[Колінгвуд Р. Ідея історії / Пер. з англ. О. Мокровольський. — К.: Основи, 1996. — С. 308-327.]

Попередня     Головна     Наступна





§ 2. Історична уява


Досліджування природи історичного мислення знаходиться серед тих завдань, за виконання яких філософія може братися з повним правом, а в наш час [1935 рік] є підстави, як видається мені, думати, що таке досліджування було б не тільки повноправним, а й необхідним. Адже у певному розумінні конкретні філософські проблеми бувають дуже, так би мовити, доречними для конкретних періодів історії, привертаючи до себе особливу увагу такого філософа, котрий прагне послужити своїй добі. Почасти проблеми філософії є незмінними, почасти вони варіюються від доби до доби відповідно до тих характерних рис людського життя й думки, які бувають визначальними для конкретного часу; і в найкращих філософів кожної епохи ці дві частини настільки переплітаються, що перманентні проблеми вигулькують sub specie saeculi [під знаком доби], а спеціальні проблеми віку — sub specie aeternitatis [під знаком вічності]. Коли тільки в людській думці панував якийсь спеціальний інтерес, те панування відбивала найплідніша філософія доби, і то не пасивно, простим скоренням його впливові, а активно, роблячи особливу спробу зрозуміти його і вміщуючи його у фокус філософського дослідження.

За Середньовіччя тим інтересом була теологія, що, мов фокус, притягувала до себе філософську спекуляцію. В XVII сторіччі ним була фізична наука. Нині, коли умовно датуємо початки сучасної філософії XVII сторіччям, ми цим, видається мені, хочемо сказати, що той науковий інтерес, який почав тоді домінувати в людському житті, домінує в ньому й досі. Та коли ми порівняємо дух XVII сторіччя, в його загальній орієнтації, із духом сьогодення, нас майже неминуче вразить одна важлива відмінність. Після часу Декарта й навіть після Кантового часу людство набуло нову звичку — мислити історично. Цим я не хочу сказати, нібито давніше, ніж півтора сторіччя тому, не було істориків, гідних цього наймення; ні, це була б неправда; я не хочу цим навіть сказати, буцім відтоді незмірно зріс обсяг історичного знання та вихід історичних книг; це таки правда, але порівняно неістотна. Я маю на увазі тільки те, що за цей час історична думка випрацювала свою власну техніку, не менш визначену за своїм характером і не менш надійну за результатами, /309/ ніж її старша сестра, техніка природничої науки, та що, рушивши отак, sichere Gang einer Wissenschaft [твердою ходою науки], вона посіла таке місце у житті людства, з якого її вплив поширився, пройнявши й до певної міри перетворивши кожен відділ думки й дії.

З-поміж усіх галузей думки вона особливо глибокий вплив справила на філософію, але загалом ставлення філософії до цього впливу було більш пасивне, ніж активне. Декотрі філософи схильні вітати його, інші — обурено відкидати; порівняно мало хто з них узявся дати йому філософське осмислення. Були зроблені спроби, переважно у Німеччині й Італії, дати відповіді на питання: «Що таке історичне мислення?» та «Яке світло кидає воно на традиційні проблеми філософії?» — і, відповівши на ці питання, зробити для історичної свідомості сьогодення те, що Кантів трансцендентальний аналіз зробив для наукової свідомості XVIII сторіччя. Але здебільшого, і надто в нашій країні, звичайним правилом було ігнорувати усі такі питання, дискутуючи про проблеми філософії в позірному невіданні того факту, що існує така річ, як історія. Цей звичай, звісно, можна й захищати. Можна доводити, що історія — це ніяке не пізнання, не знання, а тільки гадка, опінія, і вона не достойна філософського вивчення. Або можна доводити ще, що, оскільки вона — знання, її проблеми є проблемами знання взагалі та що вони не вимагають особливого підходу. Я особисто не можу прийняти жодного з цих виправдань. Якщо історія — це гадка-опінія, чому філософія повинна ігнорувати її на цій підставі? Якщо вона — знання, чом би філософам не вивчати її методів із тією самою увагою, яку вони приділяють вельми відмінним методам [природничої] науки? І коли я читаю твори навіть найбільших сучасних і недавніх англійських філософів, щиро ними захоплюючись та беручи від них більше, ніж сподівався узяти, я ловлю себе на тому, що мене всякчас точить думка, що їхні звіти про знання, хоч як, здавалося б, первинно засновані на вивченні перцепції та наукового мислення, не лише ігнорують історичне мислення, а й заперечують, по суті, факт, що таке існує в світі. /310/

Безперечно, історичне мислення у певному розумінні подібне до перцепції. І те, й та мають своїм властивим об’єктом щось індивідуальне. Що я сприймаю? Оцю кімнату, оцей стіл, оцей папір. Про що думає історик? Про Єлизавету чи про Мальборо, про Пелопоннеську війну чи про Фердинанда й Ізабеллу. Але все, що ми сприймаємо, завжди зводиться до «це», «тут», «тепер». Навіть коли ми чуємо віддалений вибух чи бачимо спалах зірки, який стався у далекому минулому, все одно є такий момент, коли та подія є сприйнятною тут і тепер: коли ми чуємо цей вибух, бачимо цю нову зірку. Історична думка завжди буває про щось таке, що ніколи не може бути «цим», адже воно не буває «тут» і «тепер». Її теми — це події, що перестали відбуватися, та умови, що більше вже не існують. Тільки тоді, коли вони перестають бути сприйнятними, вони робляться справжніми предметами історичної думки. Ось чому всі ті теорії пізнання, що уявляють її такою собі угодою чи співвідношенням між суб’єктом та об’єктом, котрі обидва існують нині й протистоять один одному чи співприсутні один одному, теорії, що мають ознайомлення за сутність пізнання, роблять історію неможливою.

І ще в одному розумінні історія нагадує [природничу] науку: адже у кожній з них пізнання є висновком, здійснюється через розумування. Але, тоді як [природнича] наука існує у світі абстрактних універсалій, що в одному розумінні є скрізь, а в іншому — ніде, в одному розумінні — за всіх часів, а в іншому — ні в який час, ті речі, що про них розумує історик, є не абстрактними, а конкретними, не універсальними, а індивідуальними, не індиферентними щодо простору й часу, а такими, що мають свої власні «де» й «коли», хоча «де» не обов’язково має бути тут, а «коли» не може бути тепер. Тому історію не змусити пристосовуватися до теорій, згідно з якими предмет пізнання є абстрактним і незмінним, такою собі логічною цілістю, стосовно якої дух може займати різні позиції.

Неможливо також дати будь-який звіт про будь-яке знання, поєднуючи теорії цих двох типів. Нинішня філософія повна таких комбінацій. Знання через ознайомлення і знання через опис; вічні об’єкти й проминущі ситуації, в які вони вросли складниками; царство сутності й сфера матерії — /311/ у цих та інших подібних дихотоміях, як і в давніших дихотоміях реальностей та співвідношень між ідеями або істин факту й істин розуму, робиться застереження щодо особливостей як перцепції, що схоплює оті «тут» і «тепер», так і абстрактної думки, що осягає свої «скрізь» і «завжди»: αισθησις та νοησις філософської традиції. Але оскільки історія не є ані αισθησις, ані νοησις, то не є вона й комбінацією цих двох речей. Вона — третя річ, якій притаманні характерні риси обох їх, але поєднує вона їх у такий спосіб, що неможливий для жодної з них. Вона не є почасти ознайомленням із проминущими ситуаціями, а почасти — розумованим знанням абстрактних сутностей. Вона є повністю таким собі розумованим знанням про те, що є проминущим і конкретним.

Тут я ставлю собі за мету запропонувати короткий звіт про цю третю річ, котра є історією, і почну я із викладу того, що можна б назвати банальною її теорією — теорією, в яку вірить більшість людей, а чи уявляють собі, що вірять, коли вперше беруться поміркувати на цю тему.

Згідно з цією теорією, істотними речами в історії є пам’ять і авторитет. Якщо котрусь подію чи котрийсь стан речей треба пізнати історично, то насамперед хтось мусить бути ознайомлений із тією подією чи тим станом речей; потім той хтось повинен це запам’ятати; потім він повинен викласти свої спогади про це у зрозумілих для інших людей термінах, і, нарешті, хтось інший повинен прийняти викладене як щось істинне. Тож, виходить, історія — це коли хтось вірить комусь, коли той стверджує, що він щось пам’ятає. Той, хто вірить, це — історик, а той, кому вірять, називається авторитетом.

Із цієї доктрини випливає, що історична істина, наскільки вона взагалі приступна історикові, є приступною йому тільки завдяки тому, що існує готова у готових твердженнях авторитетів. Ці твердження для історика — священний текст, цінність якого грунтується цілковито на неперервності традиції, яку репрезентують ці твердження. Тому він ні в якому разі не повинен хоч якось їх змінювати. Він не повинен калічити їх, не повинен хоч щось до них додавати й, головне, не повинен їм суперечити. Бо ж коли він візьме на себе таку відповідальність щось відбирати, щось відкидати, вирішувати на свій розсуд, що декотрі твердження авторитету важливі, /312/ а інші — ні, то це буде нечемна маніпуляція за спиною авторитету й покликання на котрийсь інший критерій; коли ж, за цією теорією, це якраз те, чого йому робити зась. Якщо він додасть щось до тих тверджень, установить між ними якусь свою, власного винаходу, побудову, та ще й прийме ті побудови як доповнення до свого знання, то, виходить, він вірить у якусь іншу причину, а не в факт, повіданий йому його авторитетом; і таке робити він, знов же, не має права. А найгірше з усього — це коли він тим твердженням авторитету суперечить, беручи на себе відповідальність вирішувати, що його авторитет хибно подав факти, й відкидаючи його твердження як неймовірні; отже, він вірить у протилежне тому, що йому говорять, чим завдає щонайгіршої шкоди правилам свого ремесла. Авторитет може бути балакучим, може відхилятися від теми, може бути пліткарем і скандалістом; він міг не розгледіти, чи забути, чи пропустити якісь факти, міг через невігластво чи примху перекрутити їх, але історик на всі ці недоліки не має ніякої ради. Для нього, за теорією, що авторитети йому кажуть, те й є правдою, усією приступною правдою і нічим іншим, окрім правди.

Положення цієї банальної теорії досить викласти, аби їх спростувати. Кожен історик свідомий того, що принагідно йому доводиться вдаватися до всіх цих трьох видів порушень стосовно того, що він знаходить у своїх авторитетів. Він відбирає у них те, що вважає важливим, опускаючи решту; робить у них інтерполяції, де нечіткий зміст, і критикує їх, відкидаючи або виправляючи те, що, на його думку, є наслідком дезинформації чи брехливості. Але я не певен, чи ми, історики, завжди усвідомлюємо наслідки того, що робимо. Загалом, коли ми розмірковуємо про нашу власну роботу, ми начебто приймаємо те, що я називаю банальною теорією, хоч і стверджуємо наші права на вибір, власні теоретичні побудови та критику. Безперечно, ці права несумісні з цією теорією, але ми силкуємося зм’якшити таке протиріччя, зводячи до мінімуму міру наших втручань, маючи їх за крайні заходи, такий собі неначе бунт, до якого часом можуть довести історика своєю винятковою некомпетентністю оті авторитети, але який не порушує в основі того нормально-мирного режиму, за якого він безжурно вірить у те, що йому говориться, тому що йому говориться у це вірити. /313/ Одначе ж ці речі, хоч як рідко вони подибуються, є або історичними злочинами, або такими фактами, що фатальні для цієї теорії: їх-бо, за теорією, не те що рідко, а ніколи й нізащо не можна припускатися. А фактично вони — ані злочинні, ані виняткові. Протягом усієї своєї роботи історик знай відбирає, вибудовує та критикує, і то, тільки роблячи ці речі, він може вести свою думку, щоб вона йшла sichere Gang einer Wissenschaft. Недвозначним визнанням цього факту можна добитися такого ефекту, який, знов запозичуючи кантівський вираз, можна б назвати Коперниковою революцією в теорії історії: відкриття того, що історик, такий далекий від покладання на будь-який авторитет, окрім самого себе, до чиїх тверджень має пристосовуватися його думка, є самостійний у своєму авторитеті й своїй думці, що він — сам собі авторитет, що має такий критерій, до якого мають пристосовуватися його так звані авторитети і з посиланням на який вони піддаються критиці.

Самостійність історичної думки найпростіше розглядати у роботі відбору. Той історик, що намагається працювати за банальною теорією, сумлінно відтворюючи те, що вишукує у своїх авторитетів, нагадує пейзажиста, що силкується малювати згідно з мистецькою теорією, яка велить митцеві копіювати природу. Він може собі уявляти, ніби через своє опосередкування він відтворює достеменні форми й барви речей природи; але, хоч би як ревно він намагався це робити, він завжди відбирає, спрощує, схематизує, не зображаючи того, що видається йому неважливим, і виводячи на полотні саме те, що вважає за істотне. Не природа, а тільки художник відповідає за те, що переходить на його картину. Достоту так само й жоден історик, хай навіть щонайгірший, не копіює буквально своїх авторитетів; навіть коли він не вставить нічого від себе (що насправді абсолютно неможливо), він завжди опускає ті речі, що, з огляду на ту чи на ту причину, без них у його праці можна чи й треба обійтися. Тож саме він, а не його авторитет, є відповідальним за те, що він робить. У цьому питанні він сам собі господар — оскільки є самостійною його думка.

Ми знаходимо навіть красномовніший вплив цієї самостійності у тому, що я назвав історичною побудовою. Історикові авторитети розповідають йому про ту чи ту фазу /314/ в процесі, проміжні фази якого лишають неописаними; тоді історик сам інтерполює ці фази. Його картина предмета, хоча почасти вона може складатися із тверджень, безпосередньо взятих у авторитетів, складається також, і то дедалі більшою мірою, відповідно до зростання його компетентності як історика, із його власних тверджень, до яких він дійшов через висновки, зроблені щодо авторитетних джерел у відповідності з його власними критеріями, його власними правилами методу та його власними канонами доречності. У цій частині своєї роботи він ніколи не залежить від своїх авторитетів — у розумінні повторювання того, що вони йому кажуть; він покладається на свої власні сили й сам для себе становить свій власний авторитет, тоді як ті його так звані авторитети тепер уже ніякі не авторитети взагалі, а тільки свідчення.

Однак найпромовистіші докази історикової самостійності подає історична критика. Достоту як природнича наука знаходить свій властивий метод, коли вчений-природознавець, за Беконовим образним порівнянням, бере Природу на тортури, мучить її експериментами, аби вирвати в неї відповіді на свої запитання, так і історія відшукує свій властивий метод, коли історик садить своїх авторитетів на лаву свідків і перехресним допитуванням видобуває з них інформацію, якої ті не видали у своїх первісних твердженнях або тому, що не бажали видавати, або й тому, що не володіли нею. Так, наприклад, полководець міг розіслати навсебіч листи із твердженням про перемогу війська, але історик, перечитуючи їх у критичному ключі, запитає: «Якщо це була перемога, то чому після неї розвиток подій пішов не таким шляхом?» — і може таким чином довести, що письменник приховав правду. Або ж, користуючись цим самим методом, він може довести невігластво свого не такого критичного попередника, котрий прийняв на віру версію битви, яку змальовували оті полководцеві листи.

Тут самостійність історика виявилася у своїй крайній формі, адже очевидним є те, що якось, у силу своєї діяльності як історика, він та має право відкинути неправду, повідомлену йому його авторитетами, й замінити її чимось іншим. Якщо це можливо, то критерієм історичної істини не може бути той факт, що котресь твердження зроблено /315/ котримось авторитетом. Питання тут стоїть про правдивість інформації так званого авторитету, і на це питання історик повинен відповісти сам, покладаючись на свій власний авторитет. Навіть якщо він приймає те, що йому кажуть його авторитети, він приймає це на свою власну, а не авторитетів, відповідальність, і то не тому, що вони так кажуть, а тому, що це задовольняє його критерій історичної істини.

Теорія здорового глузду, що базує історію на пам’яті й авторитеті, не потребує більш ніякого спростування. Її банкрутство — очевидне. Для історика ніколи не може бути ніяких авторитетів, тому що самі так звані авторитети чекають на присуд, що його може дати тільки він. І все ж теорія здорового глузду може претендувати на якусь кваліфіковану і відносну істину. Історик, коли говорити взагалі, працює над предметом, що його вже вивчали, ще до нього, інші. Пропорційно до того, як він — більше новачок, чи то в конкретному предметі, чи то в загальній історії, його попередники, у відношенні до його некомпетентності, — більш авторитетні, а в тому обмеженому випадку, де його некомпетентність і невігластво можуть бути абсолютними, їх можна б назвати авторитетами без обмеження. В міру того, як він дедалі краще опановує своє ремесло та свій предмет, у них дедалі менше зостається від його авторитетів, вони дедалі більше стають його товаришами по науці, до яких він ставитиметься з повагою чи із зневагою, відповідно до їхніх заслуг.

І так само, як історія не грунтується на авторитеті, не засновується вона й на пам’яті. Історик може відкрити заново те, що було цілковито забуте, в тому розумінні, що про той факт до нього не дійшло неперервною традицією, починаючи від свідків, жодне твердження. Він може навіть відкрити те, що про нього, до історикового відкриття, ніхто й не знав, що таке відбулося колись узагалі. Цього він досягає почасти критичним потрактуванням повідомлень, що містяться у його джерелах, а почасти удаванням до того, що називається неписьмовими джерелами, які використовуються дедалі ширше в міру того, як історія стає дедалі певніша своїх власних методів та свого власного критерію.

Я оце згадав про критерій історичної істини. Що воно таке, цей критерій? Згідно із теорією здорового глузду, це — погодженість тверджень, які робить історик, із тими твердженнями, /316/ що на них він натрапляє у своїх авторитетів. Нині ми вже знаємо, що ця відповідь хибна, і нам треба пошукати іншої. Ми не можемо відмовитися від цього пошуку. Маємо знайти якусь відповідь на це питання, адже без критерію не може бути ніякої критики. Одну відповідь на це питання запропонував найбільший англійський філософ нашого часу у своєму памфлеті «Засновники критичної історії». Цей нарис Бредлі — його рання праця, якою зрілий Бредлі був незадоволений; але, хоч який цей твір недосконалий, на ньому лежить печать авторового генія. У цьому творі Бредлі ставить питання: яка існує можливість, щоб історик, усупереч теорії здорового глузду, відкинув геть своїх так званих авторитетів і сказав: «Оце таке закарбували наші авторитети, але ж насправді, певне, відбулося не оце, а оте!»

Його відповідь на це питання була така. Наш життєвий досвід учить нас, що певні різновиди речей трапляються, а інші — ні; тож цей досвід і буде тим критерієм, із яким історик має підходи до повідомлень його авторитетів. Якщо вони розповідають йому, нібито трапилися речі того різновиду, який, згідно з його досвідом, не буває, він зобов’язаний не йняти їм віри; якщо ж речі, про які вони повідомляють, належать до того різновиду, який, згідно з його досвідом, справді буває, тоді він вільний прийняти їхні твердження на віру.

Проти цієї ідеї є чимало очевидних заперечень, але я не стану їх тут наводити. Вона дуже забарвлена емпіричною філософією, проти якої Бредлі мав незабаром так дієво повстати. Але й окрім цього, є ще кілька особливих моментів, у світлі яких цей аргумент видається мені недосконалим.

По-перше, запропонований критерій є критерієм не того, що сталося насправді, а того, що могло статися. Фактично це — не що інше, як Арістотелів критерій того, що є приступним у поезії; отже, він непридатний для того, щоб відрізняти історію від художньої літератури. Цей критерій, безперечно, задовольнили б повідомлення історика, але ж не менш адекватно його задовольнили б і твердження автора історичних романів. Отож він не може бути критерієм критичної історії.

По-друге: через те, що він ніколи не зможе сказати нам, що ж відбулося насправді, нам не лишається нічого іншого, /317/ як покластися на сам авторитет його інформанта. Застосовуючи його, ми беремося повірити йому, що нам розказує наш інформант, поки це задовольняє суто негативний критерій можливості події. Це не означає відкинути геть наших авторитетів: ні, це — сліпе прийняття того, що вони нам кажуть, на віру. Критичної позиції цим не досягнуто.

По-третє, істориків досвід, узятий із того життя, що довкола нього, може тільки допомогти йому перевірити, бодай негативно, повідомлення його авторитетів хіба що в тому, що стосується не історії, а природи, яка не має жодної історії. Закони природи були і є ті самі, й що є протиприродного тепер, було протиприродним і дві тисячі років тому; але історичні умови, при всій їх відмінності від природних умов людського життя, ще ж настільки різняться між собою в різні часи, що хоч яке доведення, коли воно засноване на цій аналогії, виявиться неспроможним. Те, що давні греки й римляни виставляли своїх новонароджених дітей на холод, аби контролювати чисельність населення, є не менш істинним навіть з огляду на те, що це не схоже ні на що з досвіду укладачів «Кембриджської історії античного світу». Фактично таке трактування Бредлі цієї теми виникло не в ході його звичайних історичних студій, а з його зацікавленості у ймовірності оповідей Нового Заповіту, особливо елементу чуда в них; але ж від критерію, що годиться для випадку чуда, надто мало користі для історика буденної дійсності.

Нарис Бредлі, хоч який він непереконливий, лишається вікопомним завдяки тому фактові, що саме в ньому, в принципі, довершено Коперникову революцію в теорії історичного знання. Для теорії здорового глузду історична істина полягає в пристосуванні переконань історика до тверджень його авторитетів; Бредлі ж добачив, що історик приносить із собою до вивчення своїх авторитетів такий власний критерій, за відношенням до якого судженими виявляються самі ті авторитети. Який же це критерій, Бредлі не спромігся з’ясувати. Побачимо ж, чи нині, через шістдесят років після публікації, цю його проблему, яку тим часом навряд чи хоч хтось із англомовних філософів потрактував у формі друкованого виступу, хто-небудь спроможеться зрушити з того місця, де він її полишив. /318/

Я вже зазначав, що, окрім вибирання з-поміж повідомлень авторитетів того, що історик вважає за важливе, він повинен іще піти двома шляхами далі того, що розказують йому авторитети. Один із них — це шлях критики, і саме його Бредлі й спробував проаналізувати. Другий — шлях конструктивності. Про цей він не сказав нічого, і саме до нього я й пропоную повернутися зараз. Я схарактеризував конструктивну історію як таку, що вдається до інтерполяцій, уставляючи між твердженнями, запозиченими у наших авторитетів, інші твердження, що випливають із перших. Так, наприклад, наші авторитетні джерела повідомляють, що Цезар одного дня був у Римі, а котрогось дня перегодом — уже в Галлії; вони не розповідають нічого про його подорож із одного місця до іншого, а ми це інтерполюємо із цілком спокійним сумлінням.

Цей акт інтерполяції має дві значущі характерні риси. По-перше, він аж ніяк не є довільним чи просто вигадкою; ні, він — необхідний, або, Кантовою мовою, a priori. Коли б ми наповнили оповідь про Цезареві діяння вигаданими подробицями на кшталт імен людей, яких він здибував дорогою, та слів, що він їм нібито говорив, ця побудова була б довільною; фактично це була б конструкція того типу, що її вибудовує автор історичних романів. Та коли наша побудова не містить у собі нічого такого, що не виправдовується авторитетним свідченням, тоді це — повноправна історична конструкція того типу, без якого взагалі не може бути ніякої історії.

По-друге: те, що ми висновуємо у такий спосіб, є, по суті, чимось уявним. Якщо ми подивимося з вікна будинку на море й побачимо там корабель, а через п’ять хвилин знов поглянемо й побачимо його уже в іншому місці, то нам доведеться домалювати в уяві, що корабель займав проміжні положення в просторі, поки ми не дивилися на нього. Це вже буде приклад історичного мислення, і то ж не якось інакше, а саме так нам доводиться домальовувати в уяві мандрівку Цезаря від Рима до Галлії, якщо нам сказано, що він був у цих двох різних місцях о цих двох датах, що слідують одна за одною.

Цю діяльність із її двояким характером я назву уявою a priori, і хоча згодом я скажу про це ще дещо, на цей момент /319/ задовольнюся такою заувагою: хоч би як мало ми усвідомлювали її участь у роботі, саме ця діяльність, сполучаючи, мов мостами, уривчасті повідомлення наших авторитетів, надає неперервності історичному повістуванню чи описові. Що історикові доводиться використовувати свою уяву — це банальна істина; зацитуймо лишень Маколея, його «Нарис про історію»: «Ідеальний історик повинен мати досить могутню уяву, аби зробити свою оповідь вражаючою і мальовничою». Втім, тут іще недооцінено ту роль, яку відіграє історична уява, адже вона, властиво, не орнаментальна, а структурна. Без неї історикові не було б чого й прикрашати — не було б і самої оповіді. Уява, ця «сліпа, але необхідна здатність», без якої, як довів це Кант, ми б нізащо не сприйняли довколишнього світу, так само необхідна й для історії: саме вона, діючи не примхливо, мов фантазія, а в своїй формі a priori, виконує всю роботу історичної побудови.

Тут можна б застерегти від двох непорозумінь. По-перше: можна подумати, нібито з допомогою уяви ми здатні показати собі лише те, що є уявним у розумінні фіктивного чи нереального. Аби позбутись цього упередження, замало буде просто згадати його та й усе. Коли я уявляю, як мій друг, допіру вийшовши з мого дому, зараз заходить до свого, цей факт, що я уявляю собі цю подію, не дає мені підстави вважати її нереальною. Уявне, просто, як воно є, це ані реальне, ані нереальне.

По-друге: мова про уяву a priori може видатися парадоксом, адже можна подумати, нібито уява є по суті своїй примхливою, довільною, чисто фантастичною. Але ж, на додачу до її історичної функції, в уяви a priori є ще дві інші функції, які є, чи мали б бути, відомими для всіх. Одна з них — чиста, або вільна, але ні в якому разі не довільна, уява митця. Людина, що пише роман, компонує оповідь, де різні персонажі грають свої ролі. Персонажі й події роману — всі однаковою мірою уявні, уявлені; одначе ж уся мета романіста полягає в тому, щоб показати дії персонажів та розвиток колізій у такий спосіб, що визначався б їхньою внутрішньою необхідністю. Ця романістова оповідь, якщо це добра оповідь, може розвиватися тільки так, як вона у нього розвивається; романіст, уявляючи її, не може уявити її якоюсь іншою — ні, тільки такою, як вона у нього розвивається. Тут, і такою /320/ самою мірою у всіх інших різновидах мистецтва, спрацьовує оця сама уява a priori. Інша її відома функція — це те, що можна б назвати перцептивною уявою, що доповнює і консолідує дані перцепції у той спосіб, що його так добре проаналізував Кант, показавши нам предмети можливого сприйняття, які ми насправді не сприймаємо: низ ось цього стола, вміст нерозбитого яйця, невидиму частину Місяця. Знов тут наявна уява a priori: ми не можемо не уявляти того, що не може не бути там. Історична уява відрізняється від цих різновидів уяви не тим, що вона — апріорна, а тим, що її особливе завдання — уявляти минуле: не як предмет можливої перцепції, оскільки нині воно вже не існує, а як здатне через цю діяльність стати предметом нашої думки.

Історикова картина його предмета, хай той предмет буде послідовністю подій чи колишнім станом речей, виявляється, отже, плетивом уявної побудови, де протягнуто нитки поміж певними фіксованими точками, які утверджено завдяки повідомленням його авторитетів; і коли цих точок досить густо, а нитки між ними нап’ято з належною дбайливістю, завжди з допомогою апріорної уяви й ніколи — з допомогою чисто довільної фантазії, — тоді вся картина постійно звіряється покликанням на ці дані й мінімально ризикує втратити контакт із дійсністю, яку вона представляє.

І справді, це вже дуже багато — оці наші думки про історичну працю: коли нас перестала задовольняти теорія здорового глузду й ми усвідомили ту роль, яку в історичному дослідженні відіграє конструктивна уява. Але ж отака концепція сильно хибує з одного боку: вона випускає з уваги ту не менш важливу роль, що відіграє критика. Ми-бо уявляємо собі ту нашу плетену конструкцію такою, що прибита, так би мовити, кілочками до фактів, стверджених повідомленнями авторитетів, розглядаючи ті факти як дані чи фіксовані точки для роботи конструювання. Але, думаючи так, ми непомітно знов прибилися до тієї теорії, про яку вже знаємо, що вона хибна: буцім у тих повідомленнях нам передано готовеньку істину. Ми ж бо знаємо, що істина здобувається не ковтанням того, що нам переказують наші авторитети, а критикою тих авторитетів; отже, ті фіксовані, як нам гадається, точки, поміж якими історична уява мережить свою побудову, /321/ не даються нам у готовому вигляді — їх треба здобувати критичним осмисленням.

Висновки історичної думки можуть бути перевірені тільки покликанням на неї саму й ні на що інше. Герой детективного роману мислить точнісінько так, як історик, коли із щонайрозмаїтіших підказок вибудовує собі уявну картину того, як і ким скоєно злочин. Спочатку це буде чиста теорія, що чекає на перевірку, яка має надійти іззовні. На щастя для детектива, умовності цієї літературної форми диктують правило: коли вже вивершено його конструкцію, вона охайно буде прибита кілочками зізнань злочинця (припускаючи, що, за подібних обставин, щирість тих зізнань буде поза всяким сумнівом). Історик же — не такий щасливчик. Хай навіть після того, як він переконав сам себе через вивчення уже наявних свідчень, що насправді Шекспірові п’єси написав Бекон чи що Генріх VII убив принців у Тауері, йому поталанило знайти документ, автограф, який усе з’ясовує, цим він аж ніяк не підтвердить правильності своїх висновків, адже цей документ зовсім не закриє дослідження, а тільки ускладнить його, порушивши нову проблему — проблему його автентичності.

Напочатку я був розглянув теорію, згідно з якою все дано; за тією теорією, вся істина, наскільки будь-яка істина буває приступна для історика, надається йому в готовенькому вигляді через повідомлення його авторитетів. Потім я побачив, що чимало з того, що він вважає за істинне, не дається йому в такий спосіб, а конструюється його апріорною уявою; але я все ще гадав, що ця уява працює випадково від фіксованих точок, даних у цьому самому розумінні. А тепер я змушений признатися, що для історичної думки немає ніяких поданих отак фіксованих точок: сказати б інакше — що в історії, достоту як, у строгому розумінні, немає жодних авторитетів, так немає в ній, у строгому розумінні, і жодних даних.

Звісно ж, історики уявляють свою роботу так, ніби вони працюють від даних, називаючи даними історичні факти, що знаходяться у їхньому розпорядженні й що стали готовими на початку певного відтинку історичного дослідження. До таких даних, якщо дослідження стосуватиметься Пелопоннеської війни, віднесено буде, наприклад, певне твердження /322/ Фукідіда, котре приймається як надійне й істинне. Та коли ми спитаємо, що ж надало історичній думці цю даність, то відповідь очевидна: історична ж думка й надала її самій собі, й тому відносно широкої історичної думки це буде не даність, а результат або досягнення. Це ж лише наше історичне знання говорить нам, що ось ці чудернацькі значки на папері є грецькими літерами, що разом вони гуртуються в слова, які мають певні значення в аттичному діалекті; що ось цей уривок — автентичний Фукідід, а не якась інтерполяція чи спотворення тексту, та що при цій нагоді Фукідід знав, про що веде мову, й намагався розповісти правду. А поза всім цим уривок цей буде лише таким собі зразком чорних знаків на білому папері: ніяким не історичним фактом узагалі, а чимось таким, що існує тут і тепер і сприймається істориком. Коли історик описує певні історичні факти як свої дані, то він тільки й має на увазі, що для потреб конкретного відтинку роботи існують певні історичні проблеми, що стосуються цієї роботи, і що їх він пропонує поки що трактувати як вирішені; хоча те, що вони вирішені, означає лише, що вони вважаються такими, бо їх вирішило історичне мислення в минулому, а вирішеними вони лишаються тільки доти, доки чи він, чи хто інший надумає знов поставити їх на обговорення.

Ось чому плетиво його уявної побудови не може брати свою чинність від прив’язаності, як я описував спочатку, до певних даних кілочків-фактів. Той опис був спробою звільнити історика від відповідальності за ті вузлові точки його мережі, переносячи наголос на його відповідальності за те, що він висновує поміж ними. Фактично ж він однаковою мірою відповідальний як за це, так і за те. Чи він прийме, чи відкине, чи змінить, чи перетлумачить те, що йому кажуть його так звані авторитети, саме він буде відповідальний за те твердження, яке він зробить після того, як піддасть їх належній критиці. Той факт, що своє твердження він запозичив у котрогось авторитету, не може послужити критерієм, що виправдовував би його в тому, що він висловив це твердження.

Це відсилає мене назад, до питання: а що ж є цим критерієм? Саме в цьому моменті може бути дана часткова й тимчасова відповідь. Те плетиво уявної побудови /323/ виявляється куди міцнішим і сильнішим, ніж ми гадали досі. Таке далеке від того, щоб у пошуках своєї чинності спиратися на підтримку даних фактів, воно насправді править нам за пробний камінь, за яким ми визначаємо, чи істинними є стверджувані факти. Он Светоній заявляє мені, нібито Нерон у певний час мав намір евакуювати Британію. Я відкидаю його твердження, але не тому, що котрийсь кращий авторитет рішуче це заперечує, адже, звісно, нікотрий не заперечує, а тому, що моя реконструкція Неронової політики засновується на Тацітові й не дозволяє мені припускати Светонієвої слушності. І коли мені скажуть: це просто означає, що я віддаю перевагу Тацітові перед Светонієм, я зізнаюсь, що так воно й є; але ж я чиню так саме тому, що бачу себе спроможним утілити Тацітові повідомлення у власну мою, когерентну й неперервну, картину, й не втну цього, коли зіпруся на Светонія.

Отже, саме історикова картина минулого, цей плід його власної уяви a priori, має виправдовувати джерела, використовувані в його побудові. Ці джерела є джерелами, себто їм вірять тільки тому, що вони є виправданими в цей спосіб. Бо ж дискредитувати можна хоч яке джерело: цей автор — упереджений, а той — дезинформований; цей напис неправильно прочитано поганим епіграфістом, а в тому наплутав недбалий муляр; цей черепок переміщено з його властивого контексту некомпетентним екскаватором, а цей — безневинним кроликом. Критично настроєний історик має виявити й виправити усі ці та багато інших різновидів фальсифікації. Він і робить це, і може це робити тільки тоді, коли пильнує, чи та картина минулого, до якої веде його це свідчення, є когерентною і неперервною картиною, такою, що має сенс. Ця ж апріорна уява, що здійснює роботу історичної побудови, надає також засоби історичної критики.

Отже, історикова картина минулого, звільнена від залежності від фіксованих точок, що подаються іззовні, є в кожній своїй деталі картиною уявною, а її необхідність є в кожнім моменті необхідністю апріорної уяви. Хоч би що входило до цієї картини, входить воно не тому, що його приймає пасивно історикова уява, а тому, що вона цього активно вимагає.

Тут взаємна схожість історика й романіста, на яку я вже посилався, сягає своєї кульмінації. Кожен із них ставить собі /324/ за мету вибудувати картину, котра була б почасти оповіддю подій, почасти — описом ситуацій, розкриттям мотивів, аналізом характерів. Кожен прагне зробити свою картину когерентним цілим, де б кожен персонаж і кожна ситуація були так пов’язані з усією рештою, щоб цей персонаж у цій ситуації міг діяти тільки в цей спосіб, і ми не могли б уявити, щоб він діяв якось інакше. І роман, й історія повинні триматися купи; ні в те, ні в те не допускається нічого такого, що не є необхідним, а суддею цієї необхідності в обох випадках є уява. Як роман, так і історія є самопояснювальними, самовиправдувальними творами, плодами самостійної чи самоуповноваженої діяльності, й в обох випадках ця діяльність є уявою a priori.

Як витвори уяви, праці історика й романіста не відрізняються одна від одної. В чому вони різняться, так це в тому, що історикова картина претендує на істинність. Перед романістом стоїть одне-єдине завдання: вибудувати когерентну картину, що трималася б купи, мала б сенс. Завдання ж історика — подвійне: йому треба, щоб його картина і мала сенс, і щоб складалася з речей, якими вони були насправді, та з подій, як вони дійсно відбувалися. Ця друга необхідність зобов’язує його коритися трьом правилам методу, від яких романіст чи митець вільні взагалі.

По-перше, його картина повинна бути локалізована у просторі й часі. Для митцевої ж картини такої потреби немає; по суті, все, що він уявляє, уявляється як таке, що відбувається в ніякому місці та в ніякий час. Про «Грозовий перевал» добре сказано, що змальовано тут картину пекла, хоча назви поселень — англійські, й саме непомильний інстинкт підказав іншому великому романістові замінити Оксфорд Крайстмінстером, Вонтидж — Альфредстоном, а Фолі — Мерічерчем, аби уникнути несуголосності сухого топографічного факту й того, що повинне бути чисто уявним світом.

По-друге, всяка історія повинна узгоджуватись сама з собою. Чисто уявні світи не можуть стикатися один із одним, тож їм і не потрібна взаємна узгодженість; кожен із них — сам собі світ. Але історичний світ існує тільки один, і все у ньому повинне якось співвідноситися з усім іншим, навіть коли це відношення тільки топографічне або хронологічне. /325/

По-третє, і це найважливіше: історикова картина має особливе відношення до того, що називається свідченням. Єдиний спосіб, у який історик чи будь-хто інший може судити, навіть експериментально, про істинність цієї картини, — це розглянути це відношення; і на практиці, коли ми питаємо, чи істинне котресь там історичне твердження, то маємо на увазі, чи може воно бути виправданим посиланням на свідчення, адже будь-котра істина, що неспроможна отак виправдатись, не становить для історика ніякого інтересу. Що ж це за штука, яка називається свідченням, та як вона відноситься до викінченої історичної праці?

Ми вже знаємо, чим свідчення не є. Воно не є готовим історичним знанням, що його розум історика має проковтнути й вивергнути знов. Свідченням є все, що історик може використати як свідчення. Але що ж він може отак використати? Це має бути щось таке, що він міг би сприймати тут і тепер: оця писана сторінка, оце мовлене слово, оця будівля, оцей відбиток пальця. І з усіх сприйнятних для нього речей немає жодної, яку тільки можна уявити, котрої б він не міг використати в якості свідчення для котрогось питання, хай тільки він підійде до неї із тим, що треба, питанням у голові. Накопичення історичного знання відбувається переважно таким чином, що хтось додумується, як використати в якості свідчення той чи той різновид сприйнятого факту, що на нього історики досі дивились, як на непотріб.

Отже, цілий сприйнятний світ потенційно і в принципі є для історика свідченням. Будь-що стає дійсним свідченням, і то настільки, наскільки він спроможеться його використати. А він таки не зможе скористатися цим, якщо не підійде із правильним різновидом історичного знання. Що більше історичного знання ми маємо, то більше можемо довідатися із будь-котрої даної одиниці свідчення; коли б ми не мали ніякого історичного знання, то й довідатися нічого б не могли. Свідчення є свідченням тільки тоді, коли хто-небудь обмірковує його історично. В супротивному разі це буде просто факт, що сприймається, історично німий факт. Із цього випливає, що історичне знання може виростати лише з історичного ж знання: сказати б інакше: що історичне мислення є оригінальною та основоположною діяльністю людського /326/ духу або, як висловився б Декарт, що ідея минулого є «вродженою» ідеєю.

Історичне мислення є тією діяльністю уяви, через яку ми зважуємося наситити цю вроджену ідею деталізованим змістом. І ми робимо це, вдаючись до теперішнього, як до свідчення для його ж минулого. Всяке теперішнє має своє власне минуле, і будь-яка уявна реконструкція минулого має своєю метою реконструювати минуле оцього теперішнього — теперішнього, де відбувається цей акт уявлення як такий, що сприймається тут і тепер. У принципі метою всякого такого акту є використання усього сприйнятого тут-і-тепер як свідчення для цілого минулого, через чий процес оце тут-і-тепер здобуло право на існування. На практиці такої цілі не досягти ніколи. Оцього сприйнятного тут-і-тепер ніколи не сприйняти й тим паче не витлумачити у всій його цілості, а нескінченного процесу минулого часу нізащо не охопити поглядом як єдиної цілості. Але ця розокремленість спроби в принципі, з одного боку, й досягнутого на практиці — з другого, є судьбою людства, а не особливістю історичного мислення. Той факт, що ця розокремленість подибується і в історичному мисленні, свідчить тільки про те, що в цьому історія схожа на мистецтво, [природничу] науку, філософію, на прагнення до доброчесності й пошук щастя.

Із цієї ж самої причини в історії, так само як і в усіх поважних справах, жодне досягнення не буває остаточним. Свідчення, наявне для розв’язання будь-котрої даної проблеми, змінюється із кожною зміною історичного методу та з кожним перепадом у компетентності істориків. Засади, за якими тлумачиться це свідчення, змінюються також; оскільки інтерпретування свідчень є таким завданням, для виконання якого людина має викласти усе, що знає: історичне знання, знання про природу й людину, математичне, філософське знання, і то не тільки знання, а й духовні навички та набутки всякого роду, — і ніщо ж із усього цього не є незмінним. Через ці зміни, яким не видно кінця-краю, хоч би якими забарними видавалися вони спостерігачам із обмеженим кругозором, кожне нове покоління мусить переписувати історію на свій власний лад; кожен новий історик, /327/ не задовольняючись даванням нових відповідей на давні питання, мусить ревізувати самі ті питання; і — оскільки історична думка є рікою, в яку ніхто не може увійти двічі, — навіть один-єдиний історик, працюючи над одним-єдиним предметом протягом певного відтинку часу, виявляє, коли пробує заново розкрити котресь давнє питання, що саме питання вже зазнало зміни.

Це — не аргумент на користь історичного скептицизму. Це тільки відкриття другого виміру історичної думки, історії історії: відкриття того, що сам історик, разом із цим тут-і-тепер, яке утворює всезагальний комплекс наявного у нього свідчення, є частиною процесу, що його він вивчає, має своє власне місце в тому процесі й може розглядати його тільки з тієї точки зору, яку на даний момент займає в ньому.

Але ні сировинний матеріал історичного знання — подробиця того тут-і-тепер, як вона дана історикові у перцепції, ні різноманітні природні обдаровання, що служать йому помічниками в інтерпретації цього свідчення, не можуть дати йому його критерію історичної істини. Тим критерієм є сама ідея історії — історія уявної картини минулого. Та історія є: по-картезіанському — вродженою, no-кантівському — a priori. Вона — не випадковий виплід психологічних причин; вона — це історія, якою кожна людина володіє як частиною обстави свого духу, сама відкриваючи в собі, чим вона володіє, в міру того, як починає усвідомлювати, що воно таке — мати дух. Подібно до інших ідей цього самого штибу, ця є такою, якій не відповідає достеменно жоден факт досвіду. Історик, хоч би як довго й самовіддано він трудився, ніколи не буває в спромозі сказати, що його праця, бодай у найгрубіш окресленому напрямку чи в тій або тій щонайдрібнішій деталі, є виконаною раз і назавжди. Він ніколи не зможе заявити, що його картина минулого є хоч у котромусь моменті відповідною його уявленню того, якою вона повинна бути. Але, хоч би якими фрагментарними й недосконалими були здобутки його праці, та ідея, що спрямовувала її поступ, — ясна, розумна й універсальна. Це — історія історичної уяви як самообгрунтувальної, самовизначальної та самовиправдальної форми думки.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.