Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Дмитро Чижевський. Лекції з історії української літератури. В кн.: В. Петров, Д. Чижевський, М. Глобенко, І. Мірчук.
Українська література. Історія української культури. — Мюнхен; Львів, 1994. — С. 83-86.]
Попередня
Головна
Наступна
Загальні зауваження
У той час, як до XIII в. Київ опановував літературну традицію цілої Східньої Европи, в XIII в. поступово починається літературне усамостійнення окремих територій. Ми вже бачили, як розвинулося літописання і, на жаль втрачений, епос на території Галицької Руси. Ми мусимо звернути увагу на те, що гатунки, які тут плекають, є нові: літопис — це в значній частині власне біографія кн. Данила (до 1255 р.), в пізнішу частину літопису вставлена блискуче написана, зворушлива характеристика князя Володимира Васильковича (під 1288 р. і окремі уривки з попередніх років, що належать до цього ж твору); це некролог такого обсягу й характеру, якого не було присвячено ні Володимирові Великому, ні Ярославу Мудрому, ні Володимирові Мономахові. Отже плекають світську біографію. Епос, оскільки ми можемо скласти про нього уявлення на підставі наших джерел (билін), теж опрацьовує нові теми, „двірські’’’, „галянтні“ сюжети (Чурило, Дюк). Отже тут ніби починається розвиток „двірської“ літератури із світським забарвленням і певними рисами індивідуалізму. Важливіше, що північ і північний схід, заселений „великоросами“, теж відривається від київської традиції: в Новгороді, щоправда, досить тонка лінія літературної традиції існувала вже раніше (Лука Жидята; літопис, який, щоправда, в значній частині ніби лише відписує київські джерела); мабуть, киянин написав похвалу сумнівному „благочестивому“ героєві, кн. Андрієві Боголюбському, що зберігся в Київському літописі; випадково пишуть у Суздальському князівстві Симон, один з авторів Патерика, та Серапіон. Але господарський підупад Києва наприкінці XII в., потім татарська навала й, нарешті, сумна доля Галицької Руси, династія якої вимерла і яка опинилась нарешті, разом із Київською Руссю, в межах Литовсько-Польської держави, — все це призвело до остаточного усамостійнення з одного боку новгородської, з другого — московської літератури. Для нас вони мають значення насамперед через те, що там найліпше й найповніше збереглися рештки київської літератури XI — XIII віків.
Якщо Литовсько-Руська, а пізніше деякий час і Польсько-Литовська держава були в значній мірі „власними“ державами українського народу, якщо політично й національно їх не треба оцінювати однобічно, лише як „окупаційну владу“, бо внутрішнє життя на українських /84/ землях довгий час ішло самостійно, то літературно ця доба, аж до кінця XVI в., була, безумовно, добою підупаду. Підупаду — не занепаду! Ми знаємо досить про існування літератури, про доволі широкі літературні пляни, що частково були проведені в життя. Але бракувало, з одного боку, того духовного проводу, який становили двір митрополита й манастирі, з другого ж боку, тих меценатів, якими були багаті, сильні й впливові володарі старокнязівської доби. Тепер митрополити вимандровують на східну північ, навіть Києво-Печерська Лавра на певний час занепадає, на місці старокнязівських дворів з’яаіяються шляхетські, хоч би й українські, хоч би часто й „князівські“ за титулом, але нездатні бути базою широкого культурного життя, а головне нездібні створити нові тривалі літературні традиції.
Те, що число пам’яток від XIV — XV вв. мале, з’ясовується почасти несприятливими обставинами. Мабуть, більше літературних пам’яток загинуло не за першої татарської навали, а при нападах кримських татар, напр., Менгли Гірея; навіть і релігійна боротьба XVI — XVII вв. спричинилася до зникнення старих пам’яток у процесі зміни віроісповідання окремими особами й переходу установ у руки інших конфесій; нарешті, й розвиток нових літературних мов — української та білоруської церковнослов’янщини призвів до того, що старі пам’ятки ставали незрозумілими й здавалися малоцінними. Все ж таки, як сказано, дещо про літературну діяльність цих часів відомо. Почасти ж деякі пам’ятки, як менш імпозантні, ніж старші й новіші, ще майже не досліджені.
Стара традиція
В старій традиції працюють ті, що переробляють, доповнюють, поширюють старі пам’ятки: іноді сполучають старі твори з новими, ориґінальні — з перекладеними. Так обробляють Псалтир, доповнюючи молитвами, в тому числі ориґінальними (напр., Кирила Туровського), поширюють Прологи; постають нові редакції Міней, поширені збірки проповідей (до перекладених додають ориґінальні, зокрема того ж Кирила Туровського). Відома Мінея 1489 р., що постала на Білорусі, як відпис старшої київської переробки. Важливим елементом переробок є „оновлення“ мови, при чому змінюється не лише правопис (фонетика), а й весь стиль і навіть характер творів. В окремих творах знаходимо сліди ідеологічних змін: т. зв. Касіянівська редакція Києво-Печерського Патерика (1467 р.) приносить доповнення, що вказують на впливи пізнішої візантійської містики.
Починає поставати „приватна“ література, збірки матеріялів, заміток, що нагадують улюблені в XVII — XVIII вв. літературні щоденники: відомий такий збірник із 1483 р.
Пишуть на дешевшому, ніж перґамен, папері, почасти неохайним /85/ або мало виробленим письмом — все це вказує на збіднення читача, але також і на те, що література починає звертатися до нового, ширшого шару, до середніх кіл населення.
Стару традицію плекають і відписи та продовження хронік. Мініятюри т. зв. Радзивилівського рукопису Іпатського літопису (цих мініятюр є понад 600) є доказом того, що старі літописи переписували на Заході, невідомо добре, чи на Білорусі, чи на Україні. Постають і нові літописи, т. зв. литовсько-руські, які, щоправда, в значній частині вже не є пам’ятками красного письменства. Лише окремі місця, що наслідують старі твори, може навіть „Слово о полку Ігоревім“, написані старим розкішним стилем: напр., похвала кн. Витовтові, похвала кн. В. Острозькому за його перемогу над московським військом під Оршею 1515 р. Коротенький Київський літопис навряд чи постав на Україні (можливо — в Новгороді).
Нові впливи
Є чимало окремих творів, що свідчать про цікаве духове життя України тих часів і про те, як впливи візантійські, що не припиняються зовсім/сполучаються з західними, а то й відходять під їх тиском на другий плян. Твори ці, щоправда, майже не. мають характеру літературного. Це є твори практичного призначення.
З Візантії приходять у цей час нові переклади творів старохристиянської літератури: т. зв. „Ареопагітики“ (найважливіший твір старохристиянської містики), твори новіших отців і вчителів церкви: Ісаака Сирина (Сирійця), Симеона Нового Богослова, Григорія Синаїта, Палами, Кавасили, Максима Ісповідника тощо. Можливо, що деякі з цих творів були відомі вже раніше, але про це з певністю не знаємо. Прихід нових перекладів є наслідком діяльносте болгарського патріярха Євфімія Трнавського (патріярх після 1372 р.). Впливи ці поширилися на Україні завдяки діяльності митр. Кіпріяна (в Києві 1373 р.) та митр. Григорія Цамвлака (1415 р.). Цамвлак писав і сам прикрашені проповіді, з яких кілька збереглося, але місцевої школи проповідництва вони не створили.
Окрема течія — це впливи візантійської містики, т. зв. гезихастів (або ісихастів), що здобула вплив, зокрема, на Афоні в XIII — XIV вв. Її сліди помітимо в Касіянівській редакції Печерського Патерика. В ці часи на Афоні працюють українські переписувачі. Впливи гезихастів помітні й у Івана Вишенського. Їх, може занадто, підкреслив у своїй поемі Франко.
З Балканів, з Болгарії, прийшли на Україну і якісь впливи дуалістичної секти богомолів, помітні в укр. народній легенді (світ творить почасти диявол).
Із західних впливів залишили помітні для нас сліди деякі сектантські течії, що, очевидно, хвилювали Україну й поволі підготували її до зовсім іншого прийняття новітніх західних впливів, ніж це було, напр., у /86/ Москві. Лише мало помітні впливи неясних для нас сектантів-стригольників, від яких на Україні залишилася, здається, тільки нова обробка старої збірки проповідей „Ізмарагд“. У відписах з часів барокко й у незначних слідах у народній словесності дійшли до нас впливи руху „фляґелянтів“ (покаянників), що прокотився по всій Европі в XIII — XIV вв.: улюблені ними твори „Небесний лист“ та „Сон Богородиці“, мабуть, уже тоді стали відомі на Україні. Найбільші рештки залишив усе ж в значній мірі загадковий для нас рух „ожидовілих“. Ця назва пізня і надана сектантам їх ворогами. Оскільки можна судити про релігійну ідеологію „ожидовілих“, вони були раціоналістичною сектою, що піддавала церковну науку критиці розуму, але разом із тим бажала триматись Св. Письма, Біблії. Кн. Михайло, що 1470 р. прийшов до Новгорода з Києва, приніс цю секту на північ. З їх літературної творчості нам відомі спроби зробити слов’янський переклад усієї Біблії (доти бракувало „історичних книг“, книг Есфірі, Руфі), користаючись старожидівським ориґіналом (вони наново переклади Псалтир). Дуже ймовірно, що на них вплинули чеські гусити, які діяли в сусідніх країнах (Угорщині, Румунії). Поруч із релігійною літературою „ожидовілі“ збагатили й наукову староукраїнську літературу перекладами з старожидівської та арабської літератури: логіку Мойсея Маймоніда (XII в.), вступ до філософії арабського філософа Альгазалі (XI в.), псевдо-Арістотелеву „характерологію“ — „Таємниця таємниць“ (арабського походження з X — XI в.), нарешті, астрономічну (чи астрологічну) літературу (таблиці руху місяця — „Шестокрил“). Можливо, що „ожидовілі“ прийшли до цієї літератури через свою цікавість до старожидівської мови та літератури, потрібних їм для праці над Біблією, але можливо, що вони зазнали вже впливу раннього відродження (ренесансу), бо й на Заході приблизно в той самий час зустрічаємо латинські переклади деяких із цих творів.
В усякому разі вже в XIV — XV вв. на старій Україні були впливи Заходу, що зросли в ближчі часи, часи першого національного відродження. /87/