[Колінгвуд Р. Ідея історії / Пер. з англ. О. Мокровольський. — К.: Основи, 1996. — С. 328-364.]

Попередня     Головна     Наступна





§3. Історичне свідчення



Вступ


«Історія, — сказав Б’юрі, — це наука. Не менше й не більше».

Либонь, що й не менше: залежно від того, як ви розумієте слово «наука». Це слово має жаргонне значення (подібно до того, як «хол» означає «мюзик-хол», «кіно» — «кінематограф»), згідно з яким «наука» означає «природнича наука». Однак немає потреби питати, чи є історія наукою в цьому розумінні слова, оскільки в традиції європейського мовлення, починаючи від того часу, коли латиномовні освічені люди стали перекладати грецьке επιστημη своїм власним словом scientia, й неперервно, аж до наших днів, слово «наука» означає всякий організований комплекс знання. Якщо Б’юрі вжив це слово саме в цьому розумінні, то тут він, безперечно, має слушність, що історія є таки наукою, і не менш.

Одначе не тільки не менше, а й, звісно ж, більше! Адже будь-що, бувши наукою взагалі, мусить бути не просто наукою, а й наукою котрогось особливого різновиду. Хоч би який комплекс знання ніколи не буває просто організований, а щоразу організований у певний конкретний спосіб. Декотрі комплекси знання, на кшталт метеорології, організовуються шляхом збирання спостережень, що стосуються подій певного типу, які вчений може спостерігати, коли вони відбуваються, хоча й не може відтворити їх за своїм бажанням. Інші, на кшталт хімії, організовуються не тільки через спостереження подій, як вони відбуваються, а й через спонукання їх відбуватися за строго контрольованих умов. Ще інші, знов же, організовуються взагалі не шляхом спостерігання подій, а з допомогою певних припущень і якнайстрогішої процедури, доходячи висновків у дискусії.

Історія не організовується у жоден із цих способів. Війни, та революції, та інші явища, з якими вона має справу, не відтворюються зумисне істориками в лабораторних умовах заради науково точного вивчення. Історики навіть не мають змоги спостерігати їх — у тому розумінні, в якому спостерігають свої події вчені-природознавці. Метеорологи та астрономи вирушають у тяжкі й пов’язані з великими затратами подорожі, аби на власні очі спостерігати події тих /329/ різновидів, що їх цікавлять, бо ж їхній стандарт спостережень такий, що вони не можуть задовольнятися описами недосвідчених очевидців; а от історики не споряджають експедицій до тих країн, де палахкотять війни й революції. І це не тому, що історики не такі енергійні чи хоробрі, як учені-природознавці, чи не настільки спроможні добути гроші, яких коштували б такі експедиції. Це тому, що факти, які можуть бути досліджені з допомогою таких експедицій, подібно до фактів, що можуть бути вивчені, коли б розпалити війну чи революцію у своїй країні, не навчили б істориків нічого такого, що вони хотіли б довідатися.

Науки спостереження та експерименту всі схожі одна на одну в тому, що їхня мета — виявляти постійні чи повторювані риси у всіх подіях певного типу. Метеоролог вивчає один котрийсь циклон для того, щоб порівнювати його з іншими циклонами, а через вивчення багатьох цих явищ він сподівається з’ясувати, які ж риси є в циклонах постійними, себто хоче довідатися, що воно таке — циклон як явище. А от у історика зовсім не така мета. Коли ви при нагоді застанете історика за дослідженням Сторічної війни чи Революції 1688 року, то не виснуєте, ніби він збирає матеріали, перебуваючи на підготовчій стадії дослідження, кінцева мета якого — зробити висновки про війни чи революції як такі. Якщо він збирає матеріали на підготовчій стадії котрогось дослідження, то найпевніш це буде загальне Середньовіччя або XVII сторіччя. Це тому, що науки спостереження та експерименту організовано в один спосіб, а історію — в інший. В організації метеорології кінцева мета того, що спостережено в одного циклону, обумовлюється його відношенням до того, що спостережено в інших циклонів. В організації ж історії кінцева цінність того, що стало відомо про Сторічну війну, обумовлюється не відношенням цих даних до того, що відомо про інші війни, а їх відношенням до того, що відомо про інші речі, які люди робили в Середньовіччі.

Так само очевидною є й різниця між організацією історії та організацією «точних» наук. Це правда, що в історії, як і в точній науці, нормальний процес думки — висновковий, себто вона починає із стверджування того чи того, а далі переходить до запитання, що ж із цього випливає. Але вихідні /330/ точки в обох — вельми відмінні. У точній науці це — припущення, і традиційно воно буває висловлене в реченнях, що починаються із наказового слова — розпорядження, щоб було зроблено певне припущення: «Нехай ABC буде трикутником і нехай АВ = АС». В історії вихідними точками є не припущення, а факти, і то такі факти, що історик може їх спостерігати, наприклад: на сторінці розгорнутої перед ним книги надруковано хартію, якою такий от король дарує певні землі певному монастиреві. І висновки в обох наук — відмінного типу. В точній науці це — висновки про речі, що не мають ніякого особливого прикріплення до простору чи до часу: якщо вони є де-небудь, то вони скрізь, і якщо вони є в котрийсь час, то вони є і в усі часи. В історії це — висновки про події, кожна з яких має свої власні місце й дату. Точність, із якою місце й дата визначаються істориком, є варіативною; але він завжди знає, що були і місце, й дата, і то в межах, що про них він також знає, якими вони були, і це знання входить складовою частиною до висновку, який він виводить дискусійно, виходячи із викладених перед ним фактів.

Із цих відмінностей у вихідних точках та висновках випливає відмінність у всій організації відповідних наук. Коли математик надумається, яку саме проблему він бажає розв’язати, то наступним його кроком буде зробити припущення, які допоможуть йому ту проблему розв’язати, а це передбачає покладання на його винахідницькі здібності. Коли ж історик подібним чином надумається, за яку проблему взятися, то його наступним кроком буде поставити себе в таку позицію, де б він міг сказати: «Факти, що я їх нині оглядаю, є тими фактами, з яких я можу виснувати розв’язання моєї проблеми». Його справа — не винайти щось, а щось відкрити. І кінцеві продукти обох наук також організовуються по-різному. Схема, на якій традиційно засновуються точні науки, будується на відношеннях логічної першості й наступності: одна теорема ставиться поперед другої, якщо для розуміння другої потрібне знання першої, тоді як традиційною схемою розташування матеріалу в історії є хронологічна схема, де одна подія ставиться поперед другої, якщо вона відбулася раніше. /331/

Отже, історія — це наука, але наука особливого типу. Це наука, справа якої — вивчати недоступні для нашого спостереження події, причому вивчати ці події висновково, йдучи до них через аргументацію, що береться із чогось іншого, приступного для нашого спостереження, — із того, що історик називає «свідченням» про події, якими він цікавиться.








(І) Історія як наука висновків


Це в історії спільна риса із будь-якою іншою наукою: історикові не дозволено претендувати бодай на зернятко знання, якщо він не може виправдати своєї претензії, виклавши першою чергою собі, а другою — будь-кому іншому, хто здатен і бажає простежити його доведення, підстави, на яких грунтується те новоздобуте знання. Саме це я мав на увазі, коли вище описав історію як висновкову, засновану на доведенні науку. Знання, силою якого людина стає істориком, — це знання того, що стосовно певних подій доводить свідчення, яке є у його розпорядженні. Коли б він чи будь-хто інший зумів здобути точнісінько це саме знання про ці самі події, але з допомогою пам’яті, чи яснобачення, чи якоїсь уеллсівської машини для бачення минулого, то це не було б історичним знанням, а доказом цьому послужило б те, що він не зумів би навести ні самому собі, ні будь-котрому критикові його тверджень того свідчення, з якого він нібито вивів своє знання. Саме критикові, а не скептикові має доводити історик, адже критик — це той, хто і може, і має бажання простежити думки іншої людини, щоб переконатися, чи правильний хід тих думок, тоді як скептик — це той, хто цього не зробить, а оскільки змусити когось іншого думати — це те саме, що змусити коня пити проти волі, то й немає способу довести скептикові, що певна сума твоїх думок тримається купи, як нема й причини брати його заперечення до серця. Тільки через зацікавлену критику судять вартість праці будь-котрого претендента на знання.

Ця необхідність підтверджувати будь-яку заявку на знання наведенням підстав, на яких воно грунтується, є універсальною ознакою науки, оскільки вона постає з того /332/ факту, що всяка наука є організованим комплексом знання. Сказати, що знання висновується, є висновковим, означає лише висловити інакше те, що воно є організованим. Чим є пам’ять і чи є вона, чи ні різновидом знання — це такі питання, що їх немає потреби розглядати у книзі про історію, оскільки принаймні це з’ясовано, попри висловлювання Бекона та інших, що пам’ять не є історією, адже історія є певним різновидом організованого або висновкового знання, тоді як пам’ять узагалі і не організована, і не висновується. Якщо я скажу: «Я пам’ятаю, що минулого тижня я написав листа Такому-й-такому», — то це буде твердження пам’яті, але не історичне повідомлення. Та коли знову додати: «І пам’ять моя мене не обманює, бо ось переді мною його відповідь!» — то цим я обгрунтую свідченням своє твердження про минуле, себто заговорю історично. Із цієї ж самої причини немає потреби в отакому нарисі розглядати заяви людей, що кажуть, буцім коли їм доводиться бувати в такому місці, де повторюється певна подія, вони можуть якимось чином бачити на власні очі, як відбувається та подія. Що ж насправді відбувається у подібних випадках і чи люди, з якими таке трапляється, здобувають цим шляхом знання про минуле, — це, звісно, цікаві питання, але тут не місце їх обговорювати, адже навіть якщо ті люди й дістають знання про минуле, воно не є організованим або виснуваним знанням, отже, й не науковим знанням, не історією.








(II) Різні типи висновку


Різні види науки організовуються по-різному, і з цього мало б випливати (це й справді може видатися тим самим, тільки сказаним іншими словами), що різні види науки характеризуються різними видами висновку. Той спосіб, у який знання відноситься до підстав, на яких воно грунтується, є фактично не одним і тим самим для всіх видів знання. Що це так та що тому особа, котра вивчила природу висновку як такого (назвімо її логіком), може коректно судити про чинність будь-якого висновку, беручи до уваги тільки сам його формальний бік і не маючи навіть спеціальної обізнаності в його предметі, — це доктрина /333/ Арістотеля; але вона — омана, дарма що в неї досі вірить дуже багато талановитих людей, вишколених надто винятково в дусі арістотелівської логіки й інших логік, що у своїх чільних положеннях на ній грунтуються 1.

Свої головні наукові досягнення давні греки мали в галузі математики, і тому, цілком природно, їхня головна праця — логіка висновку — була присвячена тій формі висновку, що подивується в точній науці. Коли наприкінці Середніх віків почали набувати обрисів сучасні природничі науки спостереження й експерименту, неминучим стало повстання супроти арістотелівської логіки й зокрема — бунт супроти арістотелівської теорії доведення, якої жодним чином не змусити було відповідати технічним засобам, що їх практично вживали нові науки. Тож поступово на світ народилася нова логіка висновку, заснована на аналізі процедури, до якої вдавалися у нових природничих науках. Підручники логіки, якими користуються сьогодні, досі зберігають сліди того бунту — в розрізненні, яке вони проводять між двома видами висновку: «дедуктивним» та «індуктивним». Аж наприкінці XIX сторіччя історична думка досягла такої стадії у своєму розвитку, яку можна було порівняти із рівнем розвитку, що його досягла природнича наука близько початку XVII; але ця подія ще не почала цікавити філософів, котрі пишуть підручники з логіки.



1 Із дозволу читачів наведу тут один мій особистий спогад. Я був іще молодою людиною, коли один вельми видатний гість звернувся до академічного товариства із пропозицією щодо археологічної теми, яку я саме досліджував. Суть його ідеї була революційно новою, і я легко переконався, що він довів її «на всі сто». Здуру я був узяв собі в голову, що такий прозорий та переконливий взірець доведення прозвучить переконливо хоч для чийого вуха — навіть для того, хто досі ще й не чув нічого про його предмет. Реакція спочатку збила мене з пантелику, але врешті це стало мені великою наукою, коли я з’ясував, що те доведення не змогло анітрохи переконати вельми вчених та проникливих логіків нашої аудиторії.



Головна характерна риса висновку в точних науках — та риса, що її давньогрецькі логіки намагалися теоретично описати, коли формулювали правила силогізму, є таким собі різновидом логічного примусу, коли особа, що робить певні припущення, повинна, вже через це одне, робити ще й інші припущення. Свобода вибору тієї особи зводиться до двох /334/ шляхів: її не змушують робити початкове припущення (факт, технічно виражений словами: «Вихідні точки довідного міркування самі не доводяться»), а потім, коли вона вже почала міркувати, вона все ще вільна припинити міркування, коли захоче. Ось чого вона не може робити: доводити початкове припущення, продовжувати міркувати й доходити висновку, що був би відмінним від науково коректного.

У тому, що називається «індуктивним» мисленням, ніякого такого примусу немає. Тут суть процесу зводиться до того, що, коли ми поставимо два спостереження поруч і з’ясуємо, що разом вони утворюють модель, ми можемо екстраполювати цю модель безкінечно, достоту мов людина, що намалювала на аркуші паперу кілька точок і, сказавши собі: «Намальовані отут точки намічають собою параболу», починає малювати параболу по точках, скільки їй хочеться і в будь-котрому напрямку. Технічно це описується як «перехід від відомого до невідомого» або ж «від конкретного до універсального». Істотним для «індуктивного» мислення, хоча ті логіки, що намагалися вибудувати теорію такого мислення, не завжди здогадувалися про це, є те, що описуваний так крок ніколи не робиться під хоч би яким різновидом логічного примусу. Мислитель, котрий вдається до нього, є логічно вільним: чи вдаватися, чи не вдаватися до нього, як йому завгодно. У моделі, створеній з допомогою спостережень, які зробив у даний час він чи хтось інший, немає нічого такого, що могло б зобов’язувати його екстраполювати саме в той конкретний спосіб чи навіть екстраполювати взагалі. Причина, чому так часто не добачають цієї такої вельми очевидної істини, полягає в тому, що люди настільки загіпнотизовані престижем Арістотелевої логіки, що гадають, нібито бачать ближчу, ніж є насправді, подібність між «дедуктивним» та «індуктивним» мисленням, себто між точною наукою та науками спостереження й експерименту. В обох випадках є, для будь-котрого даного відтинку мислення, певні вихідні точки, що традиційно називаються засновками, й певна кінцева точка, традиційно звана висновком, і в обох випадках засновки «доводять» [у автора — «prove»] висновок. Але тоді як у точних науках це означає, що вони нав’язують висновок чи роблять його логічно обов’язковим, /335/ у науках спостереження й експерименту це означає тільки, що вони його підтверджують, себто авторитетно дозволяють будь-кому, хто побажає, дотримуватися цього висновку. Коли говориться, що вони «доводять» [«prove»] певний висновок, те, що вони насправді забезпечують, є не спонукою, а лише дозволом прийняти його: абсолютно законне значення слова «prove» (французьке approuver — «схвалювати», латинське probare — «випробовувати; схвалювати») — зайвий навіть клопіт наводити докази.

Якщо на практиці цей дозвіл, як те буває із стількома дозволами, переростає у справжню спонуку чи й примус, це трапляється тільки тому, що мислитель, котрий до нього вдався, сам не вважає себе за вільного екстраполювати чи ні, як йому хочеться. Він вважає себе начебто зобов’язаним робити це та ще й певними способами; коли ж ми ближче поцікавимося історією цих зобов’язань, то з’ясується, що кореняться вони у певних релігійних віруваннях у природу та її творця — Бога. Недоречним було б розвивати це твердження тут докладніше, але додамо тільки, що, коли сьогодні декому з читачів таке видається парадоксальним, то це тільки тому, що ці факти окутано димовою завісою пропагандистської літератури, починаючи із «просвітницького» руху XVIII сторіччя, який у XIX був продовжений «конфліктом між релігією та наукою», що його метою було взяти штурмом християнську теологію нібито в інтересах «наукового світогляду», який фактично на ній засновується й ані на одну мить не пережив би її зруйнування. Заберіть геть християнське богослів’я, і вчений [-природознавець] не матиме більше ніякої мотивації робити те, на що дає йому дозвіл індуктивна думка. Коли ж він і далі якось робитиме це, то тільки тому, що сліпо коритиметься умовностям професійного товариства, до якого належить.








(III) «Заповіт»


Перш ніж ми спробуємо дати позитивний опис особливих рис історичного висновку, корисно було б описати їх у негативному ключі, себто змалювати дещо, що вельми часто, але хибно, ототожнюють із ним. Як і всяка наука, історія є самостійною. Історик має право, ба навіть зобов’язаний вирішувати на свій власний розсуд, покладаючись на власні /336/ методи своєї науки, яке має бути правильне розв’язання кожної проблеми, що постає перед ним у процесі роботи на благо тієї науки. Він ніколи не може бути зобов’язаним або мати право дозволяти, аби хтось інший приймав за нього його рішення. Якщо хтось інший, байдуже хто, хай навіть дуже ерудований історик, чи свідок, чи котрась особа, що діє від імені того, хто зробив справу, яку він досліджує, чи навіть та людина, котра сама це зробила, вручить йому на блюдці готову відповідь на його питання, — все, що він може зробити, це відкинути ту відповідь, — і не тому, що, на його думку, інформант намагається обманути його чи сам обманутий, а тому, що, коли він, історик, прийме ту відповідь, він тим самим зречеться своєї самостійності історика і дозволить комусь іншому робити за нього те, що він, бувши науковим мислителем, може виконати тільки сам. У мене немає потреби обтяжувати читача доказами на користь цього твердження. Якщо читач хоча б щось тямить в історичній роботі, то вже із власного досвіду знає, що воно слушне. Якщо ж він іще не знає цієї істини, то замало він тямить в історії, аби читання цього нарису дало йому хоч яку користь, і найкраще буде, якщо він припинить читати це тут і зараз.

Коли історик приймає готову відповідь на питання, яке він поставив, від котроїсь іншої особи, ця інша особа називається його «авторитетом», а твердження, зроблене таким авторитетом і прийняте істориком, дістає назву «заповіт». Тим, що такий історик приймає «заповіт» від свого авторитету й трактує його як історичну істину, він з усією очевидністю позбувається імені історика, але у нас немає іншого найменування, яким би його називати.

Втім, я ні на мить не припускаю думки, нібито «заповіт» нізащо не слід приймати. У практичному житті повсякдення ми постійно й цілком слушно приймаємо інформацію, яку пропонують нам інші люди, й віримо при цьому в їхню поінформованість і правдивість, маючи подеколи й підстави для такої віри. Я навіть не заперечую, хоч і не стверджую того, що можуть бути випадки, коли, як, певне, у декотрих випадках із пам’яттю, наше прийняття такого «заповіту» може перейти межі простої віри й заслужити назву знання. А стверджую я те, що це ніколи не стане історичним знанням, бо ніколи не зможе стати знанням науковим. /337/ Прийнятий «заповіт» не є науковим знанням, тому що його неможливо відстояти покликанням на підстави, на яких він засновується. Як тільки такі підстави знайдено, це вже буде не випадок «заповіту». Коли «заповіт» підкріплено свідченням, наше прийняття його більше не є прийняттям «заповіту» як такого; це вже — ствердження чогось, заснованого на свідченні, а, значить, історичне знання.








(IV) Компіляція


Є такий різновид історії, що цілковито засновується на «заповітах» авторитетів. Як я вже говорив, насправді це — ніяка не історія, але ж для неї немає у нас ніякого іншого найменування. Метод, за яким вона працює, такий: спочатку вирішити, про що нам хотілося б довідатись, а тоді вирушати на пошуки відповідних повідомлень, усних чи письмових, зроблених чи учасниками потрібних нам подій, чи свідками їх, чи особами, що повторюють сказане учасниками або свідками їм, або їхнім інформантам, або тим, хто інформував їхніх інформантів і так далі. Знайшовши у такому повідомленні що-небудь стосовне до свого завдання, історик робить витяг і включає його, переклавши, коли треба, й зробивши стилістичну обробку, яку вважає за доречну, до своєї власної історії. Як правило, маючи перед собою багато повідомлень на вибір, він з’ясовує, що в одному розповідається про те, чого немає в іншому, тож і включає обидва чи й всі наявні повідомлення до свого твору. Іноді виявляється, що одне повідомлення суперечить другому, й тоді історик, якщо не добере способу примирити ті два твердження, мусить вирішити, котре із двох опустити; і ця суперечність, якщо історик — сумлінна людина, втягне його в критичне розмірковування про відносний ступінь надійності суперечливих авторитетів. І часом котрийсь із тих авторитетів розкаже, а може, й навіть усі вони розкажуть по бувальщині, в які історик просто не зможе повірити; а йтиметься там, либонь, про забобони чи упередження авторового часу чи кола, в якому він жив, звичайні для тієї епохи, але неймовірні для історикової просвіченішої доби, з огляду на що вони й будуть викинуті із книги.

Історію, що конструюється із витягів та комбінованих «заповітів» різних авторитетів, я називаю історією «ножиць і клею», себто компілятивною історією. Повторюю: це — ніяка не історія, адже вона не задовольняє необхідних умов /338/ науки; але до останнього часу це був єдиний наявний різновид історії, і страшенно багато тієї історії, що люди досі читають сьогодні, й навіть дуже багато того, що досі пишуть історики, належить до цього типу. Ось чому люди, що мало знають про історію (дехто з них, хоч я й попрощався з ними допіру, може, й досі читає ці сторінки), скажуть із деякою нетерплячістю: «Та ну! Саме це, що, ти кажеш, не є історія, і є справдешня історія! Так, ножиці й клей — це історія! І тому ж історія і не наука, і це — всім відомий факт, попри безпідставні претензії професійних істориків, що тільки й силкуються возвеличити свій фах!» З огляду на це я й розповім трохи більше про злигодні історії «ножиць і клею».

Ножиці й клей — ось єдиний історичний метод, що його знав пізній греко-римський світ чи Середньовіччя. Існував він у найпростішій своїй формі. Той чи той історик збирав докупи «заповіти», усні чи письмові, міряючи своєю власною мірою їхню надійність, і так, купою, й оприлюднював зібране, а його власна, вкладена в книгу праця зводилася почасти до літературного подання матеріалу як поєднаної, однорідної та переконливої оповіді, а почасти — до риторичного внеску, якщо мені дозволять ужити це слово на означення того факту, що більшість античних та середньовічних істориків мала на оці довести котрусь тезу, зокрема якусь тезу філософського, політичного чи богословського плану.

І тільки в XVII сторіччі, коли доскочила свого вивершення післясередньовічна реформа природничої науки, історики стали подумувати, а як би його дати лад і своїй оселі. Тоді започаткувалися два нові рухи в історичному методі. Один із них був систематичним переглядом авторитетів — із метою визначення їхньої відносної вірогідності й, зокрема, установлення засад, згідно з якими повинне було здійснюватись те визначення. Другий рух був за розширення бази історії через використання нелітературних джерел на кшталт монет, написів і тому подібних реліктів античності, які доти були предметом інтересу не істориків, а тільки колекціонерів рідкісних речей.

Перший рух так і не вирвався за межі компілятивної історії, але він постійно змінював свій характер. Як тільки стало зрозуміло, що будь-котре дане повідомлення, зроблене будь-котрим даним автором, нізащо не має прийматись за /339/ історичну істину, аж поки не будуть систематично досліджені як надійність автора взагалі, так і правдивість ось цього його повідомлення зокрема, слово «авторитет» зникло із словника історичного методу, зрідка лише виринаючи як архаїзм; адже відтоді людина, що робить повідомлення, стала розглядатись не як той, чиє слово потрібно приймати на віру, хоч би що він казав (а саме це мали на увазі, називаючи таку людину авторитетом), а як той, хто доброхіть сів на лаву для свідків, аби його перехресно допитали. Документ, що досі називався «авторитетом», набув тепер нового статусу, який належно віддавали терміном «джерело»: це слово просто вказувало на те, що йдеться про повідомлення, без будь-яких натяків на його цінність. Це — sub judice [під судом], а суддею тут сам історик.

Це — «критична історія», якою вона вийшла за межі XVII сторіччя й розвивалась далі, бувши офіційно визнаною в XIX апофеозом історичної свідомості. Стосовно неї слід зазначити дві речі: що вона все ще була тільки різновидом компілятивності та що її вже, у принципі, замінило щось вельми від неї відмінне.

(1). Та проблема, розв’язання якої пропонує історична критика, не цікавить нікого, окрім самого того, хто практикує історію «ножиць і клею». Засновником проблеми є те, що в котромусь там джерелі ми натрапили на котресь там твердження, що має відношення до нашої теми. Проблема ж така: включати нам це твердження до нашої оповіді чи ні? Передбачається, що методами історичної критики ця проблема розв’язується у котрийсь із двох способів: ствердно чи заперечно. У першому випадку цей витяг проходить як такий, що підходить, аби його вклеїли в такий «альбом», а в другому йому присуджують летіти в кошик на сміття.

(2). Одначе багато істориків у XIX й навіть у XVIII сторіччях усвідомлювали хибність цієї дилеми. На той час це вже було банальною істиною, що коли в котромусь джерелі ви знайшли твердження, яке чомусь не може бути прийняте за буквально істинне, ви не повинні на тій підставі відкидати його як безвартісне. Адже це могло бути способом, може, навіть усталеним способом, у згоді із звичаєм того часу, коли це писано, висловити щось таке, чого ви, через /340/ незнання того звичаю, не зуміли розпізнати як характерне для нього.

Перший, хто вказав на це, був Віко, і зробив він це на початку XVIII сторіччя. Щоправда, в Німеччині, батьківщині «критичної історії», наприкінці XVIII й на початку XIX сторіч важливість праці Віко не була визнаною так широко, як годилося б, хоча цілковито незнаним він там не був; насправді ж декотрі вельми славетні німецькі ерудити, на кшталт Ф. А. Вольфа, навіть запозичили дещо з ідей італійського мислителя. Ну, а хто вже прочитав Віко чи ознайомився бодай із деякими його ідеями через когось іншого, той мав знати, що найважливішим питанням щодо будь-котрого твердження, наявного в котромусь джерелі, є не те, істинне воно чи фальшиве, а що воно означає. А запитати, що воно означає, — це вже вийти за межі світу компілятивної історії у світ, де історія пишеться не з допомогою копіювання «заповітів» щонайкращих джерел, а через висновування власних висновків.

Сьогодні критична історія цікавить того, хто вивчає історичний метод, лише як кінцева форма, що її компілятивна історія прибрала напередодні свого розпаду. Я не зважуся назвати бодай одного історика чи бодай котрусь історичну працю як таку, де не зосталося жодного її сліду. Але сміливо скажу, що будь-котрий історик (якщо є такі), хто послідовно практикує критичну історію, чи будь-котра історична праця, написана цілковито за цим методом, є застарілими щонайменше на ціле сторіччя.

Оце стільки про один із двох pyxiв, що вдихнули нове життя в історію у XVIII сторіччі. Другий рух, археологічний, зайняв цілковито ворожу позицію стосовно засад компілятивної історії, та й виникнути спромігся він аж тоді, коли ці засади вже на ладан дихали. Не потрібно якоїсь особливо глибокої обізнаності з монетами й написами, аби збагнути, що твердження на тих пам’ятках аж ніяк не є однозначно вірогідними й що насправді їх слід розглядати більше як пропаганду, ніж як ствердження фактів. А проте, й це надає їм своєї власної історичної цінності, адже пропаганда також має свою історію.

Якщо хтось із моїх читачів досі гадає, що практикована нині історія є справою ножиць і клею, і має бажання трохи потрудитись, аби залагодити це питання, нехай він візьме /341/ історію Давньої Греції до кінця Пелопоннеської війни, яку я згадую як особливо корисний для нього взірець, оскільки там Геродот із Фукідідом піднесли становище «авторитетів» до цілком особливого ступеня, та порівняє, деталь за деталлю, звіт Гроута про неї із відповідним описом «Кембріджської історії античного світу». Нехай він відзначить у кожній із цих книг кожне речення, оригінал якого знайдеться у Геродота чи Фукідіда, і на той час, коли він упорається з цією роботою, вона його переконає трохи в тому, наскільки змінився історичний метод за останні сто років.








(V) Історичний висновок


У (II) я вказував, що доказ може бути або примусовим, як у точній науці, де природа висновку така, що ніхто не може стверджувати засновків без того, щоб не бути зобов’язаним ствердити й висновок; або дозвільним, як в «індуктивній» науці, де все, на що здатен доказ, це підтвердити право мислителя на ствердження його висновку, за умови, що він цього хоче. Індуктивний аргумент із негативним висновком є примусовим, себто він абсолютно забороняє мислителеві стверджувати те, що він хотів би ствердити, тоді як такий аргумент із позитивним висновком буває тільки дозвільним і не більше.

Якщо історія — це історія «ножиць і клею», тоді це останнє і є єдиним доказом, відомим історикові. Для історика-компілятора є тільки один різновид проблеми, і розв’язати таку проблему можна з допомогою будь-якої аргументації. Це проблема: прийняти чи відкинути певний «заповіт», що має відношення до питання, яке цікавить історика-компілятора. Аргументація, з допомогою якої він розв’язує таку проблему, береться, звичайно, в історичної критики. Якщо критика приводить його до негативного висновку, а саме: повідомлення чи його автор не заслуговують на довір’я, то це вже й заборона йому приймати його — достоту мов негативний результат в індуктивному доведенні (наприклад, результат показує, що події, якими цікавиться історик, відбулися за відсутності того типу подій, що їх він сподівається ідентифікувати як їх причину), забороняє вченомуіндуктивістові стверджувати той погляд, що його він сподівався довести. Якщо критика приводить його до позитивного висновку, то найбільше, що такий висновок йому /342/ дає, — це nihil obstat [ніщо не перешкоджає]. Адже позитивний висновок зводиться по суті до того, що людина, яка зробила повідомлення, не уславилась як невіглас чи ошуканець та що саме повідомлення не виказує жодної ознаки неправдивості. Але й з усім цим воно все одно може виявитися неправдивим: і та людина, що його зробила, хоч загалом і має добру славу (мовляв, і обізнана, й чесна), могла саме в цьому одному-єдиному випадку стати жертвою дезинформації щодо повідомлюваних фактів, могла хибно зрозуміти їх, чи побажати замовчати або спотворити те, що знала чи вважала за правду.

Щоб уникнути можливого непорозуміння, тут можна ще додати, що хтось міг би припустити, нібито для історика-компілятора існувала проблема ще одного типу, окрім тієї, де треба приймати чи відкидати котрийсь «заповіт», — проблема, яку, отже, годилося б розв’язувати не тими методами, що в історичної критики, і суть якої така: які приховані значення випливають із «заповіту», що його прийняв історик-компілятор, або випливали б, коли б він його прийняв? Але це не та проблема, що належить винятково історії «ножиць та клею»; ця проблема виникає в історії чи псевдоісторії якого завгодно типу, ба навіть в будь-якій науці чи псевдонауці. Це — просто загальна проблема всякого прихованого значення імплікації. Одначе, коли вона постає в історії «ножиць та клею», то має одну особливу рису. Коли певне повідомлення, що потрапило до історика шляхом «заповіту», містить у собі певне приховане значення, й коли це імплікаційне відношення є примусовим, незважаючи на це, коли висновок, що веде його до прийняття того «заповіту», є тільки дозвільним, цей же самий дозвільний характер переходить і на приховане значення його твердження. Якщо він тільки позичив у сусіди корову, а та отелилася на його полі, то він не може претендувати на теля як на свою власність. Будь-яка відповідь на питання, чи історик-компілятор зобов’язаний, а чи тільки має дозвіл прийняти певний «заповіт», несе в собі й відповідну відповідь на питання, чи він зобов’язаний, а чи тільки має дозвіл прийняти й приховані значення того «заповіту».

Говориться, що історія «не є точною наукою». Значення цього вислову я тлумачу так, що жодна історична дискусія ніколи не доведе свого висновку із такою примусовою силою, /343/ яка притаманна точній науці. Історичний висновок, як начебто випливає із цього вислову, ніколи не буває примусовим, а буває щонайбільше — дозвільним; або, як трохи двозначно кажуть іноді, він ніколи не провадить до певності, а тільки до ймовірності. Багато істориків мого покоління, вихованих у час, коли ця примовка була прийнята загальною думкою інтелігентних людей (мовчу про тих кількох, котрі на ціле покоління випереджали свій час), повинні пам’ятати, які вони були схвильовані, вікривши уперше, що примовка абсолютно хибна та що вони насправді тримають у своїх руках історичний аргумент, у якому немає нічого від примхи і який не припускає жодного альтернативного висновку, а доводить своє з остаточністю математичної теореми. Чимало з них, знов же, повинні б пам’ятати те потрясіння, яке вони пережили, з’ясувавши, що та примовка не була, строго кажучи, хибним судженням про історію — історію, як вони її практикували, науку про історію, — а правдою про щось інше, власне, про історію «ножиць та клею».

Якщо котрийсь читач захоче тут закликати мене до порядку й заявити протест проти того, щоб філософське питання, яке годилося б розв’язувати шляхом розмірковування, неправомірно використовувалось у посиланні на авторитет істориків, і зацитує навсупереч мені байку про чоловіка, що сказав: «Я не доводжу — я кажу вам!» — то я тільки визнаю, що влучання точне. Я не доводжу — я кажу йому.

Погано з мого боку? Я хочу з’ясувати питання, чи висновок того типу, що вживається у науковій історії, як відмінній від історії компілятивної, приносить примус чи тільки дозвіл прийняти виснуване. Припустімо, що питання стояло не про історію, а про математику. Припустімо: хтось побажав довідатись, чи Евклідове доведення того, що називається теоремою Піфагора, примушує кого-небудь чи тільки дозволяє прийняти той погляд, що квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів двох інших сторін прямокутного трикутника. Я не накидаю нікому своєї думки, але сам я можу придумати тільки одне, що в цьому становищі могла б учинити розважлива людина. Вона б спробувала розшукати кого-небудь, чия математична освіченість сягнула далі 47-ї теореми книги I «Елементів» Евкліда, й спитати його. А коли /344/ б його відповідь не задовольнила її, вона б подалася на пошуки інших людей, чия кваліфікація була б настільки високою, що вони могли б дати потрібну відповідь. І коли б усі вони не спромоглися переконати ту людину, їй довелося б засісти за науку й самотужки опанувати основи нарисної геометрії.

А єдине, чого та людина не зробила б, якщо вона має хоч трохи тями, — вона не заявила б: «Це філософське питання, і мене задовольнить лише одна відповідь — філософська!» Вона могла б назвати це як завгодно, але їй не змінити факту, що єдиний спосіб дізнатися, чи даний тип доведення переконливий, чи ні, — це навчитися доводити в той спосіб і таки довідатися. А тим часом можна вдатися до другої найкращої ради: послухати слово людей, що проробили це самі.








(VI) Розкладання по шухлядах


Ті з істориків «ножиці та клею», кому остогидло переписувати повідомлення інших людей, і хто, знаючи, що має кебету, відчуває в собі похвальне бажання з тієї кебети скористатися, часто задовольняють те бажання придумуванням системи шухляд, по яких би порозсовувати своє знання. Ось звідкіля починаються усі ці схеми та моделі, в які історія із дивовижною покірністю дозволяє себе заганяти таким людям, як Віко, з його моделлю історичних циклів, заснованих на греко-римських спекуляціях; як Кант із його пропозицією «універсальної історії, баченої з космополітичної точки зору»; як Гегель, що слідом за Кантом уявляв універсальну історію поступальною реалізацією людської свободи; як Конт і Маркс, ці двоє дуже великих людей, що пішли слідом за Гегелем, але кожен — своїм трибом, і так далі — аж до Фліндерса Петрі, Освальда Шпенглера й Арнольда Тойнбі уже в наш час, які менше споріднені з Гегелем, а більше з Віко.

Хоча ми подибуємо це явище від XX й до XVIII сторіч, не згадуючи поодиноких виявів навіть у давніші часи, це прагнення до впорядкування усієї історії, до зведення її в одну-єдину схему (не просто хронологічну, а якісну схему, в якій «періоди», кожен із своїм власним усеохопним характером, ідуть один за одним у часі, згідно із моделлю, яка може бути /345/ необхідним a priori, заснованим на логічному обгрунтуванні, або може бути втиснена в наші мізки із допомогою факту частого повторення, або може мати в собі потроху від першого й другого варіантів) є здебільшого феноменом XIX сторіччя. Цей імпульс припадає на той період, коли історія «ножиць і клею» доживала свій вік, коли люди вже були незадоволені нею, але ще з нею не порвали. Ось чому люди, що піддалися цьому захопленню, загалом були мислителями з високим рівнем інтелекту й справжнім хистом до історії, але ж той їхній хист був до певної міри розладнаний і спотворений обмеженнями компілятивного методу.

Типовим для цього становища є те, що дехто з них характеризував цю затію з розсовуванням по шухлядах як «підняття історії до рангу науки». Та історія, яку вони застали, була історією компілятивною — отже, звісно, ніякою не наукою, адже в ній не було нічого самостійного, нічого творчого; це було просто перекидання інформації з однієї голови в іншу. Вони ж усвідомлювали, що історія могла б бути чимось більшим за оце. Вона могла й навіть повинна була мати характерні риси науки. Але як це здійснити? В цей момент на допомогу їм (так видавалося) приходила аналогія з природничими науками. Ще від часів Бекона загальним місцем було, що всяка природнича наука починається із збирання фактів, в вже потім переходить до вибудовування теорій, себто до екстраполяції моделей, що проглядають із купи фактажу. Чудово: поскладаймо ж докупи всі відомі історикам факти, вишукаймо поміж них моделі, а тоді екстраполюймо ці моделі в таку собі теорію універсальної історії!

Як з’ясувалося, це було зовсім не тяжке завдання для будь-кого, хто мав жвавий розум і смак до копіткої праці. Адже не було й потреби збирати докупи геть усі відомі історикам факти. Виявилося, що з будь-якої великої колекції фактів проглядає без ліку моделей; отож екстраполювання таких моделей у віддалене минуле, про яке дуже мало було інформації, та й майбутнє, про яке не було взагалі ніяких відомостей, і надало «науковому» історикові достеменно того самого відчуття сили, в якому відмовляла йому історія «ножиць і клею». Після того як його вчили вірити, що він як історик ніколи й нічого не зможе дізнатися, окрім того, що скажуть йому його авторитети, він раптом відкрив (так йому здалося), що цей урок — ошуканство та що, обертаючи /346/ історію в науку, він може сам для себе визначити речі, що їх приховували від нього (або й не знали) його авторитети.

Це була омана. Цінність кожної і всіх разом узятих цих «шухлядних» схем, коли мати на увазі, наскільки вони цінні для відкривання історичних істин, яких не визначити інтерпретацією свідчення, дорівнювала абсолютному нулю. І фактично жодна з них ніколи не мала ніякої наукової цінності, оскільки не досить того, щоб наука була самостійною чи творчою: вона ще повинна бути й переконливою або ж об’єктивною; вона повинна переконати у своїй необхідності будь-кого, хто може й бажає випробувати підвалини, на яких вона стоїть, і осмислити для самого себе, на які висновки указують ті підвалини. А на таке не спроможна жодна із цих схем. Вони — потомство примхи. Якщо котрась із них і була коли-небудь прийнята скільки-небудь значною групою осіб, окрім того, хто її винайшов, це не тому, що вона вразила їх як науково незаперечна, а тому, що стала правовірністю того, що в дійсності, хоча й не обов’язково у найменуванні, є релігійною спільнотою. Цього до певної міри досяг контизм і до набагато більшої міри — марксизм. У цих випадках чи принаймні у випадку марксизму історичні схеми розглядуваного типу показали себе як такі, що володіють значною магічною силою, бо надають людям фокусну точку для їхніх емоцій і, як наслідок, спонуку до дії. В інших випадках вони мали розважальну цінність, відіграючи певну функцію в житті виснаженої людини «ножиць та клею».

Але омана була не цілковитою. Сподівання на те, що компілятивна історія одного чудового дня буде замінена новим тином історії, яка буде по-справжньому науковою, виявилось небезпідставним і реалізувалося в дійсності. І сподівання на те, що цей новий тип історії дасть змогу історикові пізнати речі, які його авторитети не могли чи не хотіли йому розповісти, виявилось також небезпідставним і також було здійснене. Як усе це сталося, ми дуже скоро довідаємось.








(VII) Хто убив Джона Доу?


Коли одного недільного ранку знайшли Джона Доу, простертого на своєму письмовому столі, із глибоко вгородженим в спину кинджалом, ніхто не міг сподіватися, що питання, хто це вкоїв, розв’яжеться із допомогою свідчення-«заповіту». /347/ Не схоже було на те, щоб хтось бачив, як було вчинено вбивство. Ще менше ймовірності було, що вбивцю видасть хтось із тих людей, кому він довіряється. І найменш вірогідним було припущення, що вбивця сам увійде до сільського поліційного відділку й заявить на себе. Попри все це, громадськість вимагала, щоб лиходія притягли до відповідальності, й поліція сподівалась це виконати — хоча єдиним ключиком до таємниці була пляминка свіжої зеленої фарби на руків’ї кинджала, фарби, що була дуже схожа на свіже зелене пофарбування металевої хвіртки, яка розділяла сади Джона Доу та пастора.

Це було не тому, ніби поліція сподівалася, що з часом свідчення самі прийдуть. Навпаки — коли свідчення прийшло, у вигляді підстаркуватої старої діви, що жила по сусідству й що заявила, буцімто вона вбила Джона Доу своєю власною рукою за те, що той учинив підлий замах на її цноту, — то навіть сільський констебль (не винятково тямущий, але добра душа) порадив їй вернутися додому й випити таблетку аспірину. Згодом, того самого дня, до поліції зайшов сільський браконьєр і заявив, що бачив, як сквайрів лісник залазив у вікно кабінету Джона Доу; на це свідчення ще менше уваги звернули. Нарешті прибігла дуже схвильована пасторова дочка й сказала, що це вона сама зробила; це справило тільки той ефект, що сільський констебль зателефонував місцевому інспекторові, аби нагадати тому, що залицяльник дівчини, Річард Роу, вивчає медицину, тож можна, мовляв, припустити, він знає, де в людини знаходиться серце, та ще що цей студент медицини ночував ніч із суботи на неділю в пасторовому домі, звідки палицею докинути до будинку небіжчика.

А тієї ночі була гроза із зливою, між опівніччю та першою годиною; тож інспектор допитав пасторову служницю (бо ж парафія була багата), і почув, що вранці черевики містера Роу були дуже наброджені. Коли ж допитали Річарда, той визнав, що виходив уночі надвір, а куди й для чого — сказати відмовився.

Джон Доу був вимагачем. Роками він шантажував пастора, погрожуючи оприлюднити факти про певну дівочу ескападу його покійної дружини. Плодом тієї ескапади була /348/ пасторова гадана дочка, що народилась через шість місяців після одруження, а Джон Доу мав при собі листи, що свідчили про той зв’язок. На цей час він уже поглинув усе пасторове приватне майно, а вранці тієї фатальної суботи поставив вимогу, щоб пастор віддав йому й дружинину частину — те, що вмируща доручила чоловікові зберегти для доньки. І пастор надумався покласти цьому край. Він знав, що Джон Доу засиджується за своїм письмовим столом аж за північ; знав, що позад нього, коли той сидів за столом, було двостулкове вікно до підлоги з лівого боку й набір східної зброї — з правого та що задушливими ночами те вікно стояло розчахнуте, аж поки господар надумає лягти в ліжко. Опівночі, натягнувши на руки пальчатки, він тихенько вийшов із дому; але Річард, що ще раніше завважив душевний стан пастора й стурбувався, випадком виглянув у своє вікно й побачив, як той іде через сад. Молодик хутко одягнувся й подався слідом, але поки потрапив у сад, пастор уже зник. Цієї миті вдарила гроза. А тим часом пасторів план здійснився як не треба краще. Джон Доу саме заснув, поклавши голову на стосик давніх листів. Аж коли кинджал пронизав серце шантажиста, пастор глянув на ті листи і впізнав руку своєї дружини. На конвертах була адреса: «Джонові Доу, есквайру». Тільки цієї миті він довідався, хто ж був спокусив його дружину.

Не хто інший, як детектив розшуку Дженкінс із Скотленд-Ярду, якого запросив головний констебль, піддавшись благанню донечки свого давнього друга, знайшов у домі пастора повний сміттєвий кошик попелу, переважно із паперу для писання, але з домішкою спаленої шкіри — ймовірно, від пари пальчаток. Ще свіжа фарба на садовій хвіртці Джона Доу — небіжчик був сам пофарбував її напередодні після чаю — пояснювала, навіщо могли бути знищені ті пальчатки; а ще ж серед попелу були металеві ґудзики з ім’ям знаменитого галантерейника із Оксфорд-стріт, у якого пастор завжди купував товари. Ще більше фарби Джона Доу знайдено на правому рукаві куртки (пляма розпливлася від дощу) , що її в понеділок пастор подарував одному достойному парафіянинові. Згодом детективові розшуку оголошено сувору догану за те, що він дав пасторові зрозуміти, в якому напрямку розвивається його розслідування, надавши тим самим /349/ злочинцеві нагоду прийняти ціанистий калій і уникнути заслуженого зашморгу.

Методи виявлення злочину не в кожному моменті є тотожними методам наукової історії, оскільки остаточна мета у них — не одна й та сама. Карний суд тримає у своїх руках життя й свободу громадянина, тож у країні, де громадянин вважається таким, що має права, суд зобов’язаний зробити щось і то швидко. Час, що йде на підготовку рішення, є фактором у цінності (у справедливості себто) самого судового рішення. Хай котрийсь присяжний засідатель скаже: «Я відчуваю певність, що десь через рік, як ми всі на дозвіллі добре обміркуємо свідчення, ми зможемо краще роздивитися, що воно означає!» — відповідь йому буде така: «У тому, що ти пропонуєш, є певна слушність, але здійснити твою пропозицію неможливо! Адже твоя справа — не просто ухвалити вирок, а ухвалити його зараз! Тож лишайся тут, аж поки буде готове рішення!» Ось чому присяжні мають задовольнятися чимось меншим за науковий (історичний) доказ, а саме — тією мірою певності чи віри, котра задовольнила б їх у будь-якій практичній справі повсякденного життя.

Тож хто вивчає історичний метод, навряд чи вважатиме за потрібне глибоко поринати у правила про свідчення, якими вони визнаються в судових закладах. Адже історика ніхто не зобов’язує схилитися до котрогось рішення протягом певного визначеного терміну. Для нього все інше байдуже, аби тільки його рішення, коли вже він його прийме, було правильним, що означає для нього: воно повинне неминуче випливати із свідчення.

Одначе, поки ця обставина береться до уваги, аналогія між правовими методами й методами історичними має певну цінність для розуміння історії — достатню, гадаю, цінність, аби виправдати перед читачем наведений вище мною в загальних рисах зразок літературного жанру, що, за відсутності будь-якого такого мотиву, не заслуговував би, звісно, на читачеву увагу.








(VIII) Допит


Френсіс Бекон, правник і філософ, виголосив у одній із своїх вікопомних фраз, що вчений-природознавець повинен «піддати Природу допитові». Цими словами він заперечував те, що ставлення ученого до природи має визначатися /350/ шанобливою уважністю, чеканням, поки вона зрече своє слово, та вибудовуванням його теорій на основі того, що вона зволить довірити йому. Він стверджував аж дві речі одразу: поперше, що вчений повинен виявляти ініціативу, вирішуючи на свій розсуд, що він хотів би дізнатися, та формулюючи це у своїй голові у вигляді питання; і, по-друге, що він повинен знайти засоби, щоб змусити природу дати відповідь, вигадуючи тортури, під якими у неї неодмінно розв’яжеться язик. Тут, у вигляді однієї короткої епіграми, Бекон виклав раз і назавжди правдиву теорію експериментальної науки.

Це була також, хоча Бекон і не усвідомлював цього, правдива історія історичного методу. У випадку історії «ножиць та клею» історик займає добеконівську позицію. Його ставлення до своїх авторитетів, як це засвідчує саме слово, визначалось шанобливою уважливістю. Він дожидає, покито вони зволять повідомити його про щось, і дозволяє їм робити ті повідомлення, як їм захочеться і коли їм захочеться. Навіть коли він винайшов історичну критику і його авторитети стали просто джерелами, ця позиція в основі своїй лишилася незмінною. Тут є зміна, але тільки поверхова. Зводиться вона просто до технічної процедури поділу свідків на овець і козлищ. Один клас дискваліфікується, звільняється від давання свідчень, тоді як до другого лишається точнісінько те саме ставлення, що й до авторитетів за старозаконня. Але в науковій історії, чи то у власне історії, таки здійснилася беконівська революція. Безперечно, і науковий історик велику кількість часу збавляє за читанням тих самих книг, що й історик-компілятор мав звичай читати: Геродота, Фукідіда, Лівія, Таціта й таке інше, — але ж прочитує він їх у цілковито відмінному дусі, по суті, в беконівському дусі. Історик «ножиць і клею» прочитує їх у дусі простого прийняття: щоб довідатися, що ж там говориться. Науковий історик натомість читає їх, аби дати відповідь на питання, що в його голові; він-бо взяв на себе ініціативу, на власний розсуд вирішив, що саме він хоче знайти у тих книгах. Далі: історик «ножиць і клею» читає їх із такою установкою, що коли вже вони не розказують йому того й того в достатній кількості простих слів, він того від них так і не довідається повік, а науковий історик бере їх на тортури, обертаючи котрий-небудь пасаж, що з вигляду веде нібито про щось інше мову, /351/ у відповідь на питання, яке він надумався поставити. Там, де історик-компілятор сказав переконано: «У такого й такого автора немає нічого сказаного про таке й таке», — науковий історик чи «беконівець» заперечить: «Невже? Чи ви не бачите, що ось у цьому уривку, де йдеться про зовсім відмінну справу, є прихована вказівка на те, що автор дотримувався такого й такого погляду на предмет, про який, за вашими словами, в тексті нібито не сказано нічого?»

Проілюструю це на матеріалі моєї байки. Сільський констебль не арештовує пасторової доньки й не б’є її методично гумовим кийком, аж поки вона зізнається йому, що думає, нібито вбивство скоїв її Річард. Він бере на тортури — не її тіло, а твердження її, буцімто вона убила Джона Доу. Він починає із застосування методів критичної історії. Він каже сам собі: «Убивство скоїв хтось такий, що має неабияку силу й трохи знається на анатомії. Першого у дівчини таки точно немає, та й друге навряд чи є; принаймні я знаю, що вона ніколи не ходила на уроки першої медичної допомоги. Далі: коли б вона сама це вчинила, то не поспішила б отак донести на саму себе. Її заява — брехня!»

На цьому моменті критичний історик утратив би всякий інтерес до цього сюжету й викинув би його у сміттєвий кошик — науковий же історик тільки входить у смак і випробовує сюжет на хімічні реакції. А це він уміє робити, на те ж він і науковий історик — знає, які питання ставити. «Навіщо ж вона бреше? А щоб відвести підозру від когось! Від кого ж вона хоче відвести підозру? Або від свого батька, або ж від свого милого. Чи скоїв це батько? Ні! Щоб пастор та... Отже, це її коханий. Чи ж мають її підозри щодо нього підставу під собою? Може, й мають: він був у їхньому домі в час убивства; і він досить дужий, і досить добре знає анатомію!» Хай читач не забуває, що в карному розслідуванні вимагається ймовірність, і то такого рівня, що достатній для поведінки буденного життя, тоді як історія вимагає певності. А так, окрім цього, паралель повна. Сільський констебль (не винятково тямущий, як я зазначив, але ж науковому мислителеві й не треба бути винятково тямущим, він повинен знати свою роботу, себто знати, які питання ставити) дістав вишкіл поліційної роботи, а цим вишколом передбачається, що полісмен повинен знати, які питання ставити і як витлумачити /352/ ту неправдиву заяву дівчини, нібито вона сама скоїла убивство, щоб така заява стала свідченням, яке веде до правильного висновку: вона підозрює Річарда Роу.

Єдиною помилкою констебля було те, що він, гарячково шукаючи відповіді на питання: «Кого ж підозрює ця дівчина?» — загубив із поля зору головне питання: «Хто ж убив Джона Доу?» Ось у цьому інспектор Дженкінс продемонстрував над ним перевагу — не стільки в більшій тямущості, скільки в кращому професійному вишколі. Ось як я бачу інспекторів метод роботи.

«Чому ж пасторова дочка підозрює Річарда Роу? Ймовірно тому, що знає: той був причетний до чогось незвичайного, що сталося в пасторовому домі тієї ночі. Ми знаємо, що в пасторовому домі трапилась одна незвичайна річ: Річард виходив надвір у грозу, й того було цілком досить, аби дівчина щось запідозрила. Але ж нам треба знати, чи то ж він убив Джона Доу? Якщо він, то коли він це вчинив? Після того, як ударила гроза, чи ще до того? Не до того, бо ось же його сліди ведуть в обидва боки по грязюці на пасторовій садовій стежці; видно, де вони починаються, через кілька ярдів за дверима до саду, ведучи геть від дому; отже, ось де він був, і саме в цьому напрямку він рухався, коли упала злива. Ну, а чи наніс він грязюки в кабінет Джона Доу? Ні — грязюки там немає. То, може, він зняв черевики, перш ніж увійти до кабінету? Поміркуймо хвилинку. В якій позі був Джон Доу, коли його заколото? Спирався на спинку крісла чи сидів прямо? Ні — крісло затуляло б його спину. Він мав бути добряче нахилений вперед. Можливо, цілком можливо, що спав, саме в цій позі, у якій лежить і досі. Як же саме чинив убивця? Якщо Доу спав, то немає нічого легшого: тихенько увійти досередини, схопити кинджала і вгородити в спину. Якщо Доу не спав, а тільки схилився наперед, можна було зробити те саме, але не так легко. Ну, а чи ж затримувався убивця надворі для того, щоб скинути черевики? Ні, неможливо. В будь-котрому випадку тут найпотрібнішою річчю була швидкість: діло мало бути зроблене до того, як жертва відхилиться назад чи прокинеться. Отже, відсутність грязюки в кабінеті виключає Річарда із списку підозрюваних осіб». /353/

«Тоді ще раз поміркуймо: навіщо було йому виходити в сад? На прогулянку? Але що за прогулянка, коли довкола лютує гроза? Покурити? Ні, вони там курять по всьому домі. Щоб побачитися з дівчиною? Немає жодної ознаки того, що вона була в саду, та й навіщо б? У розпорядженні пари закоханих була, після обіду, вітальня, і пастор не з тих, що розганяють молодь рано по ліжках. Великодушний чолов’яга. Зазнав горя, що ж тут дивного. Але ж навіщо молодому Річардові все-таки було виходити в сад? Щось там мало таке діятися... Щось дивне! Друга дивовижа протягом однієї ночі в пасторовій садибі — та, про яку ми нічого не знаємо».

«Що ж то могло бути? Якщо вбивця прийшов від пасторової садиби, на що вказує та фарба на кинджалі, і якщо Річард побачив його із вікна, то так воно й могло бути, адже убивця добувся до будинку Джона Доу ще до того, як почався дощ, а Річарда негода захопила вже за десять ярдів від садових дверей. Час збігається! Поміркуймо ж, що виходить, якщо убивця з’явився із боку пасторової садиби. Ймовірно, що потім він туди вернувся. А слідів у грязюці немає — чому? Тому, що він досить добре знав сад і міг всю дорогу пройти по траві, навіть у такій пітьмі, що хоч око виколи. Коли так, то він дуже добре знав пасторову садибу і в ній же пробув решту ночі. Чи був це сам пастор?»

«Ну, а чому ж Річард відмовляється признатись, що змусило його вийти в сад? Напевне, аби не втягнути когось у клопіт, а тим клопотом майже напевне і є справа убивства. І не себе він вигороджує, бо ж я сказав йому: ми знаємо, що це скоїв не він. Хтось інший. Хто ж? Може, й пастор. Не можу придумати, кого б іще запідозрити. Тож припустімо, що це пастор, але ж як він мав діяти? Дуже просто! Вийти надвір опівночі, в тенісних черевиках та рукавичках. Зовсім тихо пройти по стежках садиби — на них немає ніякого гравію. Дійти до тієї металевої хвірточки, що веде в сад Джона Доу. Чи ж знає він про ту свіжу фарбу на хвірточці? Либонь, що й ні, — її ж пофарбовано надвечір, після чаю. Хап за хвіртку! Фарба на рукавичці. Ймовірно, фарба й на рукаві куртки. Пройти по траві до розчахнутого вікна кабінету Джона Доу. Доу похилився наперед у своєму кріслі чи, скорше, заснув. А тепер — трохи меткої роботи, зовсім легкої для доброго тенісиста. Лівою ногою досередини, правою — /354/ праворуч, хап ту кинджалюгу, лівою ногою крок уперед і — удар».

«А чим займався Джон Доу, сидячи за тим столом? Знаєте, на столі — нічого. Дивно. Хто просидить цілий вечір за порожнім столом? Щось та мало бути на столі. А що нам відомо про цього чолов’ягу в Ярді? Шантажист, ось хто він! Шантажував пастора? 1 пожирав очима листи, чи що там, цілий вечір? А пастор (якщо це був пастор) застав його, коли він спав, поклавши голову на купу листів? Ну, це не наша справа. Ми це передаємо обороні, хоч би чого воно було варте. А я волів би не вдаватися до такого мотиву в розслідуванні».

«Ну ж бо, Джонатане, не швидкуймо так дуже! Ти його туди завів, а зараз ти його звідтіля виведи. Що ж він достеменно робить? Десь у цей час із неба полило як із відра. А він повертається додому крізь ту зливу. Ще раз забруднився у фарбу коло тієї хвірточки. Йде по траві — ніякої грязюки не занесе в дім. Ось він уже дома. Промок до рубця, ще й рукавички в тій фарбі. Витерти фарбу із дверної ручки. Замкнути вхідні двері. Вкинути листи (якщо то були листи), та й рукавички ж, у грубу, на якій гріють воду, — попіл досі вже, мабуть, у кошику на сміття. Повісити всю мокру одежу в шафу ванної — на ранок уже й суха. Таки ж суха, але куртка, певне, безнадійно втратила вигляд. Що ж він зробив із тією курткою? По-перше, обдивився її, чи немає на ній фарби. Якщо виявив фарбу, то йому треба було б якось знищити куртку. Ох, шкода мені того чоловіка, який надумався знищити куртку в домі, що кишить жінками. Якщо ж він не знайшов фарби, то, звісно ж, віддасть одежину тихенько котромусь біднякові».

«Гаразд, гаразд, ти склав нічогеньку історійку, але ж як перевірити, правдива вона чи ні? Тут треба поставити два запитання. Перше: чи можемо ми знайти попіл від тих пальчаток? І металеві застібки, якщо пальчатки такі, як більшість їх буває? Якщо можемо знайти попіл, то історійка наша правдива. А як до того ж ми ще знайдемо багато попелу від писального паперу, то слушною виявиться і версія про шантаж. І друге: де куртка? Бо ж як знайдемо бодай найменшу пляминку від фарби Джона Доу, то й справу доведено!» /355/

Я виписав трохи докладніш тут цей аналіз на те, щоб переконливіш з’ясувати читачеві наступні моменти про діяльність допитування, яка є панівним фактором в історії та й у всій науковій роботі.

(1). Кожен крок у доведенні залежить від поставленого питання. Питання є тією порцією пального, що вибухає в головці циліндра, стаючи рушійною силою для кожного ходу поршня. Але ця метафора не є адекватною, оскільки кожний новий хід поршня викликається не вибухом нової порції тієї самої давньої суміші, а вибуханням заряду нового типу. Ніхто, хоч трохи знаючись на методі, не буде повсякчас повторювати одне й те саме питання: «Хто вбив Джона Доу?» Щоразу слідчий ставить якесь нове запитання. І то ж не досить просто покривати поле діяльності цілим каталогом усіх питань, які треба поставити, випалюючи їх без ладу, аж поки вичерпаються всі, — ні, запитання треба ставити у певному порядку. Декарт, один із трьох великих майстрів Логіки Допитування (решта двоє — Сократ і Бекон), наголошував на цьому як на кардинальному пункті наукового методу, а проте, як на сучасних авторів творів із логіки, то Декарта мовби ніколи й на світі не було. Сучасні знавці логіки ніби змовилися удавати, що справа вченого — «робити судження», «обґрунтовувати твердження» чи «визначати факти», а також «обґрунтовувати» чи «визначати» відношення між ними, припускаючи, начебто вони не мають аніякого досвіду наукового мислення і в них тільки й на думці, як збути, під виглядом наукового звіту, звіт про їхню власну безладну, безсистемну, ненаукову свідомість.

(2). Ці питання не ставляться однією людиною іншій, у сподіванні, що та, інша людина, своєю відповіддю розвіє невігластво першої. Ставляться вони, як і всі наукові питання, вченим для самого себе. Це — сократівська ідея, яку випало висловити Платонові, що визначив думку як «діалог душі із самою собою», і то вже із Платонової власної літературної практики ми висновуємо, що діалогом він називав процес ставлення запитань і давання відповідей на них. Коли Сократ навчав своїх молодих учнів, ставлячи їм запитання, він учив, як їм ставити запитання самим собі, демонструючи їм на прикладах, як дивовижно можуть щонайтемніші теми бути зроблені ясними, коли ставити /356/ самому собі розумні запитання про них замість просто витріщатися на них, як те радять робити наші сучасні антинаукові епістемологи, сподіваючись, що, коли ми зробимо з нашого розуму абсолютно порожнє місце, ми станемо здатними «визначати факти».








(IX) Твердження і свідчення


Характерною рисою компілятивної історії, від її найменш критичної до найкритичнішої форми, є те, що вона має справу із готовими твердженнями та що історикова проблема стосовно будь-котрого із цих тверджень зводиться до вибору: прийняти чи відкинути, де прийняття означає повторне ствердження твердження як частини свого власного історичного знання. По суті, історія для історика «ножиць і клею» означає повторювання тверджень, що їх до нього були зробили інші люди. Ось чому він може тільки тоді братися до роботи, коли зробив собі запас готових тверджень на ті теми, про які він надумався міркувати, писати й таке інше. Фактично виходить так, що він має сам нашукати собі цих готових тверджень по своїх джерелах, і це позбавляє історика-компілятора змоги претендувати на звання наукового мислителя, оскільки цей факт унеможливлює визнання за ним тієї самостійності, яка скрізь є основоположною для наукової думки (тут самостійністю я називаю таке становище, коли ти сам собі авторитет, виголошуєш твердження чи вдаєшся до дії із своєї власної ініціативи, а не тому, що хтось інший уповноважив тебе чи наказав тобі зробити ті твердження чи дії).

Звідси випливає, що у наукової історії немає ніяких готових тверджень-повідомлень узагалі. Акт інкорпорування котрогось готового твердження в комплекс свого власного історичного знання є актом, неможливим для наукового історика. Коли науковий історик натрапляє на готове твердження про предмет, який він вивчає, він ніколи не ставить сам собі питання: «Це твердження правдиве чи фальшиве?»; чи, іншими словами: «Інкорпорувати мені це в мою історію про потрібний мені предмет чи ні?» Науковий історик тільки спитає сам себе: «Що означає це твердження?» І це зовсім не те саме, коли б він спитав сам себе: «Що хотів сказати цим той, хто зробив твердження?» — хоча, безперечно, /357/ історик має поставити й це запитання і спромогтися дати на нього відповідь. Скорше це буде рівнозначним питанню: «Яке світло проливає на цікаву мені тему цей факт, ще ця особа зробила це твердження, вклавши у нього те значення, яке вклала?» Це можна висловити ще й так, сказавши, що науковий історик підходить до тверджень не як до тверджень, а як до свідчень; не як до правдивих чи фальшивих звітів про факти, звітами про які вони претендують бути, а як до інших фактів, котрі, аби знати, як правильно спитати про них, можуть пролити світло на ось ці факти. Так, у моїй байці пасторова дочка заявляє констеблеві, що то вона убила Джона Доу. Мов науковий історик, полісмен починає серйозно ставитися до цього твердження аж у тій точці, де він перестає трактувати його як твердження, себто як правдивий чи неправдивий звіт про скоєння нею вбивства, і починає трактувати факт, що вона заявила на саму себе, як такий факт, що може стати йому в знадобі. І це таки придалося йому, оскільки він знає, які питання треба ставити про це, й починає із такого: «Ну, а навіщо розказує вона мені цю історію?» Історик-компілятор цікавиться «змістом», як то кажуть, тверджень; його цікавить, про що вони твердять. Наукового ж історика цікавить сам той факт, що твердження зроблено.

Твердження, що його будь-який історик чує або читає, для нього є вже готовим твердженням. Але ж твердження про те, що робиться таке й таке твердження, ще не є готовим твердженням. Якщо він каже сам собі: «Зараз я читаю чи слухаю твердження про таке й таке», тим він сам робить твердження: але це не третьорядне — це самостійне твердження. Він робить його із свого власного призволу. І саме це самостійне твердження є вихідною точкою наукового історика. Тим свідченням, із якого наш констебль висновує, що пасторова дочка підозрює Річарда Роу, є не її твердження: «Я вбила Джона Доу!», а його власне твердження: «Пасторова дочка говорить мені, начебто вона вбила Джона Доу».

Якщо науковий історик висновує свої висновки не з твердження, яке він знаходить готовим, а із власного самостійного твердження про факт, що зроблено такі твердження, він може дійти висновків навіть тоді, коли для нього /358/ не зроблено ніяких тверджень. Засновками його доведення є його власні самостійні твердження, адже для цих самостійних тверджень немає потреби бути самими твердженнями про інші твердження. Ще раз проілюструймо це на прикладі з історійки про Джона Доу. Засновки, виходячи з яких, інспектор довів невинність Річарда Роу, були всі засновками, що їх ствердив сам інспектор; це були його самостійні твердження, що засновувались не на чиєму іншому, а тільки на його власному авторитеті, й жодне з них не було твердженням про зроблені кимось іншим твердження. Суттєвими моментами було те, що Річард Роу, йдучи від пасторової садиби, забруднив свої черевики, що на підлозі в кабінеті Джона Доу не було слідів грязюки та що обставини вбивства були такими, що вбивці ніколи було зупинятися, аби почистити чи скинути свої черевики. Кожен із цих трьох моментів своєю чергою був висновуванням окремого висновку, й ті твердження, на які вони по кілька разів спиралися, були не більшою мірою твердженнями про твердження інших людей, ніж самі ці три моменти. Знов же: остаточний аргумент проти пастора не засновувався логічно на будь-яких твердженнях, зроблених інспектором про твердження, зроблені іншими людьми. Засновувався він на присутності певних предметів у певному кошику на сміття та на певних плямах від фарби на манжеті пошитої в умовно-клерикальному стилі куртки, яка збіглася від того, що добряче намокла, а ручилась за всі факти його власна спостережливість. Цим я не хочу сказати, нібито науковому історикові краще працюється, коли для нього не зроблено ніяких тверджень стосовно тем, над якими він працює; це був би педантичний шлях уникання компілятивної історії, уникання випадків такого типу, які могли б стати пасткою для слабших із-поміж братів наших; я тільки хотів сказати, що він — незалежний від таких тверджень, зроблених ще до нього.

Це важливо, оскільки покликанням на принцип залагоджується така контроверза, яка, дарма що вже не така пекуче нагальна тепер, іще й досі відлунює в умах істориків. Це була суперечка між тими, хто стверджував, що історія є вкрай залежною від «письмових джерел», і тими, хто доводив, що її можна вибудовувати із «джерел неписьмових». На лихо, були вибрані невдалі терміни. «Письмові джерела» не уявлялись як такі, що виключають усні джерела, чи як такі, /359/ що якось особливо пов’язані із власне писанням на відміну від різьблення на камені чи ще чогось такого. Фактично «письмові джерела» означали ті джерела, що являють собою готові повідомлення, які щось стверджують чи натякають на гадані факти, стосовно предмета, яким цікавиться історик. «Неписьмові джерела» означали археологічний матеріал, черепки й таке інше, пов’язане із тим самим предметом. Звісно ж, і слово «джерело» сюди ні в якому разі не підходило, оскільки джерело означає щось, звідки береться в готовому вигляді вода чи щось таке; у випадку ж історії — це щось таке, із чого беруть історики готові твердження, а тим, що до «неписьмових джерел» відносили й черепки, хотіли вказати на те, що черепки, не бувши текстами, не несли готових тверджень і тому не були «письмовими джерелами». (Черепки ж із написами, чи «острака» відносилися, звичайно, до «письмових джерел»).

По суті, це була дискусія між тими, хто вірив, що історія «ножиць і клею» — єдино можливий тип історії, і тими, хто, не спростовуючи чинності методів компілятивної історії, заявляв, що може бути історія і без них. Наскільки я пригадую, та контроверза все ще бурхала, хоч і мала вже присмак застарілості, в академічних колах нашої країни тридцять років тому; всі твердження в цій дискусії, наскільки я пам’ятаю, були вкрай плутаними, а філософи того часу, дарма що це ж випадала їм чудова нагода зробити корисну роботу в царині предмета високо філософського інтересу, на жодну з цих речей не звертали ніякої уваги. У мене лишилося враження, що контроверза видихалася, вилившись у щонайслабший із компромісів, коли прихильники історії «ножиць і клею» прийняли той принцип, що «неписьмові джерела» можуть дати чинні результати, але наполягаючи при цьому, що це може мати місце тільки в дуже дрібному масштабі та ще коли використовувати їх як допоміжні засоби для «письмових джерел», і то хіба у випадках, де закінчуються такі ниці справи, як промисловість і торгівля, куди історик із інстинктом джентльмена не поткне свого носа. На підсумок цього можна сказати, що історики, навчені розглядати історію як діло «ножиць і клею», вже починали тоді, хоч і вельми боязко, визнавати можливість чогось цілковито відмінного, та коли пробували втілити цю можливість у життя, їхніх закоротких крил вистачало хіба на щонайближчі польоти. /360/








(X) Допитування й свідчення


Якщо історія означає історію «ножиць і клею», де історик, хоч би який обізнаний у своєму предметі, залежить від чиїхось готових тверджень і де тексти, в яких він знаходить ці твердження, називаються його джерелами, тоді легко визначити джерело в такий спосіб, що має деяку практичну користь. Джерело є текстом, що містить у собі твердження чи певну кількість тверджень у царині певного предмета; і це визначення має деяку практичну користь, оскільки допомагає історикові поділити всю збережену літературу, коли вже він визначився із своїм предметом, на тексти, що можуть послужити йому в якості джерел і тому повинні бути враховані, й на ті, що не можуть йому придатися й тому можуть бути зігноровані. Що йому слід зробити, так це перебрати все, що стоїть на поличках його бібліотеки, або переглянути бібліографію за той період, питаючи самого себе при кожному заголовку: «Чи може в цьому міститися щось стосовне мого предмета?» А в тому випадку, коли він не може дати відповідь із своєї голови, йому до послуг є різноманітні допоміжні засоби, особливо покажчики та спеціалізовані й класифікаційні бібліографії. Навіть покладаючись на всі ці допоміжні засоби, він усе ж таки може пропустити котресь важливе свідчення, чим розважить своїх друзів; але так чи так, кожне дане питання забезпечене певним обсягом свідчень, кількість тих свідчень обмежена, і вважається, що теоретично можливо їх вичерпати.

Теоретично — так, але не завжди практично, оскільки той обсяг може бути настільки великим, а певні його частини такими труднодосяжкими, що жоден історик не може сподіватися охопити все це зором. І можна іноді почути нарікання людей, мовляв, на сьогодні накопичилося стільки сировинного матеріалу для історії, що завдання використати його стає неможливим; а ще ж зітхають, сумуючи за добрими давніми днями, коли книг було небагато, бібліотеки були невеличкі, й історик міг сподіватися на те, що опанує свій предмет. Ці нарікання означають, що історик-компілятор розривається між двома краями дилеми. Якщо він має лише невеликий обсяг «заповітів», стосовних до його предмета, йому хочеться мати більше; адже кожен новий «заповіт», якщо він по-справжньому новий, може пролити нове світло /361/ на його предмет, від чого той погляд, який нині висуває історик, може зробитися неспроможним. Тож, хоч би скільки тих «заповітів» мав історик-компілятор, його заповзяття як історика змушує його бажати ще більше. Та коли він накопичить величезний обсяг «заповітів», йому стає тяжко ними маніпулювати, втискаючи в якусь переконливу оповідь, і тоді, нарікаючи, мов проста смертна людина, він бажає, щоб того матеріалу та було менше.

Усвідомлення цієї дилеми багатьох людей завело в скепсис щодо самої можливості історичного знання. І цілком справедливо — якщо знання означає знання наукове, а історія означає історію «ножиць і клею». Історики-компілятори, які відкидають цю дилему геть благословенним словом «гіперкритицизм», цим тільки визнають, що їх у їхній професійній практиці, виявляється, це не турбує, оскільки вони працюють за таким невисоким стандартом наукової переконливості, що їхнє сумління вже давно перебуває у стані постійної анестезії. Подібні випадки в сучасному житті становлять великий інтерес, оскільки в історії науки таке частенько подибується, і тільки дивуєшся, як можна дійти до такої надзвичайної сліпоти. Відповідь тут буде та, що люди, котрі виказують подібну сліпоту, були взялися за неможливе завдання — в нашому випадку завдання компілятивної історії, а оскільки вони не можуть, із практичних причин, виплутатися з неї, їм доводиться осліплювати себе, аби не бачити цієї неможливості. Історик «ножиць і клею» захищає себе від бачення правди про його методи тим, що ретельно добирає собі теми, з якими можна було б «утекти», — достоту як пейзажист із XIX сторіччя захищався від бачення правди про те, що його теорія пейзажу геть хибна, вибираючи собі, як він висловлювався, «варті пензля» сюжети. Теми треба вибирати такі, де є наявний певний обсяг «заповітів», не замало й не забагато; не таких одноманітних, щоб історикові нічого було робити, але й не таких різнорідних, щоб він не знав, як і підступитися до них. Творена на таких засадах, історія була в гіршому випадку грою в фанти, а в кращому — елегантним здобутком. Я відніс історію «ножиць і клею» в минулий час і лишаю це на совість істориків, спроможних на самокритику, хай вирішать, наскільки слушно я міг би вжити тут час теперішній. /362/

Якщо ж слово «історія» означає наукову історію, «джерело» ми повинні прочитувати як «свідчення». І коли ми спробуємо визначати «свідчення» в тому самому дусі, в якому визначали «джерела», ми переконаємось, наскільки це нелегко. Немає ж бо такого короткого й легкого тесту, з допомогою якого ми могли б вирішити, здатна чи нездатна дана книга забезпечити нас свідченням на дану тему, та й, справді, немає ж ніякого резону обмежувати наш пошук самими книгами. Бібліографії та покажчики джерел нічогісінько не дають науковому історикові. Це не означає, нібито йому зась користуватися покажчиками та бібліографіями; навпаки, можеш і користуйся! Але це покажчики й бібліографії не джерел, а монографій і всякого такого; не свідчень, а попередніх дискусій, що їх історик може брати за вихідну точку для свого власного дослідження. Отже, тоді як, грубо кажучи, цінність книг, згаданих у бібліографії для використання істориком-компілятором, буде зростати в прямій пропорції до їх давності, цінність творів, згаданих у бібліографії для використання науковим істориком, зростатиме, грубо кажучи, в прямій пропорції до їхньої новизни.

У моїй байці є лише одна очевидна риса, спільна для всіх окремішніх свідчень, що їх використав інспектор у своєму доведенні: усе це — речі, які він спостеріг сам. Коли ж ми спитаємо, що то за речі, дати відповідь буде нелегко. Сюдибо входять такі речі, як існування певних відбитків черевиків у певній грязюці, число їх, розташування й напрямок, їх схожість на відбитки, що лишає певна пара черевиків, та відсутність будь-яких інших відбитків; відсутність грязюки на підлозі в певній кімнаті; розташування трупа, розташування кинджала в його спині та форма крісла, в якому той сидить, і так далі — вельми пістрявий набір. Це, гадаю, ми можемо сміливо стверджувати, адже один Бог знає, що могло, а що не могло знайти собі місце в тому наборі, поки Дженкінс не тільки сформулював, а й дав відповіді на всі свої запитання. У науковій історії все, що використовується як свідчення, і є свідченням, і ніхто не може знати, що йому придасться в якості свідчення, аж поки знайде нагоду щось у тій якості використати. /363/

Висловімо це ще так: в історії «ножиць і клею», якщо ми дозволимо собі описати «заповіт» (надто вільно, згоден) під найменуванням свідчення, є свідчення потенційне і є актуальне. Потенційним свідченням щодо предмета є всі наявні зроблені про нього твердження. Актуальним же свідченням є частина існуючих тверджень про нього, яку ми вирішуємо прийняти. Але в науковій історії ідея потенційного свідчення зникає; або ж, якщо нам до вподоби висловити цей факт ще й іншими словами, все на світі є потенційним свідченням для будь-якого предмета взагалі. Ця ідея засмутить хоч кого, чиї уявлення про історичний метод незрушно зафіксувалися на моделі «ножиць і клею»; адже як, запитає такий історик, з’ясувати нам, котрі факти нам справді необхідні, якщо ми не можемо спочатку зібрати докупи ті факти, що можуть знадобитися нам? Для людини, котра знається на природі наукового мислення, хай історичного чи якого іншого, в цьому не буде ніяких труднощів. Вона збагне, що кожного разу, коли історик ставить перед собою питання, він ставить його тому, що вважає себе спроможним дати на нього відповідь; себто в голові у нього є попередня пробна ідея стосовно тих свідчень, які він спроможеться використати. Не визначена ідея про потенційне свідчення, а невизначена ідея про актуальне свідчення. Ставити запитання, відповісти на які не бачиш ніякої перспективи, є в науці фундаментальним гріхом, подібним до віддавання наказів, коли сам знаєш, що вони не будуть виконані, в політиці або вимолювання того, що, як сам усвідомлюєш, Бог не дасть, у релігії. Запитання й відповідь є в історії співвідносними. Все, що дає тобі змогу відповісти на твоє запитання, є свідченням, а запитання ти ставиш зараз. Розумне запитання (науково компетентна людина ставитиме тільки розумні запитання) є таким запитанням, для відповіді на яке, гадається тобі, ти маєш чи матимеш свідчення. Якщо гадаєш, що маєш свідчення тут і тепер, таке запитання є актуальним, от як запитання: «У якому положенні був Джон Доу, коли його вдарили кинджалом?» Якщо ж гадаєш, що матимеш свідчення згодом, то твоє запитання буде відкладеним запитанням на кшталт оцього: «Хто вбив Джона Доу?»

В основі великого правила лорда Актона: «Вивчайте проблеми, а не періоди!» — лежало правильне розуміння саме /364/ цієї істини. Історики-компілятори вивчають періоди; вони призбирують усі існуючі «заповіти», що стосуються певної обмеженої групи подій, і марно сподіваються, що з того щось та вийде. Наукові історики вивчають проблеми: вони ставлять запитання, і, якщо вони — добрі історики, вони вже тоді, коли формулюють запитання, знають, яким шляхом треба йти до відповіді. Якраз правильне розуміння цієї самої істини й спонукало мсьє Еркюля Пуаро обпікати зневагою «людину-нюхача», що повзає по підлозі, намагаючись зібрати все, байдуже що, бо з того всього щось могло виявитися ключем до проблеми, — і наголошувати, що секрет з’ясування злочину полягає в користуванні тим, що він, трохи набридливо повторюючи, називає «маленькими сірими клітинками». Він казав: неможливо збирати свідчення, поки не почнеш думати, — адже думання означає формулювання запитань (майстри логіки, затямте, будьте ласкаві!), й ніщо не є свідченням, як тільки у відношенні до котрогось певного питання. Глибоко значущою в цьому плані є різниця між Пуаро й Холмсом — вона відбиває ту зміну, що сталася в розумінні історичного методу за останні сорок років. Лорд Актон виголошував свою доктрину, коли в розпалі були жнива Шерлока Холмса: у своїй вступній лекції в Кембриджі 1895 року — але ж то був кав’яр для генерала. А за часів мсьє Пуаро, судячи за його тиражами, генерал не може дозволити собі забагато цього продукту. Революція, що скинула із трону засади компілятивної історії, замінивши їх принципами історії наукової, стала спільним надбанням для всіх.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.