[Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Нью-Йорк, 1956. — С. 410-450.]

Попередня     Головна     Наступна






...початок розділу




Ґ. Західня Україна


1. Постання літератури народною мовою в Галичині мало ще більше значення, аніж на території російської України. Тут до національного пробудження (ще не відродження) чимало спричинилися романтичні течії, власне літератури австрійських слов’ян. Чималу ролю мали й видання українських пісень Максимовича й ін. В духовній семинарії було нелегко познайомитися з новітньою західньою поезією, бо не лише романтиків, а й Шіллера там ще в 30-х роках 19 ст. заборонено. Але початки національного пробудження походили з купки львівських семінаристів, „руської трійці“: Маркіян Шашкевич (1811-43), Іван Вагилевич (1811-66), Яків Головацький (1814-88). Перший збірник віршів народною мовою, складений Шашкевичем та його приятелями, не міг з’явитися друком. Але 1835 р. Шашкевич видрукував у Львові „Голос Галичан“ — оду народною мовою, а 1837 р. виходить славнозвісний збірник „Русалка Дністровая“. Для Шашкевича пробудження українців — остання ланка в процесі загального пробудження слов’янських народів. Письменству він надає в народному житті надзвичайної ролі: „Письменство у кожного народу — це його життя, його способу думати, його душі образ; воно повинне заклюнутись і вирости серед народу на його ж таки ниві... Письменство — найперша потреба всього народу“. І той факт, що перші представники національної літератури в Галичині були духовні, і особиста вдача Шашкевича, і самий характер австрійського літературного життя за часів Меттерніха (та ще на провінції!) привели до того, що романтичні ноти української літератури в Галичині були надзвичайно м’які, ніжні, ліричні. /411/

Сумно склалася доля учасників „руської трійці“: Шашкевич передчасно вмер, Вагилевич опинився в польському таборі. Головацький, щоправда, зміг виконати поважну наукову працю, але перейшов до табору цілком засліплених москвофілів... На зміну їм у національному розвитку Галичини взяли участь інші діячі.

2. Шашкевич за своє коротке та важке життя не встиг написати багато. Але і те, що ним написане — переважно вірші, показує, що мав поетичну обдарованість. Вірші його — головне пісні: їх мелянхолійний настрій — щирий, їх тон м’який та ніжний, навіть занадто м’який для їх іноді досить похмурого змісту. Наслідування пісень і, мабуть, вплив польського віршування приводять Шашкевича до того, що він — не так радикально, як Шевченко. — відмовляється від того реґулярного чергування наголосів, що творить суть „тонічного“ віршування (див. Д. 5):


Із-за гори, із-за ліса

вітрець повіває:

скажи, скажи, тихий вітре.

як ся мила має?

Чи здорова, чи весела,

личко рум’яненьке?

Чи сумує, чи горює,

чи личко блідненьке?

Бо я тужу, бо я плачу,

сльозами вмиваюсь,

веселої годиноньки

вже не сподіваюсь...

Як би мені крильця мати,

соколом злетіти, —

тяжку тугу із серденька

при милій розоити...


Поруч сумних пісень Шашкевич пише і національні гімни — заклики:


Руська мати нас родила,

руська мати нас повила,

руська мати нас любила, —

чому ж мова єй не мила?

чом ся нев встидати маєм?

чом чужою полюбляєм?..


(єй = її, нев = нею) /412/


або:


Разом, разом, хто сил має —

гоніть з Русії мряки тьмаві!

Зависть най нас не спиняє,

разом к світлу, другії жваві!


Та й для національної тематики Шашкевич знаходить такі самі м’які ноти, як для своїх пісень:


Аж мило згадати, як то серце б’ється,

коли з України руськая пісенька

так мило, солодко коло серця в’ється,

як коло милого дівка русявенька...


Поезія Шашкевича, до якого дійшли в останні роки його короткого життя і твори Квітки, Метлинського, ба й Шевченка, не могла зробитися популярною на Великій Україні головне тому, що галицька поезія спиралася на місцеву мову. В протилежність до харків’ян, письменників з новоколонізованої території з її на великому просторі майже єдиною мовою, галичани користалися західноукраїнською мовою з її різноманітними діялектами. Лише тепер, з розвитком ужитку діялектів в модерній поезії, поезія Шашкевича (і інших представників галицької романтики) могла б знайти зрозуміння на Великій Україні. Свого часу її популярності перешкоджали насамперед діялектні форми, як „запустилась“, „учинилась“ замість „запустила єси“ (2 особа минувшого часу) і т. д., „з недолев“ = з недолею, „надо мнов“, „ся доля діла“, і т. д. Далі — діялектні слова: „цвітка“, „зацвила“, „гаразд“ = щастя, „сли“ = коли, „розпускаєсь“ = розкривається і т. д., зокрема слова, що на Великій Україні мають інше значення або інший відтінок значення, або трохи відмінну форму: „сивенькі... очі“, „чудуєшся“, „згірчиваєш“ і т. д. Може найбільш шкодили наголоси, для східноукраїнських діялектів цілком незвичайні: „хмаро́ю“, білесе́ньким“, „дума́єш“, „бу́ла“, „рідна́я“ і т. д. Фразеологія мусить здаватися східньому українцеві „безпомічною“, хоч вона, може часто лише нав’язується на місцеву з Галицького Підлісся: напр. „туга із серденька“, „при милій“ = коло милої, „ясні громи“ і т. д. Деякі рядки для східнього українця майже незрозумілі:


А мені ось на сім світі

своє серце їсти:

бо з недолев боротися,

як під воду плисти. /413/


Десь за морем, за горами

мій гаразд здрімався;

десь з безвістий, темних лісів

мій смуток пригнався...


Або: „вкривалам тя чорнов мраков“, „учинилась мому серцю з гараздом розлуку“, „хвиля її поцілує і наперед стрілить“. Діялектно забарвлена поезія, яка для розвиненої літератури є принадна, була для ще „неповної“ української літератури тих часів зайвою розкішшю.

Тематика поезії Шашкевича неширока. Поруч національних мотивів — серед її образів, розуміється, є й бандуриста, і гетьман, і козак, і могили, — чуємо постійно ноти смутку та туги досить м’які: характеристичні серед здрібнілих слів „гіренька годино“, „слізоньки“ і т. д. Характеристично, що поезія Шашкевича значною мірою символічна. Ця символіка не дуже складна та не дуже глибока, але типово романтична: поет слухає минуле:


...по могилах лягав я,

буцімто спочити, а то підслухати,

як то стара бувальщина буде розмовляти... —


або орлом підноситься над землею:


Пустив орел бистре око

в вічність незміриму,

сягнув духом ген глибоко

в глубінь незмислиму...


Тут типові слова „незміриму“ та „незмислиму“; життя символізує теж типовий образ квітки, що в’яне після короткого цвіту-життя:


Цвітка дрібна

молила неньку,

весну раненьку:

„Нене рідная!

Вволи ми волю,

дай мені долю

щоб я зацвила,

весь луг скрасила...“

. . . . . . . . . . . . . .

„Доню голубко,

жаль мені тебе,

гарная любко, /414/

бо вихор свисне,

мороз потисне,

буря загуде:

краса змарніє,

личко зчорніє

головоньку склониш,

листоньки зрониш, —

жаль серцю буде“.


Серед краєвидів Шашкевича зустрічаємо й улюблену романтиками ніч:


Світ вже смерком почорнів,

сумненько пугач запів,

Ні там людей, ні там хати!


Блуд ту свище, туман грає,

в густі ліси заведе...

. . . . . . . . . . . . . . .

Темно, тихо і страшненько,

часом лиш ворон закряче,

закряче сумненько.


Або:


Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла,

вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,

чагарами густими тьма вовків завила,

над тином опустілим галок гамір грає.

. . . . . . . . . . . . . . . . .

Нависло ясне небо чорними хмарами,

тяжкими густі бори склонились тугами,

зойкнули дуброви і ліси застогнали...


Маємо серед його віршів 2-3 балядичні, переказ народної анекдоти; наслідування народних пісень рідкі, один раз Шашкевич наподоблює навіть думу („Облога Львова Хмельницьким“). Переклади з польської (уривок з „Замка Каньовського“ Гощинського) сербської (пісні) та чеської (Краледворський рукопис) доповнюють образ романтично-слов’янофільських інтересів Шашкевича.

Невелика обсягом, але різноманітна проза Шашкевича. Цікаво, що вона значно ближче підходить до норми літературної мови пізніших часів. Знаходимо в нього і статті; м. ін. надзвичайно цікава „Старовина“, романтична пропаґанда /415/ зацікавлення старовиною, в якій Шашкевич бачить „лице столітей“ та „дух предків“; пише він переказ казки, і прозаїчні байки (14) і дитячі побожні пісеньки, і матеріяли для читання до „Читанки“. Ось як він у прозі малює нічний краєвид: „Сонце спочило, смерклося. Тиха пітьма насіла тихі та узкі звори, вітер буйний осінний метав хмарами від верха до верха і гнав споловілим листьом з гір в темні роздоли, то знов під круту стремену, скриплячи голими гілями відвічної дубини, мов величаючися своєю лютостію, а ругаючись з їх недуги; звір шелепотів чагарами за жиром, часами вовк голодом пертий дивними завив голосами; перісті опоки, закляті над безвістями стояти, здавалися при настиглій нічній мраці проживати та свої міняти становища, проходячися мов нічні мари...“ — Шашкевич дав і кілька зразків „високого“ прозаїчного стилю — в проповідях, спробах перекладу Євангелії (Іоана, Матвія), в „Псалмах Русланових“. Ось спроба з одного з них: „Той, що звелів нічому зродити світи, величноє сонце і місяць і тьми звізд, що велів темноті перекинутися в світло, з которого долоні сверкнули огні і вдарили води, которого невидиме око бачить гадки душ наших, которий спряг собою безначаток і безконець, которого серце всьому світу серце, а воля гаразд всіх віків і всіх сторон щастє, — той з тобою, Бог з тобою“.

3. Поруч Шашкевича безумовно найвизначнішим справжнім поетом галицької романтики є Микола Устиянович (1811-85). Його літературна діяльність, щоправда, трохи пізніша — кінця 40-х та початку 50-х років, вже не без упливів наддніпрянської літератури його значно численніші вірші характеризують ті самі мовні риси, що й вірші Шашкевича: діялектизми (веснов, з тобов, плаче сина = за сином, переймила, си, ти і т. д.) зокрема в наголосах (висказува́в, ужа́с, оаза́х, сила́ми, науку́, красави́ці, татари́н, порога́ми і т. д.; власне ще більше, ніж у Шашкевича), досить численні здрібнілі слова (тугенька, душиця, гіренькі, навіть — славонька Австрії і т. д.). Чимало слов’янських слів. І в нього лише нечисленні баляди або балядичні вірші, мало пісенних форм та мотивів, напр.:


Летів орел з чужиноньки

та й став повідати

за керваві долиноньки,

за спалені хати;


та за кости біленькії,

випрані дожджами, /416/

за могили високії,

сипані руками...


Плаче дівча, плаче мати,

з жалю не втихає,

ще й свободи не видати,

й милий не вертає.


Але Устиянович більше любить складні розміри та строфи, — мабуть, уже тому, що серед його віршів досить багато „високоторжественних“ — привітань, гімнів, ґратуляцій, почасти влучних. Мотив австрійського патріотизму: „Де Австрія, там наш рай“ — частий. Серед них є і вірші з національними, досить сумними мотивами, як: „Думати глухо, літами, віками, на німій чорній могилі“, або лише „снити о щасті і козацькій славі“:


І на крест вбитий вражими руками,

не знав той нарід свобіднішой долі

над плач самотний безсонними ночами,

над святой віри надію на гробі...


Устиянович посідає здібність влучно афористично формулювати думку, на жаль, такі форми чисто втрачаються в довгих та безбарвних віршах:


Бо руська думка — сумний хрест на гробі,

а руська мова — сором на подобі,

а руське серце — туга степовая,

а руська доля — сирота німая...


Єдна мати їх плекала,

єдна судьба била,

єдна любов їх в’язала,

єдна смерть злучила...


Кто несе більшу прислугу для світа,

для своїх братий, як той, що віками

голодним хліба подає досита,

кормить держави своїми руками?


— так формулює Устиянович свої думки про долю України, про взаємостосунки її окремих розірваних частин, про вартість хліборобської праці. Найліпший вірш афористичного типу — релігійно-філософічний „Сотворитель“. Дивно, що в повчальних віршах, яких і в нього теж чимало, такі добрі формули рідші. Ця здібність формулювання прикрашує цілі вірші, як напр., пісенний: /417/


Сумно, марно по долині,

почорніли білі квіти,

пожовк лист на деревині,

птах полетіл в інші спіти.


Од запада сиві хмари

цілу землю заливають,

чагарами нічні мари

з вітрами ся розмовляють...


Чого тужиш, калинонько,

головоньку нахиляєш?

Чого плачеш, дівчинонько,

сльозами ся залипнеш?


Чи тя доля покинула?

Чи не маєш матусеньки?

Чи ти краса загинула?

Чи говорять воріженьки?


— Ні мня доля покинула,

ні не маю матусеньки,

ні ми краса загинула,

ні говорять воріженьки,


йно ми тужно за весною,

що так борзо перецвіла.

Куди гляну мислонькою,

нема того, що м любила.


Або один з найліпших віршів з численними діялектизмами, виправданими темою; щоправда, цей вірш — наслідування польського віршу Коженьовського:


Верховино, світку ти наш!

Гей, як у тебе тут мило!..

. . . . . . . . . . . . . . . .

З верха на верх, а з бору в бір

з легкою в серці думкою,

в чересі кріс, в руках топір,

буяє леґінь тобою...


І коли б пирс лід з хребта від

і ведмідь шибнув лісами,

завіяв юг, заграв Бескид,

Черемош гукнув скалами: /418/


То ми то час. то ми то піснь,

молодче, ну же в розтвори!

Овечці сплав з кучерей пліснь

і далі, далі на гори!


Літом цілим, би ніч, би день,

хлопці гуляють там наші,

свобідна там вода, огень,

доволі ліса і паші.


Там пан не клав ланцігом меж,

ворог не станув стопою. —

буйная там землі одеж,

плекана пісней росою...


Поруч поезій Устиянович писав повісті. Дві найвидатніші з них — у кожному разі найліпші зразки української прози між Квіткою та Кулішем. Обидві мають селянські теми. „Месть верховинця“ — ворожнеча двох парубків за дівчину, але замість того, щоб застрелити суперника в горах, герой повісти врятовує його від ведмедя: „Страсний четвер“ — історія дівчини, яку захоплюють опришки. Устиянович уміє розвивати свої прості сюжети цікаво та з нап’яттям; виклад різноманітний: автора, дійових осіб про минуле тощо. Численні діялектизми виправдані верховинським оточенням. Сам автор у своєму викладі не уберігається від слов’янізмів: рекуть, почтеннії, обстоятельства, „спускати тоскливу головку на воздихающу грудь“ і т. д. Гарні малюнки краєвидів: „Нема над Зелені свята... Вийдеш на поле — рай! Земля пристроєна в цвіти, красується, мов в вінці відданиця гожа, а ліси зеленіють, якоби в святочних ризах; поля, засіяні золотим зерном, випускають перший колос надії, а в садах деревина, обляна вонним молоком, аж тягне в свій холодочок“: „Сумно шуміли бори, мов лихим товкся западовець по тісних дебрах та диких яровах. До полонин ухопився грубий туман, і сім і там по верхах заляг уже сніг табором на стале зимовання. Небо приоділося оловом, ліси почорніли, навіть зелена ялиця потемніла, затужила. З борів коптіли густі студені дими, якби пів світа горіло... День проминув, як година, темна ніч яла прилягати землю... Пусто учинилося по верхах, глухий гомін, розколисаний шумом борів та шепотами тисячі потоків, розлився по цілій природі і лише бейкання на медведя розривало з-під полонини тот смертельний сум осінньої на верховинах ночі...“

Розмови добре вибудувані. Переживання дійових осіб змальовані при допомозі образів: „В моїй груди пересувалися /419/ зав’язки всякого чувства, як ся пересуває коралин за кораликом по шовковій нитці“; „На лице його осіла на хвильку неописана м’якість і туга, мов вечірній сумрак на усмирене море“. Іноді занадто вже романтично: „Бог... простив мені за тоє пекло, що ношу в моїм серці“, тощо. „Страсний четвер“ збудовано як історію невмолимої долі („судьба“), яку наперед провіщає навіть сон. „Месть верховинця“ — моралістичне оповідання. Устиянович де-не-де кидає моральні та релігійні завваги, та не так уже поверхово нав’язані до оповідання, як у Квітки. Але писав він і суто моралістичні, повчальні оповідання: „Старий Єфрем“, де старий селянин з-під Львова на кількох десятках сторінок повчає автора, лише іноді розповідаючи йому якусь пригоду або байку; „Допуст Божий“ — вже занадто примітивне — для народу! — оповідання про злі висліди прокльонів. „Ніч на Вержаві“ — гарніш малюнок гір уночі. „Толкущему отверзеться“ — мистецький переказ спогадів галицького митрополита Яхимовича про його дитячі роки, теж не без „моралі“. В кожному разі Устиянович як прозаїк має видатне місце в українській літературі, хоч читати його й треба із словником.

4. Невелика літературна спадщина інших поетів галицької романтики. Яків Головацький написав лише кілька віршів пісенного типу, з мораллю „хто працює, оре. сіє. той і плодів ся надіє“, або:


Лучче плисти потихоньким

та певненьким ходом,

обминати островоньки,

каміння й колоди.


Він дав і переспіви сербських пісень з численними діялектизмами та прозаїчні перекази казок та народних анекдот. Іван Вагилевич лише почав віршованими балядійними оповіданнями („Мадей“, „Жулин та Калина“). Байкова проза обох увесь час зривається на стару стежку слов’янщини. Так само вірші Антона Могильницького (1811-73), серед них типові панегіричні, та незакінчена його поема „Скит Манявський“; теж поеми „Конюший“ (1853) „Буй тур Всеволод“ (1860) Б. Дідицького. Сполучення діялектного забарвлення з слов’янізмами ставить їх творчість осторонь від тієї лінії мовного розвитку, на яку стала галицька поезія пізніше, в часи „реалізму“. В повній літературі і ці твори могли б знайти собі місце.

5. Зовсім осторонь літературного розвитку залишилась від інших частин України — Україна Підкарпатська. Нечисленні її письменники не дійшли і до зрозуміння значення національної /420/ мови. Можливо, що якісь ноти романтики озиваються вже в деяких з нечисленних (18) віршів Василя Довговича (див. VI, Г. 6). Знавець західньої культури, напр. Канта, Довгович міг раніше, аніж галичани, в угорському оточенні щось довідатися про нову романтичну поезію. Але в його наслідуваннях народних пісень важко бачити щось більше, аніж поетичні грашки ще клясичного типу. Без сумніву зв’язаний з галицькою романтикою Олександер Духнович (1803-64) пише цілком мішаною мовою, але в його віршах чути відгомін і національних і психологічних мотивів галицької романтики:


Я Русинъ былъ, есмъ и буду,

я родился Русиномъ,

честный мой родъ не забуду,

останусь его сыномъ;

Русинъ былъ мой отецъ, мати,

русская вся родина,

Русины сестры и браты

и широка дружина;

великій мой родъ и главный,

міру есть современній,

духомъ и силою славный,

всЂмъ народамъ пріемный...


Або:


Горько стеня, рыдаю,

скорблю на самотность,

и сей часъ проклинаю

убЂгшу свободность...


Або:


подувай вітрику,

подувай легонько,

най моя миленька

спочине тихонько.


Двигнися печально

в глубокій жалобі,

не дерзай віяти

на єй чорнім гробі...


При миленькой гробі

яму іскопіте,

сосхнутоє тіло

при ній погребіте . . . /421/


...Да каждий увидя

дерновий той покров,

скажет пожалуя:

се тут лежить любов.


Новітній правопис, як бачимо на останньому уривку, значно наближає мову віршів до народної. Але це не завжди можливо, бо Духнович віршує і так:


Розу любихъ,

увеселихъ

Взоръ мой ею невинно,

всегда цвЂла,

веселила

все оченько любимо...


В віршах збірників, як напр. „Поздравленіе Русиновъ“ (1852 р.) або інших ще з 60-х років маємо чимало з типовими романтичними мотивами: національним (рідна мова — авторам здебільша не ясно, яка саме) та мелянхолійним (туга за померлими). Але мовні властивості та невисока поетична вартість віршів не дають їм права на місце в загальній історії української літератури: вони належать до складної місцевої традиції.

6. Почавшись ще перед Київською романтикою, романтична поезія західніх земель скоро ввібрала в себе живі води поезії найбільшого поета української романтики — Шевченка. На відмінній долі галицької та підкарпатської романтики можемо бачити, оскільки політичні умовини впливали там на розвій літератури. Літературна Галичина через кілька десятиліть стає в рівень з літературою наддніпрянською; Підкарпаття на довгі десятиліття взагалі випадає з історії української літератури.

Галицька романтика має певні риси, які дозволяють нам її зблизити з специфічно австрійськими літературними течіями („бідермаєр“). Але ледве чи варто виділяти її в окремий напрям української літератури (див. Екскурс V).





Д. Київська романтика


1. Другим осередком романтичного руху зробився в половині 40-х років Київ. Університет, заснований 1834 р., почав збирати в своїх стінах українську молодь. Перший ректор, філософічний романтик Максимович (з 1834 р.) зумів використати своє становище для оживлення діяльности на полі українознавства. Михайло Максимович (1804-73), що почав свою наукову діяльність /422/ у Москві як природознавець та романтичний філософ, прибічник романтичної філософії Шеллінґа, в Києві показав себе невтомним дослідником української старовини та передусім етнографії, над якою він старанно працював в Москві. Його збірки пісень 1827, 1834, 1848 р. належать до найліпших та мали великий вплив на романтичну літературу. Він тримався, щоправда, „російсько-українського“ погляду, припускаючи українську мову лише для певних літературних ґатунків та для Західньої України, де вжиток російської мови неможливий через незнання її. Лише пізніше він видав український переклад „Слова о полку Ігореві“ (1857) та псалмів (1859) і кілька віршів, кілька було видано зі спадщини. Максимович знає переважно два полюси поетичної мови — високу з церковнослов’янізмами та народну. Якось осторонь від романтики стоїть невелика та не дуже цінна поетична спадщина цього філософічного романтика. Одночасно (в 30-40-х рр.) переживає певний новий розквіт Київська Духовна Академія, зреформована зі знищенням старих традицій, але тепер захоплена сучасним філософічним рухом (Геґель та почасти філософія романтики з Шеллінґом на чолі).

2. У 40-х роках у Києві зійшлися Костомаров, що став там професором університету, Куліш, Шевченко, який уже був автором „Кобзаря“ (1840) та славетним поетом, та кілька студентів, що не залишили визначного сліду в історії української літератури, але серед яких були цікаві та ориґінальні постаті, зокрема М. Гулак (1822-99) та В. Білозерський (1825-99). „Київська молодіж... була глибоко просвічена Святим Письмом, — це була молодіж високої чистоти духовної“, — писав пізніше Куліш; В. Білозерський здавався декому „путеводною зорею до Віфлієму“: „янгольський мир душі, солодка розмова — образ життя чистий і в найвищій степені праведний, поетичне захоплення і діяльність суто-практична, жвава і безпереривна, — і над усім цим — пламенна любов до Христа!“ Християнство киян сполучалося з філософічною романтикою: на цьому шляху їхнім провідником був проф. Академії, раніше і університету росіянин П. Авсєнєв (1810-53), що зокрема захоплювався християнською містикою та романтичною психологією (Шеллінї, Новаліс, Г. Ґ. Шуберт й ін.). Він часто зустрівався з Білозерським, Гулаком, О. Маркевичем, позичав їм книжки, але найбільше впливав на них особистими розмовами. До філософічної романтики приєднувалось читання романтичної красної літератури, а зокрема української народної словесности (збірки Максимовича, Срезневського) та слов’янофільської літератури. Проблема „національного духа“ мусила в світлі цих духових /423/ джерел набрати нового забарвлення: таємниці людської душі, те, що „накреслене в серці Божиїм перстом“, найтісніше зв’язані з духовою єдністю всього народу. А ця духова єдність в українців, а може і слов’ян взагалі, найтісніше зв’язана з християнством. Доля українського народу зв’язана з релігійним відродженням. „Християнська і наукова“ проповідь серед „панів українських“ мусила привести до розв’язання і політичних і соціальних проблем. Мабуть, є тут деякі відгуки і християнського соціалізму колишнього французького „реакціонера“ („традиціоналіста“) Лямене і польських течій цього типу.

В протилежність до романтичного захоплення старовиною харків’ян, що не дуже придивлялися до майбутнього та не бачили в ньому нічого, крім неясного українсько-слов’янського „відродження“, для киян якраз майбутнє стає основним мотивом світогляду: „Христова релігія дала світові новий моральний дух... Спаситель відкрив людству любов, мир і свободу, рівність для всіх і братерство народів — нові цілі, вказані народам для здійснення в них великої ідеї людської єдности“, добро України можливе лише „при виповненню заповіту нашого божественного Спасителя“, усі повинні стриміти до „здійснення Божої правди, до... панування свободи, братерської любови і народнього добробуту“ (Білозерський). „Прокинуться... слов’янські народи... правда і рівність запанують“ (Костомаров). Природно було утворення організації з цією плятформою — „Кирило-методіївського братства“, — ідея належить, мабуть, Гулакові. Товариство — романтично-християнське з таємничими обрядами, абеткою, іконами, обручками, проіснувало недовго. Вже на початку 1847 р. членів його заарештовано. Але короткий період його існування приніс немалі літературні та ідеологічні плоди.

Київська романтика ще прожевріла ціле десятиліття. Центром її до 1850 р. був нроф. теорії літератури М. Костер, а в 1850-4 його наступник, А. Метлинський, що перейшов сюди з Харкова. Але їх слухачі, що купчились навіть у гуртки коло Костиря, нічим себе на полі української літератури не виявили.

3. Ідеологічну програму кирило-методіївців подав твір, якого автором був Костомаров: „Книги битія українського народу“. „Книги“ написані в біблійному стилі, як писалися подібні історіософічні твори на Заході та в слов’ян (Міцкевич, Штур; що „Книги“ є наслідуванням нам невідомої „Наддністрянки“ , як запевняв Костомаров жандармів, дуже сумнівно). „Книги“ подають спершу картину світової історії як накресленого Богом шляху до спасіння: „Бог создав світ і постановив, щоб кожне /424/ коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялися би йому всі люде і вірували у його, і любили б його, і були б всі щасливі“. Історія, одначе, стала занепадом цього Божого закону, але „змилувавсь Господь, Отець небесний над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям істину, щоб тая істина свободила род чоловічий“. Але і після Христа продовжується підупад: „королі“ та „папи“ замінюють владу Христа своєю власною, французька революція є помилка, бо „нема свободи без Христової віри“.

Слов’яни зображуються в другій половині „Книг“, як спадкоємці „царства Божого“; але й вони не виправдали себе, сварячися між собою та переймаючи все з Заходу. Ширше змальована історія України та її поневолення. Вихід у тому, що „істий слав’янин“ (в іншому місці „істий українець“) „не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятає одного Бога — Іісуса Христа“. „Книги“ закінчує романтична картина „відродження“, або „повстання з мертвих“, України: „Лежить в могилі Україна“, „І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх...“

Не лише ідеологічно, а й літературно цей твір кладе підвалини для якогось нового майбутнього. Він продовжує традицію харківських романтиків, щодо української мови „Книги“ розраховані, безумовно, і на читача „з народу“, але замість „простацької“ мови Квітчиних листів (VI. Д. 5), будуються на „високому“ біблійному стилі.

4. Але українська мова нового типу вже існувала і поза харківською романтикою. І власне поетичні твори чимало сприяли як не виробленню світогляду братчиків, то його укріпленню, сприяли і їх вірі в майбутнє України. Це була поезія геніяльного поста — Тараса Шевченка. Куліш писав пізніше: „На Шевченка взирало браттє, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд правдивий... “, „Муза Шевченка розривала завісу народнього життя“ — пише Костомаров: „І страшно, і солодко, і болісно, і чарівно було заглянути туди!.. Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп вже кілька віків замкнений багатьома замками, запечатаний багатьома печатями“.

Шевченко (1814-61) почав писати вірші ще в Петербурзі коло р. 1837 та 1840 р. видав збірку 8 поезій під назвою „Кобзар“, 1841 поему „Гайдамаки“, обидва твори разом 1844 р., окремі вірші друковано ще по збірниках петербурзьких та харківських. Протягом дальших трьох років, перебуваючи на Україні, /425/ Шевченко підготовляє рукопис „Три літа“ та 1847 р. збирається випустити доповнене видання „Кобзаря“. Арешт поета та перші роки „солдатчини“ на засланні до 1850 р., а потім останні роки життя по повороті (1857-61) Шевченко „мережає“ вірші далі і 1860 р. таки видає наново „Кобзаря“, додавши до нього те з новонаписаних віршів, що дозволила цензура. Дальші видання „Кобзаря“, зокрема празьке видання 1874 р., давали завжди нові вірші, аж поки видання 1907, 1908, 1910 р. не подали повний текст усіх поезій Шевченка. Але працю над його текстами не закінчено й нині.

5. Поезія Шевченка справила на братчиків та й взагалі на читачів того часу (не виключаючи і старого покоління) величезне враження. Це було щось цілком нове, велетенське, великорисе — не лише змістом, але й формою. Ледве чи поет міг би викликати такий переворот, знайти таке загальне визнання, якби не надзвичайні поетичні властивості віршів Шевченка, якби він був поетом формально другорядним.

Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву почасти зумовлені його інтимними зв’язками з народною поезією. Бо він не просто переспівує народні пісні, а творить пісні, в єстві своєму народні. Він не лише шляхом збирання надбав скарб народної поетики, ні! Мова народної поезії ніби його природна мова.

Насамперед належить це сказати про ритміку його віршів. Ми бачили, що вже письменники клясицизму почасти наслідують ритміку народної пісні. Шевченко йде далі. У нього є спроби писати розмірами, що знайомі йому з попередньої української та російської поезії. Але він переходить до типових народних пісенних розмірів: коломийкового: 8а. 8б. 8в. 6б *:


Пливуть собі співаючи; — ' — ' — ' — —

море вітер чує. ' — ' — ' —

Попереду Гамалія — ' — — — — ' —

байдаком керує... — — ' — ' —


та колядкового: 10а. 10а. 106. 106:


З Трубайлом Альта між осокою — ' — ' — / — — — ' —

зійшлись з’єднались, мов брат з сестрою, — ' — ' — / — ' — ' —

і все те, все те радує очі, — ' — ' — / ' — — ' —

а серце плаче, глянуть не хоче... — ' — ' — / ' — — ' —



*) Ця й далші „формули“ характеризують строфи віршів: число визначає кожного разу кількість складів у рядку, літери „а, б, в“ — рими. Великі літери („А, Б, В“) визначають так звані „чоловічі рими“ (наголос на останньому складі), малі — жіночі рими“ (наголос на передостанньому складі), літери з рискою („а', б', в'...“) — „дактилічні рими“ (наголос на третьому складі від кінця рядка). /426/



Шевченко відмовляється від цілком правильного чергування наголосів у вірші (як це за російською поезією робив Котляревський). Відповідно до законів українського народного віршу у Шевченка чергування наголосів значно вільніше — ритмічну одиницю утворюють не 2 чи 3 склади, а цілий рядок *.



*) Заслуга відкриття народного характеру віршу Шевченка належить Ст. Смаль-Стоцькому.



Але коломийковий та колядковий ритм не єдині ритми, що ми їх зустрічаємо в Шевченкових віршах. Він залюбки змінює та варіює вірш в тому самому творі (пор. багатство ритмів у „Гамалії“), а зокрема робить спроби з найрізноманітнішими ритмами, напр., у чудових піснях, що він їх пише в казематі або записує до „захалявних книжечок“ на засланні:


Ой одна я одна, 6а. 7б. 6В. 7б

Як билиночка в полі,

Та не дав мені Бог

ані щастя, ні долі...


Понад полем іде, 6А, 6А, 8б, 8б, 5А

не покоси кладе,

не покоси кладе — гори!

Стогне земля, стогне море,

стогне та гуде!


Ой, стрічечка до стрічечки — 8а'. 8а'. 8б. 8б.

мережаю три ніченьки,

мережаю, вишиваю, —

у неділю погуляю...


Якби мені черевики, 8а. 8а. 5Б. 8в. 8в. 5Б.

то пішла б я на музики, —

горенько моє!

Черевиків немає,

а музика грає, грає,

жалю завдає!..


І багата я, 5А. 5А. 5б. 5А

і вродлива я,

та не маю собі пари —

безталанна я!..


Породила мене мати 8а. 8а. 5Б. 8в. 8в. 5Б

у високих у палатах,

шовком повила. /427/


У золоті, оксамиті,

мов та квіточка укрита,

росла я, росла


Ой, не п’ються пива, меди, 8А. 5Б. 8в. 5Б

не п’ється вода;

приключалась з чумаченьком

у степу біда...


Ой пішла я у яр за водою, 10а. 10а. 6б. 6б. 7в. 6б

аж там милий гуляє з другою.

А тая другая,

розлучниця злая —

багатая сусідонька,

вдова молодая...


У перетику ходила 8а. 4б. 8а. 4б. 8в. 8в. 4б

по оріхи,

мірошника полюбила

для потіхи

Мельник меле, шеретує,

обернеться, поцілує —

для потіхи...


і т. д. Але це багатство ритміки ще не все. Власна музичність віршів Шевченка полягає ще і в іншому.

Рими Шевченка дуже далеко відходять від попередньої традиції української рими, за єдиним винятком віршів Сковороди (див. V. В. 7). Бо і бароккове, і клясичне, і романтичне українське віршування стриміло, як і вірші західньої поезії та сусідів України, дати в обох словах, що римуються, повну тотожність закінчення: куняє::співає, гроші::міхоноші, пити::робити, мати::дати, дожить::сидить і т. д. Шевченко рішуче пориває з цією традицією та, йдучи до певної міри за народного піснею, а почасти і нав’язуючи свій вірш до традиції бароккової поезії, хоч би лише духовних пісень, а може й Сковороди („та й списую Сковороду або ’Три царіє со дари’...“), дає замість повної тотожности тільки неповну подібність закінчень — деякі звуки лише подібні, але не ті самі. Шевченко римує: віка::каліку, дівчата::мати, країни::домовину, хаті::брата, вдово::розмову, муко::руки, пустиня::домовини, брови::мову, мову::діброви::слово і т. д. Абож одне з закінчень має зайвий звук, має на звук більше; такі рими зрідка зустрівались в бароккових віршах: підкрались::украли, молилась::вчила, могили::малосильний, руїнах::Вкраїна, розруйнує::сумуєш, кайдани::поганий, /428/ темницях::вдовице, дітись::діти, Трясило::вкрилось, під тином::хатини, схоронила::журилась і т. д. Або сполучує обидві зміни, — і один звук інший та і одне закінчення має ще зайвий звук: Україно::гинеш, шукав::підростають, надію::ревіли, руки::високий, неволі::полем. Або, нарешті, відмінності між обома закінченнями різноманітні, але певне співзвуччя ми все ж чуємо: стогне::прохолоне. плата::плакать. кормилом::хвилях, сміючись::скрізь і т. д. Іноді змінюється наголос: краю::дають, очерет::вечерять і т. д. І „неповні рими“ не лише випадкові, а надзвичайно рясні в віршах Шевченка.

Може здатися, що така „неточність“ або „неповнота“ рими заслаблює враження від віршів. Це не так! Поперше, неповні рими дають Шевченкові можливість уникнути тієї одноманітности рими, яка постає через частий ужиток тих самих граматичних форм, як рими у Котляревського: моторний::проворний, дав::накивав, троянців::ланців, або — з самого Шевченка: гуляли::співали, знає::шкандибає, мліла::німіла, торбина::дитина, ніженята::дівчата, старого::товстого і т. п. Рими Шевченка стають через це несподіваніші, ориґінальніші, „багатші“. Цікаво, що російське віршування здійснило таку саму реформу віршу на початку 20 ст., 60 років по Шевченкові, а вперше таких рим почав частіше вживати в другій половині 19 віку А. Толстой, що знав і українську народну пісню і українську поезію. — Але Шевченко цілком виважує ту втрату співзвучности, що приносить із собою неповна рима, ще й іншими шляхами. Поперше, він надзвичайно рясно вживає „внутрішньої рими“, себто рими між різними словами того самого рядка (внутрішню риму знала, до речі, романтична баляда взагалі).


Гамалія! серце мліє...


єсть у мене діти, та де їх подіти...


усюди, де люди...


той мурує, той руйнує...


і царята, і старчата...


між ярами, над ставами,


не дві ночі карі очі...


хто спитає, привітає...


а тим часом сичі вночі...


пролітають, забирають

все добро з собою... /429/


і святая твоя слава

як пилина лине...


спи, Чигрине, нехай гинуть

у ворога діти!

Спи, гетьмане, поки встане

правда на сім світі!..


бабусенько, голубонько,

скажи, бо ти знаєш, —

хоче дати мене мати

за старого заміж...


І ця „внутрішня рима“ у Шевченка не випадкова риса окремих рядків чи віршів, — ні! Це систематично вжитий засіб присилити ту співзвучність, яку почасти втрачено через неповну риму. Але Шевченко знає і інші засоби присилити повнозвучність віршу.

Вірш Шевченка значно звучніший, повнозвучний та „милозвучніший“, аніж вірші всіх українських письменників до нього та й по ньому. Подібної внутрішньої співзвучної мови досягали лише нечисленні поети світової романтичної поезії, що в такій великій мірі була орієнтована на „музичність“ (Кл. Брентано).

Шевченко досягає надзвичайної повнозвучности, поперше, простим повторенням тих самих або споріднених слів. В дусі народної пісні Шевченко повторює слова:


Україно, Україно,

ненько моя, ненько...


Їм зосталась добра слава,

могила зосталась...


минув рік, минув другий...


або різні форми того самого слова:


...бо спочину,

як батько спочинув...


І всі почили. Сивий в хату

і сам пішов опочивати....,


накупчує повторення в тому самому невеликому вірші:


Минають дні, минають ночі,

минає літо. . . . . . .

. . . . . . . . . . і не знаю, /430/

чи я живу, чи доживаю,

. . . . . . . . . . . . . . .

А дай жити, серцем жити

. . . . . . . . . . . . . . .

А ще гірше — спати, спати,

і спати на волі...


І так суґестивно-непомітно він будує цілі вірші на постійних повтореннях:


Садок вишневий коло хати,

хрущі над вишнями гудуть,

плугатарі з плугами йдуть,

співають ідучи дівчата,

а матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

вечірня зіронька встає,

дочка вечерять подає...

. . . . . . . . . . . . . . .

Затихло все... Тільки дівчата

та соловейко не затих.


або:


Із-за гаю сонце сходить,

за гай і заходить;

по долині увечорі

козак смутний ходить.


Ходить він годину,

ходить він і другу, —

не виходить чорнобрива

із темного лугу,


не виходить зрадливая...


Але Шевченко ще збагачує численні співзвуччя, що повстають через повторення, спізвуччями між різними іншими словами, досягаючи надзвичайних ефектів; напр. *:


— | (повторені звуки)

Моя порадонька святая, | мо-до

моя ти доле молодая... | мо-дол-молод



*) Щоб звернути увагу читача на це співзвуччя („евфонію“) в віршах Шевченка (яку іноді звуть „інструментацією“), подаємо далі поруч з віршами ті склади, що повторюються в різних словах. Не можемо навести всіх повторень звуків, бо часто в цілих рядках повторюються все ті самі голосні або приголосні. Виписуємо тут майже тільки цілі склади або групи звуків. /431/



Він будує цілі строфи своїх віршів на повнозвучних повтореннях уже цілком різних, не споріднених між собою слів:


без милого скрізь могила | милог-могил

Чи то недоля та неволя, | чи-то-не-оля-та-оля

чи то літа ті, летячи... | чи-то-літ-ті-лет


або:


корови підуть по діброві, | рови-пі-дуть-по-ді-бр-ові

дівчата вийдуть воду брать... | ді-ат-дуть-ду-бр-ать


...ідуть молиться | ся

ченці за Гуса. З-за гори | че-ці-за-са-за-гори

червоне сонце аж горить... | че-он-он-це-гори


щоб я постіль весела слала, | с-л-се-с-ла-ла

у море сліз не посилала... | сл-си-ла-ла


Село! село! веселі хати, | се-ло-се-ло-ве-селі-ти

веселі здалека палати... | ве-селі-ал-ал-ти


Широкії села; | се-ла

а у селах у веселих | се-ла-ве-се-ли

і люде веселі... | ве-се-лі


По діброві вітер виє, | по-ро-ві-ві-ви

гуляє по полю, | ля-по-по-лю

край дороги гне тополю | ра-до-ро-по-лю

до самого долу... | до-до-лу


або:


Чигрине, Чигрине! | чиг-ри-не-чиг-ри-не

все на світі гине, | все-на-сві-ги-не

і святая твоя слава, | свя-с-ва

як пилина, лине | ли-на-ли-не

за вітрами холодними... | ві-ми-ни-ми


Шевченко вміє викликати самим звуком віршів певне враження, ніби музичною мелодією. Ось приклади похмурої „інструментації“ віршів на „р“, „у“, „ор“, „ол“:


Вітре буйний, вітре буйний! | віт-ре-буй-ний-віт-ре-буй-ний

ти з морем говориш, — | ти-оре-ори

збуди його, заграй ти з ним, | дн-ти-ни

спитай сине море... | ит-не-оре /432/


У неділю вранці рано | ра-н-ра-но

поле крилося туманом; | пол-лос-ту-ман-ом

у тумані на могилі, | тум-ан-на-мо-лі

як тополя, похилилась | пол-по-лн-лась

молодиця молодая. | мо-лод-мо-лод

Щось до лона пригортає | ось-до-ло-на

та з туманом розмовляє: | ту-ма-ном-мо

„Ой, тумане, тумане! | ту-ма-не-ту-ма-не

Мій латаний талане! | ла-та-ни-та-ла-не

Чому мене не сховаєш | му-ме-не-не

отут серед лану?“ | ту-ла-ну


Або похмура симфонія рядків:


Ніби серце одпочине, | ні-не

з Богом заговорить... | ого-аго-вори

А туман, неначе ворог, | тум-ан-не-на-воро

закриває море | за-ри-ва-оре

і хмароньку рожевую, | аро-ро

і тьму за собою | тьму-за-ою

розстилає туман сивий, | ро-тум

і тьмою німою | тьмою-мою

оповис тобі душу...


Це приклади, але не окремі лише випадки! Так „інструментовані“ численні місця віршів з усіх періодів творчости Шевченка. І коли ця інструментація в певних випадках навіть допомагає поетові викликати в читача певний настрій, то іноді звуків ужито так, що самі звуки малюють певну картину, напр., шелест вітру в осоці:


Вітер в гаї не гуляє,

вночі спочиває; | чі-с-чи

прокинеться, тихесенько | ся-хе-се

в осоки питає: | со

„Хто се, хто се по цім боці | хто-се-хто-се-ці-ці

чеше косу? хто се? | че-ше-су-хто-се

Хто се, хто се по тім боці | хто-се-хто-се-ці

рве на собі коси? | со-си

хто се, хто се?“ — тихесенько | хто-се-хто-се-хе-се

спитає-повіє...


або:


.....шелестить | ше-ле-ст

пожовкле листя; гаснуть очі | жо-ли-ст-сну-чи /433/

заснули думи, серце спить; | сну-ли-се-е

і все заснуло... | се-за-сну-ло


Не зменшує вартости віршів Шевченка те, що в його віршах іноді звуковий бік, музичність мови, а не думка, керує вибором слів та будовою речення.

Музичних засобів Шевченко вживає дуже різноманітно: маємо в нього, напр., типові „співочі“, „пісенні“ вірші (напр., більшість пісень, значна частина поем), а поруч того — вірші деклямаційні, реторичні (патетичні місця в поемах, вірші до поетів переспіви св. Письма, „До мертвих і живих...“). Та поруч цих типів є і інші. Музична будова віршів різного типу відмінна. Треба звернути увагу на те, що навіть у своїх російських прозових творах Шевченко іноді користавться тими самими засобами збільшити звучність мови: повторення слів та складів, щоправда, найбільше в описових та ліричних місцях.

Музичність мови Шевченка саме тому так впливає на читача, що при цьому накупченні однакових звуків мова Шевченка не робить враження штучної. Вона надзвичайно тісно нав’язується до мови народних пісень, але в той самий час не копіює її по-рабському, а творчо перетопляє. Подивимось, якими рисами визначається мова Шевченка.

6. Схожість з народними піснями не є в Шевченка якимось рабським копіюванням. Він вільно творить у стилістичних формах народної пісні. На кілька найхарактерніших рис можемо подивитися ближче.

Любить Шевченко подвійні слова, типові для народної пісні, зокрема для „дум“: срібло-злото, далеко-високо, чайкою-вдовицею, щастя-доля, милий-чорнобривий, яром-долом, тяжко-важко, смутний-невеселий, мед-горілка, панове-молодці, жив-здоров, віє-повіває, сурми-шаблі, плакав-ридав і т. д.; та поруч з традиційними знайдемо і такі, які, мабуть, утворені самим поетом, щоб передати його власні образи: загуло-сказало, співати-розмовляти, журба-мова, сльози-слова, сльози-ріки і т. д.

До окремих слів Шевченко, на зразок народної пісні, додає постійно ті самі означення (епітети): шлях та дорога „биті“, коник вороненький, вітер буйний, синє море, червона калина, дрібні сльози, темний гай, зелений байрак, орли „сизії“ або „сизокрилії“, біле личко, чорні брови, карі очі, високі могили, степ широкий, чорні хмари, зорі червоні; мабуть, і тут частина вигадана Шевченком „у дусі“ народної поезії. — Шевченко вживає, як народна пісня, самих епітетів, щоб визначити предмет: вороненький (коник), буйнесенький (вітер), чорнобривий (парубок), /434/ сизокрилий (орел), синє (море), білолиций (місяць), люте (горе), козаче (серце) і т. д.

Він з охотою вживає пісенних поетичних засобів, напр., ставить паралелю з’явища природи з подіями та почуваннями людськими:


Встає хмара з-за Лиману,

а другая з поля:

зажурилась Україна —

така її доля...


закрякали чорні круки,

виймаючи очі;

заспівали козаченьки

пісню тії ночі...


Сумно, сумно серед неба

сяє білолиций.

Понад Дніпром козак іде,

може з вечорниці.


На городі коло броду

барвінок не сходить;

чомусь дівчина до броду

по воду не ходить...


Абож поет протиставляє різні події, щоб через протиставлення (антитезу) зробити наочнішим своє оповідання, і антитеза — улюблений засіб народної поетики:


То не вітер, то не буйний...

то не лихо, то не тяжке...


Щаслива голубка.: високо літає,

полине до Бога — милого питати.

Кого ж сиротина, кого запитає?


Вже не три дні, не три ночі,

б’ється пан Трясило...


Не китайкою покрились

козацькії очі...

Орел вийняв карі очі

на чужому полі!...


Не щебече соловейко

в лузі над водою,

не співає чорнобрива, /435/

стоя під вербою;

не співає — як сирота,

білим світом нудить.


Часто вираз або просто узято з пісні, навіть з фальшованих дум — „ревнули гармати“, або утворено в пісенному стилі з наближенням до якогось пісенного звороту; пливе човен, води повен: з вітром могила в степу розмовляє; могила з буйним вітром в степу говорила; не китайкою покрились козацькії очі; козацькеє біле тіло, в китайку повите; засівали трупом поле; сине море вигравае; засиплють піском очі і т. д.

Шевченко вживає не лише пісенного поетичного матеріялу, а і „високої“ мови: це, напр., мова його ліричних віршів про власну долю, мова політичних віршів („Кавказ“, „До мертвих і живих...“), або переспів псалмів. Хоч він уживає іноді слов’янізмів: „не творяй благая“ (множина), „вскую“, „внуши“ і т. д., але в цілому і тут його мова та сама — чиста мова, яка придається однаково і для вислову народної тематики („Катерина“ або „Наймичка“) і для вислову політичних думок і мрій, і для картини життя старої козаччини і для переспіву патетичної мови св. Письма. Не почуваємо тут ніякої штучности, яка вражає сучасного читача в віршах Костомарова або Метлинського. Деякі риси мови старших письменників майже зникають у Шевченка, напр., численні в клясиків короткі дієслівні форми у Шевченка дуже рідкі: шубовсть, бух, гульк. Поруч деяких місцевих слів, зустрінемо і специфічний для Шевченка вжиток того „члена“, який зустрічаємо іноді в народній мові (як той попіл; кровавії тії літа; хрещеної тії мови, тією чайкою і т. д.) та в старій літературі. — Майже зовсім зникає у нього вульґарна „простацька“ мова Котляревського та інших. Щоправда, зустрічаємо в нього такі вирази, як „утни“ (заграй: „утни, батьку“), „кобзар вшкварив“, „оддирають“ (танцюють), „шмигляє“ і т. д. Деякі з них тоді, може, не мали ще відтінку вульґарности. А деякі в інших місцях вжиті безумовно зі „спеціяльним призначенням“ (функцією), щоб карикатурно змалювати „вище“ оточення, — коли про український народ Шевченко говорить мовою поважною, то вульґарні вирази вжито в нього для царів, гетьманів, „сатрапів“, Констанцького високого собору який постановив спалити Гуса тощо: Микола I „сатрапа в морду затопив“, „та в пику його як затопить“, „той меншого в пузо“; „звірем заревіли“, „гуртом заревіли“ — Констанцький собор; „в багні свинячім“ — Богдан і т. д. Цікаво, що Шевченко, коли йому доводиться подати в вірші російське речення, завжди /436/ користується вульґарними виразами, — з тією самою метою, як і вульґарними виразами при описах „високого оточення“. Отже, розподіл високого та простацького цілком інший, ба протилежний аніж було у клясицистів!

7. Але не всі стилістичні засоби Шевченка суто народні. Вже вжиток народно-пісенної поетики є улюблений засіб романтиків. Шевченко вживає й інших засобів романтичної поезії, бо без сумніву це був той поетичніш напрям, який Шевченко знав, кохав, в якому він, мабуть, знайшов співзвучність з тією народною поезією, яка і без його свідомого наміру зробилась би основою його поетичної творчости.

Вже перейняття форм народної поезії, до того перейнятих Шевченком, не в клясицистичному дусі, не „сальонізованих“ — цілком у напрямі устремлінь романтики. Про чудові наслідування пісень з часу заслання вже згадувано. Шевченко використовує і специфічно українські „думи“ та наслідує думу в поемі „Сліпий“ („Невольник“). Але Шевченко переймає від романтики ще й поетичні форми, що в загальній свідомості тоді були ознаками романтичного стилю: баляду та романтичну (байронічну) поему. Обидві форми є ударом по теорії ґатунків клясицизму. Баляда, оповідання про якусь, здебільша трагічну подію, найчастіше фантастичного та історичного характеру, сполучує в собі епічні, ліричні та драматичні (розмови) елементи, руйнує суворий поділ ґатунків у поетиці клясицизму. В українській поезії баляди Шевченка не є вже чимось новим. Спочатку він пише довші баляди („Причинна“, „Тополя“, „Лілея“, „Русалка“, „Чого ти ходиш на могилу“). При цьому Шевченко від звичайного типу баляди-оповідання переходить до ориґінально збудованих баляд, де головна дійова особа розповідає про свою долю („Лілея“, „Русалка“), а поруч із цим утворює чудові коротенькі баляди, що помітно наближаються до народної пісні („Хустина“ = „У неділю не гуляла“, „Хустка“, „Хустина“ = „Чи то на те Божа воля?“, „Коло гаю в чистім полі“, „У тієї Катерини“). Власне, до баляд наближаються такі історичні вірші Шевченка, як „Тарасова ніч“, „Гамалія“ і т. д. Поруч цього Шевченко пише численні „байронічні поеми“, себто поеми „вільної форми“, де теж змішуються ґатунки, ба іноді до віршу приєднується навіть проза — („Гайдамаки“, „Сотник“), де автор не лише зображує події, але дає місце широкому вислову своїх почувань та думок. „Катерина“, „Гайдамаки“, „Черниця Мар’яна“, „Сова“, „Єретик“, „Невольник“, „Наймичка“, „Відьма“, „Княжна“, „Москалева криниця“, „Варнак“, „Титарівна“, „Марина“, „У Вильні городі преславнім“, „Сотник“, „Петрусь“, — це довгий шерег цього /437/ улюбленого Шевченком романтичного ґатунку, та й 1857 р. він починає наново з „Москалевої криниці“, а обидві пізніші поеми „Неофіти“ та „Марія“ мають усі типові риси „байронічної поеми“.

Гляньмо, в чому характеристичні риси „байронічної поеми“. Усі ці риси знайдемо в Шевченка. Це вибудування поеми з окремих малюнків, між якими немає безпосереднього зв’язку, послідовного переходу: у Шевченка від найбільш послідовного розвитку дії в „Катерині“ (але й тут в основі — окремі сцени) маємо всі Градації до повного розкладу епічного ходу подій. Поема починається здебільша відразу, без довшої підготови („Не слухала Катерина ні батька ні неньки..., „У неділю вранці рано...“, „У Оглаві...“), іноді початок попереджає загальний вступ ліричного характеру („Кохайтеся, чорнобриві...“). Саме оповідання автор увесь час перериває: своїми власними міркуваннями („Отаке то на сім світі роблять людям люди“, 40 рядків; „Сирота собака має свою долю“ — 11 рядків; „То не вітер, то не буйний“ — 24 рядки). Або автор звертається до дійових осіб („Катерино, серце моє!“ — 8 рядків; „Не плач, Катерино“ — 11 рядків), до читача („Отаке то лихо, бачите, дівчата“ — 9 рядків, „Не питайте, чорнобриві“), питає в себе самого що діється з дійовими особами („Де ж Катрусю пригорнуло? Чи в полі, чи в хаті?“ — 6 рядків, „Де ж Катруся блудить?“, „...Що ж то було з превосходительною? Що ти тепер робитимеш з собою...“), або перебиває оповідання іншим шляхом („...А тим часом кете лиш кресало та тютюну, щоб, знаєте, дома не журились“). Інші перерви утворюють розмови дійових осіб, іноді другорядного значення для розвитку дії („Сотник“, „Відьма“, „Гайдамаки“, „Москалева криниця“). Тимчасом основні події в розвитку сюжету лише коротенько намічено побіч широких картин загального характеру („Де ж ти, Яремо? Де ти? Подивися! А він, мандруючи, співа“, „Ярема з Лейбою прокрались аж у будинок...“ і т. д.). Поруч загальних засобів руйнування епічної форми, які знає романтична поема, Шевченко вживає ще й власних, напр., численних вставних пісень („Гайдамаки“, „Черниця Мар’яна“, „Марина“, „Сотник“). Щоб добре собі уявити різницю цієї „вільної форми“ та традиції клясицизму, досить порівняти зображення подій у Шевченка з плинним ходом викладу навіть у травестійній „Енеїді“ Котляревського! На закінчення Шевченко або подає широкий ліричний уривок-кінцівку, або обриває дію так само відразу, як і почав („А мати вже спала!“, „Два трупи на полі найшли і на /438/ могилі поховали“, „І поволік Петрусь кайдани аж у Сибір...“, „сумуючи, у бур’яні умерла з голоду. Амінь“).

Щодо стилістики, то стиль „байронічної поеми“ Шевченка де в чому типовий для його віршів взагалі. Пропуски та перерви в змалюванні подій однаково типові і для його баляд і для інших віршів, викликають певну „поетичну неясність“. Те, про що клясицисти або пізніші реалісти докладно б розповідали (мандрівки Катерини, участь Яреми-Галайди в усіх подіях повстання, мандрівки козаків на чужині, переживання окремих осіб) — подане часто лише натяками. Але, втрачаючи на широті малюнку (поеми Шевченка тому, що вони є „байронічні поеми“ можуть мати мініятюрний обсяг, лише „Гайдамаки“ наближаються до розмірів неромантичної „епопеї“), романтична поема та романтична поезія взагалі багато перевищує інші напрямки „глибиною“ змісту. Бо для романтика все має подвійне значення, всякі події (а найбільше історичні, життя природи та життя народу) мають значення символічне. Шевченко сам одверто визначив своє ставлення до символіки, написавши „Великий Льох“, що він зве ще й „містерією“. Навмисне трохи неясна символіка „містерії“ є символічним витовмаченням усього минулого та сучасного України. Але це саме символічне значення мають у Шевченка численні інші місця, в яких символіка (на жаль!) неромантичному читачеві не впадає в вічі. Що в „Катерині“ символічно змальована доля України, це зрозуміли навіть цензори того часу, викресливши символічний малюнок на початку 4-ої пісні:


Попід горою яром-долом,

мов ті діди високочолі,

дуби з Гетьманщини стоять;

в яру гребелька, верби в ряд,

ставок під кригою в неволі...


Так само символічний „орел чорний“ (Росія) в заспіві „Кобзаря“. Але, не зупиняючися на надзвичайно численних символічних мотивах поезії Шевченка, нагадаємо лише образ матері-покритки, до якого Шевченко повертається так часто: чи з особистих переживань, чи з переказів образ цей виріс, — байдуже; але цей образ у Шевченка без сумніву символізує долю України, підманеної та обдуреної „москалем“, що кидає сина; син — сучасне Шевченкові покоління, що має помститися за матір. Пізніше ця символіка змінюється (див. далі Е. 2). — Інша символічна тема Шевченка — кобзар, бандурист, уже в польській українській школі та в харківській романтиці — символ поета. /439/ Інші символи поета — соловейко та орел (з „Слова о полку Ігореві“).

8. Так ми підійшли до тематики поезій Шевченка. І вона наскрізь романтична, і може найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська. Степ і море, здебільша степ, в якому віє вітер та буйне схвильоване море, могили, в яких заховане минуле України, буряна ніч („Реве та стогне Дніпр широкий“ цілком нав’язується до традиції української романтики — див. приклади VII. Г. 3-4), пожежа. Пейзаж здебільша рухливий, „динамічний“; вітер — знов романтичний образ. До цього приєднуються люди: бандурист — улюблена тема українських романтиків, — філософія поезії розвинена Шевченком детально в його віршах до поетів — Котляревського, Гребінки, Гоголя... Далі — козак як борець за волю; селянин, в якому живе в потенції той самий козак; дівчина; мати, що сумує над долею своїх дітей; гнобитель люду (часто чужинець), — це все теми, узяті з народної поезії або власного життьового досвіду Шевченка, але вони набули в нього символічного характеру, є образами України, і ця символічна двозначність усіх постатей теж типово романтична. Шевченко знає й загально-романтичні теми — фантастику (русалки, жінку, що обертається на рослину, — пор. чеські баляди Ербена), божевілля („Відьма“, „Сова“ і т. д.). Власне, в своїх поемах Шевченко має виключно романтичну тематику „романтики жаху“; шлях його героїв — шлях до загибелі *, — самогубство („Катерина“), божевілля („Відьма“, „Сова“, „Марина“), розбійництво („Варнак“), Сибір („Варнак“, „Петрусь“), дітозгубство („Титарівна“), отруєння чоловіка („Петрусь“), зґвалтування дочки („Княжна“), самотність („Сотник“, „Москалева криниця“), катування, пожежі, вбивство власних дітей, страта („Гайдамаки“, „Єретик“) і т. д.



*) Тут з Шевченком можна порівняти з ним спорідненого словацького романтика Янка Краля.



Поглядно „щасливий“ кінець мають лише „Наймичка“ та „Невольник“. Може в цьому ухилі до „романтики жаху“ найбільша історична обмеженість поезії Шевченка. Найбільше ми почуваємо цю обмеженість, читаючи такі рядки, як:


до сльоз, до крови, до пожару —

до всього, всього я привик.

Було, мов жабу ту, на списі

спечеш дитину на огні... /440/


або:


Марина гола на-голо

перед будинком танцювала

у парі з матір’ю, і — страх! —

з ножем окровленим в руках

і приспівувала:

„Чи не це ж та кумася,

що підтикалася?..“


Шевченко не лише переймає з української історичної пісні та літератури величні образи минулого. Зустрічаємо в нього кілька думок, для нього специфічних. Шевченко, починаючи з перших своїх віршів, не дурно, мабуть, наслідуючи назву народної історичної пісні — „дума“, починає говорити про свої вірші, як про „думи“, „думки“. В них дійсно поза образами багато думок, ідей, а крім музичности, для віршів Шевченка характеристичні і надзвичайно вдалі „поетичні формули“, віршовані афоризми, в яких часто гостро зформульована думка, ще підкреслена співзвуччями, римою або іншими засобами „інструментації“:


бо вас лихо на світ на сміх породило... | с-ли-х-на-с-на-с-х-ил

Борітеся — поборете: | бо-те-бо-те

вам Бог помагає; | ва-бо-по

за вас сила, за вас воля | за-ва-ла-за-ва-ля

і правда святая. | ав-в-вя-ая


Але „формули“ і без інструментації прозорі, вразливі, найліпші приклади української афористичної мови і досі:


Од молдаванина до фіна

на всіх язиках все мовчить...

Бо „благоденствує“...


Люди гнуться, як ті лози,

куди вітер віє;

сиротині сонце світить,

світить та не гріє...


В своїй хаті — своя правда,

і сила, і воля!


От де, люди, наша слава,

слава України! /441/


Без золота, без каменю,

без хитрої мови,

а голосна та правдива,

як Господа слово!


Майже немає віршу, де таких поетичних формул немає.

Зміст поетичних формул Шевченка виразно концентрується коло кількох основних думок-понять. „Слово“, „Правда“, „Слава“ — три основні поняття, що пронизують усе поетичне думання Шевченка. „Слава“ — для Шевченка — це вся традиція народу, все його минуле, що в собі живе і може ожити для цілого народу. Бо „все гине — слава не поляже“, це „святая слава“, і Шевченко вірить:


І забудеться срамотня давняя година,

і оживе добра слава, слава України!

І світ ясний, невечерній, тихо засіяє!


„Слава“, що може ще ожити, — про неї мріяли і інші українські романтики. Але в Шевченка „Слава“ зв’язана з тією вічною „Правдою“ (або „правдою і волею“), що для нього в кожному разі лежить у будучині. Бо й про українське минуле ніхто з романтиків не відважився сказати стільки гірких слів, як Шевченко. А в сучасності: „Скрізь неправда, де не гляну“; „Розбійники людоїди правду побороли“: Шевченко сам „карається“ „за правду на світі“. І його стремління ніяк не до минулого, і вже ніяк не до сучасности, а лише до майбутнього:


Нехай же серце плаче, просить

святої правди на землі...


Може ще раз сонце правди

хоч скрізь сон побачу...


Встане правда, встане воля,

і Тобі одному

поклоняться всі язики

во віки і віки...


І саме це цілковите наставлення всіх бажань, усіх надій на майбутнє робить Шевченка поетом-пророком. Бо він бореться за будучину, і знаряддя його є „Слово“:


... орю

свій переліг, убогу ниву,

та сію слово: добрі жнива

колись то будуть... /442/


Кому ж її (думу. — Д. Ч.) покажу я,

і хто тую мову

привітає, угадає

великеє слово...


„Великеє слово“, „сльози-слова“ поетові хочуть стати вогнем, полум’ям:


пошли мені святеє слово,

святої правди голос новий.

. . . . . . . . . . . . . .

подай душі убогій силу,

щоб огненно заговорила,

щоб слово пламенем взялось.

щоб людям серце розтопило,

і по Україні понеслось,

і на Україні святилось

те слово...


Слова поета якоюсь мірою Божі слова, бо поет — Божий пророк. І „правда і воля“’, і „слава“ залежні не лише від заклику поетового, але безпосередньо від Божого слова, Божої волі:


Ми віруєм Твоїй силі

і слову живому...


Неначе срібло куте, бите

і семикрати перелите

огнем в горнилі, словеса

Твої, о Господи, такії...


Слово, що оновить життя народу, що покличе поснулих до нового життя, що їх „збудить“ — так уявляє собі свою поетичну творчість Шевченко. До неясного образу „воскресення“ України романтиків приєднуються у Шевченка біблійні образи:


І, о диво! Трупи встали

і очі розкрили;

і брат з братом обнялися,

і проговорили

слова тихої любови

на віки і віки... —


або й зовсім нові, в перший раз в українській літературі революційні заклики:


...вставайте,

кайдани порвіте, /443/

і вражою злою кров’ю

волю окропіте...


...громадою обух сталить,

да добре вигострить сокиру,

та й заходитися будить.

а то проспить собі небога

до суду Божого страшного...


Різноманітне розуміння вкладали та вкладають в Шевченкові образи та поняття. І це не диво — як поет, він і не міг сказати цілком ясно те, що мусять сказати політики, але одно було засновком усіх його образів та думок, понять про „Правду“, „Волю“, „Славу“, в ім’я яких він „став... на розпутті.. . Ієзекіїлем“ — уявлення про Україну та український народ, як про живі цілості, колективи, особливості в сім’ї народів та держав; і „сон“, але вже не „смерть“ України для нього — не втрата звичаїв та навіть мови (як син села, він добре знав, що такої втрати немає, та почував, що вона не загрожує), а лише політичне поневолення Російською державою та царизмом. Ця думка, висловлена Шевченком лише кілька разів, цілком поривала з українською традицією російського патріотизму 18-19 ст. і забезпечувала Шевченкові місце не лише в історії літератури, а і в історії української політичної думки.

9. Поза віршовою спадщиною Шевченка стоїть „українська дія“ „Назар Стодоля“, яку писано в петербурзькі роки, спочатку по-російськи, а потім перекладено автором на українську мову. Від інших драматичних спроб Шевченка не залишилося сліду. Драма на досить традиційний сюжет: дочка, що її батько-сотник хоче видати за багатія-полковника, втікає з Назаром; батько їх захоплює, але приятелі звільняють Назара та хочуть забити сотника; урятований Назаром сотник несподівано кається та йде в ченці „спокутувати свої беззаконія“. За винятком добрих сцен, драма має характер романтичної примітивної мелодрами. Мова нечиста, бо Шевченко, мабуть, ще не виправив свого перекладу: досить згадати жахливе в устах української дівчини „батюшка“. Драматичну дію переривають співи та танці; вставлено етнографічну сцену сватання. П’єса не гірша, але й не ліпша від інших українських мелодрам 19 віку.

10. Найглибший слід поруч Шевченка залишив в українській духовій історії Панько (Пантелеймон) Куліш (1819-97). Але в київські часи його постать як письменника ще не виступала ясно. Він, щоправда, був уже автором кількох творів російською мовою: оповідань, дивовижної „Пам’ятної книжки для /444/ поміщиків Чернігівської губернії“, що нагадує тенденційні „Листи...“ Квітки та пізнішу „Переписку“ Гоголя; історичного нарису „Повесть об Украине“, романтичного історичного роману „Михайло Чарнишенко“ ти одного українського твору „Україна“ (1843, див. далі). Українські вірші, оповідання „Орися“ так само як і різні етнографічні матеріяли, всі вже готові до друку чи навіть видрукувані, не виходили ще в світ; з українського роману „Чорна Рада“ видано було лише кілька розділів російською мовою.

Все ж особистість Куліша як письменника в його молоді роки для нас досить ясна з його невеликої спадщини. Пізніше Куліш справляв на своїх сучасників враження людини, що постійно міняє свої переконання, погляди, заняття, пристрасті. Ми побачимо, що вже в творчості його молодших років лежать основи його пізнішого розвитку, в якому з погляду нашого часу більше сталости, ніж змін. Доля Куліша — доля типової романтичної людини. Його „мінливість“ є лише виявом романтичного прагнення „повноти“, всебічности; він є представником того романтичного типу, який стримить досягнути ідеалу всебічности шляхом постійного руху, постійних змін... Цей шлях веде часто до катастроф, трагедій. Але Куліш вийшов з усіх змін тим самим невтомним працівником, ентузіястичним провідником своїх ідей, якого, правда, часто ніхто не хотів слухати, пророком, за яким ніхто не йшов. Але ані працювати, ані проповідувати, ані писати Куліш ніколи не переставав.

Джерела Кулішевої думки різноманітні: поруч з особистими впливами неясного українофільства та слов’янофільства Максимовича, якому Куліш допомагав у науковій праці, стоять впливи чужих кіл: російського слов’янофіла Плетньова та польського українофіла М. Ґрабовського (див. VII. В. 3). Але головні джерела — невтомні студії на власному та чужому полі. Багато українських романтиків черпало з випадкових джерел; джерела Куліша завжди перші джерела, і часто зовсім несподівані та далекі від української тематики.

„Україна“ (1843) перехоплює „високий стиль“ „Книг битія українського народа“. Куліш робить спробу, користуючись народними думами, збудувати великий український історичний епос, який він сам порівнює з Іліядою. Те, чого в думах для України бракує, Куліш доповнює сам: він „зложив отсе старими словеси новії думи“, які він „попритулював“ до дійсних народних. Він не фальшує, а старанно відзначає походження своїх текстів. Перша книжка з 12 дум довела оповідання якраз до Хмельницького. Твір Куліша втратив тепер інтерес для читача, /445/ але не можна його через це недоцінювати. Стилізація мови в дусі дум проведена послідовно. Зустрічаємо нормальні пісенні епітети: гіркі сльози, щирії молитви, безбожний Батий — або „вовки сіроманці“ і т. д. Численні формули з дум „сурми сурмили“, „військо збирати, в похід виступати“, „козаки теє зачували“. Також і подвійних слів, зокрема, типових для дум, Куліш розсипає рясно: мед-вино, думає-гадає, випитуєсповідає, пише-приписує, кургани-могили; деякі з них — витвір самого Куліша.

Ось, наприклад, типові рядки:


Та по широкому та по далекому Дунаєчку

злая буря вихожає-виступає,

козаків до землі чуждої провожав.

А з низу буйний вітер віє-повіває.


Крім дум, Куліш користується і „Словом о полку Ігореві“:


Тоді вже на Вкраїні рідко де плугатарі на воликів гукали,

а частіше ворони на полях кричали,

труп ділячи поміж собою,

а галки свою річ говорили,

збираючись летіти на кривавеє поле...


а самії дерева од жалости до землі приклонились...


На жаль Куліш не уникнув деяких невдалих образів. У кількох місцях до дум повставлювано історичні народні пісні іншого типу. Одна з них (пісня про мітичного Півтора-Кожуха) навіть не без травестійних нот.

Маленьке оповідання „Орися“ — дочка сотника зустрічає уперше свого нареченого, вийшовши з служницями прати на річку над Трубайлом, — ситуація, як це відмічає сам Куліш, є наслідуванням зустрічі Одіссея з Навсікаєю (з 6 пісні „Одіссеї“). Оповідання написане ніби в стилі Квітки, але в протилежність до Квітчиного стилю, Куліш пише цілком серйозно, без усякого презирства та без поглядання на своїх героїв „згори“. Ще характеристика Орисі гіперболічно ідеалізована: Орися „краща й над ясну зорю в погоду, краща над повний місяці, серед ночі, краща й над саме сонце...“ Але далі — усюди цілком серйозний тон; гарні порівняння: „мов у зеркалі, видно в воді і небо, і кручу з тими кудлатими коріннями, що переплутались із хмелем, і кучеряві в’язи, що повибігали на самий край і попростягали зелені лапи над річкою“; або: „Із-за сивої бороди старого Гриви, із-за білої зими, червоніє літо — повен віз дівчат у квітках та в намисті“... Все це народне, але не „простонародне“! /446/

11. Дійсно визначний твір молодих років Куліша — це його історичний роман „Чорна Рада“ (вийшов цілком 1857 р.). Він збудований на поважних історичних студіях та за допомогою мистецьких засобів, з якими Куліш зазнайомився в творах основоположника історичного роману Вальтера Скотта. Роман — великою мірою спроба „скорегувати“ ідеалізований образ козацтва з „Тараса Бульби“ Гоголя, козацтва як одностайної маси, що живе єдиним ідеалом національної та релігійної боротьби. Куліш робить спробу замінити величні, але неіндивідуальні образи Гоголя, у якого живіше змальовано як людину може лігше романтичного Андрія, конкретними. А власне завдання Куліша те саме, яке виконав своєю поезією Шевченко: замість ідилічної невиразної постаті України дати може не такий мальовничо-солодкий, принадний, але живіший, повнокровніший образ. Як у сучасному, так і в минулому, Україна зовсім не є єдиним цілим. Різноманітна, почасти й неґативна дійсність, яку змальовує Куліш, є повновартніша. Куліш хоче дати не величний монумент, а образ безпосередньої життєвої повноти: були і в минулому різні українські характери, різні кляси, з різними інтересами, стремліннями, ідеалами. Змалювати такий образ, передусім „живий“, було те, здається, свідоме національне завдання, яке поставив собі Куліш.

„Чорна Рада“, розуміється, не досягає мовного та стилістичного вміння Гоголя, але має чималі мистецькі вартості. Дія збудована на вдалому сплетенні історії „Чорної Ради“ 1663 року і вибору Брюховецького в гетьмани замість Сомка та історії Петра Шрамченка і Лесі Череванівни, нареченої Сомка, яка по смерті Сомка одружується з Петром. Головне завдання автора — ніби змалювати різні характери, суспільні та індивідуальні, та різні групи українського населення. Роман є „романом психологічних типів та суспільних конфліктів“ (В. Петров). За традицією В. Скотта, змальовуючи масові сцени, Куліш дає картину різноманітних соціяльних інтересів і конфліктів, що на цих інтересах базуються. В цих конфліктах беруть участь люди різної поваги, характеру, вдачі. Замість ідеалізованого образу дістаємо образ народу з різноманітним, широким життям. Історичні сили, козацтво понизове та городове, міщани, старшина, селянство, змальовані Кулішем на підставі його студій методою Вальтер Скотта, — з окремих реплік, заміток окремих людей складається суцільна картина наростання та зміни настрою натовпу; Куліш малює, а не витовмачує та освітлює — в цьому мистецька сила роману. Психологічне змалювання різних характерів, за винятком досить блідих жінок, хоч Куліш і підкреслює /447/ ролю жінки на Україні, збудоване великою мірою на участі героїв у подіях: маємо егоїстів („усяке, як звірюка, про свою тільки шкуру та про свій берліг дбає“ — каже про них Шрам) та людей ідеї (Сомко, Шрам), поруч них переходові типи (Черевань, Золотаренко). Перші перемагають, люди ідеї гинуть у вирі боротьби; але й егоїсти теж здебільша по перемозі не досягають своїх цілей. Найглибше та й найцінніше в українському житті бачить Куліш у тих людях, що взагалі в подіях участи „серцем“ не приймають. Це співець — „Божий чоловік“ та запорожець — Кирило Тур. Високо стоїть ідеал лицарства та боротьби за „правду“, який рухає Сомком, але ще вище свідомість, що все є „суєта суєтствій“.

Роман має досить романтичних сторінок: двобій, крадіж панночки, нічне переслідування, ефектовні масові сцени, в’язниця. Але все це змальоване, в протилежність до таких самих мотивів у „Чарнишенкові“, надзвичайно природно, так що читач зовсім не помічає їх традіщійного характеру. Мова має досить етнографічних та старовинних слів, що їх Куліш здебільша пояснює або ставить їх у такий контекст, що їх кожний сам зрозуміє („жовніри консистуючи в городах“, описи житла, вбрання або посуду), часто це вдалі перестарілі вирази („недруг отчизний“). Мова в цілому поважна; іноді ніби оповідає хтось інший, сучасник або учасник подій: „Що тільки в Біблії прописане, усе чернець той мов живе списав скрізь по манастиреві“; „Усі взялись за святий хліб“; Леся „повиписувала голубонько, сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки і мережки“, і т. д. Куліш зібрав добрі народні вирази, щоб їх ужити, зрідка старі (див. вище, ще — „недоляшки“, „лядський“, „дзвонив саблею“, „вдарили з гармат“), іноді навіть цитуючи літопис, — напр., учасники чорної ради „служили тільки по броварях, по винницях та ще по лазнях грубниками...“ — (з „Самовидця“ — пор. IV. Є. 2), але найчастіше нові (є звороти з Гребінки або Шевченка), здебільша народні, лише не вульґаризми: „того довідуємось“, „доскочив скарбу“, „сів хутором“, побрались гаєм“, „я нею ходила“ (була вагітна), „зложити руки“ (уговоритись) і т. д. Мова дійових осіб до певної міри схарактеризована індивідуально, — Черевань, що не вимовляє „р“, каже завжди „бгате“, „бгатику“, один раз „пгавда“ — але Куліш не переборщує з цією мовною характеристикою; розуміється, дійові особи вживають де-не-де і вульґаризмів („гарбуза втелюшить“). Отже, маємо те саме стремління, що спільне для всіх романтиків — витворити мову для „повної літератури“. „Чорна Рада“ — найвизначніший поруч віршів /448/ Шевченка крок романтики до такої мови. Лише сфера релігійних міркувань залишається почасти поза межами української мовної сфери, — без церковнослов’янських текстів з Біблії, дійові особи Куліша не можуть обійтися.

12. Специфічне в ідеології Куліша не дуже ще ясно виступає для нас у його ранішнії період. Але два мотиви помітимо зразу: перший — для всіх романтиків характеристичний та в Куліша. без сумніву, ще підсилений Шевченком — стремління зрозуміти українське сучасне й минуле як життя широке, всеохопливе, всебічне. Не чутливо-солоденький або велично-монументальний образ України хоче мати Куліш, а повний життям образ суцільного організму. До романтичного захоплення приєднується (теж романтичне) стремління до глибини, що бачить єдність не в речах, а за ними. Куліш не менш „символіст“, ніж Шевченко — за картиною бурхливих подій і боротьби різних людей він бачить щось глибше, загальне, боротьбу „правди та кривди“; символічні для нього і співи кобзаря: пісні його „як чари“, він сліпий, як Гомер та „бачить те, що видющий зроду не побачить“; символічна і постать такого земного Іванця Брюховецького — його згубна аґітація ніби якісь „чари“. Символічні краєвиди — ніч, від якої „думка розжевріє, як від Божого слова“, „Київ — Єрусалим“ — тема старої української літератури. Символічні і постаті запорожців, що, при всій їх реальній масивності, „як той сон“, бо їм „усе... дурниця: чи жить, чи вмерти...“ — Якраз з цією рисою запорозької психології зв’язаний другий основний мотив раннього Куліша — ставлення до історії, до дійсности, до життя, з якоюсь „християнською іронією“ або й „романтичною іронією“, як до грашки, до дурниці, до „суєти суєтствій“, як каже Божий чоловік. Божий чоловік і Кирило Тур є символами цих містично-християнських мотивів ідеології раннього Куліша, мотивів, які — як він тоді гадав — є провідними внутрішніми мотивами українського життя. І правдиве християнство Божого чоловіка і „юродство“ Кирила Тура — вираз того самого внутрішнього стремління до Бога (мотиви з Авґустина, повторені вже Сковородою); та навіть запоріжська „гульня“ — вираз того самого „безпечного та якогось смутного“ погляду на світ, „гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта“, бо „козацької душі і весь світ не поповнив би... Тільки один Бог може її сповнити“; життя „помаже по губах медом, ти думаєш: оттут то щастя! аж глянеш — усе одна омана“, — „усе“ — крім вищого суду над людськими вчинками, крім останніх вироків над злом та добром, над живим та мертвим, які Куліш вкладає в уста Божому чоловікові. /449/ „Іванця Брюховецького Господь гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба награди?.. Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо, а славному слава у Бога!“ Так стоїть справа з вартістю людини та всього людського, але так саме і з їх буттям: „заверуха... поламле старе дерево... а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело та пишно, мов із роду і хуртовини не бачило...“ такий історичний оптимізм не залишав Куліша і в найтяжчі історичні часи.

13. З інших „кирило-методіївців“ В. Білозерський (1825-99) виступав лише як журналіст (редактор „Основи“ та ін.). Опанасові Маркевичеві (1822-67) деякий час приписували авторство оповідань Марка Вовчка, поки не було доведене, що вони писані його дружиною. Олександер Навроцький (1823-1902) почав писати українські вірші ще 1847 р. Він перекладав Міцкевича, Хомякова, Ґете, Шіллера, Байрона, Гайне. Типовий не лише вибір авторів, але й тем (романтична тема ночі: „Зорі„“ Хомякова), пізніше він звертається і до соціяльної поезії (знесення кріпацтва). Пишучи почасти народними розмірами, він наслідує й Шевченкові рими (гаї::повіває, гаю::співаєш, тоді::рибарів і т. д.), але не утримується в межах справжніх співзвуч (напр., римує: тьмі::землі, худобу::торбу) та йому зовсім не вдається, незважаючи на Шевченкові „неповні рими“, звільнитися від рим граматичних. Поруч Шевченківських розмірів він уживає позичені у російського поета Кольцова:


Поле моє, поле,

не оране поле!

Доле моя, доле,

непроглядна доле!

. . . . . . . . . . . . . . .

Гляну я на поле —

густо зеленіє,

не жито-пшениця —

трава половіє.

. . . . . . . . . . . . . . .

Годі! потихоньку

в шинок помандрую,

тієї лихої

трошки покуштую.

. . . . . . . . . . . . . . . /450/

З вечора до ранка

буду куштувати —

в зеленім байраці

долі виглядати.


Бачимо тут типові прикраси народно-пісенного стилю (подвійні слова, епітети без іменників: „тієї лихої“ і т. д.), поруч цього русизми (непроглядна, потихоньку). Здобути собі популярности як поет Навроцький не спромігся. Писав він і російські вірші.

14. Кирило-методіївське товариство проіснувало лише короткий час. Зустріч у ньому Куліша, Костомарова та Шевченка з іншими „братчиками“ може здаватись лише випадковою. Проте, „київська романтика“ має свої виразні риси, що сполучують у єдність і геніяльні пророцтва Шевченка, і „Книги битія“, і перші літературні спроби Куліша. Це романтична ідеологія, забарвлена в цьому колі виразно соціяльно та політично, та — відповідно до духу романтичного світогляду — „месіяністично“. На місце програми, оберненої до ідеалізованого минулого „Історії Русів“ та народного побуту, стає помалу програма, звернена цілком до української сучасности та українського майбутнього. Ця програма великою мірою овіяна духом соціяльного християнства та політичного слов’янофільства. Але головна його риса — уявлення про Україну, як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли. Замість ідилічного образу перед киянами стає постать України як цілісного організму з реальними потребами, стремліннями, інтересами — та навіть — у минулому та в сучасності — протиріччями інтересів. Крім романтики, на цю програму вплинули вже значні поромантичні сили: соціяльне християнство та соціяльні і політичні течії Заходу. Ентузіястична та есхатологічна програма не могла втриматися, як програма діяльности. Але вона надовго залишилася в свідомості українського суспільства як початок якогось повороту, як „гук воскресної труби архангела“. „Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом у чоловіка засвітився полом’яний язик, то це було тоді у Києві“, — згадував Куліш пізніше.










продовження розділу...







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.