[Колінгвуд Р. Ідея історії / Пер. з англ. О. Мокровольський. — К.: Основи, 1996. — С. 403-409.]

Попередня     Головна     Наступна





§6. Історія і свобода


Ми вивчаємо історію, як я стверджую, для того, щоб досягти самопізнання. Через ілюстрування цієї тези я спробую довести, як ми своє знання того, що людська діяльність є вільною, здобули тільки через наше відкриття історії.

У своєму історичному начеркові про ідею історії я намагався показати, як історія нарешті позбулася свого стану учнівства й набула статусу природничої науки. Одначе зникнення історичного натуралізму веде до подальшого висновку, що діяльність, якою людина вибудовує свій постійно змінний історичний світ, є вільною діяльністю. Окрім цієї діяльності, немає таких інших сил, які б чи контролювали, чи модифікували її, а чи змушували поводитися в той чи той спосіб, аби вибудувати котрийсь один різновид світу радше, ніж котрийсь інший.

Це не означає, нібито людина завжди вільна робити що їй заманеться. Усі люди в певні моменти свого життя бувають вільними робити те, чого їм хочеться, наприклад, їсти, коли відчуваєш голод, чи спати, коли натомишся. Але це не має нічого спільного із проблемою, на яку я посилаюсь. Їсти й спати — це різновиди тваринної діяльності, які задовольняються під спонукою тваринної потреби. Тваринними потребами та погамуваннями чи непогамуваннями їх історія не цікавиться. Історик як історик не переймається тим, що в домі у вбогого немає чого їсти, хоча він може й повинен перейматися цим як людина, що має співчуття до своїх ближніх, і хоча як історик він може дуже цікавитися тими суспільними зсувами, з допомогою яких інші люди зуміли утвердити такий стан речей, аби вони були багатими, а ті люди, що дістають від них платню, — бідними; й може так само цікавитися тими діями, до яких може бути доведена вбога людина — але не фактом невтоленого голоду своїх дітей, не фізіологічним фактом порожніх шлунків та висхлих рученят, а її думкою про той факт.

Не означає це й того, нібито людина є вільною у здійсненні свого вибору; нібито в царстві власне історії, на відміну від царини тваринної потреби, люди є вільними розплановувати свої дії, як їм видається найкраще, й виконувати свої задуми, причому всяк робить, що собі задумав, беручи на себе цілковиту відповідальність за наслідки своїх дій, /404/ бувши капітаном своєї душі й таке інше. Більш хибної думки бути не може. Генлі у своєму віршику тільки переповідає фантазії хворої дитини, яка з’ясувала для себе, що може умовити сама себе перестати плакати за місяцем, лише треба уявити, що ти його вже маєш. Кожна тверезомисляча людина знає, що той порожній простір перед нею, який вона збирається заповнити своєю діяльністю, починаючи відповідно складати для цього плани, буде насправді аж ніяк не порожнім на той час, коли вона збереться туди ступити. Той простір буде заповнений іншими людьми, і кожен із них займатиметься там якоюсь своєю діяльністю. Навіть тепер, на момент складання планів, той простір не такий уже й порожній, як здається. Він наповнений насиченим розчином діяльності, й от-от почнеться кристалізація. Для планованої діяльності там не лишиться зовсім місця, якщо тільки людина не продумає її так, щоб вона заповнювала проміжки між діяльностями інших людей.

Та розумна діяльність, яку доводиться вивчати історикові, ніколи не буває вільною від примусу — примусу стояти перед фактами своєї власної ситуації. І чим більше в ній раціонального, тим повніше улягає вона примусові. Бути розумним, раціональним означає мислити, а для людини, котра збирається діяти, найважливішою річчю, яку треба обдумати, є становище, в якому людина перебуває. З огляду на це її становище, людина аж ніяк не є вільною. Становище є таким, яким є, і ні ця людина, ні будь-хто інший нізащо його не змінять. Адже, хоча загалом становище складається із думок цієї людини та інших людей, його неможливо змінити тим, що вона чи хтось інший змінить свою думку. Якщо ж думки міняються, як це насправді й буває, то це просто означає, що з ходом часу виникла нова ситуація. Для людини, що збирається діяти, ситуація є її володарем, її оракулом, її богом. Успіх чи неуспіх її дії залежить від того, правильно чи хибно вона оцінює ситуацію. Якщо це мудра людина, вона не складе навіть щонайтривіальнішого плану, поки не порадиться із своїм оракулом, не зробить усього, що в її силах, аби якнайкраще збагнути ситуацію. Якщо вона забуде про ситуацію, то ситуація аж ніяк не забуде про неї. Це — не один із тих богів (чи богинь), що лишають блюзнірство невід плаченим. /405/

Та свобода, що існує в історії, полягає у факті, що цей примус накладається на діяльність людського розуму не чимось іншим, а ним же самим. Ця ситуація, його володар, оракул і бог, є ситуацією, яку створив він сам. І коли я це кажу, я маю на увазі не те, що становище, в якому опиняється котрась людина, існує тільки тому, що інші люди створили її своєю розумною діяльністю, яка принципово не відрізняється від тієї, завдяки якій їхній наступник опиняється в цій ситуації, діючи в ній за своїм розумінням; та що, оскільки людський розум є завжди людським розумом, хоч би яке ім’я носила та людина, в якій він діє, історик може нехтувати ці особисті відмінності, говорячи, що людський розум створив те становище, в якому він опинився нині. Я маю на увазі дещо відмінне від цього. Всяка історія є історією думки; і коли історик каже, що котрась там людина перебуває в певній ситуації, це те саме, як коли б він сказав, що та людина гадає, що вона знаходиться в тій ситуації. Вперті факти тієї ситуації, до яких їй конче важливо повернутися лицем, є впертими фактами того способу, в який вона оцінює ситуацію.

Якщо комусь там видавалось нелегкою справою перейти через гори, а причиною цього був його страх перед гірськими чортами, то для історика це дурість, і він проповідує тому комусь через прірву сторіч: «Це ж чистий забобон! Немає ж бо ніяких чортів узагалі. Поглянь у вічі фактам і збагни, що в горах немає ніяких небезпек, окрім хіба скель, потоків, снігу, ну ще вовків, ну ще хіба лихих людей, але аж ніяк не чортів!» Історик стверджує, що факти ось такі, тому що його навчено думати саме в такий спосіб. Але той чоловік, що боїться чортів, заперечує: ні, присутність чортів — це факт, тому що його навчено думати саме в такий спосіб. Історик вважає цей спосіб хибним — але ж хибні способи мислення є такими самими історичними фактами, як і правильні способи, і не меншою мірою визначають ситуацію (щоразу — думку-ситуацію), в яку поставлено людину, що їх поділяє. Упертість акту полягає в нездатності людини подивитися на ситуацію з іншого боку. Той примус, який занечищені чортами гори справляють на чоловіка, якому треба їх перетнути, зосереджується в факті, що він просто не може не вірити /406/ в чортів. Чистий забобон, безперечно, але ж цей забобон є фактом, до того ж вирішним фактом для ситуації, яку ми розглядаємо. Чоловік, що страждає від цього забобону, коли намагається перейти через гори, страждає не просто за гріхи своїх батьків, що навчили його вірити в чортів (якщо то взагалі гріх); він страждає, бо прийняв цю віру, бо поділив цей гріх. Якщо ж сучасний історик вірить у те, що в горах немає чортів, то це також є просто віруванням, яке він прийняв у точнісінько такий самий спосіб.

Відкриття того, що люди, чиї дії він вивчає, в цьому розумінні вільні, є відкриттям, яке робить кожен історик, коли досягне наукового опанування свого предмета. Коли це стається, історик відкриває свою власну свободу, себто відкриває самостійний характер історичної думки, її спроможність розв’язувати для самої себе свої власні проблеми своїми власними методами. Він відкриває, як це непотрібно, ба навіть неможливо для нього, історика, передавати ці проблеми для розв’язання природничій науці; відкриває, що він, у своїй компетенції історика, і може, й повинен розв’язувати їх самостійно. Саме одночасно із цим його відкриттям своєї власної свободи як історика він відкриває і свободу людини як історичного діяча. Історична думка, думка про розумну діяльність, є вільною від домінування природничої науки, а розумна діяльність є вільною від панування природи.

Близькість зв’язку між цими двома відкриттями може бути виражена словами, що вони — це одна й та сама річ, тільки висловлена по-різному. Можна ще сказати, що описувати розумну діяльність історичного діяча як вільну є тільки обхідним і переінакшеним способом стверджувати, що історія — це самостійна наука. Чи ще можна сказати, що описувати історію як самостійну науку — це тільки переінакшений спосіб стверджувати, що це — наука, яка вивчає вільну діяльність. Як на мене, то я вітав би кожне з цих двох тверджень за те, що вони свідчать, що особа, котра їх робить, досить глибоко вдивлялася в природу історії й відкрила: (а) що історична наука є вільною від панування науки природничої та що вона є самостійною наукою; (б) що розумна, раціональна дія вільна від домінування природи й що вона вибудовує свій власний світ людських справ. /407/ Res Gestae, за своїм призводом і в свій власний спосіб; (в) що існує тісна пов’язаність між цими двома положеннями.

Але водночас я повинен знайти в кожному з цих тверджень свідчення того, що людина, котра виступила з такою заявою, не спромоглася (або з якоїсь недовідомої причини вирішила показати себе неспроможною) відрізнити те, що хтось каже, від того, що з висловлювання випливає; себто не спромоглася відрізнити теорію мови або естетику від теорії думки або ж логіки й тому віддалася, тимчасово принаймні, такій собі вербалістській логіці, де логічний зв’язок між двома думками, що правлять за імплікації одна для одної, переплутано з лінгвістичним зв’язком між двома наборами слів, які «означають одне й те саме».

Я повинен переконатися також, чи спроба тієї людини затушкувати проблеми логіки через підміну їх проблемами лінгвістики не засновується на якійсь дуже справедливій оцінці природи мови, бо я повинен переконатися, чи з тих двох синонімічних словесних виразів вона вживає один у справжньому й належному значенні того, «що воно означає» , тоді як другий означає це тільки з тієї недостатньо обгрунтованої причини, що особа, котра його вжила, надала йому саме такого значення. І все це виглядає вельми спірним. Аніж схвалювати такі помилки, я волів би полишити справу там, де я її полишив, і сказати, що ці два твердження (твердження, що історія є самостійною наукою, та твердження, що раціональна діяльність є вільною в описаному вище розумінні) не є синонімічними словесними формами, а виражають відкриття, жодне з котрих не може бути зроблене, поки не зроблено іншого. І, відштовхуючись від цього, я зазначу, що та «суперечка про свободу волі», яка мала такий розголос у XVII сторіччі, виявилась тісно пов’язаною із фактом, що саме XVII сторіччя стало тим часом, коли історія «ножиць і клею» в її примітивніших виявах перестала задовольняти людей і коли історики почали бачити, що треба дати лад своєму власному дому або що історичні студії повинні брати приклад із вивчення природи, повинні піднятися до рівня науки. Бажання розглядати людську дію як вільну пов’язувалося із бажанням досягти самостійності для історії як науки про людську дію. /408/

Але я не полишаю справи на цьому місці, бо хочу вказати на те, що з тих двох тверджень, які я тут розглядаю, одне повинне передувати другому. Тільки вдаючись до історичних методів, ми можемо довідатися хоч що-небудь про предмети історичного вивчення. Ніхто не стане стверджувати, ніби він більше за істориків знає про певні дії, вчинені в минулому, стосовно яких історики претендують на компетентність, та нібито він знає це в такий спосіб, що може задовільно довести і собі самому, й іншим людям безпідставність тієї претензії. Звідси випливає, що ми повинні спочатку виробити істинно науковий і тому самостійний метод історичних студій, перш ніж спроможемося осягнути той факт, що людська діяльність є вільною.

Це може видатися таким, що суперечить фактам, адже напевне скажуть: чимало людей ще до того, як відбулась революція, що завдяки їй історія піднеслася до рівня науки, вже усвідомлювали свободу людської діяльності. На це заперечення я запропоную дві відповіді, які не виключатимуть взаємно одна одної, але одна з них буде відносно поверхова, а друга, сподіваюсь, трохи ґрунтовніша.

(І). Вони, можливо, й усвідомлювали людську свободу, але чи ж осягнули вони її? Чи було їхнє усвідомлення таким знанням, що заслуговувало на назву наукового? Звісно, що ні, адже в такому разі вони б не тільки були певні цього, а й знали б це в систематичний спосіб, і для суперечки про це не було б місця, оскільки ті, хто був переконаний у цьому, розуміли б основи свого переконання і були б спроможними переконливо їх викласти.

(II). Навіть якщо та революція, із допомогою якої історія стала наукою, відбулася всього лише півсторіччя тому, ми не повинні ошукуватися словом «революція». Задовго до того, як Бекон і Декарт революціонізували природничу науку, оприлюднивши засади, на яких засновувався її метод, люди тут і там удавалися до цих самих методів, хто частіше, а хто рідше. Як цілком справедливо вказували Бекон із Декартом, їхня праця покликана була зробити ці самі методи досяжними для найординарніших інтелектів. Коли говориться, що методи історії революціонізувалися протягом останнього півсторіччя, то йдеться ось про що. Маємо на увазі не те, що марна справа — шукати прикладів наукової історії до тієї дати. /409/ Ідеться про те, що, тоді як раніше наукова історія була рідкісним явищем, що його можна було вишукати тільки у творчості видатних істориків, і то ним позначалися скорше моменти натхнення, аніж розмірена течія дослідницької роботи, нині ця річ є приступною для всіх; це річ, якої ми вимагаємо від кожного, хто пише історію взагалі, і яка є зрозумілою для досить широкого кола людей, навіть поза межами вченого товариства, забезпечуючи жвавість детективним історіям, де сюжет засновується на її методах. Щонайменше ми можемо сказати, що той спорадичний та уривчастий спосіб, у який осягалась істина про людську свободу в XVII сторіччі, міг бути наслідком того спорадичного й уривчастого осягання методу наукової історії.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.