями. Це „Щира любов“ (рос. 1839) і „Маруся“ (1833). Квітка обробив сюжет „Щирої любови“ також у драматичній формі, український текст видано щойно пізніше. Героїня — дівчина з міщанської родини, відмовляється від одруження з своїм коханим, офіцером, щоб не зіпсувати йому кар’єри, сохне з нудьги та вмирає. — У „Марусі“, героїня повісти вмирає під час відсутности свого нареченого, а наречений іде в ченці. — Обидві повісті досить відмінні настроєм, дуже /365/ сентиментально забарвлені, але не тоном оповідання, що є той самий, що й в моралістичних повістях Квітки: спокійне широке оповідання, та, не зважаючи на сумний кінець, у кінці їх бринять примирливі акорди віри в життя по смерті.

2. Усі твори Квітки відзначаються чималим мистецьким хистом. Сюжети їх прості та, попри різні їх ускладнення та відхилення оповідача від теми (див. далі), залишаються віссю цілого оповідання. Постаті досить різноманітні, але з перевагою ідеальних, що почасти занадто вже піднесені, а почасти просто „добрі люди“, без відтінку надзвичайного героїзму. У вмінні малювати добрих людей, „позитивні типи“, Квітка нагадує декого з письменників інших часів: Марка Вовчка, російського письменника Лєскова. Вміння розповідати в Квітки іноді незрівняне: він розповідає широко, зупиняючися на деталях, чому чимало сприяє його бажання подавати етнографічні та побутові подробиці. Переживання дійових осіб часто подані через зовнішні з’явища: „гіркогірко заплакав“, „блідний-блідний,... очі, мов у мертвого дивляться й не бачуть нічого; руки наче судороги покорчили, а сам як лист труситься“, „руки й ноги затрусилися, у животі похололо, і дух занявсь, а сам ні з місця“ (це — пробудження любови), „здригнув кріпко, наче йому хто снігу за спину насипав“, „тьохнуло в животі“ тощо.

Збудовано усі оповідання Квітки як живу оповідь, що точиться з уст якогось, ближче не схарактеризованого, оповідача, не автора (рос. „сказ“). Розповідач зрідка подає свої завваги: „Та що й казати“, „Господи! як повалив народ...“, „Той рушник... та що то вже гарно вишитий був!“, „О бодай тобі!“ (в дужках) і т. д., або перериває сам себе: „Кете лишень табаки!“, „Тільки у неї і на думці, що... тільки хотів було розказати, об чім наша хорунжівна думала,... таж ось і пришла до неї бабуся“, або навіть про дещо забуває, та згадує пізніше: „Був... якийсь маляр... ось на умі мотається, як його звали, та не згадаю...“ — за сторінку розповідач вже пригадав: „Те, те, те, тепер згадав...“. Це, розуміється, підвищує живість оповідання. Розповідач Квітки — „фіктивний автор“, не схарактеризований ближче, але він має бути людина проста, мабуть неосвічена, до чого мало підходять моралістичні місця (див. далі). Усі дійові особи, за рідкими винятками, панів, що іноді й говорять по-російськи, писаря, хорунжого, сотника — селяни або міщани. Отже, цим рівнем розповідача зумовлені і стиль і мова оповідань. Стиль широкий, поруч оповідань про події іноді подаються широкі малюнки народних сцен та звичаїв: ярмарок, Великдень, /366/ розговіни, весілля, сватання, „гробки“, похорон, чари і т. д. Іноді переказано повір’я, до яких Квітка ставиться іронічно, як до анекдотичного матеріялу. Мова не дуже різноманітна, хоч окремі місця з типовими і для Котляревського грашками зустрічаються: чорти в пеклі говорять по-французьки. селяни псують російську мову („угомонна палата“, „проїсходительство“), робить це й оповідач („проклятий компот“ = капот), „вчений“ писар говорить надміру барвистою слов’янщиною: „Вожделінного умоізступленія, за дневним містопребиванієм, вам, пане сотнику, утреусугубляємо“ — це в традиції вертепу та „Москаля-чарівника“. Російщину скарикатуризовано: „їскаєш“ — форма, якої в російській мові нема. Вжито пісень („Маруся“), приказок та прислів’їв („Швець, знай своє шевство...“, „Їжте очі...“); у фразеології багато народного: „напік раків“, „більш копи лиха не нароблять“, „дрижаки їсти“, „хоч до сто баб не ходи“, „повернути у Брехунівку“: є порівняння народного типу: „Дивиться... очицями, одним у Києв, а другим у Білгород“, „Розливаються, як та річка’’, „Наче його хто трьома кожухами вкрив“ і т. д. Ужито й народних анекдот (окремі місця в „От тобі й скарб“), або улюблених традиційних анекдотичних ситуацій: розмова „козиря-дівки“ з суддею, який не розуміє української мови.

Мова „проста“, але навіть в анекдотичних оповіданнях вульґарні вирази без порівняння рідші, ніж у Котляревського, хоч їх не бракує, та часто в місцях, де вони роблять враження надзвичайної дисгармонії з серйозною ситуацією. Наприклад, „патрет вчеше“, „поведенція“, „шлятись“, „швендяти“, „молодиця гарна, не узяв її кат“, „весілля удрали“, „ляпаса по морді дати“, „вчистив грамоту“, „утне“ (спів у церкві!), „молотити“ (їсти), „учисте по уху“, „мота вареники“ (їсть), „чеше“ (йде), „шкварити“ (бити). Є й рідкі слова (улюблена й Котляревським „тимфа“= „пинхва“), й димінутиви, навіть „сердитенько“; й діялектні (харківські) форми: „мота“, „учисте“ замість „мотає“, „вчистить“. Частенькі короткі дієслівні форми: сіп, гульк, фіть-фіть, черк, плюсь, шелесть, беркиць, зирк, шарах, дриб-дриб-дриб, хряп, ляп і т. д. Лайки рідкі та завжди досить „сальонові“. Але в цілому мова Квітки наближається до якоїсь нормалізованої мови, хоч і „невисокого“, селянського рівня, що може залежить і від селянських тем оповідань. І хоч ця мова не може придатися до малюнків з життя міського та освіченого суспільства, а ще менше для „високих“ ґатунків, проте вона все ж більше надавалася б до „повної літератури“, ніж мова всіх інших письменників українського клясицизму. /367/

Зате словне багатство мови менше, ніж у Котляревського. Хоч і зустрічаємо денеде описи вбрання, страв, напоїв, що вимагають складного словника, такі місця поодинокі. Ось, наприклад, списки, напоїв на чортівському шабаші: „Було і ренське, було і донське, що по четвертаку бутилка; були усякії вина, і червоне, і жовте; були пляшки і засмолювані і дротом позаплітовані; була і вишнівка, і тернівка, і дулівка; було і пиво кабацьке, так, дешевеньке, для усякого розходу, та був і грушевий квас, вже спитий. А усякі горілки окремо стояли; та і до біса ж їх там було! Була і пінна, і полугарна, і запіканка, і полинькова, і корінкова, і на калган, і на соснові шишки гната...“, „Пив мадеру, шатай-моргай, шатай-на-хвіст, реєвеє, барбоське, шалпанську і порчене пиво“; як бачимо, Квітка переходить від матеріялів етнографічної збірки до пародії на псування мови селянином.

3. Звідки походять основні риси Квітчиного стилю? На це питання відповісти не легко. Здається, Квітка великою мірою — письменник ориґінальний, без зразків та без джерел. Писав він розмірно пізно, знав романтичну літературу, але позичив з неї (напр. у Гоголя) лише дрібні мотиви, може, почасти, цікавість до етнографічних подробиць. Проте ставлення його до народного життя ніякою мірою не нагадує ідеологічного захоплення ним романтиків. Квітка епічно про все розповідає, навіть захоплений дечим, напр., красою народного вбрання, але шукає в народі не специфічно українського, а вселюдського. Тим менше вірить він у якийсь глибший сенс звичаїв та вірувань народних: він дивиться на все згори („просвіченість“), і це дає помітити навіть через „сказ“ свого розповідача, що сам — з народу.

Історичні спроби Квітки російські. Наприклад, „Головатый“ 1839 р., „Татарские набеги“ 1844 показують, що він до українського минулого ставиться, як до анекдотичного матеріялу! Це теж типове для клясицизму. Ще менш перейняв Квітка від російського „сентименталізму“ (див. екскурс IV), течії „панської“, не здібної до епічного оповідання, бо вона висуває на перший плян особу „чутливого“ та „сльозоточивого“ автора. Це є ще в перших оповіданнях Достоєвського 40-х років. Прості сюжети Квітки почасти старі (див. вище).

Самий ґатунок народного оповідання не новий. Його зближували з пізнішими спробами „натуралістів“ (див. екскурс V), а саме Жорж Санд, Б. Ауербаха, Ґріґоровича, Турґенева. В дійсності писали подібно до Квітки його російські сучасники М. Поґодін, Даль та Гоголь; їх впливом можна почасти з’ясувати і „сказ“ Квітки. А народне міщанське, купецьке життя /368/ змальовували вже „клясицисти“, в російській літературі — В. Лукін („Щепетильник“ 1765), М. Чулков („Пересмешник“ 1789), Іван Новіков („Похождение Ивана, гостинного сына“ — 1785-6), деякі статті в сатиричних часописах М. Новікова (1772-4), комедії П. Плавільщикова („Бобыль“, „Сиделец“, зібрані твори вийшли 1816 р.), на межи „сентименталізму“ — А. Радіщев („Путешествие“, 1790, та, здається, вже його анонімні статті 1772 р.). Чи знав Квітка багато творів такої традиції — неважне, але почавши як російський письменник, він цікавився російською літературою. Він міг знати і західні спроби „селянського роману“ — в німецькій літературі, наприклад, Пестальоцці з 1781 р., Цшокке — 1823, ідилії Мюллера або алеманські вірші Й. П. Гебеля, які на російську перекладав Жуковський і т. д. З таких творів він міг навчитися й серйозного вжитку народних тем і вжитку народної мови. Це не зменшує заслуг і значення Квітки, який як письменник так само безмежно вищий від своїх попередників з 18 ст„ як Котляревський вищий від Осіпова. Він виробив власний стиль. Цей стиль не виходить поза межі клясичної традиції народного оповідання. Але Квітка — „запізнений“ клясицист, писав він у роки, коли Україна зробилася глибоко „провінціяльною“ країною, що відставала на десятки років від російських „центрів“. Через це він міг подати руку першим представникам „реалізму“, що знову де в чому наблизився до клясицизму.

4. Повісті Квітки цікаві й ідеологічно. Бо він, перебуваючи в традиції клясицизму релігійного, християнського, зумів у своїх оповіданнях подати в живій формі основні думки свого світогляду далеко більше, аніж дуже споріднений з ним духово Котляревський. Християнство 18 ст. закрашене практично. Квітка тому проповідує „християнський гуманізм“: „Брат наш — усяк чоловік, хоч з нашого села, хоч з другого, хоч з города, хоч німець, хоч турок, усе чоловік, усе боже созданіє“; у цьому світі ми всі „такі ж гості, як ти і усяк чоловік — чи цар, чи пан, чи архиєрей, салдат чи личман“. Ця „тенденція Квітки пізніше надзвичайно притягла до нього симпатії „народолюбців“, чи то романтиків, чи то реалістів. Менш помічали численні ноти християнського моралізму: Квітка хоче майже в кожному оповіданні подати якусь „мораль“, корисне повчання, що значно відрізняє його від романтиків, для яких поезія є самоціль. Або він натякає на християнські догмати, як у примирливому акорді „Марусі“; „Дай Господи милосердний, щоб ти там (в іншому світі) знайшов свою Марусю“, чи на християнську мораль, як у „Щирій любови“: „Я /369/ сполнила самий святіший закон Його (Бога): душу мою положила за мого друга, щоб відвернути від нього горе! Себе не змогла, не здужала зберегти... Я старалася... не змогла... я чоловік“, або в „Перекотиполі“: „Так-то суд Божий не потерпів неправди; і хоч як кінці були заховані, так Бог об’явив“. Іноді буває й досить примітивна мораль: „Дуже недобре діло брехати“ („Підбрехач“). Найчастіше „мораль“ широка — на початку або в кінці оповідання. Викладено її тією самою мовою, що і самі оповідання. Цікаво, що Квітка доходить навіть до того, що на початку „Щирої любови“ він подає „арістофанівсько-платонівську“ теорію любови з „Симпозіону“; або в „От тобі й скарб“ — трохи пародійно описує пекло, здається, за Сведенборґом! Квітка, отже, письменник „тенденційний“. Ця тенденція іноді переважає його мистецькі устремління: тоді він „псує“ оповідання, переборщуючи, як у „Добре роби...“, та в багатьох місцях інших оповідань — в „Марусі“ героїня виголошує промову проти... вечорниць! В переборщенні, „ідеалізації“, він не знає меж. Іноді він робить майже карикатурними образи своїх героїв, описуючи їх уже занадто піднесеним стилем: описи завнішньої та духової постаті Марусі або Галочки (з „Щирої любови“) наближаються вже до пародії... на себе самого! Мораль Квітки майже виключно загальнолюдська. Лише де-не-де промайне щось подібне до національного почуття: „Хіба треба соромитись свого роду!“ Сатира на дійсність рідка, лише в „Козир-дівці“ досить різко та дотепно змальовані судові порядки, чи то непорядки, тодішнього часу. Дивно, що Квітка, такий чутливий, іноді без усякого співчуття малює жорстокість: напр., топлення відьом, з яких деякі і дійсно втопилися: „Тут їй і амінь“; „Котру втопили, а котру відволали“ — констатує він, та ще вкладає одному з звичайно таких м’яких селян в уста слова: „Сполощіть мою жінку...“ Отже, тенденція у Квітки і зарізко подана і не цілком послідовна. Якби не ця „тенденційність“ — риса теж старовинна, не романтична, — то Квітка міг би бути нашому часові з усіх своїх сучасників найближчий.

5. Квітка виступив навіть як публіцист, щоправда, лише в передмові до „Салдацького патрета“: „Супліка до пана іздателя“ та в невеликих „Листах до любезних земляків (1839).

Обидві статті Квітки ще яскравіше, ніж його оповідання показують недостатність для утворення повної літератури тих стилістичних та мовних засобів, якими він користується в повістях. „Супліка“ (1833) написана в стилі травестії; „нехай же знають і наших“, „конпонує“, „навернякали“, „заколупне за душу“, /370/ „кишки бліять від сміху“ — така фразеологія ледве чи може викликати враження, що в українській мові можна „втятії“ твір, що був би „і звичайний, і ніжненький, і розумний, і полезний“. „Листи“ (18391 — спроба популяризації для народу певних понять про державний устрій, витримана вже в серйозному тоні, але в площині надзвичайного примітивізму: „Не лежи: сюди-туди мотнися, сокиркой порубай, цілком помахай, скотинкою пороби, от в тебе вп’ять грошики“. Квітка тут уміє дати добрі перекази байок або добре змалювати п’яницю: „Пика йому невмита та... подряпана, волосся розкудовчене, шапки кат-ма!.. Хоч і підперезаний, так один кінець так і волочиться за ним; сорочка розхристана, а часом і порвана, як і свитина; спина вся у глині, один чобіт на нозі, а другий, як спав він у шинку, так знято . . .“ Але і така „серйозніша“ мова може мати лише обмежену функцію. Ідеологія „Листів“ — подібна до пізнішої Гоголевої — ідеологія „реакції“. З нею Квітка сполучає думку: „не все ж для москалів, може треба і для нас щонебудь“; в листі до Максимовича він вимагає, щоб писати на „мові, на якій говорить 10 мільйонів, яка має свої краси, що їх не передати на іншій, свої звороти, гумор, іронію і все, ніби у порядної мови“. Проза Квітки — найвище досягнення „старосвітської“ української літератури народною мовою, показує якраз, що потрібна якась нова ідеологія, щоб піднести мову на рівень з іншими „порядними“ мовами.

Квітка навіть переклав кілька священих текстів, але лише для „Слов’янської читанки“ Срезневського. В цих уривках (заповіді, молитва Господня, початок євангелії Іоана) є лише перші спроби високої мови. Над „Історією України“, що Квітка хотів написані, він, здається, навіть не почав працювати.

6. З інших спроб прози варто згадати писання Гулака-Артемовського, що до травестій од, розуміється, міг подати лише пародійний вступ — „Дещо про того Гараська“: „Воно то бач, по нашому Гарасько, а по-московськн Горацій — О! вже вони хоч що, — перековерсають по-своєму“. Але тим самим стилем пише він і „Писульку“ до редактора „Українського Гінця“ (Вестника). Тут не лише простацькі дотепи, (змішування „латинського“ та „литвинського“), але й словник того самого стилю, що в „одах Гараська“: замість говорити: брязнути, верзти, роздабарювати, папляти; замість вірші писати: наялозити, пером надриґати, базграти... Фразеологія: яка вже там у хріна робота; родимі ще не повилазили; матері її ковінька; а там сховаюсь в домовину та й покажу їм з-за пазухи от-таку здоровецьку дулю і т. д. Такою мовою, звичайно, не можна писати нічого іншого, крім травестій. — Цікаво, що навіть романтик Гребінка пише українські /371/ статті (передмову та післямову до „Ластівки“ 1841 р.) стилем іншого забарвлення — чутливо-ідилічннм, але того самого рівня: „Уж я так думаю, що нема і на світі кращого місця, як Полтавська губернія“; вихваляючи українських дівчат та пирятинські бублики, він у цьому контексті згадує українську літературу (Котляревського), а прощається з земляками простацькими побажаннями, серед яких не бракує й такого: „Щоб винниці давали нам з кожного пуда відро пінної горілки“. Серед прози такого рівня найбільше впадають в очі стилістичні властивості і серйозна мова оповідань Квітки.





Е. Характер і знаменнії українського літературного клясицизму


1. З літератури українського клясицизму починається українське літературне відродження, а певною обмеженою мірою і пробудження національне. В кожному разі автори цієї доби вперше почали послідовно вживати народної мови, — не завше навіть в творах поважних ґатунків та з серйозною метою. Почасти це була забавка, почасти наслідування чужих літератур, де в такій самій (травестійній, ґротесковій, бурлескній) функції вживано діялектів та мов, які ще не мали своєї літератури, напр., італійські діялекти та провансальська мова. Бо політично та культурно час клясицизму був часом найбільшого національного занепаду України. Денаціоналізація ще не була широка, але охопила якраз кола, що на ті часи мусили бути провідниками в культурному житті: шляхту та вищі сфери духовенства. Українська нація стала „неповною“. Так само неповна була й література. На чолі розроблених у ній ґатунків стояла героїчно-комічна поема, комічна опера, травестована ода. Поважними ґатунками були лише оповідання та байка. До високого жанру, типового для клясицизму, належать, власне, лише переспіви псалмів Гулака-Артемовського (але уся діяльність його „запізнена“ та проходила вже за часів, коли усюди починала панувати ідеологія романтики) . Навіть сатири, цього поважного ґатунку, до якого легко було перейти від травестій, не було! Бракувало добрих спроб серйозної оди, епосу, трагедії! Задовольняти всі духові інтереси такою „неповною“ літературою не було можливе: література цього типу була засуджена бути лише доповненням до інших літератур.

2. Симптомом національного занепаду було і постання „українських“ творів чужими мовами. Їх, щоправда, не було багато. /372/ Лише український ляндшафт малює в польській поемі „Sofiówka“ С. Трембецький (1735-1811), України лито побіжно торкається Ю. У. Нємцевич (1758-1841) в своїх „Spievach istorycznych“ (1816) та Т. Свєнцький (1774-1837) „Opis starożytnej Polski“). Н. Мусьницький (1765-1806, „Pultawa“, 1805). Характеристичніша діяльність українців. Василь Наріжний (1780-18251, миргородець, талановитий прозаїк, у російських романах літературно „запізнених“ на 20, як не більше, років, малює в стилі та формах авантурного роману клясицизму (з дуже незначними елементами російського „сентименталізму“), переважно українські типи. Лише почасти зустрічаємо українське оточення, навіть Сковороду, в „Російському Жільблязі“ (1814), але цілком присвячені Україні романи — морально-повчальний „Арістіон“ (1822), історично-авантурний „Бурсак“ (1824), побутово-комічний „Два Івани“ (1825) та незакінчений авантурний „Гаркуша“. Цікаві і його „Словенские вечера“, збірка оповідань з старої князівської України (1809-19), зміст яких — неісторичні події. Твори Наріжного посідають у російській літературі того часу поважне місце та вплинули, правда незначно, на М. Гоголя. Поруч цього треба згадати російські твори Квітки, який, крім власних перекладів своїх українських повістей, видав численні оповідання російською мовою (здебільша вже для того часу стилістично перестарілі) та популярний роман „Пан Халявський“ (1840) і старого стилю комедії, зокрема „Шельменко писарь“ (1831) та „Шельменко денщик“ (1840), з суто українською роллю Шельменка, що дожили на сцені до 20 ст. У легкій комедії запізнений російський клясицист, кн. А. Шаховской (1777-1846) дав кілька слабких комедій з українського життя (найвідоміша „Казак стихотворец“, виставлено 1812, видруковано 1815 р., що спричинилася до постання „Наталки Полтавки“), але без знання української мови та побуту. На початку 19 ст., під час короткого панування російського сентименталізму, з’явилося кілька описів подорожів по Україні, які почасти цікаві і побутовим матеріялом, та мали успіх у сучасників: зокрема треба згадати подорожі В. Ізмайлова (1800-2), кн. І. Шалікова (1803-4), І. Долгорукова (1810), харків’янина І. Вернета (10 статтей 1816-19 рр.) та А. Левшина (1816). Ще вчитель Гоголя та Гребінки, І. Кульжинський, в 20-30-х роках писав нариси, романи та повісті в цьому самому стилі (твори його вийшли друком ще 1850 р.); у Кульжинського може більше за всіх його духових сучасників етнографічного матеріялу. Дійсний розквіт „української школи“ в російській літературі прийшов лише з романтикою (див. VII, В). /373/

3. Український клясицизм не зник із свідомости українського суспільства так, як клясицизм в інших літературах. Бо, поперше, український клясицизм був „неповний“ і через це „нетиповий“, — пізніше навіть не розуміли, що це був клясицизм; подруге, він саме ввів українську народну мову до літератури — і за цю його заслугу його виславляли або з ним мирилися навіть у єстві ворожі йому романтики та реалісти. Клясицизмові прощали його слабу національну свідомість, — бо „просвіченість“ клясицизму мала ухил до космополітизму, і його погірдливе та презирливе ставлення до „народу“. Тому традиції „котляревщини“ утрималися в українській літературі так довго — небезпеку травестійної традиції гостро почував дехто з романтиків (Куліш), але вона дожила навіть до наших днів.

4. Коли українське барокко переливалося через національні кордони та запліднило не одну з сусідніх літератур, то український клясицизм втратив усі сфери впливу на чужі літератури: в „українських школах“ впливала на чужі літератури не українська література, а саме українське життя. Лише нова білоруська література починається з білоруської перерібки „Енеїди“ Котляревського (перед 1845 р.).















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.