Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Чижевський Дмитро. Українське літературне бароко. — К., 2003. — С. 534-543.]

Попередня     Головна     Наступна





Анджей Вінценз

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ



Зі смертю Чижевського зійшов зі сцени один з найвидатніших славістів останнього тридцятиріччя 20-го ст., довголітній «патріарх» німецької славістики, останній її полігістор і один з останніх представників ліберальної інтеліґенції колишньої Російської імперії. Почнімо зі славістики. Вже сама кількість — понад 900 публікацій — імпонує. В молодості він належав до славетного «Cercle linguistique de Prague», там зародилася його приязнь з іншим великим славістом Романом Якобсоном, як і зацікавлення справами форми й формалізму, поглиблене, мабуть, вивченням математики й астрономії. Він був також одним з небагатьох літературознавців і, правду кажучи, мовознавців свого покоління, які могли йти в ногу з розвитком сучасної лінґвістики: вже під кінець свого життя він, бувало, захоплювався найновішими публікаціями зі структуральної лінґвістики або з теорії множин, які для багатьох молодших від нього були книгою за сімома печатками. Спочатку він займався майже виключно історією філософії, щоправда, переважно слов’янських країн; звідти, між іншим, вийшла в 1939 р. досі незамінна праця «Геґель у Росії». Приділяв він також увагу багатьом іншим галузям історії культури в найширшому розумінні цього слова.

Проте головним об’єктом його зацікавлень була історія літератури. Почав він з літератури староруської (літератури Київської Русі: — прим, перекладача), яку тоді вважали основою для авторів порівняльних граматик або для тих, які займалися історією середньовіччя. В цьому нема нічого дивного, бо староруську літературу, як і польську середньовічну,.становлять, крім літописів, переважно переклади (так само й польською середньовічною літературою, в суто літературному сенсі, також почали займатися щойно недавно). «Історія староруської літератури», яка вийшла німецькою мовою в 1948 р. у Франкфурті і з того часу стала класикою, присвячує багато місця суто літературним аспектам тих творів, тобто питанням форми. Виявилося, що авторами їх не були темні, неотесані монахи, як це /535/ собі залюбки уявляло у своїй зарозумілості дев’ятнадцяте століття. Завдяки грекам ці автори знали античну літературу, зокрема риторику й поетику, і згідно з ними писали свої тексти. Варто, мабуть, пригадати, що відома книжка Ернста Роберта Куртюса «Європейська культура і латинське середньовіччя», з появою якої почалося на Заході ширше зацікавлення середньовічною літературною спадщиною, а тим самим і стародавньою риторикою і поетикою, також вийшла 1948 р. у Швейцарії. Отже, Чижевський був тут піонером на рівні з Куртюсом, хоч не створив подібної синтези для всього слов’янського православного середньовіччя. Але, правду кажучи, аксіому про створення чогось подібного до порівняльної історії церковнослов’янських літератур, — цією мовою, крім українців, білорусів і росіян, писали також південні слов’яни та румуни, — висунув щойно недавно американський славіст Генрі Бірнбаум. В усякому разі Чижевський був єдиною знайомою мені людиною, яка могла говорити про «тридцять сьомий рік», маючи на увазі не 1937 чи 1837 рік (так як говоримо про тридцять перший чи шістдесят третій рік), а про 1037, в якому він почувався так само вдома, як і в сучасній добі.

Крім староруської літератури, вабили Чижевського ще дві головні теми. Як личило «формалістові», він займався, з одного боку, бароковою літературою — польською, чеською, українською, а з другого — російською поезією кінця 19-го — початку 20-го ст., тобто символістами, футуристами й іншими «істами». Крім власних публікацій, він натхнув тут багатьох учнів, яким завдячуємо праці про Маяковського, Бєлого, Блока та інших. Займався він, крім того, російською прозою 19-го ст., зокрема Гоголем, який цікавив його головно як формаліста. Цікавили його також Достоєвський і Толстой (хоч «Війну і мир» вважав поганою літературою) та багато інших справ, включно з гастрономією, кінологією і демонологією.

Його неймовірне знання німецької літератури, включно з невідомою широкому колу літературою 17-го ст., його незрівнянне ознайомлення з публікаціями про барокову літературу, навіть французьку та іспанську, допомагали йому робити все нові відкриття у славістиці, бо ніхто інший не міг пишатися таким широким світоглядом, такою ерудицією і такою феноменальною пам’яттю, як Чижевський. Він, мабуть, був також першим, який відкрив різні складні стилістичні явища у польській поезії (а також у чеській, російській та українській) 17 — 18-го ст. Чижевський також перший рекомендував зарахувати до бароко, а не, як досі, до класицизму деяких авторів і деякі явища в російській поезії 18-го ст. (в СРСР до бароко ставилися, та й далі подекуди ставляться, неґативно, як до «космополітичного» та «єзуїтського» явища). Звичайно, діло тут не /536/ тільки в самій класифікації, але й з пов’язаним з нею цілком іншим поглядом на ті самі справи.

Чижевський з притаманним йому віденським гумором не раз повторював вислів, що історія літератури полягає в тому, що історики відписують один від одного. Його власні праці, чи то згадана вже «Історія староруської літератури», чи інші, про які ще буде мова, відзначаються тим, що автор усі твори, про які пише, прочитав, і ні один з них не був йому байдужий. Смерть застала його, коли він писав останню частину «Історії російської літератури XIX сторіччя». Кілька місяців перед смертю він говорив одному з учнів, що не може її скінчити, поки не прочитає, тобто ще раз не прочитає, трьох останніх письменників. Про те, що він вважав нижче літератури, взагалі не писав, як, наприклад, про соцреалізм, на який дивився як на per non est. (Єдиним винятком була його стаття, написана на прохання редакції університетського квартальника про М. Шолохова, коли той отримав Нобелівську нагороду. Стаття починалася більш-менш так: перший хірург, який у 19-му ст. зробив успішну операцію червоподібного відростка, без сумніву заслуговує Нобелівської нагороди, проте чи належиться вона кожному, хто робить таку саму операцію нині?)

Окремою галуззю зацікавлень ученого була емблематика — царина, занедбана і забута, мабуть, вже від 18-го ст. Дарма було б шукати про неї будь-які відомості в сучасних чи давніших енциклопедіях або в історії літератури, включно з Великою енциклопедією ПВН (щойно у відомій історії польської літератури «Бароко» Чеслава Гернаса з 1973 р. є про неї дещо більше у зв’язку з 3. Морштином). А емблематика була дуже важливою цариною в періоди Ренесансу і бароко, і без ознайомлення з нею розуміння багатьох літературних явищ (і не тільки літературних) того часу є нелегке, а то й неможливе. Вона була поширена у Польщі, звідти потрапила на Русь. Серед польських поетів найбільш відомим автором емблематичних творів є Збіґнєв Морштин (правдоподібно, є ще й інші, дотепер не виявлені), зібрані вірші якого вперше видав Ян Дюр-Дурський 1954 р. накладом ПІВ. До розгадки емблематики Морштина, крім Януша Пельца, причинився головно Чижевський.

Важко тут назвати хоча б тільки праці Чижевського з галузі полоністики, бо розтягаються вони від Кохановського через Вацлава Потоцького і Міцкевича (цікава, як і більшість його праць, стаття, що стала справжнім відкриттям, про лісові нетрі як про «затоплений світ», надрукована у польській еміграційній книзі у сторіччя смерті поета) аж до Юліана Тувіма. Чижевський цікавився майже всіма слов’янськими літературами: словаки, про літературу і /537/ філософію яких він написав низку праць, вважають його прямо земляком. У царині богемістики він ще в 30-х pp. зробив сенсаційне відкриття, коли в бібліотеці у Галле знайшов не відомі до того часу рукописи великого барокового письменника і педагога (пов’язаного, між іншим, з Польщею) Яна Амоса Коменського. Чижевський одним з перших інтенсивно займався також чеською бароковою поезією; по-чеськи, до речі, він говорив вільно (хоч, як і всіма іншими мовами, з винятковим російсько-українським акцентом).

Ставлення Чижевського до російської літератури було не цілком однозначне. Він часто говорив, що «російська література не існує, існують тільки російські письменники» (russische Dichter — можна також розуміти як російські поети). У приватних розмовах найвище ставив польську літературу, може, тому, що в принципі він більше цікавився поезією, ніж прозою. Про російську поезію 18-го ст. говорив, наприклад, що її не можна навіть порівнювати з тогочасною польською поезією. У своїй «Порівняльній історії слов’янських літератур» (Берлін, 1968) про російський класицизм 18-го ст. Чижевський писав не лише, що він є «набагато слабший» від польського, але також про його «недбальство, яке випливає з літературної неграмотності (Unbildung!) і відсутності традиції» щодо теорії і практики. Захоплювався поетичною мовою Трембецького і Красицького, але підкреслював, що вони завдячують її двістолітній поетичній традиції, а зокрема бароковій. Не пригадую, щоб про це писав якийсь польський історик, що, зрештою, є зрозумілим, бо тільки один Чижевський порівнював блиск польських класиків зі сірістю сучасних їм російських поетів і аналізував причини обидвох явищ.

Він також високо цінив Лєсьмяна, Ґалчинського, а передусім Тувіма, і не тільки його вірші, але й найрізноманітніші прозові праці, між ними «Польський словник п’яниць і чари» та «Польські чорти» (що пов’язане з його зацікавленням демонологією). Деякі вірші Тувіма, і то необов’язково найсерйозніші (як, наприклад, «Мочім ноги, мочім ноги, після втоми прийде спокій») знав напам’ять. Звідки їх знав, коли їх вивчив — це було його таємницею, так само як і його незрівнянне обізнання з таємницею польської кухні, включно з борщем і зразами. Це обізнання випливало не тільки з його знання літератури, в даному випадку «Пана Тадеуша», хоч він згадував з нагоди зразів якесь офіційне прийняття у Варшаві і тут також ставив поляків як приклад.

Найбільше, однак, цінив він польську барокову поезію, і не тільки її майстрів Морштина, Семпа і Наборовського, але також — проти всякого сподівання — Вацлава Потоцького, про стиль якого польські дослідники, може, не зовсім слушно, не є найкращої думки. Про /538/ Потоцького Чижевський не раз говорив з характерним для нього захопленням і майже з дитячою радістю: «Подивіться (Schauen Sie!), та ж він може писати на кожну тему: за що не візьметься — виходить чудовий вірш!» Така оцінка, на перший погляд дещо узагальнена, спиралася, однак, на докладному знанні форми. Аналіз майстерних рим Потоцького можна знайти у згаданій вже «Порівняльній історії слов’янських літератур».

Дмитро Чижевський народився 23 березня 1894 р. в Олександрії, на Правобережній Україні, недалеко Чигирина, відомого читачам з «Трилогії», в інтеліґентній українській родині, отже, в період, в місцевості і суспільному контексті, близькими таким польським письменникам, як Єжи Стемповський і Ярослав Івашкевич. З поляками був зв’язаний з дитинства, серед сусідів також були поляки, яких він згадує доброзичливо у противагу до росіян, які в його споминах виходили гротескними і товстошкірими. У хвилини доброго настрою він підкреслював, що Чижевські є польською шляхтою, отже, стоять набагато вище від російських дворян (але в німецькому біографічному довіднику «Who is Who» згадав тільки предка при дворі Катерини II чи Єлисавети).

Студії він почав у 1911 р. в Петербурзькому університеті, закордон виїхав щойно у 1921 p., вчився потім у Німеччині, в Ясперса в Гейдельберзі і в Гуссерля у Фрайбурзі; відтак вів життя емігранта у Чехословаччині, від 1932 р. викладав в університеті у Галле, де, не зважаючи на присікання і прикрості, щасливо перебув війну. У 1945 р. йому вдалося в останній хвилині дістатися до Західної Німеччини. Після короткого перебування у Марбурзі в 1949 р. його запросили до Гарварду, де почав розвиватися важливий славістичний осередок на чолі з М. Карповичем і Романом Якобсоном. 1956 р. він залишив Гарвард, щоб стати керівником інституту славістики у Гейдельберзі. Там і провів останні двадцять років життя.

Цей інститут існував, щоправда, номінально ще перед приходом Чижевського, але саме він зробив з нього солідний науковий центр з прекрасною бібліотекою, яка в рекордний час зібрала понад ЗО тисяч томів. Він віддавав інститутові всю душу, інститут був для нього домом, дружиною і дитиною. Для нього він не вагався зробити якщо не злочин, то надужиття (він не раз мріяв, і то цілком відкрито, про напад на банк, щоб роздобути гроші на книжки для інституту). Він доводив університетську касу до відчаю, коли університет отримував рахунки, які набагато перевищували бюджет. Найскрутніше було зі старими виданнями; якось — було це приблизно у 1960 р. — вислав він одного з асистентів до Варшави на книжковий ярмарок, звідки той привіз на 10 тисяч марок (сьогоднішня рівнозначність їх /539/ щонайменше 10 — 15 тисяч доларів) книжок з полоністики. За книжки заплатила західнонімецька імпортова фірма — в Німеччині титул професора є більшою гарантією, ніж банкове конто. Університетська каса не мала вибору: альтернативою було заарештувати професора за розтрату, тобто зробити скандал на всю Німеччину.

А втім, університет щастя йому не приніс. Дотримуючись відомого принципу бюрократів, що нема незамінних людей, університет виявляв до вченого дріб’язковість, так само як і в інших ситуаціях до його вчителя Ясперса. Коли його запросили до Гарварду, університетська адміністрація не вважала за можливе прийняти його як звичайного професора, з правом на пенсію. А знаючи Чижевського, можна припустити, що він, з властивим йому оптимізмом, підписав контракт, не читаючи його. Справа виявилася щойно десять років пізніше, і тільки завдяки заходам одного з асистентів сімдесятирічний вчений отримав з ласки (дослівно, бо так звучить той вислів: gratiale) скромну пенсію, на яку можна було тільки прожити, і це змушувало його викладати в інших університетах. Підвладні й колеґи не раз скаржилися на нього, нарікали, що він нестерпний, називали його, не без причини, «прима-балериною». В дійсності був він під кінець життя людиною передовсім дуже самітною, а в останні роки навіть трагічно самітною.

Усе своє життя Дмитро Чижевський був дуже колоритною, повною суперечностей постаттю, мабуть, одним з останніх професорів, про якого ще довгі роки кружлятимуть оповідання й анекдоти. Леґенда про Чижевського, подібно як і про Якобсона, існувала вже за його життя. Втаємничені твердять, що він є героєм чи радше прототипом героя повісті Набокова «Пнім» (хоч, можливо, другим прототипом є якраз Якобсон). Я мав нагоду на власні вуха чути щонайменше один з анекдотів, який перед тим розповів Набоков. Крім того, я не раз чув, як Чижевський оповідав, що він посварився з Якобсоном, бо той у Гарварді обдурював його у грі в гольф або крикет (як це робиться?). Та був я теж свідком, як вони вже в старшому віці, зустрівшися після довгих років, кинулися собі в обійми. Коли я запитав, як, властиво, було з тим крикетом і відколи вони розсварені, Якобсон з великим здивуванням відповів, що про сварку з Чижевським чує вперше (проте в «Пнімі» Набокова була мова про те, що професорові Пнімові закидають обман у крикеті...).

Я вже писав, що Чижевському 1037 рік був так само близький, як і наші дні. Могло б виглядати, за відомим стереотипом, що вченому, який живе серед письменників середньовіччя і бароко, сучасні проблеми зовсім чужі. Однак Чижевський не тільки купував собі модні, жахливо яскраві краватки, але й ходив на ковбойські та кримінальні /540/ фільми (його, наприклад, дуже інтриґувала загадковість успіхів Джеймса Бонда) і був, напевне, першим, а може, і єдиним гейдельберзьким професором, який ходив на бітлсівські фільми. Поруч із зацікавленням музикою він мав пристрасть до сучасного мистецтва, починаючи від Еміля Нольде, Кадинського та Явленського; реґулярно відвідував мистецькі виставки у Мюнхені і купував не тільки старі книжки, але також твори молодих художників, між ними й польських.

Чижевський належав до останньої ґенерації німецьких університетських професорів, яких безповоротно знищили так звані реформи 1968-го і наступних років. Це був університет елітарний, що, мабуть, і стало однією з причин його знищення (другою причиною могло бути те, що не був він достатньо елітарний в тому розумінні, в якому є англійські університети). Чижевський не був професором для всіх і за такого себе не вважав. Він з великим презирством дивився на обмеженість і окреслював її одним реченням: «Er hat keine Gedanken». Це випливало з рідкісного нині розуміння завдань університету, яке він поділяв, наприклад, з Карлом Ясперсом. Я знаю щонайменше про два випадки габілітації і про кілька докторських дисертацій, знівечених його втручанням (хоч з властивою йому непослідовністю траплялося, що він допомагав в університетській кар’єрі особам, які ніяк на це не заслуговували).

На ранніх фотографіях з тридцятих років цього сторіччя бачимо молоду людину в окулярах, яка дивиться не в об’єктив, а кудись убік. Трохи несміливим чи соромливим залишився він до кінця життя, хоч старався це приховувати (допомагали йому в цьому, між іншим, анекдоти). За зовнішньою маскою була захована велика чутливість, не тільки літературна, але й особиста; ще глибше заховані були релігійні почуття. З цими останніми пов’язане було також — цілком незрозуміле для більшості його німецьких колег — зацікавлення надприродними проблемами, включно з відьмами, демонологією та всякими духами. Кожному, хто знав його (а зокрема, його підвладним, для яких це було справжньою карою), було відомо, що він не завжди приходить туди, де його чекають, але появляється цілком певно там, де його ніхто не сподівається. Я не дивувався, коли пізніше дізнався, що це є типова прикмета альпійських і карпатських чаклунів. Проте скільки в його демонології було жарту, а наскільки жарт був маскою, ніхто не може сказати.

Його чутливість була, проте, справжньою: кожна фізична осоружність викликала в нього біль і, хто знає, чи різні його вибухи не були викликані надмірною, майже естетичною вразливістю до глупоти і неосвіченості. Невдаваною була його агресивність до /541/ обмежених людей, для яких він був немов бичем Божим. Ті, до яких він ставився з іронією, могли вважати себе щасливими, бо здебільшого він дотримувався принципу, що чим голосніше і брутальніше накинеться на такого «ворога науки», тим ліпше для неї. Не бентежили його тоді ні місце, ні свідки. Він міг перервати доповідь якогось автора на науковому конґресі (або гостя свого університету) і заявити чи голосно крикнути: «Невже ви маєте нас за готтентотів?! З такими нісенітницями до нас приїжджати не можна!»

Такий спосіб висловлювання можна пояснити високими вимогами, які він ставив до науки, хоча «ворогами науки» вважав також тих, які мали інші, ніж він, наукові погляди, зокрема представників так званої біографічної методи у літературі. До тих «ворогів» він був нещадний, зрештою, оцінку «злочинець» він ставив дуже легко — були це переважно злочинці у пікквікському розумінні, тобто особи, які не вміли думати науково або думали не так, як він. Тому Чижевський деколи дивувався, що люди, яких він так публічно таврував або викидав (дослівно!) за двері, не переходили до порядку денного, а збільшували лави його зовсім не пікквікських ворогів. Проте найголоснішим виявом у тому сенсі був його виступ на конґресі славістів у Празі в серпні 1968 р. На конґресі панувала атмосфера розрядки, як і впродовж усього 1967 — 68 p., зокрема господарі лізли зі шкіри, щоб уникнути найменших інцидентів. Чехи, здебільшого колишні колеги або учні Чижевського, відчували до нього справжній культ; словаки, як вже було сказано, вважали його прямо почесним земляком. Отже, для його доповіді про східнослов’янське бароко виділили велику залю. Господарі нишком плекали надію, що знаменита доповідь Чижевського (а що вона буде знаменитою, в тому ніхто не сумнівався) допоможе зняти табу, яке вже з тридцять років тяжіло в СРСР над дослідженнями з цієї літератури. Заля була набита, панувала атмосфера напруженого очікування. Чижевський підійшов до кафедри, привітав присутніх і заявив по-російськи досить схвильованим і не дуже чемним тоном, що... доповіді не прочитає на знак протесту проти замовчування його імені та його наукових праць у Радянському Союзі протягом десятиліть. Зчинився міжнародний скандал, господарі попали в незручне становище, авторитет Чижевського впав в їхніх очах, а тріумфував, звичайно, головний ідеологічний противник — московський професор Берков. Проте, як любив говорити Чижевський, треба мати щастя. Тиждень пізніше радянські танки були у Празі. Коли я приїхав до Праги вдруге, виступ Чижевського згадували з великим захопленням: «Тільки він знав, як треба говорити з росіянами!» /542/

Дмитро Чижевський був українцем і ніколи цього не приховував (зі мною, наприклад, він майже завжди розмовляв по-українськи), хоч від більшості земляків тримався здалека. Для історії української літератури він напевне зробив більше, ніж хто-небудь за останні тридцять років. Йдеться передусім про його «Історію української літератури» від її початків (тобто від хрещення Русі) аж до другої половини 19-го ст.; кожний твір, про який він у ній говорить, він прочитав і до кожного мав відношення. Ще важливішим було його відкриття української барокової поезії і взагалі барокової літератури. Майже всі ті поети писали також польською мовою, були, зрештою, громадянами Речі Посполитої, а якщо навіть, наприклад, такий як Іван Вишенський (народився у Судовій Вишні під Львовом), винятково не писав по-польськи, то в усякому разі вів полеміку з Петром Скаргою і підсвідомо переймав польські і латинські впливи (на цей парадокс і на цього прихильника повернення до візантійського середньовіччя, на цього «Савонаролу українського Ренесансу» звертає увагу саме Чижевський). Праця про барокового філософа-поета Г. Сковороду вийшла навіть у Варшаві 1934 р.

Чижевський як передреволюційний російський ліберал (бо хіба так треба класифікувати, з тим, то «російський» стосується до тодішньої Російської держави, а не до народу), був далекий від будь-якого шовінізму і під тим поглядом належав до старої російської інтеліґенції. По-російськи він писав так само добре, як і по-українськи, і друкувався в нью-йоркському місячнику «Новий журнал». Деяким землякам це, мабуть, не подобалося. Однак у тих, нині вже передісторичних рамках царської Росії, Чижевський був українцем і навіть неприхильним до росіян чи радше до великорусів. Так само й у Гарварді, де, до речі, викладав тільки по-російськи, він завжди підкреслював, що староруська література є літературою київською, а тим самим українською. Я був свідком, як він влаштував публічну сцену Богу духу винній молодій і чарівній викладачці з Ленінграда. А коли скандал втихомирився, на моє запитання, чим завинила людина, яку він бачить вперше, Чижевський відповів: «Sie spricht so kazapisch» (у німецькій мові такого прикметника немає, він, звичайно, виводиться від спільного українського та польського слова «кацап»).

Можна, отже, сказати, що росіян він визнавав, якщо вони говорили з харківським чи київським акцентом (або коли були його старими приятелями). До поляків, натомість, мав симпатію, а може, навіть слабість. Він, наприклад, завжди говорив, що поляки несуть відповідальність за теперішню міжнародну ситуацію, а саме Зиґмунт III, бо коли б Владислав IV став царем, то через одне покоління /543/ Москва сама обтяла б бороди і довгі каптани та почала б танцювати «мазурку» (саме так! хоч напевно знав, що польська назва танцю є «мазур» і що він поширився щойно у 18-му ст.). Такий афоризм типовий для історіософічної манери Чижевського (автора, між іншим, книжки «Russische Geistegeschichte», яка перекладена кількома мовами). Важко в коротшій формі висловити альтернативу до «духу історії Росії», бо він був виявом примусових, накинутих згори реформ Петра, Олександра I і II та, врешті, Леніна. Таких альтернатив в історії Росії було обмаль, але якраз про ту єдину, ніким не накинену історію Росії, згадують, либонь, найрідше.

Останнім актом нонконформізму Чижевського, який він собі дозволив, було те, що він застеріг, щоб його не ховали у православному обряді. Промову над домовиною виголосив один з його приятелів, протестантський теолог. Він згадав про те, до чого покійний найрідше признавався: про важку долю вченого-вигнанця. Університет навіть перед лицем смерті залишився вірний своїм традиціям: ректор на похорон не прийшов і навіть не передав висловів співчуття. Проте у каплиці на цвинтарі зібралася чимала громада учнів і приятелів. Єдиним православним виявом був молодий священик з чорною бородою, в рясі і високому чорному клобуці, який стояв самітно посередині каплиці. Я, здивований, впізнав у ньому недавнього докторанта, пізніше доктора, родовитого німця. Ще хвилина, і Дмитро Чижевський спочив серед старих в’язів і беріз на «гірському кладовищі» Берґфрідгоф у Гейдельберзі.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.