Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Чижевський Дмитро. Українське літературне бароко. — К., 2003. — С. 243-267.]

Попередня     Головна     Наступна





10. До типолоґії барокової віршованої літератури



Ми оглянули декілька типів української барокової віршованої літератури. Типами, з якими ми мали справу на попередніх сторінках, не обмежується вся різноманітність форм барокової поезії. Навіть якщо приймемо на увагу певну «неповноту» української барокової літератури (див. вище главу 8), в ній маємо велику кількість різних ґатунків. Деякі з цих ґатунків ще зовсім не досліджено. Головне, різні ґатунки досі звичайно дослідники розглядали великими ґрупами, зовсім не узгляднюючи спеціальних форм, що є типові або для барокової поезії (напр., емблематичний вірш), або і для поезії усіх епох (епіґрама). Часто накупчували матеріал, зовсім не думаючи про те, чи належать усі твори, що їх мав в розпорядженні дослідник, до того /244/ самого ґатунку. Часто визначували яко «вірш» твори найрізноманітнішого характеру: реліґійну пісню та реліґійну оду, панеґіричну оду та еротичну пісню та еротичний вірш тощо. Між тим кожен з цих ґатунків має свою власну поетичну техніку, свої композиційні та стилістичні закони та норми. Щоправда, твори різного типу сполучували самі сучасники, записуючи їх до тих самих «пісенників» або збірок такого типу, як збірка з епіґрамами та ін. творами Величковського, про яку нам так часто доводилось говорити. Але в збірках записувано поруч з віршованими творами і твори прозаїчні: повісті, прислів’я, молитви, апокрифи тощо. До прозаїчних творів входили іноді (пор., зокрема, історичні твори), як складова їх частина, численні віршовані твори різного характеру. Це не дає нам ніякого права розглядати прозу та вірші, що належать до тієї самої збірки або того самого твору, як стилістичну цілість та іґнорувати літературні ґатунки окремих частин збірки або синтетичного твору. В дальшому ми ще будемо зупинятись над деякими питаннями стилістики та типолоґії віршованої літератури. Над усіма її типами ми не маємо в цій праці змоги зупинятись. Деякі питання доведеться обговорити в зв’язку з проблемами літературної мови. Вже вище ми бачили, як варіює стиль та мова в різних ґрупах творів, що належать до того самого ґатунку. Так світська та духовна епіґрама одрізняються дуже значно мовою; в той час як світська епіґрама часто наближується до народної мови, іноді приймаючи до себе певні полонізми, духовна епіґрама приблизно того самого часу вживає по можливості чистої «церковної», слов’янської мови. В той час як духовний емблематичний вірш пишеться церковною мовою української редакції, ґеральдичний «ґербовний вірш» припускає певні лексичні полонізми, ба, може, вимагає їх. Можна звернути увагу і на різницю між окремими ґатунками драматичного діалоґу, не говорячи вже про інтерлюдії, в яких «проста мова» панує іноді безроздільно. Такі самі варіанти літературної мови зустрінемо і в прозі, напр., в проповідях різного типу (про це далі).

Та типолоґія віршованої літератури не обмежується встановленням ґатунків. Не меншу роль грає час та автор. В окремих випадках ми простежили хоч би тенденції хронолоґічного розвитку (епіґрама, ґербовний вірш), а на прикладі віршової реформи Сковороди бачили, що українська барокова поезія знала не лише реформи, а навіть спроби революцій. Було б несправедливо обмежитись на розгляд лише свідомих спроб реформувати поетичну форму. І мова, і стиль, і композиція творів української барокової поезії не менш тісно зв’язана з особистістю авторів, аніж мова, стиль та композиція творів інших епох. Думаю, що для читача цих «Нарисів» такі імена, /245/ як Величковський або Сковорода, вже придбали хоч би деякі риси літературної індивідуальності. Ще яскравіше, щоправда, індивідуальність авторів виявляється в драматичних та прозаїчних творах. Віршовані твори меншого розміру, на жаль, занадто вже часто залишились для нас анонімними (не дивлячись на частий вжиток акростихів, що повідомляють нас про імена авторів: на жаль, ці імена іноді єдине, що ми про авторів знаємо). Але і це не виключає можливості при детальному дослідженні окремих творів встановити по меншій мірі належність певних ґруп творів до певних «шкіл» чи напрямків української віршованої барокової поезії. Певна праця в цьому напрямку пророблена, зокрема, Перетцем в його цінних аналізах стилю українських віршів. Але поки зроблено в цьому напрямі лише порівнююче дуже мало.

Барокова література мала тенденцію до універсальності, до всеохопливості. Ця тенденція — загальна риса духовного життя барока. Це епоха різних спроб універсальних наукових та філософічних синтез: більшість цих синтез зараз забута, — поруч з спробами філософічних всеохопливих систем, від Бекона до Лейбніца, стояли численні системи, які зараз відомі лише посередньо, завдяки їх зв’язку з якимись іншими духовними з’явищами, що і зараз цікаві, — так про універсальну систему Альстеда дещо знаємо завдяки його впливу на Коменського; «пансофію» самого Коменського було втрачено (її відкрив в рукопису кілька років тому лише автор цих «нарисів»). Характеристично для часу саме слово «пансофія». Така ж універсальність живе в великих композиціях часу барока: величезні будови церков, палаців та монастирів з нашого пункту погляду «переобтяжені» численними фігурами, обсяжними малярськими композиціями тощо. Архітект барока бажав, щоб його будову було прикрашено цілими серіями статуй, що розривають увагу глядача, але плановані здебільша як певна цілість — напр., цілих шерегів святих, що утворюють якийсь «універсум святості». В подібних всеохопливих композиціях кохається і барокова література: ми вже згадували про «енциклопедії» емблематичної поезії, про обсяжні збірки емблем (напр., Менестріє або Бош(іус)а та амстердамську збірку 1705 р.) та про універсальні збірки емблематичного матеріалу (напр., Пічінеллі або Лавретуса). Збірка епіґрам Льогау обіймає більше тисячі нумерів, «Херувимський мандрівник» Анґела Сілезія дає в шости книгах коло півтори тисячі епіґрам реліґійного змісту, — скарб образів містичної поезії має бути в них вичерпано до кінця, ще перед Ангелом Сілезієм в тому самому Бреславлі Данієль Чепко склав таку саму всеохопливу епіґраматичну збірку спорідненого характеру. Теоретичні підстави містичної поезії оброблені в різних /246/ творах нам вже знайомого Максиміліана Сандеуса: це збірки містичної емблематики та символіки, подібні до менш однобічних збірок Пічінеллі та інших. Українська література з різних причин лише в незначній мірі виказує цей потяг до універсалізму; хоч і друковані збірки проповідей (напр., Ґалятовського або Радивиловського), або Мінеї Дмитра Туптала, або писані твори (хроніки, рукописні збірки проповідей) цілком в дусі цього універсалізму. Не бракує його і рукописним збіркам світського або мішаного характеру. Але перешкодою були, зокрема, обмежені матеріальні засоби, що унеможливлювали обсяжні друки. Український барок виявляв типовий для барокової культури універсалістичний дух в іншому напрямку.

Універсалізм барока не лише універсалізм екстенсивний, але і інтенсивний. Себто він виявляється не лише у всеохопливості тематики, але і у всеохопливості напрямку, в якому ця тематика оброблюється. Про романтичну людину з повним правом сказано, що вона має «протеїчний» характер, себто до ідеалу людини романтики належить її здібність, подібно міфичному Протею, змінятись в різні постаті, перекидатись та обертатись в різні людські типи, все переживати та все розуміти. Споріднений з романтикою барок, може, не так цінив здібність людини змінятися: хоч авантурники, мандрівники, «протеїчні» натури серед людей барока нерідкі. Але барок не в такій мірі індивідуалістичний, як романтика, дивився не лише на окрему людину, а на ціле суспільство: всебічність, різноманітність напрямку, настрою, стилю та форми вимагали не від окремої людини, а від духовної цілості суспільства. Тому барокова література певного народу або певної країни природно обіймає найрізноманітніші настроєм та стилем твори, від протетичних до профанічних та навіть до порноґрафічних. Цікаві приклади типових барокових духовних спілок є, напр., Товариство Іісусове або «Die fruchtbringende Gesellschaft» в Німеччині. З обох вийшли твори найрізноманітнішого характеру: типове для єзуїтської літератури є плекання найрізноманітніших жанрів, від екстатичного трактату та містичної поезії до наукового трактату — не лише на теолоґічні теми, а напр., як це є в творах одного з найцікавіших письменників-єзуїтів Атанасія Кірхера — на природничі («Підземний світ» та «Фізіолоґія»), музичні («Музурґія»), філолоґічні (праці Кірхера з єгиптолоґії), археолоґічні («Лаціум»), ґеоґрафічні (про Хіну), філософічні і т. д.; Кірхер не лише винайшов гіпноз, вигадав чарівний ліхтар та навіть дитячі грашки, але й зробив перші спроби до розв’язання ієроґліфів, стоїть у початків єгиптолоґії, заховав для нас уривки античної музики, спекулював про мешканців планет і т. д. /247/ Члени «Die fruchtbringende Gesellschaft» залишили твори — поза науковими — в усіх галузях літератури від містичної та магічної до еротичної. Цікаві та типові для барока і нечекані синтези найрізноманітніших типів думання та переживання: еротично-містичні емблеми Вен(іус)а зображують Венеру та купідонів, але мають на увазі любов Божу до людини, іспанський містик Іоанн від св. Хреста вкладає свої містичні думки в форму коментаря до еротичного сонета, почасти синтезу еротичних мотивів з реліґійними знайдемо і в емблематичній збірці Гуґо. Від Вена та Гуґо починається довга традиція, що має в собі такі твори, як збірку Я. Лейкена, вірші Г. Арнольда та м-ме де Ґюйон, та нарешті для нас напівґротескні «еротично-духовні» пісні графа Цінцендорфа. Еротично-авантурний роман має паралелі в барокових життях святих. Можна було б розповісти багато цікавого і про синтез огидливого та гарного в творах на тему смерті та «останніх речей людини» (спеціально смерті та аду). Подиву гідний для нас є й бароковий синтез античності та християнства, що робив такі труднощі церковно орієнтованим дослідникам української літератури. Але цей синтез породив на Заході цілі твори, як напр. «Християнського Геркулеса» або «Християнську міфолоґію» вчителя Коменського, Йоганна Валентина Андрее тощо.

Український духовний барок був з певних історичних причин трохи «однобічним» (пор. главу 8). Його представники були в більшості духовними або пройшли через духовну школу. Єдина висока школа була на Україні школа духовна (хоч і немає сумніву, що до половини 18-го в. вона стриміла задовольняти також інтереси світських кіл та, може, ставила їх на одному ступені з інтересами церкви). Тому знайдемо в українській бароковій літературі релятивну перевагу реліґійної тематики. Але ця перевага не є безроздільним пануванням. Навіть у творах духовних авторів знайдемо також спробу синтезів або по меншій мірі одночасне існування у того самого або різних авторів найрізноманітних, навіть антитетичних устремлінь, тенденцій, настроїв, форм, стилів. Звернути увагу на цей діапазон української віршованої поезії барока буде завданням дальших сторінок. В попередніх главах ми обговорили лише окремі, не так вже численні типи барокового вірша. Дальші вказівки на антитези українського барокового вірша мають бути до певної міри корективою до попередніх глав. Дещо я можу твердити на підставі матеріалу, зібраного в попередніх главах, для деяких питань маю навести матеріал тут, деякі проблеми (питання мови) ще буде детальніше обговорено в дальшому.

До тем, які мають бути читачеві до певної міри ясні, належить питання про характер мови українського барокового вірша. Маємо /248/ такі твори майже простою мовою, як деякі епіґрами Величковського, як «Ой ти, птичко жовтобоко» Сковороди. Поруч з цим стоять твори, писані майже чистою слов’янщиною (розуміється, української редакції), як епіґрами св. Дмитра Туптала Ростовського або Гаврила Домецького (див. «Вінці» в 2-й главі цих нарисів; цікаво, що саме Домецький писав теоретично-аскетичні трактати «простою мовою», — отже, довів практично своє вміння користатись обома стилями, — але, дивним чином, обома стилями в тих ґатунках, що ми їх не вважали б звичайними сферами для вжитку цих стилів!) 1. А до ще іншого типу належить більшість пісень «Саду» Сковороди, що їх написано слов’янщиною «невтрального» східнослов’янського типу (про це ще згодом; «східнослов’янський» тип, який репрезентовано також в пізніших проповідях Стефана Яворського, а почасти в пізніших проповідях Дмитра Туптала утворено шляхом усунення з української редакції церковнослов’янщини усього, що протирічить московській редакції; українські фонетичні особливості, в першу чергу «и» = «ы» та «Ђ» = «і», залишаються, залишаються певні лексикальні елементи українські; тип слов’янщини, що утворюється таким шляхом, не є, розуміється, «московським» типом, але не є вже і традиційним українським, називаю його умовно «східнослов’янським»). Приклади «простої» мови дуже часті в пісні: серед світських пісень українського барока маємо такі, що роблять враження якихось «монтажів» з окремих рядків народних пісень або навіть запису народної пісні; не бракує таких пісень і серед духовних пісень. Ось лише приклади:


Хто тилко знаетъ, що Господь в небЂ,

На що ся журишъ о своей потребЂ;

Коли Створитель росказалъ намъ жити,

Он розгадаетъ, що исти й пити.

Одежду дасть грЂшному тЂлу,

Упасти не дасть свому дЂлу... 2


* * *

Взиваєть тебе ціла Україна,

Діво Царице, надежда єдина,

Абись подала руку й в пригоді,

В огню, повітру, войні й голоді.

Ти нам чрез Сина збавленє справила,

Хоч душа з тілом много зогрішила.

Не дай пропасти, маєш до нас право,

Отжени сильно всяко зло лукаво... 3 /249/


* * *

Ґвалтом знята

Земля свята,

Кровію злита

за роскошъ свЂта.

Богъ ласкавій

Для поправы

Христіаномъ

Даетъ кари 4.


* * *

Плачеть образ чистой Панны во веси Ярку, —

Маемъ ждати остатного що-часъ ярмарку:

Недалеко южъ судъ Божій,

Наступуеть вЂкъ ворожій,

Платити треба 5.


* * *

Подякуймо Пану Богу,

Дайме честь и хвалу ему!

Он про свое, о, мучиння

Давъ намъ грЂховъ отпущиння.

З неба зступивъ, понижився,

Изъ Маріи народився,

Трицять третій рокъ працовалъ,

Коль на святомъ крестЂ въмиралъ 6.


* * *

Тамъ за горою, за небесною

святыи веселятся.

Тамъ подъ землею, преисподнею,

ахъ, грЂшныи смутятся.

А вы, святыи, вы, веселыи,

чого ся веселите?

А вы, грешныи, вы, смутныи,

чого ся вы смутите?

— — — — — — — — — —

Огнемъ насъ палять и тмою давятъ,

охъ, наша злая доле,

Студнею знобятъ, сЂркою поять,

роскошъ насъ вЂчне коле.

Кайтеся за насъ, споминайте насъ,

жители свЂта того,

СвЂтомъ гордЂте, Богу служите,

уйдете того злого 7.



* * *

То-жъ мЂ немило

що ся змерзило

на свЂти жити,

грЂхи плодити.

На смерть не дбаю,

не памятаю,

же маю вмерти

отъ тои смерти 8... /250/


* * *

Кажуть люде, що я умру, а я хочу жити,

Бо жиючи на семъ свЂтЂ, треба согрЂшити.

Ище слонце не заходить, спати положуся,

До сповЂди не готуюся, Богу не молюся.

— — — — — — — — — —

Ой, якъ вдаратъ усЂ дзвони об третой годинЂ,

Поклонюся всему свЂту и своей родинЂ.

Зостанеця срЂбло, злото, дорогЂе шати,

А вжежъ менЂ из собою нЂчого не взяти.

Гей, хоцъ бимъ взяв из собою, тамъ того не треба,

Сажень землЂ, чтири дошки, спасенія з неба.

А якъ вкинуть грЂшне тЂло в глубокие доли

И присиплють пЂскомъ очи, не глянуть ніколи 9.


Такий виписк можно б було продовжити. Але і цього достане, щоб уявити собі «діапазон» мовних варіацій барокової лірики: на одному боці — чиста церковна, на другому «проста» мова. Можна думати, що такий широкий мовний діапазон був можливий через брак нормування мови: не було ані визнаного центру, що мав би право перевести таке нормування, а що ще важливіше — не було достатньої ґраматичної літератури. Але мені здається, що норма не унеможливила б була мовних варіантів: вони належали не тільки до мовної недбалості або розбіжності поглядів на літературну мову, але і в — не висловленій наявно — ідеї різних мовно скрашених стилів, ідеї, що не без впливу українців, прийнялась в 18-му в. в російській літературі. Заведення народної мови до літератури було лише почасти у Котляревського самого зв’язане з деяким пробудженням національного почуття, у сучасників та безпосередніх попередників Котляревського та навіть послідовників народна мова з’явилась в творах певного ґатунку, де її припускала та навіть вимагала поетика доби класицизму: в травестії, в «бурлескній» поезії! Мова духовних пісень епохи барока, що лише до певної міри наближається до народної, простої, є значно серйозніша, поважніша, аніж мова травестій духовних пісень кінця 18-го віку, в якій маємо часто не лише «простоту», але «простацтво», навмисне, та призирливе вульгаризування, іноді огидливе, а іноді лише смішне. Елементи того ж стилю, що зовсім чужий бароку, зустрінемо ще в «Одах Гараська» Гулака-Артемовського; пізніше цей стиль переходить до «малоросійщини», яка вже поза межами літератури. Згадаємо 10: травестія різдвяного вірша: /251/


1. Для сих родин всяк христянин вминає ковбаси,

Баби, діди, пиво, меди, горілку варену

кухликом пьють, з книшами труть свинину печену.

Хлопці, дівки навпередки бігають під хатки

і, як вовки або свинки, скиргичуть колядки...


В той самий час на небі:


2. Пророк Давид там же сидить і в кобзу іграє,

пісню святу Спасу Христу з Псалтирі читає.

Чорнявий Хам сидить теж там іріже в сопілку,

сам добре п’є і всім дає квартою горілку...


Або травестія великодньої вірші:


3. Подали їм хліб і сіль,

кождому по чарці пива.

Тут Давид наробив дива:

приударив в гуслі так,

що скакать хотів усяк.

Сарра кинула і ліжку,

піднімала гарно ніжку,

а за нею і Рахиль,

Лія кинула костиль;

і Ревекка вийшла з мочи,

протирала хусткой очи,

понеслася гопака...


Інша (Христос мовить до св. Діви Марії):


4. «Чого, Марусе, так ти плачеш?

Я воскрес — сама ти бачиш.

Жиди-ж аж на пуп кричать,

що не рушена печать...»


(Адама та Єву звільнено з пекла):


Й дали вони з пекла драла.

Єва на всі жили брала,

а Адам аж употів, —

поперед усіх летів...


Або «політична» сатира — в дійсності травестія:


5. Що там за біс гарчить?... курнявкать, гавкать стали.

— — — — — — — — — — /252/

Що се?... Яка там тварь мемекає: ми, ми?

Ах, трясця ж його ма! — рівняються з людьми!...

Не тільки ж бо з людьми, а навіть з козаками!

Ах, племя гаспидське, та ми ж вас нагаями!...


За винятком того, що в деяких з наведених уривків мова добра, а в інших навіть не чиста українська (3), треба бачити в таких творах не якесь «народництво», яке вбачали в них старші історики літератури, а панське призирство до «натовпу», до народу, якого мовою можна писати лише таку пародію, не те що на людську думку, а і на людське реліґійне та естетичне, а не в останню чергу і мовне почуття! І такі травестії, не дивлячись на їх іноді чисту мову, належать не до національного відродження, а до найглибшого національного занепаду, до часу, коли українська література барока, яка знала такі численні літературні ґатунки, зникла, а замість цього багатства з’явилась травестія кількох літературних Гатунків, — травестія, для якої її нормальним доповненням були російські: епос, ода, реліґійна пісня і т. д. «Як бачимо, наближення мови до народної мови купувалось таким зниженням духовного та національного, зокрема, достоїнства, що не повинно б було бути сумніву, яке літературне з’явище треба вище оцінити: барокову мовно нечисту літературу або класицистичну травестію... Що від травестії народна мова перейшла до поважної літератури, яка відновила стару літературну традицію та утворила нову, — це заслуга вже не класицизму, а переважно романтики, а почасти, може, й деяких інших духовних течій 19-го віку 11.

Був в межах поезії барока такий великий діапазон мовних варіацій, та не менше було і варіацій стилістичних. Може, не потрібуємо заглиблятись в розгляд стилістичних деталів. Звернемо увагу на велику антитезу складного та простого, що проходить крізь все барокове духовне життя. Надзвичайно складним системам барокової думки відповідає прозоро проста, майже примітивна в своїй будові система Декарта, — теж дуже барокова за своїм духом (до речі, дехто з послідовників Декарта, наприклад ґеніальний Н. Мальбранш, ускладнили цю систему до типової «бароковості»). Складним композіціям, напр. Тьєполо, можемо протиставити простоту барокових Рембрандта або ван Гальса. Ми бачили зразки бароково-складної віршованої поезії. Поруч з нею стоїть проста та прозора. Поруч зі складними структурою епіґрамами Величковського або ще складнішими, збудованими на найвишуканіших повтореннях епіґрамами «Вінців» (глава 2) ми могли вказати на епіґрами Сковороди, почасти примітивно прості. Між тим той самий Сковорода писав бароково переобтяжені символічними та стилістичними прикрасами /253/ прозу або вірші «Саду». Та можемо вказати і на інші приклади. Якраз щодо епіґрами маємо в українській традиції велику кількість прозорих епіґрам, напр., зі збірки «Діоптра» (цитую за другим виданням 1698 p.). Що ці епіґрами залишились улюбленими і в часи пізнього барока, про це свідчить той факт, що одну з них знаходимо і в так часто цит. нами рукописній збірці (стор. 126, Діоптра 113, зв.) 12. Наведу кілька прикладів епіґрам, що прикрашають прозаїчні морально-аскетичні трактати, якими є глави цієї цікавої книги. Вони надзвичайно просто та прозоро збудовані; мова церковнослов’янська, без наближення до народної мови, але з лексикою, що не протирічить українській. Прозорість епіґрам залежить від простоти будови речень, частих синтактичних паралелізмів між ними; речення здебільша = рядок, але в кожнім разі два рядки утворюють певну синтактичну та семантичну цілість.


1. Прекратко естъ веселящее,

Но (оувы) вЂчно мучащее. (9)


*

Не зри на настоящую красоту,

Но на нескончаемую нелЂпоту. (9)


*

Многая миръ всЂмъ щедро обЂщаетъ,

И обЂты своя неисполняетъ. (72)


*

Хотяй смертныхъ бЂдъ непознати,

Тщися лестій мірскихъ бЂжати. (74, зв.)


*

5. Брате, словесемъ врага не вЂруй твоего,

Дондеже прейдетъ скорый бЂгъ житія сего. (75, зв.)


*

Аще хощеши во сла†безконечной жити,

Потщися Ісусу Христу оугодно служити. (78, зв.)


*

Аще хощеши со Христомъ веселити,

ВожделЂй иго его благое носити. (87)

Небесныхъ ради благъ красоты

Мирскои хранися слЂпоты. (99) /254/


*

Сей миръ скоро ся скончаетъ,

Богъ же во вЂкъ пребываетъ. (96, зв.)

10. Аще враги успЂваютъ в твоемъ гоненіи,

И ты успЂвай, брате, во своемъ терпеніи. (101)


*

Хощеши ли, о брате, спасенія,

БЂжи мира и люби гоненія. (101)


*

БЂжи, Христолюбне, мира окаянна,

Яко измЂнна и непостоянна. (106)


*

Жити есть не оудобъ зЂло

ПосредЂ лукавыхъ цЂло. (109)


*

Дондежи, пришелче, в семъ поживеши тЂлЂ,

Да будет вина, конец Бог во всяком дЂлЂ. (111, зв.)


*

15. Люби оумаленіе

И храни смиреніе. (120, зв.)


*

На небесномъ ПрестолЂ сподобитися

Вознестися, егда малъ сый смиришися. (122, зв.)


*

Хотяй узрЂти Бога ясно,

Сохрани чистоту опасно. (127, зв.)


*

Коль праведно нарицается сей миръ

Въ божественном писаній лицемЂръ,

Іже внЂуду красоту намъ являетъ,

Внутръ же уду суєту скрываетъ. (6, зв.)


*

Хощеши ли имЂти крЂпко чаяніе,

На Господа возлагай все оупованіе.

Той бо естъ вЂрный, своих другь не забывает,

Их же яко зЂницу ока соблюдаетъ. (77) /255/


*

20. Вавvлонъ сей непришелъ еси населяти,

О изгнанниче, но со плачемъ поминати

Небесного Сіона, в нем же обитаетъ

Отецъ нашъ и во свой тя покой призывает. (91)


*

Не слухай плоти, мира, діавола, зовущих

И в бездну адову тя мучити ведущихъ,

Ho Христа слухай Бога и Спаса твоего,

Любезно прійми его до дому своего. (79)


*

Не прилагайся, брате, несмысленным скотом,

БЂжи клятвы вЂчнои Мирскои со Лотом.

Ниже сердцемъ и лицемъ воспять обращайся,

И на висотЂ горней в тишинЂ спасайся. (109)


*

Аще во вЂки хощетъ кто несогрЂшати,

Должен ест(ь) смерть, судъ, ад и Небо поминати.

Потрудися первыхъ сихъ тріех оубЂжати,

И возможеши в четвертом всегда пребывати. (113, зв.)


*

Смотри многу суєту мира сего быти,

ВсЂхъ бЂжи, странниче, яже могут тя вредити.

За онъ блаженный живот сей краткій презирай,

И во кратком сем бЂгст†Воспят ся не озирай. (119)


*

25. Любимиче, къ Богу обратися,

Оставивши суетства, потрудися.

Ему токмо оусердно оугаждати

И прилЂжно въ виноградЂ. дЂлати,

Отвращая от вЂстей оушеса

И от суетъ мирскихъ своя очеса. (13, зв.)

Хотяй Христу животъ свой оугоднЂ кончати,

БезвЂстную смерть еси долженъ поминати.

Сія же травосЂчцу ся оуподобляетъ,

Понеже безвременнЂ всЂхъ насъ посЂкаетъ.

Не извЂствуетъ смерть о себЂ и не трубить,

Егда в житіи семь насъ преходящих губитъ. (116-117) /256/


*

О яко же лучше есть Христу работати

И с нимъ во обителяхъ горнихъ царствовати,

Нежели ради мирской лютои работы

Понести гладь и туне изливати поты.

Ты чужими бЂдами тЂмже накажися

И жестокого ига мирскаго хранися,

Благое иго носи Христово любезнЂ

Выну, яко увягло (?), драго небезмезднь. (83-84)


*

ТЂм же от сует ся въздержи

И от сердца отвержи

Чести похотеніе,

Възлюби смиреніе.

Егда же смерть приходить

И от мира изводить,

Зри, яко суть всЂ чести,

Оувы, мировы лести,

Яже здЂ исчезають,

Ползы не оставляють

И пакость налагають. (24)


*

Блаженъ, иже ся выну в смерти поучаетъ

И тоя в мирЂ всюду по вся часы чаетъ.

Оутро помышляет ся во вечерь не жити,

И паки в вечеръ к тому оутру не быти.

Блаженъ, иже на суетная не оупова,

Но на исходъ благая дЂлу уготова.

Сего злополученье никоеже срящетъ,

Егда смерть свирЂпая готова обращеть.

Блаженъ, иже ся таковъ быти понуждаетъ,

Яко вся во смертный часъ обрЂсти желает.

Сій получитъ за труды и воздыханіе

ВЂчнаго покоища мздовоздаяніе. (113)


*

30. Ниже кто Христу любезный бываетъ,

Раз†сей, иже мирь презираетъ.

Никтоже можетъ Бога любити,

Аще себе, миръ не хощетъ презрЂти.

Посемъ, любимиче мой, познаеши,

Аще любовъ свою къ Богу стяжаеши. /257/

Егда прежде мира ся отречеши

И въ слЂдъ Христовъ день и нощь течеши,

ТЂмже елико Бога возлюбиши,

Толико вся земленная презриши.

Не хощетъ Богъ имЂти раздвоенно

Въ насъ сердце наше, ниже раздЂленно.

Но цЂло всегда хощетъ съдержати.

ТЂмже недостоитъ намъ погубляти

Преблагаго сокровища толика,

Призираемъ подъ солнцемъ вся, елика

Суть прелестна, духа оутЂшеніе

Получимъ и житія свершеніе. (2-3)


Я дозволив собі виписати цей довший шерег епіґрам з «Діоптри», бо вони добре репрезентують інший тип барокової епіґрами, аніж той, яким ми займались в розділі про епіґраму: епіґрами ці не менш витончені, але в певному відношенні репрезентують барокову простоту: рими майже виключно ґраматичні; неґраматичні: спасенія :: гоненія (11), скотом:: Лотом (22), работы :: поты (27); але важко сказати, щоб вони робили враження нецікавої одноманітності (добре порівняти їх з часто дійсно недоладними ґраматичними римами Климентія, яких нудна одноманітність — головна хиба віршів Климентія). Повторень майже немає (в усіх 65 епіґрамах книги їх усього кілька, мабуть, припадкових; в наведених епіґрамах: успЂвают, успЂвай (10), слухай (2 рази, 21), бЂжи, бЂгст†(24), мирскои, мирскаго ига, иго (27), мира, мировы (28), смерти, смерть, смертный (29), мир (2 рази), мира, любезный, любимиче, любовь, Христа, Христовь, Бога (2 рази), Богъ, возлюбиши, презираеть, презрЂти, презриши, призираемь (30), остання епіґрама — це, мабуть, єдиний приклад навмисних повторень в цілій книзі; схема: 1.2/3.4/5.2/3.4/2/2/3/1/5.2/4/5/././././4/././), навпаки автор (напр., епіґрама 26 або 29) ніби навмисне уникає повторень там, де вони могли б легко бути, замість слів з пнем «смерт-», автор вживає різних описових виразів: не быти, не жити; або: «работати», «изливати поты» (27) і т. д. Про поетичне вміння автора свідчить між іншим влучний (хоч і не частий) вжиток переносів, зокрема «сильних»: 16, 20 (поминати / небеснаго Сіона; обитаетъ / Отець нашъ...), 27 (любезнЂ / выну), 30 (раздвоенно /въ насъ сердце /; погубляти / преблагаго сокровища; елика / суть прелестна; оутЂшеніе / получим). Отже, ми можемо вважати простоту цих епіґрам плодом наміру та поетичного вміння автора; це навмисна простота, яка теж належить до стилістики барока (пор. деякі епіґрами Льогау або Анґела Сілезія). Дуже влучні часті антитези, /258/ що сполучені з синтактичним паралелізмом, підтримують це наше твердження: прекратко — вЂчно, веселящее — мучащее (1), настоящую красоту — нескончаемую нелЂпоту (2, подвійна антитеза, яка дуже добре виявляє протилежність між життям, орієнтованим на позитивні якості цього світу та життям, «неґативно орієнтованим» на вічні муки ада), обЂщает — неисполняет (3), смертныхъ бЂдъ — лестій мирскихъ (4), небесныхъ — мирскои, красоты — слЂпоты (8), миръ — Богъ, скоро — вЂчно, ся окончаетъ — пребываетъ (9, потрійна антитеза!). На небесном ПрестолЂ — малъ сый, вознестися — смиришися (16), внЂуду — внутръ... уду, красоту — суету (внутрішня рима!), являетъ — скрываетъ (18), Вавvлонъ — Небеснаго Сіона, населяти — поминати (20), плоти, мира, діавола — Бога и Спаса (21 ), онъ блаженный живот — сей краткій (24), в довших епіґрамах складніші антитетичні будови (25, 27: антитези — рядки 1 — 2 та 3 — 4, 5 та 6 — 8), причому антитеза здебільша стиснена, згущена в небагатьох рядках або сусідніх словах (пор. 24, 26: животъ — смерть, 30, де та сама антитеза повторена кілька разів: рядки 1 — 2: Христу — миръ, 3 — 4: Бога — себе, миръ, любити — презрьти, 7 — 8: мира — слЂдъ Христовъ, отречеши — течеши, 9 — 10: Бога — вся земленная, возлюбиши — презриши, 11 — 13: раздвоенно, раздЂленно — цЂло). Цікава і тематика епіґрам; вона здебільша дуже проста, власне простіша, аніж зміст прозаїчного тексту книги; але зустріваємо тут чимало тем улюблених та «вічних»: омана світу (18), «приязнь» з Богом (19, тема Сковороди та «Лабіринту» Коменського), блукання в цьому світу в шуканнях небесної батьківщини (тема «Лабіринту» Коменського — 20), «чотири останніх речі людини» (23, цей вірш виписано, мабуть, завдяки його цікавій будові та тій мініатюрній формі, в яку автор влив такий складний зміст, в часто цит. нами рукописній збірці Михайлівського монастиря), Христос яко гість людини (напр., друга частина «Лабіринту» тощо — 21), «жінка Лотова» (тема діалоґу Сковороди під цією назвою — 22, те саме, без згадки про Лота — 24), смерть яко косар (тема, що улюблена бароком, та жива ще в романтиці, як вже згадане, напр., у Брентано та Шевченка — 26), «ціле серце» (тема Сковороди — 30) і т. д. І це багатство тематики теж свідчить про «витонченість простоти» цих цікавих продуктів епіґраматичного вміння українського барока. Можна протиставити і «вченість» та народність. Ані епіґрами Величковського, ані церковнослов’янські епіґрами інших авторів, не дивлячись на складність їх будови, не виявляють якоїсь спеціальної вченості. Деякі елементи античної міфолоґії ми зустрівали зате в емблематичних та ґербовних віршах. Типовим продуктом «вчених віршів» є, напр., «ΕΥΧΑΡΙΣΤΗΡΙΟΝ», київська збірка 1632 р. Збірка /259/ присвячена автором Могилі. Збірка розпадається на «Геликонь», в якому оспівуються сім «вільних наук», та «Парнассъ», де автор звертається зокрема до кожної музи; обидві частини вставлені в рамки інших віршів. Про стиль їх можуть свідчити такі проби:


Старыхъ гордост’ погановъ весь свЂт наполнила,

Скоро тол’ко их глупство Мудрост(ь) заслонила:

Бо гды Наукъ початокъ з Гvпокріну маетъ,

Южъ Пегаза ажъ назбыт з Кадмом выславляет...

— — — — — — — — — —

ПречестнЂйшій нашъ Отче, Прометеомъ званый,

Оттоль будешъ в Россіи запомЂркованый.

Нуртъ рЂки Красномовства, южъ початокъ Нилу

Будетъ знати Понта, бо от тебе силу

Нилъ принялъ седможродлыхъ южъ Наукъ высоких,

Южъ потечетъ до границъ Россіи широкихъ.

Реторика звитязцу з триумфомъ витаетъ,

Але впродъ на Патрона пилно поглядаетъ:

При немъ триумфалный день будетъ опЂвати,

Фундатора тежъ в вЂчной сла†фундовати.


або:


Каллиопе, звитяжцовъ преславныхъ похвало,

Оумолкни, що ся пред тымъ за поганъ ставало,

Не выноси Алциду з Ахиллесомъ дЂлнымъ,

Не залецай Гектора з Енеашемъ силнимъ.

Ото маешъ Рицера моцій неслыханыхъ,

ЗвЂтяжцу над Еребом сил непоровнаных...

Познаетъ дЂлность славных Россійскихъ Гетмановъ,

ВЂдомости доступит в житю можных Пановъ;

Европу тотъ, Азію з Афрікою змЂритъ,

Котрій розумъ в широких Гісторіах ширит...


Вірші повні — іноді добре вжитим — скарбом античної вченості; зустріваємо тут: Артаксеркса, Архімеда, Атлас, Арістотеля (= Стаґирита), Геркулеса, Гіполіта, Гортензія, Діоґена, Кіра, Кадма, Ксенофана з Колофона (елеата, про науку якого автор подає вірні відомості!), Кекропа, Ксанфа, Карнеада, Лаомедона, Мецената, «Мавританського короля» (Альфонса X. Кастильського, видавця відомих астрономічних таблиць), Олімп, Орфея, Пітона, Родопи, Фемістокла, Феба, Циклади, Язона і т. д. До лексики автора належать такі слова, як: архетип, астролоґ, астроном, атлети, зодіак, колюмна, міріада, планета, сапфір, філяр, хризоліт і т. д. Ми не згадуємо тут імен всіх /260/ 9-х муз і т. д. З цією античною вченістю можна порівняти християнську вченість (іноді в «Вінцях»). Але цікава і протилежна — та теж для барока типова — течія: спроби зорієнтувати штучну поезію на народну поезію. Це вже не питання мови, про яке ми говорили раніше. Це питання використання форм народної поезії. Ми вже згадували про штучні пісні, що виглядають як «монтажі» з уривків народних пісень 13. Не менш цікавий вжиток прислів’їв. Ми з ним ще зустрінемось при вивченні проповіді. Але вживає їх і вірш. Ось, напр., декілька прикладів з Климентія: «Правдою не поживится» (2), «Голова мЂсца шукаетъ» (15), «Часъ за часъ, а к вечеру ближе» (17), «Где любов — там самъ Богъ» (42), «Волно псови и на Бога брехат(ь)» (55), «Не мЂй собі сто коп, як сто другов» (70), «Даст Богъ ся упити, а онъ не хочет пяний спати ся положити» (75), «Велик свЂт, да нЂгде дЂть» (77), «Дивная рЂчъ, що в хатЂ пЂч» (80), «Покул(ь) взыйдет солнце — виЂст очи роса» (92), «Нікого чорная рыза не спасаетъ» (112), «Хто богат, той всЂмъ брать, а хто ничого не мает, того нихто не знаетъ» (113), «ЛЂпш желЂзо у водЂ варити, неже (псюю личину) жену злу учити» (132), «Іскра поле зпаляет, а послЂ випаленя и сама погибаетъ» (133), «Богъ тому дав, хто ровню понявъ» (146), «Не той пиво пьетъ, хто варит» (212), «Рука завше руку миєтъ» (230), «Птица своимъ носом сита» (234), «На зыму лЂто работаєтъ» (237), «В старцы пугою не вгнати, а з старцовъ хоч калачем стал би пудманяти» (258), «Не вкравъ, але доставъ» (264), «У гурту Ђсться спорно і каша» (265), «Котрий чоловЂкъ добре вьшиваєтъ, теди такому Панъ Богъ на пиво даваєть» (292), «В жорна добрые що вкинь, то змеле» (292), «Козацкому роду — мало когда, або теж — не машъ переводу» (296), «Не таков враг, як его малюют» (355) і т. д., і т. д. Климентій склав, до речі, велику збірку народних приповідок та прислів’їв, яку ще не видано 14. Подібні менші збірки зустріваємо і в рукописних підручниках риторики. Та на безпосереднє використання народної поезії, розуміється, не обмежуються «народні» мотиви віршів українського барока. Але цей вжиток скарбниці народної поезії ще не досліджено.

Типові для барока не лише антитези різних стилів життя, науки, мистецтва, але і синтези цих різних стилів в одній і тій самій людині, в одному і тому самому науковому, літературному, мистецькому творі. Часто дивуються, як представник модерної астрономії Кеплер міг разом з тим займатись астролоґією, — часто роблять спроби, іґноруючи синтетичний характер культури барока, з’ясувати це «протиріччя» так, що Кеплер, мовляв, займався астролоґією для заробітку, а астрономією з власного наукового переконання. Коли трохи заглибитись в читання творів великого швабського вченого, /261/ легко побачити, що таке пояснення є цілковитою помилкою: науковий ідеал Кеплера сполучував в собі і стару, і нову науку. Самий стиль суто астрономічних творів Кеплера стоїть в різкому протиріччі до наукового стилю нашої сучасності: Кеплер сполучує надзвичайну екзактність спостережень та віру в абсолютну точність числових та ґеометричних закономірностей у світі з вірою в всебічну гармонію світу, яка відкривається не лише емпіричному дослідженню, а так само і дедукції та навіть фантазії, напівмістичній інтуїції вченого... Для історика літератури найбільш цікаві усі спроби синтезу античності та християнства, що так типові для доби барока. Їх типовість помітили навіть дослідники української барокової літератури, але вживали прикладів таких синтез (Діва Марія — Діана, хрест — тризубець Нептуна, святі або православні ієрархи — античні герої, «Епікур — Христос» у Сковороди і т. д.), щоб поглузувати над чудернацтвами та примхами поетів барока, щоб показати весь несмак барокової поетики!

Характеристичне для барока і сполучення серйозності та шутки в усіх родах поезії, навіть в найсерйозніших, — в реліґійній поезії. Дозволю собі наприкінці цих побіжних заміток звернути увагу на такі синтези реліґійної серйозності та шутки, реліґійного почуття та мистецької гри в українській бароковій реліґійній пісні. Ось кілька прикладів:


СоберЂтеся, вси чоловЂки,

На триумф нынЂ, аггелив лики,

СпЂвающе весело,

Вискакуйте навколо:

Гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц.

Бо намъ Марія ДЂва Пречиста

В убогой шопЂ зродила Христа,

Которому хоть в будЂ

Грает Грицко на дудЂ:

Гу, гу, гу, гу, гу, гу, гу, гу, гу.

Зобачевши то, пастухъ Данило,

Скочивъ до шопи, бо му не мило

При вовечках зостати,

На пЂщалку заграти:

Фю, фю, фю, фю, фю, фю, фю, фю.

Гаврило старій зловилъ барана,

Взявше на плечЂ, занЂсъ до Пана.

Взявше на плечЂ, занЂсъ до Пана.

На коляду даруетъ

И в ноги цЂлуетъ:

Цмок, цмок, цмок, цмок, цмок, цмок, цмок, цмок.

Стахъ порвалъ за лобъ брата Бориса

И питается, где овца лиса.

Встань, ходЂмо, пЂймаймо

И Дитятку отдаймо:

На, на, на, на, на, на, на, на.

— — — — — — — — — —

Іосифъ старій вдячне пріймаетъ,

Би оглядали. Дитя вкриваеть

Оттутъ лежить Спаситель,

Всего мира кормитель:

От, от, от, от, тут, тут, тут, тут. /262/

Марія ДЂва ся притуляетъ,

Аби не змерзло, Дитя вкриваетъ,

Притискаетъ, притуляетъ,

Пилюшками обвивает:

Лю, лю, лю, лю, лю, лю, лю, лю.

А у бидлятокъ осел из воломъ

Стояли в яслехъ, хухали сполом,

Огрівали Дитятко,

Невинное Ягнятко:

Ху, ху, ху, ху, ху, ху, ху, ху.

Тріе кролеве с порсидской страни

Прийшли витати Пана над пани,

Дари офЂровали

И ниско ся кланяли:

Так, так, так, так, так, так, так.

Аггели з неба втомъ поспЂшаютъ

«Слава во вишнихъ» пЂснь возглашаютъ

Нарожденному Пану,

Аггелскихъ войскъ гетману:

Свят, свят, свят, свят, свят, свят, свят.

И ми до шопи днесь прибЂгаймо,

Нарожденному хвалу отдаймо,

СпЂвающе: га, га, га,

Давающе: на, на, на,

Прийми то, Христе,

Нам до користе 15.


Це, розуміється, не «пародія» або травестія, а цілком серйозна ідилічна картина народження Христа, в якій сполучення з сучасністю, може, нагадає комусь картину Уде, але в першу чергу нагадує численні твори західної гімнолоґії та гомілетики. Обмежимось лише на один західний приклад, вірш славетного католицького поета Ф. фон Шпеє «Ein kurz poetisch Christgedicht vom Ochs und Eselein bei der Krippen»:


— — — — — — — — — —

Drauf blaset her, ihr beiden,

Mit süssem Rosenwind,

Ochs, Esel, wohl bescheiden,

Und wärmet’s nacket Kind.

Ach blaset her und hauchet:

Aha, aha, aha!

Fort, fort, euch weidlich brauchet:

Aha, aha, aha!


Або згадаємо ідилічну різдвяну проповідь «Pastorella Betlemská» Франтішка Матоуша Крума з 1722 р. 16 Українська пісня зі своєю цікавою інструментовкою строф різноманітними ономатопоетичними словами знаходить паралель в останніх рядках вірша Шпеє з диханням, «хуханням» вола та осла «ага, ага, ага!».

Інший український різдвяний вірш грає іменами, та в зв’язку з цією грою розвиває картину принесення дарів новонародженому Христу: /263/


Во яслехъ лежить,

КвЂт в руках держить,

Непостижимій

И недвижимій.

Богъ намъ родился

И пеленами повился.


Треба то знати,

Же из бидляти

Створител нынЂ

Лежит на сЂнЂ.

Богъ і т. д.


— — — — — —

Аггели святіи

Днес дають знати.

Бы ишли пастырЂ

Бога витати.


Козма з Демяном

Пред Христом Паном

Под едним дахом

Стали съ страхом.


Туди Микита,

Сам Бога вита,

При яслехъ ставши,

Шапочку знявши.


Савка з Іакимом,

З своимъ побратимом

Скоро прибЂгали,

Заразъ заспЂвали.


Туш из Хомою

Полониною,

А Стах з Борисом

ПрибЂгли лЂсомъ.

КрамарЂ стали

И продавали


Данило по морозЂ

В драбинчастом возЂ

ПривЂз горЂлки

Чтири барилки.


А Марко ледом

ПрибЂглъ из медом,

Прудко ступает

И всЂх витает.


А берегами

Касіян ланами

ВЂзъ пива бочку

Тому Отрочку.


ВсЂ или, пили,

Бога хвалили,

З святого рождества

Весели били.


Грай же ти мило

В дутки, Курило,

А ти, МатвЂю,

Грай в жоломЂю.

— — — — — —


Петро съ Стефаном

Пред Христом Паном

Пили горЂвку,

Грали в сопЂвку.


Сядь же ти в ножок,

Заграй у рожокъ,

Климе, тихен’ко,

Тил’ко красненко.


Гаврило в вЂчку

Ослови сЂчку,

Остап волови

принЂс полови. /264/

Близен’ко дверець

Ладан и перець.


Богу ихъ доли,

РЂзники з волы

РЂжутъ телята

У сіе свята.


— — — — —

УсЂ орачЂ

Несли колачЂ,

МЂрку пшеницЂ

Дали ВладыцЂ.


Велможніе паны,

Греки з Римляны

Честно входили

И навЂдили.


Венґри и НЂмцЂ,

Яко отмЂнцЂ

Здалека стали

И не довЂряли.

— — — — — —


Туди рибаки

БЂгли на раки

И по плотицЂ

Дали ВладыцЂ.


Тилко Волохи

ВЂрили трохи,

З Мултяни стали

И заспЂвали.


Серби з Болгари

И тріе цари

Падают до ногъ,

Глаголют: то Богъ.


— — — — — —

И мы йдЂмо

И отнесЂмо

Богу офЂру,

Любов и вЂру.


Дай же, о Боже,

ВсЂм тебе знати,

И на небеси

близь тебе стати.

Жесъ намъ родился

И пеленами повилъся 17.


Хоч в цьому вірші і є певні елементи травестії («Пили горЂвку, / Грали в сопЂвку»), але це, може, з’ясовується лише тим, що вірш має, очевидно (як це ясно з певних повторень та трохи неорганічного впорядкування матеріалу), певні доповнення та додатки, до яких я б і відніс «травестичні» строфи. Але «травестія» аж ніяк не має того характеру глузування, який ми бачили на прикладах травестій реліґійних віршів з часів класицизму. Надзвичайно «сміливі» рими на ймена нагадують подібні спроби з 19-го віку, як, напр., Фройліґрата або Кароліни Павлової!

Лише перекладом з польського є пісня, що використовує іншу гру, — гру голосівками: кожна строфа починається повторенням тієї самої голосівки та рими відповідної строфи є рими на ту саму голосівку:


А, а, а. Придет година,

А година оплаканна,

От всЂхъ жыющихъ узнанна

На земли.

Е, е, е. Що в тотъ часъ речемъ,

Умерати мнЂ люцкость каже,

Часъ щоденне кріски маже,

Часъ умерти.

И, и, и. Смерть с косою гонитъ,

А подобно и в той хвилЂ

На вЂки ся компасъ схылитъ

Тужъ, тужъ смерть. /265/

О, о, о. Страшна годино.

Кого не замутишъ много

Твоею памнятію, албо кого

Не взрушишъ?

У, у, у. Часъ йти до гробу,

Не препущаютъ никому,

Выносятъ на марахъ з дому

Каждого.

И, и, и. Сыплятъ могылы

И привалить камень сроґый,

Не откупить клейнотъ дрогый

Декрету 18.


Щоправда, в 3-й строфі автору не вдалось витримати риму. Вжиток «Ђ» є правильний, але обидва «и» (= ы), що з ним римуються (правильно за законами української рими) не є власне «і», яких вимагає строфа («ы» знайдемо в 5-й строфі). Але автор, очевидно, підліг впливу свого польського зразка. Сполучує реліґійний зміст з мотивами світськи-шляхетськими різдвяна пісня:


Виθлееме граде, гойне веселися,

Цару славы миле свому поклонися.

Витай, Цару нарожденій,

И въ яслехъ положеній.

Сказуй царемъ земнимъ скоро поспЂшати,

Берла и корони Кролеви воздати.

Прійми, Цару і т. д.

Сказуй потентатомъ и звитязцомъ свЂта

Лаври приносити звитязскаго квЂта.

Гурмовъ приижджайте, вожди воевъ славы,

Новому гетману даруйте булави.

З златыми лЂсками, маршалки, спЂшЂте,

Маршалкови вЂковъ лЂски отдадЂте.

Звивайте хоронґви, бо южъ не до бою

Хоронжій приходить, але до покою.

Зо всЂхъ сторонъ свЂта, вой, ся зижджайте

Небеснаго Вожда себЂ обирайте.

ЗносЂте богатства, скарбы золотіе,

Пурпури и шати Пану дорогіе.

— — — — — — — — — — 19 /266/


Інша пісня нав’язується в певних частинах на народні пісні:


Нути, нути, браття сусіди,

Покиньмо лиха, забудьмо біди;

Нех ся помножить наша потіха,

Клопот і біда пропасть до лиха.

Треба, треба, браття камрати,

Рождшуся Богу поклон отдати.

Чи чулисте, Мишку, Василий,

Як на повітрю ангели піли?

Слава во вишних Богу нех буде,

А вам на земли мир добрий, люде.

А знаєш же, Олекса, Гнатку,

Де треба нести поклон Дитятку?

От єго Мати зложила в яслех,

З которих осел і вол ся пасли.

Все то винна бідная Єва,

Що ззіла яблка з райскаго древа;

В неволю ввела всі свої діти,

Прийшов спаситель освободити.

А знаєш, Олекса, Гнатку,

Який то несут поклон Дитятку?

Повідав тоє старий Данило,

Же єму несут злото, кадило.

Ливан, смирну, злато три цари

Принесли єму от себе дари.

А ми бідниї всі з села хлопки,

Що хатка має, несім до шопки.

Що хто має, з доброи охоти

Даймо, а прийме Пан наш золотий.

А врешті даймо Ісусу Христу

Душу і тіло і совість чисту.

Прийми, прийми, наш милий Пане,

Ото ти даєм, на що нас стане. Амінь 20.


На цьому кінчимо наші побіжні замітки. Вони мали на меті лише підкреслити багатство та різноманітність мистецьких мотивів барокової поезії. Цього багатства вони не мали на меті вичерпати та ні в якім разі не вичерпали. Але ці нариси і не хочуть, і не можуть /267/ дати повної картини українського барокового віршування. Якщо та картина, що стала вже традиційною, більш-менш змінюється під впливом читання цих «Нарисів», їх мета вже буде досягнена. В дальшому ми залишаємо тим часом віршовану поезію та звертаємось до прози та драми.

Глава 10 є лише попереднім підведенням деяких висновків з попередніх глав. До більшості тут обговорених тем я маю повернутись після розгляду української барокової прози. Тому не подаю тут вказівок на наукову літературу. Деякі питання коротше обговорено в моїй «Історії української літератури», II. «Ренесанс і реформація, барок». Прага, 1942.











1 ИОРЯиС. IX (1904), 4, стор. 17 — 96.

2 Возняк, цит. твір, стор. 425.

3 Там само, 504.  А Там само, 568.

5 Ю. Яворский. Материалы для истории старинной песенной литературы в Подкарпатской Руси. Прага, 1934, стор. 153, ч. 25.

6 Там само, стор. 191, ч. 63.

7 Там само, стор. 255, ч. 110.

8 Там само, стор. 271, ч. 123.

9 Возняк, 424, пор. Яворський, стор. 278 — 9.

10 Цитую 1 — 3. та 5 за Возняком. Історія української літератури, III, 266 нн., 4. — КСт. 1888, I, 279.

11 Матеріал на цю тему поданий в моїй «Історії української літератури», III. «Література національного відродження» (друкується).

12 Далі нр. 23. Є. Пеленський, в своєму виданні «Писань» Величковського (Краків, 1943) уміщує і цю епіґраму (стор. 65, нр. 2). Вона в дійсності позичена з «Діоптри» та Величковському не належить.

13 Пор., напр., Перетц, цит. твір, I, 2, стор. 174 — 5 (ч. 45), 176 (ч. 48), 182 (ч. 121), 190 (ч. 32). До цієї теми я повернусь в главі про мову літератури барока.

14 Пор. пам’ятки української мови і літератури, VI (1912), стор. 173; приповідки та прислів’я займають в рукопису Климентія стор. 200 — 269.

15 Возняк, 556 нн.

16 Pastorella Betlemská. Kázáni Františka Matouše Kruma z r. 1722, видав J. Vašica. Прага, 1937.

17 Возняк, 558 нн. Дрібні поправки.

18 Там само, 474, 5, 3, виправлено «думу» на «дому».

19 Там само, 554.

20 Там само, 561.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.