[Колінгвуд Р. Ідея історії / Пер. з англ. О. Мокровольський. — К.: Основи, 1996. — С. 573-583.]

Попередня     Головна     Наступна





III. Співвідношення


Всяка історична праця, як ми вже у цьому переконалися, заторкує певну конкретну обмежену проблему, а отже, є, як ми назвали її, монографією. Але такий трактат має не лише конкретно-партикулярний, а й універсальний аспект, оскільки ота конкретна та обмежена проблема є для людини, чия духовна діяльність цілковито зосереджується на ній, єдиною справжньою проблемою, яка тільки існує на світі. В цю проблему вона вкладає всю свою технічну оснащеність, освітлює її світлом усієї, яку тільки знає, історії. Отак уся цілість історії зосереджується в цій одній монографії, яка стає історією світу, писаною з особливої точки зору.

Монографія має у своїй композиції і одиничність, і множинність. Як одиничність вона є одиничною оповіддю, художньо й логічно скомпонованою в єдину цілість; суб’єктивно вона — один трактат; об’єктивно — оповідь про одну річ. Як множинність монографія складається із багатьох тверджень, які пов’язують предикати з тією однією річчю. А тією однією річчю є подія: наприклад, Французька революція, чи Війни Троянд, /574/ чи еволюція гостроверхої арки. Це називається темою монографії, оскільки це — логічна тема усіх вміщених у монографії тверджень, себто всі вони — твердження про Французьку революцію чи про що там мова. Але ж ця подія — складне явище, яке вміщує в собі багато аспектів, і кожен аспект — сам собою подія, а написати історію тієї однієї події — означає перелічити всі ті події, з яких вона складається. Тож історія Воєн Троянд складатиметься із переліку різних кампаній, битв і такого іншого, що діялося, аби з нього склалися ці війни, причому кожна битва дістає достатній опис, щоб індивідуалізований був її внесок до цілої оповіді.

Коли дивитися під цим кутом зору, то монографія як цілість є сумою частин, де кожна частина так задумана, аби зробити належний свій внесок до цілості, а цілість виступає просто організованою системою частин. Наприклад, нам треба описати Трафальгарську битву, виходячи з різних поглядів: то коли б ми складали трактат про тактику морського бою, то коли б писали про Наполеонові війни, то коли б трудилися над біографією Нельсона чи коли б розглядали вплив військово-морських сил на історію. Чи ми б просто компонували нову монографію про Трафальгарську битву, для чого нам потрібен був би відмінний підхід до теми. Отже, цілість повинна передувати частині в тому розумінні, що частина повинна осмислюватись у співвідношенні з цілістю. Зворотний хід міркувань — хибний. Вся цілість не продумується у її співвідношенні з частиною. Цілість просто є взаємною організованістю частин. Наприклад, та чи та історія наполеонівських воєн містить у собі самі звіти про різні воєнні операції, які збірно підпадають під такий заголовок. Отже, цілість є регулятивною схемою, що диктує, які мають бути деталі всієї праці 17, а поза деталями це — чиста абстракція, чи, щонайбільше, назва для чийогось наміру написати історичну працю, а чи голий факт того, що хтось таке зробив.



17 Це речення в рукописі підкреслено.



Практичним наслідком цього є те, що, коли хтось хоче створити історичну працю, найперше йому треба вирішити справу із темою. Це може видатися банальною істиною, але /575/ ж люди часом припускаються тієї помилки, що дозволяють історії компонуватися самій: додають нарис до нарису, сподіваючись, що, коли ті нариси більш-менш «охоплюють добу», то книга, яка вийде внаслідок такого складання, якраз і буде історією того періоду. Це — та сама, вже згадана вище хиба, коли точать монографію до монографії зовнішньо; щоб уникнути цього, історик повинен почати з ідеї своєї праці як цілості й розвивати кожну частину в її співвідношенні з цілістю. Коли включити до загальної структури який-небудь фрагмент, не пов’язавши його із цілістю, то він зруйнує єдність тканини, якщо тільки його не змінити так, щоб він підпорядковувався єдиному фокусові усієї праці. Що саме так буває із твором мистецтва, це загальновідома істина; тож очевидним є те, що цей принцип повинен застосовуватися і до історичної праці, оскільки це — література. Але він не меншою мірою застосовується і до історії як історії. Абсурдом було б припустити, нібито всякий звіт про Трафальгарську битву, якщо тільки його сумлінно зроблено, так само доладно, як і будь-котрий інший, посяде своє місце в історії наполеонівських воєн, адже всякий історик визнає, що значення цієї битви в історії наполеонівських воєн — не та сама річ, що значення її в біографії Нельсона, та що найсумлінніший звіт про неї, зроблений із точки зору біографії, не матиме ніякої цінності, ба навіть заводитиме на манівці й, отже, буде несумлінним, коли виходити із точки зору історії тих воєн.

Коли припустити ідеальність історії, це досить легко зрозуміти, адже, за цією теорією, правда про ту чи про ту подію співвідносна із тією точкою зору, з якою підходять до неї, і тому звіт про подію, написаний під хибним кутом зору, є не тільки недоречним, а й хибним, адже оприлюднення його дорівнює претензії на його доречність, істинність, а це заводить читача на манівці, змушуючи його бачити якісь зв’язки там, де їх немає.

Одначе різні частини трактату співвідносяться не тільки з цілістю — вони ще й співвідносяться одна з одною. По-перше, вони співвідносяться хронологічно: вони становлять часову послідовність і таким чином вибудовуються в оповідь. Але цей зв’язок між ними аж ніяк не є суто хронологічним. /576/ Вони-бо становлять не просто послідовність, а процес. Кожна частина веде до наступної і спирається на попередню.

Можна сказати, що цей процес, у певному розумінні, є ланцюгом причин і наслідків, адже кожна з подій є причиною наступної та наслідком попередньої. І слушне, звісно, й те, що кожна, у певному розумінні, обумовлює наступну, сама бувши обумовлена попередньою. Коли б правомірним було говорити про гіпотезу первісної туманності чи про теорію геологічних епох як про історію, ми б мали тоді приклади таких історичних процесів, що були б строго причинно обумовленими. Але ми переконалися в тому, що вся історія є історією думки. А думка ніколи не може бути ні наслідком, ні причиною. Проте думки можуть утворювати послідовність обумовлених та обумовлюючих складників. Наприклад, у грі в шахи: саме тому, що Білі зробили якийсь конкретний хід, Чорні відповідають своїм конкретним ходом і цим, знов же, обумовлюють наступний хід Білих. Але ця взаємна детермінованість не є причиною. Що ж відбувається? А те, що Білі своїм ходом ставлять Чорних у певне становище, і в цьому становищі у Чорних є тільки один хід, який дає їм змогу уникнути поразки; ось чому Чорні, аби уникнути поразки, вибирають цей хід, а це знов же створює нову ситуацію для Білих. Кожен діє так, як він діє, тільки завдяки тому, що він є вільним і розумним діячем, а те, що, як кажуть, визначає його дію, тільки створює таке становище, у якому він виявляє свою свободу й розумність.

Така природа історичної послідовності. Кожна подія, бувши вираженням людської думки, є свідомою реакцією на ту чи ту ситуацію, а не наслідком котроїсь причини. Ця реакція, своєю чергою, породжує нову ситуацію, і тоді — знов нова реакція. Але єдиною причиною, чому дана ситуація веде до даної дії, є те, що діяч керується певними принципами: у випадку шахів — правилами гри. Поза тими правилами його реакція на хід супротивника не матиме ніякого значення і буде незрозумілою; та коли ви знаєте правила гри і знаєте, що він хоче виграти, ви можете зрозуміти, чому він пішов саме так, якщо тільки його хід не викликаний прорахунком (у цьому випадку найкраще, що ви можете зробити, це зрозуміти, чого він тим ходом хотів добитись, але схибив). /577/

Принципи, на які ми тут посилаємося, є відмінними від причинних законів природничої науки — тим, що ними оперуються лише свідомо. Тільки завдяки тому, що гравець знає, правила гри, цими правилами пояснюють його ходи. Отже, ці принципи перестають діяти, коли люди перестають про них думати, і тому самі вони є історичними явищами. Оце ж і є завданням історика: відкрити, якими принципами керувалися ті люди, дії яких він вивчає, а не припускати, нібито принципи завжди були одні й ті самі.

Забувати це — означає впадати в помилковість натуралістичної чи матеріалістичної історії — історії, яка підмінює засади причинними законами, припускаючи, що ці закони, подібно до законів природи, є постійними. Наслідком цього є те, що історичні послідовності внаслідок хибного їх тлумачення обертаються послідовностями причинними й історик утрачає володіння як вільним та розумним характером дій, що про них він оповідає, цих частин його теми, так і індивідуальністю своєї теми як цілості, як конкретного історичного факту із його власними характером та образом. Коли б визначальні сили історії та були незмінними природними законами, тоді кожен період історії був би достоту як кожен інший, за винятком чисто зовнішніх, безвідносних до суті деталей; тож це була б природа, а природа не має історії. Саме розмаїття принципів, за якими діють люди, індивідуалізує історичні періоди, але історик-матеріаліст зобов’язаний заперечувати це розмаїття, накидаючи всім людям без розбору єдиний набір одноманітних мотивів, пружин дії.

Виправдання того, що люди припускаються цієї помилки, заховано у факті, що всі розумні істоти, у певному розумінні, діють і повинні діяти за одними й тими самими принципами — засадами, які визначають, що таке розумність, раціональність. Тому необхідно розрізняти два різновиди принципів: ті універсальні й необхідні принципи, без яких, себто коли ними не керують, немає взагалі такої речі, як дія, — і інші, які можна назвати емпіричними засадами і які можуть бути змінені без таких наслідків. Візьмімо один приклад: різні політичні організації можуть досить помітно відрізнятися одна від одної своїми позитивними законами; одна спільнота ухвалює обов’язкову правобічність /578/ дорожнього руху, а інша — лівобічність; історикові ж треба не пропустити повз увагу жодної такої відмінності. Але всі політичні організації неминуче сходяться в тому, що треба створювати й упроваджувати закони, хоч би як недієво у них це виходило. Які саме конкретно закони ми маємо, це може бути необов’язковим; але не є необов’язковим те, що ми повинні мати якісь закони, а, маючи їх, наполягати на їх дотриманні.

Тому є можливими дві додаткові помилки: помилка, коли за необхідне вважають те, що насправді є необов’язковим, і помилка, коли за необов’язкове вважають те, що насправді є необхідним. Першу ми вже розглянули. А друга — це помилка, яку захищають ті, хто, прагнучи провести різку межу між роботою розуму цивілізованої людини й дикуна, стверджує, нібито дикун не мислить логічно, як це робимо ми, бо ж він має, мовляв, інші закони, які в його голові посідають те місце, яке в нашій займають фундаментальні закони логіки. Ці ж так звані закони насправді ніякими законами не є; це — емпіричні описи певних типів помилки, до яких схильні всі люди, цивілізовані чи нецивілізовані, й вистачить зовсім невеличкої дози ясного мислення, аби довести, що людина, яка припускається помилки цього типу, так само кориться законам тотожності, протиріччя і виключає середнє, як і вчений із щонайвищим вишколом.

Хронологічна послідовність подій, що, як ми вже переконалися, є також логічною послідовністю реакцій на ситуації, може видатися спроможною простиратися нескінченно в обох напрямках і творити таким чином універсальну теорію (так би мовити) в одному вимірі. Очевидною є хибність цієї ідеї. Якщо ми припустимо, що є така єдина нитка, вона перетинатиметься знов і знов іншими нитками, а ще ж будуть і такі нитки, що, наскільки це можна бачити, ніколи не вступають у контакт із нею. Зрозуміло, що історія як цілість не може складатися з однієї-єдиної оповіді, яка б викладала одну-єдину одновимірну серію подій. Але ж так само зрозуміло, що вона не може складатися і з будь-якого числа, хоч би якого великого, таких одновимірних оповідей. Це тому, що послідовність такого типу можна виявити тільки в межах певного періоду, коли ті межі вже визначено. Коли ми вже визначили тему нашої історичної розвідки, /579/ ми можемо впорядкувати її частини хронологічно; але припустити, ніби установлена отак хронологічна послідовність є вибором із нескінченної хронологічної послідовності, яка існує в готовому вигляді, означає повторити помилку уявлення історичного факту як чогось такого, що має актуальне існування. Оскільки історичний факт є ідеальним, ті його частини чи аспекти, яких ми не вивчаємо, просто не існують; існує тільки абстрактна можливість того, що ми можемо зайнятися їх вивченням. Ця абстрактна можливість є тим єдиним різновидом реальності, що взагалі пов’язана із хронологічними схемами та абстракціями історії. Ці речі є переліками — вельми неповними переліками — тих різноманітних способів, у які ми можемо реалізувати себе в історичній думці. Вони нагадують путівники, коли розглядати їх як списки можливих екскурсій; але вони не нагадують путівників, коли розглядати їх як описи фактично існуючих місць.

Отже, актуально продумана хронологічна схема існує тільки як спосіб організувати деталі в рамках історичної монографії. Тож існує певна подібність між хронологічною структурою історичної монографії та ритмічною структурою симфонії. Часові ритми симфонії не йдуть ad infinitum до того, як почнеться музика, й після того, як вона скінчиться; вони створюють таку організацію, яка існує тільки в самій симфонії. Вони служать для того, щоб пов’язати симфонію в одне ціле; і тільки тоді, коли ми маємо симфонію як цілість перед нами (як повинен мати її перед собою композитор і всякий по-справжньому інтелігентний слухач), коли її послідовно пов’язані частини так взаємопроникають одна в одну, що кожна забарвлює всі інші, надаючи їм їхньої особливої значущості, — тільки тоді стає зрозумілою і видимо необхідною її ритмічна структура. Отже, окремі частини симфонії, хоча, звісно, виконуються вони в різний час, бачаться як частини тієї самої симфонії тільки тоді, коли слухач подолає цю часову різницю через усвідомлення всіх її частин зразу. Це може видатись малозрозумілим, але це — дуже простий і добре відомий факт. Саме завдяки тому, що ритм і тональність першої теми продовжують лунати у вухах слухача, цей може відчувати значущість контрастних ритму й тональності другої теми; а той, хто добре знає цю /580/ симфонію, оцінює значення першої теми почасти саме завдяки тому, що знає, як контрастуватиме з нею друга тема, — факт, що під назвою Софоклової іронії є банальною істиною теорії драми. Падіння Едіпа, хоча воно ще й не сталося, відчуває кожен освічений глядач — як те, що затьмарює його велич. У цьому розумінні різні частини п’єси, хоча виконуються послідовно одна за одною, переживаються як одночасність.

У такий самий спосіб, як одночасність, має переживатися і зміст історичної монографії. Те, що хронологічно виглядає послідовністю подій, має видаватися одночасною цілістю в істориковій думці. Ось він переповідає історію готичної архітектури: в кожній стадії тієї історії він повинен добачити плід того, що вже проминуло, й сім’я того, що має настати. Він повинен відчувати попередні стадії як такі, що готують шлях для наступних, а наступні — як ті, що пояснюють істинне значення попередніх. Одне слово, він повинен бачити внутрішню структуру своєї теми як розвиток.

Ця концепція розвитку, чи прогресу, визначає необхідний характер кожного історичного періоду, де період означає конкретну тему історичної розвідки — зміст монографії. Розвиток можливий тільки там, де є єдність: має бути одна річ, що розвивається, а коли вона зміниться на щось таке, у чому не можна буде впізнати ту саму річ, то про неї вже не можна буде сказати, що вона розвивається. А ще розвиток передбачає можливість стадій у межах процесу, а також те, що процес поступово видобуває на поверхню котрусь таку рису тієї однієї речі, яка спочатку тільки невиразно проглядала. Розвиток — це ідеальний процес, а не процес актуальний; він полягає в тому, що щось робиться дедалі зрозумілішим. Так само й прогрес є ідеальним процесом. Коли його уявляють грубо й хибно, тоді він полягає в тому, що щось стає абсолютно кращим і кращим; очевидна хибність цієї ідеї, оскільки ставати кращим з одного погляду означає робитися гіршим із другого. Але досить зрозумілим є прогрес стосовно котроїсь певної концепції того, що прогресує. Якщо я маю певну концепцію того, чим є [природнича] наука, тоді я зможу сказати, що [природнича] наука в XIX сторіччі прогресувала; себто моя історія [природничої] науки XIX сторіччя може показати її як таку, що ставала дедалі більш /581/ науковою. Коли б я мав відмінну концепцію того, чим є [природнича] наука, я, можливо, був би зобов’язаним сказати, що вона ставала дедалі менш науковою. Ну, а коли я візьму мою концепцію [природничої] науки із самого XIX сторіччя, то я неодмінно скажу, що [природнича] наука в XIX сторіччі прогресувала, адже це просто зводиться до того, що я сказав би, що [природнича] наука XIX сторіччя мала свій власний ідеал і прогресивно реалізувала той ідеал у своєму розвитку.

Прогрес є універсальним, оскільки ідеали завжди реалізуються прогресивно. Народ, який перестає реалізовувати котрийсь певний ідеал, це такий народ, що вже не вважає це за ідеал. Ідеали — це принципи, що їх окремі особи й спільноти ставлять перед собою, щоб керуватися ними у своїх діях; якщо вони реально ставлять принципи перед собою, то й реально керуються ними у своїх діях. Коли ж у своїх діях вони керуються не ними, тоді вони керуються якимись іншими принципами, і це ж будуть їхні справжні ідеали. Цю істину затуманюють лицемірством, що спонукає людей приховувати свої справжні ідеали, нещиро висловлюючи свою відданість іншим ідеалам; та коли це роздивляться, правда виходить на поверхню.

Коли ж ми виокремлюємо собі котрийсь період для вивчення, ми робимо це тому, що бачимо: він відзначається єдністю, чи то гомогенністю. Оскільки вся історія є історією думки, ця єдність є єдністю думки — єдністю в мисленні тих людей, чиї дії становлять той період, який ми собі вибрали. Себто це — єдність принципів чи ідеалів. Наша історія того періоду є в основі своїй історією цих ідеалів. Із погляду цих ідеалів оповідь історії періоду розкриває її як розвиток, себто дії, з яких складається період, поступально показують, які ж вони, ті ідеали, що про них мова, — достоту як дії в трагедії поступально показують, який є сюжет (чи ідеальна єдність) ось цієї трагедії. І цей розвиток є прогресом, оскільки, в міру розгортання періоду, історик дедалі виразніше бачить, які ж були ці ідеали, і вражено переконується, як дедалі відповіднішими до них стають дії його персонажів.

Особливим випадком, таким, що викликав найбільше дискусій, є питання недавнього минулого — того минулого, що безпосередньо переростає в теперішнє. У цьому випадку, як /582/ і в будь-котрому іншому, історія відповідного періоду засвідчує поступальну реалізацію ідеалів періоду. Але в цьому випадку ці ідеали є нашими власними, адже ми стоїмо чи всередині, чи на краю самого періоду. Тому винятково легко переконатися, чи є тут прогрес. Коли хто окине поглядом історію римської політики від братів Гракхів до Антонінів, бувши при цьому нездатним осягнути римські політичні ідеали того періоду, пройнятися до них симпатією, той недобачить там ніяких ознак прогресу; а для такого осягнення потрібні певні дослідницькі зусилля й деяка широта розуму. Але кожен, бувши народженим і вихованим у котромусь певному періоді, навчається приймати величезну більшість ідеалів свого періоду, хоч би як багато він міг бунтувати проти нього в деталях. Тому кожен, хто окине поглядом історію безпосереднього минулого, має побачити в ньому розвиток своїх власних ідеалів, і тому для нього це неминуче буде період прогресу. Ті ж, хто стверджує, нібито не може знайти прогресу в недавньому минулому, — це люди, що перебільшують масштаби свого бунту проти ідеалів теперішнього; а оскільки кожна людина мислячого й незалежного розуму носить у собі якийсь елемент оцього бунту, то жодна мисляча й незалежна людина не зуміє описати безпосереднє минуле як період прогресу без певних застережень, адже вона бачить його почасти як зростання речей, проти яких їй доводиться боротись. Фактом є те, що ідеали безпосереднього минулого ніколи не бувають цілковито нашими власними, а тільки дуже подібними до наших власних ідеалів, і тому, аби побачити ось цей наш період як час прогресу, ми повинні докласти певних зусиль, щоб розрізнити його й наші ідеали та щоб судити його за його власними нормами.

Отже, прогрес є універсальним у тому розумінні, що оповідь про будь-котрий конкретний історичний період, як вона розгортається, дедалі виразніше розкриває природу ідеалів того періоду, а це ж ті самі ідеали, за якими й слід його судити. Із цього аж ніяк не випливає, нібито наступний період буде ще кращий, відповідно до тих самих норм. Навпаки — наступний, звісно ж, буде гіршим, але водночас і кращим, відповідно до своїх власних мірил. Однак /583/ зіставляти два періоди в такий спосіб для порівняння — це кепська історія. Якщо два періоди осмислюються разом, їх необхідно злити в один відтинок та й висвітлити їхні спільні характерні риси. Якщо вони не мають ніяких спільних рис, то марна справа навіть порівнювати їх. Хто захотів би порівняти якісь дві речі, коли б не подумав, що виявив щось спільне між ними? Але, висвітлюючи ці спільні характерні риси, дослідник по суті трактує обидва періоди як дві ланки одного великого періоду, а їхні ідеали — як модифікації якогось спільного ідеалу. І коли б хто-небудь і справді зумів потрактувати всю історію, скажімо, від 3000 до Р. X. до 1900 по Р. X. як єдиний період, охоплений єдиним актом думки й витлумачений у монографії (замість охоплювати різні його частини як періоди й витлумачувати їх у серії непоєднаних монографічних нарисів), він, звісно ж, побачив би, і в цей самий спосіб, весь період як прогресивний розвиток якогось єдиного ідеалу. Зрозуміло, що жодному із нині живих істориків цього не втнути; може, й ніхто ніколи цього не втне, але аж ніяк немає певності, чи не вибере котрийсь історик із цього величезного періоду якийсь один обмежений аспект та не потрактує всього періоду як істинну єдність, виходячи із того обмеженого погляду. Тут варто пригадати той факт, що Кантова ідея універсальної історії була задумана винятково «із космополітичного (weltburgerlich) погляду»; себто він висловив припущення, що ідея космополітичного громадянства могла б бути потрактована (дуже вченим і дуже філософічним істориком — не ним самим) як предмет нарису, що обійняв би всю охоплену письмовими пам’ятками історію. 1, коли б історія була отак потрактована, він добачив, і добачив слушно, що ця оповідь була б оповіддю про прогрес, про поступове зміцніння ідеалу, присутність якого, в тому чи тому вияві, могла бути простежена через весь той період.

У будь-якому іншому, окрім цього, розумінні прогрес є ілюзією. Припускати, нібито світ і далі ставатиме все кращим відповідно до наших власних особливих ідей добра, означає бути далеким від розуму. Одного ми можемо бути певні: наші нащадки житимуть у світі, що відповідатиме їхнім власним ідеалам, достоту як цей, де ми живемо, відповідає нашим.











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.