Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Нью-Йорк, 1956. — С. 376-410.]

Попередня     Головна     Наступна





VII. РОМАНТИКА


А. Літературна романтика


1. Літературна романтика, або романтизм, є літературна течія, яка виступила наприкінці 18 ст. в Німеччині та помалу захопила літературу всієї Европи. Наукове визначення романтики досить важко дати, бо романтична література протягом кількох десятиліть та у різних народів набирала відмінних форм, а окремі представники романтики де в чому дуже різнилися один від одного. Проте опис, перелік характеристичних ознак романтичних течій дати легше, бо всюди романтики звертали дуже велику увагу на обґрунтування та виклад своєї ідеології та на формулювання основних засад своєї поетичної теорії.

2. Романтичні течії виступали в різних країнах не одночасно: в Німеччині в половині 90-х років 18 ст., в Англії майже одночасно, у росіян та поляків після 1815 р., у інших слов’ян та французів ще пізніше. Але задовго до початків власної романтики були окремі представники та навіть течії, як то кажуть, „передромантичні“: в Англії — „оссіянізм“, похмура поезія „ночі та могили“, що виходила з кельтських героїчних пісень Оссіяна (в дійсності зфальшованих Мекферсоном), а почасти й „міщанський роман“, у Франції — „руссоїзм“ — культ чуття, розвинений теоретично Руссо та прикладений ним до поетичної практики, в Німеччині „Sturm und Drung“, з культом вільної людини, та Гердер, з його протестом проти занадто високої оцінки розуму та з його інтересом до народної поезії, і деякі інші течії. На українську романтику впливали, хоч здебільша вже не безпосередньо, а через романтику західню, також течії „передромантичні“.

3. Найлегше зрозуміємо єство романтичної ідеології та романтичної поезії, коли будемо виходити з історичної опозиції, в якій романтика стояла до течій 18 століття, до клясицизму та просвічености. Виходячи з опозиції до поетики клясицизму, романтика вибудувала власну теорію поезії, якою і керувалася в літературній практиці. Виходячи з опозиції до світогляду просвічености, романтика розвинула свій власний світогляд, без /377/ якого неможливо зрозуміти ідеологічного змісту творів романтиків та навіть і романтичної поетики. Ми звернемо в дальшому увагу на провідні ідеї романтики, які зустрічаємо в українських романтиків.

4. Романтичний світогляд — протилежність світогляду просвічености. Коли просвіченість уважала за основну силу пізнання розум, вважала світ та людину за вповні приступні пізнанню за допомогою розуму чи розумом освітленого досвіду, вважала, нарешті, що вся дійсність збудована з простих елементів, як їх сума, — то на думку романтиків, розум — лише одна зі здатностей людського духу, та й то не найвища, неповна, недостатня для пізнання дійсности; дійсність не є простою сумою окремих елементів, часток, — навпаки, цілість завжди зумовлює собою окремі елементи, є не лише ширша, а й вища, ніж усе окремішне, усі частки, окремі елементи цілого.

Ця зміна основних принципів погляду вимагала нової методи пізнання: тому зустрічаємо в романтиків різні теорії, що кореґують традиційну логіку, або змінюючи або доповнюючи логічні закони, а частіше це буває вимога пізнання не лише логічного, а й надлогічного: пізнання почуттям або „інтуїцією“, до того іноді „інтуїцією поетичною“. Поезія стає поруч науки, як інший, але не нижчий шлях пізнання.

Відкидаючи традицію раціонального пізнання, романтики починають помічати та відшукувати в різних сферах буття внутрішні протилежності, антитези, „протиріччя“; може найбільша їх заслуга, що вони помітили такі внутрішні протилежності в людині, в історичному процесі і в соціяльному бутті. Такі протилежності не унеможливлюють тісного зв’язку між різними сферами, якого охоче шукає романтика. Це шукання привело романтиків до важливих, хоч і не завжди ними використаних відкрить у природознавстві, в суспільних науках, у психології.

5. Романтика інакше дивиться на світ, на людину й на Бога, аніж дивилася просвіченість.

Світ для романтики не є простий механізм, що складається з окремих частин, як годинник з коліщат, а живий організм, частини якого зумовлені та скермовані цілим. Світ не цілком розкривається пізнанню нашого розуму. У ньому неможливо вивчати лише окремі сторони, сфери, не беручи до уваги всіх інших та цілого. А до того у світі — досить „таємничих“, захованих, невідомих сфер та сил. Романтика має навіть певну назву для цих сил, сфер в їх цілокупності: „нічна сторона“ світу. Цю „нічну сторону“ романтики досліджували, та це дослідження, /378/ поруч відновлення старих пересудів, принесло і дещо цінне для науки.

Людина — не просто розумна тварина або й механізм (машина), як уважали найрадикальніші представники просвічености, а навпаки, дуже складна істота, в якій є й нижчі й вищі різноманітні елементи. Людина належить до двох різних світів, а то й до багатьох світів. Стоячи на їх межі, вона підлягає впливам з різних сфер. Зокрема, душевне життя людини залежить, з одного боку, від тілесної сфери, з другого, здатне підноситися до надлюдського. Людина так само повна таємничих сил, як і весь світ; це Таємниче з погляду світла розуму є „несвідоме“, усякі збочення від „нормального“, розумного ходу душевного життя: божевілля, сон, екстаза, надхнення, передчуття, „нічна сторона“ душі і т. д. — всі такі переживання відкривають людині вихід із сфери звичайного її буття до інших сфер, почасти вищих, і мають тому глибоке значення. Зокрема високу оцінку дістала в світі романтики любов, що одкриває людині „безмежне“, вгляди в інший світ, до сфери переживань, які виводять її за межі повсякденної реальности.

Бог не лише творець, що надав світові закони та залишив його хід кермі цих законів („деїзм“ 18 ст.), а навпаки, є живе буття, яке, щоправда, романтики усувають в містичну пітьму такої висоти, яка взагалі неприступна людському пізнанню та стоїть понад усіма людськими поняттями. Як не вхід у цю містичну сферу, то хоч підхід до неї скоріше відкриває почуття, аніж розум. Заслаблюючи таким чином значення догматичної богословської науки, романтики, одначе, разом з тим присилюють значення церковної традиції, бо якраз ця, почасти зовсім на розумі не збудована традиція, найсильніше впливає на глибші, нераціональні сторони людської істоти та найглибше уходить корінням в те далеке минуле, в якому романтики теж убачають близькість до вищих сфер буття.

Отже, — іраціональний, „чудесний“ та скомплікований світ; в єстві своєму складна та тісно зв’язана з іншими, таємничими сферами людина; Бог, який височить понад усяким раціональним пізнанням, але відкривається нам через почуття та в традиції — такий філософічний світогляд романтики.

6. Людина стоїть, одначе, не лише між певними сферами та силами буття, не лише є об’єктом впливів, але також чинником та суб’єктом історичного процесу. Цей історичний процес люди просвічености уявляли собі як постійний розвиток до ліпшого шляхом удосконалення, накупчення знання та інших /379/ надбань творчости розумних індивідуумів. Для романтиків людина з її подвійним характером, — з одного боку, жива вільна творчість, що сама собі дає закони та перевищує всі інші сфери буття, що її оточують; з другого боку, вона є лише частиною тих цілостей, до яких вона належить — зокрема суспільства, релігійної громади, держави, нації. Людина в історії та суспільстві має для романтиків певний парадоксальний характер вільного творця та лише органу історичного процесу і людських громад, організмів вищого порядку, „духа народу“, „духа історії“ тощо.

Історичний процес не просто складається з окремих людських учинків. Навпаки, він є виявом вищих сил, веде до вищої мети, але має внутрішній сенс на всіх щаблях свого руху. Навіть і в далекому минулому було багато повновартних духових елементів. Минуле — не лише підготовка до ліпшої будучини, а має вартість і в собі самому. Так романтика відкриває забуті чи занехаяні просвіченцями епохи — зокрема середньовіччя, почасти і барокко. Навіть і в доісторичній сфері народного побуту, народної поезії та народної культури в цілому, а між іншим, і в мові романтики вбачають глибший сенс та духове значення. Романтики оновили історичну науку, відіграли чималу ролю в заснуванні наукової етнографії та новітнього мовознавства. Та ще більше значення, аніж для історії та наук про суспільство, мали романтичні погляди на суспільство і історію національної свідомости та новітніх національних рухів. Бо національність і національна мова перестали бути якимось непорозумінням, як це вважали люди просвічености, для яких найліпшою мала б бути спільна мова для всього світу. Національне минуле та сучасність, які б вони не були, набувають глибокого значення як невипадковий вияв „народного духа“. Національні рухи набрали таким чином духовного обґрунтування та виправдання, як необхідний елемент історичного процесу.

7. Радикальні зміни принесла романтика і до сфери поетичної теорії та практики. Як зміни в ідеології були спрямовані проти просвічености, так зміни в поетиці — проти клясицизму. Руйнування всієї системи приписів клясичної поетики, та відмова від приписів взагалі - це та мета, до якої стриміла романтична поетика.

В опозиції до клясицизму, романтизм у деяких, хоч і не багатьох пунктах прийшов знову до високої оцінки поезії барокка та наново „відкрив“ кількох забутих поетів барокка. /380/ Може найвизначнішими з таких відкрить були „відкриття“ Шекспіра та еспанських драматургів.

8. Уже зміна світогляду надзвичайно збагатила тематику літературних творів. Світ романтики приймають та зображують зовсім інакше, аніж клясицисти. Романтики відкривають у світі таємничу сторону. Вони бачать природу як живу та всюди відкривають та підкреслюють її живий взаємозв’язок з людиною. Романтичному новому почуттю природи приступне таємниче в природі, безмежне в ній, нарешті ті „інші світи“, що сховані за щоденним обличчям природи. Це все є „нічна сторона“, природи, що, на думку романтиків, дійсно приступніша людині вночі. Ніч робиться улюбленою темою лірики природи: постає „поезія ночи“. В повсякденну дійсність вриваються впливи „інших світів“, персоніфіковані або безособові, — постає фантастичне оповідання. В ньому, розуміється, можна дуже добре використати народні повір’я, бо в фантастичних постатях народного марновірства, на думку романтиків, виявлено щонайменше неясне передчуття існування інших світів. Чималу ролю починають грати в поезії демонічні сили. Але зображення душевного життя збагачується на нові ноти навіть і без участи фантастистичних дійових осіб, — через увагу до ненормальних або неповсякденних переживань: як така „нічна сторона“ душевного життя змальовується божевілля, сомнамбулізм, екстаза; поруч них стоять для романтиків і такі переживання, як любов, творче надхнення і т. д. Романтика зупиняється і на інших збоченнях душевного життя: на розпусті, гріхах, злочині. Життя людини змальоване часто в його залежності від „долі“ людини, що відповідає внутрішньому єству людини. „Доля“ окремої особи чи родини, народу — улюблена тема романтичної поезії.

Окреме значення має романтика для зображення історії в поезії. Новітній історичний роман постає головне під впливом романтичного світогляду: минуле романтичний письменник хоче бачити насамперед у його власному, своєрідному забарвленні; з другого боку, в усьому минулому він бачить повні сенсу ступені розвитку. Вже ця серйозна увага поета до минулого цілком змінює характер історичної красної літератури: в ній знаходимо не збірки цікавих анекдот та авантур, а спроби зрозуміти та змалювати сенс та значення минулих епох народного життя. Бо романтик бачить у минулому не лише самих героїв, а й суспільство, маси, народи.

Емоційного забарвлення набирає і релігійна поезія, яку просвіченість завела в закуток моралізму. Релігійне /381/ забарвлення розширюється у багатьох поетів на всі сфери дійсности, на всі ґатунки літератури.

В протилежність до суворого нормування формального боку поезії романтика висуває принцип „вільної творчости“ поета та „вільної форми“, що, мовляв, залежить лише від поетичного надхнення. Вільну форму приймають ті ґатунки, які вже існували раніше. Часто, щоб викликати враження „вільної форми“, поети навмисне порушують порядок викладу, надають творові незакінченої форми, роблять композицію несиметричною, припускають різні чудернацтва в формальній побудові. До „вільної форми“ належить також навмисна неясність у розвитку сюжету: окремі моменти в ході подій навмисне залишаються в тіні, замовчується.

Традиційне вчення про поетичні ґатунки порушується. Романтики охоче змішують ґатунки, що зрідка робилося і раніше; мішають прозу з віршами, в віршовані епічні твори (поеми) вставляють численні ліричні місця і т. д.

Нарешті, романтика заводить нові форми, ґатунки, яких ще не було. До них належить, наприклад, романтична поема, що її часто звуть „байронічною“, за ім’ям її видатного представника, яка цілком відрізняється від епопеї — поеми клясицизму (див VII. Д). Дуже улюбленим ґатунком робиться баляда, невелике епічне оповідання віршем на зразок старовинних танкових пісень, оповідання це часто має фантастичний характер. Наново розвивається наслідування народної пісні, яку тепер не оброблюють „для сальону“, як це робилося в часи клясицизму; романтики стримлять дати таке наслідування, яке б найбільш відповідало характерові справжніх народних пісень. Нерідко ці наслідування навіть заводять читача, а то й вчених, в оману, навіть коли автор наслідування зовсім не хоче свідомо фальшувати пісні. Поруч наслідувань видають також збірки справжніх народних пісень. Серед прозових форм з’являється казка на яку не дивляться вже як на забавку, а вкладають у неї часто серйозний зміст. Поруч штучних казок з’являються записи народних та збірки їх.

Романтичний стиль, розуміється, теж відхиляється від стилю клясицизму. Мова збагачується на нові слова, зв’язані з новими образами та темами, напр., „нічна сторона світу та душі Інтерес до незвичайних психічних переживань збагачує мову на різні вирази для неясних, недовідомих, таємничих психічних станів та настроїв. Стиль витончується для зображення таємничого та неясного взагалі. Охоче вживають парадоксальних сполучень слів, наприклад порівнюють звуки з барвами, т. зв. /382/ „синестезії“ і т. д. Інтерес до історії приводить до вжитку численних старих слів, зокрема в історичному оповіданні. Студіювання народної поезії викликає стилістичні наслідування її, письменники охоче вживають тих самих стилістичних засобів, якими користується народна пісня, казка. Мова почасти збагачується на народні або рідкі слова, але поважні, не „курйозні“, як у травестійних формах клясицизму. Стиль, не підлягаючи суворим приписам клясицизму, значно змінюється у окремих представників романтики, в окремих ґатунках, в окремих країнах тощо.

Одна з найхарактеристичніших рис романтичної поетики — „символіка“. Коли за дійсністю, за цим світом стоїть інший, вищий, то кожний об’єкт, кожний елемент буття в цьому світі вказує, натякає на вищий світ, є його образом, символом. Тому романтики, використовуючи стару традицію, зокрема традицію народної поезії, плекають символіку в розмірах до того майже небувалих; кожний поетичний образ, кожна картина, кожна думка мусить у них мати подвійне значення. Крім свого безпосереднього значення, все має глибший сенс, вказуючи на окремі елементи вищого світу. Щось подібне було вже в літературі 12-13 ст. та в барокковій поезії. Романтична символіка користується образами, які відповідають її світогляду: психологічні, філософічні, історично-філософічні символи іноді згущуються до складних алегорій, „містерій“, що вимагають спеціяльного витовмачення, інтерпретації. Але повні символічного змісту часто і легкі, ліричні пейзажі чи навіть побутові малюнки, вірші, нариси романтичної літератури.

Цікаво, що романтика ухиляється від уживання образів, символів, зокрема постатей античної мітології. Замість них іноді з’являються образи з мітології національної.

9. Людина набула в романтиці власного значення: як єство, що зв’язане з різними сферами буття, як істота, якої характер, живий фізичний та духовий організм, відбиває в собі будову інших сфер буття, бо весь світ є живий організм. Людина є істота, в якій сконцентровані, накупчені історичні спогади і різноманітні впливи суспільства, і є творча істота. В поезії зокрема визначної ролі набуває постать самого поета. Поет хоче бути людиною всеохоплюючою, всебічною, причетною до найрізноманітніших форм життя; цієї всеохопливости романтичний поет досягає часто тим, що він стає людиною рухливою, постійно змінливою, яка, як Протей, постійно міняє свій стиль, свій характер, свої інтереси, іноді навіть свої погляди. Поезія є вчителька народів; поет має бути пророком, учителем, провідником, /383/ вільним творцем. Тому в романтиці часта самостилізація поета як пророка, як вищої людини, вільної від законів та норм повсякденного життя. Часто ця поза загострюється до того, що поет навмисне змальовує себе як людину, якій приступні навіть неґативні сфери буття: „демонічна“ постать, якій щонайменше зрозумілі і божевілля, і порок. Твори стилізовані так, щоб у них впадало в очі їх постання з вільного надхнення, без підлягання якимось законам, правилам, обмеженням. Культ поета як вищої людини належить до характеристичних рис літературної культури романтики.

10. Як кожний культурний та літературний напрям, і романтика має свої власні „небезпеки“, неґативні риси, що в своєму розвитку ведуть до занепаду поетики романтики. До таких рис належать насамперед певна несталість, легковажність, нахил до незакінчености великих плянів та начерків. Пляни та наміри, мрії, сновиди часто ставляться вище, за дійсність. Нестримна фантазія, нехтування конкретної, „низької“ дійсности заводить романтичних поетів у сферу фантастики, з якої вони лише з великими труднощами можуть повернутися до реального життя, а то й назавжди залишаються в цій сфері втраченими. Не менша небезпека — плекання почуття, настрою; і тут часто переживання, душевний настрій вважається вже досягненням, — романтик обмежується на ньому, не думаючи вже про здійснення своїх ідеалів, мрій у реальному житті. Від критики цих неґативних рис романтики часто виходила пізніше опозиція до романтики з боку представників дальшого літературного розвитку, зокрема т. зв. „реалістів“.





Б. Українська романтика


1. Романтика, як ні один інший літературний напрям, сприяла „пробудженню“ молодих або відірваних від новішої европейської культури народів. Зокрема визначну ролю відіграла романтика в пробудженні або відродженні слов’янських народів. Інтерес до народної поезії, до народного побуту та висока їх оцінка, інтерес до минулого та знову висока оцінка занедбаних, недооцінених сторінок минулого, інтерес до національно-своєрідного, любов до некультивованої природи — це ті моменти, які мусили звернути увагу представників східньоевропейських народів на їх старовину, на їхню народну поезію та народний побут, на їх власні країни. А вжиток мистецьких засобів народної поезії в літературі мусів зокрема промовляти до серця /384/ представникам тих народів, у яких ця поезія ще жила повним життям, та запліднити і вивести на нові шляхи їх власну літературу. До впливів романтики в цьому напрямі приєднався і вплив передромантизму Гердера.

2. Тому не можна дивуватися, що романтика — складними шляхами — вплинула й на українську літературу та що українська романтична література, порівняно неширока, наложила помітніш відбиток на весь дальший літературний розвій та широко увійшла в народну свідомість.

З одного боку, світогляд романтики мав надзвичайне значення для розвитку українознавчих студій у всіх галузях. Історичне минуле — різні доби його — лише в світлі романтичного ставлення до минулого зробилися факторами національної свідомости. Тому студії минулого були за доби романтики складовою частиною національного руху. З другого боку, народна дійсність з’явилася очам романтиків надзвичайно повною, високоцінною та багатою. Не лише збирання етнографічного матеріялу, але й використання його в різних сферах культури — передусім у літературі — стало також завданням національним. Народ та історія — основні теми української романтики — разом з тим — основні проблеми національного руху.

Розвиткові української літератури надзвичайно сприяв той факт, що її письменники, зокрема Шевченко, далеко тісніше були зв’язані з справжнім народним життям, аніж переважна більшість західніх романтиків та й романтиків сусідніх народів. Отже, вони дійсно могли користатися скарбами народної поезії ширше та вільніше, аніж це було в романтиці багатьох інших народів. Певні елементи романтичної поетики українські поети навіть не потребували переймати з романтичної теорії поезії, бо ці елементи, як це поетам почасти здавалося, а почасти й було в дійсності, можна було просто прийняти до літератури з народної поезії.

3. Складніше стояло питання про мову. Перші українські романтики були втрачені для української літератури (див. про це далі В. 2), між ними такий геніяльний письменник, як Гоголь, бо вони писали російською мовою. Надзвичайно нечисленна література українською мовою, що існувала до 1825 р. та належала до травестійних ґатунків, не могла викликати у захоплених ідеологією романтики молодих письменників великого бажання саме її наслідувати. Почасти не без підстав вони почували в цій літературі „глузування“ з народу, народної поезії та й української мови. Але романтикам удалося це глузування з українського провінціялізму замінити „модою“ на все /385/ українське. Лише дальше поглиблення романтичної ідеології привело молоде покоління українських романтиків до творчости українською мовою.

4. Романтика на Заході прийшла до нової оцінки як не бароккової літератури в цілому, то принаймні певних її представників, яких „романтика“ наново „відкрила“, поруч Шекспіра, між іншим Якоба Беме, Фр. фон Шпе, Анґела Сілезія і т. д. Українська романтика була менш щаслива в цьому: їй не могла імпонувати література „чужою“ церковнослов’янською української редакції або „мішаною“, українськослов’янською мовою, якою була література українського барокка. Романтиків могли притягати або окремі літературні постаті (Сковорода) або ідеологічний зміст окремих творів. І не випадково якраз романтики відкрили для української національної свідомости (та й для науки) українські літописи часу барокка та почасти оживили інтерес до Сковороди. Але характеристично, що Куліш відкидав власне всю українську бароккову літературу, як „академічну тьму“, а інші представники романтики, за невеликими виїмками, як Максимович, так само ставилися до українського літературного барокка байдуже або вороже, цілком неісторично закидаючи йому невживання народної мови.

5. Розвиток української романтики є складний та зв’язаний з різними особистими змінами долі окремих письменників та з політичними умовинами тієї важкої доби. Романтичний культ особистої приязні та романтичний індивідуалізм поруч слабкости зв’язків поміж окремими центрами українського життя привели до того, що романтичний рух розпадається на історію окремих гуртків, а почасти на біографії окремих осіб, як це було до речі і в романтиці західній.

Зароджується українська романтична література та ідеологія на межі 20-х та 30-х років у Харкові, де літературний рух майже завмирає вже на початку 40-х років. В кінці 30-х років починається хоч і неширокий романтичний літературний рух в Галичині. В Києві в 40-х роках романтичний рух блискуче розвивається коло „Кирило-Методіївського братства“, але його припиняє адміністративне переслідування. Жевріючи протягом дальших років та полягаючи на індивідуальній праці окремих письменників, романтичний рух знаходить ще наприкінці свого існування новий і останній осередок у Петербурзі під час існування „Основи“. Після цього часу на Україні вже немає ширшого літературного романтичного руху, хоч окремі романтики залишаються вірними своїй ідеології, змінюючи її лише почасти під впливом зовсім нових часів. /386/

В різних романтичних групах грають ідеологічно провідну ролю почасти люди, які самі як українські письменники не виступали. Декого з цих ідеології; історикові літератури треба теж згадати.

Цікавість романтиків до історії та до народного побуту привела до праці над збиранням, видаванням та обробленням історичного та етнографічного матеріялу. Одна за однією з’являються збірки української народної поезії, насамперед народних пісень: кн. М. Цертелева (1819: він — не романтик). М. Максимовича (збірки 1827, 1834, 1849 р.), І. Срезнєвського („Запорожская старина“ 1833-38), П. Лукашевича (1836); польські збирачі видають галицькі пісні — Вацлав з Олеска (1833) та Жегота Павлі (1839-40). Одночасно виходить українська „Русалка Дністровая“ (1837). Романтичні видання закінчуються виданнями пісень А. Метлинського (1854) та „Записками о Южной Руси“ Куліша (1856-7); і деякі з пізніших видань: приказки й прислів’я Номиса (1864), пісні Я. Головацького (1863-5) збудовані головне на праці, яку провадило романтичне покоління.

Коли видання творів народної поезії до певної міри підтримують діяльність романтичних поетів, постачаючи їм теми, мотиви та знайомлячи їх з народним світоглядом та засобами народної поезії, то ще більше значення мають праці історичні, які поперше розкривають перед українським читачем хоч би й неповний та недостатньо освітлений образ минулого України. Історії України Бантиша-Каменського (1822, перевидано 1830, 1842), Маркевича (1842), праці з історії Запоріжжя Скальковського (1840 р.), а головне видання літописів — „Історії Русів“ (1846), Самовидця (1846), Величка (1848 та далі), Граб’янки (1854), видання оповідань про Січ столітнього запорожця Коржа (1842) та численні видання актів, до яких спричинилися зокрема Максимович та Бодянський, є теж здебільша плодом романтичного захоплення рідною історією, як до речі ще пізніші праці Костомарова.

Найменше відбилися романтичні погляди в літературі подорожів та описах України. Зовсім не мають відбитку романтичного світогляду найважливіші твори цього характеру: Закревського опис Києва (1836) та описи окремих частин України Свіньїна (починаючи з 1829).

6. Дехто з українських романтиків дожив до часів, коли не лише панувала інша, романтизмові ворожа течія, реалізм, але й до кінця століття, до часу, коли почали прокидатися знову настрої, які в ближчий час привели до нових напрямків, що /387/ великою мірою нагадували старий романтизм: почасти імпресіонізм, а ще більше „модернізм“ чи „символізм“. Від української романтики залишилося досить багато окремих елементів і у ближчих їй поколінь, світогляд яких був зовсім інший. Сприяли цьому не лише та ілюзія єдности української літератури, яка панувала протягом цілого 19 століття, але також і та безумовно велика позитивна роля, яку відіграли романтичні мотиви в постанні українського національного руху та української нової літератури, і незрівняне місце найбільшого українського поета, Шевченка, серед письменників пізнішого часу. Література і після романтики залишилася літературою „неповною“, та цій неповноті тепер навіть сприяли літературні погляди нового покоління, „реалістів“: вони хотіли, щоб література була відбитком реального життя. Але реальне українське життя чималою мірою обмежувалося на „простий народ“. Інтерес до народного життя мусів усюди зустрічатися з тією характеристикою цього життя, яку вже дали в своїх творах та наукових працях романтики. Отже, принаймні один напрям реалізму — етнографічний — якнайщільніше був зв’язаний з традицією романтики. Але і в інших напрямах реалізму помічаємо значні, здебільша несвідомі впливи романтики. Грає безумовно ролю і певна спорідненість української романтики з українською народною вдачею або з особистою вдачею окремих „реалістів“. Цікаво, що ті романтики (Куліш), яким ще доводилося виступати літературно в пізнішому оточенні, зустрічалися дуже часто з непорозумінням та ворожнечею.

7. До важливих рис праці українських романтиків належало надзвичайно серйозне прагнення перебороти історично зумовлену „неповноту“ української літератури. Свідоме плекання різноманітних літературних ґатунків та стремління безпосередньо встановити зв’язок (шляхом власного вивчення та перекладів) з літературою світовою, належать до найважливіших заслуг українських романтиків перед українським літературним розвитком. Українська література часів романтики, не зважаючи на вузькість своєї літературної продукції, вже наближається до ідеалу літератури „повної“, себто такої, що хоче задовольнити духові потреби всіх суспільних груп. Ця перемога української романтики була лише тимчасова: політичні умовини зробили неможливим справжнє здійснення романтичної програми, а ідеологія та літературні погляди реалістів чимало сприяли новому звуженню тематики української літератури (див. VII. З. 7.). /388/





В. „Українські школи“ в чужих романтичних літературах


1. Без сумніву є свідоцтвом політичного та й культурного занепаду України той факт, що українська тематика з’являється спочатку в романтичній літературі чужих народів. Сусіди, так би мовити, вже починали „ділити ризи“ колишньої автономної країни, що сконала кілька десятиліть перед тим. Але, вважаючи постання „українських шкіл“ на сумний симптом, ми не повинні закривати очі на те величезне значення, яке мало винесення української тематики на літературне поле. Бо українські романтики, що почали оброблювати українські теми, в кожному разі — часто понад усе інше — хочуть якнайбільше підкреслити усю своєрідність народу, який вони оспівують, та вибирають собі повновартні історичні та етнографічні теми. Романтична література чужими мовами на українські теми ще й значно пізніше звертала увагу читачів на український народ та українську історію і чимало спричинилася до пробудження національної свідомости в окремих денаціоналізованих українців. А українським письменникам на початку їх творчости ця література показувала, що оброблення українських тем можливе на шляхах „модерної“, літературно-актуальної поетичної творчости, без обов’язкового переходу до травестії.

2. Українські теми притягали до себе російських романтиків, як усе „екзотичне“. Екзотика України (та Кавказу) була і територіяльно найближча. Крім того, захоплювали теми з історії України і своїм ляйтмотивом боротьби за волю проти Польщі, але і проти Росії. До постання „української школи“ чимало спричинилися і численні українці, що, працюючи на півночі, давали в літературних творах вихід своїй тузі за рідним краєм.

Першими ластівками були твори талановитого поета росіянина К. Рилєєва (1797-1826). Під враженням „дум“ Нємцевича (див. VI. Е. 4) він пише поруч з іншими своєрідними балядичними „думами“, думу „Богдан Хмельницький“ (1822). Потім він переходить до інших українських тем, уже під впливом „Історії Русів“, нової наукової літератури (Бантиш-Каменський, 1822) та інформацій своїх українських приятелів, усюди підкреслюючи тематику боротьби за незалежність України. Поеми „Войнаровський“ (1824) та „Наливайко“ (1825) зробили сильне враження й на українців силою виразу та темою боротьби за свободу. В імені українців подяку Рилєєву висловив М. Маркевич, додаючи, що „в нас ще живе дух Полуботка“. Літературна діяльність Рилєєва обірвалася з його життям після повстання „декабристів“, коли його з іншими провідниками страчено. В /389/ його спадщині залишилися ще незакінчені твори на українські томи: поема „Хмельницький“ та нариси (здається, драми) „Мазепа“. Рилєєв користався в своїх творах до деякої міри поетикою українських дум та пісень.

Безпосередньо з поем Рилєєва та другорядного роману Є. В. Аладїна „Кочубей“ (1827) черпає Пушкін, пишучи свою „Полтаву“. Байронічна поема ця малює Мазепу як неґативну, але величну постать, — з погляду байронічної поеми неґативна моральна характеристика ніяк не зменшує високої оцінки героя; тематика боротьби України за волю поставлена в поемі виразно, хоч лише як побічний мотив.

У 20-х рр. починається і творчість авторів-романтиків українського походження, що для своїх прозаїчних або віршованих творів беруть українські теми.

Різноманітні українські теми в творах полтавця Ореста Сомова (псевд. Порфірій Байський, 1703-1833). Він використав майже всі можливі типи української тематики: історичний роман („Гайдамаки“, видано фраґменти, 1820-0), на народних переказах збудовану фантастичну новелю („Русалка“, „Клады“ 1829, „Киевские ведьмы“ 1833), побутове оповідання („Сватовство“ 1831); і старокнязівську добу він свідомо зв’язує з сучасною Україною („Бродячий огонь“ 1832). Як українець, Сомов зумів подати малюнки побуту селян та дрібних панів, навести силу етнографічних подробиць, використати історичні перекази, запровадити до російської мови своїх творів окремі українські слова.

Микола Маркевич (1804-1860), може під впливом Рилєєва, починає 1829 р. друкувати „Українські мелодії“ (окремо 1831): 36 романтичних російських баляд на українські теми історичного та фантастичного характеру, намагаючися подати у вступі та примітках повну характеристику українських народних вірувань, народного характеру, річних обрядів, народної поезії — історичної (герої її аж до Полуботка, Палія, Войнаровського та Мазепи) та побутової; накупчуе силу етнографічного матеріялу.

Коли перші українці-романтики в російській „українській школі“ не виходять поза межі доброї літературної обрібки українського матеріялу, то з’явищем іншого характеру був син Василя Гоголя, Микола (1800-52), письменник світового маштабу, який починає друкувати оповідання на українські теми 1830 р., а 1831-2 та 1835 рр. видає їх аж 4 томи („Вечера на хуторе близ Диканьки“ та „Миргород“), які зробили епоху в російській літературі. Ще пізніше (1840) він наново оброблює роман „Тарас Бульба“ та працює над трагедією з часів Хмельницького, що її /390/ він спалив. І досі по з’ясовано остаточно ставлення Гоголя до української національної проблеми. Та в своїх творах він нею і не цікавиться, поєднуючи, в дусі найліпших романтичних традицій, цікаве оповідання з розв’язанням певних суто літературних завдань та ідеологічних проблем. Не ставлячи собі завданням етнографічної та історичної точности, що йому й закидали (Андрій Стороженко. Куліш), він зумів витворити вразливі, пластичні, принадні та за загальним тоном надзвичайно вірні малюнки української природи, життя та народного характеру та підніс картини українського минулого в „Тарасі Бульбі“ до високої романтичної епопеї, сполучуючи елементи стилю народних дум з підходом В. Скотта та Гомера. Разом з цим він розвиває основні думки романтичного світогляду та намічає вже тут основні риси власних думок, так що твори його — не лише грашки, а й цілком серйозні вияви його поглядів. Словесне вміння Гоголя надзвичайне: ритміка його мови, ориґінальність виразу (що пояснюється почасти недостатнім знанням російської мови), вжиток української фразеології, а зокрема з народних пісень, які він збирав, уважно студіював та про які написав цікавіш етюд, з цитат яких він іноді складає цілі сторінки своїх оповідань, та своєрідна двомовність його творів роблять з них прикраси світової романтичної літератури. Багатьох українців привели твори Гоголя знову на рідний ґрунт, і Шевченко не дурно звертається до нього (1844): „великий мій друже!“ та „брате!“

Не може йому дорівнятися другий найвидатніший представник української школи в російській літературі, його земляк та наслідувач Євген Гребінка (1812-48, про нього як українського письменника ще буде мова), хоч його твори здобули в російській літературі чималу популярність (три збірні видання творів — 1848, 1852 та 1901). Деякі його вірші стали російськими народними піснями. Стилістично він наслідує Гоголя без його геніяльної ориґінальности, майже без ідеологічного змісту та з певним сентиментальним забарвленням. Він пише вірші на українські мотиви і фантастичні оповідання і історичні романи („Золотаренко“ 1842, „Чайковський“ 1843) і навіть поеми („Богдан“ 1843), але найсильніші його безпретенсійні побутові нариси з життя дрібних українських панів, в основі яких лежать народні анекдоти. Цими нарисами він належить уже до останньої доби розвитку російського романтизму, т. зв. „натуралізму“ (див. Екскурс V).

Поруч творів цих блискучих представників української школи стоять численні окремі праці на українські теми значніших /391/ російських письменників. Не без літературного хисту змальоване українське минуле в романах Ф. Булґаріна (1789-1859), що дав перший літературний малюнок Січі в романі „Димитрий Самозванец“ (1830) та уважно змальовану постать Мазепи, як українського Макіявеллі в романі „Мазепа“ (1833-4). В. Даль (данець, 1801-72) переказує українські повір’я або описує поміщицький побут („Савелий Граб“ 1842). М. Поґодін (1800-75) навіть засвоїв собі остільки українську мову, мабуть, з допомогою Максимовича, що дійові особи в його оповіданні „Петрусь“ (1831), яке сюжетом нагадує „Наталку-Полтавку“, говорять досить доброю українською мовою.

Численні українські романтичні письменники теж збагатили українську школу російської літератури: Боровиковський, Костомаров, Чужбинський, Куліш, Стороженко та навіть і Шевченко, — російські його повісті, свого часу не видані. Інші писали лише по-російськи: випадково, як тло в авантурному романі „Монастырка“ змальовує поміщицький український побут Поґорєльский (Перовський, 1787-1836), майстер фантастичної новелі. Знаємо кілька авторів історичних романів: П. Голоту („Мазепа“ 1832, „Наливайко“ 1833, „Хмельницкий“ 1834, широко вжито української мови, пісень, побутового матеріялу), О. Чуровського („Запорожские наезды“ 1837), О. Кузмича („Казаки“ 1843, „Набег в степи“ 1844, „Хмельницкий“ 1846 і т. д.), В. Кореневського („Гетман Остряница“ 1846). В цей час починається і літературна діяльність Г. Данилевського (1829-90), який у своїх перших оповіданнях на українські теми ще досить близький романтиці (казки, 1847-55), а потім переходить до натуралістичних та реалістичних малюнків. Як авторів натуралістичних нарисів з українського життя треба згадати М. Ковалевського (1848 та пізніше), К. Котляревського (1851 та пізніше) і т. д. В 50-х рр. видрукував роман „Братья близнецы“ та оповідання з українського життя Олекса Стороженко, що незабаром почав друкувати свої твори українською мовою (див. Є. 6). В 50-х роках починає писати і продуктивний, стилістично невиразний Д. Л. Мордовець (Мордовцев, 1830-1905), в перших працях якого на українські теми є відгуки історичної романтики, але пізніші твори вже поза межами романтики.

Інтерес української школи російської літератури для історії української культури безсумнівний. Для історії літератури він менший. Але „адаптація“ багатьох творів її і тепер би могла бути корисна, як вдалися, наприклад, переклади на українську мову „Бурсака“ Наріжного або окремих творів Гоголя. /392/

3. Українська школа в польській літературі постала почасти з того самого мотиву, що й в російській: з любови романтиків до екзотики, але до цього приєднався ще й той факт, що бракує польської історичної пісні: українська пісенна романтика могла тому ще легше стати джерелом і для польських творів. До того польська романтика свідомо стримить до певного реґіоналізму. Пізніше до цих мотивів приєдналася і туга декого з польських вигнанців за рідним краєм: бо більшість представників польської української школи походила з України.

В вужчому сенсі визначають як „українську школу“ в польській літературі трьох постів романтиків: А. Мальчевського (1793-1826), якого єдиний твір — байронічна поема „Марія“ малює Україну лицарсько-козацьку; Богдана Залєського (180286), який у численних віршах різноманітних ґатунків, як от наслідування пісень, „думи“, виспівує Україну ідилічну та елегічну, оповиту серпанком туги автора: нарешті С. Ґощинського (1801-76). який у „Замку Каньовськім“ (1828) малює Україну гайдамацьку в стилі „романтики жаху“. Представники української школи дивляться на минуле й сучасне з польського погляду, але не можна не визнати, що вони мають щиру приязнь до України та що в них уперше намічені характеристичні для романтиків елементи української тематики (козак, гайдамака, співець-кобзар і т. д.). Зокрема добре вжито українського пейзажу для романтичної символіки (ніч, степ, вітер, самітний кіннотчик у степу, могили і т. д.). Нерідкі й мовні українські елементи.

Поруч української школи в тісному сенсі стоять численні письменники, які або пишуть окремі твори на українські теми, або вживають деяких українських елементів у своїй творчості. В творах Словацького (1809-49) є численні українські мотиви. Є й окремі твори на українські теми („Дума українська“, „Zmija“), зустрічаються й мовні українські елементи. Найпопулярнішим письменником, що порушив українські теми, був М. Чайковський (1808-86), якого „Козацькі повісті“ (1837), романтично забарвлені авантурні романи невисокої якости, мали надзвичайний успіх та впливали навіть і на українських читачів.

Матеріял українських тем у польській літературі ще не оброблено достатньо. Згадати можна Т. А. Олізаровського (1811-71), братів С. Ґрозу (1793-1849) та А. Ґрозу (1807-75), М. Ґославського (1805-1834), а передусім приятеля Б. Залєського та Куліша, Мих. Ґрабовського (1807-63), письменника, критика та вченого, який чимало спричинився до духовного розвитку Куліша (неґативні погляди на козацтво). /393/

Дехто з представників польської української школи навіть почав уживати української мови в своїх творах, як Т. Падура, С. Осташевський, А. Шашкевич, К. Цєнґлевич (див. VII. Е. 2).

4. В цілому, з українського погляду, цікавіша українська школа в російській літературі. В ній знайшли вихід і літературні устремління численних українців, багато творів її читаються як переклади з українського, не рідкі в ній і елементи національної свідомости авторів, користання чужою мовою, тоді виробленішою, почасти дозволяє вживати радикальнішої та „модернішої“ літературної форми (зокрема Гоголь та Гребінка). Щождо поляків, то їх творчість завжди залишається в межах польського погляду. Мовно та стилістично вони мало зв’язані з українською народною поезією, яка могла запліднити творчість українських романтиків. Отже, з їх писань українські письменники могли лише навчитися вживати української тематики та перейняти окремі стилістичні елементи.

Дещо з творів представників українських шкіл уже дуже скоро прийшло на Захід, — переклади творів Пушкіна, Гоголя, Рилєєва, М. Чайковського знайомили західнього читача з Україною та навіть викликали наслідування чужих авторів. Було б занадто сміливо говорити, наприклад, про „українську школу“ в німецькій літературі, але кількість творів з українською тематикою, що прийшли до німецьких авторів через „українські школи“ російської та польської літератур, досягає кількох десятків (див. далі VII, 3, 4).





Г. Харківська романтика


1. Осередком першої романтичної групи на Україні став харківський університет, що відіграв уже й до того часу певну ролю в розвитку духового життя України, уперше занісши сюди ще на початку віку плідну для національного розвитку німецьку „ідеалістичну“ філософію, між іншим і романтичну (Шеллінґ). Але розвиток української літературної романтики не зв’язаний безпосередньо з цими початками філософування. В кінці 20-х років коло молодого росіянина Ізмаїла Срезневського (1812-80), студента і пізніше талановитого професора, збирається невеликий гурток студентів. Модерна література, переважно російська та польська, релігійні проблеми та німецька філософія приводять їх до міркувань над проблемами філософії історії, а етнографічний інтерес, насамперед Срезневського, підводить їх безпосередньо до студіювання та захоплення /394/ українською народною поезією. Українській матеріял, зібраний Срезнєвським самим та іншими членами гуртка, перші друковані збірки (див. VII, Б. 5) та знайомство з ставленням західніх романтиків до народної поезії, приводять харків’ян до зрозуміння своєрідности українського народу. Срезневський приймає народну поезію, як суто романтичну — в ній „все дике, як діброви та степи“, „все поривчасте, як літ степного вихоря“, в ній немає „чопорного сладкогласія“ клясичної поезії. Український бандуриста нагадує йому знайому з романтичної літератури та етнографії постать співців Скандінавії. Поруч з Срезневським стають трохи пізніші Амвросій Метлинський (1814-70) та Микола Костомаров (1817-85), обидва пізніше теж професори. Їх філософічні думки сягають глибше — для Метлинського, який сполучає ідеї Гердера, романтики та Геґеля, народна поезія — „вияв вічних думок людської душі“, вона щільно зв’язана з усім життям та звичаями і побутом народу, а мова — одна з найважливіших сил розвитку народу, основа і „самобутности“ й навіть буття народу. Костомаров, тоді романтичний мрійник, через поезію народну хоче ввійти до самої глибини народного духу, народного характеру, бо народ для нього — як і окрема людина — особистість, народ має свій певний ідеал, свій характер, своє душевне життя, які найправдивіше виявляються саме в поезії. „Таємне око“ людини дає їй пізнати духове єство народу, „таємний голос“ говорить їй, у чому полягає зв’язок народного духа з його матеріяльним буттям (побутом). Від сучасности народу був природний перехід до минулого. Захоплення „Історією Русів“ та „думами“ стверджує харків’янам романтичну тезу, що народна поезія якнайглибше відбиває все минуле народу, бо в думах вони знаходять, як їм здається, ту саму картину минулого, що й в „Історії Русів“, яку вони вважають за важливе історичне джерело. Костомаров видає дисертацію про „Історичне значення народньої поезії“, підкреслюючи, що серйозний інтерес до народної поезії зв’язаний з підупадом клясицизму. Не дивно, що проти його дисертації були представники старої професури, клясики, м. ін. Гулак-Артемовський. Народна поезія для Костомарова — наскрізь символічна. Поруч з символікою слов’янської поезії він займається мітологією слов’ян. Символіка та мітологія належать до головних інтересів пізньої романтики на Заході (Кройцер, Шеллінґ).

Харків’яни починають і літературну діяльність народною мовою, — це спроба самим стати народними співцями, взяти участь у витворенні того найвищого скарбу народного, яким, на їх думку, є поезія. Але вони не пішли шляхом простого /395/ наслідування народної поезії. Зразки романтичної поезії інших, передусім слов’янських, народів приводять їх до творчости в дусі народному, але для освіченого суспільства. Вони обирають шлях не назад, а вперед.

Літературна продукція харків’ян знаходить вияв в окремих публікаціях у російських часописах, в окремих збірках творів (Метлинського 1839, Костомарова 1839-40) та в літературних збірниках, що виходили в Харкові та інде („Український Альманах“ 1831, „Утренняя Звезда“ 1833-4, „Украинский Сборник“ 1838 та 1841, „Сніп“ 1841, „Молодик“ 4 томи 1843-4, „Ластівка“ в Петербурзі 1841, „Киевлянин“, що видавав М. Максимович в 1840-1 рр.). В цих збірниках, поруч творів романтиків, друковано і твори старшого покоління — клясицистів.

2. Починає харківську романтику Лев Боровиковський (1806-89), що пройшов через харківський університет ще перед буйним розквітом романтики в студенських колах. В раніші роки життя, вчителюючи на провінції, м. ін. у Полтаві, він протягом років написав чимало (75) віршів російських та численні, за власним свідоцтвом 600, „байок і прибаюток“. Видрукував він сам лише кілька віршів, та пізніше 1852 Метлинський коло 180 його байок.

Боровиковський зв’язаний з традицією клясицизму не лише тому, що він на шкільній лаві добре познайомився з античною літературою та мусів студіювати клясицистичну теорію поезії і не лише тому, що з його 180 байок, здається, аж 42 наслідують клясицистичні польські байки Красіцького та російські Крилова. Йому не чужий у байках ще травестійний тон („найлучча птиця — ковбаса“); але в цілому його тон зовсім серйозний, він узяв собі за зразок стиль Красіцького: короткий, стислий, гостро-дотепний. Все ж, здається, і тут маємо певне романтичне народне забарвлення цілого стилю: витончений стиль дотепного просвіченця Красіцького обертається у Боровиковського в ще стисліший народний стиль приказок та прислів’їв, текст Красіцького часто ще скорочено. Ось така перерібка:


Скупий не спав — робив, скупий не їв — копив,

а від того... „Ще більш розбагатів?“

Ні, околів.


або ориґінальна байка:


Раз крила в вітряка гуділи й ґерґотали,

що все село вони насушним годували;

а камінь, п’ятерня і колесо... мовчали. /396/

Приказують, що хто мовчить,

той двох навчить.


„Народність“ тут не лише вульґарна („околів“), але і стилістично влучна („насушний“ — хліб, ужиток епітету без іменника, який зустрічаємо часто ще в Куліша). Ґатунок байки в Боровиковського зливається з іншими, наприклад з епіграмою:


Друкарю, не дрімай, де треба — точку став,

щоб мокрим нас рядном злий критик не напав;

бо є й такі: не найде толку — буде тихо;

не найде ж точки — лихо...


Але як сутий романтик з’являється перед нами Боровиковський в інших віршах. Вже його переклади або переспіви відрізняються цілком від травестій Гулака-Артемовського, що з’явилися майже одночасно (1838) з ними. Він перекладає тих самих авторів (Міцкевич, Пушкін, Жуковський), що й Гулак, мабуть, щоб підкреслити усю відмінність свого романтичного розуміння поезії, від травестійної клясики. Переклад Горація з легкою українізацією описує сільське життя „на хуторі“ —


...як блідную покаже осінь твар,

і спіла овощ пожовтіє,

він трусить яблука і сушить на узвар

та на зиму озиме сіє;

або розлігшись спить під дубом на траві,

під боком річенька лепече,

в леваді пісеньок співають косарі

і соловеєчко щебече.


Переклади з Жуковського та Міцкевича — романтичні баляди. З Жуковського — „Свєтлана“, ця перерібка баляди Бюрґера „Ленора“, це „Маруся“ Боровиковського, що трохи українізує етнографічні риси баляди. Романтична тут тематика — нічна втеча з мертвим нареченим, романтичний краєвид, романтичні картини:


Сіли в санки: коні мчать,

аж іскрять ногами,

полозочки аж шумлять,

сніг летить клочками;

ззаду так, як дим курить,

Степ кругом синіє,

місяць із-за хмар блищить,

тільки-тільки мріє... /397/


Нічний краєвид і в „Зимовому вечорі“ (з Пушкіна) і в ориґінальному вірші „Ніч“. Типово романтичні образи в баляді „Фарис“ (з Міцкевича), — шалений літ араба на коні по пустелі:


Мчи, літавче білоногий,

скали і граки — з дороги!..

Як човен веселий, відчаливши в море

по синім кристалі за вітром летить,

і веслами воду і пінить і оре...


Увага до ритмічного та музичного боку віршів — типова для перекладів Боровиковського.

Але не гірші і його ориґінальні вірші, головне баляди та „думи“. Теми баляд — продаж душі чортові, вбивство, отруєння. Оброблення — почасти в тісному зв’язку з народними піснями, з яких Боровиковський іноді просто складає свій вірш:


На заході раннє небо

мов кров’ю залито,

прийшли вісті до милої,

що милого вбито.

Не на війні його вбито,

затягнено в жито:

червоною китайкою

рученьки прикрито...


„Думи“ — різноманітні історичні, здебільша балядичні твори; тут зустріваємо „козака“, Палія, гайдамаків. І тут — знову ніч:


Садилося сонце за синім Дніпром,

за сонечком вечір спускався;

за вечором - ніччю, як синім сукном,

і поле, і ліс укривався.

Між хмарами місяць тихенько котивсь,

і на небі звізди займались,

а піняві хвилі дніпрові дулись

і берег високий лизали...


і згадки про народну поезію, і похмурі самотні романтичні постаті:


Неси мене, коню, заграй під сідлом,

за мною ніхто не жаліє,

ніхто не заплаче, ніхто з козаком

туги по степу не розсіє.

Чужий мені край свій, чужий мені світ, /398/

за мною сім’я не заниє. —

хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,

голодний, як рідний, завис.


(останні рядки — наслідування Байрона!).

Ось образ гайдамацького отамана:


понурий отаман під дубом сидить

і уси на палець мотає:

не хоче він ради ні з ким розділить,

ніхто його думки не знає...


або демонічного Палія:


Де був замок — попелище,

де був город — там кладбище,

враже поле кров’ю мочить

і об камінь шаблю точить


Хто в траві — врівні з травою?

хто в воді — врівні з водою?

хто у лісі — врівні з лісом?

ніччю — перевертнем-бісом?

Палій!


(останні рядки — варіянт мотиву з „Слова о полку Ігореві“).

Стиль віршів Боровиковського цілком романтичний: поважна мова, навіть у гумористичних місцях, нахил до вжитку народної пісні, поміркований ужиток здрібнілих слів, але лише властивих народній мові (матуся, тощо), уживання типових для народної поезії епітетів (ясний сокіл, сірії гуси, білі лебеді, широкі поля, чорная хмара, терен колючий, висока могила), пісенний паралелізм двох образів:


Понад гаєм, понад полем

туман налягає:

в однім шатрі циганочка

огонь розкладає...


може навіть і вжиток іноді „неповних“ рим, характеристичних для української народної пісні (гори::голі, рада::сестра, степ::серп, туман::піднявсь), та іноді просто вживання цитат з пісень — це все, поруч тем, образів (див. наведені цитати) — характеризує Боровиковського як романтичного поета. До рис його власної вдачі (або вплив Богдана Залєського?) належить, здається, такий характеристичний і для його байок нахил до короткого, афористичного виразу (див. вище цитату з „Палія“); /399/ це врятовує його вірші від зайвої балаканини та наближує окремі їх рядки іноді до прислів’їв:


Без хліба — сит, без хати — пан,

густий туман — його жупан („Волох“, переспів з Пушкіна).


Правда, бувають у нього і заплутані, складні речення.

Не дурно він уважно збирав народні пісні, почасти передані в збірку Метлинського, та приказки й прислів’я („більше 1000“), у яких він бачив „багатий скарб баляд, леґенд, дум“ — це справжнє джерело романтичної поезії.

Дещо з зібраної ним скарбниці Боровиковський ужив для своїх російських творів.

3. Значно більше видрукував Амвросій Метлинський (псевд. Могила 1814-70). проф. літературознавства в Харкові та Києві, за молодих років (до 1850 р.) поет, автор праць з філософи культури та літератури, в яких він сполучує філософію Геґеля з романтичними мотивами: завдання мистецтва — витворення ідеалу краси з окремих рис, розкиданих у світі: людина стоїть на межі „матеріяльного та духового світів“, слово є сполучення обох світів (матеріяльного — звуку та духового — думки), тому воно впливає на обидві сторони людської природи: захоплюючи таким чином єство людини в цілому, поезія справляє таке сильне враження на людину та людство. Надаючи такого великого значення словесній творчості, Метлинський, природно, не ставиться до своєї поетичної творчості як до забавки, а висловлює в ній свої найглибші думки, бажання чи побоювання...

Для поезії Метлинського характеристичний похмурий сумний кольорит. Його улюблений краєвид — ніч, як і в Боровиковського, — але ніч з бурею, громом, блискавкою, пожежею:


Як то в бурю на небові галас повстане,

в чорних хмарах так грякне, що страх,

і за хвилею винирне хвиля, та и гряне,

й озоветься в лісах, на горах...


В туман зіроньки поховались,

і місяць у хмари заплив:

річки дощові снувалися,

старий Дніпр шумів, гомонів...


або:


Буря виє, завиває,

і сосновій бор тріщить, /400/

в хмарах блискавка палає,

грім за громом грюкотить;

то, як уголь, ніч зчорніє,

то, як крон, зачервоніє.

Дніпр клекоче, стогне, плаче,

гриву сивую трясе;

він реве й на камінь скаче

камінь рве, гризе, несе...

Грім що гримне, в берег гряне

з пущі полум’я прогляне.

Запалало і стемніло,

застогнало в небесах;

дощ линув... Загомоніло

на горах, полях, в лісах.

І з дощами та з громами

Дніпр реве між берегами —


або:


В чорних хмарах, в чорних хмарах

з небом місяць і зірки,

червоніють в чорних хмарах,

грають, грають блискавки.

Гряк, і далеко загуркотіло!

Вітер схватився, і загуло!

В лузі, в діброві загомоніло;

море повстало і заревло!


Тріскотня в борах, бо сосни вітр і грім стріляє;

Галас! Грім і вітер землю й море б’є, карає...


Поруч цього краєвиду є й інший: степ з могилами: „на гробовищу в ніч глупу“. Ці могили, повні трупом, є для Метлинського ще свідками тієї минувшини, що ніби мусить заснути навіки: гетьман виходить із могили, прислухається:


На сторожі моє ухо,

а все тихо, а все глухо...

Чи козак і кінь умер?

Чи орел без крил, без пер?


Або забиті козаки розмовляють у могилах, але й їх буде забуто:


Де недавно козак гомонів...

. . . . . . . . . . . . . . . . .

там по степу тихо /401/

туман розлягається,

а місяць з-за хмари

поглине й ховається...


Чуєш, як і вітер

засвистав, загомонів...

Плаче, оплакує

козаків, своїх братів:


По степах, по байраках,

у пісках кістки поховає;

пісню поминальную,

пісню довгую співає...


Ніби єдине, що ще на Україні живе, є для Метлинського слово, поезія: тому дальший його улюблений образ — образ бандуристи; але — це він — „Останній бандуриста“ лише висловлює надію, що поезія не вмре з ним:


Може і пісня з вітром ходитиме,

дійде до серця, серце палатиме;

може й бандуру ще хто учує,

й серце заниє і затоскує...

І бандуру і мене

козаченько спом’яне...


Метлипський звертається — сам чи через своїх героїв — з закликами надзвичайно патетичними до читача, до природи, до Бога. Бо він ніби не має певносте, що його хтось ще почує:


Хай же грім нас почує, що в хмарах конає...

Хай наш голос далеко по вітру несе...

Хай Дніпр стародавній ’д нас пісню почує,

поки він нас в море не внесе, не вкине,

поки мова й голос в пас до тла не згине...


Сам Метлинський вважає себе за останнього бандуристу або останнього козака („Козак та буря“), що їх голоси востаннє розлягаються по Україні, як останній вияв життя народного. Але глибший та сильніший за цей голос є „крик серця“:


Ні! крик — то ще не крик, який учує ухо

і до якого мир привик.

Отто страшніший крик, як тихо, глухо,

замовк язик, бо в серці крик! /402/


Вразливі вірші Метлинського є цей самий „крик серця“, тому вони усі однаково безнадійні, похмурі. Він щонайбільше ще бажав би:


Грім напусти на нас, Боже, спали нас в пожарі,

бо і в мене і в бандурі вже глас замирає.

Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі

пісня в народі, бо вже наша пісня конає...


Постать Метлинського як поета завжди лишиться в світлі цього безнадійного настрою одчаю, без просвіту. В тому самому тоні витримано і кілька віршів, що, здається, не мають символічного значення, а просто дають похмурі, сумні образки. І якоюсь послідовністю думки, зрозумілою, бо не може людина жити й творити справді без усякої надії, є кілька віршів Метлинського, де ми бачимо його, як українського та російського патріота (таке сполучення тоді не було рідке) та слов’янофіла. Розуміється, напр., вірші про рідну мову або рідні звичаї цілком природні в зв’язку з історично-філософічним світоглядом Метлинського.

Поезія Метлинського — наскрізь філософічна поезія, найбільше історично-філософічна. Щоправда, вона належить до того типу, де кожна думка виступає в вірші лише в конкретній формі — в образі. Тому вірші Метлинського не багаті на абстрактні слова, а навпаки, в романтичній традиції повні такими словами, як: козак, гетьман, могила, гайдамака, бандуриста, бандура.

Форма його поезії часто фантастична, „вільна“, без певного сюжету та з частими змінами ритму. Лише окремі вірші — романтичних ґатунків: баляди („Покотиполе“ — сюжет той самий, що в „Перекотиполе“ Квітки, „Підземна церква“ — чи не з „Світезі“ Міцкевича), пісні; переклади (Краледвірський рукопис, Челяковський, Улянд, Ю. Кернер, А. Ґрюн, слов’янські пісні) почасти ближчі до української народної поезії, аніж ориґінальні вірші Метлинського. Але мова Метлинського, здається, найдалі відходить від народної, ніж мова всіх українських романтиків. Лише поодинокі здрібнілі слова (хмарка, зірка, ніченька і т. и.), майже зовсім немає виразів з народних пісень (є, наприклад, „могила з вітром говорила“, „ворон кряче“ і т. п.). Словник Метлинського не багатий, але це перша спроба утворити мову нову, мову для освіченої людини. Спроба ця не вдалася, тому слова Метлинського забулися і тому часто здаються нам незвичайними та „негарними“. Але русизми або слов’янізми Метлинського нечисленні (глас і т. п.). До того і вірш Метлинського не може імпонувати сучасному читачеві: /403/ ритм віршу в нього змінливий, часто неправильний, рими одноманітні, здебільша граматичні. Ледве чи вірші Метлинського можуть ще бути улюбленими віршами тепер. Але історичне їх значення безсумнівне.

4. У тих самих напрямі й формах витримана й невелика віршована продукція славного історика Миколи Костомарова (псевдонім Ієремія Галка, 1817-85), лише тональність їх зовсім інша: оптимістична віра в майбутнє українського народу. Костомаров не поділяє ані сумних прогноз Метлинського, ані його легковажної віри в „білого царя“. Щоправда, образи сучасности в Костомарова майже ті самі: могила, в якій спить „мати ріднесенька“; або похмура ніч:


Де Задніпров’я край опустілий,

де нема хат, бовваніють могили,

де нема галасу, виють вовки,

де була Січ, жили козаки,

ходив я ніччю; місяць червоний

сидів у хмарі і бурю нагонив...


Але співець викликає матір з могили, з темного лісу виходить „якась молодиця“, муза поетова, яка вимагає від нього співів „для всього роду,... для всій родини“. Костомаров так саме, як і Метлинський, бачить у „співі“, в поезії, чи не найбільшу тепер силу, що може відродити український народ. Відродження це Костомаров бачить у широких рамках відновлення всього світу:


Прокинуться всі народи,

завіт вічний приймуть,

ворогів тисячолітніх

вороги обіймуть...


Це насамперед слов’янські народи, — у Костомарова сильніше, аніж у кого іншого з харківських романтиків озивається — не чужа й іншим харків’янам — ідеологія слов’янофільська.

Костомаров, здається, досить оптимістично вірить в перемогу вічних сил „правди і волі“, що для нього найяскравіше репрезентовані християнством. Його поезія пронизана темою „правди й волі“: він повстає й проти „розвінчаного правдою тирана“, і проти тих, хто:


...в гасло неволі

обертає хрест всечесний,

гасло правди й волі... /404/ і навіть проти культури, далекої від народу. Як історик, він ясно бачить, що часи міняються. Його пост Митуса знає, що по часах, коли „густіють хмари“, „знову розгонить сонце туман віковічний“. Історик Костомаров оспівує й старокнязівські часи („Митуса“, „Ластівка“) і гетьманщину („Дід пасічник“). І що найголовніше, він бачить у цьому минулому національну традицію, що тягнеться й до сучасности. В уста героя з часів Володимира Мономаха він укладає слова:


Благослови, стара мати,

на добреє діло,

за святую руську землю

оддать душу й тіло...


— але тематика цієї баляди позичена з думи про Коновченка, а намір її — чи не автобіографічний (до власної матері!). Підкреслення історичної едности України в Костомарова в’яжеться з свідомістю її територіяльної єдности:


Од Сосни до Сяна вона простягнулася,

до хмари Карпатської вона доторкнулася,

Чорноморською водою умивається,

лугами, як квіточками, квітчається...


Сам себе Костомаров бачить як співця, провісника:


Співатиму, співатиму, поки гласу стане,

хоч і слухать не захочуть, я не перестану...


Окрему, хоч і невелику групу віршів Костомарова являють його філософічні вірші. Не лише історіософії платить данину наш поет, а й філософічній романтиці. Ось, наприклад, філософічна „поезія ночі“, що розвиває улюблену романтичну думку протилежности між „вічною“, але до людини „байдужою“ природою та мінливим, але високим своєю свідомістю, світом людини (пор. пізніше Ю. Кернер, Тютчев):


Вийде ніччю на могилу,

гроби бовваніють,

погляжу я в ясне небо,

там зорі зоріють.

. . . . . . . . . . . . . . .

Рівним рухом, живим рухом,

вічною красою,

без упину і без ліку

плинуть наді мною. /405/

Плинуть лорі в ладнім хорі

пічними шляхами,

не нам, не нам, дітям праха

любоваться вами...


Нас неволя, наша доля

на світ породила,

подражнила свободою,

та й не вдовольнила.


Дала розум, пізнавати,

що ми дурні зроду,

дала серце нарікати

на власну природу.

. . . . . . . . . . . . . . .

Світять зорі, як світили,

і будуть світити,

а ми, на них подивившись,

ляжем в землю тліти...


До історіософічної або натурфілософічної символіки наближуються лірично-мелянхолійні вірші („Туга“, „Надобраніч“), що теж віддають данину певній романтичній тематиці. Нарешті, пише Костомаров любовні вірші в народному тоні (паралелізм між переживаннями людини та з’явищами природи) та робить переклади (Байрон, Міцкевич, Краледворський рукопис).

Мова Костомарова нагадує своїм характером мову Метлинського: це так само спроба витворити мову освіченого товариства. Він зустрічається з тими самими труднощами, що й Метлинський. Але Костомаров ширше використовує словник та фразеологію народної пісні. Він переспівує народну казку, наслідує мову пісень у любовних віршах. Поруч цього зустрічаємо переспіви цілих пісень, в них мало „цитат“, але є наслідування „духу“ пісень. Ось, наприклад, з цитованої баляди „Ластівка“:


Сідла коня, меч знімає,

іде за полками.

Стара мати з жалю мліє,

к землі припадає,

своє дитя непокірне

спершу проклинає,

а напотім пожаліла,

та й молиться Богу,

щоб дав Господь молодому

щасливу дорогу... /406/

Одмовляє князі, старіший

„Чесная вдовице!

Оженився сни твій милий:

взяв собі дівицю,

нарядную й багатую,

з многими скарбами,

коса її шовковая

убрана квітками...

. . . . . . . . . . . . . . . .


Але й наслідування народних пісень не врятовує Костомарова від мовних помилок та важких виразів.

Цікаво, що Костомаров дуже уважно ставиться і до віршу. Він запроваджує дещо нове, наприклад, „внутрішні рими“: рими між окремими словами в рядку, напр., у цитованих „Зорях“: плинуть зорі / в ладнім хорі; нас неволя / наша доля... Він запроваджує нові розміри, напр., удалий „елегійний двовірш“ у надзвичайно типовій для романтиків поезії проти переоцінки античної Геллади, яка м. ін. у класицизмі відвертала увагу сучасників від власного народного життя:


пам’ять посмертна твоя засліпляє маною нам очі, —

ми, на тебе глядючи, не бачили самі себе.


Характерний і інший вірш на ту ж тему „Давнина“. Ці вірші з чужими словами (Спарта, ілот), з натяками на події, про які в вірші не говориться, типові для того характеру, який починала набирати українська література під пером харківських романтиків: це мала бути „повна література“ для „повного народу“. Цікаві численні романтично-народні баляди Костомарова, часто з казковими сюжетами.

5. Дуже характеристичні в стремлінні утворити „повну літературу“ і драматичні спроби Костомарова. Він за короткий час своєї письменницької діяльности пише українські драми „Сава Чалий“ (1838), „Переяславська ніч“ (1839) та починає ще кілька драматичних творів („Косинський“, „Мазепа“, „Українські сцени 1649 р.“, та з римської історії „Мучениця Февронія“) поруч російської драми „Кремуцій Корд“, перекладає Шекспіра на російську мову. Шекспір і є головним керманичем Костомарова в драматичній поезії. Іноді він використовує мотиви драм Шіллера. Трагедії Костомарова повні драматичного напруження і — в романтичній традиції — закінчуються загибеллю героїв. Сава Чалий (неісторично зображена постать з 17 ст.) мріє про гетьманування, але старшина обирає його батька, Петра; Сава /407/ перекидається до поляків та ще одружується перед від’їздом з Катериною, нареченою свого приятеля Гната Голого; поляки вимагають від Сави згоди на запровадження унії, Гнат підбурює козаків проти Сави. Так Сава опиняється самітний між двома ворожими таборами; козакам удається вбити Саву і Катерину, але, довідавшись про те, що обвинувачення Гната Голого було наклепом, вбивають і Гната... „Переяславська ніч“ — трагедія, в якій картини народного життя 1649 р. та повстання сполучені з індивідуальною драмою провідника повстанців Лисенка, якого сестра Марина кохає польського старосту; Лисенко і староста в двобої на смерть поранюють один одного; отже драма знов кінчається смертю обох головних дійових осіб.

Конфлікти в п’єсах Костомарова — не лише зовнішні конфлікти, але й внутрішні, в душі героїв: Сава (ніби як Шекспірів Коріолан) власне губить сам себе, — він залишає батьківщину, вважаючи, що козаки несправедливо не визнали його заслуг та не обрали його гетьманом, але він свідомий своїх обов’язків щодо рідного народу та відкидає пропозиції поляків, що мають шкодити рідному краєві (унію). Цей внутрішній конфлікт Костомаров ще ускладнює: іншими конфліктами, зовнішніми та внутрішніми: Сава довідується, що до Катерини вже сватається Гнат; його суперником на гетманство є власний батько і т. д. Так само внутрішній конфлікт розриває душу Марини між любов’ю до ворога батьківщини та до рідного краю, і тут Костомаров ще ускладнює конфлікт, роблячи Марину сестрою провідника повстанців.

Костомаров, може навмисне, уникав майже всякого побутового елементу. Історичне тло йому дати не вдалося (або він і не стримів до цього). Що історична правда підірвана тими „мутними джерелами“, з яких він черпав („Історія Русів“, підроблені „думи“), — це не таке важливе, бо трагедії його — „високі трагедії“, з абстрактними героями, яких промови часто — по-шекспірівськи — цілком відриваються від конкретної дії, як монолог Лисенка:


...що одна

душа його безсильна, дивлючися

на гірку долю милої родини,

літа над нею соколом по хмарах

і, бачучи братівське лихо, стогне,

і даром поривається, як хвиля,

що по Дніпру в негоду походжає,

клекоче, рветься, сивим пилом хлиська,

хотіла б наче берег весь залити... /408/


І слабкість драм Костомарова не в цій абстрактності, а в тому, що він не знаходить у конкретній дії вразливих, яскравих формул, тих летючих слів, якими пишається кожна трагедія Шекспіра. Зате Костомаров робить свою мову досить різноманітною, заводячи і „високий стиль“ (з слов’янізмами) і вульґарний, у масових сценах: несправедливо закидали Костомарову „котляровщину“ — лайки та вульґаризми типові і для його зразків у Шекспіра; тут роля, функція їх зовсім інша, аніж у Котляревського. Може єдине наближення до традиції Котляревського — упровадження пісень та кількох сентиментальних розмов. Та все це не врятувало драм, не досить сценічних, а зокрема для пізнішої української сцени з її етнографічним ухилом. Нової традиції ці трохи важкуваті п’єси утворити не змогли.

Костомаров написав пізніше і „макаронічну“ повість „Чернігівка“ (розмови українською мовою), численні історичні праці, цікаву характеристику „двох народів“ — росіян і українців, яка при деякому упрощенні проблеми, не позбавлена окремих глибоких думок. Ці пізніші праці, дуже цікаві для історії української „духової“ культури, не належать уже до тіснішого кола творів української красної літератури, але мають у собі чимало слідів романтичного світогляду. Але найважливіше для нас — написані принаймні з ближчою участю Костомарова „Книги буття“, які вже належать до „київської романтики“.

6. Кілька дрібніших поетів стояли в оточенні харківського кола. Та треба згадати і самого І. Срезневського як поета; його поетичні спроби — це фальшовані думи в „Запорожській старині“: ці „фальсифікати“ — твори не народні, але цікаві вияви того, як романтики того часу розуміли стиль народної поезії: фактичний бік узято з „Історії Русів“, а пісенний текст змонтовано почасти з уривків дійсно народних дум, але почасти тексти витворені самостійно та значно „ідеологічніші“, ніж дійсно народні думи. Засобів народної поезії вжито надзвичайно рясно. Почасти якраз фальшовані думи спричинилися до того, що в пізнішій українській романтичній поезії стали трафаретами такі поетичні формули, як „в сурми засурмили“, „у бубни вдаряють“, „ревнули гармати“ і т. д. Чимало з цього скарбу виразів та образів вжив і Шевченко. Правда не ясно, чи Срезневський сам зфальшував тексти, чи завів його в облуду хтось з його приятелів.

О. Корсун (1818-91), почав віршувати у традиції „котляревщини“; та й народні повір’я він збирає та переспівує ніби як лише анекдотичний матеріял. Але поруч примітивного слов’янофільства Корсун переймає й інтерес до романтичної поезії, /409/ переспівуючи росіян та чехів, та вітає Шевченка 1845 р. віршем, у якому прохає щоправда в поета лише „голосіння над труною“ та „пісень про колишнє“.

Мих. Петренко (нар. 1817 р.), автор кількох віршів з мотивами романтичної туги за далеким, що для нього символізується небом:


Тону там душею, тону там очами,

глибоко, глибоко, поміж зіроньками.

Тону там глибоко, як камінь той в морі.

Ні! так гину в небі, як в лютому горі:

в його темну пропасть я кинувся змалу...


Покрите хмарами, мов хвилями те море,

що там ти мовиш в вишині?

. . . . . . . . . . . . . . .

І мова ся, й велика річ

для мене темна так, мов тая ніч...


Він сумує, що не має крил („Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю“), бо він почуває, що небо — „моя сторона“, він чує „небесну музику“ зір, але всі ці теми „поезії ночі“ він не здібний вивести над сумне голосіння, одноманітні образи і слова (сумую, плачу, стогне, смуток, туга, сльози, муки, горе) не підносять вірші Петренка над сентиментальні романси. Але важливе та типове для його творчости, що він залишає тематику народної пісні та робить спробу наблизити мову та тематику романсу до духового життя освіченої людини. На жаль, у той час, як меланхолійна романтична поезія вміла на тлі смутку й туги ставити загальнолюдські питання, філософувати, виходячи з безнадійного песимізму, Петренко на це не спромігся. Лише де-не-де майне в нього типово романтичний образ: „пісня“ — „голос з того світа“, мелодія пісні — божевільна — „безумна та в ночную пору“ і т. п.

Значно цікавіший ровесник Боровиковського, Оп. Шпигоцький (дати життя невідомі, друкувався між 1830 та 1835 рр.), що видрукував лише уривки з перекладу „Полтави“ Пушкіна, одну баляду та переклади сонетів Міцкевича, які може ілюструвати такий приклад:


Наплив я на розлив сухого океану,

ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок,

пливе між повних лук по килиму квіток;

минаю острови зелені я бур’яну. /410/

Смеркає вже: нігде ні шляху, ні кургану:

шукаю шляхових на небі я зірок.

Гень блись! Чи хмара то? То зіроньки світок?

Ні! То синіє Дністр — то світло Аккерману...


В 40-х роках почав друкуватися Яків Щоголів (1824-98), мабуть, найвизначніший поет усього харківського кола, — але діяльність його відновилася лише через кілька десятиліть, та він належить у переважній більшості своїх творів до іншого окресу української літератури: раніші його вірші, при всій своїй формальній викінченості, найближчі до віршів Петренка невиразністю настроїв — не думок.










продовження розділу...







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.