[Дмитро Чижевський. Лекції з історії української літератури. В кн.: В. Петров, Д. Чижевський, М. Глобенко, І. Мірчук. Українська література. Історія української культури. — Мюнхен; Львів, 1994. — С. 112-126.]

Попередня     Головна     Наступна





VIII. КЛЯСИЦИЗМ


Характеристика клясицизму і властивості українського клясицизму


В історичному розвитку літератури ми помічаємо здебільшого зміну протилежних напрямів. Так і після барокко прийшла доба, що, зрікаючись складности літературного стилю барокко, і навіть борючись із „штучністю“ й переобтяженістю цього стилю, повертається до „ідеалів античносте“. На зміну барокко з його складною системою естетичних ідеалів, серед яких краса була лише одним із багатьох, з його рухливістю, приходить т. зв. клясицизм, споріднений із ренесансом, що, як і ренесанс, над усе ставить спокійну, гармонійну красу.

Клясицизм прийшов на Україну, одначе, в досить своєрідній формі.

Ми часто зустрічаємо в наукових працях для клясицизму назву псевдоклясицизм, себто ніби якийсь „фальшивий клясицизм“. Цієї назви, що викликає враження ніби стиль клясицизму був неповноцінний, невдалий, краще не вживати.

Клясицизм приймав, як гадали його представники, літературні ідеали античности. Основним естетичним ідеалом були „краса“ і „величне“. Бажаючи виконувати всю систему приписів, відому з античної поетики (напр., з викладу її у Горація), клясицисти в дійсності наново виробили свою систему приписів (зокрема, франц. поет Буальо). Виконання цих приписів ставило поетам тісні, вузькі рамки, які, одначе, значно полегшували поетичну творчість. Антична поетика припускала і вияви почуття (патос, ліризм) і навіть вимагала в деяких випадках „поетичного безладдя“. Висока оцінка „величного“ призводила до того, що занадто велику ролю грали історичні мотиви, царі й герої античні та національні, але поруч відомі були й сатири, комедія, де знаходила своє місце і проста людина з її мовою. Клясицизм мав вироблену систему приписів для кожного з численних Гатунків літератури. Як уже згадано, в них знаходилося місце і для простої людини, щоправда, в „менш важливих“ гатунках. Якраз ці гатунки набрали на Україні надзвичайної ролі. Це були ґатунки „травестійні“, що сполучали легковажне з серйозним, або легковажним стилем переспівуючи героїчні мотиви, або, навпаки, в форму серйозного твору вкладаючи легковажний зміст. Для цих творів теж були зразки в античній літературі: псевдогомерова „Війна мишей із жабами“ („Жабомишодраківка“). Травестії існували протягом цілої історії европейської літератури. В часи клясицизму тут знаходило собі вихід стремління /113/ людини мати якусь сферу, де дозволена легкість, безпосередня веселість. Сам Буальо написав травестійну поему „Налой“, а англійський клясицист Поп — „Кучері“.

Величні мотиви в українській літературі XVIII в. не могли набрати великого значення: це був час найбільшого політичного занепаду. Твори клясицизму, квітли здебільшого при розкішних князівських дворах доби абсолютизму XVII — XVIII в. На Україні після фактичної, а потім і формальної втрати самостійности (скасування гетьманщини) таких центрів не було. Ліпші учні Київської Академії вимандровують на північ, ще більше — шляхетство; серед російських поетів і письменників клясицизму є чимало українців: Богданович, Капніст, Василь Рубан, Наріжний тощо. Навіть твори українського національного значення, як „Історія Русів“, пишуться російською мовою. До цього спричинилося й те, що в добу клясицизму панує ідеологічний напрям, який звемо „освіченістю“, переконання у всевладі розуму, нехтування іраціональним, боротьба з „забобонами“, пересудами, часто навіть із релігією. В усякім разі, „освіченість“ не розуміє в релігії почуттєвої побожности, не цінить народної віри. Взагалі в народному житті їй багато чого здається „нерозумним“. Освіченість не здатна розуміти традицій, що теж здаються їй „нерозумними“. Релігію заміняють моральністю, національне почуття — династичним, традиції, зокрема національні, цінять лише остільки, оскільки в них є щось повчального, корисного для сучасносте.

Тому в літературі клясицизму дуже обмежена роля глузування з „неосвіченосте“ минулого. Народ змальовують майже виключно в тонах іронічних, дивлячись на нього згори; втрачене навіть розуміння ваги національної мови, бо різноманітність мов теж здається „нерозумною“, „іраціональною“.

Освічені кола на Україні під впливом згаданих причин, політичних і ідеологічних, читають здебільшого чужомовні книжки: французькі, російські, польські. Церковнослов’янщина української редакції стає для представників освічености чужою, лише для церкви придатною мовою. Для народної мови залишається лише сфера жарту, зокрема згаданої травестії, що й в інших народів у добу клясицизму вживала іноді „простої“ мови або діялектів. Так українська література доби клясицизму перестає бути тією „повною“ літературою, що існувала на Україні з XI в., тобто літературою, в якій репрезентовані всі гатунки. Українська література стає ніби додатком до „повних“ літератур чужими мовами (російською, французькою, польською). Це зовсім не значить, що твори, писані українською мовою, були низької якосте. Ні! Але вони лише зрідка серйозні (оди, релігійні вірші і т. д.); на найтиповіші твори клясицизму — драми — українська література клясицизму не спромоглася; маємо українською мовою лише твори окремих ґатунків, що в своїй цілості не могли /114/ задовольнити усі духовні потреби людини: гумористичні вірші, комедії, травестії, нарешті (вже не без впливу романтики) оповідання з народного життя...

Але дивним чином, може, саме ця „неповнота“ літератури призвела до дуже важливої літературної реформи: з’явились твори чистою народною мовою. Як побачимо, ця мова була забарвлена певними елементами вульгарности, „простацтва“, яких пізніше треба було позбутися, навіть проти них доводилося боротись. Але рішучий крок був зроблений, і до літератури широкими хвилями полилося багатство народної мови: її словник, а може, ще важливіше — її форми, будова речень (синтакса) тощо.

У всякому разі запровадження народної мови в літературу пізніше дало підставу вважати український клясицизм початком національного „відродження“; це не зовсім вірно: період клясицизму був часом найбільшого національного упадку. Але відродження літературне, дійсно, було мовною реформою забезпечене.

Український клясицизм, таким чином — своєрідний: він обмежувався лише на певних літературних Гатунках, мовна реформа надала йому властивого забарвлення. Саме „простацтво“ мови гумористичних Гатунків відіграло чималу ролю в розповсюдженні літератури клясицизму в пізніші епохи. Тоді як російських клясицистів (Сумарокова або й Державша) у часи російського реалізму ніхто вже, крім істориків літератури, не читав, українські клясицисти в часи українського реалізму (після 1860 р.) користались таким самим успіхом, як і раніше; навіть у часи романтики, коли дехто (Куліш) свідомо боровся проти „котляревщини“ (себто українського клясицизму), можливо, саме твори клясицистів здобували для української літератури широкі нові кола читачів „з народу“.




Початки


Першим опонентом барокковому стилеві був на Україні Т. Прокопович: його стремління до простого стилю, боротьба проти ускладненого стилю барокко походила, одначе, з міркувань не літературних, а богословських, він хотів звільнити проповідь і богословський трактат від „непотрібних“ стилістичних прикрас. Впливи стилістики клясицизму помітні в проповідях (не п’єсах) Г. Кониського (1718 — 1795). З національного погляду визначним твором клясичного стилю є „Історія Русів“ (мабуть, Г. Полетики), писана російською мовою. До російської мови звертаються і окремі українські поети клясицизму (див. вище).

В українських віршах половини XVIII в. (здебільша анонімних авторів) помітимо поворот від барокко до травестії; це травестії духовної пісні, кантів. Для цих віршів характеристична часто не народність, а вульгарність, не простота, а простацтво. От вірші про Різдво Христове: /115/


для сих родин всяк христьянин вминає ковбаси.

Баби, діди пиво, меди, горілку варену

кухликом п’ють, з книшами труть свинину печену.

Хлопці, дівки навпередки бігають під хатки

і, як вовки або свинки, скиргичуть колядки...


В той-самий час у пеклі


Пророк Давид там же сидить і в кобзу іграє,

пісню святу Спасу Христу з Псалтирі читає.

Чорнявий Хам сидить теж там і ріже в сопілку,

сам добре п’є і всім дає квартою горілку...


Ще разючіші приклади такого простацтва знаходимо, напр., у великодній пісні:


подали їм хліб і сіль,

кождому по чарці пива.

Тут Давид наробив дива:

приударив в гуслі так,

що скакать хотів усяк,

Сара кинула і ложку.

піднімала гарно ножку...

. . . . . . . . . . . . . . .

Засміявся тут і Бог.

Тут і бабки, тут і внучки

всі побралися за ручки

і пішли у хоровод...


Дехто з представників цієї травестійної течії, одначе, дав приклади чистої народної мови, це, зокрема, о. Іван Некрашевич (80 — 90-і рр. XVIII ст.). Він ще почасти вживає, як учень Київської Академії, засобів бароккової поетики й тематики („Спор душі з тілом“, 1773 р.), але його пізніші вірші „Ярмарок“, „Сповідь“ — вже власне травестії. В них знаходимо іронічне ставлення до неосвіченого народу.

Ось сповідається баба:


говію я щороку, п’ятінку шаную,

не їм, не п’ю, не роблю до вечора в тую.

От бризнула на губу, як сир одкидала,

чого я не робила, ввесь рот полоскала.

Ісусе, прости мене, грішную такую...


Чиста мова Некрашевича наближає його твори до творів батька нової української літератури — Котляревського.

Типові для клясицизму гатунки, лист (епістола) та сатира, теж знайшли травестійні наслідування (між ін. листи того самого Некрашевича).




Героїчно-комічна поема


На порозі нової української літератури стоїть великий обсягом твір — травестія Івана Котляревського (1769 — 1838) „Енеїда“. Травестії твору великого римського поета Верґілія були тоді вже традиційні. До травестій клясицизму належить німецька травестія „Енеїди“ Блюмауера і російська „Енеїда“ Н. Осипова та А. Котельницького (теж російський поет українського походження), що їх, мабуть, знав Котляревський. Можливо, він користався ще й барокковою французькою травестією Скаррона (1648 й пізніше). „Енеїда“ Котляревського виходила частинами (від 1798 до 1842 р.).

Котляревський обмежив розміром свою травестію (російські та французькі травестії мають 20000 віршів, „Енеїда“ Котляревського — /116/ понад 7000). Тому він випустив навіть важливі частини дії латинської поеми. Він не тримається близько чужомовних травестій. Частина „Еней у пеклі“ має зв’язок із барокковими віршами „Чотире останніх речі людини“ (смерть, суд, пекло, рай). Безумовно, „Енеїда“ Котляревського стоїть вище від своїх зразків.

. „Енеїда“ — це відома в поетиці клясицизму героїчно-комічна поема, що сполучає „високе“ з „низьким“ — травестія або бурлеск. Зміст її в цілому запозичений з Верґілія: це — історія троянців, що по загибелі рідного міста втекли й після різних мандрів осіли в Італії, давши початок римській державі. Вибирали „Енеїду“ для травестій як твір загально відомий уже з школи. Отже зміст для читачів не становив інтересу як уже знайомий у деталях. Нецікаві були читачам історичні, археологічні мотиви. Котляревський замінив усі деталі побуту на українські, козацькі, зробивши з троянців козаків:: „Прометей на люльку... огонь украв“, „богині в гніві — ті же баби“, „Еней був парубок моторний“, „Венера... мов сотника якогось пані“ і. т. д. Характеристичні не окремі особи та епізоди, а весь тон, настрій твору.

Насамперед, мова твору — українська народна. Котляревський по можливості збагачує її, вживаючи на означення того самого поняття численних синонімів. Замість „іти “ він вживає:


ввійшли, вперлися, ганяли, дав драла, ну він драла, дунув у всі лопатки, дмухнім, дав відтіль дропака, докосився, ліз, рачки ліз, мандрувать, метнувся, махнула, мчить, несеться, п’ятами накивав, наступала, почухрав, попхався, покотила, поплелися, причвалав; пропхались, приплентались, ішла підтюпцем, пустилась, поскакав, полізли, пруться, спішить, слонявся, сунувсь, совавсь, тинявсь, дав тягу, чкурнула, чимчикував,шмигнеш, шлялись, швендають і т. д.


Таке саме багатство мови, коли йдеться про пиятику: вжита сила різноманітних слів на означення пиття та горілки. Іноді синоніми накопичені в одному місці:


або горілочку пили —

не тютюнкову і не пінну,

не третьопробну перегінну,

настояную на бодян,

під челюстями запікану,

і з ганусом, і до калгану,

в ній був і перед і шапран...


Поруч із звичайними словами знайдемо у Котляревського й рідкі, незвичайні: дзиндзивер, пудофет, фільтіфікетних, баскаличитись, фурцювати, софорон, халяндра, жеретія, шугалія, ярмис, придзиґльованка і т. д. Сам Котляревський зрідка утворює нові слова (неологізми): дружелюбивий, обезглуздив, лицаркувати, героїти, коральний і т. д. Немає сумніву, що він не вважає ці всі слова за „нормальні“ в українській мові. Частина їх запозичена з жарґону певних груп населення (семінаристів, чумаків, міщан і т. под.). Чимало є церковнослов’янізмів, яких він, вихованець церковної школи, не міг так легко збутися. Але чимало й москалізмів /117/ (вблизі, картьожний, плуґ, єле, убірайся, безтолкові і т. д.), навіть цілі вирази: „жизнь — алтин, а смерть — копійка“. Є й кілька польонізмів.

Не менш цікава й фразеологія „Енеїди“, цілі речення з тих самих мовних джерел:


надувсь, мов на огні лопух; вертілась, як в окропі муха; буцім в болоті чорт засів; занудився як по болоті кулик; надоїло як чумакам дощ восени; тулився, мов од кота в коморі миш; кричав, як в марті кіт і т. д.


Багато характеристичних для української мови коротких віддієслівних форм: торох, зирк, гульк, стриб-стриб, хлись, плюсь, шусть, черк і т. д. Він радо вживає прислів’їв; поруч із народними (не лізь прожогом перший в воду; де їсться смачно, там і п’ється і т. д.) є сентенції самого Котляревського: мужицька правда є колюча, а панська на всі боки гнуча; живе хто в світі необачно, тому ніде не буде смачно і т. д.

Те, що пізніше відштовхувало романтиків від Котляревського та „котляревщини“, це його вульгаризми, простацькі та цинічні вирази:


Юнона суча дочка, ляпас дать, Енея за живіт бере, дали нам греки прочухана, пила як брагу, поросята, баби сучої, в морду тиче, їв... аж за ухами лящало, хропти уклався, рачки ліз, Турн — собачий син і т. д.


Беручи навіть до уваги травестійний стиль поеми, Котляревському можна було, однак, закинути, що він і в зображення серйозних, трагічних подій вносить такі вирази:


головку одчесав, макітру одділив од плеч, із носа бризнула кабака, у Турна околів в ногах, пузо розплатав, вліпив такого макогона, поб’ють в яєшню і т. д.


Навіть плач матері, наслідування народних плачів, почато рядками:


І коли голову пізнала

свою синочка Евруся,

то на валу і розпласталась,

кричала, ґедзалась, качалась,

кувікала, мов порося...


Це все належить до вимог травестійного, бурлескного стилю. Шкідливим для української літератури став вплив „котляревшини“, коли він вийшов за межі вузького літературного гатунку „Енеїди“ і цією мовою, в цьому стилі наслідувачі почали писати серйозні твори.

Різні мовні іграшки прикрашують „Енеїду“. Так, подивугідні рими на чужі слова або античні імена:


троянців : : ланців, Камилла : : кобила, Емфіона : : макогона, філозопи : : крутопопи і т. д.


До іграшок належить українізація античних імен: Еней Анхизович і т. под., пор. накопичення українських імен, напр., у переліку земляків, що їх Еней зустрічає в пеклі і т. д. Нарешті, т. зв. макаронічний стиль, тобто змішування мов: „Латинус рекс єсть невгомонний, а Турнус — пессімус дурак...“ Так само іграшки шкільної мови: „борщів як три не поденькуєш...“ і т. д., або накопичення лайок.

Новий і вірш: це вже не традиційний силабічний вірш укр. /118/ бароккової поезії, а новий тонічно-силабічний на зразок російського, яким і почали писати всі українські поети XIX в., крім Шевченка.

З багатством мови безпосередньо зв’язана й неймовірна кількість побутових українських елементів: досить згадати лише назви страв та напитків або частин народного вбрання. Зустрічаємо окремі згадки про казки, пісні, але зрідка — лише кілька разів — знаходимо наслідування стилю народної поезії, чим пишається поезія романтиків. До народних вірувань ставлення завжди презирливо-іронічне.

Читачів довго, і після перемоги романтичного стилю, захоплювали в поемі національні дрібниці: згадки про козаччину та гетьманщину. Але такі дуже, нечисленні рядки виливаються з пера Котляревського майже

півсвідомо:


Так вічной пам’яті бувало

у нас в Гетьманщині колись,

так просто військо шикувало,

не знавши: „стій, не шевелись!“

Так славнії полки козацькі —

Лубенський, Галицький, Полтавський

в шапках було, як мак, цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

перед собой списи наставлять —

то все метлою мов метуть.


Але національно настроєних читачів Котляревський за кілька сторінок гірко розчаровував, малюючи таку вульгаризовану картину:


Так Сагайдачний з Дорошенком

козацьким військом величавсь.

Один з бунчуком перед раттю,

позаду другий п’яну браттю

донським нагаєм підганяв... і т. д.


І поза національними мотивами „Енеїда“ не позбавлена серйозних мотивів: з одного боку — релігійних, бо Котляревський був зв’язаний із традицією містики, з другого — гуманітарних, соціяльно забарвлених. Такі строфи зустрічаємо в описі пекла, в зворушливих картинах жахів війни. Де-не-де зустрінемо чутливі місця, сентиментальні описи людських переживань. Але й тут — відразу якийсь травестійний жарт: Анхіз плаче, прощаючись із Енеєм у пеклі, — „кричав, як в марті кіт“ тощо. Все ж зустрічаємо чимало моральних сентенцій і повчальних місць:


Де общеє добро в упадку,

забудь отця, забудь і матку —

лети повинність ісправлять...


Або:


Панів за те там мордували

і жарили з усіх боків,

що людям льготи не давали

і ставили їх за скотів...


Це, розуміється, не стільки народолюбство, скільки звичайний християнський погляд, до того ж навіяний згаданими барокковими творами. Людиною нового часу, представником „освіченого“ віку бачимо Котляревського, коли він згадує, що в раю — „люде всякого завіту,... которі праведно жили“.

Треба жалкувати, що Котляревський не знайшов для висловлення своїх ідеалів серйозної форми! І вплив Котляревського був двобічний: з /119/ одного боку, він самою мовою, безумовно, будив національну свідомість, а з другого — принижував її. Шевченко писав: „Енеїда“ добра, а все таки сміховина на московський кшталт“; для Куліша „Енеїда“ лише пародія на побут та навіть мову селянина, пародія, що виявляє „відсутність поваги“ до свого народу...

Наслідувачі Котляревського ще принизили жанр травестії. До того їм усім бракувало мовного та літературного таланту Котляревського. П. Білецький-Носенко (1774 — 1858) подав травестійну поему „Горпинида, або вхоплена Прозерпіна“ (видана 1871 р.) теж на традиційну тему травестійг них поем. Слаба переробка античної „Жабомишодраківки“ (1859) К. Думитрашка (1814 — 1896). Кубанський отаман Я. Кухаренко (вмер 1862 р.) в незакінченій поемі „Харко, запорозький кошовий“ наслідує „Енеїду“, лише трохи посиливши патріотичні ноти. Втрачено (теж, може, травестійні?) „Буколіки“ О. Лобисевича (XVIII в.).




Віршова поезія


Найтиповіший ґатунок клясичної віршованої поезії — ода, репрезентована творами кількох дилетантів, що описували (здебільша з погляду російського патріотизму) події 18,12 та 1855 рр. Над ними піднімається принагідна „Ода до кн. Куракіна“ Котляревського. Але, незважаючи на серйозні гуманні погляди на завдання урядовця, висловлені тут Котляревським, і ця ода — травестійна: автор стає в позу „препростої“ людини, переповнюючи свою мову вульгаризмами („писарі... товчуться“ в канцелярії, де „треба всякую папіру підвести якраз до шниру“, „ніколи борщу сьорбнути“ і т. д.).

Майстер травестованої оди П.Гулак-Артемовський (1790 — 1865), невдалий професор Харківського Університету й російський монархіст, ще студентом почав з перерібки майже слов’янщиною травестійного „Нелоя“ Буальо, перекладав бароккових та клясицистичних поетів на російську мову, а з 1817 р. почав писати українські вірші, що здобули йому славу. Найліпші його травестії — „Пісні Гараська“, себто оди Горація. Їх передано мовою п’яниць і жартівників; навіть думки про невблаганну смерть

висловлені так:


Пархоме! В щасті не брикай!

В нудзі притьмом не лізь до неба,

людей питай, свій розум май,

як не мудруй, а вмерти треба.


Але ось які типи українського життя малює травестія:


Чи коротаєш пік в журбі,

чи то за поставцем горілки

в шпику нарізують тобі

цимбали, кобзи і сопілки,


чи п’яний під типом хропеш,

чи до господи лізеш рачки /120/

і жінку макогоном б’єш,

чи сам товчешся на кулачки...


Навіть смерть — „скажена“, вмерти — „одкинути ноги“ або „з’їсти дулю“, музика не грає, а „нарізує“, ласощі — „паслін, цибуля“, найвищий ранґ в житті — „соцький“, нормальне перебування героя — „шинок“ або „піч“. Лише принагідно згадані й „орання“, „засівання“ ланів. Це — травестії найнижчого стилю — „п’яницькі“!

Поруч із цим пише Гулак і травестії сентиментальні: „На що ти, Любочко, козацьке серце сушиш?“ („До Хлої“ Горація), з неприродно солодкими словами: „кізонька“, „сухенький“, „маненький“.

Серйозні вірші теж є у Гулака. Це — байки (7). Найвідоміша „Пан та собака“, гарна своєю мовою, є довге (на 183 рядки) наслідування епіграматичної байки І. Красицького (4 рядки!). Байки переповнені балаканиною; для „моралі“ Гулакові бракує здібности добре формулювати думки. В „Пані та собаці“ зустрінемо несподівано гіркі слова про кріпацьку долю. Не знаходить Гулак добрих виразів і в (незакінченому) посланні (теж типовий клясичний ґатунок) до Квітки „Про справжню добрість“. Лише

переспіви псалмів показують, як міг би Гулак писати серйозною мовою:


Куди від духа я Твого і де сховаюсь?

Де від лиця Твого втечу й притаюсь?

Чи в небо полину, то й ти на небеси,

чи в пекло зсунуся, то й в пеклі ти сси...


Але поважного стилю Гулак не утворив.

Пізній клясицист, Гулак кілька разів звертався й до сучасної йому чужої поезії, що була вже поза рамками клясицизму. Найвідоміший переспів „Рибалки“ Ґете:


Вода шумить!... вода гуля!..

На березі рибалка молоденький...

. . . . . . . . . . . . . . .

Що рибка смик, то серце тьох!

. . . . . . . . . . . . . . .

Аж гульк! З води дівчинонька пливе,

і косу зчісує і брівками моргає...

. . . . . . . . . . . . . . .

Вона й морга, вона й співа...

Гульк! приснули на синім морі скалки!..

Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вода!..

1 більш ніде не бачили рибалки...


Тут і діялектні форми (морга, гуля, співа), і численні солодкуваті зменшені слова (молоденький, рибоньки, серденько, коханнячко, брівками, червоненький, глибшенько і т. д.), і короткі віддієслівні вигуки, що їх вживання справляє враження пародії: смик, гульк, тьох, хлюп, шубовсть... Ще гірше стало з похмурим віршем Лермонтова „Печально я гляжу на наше поколенье“, де „світовий біль“, автора передано такими рядками про сучасників:


Ніхто по їх душі та й не лизне горілки.

І років через сто на цвинтар прийде внук,

де грішні кості їх в одну копицю сперли, /121/

поверне череп їх, та в лоб ногою стук!

Та й скаже: „Як жили, так дурнями і вмерли!“


Треба визнати майстерність мови Гулака, хоч мова ця не народна, а жаргонна: п’яницька, семінарська, чумацька, себто вульгарна.

Не без впливу обох майстрів травестії були вірші інших авторів, майже усі слабі: Квітка видрукував „Шпигачки“ (6), Білецький-Носенко „Байки“ (понад 600), С. Рудиковський — байки та казки, П. Писаревський — байки, Ст. Писаревський — пісні і т. д. Виділяється народолюбна ода К. Пузини (1790 — 1850). Але їх твори не піднімаються над середній рівень. У Галичині теж пишуть, і то досить пізно, клясицистичні твори, напр., „Домоболіє“ О. Левицького (1822) або „Воззрініє страшилища“ С. Лисинецького (1838); про їх мішану „слов’яноруську“ мову досить свідчать самі їх назви. Найцікавіші, може, вірші підкарпатця В. Довговича (1783 — 1849), що перекладає російських поетів тоді майже столітньої давности, але разом із тим пише (1832) досить сміливі наслідування народних пісень з елементами місцевої мови й травестовані „п’яницькі“ пісні. Підкарпатець М. Лучкай, автор граматики, травестіює Овідія.

Відзначити треба наслідування народних пісень Котляревського та Квітки в їх п’єсах: вони сентиментальні, солодкуваті й „сальонові“ — цілком у дусі поетики клясицизму (див. далі).




Драматична література


І на драматичні твори високого стилю український клясицизм не спромігся, хоч якраз у них були можливі національні мотиви великої ваги. Зате з’явилися легкі комедії із співами в традиції інтермедії барокка та клясичних „комічних опер“. Писали їх Котляревський, Василь Гоголь, Квітка.

Першими ластівками були, здається, „Наталка Полтавка“ та „Москаль-чарівник“ Котляревського (виставлені 1819 р.) Це — мініятюри. Зміст їх традиційний у клясицизмі: Наталка кохає бідного парубка Петра, що пішов на заробітки. Наталка вже погоджується за умовленнями матері одружитися з Возним, але повертається Петро, і Возний кінець-кінцем сам допомагає коханцям поєднатися. „Москаль-чарівник“ — це обробка французької анекдоти й української казки-новелі: до Тетяни у відсутності її чоловіка-чумака вчащає канцелярист Финтик; під час їх зустрічі повертається чоловік, москаль-постоялець за допомогою „чар“ виганяє „чорта“ — Финтика, з хати.

Котляревський виявив драматичний хист, подав живі діялоги, драматичне напруження (оскільки воно можливе в легкій п’єсі), добре з мовного погляду, а почасти й психологічного схарактеризовував дійових осіб. Але його селяни все ж таки причепурені для сальонової вистави „пейзани“. Однак театральні властивості п’єс і досі утримали їх в українському репертуарі. /122/

Мова добра, „простацьких“ елементів майже немає. Може, найліпше в п’єсах — пісні (в „Наталці“ їх 20, у „Москалеві“ — 12). Це — типові „оперетні“ номери, дуети й ансамблі, „куплети“; найліпші — наслідування народних пісень. Іноді Котляревський робить монтаж тексту з уривків справжніх пісень. Розмір їх не поширений, і в російській між ін. поезії (як в „Енеїді“), а народний. Вони мають багато гарних зворотів і формулювань („Бідність і багатство єсть то Божа воля, з милим їх ділити — щасливая доля“, „Де згода в сімействі...“ і т. д.). Багато сентиментального, навіть сліз. Наслідується народний стиль (вітри — „буйні“, милий — „чорнобривий“, поле — „чисте“ і т. д.; є типові повторення — „віють вітри, віють буйні“, паралелізми — „Чого ж вода каламутна?... Чого ж і я смутна тепер?...“). Котляревський переймає і слов’янські вірші, може, вертепні („Ой горе мні, грішнику сущу“), може, св. Дмитра („Всякому городу“ — перероблений вірш Сковороди). Отже п’єси Котляревського є такими самими збірками народного матеріялу, як і „Енеїда“. Вони не позбавлені морального змісту: перемагає „доброчинність“; „гуманізм“ Котляревського справді збуджував у глядача симпатії до „простого народу“.

Батько Миколи Гоголя Василь (помер 1825 р.) написав дві п’єси: „Роман та Параска“ (або „Простак“) і „Собака-вівця“. Перша збереглася, зміст другої відомий з переказу. Перша — ускладнений варіянт „Москаля-чарівника“, друга обробляє народну анекдоту. Гоголь дещо далі відходить від неприродного стилю оперети зі співами; але в його п’єсах значно більше карикатури. Він грає мішанням мов (української, російської й слов’янської) ще більше, ніж Котляревський.

Скорше кроком назад є „опера“ Квітки „Сватання на Гончарівці“ з примітивним сюжетом — небезпеку для закоханих від сватання багатія-дурня знову усуває москаль. Пісні (понад 20) значно слабші, лише окремі — народного стилю („Чи се ж тая криниченька...“), інші — вульґарно-травестійні („Харцизяка мене бив“, „На курочці пір’ячко рябоє“). Дійові особи психологічно зовсім не схарактеризовані. Хиб цих не викупає навіть добра, хоча почасти й простацька, мова. Зовсім слабий водевіль Квітки „Бой-жінка“. Серйозна п’єса — переробка власного оповідання „Щира любов“ (дівчина зрікається нареченого, щоб не зіпсувати йому кар’єри) — скидається на мелодраму, а з нею сполучені вульгарні сцени (сватання урядника-п’яниці). Обидві п’єси не прийнялись на сцені. В інших живих і дотепних п’єсах Квітки „Шельменко — волосний писар“ і „Шельменко — денщик“ роля української мови обмежена: нею говорить лише Шельменко як дійова особа „з народу“.

Стиль „Наталки-Полтавки“ запанував на українській сцені. Сюжет „Наталки-Полтавки“ перенесений був на Кубань у п’єсі Я. Кухаренка „Чорноморський побит“ (1836); „Чари“ Кирила Тополі (1837) мали трагічний сюжет пісні „Ой не ходи Грицю“, але можливосте його зовсім не /123/ були використані; „Купала на Йвана“ Ст. Писаревського (1840); анонімна „Любка, або сватання в селі Рихмах“ (30-ті рр.) й ін. — повні вульгаризмів, всі лише епігонські, але почасти прищеплюють „етнографізм“. П’єси цього типу утрималися на українській сцені майже до наших днів.




Проза


Проза постала пізніше. Тому „клясицизм“ стоїть у значній залежності від того „міщанського клясицизму“, що розвинувся лише на межі XVIII і XIX вв. і що його часто звуть сентименталізмом. Незрівняним майстром прози клясицизму був Г. Квітка-Основ’яненко (1778 — 1843).

Деякі оповідання Квітки — травестії або карикатури. „Салдацький патрет“ (1833) свідчить про це вже назвою — „патрет“ (!), „латинська побрехенька“ (це має значити „оповідання“: тут сполучені традиційні оповідання про малярів у пародійний опис ярмарки). Так само карикатурні: „Пархомове снідання“ (1841) — оповідання про дурня, що купив на снідання хріну („бачили очі, що купували“...), „Підбрехач“ (1843) — про старосту, що перебільшує і позитивні, і від’ємні риси молодого; „На пушення як зав’язано“ (1841) — про спробу наїстися враз на цілий піст; „Купований розум“ (1842) — про школяра, що одурів від навчання на чужині. Це все — добре розказані народні анекдоти.

Із скарбниці народної літератури позичені теми трьох оповідань: „Мертвецький Великдень“ (1833) — про мертвого священика, що відправляє для мерців великодню службу Божу; „Конотопська відьма“ (1837), в якому козацький сотник із писарем топлять відьом у ставку; „От тобі й скарб“ (1837) — оповідання про шукання скарбів: герой уже рішив продати душу чортові, але, невдало побожившись, опинився в тернах і незабаром помер. У цих оповіданнях характеристичне те, що для Квітки народні вірування — лише вияв народної „темноти“: хоч тоді вже було досить романтичних творів, що до народних вірувань ставилися серйозно (див. далі), але для Квітки ці вірування лише забобони; він ставиться до них з іронічним нехтуванням.

Дальшу й найважливішу групу оповідань Квітки утворюють моралістичні. „Добре роби — добре й буде“ (1837) малює ідеального селянина Тихона Бруса, що своєю допомогою врятовує від голоду цілу громаду (наслідування Карамзіна?). „Перекотиполе“ (1843) — вбивство в степу, розкрите завдяки перекотиполю, кусник якого залишився в руці жертви (варіянт сюжету баляди Шіллера „Івікові журавлі“). „Козир-дівка“ (1838) — оповідання про дівчину, що добилася до вищих урядовців, щоб врятувати нареченого від несправедливого обвинувачення. „Сердешна Оксана“ (1841) — історія покритки (писана одночасно з Шевченковою „Катериною“), що виявляє чималу моральну силу і врятовує і себе, і дитину. „Божі діти“ (1840) — історія двох сиріт, що їх прийняв до себе /124/ жалісливий сусіда.

Два оповідання — з трагічною розв’язкою. Це — „Щира любов“ (рос. 1839, український текст видано пізніше), в якому дівчина-міщанка відмовляється від шлюбу з офіцером, щоб не зіпсувати йому кар’єри, але вмирає з журби. „Маруся“ (1833) є перлина серед Квітчиних оповідань. Героїня вмирає під час відсутности нареченого, а той, повернувшись, іде в манастир. Незважаючи на сумний кінець, в обох оповіданнях бринять примирливі акорди віри в життя по смерті. (

Квітка виявляє чималий літературний хист. Сюжети прості, але добре розвинені. Постаті різноманітні, хоч переважають ідеальні; але це звичайні „добрі люде“, здебільшого без домішки неприродного героїзму. Вміння розповідати незрівнянне. Квітка викладає широко, зупиняючись на деталях. Позаду свого часу він стоїть лише в невмінні добре малювати психічні переживання, здебільшого він малює лише зовнішні прикмети („гірко-гірко заплакала“, „очі, мов у мертвого, дивляться й не бачать нічого; руки наче судорги покорчили, а сам як лист труситься“; „руки в нього затрусилися, у животі похололо, і дух зайнявсь, а сам ні з місця“ — це зародження любови!; „тьохнуло в животі“ тощо).

Всі оповідання розказує якийсь невідомий оповідач („фіктивний автор“), що має бути людина проста, неосвічена. Оповідання він перериває замітками („та що й казати“, „а бодай тобі!“, ,„кете лишень табаки“, „ось на умі мотається,... та не згадаю“ і т. д.). Широкі малюнки народних сцен та звичаїв (ярмарок, Великдень, сватання тощо). Мова не дуже різноманітна. Типове для травестійного стилю псування мови — чорти в пеклі говорять зле по-французькому, селяни псують російську мову („проісходитєльство“ і т. д.), робить це й оповідач („проклятий компот“ — капот), „вчений“ писар говорить слов’янщиною (традиція вертепу та Котляревського). Вжито іноді пісень та прислів’їв. І поважні оповідання пересипані анекдотами, традиційними комедними ситуаціями („козир-дівка“ і суддя не розуміють один одного). Незважаючи на чисту гарну мову, — численні вульгаризми:

патрет вчеше, шлятись, швендати, весілля удрали, вчистив грамоту, утне (спів у церкві!), молотити (їсти), мота вареники (їсть), учисте по уху, чеше (йде), шкварити (бити) тощо.

Є й улюблені клясицистами зменшені форми й короткі віддієслівні форми:


сіп, гульк, фіть-фіть, черк, плюсь, шелесть, беркиць, зирк, шарах, дриб-дриб-дриб, хряп, ляп і т. д.


Є діялектизми (із Слобожанщини). Хоч мова й дуже багата, але немає сумніву, що вона не могла б надатись до оповідань про освічених людей та до „високих“ гатунків.

Здається, що Квітка — письменник у великій мірі ориґінальний, без чужих зразків, хоч серйозні оповідання з народного життя вже /125/ існували, напр., в російській (вже в 1765, 1789 і дальших роках) і в німецькій (з 1781 і дальших роках) літературах. Завдяки тематиці своїх творів Квітка пізніше міг дуже подобатися представникам реалізму, що з’явився на Україні вже за якихось 20 років по його смерті.

Ідеологічно повісті Квітки цікаві, головне, його спробами змалювати „непомітних“, щоденних героїв. Це, безумовно, зв’язане з його щирою релігійністю, що викликала в нього настрої „християнського гуманізму“. Лише стиха відзивається наприкінці його оповідань „мораль“: „Я сповнила самий святіший закон Його (Бога): душу мою положила за мого друга, щоб відвернути від нього горе!“ („Щира любов“) або: „Так то суд Божий не потерпів неправди“ („Перекотиполе“). Цікаво, що Квітка іноді подає простою мовою навіть складні думки: на початку „Щирої любови“ викладено філософію любови Платона (з „Сімпозіона“), в „От тобі й скарб“ вставлено, правда, іронічний опис пекла за Сведендоргом... Іноді Квітка „переборщує“ — Маруся веде агітацію проти... вечерниць! Деякі особи вже занадто ідеалізовані. Мораль Квітки загальнолюдська. Лише де-не-де промайне щось подібне до національного почуття: „хіба треба соромитись свого роду!“. Але (російською мовою) історичні оповідання Квітки („Головатий“, 1839, „Татарские набеги“, 1844) показують, що до українського героїчного минулого він ставився, як до анекдоти. Сатира на сучасність у його оповіданнях торкається здебільша російського суду.

Квітка виступав і як публіцист, головне в „Листах до любезних земляків“ (1838). Він пробує тут подати основні відомості про державний устрій. Але серйозного тону він витримати не може. Його мораль тут: „не лежи: сюди-туди мотнися, сокиркою порубай, ціпом помахай, скотинкою пороби, от в тебе вп’ять грошики“. І, на жаль, чуємо (інде) від нього самого, що він вважає українську літературу лише „доповненням“ до якоїсь іншої: „не все ж для москалів, треба і для нас щонебудь“. А його „Супліка до пана іздателя“ писана просто в стилі травестії: „заколупне за душу“, „кишки болять від сміху“ — це характеристики естетичного враження від літературних творів!

Квітка переклав і кілька уривків св. Письма, заповіді, молитву Господню — „високою мовою“. Від його (чи початої?) праці над історією України нічого не залишилося.

Треба сказати, що й інші спроби прози того часу (передмова до травесТій Гулака, передмова та післямова Гребінки до „Ластівки“) не могли позбутися травестійного стилю. Серед творів такого рівня найбільш впадають в очі високі властивості оповідань Квітки. /126/




Україна в чужих клясичних літературах


Розроблення української тематики в чужих літературах, може, найскорше треба вважати симптомом національного підупаду. Зустрічаємо такі малюнки українського ляндшафту, побуту та людей у поляків-клясицистів С. Трембецького, Нємцевіча, Т. Сьвенцького, у росіян Шалікова, кн. А. Шаховського (його „Казак-стихотворец“ — Климовський — див. про нього в розділі про барокко — дав привід для постання „Наталки-Полтавки“).

З поетів-клясицистів, що не залишили української тематики, треба згадати В. Капніста, що написав зворушливу оду російською мовою з приводу поневолення України, а ще більше — миргородця Т. Наріжного (1780 — 1825), що з запізненим на 20 років стилем дав у російській літературі кілька авантюрних романів, з яких, зокрема, „Бурсак“ (1824) здобув велику популярність, а інші романів, навіяли декілька сюжетів уже романтичним оповіданням Миколи Гоголя.

Білоруська література почалася (коло 1845 р.) з переробки української „Енеїди“ білорущиною .

Є звістка, що Наполеон серед небагатьох книг, які він вивіз із свого нещасливого московського походу, мав „Енеїду“ Котляревського. Розважливому політикові впало, мабуть, у вічі, що у вжитку української мови він має перед собою щось більшого, ніж літературну іграшку, а саме — початки серйозного національного руху.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.