Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Колінгвуд Р. Ідея історії / Пер. з англ. О. Мокровольський. — К.: Основи, 1996. — С. 451-460.]

Попередня     Головна     Наступна





ЛЕКЦІЇ ПРО ФІЛОСОФІЮ ІСТОРІЇ (1926) 1



Мета цих лекцій — поставити і, в міру моєї спроможності, відповісти на певні питання, що стосуються вивчення історії та предмета, який називається історією і який ми вивчаємо у цьому дослідженні. Ось фундаментальне питання: що саме ми робимо, коли вивчаємо історію? А разом із цим постають і ще троє споріднених питань: (1). Для чого ми це робимо? Сказати б інакше: як це наше вивчення вкладається у наш загальний погляд на цілі й завдання людського життя? (2). У який спосіб найкраще це робити? Сказати б інакше: які засади методу, згідно з якими провадиться чи має провадитися історичне дослідження? (3). Із чим ми це проробляємо? Сказати б інакше: яка істинна природа того, що ми називаємо минулим, що його історична думка обирає як свій предмет?

Я пропоную спочатку обговорити останнє питання. Це допоможе нам випрацювати загальне уявлення про те, що намагається робити історія. Потім я перейду до питання, як вона це робить; це означатиме обговорення даних історичної думки й методів, із допомогою яких вона ці дані тлумачить. Далі, вже насамкінець, я розглядатиму історію як викінчений продукт, коли вона закінчила роботу інтерпретації своїх даних, і поставлю питання, яка ж цінність цього викінченого продукту.



1 Оригінал твору знаходиться в «Колінгвудовому архіві Бодлеянської бібліотеки», від. 14. Під цим заголовком Колінгвуд дописав: «Написано 9 — 13 січня 1926 р. для прочитання в зимовому триместрі 1926 p.».



Наша, оксфордська, традиція полягає в комбінуванні історичних студій із філософськими. У моєму ж особистому випадку це комбінування привело до постійного та настирливого допитування самого себе стосовно правильних методів та остаточної цінності історичних студій, і моєю єдиною метою при обдумуванні цих понять, які я збираюсь викласти перед вами, було скласти порахунки із самим собою відносно того, навіщо я вивчаю історію та як би розумніше підходити мені до цього діла. До певної міри я з цими порахунками впорався, і ці лекції я подаю вам у надії /452/ на те, що дехто з вас, кому, можливо, дошкуляли ті самі труднощі, що й мені, зможе взяти якусь допомогу від мерехтливого світла цих моїх думок. Чи ви сприймете це світло як ознаку, що тут вхід до надійної гавані, а чи як засторогу перед рифами, — полишаю вирішувати це вам.















ЗМІСТ



а. Замість вступу: загальна ідея історії

1. Історія і час

2. Час як такий, що рухається

3. Події як те, що рухається в часі

4. Час як лінія

5. Ідеальність минулого і майбутнього

6. Пам’ять

7. Пам’ять як суб’єктивне й безпосереднє

8. Історія як об’єктивне й опосередковане

9. Історія та її основи



б. Джерела історії

10. Джерела

11. Тлумачення джерел

12. Збирання джерел

13. Різноманітність джерел

14. Безконечність і конечність джерел

15. Ерудиція та як її плутають із історією

16. Помилкове розрізнення історії та передісторії

17. Позитивна цінність цього розрізнення

18. Паралель із мистецтвом

19. Використання готової оповіді

20. Зародки критики

21. Скептицизм



в. Тлумачення джерел

22. Падіння догматичної історії

23. Історична інтерпретація

24. Перехресне допитування джерел

25. Приклади

26. Історія історії

27. Це — все ще, по суті, історія

28. Але історія простіша й легша

29. У такому потрактуванні «авторитети» стають «джерелами»

30. Принципи інтерпретації

31. Емпіричний звіт про їхнє походження

32. Суб’єктивістський звіт

33. Їх апріорний характер

34. Їх застосування до оповіді

35. Чиста методологія

36. Суб’єктивістський звіт про її принципи

37. Критика

38. Її філософський характер



г. Оповідь

39. Оповідь

40. Ніяка оповідь не є, в кінцевому підсумку, істинною

41. А проте, одна істинніша за іншу

42. Нескінченне завдання історика

43. Минуле не може бути пізнаним

44. Чи намагається історик пізнати минуле?

45. Неспроможність такого погляду

46. Чи намагається він перевершити своїх попередників?

47. Ні

48. Прагматична теорія історії

49. Тенденційна теорія історії

50. Її банальність у теорії і в практиці

51. Її не можна дотримуватися свідомо

52. Історія як боговиправдання

53. Die Weltgeschichte als Weltgericht [світова історія як світовий суд]

54. Гегель і Кроче про цей момент

55. Відкидання оптимізму й песимізму

56. Минуле — не предмет для моральних суджень

57. Це тому, що минуле — ідеальне

58. Минуле існує для теперішнього

59. Тільки фактично існуюче улягає пізнанню

60. Минуле, теперішнє і майбутнє

61. Історія є ідеальною реконструкцією минулого

62. Як постають історичні проблеми

63. Першо- й третьорядні проблеми

64. Історія та історія історії

65. Їхня тотожність

66. Як минуле відрізняється від майбутнього

67. Ніякої пам’яті чи історії майбутнього

68. Минуле-необхідність, майбутнє-ймовірність

69. Давня й сучасна історія

70. Структура чи модель історії

71. Застереження проти хибної концепції

72. Гегелів погляд та його критики

73. Мета минулого

74. Універсальна історія та окремі конкретні історії

75. Розв’язання антиномії

76. Кожен — історик

77. Історія та філософія












а. Замість вступу: загальна ідея історії



1. Історія в буденному чи поширеному розумінні слова є знанням про минуле, і ми, щоб зрозуміти її особливості та її, тільки їй притаманні проблеми, маємо поцікавитися, що ж воно таке — минуле. А це означає зайнятися дослідженням природи часу.


2. Час ми взагалі уявляємо чи малюємо собі за допомогою метафори — мов якийсь потік чи щось таке, що перебуває у стані неперервного й одноманітного руху. Ці метафори, коли ми намагаємося осмислити їх, вельми збивають нас із пантелику. Метафора потоку не означатиме нічого, якщо не означатиме, що той потік має береги, відносно яких він перебуває у русі; одначе коли ми прикладаємо таке уявлення до часу, то неможливо сказати, що цей відтинок чи процес часу відноситься до чогось іншого, що не поступає вперед чи не рухається, оскільки ця інша річ ex hypothesi могла б бути тільки іншим часом — таким часом, що, замість рухатися, лишався б статичним. Ані не можемо ми в строгому розумінні сказати, що час рухається, чи минає, чи тече, адже умовою всякого руху є час, а коли тіло, що рухається, рухається в часі, то сам час не може рухатися в часі, якщо тільки не існують два часи (як сказано вище), і, звісно ж, він не може рухатися ні в чому іншому, як тільки в часі.


3. Настільки нелегко думати про сам час як про такий, що рухається, що ми, природно, піддаємося спокусі відкинути геть цю концепцію та сказати, що це не час рухається чи змінюється, а події чи процеси змінюються чи рухаються в часі. Час, коли виходити з цієї точки зору, розглядається як статичний, тоді як події змінюються чи рухаються повз нього, достоту мов стрілки годинника пересуваються повз цифри на циферблаті. Але цей погляд не просуває нас вперед, адже достеменно так, як ніщо не може рухатися ніде, як тільки в часі, так само й ніщо не може стояти нерухомо ніде, як тільки в часі, і коли ми кажемо, що час є статичним, тоді як події рухаються повз нього, ми цим самим припускаємо ще й інший час, відносно якого те, що ми називаємо часом, стоїть на місці. Але це не єдина трудність. Адже цифри на циферблаті стоять на місці в тому розумінні, що всі вони знаходяться там разом, але ж зрозуміло, що «перша година», /456/ «друга година» й «третя година» тощо не знаходяться усі там разом.


4. Але ми не опинимося у кращому становищі, коли облишимо годинникову метафору разом із метафорою потоковою та зосередимося на образові прямої лінії. Якщо ми думаємо про час як про лінію, ми думаємо про теперішнє як про одну на ній точку, що від неї в один бік пролягло минуле, а в другий — майбутнє, причому теперішнє, припускаю, уявляється таким, що мандрує у майбутнє, так що те, що було досі майбутнім, поступово стає спочатку теперішнім, а далі й минулим, а ще далі — більш та більш віддаленим минулим. Але цей образ тільки видається прийнятним, адже ми забуваємо, що насправді ця лінія уявляється такою, що складається із подій, організованих у часових серіях, та що тому ми думаємо про всі події не як про такі, що відбуваються, а як про такі, що існують від вічності до вічності й просто дожидають нагоди проявитися за допомогою ніби такого собі прожектора чи щілинки, що називається теперішнім, коли воно дійде до них. Якщо не уявляти їх отак, тоді образ часової лінії втрачає всяку свою прикладну вартість, оскільки події майбутнього насправді не дожидають своєї черги з’явитися, мовби люди в черзі біля театру чекають, поки випаде їм нагода стати перед віконцем каси; вони ж бо ще взагалі не існують, і тому їх ніяк не погрупувати, хоч би в якому порядку. Така сама справа і з подіями минулого, які через те, що вони відбулися і вже не відбуваються більше, нині не існують і тому не можуть бути розташовані уздовж лінії. Тому часова низка, що розглядається як лінія, є в дійсності лінією, що складається лише з однієї точки — із теперішнього.


5. Реально існуючим є тільки теперішнє, а минуле із майбутнім є ідеалом і тільки ідеалом — нічим іншим. Необхідно наголосити на цьому, оскільки наша звичка «опросторювати» час або уявляти його собі в термінах простору привчає нас уявляти, нібито минуле і майбутнє існують якимось таким чином, що є аналогічним тому способові, у який, коли ми йдемо по Гай-стріт повз коледжі, «існують» почергово у нашому сприйнятті «Квінс», «Магдален» та «Ол-Соулс» 2.



2 Гай-стріт — вулиця в Оксфорді; «Квінс», «Магдален» та «Ол-Соулс — коледжі, розташовані на цій вулиці. /457/



Це — просто ілюзія, але ілюзія стійка, тож викорінювати її слід вельми розважливо, аж поки почнеш осягати істинну проблему історії. Адже ми пересічно припускаємо, у наші моменти особливої алогічності й недбальства, що минуле досі існує — лежить, мовляв, приховане десь за нашими спинами, та що, використовуючи належні знаряддя й методи, ми можемо відшукати його й дослідити його природу, і ця ідея підтверджується догмами декотрих філософій, які доводять ось таке:


Те, що є знаним, повинне існувати реально;

Минуле є знаним в історичній думці та в пам’яті;

Отже, минуле повинне існувати реально.


Великий засновок цього силогізму, на мою думку, істинний, однак малий засновок — хибний; хибний не абсолютно, а тільки тоді, коли його визначають у такий спосіб, щоб висновок більше вже не був істинним.

Минуле як таке не є знаним ані в історичній думці, ані в пам’яті — у жодному розумінні, в якому знання могло б виступати гарантом реального існування. Отже, висновок розсипається на порох.


6. Іще одна спроба підперти віру в життя минулого у теперішньому йде від фізіологічних чи психологічних теорій пам’яті, які доводять, що ми запам’ятовуємо проминулі події в силу тієї постійної чи принаймні тривалої дії, яку вони справляють на наш психофізичний організм. Але ж дуже ймовірно, що насправді така подія, що не залишила ніякого відбитку в нашому організмі, не зафіксується пам’яттю; одначе дія, ефект і запам’ятовування — це не одна й та сама річ. Та й психоаналіз засвідчує, що в багатьох випадках брак пам’яті пояснюється просто грандіозністю дії-ефекту, коли людину, скажімо, доведено до напівбожевілля жахом, і вона, через цю ж саму причину, не може пригадати того, що так її налякало. Необхідно дуже чітко розрізняти колишню подію, яку ми пам’ятаємо, і теперішній залишок тієї події в нашому організмі. Необхідно також (аби застерегтися від іще якоїсь фальшивої теорії пам’яті) розрізняти подію, яку ми пам’ятаємо, та інші події, що можуть супроводжувати наш спогад. Наприклад: людині неприємний гавкіт собаки. Це прикре почуття може спричинити постійний ефект, власне — /458/ хронічну схильність прикро реагувати на собак, відразу до собак. Але ж ця відраза до собак цілковито відрізняється від спогаду про подію, яка породила ту відразу. Далі: коли та людина пригадує ту першу подію, вона може пережити (і дуже ймовірно, що й переживе) ніби заново ту, первісну прикрість, ще, може, й подумає: «От триклятий був собацюра!» Але це оживлення первісної прикрості не є тотожним пам’яті про ту первісну пригоду, бо й справді: треба пригадати ту пригоду, аби в цей особливий спосіб оживити те прикре почуття. Ті хибні теорії, що ототожнюють пам’ять із залишковими слідами чи оживленнями колишніх переживань, є цінними лише остільки, оскільки вони роблять опуклими певні речі, які безперечно трапляються у зв’язку із пам’яттю; але вони помиляються, коли намагаються примусити пам’ять складатися із чогось такого, що в дійсності не є навіть невід’ємною від неї супутньою обставиною, оскільки залишкові сліди та оживлення колишніх переживань можуть насправді мати, і таки справді мають місце без будь-якого пам’ятання первісного переживання. А джерелом цих помилок е упереджена гадка, нібито предметом пам’яті має бути щось таке, що існує нині. Ця упереджена гадка, яка є дедукцією, в основному, безперечно, несвідомою, із тієї епістемологічної догми, що всі стани свідомості повинні мати реальний, незалежний від них самих об’єкт, не дозволяє своїм жертвам збагнути, що те, що ми пам’ятаємо, є минулим, а не теперішнім; та що, поки воно існує, ми не можемо ніяким чином його пам’ятати. Спершу воно має припинити своє існування, і тільки тоді вперше воно набуде здатність зберігатися пам’яттю.


7. Історія і пам’ять є цілковито відмінними речами, але одне у них спільне: об’єктом кожної є минуле. А різниця між ними та, що пам’ять — суб’єктивна й безпосередня, а історія — об’єктивна й опосередкована. Називаючи пам’ять елективною, я маю на увазі, що її об’єктом є завжди щось таке, що трапилося з нами самими чи в межах нашого кола досвіду. Я не пам’ятаю Кримської війни, але добре пам’ятаю Бурську війну; не пам’ятаю Св. Софії, але добре пам’ятаю собор Св. Марка. Як тільки об’єкт випадає за межі мого особистого досвіду, я більше вже не пам’ятаю його. Одначе важливо зазначити ось що: я можу уявити його собі так само /459/ яскраво і так само точно, як коли б я пам’ятав його. Дитина, яка начулася про щось, що сталося в її родині ще до її народження, може навчитись уявляти собі ту подію так само виразно й правдоподібно, як уявляє ті пригоди, що закарбувалися в її пам’яті, й через це може взяти собі в голову, нібито вона пам’ятає те, чого насправді зовсім не пам’ятає. Наприклад, я можу пригадати дещо з того, що сталося зі мною, коли мені було менше двох років, але так туманно й непевно, що ті спогади не такі яскраві, як моє уявлення про ті речі, що їх мені, дитині, описували старші члени моєї родини і що відбулися ще до мого народження. І я не сумніваюсь в тому, що цим пояснюється чимало із тих речей, які на перший погляд видаються випадками пренатальної пам’яті. Називаючи пам’ять безпосередньою, я маю на увазі, що ми ані не маємо, ані не можемо мати, ані не можемо навіть бажати хоч би якої гарантії чи підстави для неї, окрім неї самої. Запитання: «Чому ви оце пам’ятаєте?», яке означає: «Який вам резон оце пам’ятати?» — є таким запитанням, що на нього можна дати хіба що недоречну чи незадовільну відповідь на кшталт: «О, у мене дуже добра пам’ять!», або: «Це справило на мене велике враження», чи ще щось таке. Я, звісно, можу збагнути, що те, що я приймав за пам’ять, не може бути пам’яттю, от як коли кажу, що пам’ятаю, як я вкинув листа до скриньки, а потім знаходжу його у своїй кишені, й мені стає зрозуміло, що насправді я тільки уявив чи мені приверзлося, начебто я вкинув його до скриньки. Але, хоча я можу мати підстави гадати, чи є це випадком пам’яті, чи ні, я не можу мати підстав для запам’ятовування. Я просто пам’ятаю — і край.


8. Із другого боку, історія є об’єктивною. Тут я маю на увазі те, що вона цікавиться не моїм особистим минулим, а минулим узагалі, знеособленим минулим, минулим просто як фактом. І, дарма що я можу твердіше й повніше знати мою власну історію, ніж будь-чию іншу, із цього ні в якому разі не слід робити висновок, що це — саме той випадок. Я можу знати більше про Кримську війну, якої не пам’ятаю, ніж про Бурську, яку пам’ятаю; і я можу знати більше про ранню історію моїх дітей, яку я вивчав із висоти інтелекту дорослої людини, ніж про мою власну ранню історію, що мала місце тоді, коли я був надто малий, аби усвідомлювати /460/ те, що відбувалося. І цілком можливо, хоч і не дуже ймовірно, що котрийсь схильний до усамітнення студент може бути здатним дати кращий та вірогідніший історичний звіт про суспільство й політику давніх Афін, ніж про сучасні йому ці самі речі у своїй рідній країні. А коли я називаю історію опосередкованою, я маю на увазі, що твердження, які вона робить, завжди засновуються на підставах, які історик може навести, коли йому кинуть виклик. «Чому ви вірите в це?» — у значенні: «Які ви маєте резони, щоб робити таке історичне твердження?» — це запитання, на яке цілком можливо відповісти по суті, тож історик, пропорційно до його обізнаності у своїй справі, якраз може дати доладну і прийнятну відповідь.


9. Ця відповідь завжди прибиратиме одну й ту саму загальну форму, а саме: «Я знайшов у своїх джерелах певну інформацію, яка схиляє мене вірити в це». І ця відповідь є характерною для історії. Є ще й інші опосередковані різновиди мислення, які, коли їм кинути виклик, можуть навести свої підстави, але ні в якій іншій галузі думки ті підстави не називаються джерелами, свідченнями тощо. Тому ми повинні розглянути цю концепцію та й побачити, що з неї випливає.














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.