[Колінгвуд Р. Ідея історії / Пер. з англ. О. Мокровольський. — К.: Основи, 1996. — С. 54-66.]

Попередня     Головна     Наступна





ВСТУП




§1. Філософія історії


Ця книга є нарисом у галузі філософії історії. Термін «філософія історії» придумав у XVIII сторіччі Вольтер, який тоді мав на увазі не що інше, як критичну чи наукову історію, такий собі різновид історичного мислення, де історик сам робить свої висновки замість переповідати вишукані по старих книгах всілякі оповідки. Цю саму назву вживав Гегель та й інші мислителі кінця XVIII сторіччя, але вони вкладали в неї інше значення, тлумачачи її просто як універсальну чи світову історію. А третє значення цього вислову знаходимо у кількох позитивістів XIX сторіччя, для яких філософією історії було відкривання загальних законів, що керують ходом подій, переповідання яких є справою історії.

Завдання, що їх покладали на «філософію» історії Вольтер і Гегель, могла виконати лише сама історія, тоді як позитивісти намагалися зробити з історії не філософію, а емпіричну науку на кшталт метеорології. В кожному з цих випадків саме концепцією філософії визначалась концепція філософії історії: для Вольтера філософія означала незалежне й критичне мислення; для Гегеля вона означала осмислення світу як єдиного цілого, а для позитивізму XIX сторіччя — відкривання всезагальних законів.

Я вживаю термін «філософія історії» в іншому, відмінному від усіх цих значенні, тож, аби пояснити, яке розуміння я в нього вкладаю, скажу спочатку дещо про мою концепцію філософії.

Філософія — це мислительна діяльність. Розум, що філософує, ніколи не думає просто про якийсь предмет, а завжди, думаючи про будь-котрий предмет, думає також і про свою власну думку про той предмет. Тож філософію можна назвати думкою другого ступеня, думкою про думку. Наприклад, визначити відстань від Сонця до Землі — це завдання для думки першого ступеня, в цьому випадку для астрономії, тоді як визначення того, що ж достеменно ми робимо, коли визначаємо відстань від Сонця до Землі, /55/ є завданням для думки другого ступеня, в цьому випадку для логіки або теорії науки.

Це не означає, нібито філософія є наукою про розум, дух або психологією. Психологія є думкою першого ступеня; вона підходить до розуму в такий самий спосіб, у який біологія підходить до життя. Вона не займається співвідношенням між думкою та її об’єктом, а має справу безпосередньо з думкою як із чимось цілком відокремленим від об’єкта, чимось, що просто буває на світі як особливий різновид явища; річчю, що її можна розглядати саму по собі. Філософія ніколи не цікавиться думкою самою по собі; вона завжди розглядає її у відношенні до її об’єкта, і тому об’єкт цікавий їй тією ж мірою, що й думка.

Цю відмінність між філософією та психологією можна проілюструвати різними підходами цих дисциплін до історичного мислення, яке є особливим різновидом мислення, спрямованим на особливий різновид об’єкта, що його ми умовно визначимо як минуле. Психолог може зацікавитися історичним мисленням; він може аналізувати своєрідні різновиди психічних подій, які відбуваються в головах істориків; він міг би, наприклад, доводити, що історики — це люди, які вибудовують вигаданий світ, достоту як митці, оскільки вони занадто невротичні для того, щоб жити діяльним життям у реальному світі, ото тільки, на відміну від митців, проектують свій вигаданий світ у минуле, бо пов’язують джерело своїх неврозів із минулими подіями свого дитинства, всякчас повертаючись і повертаючись назад у марному намаганні розплутати ці свої неврози. Цей аналіз може зайти в ще більші подробиці й продемонструвати, як інтерес історика до такої видатної постаті, як Юлій Цезар, виявляється вираженням його ставлення до свого батька із того часу, коли історик був дитиною, і таке інше. Я не хочу сказати, нібито такий аналіз є марнуванням часу. Я лише змалював типовий випадок такого аналізу, аби вказати на те, що він зосереджує свою увагу винятково на суб’єктивній стороні в початковому суб’єктивно-об’єктивному співвідношенні. Він займається думкою історика, а не об’єктом цієї думки — минулим. Весь психологічний аналіз історичної думки був би точнісінько таким самим, навіть коли б зовсім не було такої речі, /56/ як минуле, коли б Юлій Цезар був вигаданим персонажем і коли б історія була не знанням, а чистою вигадкою.

Для філософа ж тим фактом, що вимагає уваги, було б не минуле саме по собі, як для історика, ані сама по собі думка історикова про це минуле, як для психолога, а обидві ці речі в їхньому взаємозв’язку. Думка у її відношенні до об’єкта вже є не просто думкою, а знанням; отже, чим для психології є теорія чистої думки, психічних подій, абстрагованих від будь-котрого об’єкта, тим для філософії є теорія знання. Тоді як психолог питається: як мислять історики? — філософ ставить питання так: як пізнають історики? Яким чином доходять вони свого розуміння минулого? Із другого ж боку, розуміти минуле як річ у собі, стверджувати, наприклад, що остільки років тому відбулися такі й такі події, — це справа історика, а не філософа. Філософ цікавиться тими подіями не як речами в собі, а як речами, відомими історикові, й питається він не про те, які були ті події та коли й де відбувалися, а про те, що ж у них є такого, що надало змогу історикам пізнати їх.

Отже, філософові доводиться думати про розум історика, але при цьому він не дублює роботи психолога, бо для філософа історикова думка є не комплексом психічних явищ, а системою знання. Він також думає про минуле, але робить це так, що не дублює праці історика, адже минуле для нього — це не низка подій, а система пізнаних речей. Це можна висловити ще й таким чином: філософ, наскільки він осмислює суб’єктивний бік історії, є епістемологом, а наскільки осмислює бік об’єктивний, то — метафізиком; але таке формулювання було б небезпечним, адже було б помилкою висловлювати припущення, нібито можливо розглядати окремо епістемологічну й метафізичну частини філософської праці. Філософія не може розділяти на окремішності вивчення пізнання й вивчення того, що пізнається. Ця неможливість прямо випливає з уявлення про філософію як про думку другого ступеня.

Якщо таким є загальний характер філософського мислення, то що ж я маю на увазі, коли обмежую термін «філософія», додаючи ще слово «історії»? Яке таке значення я вкладаю в особливу філософію історії, що воно відрізняє її від філософії взагалі та від філософії чогось там іще? /57/

Загалом усі погоджуються, хоч і не дуже впевнено, що існують розгалуження в межах єдиного корпусу філософії. Більшість людей розрізняє логіку або теорію пізнання й етику або теорію дії, хоча багато хто з них, роблячи це розрізнення, пристав би і на те, що пізнання є в певному розумінні різновидом дії та що дія, як її вивчає етика, є (або принаймні включає в себе) певні різновиди пізнання. Думка, яку вивчає логіка, прагне знайти істину, а тому є прикладом діяльності, спрямованої до певної мети, а це вже будуть етичні концепції. Дією, яку вивчає філософ-мораліст, є така дія, що засновується на знанні чи вірі, що є добре, а що — погане, а знання чи віра — це епістемологічна концепція. Отже, логіка й етика — взаємопов’язані й по суті нероздільні, хоч і різняться між собою. Якщо вже існує філософія історії, то вона буде тісно пов’язана з іншими спеціальними філософськими дисциплінами — не меншою мірою, ніж ці дві, логіка й етика, пов’язані між собою.

Тоді ми повинні поставити питання: чому філософія історії має бути предметом спеціального вивчення замість улитися до загальної теорії пізнання? Від самих початків європейської цивілізації люди мислили якоюсь мірою історично, але ж ми рідко розмірковуємо над тією своєю діяльністю, яка нам дається зовсім легко. Лише коли ми переборюємо труднощі, нам доводиться осмислювати наші зусилля. Отже, матеріал філософії як організовано-науковий розвиток самосвідомості залежить час від часу від особливих проблем, у яких, на будь-котрий даний час, люди натрапляють на особливі труднощі. Якщо ми поглянемо на особливо значні теми філософії будь-котрого народу в будь-котрий період його історії, то виявимо ознаки особливих проблем, на розв’язання яких спрямовувалась уся енергія їхнього духу. А периферійні та другорядні теми виявлять нам речі, що не становили для тих народів особливих труднощів.

Наша ж філософська традиція тягнеться неперервною лінією від Греції VI сторіччя до Р. X., а на той час особливою проблемою думки було завдання закласти основи математики. Ось чому давньогрецька філософія ставила математику в центр картини, яку малювала, і коли обговорювала теорію знання, то мала на увазі передовсім теорію знання математичного. /58/

Відтоді й до минулого сторіччя в європейській історії були два великі конструктивні періоди. В Середні віки головні питання думки пов’язувалися з теологією, тому й філософські проблеми поставали з богословських роздумів, і стосувалися вони відносин Бога й людини. Від XVI до XIX сторіччя основне зусилля думки було спрямоване на закладення підвалин природничої науки, а філософія взяла собі за головну тему відношення людського духу, як суб’єкта до речей світу природи, які оточують його в довколишньому просторі, як об’єкта. Протягом усього цього часу, звичайно, люди також мислили історично, але їхня історична думка завжди була мисленням порівняно простого й навіть рудиментарного типу; вона не порушувала проблем, які здавалися їй занадто тяжкими для розв’язання, і її ніколи не змушували розмірковувати про саму себе. Але у XVIII сторіччі люди почали осмислювати історію критично — так само, як вони вже навчилися критично осмислювати зовнішній світ, почавши вважати історію за особливий різновид думки, який чимось був несхожий на математику, теологію чи природничу науку.

Наслідком цього розмірковування стало те, що теорія пізнання, яка виходила із припущення, що математикою, чи теологією, чи природничою наукою або ж трьома ними разом узятими можуть вичерпуватися проблеми пізнання взагалі, перестала задовольняти людей. Історична думка має свій власний предмет із його власними особливостями. Минуле, що складається з конкретних подій, які відбулися в просторі й часі, а більше вже не відбуваються, не може бути осягнуте з допомогою математичного мислення, оскільки математичне мислення осягає об’єкти, що не мають ніякого особливого розташування в просторі й часі, і то саме завдяки цьому бракові особливого часо-просторового розташування вони є пізнаваними. Ані не може минуле бути осягнуте теологічним мисленням, тому що об’єкт цього типу мислення — єдиний та безмежний, а історичні події є кінцевими й численними. Не осягнути його й природничо-науковим мисленням, оскільки істини, що їх відкриває природнича наука, перевіряються спостереженням та експериментом, які дають нам наочну доказовість, тоді як минуле вже зникло й наші припущення щодо нього ніколи не можуть бути перевірені так, як ми перевіряємо наші природничо-наукові гіпотези. /59/ Отже, теорії пізнання, що виникли, аби пояснити математичне, теологічне й природничо-наукове знання, не зачіпають особливих проблем знання історичного, а коли б ті теорії захотіли подати себе в якості вичерпних пояснень пізнання, із цього, по суті, випливало б, що історичне пізнання взагалі неможливе.

Усе це не мало значення, поки історичне пізнання не стало фактом свідомості філософів, наштовхнувшись на особливі труднощі й виробивши на їх подолання особливі технічні засоби. Та коли це вже сталося (десь так у XIX сторіччі), ситуація на той час була така, що поширені тоді теорії пізнання були зорієнтовані на специфічні проблеми природничої науки, успадкувавши традицію, засновану на вивченні математики й теології, а цієї нової історичної техніки, що розросталася на всі боки, до уваги ще не брали. Тому потрібне було спеціальне дослідження, завданням якого стало б вивчити цю нову проблему чи групу проблем, проблем філософських, породжених існуванням упорядкованої та систематизованої історичної науки. Це нове дослідження могло б цілком виправдано претендувати на звання філософії історії, і саме до цього дослідження є внеском ця моя книга.

Дослідження проходитиме у два етапи. По-перше, треба буде розробити філософію історії, але таким чином, щоб вона не опинилась у такому собі водонепроникному відсіці, бо у філософії подібного немає, — а у відносно незалежних умовах, як спеціальне вивчення спеціальної проблеми. Ця проблема вимагає особливого розгляду хоча б тому, що традиційні філософії нею не займаються, тож розглядати її треба окремо від інших питань, оскільки, за загальним правилом, усяка філософія заперечує те, чого не ствержує. Так що традиційні філософії несуть із собою невисловлене чітко переконання: історичне пізнання неможливе. Тож філософія історії тим часом не повинна їх зачіпати, аж поки не спроможеться сама вибудувати незалежне доведення того, що історія — можлива.

Другим етапом буде вироблення зв’язків між тією новою галуззю філософії і давніми традиційними доктринами. Будь-яке доповнення до комплексу філософських ідей змінює якоюсь мірою все, що досі до нього входило, а поява нової філософської науки робить необхідним перегляд усіх /60/ дотеперішніх філософських дисциплін. Наприклад, поява сучасних природничих наук та породженої їхнім осмисленням філософської теорії вплинула на традиційну логіку, породивши повсюдне невдоволення логікою силогізмів і замінивши їх новими методологіями Декарта і Бекона; так само вплинули вони й на теологічну метафізику, яку XVII сторіччя успадкувало від Середніх віків, і породило нові концепції Бога, які ми знаходимо, наприклад, у Декарта й Спінози. Спінозин Бог — це Бог середньовічного богослов’я, переінакшений у світлі науки XVII сторіччя. Отже, в часи Спінози філософія науки вже не була окремою галуззю філософського дослідження, відділеною від інших дисциплін: вона проникла у них і створила вивершену філософію, всю пронизану науковим духом. У нашому випадку таке означатиме повний перегляд усіх філософських питань у світлі досягнень філософії історії в її вужчому значенні, і це дасть життя новій філософії — філософії історії в широкому розумінні, себто вивершеній філософії, осягнутій з історичної точки зору.

Із цих двох етапів якщо наша книга представить перший, то ми маємо бути задоволені. Що я намагаюсь досягти нею, так це провести філософське дослідження природи історії як особливого типу чи різновиду знання, із своїм особливим предметом вивчення, лишаючи поки що осторонь подальші питання щодо того, як це дослідження вплине на інші сфери філософського пізнання.






§2. Природа, предмет, метод і цінність історії


Що таке історія, що, яким чином вона вивчає та яке її призначення — це такі запитання, на які різні люди відповідають по-різному. Проте, незважаючи на всі відмінності, багато чого в цих відповідях буде спільного. Цю спільність можна визначити ще вужче, якщо уважно вивчити відповіді, відкинувши ті, що дані некваліфікованими свідками. Історія, подібно до теології та природничої науки, є особливим різновидом думки. Якщо це так, то на запитання щодо природи, предмета, методу й значення цієї форми думки мають давати відповіді спеціалісти з двома якостями.

По-перше, вони повинні мати досвід у цій формі думки. Вони мусять бути істориками. До певної міри всі ми нині історики. /61/ Усі освічені люди пройшли курс навчання, який включає певну кількість історичного знання. Але це ще не дає їм права висловлювати свою думку стосовно природи, предмета, методу й цінності історії. Адже, по-перше, той досвід історичного мислення, який вони здобули, є досить поверховим, тож засновані на ньому судження будуть не краще обгрунтовані, ніж враження про французів людини, котра побувала на вихідних у Парижі. По-друге, будь-який досвід, надбаний звичайними освітніми шляхами, буде не тільки поверховим, а й неодмінно застарілим. Отриманий таким чином досвід засновується на підручниках, які завжди відображають не те, що думають реальні живі історики нині, а те, що вони гадали десь у минулому, коли використали для створення своїх підручників іще сирий матеріал. І не лише висновки історичної думки робляться застарілими на той час, коли вони потрапляють до підручника. Те саме відбувається і з основними засадами історичного мислення — такими, як ідеї щодо природи, предмета, методу й цінності цього мислення. І третій, пов’язаний із попереднім, момент: своєрідна ілюзія, притаманна будь-якому знанню, здобутому під час навчання, — ілюзія остаточності. Коли учень перебуває у statu pupillari, що вимагає шанобливого ставлення до хоч би якого предмета, він має вірити в чітку й незмінну визначеність речей, бо ж підручники та його вчителі вважають їх за такі. Але коли він вийде із цього стану й почне самостійно вивчати котрийсь предмет, тоді з’ясується, що немає нічого раз і назавжди визначеного. Тоді помалу зникає догматизм — незмінна ознака незрілості. Учень дивиться на так звані факти уже новими очима. Він каже сам собі: «Мій учитель та підручники стверджували, що це і це є істиною, але ж чи так воно насправді? Які у них підстави вважати щось за істинне й чи достатні вони?» З іншого боку, якщо він лишить позаду свій статус учня й перестане вивчати цей предмет, то ніколи не позбудеться цього догматичного підходу. 1 це робить його людиною, котра особливо не годиться для того, щоб відповідати на запитання, про які я допіру згадав. Приміром, ніхто не зможе відповісти на них гірше за філософа, випускника Оксфорду, який колись замолоду був читав Грейтса та прослухав якось курс історії і вважає нині, що його юнацький /62/ досвід історичного мислення дає йому право судити, що таке історія, про що вона, як вона діє та яке її призначення.

Друга якість, необхідна для того, щоб відповісти на ці запитання, полягає в тому, що людина повинна не лише мати досвід історичного мислення, а й розмірковувати про цей досвід. Така людина мусить бути не тільки істориком, а ще й філософом, і, зокрема, її філософська думка має бути спеціально зорієнтована на історичні проблеми. Нині цілком можливо бути досить добрим істориком (хоч і не істориком найвищого гатунку) і при цьому не розмірковувати про своє історичне мислення. Бути хорошим учителем історії (хоч і не взірцем учителя) навіть легше без подібної рефлексії. В той же час важливо пам’ятати, що спочатку приходить досвід, а осмислюється він уже потім. Навіть історик, котрий найменше вдається до рефлексії, володіє першою потрібною якістю. Він-бо отримав досвід, який треба осмислити, і коли його просять це зробити, його розмірковування дістають добру нагоду появити свою корисність. Історик, котрий ніколи особливо не займався філософією, напевне дасть розумніші й корисніші відповіді на наші запитання, аніж філософ, якому ніколи не доводилося вивчати історію.

Тому я запропоную такі відповіді на мої чотири запитання, які, на мою думку, виявляться прийнятними для будь-якого сучасного історика. Ці готові відповіді є приблизними й служать для попереднього визначення предмета нашого дослідження, протягом якого я буду їх обстоювати й розвивати.

(а). Визначення історії. Гадаю, кожен історик погодиться зі мною в тому, що історія — це різновид дослідження або розвідки. Мене поки що не цікавить, якого воно типу, це розвідування. Важить те, що історія належить до розряду того, що ми називаємо науками, себто до форм думки, з допомогою яких ми ставимо запитання й намагаємося дати на них відповіді. Загалом наука — і це важливо усвідомити — полягає не в тому, щоб збирати все, що ми вже знаємо, й класифікувати зібране тим чи тим способом. Її завдання — зосередитися на чомусь, що нам невідоме, й намагатися його розкрити. Розкладати пасьянс із речей, які ми вже знаємо, може бути корисним засобом для цієї мети, але аж ніяк не самою метою. Це — щонайбільше тільки засіб. /63/ Наукову цінність він має лише в тому випадку, коли нова класифікація дає нам відповідь на вже поставлені запитання. Ось чому справжня наука починається з усвідомлення нашого невігластва — невігластва не в усьому, а лише в певному питанні: зародження парламенту, причин раку, хімічного складу сонця, способу примусити працювати помпу без застосування м’язових зусиль людини, коня чи якої іншої тяглової тварини. Наука розкриває суть явищ, і в цьому розумінні історія є наукою.

(б). Предмет історії. Науки відрізняються одна від одної тим, що розкривають явища різного роду. Що ж розкриває історія? Я відповідаю: res gestae — дії людей, які відбулися в минулому. Хоча ця відповідь зачіпає безліч інших запитань, чимало яких досить суперечливі, все ж, хоч би як на них відповідати, ці відповіді не спростовують твердження, що історія є наукою res gestae, спробою відповісти на запитання про дії людини, які мали місце в минулому.

(в). Як діє історія? Діє історія шляхом інтерпретації свідчень, і свідчення тут — це збірна назва для речей, які поодинці називаються документами. А документ є річчю, що існує тут і нині, даючи змогу історикам, що його осмислюють, отримувати відповіді на запитання, які він, документ, ставить стосовно минулих подій. І тут знову виникає маса складних запитань, що вимагають відповіді, приміром: які мають бути характерні риси свідчення та як його інтерпретувати? Але на цьому етапі їх не слід порушувати. Але відповіді на ці запитання існують, і історики погодяться зі мною в тому, що історична процедура, або ж метод, зводиться по суті до інтепретації свідчень.

(г). І нарешті: яке ж призначення історій Це, певне, найтяжче з усіх запитання. Людина, що відповідає на нього, має мислити ширше, ніж та, котра береться відповідати на три попередні. Вона повинна розмірковувати не лише про історичне мислення, а й про інші речі, адже сказати, що щось існує «для» чогось, це означає припустити якесь розрізнення між А та Б, де А годиться для чогось, а Б є тим, для чого щось годиться. Але я хочу запропонувати відповідь і висловити міркування, якого не заперечить жоден історик, хоча подальші запитання, для яких воно послужить поштовхом, будуть численні й складні. /64/

Моя відповідь буде така: історія призначена «для» самопізнання людства. Існує загальна думка, що людині важливо пізнати саму себе, і це означає пізнати не лише свої особливості, те, чим відрізняєшся від інших людей, а й свою природу як людини. Пізнати себе — це, по-перше, пізнати, що таке бути людиною; по-друге, — пізнати, як це бути людиною ось такого типу, як ти, і, по-третє, — пізнати, що значить бути людиною, якою є тільки ти й ніхто більше, крім тебе. Пізнати себе — це довідатися, на що ти здатен, а оскільки ніхто не знає своїх спроможностей, поки не спробує щось зробити, то єдиний спосіб про це довідатися — поглянути, що людина вже зробила. Отже, цінність історії полягає в тому, що вона показує нам, що людина зробила, а отже, й вчить нас, що таке людина.






§3. Проблематика І — IV частин


Ідея історії, яку я допіру коротко підсумував, належить сучасності, і, перш ніж я продовжу розвивати й доповнювати цю ідею іншими деталями у розділі V, пропоную пролити на неї світло, простеживши її історію. Сьогоденні історики вважають, що історія повинна: (а) бути наукою, себто давати відповіді на різні запитання; (б) вивчати людські дії, що належать минулому; (в) займатися тлумаченням свідчень і (г) служити людському самопізнанню. Але не завжди люди мислили собі історію саме такою. Ось, наприклад, сучасний автор 1 пише про шумерів III тисячоліття до Різдва Христового:


«Історіографія тут представлена офіційними написами, що увічнюють пам’ять про побудування палаців та храмів. Теократичний стиль записувачів приписує все, що відбувається, дії божества, як це можна побачити з наступного уривка, одного з багатьох прикладів.

Виникає суперечка між царями Лагаша й Умми через кордони між їхніми землями. Цю суперечку віддають на суд Месілімові, царю Кіша, а залагоджують її боги, чиїми посланцями й намісниками на землі є володарі Кіша, Лагаша й Умми: /65/

«Вислухавши правдиве слово бога Енліля, володаря цих земель, порадилися бог Нінгірсу та бог Шара. Месілім, цар Кіша, за повелінням свого бога Гу-Сіліма,... спорудив на цьому місці кам’яну плиту. Уш, ісаг Умми, чинив, як веліли йому його честолюбні жадання. Він зруйнував Месілімову кам’яну плиту і прийшов на рівнини Лагаша. За справедливим наказом бога Нінгірсу, воїна бога Енліля, відбулася битва з Уммою. По слову бога Енліля, великі божественні тенета повалили всіх ворогів, і похоронні телли виросли там, де вони стояли, на рівнині».



1 Мсьє ШарльФ. Жан, у: «Європейська цивілізація» Едварда Ейра (Лондон, 1935). — Т. 1. — С. 259.



Мсьє Жан, затямте, говорить не те, що шумерською історіографією були такі речі, а що ними представлено історіографію в шумерській літературі. Я навів уривок із його праці, щоб показати, що подібні речі є не справжньою історією, а тим, що певним чином її нагадує. Я прокоментую це так. Подібні написи виражають форму думки, яку жоден сучасний історик не назве історією, бо, по-перше, їй бракує наукового характеру: це — не спроба відповісти на запитання, відповідь на яке невідома авторові на початку його дослідження; це просто запис чогось, що записувач знає напевне; і, по-друге, записані факти не є певними діями з боку людей; це — певні дії з боку богів. Безперечно, ці божественні дії знайшли свій вияв у вчинках людей, але передовсім вони уявляються не як людські дії, а як дії божественні, й саме в цій мірі висловлена думка не є історичною стосовно свого предмета, а отже, не є історичною ні стосовно свого методу, бо немає інтерпретації свідчення, ні стосовно своєї цінності, бо навряд чи можна припустити, що її метою є подальше самопізнання людини. Знання, передане потомству в такому записі, не є, первісно принаймні, знанням людини про людину, а є знанням людини про богів.

Ось чому, з нашої точки зору, цей напис не є тим, що ми називаємо історичним текстом. Той літописець писав не історію, він писав релігію. Як на наш погляд, цей документ може послужити історичним свідченням, оскільки сучасний історик, увага якого зосереджена на людських res gestae, може витлумачити його як свідчення про дії Месіліма, Уша та їхніх підданців. Але припускати характер історичного свідчення стосовно цього напису можна лише, так би мовити, /66/ посмертно, в силу нашого власного історичного ставлення до нього; таким самим чином і доісторичні кам’яні знаряддя або римська кераміка набувають посмертного характеру історичного свідчення — не тому, що люди, котрі все те виготовили, мали ті речі за історичні свідчення, а тому, що як історичні свідчення розуміємо їх ми.

Давні шумери взагалі не лишили по собі нічого такого, що ми могли б назвати історією. Якщо вони й мали щось подібне до історичної свідомості, то не залишили нам жодного запису, який свідчив би про це. Ми можемо казати, що у них, мабуть, таки була та історична свідомість, адже для нас історична свідомість є такою реальною і всепроникною прикметою життя, що ми просто не можемо собі уявити, як це комусь могло б її бракувати; але вельми сумнівно, чи слушно було б удаватися до подібної аргументації. Якщо вже дотримуватися фактів, що відкриваються нам із документів, то, як на мене, ми повинні сказати: історична свідомість давніх шумерів є тим, що вчені називають окультною сутністю; чимось таким, що правила наукового методу забороняють нам стверджувати, за принципом «Оккамової бритви»: «...entia non sunt multiplicanda praeter necessitatem» («...сутності не множаться в більшій кількості, ніж дозволяє необхідність»).

Отже, чотири тисячі років тому попередники нашої цивілізації не володіли тим, що ми називаємо ідеєю історії. Це, наскільки ми могли пересвідчитися, було не тому, що вони мали історію, але не розмірковували про неї. Так склалося тому, що люди тоді не мали її взагалі. Історія не існувала. Натомість існувало щось, подібне певними рисами до того, що ми називаємо історією, але воно відрізнялося від того, що ми називаємо історією, за всіма чотирма характерними рисами, що їх ми визначили для історії, якою вона є сьогодні.

Ось чому історія, якою вона є сьогодні, розвинулася протягом останніх чотирьох тисяч років у Західній Азії та Європі. Як же це сталося? Через які етапи пройшла та річ, яку ми називаємо історією? Підсумкова й не вельми прикрашена відповідь на це питання пропонується в частинах І — IV.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.