Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Чижевський Дмитро. Українське літературне бароко. — К., 2003. — С. 469-478.]

Попередня     Головна     Наступна





БІБЛІОТЕКА ФЕОФАНА ПРОКОПОВИЧА



1

Про бібліотеку Феофана Прокоповича в літературі довший час повторювалися відомості, що основувалися на якихось непевних чутках. Згадувались її колосальні розміри, — ніби 35 000 книжок. Але для дослідження старовини, зокрема української, було характеристичне, що бібліотека Прокоповича, що ще існувала як цілість та знаходилась не так далеко від наукових центрів Росії, а саме в Новгородській духовній семінарії, не звернула на себе ближчої уваги дослідників. Лише в 1918 р. проф. історії церкви у Варшавському університеті П. Верховський у другому томі своєї цінної праці «Духовний регламент» видрукував каталог бібліотеки Прокоповича. На жаль, праця Верховського друкувалася за несприятливих умов у Ростові-н.-Д., куди було евакуйовано рос. Варшавський університет, а вийшла книжка в умовах революції, і тому її розповсюдження було мінімальне. Каталог бібліотеки Прокоповича не знайшов і досі достатньої уваги бібліологів.

Каталог бібліотеки Прокоповича видруковано в 2-му томі книги у власному розділі з окремим численням сторінок — їх 72, але текст починається з З- Ї сторінки. Після невеликого вступу (стор. 3 — 8) йде каталог, видрукований за рукописним каталогом, що зберігався в архіві російського «Святейшего Синода»; каталог обіймає в друку стор 9 — 56, 3192 числа; до нього додано примітки (стор. 57 — 71): покажчик книг Св. Письма творів отців церкви та античних письменників, а нарешті імен тих «новітніх» авторів, твори яких знаходилися в бібліотеці: останній покажчик подає також вказівки на так би мовити «фах» (літературний чи науковий) авторів та дати їх життя.



2

Після побіжного ознайомлення з виданням Верховського може здаватись, що бібліотека Прокоповича достатньо досліджена: публікація ця ніби подає добре опрацьований матеріал, з якого можуть повними руками черпати дослідники. На жаль, це не так. /470/ На кілька завдань, що ще кличуть до праці бібліологів, я й хочу тут звернути увагу.

По-перше, каталог не можна вважати за вичерпливе джерело. Верховський дивним дивом не бачив самої бібліотеки. Правда, це почасти не його провина. Бібліотека в Новгородській семінарії містилася в невідповідному приміщенні, приступ до неї був важкий, а в час ферій, коли Верховський мав час, і взагалі неможливий. Але, здається, його праця над старими книжками не дуже приваблювала.

З браку автопсії та з хиб рукописного каталогу, що ним користувався дослідник, виникають основні хиби друкованого опису.

Зроблено було опис в порядку унаявлення маєтку померлого архієпископа. Ця мета привела до головних двох хиб каталогу. Роблячи його, якийсь невідомий працівник дбав лише про те, щоб подати кількість томів бібліотеки: його не дуже цікавили назви та зміст книжок, а ще менше зміст конволютів, в яких було кілька книжок в одній оправі. Каталог писано «для всіх зрозумілою» абеткою, себто кирилицею, тим часом у книгозбірні Прокоповича кириличні книжки й рукописи становили лише незначну частину...

Отже, перша хиба каталогу — це вигляд, який прибрали в ньому імена авторів та титули книжок. Досить кількох прикладів (і в дальшому я можу, з огляду на обсяг моєї праці, пояснювати завдання дальшого дослідження книгозбірні лише на окремих прикладах). Вже загальні принципи заміни латинської транскрипції кирилицею були дуже сумнівні. Розуміється, нема розрізнення «г» та «ґ» (лат. «h» та «g»); кир. «з» уживається іноді замість лат. «c», іноді замість «z»; латинські «u» та «y» переписуються часто як «в»; замість лат. «йоти» («j») іноді стоїть «г»; «ф» та «фіта» (θ) — однаково заступають букву «f» та сполучення букв «th» та «ph», а навіть «pf». Сполучення букв у німецьких, польських, мадярських та ін. прізвищах передаються фантастично, — замість нім. «sch’» звичайно «сх» (напр., ч. 218). Зовсім свавільне вживання «ы» та «Ђ». Тому Верховському вдалося розшифрувати деякі імена, лише виходячи з різних складних міркувань. Що якийсь «θридцхи» (всі імена вжито в каталозі в лат. ґенетивній формі, в дальшому я здебільшого реконструюю номінатив) є відомий пієтист Фріч (нім. Fritsch), вдалося Верховському вгадати, очевидно, лише тому, що цей автор носив рідке ім’я «Агасферус». Тим часом самий факт знаходження книжок цього автора в бібліотеці Прокоповича має чимале значення для оцінки зв’язків Прокоповича з німецькими пієтистами 1.



1 Див. мої праці в Zeitschrift fuer slavische Philologie, XVI, 1939, 1 — 2, «Kyrios», 111, 1938, 1 — 2 та IV, 1941, 3 — 4, також мою брошуру Українські друки в Галле. Краків, 1943 та книги: Ilmary Salomies. Der Hallische Pietismus in Russland... Helsinki, 1936, H. Doerries. Russlands Eindringen in Europa. Koenigsberg, 1939, та вказану в цих працях старшу літературу. /471/



До того писар нерідко плутав букви (часто «н» та «и») або вставляв до слів зайві букви. Це ще збільшувало труднощі праці над каталогом. Ось приклади: ч. 227 — Пθенффери (ґен.) — це нім. Pfeiffer, ч. 418 Девтсхаманъ = Deutschmann, ч. 457 Θафθий = Pfaff, 397 БЂанхій = Binch, 593 Пареги (ґен.) = Paraeus, 737 Севборій = Seyboth, 1172 Боксгомій = Boxhorn 2249 та 2263 Моззій = Moccia, 2415-6 Масмут = Wasmuth, 2489 Сенделій = Seidel, 3008 — Бавдій = Baudinus. Іноді ні до якої ориґінальної форми дійти неможливо, напр., ч. 2196 Ільдендорпій тощо. Тому треба дивуватися успіхам Верховського, якому на підставі такого каталогу вдалося встановити авторів більшості книжок величезної бібліотеки.

Орфографія каталогу не була єдиною перешкодою: іноді зустрічаємо лише хресне ім’я автора без прізвища (напр., чч. 242, 1797). Іноді на першому місці стоїть прізвище, на другому хресне ім’я, хоч звичайно порядок протилежний (пор. ч. 2384). Іноді назва книги подана в слов’янському перекладі (іноді лише частково), хоч сама книга латинська (532 «Реθутація ерорисъ о консекраціи евхаристіи») або грецька (210 «Святаго θотія, Посланія») тощо.



3

Значно важчі хиби, сполучені з іншими сторонами складання опису. Як уже згадано, бракує вказівок на конволюти, себто томи, де в одній оправі сполучуємо кілька творів. Це було в старих бібліотеках цілком звичайне явище, і пояснюється воно дорожнечею матеріалу оправи. Не маємо підстав гадати, що справа стояла інакше в бібліотеці Прокоповича. Є замітки, які показують, що лише невелика кількість книжок була неоправлена (ч. 3026 «безъ переплЂту в тетради» і т. п.). Під деякими числами зустрічаємо книжки такого малого розміру, що, очевидно, до них були приплетені ще якісь інші. В описі подається, очевидно, назва лише першого твору конволюту. Тим часом серед книжок, що через це не попали в опис, могли знаходитися великі рідкості або книжки, що так або інакше цікаві для дослідника.

Розуміється, дуже великою хибою з бібліологічного погляду є брак вказівок на рік і місце видання.

Не менш важливе питання про книжки «невідомих авторів» («инцерти авторисъ») або книжок без титулової сторінки. Розуміється, це не вина складача каталогу. Але саме ці книжки мають у старих бібліотеках особливе значення: так виглядали здебільша і в нас, і на Заході переважно твори «єретицьких» авторів 2.



2 Книжки в такому стані бачив кожен, хто вивчав протестантську літературу в католицьких країнах. В моїй бібліотеці є поки неідентифікована чеська збірка творів Гуса, в якій бракує початку та ряду дальших сторінок.



Видання /472/ старших часів безумовно попадали до бібліотеки шляхом антикварної торгівлі, і перші їх власники мали часто всі підстави вирвати титулову сторінку, на якій стояло ім’я якогось «єретика», і то не лише в католицьких, але й в протестантських країнах 3.

В кожному разі Верховському належиться велика подяка за самий передрук каталогу та за розкриття авторів більшості книжок. В деяких випадках, одначе, є змога доповнити матеріал, поданий Верховським.



4

Каталог обіймає 3 192 позиції. З них залишилися нерозкритими більше 700. В одному місці три колонки каталогу (друкованого, — це півтори сторінки друку, на яких міститься 128 чисел: від 1629 до 1756) залишилися взагалі без уваги. За допомогою старих бібліографічних покажчиків, якими користувався Верховський 4, а також притягаючи інші та фахову літературу, я міг розкрити авторство більше половини нерозкритих Верховським позицій. Зверну тут увагу лише на кілька прикладів таких позицій, що мають більше значення 5.

На першому місці нагадаю, що Прокоповича захоплювали й інші предмети, крім богословія. Варто звернути увагу на його інтерес до... астрономії. В передмові до каталогу бібліотеки Верховський нагадує, що серед маєтку Прокоповича знаходилося деяке астрономічне приладдя 6. 1951 р. з’явилась книжка В. Л. Ченакала 7, присвячена історії «русской» астрономії, виключно 17-го в. та добі Петра I. Можемо зробити несподіваний висновок, що піонерами астрономічної науки в Росії були переважно особи... духовні, головно вихованці Київської Академії! Серед них трохи чи не перше місце займає саме Прокопович, що викладав за свого перебування професором та «префектом» Київської Академії (1707 — 1709) «фізику, аритметику та геометрію». Щоправда, під «фізикою» треба розуміти, мабуть, лише відділ філософії (пор. Арістотеля). Ченакал ще значно доповнює дані про астрономічні інструменти 8.



3 Пор: Ernst Benz про нищення в протестантських країнах Німеччини протестантської (!) містичної літератури в Zeitschrift fuer Kirchengeschichte, 1937, Т. 56, 106 — 14.

4 Їх спис подано у нього на стор. 58.

5 Я опрацював значно більший матеріал, який почасти втрачено в східній зоні Німеччини. Вказівка в тексті на «більше половини» розкритих позицій стосується до матеріалу, що є і тепер у моїх руках.

6 Верховський, стор. З — 4.

7 В. Л. Ченакал. Очерки по истории русской астрономии. 1951, стор. 110.

8 Там само, стор. 44 — 45.



Ченакал доводить, /473/ що Прокопович провадив і телескопічні спостереження 9. М. ін., довідуємось, що Прокопович працював і на обсерваторії Меншикова в Оранієнбаумі 10.

Але Ченакалові невідома була книга Верховського та вся інша література про бібліотеку Прокоповича. Тим часом каталог бібліотеки підтверджує інтерес Прокоповича до астрономії. У Верховського відмічено, напр., твори Галілея (1564 — 1642, чч. 1512, 1513): «Система мунды», себто, очевидно, «Systema cosmicum», що вийшла в Страсбургу 1635 p., в Ліоні 1699 р. тощо, та Кеплера (1571 — 1630, чч. 1526) «Арсъ диоптрика», себто «Ars dioptrica» (перше видання в Авгсбурґу 1611 p.). Тим часом чимало астрономічних книжок Верховський не помітив, напр., один важливіший твір Кеплера (11) «Epitome astronomiae Copernicanae» (ч. 1694, вперше Франкфурт-над-Одрою 1618 — 21); далі — книгу Михайла Местліна «Epitome astronomiae» (вийшла а Тюбінґені 1624 p., ч. 1729), автор — вчитель Кеплера (1550 — 1631). Книги трьох згаданих авторів показують цікавість до Копернікової астрономії. Але треба згадати й дальші книги — невідомого Верховському «Пурбахія» (ч. 1654: «ТЂорици нове плянетарумъ») — де таблиці руху планет австрійця Georg von Peuerbach’a (1423 — 1461). «Theoriae novaeolanetarum» (є різні видання, напр., Віттенберґ 1542 або 1556 p.). Про цікавість Прокоповича не лише сучасним станом науки, а й її історії свідчать книжки Клявія (Clavius, вмер 1612 p., напр., «Commentarius in Sphaeram... de Sacrobosco», чч. 1380 та 1385, 3-тє видання 1585 p.), це коментарій до традиційного викладу астрономії Сакробоско, себто John’а Halifax’а, з важливими замітками.



9 Протоколы заседаний конференции Имп. Академии Наук с 1725 по 1803 г., т. I. СПб., 1897, стор. 294.

10 Ченакал, 50 — 52.



Нарешті є й дальші анонімні «Праксисъ астрономіє» (ч. 1756) або «Праксисъ астрономін утріускве» (ч. 1577) та низка інших.

Обірвемо на цьому наші замітки до астрономічної літератури і звернемося до природознавства. Тут зустрінемо, напр., кілька книг Данила Сеннерта (Daniel Sennert, 1572 — 1637), з яких Верховський відмітив лише одну — ч. 1502 «Институціонесъ медіціне», але бракує чисел 1638 — 40, 1642, 1641, 1569. Серед них знаходимо і головний натурфілософічний твір Сеннерта «Epitome naturalis scientiae» (ч. 1638 — 40, 1642, мені відомі видання: Віттенберґ 1618, 1633 p.). Сеннерт — один із перших представників атомістики нового часу та мав чималий вплив. Серед його прибічників був і один /474/ словацький професор ліцею в Пряшеві 11. Що Прокопович був зацікавлений саме принциповими поглядами Сеннерта, треба вважати дуже ймовірним, — на це вказує присутність в бібліотеці його кількох примірників Сеннертового головного твору — можливо, різних видань.

Дальший приклад творів, що освітлюють інтереси та зв’язки Прокоповича, дає пієтистична література. Тут ми стоїмо на певному ґрунті, бо вже зверталось увагу на зносини Прокоповича з німецькими пієтистами, зокрема в Галле-над-Заалою 12. Але й у цьому пункті вказівки Верховського мають чимало прогалин. Верховський відмічає 3 книги основоположника німецького пієтизму Філіпа Якоба Шпенера (1635 — 1705), чч. 482, 733, 858, та шість праць сучасника Прокоповича Авґуста Германа Франке (1663 — 1727) — чч. 539, 666, 888, 893, 1196, 2447, але для Francke бракує ще трьох чисел: 242, 335, та 631. Каталог подає ім’я автора недостатньо, — при 242 «Августъ Германъ», при 335 — «Августъ Франкій», обидві книжки — відомий «Вступ («Introductio») до Псалтирі». Під ч. 631 читаємо: «Франккіи, Программата», це, очевидно, промови Франке, що вийшли під назвою: Programmata diversis temporibus in Academiae Hallensis publice propisita. 1714. Але не бракує й дальшої літератури з кіл галльських пієтистів. Так, під ч. 530-1 стоїть трактат «Анастасії θрейлингузіи», який легко пізнати як курс Johannes Anastasius Freylinghausen: Theologia Christiana, що виходив латинською мовою кілька разів та ще 1804 р. був перекладений на англійську мову (вид. в Лондоні). Фрайлінґгаузен (1670 — 1739), учень і зять Франке, належав до найвпливовіших членів галльського кола, і один його трактат 1735 р. перекладено навіть на цсл.-укр. мову відомим українським орієнталістом, пізніше єпископом, Симоном Тодорським 13. Нарешті, може, до найцікавіших фактів з цього кола проблем належить факт, що в бібліотеці Прокоповича знаходився трактат Генріха Мільде (1676 — 1739), що спеціально займався в Галле виданням літератури слов’янськими мовами 14.



11 Див. про Сеннера цінну працю R. Ramsauer. Die Atomistik des Daniel Sennert. Kiel, 1935, стор. 124; про його словацького прибічника Jan Mikies. Izak Caban, slovensky atomista v XVII. storoci. Bratislava, 1948, стор. 172.

12 Див. праці, цитовані в прим. 1, а також Th. Wotschke. Pietismus in Moskau; Pietismus in Petersburg. Deutsche Wissenschaftliche Zeitschrift fuer Polen. 18-19, 1930 — 1 та A. Mietzschke. Heinrich Milde. Ein Beitrag zur Geschichte der slavistischen Forschung in Halle. Leipzig, 1941, стор. Х+122.

13 Про нього див. мої цит. в прим. 1 статті. Там вказана і деяка література (неповна!).

14 Про Мільде та його видання див. цит. в прим. 12 працю, доповнення до неї дані в брошурі Antonin Škarka. H. Milde. Прага, 1943, стор. 44, та моя стаття в Zeitschrift für slavische Philologie, XIX, 1944, I.



Цей трактат (чч. 663, 917) /475/ безумовно надіслав Прокоповичеві сам автор. Твір, що його два примірники знаходимо в каталозі, невелика брошура: Vaticinium Christi або De vocatione gentium. Halle. 1735. Можливо, що обидва примірники належали до конволютів, про які ми говорили вище 15. Верховський пропустив навіть найбільш відоме з галльських слов’янських видань — цсл.-укр. переклад «Чотирьох книг про правдиве християнство» попередника пієтизму Йоганна Арндта (1555 — 1621), що в перекладі Тодорського вийшов у Галле 1735 p., можливо, навіть при грошовій допомозі Прокоповича в двох томах (чч. 3049 — 50) 16.

Другу групу книжок, що дати про неї в книзі далеко неповні, є твори Коменського та інших авторів, зв’язаних з Коменським. Без імені автора знайдемо тут збірку пророцтв, видану Коменським: Lux in tenebris. Амстердам, 1657. В каталозі цю книгу подано під ім’ям одного з «пророків» — Коттера (ч. 273 — 4, «Христофорі Коттери, Люксъ ин тенебрисъ»). Не помітив Верховський ще однієї книжки Коменського: під ч. 1797 «Ионнисъ Амосъ, Пансофіе продромусъ» — це один із пансофічних творів Коменського: Pansophiae prodromus. Лондон 1639. Обидві книги показують, що Прокопович цікавився Коменським не лише як педагогом, але в покажчику Верховського маємо 10 книг Коменського, виключно педагогічних. 17. Варто відмітити і праці «з оточення» Коменського, напр., книги професора Коменського Йоганна Генріха Альстеда (1588 — 1638). Верховський відмічає два твори Альстеда, але не зазначив ще двох ч. 1666 «Компендіумъ филозофикумъ» 1626 p. та ч. 1276 «Тезаврусъ хронологіє» 1650 p. До оточення Коменського треба зарахувати й Й. Йонстона, природознавця й філософа польсько-англійського походження (1603 — 1675), — на його твори Верховський взагалі не звернув уваги, тим часом Прокопович мав кілька його творів: ч. 1716 «Медицина практика» та ч. 1274 «Полигисторъ» (в списку помилково «Понстонъ»). До попередників Коменського можна віднести й Йоганна Штурма, відомого богослова та педагога 16-го в. (1507 — 1589); до однієї поданої в покажчику імен авторів книги Штурма треба додати ще дві, що їх Верховський не помітив: ч. 1704 га 1789.



15 Крім вказаної вище літератури, див. мою замітку Literarische Lesefruechte. X, № 86 у Zeitschrift für slavische Philologie, XVIII, 1943. 2. Згадана брошура Мільде описана в праці Mietzschke, стор. 105, ч. 31. Майже всі видання Мільде. які мені доводилося мати в руках, входили в склад конволютів (фабричного походження, себто зроблених зараз поміж роками життя і смерті — друку), що складалися з його власних творів або праць інших членів галльського кола.

16 Про Арндта див. мою статтю «Das wahre Christentum» Arndts in Russland «Evangelium und Osten», 1935, 3.

17 Про Коменського на Україні див. мої замітки в книзі: Філософія Г. С. Сковороди. Варшава, 1934, за індексом. /476/ Цікава й присутність у бібліотеці книги автора, що значно вплинув на Коменського, — Кампанелла (1568 — 1639), імені якого взагалі не згадує Верховський; Прокопович мав його книгу «Де монархія Гиспаника» (вийшла в Амстердамі 1640, 1641, 1653 p.; ч. 1453). Не менш цікава і присутність у бібліотеці книги колишнього учня Коменського в Лешні, а пізніше його богословського противника Ніколая Арнольда (1618 — 1680) «Lux in tenebris» (ч. 472); перше видання під іншою назвою 1660 p., пізніше 1680, 1698 pp. — висунута Коменським проблематика «нових пророцтв» не втратила актуальності і по його смерті 18.

Не можу докладніше зупинитися на інших темах. Відмічу лише дещо, напр., неповноту дат про твори представників Ренесансу: забуто одну книгу Ієроніма Кардана (1501 — 1576) — ч. 1662, згадана лише одна; з творів скептика та прибічника магії Корнелія Аґріпи Нетесгаймського (1486 — 1535) згадано його знамениту книгу «De incertitudine et vanitate omnium scientiarum et artium» (ч. 1401-2), немає тому його «Зібраних творів» (в каталозі ч. 1659). І з праць представників доби бароко бракує дечого: згадаю лише, що бракує кілька чисел книжок Гуґо Гроція (1583 — 1645), втім, загадкової «Де транссултаніаціоне», що очевидно, треба читати De transsubstantione (ч. 1403) 19. Згадані у Верховського книжки цього автора всі торкаються правничих або історичних питань; примірник богословської праці його тим цікавіший, що він виводив би склад богословського відділу бібліотеки Прокоповича поза межі лютеранства, бо Ґроцій перебував у значній мірі під впливом соцініанства.



18 Найповніша тепер бібліографія Коменського в книзі J. V. Novák J. Hendrich: Jan Amos Komenský, jeho život a spisy. Прага, 1932; Важливі доповнення в моїх оглядах Comeniana. I — II, Zeitschrift für slavische Philologie, XIX, 1947, 2, XX, 1949, 1. Згадані книги Коменського у Гендриха-Новака під чч. 84 та 47 (стор. 698, 694).

19 Ця праця відсутня в усіх бібліографіях Гроція, зокрема в найновішій J. Ter. Meulen et P.J.J. Diermause: Bibliographie des ecrits imprimes de Hugo Groaius. Гаага, 1950. Отже, припускаю, що в руках каталогізатора була якась книжка Іроція (можливо, що й з помилково записаним його ім’ям), в якій на першій непошкодженій сторінці можна було читати щось про «транссубстанціяцію».





5

Зупинимось коротко ще на групі творів, що торкаються поетичної діяльності Прокоповича, — професора поетики й гомілетики та й самого проповідника, драматурга й поета.

Впадає в очі, що Верховський залишив зовсім без уваги твори світової літератури, навіть Тассо, якого «Ля Гиерузалемме ЛибЂрата» була в бібліотеці (ч. 3191). З’являється тут і англійська книжка, а саме: Баньян (John Bunyan, 1628 — 1688), з своїм найвизначнішим твором, якого назва передана в каталозі: «Те пилигримсъ /477/ Прогрессусъ» (ч. 3176), імені автора нема. Імовірно, що латинська книга «Давидисъ. Псалмы» (ч. 3188) є популярний лат. переспів Псалтирі Бюкенена — (George Buchanan, 1506 — 1582). Зустрічаємо тут неодмічених Верховським неолатинських поетів — німця Якоба Бальде (1604 — 1668, ч. 2971) або француза Марка Антонія Мурета (1526 — 1595), твори якого перекладав ще Сковорода 20, та, розуміється, античних авторів, уважно перерахованих Верховським 21. Нарешті, були в бібліотеці й твори слов’янські, навіть рукописні: твори Симеона Полоцького (ч. 3019) та перша сатира А. Кантеміра (ч. 3035), що з’явилась друком лише чверть віку після смерті Прокоповича.

Звертають на себе увагу й твори представників «київської школи», щоправда, нечисленні: тут «Камень вЂры» Стефана Яворського, противника Прокоповичевого, що вийшов друком 1730 р. (ч. 3016, див. бібліографію Estreicher’a XVIII, 517), «Фундамент старой вЂры» Лазаря Барановича (ч. 3095, це, мабуть, «Nowa miara starey wiary» — Estr. XII, 358), «Мессію правдивого» Ґалятовського (ч. 3060), щоправда, в каталозі «Валятовскаго мессіація» (?, див. Estr. XVII, 13 н.). Нарешті кілька польських та латинських творів польських авторів: Л. Ґурницького («О короны Полской», мб., «Dzeija w koronie Polskiej», ч. 3061, Estr. XVII, 253), П. Скарги (3033 та 3072, це рукопис рос. перекладу, що вийшов друком 1719 p., обрібки Annales Eccelsiastici Баронія та ориґінал, див. Estr. XII, 376), М. Стрийковського (3071, «Гистория» себто Kronika, Estr. XXIX, 352), Андрія М. Фредри (ч. 2286, без початку; всі книги Фредри у Estr. XVI, 307 н.), Станіслава Соколовського (ч. 216 «Опера» — див. Estr. XXIX, 20), Кристофа Варсевіціуса (ч. 2501 «Панегрикусъ» кор. Стефану, м. б., 1582 р. — Estr. XXXII, 223 н.; Верховський не помітив ч. 1108 «Дескрипціо меморабиліумь рерумъ етъ гоминумъ», ймовірно, Reges, Sancti, Bellatores, Scriptores Poloni 1601, Estr. XXXII, 229). Впадає в очі мала кількість польських книг. Нарешті треба згадати «емблематичну літературу» 22, що дуже характеристична для літератури бароко. Прокопович, у теорії поетики, зокрема в теорії проповіді, — противник барокового стилю, не міг звільнитися від нього в своїх творах 23.



20 Див. мої нариси про український літературний барок. II. Прага, 1942.

21 Верховський, стор. 59.

22 Див. мою книгу про Сковороду, цит. в прим. 17, а також мою брошуру: Деякі джерела символіки Г. С. Сковороди. Прага, 1934. Там вказано і старшу, зокрема чужу, літературу.

23 Подібне ж помітимо в деякого з польських поетів бароко, напр., у Ст. Геракліуша Любомирського, якого поетика значно ухиляється до класицизму, але твори слідують поетиці бароко. Сам Прокопович в своїй лат. «Поетиці» (виданій в Могилеві 1786 p.), не згадуючи типово барокових «фігурних» віршів, в тексті наводить їх серед прикладів в додатку до книги!



Він переклав емблематичний твір /478/ Ф. Сааведри (Fajardo Saavedra, 1584 — 1648) Idea principis christiano-politici (1640 та сила інших видань), сам писав емблематичні вірші 24. Тому цікава є присутність у його бібліотеці емблематичного підручника Менестерія(1631 — 1705) «Философія імагинумъ» (ч. 1731, лат. вид. 1695 р., франц. 1694 p.). З авторів емблематичних творів у його бібліотеці були А. Альціат, Йоахім Камерарій (їх узгляднив Верховський), але ще Кауссінус (Caussin[us], 1583 — 1651, ч. 2421) та Іовіус (Paolo Giovio, 1483 — 1552, ч. 1308) (не відмічені в індексі) 25.

Нарешті, зовсім не піддаються розшифровці твори німецькі (в каталозі здебільша просто: «либеръ германикусъ») та англійські. До останніх, можливо, треба віднести загадкову книгу ч. 1454: «Томе Венворт, Театрумъ трагикумъ Лондониенсе», що не є якийсь англійський драматичний твір, а, очевидно, книга, присвячена долі Ерля Страффордського (Thomas Wentworth, Earl of Strafford, 1593 — 1641), що заплатив напередодні англійської революції життям за вірність королеві. Можливо, що це є трагедія французького автора Дю Мулена (Pierre Du Moulin, лат. Mulinaeus, 1600 — 1684) «Tragicum theatrum» (Амстердам, 1649), але, можливо, що існував і якийсь політичний памфлет під назвою, що більше відповідає поданій у каталозі. Це один із прикладів того, як цікаво, але й важко розшифрувати дати каталогу, що ставить перед нами стільки проблем.

Бібліотека Прокоповича подає надзвичайно багато цінного філософічного та богословського матеріалу, в якому тепер трохи легше розібратись, ніж у 1918 p., коли вийшла праця Верховського 26. Від філософів Ренесансу через Декарта та Бекона бібліотека веде нас до початків 18-го в., так саме — від отців церкви через Лютера та протиреформаційних письменників — до сучасників Прокоповича. Для історії української духовної культури — це першорядне джерело, на жаль, і досі майже зовсім не використане 27.



24 Про переклади твору Сааведри Верховський, том II, спеціальний розділ; про емблематичні вірші Прокоповича моя цит. в прим. 20, книга вип. III, Прага, 1944.

25 Див. про цих авторів та їх емблематичні твори мою книгу про Сковороду (цит. в прим. 17).

26 Зокрема заслуговує на увагу книга, що дає огляд «другорядної» філософічної літератури: Max Wundt. Die deutsche Schulphilosophie im XVII. Jahhundert Tuebingen, 1935. Зокрема, важливо, що цей огляд сполучено з дуже об’єктивною оцінкою цієї призабутої літератури.

27 Книга Верховського залишається в Радянському Союзі не знаною навіть фахівцям: Г. Гуковський в своїй «Русской литературе 18 в.», 1939, пише про те, що бібліотека Прокоповича складалась з 15 000 книжок (стор. 15), «История русской литературы» видана Академією наук СРСР, том III, ч. 1, 1941 p., пише про 30 000 томів бібліотеки Прокоповича (стаття В. Десницької, стор. 41).



Див. також: Бібліотека Феофана Прокоповича (Витяг з опису).










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.