Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна




Розділ 3

Соціальне обличчя козацтва



3.1.

Чисельність, особовий та етнічний склад запорожців і реєстровців


Важливе місце в процесі дослідження генези становості козацтва належить з’ясуванню його соціального обличчя, чисельності, особового та етнічного складу. Актуальність цих питань зумовлена широким спектром джерел формування козацької верстви. Адже до неї ввійшли, окрім української людності, представники інших народів, що, безумовно, вплинуло на утвердження станової свідомості.

На жаль, всебічному висвітленню вищеозначених питань перешкоджає обмежена джерельна база. Крім того, слід враховувати ставлення до козацтва урядових кіл, особливо польських. Після Люблінської унії в офіційній документації фігурували виключно реєстровці або ж набрані до війська на час чергових воєнних кампаній. В епістолярній спадщині магнатів та шляхти козаки часто називалися хлопами, черню, розбійниками. Тому для складання узагальнених даних вимагається копітка робота по виявленню, відбору і систематизації наявних документальних свідчень.

Очевидно, найбільш спірним постає обрахунок чисельності козаків та з’ясування співвідношення їх із загальною масою населення. Якщо спроби подібних аналізів інших станів тогочасного суспільства при наявності статистичних даних фіскальних інституцій супроводжуються певними застереженнями, то нечисленність і фрагментарність джерел щодо козацтва дозволяють висловити лише гіпотетичні передбачення. Крім того, iснуючі свідчення чисельності шляхти, селян чи міщан стосуються чітко означених адміністративно-територіальних одиниць або ж окремих населених пунктів. У випадку з козаками даний принцип застосувати неможливо, тим більше стосовно Запорожжя. Додатковою умовою для аналогічних студій має послугувати чітке термінологічне визначення, а саме, кого вважати козаком.

Зважаючи на неординарність і складність дослідження, необхідно визначити критерій пошуку, за яким можна було б дати аргументовану відповідь на поставлене питання. Вже в литовську добу козаками називали людей, які вели своєрідний спосіб життя на південному прикордонні й не підпорядковувалися місцевим властям. Цей же термін застосовувався до запорожців, взятих на державну службу урядом Речі Посполитої. Разом з тим, незаперечним є факт, що реєстровці становили тільки незначний відсоток від загальної чисельності українського козацтва. В ході військових кампаній аналогічні права й привілеї перебуваючих на королівській службі здобували нові й нові контингенти козаків. По завершенні експедицій, всупереч волі Урядовців, вони продовжували фактично користуватися "вольностями . Отже, за польської доби до козацтва, крім реєстрових, належали люди, які, не визнаючи зверхності офіційної влади, користувалися козацькими "вольностями" і вели промисел "козацького хліба" як на Запорожжі, так і на волостях. Крім того, існували малочисельні розряди городових козаків і тих, які перебували на службі у магнатів.

Переконливим аргументом при з’ясуванні чисельності козацтва може послужити картина динаміки її зростання, що простежується в наявних історичних джерелах. Так, до середини XVI ст. ядром козакуючої ватаги була група до кількох десятків людей на чолі із старшим "отаманом", яка вела промисел на степовому прикордонні. Напевно, саме про таку ватагу йшлося в скарзі черкаських міщан на старостинські нововведення в 30-х роках: "перед тым они пять або шесть парсун собравшися одну куницу шерстью старосте ношивали" 1. Безумовно, що їх чисельність поступово зростала. І вже через два десятиріччя старости брали "поклону з ватаги сім солянок, великих бочок різного збіжжя й інші припаси" 2, що оцінювалося досить дорого.

Незважаючи на татарську агресію, кількість козакуючих на південному та південно-східному прикордонні становила не одну тисячу чоловік. Саме тому в урядових колах Великого князівства Литовського виникає ідея організації козацького війська і підпорядкування його державним інтересам для захисту рубежів. Лише відсутність коштів не дозволила реалізувати задум. Окремі дані про чисельність українських козаків містяться в кореспонденції кримських правителів до уряду Литовсько-Руської держави. Так в 1545 р. хан скаржився, що козаки, зібравшись на полі за Черкасами "осем сот их головами и вышей" громили купецькі каравани 3. Півторитисячний загін "київських козаків" чинив великі шкоди татарським улусам наприкінці 50-х років. На зворотному шляху до Бахчисарая при переправі через Дніпро хан Емін-Гірей зазнав нападу великого загону запорожців, в результаті чого, за його словами, "иных побили, а иншых поймали, а сам ледве втек до Бєлгорода" 4. Слушною е думка М. С. Грушевського, що на середину XVI ст. чисельність козакуючих становила більше десяти тисяч, а походи в 2—3 тисячі козаків стають досить звичайним явищем 5.

Урядові постанови 70—80-х років не лише поклали початок конституюванню козацького стану, а й об’єктивно стимулювали зростання його чисельності. Козацький реєстр 1572 р. став прецедентом для кристалізації "вольностей", користуватися якими прагнули все більші й ширші кола української людності. Під час кримського походу, очолюваного Богданом Ружинським (1576), до складу 3-тисячного загону безумовно входили не лише перебуваючі на державній службі. Декілька тисяч козаків були залучені королем Стефаном Баторієм для ведення війни проти Московської держави. В джерелах збереглися свідчення про велику кількість козацьких ватаг чисельністю не менше сотні 6. Разом з тим, відомо, що лише одному полку, який перебував на державній службі в 1581 р., були сповна виплачені гроші 7. Більшість учасників військової кампанії, повернувшись додому, розпочала пошуки інших джерел прибутку. За словами сучасника подій Рейнгольда Гейденштейна: "Військо наше було розпущене і багато з нього людей непризвичаєних і неохочих до праці, а звичних жити здобиччю з неприятельських країв, удалося до козаків, а вони, збільшивши свої сили, почали щодалі то частіше нападати на краї, що були в згоді з Польщею" 8. Такими краями, насамперед, стали володіння кримського хана. Вже наступного (1582) року кілька тисяч козаків не лише погромили татарські улуси поблизу Очакова, але й ханських послів на зворотному шляху з Москви із "упоминками" господарю Криму. Турецький посол у Кракові загрожував приходом в Україну 40-тисячного султанського війська, якщо уряд Речі Посполитої не поверне пограбоване татарам. Про зворотну реакцію з польської сторони звісток немає, хоча можна передбачити, що виконати вимогу султана було надзвичайно складно. Судячи з повідомлення італійця Гамберіні, "з козаків можна зібрати 14 000—15 000 добірного, добре озброєного війська" 9, що становило грізну військову силу.

Не меншою небезпекою колоніальному режимові в Україні були дії козацтва на волостях. Козаки відмовлялися від виконання феодальних повинностей і сплати податків, вважаючи їх платою за перебування на державній, хоча й тимчасовій службі. Отже, вже після війни з Московією кілька тисяч її учасників займалися козакуванням незалежно від волі властей і не тільки на прикордонні. У скаргах шляхтичів йдеться про вимоги козаків давати стації подібно до коронних військ. Характерним є позов до суду шляхти (1590) на козаків під проводом Якова Осовського, Андрія Рогачовського і Федора Полоуса, які на території Бихівської волості зайняли маєтності Ходкевичів: "именем своего гетмана Войтеха Чоновицького розказуючи себе податок незвыклый грошовый и незмерную и незвыклую стацию, так теж селетру, олову и серку колько тысяч на козака складати, забирали скот, припасы всякие" 10. В даному випадку йдеться про реєстровців, однак за їхнім прикладом так вчиняли й ті, хто вважав себе козаком і не підпорядковувався місцевій адміністрації. З метою відтягнення сил козакуючих від волостей під час сейму (1590), а також через загрозу з боку Туреччини, окремими урядовцями пропонувався проект набору 20 тисяч козаків й розміщення їх на південному прикордонні 11. Проте сеймовою конституцією до реєстру залучалася лише 1 тисяча козаків з метою "погамовання українського свавільства і затримання згоди з сусідніми державами" 12.

Досить регулярні свідчення про чисельність окремих загонів можна простежити з початком боротьби козацтва за відстоювання своїх прав і привілеїв — від виступу під проводом гетьмана Криштофа Косинського до Національно-визвольної війни середини XVII ст. Разом з тим, навряд чи можливо ставити питання про абсолютну цифру кількісного складу козаків.

У ході першого козацького повстання чисельність основних сил фактично залишалася сталою. Наприкінці 1591 р. до Білої Церкви Криштоф Косинський увійшов на чолі 5-тисячного загону. Тобто до тисячі реєстрових долучилися ще 4 тисячі козакуючого елементу, який дислокувався в той час на Подніпров’ї. Стільки ж їх протистояло загонам князя Костянтина Острозького під П’яткою в січні 1593 р. Це ще раз свідчить про обмеженість руху, його становий характер, підтримку козацтва час від часу з боку місцевого населення у боротьбі проти "своїх гнобителів". Водночас майже скільки ж козаків перебувало на Запорожжі і займалося виключно здобуванням "козацького хліба" в степах Північного Причорномор’я.

Незважаючи на зруйнування Томаківської Січі татарами (1593) і перенесення її на о. Базавлук, посланець німецького імператора Еріх Лясота застав там влітку наступного року близько 3 тисяч козаків. Ще 1300 перебували в поході на чолі з гетьманом Богданом Микошинським. Під час переговорів з Еріхом Лясотою запорожці висловили готовність організувати 6-тисячне військо "досвідчених добірних козаків" 13 для спільних дій з імператорською армією проти турок і татар. Того ж року лише Северин Наливайко у поході до Молдови очолював 3-тисячний загін, зорганізований на Поділлі. В ході повстання 1594—1596 рр. значна частина селян та городян долучалася до визнання козацької юрисдикції, тобто вони користалися козацьким імунітетом. На думку С. А. Леп’явка, вже в 1595 р. близько 15 тисяч козаків "призвичаєних до повної свободи дій, не могли мирно ужитися ні з шляхтою, ні з місцевою адміністрацією, ні з правом посполитим" 14. Католицький біскуп Йосип Верещинський, добре ознайомлений зі справами на Подніпров’ї, у листі до канцлера Яна Замойського від 20 березня 1596 р. нараховував козаків близько 20 тисяч 15. Поряд з тим у бій проти коронного війська в урочищі Гострий Камінь вступило 7 тисяч повстанців, а на Солониці "придатних до бою людей" нараховувалось 6 тисяч 16. Отже, лише близько третини козакуючих вступало у відкриту конфронтацію з урядовими силами що, до речі, спостерігалося і в наступні роки. Частина запорожців не підтримувала повстанських сил і займалася здобуттям "козацького хліба" на степових просторах навіть у роки найвищих проявів конфронтації з владою (1630, 1637, 1638). Після 1596 р. заможна частина козацтва, яку очолював Тихон Байбуза, намагалася підкреслювати свою лояльність щодо уряду, прагнучи скасувати баніцію, накладену на козаків за участь у повстанні. Кілька тисяч козаків становили опортуністичну течію під проводом Федора Полоуса, хоча й діяли, як і перші, від імені короля Речі Посполитої. Близько 5 років владі вдавалося утримувати контроль над діями козакуючих на волостях й відповідно пригасити процес покозачення селян та городян.

На початку XVII ст. зростання козацтва зумовлювалося об’єктивними чинниками: поступом колонізації на Подніпров’я, як державної, так і народної, посиленням соціального гноблення, поширення ідеї набуття "козацьких вольностей" серед широких соціальних верств населення. Якісні зміни в цьому процесі чітко зафіксував M. C. Грушевський: "До козацтва горнуться маси людей, яких зовсім не тягне ні до пограничного воєнного спорту, ні тим менше — до далеких заграничних походів, взагалі до «козацького хліба». Вони воліють хліб звичайний, хліборобський, хочуть під фірмою й покривкою козаччини, під її зверхністю й охороною спокійно господарювати «на волости», не знаючи ні панів, ні їх посіпак — і для того пишуться в козаки... в ряди козаччини ввійшов елемент господарський, хліборобський, вповні позитивний, який в козаччині шукав не безкарної сваволі, не добичництва, не широкого розмаху воєнної відваги, вічно бурхливого воєнного життя, а гарантій своїх особистих і маєткових прав, права на землю, права на працю й її результати" 17. Крім того, зростанню козацтва сприяли військові авантюри польських магнатів і уряду Речі Посполитої.

В поході до Молдови (1601) козацьке військо нараховувало 4 тисячі чоловік, а до Лівонської кампанії було залучено 6 тисяч 18. Активізація козакуючих елементів зумовлювалася також діяльністю Лжедмитрія І. Восени 1604 р. разом із претендентом на московську корону до Новгород-Сіверського прибуло козацьке військо чисельністю 12 тисяч 19. Під час облоги Смоленська у жовтні 1609 р. на допомогу коронному гетьману Станіславу Жолкевському гетьман Олевченко привів з України 30 тисяч козаків 20. За словами учасника подій шляхтича Самуїла Машкевича у війні проти Московської держави брали участь близько 40 тисяч українських козаків 21.

Завершення війни з Московією поповнило козакуючий елемент в Україні, енергія якого спочатку була спрямована на боротьбу з татарами і турками. Вже на 1614 р. припадає декілька морських та сухопутних експедицій запорожців до Чорноморського узбережжя і не лише північного. Козаки зруйнували турецькі фортеці Трапезунд і Синоп, де, за словами сучасника, "ні від кого іншого досі ані від козаків не було тут тривоги й небезпеки, відколи турки опанували Малу Азію" 22. На розправу з козаками із Стамбулу була вислана велика султанська флотилія. Незважаючи на застосування тактики маневру, чимало козацьких чайок не повернулося на Січ. Польський уряд увідомлявся про вислання в Україну турецького війська. Лише особисті запевнення Сигізмунда III про приборкання козаків за допомогою кварцяного війська змусили султана відкласти похід. Цілком закономірним став і перший пункт Житомирської комісії (1614) — заборона походів у межі сусідніх держав і приймати до себе "свавільних людей" 23. Постанови комісій та сеймові конституції мали на меті звести українське козацтво до незначного загону прикордонників, підпорядкованого польській адміністрації, позбавити його власної юрисдикції, тобто прикмет соціального фактора суспільної опозиції польсько-шляхетському режиму. Водночас урядова політика щодо козацтва вже не в змозі була повністю припинити його зростання, розширення території козаччини і розвитку військових сил, які б стояли оружною рукою в обороні покозачених мас. На думку М. С. Грушевського, для розширення козацтва і запобігання погромів з боку кварцяного війська "статочні елементи", які стояли на чолі реєстру, Тихон Байбуза, Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Іван Кулага дотримувалися и відповідної тактики: "Не доводити до загострень відносин, не відмовляти услуг річипосполитій, пригадувати, що козацька сила їй потрібна, але знову і не вислугувати понад міру, навпаки — по можливості не випускати Польщу з воєнних клопотів. Хто зна навіть, чи в усix тих зачіпках з сусідніми державами було тільки своєвільне добичництво, а не було певного плану — втягати річпосполиту в воєнні тривоги, які б займали її воєнні сили, не давали можливості обернути сі воєнні сили на приборканнє козаччини, навпаки — змушували річпосполиту запобігати козаччини для допомоги" 24.

Згідно люстрації 1616 р. у південних районах Київщини серед означених населених пунктів нараховувалося сім з половиною тисяч козацьких родин — в п’ять разів більше від так званих "послушних", тобто відбуваючих феодальні повинності 25. Можна передбачити, що таким же було й співвідношення у Брацлавському воєводстві, яке ще ближче лежало до південноукраїнського степу — колиски козацької вольності.

Помітна мобілізація козацьких сил спостерігалася в 1617— 1618 рр. Її особливістю було поширення регіону козацьких леж на Північній Київщині і навіть в окремих повітах Білорусі, які контролювалися литовською владою. У сеймовій промові підканцлера Великого князівства Литовського Євстахія Воловича (1618) містилася вимога до українських старост "не допускати згромадження козаків для запобігання їх сваволі" 26. Вихід із ситуації для властей певною мірою з’явився влітку, коли розпочалася мобілізація під проводом гетьмана Петра Сагайдачного Аля експедиції на допомогу королевичу Владиславу. 20-тисячне козацьке військо не лише розгромило царську армію, але й допомогло урядові Речі Посполитої підписати вигідне Деулінське перемир’я.

Серед найголовніших питань вальний сейм 1619 р. розглядав ситуацію на південному прикордонні через загрозу турецької агресії. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський запропонував план мобілізації воєнних сил, збільшення їх чисельності до 20 тисяч, частину яких мали складати козаки 27. Однак сенатори відхилили цей проект, а в Україну було направлено ком’ сію, очолювану Томашем Шклінським, Тиберієм Злотніцьким та Яном Білецьким. Вони вели тривалі переговори з козакам над Роставицею. Одним із найскладніших виявилося питання чисельності реєстру. Гетьман Петро Сагайдачний подав коро лівським комісарам проект реєстрового війська на 10 600 козаків 28. Очевидно, урядовці й самі розуміли потребу збільшення чисельності перебуваючих на державній службі, оскільки в листі від 15 жовтня до Станіслава Жолкевського пропонували обмежити реєстр 8 тисячами. Проте відповідь коронного гетьмана була негативною, і Роставицькою угодою реєстрове військо утверджувалося на 3 тисячі козаків 29. Прямою реакцією на постанову став гучний похід 5 тисяч запорожців до Криму, в результаті чого було зруйновано декілька міст, що привело до нової напруги в кримсько-польських стосунках.

Про зрослу могутність українського козацтва свідчить його участь у Хотинській війні 1621 р. Існують різні дані щодо чисельності козацького війська, яке виступило в похід проти наступаючої турецької армії. Якщо не брати до уваги тенденційні судження польської історіографії 30, яка прагнула всіляко применшити роль козаків у перемозі над султаном Османом II, то слід проаналізувати два наявні списки козацьких сил. А саме, реєстр, утверджений 6 липня після ради в урочищі Суха Діброва і реєстр кінця серпня, коли керівництво військом перейшло від Якова Бородавки до Петра Сагайдачного.


6 липня 1621 р.

1. Полк Якова Бородавки 3000

2. Полк Петра Сагайдачного 2200

3. Полк Івана Зишкаря 2000

4. Полк Богдана Конші 1600

5. Полк Тимоша Федоровича 4000

6. Полк Мусія Писаренка 2500

7. Полк Федора Білобородька 3200

8. Полк Данила Довганя 3000

9. Полк Адама Підгорського 3700

10. Полк Сидора Семаковича 3500

11. Полк Василя Лучковича 4100

12 Полк Яцька Гордієнка 2900

13 Полк Семена Чечуги 3400

14 Полк Войтеха Вусатого 2800

Всього 41 900 козаків 31



серпень 1621 р.

1 Полк Петра Сагайдачного 3000

2. Полк Івана Гардзеї 2000

3. Полк Івана Зишкаря 2300

4. Полк Богдана Конші 1600

5 Полк Тимоша Федоровича 4000

6. Полк Мусія Писаренка 2500

7 Полк Федора Білобородька 3200

8. Полк Данила Довганя 3000

9. Полк Адама Підгорського 3700

10. Полк Сидора Семаковича 3500

11. Полк Василя Лучковича 4100

12. Полк Яцька Гордієнка 2700

13. Полк Семена Чечуги 3200

Всього 38 800 козаків 32



Списки свідчать, що зміни відбулися незначні, враховуючи також, що до Хотина запорожці вели бойові дії проти татар у межах Молдови. Більшість козаків полку гетьмана Якова Бородавки влилася до інших формувань. Замість полковника Войтеха Вусатого, очевидно, прихильника Бородавки, бачимо Івана Гардзею. Різниця в чисельності не є принциповою при оцінці козацького війська в 40 тисяч чоловік, тих, хто безпосередньо брав участь у Хотинській битві. В даному випадку мав місце перший прецедент об’єднання сил запорожців, реєстрових і козакуючих елементів на волості, до чого і в майбутньому прагнули ватажки козацьких повстань.

Розташування на території Київського воєводства більшості Учасників військової кампанії не могло не сприяти подальшому процесові покозачення. Папський нунцій Каміло Торрес у реляції до Ватикану (1622) визначав чисельність козаків у 60 тисяч 33. Третина від цієї цифри, а саме близько 20 тисяч козаків, виступили під проводом гетьмана Марка Жмайла восени 1625 р. Згідно Куруківської угоди встановлювався 6-тисячний реєстр, який фактично зберігся до початку Національно-визвольної війни.

Чисельність козацтва зростала в ході народних повстань під проводом Тараса Федоровича (1630), Павла Бута, Якова Острянина і Дмитра Гуні (1637—1638) та Смоленської війни (1632—1634), до яких залучалося більше 20 тисяч. Проте, починаючи з 1637 р., спостерігався масовий відхід козакуючих у межі Московської держави, на Слобожанщину та Дон. За словами донського отамана Михайла Татарина, в 1638 р. на Дону нараховувалося близько 10 тисяч запорожців 34. Під час переговорів у Москві (квітень 1640 р.) польські посли Мацей Стахорський і Криштоф Раєцький вимагали повернути 20 тисяч українців, вказуючи на місця їх нового проживання 35. Що стосується Слобожанщини, то там реєстрація проводилася вибірково і не завжди охоплювала всіх прибулих. За свідченням А. Г. Слюсарського, лише за 1640—1647 рр. останніх нараховувалося близько 10 тисяч 36. Зважаючи на переселення разом з козакуючими, через загрозу шляхетського терору, селян та міщан, які не мали безпосереднього відношення до повстання, можна з певною долею гіпотетичності передбачити відхід з України до 20 тисяч козаків. Звідси, дотримуючись вищеозначеного принципу співвідношення, загальна кількість козацтва напередодні Національно-визвольної війни не перевищувала 60 тисяч, а з членами сімей (при коефіцієнті 4—5 осіб на сім’ю) — близько 270 тисяч чоловік.

Набагато складнішим є питання співвідношення козацтва із основною масою населення. Єдиним певним орієнтиром можуть послужити подимні тарифи Брацлавського, Волинського (1629) та Київського (1640) воєводств, які достатньо досліджені 37. Спираючись на відомості тарифів та висновки демографів, H. M. Яковенко зробила висновок, що на території Волині і Центральної України напередодні Національно-визвольної війни проживало 38,5—40 тисяч шляхтичів, або ж 2,3— 2,5 % загальної чисельності населення 38. Використані авторкою підрахунки останнього, здійснені І. П. Крип’якевичем, О. І. Барановичем та М. Г. Крикуном, не викликають сумніву. Якщо загальна чисельність населення Київщини, Брацлавщини і східних районів Подільського воєводства становила близько 1 100 000 чоловік, то козацтва 270 000, або ж 25 %. З них лише 6 тисяч (без сімей) перебували на державній службі та офіційно користувалися "козацькими вольностями". Всі ж інші реалізовували ці права у протиборстві з місцевою адміністрацією, тобто фактично становили нереєстрове козацтво.

Не менше проблем постає і при студіюванні особового та етнічного складу козацтва. Як відомо, в перші десятиріччя існування Запорозької Січі записів там не велося. На сьогодні збереглося лише небагато списків реєстровців, особливо їх рядового складу. Крім того, перебуваючі на державній службі з часів Сигізмунда II Августа до кінця першої чверті XVII ст. дислокувалися на Запорожжі, і відрізнити їх від інших козаків за наявними матеріалами нелегко.

У джерелах кінця XV — першої половини XVI ст. зустрічаються лише окремі імена та прізвища з вказівкою про належність до козацтва. Наприклад, у справі про набіг на татарських купців черкаський управитель Семен Полозович (1520) називав козаків Каленика та Митечка 39. Канівські й черкаські козаки Солтанець, Ворона, Масло згадуються у листі кримського хана Сагіб-Гірея до великого князя литовського і польського короля Сигізмунда І наприкінці 20-х років XVI ст. 40. У списку обивателів Великого князівства Литовського, які мали ставати до військової служби, ухваленому віленським сеймом 1 травня 1528 р., подається детальний перелік козаків-татар — від рядових до старшин 41. Однак, це все нащадки татар, переселених на територію Троцького повіту великим князем Вітовтом на початку XV ст. У середині 40-х років XVI ст. близько 800 козаків під проводом Андруша, Карпа, Лесуна і Яцька Білоуса громили татарські улуси в степу південніше Брацлава 42. Зрештою, до нас дійшли імена адміністраторів-державців, які, відповідаючи за безпеку кордону, займалися і козацьким промислом у першій половині XVI ст. Це, зокрема, Остафій Дашкович, Семен Пронський, Андрій Немирович, Дмитро Вишневецький, Бернат Претвич, Предслав Лянцкоронський, Богуш Корецький, Богдан Глинський. Як бачимо, крім українців, серед них були і представники польського етносу, а останній — тюркського походження.

Після Люблінської унії розвиток козацтва в Україні йшов більш швидкими темпами. В цей процес активно втручався уряд Речі Посполитої. Протягом 1572—1575 рр. на чолі реєстрового козацького загону (300 чол.) перебував польський шляхтич Ян Бадовський. Він був призначений старшим і суддею, що фактично означало вилучення козаків з-під старостинської влади. На сторінках хроніки Марціна Бельського знаходимо звістку про "гетьмана низових козаків" князя Богдана Ружинського в 1575—1576 рр.43. Козацьким гетьманом у 80-х роках був Михайло Ружинський 44. Згідно з постановою Стефана Баторія (1578) старшим реєстру було призначено поляка Яна Оришовського, який з невеликими перервами пробув на цій посаді до 1590 р.45. Обов’язки писаря і скарбника Війська Запорозького тривалий час виконував Янчі Бегер. У відомому договірному універсалі короля вказуються прізвища п’яти посланців із Запорожжя: Андрій Лиханський, Іван Подолянин, Федір Дід Іван Клинок, Пилип Коза 46. Мабуть, це були авторитетні запорожці, оскільки і пізніше бачимо їх серед реєстрової старшини.

У 70—80-х роках XVI ст. з’являється цілий ряд козацьких ватажків: Яків Шах, Іван Підкова, Матвій Самоватий, Костянтин Лакуста, Філон Кміта, Корній Перевальський, Федір Кишевич, Яків Осовський, Андрій Рогачовський, Войтех Чоновицький, Лук’ян Чорнинський. Під їхнім керівництвом запорожці здійснювали походи до Криму, Молдови, турецьких фортець на Чорноморському узбережжі. За традиціями Литовсько-Руської держави, що поступово проникали й на Січ, коли керівник військового підрозділу дістав назву гетьмана, більшість із них іменувалася саме так. Звідси джерела називають кількох "гетьманів запорозьких" в один і той же час. Серед бойових трофеїв запорожців інколи були й захоплені в полон турки і татари, частина яких згодом ставала членами січової громади. Не випадково тюркський елемент досить чітко простежується аж до ліквідації козацтва в Україні.

Надзвичайно цікавим джерелом з історії українського козацтва і, на жаль, єдиним цілісним свідченням для другої половини XVI ст. є реєстр запорожців, які повернулися з московського походу навесні 1581 р.47. Вперше проаналізували цей документ А. В. Стороженко 48 та M. C. Грушевський 49. Автори звернули увагу на репрезентацію в реєстрі вихідців з різних регіонів України. Більш глибоке дослідження здійснили німецькі історики Сусанна Любер та Пітер Ростанковський 50.

Зупинимося коротко на особовому складі козацького полку, чітко розподіленому на 50 десятків, і особливої роти при старшому Яні Оришовському. В останній налічувалося 30 прізвищ: Олександр Мірейовський, Микола Садковський, Станіслав Сторожевський, Микола Глуховський, Петро Кривковський, Ян Дорошовський, Станіслав Завістовський, Ян Модлінський, Курас Шульжинський, Іван Дерманський, Петро Нічовський, Ян Черменський, Петро Кам’янчанин, Іван Головач, Богдан Волошин, Святогор з Києва, Семен Копицький, Іван Водоп’ян, Денис Брагінець, Семен ус, Ожель Москвичин, Іван Улас, Панько Дроздович, Степан Пінчук, Івоня Волошин, Микола з Мозира, Андрій та Іван з Дубна, Стас з Галича, Васько Брагінець. Як бачимо, у даному списку переважають представники української та польської шляхти. Вихідців з міщанства і боярства значно менше. Останні репрезентують нижчий прошарок козацької старшини.

Отаманами Війська Запорозького були: Іван Кішка, Васько Торговий, Андрій Лиханський, Іван Лотіс, Сахворост, Іван Подолянин, Клим Чорний, Гілінак Городчанин, Кердей Місік, Онисько Голубович, Яків Волькос, Лукаш Козуля, Іван Тольчіха, Ісак Гусак, Васько Товстий, Онисько Зілік, Захар Кулага, Олекса Орел, Семен Буг, Остап Волевач, Пилип Волинець, Андрій Петрович, Яцько Кунцевич, Бенедикт Брагінець, Хведима Коломиєць, Марко Мозирянин, Іван Панкевич, Йосип Добрило, Юхим Сізак, Герм’як з Борисова, Хома Чорний, Йосип Смілий, Петро Зеленський, Минко Туровець, Кіндрат Щербина, Кунас з Бобруйська, Левко з Чечерська, Іван Товстий, Іван Березецький, Васько Щербина, Марко Канівець, Ілля Дунський, Міта Москвичин, Райтко Живоглат, Іван Скляний, Оліфер Кулага, Кміта Домак, Дмитро Брагінець, Северин Марецький. Більшість ix була мешканцями Подніпров’я, де козацтво вже із середини XVI ст. виступало як окрема група населення. Незначну частину становили прибулі з Волині, Поділля, а також вихідці з Білорусі, Московії, Польщі, Німеччини, Молдови, Сербії, Криму.

Чисельне зростання і консолідація козацтва в 90-х роках означали якісно новий етап його еволюції. Відстоювання козацьких прав переростало у збройні конфлікти з владою. Старший реєстрового війська Криштоф Косинський (1590—1593) намагався об’єднати для цього зусилля перебуваючих на державній службі і запорозької вольниці. У своєрідній формі вибачення за "прикрості і шкоди", завдані магнатським маєтностям, звучить дана теза у листі гетьмана на ім’я князя Костянтина Острозького від 10 лютого 1593 р., завізованому військо вим писарем Іваном Кречковичем 51. На спільні дії розраховував і Северин Наливайко, розпочавши в 1594 р. боротьбу проти подільської шляхти, що викликала й селянські заворушення. В цей час на Запорожжі кошовим отаманом був Богдан Микошинський 52. Звідти ж прийшла підмога Наливайку — козацькі загони під проводом Григорія Лободи, Матвія Шаули, Саська Федоровича, Шостака, Кремпського.

Придушивши козацькі рухи в Україні, уряд Речі Посполитої ліквідував реєстр. Тому до 1600 р. можна говорити лише про запорожців, хоча частина їх продовжувала іменуватися королівськими слугами, прагнучи відстояти втрачені права та привілеї. Вже в 1596 р. козацькими гетьманами були Криштоф Нечковський і Гнат Василевич 53, а через рік — Тихон Байбуза. Суперником останнього виступав ватажок іншої групи запорожців гетьман Федір Полоус 54. Неодноразові збройні сутички між ними не сприяли стабілізації в середовищі козацтва. І лише в 1600 р. воно вже виступило єдиною силою у боротьбі проти турецько-татарської агресії під проводом Самійла Кішки. Листа до Сигізмунда III від 1 липня того ж року він написав як вірний слуга короля — "гетьман Війська Запорозького" 55. Послами до канцлера Речі Посполитої Яна Замойського з проханням матеріальної підтримки Війська Запорозького були обрані Микола Карпович і Ян Пружинський 56.

У перші роки XVII ст. після Самійла Кішки старшими реєстрового війська були Гаврило Крутневич, Іван Кучкович, Іван Косий 57, які відзначилися у війні з королівською Швецією. У грудні 1606 р. місцеві урядовці в Україні одержали листа від гетьмана Григорія Ізаповича, в якому попереджалося про можливий напад татарських полчищ 58. Через три роки близько 30 тис. козаків водив на територію Московської держави старший війська реєстрового Олевченко 59, а в 1610 р. під Смоленськ на допомогу Сигізмунду III прибув гетьман Данило Каленик 60. Серед козацьких полковників бачимо також Андрія Стороженка, Григорія Пашкевича, Федора Книша, Старинського, Козича, Наливайка, Гутенка. У жовтні 1611 р. через Литву до московського кордону великий загін провів полковник Матвій Ширай 61. Немало з них після закінчення московсько-польської війни розташувалися у королівшинах, де "здобували козацький хліб", грабуючи панські садиби. Так, у листі шляхтича Загорського до місцевих властей від 4 грудня 1613 р. ішлося про "козацьку сваволю" полковників Йосипа Путивльця, Яцька Мітли, Топиги і сотника Іллі Вараковського на території Піншини 62. В той же час князь Микола Соломерецький скаржився до Володимирського гродського суду на аналогічні дії Шульжина й Старинського, "которые се меновали быти полковниками по королевской милости войска козацкого" 63. У списках Розрядного приказу збереглися сотні прізвищ учасників польськомосковського протистояння 1617—1618 рр. Серед них представники відомих козацьких родин: Данило Гордієнко, Герасим Острянин, Іван Чорний, Віктор Мокієвський, Юхим Гуня, Михайло Пашковський 64.

В козацькому середовищі були також умілі дипломати, які неодноразово вели переговори з представниками уряду Речі Посполитої — Андрій Комиш, Іван Макарович, Іван Радкевич, Микола Карпович, Яків Осовський, Ждан Серафимович, Іван Гиря, Петро Одинець. Ім’я останнього зустрічається в документальних згадках протягом двох десятиріч — до 1625 р. Козацьку декларацію від 30 жовтня 1617 р. під Вільшаною, крім гетьмана Петра Сагайдачного, підписали Богдан Балика, Харлик Свиридрвич, Іван Мамаєвич, Лаврентій Пашковський, Станіслав Костожевський і Ян Міровський 65. Вони ж брали участь і в переговорах з королівськими комісарами в урочищі Роставиця (1619), результатом яких стало збільшення реєстру до 3 тис. чоловік. Крім того, Роставицьку угоду завізували: Тишко Бобель, Станіслав Золчовський, Дмитро Преславець, Іван Бачинський, Мартин Пнєвський, Іван Гайдученко, Михайло Воловець, Іван Ларич, Олександр Качовський, Ілля Ільницький, Григорій Затиркевич 66. До числа дипломатів можна віднести і Петра Сагайдачного, який протягом 1616—1622 рр. без значних перерв перебував на посаді старшого реєстру. З універсалу 1617 р. довідуємося, що він підписаний гетьманом Дмитром Барабашем, а на початку 1621 р. козацтво обрало своїм старшим Якова Бородавку 67.

З цього часу старшина реєстрового війська фактично репрезентувала людей, схильних до компромісу з урядом Речі Посполитої, на відміну від основної маси козаків. Винятком може бути лише Хотинська кампанія, коли назустріч турецькій opді виступило 40-тисячне козацьке військо. У реєстрі полковників згадуються Петро Сагайдачний, Іван Зишкарь, Богдан Конша, Тиміш Федорович, Яків Бородавка, Мусій Писаренко, Федір Білобородько, Данило Довгань, Адам Підгорський, Сидір Семакович, Василь Лучкович, Яцько Гордієнко, Семен Чечуга, Войтех Вусатий, Іван Гардзея 68. Серед старшини — відомі імена Павла Летвича, Богуша Ходкевича, Марка Жмайла, Йосипа Путивльця, Оліфера Голуба, Михайла Дорошенка, Богдана Кизима, Івана Гирі, Кузьми Ларича, Яреми Михайловича.

Наступні роки проходили під гаслом здобуття козацьких прав. Реєстрове військо в 1622—1624 рр. очолював Оліфер Голуб, а в 1624—1628 рр. з невеликою перервою в 1625 р.— Михайло Дорошенко. Загострення суперечностей у середовищі козацтва призвело до нового виступу під проводом гетьмана Марка Жмайла. В ході повстання 1625 р. козацькими полками керували Михайло Дорошенко, Оліфер Голуб, Матвій Пирський. У складі посольства до королівських комісарів бачимо Петра Одинця, Івана Ларича, Левка Бута, Івана Бачинського, Андрія Кудиновського, Миколу Болбаса, Івана Горушкевича, Степана Микитича, Богдана Пашина, Івана Пікачевського 69. Серед старшини перебували також Іван Зборовський, Григорій Лихий, Кіндрат Жук, Сава Бурчевський, Костянтин Вовк, Яцько Мозирянин, Федір Пухович, Яків Ловчикович 70.

Куруківська угода дала поштовх до поділу реєстровців на 6 полків за територіальним принципом на волостях. Водночас аналогічні військові структури формувалися на Січі з нереєстрового козацтва. Так, з 1628 по 1630 р. старшим реєстру був Григорій Чорний, але одночасно на Січі "запорозькими гетьманами" іменувалися Іван Сулима, Левко Іванович, Тарас Федорович 71. Із Запорожжя на волості для переговорів з Чорним приїздили козацькі посланці Роман Пащенко, Марко Якубенко, Лаврін Писаренко, Григорій Затиркевич 72, а до короля Сигізмунда III у татарських справах — Каленик Прокопович, Яків Савич і Степан Микитич 73. У 1630 р. Федорович очолював велике повстання, де полковниками були Андрій Діденко, Данило Білоцерківець, Михайло Пивоваренко, старшини — Богдан Кизим, Іван Гиря, Левко Буг, Яків Острянин, Федір Прало, Іван Сорока, Левко Колесник, Григорій Яцина, Антон Бут 74. Переяславську угоду від 8 червня 1630 р. підписали: старший Війська Запорозького Тиміш Михайлович Орендаренко, Іван Бачинський, Михайло Минковський і писар, ймовірно, Сава Бурчевський. Присягу на вірність служби королеві Речі Посполитої проголосили також: Іван Кулага, Василь Сокол, Костянтин Вовк, Олександр Світницький, Попович з Корсуня, Микола Манойленко, Станіслав Яблонський, Філон з Переяслава, Гаврило Калушенко, Захаріяш з Чигирина, Іван Туровець, Федір Бабиченко 75. Наприкінці 1630 р. до складу козацького посольства у Варшаву входили Олександр Боровицький, Павло Хомич, Степан Селіпський та Іван Бачинський 76. Інструкцію козацьким посланцям до Варшави на елекцію короля Речі Посполитої Федору Кузьминському, Федору Пралу і Василеві Осемковичу (1632) завізував писар Війська Запорозького Іван Курчевський 77. Запорозьке посольство на сейм восени 1636 р. очолювали Богуш Гридкевич, Яків Савич і Григорій Нужний 78.

Московсько-польська війна 1632—1634 рр. потребувала мобілізації козацтва. На чолі полків реєстрових козаків були Тиміш Орендаренко, Яків Острянин, Ілляш Караїмович, Іван Сорока, Іван Гиря, Оліфер Голуб, Самошка, Корогизький, Білецький, Філоненко, які відзначилися під час походів на територію Московської держави 79.

Повніші дані збереглися за період козацького повстання 1637—1638 рр. завдяки, насамперед, щоденнику ченця домініканського ордена Шимона Окольського. На основі його свідчень можна констатувати, що у повстанському війську Павла Бута (Павлкжа) полковницькі посади займали Карпо Скидан, Семен Биховець, Дмитро Гуня, Григорій Лихий, Сачок, Філоненко. Не рядовими учасниками повстання були згадані в щоденнику Василь Томиленко, Дорош Кучкович, Роман Попович, Василь Білоцерківець, Степан Зосименко, Роман Пешта, Іван Боярин, Василь Сакун, Корній Кудря, Мартин Незнанський, Андрій Ожеженко, Семен Чечуга, Григорій Горілий, Сокирявий, Смоляха, Ганжа, Черняк, Курило, Каїрський та інші, У текеті Боровицької присяги зазначені військові осавули — Левко Буднівський і Федір Лютай, полковники: черкаський — Яків Гугнивий, канівський — Андрій Лясота, чигиринський — Григорій Хомович, корсунський — Максим Нестеренко, переяславський — Ілляш Караїмович, білоцерківський — Яцина Лютренко, судді — Терешко Яблунівський і Богдан Куша, військовий писар — Богдан Хмельницький 80.

Склад козацької верхівки при гетьмані Якові Острянині певною мірою зафіксовано у документації порубіжних міст Московської держави, куди прибували повстанці, рятуючись від шляхетського терору. Згідно з відпискою у Посольський приказ путивльського воєводи Никифора Плещеева від 15 червня 1638 р. до міста прибуло близько тисячі козаків на чолі з Яковом Острянином, його осавулом Іваном Гордєєвом, писарем Філоном Юр’євим, полковниками Василем Боговцовим та Онуфрієм Поповим, сотниками Михайлом Переяславцем, Мартином Розсохою, Богданом Матюшенком, Дем’яном Бугом, Михайлом Рябухою і Гаврилом Гавронським 81. Нарешті, в ході повстання з’явився цілий ряд козацьких ватажків, прибулих переважно із Запорожжя на волості — Іван Коростель, Нестор Бардаченко, Федір Дукаренко, Сава, Солома та інші.

На Маслоставській комісії, яка реалізувала "Ординацію Війська Запорозького" 1638 р., окрім старшого Петра Коморовського, осавулами козаків, які перебували на королівській службі, було призначено Левка Буднівського та Ілляша Караїмовича, полковниками — Яна Гижицького (черкаським), Станіслава Олдаковського (переяславським), Амвросія Секержинського (канівським), Кирила Чижа (корсунським), Станіслава Калевського (білоцерківським), Яна Закревського (чигиринським), полковими осавулами, відповідно, Каленика Прокоповича, Леська Мокієвського, Якова Андріяновича, Івана Нестеренка, Мусія Коробченка, Романа Пешту. Сотниками були обрані: в Черкаському полку — Григорій Себастянович, Сава Іванович, Мартин Грицькович, Онисько Заєць, Богуш Барабаш, Прокіп Лазенко, Данило Городченя, Мусій Опара, Богдан Топига, Себастян Богуславський; Переяславському — Василь Сакун, Михаило Ворона, Северин Мокієвський, Мисько Пашкевич, Федір Лютай, Григорій Ворона, Михайло Залеський, Захарій Юхотинський, Михайло Куша, Остап Лісович; Канівському — Іван Боярин, Андрій Лясота, Петро Маркович, Лукаш Криштофович, Матвій Кожушенко, Данило Дробистенко, Андрій Гунько, Ілько Бут, Яцько Костенко, Федір Дукаренко; Корсунському — Михайло Манойлович, Максим Мастеренко, Павло Гайдученко, Іван Ющенко, Андрій Балаксієнко, Микола Вояновський, Яцько Якубенко, Сасько Демидович, Богдан Щисковський, Мисько Іваниченко; Білоцерківському — Яцько Кліша, Яцько Сверченко, Сахно Керичник, Данило Гима, Степан Семченко, Яцина Лютренко, Савка Москаленко, Матвій Половський, Гаврило Гроленко, Тишко Кліша; Чигиринському — Богдан Хмельницький, Федір Якубович, Дорош Кучкович, Павло Смітка, Степан Якимович, Василь Мацкович, Григорій Нужний, Андрій Муха, Федір Вешняк, Семен Василенко. Поручниками або ж отаманами при сотниках: в Черкаському — Гаврило Ганус, Андрій Лясота, Дмитро Трохимович, Ярош Золотоновський, Мисько Петрович, Гринеч Шухад, Семен Пулвіка, Оліфер Дзьоболда, Іван Лобаченко; Переяславському — Іван Гладкий, Михайло Болдко, Іван Зборовський, Яцько Руманіка, Лонецький, Мисько Батояка, Михайло Янейко, Гаврило Калущенко, Нехойд Берчанин; Канівському — Грицько Щербиненко, Тарас Онуфрійович, Гаврило Грудина, Яцько Борисенко, Олекса Гришкович, Андрій Станкевич, Гнат Тичина, Матвій Глуд, Борис Оношенко; Корсунському — Лесько Гайдзевич, Семен Москаль, Процик Унішенко, Яцько Голубицький, Нестор Костенко, Яхно Лівійський, Михайло Скиба, Федко Брасуленко, Федір Жолудь, Кузьма Череваненко; Білоцерківському — Мисько Оледоха, Грицько Куриненко, Данило Писаренко, Іван Селіван, Стецько Гуршенко, Іван Голеник, Харко Народенко, Васько Путивлець, Іван Кривда, Васько Блабла; Чигиринському — Онисько Буг, Костянтин Занкович, Васько Гайдук, Конрад Бартул, Микола Потерацький, Трохим Боровицький, Бузан Кізарченко, Яцько Тараненко, Сташко Медведовський, Іванішовський 82.

[*Прізвища трьох отаманів при сотниках у Черкаському, Переяславському та Канівському полках не збереглися.]

Затверджений у 1638 р. реєстр з незначними змінами проіснував фактично до початку Національно-визвольної війни. В "роспросных речах" про причини втеч з України, зафіксованих царськими воєводами, зазначені прізвища козаків Якима Ондросова, Василя Трофимова, Левка Антонова, Богдана Филимонова, Адама Павлова 83. Окремі загони, що прибували до порубіжних міст Московії восени 1639 р., очолювали: Тарас Миколаїв, Михайло Лійка, Богдан Тарасов, Лаврін Фомін, Іван Лебединський, Степан Лук’янов 84.

На початку 1646 р. дворяни Ждан Кондирєв і Михайло Шишкін організовували з українських переселенців набір для відправки на Дон "ратных людей". Як правило, в "десятки" записувалися земляки — жителі Полтави, Ромна, Гадяча, Лохвиці. Однак часто зустрічалися вихідці з різних міст. Так, в одній десятці були: Григорій Пофомов з Богуслава, Михайло Іванов і Юрій Никифоров з Черкас, роменчани Юрій і Матвій Микулаєви, Степан Гиря, Лаврентій Михайлов з Глухова 85. До складу іншої входили виключно полтавці — Данило Щербак, Прокіп Білокінь, Василь Федорів, Іван Кривий, Василь Онисимов, Степан Хміль, Степан Гроколенко, Карпо Леонтенко, Мартин Верещаченок і Клим Олексенко 86. Ще один десяток сформувався з жителів Гадяча: Прокіп Ігнатенко, Олексій Москаленко, Григорій Денисів, Андрій Остапенко, Савелій Іваненко, Іван Сеходець, Яків Орлов, Матвій Федоренко, Трохим Василенко, Влас Вільсоковський 87.

Історичні джерела періоду Національно-визвольної війни середини XVII ст. свідчать про те, що козацтво було основою повстанської армії Богдана Хмельницького. Дослідники називають різні цифри його чисельності 88. Проте, одним із достовірних джерел цього часу є реєстр Війська Запорозького 1649 р., складений за умовами Зборівської угоди 89. Цей документ фактично знаменував оформлення козацтва як привілейованої соціальної верстви.

У реєстрі чітко відбита структура Війська Запорозького, його генеральна, полкова та сотенна старшина, рядове козацтво. Серед прізвищ зустрічаються й відомі ще з 30-х років козацькі ватажки Федір Якубович, Карпо Півторакожуха, Федір Лютай, Богдан Хмельницький, Левко Буднівський та інші. Мовознавчий аналіз документа вже знайшов висвітлення в науковій літературі 90. Автори проаналізували національний склад реєстру, відзначивши, що, крім українських, у ньому найчастіше зустрічаються білоруські, російські, литовські, польські й татарські прізвища. Загалом у реєстрі налічуються представники 23 етносів. Важливим є також особовий склад реєстрового війська. Саме в роки Національно-визвольної війни розпочинали свою кар’єру козаки, які в майбутньому займали високі урядові посади і впливали на хід суспільно-політичного життя в Україні: Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Брюховецький, Павло Тетеря, Мартин Пушкар, Яким Сомко, Василь Золотаренко та ін. Говорячи про багатонаціональний склад козацтва, цікаво було б визначити у ньому відсоток українців. Адже відомо, що питома вага козаків неукраїнського походження коливалася в різні періоди, хоча і в незначних межах. Однак на основі наявних джерел, в тому числі й реєстрів 1581 та 1649 рр., вирішити це питання надзвичайно складно. Для з’ясування реальної картини потрібно провести додаткові лінгвістичні дослідження. Разом з тим, судячи з опосередкованих свідчень, гіпотетично можна передбачити, що представники українського етносу становили близько 80—90 % козаків.

Отже, від перших громад, які ставили перед собою завдання здобуття "козацького хліба" у південноукраїнських степах та за дніпровськими порогами і нараховували по декілька десятків чоловік, чисельність козацтва поступово зростала. Апогей поповнення його рядів припадає на першу половину XVII ст., коли кожний четвертий мешканець Центральної України належав до козацтва. Наявні свідчення про особовий склад представників запорозької громади і перебуваючих на державній службі дозволяють простежити формування родинних династій нової соціальної групи населення тогочасного суспільства. Вона представлена вихідцями з багатьох етносів, серед яких домінував український.









3.2.

Риси соціального обличчя козацької верхівки


Фактичний поділ козацтва на два прошарки — старшину і рядових простежується вже з другої половини XVI ст., як у середовищі перебуваючих на королівській службі, так і в запорозькій громаді. Відповідно різним було їхнє суспільне становище, що впливало на формування соціального обличчя. Для з’ясування останнього найперспективнішим є застосування методу просопографії, тобто висвітлення біографій найтиповіших репрезентантів певного осередку в той чи інший період. Йдеться про походження, майнове становище, заняття, стиль поведінки. Однак, існуючі джерела дозволяють здійснити подібний аналіз лише щодо козацької верхівки.

Немає сумніву, що вищих щаблів козацької ієрархії досягали переважно люди, які, крім природних даних, мали ще й специфічний набір необхідних чинників: освіченість, відповідний рівень культури, матеріальний стан, що значною мірою визначалося походженням. З виникненням козацького реєстру до його верхівки, як правило, входили представники шляхетського стану — Ян Бадовський, Федір Дід, Іван Головач, Войтех Чоновицький, Криштоф Косинський, Григорій Лобода. В наступні десятиріччя старшина Війська Запорозького поповнювалася й вихідцями з інших соціальних верств, хоча шляхтичі завжди становили значний її відсоток. Характеризуючи суспільне становище козацької старшини в кінці XVI — першій половині XVII ст., Василь Гришко, зокрема, писав: "І тоді в апараті козаччини мали бути люди, що відповідали за її господарчовійськову організацію, що мусіли вдаватися і до побирання стацій на користь козаків, як оборонців краю, з сільського населення. І тоді вже постала межа, що відграничувала не тільки селянство від військового аристократизму, а й рядові козацькі маси. Тоді ще в лавах козацьких жила і діяла верхівка, що становила хребет військової адміністрації і що вела своє господарство, користуючись і працею своїх підданих. Тоді ще серед козаків витворилась її заможніша й культурніша зверхня верства.

Серед славних запорозьких ватажків помітно вирізняється фігура гетьмана Петра Сагайдачного. Рік його народження невідомий, але окремі біографічні дані знаходимо у "Віршах на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного", написаних ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем 92. Вихідець з православної шляхетської родини села Кульчиці, що на Самбірщині, Сагайдачний здобув освіту в Острозькій школі, яка відповідала тогочасному вищому навчальному закладу. Прогресивні традиції школи справили благодатний вплив на формування світогляду і вибір життєвого шляху молодого шляхтича. Однак цивільна служба не прийшлася до душі талановитому юнакові і він віддав перевагу лицарському ремеслу.

Нa Запорожжі Петро Сагайдачний досить швидко здобув авторитет, беручи участь у військових експедиціях січовиків. Згодом козаки обирають його кошовим отаманом. Під проводом Петра Сагайдачного запорожці здійснювали успішні морські походи на турецькі фортеці Кафу, Ізмаїл, Кілію, Синоп, Трапезунд. Згодом він вступив на державну службу і між 1610 і 1613 рр- вперше обирався старшим реєстру. В умовах соціальної напруги Сагайдачний проявив неабиякі дипломатичні здібності під час Вільшанської (1617) та Роставицької (1619) комісій — угод між реєстровим козацтвом і коронним гетьманом Станіславом Жолкевським. Проживання реєстровців обмежувалося королівщинами, а місце служби — Запорожжям. Водночас успіхами у військових справах Петро Сагайдачний дав відчути властям силу козацтва і його необхідність для держави. Польський полководець Якуб Собеський зазначав: "Всегда верный королю и Речи Посполитой, он бывал суровым в деле подавления козацких своеволий; нередко даже, не задумываясь, казнил смертью за малейшие провинности; свои недолюбливали его за это и неоднократно уже волею большинства он едва не был лишен верховного предводительства запорожским войском. До суеверия ревностный последователь православного обряда, он был заклятым врагом тех, которые переходили в лоно римской церкви; все это давало повод его противникам до самой его смерти держать в подозрении его расположение к речипосполитой" 93.

Прагнення добитися прихильності Сигізмунда III для поліпшення становища православних в Україні стало визначальним У рішенні Петра Сагайдачного вирушити в експедицію до Москви восени 1618 р. на допомогу королевичу Владиславу. На чолі 20-тисячного загону козаків гетьман оволодів Путивлем, Лівнами, Єльцем і розгромив царське військо під Серпуховом. Про облогу Москви документальних свідчень майже не збереглося. Лише в одному з російських літописів говориться, що під час штурму Кремля 1 жовтня "тех литовских людей от города отбиша, гетман же отыде прочь и стал опять в таборах" 94. Переговори між Владиславом і царськими посланцями завершилися підписанням Деулінського перемир’я 1 грудня 1618 р., згідно з яким королевич відмовився від московського престолу, а до складу Речі Посполитої відійшла Смоленська земля, Стародубщина та Чернігово-Сіверщина.

Сигізмунд III не дотримав слова щодо надання свободи православ’ю в Україні. Очевидно, це значною мірою вплинуло на політичну орієнтацію гетьмана. На початку 1620 р. Сагайдачний відрядив до Москви посольство на чолі з Петром Одинцем Гетьман виступив з пропозицією перейти на царську службу 95 Запорозькі посланці були прийняті в Посольському приказі Однак московський уряд не дав позитивної відповіді на прохання козаків, зважаючи на умови Деулінського перемир’я.

Восени 1620 р. за участю Петра Сагайдачного відбулося відновлення православної церковної ієрархії, яка занепала після Берестейського собору. Єрусалимський патріарх Феофан висвятив п’ятьох єпископів на православні кафедри, а ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Йова Борецького — у сан митрополита київського і галицького. Ця подія привела до загострення відносин між польсько-шляхетським урядом і козацтвом. Однак загроза турецької агресії після поразки кварцяного війська на Цецорських полях змусила короля знову звернутися по допомогу до Сагайдачного.

Більше місяця тривали бої під Хотином (1621), в результаті яких армія султана Османа II зазнала значних втрат. Вирішальна роль у відсічі турецької експансії належала українським козакам, слава про яких, за словами сучасника, "поширилася далеко серед різних народів" 96. В одній з битв Петро Сагайдачний був тяжко поранений. Перебуваючи на лікуванні в Києві, він заповів своє майно на освітні й благодійні цілі.

Коріння шляхетської родини Сулим також відноситься до західноукраїнського регіону. В XVI ст. вони володіли маєтностями в Кременецькій волості на Волині, а в 1577 р. Георгій Сулима займав посаду кам’янецького мечника 97. З часом бачимо Михайла Сулиму серед засновників нових поселень на Подніпров’ї. Ймовірно, саме в с. Рогощі Любецького староства в його сім’ї й народився син Іван 98, якому в майбутньому судилося здобути гетьманську булаву.

Молоді роки Івана Сулими проходили традиційно для людини його стану. Одержавши певну освіту, він пішов на службу до Станіслава Жолкевського. За історичними джерелами, в 1615 р. Сулима згадується управителем магнатських маєтків на Переяславщині, де й одержав у нагороду села Лебедин, Кучаків та Сулимівку. Однак в наступні роки його життя різко змінюєтьсся. Можливо, через конфлікт з Жолкевським Іван Сулима опинився на Запорожжі і вступив до січового товариства. Завдяки природним здібностям та мужності він здобув авторитет серед запорожців.

Після загибелі гетьмана Михайла Дорошенка восени 1628 р. на козацькій раді запорожці вручили булаву досвідченому Іванові Сулимі. Як і попередник, він неодноразово очолював походи до Криму, боронив південне прикордоння від татарської агресії. Водночас ім’я Івана Сулими більш відоме завдяки виступу в 1635 р. проти утвердження польського панування в Україні. Повідомлення про цю подію швидко поширилося не лише в межах Речі Посполитої. Зокрема, паризька "La gazette" вмістила цілу статтю про подвиг запорозького лицаря 99. І це не випадково, адже в Європі точилася Тридцятирічна війна (1618— 1648) і представники ворогуючих сторін намагалися залучити на свій бік українське козацтво.

Виконуючи умови договору з Туреччиною (1634) про приборкання запорожців, уряд Речі Посполитої прагнув взяти під контроль сполучення між Запорожжям і волостями. З цією метою влітку 1635 р. поблизу Кодацького порогу було зведено фортецю, в якій перебував гарнізон жовнірів 100. Поява нового форпосту польської влади на Подніпров’ї стала своєрідним викликом українському козацтву. З прибуттям на Січ Івана Сулими із чорноморського походу розпочалася підготовка до повстання.

На початку серпня близько 3000 козаків виступило із Запорожжя до Кодацького замку. В ніч на 12 серпня вони штурмом оволоділи фортецею і знищили гарнізон. За наказом Сулими дерев’яні споруди було спалено, а вали зруйновано. Після цього козаки повернулися на Запорожжя і протягом кількох місяців утримували оборону на одному з дніпровських островів. Організовані королівським комісаром Адамом Киселем загони реєстровців неодноразово штурмували добре укріплений табір повстанців. Зрештою, Іван Сулима був схопленій прихильниками угоди з властями і відправлений до Варшави. За рішенням сейму гетьмана і трьох його сподвижників стратили на центральній площі столиці Речі Посполитої. Справу Івана Сулими продовжили його сини Степан, Северин і Федір в роки Національно-визвольної війни.

Вихідець з остерського боярства Яків Острянин часто зустрічається в літературі під іменем Яцька, Степана, Стефана Цілком ймовірною здається перша згадка про нього за 1621 p зважаючи на традицію спільних дій запорожців і донських козаків проти турецько-татарської агресії. Посланець московського царя Михайла Федоровича (1613 —1645) боярин Семен Опухтін, прибувши з Дону, розповідав у Посольському приказі: "Ходили де з Дону на море на добычу атаманы и козаки, атаман Василей Малыгин, а с ним 1300 человек да с ними же запорожских черкас 400 человек. Атаманы были у всех черкас и казаков большие: черкашеня Сулим, да Шило, да Ятцкой" 101. Участь Якова Острянина в експедиціях запорожців дозволила йому здобути не лише військовий досвід, а й авторитет серед січового товариства.

Спираючись на заслуги перед Річчю Посполитою, українське козацтво після Хотинської війни намагалося розширити свої права і привілеї, а також підтримувало прагнення офіційного визнання православної ієрархії на чолі з митрополитом Иовом Борецьким. Ці питання складали основу козацької інструкції на сейм. Послами до Варшави (1625) виступали Яків Острянин, Ілляш Федорович і Данило Гордієнко 102. Як це траплялося і раніше, вирішення українських справ сейм переніс на майбутнє, що стало однією з причин козацького повстання під проводом гетьмана Марка Жмайла в 1625 р. Вірогідність участі в ньому Якова Острянина досить реальна, оскільки головну рушійну силу становило реєстрове козацтво.

Під час Смоленської війни (1632—1634) полк Якова Острянина діяв на території Московської держави в районі Білгорода, Севська і Валуйок. З початком 1634 р. головна увага уряду була зосереджена на організації сил під Смоленськом, але звісток про участь у цій кампанії Якова Острянина немає. Ймовірно, що причиною його повернення в Україну стали незгоди із фактичним керівником сіверського напрямку польсько-шляхетських військ князем Яремою Вишневецьким - наймогутнішим магнатом Лівобережжя. Як наслідок — участь Якова Острянина у виступах проти місцевої влади на Полтавщині взимку 1634—1635 років.

Очевидно, після війни Яків Острянин остаточно осів поблизу Полтави у межиріччі Ворскли і Коломака. Онук славного гетьмана Іван Іванович Іскра, продаючи частину своїх земель, зробив запис (1678) у полтавському уряді: "Дед мой, славной памяти небожчик Янко Острянин полецил (передав.— В. Щ.) небожчику моему Ивану Искре Ковжижу с лесом, з сеножатми, з плесами" 103. Вартість маєтності оцінювалася в 400 польських злотих. Поблизу Ковжижа Якову Острянину належало й урочище Соколиний Байрак. Права на володіння частиною останнього домагалася в полтавському суді (1668) дочка Марія 104. У сім’ї Острянина зростало два сина — старший Іван і молодший Йосип.

Влітку 1637 р. на Подніпров’ї спалахнуло козацьке повстання під проводом гетьмана Павла Бута, яке поширилося й на Лівобережжя. Один із загонів, що діяв поблизу Полтави, очолював Яків Острянин. За участь у повстанні його родинні маєтності на Київщині передавалися у володіння польського шляхтича Мацея Доманського 105.

Після однієї з битв проти коронного війська Острянин відійшов на Запорожжя, де йшла підготовка до нового виступу на волості. На козацькій раді його було обрано гетьманом. Разом з Дмитром Гунею, Карпом Скиданом, Мартином Незнанським Острянин провів велику підготовчу роботу напередодні збройного повстання, їхні листи і грамоти розповсюджувалися майже по всіх українських землях, навіть у віддалених місцях Поділля, Волині, Покуття 106. З проханням про допомогу із Січі на Дон направилося козацьке посольство.

Перші успіхи у боях з коронним військом на Полтавщині сприяли розгортанню повстання на всьому Подніпров’ї і Лівобережжі. Проте підхід нових шляхетських сил зумовив кровопролитні битви під Лубнами та Жовнином. Окремі загони народних месників не мали змоги підтримати оборонців табору Якова Острянина поблизу гирла р. Сули. Втративши надію на успіх, в ніч на 31 травня 1638 р. він разом з частиною козаків переправився через Сулу і пішов на територію Московської держави 107.

Вступивши на царську службу, Яків Острянин заснував містечко Чугуїв на рубежі зі степом і вів боротьбу проти татарських кочівників. Разом з тим, запорожцям важко було вжитися з бюрократією російських воєвод 108. В результаті міжусобної боротьби навесні 1641 р. Яків Острянин загинув, а козаки повернулися в Україну. Син Іван поселився поблизу Полтави, де очолював козацьку сотню в роки Національно-визвольної війни. Онуки гетьмана Іван та Захарій досягли вищих старшинських посад відповідно як соратники Івана Мазепи та Семена Палія.

До козацької еліти Війська Запорозького належали представники родини Федоровичів — овруцьких ординських слуг, а потім замкових зем’ян, за якими було визнане шляхетство. Гурко, Юхно та Іван Федоровичі фіксуються в джерелах кінця XV ст.109. У 1516 р. Гурко, як слуга князя Костянтина Острозького, одержав маєтність у довічне володіння 110. В описі Овруцького замку 1545 р. серед замкових слуг фігурує Фетист Федорович 111. Козацький полковник Сасько (Сашко) Федорович у якості посла запорожців їздив з Еріхом Лясотою (1594) до німецького імператора Рудольфа II 112, відзначився також як сподвижник Северина Наливайка та Григорія Лободи 113. У поході під Хотин (1621) один із козацьких полків очолював Тиміш Федорович 114, а посланцем до Варшави від реєстрового війська (1625) виступає Ілляш Федорович. Свідками на копному суді Овруча (1629) виступали бояри Онуфрій і Гнат Федоровичі 115, а Тарас зафіксований тоді ж літописцями корсунським полковником 116. Навесні 1630 р. він очолив козацьке повстання на Подніпров’ї. Завдяки широкій агітації гетьману Тарасу Федоровичу вдалося мобілізувати на боротьбу проти коронного війська десятки тисяч чоловік. Вперше в козацьких універсалах поряд із традиційними становими вимогами містилися заклики до ліквідації уніатства й католицизму в Україні. Силою зброї коронному гетьману Станіславу Конецпольському не вдалося зламати опір повстанців під Переяславом. Переговори між ворогуючими стороками завершилися компромісною угодою. Основою взаемовідносин між урядом і реєєстровим військом залишався Куруківський договір. Тарас Федорович не погодився на дані умови і з частиною козаків відійшов на Запорожжя. Весною наступного року він знову розіслав на волості заклики до продовження боротьби, але через суперечності в рядах козацтва справа до повстання не дійшла 117.

Військовий талант Тараса Федоровича був відомий, тому не випадково бачимо його разом з Тимошем Орендаренком і Яковом Острянином серед козацьких полковників у ході Смоленської війни. Свідчення про подальшу долю Тараса Федоровича скупі й фрагментарні: на козацькій раді поблизу Канева (1635) він виступав із закликом до повстання і навіть їздив на Дон за підтримкою. Бєлгородський воєвода Афоній Тургенєв сповіщав у червні про від’їзд Тараса Федоровича до Москви, "чтобы государь велел селиться на своей земле" 118. За словами літописця, він брав участь у всіх козацьких справах "и скончался спокойно" 119. Даному свідченню можна довіряти, як винятковому випадку, зафіксованому сучасником, оскільки життя козацьких ватажків, хто виступав проти польського режиму в Україні, переважно закінчувалося трагічно. Тим часом, лише в Канівському полку (1649) до козацького реєстру були вписані Степан, Данило, Василь, Марко і Остап Федоровичі 120.

Вищі уряди серед перебуваючих на державній службі вже з 80-х років XVI ст. займали вихідці із шляхетської родини Кулаг. Захар відзначився у битвах проти кримських татар разом із Михайлом Ружинським та Богданом Микошинським, а Оліфер Кулага записаний отаманом козацького війська, яке повернулося з московської експедиції (1581) 121. Напевно, нащадок одного з них в 1631 р. був обраний старшим реєстру. У вересні він повідомив коронного гетьмана Станіслава Конецпольського про прибуття в Україну послів шведського короля Густава-Адольфа з пропозицією до Війська Запорозького виступити у складі антигабсбурзьких сил на території Австрії 122. Наближалася війна з Московією, і тому польські власті перешкодили місії скандинавських посланців.

Родовід соратника гетьмана Петра Сагайдачного — Оліфера Остаповича Голуба, який протягом 1622—1624 рр. обіймав посаду старшого реєстру, бере початок на Волині. Цілком можливо, що й Іван Голуб, зафіксований у тарифі подимного Волинського воєводства (1629) як служилий шляхтич, мав пряме відношення до козацького ватажка 123. Останні свідчення про запорозького полковника Оліфера належать до часу Смоленської війни. До речі, немало спільного в його долі з іншим козацьким гетьманом Михайлом Дорошенком. Учасник Хотинської битви Дорошенко з 1625 по 1628 рр. був старшим реєстрових. Відзначився у боротьбі проти татар. Загинув Михайло Дорошенко під час одного з походів до Криму 124. Його онук Петро в 1665 р. здобув булаву гетьмана України.

Старшинський контингент Війська Запорозького значною мірою поповнювався представниками замкових зем’ян та бояр Північної Київщини. Серед них вихідці з Любеча — Семаковичі, Гладкі, Тупичі, Пушкарі, Жуки, а також старші реєстру Григорій Чорний (1629—1630), Василь Томиленко (1636—1637), Сава Кононович (1637). До речі, про матеріальне становище старшини яскраво свідчить, зокрема, запис, здійснений переяславським міським писарем Григорієм Билкевичем від 28 січня 1637 р., про продаж полковником Війська Запорозького Савою Кононовичем кам’яного будинку міщанинові Кирилу Огризку за 500 польських злотих 125. Остерські та овруцькі зем’яни — ленники в козацькому житті представлені родинами Вешняків, Пашин, Шумейків, Тетерь, житомирські — Занковичів, Зубовичів, Андрієвичів, Шаул, київські — Прокоповичів, Хомичів, Медведовських, Яблоновських, Мух 126. Ймовірно, до киян належав і рід Кизимів. У грамоті Бориса Годунова до Криштофа Косинського (1593) серед представників посольства до Москви згадується козацький старшина Кизим 127. У ранзі сотника брав участь у Хотинській війні Богдан Кизим. Йому ж Петро Сагайдачний доручив супроводжувати єрусалимського патріарха Феофана до кордону Речі Посполитої з Османською імперією. Богдана Кизима бачимо й серед ватажків повстанців у 1630 р. Для боротьби проти коронного війська в 1637 р. він очолив 4-тисячний загін поблизу Києва. Водночас бойові рейди по Лівобережжю здійснював його син Кизименко 128. Можливо, це той самий Матвій Кизименко — учень Київської братської школи, який виголосив у квітні 1622 р. один із віри 115 Касіяна Саковича пам’яті Петра Сагайдачного 129. Полонених Богдана Кизима з сином польний гетьман Микола Потоцький спеціально привіз до столиці воєводства. У присутності багатьох киян вони були страчені на Замковій горі.

З дрібного боярства та зем’ян-ленників походили козацькі родини Байбузів, Волевачів, Ворон, Івановичів, Кліш, Мокієвських, Рубців, Виговських. Найдавніші свідчення про представників останньої належать до кінця XV ст., а саме: ВиговськогоЛучича і Виговського-Давидовича 130. Сигізмунд І в 1541 р. надав землю Скочковську у Вигові овруцьким зем’янам Лучичам для виконання ними земської служби. Права на землеволодіння були підтверджені їм наступними правителями в 1546 та 1611 рр. 131. Служилий шляхтич Овруцького повіту Остап Виговський згадується в 20-х роках XVII ст. При Богданові Хмельницькому його сини Данило і Костянтин здобули полковницькі посади, а Федір відзначився як козацький дипломат 132. Проте, найвідомішим з родини став Іван. Він здобув освіту ймовірно у Київській братській школі, оволодів кількома іноземними мовами. З кінця 20-х років служив писарем у луцькій міській канцелярії, ведучи одночасно й адвокатську практику 133. Згодом продовжував працювати в київському гродському суді. Коли почалася Національно-визвольна війна, Іван Виговський перебував у армії коронного гетьмана Миколи Потоцького. Після Корсунської битви (1648) він потрапив у полон до повстанців, де дав присягу вірно служити козацькому гетьману. Вже наступного року Іван Виговський став генеральним писарем Війська Запорозького. Саме в генеральній канцелярії народжувалися важливі рішення, які поруч з військовими перемогами визначали долю молодої держави. В 1657 р. козаки обрали Івана Виговського наступником Великого гетьмана.

Характерний шлях до гетьманської булави пройшов і Богдан Хмельницький. Виріс він у сім’ї чигиринського зем’янина, який перебував на службі Яна Даниловича. В одному з українських літописів вказується навіть на канцелярську роботу Михайла Хмельницького при дворі магната 134. Однак ширше відоме його заняття осадництвом на Подніпров’ї. Поблизу Чигирина Михайлові Хмельницькому належав хутір Суботів. Син Богдан одержав добру освіту у львівському єзуїтському колегіумі 135. Ймовірно, в ролі пахолка магната, оскільки реєстрові козаки не залучалися до експедиції, разом з батьком він виступив у складі коронного війська до Молдови на Цецорські поля (1620). Піеля дворічної турецької неволі повернувся до Суботова. Польський шляхетський історик Веспасіан Каховський називав Богдана Хмельницького сподвижником Тараса Федоровича 136. Документальних свідчень про це немає, хоча цілком можливо, що вже з початку 30-х років Хмельницький вступив на королівську службу. Дана теза має реальне підґрунтя, адже незначний період козаки не займали провідних посад у реєстрі. У грудні 1637 р. Богдан Хмельницький підписав акт капітуляції під Боровицею як військовий писар 137. В цей час на долю Богдана Хмельницького випало тяжке випробування. Виступаючи представником Війська Запорозького, він проявив неабиякі дипломатичні здібності у стосунках з властями. Ординацією 1638 р. посаду військового писаря було скасовано. Згідно з Маслоставською комісією Богдан Хмельницький мусив задовольнитися становищем чигиринського сотника. В наступне десятиріччя він, як і більшість реєстровців, зазнавав утисків від місцевих властей, зокрема від чигиринського старости Даніеля Чаплинського 138. Конфлікт з останнім став приводом до його втечі на Запорожжя. На початку 1648 р. козаки вручили своєму провідникові гетьманську булаву. Очоливши повстанську армію, Богдан Хмельницький повів успішну боротьбу проти польського панування, заклав основи Української козацької держави.

Зрештою, говорячи про вихідців із шляхти, слід пам’ятати про досить складну структуру цього соціального стану. Яскраву характеристику тих, хто з самого початку приєднався до війська Богдана Хмельницького, подав історик В’ячеслав Липинський: "по-перше, середньозем’янське «лицарство», володіюче одним або щонайбільше кількома селами, що користає de jure з повноти політичних шляхетських прав, але de facto є гноблене під оглядом національним і підупадає в економічній боротьбі з латифундіями... По-друге, середня і дрібна, напівупривілейована шляхта, осаджена за воєнним правом. По-третє, т. зв. «неосіла» шляхта, позбавлений землі шляхетський пролетаріат, найрізнородніших категорій" 139. Представники саме цих соціальних верств склали основу керівного ядра Війська Запорозького, зокрема, серед полковників: Іван Богун, Іван Бруяка, Данило Виговський, Остап Гоголь, Петро Головацький, Михайло Громика, Григорій Гуляницький, Василь Дворецький, Петро Дзік, Антон Жданович, Михайло Зеленський, Іван Креховецький, Михайло Криса, Михайло Кричевський, Іван Кунцевич, Григорій Лесницький, Станіслав Морозовицький, Данило Нечай, Іван Нечай, Павло Тетеря, Адам Хмелецький, Павло Хмельницький, обозний Іван Чернята, осавули Михайло Лучченко і Дем’ян Лисовець, суддя Самійло Богданович-Зарудний 140. Вихідці з шляхетських родин обіймали й інші посади генеральної та полкової старшини.

Отже, наведені дані свідчать про походження козацької старшини з середовища зем’ян, бояр та шляхти. Матеріальне становите, освітній рівень та бойовий гарт дозволяли їм здобути авторитет у запорозькій громаді і займати вищі урядові посади в реєстровому війську. Характер занять, етнічна належність, усталені в її середовищі цінності сприяли консолідації козацької верхівки в єдиний соціальний прошарок. Вагомими чинниками в цьому процесі виявилися боротьба за відстоювання станових прав та підтримка православ’я перед засиллям уніатства і католицизму.





3.3.

Рядове козацтво: характер занять, здобуття і відстоювання станових прав


Законодавче підтвердження прав і привілеїв отримала незначна частина українського козацтва. Разом з тим, в умовах іноземного панування і посилення соціальної напруги в тогочасному суспільстві ширші можливості користатися козацькими вольностями відкривалися перед старшиною. Основну ж масу перебуваючих на державній службі становило рядове козацтво. Цей же термін повною мірою можна застосувати й до означення нереєстрових козаків, окрім тих, хто займав старшинські уряди на Запорозькій Січі. До рядового козацтва, безумовно, належало городове, на плечі якого, крім військової, лягла й нелегка цивільна служба, а також козаки, які служили в магнатських маєтностях. Наявні документальні матеріали, на жаль, не містять достатніх свідчень для детальної характеристики рядового козацтва. Лише залучення опосередкованих джерел дозволить реконструювати основні риси його соціального обличчя.

Чисельність перебуваючих на королівській службі в мирний час (до 1619 р.) не перевищувала однієї тисячі козаків. За Куруківською угодою встановлювався 6-тисячний реєстр, який утримався до Національно-визвольної війни. На сьогодні у джерелах збереглося лише два повних списки реєстрового війська: за 1581 р., після завершення війни з Московією, та сформованою згідно Зборівського договору 1649 р. В інших випадках фіксувалися переважно прізвища козацької старшини. Дослідження реєстрів дозволяє, насамперед, визначити етнічну належність особового складу та географію формування козацького війська Крім того, вони можуть послужити основою для з’ясування соціального становища реєстровців. Так, у рядах реєстрового війська 1581 р. зустрічаються прізвища козаків, наприклад Карпо Онушкевич, Михайло Чорний, Григорій Іванович, Влас Муха, Іван Биховець, Йосип і Василь Кулаги 141, нащадки яких стали в майбутньому відомими ватажками українського лицарства. Підкреслюючи значення реєстру Війська Запорозького 1649 р. для дослідників козацької епохи, Ф. П. Шевченко зазначав, що ця пам’ятка "не лише свідчить про чисельність козаків, а й містить цінні відомості про джерела формування цього стану" 142.

Вже в перші десятиліття існування козацького реєстру формальний поділ на старшину і рядових козаків, безумовно, мав і соціальний підтекст. Якщо всі вони вилучалися з-під старостинської влади і одержували державну платню, то обрання на старшинські посади контролювалося з боку властей. Не випадково до цього прошарку входили, як правило, шляхтичі польського походження. Керівні уряди забезпечували міцне матеріальне становище, насамперед, ширші можливості реалізації права на землеволодіння. Згадаймо хоча б наділення землею в 1590 р. представників козацької старшини Криштофа Косинського, Войтеха Чоновицького, Федора Загоровського. Отже, відсутність юридичної градації серед реєстровців не виключала реальної диференціації.

До обов’язків рядового козака реєстру належали: вчасне прибуття на місце збору за розпорядженням старшого Війська Запорозького, маючи при собі зброю, бойове спорядження, провізію і все необхідне для тривалого походу чи служби. Безумовно, що матеріальні затрати на його повноцінну підготовку не компенсувалися королівською платнею, яка часто затримувалася. Тому вагомою підоймою боєздатності ставало ведення власного господарства. Джерела не зберегли свідчень їх розмірів та продуктивності, окрім назви "хутори козацькі", де козаки "користувалися грунтами і всілякими пожитками" 143. Тобто, в своїх невеликих господарствах козаки займалися традиційним хліборобством, тваринництвом та промислами, як правило, силами членів сім’ї. В деяких регіонах таких козацьких маєтностей була переважна більшість. Так, у люстрації Богуславського староства Київського воєводства за 1622 р., зокрема, зазначалося, що в більшості сіл "підданих послушних немає, крім кількох. Всі козаки..." 144. Незважаючи на лаконічність джерела, можемо з великою долею достовірності передбачити, що не всі вони належали до реєстрових, хоча в очах офіційної влади лише останні визнавалися козаками. Південна Київщина була регіоном проживання основної маси нереєстрового козацтва. Проте й перебуваючі на королівській службі, як правило, оселялися саме на цих благодатних землях.

Часто маєтності реєстрового козацтва ставали об’єктом збройних нападів і розбоїв з боку свавільної шляхти. Так траплялося особливо за відсутності козака через участь у військових походах, тому страждала передусім його сім’я. Про ординарність подібних акцій можна судити з петицій реєстровців до короля і найвищих урядових чиновників з вимогою заборонити порушення козацьких прав і привілеїв.

Джерелом матеріального добробуту рядового козака Війська Запорозького були також походи як у складі кварцяної армії, так і самостійні за королівським наказом проти ворогів Речі Посполитої. Часто експедиції здійснювалися й спільно із запорожцями, перебуваючими поза реєстром. За сприятливих обставин проведення кампанії здобич складали насамперед коні, вівці, велика рогата худоба, іноді — гроші, а інколи й люди, які використовувалися як робоча сила в козацьких господарствах. Подібна практика мала місце і в попередній період. У листі турецького султана Сулеймана II до Сигізмунда II Августа від 10 вересня 1557 р. йшлося про велику здобич, яку козаки взяли у татар, зокрема, лише табун волів нараховував 300—400 штук 145. Правителі обох держав інколи навіть доходили згоди про обмін невільниками і покарання "своєвільців". У листопаді 1570 p. турецька сторона вимагала понад тисячу полонених татар, які перебували в українських містах 146.

Переважну більшість рядового козацтва складали перебуваючі поза межами реєстру. Як правило, вони проживали на волостях і лише неодружені віддавали перевагу січовому товариству. Головним джерелом поповнення козацьких лав була участь у військових кампаніях, які час від часу зорганізовував уряд Речі Посполитої. На час походу його учасникам та їхнім сім’ям гарантувалися козацькі права, як запорука надійної служби на користь держави. Водночас, по завершенні кампанії покозачені таким чином селяни та міщани часто відмовлялися виконувати попередні феодальні повинності та сплачувати податки. Вони повідомляли місцевій адміністрації, що віднині мають право користуватися козацькими вольностями, оскільки запрошувалися до війська як козаки. На цьому ґрунті точилася запекла боротьба урядовців, насамперед старост, з новими контингентами козаків, для повернення останніх у підданство колишнім господарям. Справа ця була надзвичайно складною. Козаки володіли зброєю і часто діяли загонами, вимагаючи від шляхти леж за аналогією жовнірів 147. Старости не мали під руками достатніх засобів для протидії цьому протизаконному явищу і не зважувалися просити підмоги в уряду, оскільки кварцяне військо використовувалося для глобальніших державних потреб. Тому, як правило, урядовці скаржилися на дії козаків у місцеві судові органи. Характерною є скарга від підкоморія Миколи Соломерецького (1613) до Володимирського гродського суду: "заехали Козаков до пяти тысячей... лежачи в местечку моим Высоцку, также в Дубравицы, в тым же повете Пинском и во всех селах моих, през две недели, оную мою маетность местечко Высоцк, Дубровицу и села до них належачие, сплюндровали и в нивеч обернули: збоже, живность вшелякую, быдло, кони и все од подданых моих побравши, самых порозганяли и двух насмерть побили так иж пустек дви части в маетности моей починили, якож я, видечи такий утиск так подданых моих од тых Козаков и небезпечность дороги своей, мусилем омешкати на сейм, за чим их милости паном брати омешкать се мусило в послуже за тою небезпечностью од тых Козаков" 148. Особливо активізувалися козаки після Хотинської війни, де брало участь близько 40 тисяч, а реєстр залишався чисельністю 3 тисячі. Решта мали повертатися до попереднього статусу. Козацьке повстання під проводом гетьмана Марка Жмайла не вирішило кардинально питання розширення вольностей, а Куруківська угода лише зафіксувала незначне збільшення чисельності перебуваючих на королівській службі. З цього часу термін "випищик" — той, хто залишився поза реєстром, все частіше зустрічається в офіційній документації місцевих властей.

Десятки тисяч козаків не визнавалися такими з боку влади і змушені були здобувати право на користування вольностями своїми силами. В другій половині 20-х років поряд з перебуваючими на державній службі, нереєстрові козаки створили аналогічні військові структури. Козацькі експедиції за здобиччю на Чорне море такою мірою активізувалися, що турецький султан мав намір побудувати кілька фортець у гирлі Дніпра. Реалізувати цей задум йому не вдалося лише через загострення відносин з Персією. Влучну характеристику козакам цього періоду дав сучасник подій Гійом Левассер де Боплан: "Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7—8 років без того, щоб вони не бунтувалися і не піднімалися проти них. Поза тим усім це люди віроломні, зрадливі, підступні, яким довірятися можна лише добре розваживши. Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють спритності та доблесті, так це б’ючись у таборі під прикриттям возів (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичною зброєю), обороняючи ці укріплення; вони непогані також на морі, але верхи на конях вони не найкращі" 149. І справді, у боротьбі за здобуття станових прав під час повстань козаки проявляли зразки мужності й героїзму, вміння організовувати неприступну оборону і вести наступальні дії. Означення Бопланом негативних рис у козаків, очевидно, також відповідало дійсності, а не лише тому, що він перебував на службі польського короля.

Для нереєстрового рядового козака походи за "козацьким хлібом" були невід’ємним атрибутом життя. За образним висловом Д. І. Яворницького: "Війна для козака була так же необхідна, як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак — не козак, без війни лицар — не лицар. Козак не тільки не боявся, а любив війну. Він турбувався не стільки про те, щоб урятувати собі життя, скільки про те, щоб умерти в бою, як помирають справжні лицарі" 150. Піші походи організовувались з Січі переважно в степ для погрому татарських улусів, інколи досягали й столиці Кримського ханства Бахчисараю. Морські експедиції супроводжувалися ґрунтовнішою підготовкою по ремонту старих та будівництву нових човнів. За спостереженням Боплана "у кожен човен сідає від 50 до 70 чоловік, кожен з яких має дві рушниці і шаблю, на човні є також 4—6 фальконетів і запас харчів, щоб вистачило на всіх. Одягнені козаки в сорочку і шаровари, мають ще одні змінні, благеньку свиту і шапку, 6 ліврів пороху, достатню кількість свинцю, запас ядер для фальконетів; у кожного є годинник. Так ось виглядає летючий козацький табір на Чорному морі, який безстрашно нападає на найзначніші міста Анатолії" 151. Міцна бойова виучка і сувора дисципліна під час походу забезпечували успіх справи і повернення на Запорожжя. Характерним є зміст звістки із Базавлуцької Січі за 1598 р.: "Полоус із загоном своїм козацьким на море ходив і прийшовши, дуже зруйнував міцні турецькі міста. За словами козаків, ніколи ще такої здобичі не брали і з нею прибули на Запорота. За тим знову до турок поїхав по здобич і знову зруйнував кілька міст, найбільше Сілістрію" 152. Хоча, безумовно, не завжди експедиції завершувалися успішно. Інколи козаки масово гинули у збройних сутичках з переважаючими силами противника та через хвороби в суворих похідних умовах 153.

Меншою мірою можна охарактеризувати внутрішнє життя січової громади, через горнило якої проходили всі козаки. Зауважимо лише, що різниця між старшиною і рядовими полягала, насамперед, у матеріальних статках. Перебуваючі на керівних урядах в Запорозькій Січі одержували більшу частину здобичі з козацьких походів. З іншого боку, як правило, ці уряди займали вихідці із заможних козацьких родин, які володіли на волості землею, мали можливість одержати хоча б елементарну освіту, що було немаловажним для здобуття авторитету в січовій громаді. Бойовий гарт і мужність, проявлені в походах, давали їм додаткові шанси піднятися до вищих щаблів управління на Січі.

Наявні свідчення дозволяють реконструювати окремі риси рядових козаків, або ж "черні". Остання вже в перші роки функціонування Запорозької Січі була досить самостійною силою, про що красномовно писав Еріх Лясота. При обговоренні імператорської пропозиції про набір на службу домінувала і, зрештою, взяла гору думка рядових січовиків. До неї змушена була приєднатися і старшина, "бо не могла противитися черні, яка є сильніша, могутніша й згуртованіша і в гніві не терпить ніяких заперечень" 154. Лясота звернув також увагу на широкі можливості поповнення рядів січової громади з волостей: "їх усіх було трохи більше трьох тисяч. Щоправда, якщо захочуть, може стати й кілька тисяч, коли скличуть козаків, які час від часу живуть у містах і селах, але вважають себе запорожцями" 155. Саме січова чернь першою відгукнулася на заклики Лжедмитріїв для походу на Москву 156. Ті, що вважали себе запорожцями, склали основу 40-тисячного війська в Хотинському поході 1621 р. Зростаюча могутність нереєстрового козацтва непокоїла урядові кола Речі Посполитої, тому час від часу звучали накази властей "вивести чернь з Січі", тобто всіх козаків, окрім реєстрової залоги на Запорожжі.

Зневажливе ставлення польських урядовців до нереєстрового козацтва проявлялося і в його означенні як "холопів" або ж черні". Католицький священик Шимон Окольський зафіксував у своєму щоденнику порядок принесення присяги на вірність королю Речі Посполитої після поразки повстання влітку 1638 р. Спочатку її проголосили старшини, оточені на Старці — Роман Пешта, Іван Боярин та Василь Сакун. Наступним етапом церемонії була присяга "бунтівної черні". Цікаво, що в одному з пунктів звучить зобов’язання: "з товаришами нашими реєстровими козаками, бувшими в той час у війську його королівської милості, зобов’язуємося жити дружно, припинивши всяку ворожнечу і ні в чому не докоряти один одному" 157, Означення терміном "чернь" в даному документі лише рядових реєстровців було б зрозумілим у випадку виключно їхньої участі у повстанні. Проте відомо, що не всі вони підтримали Павла Бута, Якова Острянина і Дмитра Гуню. Навпаки, військо останніх складалося переважно з нереєстрового козацтва, яке, склавши зброю на Старці, змушене було згодитися на умови переможців. Отже, тут збірна назва "чернь" включала як рядових реєстровців, так і козаків, перебуваючих поза межами реєстру. Додатковим підтвердженням даної тези може послужити й ще один пункт присяги, де козаки просили дозволу "виходити в степи для полювання на звіра і рибної ловлі в річках" 158. Напевно, йдеться про прохання нереєстрових, адже свобода заняття промислами була одним із привілеїв перебуваючих на державній службі.

Введення в дію "Ординації Війська Запорозького" (1638) було спрямоване не лише на обмеження доступу до здобуття козацьких прав і привілеїв, а й здійснення контролю над рядовим козацтвом як на волостях, так і в Запорозькій Січі. Таке становище простежувалося до самого початку Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. І якщо перші перемоги повстанці здобули за рахунок умілих тактичних дій і залучення у союзники кримських татар, то при створенні армії влітку 1648 р. Богдан Хмельницький покладався на широкі кола нереєстрового козацтва, загартованого в бойових виправах і прагнучого до здобуття прав і привілеїв.

Одним із джерел формування українського козацтва з середини XVI ст. стає нижчий розряд служилих людей, які проживали, насамперед, у прикордонних замках. З просуванням на південь і схід колонізаційного процесу, зумовленого, зокрема, постановою варшавського сейму 1590 р., поступово потреба у таких службах зменшувалася, окрім прикордонного краю. Однак через слабкість виконавчих структур по реорганізації місцевих державних служб даний прошарок населення продовжував виконувати традиційні для нього функції, користуючись за це невеликими земельними угіддями. Цілком очевидно, що у свідомості людей така служба асоціювалася з козацькою, тим більше, що козацький статус в першій половині XVII ст. став своєрідною мрією для багатьох мешканців сіл і міст Україні Питання про трансформацію замкового службовця в козака потребує спеціальної розвідки. Констатацією такого факту є матеріали перепису мешканців Білої Церкви за 1641 р.

До нього ввійшли не реєстровці і не покозачені міщани, а козаки, які несли військову і цивільну службу на користь міста. Поряд із списками зазначені права та обов’язки кожної з груп. Так козаки, яких називали листоношами і які мали за свій кошт їздити з поштою за кілька верств, залучалися також до робіт по укріпленню й обороні замку. Водночас вони звільнялися від сплати будь-яких податків і відбування шарваркової повинності. До них належали: десятник Гаврило Сич, Павло Мащенко, Корній Горкуша, Гаврило Дульсок, Семен Дахненко, Андрій Дзевдей, Ярош Куцов, Дахно Кривохиженко, Демид, Мисько Щука, Васько Сетниченко, Гнат Горбаченко, Мисько Дегтяр, Роман Чорний, Іван Глушанин, Фесько Глушаненко, Олешко Москаль, Гаврило Німайло, Степан Лісовченко, Тишко Ковтун, Негребецький, Євдоким Тихучка, Тишко Гайдук. Подібними до вищезгаданих у правах були козаки, які називалися слугами. Крім того, вони звільнялися від сторожової служби, а головним їхнім обов’язком було укріплення та оборона замку. До реєстру ввійшли: десятник Семен Лобас, Гришко Дуриський, Васько Чутний, Іван Строминський, Кузьма Куценко, Василь Ващенко, Василь Бабиченко, Стецик Бабиченко, Кузьма Бабиченко, Грицько Скраженко, Яцько Кривохижий, Іван Буг, Аврам Глухий, Грицько Тимошенко, Сеніха, Самійло Чех, Корній Нагнойний, Хома Мочарський, Яшко Бачинський, Радко.

Найчисельнішу групу представляли замкові козаки, на яких покладалася виключно військова служба і сплата лише королівського побору. В той же час, вони звільнялися від жовнірських і козацьких стацій. Замковим козакам дозволялося варити і продавати пиво, сплативши відповідний податок. До них належали: отаман Михайло Степаненко, Левко Мерлак, Харко Лесняк, Федір Храпач, Карпо Білка, Харко Пригородній, Юхим Шевченко, осавул Левко Матушкевич, Клим Жученко, Юшко Жученко, Іван Бакуленко, отаман Грицько Сапин, Васько Курмалей, Яхно Леплявий, Яцько Макаренко, Іван Подолянин, Федір Леплявий, Васько, Наум Михайленко, Семен Котляренко, Яцько Мельник, отаман Гаврило Гребенник, Андрушко Гребенник, Наум Величенко, Зінец Качанишин, Костюк Чудиненко, Герасим Спілов, Юшко Нагарний, Савка Тарасенко, Мирон Синченко, Трохим Гапоненко, отаман Яцько Коло, Василь Пілко, Клим Жученко, Іван Василів, Грицько Василів, Герасим Безверхий, Ілляш Безверхий, Ілляш Лукашенко, Роман Лукашенко, Іван, отаман Семен Майдан, Фесько Ходорака, Демко Ходорака, Іван Ходорака, Андруш Пішик, Гараско Пашина, Тишко Дрозд, Марко Висоцький, Семен Висоцький, Василь Левченко, отаман Грицько Йосипенко, Грицько Шемет, Матяш Трошинський, Степан Розколупа, Грицько Борисенко, Андрій Чорниш, Трохим Чорниш, Трохим Добраченко, Карпо Сахненко, Семен Верешака, Лукаш Меначенський, Дмитро Ємченко, отаман Харко Куриленко, Демко Дрозд, Іван Дрозд, Васько Гутаренко, Каленик Тришин, Андрушко Рихлік, Петро Коваль, Юшко Бахматенко, Федір Слива, хорунжий Петро Гречаник 159.

Безумовно, що городові козаки існували лише в давніх міських центрах і не з’являлися там, де зростали нові поселення міського типу. Не випадково в урядовому розпорядженні по організації оборони від татарської агресії (1619), зокрема, зазначалося: "міста головні мали поставити (до війська.— В. Щ.) не менше 500 піхотинців... а менші міста і містечка лише вози і коні для гармат" 160. Бойовий авангард півтисячного міського загону в багатьох випадках репрезентувало саме городове козацтво. Фактично воно становило хоч і нечисельну, але вагому складову частину прошарку рядового козацтва.

Найменше відомостей в означений період збереглося про приватних козаків. Кожен з магнатів мав при дворі загін, до якого вступали люди, добре знайомі з військовою справою. Часто вони володіли земельними угіддями на правах приватної власності і залишалися особисто вільними людьми 161. Використовувалися, як правило, для охорони панського господарства і виступали під хоругвою свого володаря за королівським наказом у військові експедиції. Не завжди панські слуги називалися козаками. Більшою мірою це стосувалося магнатських маєтностей, які розташовувалися поблизу південного прикордоння по сусідству з татарськими кочівниками. З іншого боку, саме там на службу, можливо, навіть тимчасову, до магнатів наймалися козаки у складі цілого загону, не знайшовши застосування своїм силам після завершення військової експедиції в рядах кварцяної армії. Тим більше, близькість степу залишала можливість і козацького промислу. Приватних козаків бачимо у південних володіннях князя Костянтина Острозького. У листі короля Сигізмунда II Августа до магната від 14 листопада 1560 p. міститься пряма вказівка на наявність саме такої групи козацтва: "твоей милости особливо приказуєм, жебы твоя милость, яко рада наша, местца а з веры своее с пильностью того досмотрел, абы нихто для чиненья шкод на поле служебников своих и Козаков посылати не смел а и своих служебников и козаков (виділення наше. — В. Щ.)... такеж на поле татар стеречы не посылал бы еси, абы подданым цесара его милости турецкого и влусам цара перекопского шкод чынити прычыны не мели" 162. Пізніше один із загонів Костянтина Острозького очолював Северин Наливайко. З молодих літ останній пройшов сувору школу козацького гарту на Запорожжі, здобувши визнання січової громади. Після московської експедиції Стефана Баторія на початку 80-х років XVI ст. опинився на службі князя Костянтина Острозького 163, мабуть, не сам, а зі своїми соратниками. Навесні 1594 р. він відійшов від князя і діяв далі на власний розсуд, організовуючи козацькі походи до Молдови. Наливайко звернувся також за підмогою до запорожців, виправдовуючись перед ними за дії проти Криштофа Косинського в складі війська Костянтина Острозького. Як свідчив Еріх Лясота, козацький ватажок велів передати через посланців січовій громаді, що він готовий стати на суд, якщо "у чесного лицарства є підозра, що він їх недруг, він хотів би особисто з’явитися у колі, поклавши свою шаблю на середину й очистити себе від усіх закидів і порозумітися" 164. Напевно, примирення наступило, оскільки згодом розпочалися спільні дії Северина Наливайка із запорожцями проти татар 165. Мабуть, родинні традиції у маєтностях князя Костянтина Острозького зберігалися і по його смерті. Так скарга шляхтича Мартина Скоморовського до володимирського гродського суду від 19 серпня 1617 р. містить звістку про розбійницькі дії козаків Януша Острозького в селі Сядмериках на Волині 166. Козаки Перебували на службі й інших магнатів 167, однак загострення соціальних конфліктів в 20—30-х роках XVII ст. змусило ‘їх дистанціюватися від можновладців, зайнятися пошуками "козацького хліба" на теренах південноукраїнського степу та включатися до збройної боротьби за здобуття станових прав і привілеїв.

Отже, рядове козацтво, яке формувалося з різних соціальних верств, формального юридичного статусу не мало. Проте, його реальне становище в тогочасному суспільстві дозволяє вжити саме такий термін. Рядове козацтво представляло значний прошарок населення, яке поряд з військовим ремеслом займалося традиційним в Україні матеріальним виробництвом. Зрештою, саме воно склало основу повстанської армії Богдана Хмельницького в період Національно-визвольної війни.




* * *


Таким чином, існуючі джерела дозволяють зробити висновки, хоча певною мірою і гіпотетичні, про чисельність, особовий та етнічний склад українського козацтва. Зростання його кількості простежується досить рельєфно вже з часів заснування Запорозької Січі. Ця тенденція утверджувалася з колонізацією Подніпров’я, розширенням військових авантюр уряду Речі Посполитої, а також в ході розгортання збройної боротьби козацтва за відстоювання прав та привілеїв. Водночас зароджуються родинні династії Волевачів, Байбузів, Гордієнків, Дорошенків та багатьох інших. Напередодні Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. фактично кожна четверта особа в Центральній Україні належала до козацтва. На формування станової свідомості, безумовно, мав великий вплив етнічний склад козаків. При наявності вихідців з інших народів переважну більшість козацтва складали українці. В процесі генези українського лицарства реально постають два його прошарки: старшина і рядове козацтво. Окрім військового ремесла, останнє, до якого належали не лише нереєстрові, а й більшість перебуваючих на державній службі, займалося традиційним хліборобством та промислами. Боярсько-шляхетське коріння значної кількості старшини зумовило її провідну роль в організації військових та ідеологічних засад козацтва. Саме козацька старшина стала основою становлення нової етнічної еліти. Все це дозволяє об’єктивно поцінувати потенціал козацтва на середину XVII ст. як провідної сили українського суспільства.















ПРИМІТКИ


1 Архив ЮЗР.— К., 1907.— Ч. 8.— Т. 5.— С. 10.

2 Там само.— Ч. 7.—Т. 1.— С. 85.

3 Акты ЗР.— Т. 2.— С. 387.

4 Там само.— С. 412.

5 Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 131.

6 Źródła dziejowe.— T. 9.— S. 216.

7 Ibid.— T. 20. — S. 154-164.

8 Heidenstein Reingold.— Op. cit.— S. 259.

9 Січинський В. Назв. праця.— С. 54.

10 Археографический сборник...— Вильно, 1867.— Т. 1.— С. 127.

11 Kromka Polska Marcina Bielskiego.— T. 3.— S. 1644.

12 Архив ЮЗР.— Ч. 3.— T. 1.— С. 29.

13 Лясота Еріх із Стеблева. Назв. праця.— С. 110.

14 Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні.— С. 161.

15 Стороженко А. В. Указ, соч.— С. 314.

16 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 90.

17 Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 270.

18 Стороженко А. К. Указ. соч.— С. 320.

19 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR).— Spr. 1666, s. 2.

20 Pisma Stanisława Żółkiewskiego.— S. 32.

21 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR).— Spr. 1666, s. 11.

22 Pisma Stanisława Żółkiewskiego.— S. 513.

23 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 145.

24 Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 369.

25 Źródła dziejowe. — T. 20. — S. 78-79.

26 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 192.

27 Biblioteka Uniwersytetu Jagełłońskiego(DR).— Spr. 166, s. 4.

28 AGAD. AZ, spr. 3036, s. 50.

29 Pisma Stanisława Żółkiewskiego.— S. 330.

30 Podborodecki L, Raszba N. Wojna Chocimska.— Kraków, 1979; Podborodccki L. Stanisław Koniecpolski ok. 1592—1646.— Warszawa, 1978;

Powidaj L. Kozacy zaporożcy na Ukrainie.— Lwów, 1862; Tretjak J. Historya wojny Chocimskiej 1621.— Lwów, 1889.

31 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR).— Spr. 1657 s. 596.

32 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 250.

33 Relacye nuncyuszó w apostolskich i innych osob o Polsce od roku 1584 do 1690.— Berlin-Poznań, 1864.— T. 2.— S. 150.

34 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 201.

35 Російський державний архів давніх актів (РДАДА).— Ф. 79, оп. 1, спр. 72, арк. 426.

36 Слюсарский А. Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII-XVIII вв. — Харьков, 1964. — С. 59.

37 Баранович О. І. Залюднений України перед Хмельниччиною.— К., 1930; Крикун M. Г. Подимні реєстри XVII ст. як джерело // Матеріали III респ. наук. конф. з архівознавства та ін. спеціальних історичних дисциплін.— К., 1968.— С. 69—83; Яковенко H. M. Склад шляхти-землевласників Київського воєводства напередодні Визвольної війни українського народу 1648 —1654 рр. //Феодалізм на Україні.— К., 1990.— С 79—99; Anusik Z. Struktura społeczna szlachty bracławskiej w świetle taryfu podymnego z r. 1629 // Przegląd Historyczny, 1985.— T. 76.— Z. 2.— S. 233—253.

38 Яковенко H. M. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна).— К., 1993.— С. 265.

39 Любавский М. К. Областное деление...— С. 532.

40 Акты ЗР.— Т. 2.— С. 150.

41 Перепись войска литовского. Литовская метрика.— Отд. 1 // Русская историческая библиотека.— Петроград, 1915.— Т. 33.— С. 109—120.

42 Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 111.

43 Kronika Polska Marcina Bielskiego.— T. 3.— S. 1367.

44 Новицкий И. П. Князья Ружинские // Киевская старина, 1882.— Т. 2.— С. 67.

45 Стороженко А. В. Указ. соч.— С. 71.

46 Acta historica res gestas Poloniae illustrantia.— T. 11.— S. 336.

47 Ż rodła dziejowe.— T. 20.— S. 154—164.

48 Стороженко А. В. Указ, соч.— С. 16—18.

49 Грушевський M. Історія України-Руси.— T. 7.— С. 155—157.

50 Luber S. und Rostankowski P. Die Herkunft der im Jahre 1581 registrierten Zaporoger Kozaken // Geschich Ost Europas, 1980.— Band 28.— S. 368—390.

51 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. 1. — C. 56.

52 Лясота Еріх із Стеблева. Назв, праця.— С. 103.

53AGAD. AZ, spr. 3036, s. 26.

54 Археографический сборник...— Т. 7.— С. 39.

53 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 99.

56 AGAD. AZ, spr. 802, s. 6.

57 Ibid, spr. 153,s. 5,8-18.

58 Архив ЮЗР.— Ч. 3.— Т. 1. — С. 153.

59 Pisma Stanisława Żółkiewskiego.— S. 32.

60 Поход Сигизмунда III в Россию (1609 — 1610) // Русская историческая библиотека.— Спб., 1872.— Т. 1. — С. 656.

61 Археографический сборник... — Т. 7. — С. 72.

62 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 126—127.

63 Архив ЮЗР.— Ч. 3.— Т. 1.— С. 189.

64 Документа російських архівів з історії України.— Львів, 1998.— Т. 1.— С. 225-226.

65 Pisma Stanisława Żółkiewskiego.— S. 318—322.

66 Ibid.— S. 330.

67 Listy Stanisława Żółkiewskiego 1584—1620.— S. 146.

68 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR).— Spr. 1657, s. 596; Жерела до історії України-Руси.— T. 8.— С. 250.

69 Serczyk W. Op. cit— S. 262.

70 ЦДІАУ. — Ф. КМФ15, on. l, спр. 147, арк. 1-2; Жерела до історії України-Руси.— T. 8.— С. 295, 296, 300.

71 Археографический сборник. — Т. 7. — С. 87; Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 341—342.

72 AGAD. AZ, spr. 3036, s. 97-102.

73 Сведения о походе в Крым Михаила Дорошенка // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси.— К., 1898.— Вып. 2.— С. 164.

74 Щербак В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648—1654 рр.— К., 1989.— С. 30.

75 Кулиш П. А. Материалы для истории воссоединения Руси.— М., 1877.— T. 1.

76 Археографический сборник...— T. 7.— С. 89.

77 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR).— Spr. 2763, s. 14.

78 AGAD. AZ, spr. 3036, s. 118-120.

79 Целевич Ю. Назв. праця.— С. 11, 12, 18.

80 Dyaryusz... — S. 66.

81 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 248.

82 Dyaryusz...— S. 193 — 195.

83 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1,— С. 188.

84 РДАДА—- Ф- 210, оп. 1, Севський стіл, стовп. 1 — 12, арк. 68—72, 86-88.

85 Донские дела // Русская историческая библиотека.— Спб., 1906.— Т. 24.— С. 1016-1017.

86 Там само.— С. 1025.

87 Там само.— С. 1039—1040.

88 Шевченко Ф. П. Народ і класи в період визвольної війни 1648 — 1654 рр. — С. 19.

89 Реєстр Війська Запорозького 1649 року.

90 Міжетнічні зв’язки в українській антропонімії XVII ст.— К., 1989.

91 Гришко В. Назв, праця.— С. 41.

92 Сакович К. Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного // Українські гуманісти епохи Відродження.— К 1995.—Ч. 2.-С. 231-249.

93 История Хотинского похода Якова Собеского // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси.— Вып. 2.— С. 60.

94 Максимович М. Сказание о гетмане Петре Сагайдачном // Собр. соч. — Т. 1.— С. 362.

95 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 15.

96 AGAD. AR II, spr. 1161, s. 4.

97 Каманин И. М. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого. — С. 89.

98 Сулимовский архив: Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей XVII—XVIII вв.— С. IV.

99 Наливайко Д. С. Відгомін боротьби українських козаків з шляхетськокатолицькою експансією наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. у Західній Європі // Середні віки на Україні,— К., 1972.— Вип. 1.— С. 47.

100 Dubiecki M. Kudak twierdza kresowa i jej okolice.— Warszawa, 1879.— S. 70-76.

101 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 24.

102 Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 528.

103 Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества в XVII и XVIII в., собираемые А. М. Лазаревским // Русский архив, 1875.— Кн. 3.— С. 302.

104 Там само.

105 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 202.

106 Dyaryusz...— S. 90.

107 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 225.

108 ЦДІАУ. — Ф. КМФ23, оп. 1, спр. 9, арк. 1-2.

109 Древний помянник Киево-Печерской Лавры (конца XV и начала XVI столетия) // Чтения ИОНЛ.— К., 1892.— Кн. 6. Приложение.— С. 51, 78.

110 ЦДІАУ.— Ф. 840, оп. 1, спр. 10, арк. 48.

111 Архив ЮЗР.— Ч. 4.— Т. 1.— С. 41.

112 Лясота Еріх із Стеблева. Назв, праця.— С. 108.

113 Listy Stanisława Żółkiewskiego 1584—1620.— S. 61—64.

114 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 250.

115 Архив ЮЗР.— Ч. 4.— Т. 1.— С. 76.

116 Російська державна бібліотека (BP).— Ф. 152, спр. 32, арк. 94.

117 Щербак В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648-1654 рр. — С. 36-41.

118 PДАДА. — Ф. 210, оп. 1, Приказний стіл, стовп. 99, арк. 7.

119 Російська державна бібліотека (ВР).— Ф. 152, спр. 32, арк. 95.

120 Реєстр Війська Запорозького 1649 року.— С. 97, 99, 107, 110.

121 Zroodła dziejowe.— T. 20.— S. 155.

122 Крип’якевич І. П. Козаччина у політичних комбінаціях 1620—1630 рр. // ЗНТШ.— Львів, 1914.— Т. 117—118.— С. 111.

123 Баранович О. І. Назв. праця.— С. 43.

124 Сведения о походе в Крым Михаила Дорошенка // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси.— Вып. 2.— С. 165.

125 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР).— Ф. 2, спр. 20869, арк. 1.

126 Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна).— С. 248, 249.

127 Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні.— С. 62.

128 Dyaryusz... — S. 70.

129 Сакович К. Назв, праця.— С. 244.

130 Древний помянник Киево-Печерской Лавры (конца XV и начала XVI столетия).— С. 44.

131 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. 1. — С. 314-320.

132 Міцик Ю. А. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави, — К., 1995. — С. 192.

133 Архив ЮЗР. — Ч. 1. — Т. 6. — С. 605-617.

134 Національна російська бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна ( BP). — Ф. 27, спр. QIV.45l, apк. 4.

133 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. — С. 42—43.

136 Kochowski Wespazian. Annalium Poloniae ab obitu Vladyslaw IV.— Cracoviae, 1688.— T. 1.— S. 270.

137 Dyaryusz...— S. 68.

138 Літопис Самовидця.— К., 1971. — С. 47.

139 Липинський В. Станіслав Михайло Кричевський // Твори. — Т. 2. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. — Філядельфія, Пеннсильванія, 1980. — С. 117.

140 Крип’якевич І. П. Студії над державою Богдана Хмельницького // ЗНТШ. — Львів, 1931. — Т. 151. — С. 123-124.

141 Zrodła dziejowe. — T. 20. — S. 154—160.

142 Шевченко Ф. П. Передмова // Реєстр Війська Запорозького 1649 року. — С. 5.

143 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр. — С. 183.

144 Там само.

145 Жерела до історії України-Руси. — Т. 8. — С. 30.

146 Там само. — С. 48-49.

147 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. 1. — С. 190-192.

145 Там само.— С. 189.

149 Гійом Левассер де Боплан. Назв. праця.— С. 31.

150 Яворницький А. І. Назв. праця.— Т. 1.— С. 175.

151 Гійом Левассер де Боплан. Назв. праця.— С. 71—72.

152 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR). — Spr. 2236, s. 45.

153 AGAD. AZ, spr. 332, s. 3.

154 Лясота Еріх із Стеблева. Назв. праця.— С. 104.

155 Там само.— С. 105.

156 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR). — Spr. 1666, s. 2, 11.

157 Dyaryusz... — S. 179.

158 Ibid.— S. 180.

159 ЦДІАУ. — Ф. КМФ15, on. 3, cnp. 40, арк. 47-48.

160 Biblioteka Uniwersytetu Jagełłońskiego (DR). — Spr. 166, s. 5.

161 ЦДІАУ, — Ф. 840, on. l, cnp. 10, арк. 45.

162 Акты ЮЗР. — Т. 1. — С. 153.

163 Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 137.

164 Лясота Еріх із Стеблева. Назв. праця. — С. 108.

165 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR). — Spr. 2255, s. 33.

166 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. 1.— С. 203-204.

167 ЦДІАУ. — Ф. 256, оп. 1, спр. 143, арк. 2—6; Tomldcwicz W. Jeremy Wiszniowiecki (1612-1651). — Warszawa, 1933. — S. 98.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.