[Дмитро Чижевський. Лекції з історії української літератури. В кн.: В. Петров, Д. Чижевський, М. Глобенко, І. Мірчук. Українська література. Історія української культури. — Мюнхен; Львів, 1994. — С. 96-111.]

Попередня     Головна     Наступна





VII. БАРОККО


Загальні зауваги


Надзвичайно широкого, а почасти й блискучого характеру набирає українська література в XVII — XVIII в. Це часи так званого барокко. Що українська література тих часів стоїть цілком у рамках цього літературного стилю, що панував тоді й на Заході, помітили лише недавно.

Барокко було до певної міри поворотом від ідей ренесансу до середньовіччя, але не в сенсі простої реакції. Творчий характер і широкий вплив барокко ґрунтувався на тому, що в ньому було дане сполучення, синтеза ренесансу і середньовіччя. Не відмовляючись від досягнень ренесансу, барокко в. багатьох пунктах повертається до середньовічного змісту і форми. Замість прозорої гармонійности мистецьких творів ренесансу в барокко зустрічаємо складну різноманітність, що характеризувала й пізнє середньовіччя. Замість простоти ренесансу в барокко панує ускладненість, замість поставлення людини в центрі уваги, барокко повертається до „теоцентризму“, в центрі буття і життя стоїть Бог, отже культура знову, хоча б частково, відмовляється від „секуляризації“ ренесансу й дістає релігійне забарвлення. Замість звільнення людини від усяких авторитетів і . „пут“ бачимо шукання провідних авторитетів: церква, держава знову набрали великого значення.

Від ренесансу барокко приймає насамперед „відкриття“ античности: щоправда, розуміння античности тут інше, і барокко, зокрема, характеризують спроби поєднати античність із християнством. Барокко не відмовляється від ідеалу пізнання й опанування природи, і тут барокко досягло найбільших успіхів; природа для людини барокко — це насамперед шлях до пізнання Бога. Барокко не відкидає навіть і культу „сильної людини“, лише хоче виховати її на службу Богові і дійсно для цього її виховує.

Нове і своєрідне в барокко — це, головне, динамізм його, рухливість, що її помітимо і в мистецьких формах (складні криві лінії), і в загальному стремлінні до напруження, авантюри, зміни, мандрівки, боротьби, якими сповнене і особисте і суспільне життя тих часів, як і пластичні та літературні твори. З цим зв’язана й надзвичайна любов барокко до противенств, антитез: поруч із зображенням повного життя, барокко кохається в темі смерти; проти Бога бореться диявол, що стає характеристичним героєм бароккових творів. Глядача, читача чи слухача мистець доби барокко хоче насамперед зворушити, струсити, розбурхати. Стиль /97/ барокко цілком зв’язаний із цим намаганням схвилювати, занепокоїти людину, вирвати її з байдужости, штовхнути її до дії. На цьому будується пристрасть барокко до перебільшень, гіпербол, до парадоксів, до незвичайного, гротеску, різних чудернацтв і разом із тим пристрасть до всеосяжности, до величного, що своїми розмірами й силою ніби придушує, знищує людину.

На цих рисах стилю барокко будуються і ті властивості, що їх творам бароккової доби здебільша закидали як щось негативне: його нахил до мистецької гри, до поетичних іграшок, до чудернацтв, до ориґінальничання. Твори барокко справді переобтяжені мистецькими прикрасами; до того ж ідеал краси барокко зовсім інший, ніж більшости інших епох: барокко цінить не лише спокійну гармонійну красу, але й негарне, огидне як контраст до гарного і як засіб сильніше вразити почуття й волю людини. Тут барокко прийшов до тих сфер, що ними раніше нехтували: до „низької“ природи, до жанру, до народних елементів, зокрема й до народносте в мові й мотивах. Не дивно, що барокко знайшло відгук у масах, — ні одна доба, здається, не лишила стільки впливів у народному мистецтві та народній поезії, як барокко.

Що барокко довго панувало в пластичних мистецтвах України — відомо давно. Але ті самі риси ми побачимо в XVII — XVIII вв. на Україні і в літературі. Щоправда, українське барокко де в чому трохи відбігає від західних паралельних явиш. Це пояснюється насамперед тим, що новий літературний розквіт вимагав доповнення, надолужування того, що було втрачене в часи переходові і в добу ренесансу: широка перекладна діяльність обертається почасти до творів минулих епох, зокрема середньовіччя. Подруге, на Україні головними (хоч і не єдиними) носіями літературної творчости були духовні особи: „духовний“ елемент тому занадто переважає в змісті творів, але він є далеко не єдиним елементом. Потрете, нещасливі політичні умови призвели до того, що багато українців працювало „в наймах“ у чужих культур; напр., типовий для барокко науковий трактат користався майже виключно латиною, а пізніше — російщиною.

Барокко почалося на Україні без великої боротьби, бо певної сильної літературної традиції, проти якої доводилося боротися, не було. Дехто з письменників ранішої доби, зокрема Вишенський, своїм стилем скорше підтримували початки барокко. Можливо навіть, що дещо з пізньовізантійських впливів старішої доби сприяло закріпленню нового стилю, бо й там було багато споріднених елементів пишности і переобтяжености стилю. Бароккова поезія прожила на Україні довго, аж до другої половини XVIII в. Політичний занепад другої половини XVIII в. не давав уже підстав для дальшого розвитку літературного стилю. Пізнє барокко, так зв. рококо, легкий, Граціозний і несерйозний стиль, на Україні майже не знайшов ґрунту: він розвивався майже виключно в /98/ умовах двірської та панської культури, що майже цілком денаціоналізувалася. Лише з мовної реформи Котляревського почався новий період, про який буде мова далі.

Як побачимо, українське барокко, незважаючи на несприятливі умови розвитку, дало велику літературу, що охопила майже всі можливі в ті часи літературні гатунки. Незважаючи на це, барокко надзвичайно хутко відійшло в минуле. Реформа Котляревського відразу зробила мову, якою писали в добу барокко, перестарілою. Літературна доба, що на Заході знову відкрила барокко й оцінила його, була романтика. Але українська романтика, однією з головних цілей якої була саме боротьба за нову літературну мову, з нехіттю дивилася на бароккову літературу, мова якої була переповнена церковнослов’янщиною, а зміст здавався романтикам уже занадто переобтяженим релігійними мотивами.




Віршова поезія


Найбільш численною є бароккова віршована поезія. Вона не цілком ще відома: багато творів залишається в рукописах або дуже рідких стародруках. Тим часом вона розлилася по всій Україні, перейшовши і за її межі: деякі рукописні російські збірки віршів XVIII в. переповнені українськими творами.

Форма вірша залишається стара, т. зв. силабічна: в кожному рядку — та сама кількість складів, рядки зв’язані між собою римами. Ось приклад силабічних віршів на улюблену тему смерти з віршів Касіяна Саковича „На жалосний погреб зацного рицаря П. Конашевича-Сагайдачного 1621 р.“:


Кождий, хто ся уродив, мусить і умерти,

жаден ся чоловік смерти не можеть оперети.

Не маєш на ню лікарства, не маш і оборони;

з самих царей здираєть світнії їх корони,

не боїться жовнірства, вкруг царя стоячого

з оружієм і стрільбою, єго вартуючого...

. . . . . . . . . . . . . . .

Жиєш так, якобись ніґди не мів умерети,

хочеш всі багатства на землі пожерети,

В чім слави порожней на тому світі шукаєш,

а же маєш вмерети, на то не пам’ятаєш...


Поруч з такими рівномірними рядками зустрічаємо, що пізніше, то частіше, велику різновидність форми: смерть —


Не зрить на прозьбу, ані на дари, | 10 рядків

як тя, чоловіче, візмуть на мари, | 11 “

минуть мислі і розкоші, | 8 “

маєть носить миогиє гроші, | 9 “

що єси збирав. | 5 “


Або — зовсім нерівні рядки, як у думах. Так писав Кирило Транквіліон Ставровецький або св. Дмитро Туптало. Ось як малює смерть К. Т. Ставровецький у своїй збірці „Перло многоцінноє“ 1646 р.: /99/


Де мої замки коштовне мурованії

і плаци мої світне і слічне мальованії,

а шкатули, злотом нафасованії,

візники під злотом цуґованії?

Де мої пресвітлій златотканниї шати,

рисі, соболі, кармазини і доропії шкарлати?

. . . . . . . . . . . . . . .

Де нині воїнове горделивії,

і мучителі невинних злосливії?

Де с/т/роги і стршниї гетьманове?

Несподіване смертним мечем, посічені...

. . . . . . . . . . . . . . .

О смерте страшливая

і нежалосливая!

Ти, яко косар нині нерозсудний,

під ноги свої кладеш цвіт барзо чудний,

молодости і красоти жаловати не знаєш,

а ні на єдинім з тих милости не маєш...


Ці вірші дають власне зразки духовної тематики в ліричному вірші. Та кількість духовних віршів, кантів неймовірна. Поруч із серйозними віршами церковного забарвлення (зібрані, напр., у відомому „Богогласнику“ 1790 р.) маємо й легкі, жартівливі або сполучені з мовними іграшками. Ось строфа з серйозного канту Сковороди (наслідування латинського):


О ноч нова, дивна, чудна,

яснішая світла полудня,

когда чрез мрак темній, черній

блиснув сонця світ невечерній.

Веселитеся, яко з нами Бог!


А ось приклади кантів, що сполучають, як це любить барокко, поважне із жартом:


Соберітеся, всі чоловіки,

на тріюмф нині, анголів лики,

співающс весело,

вискакуйте навколо:

гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц!


Бо нам Марія, Діва Пречиста,

в убогій шопі зродила Христа,

которому хоч в біді

грає Грицько на дуді:

гу, гу, гу, гу, гу, гу, іу, гу, гу, гу!


Або:


. . . . . . . . . .

Ангели святії

днесь дають знати,

би йшли пастирі

Бога вітати.

. . . . . . . . . .

Грай же ти мило

в дудки, Курило,

а ти, Матвію,

грай в жоломію!


Поруч із духовними мотивами — численні світські, починаючи з відомих і досі пісень про „марність світу“:


А хто на світі без долі вродився,

тому світ марне, як коло точиться.

Літа марне пливуть, як бистрії ріки,

часи молодії, як з дощу потіки.

Все то марне міняєть. /100/

Коли б мені крила орловії міти,

полетів бим долі своєї глядіти

на чужиї сторони.


Рідші — скарги на особисту долю та любовні мотиви:


Деж моя мила, деж ся поділа?

Чи в далекії пущі залетіла?

Споминай же хоч на пустині,

серденько, мене що години.

Я по вся часи тебе споминаю,

а на нещастя своє нарікаю...


І „висока“ патріотична пісня представлена численними прикладами, починаючи від згаданих „Віршів на жалобний потреб... Сагайдачного“:


Несмертельної слави достойний гетьмане!

твоя слава в мовчанню нігди не зостане...


та до вірша Сковороди на честь Богдана:


Будь славен во віки, о муже ізбранне,

вільности отче, герою Богдане!


Поруч із цим — заклики до єдности, як у відомій пісні Мазепи:


зжалься, Боже, України,

що не вкупі маєть сини!

. . . . . . . . . . . . . . .

Од всіх сторін ворогують,

огнем, мечем руїнують...

. . . . . . . . . . . . . . .

Озмітеся всі за руки,

не допустіть гіркой муки

Матці своїй більш терпіти!

. . . . . . . . . . . . . . .

І за віру хоч умріте

і вольностей бороніте!


та до пізніх меланхолійних „ляментів“ над долею України, найвідоміший з них приписували кошовому Антонові Головатому:


Ой, Боже наш, Боже милостивий!

Що ми народилися в світі нещасливі?

Служили вірно в полі і на морі

та осталися убогі, босі і голі...


Окремий тип бароккової поезії є іграшки, що їх висміювали старі дослідники. Майстер таких іграшок був прот. Іван Величковський, що й перекладав з латини, і писав власні іграшкові вірші та „епіграми“. Ось приклади їх:


Чому суть мудрішіє мужеві, ніж жони?

Бо з ребра безмозкого, не з голови они.


або:


Щось бозького до себе пан Хміль закриваєть,

бо смиренних возносить, взнеслих смиряєть.

Вищіє суть голови над всі члонки тіла,

а ноги теж в низкости смиренні до зіла.

Леч пан Хміль, ґди до кого в голову вступаєть,

голову понижаєть, ноги задираєть.


Пізніше епіграми писав Сковорода:


Не то скуден, що убогий,

а то, що желаєть много.

* * *

Лучче мені сухар з водою,

нежелі сахар з бідою. /101/


Слов’янщиною писав епіграми духовного змісту св. Дмитро Туптало. Суті іграшки майстерно писав Величковський. Тут і „раки“, рядки яких можна

читати в обидва боки: Пресвята Діва говорить про свою матір, св. Анну:


Анна пита ми, я мати панна,

Анна дар и мні сінь мира данна.

Анна ми мати и та ми манна.


Або: вірші у формі хреста; вірші, в яких кожне слово починається з іншої літери за порядком абетки; вірші, в які вплетене ім’я автора (в друку виділено великими літерами):


І О смерти пАм’ятай і На суд будь чуткий:

ВЕЛьмИ Час біжить сКОро, В бігу Своїм прудКИЙ.


Або навіть ім’я Величковського можна читати в вірші навпаки; в рукописі Величковський написав літери свого імени червоною циноброю:


НАстрОЙ навспак цинобру, єсли угадаєш,

гірший Кто з Сих ВОлК ЧИ ЛЕВ, то мене познаєш.


В таких іграшках виявлялася чиста радість з віртуозного віршового вміння. До речі, віршова іграшка залишалася і в часи романтики, і в часи модерної поезії (від Олеся до Семенка) поетичним ґатунком, до якого поети і критики мусять ставитись з увагою.

Епічна поезія розвинулася порівняно мало, хоч окремі твори оспівували історичні події: битву під Хотином, битву під Берестечком або битву під Віднем тощо. Тут і опис подій, і політичні міркування. Розмір усіх цих творів невеликий. Іноді у вірші більшу вагу має ліричний (міркування, почуття) елемент, як, напр., у пісні про руїну.

Більший розмір мають епічні твори релігійного змісту, що, до речі, були розповсюджені й у інших народів. Великі переспіви книги Буття та Євангелії Матвія видав друком 1697 р. з присвятою Мазепі С. Мокрієвич. Існував і віршований Апокаліпсис. І. Максимович написав поему „Богородице Діво“ (1707 р.) на 23000 рядків. Є переклади „дидактичного“ (повчального) епосу — це вірші „козака Климова“ (або Климовського) „О правосудію, правді і бодрости“ (коло 1724 р.), що є повчанням правителям, і другий вірш на подібну тему „О смиренії височайших“. Була спроба перекласти „Визволений Єрусалим“ Тасса (але з польського перекладу). Сковорода подав зразки перекладу з „Ене’іди“ Вертія. Цікаво, що мова в більшості випадків тут дуже забарвлена цековнослов’янщиною, „високому гатункові“ відповідала, на думку сучасників, ця „піднесена“ мова.

До епосу належить також гарна новеля Бокаччо про Танкреда, Ґвіскарда та Сиґізмунду, переспівана віршем (можливо, з польського перекладу): принцеса Сиґізмунда покохала шляхтича Ґвіскарда з незначного роду, батько Сиґізмунди Танкред покарав Ґвіскарда на горло, а Сигізмунда отруїлась; коханців поховали разом. Переспів значно перероблений із ослабленням еротичних мотивів, але з збереженням психологічних характеристик та описів переживань; вони наближуються сталево до епосу античного. Ось — плач Танкреда, коли він довідався про смерть доньки: /102/


Видя ж отець смерть явну дщери своїй милій,

не плакав, но ридав по тій втісі цілій,

на себе і на дочір свою нарікая,

і день той нещасний гірко проклиная.

Аки при Меандрових брегах лебедь білий,

так жалісно над дшерью плакав отець милій.

Лебедь гласом плачевним кричить, воздихая,

І крилами бистрії води розбивая...





Оповідання


Прозаїчна література українського барокко надзвичайно широка. Диву дивуєшся, що в ту неспокійну добу знайшлось досить працівників, які поперекладали та понаписували цю безліч текстів. Великого роману Україна не знала, — тут, мабуть, завинила доба. Але, зокрема, в літературі духовній доба барокка дала праці великого обсягу. Головний твір цієї літератури „Четьї — Мінеї“ св. Дмитра Туптала — 12 томів (1689 — 1705), що, на жаль, у друку зіпсуті російською „коректою“. Головне перероблено в дусі барокко (стиль старого матеріялу). Так само перероблювано апокрифи й окремі житія. Оповідання про чудеса подав у великій кількосте в книзі „Небо новоє“ (1665 р.) й Галятовський. Петро Могила теж готував книгу про чудеса, що їй, на жаль, не довелося побачити світу.

Переклади й переробки відновили або і вперше завели на Україну старий літературний матеріял. Дві середньовічні збірки є головним продуктом літературної діяльности в цій галузі. Це — „Великоє Зерцало“ — збірка коротких оповідань, що мала подавати матеріял для проповіді, але набрала далеко ширшого значення. З понад 2000 оповідань „Зерцала“ на Україні були перекладені лише бл. 275: тут знаходимо анекдоти, що їх пізніше зустрінемо в красному письменстві („Вій“ Гоголя) або казці („стрижене чи кошене“)- Друга збірка „Римські історії“ у перекладі теж подає лише вибір із 150 оповідань ориґіналу. Серед них цілий авантюрний роман про Аполонія Тірського. Обидві збірки прийшли на Україну через польське посередництво.

Поруч із цим поширилися інші, „клясичні“ здебільшого, авантюрні романи, про Петра Золоті ключі та королеву Маґілену, про Бову, мабуть і інші. Деякі оповідання були широко відомі, але не цілком певно, що їх знали й на Україні (Мелюзіна, Брунцвік). Інші — неясного походження — про цісаря Оттона або про графиню Альтдорфську; це, здебільша, історії невинно переслідуваних, що їм вдається врятуватися лише на велику силу.

Інший характер має література „ідеологічних“ оповідань із християнською мораллю. В новому мовному одязі тут з’являється прастара історія „Варлаама й Йоасафа“ (навіть видрукувана 1637 р.), декілька повістей про смерть, як „Лицар і смерть“, „Розмова життя й смерти“, „Книга про смерть“ (видрукувана 1626 р.), тощо. В розмовах цих оповідань зустрічаємо ту саму тему, що її розвивали тодішні віршописці: всевлада смерти. /103/ Смерть каже в одному місці:


чоловіче, не пишная єсмь,... не красная, а вельми сильная; молодих і старих, багатих і вбогих зарівно всіх побираю; спомни собі чоловіче, от Адама і до сего дне кілько било царей, князей, патріярхів, митрополитів,... то я всіх тих побрала... Я жадного багатства не збираю, ані красного одіння, зане же немилостива єсмь і нікому часу надалій не одкладаю...


Смерть згадує Олександра як найбільшого героя, що теж не міг їй противитися. „Олександрія“ теж з’явилась у новій редакції, в якій сполучені різноманітні стилі — від стилю військової повісти до християнського.

Нарешті, окремий тип оповідань — демонологічні: про чортів, відьом, чарівників, грішників на тому світі (тема „бабусі на тому світі“).

Стиль оповідань різноманітний; тут ще більше, ніж у віршах, помітна відсутність певних правил про вживання мови різного характеру в різних літературних гатунках; лише релігійні оповідання мають певну церковно забарвлену мову, але й то не завжди; тоді автори подають численні мовні пояснення до малозрозумілих слів; так робить Могила:


желізоковця або слюсар — ловци, їхже нарицають севруки — земную ограду се єсть вал — созданіє пирґа (грецьке слово) се єсть башні і т. д.




Драма


Театр на Україні належить у період барокко до зовсім нової культурної сфери, що мусіла в пізніші часи відіграти чималу ролю в процесі національного відродження. Впливи польського й латинського шкільного театру стоять на початку української театральної літератури.

Уже Вишенський нападає на „комедії“, але, можливо, він думає лише про театральний стиль проповіді. Перші спроби залишилися від початку XVII століття. Це — спершу шкільні деклямації (друковані), власне не драматичного, а описового характеру: діялог Памви Беринди „Вірші Різдво Христове“ (1616 р.), де опис подій поділений між різними декляматорами. В деклярації Андрія Скульського „Христос-Пасхон“ („Христос, що страждає“. — 1630) вже виступають біблійні дійові особи; 1631 р. видрукувано п’єсу Й. Волковича „Розмишлянє о муці Христа Спасителя“...; і тут дія відбувається за сценою, але про неї розповідають різні „вісники“. Найдраматичніший елемент у двох останніх творах — плачі, „ляменти“ Матері Божої, що їх ми знаємо, вже починаючи від Кирила

Туровського. Ось початок ляменту Волковича:


Уви! тяжкая скорбь мя обточила,

отхлань окрутних смутків поглотила,

обішло мене глубокоє море —

гіркоє горе...


Поруч із діялогами пізніше розвивається дійсна драма. Серед авторів її знаходимо таких письменників, як Дмитро Туптало, Теофан Прокопович, Георгій Кониський та інші. Теми їх різноманітні: різдвяні, /104/ великодні драми, драми про святих: „Житіє Олексія чоловіка Божого“ (1674 р.), про св. Катерину і т. д., історичні (головне, „Владимир“ Прокоповича — про хрищення України — та „Милость Божія“ — про перемогу Хмельницького). Але найбільше відрізняють барокковий театр від сучасного т. зв. моралітети. Певні частини майже в усіх драматичних творах того часу зв’язані з моралітетами. Це п’єси, в яких замість дійсних осіб або поруч із ними виступають уособлення релігійних та моральних понять: „Натура людська“, „Милость предвічная“, „Гнів Божий“, „Любов“; „Смерть“, „Земля“, „Небо“ тощо, поруч із ними — деякі постаті античної мітології (циклопи) та історії (Нерон) і т. д. Алегоричний характер дійових осіб призводить до того, що діялоги часто нагадують скорше диспути, ніж драматичні розмови. Теми виключно релігійні, головне — гріхопадіння і спасіння людини.

Особливо цікаві історичні драми. Дві з них подають головні моменти в історії України: прийняття християнства, драма Теофана Прокоповича „Владимир“ (1705 р.), і добу Богдана Хмельницького — „Милость Божія“ (1728 р.). Дії в другій небагато: це — сцени перед боротьбою з поляками, „лямент“ Хмельницького над долею України, його рішення почати збройну боротьбу, нарешті, поворот після перемоги до Києва. І тут виступають Аполлон і музи, що пророкують Хмельницькому перемогу. Але головний зміст драми — патріотичні міркування, гарні

ліричні монологи Хмельницького:


Відаєм, яко всім нам Україна мати!

Хто ж не похощеть руку помощі подати

погибающій матці, бив би той твердіший

над камень, над льва бив би таковий лютійший!

Ми всі, як прежде били, без всякої одмови,

так найпаче тепер служити готові...


Інший монолог розвинений на протиставленні: залізо-золото:


Желізо добре важте, і над злато.

Злато бо потемнієть без него, як блато...

. . . . . . . . . . . . . . .

Не той славен, котрий много лічить стада,

но іже многих врагів своїх шлеть до ада:

сему єдиному токмо желізо довлієть

а злато ілі сребро нічтоже умієть...


Це — розгорнені повчання, сентенції, характеристичні для бароккової драми взагалі (пор. у Шекспіра).

У деяких драмах помічаємо значне вміння драматичне, вміння будувати розмови дійових осіб, що викликають у читача або глядача напруження й цікавість.

Уже в драмах подекуди зустрічаємо гумористичні елементи, зокрема, в гарній драмі, писаній народною мовою й нерівними рядками, що нагадують думи: „Слово о збуренні пекла“. Люципер, переляканий вісткою, що до пекла йде Христос, готується до оборони й смішно скаржиться: /105/


Нехай он тут не ідет! Нікому не фольгуйте.

Бо нічого тут

по нему не буть.

Коли он Божий син, нехай собі в небі сидить,

а воювати з нами і пеклом нехай не їдеть.

Коли он Божий син,

я не знаю, з яких їдеть сюди причин.

не маєть он до нас жадної справи...


Між окремими актами драм виставляли на сцені для розваги глядачів маленькі гумористичні „інтермедії“. Це — початок української комедії і, як здається, той ґатунок бароккової літератури, в якому маємо найбільше елементів народної мови та народного гумору. Українські інтермедії в польській драмі Якова Ґаватовича „Tragedia albo wizerunek smierci Jana Chrzcicila“ 1619 р. починають історію української комедії: тут сюжети відомих народних анекдот („продав кота в мішку“, „найліпший сон“). Пізніше в цих інтермедіях зустрічаємо сатиричні моменти: висміювано забобони (астрологів), національних ворогів (поляків), носіїв соціяльного пригнічення. Інтермедії вплинули на український ляльковий театр („вертеп“), що дожив до наших часів.

Цікаво, що тексти драм дають іноді вказівки на технічні засоби, якими користалася тодішня українська сцена: тут були зображені (почасти символічно, напр., пекло — гортань змія) — земля, рай, пекло; розмовами вставляли живі картини й тіньові образи („умбри“), блищала блискавка, й гримів грім, на сцені з’являлися мерці й привиди, між актами дії іноді були вставлені танки (початки балету); деякі дійові особи самим своїм виглядом вражали читача: жебрак у лахмітті, чорти, циклопи, античні боги, вояки, козаки, ляхи, жиди тощо. На жаль, ми нічого не знаємо про мистецьке обдаровання артистів, учнів академії та інших шкіл.




Релігійна література


Стара Україна не створила інших центрів літературної діяльности, ніж духовні школи. Тому релігійні твори або твори з релігійним забарвленням є порівняно найширшою галуззю української бароккової літератури. Головні гатунки: проповідь і повчальний трактат.

Проповідь ще цілком належить до „красного письменства“. Барокко надзвичайно цінило в ній форму й усі ті якості, що могли „вдарити по серцях слухачів чи читачів“ (проповіді дуже часто друкували, а іноді лише для читання й писали).

Перший славетний проповідник тих часів був Кирило Транквіліон Ставровецький (вмер після 1646 р.); в „Учительному Євангелії“ його (1619 р.) та в збірці „Перло многоцінноє“ (1646 р.) знаходимо проповіді різного характеру, перемішані з віршами. Не лише проповідником, а й теоретиком проповідницького вміння був Йоанікій Ґалятовський (вмер /106/ 1688 р.), що написав „Науку альбо спосіб зложеня казаня“ (в кн. „Ключ розуміння“, 1659). Великі збірки проповідей „Огородок Марії Богородиці“ 16.76 р. і „Вінець Христов“ 1688 р. видав Антоній Радивиловський (помер 1688 р.). На межі 17 — 18 вв. вславились як проповідники єпископи Лазар Баранович (помер 1693 р.), автор збірок „Меч духовний“ 1666 р. і „Труби словес проповідних“ 1674 р., св. Дмитро Туптало (1651 — 1709), Стефан Яворський (1658 — 1722) та Теофан Прокопович (1681 — 1736). Проповіді писав ще й Сковорода (1722 — 94).

Дуже рано зустрічаємо проповіді викінченої форми, основні риси яких давали підставу пізнішим поколінням ставитися до них із нехіттю, бо вони не відповідали смакові пізніших часів. Ці особливості майже всі ґрунтовані на бажанні вразити слухача, відірвати, його від настирливих думок про сучасне важке життя, перенести його думку до іншої сфери: це — стремління до ориґінальносте, до парадоксів, до таких ефектів і „сенсацій“, що захопили б масу слухачів однаково чи селянську, чи шляхетську.

Зустрічаємо тут анекдоти й оповідання (із згаданого „Великого Зерцала“ та з інших джерел), байки, приповідки. Деякі приповідки почасти народні: „якоє одіяння, такоє і пошановання“, „іскра лихая... і поле вижигаєть, і сама потім гине“, „смільшая баба за стіною, нежели рицар в полі“, „у сироти тоді празник, коли кошуля білая“, „який пан, такий і крам“ — це з проповідей А. Радивиловського. Порівняння є християнські й античні, часто сміливо перемішані між собою (Мойсей — „гетьман люду ізраїльського“, Ной — „преславний адмірал“) або з модерними уявленнями (Бог — „аптекар“) тощо.

Це зовсім не значило, що проповіді відходили від сучасности, не торкалися її. Проповідники чимало уваги звертали на те, щоб зм’якшити відносини між різними колами українського народу, усунути ворожнечу, що доходила і до збройних конфліктів. Ґалятовський розповідає байку про братовбивчу війну.


Єдного орла пострілено стрілою, а ґди позрів орел на тую стрілу, побачив на ній пера орлії і почав мовити: не жаль мні, же мене б’єть тое дерево і желізо, а жаль мні, же мої ж пера орлії б’ють мене.


Радивиловський у багатьох місцях своїх проповідей торкається і політичних питань, і соціяльних суперечностей в українському суспільстві.


Припомніте собі своїх стародавніх предків, гетьманів, полковників, сотників, осаулів і інших молодців добрих, запорожців, як з тим поганином отважне морем і полем вальчили,... яко їх много на пляцу клали, як много в неволю брали!...

Що то чинять багатії і сильнії, ґди то лихвами, то поборами тяжкими, то позвами убогших і подлійших над себе людей стискають.

Яко риби великії менших рибок пожирають...

Винесеть Бог кого на старшинство, обдарить мудрістю, шляхетністю, багатстви, то уже ся подлому чоловіку не чинить братом, але господином... Єсли женщина єсть /107/ багатая, — она челядку будить до роботи... Єсли зась убогая, мусить бідная встати, а, оставивши в дому дитя своє, пійти... деби (могла) осмачок який заробити, альбо випросити у кого на поживіння своє...


Св. Дмитро Туптало та Стефан Яворський ставлять питання про „неправду і неволю“ в цьому світі принципово. Від обох залишилися проповіді, що розвивають старе оповідання про „вигнану правду“. Правда (справедливість) блукає по світі, не знаходячи собі місця; це прастара (ще антична) тема міркувань про стан світу. Обидва українські проповідники мали нагоду торкнутися цієї болючої теми не на Україні, а на Московщині, не лише не лякаючись світської влади, але навіть натякаючи на обставини правління царя Петра I. Св. Дмитро змалював навіть перед очима самого царя картину бенкету царя Ірода з участю поганських богів Венери, Бахуса та Марса, натякаючи на звички й зайняття царя. „Царство небесне“ прийшло на землю, але ніде не знаходить собі місця: „в царській... сокровищниці... узріло... многая багатства неправедная, собрання од грабленія, од обид і сльоз людських“.

Пішло воно до купців — побачило обмани та брехню; пішло в урядові установи — там побачило те саме; пішло на веселий бенкет, але він закінчився сваркою; пішло до церкви, але й там побачило неувагу, непобожність з боку не лише пастви, але й священиків; пішло на село — побачило бідаків, голодних, переслідуваних, „плачучих“, „воздихаючих“. І вирішило „Царство небесне“ залишитися на селі: „возлюбило на селі жити: ...сей покій мій, зді вселюся“. Подібно у Стефана Яворського, що порівнює бенкет царський з бенкетом вавилонського царя Валтасара. Пізніше цю саму тему розвинув Сковорода в оповіданні про свій сон, який привів його до рішення покинути цей світ (за оповіданням його учня Ковалінського).

Отже ніяк не можна сказати, що українські проповідники залишалися „далекими“ від життя, від питань сучасносте!

Інший тип релігійної літератури — трактат. Навіть наукові трактати в часи барокко оформляли літературно: від якоїсь вразливої назви до викінченої літературної обробки. Залишаючи на боці латинські й польські трактати українців цієї доби, з яких найвідоміший „Тренос“ Мелетія Смотрицького (1610 р.) з його зворушливим „ляментом“ православної церкви над втраченими для православ’я шляхетськими родинами, зупинимось коротенько над трактатами; писаними тодішньою українською мовою, себто мовою церковнослов’янською „української редакції“. Полеміка, почата наприкінці XVI в., точиться і в першу половину XVII. Теологічно найвизначніший її твір „Палінодія“ Захарія Копистенського (писана 1620 — 21 рр.): цей богословський, серйозний твір прикрашено барокковою реторикою, дотепами, приповідками, панегіриком Острозькому і, безумовно, Копистенським обробленою промовою Гербурта на /108/ варшавському соймі. Систему богослів’я з викладом основ філософії подає К. Т. Ставровецький у „Зерцалі богословія“ (1618, 1635 рр.), моральне богословіє — І. Ґізель у книзі „Мир з Богом чоловіку“ (1661, 1678). На Закарпатті цікаві трактати писав о. Михайло Андрелл (недруковані). Вже наприкінці доби барокко блискучим суто барокковим автором трактатів у діялогічній формі був Григорій Сковорода. Його трактати збудовані, головне, на антитезах, протиставленнях матеріяльного і духовного буття; він кохається в парадоксальних формулюваннях, подає для пояснення своїх думок яскраві образи (Бог — фонтан, Біблія — „малий світ“ і т. д.), любить алітерації, римовані речення, приповідки, пересипає свої діялоги своїми й чужими віршами.

Цікаво, що якраз на мові трактатів помічаємо основну хибу української мови барокка: зустрічаємо різні її типи від майже чистої слов’янщини, як у численних богословських трактатах Т. Прокоповича, писаних почасти в діялогічній формі, в полеміці св. Дмитра Туптала проти російських „старовірів“, у Сковороди — слов’янщину із значними елементами російщини та українщини, а почасти майже чисту мову українського суспільства того часу, напр., в аскетичних писаннях Гаврила Домецького. Ось приклад його мови:


Уваж, їж закон єсть сличний і дорогий вертоград, порядки і устави суть щепіння древес в нем, которії щепив сам Син Божій... Стеречи того вертограда єсть святоє послушаніє, котороє кождому робітникові указуєть, що маєть чинити... Тії, которії опатрують древеса і щепіння, то єсть заховують порядок і устави, суть барзо милими Господу Іисусу Христу. Але на непослушния, которії псують винницю єго, яко можеть ласкаве на них зріти?..


Церковнослов’янщину української редакції нормували граматики (Лаврентій Зизаній, 1596 р., Мелетій Смотрицький, 1619 р.); цінні опрацьовання мовного матеріялу подано в слов’янсько-українських словниках (Лаврентій Зизаній, 1596 р., Памва Беринда, 1627 р.).




Історична література


До красного письменства належить у значній мірі й історична література українського барокко, національного значення якої не можна применшувати. Менш важливі „діярії“, щоденники, яких маємо з XVII — XVIII вв. чимало. Зокрема діяріюш борця за православ’я Атанасія Филиповича (бл. 1645 р.), опис подорожі до Св. Землі В. Григоровича-Барського (перед р. 1745), щоденники підскарбія Якова Марковича (XVIII в.), Миколи Ханенка (XVIII в.) й ін. Вони подають чимало матеріялу також і про літературне життя України.

Найкращі з літературного погляду три великі, т. зв. козацькі літописи: Самовидця, Граб’янки й Величка.

Назва козацьких не цілком виправдана. Самовидець (до 1702 р.) /109/ (дійсне ім’я якого й досі напевне не відоме) є український шляхтич-монархіст. Свою особу він закриває народною мовою твору; його історично-епічний стиль, здається, не без впливу латинської літератури. Є мальовничі описи, драматичні місця. Ось приклад мови Самовидця:


На тот час туга великая людям всякого стану знатним била, і наругання од посполитих людей, а найбільше од гультяйства, то єсть од броварників, винників, могильників, наймитів, пастухів...


Або — „Чорна Рада“:


Зараз крик стався з обох сторін о гетьманство. Одні кричать: „Бруховецького гетьманом“, а другіє кричать: „Сомка гетьманом“ і на стілець обоїх сажають. А далій межи собою узяли битися і бунчук Сомків зламали, — заледви Сомко видрався през намет царський і допав коня і іная старшина, а інших позабивано до кілька чоловіка. І так строна Сомкова мусіла уступати до табору своєго, а сторона Бруховецького на стілець всадили Бруховецького... і гетьманом окрикнули...


Григорій Граб’янка (писав після 1709 р.) одверто йде за латинськими істориками. Зокрема Лівієм, користується науковими (польськими й латинськими) джерелами. Його стиль „вищий“, ніж стиль Самовидця. Ось як він, напр., характеризує Богдана Хмельницького:


Муж поістині імени гетьманського достоїн, много дерзновен в бідствія входити, множає совітен в самих бідствіях бяше, в німже ні тіло коїми либо труди ізнуренно, ні благодушенство противними навіти побіжденно бити можаше... Сицевія і сим подобния в нім добродітели розсуждающе, що дивно єсть вісти, яко побідителем і страшилом Ляхом сотворися...


В уста своїх героїв він вкладає, на зразок Лівія, промови.

Найбільший розміром і найдосконаліший твір Самійла Величка (здається, закінчений після 1720 р.), Величко дивиться на історію як на повчання сучасникам:


Єжели і в печалех сущим можеть що так скороє подати лікарство, як тот же книжній з приліжанієм і вниманієм уживаємий медикамент?..


Він дивується, як забуте минуле:


Поглянувши паки видіх пространніє тогобочніє україно-малоросійськіє поля і розлеглії долини, ліси і обширніє садове і красніє дубрави, ріки, стави, озера запустіліє, мхом, тростієм і непотребною дядиною заросліє... (Україна) пред війною Хмельницького бисть аки вторая земля обітованная, медом і млеком кипящая. Видіх же к тому на розних там місцях много костей чоловічеських сухих і нагих, тілько небо покров собі імущих, і рекох в умі: „Хто суть сія?“...


Величко використав ще більше літератури, ніж Граб’янка, — він подає виписки з (почасти втрачених) джерел, вірші, нагробки (епітафії), панегірики, вкладає також в уста дійовим особам промови. Герої його літопису — живі люди, схарактеризовані індивідуально, хоч, може, й не завжди згідно з дійсністю. Мова його твору досить різноманітна: іноді (як в цит. першому уривку) „висока“, іноді проста, майже народна.

Поруч із цим маємо спроби наукової (в тодішньому сенсі) обробки історії: друкований „Синопсис“ (1674, 1678, 1680 і т. д.), „Кройника“ Т. Сафоновича (1672 р.), „Обширний синопсис“ П. Кохановського (1682 р.). /110/

Історична література має величезне національне значення: вона найліпше свідчить про політичні ідеали того часу. До цих джерел насамперед веде нас історичне красне письменство доби національного відродження, зокрема твори Т. Шевченка та П. Куліша.




Українська бароккова література на тлі літератури світової


Блискуча староукраїнська література лише в малій мірі вийшла поза межі України. Щоправда, вона створила основу пізнішої московської літератури. Але поза цим лише окремі твори попереходили до південних слов’ян, а почасти до поляків (літописи, що ними користався польсько-латинський історик Длугош). Натомість бароккова література вилилася вже ширшими струмками до широкого світу, щоправда, теж покищо майже виключно слов’янського.

Величезний був вплив української бароккової літератури на літературу московську: в XVII й XVIII в. московська література часто — лише „філіял“ української. В Москві працюють не лише українські перекладачі, а й ориґінальні письменники (білорус київської школи Симеон Полоцький, українці: св. Дмитро Туптало, Теофан Прокопович, Степан Яворський, Гаврило Бужинський, Симон Тодорський і багато інших. „Четьї Мінеї“ св. Дмитра замінили старші московські збірки „житій“. Сучасник Сковороди, нащадок родини Величковських, Паїсій (1722 — 94), православний містик, відроджує аскетику та церковну літературу в Румунії; складене ним на підставі грецьких джерел „Добротолюбіє“, енциклопедія православної містики, лягла в основу містичної традиції XIX в. в Росії. До Сербії вимандрував київський проф. Михайло Козачинський, що здобув великий вплив і на сербську літературну мову й дав сербсько-слов’янській літературі драму про короля Уроша V (1733 р.). Сербські письменники наслідують українських (Л. Барановича тощо). В московських збірках пісень XVIII в. чи не більшість текстів українського походження. Українська драма перейшла до Москви, зайшовши аж до Сибіру.

Ще цікавіша література чужими мовами на українські теми: це спершу латинські твори самих українців, зокрема цікаві латинські вірші. Найстаріші українські інтермедії — в згаданій польській драмі Я. Ґаватовича. Одна з перлин польської бароккової лірики — „Селянкі руські“ Бартоломея Зіморовича (до 1630 р.) та „Селянкі“ Шимоновича (1614), цікавий літопис Єрлича (з польського погляду), польські вірші на теми з української історії, польські вірші декого з українських поетів (Данила Братківського, 1697 р.). Л. Баранович, Т. Прокопович і інші писали проповіді польською мовою. Польські тексти православної літератури видавали в Києві (м. ін. Печерський Патерик). Зокрема цікаві латинські вірші українців або на українські теми: такі вірші писали і Прокопович, і /111/ Яворський, і Сковорода, і численні інші автори. Писали польські вірші на українські теми й поети-поляки („Роксоланія“ Кльоновича), і словак або німець, що 1658 р. описав життя українських чабанів в околиці Татр. Згадати треба й описи подорожей, у яких, наприклад, поляк-протестант Гербіній (1675), що друкував у Німеччині, описує київські печери й подає дещо з оповідань місцевого люду і київських вчених. Це ніби початки пізніших „українських шкіл“ у чужих літературах.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.