[Чижевський Дмитро. Українське літературне бароко. — К., 2003. — С. 482-492.]

Попередня     Головна     Наступна

МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ ГРУШЕВСЬКИЙ ЯК ІСТОРИК ЛІТЕРАТУРИ

1

Михайло Сергійович Грушевський вже до 1917 р. мусив в деяких своїх працях торкатись питань історії літератури. Це були головне питання джерелознавства: важливі джерела староукраїнської літератури є творами літературними, до того часто високої літературної вартості. До таких джерел належать в першу чергу літописи, Києво-Печерський патерик, деякі проповіді і т. д. Історичні події згадуються або на них натякається в творах «народної словесності», що їх тепер частіше звемо «фольклором» (думи та ті епічні пісні українського походження, що зберігаються ще й досі на великоросійському ґрунті під назвою «билин» або «старин»). М. С. Грушевський, займаючись такими творами, звертав принагідно увагу і на їх суто літературний бік, себто на їх літературні якості, на їх стиль, з’ясовував питання авторства творів, зупинявся над виясненням їх літературних джерел і т. д. В багатьох випадках і суто історичний коментар Грушевського мав для істориків літератури чимале значення, бо, щоб судити про літературні якості літературних творів, треба спершу цілком зрозуміти їх зміст.

Як приклади великого значення історичних праць Грушевського для історії літератури можна навести його коментар до так зв. Іпатіївського літопису в 3-му томі «Історії України-Руси». Заплутані події історії Галицького та Волинського князівств, що були тісно пов’язані з історією Угорщини та Австрії, дістали у Грушевського прозорий виклад, так необхідний для зрозуміння змісту Галицько-Волинського літопису, цієї першорядної літературної пам’ятки старої України. А подати такий коментар до Галицько-Волинського літопису Грушевський міг лише тому, що він у своїй історичній праці не обмежувався місцевими джерелами, а притягав широку різномовну літературу, користуючись чужомовними джерелами, що їх старші дослідники використали недостатньо або й зовсім залишили /483/ без уваги. Та навіть в тій сфері, що нею мусили б уважніше займатись і ті історики літератури, що обмежувались працею над слов’янськими, як і історики старослов’янських літератур, що їм потрібні візантійські пам’ятки, — навіть і в цій сфері Грушевський зробив не одне відкриття. Так, наприклад, він перший вказав на те, що відома старокиївська проповідь про «Багатія та Лазаря» є переробкою візантійських проповідей, що їх авторство — може й не безпідставно — приписувано Івану Золотоустому ¹. Це відкриття Грушевського (що він його побіжно згадує в своїй «Історії») історики літератури залишили без уваги! Кількість вказівок на такі сторінки «Історії України-Руси», що для історії української, російської та інших слов’янських літератур мають чимале значення, можна було б збільшити до десятків.

¹ Див. про це мою статтю в часописі «Zeitschrift für slavische Philologie», том XXIV (1955), ч. 1, стор. 68 і далі.

Тим менше мусить нас дивувати, що Грушевський подав пізніше в своєму спеціальному викладі історії української літератури чимало таких цінних викладів, то їх історики літератури не повинні іґнорувати. Грушевський почав працю над своєю «Історією української літератури» лише на вигнанні і в 1922 — 25 pp. встиг видати чотири томи та половину п’ятого. Рукопис дальших частин (ймовірно, лише другої частини п’ятого тому) не був закінчений або не зберігся. Отже, ми маємо до діла лише з велетенським торсом. Але і ця «незакінчена» праця має й досі, не дивлячись на те, що пройшло вже більше 30 років з часу її писання та друку, першорядне наукове значення. І зараз вона є твором, що добре знання його необхідне для кожного серйозного історика слов’янських літератур та фольклору. Незнання «Історії української літератури» Грушевського у істориків слов’янських літератур нерідке: по-перше, цей п’ятитомовий твір є майже бібліографічною рідкістю — його немає в переважній більшості середньоєвропейських бібліотек та й найліпших американських; по-друге, історики літератури все ще не можуть звикнути до того, що старокиївська література є українська та що значна частина «російського» народного епосу є українського походження. Незнання «Історії української літератури» Грушевського нерідко значно зменшує якість цінних новіших історико-літературних творів. Так в першому виданні «Хрестоматії історії української літератури» О. Білецького знаходимо тексти (напр., Івана Вишенського), що їх подано за старими виданнями (напр., С. Голубєва), між тим як ці тексти в «Історії української літератури» Грушевського було вже виправлено за рукописами; редакція /484/ «Хрестоматії» не користувалась творами Грушевського: в результаті — там, наприклад, знаходимо в 10 рядках дев’ять помилок! ²

«Історія української літератури» Грушевського є зразком майстерного володіння різними методами наукового дослідження, є прикладом акрибії, екзактності, з якою кожний історик літератури мусив би підходити до тих літературних творів, про які він пише. Головне Грушевський пише лише про пам’ятки, що він їх читав (іноді знає і з рукописів) — тому не знайдемо в нього тих помилкових тверджень, що ними повні праці авторів, які вважають достатнім користуватись чужими викладами, себто беруть матеріал з другої або третьої руки. Це не значить, розуміється, що ми і зараз мусимо прийняти усі твердження Грушевського за безсумнівні. Але навіть ті його твердження, яких сучасний дослідник вже не може поділяти, ведуть науку далі, бо усі вони побудовані на фактичному матеріалі, і їх перевірка вимагає такого самого знання цього матеріалу й веде нас не до легковажних припущень та гіпотез, а до поширення та поглиблення нашого знання.

² Див. мою рецензію в Annals ot the Ukrainian Academy in the U. S., I (1951), 1, стор. 59.

2

До початку 20-го віку історія літератури пережила зміну кількох методологічних напрямків, що кожний з них звертав увагу на літературні пам’ятки з іншої точки зору. Можемо ці напрямки схарактеризувати тут, розуміється, лише в загальних рисах. Перший напрямок був суто бібліографічний — він прагнув головне подати повний перелік літературних творів та встановити їх авторів. Поза цими завданнями представники цього напрямку обмежувались переказом змісту творів. В історії української літератури так працював, напр., М. Петров. Але й значно модерніший дослідник М. Дашкевич, що подав до першої спроби історії української літератури М. Петрова цінні доповнення, обмежувався найчастіше так само бібліографічними вказівками. Глибше охоплювали літературні твори представники т. зв. філологічної методи. Вони, зокрема, дбали про критичне видання літературних пам’яток і дали нам чимало добрих видань староукраїнських творів, стараючись завжди встановити історію тексту та його найстаріший вигляд. В цьому напрямку над пам’ятками української літератури працювало чимало дослідників своїх та чужих. Згадаю такі видання, як видання українських апокрифів Івана Франка або більші і численні видання текстів Володимира Перетца та його учнів. Цікаво, що навіть вороги /485/ «українства» дали чимало добрих видань саме староукраїнських текстів (О. Соболевський, але, може, найбільше В. Істрін). Найбільший вплив дістала на Україні течія соціально-політична, що бачила в літературних пам’ятках в першу чергу джерело для характеристики соціальних та політичних умов життя того часу, коли пам’ятка постала. В українських дослідників велику, часто переважну вагу дістало також питання про національну свідомість автора того або іншого твору. В історії української літератури соціально-політична течія (народницького зафарблення) репрезентована головне твором С. Єфремова. Інші дослідники цікавились переважно питанням про взаємні впливи літературних течій та творів. Таке шукання за впливами дістало іронічну назву «впливології». Шукання це зробилось модою, і часто все пізнання літературного твору зводилось до встановлення, у кого автор позичив ту або іншу думку, кого він наслідував чи й просто у кого «списував». Такі праці писано навіть про такого безумовно оригінального поета, як Т. Шевченко (В. Щурат. Шевченко і поляки). Значно освіжив історію української літератури Вол. Перетц та його школа, що, працюючи головне філологічною методою, в той самий час звернули увагу і на стилістичні властивості творів, хоч, може, й недостатньо прикладали своїх аналіз до дослідження саме старих творів. Лише коротший час вже по революції 1917 р. в історії української літератури працювали т. звані «формалісти», що головною метою історично-літературного дослідження, вважали аналізу «формальних» властивостей твору. Формалісти (напр., М. Зеров) загострили стилістичний підхід школи Перетца, але не дійшли до тих скрайностей формалізму, що існували в Росії. Діяльність формалістів було перервано «незалежними обставинами» — урядовою забороною цієї «реакційної методи»...

Кожний з цих напрямків мав свої позитивні риси, але поруч з ними і великі хиби. Бібліографи та філологи не мали власне навіть критеріїв, що дозволяли б їм відрізнити ті твори, що належать до літератури (власне до «красної» або «гарної» літератури), від тих творів, що є просто пам’ятками старої мови та письма. Представники соціально-політичної школи оцінювали старі пам’ятки з зовсім неісторичного погляду та вимагали від старих авторів, щоб вони стояли на якомусь модерному політичному, соціальному та національному ґрунті; в українській історії літератури найчастіше вимагали від авторів 16 — 17-го та навіть 11 — 13-го віків якогось «народництва» і суворо засуджували їх твори за «байдужість до народних інтересів». Шукачі за впливами приходили іноді просто до анекдотичних висновків, знаходячи «впливи» там, де є просте повторення образів, взятих з природи (навіть слова «зелена трава» /486/ Тургенєв вживає, ніби наслідуючи Жорж Занд!), або в творах Шевченка не залишалось майже нічого, що не було б запозичене в Міцкевича (так у Й. Третяка) чи інших польських романтиків, з російської поезії та українського фольклору. І навіть з модернішої школи Вол. Перетца могла вийти праця про «Богогласник», з якої читач нічого не довідувався про зміст релігійних віршів, що входять в склад «Богогласника», бо уся увага авторки була присвячена встановленню авторства та відмінностей між різними виданнями «Богогласника». Вже зовсім поза межами науки знаходяться праці деяких радянських «дослідників», що взагалі нічого не досліджують, а лише підганяють матеріал до тієї або іншої партійної доктрини.

3

Коли ми говоримо, що Грушевський користується різними методами дослідження, то це не має бути закидом йому, твердженням, що він є «еклектиком», себто вченим, що не має певної власної наукової фізіономії. Користування різними методами прийшло не на шкоду, а на користь велетенському творові Грушевського. Бо однобічність якоїсь одної методи він виправляє, користуючись іншими. Грушевський працює як бібліограф, звертаючи увагу читачів та навіть дослідників на призабуті тексти літературного значення. Так ми знайдемо в нього виклад про чернігівську проповідь 12-го віку «про князів», що її характеризує «пацифізм» та сміливість, з якою автор висловлює прилюдно свої політичні та моральні думки. Після Грушевського ця проповідь вже часто входить в склад історично-літературних викладів. Грушевський звертає увагу на зовсім не достатньо видану (та й зле збережену) проповідь 12-го в. на славу св. Климента, яка в похвалу цьому патронові Києва вплітає і панегірик, похвалу цьому, тоді вже підупалому місту. Грушевський звертає увагу на Переяславський літопис. А головне, він подає вказівки на старшу, призабуту, але часто повноцінну наукову літературу, про окремі питання та пам’ятки.

Грушевському як історикові цілком ясне і значення філологічної методи: тому саме знаходимо в нього цінні поправки до видрукованих текстів творів Івана Вишенського, які видавець, росіянин С. Голубєв, часто погано прочитав, бо не добре розумів; почасти вже і московський перепищик 17-го віку зіпсував український текст. До філологічних відкриттів Грушевського належать вказівки на окремі твори, що збереглися лише в складі інших: так він знаходить в Київському літописі 12-го в. проповідь-похвалу київському князю Рюрику II Ростиславичу, вказує на ймовірного її автора видубецького ігумена Мойсея. Цю проповідь зараз ми вважаємо за /487/ надзвичайно цікавий взірець староукраїнської проповіді-промови оригінальної та проповіді-промови, що має в значній мірі світський характер. Про староукраїнську проповідь ми не знаємо так багато, щоб мали право ігнорувати такого цікавого репрезентанта цього ґатунку. З того самого Іпатіївського літопису Грушевський виділяє суцільні твори: біографічне оповідання 12-го віку про київського князя Ізяслава II, а потім великого обсягу твір, що взагалі не має характеру «хроніки», літопису, а є біографією князя та короля Данила Галицького. Вказівки на самостійний характер та літературний тип цих творів є, безсумнівно, великим придбанням історії української літератури. Обидві ці частини літопису: «Повість про кн. Ізяслава» (1148 — 1154) та галицька біографія кн. Данила (pp. 1200 — приблизно 1262) є представниками нового ґатунку староукраїнської літератури, що залишався невідомим старшим історикам літератури: це «світські біографії» князів, що є аналогічними творами до західних (та ще й античних) «геста» та «віта», що існували там поруч з «анналами» та «хроніками», що їх паралелями є наші літописи ³. Грушевський знаходить в польській хроніці українця з походження Єрлича (17-й в.) та в нечисленних пізніх відписах збережені невеликі релігійні твори «Лист небесний» та «Епістолія про неділю». Знання західноєвропейської літератури та культурної історії допомагає Грушевському встановити, що ці твори є західного походження і свідчать про те, що й на Україні відбувся той рух «флагелянтів» — «бичівників» або «покаянників», що захопив Західну Європу в 13-му в. та зайшов і в Польщу — і, як ми можемо судити за цими невеликими творами, прийшов на Україну.

³ Важливий ґатунок «світської біографії» (що, крім староукраїнської літератури, репрезентований і в інших старих слов’янських літературах) і досі не знайшов детального дослідження.

Що Грушевський не ігнорував і питання про впливи, показує вже згадане нами відкриття джерела (ліпше «одного з джерел», друге пощастило знайти мені лише недавно) побутово цікавої проповіді про «Багатія та Лазаря». Цю проповідь, що збереглася в трьох відписах 12 — 13-го вв. (в так званих «Торжественниках», себто «Панегіриконах»), вважали оригінальною староукраїнською, і тому побутові подробиці життя багатія вважають відбитком київських життєвих умов 11-го віку. Так гадав вже такий дослідник старокиївської літератури, як П. Владимиров, так думають і досі деякі радянські дослідники (деякі чомусь вважають цю проповідь болгарським твором). Зараз ми можемо її вважати лише частковим джерелом наших відомостей про старокиївське життя: для цього ще треба детально дослідити ті чималі зміни, що були зроблені в /488/ перекладеному тексті цього твору, ймовірно, на Україні ⁴. Численні вказівки на джерела подає Грушевський і на надзвичайно цінних сторінках, що присвячено полемічній літературі 16 — 17-го вв., — і тут нам доводиться, зокрема, жалкувати, що саме ця частина «Історії української літератури» залишилась незакінченою, і ми маємо лише першу половину п’ятого тому.

Грушевський яко історик, розуміється, чимало уваги звертає і на історичні та соціальні підвалини літературних творів. І тут він є, розуміється, для істориків літератури неперевершеним зразком. Я вже згадував розділи про літописи, зокрема про Іпатіївський літопис, — частина цієї пам’ятки присвячена діяльності галицько-волинських князів 13-го віку, що була тісно зв’язана з подіями на сході, заході та півночі. Незнання історичних підстав цих подій було головною причиною, чому ця надзвичайно цікава література, цей надзвичайно цікавий, стилістично витончений літературний твір в історіях літератури освічувано недостатньо. Тепер є і модерніша праця про Галицько-Волинський літопис радянського дослідника В. Пашуто, але ми навряд чи помилимося, якщо вважатимемо, що книга Пашуто не могла б з’явитись без твору Грушевського.

Друга важлива та без історичних підвалин неясна доба розвитку української літератури є доба церковної боротьби 16 — 17-го вв., і тут історичні коментарії Грушевського є неперевершені: його широке знання західноєвропейської та польської релігійної літератури того часу дає йому можливість розгорнути особливу картину релігійного життя на Україні та подати необхідний коментар до творів українських полемістів. Щоправда, саме в історичних коментарях Грушевського помітимо і деякий присмак тих суспільно-політичних поглядів, що панували тоді на Україні і які з певним обмеженням можна назвати «народницькими»: наслідком цього погляду є деякі неісторичні суди визначного історика, напр., його суворе засудження старих князів, майже як «ворогів народу», тощо.

«Історія української літератури» Грушевського є також до певної міри «хрестоматія» староукраїнської літератури. Бо він не лише переказує зміст старих пам’яток, але часто подає модерні переклади великих уривків, переклади, зроблені здебільша з великим літературним хистом (не забудьмо, що М. С. Грушевський в молоді роки писав і оповідання, кілька з них вийшли друком). Саме в цих перекладах є й елементи тієї методи, що нею Грушевський користався найменше, — «формальної методи».

⁴ Про це детальніше в моїй статті «Yaroslav the Wise In East-Slavic Folklore» в часописі «Journal of American Folklore», 1956, July-September, стор. 201 — 215.

Найменше в нього аналізу /489/ стилю, хоч він ніяк не забуває про мистецький бік літературних творів (напр., Кирила Турівського або Івана Вишенського). Його характеристики часто пластичні та вдалі. Але все ж він найчастіше обмежується лише загальноестетичною характеристикою літературних творів. Щоправда, в нього було лише небагато попередників: можна власне згадати лише стару книгу С. Шевирьова, що постала ще коло 1845 року та на той час добре освітлює старокиївську літературу, а також на деякі праці Буслаєва.

В цілому «Історія української літератури» Грушевського є збіркою цінних досліджень, в яких маємо добрі зразки користування різними науковими методами з цінними вислідами, що в значній мірі залишаються в силі і в наші дні.

4

Володіння різними методами не вичерпує ще наукової характеристики твору Грушевського. Його основна та важлива риса є також — якщо можна так сказати — її «європейськість»! Як і в своїй «Історії України-Руси», Грушевський і в «Історії української літератури» є вчений європейський, — обізнаний з європейською літературою, що для дослідження на полі української літератури та фольклору є необхідною передумовою. Грушевський обізнаний з на той час новішими придбаннями історично-літературної науки та вміло вживає їх для освітлення явищ історії української літератури. Основна хиба більшості досліджень староукраїнської літератури — необізнаність дослідників з західноєвропейською науковою літературою. На Східній Україні це пояснювалось слабим знанням чужих мов, що завжди підкреслював в лекціях та семінарах Вол. Перетц. У Західній Україні, де розповсюджене було знання хоч би польської та німецької мови, користування чужомовною літературою було утруднене бібліотечними умовами — навіть у Львові, а ще більше важкими матеріальними умовами життя українських вчених, що не мали університетських кафедр. Щоправда, ці умови зумів перебороти Іван Франко, живши та працювавши чи не в найтяжчих умовах з усіх українських дослідників...

Можна було б просто «статистично» показати, як широко користувався Грушевський західноєвропейськими науковими працями: варто було б просто підрахувати його згадки про такі праці. А детальний розгляд окремих розділів великого твору нашого історика покаже нам, що користування західноєвропейською науковою літературою дало дуже плідні наукові наслідки. Воно не було у Грушевського лише випадковим наслідком того, що він працював над історією літератури на чужині, у Відні, — ні! Він /490/ стежив за західною наукою десятки років — протягом усього свого наукового життя.

Щоб наочно побачити значення «європейського» характеру вченої підготовки Грушевського до своєї праці, кинемо погляд на ті розділи, про які ми ще не говорили, на два томи, присвячені фольклору.

Як відомо, старий та перестарілий погляд романтиків на народну словесність полягав у тому, що вона, так як ми її знаємо зараз, майже без змін дійшла до нас від передісторичних часів! Наукові дослідження показують, що це зовсім неможливо. Народна словесність міняється досить хутко, і не маємо ніяких підстав припускати, що це було інакше і раніш. Найстарший запис укр. пісні — це випадкова нотатка кінця 16-го в., а ліпші записи походять лише з 19-го в. Модерні вчені, як, напр., акад. Перетц, зайняли тому дуже скептичне становище до старовинності укр. фольклору: Перетц просто вважає, що про старий фольклор не можна сказати нічого певного та що схожість старих пам’яток (напр., «Слова о полку Ігоревім») скорше пояснюється впливами літератури на фольклор, аніж навпаки. Це в значній мірі вірно і дуже можливо, що наші пізніші думи та історичні пісні безпосередньо або посередньо використали поетичні засоби старого літературного епосу, зразком якого для нас є «Слово». Дослідження нашої ніби «народної мудрості» показує, що навіть таке, мовляв «місцевого походження», прислів’я, як «з москалем дружи, а камінь за пазухою держи», є лише українською переробкою старого візантійського прислів’я, де мова йде, розуміється, не про «москаля», а про пса. І думки Перетца, може, й переборщені, але назагал вірні. В українських підручниках історії літератури ненауковий погляд романтиків і досі тримається. В радянській науковій літературі він відродився вже в зовсім карикатурній формі твердження, що писана старокиївська література майже цілком базується на фольклорній традиції (праці Д. Лихачева та, на жаль, деякі статті В. Адріанової-Перетц). В обсяжному викладі Грушевського маємо висліди важкої, але надзвичано корисної праці встановлення елементів того, що, напевне, — не лише за патріотичними бажаннями — походить з української старовини. Дослідження Грушевського дало, зокрема, добрі результати відносно тих елементів старого українського епосу, що ще збереглися в формі «билин» у північних великорусів. Тут праця Грушевського — з її узглядненням досліджень західноєвропейського епосу — основоположна для сучасної науки. Найліпшим західноєвропейським рефератом відомостей про билини є книга пок. лейпцігського проф. Р. Травтманна: в ній є деякі хиби — майже усі вони пояснюються тим, що він не знав «Історії української літератури» /491/ Грушевського! Травтманн, працюючи над своєю книгою, не взяв праці Грушевського до рук, бо українською літературою не займався, і не подумав про те, що саме в праці Грушевського він міг би знайти деякі найновіші і найцікавіші дані! Можна навести й інші приклади: в останні часи зустрічаємо побіжні та нерішучі вказівки на те, що в «билинах» знаходимо чимало релігійних мотивів. Але вже тридцять років тому на це вказував Грушевський, та не лише висловлював неясні гадки на цю тему, а, як це він завжди робив, подав і більш-менш детально обґрунтований виклад своїх думок. Грушевський звернув увагу на встановлений знавцями старого французького епосу факт, що в деяких творах французького епосу (напр., в оповіданнях про фантастичну подорож Карла Великого до Палестини та інше) є сліди праці над цими, по формі світськими, творами духовних письменників. Грушевський зайнявся переглядом «билин» київського походження і довів цілком переконливо, що, напр., билини про Добриню (Микитовича) мають в своїй сучасній (великоросійській) формі сліди такої самої праці старокиївських духовних письменників. Добриня, за оповіданнями билин, здобуває для кн. Володимира Великого воду, сам купається в річці Смородині або Почайні, побиває смока (дракона), — це все символи охрещення: вода, «духовна купіль» (до того, саме в р. Почайні хрестили киян), дракон — звичайний символ поганства... Так само духовне (церковне) зафарблення має й билина про Михайла Потока (що є, як вже було відомо, двійник болгарського св. Михайла з Потук), в деяких билинах про Іллю Муромця (чернігівського «Моровця») тощо. Це нова сторінка з історії нашої старої літератури, сторінка, що, на жаль, знищена часом, бо в первісній формі ці епічні твори не збереглися, вони відомі лише з сучасних північновеликоросійських пісень.

5

Я міг тут показати лише на кількох прикладах, чому саме «Історія української літератури» Грушевського заслуговує на нашу увагу — і на нове видання — і зараз, більш ніж чверть століття після свого постання на письмі в робітні нашого великого вченого та друком в досить матеріально несприятливих умовах тих років. «Історією України-Руси» користуються фахівці історики — навіть ті, що є противниками та ворогами основної «націоналістичної» концепції Грушевського, або ті, яким користування працями «реакційного буржуазного націоналіста» є заборонене згори. «Історію» Грушевського цитують, але його здебільша навіть не згадують.

Гірше стоїть справа з «Історією української літератури». /492/

Як вже згадано, праця ця є по бібліотеках рідка. Славісти часто не користуються нею, навіть маючи її під рукою, не користуються через те, що її назва здається ще й зараз багатьом славістам незрозумілою: історією української літератури вони вважають виключно історію української літератури після Котляревського і не шукатимуть в книзі під цією назвою якихось відомостей про старокиївську літературу: не шукатимуть на власну шкоду!

Розуміється, є в книзі Грушевського багато тем, що він сам вважав би вартими дальшого дослідження (про це він не раз згадує сам), бо він сам зміг дати лише натяки на той напрям, в якому має йти дальша праця. Є чимало розділів та окремих тверджень, що зараз вимагають перевірки, а зокрема і змін освітлення, бо з 1925 року з’явились і деякі нові видання текстів і кілька праць, що поставили нові питання та подали нові спроби рішення. До того, як вже згадано, Грушевський, може, мало уваги присвятив формальному боку літературних творів. Як кожна, навіть найліпша наукова праця, «Історія української літератури» Грушевського в якійсь мірі «перестаріла». Але і зараз вона є працею великою мірою актуальною і, безумовно, залишиться такою ще довгі роки та десятиліття. Спричинитись до знайомства з нею ширших кіл і має на меті цей передрук. Але треба надіятись, що читання та перечитування цього передруку, одного з найвизначніших творів української науки 20-го віку, притягне і увагу дослідників українських та чужих до тем з історії старої української літератури, що ще потрібують багато праці і багатьох працівників. Завдань для праці є багато, працівників — мало. Найліпшим вшануванням пам’яті великого знавця української політичної та духовної спадщини має бути не лише засвоєння нашими сучасниками його думок, але і продовження його дослідчої праці.

Гейдельберг,

квітень 1960 р.

Попередня     Головна     Наступна