[Дмитро Чижевський. Лекції з історії української літератури. В кн.: В. Петров, Д. Чижевський, М. Глобенко, І. Мірчук. Українська література. Історія української культури. — Мюнхен; Львів, 1994. — С. 43-46.]

Попередня     Головна     Наступна





Дмитро Чижевський

I. ВСТУП


Початки літератури на Україні


Коли з’явилось письмо на старій Україні, точніше невідомо. Найстаріший датований рукопис — т. зв. Остромирова Євангелія — походить з р. 1056 — 7. Але літопис говорить про широку організацію перекладів та переписування книжок за кн. Ярослава Мудрого р. 1037. Та книжки і грамота мусіли прийти на Україну разом із охрищенням, року 988. Не виключене і те, що дехто мав слов’янські книжки раніше, напр., окремі християни в Києві (що були там ще перед охрищенням України), купці, які мали зносини з Балканами або з Моравою, де слов’янська грамота була відома відразу після того, як її найшов св. Кирило, в половині IX віку. Можливо, що й договори киян із греками, які записав хтось із літописців, були перекладені відразу після того, як їх було складено (записано їх під роками 907, 912, 945). Але, розуміється, ані богослужбові книжки, що їх вживали або переписували на Україні, ані торговельні договори не є ще „література“. Пам’ятки літературні, себто такі, що при їх складанні автори хотіли не лише висловити певні думки, а й надати цьому вислову певної мистецької форми, ми знаємо лише з X віку.

Що якесь письмо, можливо, існувало на Україні ще перед тим, як св. Кирило склав слов’янську абетку, про це є лише єдине неясне свідчення, і покищо нікому з учених не вдалося подати переконливих доказів того, що письмо на Україні існувало ще перед св. Кирилом.




Залишки старої усної словесности


Стара усна словесність не була лише „народною“ словесністю: героїчні пісні, що їх не закріпляли на письмі, були у всіх індоевропейських народів і належали насамперед до „двірської“ словесности, до словесности князівського двору. Про її рештки ми будемо ще говорити. Раніше гадали, що усна словесність сучасна дійшла до нас від найстаріших часів майже без змін і що ми, таким чином, на підставі сучасних народних пісень, прислів’їв, казок тощо можемо скласти собі добре уявлення про те, що співали й розповідали наші предки задовго перед прийняттям християнства. Це уявлення, як показала сучасна наука, не обґрунтоване. Щоб уявити собі, як виглядала стара усна словесність, ми маємо звертатися не до сучасної словесности, а до старої літератури, в якій знайдемо деякі рештки тодішньої усної словесности. Щоправда, як далі /44/ побачимо, довідаємося ми про неї небагато, але в усякому разі будемо знати більше певного, ніж на основі сміливих, але безпідставних гадок.

У старій літературі нашій знаходимо чимало згадок про музику й пісні. В залишках переходу до князівського палацу з Софійського собору в Києві зберігся розпис стін із зображеннями музикантів, танців, цирку. Але це, мабуть, праця візантійських майстрів, і сцени ці взяті з життя Царгороду. Переконливіше, що проповідники згадують іноді про музику й пісні, часто застерігаючи християн від світського співу („бісовські пісні“), — мабуть через те, що ці пісні були зв’язані з поганськими звичаями старих українців. Стара наша література таки й згадує „русальні“ та „купальські“ пісні, себто пісні, зв’язані з весняними поганськими святами. Є натяки й на пісні „весільні“. Про зміст їх ми не можемо нічого певного сказати, але можемо робити спроби встановити прастарі елементи в сучасній усній словесності. Найстаріші українські пісні, що їх маємо в відписах або друках, походять з 1571 та 1625 рр.

Далеко більше певного можемо сказати про голосіння над померлими, що дожили на Україні (та й в інших індоевропейських народів) аж до останніх часів. Не лише при згадках літописів про смерть популярних князів говориться про голосіння: тут це, може, просто поетична формула, щоб висловити загальний жаль за князем; за звістками літописів, за князями „плачуться“ бояри, все населення, навіть німці та жиди; в дійсності, всюди, де на світі існують голосіння, їх виголошують жінки, та ще здебільшого „спеціялістки“, що „голосять“ з професії. Але в старій нашій літературі маємо кілька наслідувань голосінням: напр., у „Сказанні“ про вбивство кн. Бориса та Гліба. І поетичні норми, за якими складені ці старі голосіння, є ті самі, що ми їх знаємо і з нових часів: звертаються до померлого, як до живого, якого часто порівнюють із сонцем, перебільшено сумними барвами малюють стан тих, хто залишився на цьому світі, кого покинув тут померлий; мова трохи ритмізована, короткі, просто збудовані речення. Лише з XVI та XVII в. маємо щось подібне до записів укр. голосінь: це кілька речень у латинській книзі Менеція (1551), поданих польською мовою, і латинське наслідування укр. голосінь польського поета Кльоновича (1604).

Про зміст старих епічних героїчних пісень ми можемо скласти уявлення на підставі сучасних решток (див. про це далі).

Досить багато залишилося, насамперед, у літописі старих прислів’їв. Серед тих „історичних висловів“, що такі характеристичні для всяких оповідань про історичні визначні події, їх чимало. Відомі: „Руси єсть веселіє пити, не можем без того бити (бути)“, що літопис приписує св. кн. Володимирові Великому, або „мертві не мають сорому“, „смерть є усім спільна“, „як вовк привчиться ходити до овець, то винесе всю отару“, „якщо не передавити бджіл, не їстимеш меду“ тощо — це старі прислів’я. /45/ З них бачимо, що й тоді вже форма прислів’їв була приблизно та сама, як і нині: прислів’я часто складені з двох половин, пов’язаних римою (Руси єсть веселіє пити: — бити), часто вжиті слова, що починаються з того самого звука (вовк — винесе всю — в старому тексті ще 2 слова, що починаються з „в“). Пізніше (в XVI в.) знаходимо численні приказки та прислів’я в найрізноманітніших пам’ятках, напр., у листах; проповідники XVII в. іноді переповнюють свої проповіді приповідками й приказками. Лише не треба думати, що всі старі приказки є виявом „народної мудрости“ українського народу: на Заході значна частина народних прислів’їв перекладена з латини, в старій Україні — з грецької мови (напр.. навіть такі, як „не мала баба клопоту...“, „за двома зайцями...“ тощо, інші поперероблювані — навіть „З москалем дружи, а камінь за пазухою держи“: візантійці мали подібне прислів’я лише не про москаля, а про... пса).

В сучасних піснях та інших творах народної словесности зустрічаємо чимало виразів, зворотів, окремих „поетичних формул“, що, безумовно, походять із прастарої доби. Приклади їх побачимо, коли говоритимемо про „Слово про Ігорів похід“.




Старі легенди (саґи)


В літописі ми зустрічаємо кілька оповідань, що відразу впадають в око як типові народні перекази (саґи). Це, наприклад, оповідання про смерть князя Олега, якому чаклун прорік смерть від його власного коня; Олег рішає більше на цьому коні не їздити; пізніше він запитує, що сталося з конем, — той уже загинув, Олег, глузуючи з невдалого пророкування чаклуна, їде подивитися на кістки коня; але з черепа коня виповзає змія, що жалить Олега на смерть. Звичайно вважають, що це оповідання запозичене від скандинавів, у яких є подібна саґа про смерть Одда. Але це оповідання треба вважати лише певною відміною саґи, розповсюдженої по всій Европі: смерть героя від того, хто вже вбити не може, в інших оповіданнях — від забитого дикого кабана, від зрубаного дерева, від статуї лева тощо. Що ж до запозичення від скандинавів, то треба сказати, що скандинавська форма оповідання виразно пізніша, ніж староукраїнська. Цілком можливо, що воно запозичене скандинавами в українців або обома народами від якогось іншого, напр., від греків.

Але, коли звернемося до змісту і форми цих оповідань, то побачимо, як вони чудово збудовані, повні напруження. Придивляючись до них ближче, помітимо і силу прастарих складових частин, що нам без пояснень уже незрозумілі. Таке, напр., оповідання про помсту княгині Ольги. Деревляни забили її чоловіка, князя Ігоря, що вимагав від них надто багато податків. Після цього вони надсилають до княгині послів, щоб росватати її за свого деревлянського князя Мала. Ольга приймає послів ніби з великою шаною: вона сама пропонує їм не йти пішки до її /46/ палацу, ані на конях, але вимагати, щоб їх принесли в човні, в якому вони припливли до Києва. Але в дворі палацу човен із послами кидають у приготовану яму й засипають землею. Ольга прохає деревлян, що ще не знають про загибель їх послів, надіслати друге посольство: цих послів спалюють у лазні. Після цього Ольга висилає військовий похід проти деревлян. Довго триває облога деревлянської столиці Іскоростеня. Ольга вимагає тоді від мешканців Іскоростеня „малого податку“: по три голуби та по три горобці від хати; до птахів прив’язують сірку й запалюють її, птахи повертаються до своїх гнізд і запалюють усе місто. Це оповідання лише почасти (третя помста) має паралелі в інших народів. І тут староукраїнське оповідання дотепніше за більшість інших: в інших переказах військо ловить птахів у лісі, і не знати, чи полетять вони до міста, чи кудись інде; в староукраїнському переказі птахи взяті з кожної хати міста, і постачають їх самі мешканці міста. Можливо, що це оповідання в цілому є скандинавське: оповідач виразно глузує з дурних слов’ян-деревлян, яким, до речі, Ольга наперед натякнула на те, що вона буде мститися; вони цього не зрозуміти; послів несуть до палацу в човні, але човен скандинави вживали як труну, — і цього жорстокого дотепу не зрозуміли дурні слов’яни.

Інші саґи літопису теж мають прастарі й розповсюджені мотиви: два рази зустрічаємо оповідання про двобій із ворожим велетнем; одне з цих оповідань у зміненій формі живе й досі в народній казці про Микиту Кожум’яку, який, щоправда, б’ється вже не з велетнем, а з драконом (смоком). Найстарішим оповіданням про двобій з велетнем є, здається, оповідання про двобій Давида з Голіатом.

Ці саґи, записані в літописі найпізніше в XI віці, показують нам, що перекази, — мабуть, значно численніші, ніж записані в літописі, — були на старій Україні. Деякі дальші перекази, що мають усі ознаки великої старовини, зустрінемо в сучасних українських казках і російських „билінах“, що, як побачимо далі, походять у значній частині з України.

Ці перекази є свідченням про початки староукраїнської словесної творчости, хоч би вони тоді й жили лише як усні оповідання.

До речі, помітимо в цих переказах, як вони записані в літописі, і певні риси стилю тодішньої усної творчости: ці перекази мають багато алітерацій, себто слів, що завше починаються з тих самих звуків; в оповіданні про Олега оповідач ніби грає словами, що починаються з „к“: „князь“, „кінь“, „кудесник“ (чаклун), „кістки“ тощо; в інших оповіданнях повторюються слова на „м“, „в“, „п“ і т. д. Алітерація належить до розповсюджених рис народної словесности і в інших індоевропейських, фінських, кавказьких народів. Тому ми можемо припустити, що цю рису мали й староукраїнські перекази. Потверджується це і „Словом о полку Ігоревім“, про яке ми говоритимемо далі. /47/













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.