Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




Розділ 4

Правове утвердження козацького стану



4.1.

Взаємовідносини козацтва з іншими соціальними верствами, королівською та місцевою владою


Феодальне законодавство, обумовлене поєднанням права на землю з політичними правами, спиралося на станову належність. Водночас феодальне право існувало не в формі загальних законів, а як сукупність привілеїв для кожного стану, які підкреслювали відмінності щодо характеру й обсягу правочинності. Формування козацьких прав і привілеїв в умовах іноземного панування тривало не одне десятиріччя, тому важливо визначити шляхи та основні етапи цього процесу.

Нова соціальна група населення — козацтво — об’єктивно мала посісти своє окреме місце в системі суспільних відносин. Однак, існуюче законодавство метрополії — Великого князівства Литовського, а згодом — Речі Посполитої, залишало мало шансів для подібного творення. Разом з тим генеза станових прав козаків ґрунтувалася на реальних суспільних традиціях.

На кристалізацію "лицарських вольностей" безпосередній вплив мали взаємовідносини козацтва з представниками різних груп людності, які становили джерела його формування. Крім того, у цьому процесі важливе значення мали й стосунки козаків з місцевою та королівською владою.

Найчисельнішим соціальним станом феодальної епохи виступало селянство, яке, будучи головним виробником матеріальних благ, не користувалося ніякими суспільними привілеями Тогочасні юридичні кодекси фіксували, як правило, форми і розміри феодальних повинностей селян на користь верховного сюзерена або ж землевласника та міри відповідальності підданих за скоєння тих чи інших вчинків. Лише державні селяни відсоток яких в загальній кількості був незначним, мали право апеляції до місцевої влади, приватні ж перебували у повній залежності від свого господаря. Тісно прив’язане до землі й обмежене в правах селянство не було схильним не лише до активності в громадському житті, а й до заняття козацькими промислами. Не відхиляючи можливості участі українських селян у козакуванні до Люблінської унії, зазначимо, що їхні взаємини з козаками були досить обмеженими. Ніякою мірою не можна ототожнювати селянські втечі та переселення з покозаченням, що характерно для пізнішого періоду. Система пільг на слободах не стимулювала селян шукати іншого соціального статусу. Тобто стосунки між селянами і козаками базувались на відсутності суперечностей в різних сферах суспільного життя.

Ситуація поступово змінювалася з поширенням кріпосницьких відносин на Подніпров’я. Окрім селян, найбільш потерпали від цього суспільного зла козаки, яких місцева влада всіляко намагалась звести до рангу вірнопідданих холопів. Разом з тим, ідеал козака — вільної людини, яка користується правами і привілеями, в тому числі й правом на землеволодіння, глибоко проникав у свідомість селян. Все це привело до формування спільності інтересів двох соціальних груп населення, що вперше проявилося під час повстань 1591—1596 рр. Так, падіння Білоцерківського замку (1591) сколихнуло не лише міщан, а й навколишню округу, насамперед селян, які озброювалися і впроваджували козацькі порядки. Більшою мірою спільність інтересів простежувалася в ході повстанського руху, очолюваного

Северином Наливайком і Григорієм Лободою, яким були охоплені не лише Поділля, Волинь та Подніпров’я, а й сусідні білоруські землі.

Прагнення селян до здобуття козацьких вольностей у першій половині XVII ст. вилилося в широку хвилю "покозачення". Особливого розмаху цей рух досяг на Київщині 1. Водночас у вирішальну фазу вступала і боротьба козацтва за станові права. У найвищих її проявах для посилення тиску на владні структури козаки вели пошук союзника. І тут найактивнішим елементом виявилося селянство, в чому неодноразово переконувалися запорожці. Вже в ході повстання під проводом гетьмана Тараса Федоровича (1630) до Переяслава прибуло багато тисяч селян, що забезпечило успішні дії проти коронного війська. Цілком закономірною звучала і вимога гетьмана Павла Бута (1637) залучати до формування повстанської армії "якомога більше селян" 2. Про те, що даної мети вдалося досягнути, свідчить витяг зі звіту королівських комісарів про ревізію козацького реєстру після Боровицької капітуляції наприкінці 1637 р. "Козаки хотіли себе виправдати,— говорилося в документі,— вказували, що той бунт підняли своєвільники з слобід українних. Але ми на те їм добре відповіли, вказавши, що з того випливає ще більше їхнє лукавство, бо хлопи не бунтувалися б, якби вони не були їхніми керівниками; тим часом, збунтувавши їх самі, одні з них чекали, чим то все скінчиться, інші провадили, інші знов (що на конях сиділи) на очах наших втекли. Але Річ Посполита має таки з того зрозуміти, що так само важливо приборкати слободи і хлопів власних, аби не мали часу шаліти, як і утримати в порядку самих козаків; бо ні хлопи без козацького імені і поради, ані козаки, без хлопської сили вистояти не можуть..." 3. Селяни складали значний відсоток війська Богдана Хмельницького, яке в окремі періоди досягало кількох сотень тисяч. Отже, у відносинах з селянами козаки від нейтралітету поступово схилялися до союзництва, вбираючи найактивніший елемент сільських трударів. Хоча, безумовно, ніяких станових привілеїв перейняти від них не могли.

Значно складнішими були стосунки козаків з міським населенням. Специфіка українських міст справляла певний вплив на еволюцію козацько-міщанського союзу. Якщо північний регіон був представлений переважно ремісничо-торговим людом, то південний — військово-службовою верствою. Як зазначав М. В. Довнар-Запольський, "под мещанами южных украинских городов ошибочно было бы разуметь городской класс в собственном смысле этого понятия. Он был городским только в смысле оседлости в городе, несения городских повинностей и пользования изстаринными городскими вольностями. По своим же занятиям южное мещанство было низшим военнослужилым классом и такими же входниками, как и земяне и их подданные. Из этого объединения в повинностях мещан низшей военной службы, возлагавшейся в северных староствах на специальные военнослужилые элементы, и занятий по эксплуатации земельных богатств видно, что на юге мещанство играло такую же роль, какая на севере принадлежала панцырным боярам, ордынским слугам и т. п. группам" 4. Тому не випадково у боротьбі проти урядників та власників міст природними спільниками козаків виступали городяни. Коли взяти до уваги, що все міське населення зобов’язане було володіти зброєю і мати її для оборони міста, стане очевидним, чому останні відгукувалися на будь-який спалах соціальних конфліктів.

Надання козакам "вольностей" після Люблінської унії знаменувало початок перерозподілу податків і повинностей серед мешканців міст. Відповідний розвиток взаємовідносин представників цих соціальних груп населення не позначився проявами взаємної симпатії. Яскравим прикладом може послужити конфлікт козаків з переяславцями на початку 90-х років XVI ст. Виникнувши на економічній основі — сплати податків У казну, він переріс у погроми міщанами козацьких осель. Перевіркою справи займалась спеціальна урядова комісія на чолі з Якубом Претвичем, Никодимом Косаківським і Яном Кришовським. У рішенні королівського суду від 18 січня 1592 р. йшлося про затримку козаками членів комісії у Василькові, де вона під тиском наклала штраф на переяславців у сто п’ятдесят кіп литовських грошей, але з часом відмовилася від свого вердикту 5. Зрештою, при зайнятті міста повстанцями, козаки повністю поквиталися за свої кривди. Коли навесні 1595 р. жителі Мозира поскаржилися віленському воєводі на "шкоди" від козаків, то він надіслав листа запорозькому гетьманові Федору Полоусу з проханням вийти з міста і передислокуватися "на Україну". Козацький ватажок відповів, що запорожці "жодних збитків не починили, лише заготували живність для відходу на свої звичні місця" 6.

Зростання соціального і національного гноблення сприяло зміцненню взаємовідносин козаків з городянами. Останні складали одне з джерел покозаченого населення в першій половині XVII ст. Вже в ході польсько-російської війни періоду Смути в Московському царстві тисячі міщан Подніпров’я і Лівобережжя оголошували себе вільними козаками, запроваджуючи на місцях органи козацького самоврядування. При підтримці козаків спротив органам місцевої влади чинили й городяни Правобережжя. У відповідь постановою варшавського сейму (1607) Корсунь і Брацлав були позбавлені магдебурзького права. Однак, процес покозачення міщан не припинився, про що красномовно свідчить декларація королівських комісарів до реєстровців під час Вільшанської комісії 1617 р.7.

Проблему для міщан становили козацькі лежі, які здійснювалися за прикладом жовнірських. Право на постої козаки виправдовували належністю до "лицарських людей", службою польському королю і всьому християнському світу. Міщани і представники міського уряду, насамперед, при наявності магдебурзького права, скаржилися перед вищими сановниками на утиски з боку козаків. Так, у листопаді 1620 р. кияни подали воєводі супліку, в якій йшлося про те, що п’ятитисячне Військо Запорозьке прагне "доконечно в’їхати до Києва на зимівлю. За нинішньої дорожнечі, для людей, які не орють і не мають ніякої ріллі і фільварків це було б великим нищенням" 8. Великих масштабів досягали козацькі лежі в містах та містечках Київського воєводства після завершення Хотинської війни. На варшавському сеймі (1623) князь Єжи Збаразький закликав уряд негайно вжити заходів проти козаків. Пізніше в листі до Сигізмунда III він писав, що їх "явно і таємно підтримує мало не вся Київська земля" 9. Посилання на право козацьких леж У містах Подніпров’я з усією гостротою поставало під час повстань 1630 і 1637—1638 рр. Водночас козацькі ватажки вбачали у міщанах надійних союзників. Характерним є лист гетьмана Павла Бута до переяславських козаків і міщан від 12 серпня 1637 р.: "Панові отаману переяславському і всьому товариству, поспольству бажаємо від Бога доброго здоров’я... Будьте єдинми і, згуртувавшись всі разом, приходьте з панами полковниками до війська, а там уже обміркуємо для себе найкраще" 10. Відповідною виявилася і реакція властей. "Ординацією Війська Запорозького" (1638) городянам заборонялося вписуватися до козацького реєстру, а також "видавати дочок за козаків під небезпекою конфіскації майна". Цим же документом проживання козаків обмежувалося прикордонними містами 11.

Отже, козацько-міщанські взаємовідносини характеризувалися як конфронтацією на економічному ґрунті, так і спільними інтересами у протидії свавіллю місцевої влади. Разом з тим, міщанство не мало суспільних привілеїв, які б могли бути запозичені козаками.

Своєрідної еволюції зазнали відносини козацтва з представниками панівних верств тогочасного суспільства: князями, зем’янами, шляхтою, боярством. До другої половини XVI ст. в основному було дружнє ставлення їх до козаків як спільників у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Крім того, феодали постачали запорожцям зброю та провізію, за що отримували частину козацької здобичі. Перебуваючи на посадах місцевих урядовців, шляхтичі й самі брали участь у козацьких походах. Тому їхні прізвища часто фігурують в історіографії серед "організаторів" козацтва: Гербурти, Струсі, Сенявські, Збаразькі, Заславські, Корецькі, Сангушки 12. Козацький Низ став своєрідною школою для шляхетської молоді, а окремі вихідці з шляхетських родин — Оришовських, Ружинських, Микошинських віддають перевагу лицарському ремеслу, очолюючи Військо Запорозьке.

Зростання авторитету козацтва наприкінці XVI ст. і зміна поземельних відносин на Подніпров’ї в результаті колоніальної Політики уряду Речі Посполитої призвели до погіршення стосунків між козаками і панівною верхівкою. Козацьке землеволодіння, усталене, як правило, на звичаєвому праві, ставало на заваді розширенню шляхетських маєтностей і магнатських латифундій. Тобто, фактичну основу суперечностей складала боротьба за землю. Потужним каталізатором конфлікту виступала також стація, вимога так званих "леж" і "приставств". Не одержуючи тривалий час платні за службу від уряду, козаки надолужували свої потреби поборами в шляхетських маєтностях. Так, у володіннях брацлавського воєводи Януша Збаразького і сусідньої шляхти (1583) козаки вимагали, щоб їм давали харчі. Загін, очолюваний писарем реєстрового війська Янчею Бегером, "ґвалтом собі приставства позабирав і шкоди немалі поробив" 13. Згодом у листі до короля Стефана Баторія воєвода писав: "Раніше я скаржився на Янчу, що собі силоміць позабирав приставства і наробив немало шкоди, тепер приїжджають і говорять, що мають у мене приставства і наказують уряднику щоб давав їм поживу, називають навіть королівського посланця, з відома якого визначені їм приставства. Ледь можна упросити, щоб не брали силоміць, а далі лише Бог знає, що буде. Я переконаний, що вони ходили в похід без королівського наказу, тому вважаю неоправданим давати їм приставства" 14. На Житомирщині в тому ж році Лук’ян Чорнинський, "который кажет себе гетманом звати", зібравши кілька сот козаків, напав на містечко шляхтича Фрідріха Тишкевича, вимагаючи стації: "у ночи ударили й, уломившись у место кгвалтом, великие кривды и шкоды так его милости пану самому, мне и мещанам починили"15. У шляхетській інструкції з Київського воєводства на вальний сейм 1590 р. відзначалося, що козаки "поводяться з нами не інакше, як татари — накладають великі окупи на народ шляхетський і міста — тільки що маєтностей не палять" 16. З кінця 1591 р. конфлікт переріс у збройне протистояння. Так, у позові білоцерківського старости князя Януша Острозького до луцького гродського суду від 9 січня 1592 р. йшлося про захоплення його майна гетьманом Криштофом Косинським разом з документами на уряд та землі, що зберігалися у підстарости Дмитра Булиги-Курцевича: "Добившисе тот Косинский до коморы его, маетность всю его побрал и шкатулу с клейнотами, с пенезями, с листами взял, в которой де было немало мамерамов княжати его милости князю Булызе до розных справ повероных и листов приватных, к тому привилеи, так княжати его милости пана воеводы киевского, яко и его милости пана воеводы волынского на староство Белоцерковское и Богуслав, так же и на грунт Розволодовский и Великую Слободу и на Рокитную належачие, до схованья князю Булызе даные, зо всим взял, шкоды великие починил" 17. Характерною є також скарга подільського шляхтича Мартина Калиновського (1594) про напад на його маєток в Гусятині козаків на чолі з Северином Наливайком, під час якого, окрім грошей та цінностей були забрані всі скриньки з привілеями на його спадкові маєтки 18. Брацлавська шляхта в тому ж році писала до Сигізмунда III, що козаки, "приєднавши до себе ще інших свавільних людей, на домівки шляхетські наїжджають, плюндрують, маєтності їх пустошать, права та їх самих забирають і забивають. Навіть замки і міста наші беруть в облогу, з послушності нашої виламуючись" 19. Майже аналогічні скарги містяться у посланні шляхти Подільського воєводства (1595) до коронного канцлера Яна Замойського 20.

Придушення виступів не усунули суперечностей у козацько-шляхетських відносинах. Навпаки, генеза цього конфлікту мала динамічне продовження. Інтереси шляхти і козаків дедалі частіше стикалися у боротьбі за земельні маєтності. Хоча інколи мало місце використання останніх землевласниками у якості збройної сили для розширення володінь. Так, у виписці з рішення київського гродського суду (1623) йшлося про наїзд шляхтичів Копилевських з калиновськими козаками на містечко Копіївка — власність Федора Четвертинського 21. Цілком очевидно, що зиск від подібних "походів" мали не лише зухвалі шляхтичі, а й козаки, здобуваючи таким чином "козацький хліб" на волостях. Маєтність Андрія Фірлея Обухів Київського воєводства на початку 1630 р. була піддана нападу шляхтичів Андрія Зборовського і Григорія Мрозовського, до складу загону яких входили власні піддані та козаки 22.

Гостроти козацько-шляхетському конфлікту додавав також національний фактор, адже саме польська шляхта, руками якої проводилася урядова політика колонізації України, найбільш нетерпимо ставилась до прагнення козаків утвердитися через здобуття певного соціального статусу. На думку Н. М. Яковенко, латифундії польських магнатів Замойських, Любомирських, Калиновських, Потоцьких, Фірлеїв, Конецпольських витворювались завдяки королівським данинам, як наслідок шлюбних контрактів, через встановлення адміністративного контролю над південними околицями Брацлавщини і Київщини 23. З іншого боку, боротьба за збереження православ’я сприяла зближенню козацтва з українською шляхтою. Гаряча промова земського посла Лаврентія Древинського на варшавському сеймі восени 1620 р. була підтримана реальними кроками запорожців по відновленню православної ієрархії. Крім того, частина козацької старшини формально належала до шляхетського стану і користувалася відповідним імунітетом. Тож про розрив зв’язку мж козацтвом і шляхтою говорити не доводиться. Навпаки, відстоювані козаками "вольності" значною мірою були віддзеркаленням шляхетського права. Підтвердженням даної тези може послугувати прагнення значної частини козацької старшини і після Національно-визвольної війни середини XVII ст. користуватися "шляхетськими вольностями". Як зазначила В. В. Панашенко шляхетські традиції суттєво впливали на формування соціальної еліти Гетьманщини 24.

Дещо інакше складалися взаємовідносини між козацтвом і нижчим прошарком феодалів — українським боярством. За своїми суспільними функціями останнє було тотожне козацтву, а в правовому сенсі бояри та військові слуги займали проміжне становище між вільним селянством і шляхтою 25. Перехід бояр у козацтво мав місце вже в литовський період через урядові ревізії прав феодалів на шляхетство. Проте справжньої "чистки" боярство зазнало після Люблінської унії 1569 р., адже в польській правовій системі місця для даної соціальної верстви населення не знайшлося. Переважна більшість ненобілітованих дрібних лицарів-бояр за відсутності документального підтвердження на землеволодіння змушена була перетворюватись на державних або ж приватних селян. Хто не згоджувався з такою долею, насамперед мешканці південного прикордоння, той шукав притулку в козацтві. На думку С. А. Леп’явка, "покозачившись, придніпровське боярство внесло в козацтво новий суспільний зміст і вже під новим іменем стало вимагати визнання своїх рицарських прав" 26.

Утвердження козацтва як соціального стану значною мірою залежало від його взаємин з місцевою та центральною владою. Ставлення уряду до козаків визначалося як внутрішньою, так і зовнішньою політикою держави, мало складний і суперечливий характер. Козацькі походи, а також погроми купецьких караванів призводили до загострення стосунків Великого князівства Литовського, а потім і Речі Посполитої з Кримським ханством, Молдовою, Валахією, Туреччиною. Разом з тим, Військо Запорозьке було вагомою бойовою одиницею для розв’язання зовнішньополітичних проблем, насамперед у протистоянні з Московською державою та Швецією. Створення козацького реєстру передбачало поповнення збройних сил держави в перший період Лівонської війни, зважаючи й на небезпеку татарської агресії. Однією з причин надання прийнятим на державну службу певних прав і привілеїв була, очевидно, відсутність коштів у казні для набору професійних європейських вояків, яких на той час не бракувало. Тож навряд, щоб у планах уряду з самого початку чітко ставилось питання власне реформування козацьких сил, скоріше — налагодження над ними надійного контролю. Однак, досить скоро ситуація змінилася. Якщо Стефан Баторій з початку свого правління недовірливо ставився до запорожців, то "Постанова щодо низовців" від 16 вересня 1578 р. свідчить про намагання короля скористатися воїнськими можливостями козаків не лише на кресах Речі Посполитої, а й в Україні для підтримки польського режиму. Останній аспект мав далекосяжну мету і в цьому разі тільки найманцями обійтися було б важко. Сеймова конституція 1590 р. конкретизувала завдання реєстрових щодо "свавільних людей" в Україні 27.

У стосунках уряду з козаками спостерігалися й досить радикальні мотиви. За участь у повстаннях 1591—1596 рр. реєстрове військо було ліквідоване, відповідно скасовувалися й "козацькі вольності". Однак таке становище тривало недовго. Потреба у дешевому і надійному війську для підтримки молдовського господаря Ієремії Могили спонукала короля знову звернутися до запорожців. Як наслідок успішного походу до Молдови на чолі з гетьманом Самійлом Кішкою стала постанова вального сейму від 13 березня 1601 р. В ній, зокрема, зазначалось: "Оскільки запорожські козаки вірно і достойно служили нам як у недавньому поході проти Михайла (мультянський воєвода, суперник Могили. — В. Щ.), так і тепер обіцяють служити проти Карла (шведського короля. — В. Щ.), ми відміняємо баніцію, оголошену на них сеймовою ухвалою за минулі бунти Косинського і Наливайка, скасовуючи її для тих, хто вийде на нашу військову послугу в боротьбі з Карлом і, вийшовши на таку послугу, підкорятиметься волі старшого, призначеного гетьманським урядом у погодженні з нами" 28. Зацікавленість у козацтві виявляв польський уряд і в наступні роки, в період Лівонського походу та під час підготовки до війни з Московією.

Джерельні матеріали містять численні скарги кримського й турецького урядів правителям Великого князівства Литовського та Речі Посполитої на "козацькі свавілля" і заклики "знищити запорожців" 29. В противному разі султан неодноразово загрожував агресією. У відповідь король обіцяв виконати прохання якщо справа стосувалася реєстрових. Проте, у багатьох випадках перед урядовцями поставало складне питання. Характерним є лист Сигізмунда III турецькому султанові Ахмеду І від 8 листопада 1607 р., в якому правитель Речі Посполитої писав про неможливість покарання запорожців, оскільки вони "не підлягають нічиїй владі" 30. Така позиція офіційної влади свідчила про її неспроможність контролювати діяння українських козаків. Водночас дедалі більші їх контингенти залучалися до військових кампаній проти сусідніх держав. Серед найбільших з участю запорожців була війна проти Московської держави на початку XVII ст., а також козацький похід на допомогу королевичу Владиславу восени 1618 р.

Відверто вороже ставлення Сигізмунда III до українського козацтва мусило поступатися перед реальними державними потребами. Такий компроміс особливо виразно проявився в часи гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Польський полководець Якуб Собеський, характеризуючи козацького ватажка, зокрема, визначав: "Этот Петр Конашевич, мрк редкой мудрости и зрелого суждения в делах, находчивый в словах и поступках, хотя по происхождению, образу жизни и привычкам был простой человек, тем не менее в глазах позднейшего потомства он достоин стать на ряду с самыми знаменитыми людьми своего времени в Польше. Много раз предпринимал он морские походы в челнах во главе запорожского войска и всегда судьба особенно благоприятствовала ему: он всегда возвращался покрытый славою... Одним словом, это был человек смелый умом, искавший опасностей, пренебрегавший жизнью. первый в нападении, а в отступлении последний... В силу своего служебного положения всегда верный королю и речипоспотой, он бывал суровым в деле подавления козацких своеволий; нередко даже, не задумываясь, казнил смертью за малейшие провинности; свои не долюбливали его за это и неоднократно уже волею большинства он едва не был лишен верховного предводительства запорожским войском" 31. Петру Сагайдачному неодноразово доводилося фактично виступати посередником між урядом Речі Посполитої та запорозькою вольницею, яка не бажала визнавати зверхності короля над козаками.

Відмова Сигізмунда III виконати козацькі умови за участь у Хотинській війні 1621 р., зокрема, розширення реєстру і легалізації православ’я, знову загострила стосунки запорожців з урядом Речі Посполитої. Оружною рукою українське козацтво стало на захист своїх прав і привілеїв. Визнаючи і надалі короля своїм сюзереном, запорожці сміливіше, без дозволу з Варшави, здійснювали зовнішньополітичні зносини, втручалися у вирішення конфесійних справ. В королівській інструкції місцевим сеймикам (грудень 1625 р.), зокрема, відзначалося: "Рік тому вони (козаки. — В. Щ.) наважилися від власного імені укладати перемир’я з султаном-калгою, наймаючись до нього на службу. Тоді вони зносилися посольствами з Москвою, вирішуючи на власний розсуд питання війни і миру і розриваючи укладені Річчю Посполитою перемир’я" 32. Йдеться про угоду, укладену Військом Запорозьким з кримським ханом Магомет-Гіреєм III У грудні 1624 р. Першим співправителем при ньому або калгою-султаном був рідний брат Шагін-Гірей. Така діяльність запорожців суперечила й умовам Хотинського договору між Туреччиною та Річчю Посполитою. Для налагодження стосунків з татарами козаки використовували й вагому фігуру у державі литовського гетьмана Криштофа Радзивілла. Через приналежність до кальвінізму 33 князь протистояв поряд з православними католицьким впливам на східних кресах Речі Посполитої, і тому запорожці вважали його своїм союзником. Так, коли наприкінці 1629 р. козацьке посольство у складі Захарія Остелецького, Григорія Малкевича і Кузьми Капусти відбуло із Січі до Варшави на аудієнцію з королем Сигізмундом III у справі з Шагін-Гіреєм, гетьман Іван Сулима направив листа Криштофу Радзивіллу з проханням підтримки у вирішенні питання 34.

З середини 20-х рр. в Україні діяння козацтва створили загрозливу ситуацію для колоніального режиму. З метою запобігання небезпечному розвитку подій король направив військо на територію Київського воєводства. Він закликав "головных панов сенаторов и тамошних именитых людей, чтобы они, совместно с паном гетманом, применяли всевозможные средства, годные для подавления этого своеволия" 35. Придушення повстань 1625 та 1630 рр., безумовно, не сприяли зростанню авторитету королівської влади серед українського козацтва. Водночас з польського боку вживалися заходи для пошуку компромісів з ним. Так, урядовим комісаром в Україні на початку 30-х років було призначено вихідця з православної шляхти Адама Киселя 36. Здобувши авторитет серед козаків під час Смоленської війни, він доклав немало зусиль для порозуміння запорожців з властями. При цьому, зважаючи на наявність різних прошарків козацтва, Адам Кисіль рекомендував діяти "трьома способами: старшині давати подарунки; людей хороших і тих, які мають оселі і на них озираються, ублажати ласкою, представляючи їм розум вітчизни (Речі Посполитої. — В. Щ.) і звільнення їх нащадків від кріпосної залежності, а бунтівників, голоту, які живуть однією здобиччю, залякувати смертною карою, оскільки все добропорядне і святе вилітає у них з голови лиш тільки вони опиняються на Дніпрі" 37.

Велику надію у справі розширення реєстру і стабілізації взаємовідносин з центральною владою запорожці покладали на нового короля Владислава IV. Козацтву колишній королевич був зобов’язаний як обранням його на московський престол у 1610 р., хоча й не реалізованим через неповноліття претендента, так і допомогою під Москвою восени 1618 р. Прихильне ставлення Владислава до запорожців як вагомої збройної сили особливо зміцнилося після Хотинської битви. Тому не випадково напередодні елекційного сейму у Варшаві восени 1632 р. козаки надіслали королевичу листа, вказуючи на нього як на єдиного законного кандидата на престол. Традиційне прохання підтвердити "вольності старожитні" супроводжувалося обіцянкою у разі спроби відсторонення Владислава від престолу подати йому збройну підтримку 38. І справді, в ході Смоленської війни на державну службу було залучено тисячі запорожців. Проте на цей час великої ваги в житті Речі Посполитої набували магнати, так звані "королев’ята" — Калиновські, Вишневецькі, Любомирські, Потоцькі. їхні латифундії поширилися по всьому Подніпров’ю — козацькій батьківщині. Головними противниками утвердження магнатського панування виступили козаки. Разом з тим і Владислав IV прагнув спертися на них для протидії магнатській олігархії. Хоча такому союзові не сприяло становище в Україні з підписанням Поляновського договору (1634) Речі Посполитої і Московїї. Внаслідок повстання 1637—1638 рр., з’явилася "Ординація Війська Запорозького" (1638), якою ліквідовувалася більшість прав і привілеїв реєстрових. Цим документом центральна влада фактично закреслювала попередні заслуги козацтва перед Річчю Посполитою.

Потреба уряду в запорозькому козацтві виникла знову в зв’язку з підготовкою до війни з Туреччиною. Під час зустрічі у Варшаві Владислава IV з козацькими послами Іваном Барабашем, Ілляшем Караїмовичем і Богданом Хмельницьким 39 у квітні 1646 р. йшлося про організацію походу до Криму, за що король обіцяв відновити "давні козацькі вольності", збільшити реєстр до 20 тисяч, а також не допускати розквартирування кварцяного війська на Подніпров’ї. Спеціальний універсал на право набору козаків Владислав IV скріпив не державною, а особистою печаткою 40. Однак на перешкоді воєнних приготувань стали магнати. Вони прибули до столиці на сейм у супроводі власних військових загонів і зажадали від короля припинити мобілізацію. Спроби Владислава IV покластися виключно на козаків для набору військових контингентів також провалилися через розкол серед верхівки Війська Запорозького. Прихильником королівського проекту був чигиринський сотник Богдан Хмельницький, але реалізувати його планував за власним сценарієм. В ході Національно-визвольної війни зміст взаємовідносин козацтва і польсько-шляхетського уряду набув якісно нових граней.

Інший критерій лежав в основі ставлення місцевих властей до козаків. Якщо до Люблінської унії 1569 р. лише в окремих містах спостерігалася напруга через прагнення останніх вийти з-під адміністративного підпорядкування урядовців, то із зростанням чисельності козацтва вона поширювалася по всьому південному і південно-східному прикордонні. На старост покладалися обов’язки здійснення контролю над козаками, які проживали в королівщинах. Мешканці світських та духовних маєтностей, в тому числі й козаки, мали б підлягати юрисдикції власників цих володінь 41. Разом з тим представники місцевої адміністрації, як правило, й самі володіли великими земельними угіддями і були зацікавлені у виведенні з них козаків. Тому боротьба реєстрових за право проживання в шляхетських маєтностях проходить червоною ниткою серед домагань перебуваючих на державній службі. Проте, старости неприхильно ставилися до козацьких прагнень, що загострювало соціальну напругу. Постанова вального сейму 1611 р. чітко визначала дії місцевих властей при козацьких "свавільствах": "правосуддя здійснюватиметься на трибуналі без права на жодні відстрочки, як у справах про заподіяну кривду. А якби вони, самі собою зібравши ватаги, блукали по наших і шляхетських маєтках і завдавали шкод, наші старости мусять діяти проти них згідно з давнім звичаєм, приборкуючи таку сваволю усіма способами, аж до рушення повіту включно" 42. Отже, старости наділялися високими повноваженнями для боротьби з козацькою вольницею. З іншого боку, козаки неодноразово писали у Варшаву, шукаючи захисту у короля і вищих урядовців проти панського свавілля. Зокрема, зазначалось про введення нових податків, примусове виконання різноманітних повинностей і навіть безпідставні ув’язнення всупереч існуючим козацьким привілеям 43. В одній із скарг йшлося про незносні кривди, які завдавалися "від державців, тобто від старост українних і їхніх намісників не лише нам, козакам, або ж товаришам нашим, над якими вбивства і всілякі звірства за своїми уподобаннями чинять, але й у маєтностях наших, здобутих кривавим потом своїм, у боротьбі з неприятелем святого Христа" 44. Прохання про повагу до козацьких вольностей міститься в листі старшого реєстру Михайла Дорошенка до київського воєводи Томаша Замойського: "Декларація нашого милостивого пана і комісарів, висловлена під час комісії (Куруківської. — В. Щ.) за всілякі наші проступки пробачає не лише нас, які перебувають на службі Речі Посполитої, але і тим нашим товаришам, які кілька років тому на службі перебували, а найбільш старим козакам, які постраждали на службі Речі Посполитої, та убогим вдовам, сиротам заслужених мужів... Тому утиски їм аби дідичі і підстарости не мали права чинити. Але тепер всілякі незносні кривди починають. Звідси боїмося зростання свавілля, бо пограбований не може миритися з таким становищем і не лише поповнить Москву, а й поганські провінції. Повідомляю тебе аби вчасно тому міг запобігти" 45. Не випадково і в інструкції Війська Запорозького послам на вальний сейм 1637 р. знову містилася скарга на дії місцевих державців: "...королівські урядники не дозволяють козакові ні купити, ні продати будинок в межах староства, надаряй свою силу і владу орендаторам, які забороняють козакам варити пиво і курити горілку для святкування весіль і хрестин. Крім того, пани старости, здійснюючи наїзди один на одного за спірні землі, позбавляють життя козаків, а худобу їхню забирають. Водночас козацькі вдови, чоловіки яких загинули на службі Речі Посполитій, виганяються негайно з своїх осель, позбавляються всього майна і підлягають навіть тюремному ув’язненню" 46. Проте у відповідь звучали тільки обіцянки уладнати існуючі конфлікти. А завершення строків селянських слобод на Подніпров’ї в 20—30-х роках XVII ст. зумовило різке зростання соціальної напруги в суспільстві. По одну сторону барикад опинилися місцеві власті та феодали, по іншу — селяни в союзі з козаками, які вели боротьбу за утвердження станових прав.

Отже, широкий спектр взаємовідносин козацтва з іншими верствами та владою позначився на змісті станових ознак нової соціальної групи, а також на темпах її утвердження в житті українського суспільства. Основні елементи суспільних привілеїв козацтво перейняло від боярства та шляхти, що мало значний вплив на формування станової свідомості. Козаки завжди намагалися підкреслювати володіння "старожитними вольностями" і рішуче виступали за їх відстоювання.






4.2.

Шляхи та основні етапи формування козацького стану


Головною передумовою виникнення козацтва було зіткнення української людності з татарськими кочівниками на терені степового прикордоння в другій половині XV ст. Козацьким промислом, окрім уходників, займалися старостинські служебники, військові слуги, мішани, бояри та зем’яни, які несли сторожову службу на південному прикордонні. Та й самі представники місцевої адміністрації часто вдавалися до козакування: Бернат Претвич, Остафій Дашкович, Семен Полозович. Водночас участь у козацьких походах не афішувалася, а їх учасники не називали себе козаками. В офіційній документації урядовців Великого князівства Литовського козаки тривалий час також не фігурували. Ця назва міститься лише у скаргах турецького та кримського правителів до литовського уряду як реакція на дії козакуючої української людності На середину XVI ст. люстратори південних староств вперше зафіксували козаків на Подніпров’ї — в Черкасах і Каневі, як тих, що не мали власної осідлості, ходили в степ на промисли або ж служили у заможних міщан 47. Про наявність козаків як "людей неоселих" на Поділлі урядові ревізори доповідали в 60-х роках 48. Ймовірно, що аналогічні випадки свідчень траплялись і раніше, але не відбилися в джерелах. Проте цілком очевидно, що в литовський період на південному прикордонні сформувалася окрема група населення з певним видом занять і способом життя, хоча і без будь-яких суспільних прав.

Формуванню козацьких прав поклали початок заходи уряду Речі Посполитої на початку 70-х років XVI ст. по створенню додаткових воєнних сил для захисту південних кордонів країни. Головним критерієм, за яким козаки відрізнялися від інших соціальних груп і станів українського населення була військова служба, оплачувана з державної казни. Крім того, козацтво отримало власне судочинство та особливе адміністративне підпорядкування. Незважаючи на обмежений характер цих привілеїв, адресованих реєстровцям, вони стали важливим кроком до початку юридичного оформлення станових прав козацтва. Через брак коштів у казні уряд не мав змоги регулярно надавати козакам платню і задовольняти свої зростаючі військові потреби невеликим загоном реєстрових. Водночас з метою зміцнення дисципліни і здійснення контролю над українським козацтвом важливо було підпорядкувати його єдиному судочинству й адміністрації.

Нез’ясованим залишається питання поєднання військової служби козаків із землеволодінням для означеного часу. Вище вже згадувалося проісторичні аналоги серед українського боярства, коли земля виступала винагородою за службу у стосунках великого князя й інших землевласників з підданими. Ймовірно дана обставина стала основою для тези про перехід станових привілеїв бояр, зокрема, їх нижчого і середнього прошарку до козацької верстви. Але документальних свідчень про надання землі урядом Речі Посполитої козакам, перебуваючим державній службі в перші десятиріччя існування реєстру, не збереглося. Лише конституція вального сейму 1590 р. дає підстави твердити про отримання земельних угідь козацькими старшинами. Процес винагороди за службу через надання землі реально розгорнувся в роки Національно-визвольної війни 1648—1657 рр.

Розвиток козацького імунітету з самого початку наштовхувався на опір властей. Тому не доводиться говорити лише про його поступ. Представники місцевої адміністрації часто-густо втручалися у вирішення справ, насамперед, пов’язаних з козацькою старшиною. Використовуючи козаків для реалізації своїх зовнішньополітичних планів, уряд, як правило, набирав реєстр на час війни і не завжди знаходив кошти для його оплати. Неодноразово це явище спостерігалося за часів правління Стефана Баторія. З іншого боку, король видавав універсали, в яких наказував місцевим властям не поширювати своєї влади над козаками. Зрештою, можна констатувати, що на кінець XVI ст. українське козацтво стало вагомою військовою силою і зуміло добитися відповідного ставлення до себе з боку властей. Надання і підтвердження "козацьких вольностей" перебуваючим на королівській службі мало забезпечувати їм особливе становище в тогочасному суспільстві. Проте на шляху розвитку козацького імунітету й утвердження станових прав постала сила з великим соціальним потенціалом.

Інтереси козацтва, насамперед у справі землеволодіння, зіштовхувалися зі шляхетськими, адже конституція 1590 р. відкрила перед шляхтою широкі можливості для матеріального збагачення. Повстання під проводом Криштофа Косинського (1591 —1593) стало початком боротьби за відстоювання "вольностей". Однак, після розправи з козаками на Солониці польські власті ліквідували реєстр. Хоча Військо Запорозьке продовжувало існувати й виступати від королівського імені у стосунках із сусідніми державами та під час походів проти татар. Незважаючи на їх негативний ефект для Речі Посполитої, король не наважувався вжити суворих заходів, адже без козаків охорона південних рубежів країни була неможливою. Відповідно козаки, які несли прикордонну службу, вважали себе причеткими до користування такими привілеями як звільнення від усіляких поборів та феодальних повинностей.

На початку XVII ст. українське козацтво порушило питання перед урядом Речі Посполитої про відновлення своїх прав. Так у листі гетьмана Самійла Кішки до Сигізмунда III від 1 липня 1600 р. зазначалося, що козаки підтримають коронне військо в Лівонському поході за умови повернення вольностей, наданих їм королем Стефаном Баторієм 49. Проте сейм 1601 р. лише частково задовольнив прохання козаків, прийнявши постанову про зняття баніції з учасників походу до Прибалтики, звільнення від "відумерщини", проголосив гарантії їхнім сім’ям від утисків з боку властей 50. Питання про плату навіть не розглядалося, а козаки, які мали садиби в королівських чи приватних маєтностях, підлягали місцевій адміністрації. Коронний канцлер Ян Замойський неодноразово застерігав їх утримуватися від непослуху властям 51.

До Варшави майже щорічно прибували козацькі посольства, але результатів не мали. У сеймовій конституції 1607 р. "Про козаків запорозьких" підтверджувались основні положення постанови 1601 р. Крім того, в ній містилося застереження про суворе покарання "свавільних" козаків як бунтівників 52. В аналогічній постанові сейму 1609 р. особливо підкреслювалася необхідність для козаків, які проживали "на волостях, визнавати владу місцевої адміністрації, оскільки в дійсності спостерігалися протилежні явища. "Всупереч тій конституції і давнім звичаям,— зазначалося в документі,— козаки чинять великі безправ’я і свавілля, не лише не визнають влади старост І хвоїх панів, але й мають іншу форму своєї справедливості (власну адміністрацію і судочинство. — В. Щ.), чим вони утискують міста і міщанство, перешкоджають владі наших урядників і уряду українного" 53. Таке ставлення козаків до польських властей зумовлювалося їх воєнною силою, впевненістю у своїх можливостях. У цей період вони брали участь у походах Лжедмитріїв до Московської держави 54, а також відгукувалися на заклики кримських ханів боротися з буджацькими ординцями 55. Отже, козацька адміністрація і присуд, хоча й не мали юридичного оформлення, фактично існували не лише на Заподорожжі. Це сприяло чисельному зростанню козацьких мас в Україні» а також усвідомленню своєї сили і значимості в тогочасному суспільстві.

Певною мірою становище козацтва визначалося статтями Житомирської комісії 1614 р. Згідно із запропонованим королівськими комісарами проектом угоди перебування козаків обмежувалося Запорожжям, а старшого реєстру призначав коронний гетьман. Встановлювалася річна платня Війську Запорозькому в розмірі 10 тис. злотих і 700 поставів сукна. Заборонялося приймати у козацтво збіглих селян та городян, а також існування на волостях козацької юрисдикції, "щоб козацькі сім’ї і ті козаки, які проживають у державних, духовних чи світських маєтностях, не претендували на свою власну юрисдикцію — ніколи не бувалу і скасовану багатьма сеймовими постановами, а будуть підпорядковуватися своїм панам і їхнім слугам, як владі, даній від Бога" 56. У петиції до короля запорожці просили відмінити угоду. Однак черговий сейм підтвердив комісарську ухвалу.

Аналогічний зміст мали і проекти Вільшанської (1617) та Роставицької (1619) комісій 57. Серед особливостей останньої було збільшення реєстру до 3 тис. чол. Щорічна плата за службу досягла 40 тис. злотих. Козаки зобов’язувалися не здійснювати морських походів і карати тих, хто наважувався їх організувати. Важливим пунктом для утвердження станових прав був дозвіл проживання в королівщинах 58. Перебування реєстровців, які користувалися привілеями, на волостях сприяло формуванню свідомості серед інших верств населення, посилювало їхнє прагнення здобути "козацькі вольності". Старший реєстру обирався із середовища козаків. Він присягав на вірність королю Речі Посполитої й підпорядковувався безпосередньо коронному гетьману. На старшого покладалися обов’язки стежити за порядком серед реєстрових і контролювати їхні взаємовідносини з місцевими властями.

Новий етап формування козацької верстви, який характеризувався збройною боротьбою за відстоювання "вольностей", починається з середини 20-х років XVII ст. Його знаменувало козацьке повстання під проводом гетьмана Марка Жмайла. Проте, і в наступні роки козаки не полишали дипломатичних заходів для збереження прав і привілеїв. До Варшави неодноразово прибували посольства із скаргами на утиски з боку місцевих властей. Поряд з вимогами про збільшення платні й надання коштів на утримання артилерії посли просили дозволу на свободу зносин з Московською державою для відсічі турецькотатарської агресії. Під виглядом традиційного пункту про підтвердження "давніх привілеїв" козаки фактично прагнули домогтися низки нових прав і вольностей, зокрема у судових справах із шляхтою, справах козацьких вдів, проживання в шляхетських маєтностях тощо.

У 30-х роках козаки також неодноразово ставили вимогу перед урядом Речі Посполитої про визнання "лицарських" прав. Разом з тим намагалися здобути їх і силою зброї під час повстань 1630, 1637—1638 рр. Проте "Ординація Війська Запорозького" 1638 р. ліквідувала більшість привілеїв козацтва.

Утвердження українського козацтва як стану остаточно відбулося в ході Національно-визвольної війни, коли до його рук перейшла суспільна влада. До речі, незавершеність станової організації, на думку О. Л. Станіславського, була однією з важливих причин, які не дозволили російському козацтву захопити владу в Московській державі на початку XVII ст.59. Права й привілеї козаків були підтверджені вже в Зборівському договорі від 8 серпня 1649 р. Створена у час військового протистояння форма угоди і, очевидно, віра козацької старшини в її непорушність, зумовили й появу традиційного формулювання положення без деталізації: "При вшеляких давных вольностях его королевской милости Войско свое Запорожское заховує (против давных жалованных грамот свою жалованную грамоту тотчас выдает)" 60. Перебуваючі на державній службі не лише звільнялися від податків та феодальних повинностей, а й поширювали свою козацьку адміністрацію на досить значну територію України, на якій вони могли проживати незалежно від підпорядкування маєтностей (державних чи приватних). Відповідно козак підлягав юрисдикції виключно станового суду. Через козацькі уряди мало реалізовуватися право на землеволодіння, передусім рангове, а також спадкове. Втіленню в життя козацьких привілеїв повинна була сприяти заборона розташування в Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах коронного війська і надання урядів обивателям "веры православной", тобто українцям. Матеріальні статки козаків, окрім державної плати, мали ґрунтуватися на власному господарстві. Крім того, у договорі підкреслювалося, що селяни чи міщани, які проживали поза окресленими межами і хотіли стати козаками, одержували право "без гамовання панского выйти зо всею маетностью на Украину" для запису в реєстр.

З тексту договору важко судити про закріплення в ньому політичних прав козацтва, зокрема, щодо обрання депутатів до вальних сеймів чи судових трибуналів Речі Посполитої. Однак, створення полково-сотенної системи управління відкривало перед козаками широкі можливості обирати й бути обраними на земські уряди і, відповідно, впливати на ситуацію в регіоні. Тим більше, що центром політичної діяльності козацтва фактично став Чигирин, який узаконювався як гетьманська резиденція "при булаве Войска Запорожского".

Розгортання Національно-визвольної війни суттєво вплинуло на реалізацію козацьких прав і привілеїв. В атмосфері соціальної напруги і ведення бойових дій проти коронного війська інакше й не могло бути. Після Переяславської ради 1654 р. змінилася і політична ситуація. Значну частину українських земель було включено до Російської держави. Настала реальна потреба поновити юридичні норми козацького статусу.

Конкретизація окремих аспектів станових вольностей знайшла відбиток у "Статтях Богдана Хмельницького", поданих козацькими послами до Москви царським воєводам як проект міждержавної угоди. Так, у першому пункті, зокрема, зазначалося: "как из веков бывало в Войске Запорожском, что своими правами суживалися и вольности свои имели в добрах и в судах, чтоб ни воевода, ни боярин, ни стольник в суды войсковые не вступались, но от старшин своих чтоб товарищество сужены были: где три человека Козаков, тогда два третяго должны судити" 61. Цілком очевидно, що, спираючись на попередній досвід, коли шляхтичі втручалися в козацькі справи, Військо Запорозьке прагнуло в майбутньому не допускати подібного з боку тепер уже російських урядовців. Не менш важливим було й положення сьомого артикулу: "Имений козацких, чтоб никто не отнимал; которые землю имеют, и все пожитки с тех земель, чтобы при тех имениях добровольно имели; вдов после Козаков осталных чтобы и дети такие же вольности имели, как предки и отцы их" 62. Тобто фактично становий статус мав залишатися і за нащадками, якщо навіть козак і гинув під час проходження державної служби. Цим ще раз підкреслювалися майнові права козацтва.

В процесі узгодження козацький проект зазнав певних змін Через відсутність оригіналу "Березневих статей" доводиться посилатися на наближений зразок, опублікований у документальних збірниках "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Руси" та "Воссоединение Украины с Россией". В 11 пунктах "Статей" досить рельєфно відбивалося становище козацтва в тогочасному суспільстві. Деяку конкретизацію договору вносить жалувана грамота московського царя Олексія Михайловича гетьману Богдану Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому від 27 березня 1654 р. Зокрема, в одному з пунктів зазначалося: "именей казатцких и земель, которые они имеют для пожитку, отнимати у них и вдов после казаков осталых у детей не велели, а быти им за ними попрежнему" 63. Водночас чисельність козацтва обмежувалася 60 тисячами при тому, що в ході Національно-визвольної війни у війську Богдана Хмельницького протягом десяти років перебувало декілька сотень тисяч людей, які вважали себе козаками і не мали наміру повертатися у феодальну залежність.

Зборівський договір 1649 р. та "Березневі статті" 1654 р. були юридичними актами, які визначали становище України в складі Речі Посполитої та Російської держави. Як слушно зауважив А. П. Ткач: "У них встановлювалися найбільш істотні норми, що визначали права гетьмана, судову організацію і джерела права, а також права і привілеї класів та окремих соціальних груп"64. Тобто, у згаданих угодах українське козацтво остаточно домоглося законодавчого підтвердження станових прав. Пріоритет на зайняття урядово-виконавчих посад в управлінні державою, забезпечили йому привілейоване становище серед інших соціальних верств. Економічна основа станових прав гарантувалася платнею за державну службу та господарюванням у власних спадкових чи рангових маєтностях. Козак підлягав юрисдикцїі виключно станового суду, мав право вільного вибору місця проживання і свободи зайняття промислами. Широке залучення до державного життя сприяло активній політичній діяльності козацтва.

Отже, вже за литовської доби українське козацтво сформувалось в окрему групу населення південного прикордоння. Права і привілеї, зафіксовані в постановах уряду Речі Посполитої 70— 80-х років XVI ст. поклали початок утвердженню козацтва як соціальної верстви. Козаки доклали немало зусиль для збереження "вольностей", прагнули уникати контролю місцевої влади, домагалися розширення чисельності реєстрового війська, створювали власні органи самоврядування. З середини 20-х років XVII ст. у відстоюванні прав вони вдавалися до найрадикальніших заходів, очолюючи масові народні повстання. Правові умови функціонування козацького стану мав забезпечити Зборівський договір, однак повною мірою вони реалізувалися лише з підписанням "Березневих статей".






4.3.

Перетворення козацької старшини в окремий соціальний прошарок


У процесі еволюції соціальних станів якісні зрушення часто пов’язувалися з конкретними подіями та явищами. Завершення формування шляхетства у Великому князівстві Литовському зумовилося, зокрема, прийняттям Другого Литовського статуту 1566 р. Для українського козацтва такою подією виявилася Національно-визвольна війна середини XVII ст. Повсталі народні маси ліквідували польських магнатів, католицьку шляхту і духовенство, які зосереджували у своїх руках економічні важелі та політичну владу. У козацькій державі останні перейшли до старшини. Що ж спричинило кардинальні зміни в становищі козацтва?

Важливим чинником формування заможного прошарку серед козаків була державна служба. Крім відповідної платні, старшина насамперед всіляко домагалася розширення власних володінь. У козацьких петиціях звучали також прохання просвободу заняття промислами. Про розмір платні для козацької старшини реєстровців яскраво свідчить один з пунктів Куруківської угоди (1625). Старшому Війська Запорозького призначалося 600 злотих на рік, двом осавулам — по 150 злотих, обозному, судді та писарю — по 100 злотих, шести полковникам —. по 100 злотих, шести полковим осавулам — по 50 злотих 65. Не останню роль у збагаченні окремих козаків відігравали успішні походи на татарські улуси та Чорне море.

Водночас в умовах польсько-шляхетського панування реалізувати повною мірою права і привілеї старшині, як і всім реєстровим, не вдавалося. Уряд Речі Посполитої постійно втручався у справи козацтва, а його участь у визвольних рухах призвела до появи в 1638 р. "Ординації", якою ліквідовувалася більшість козацьких прав. Через 10 років Національно-визвольна війна знову поставила на порядок денний питання про козацькі "вольності". І цього разу козацька верхівка свого шансу не втратила.

Для того, щоб проаналізувати процес переходу старшини в якісно нове становище, необхідно, насамперед, з’ясувати джерела її формування. Про окремі випадки цього явища в попередній період йшлося вище. Зростаюча чисельно в ході Національно-визвольної війни козацька старшина фактично перетворилася на нову генерацію панівного класу. Так, виходець з реєстрового козацтва Павло Апостол в роки війни очолив Хомутецьку сотню, а після неї — Галяцький і Миргородський полки. На останній посаді він домігся призначення свого сина Данила, який розширив родинні зв’язки з впливовими старшинами. За свідченням сучасників, багато полковників і "знатних осіб" були "сопряжены с ним близким свойством и любовию" 66. Сини козацького ватажка першої половини XVII ст. Івана Сулими Степан, Северин та Федір, вступивши до реєстру в 40-х роках, згодом перейшли до розряду старшини, Северину вдалося дослужитися до посади переяславського полковника 67. У реєстрі Війська Запорозького 1649 року син Якова Острянина Іван вписаний полтавським сотником під прізвищем Іскренко. Очевидно, останнє він дістав від назви слободи поблизу Полтави, де поселився після повернення з Чугуєва в 1641 р. У ході Національно-визвольної війни Іван Іскренко здобув ранг наказного полковника, в якості посла Богдана Хмельницького їздив до Москви 69. До вищих щаблів козацької ієрархії — полтавського полковника — дослужився і його син Іван.

Поповнення рядів козацької старшини відбувалося і з середовища міщан — реміснично-торгової людності. Завдяки нагромадженим капіталам вони домагалися від гетьманського правління універсалів на "уряд", як правило, сотенний. Посада сотника, відповідно, відкривала нові джерела збагачення — важливої передумови для дальшого просування службовими сходинами. Так, син заможного міщанина з Красного Колядина Івана Голуба Костянтин дослужився до генерального бунчужного і, користуючись владою, скуповував землі в Глухівській та інших сотнях Чернігівського полку. Його старший брат Захар мав звання "військового товариша" 70. Внук чернігівського райці Яреми Полуботка Леонтій у 1668 р. зайняв посаду полкового писаря, а через десять років став генеральним осавулом 71. Переяславський купець І. Томара, грек за походженням, спочатку влаштував двох своїх синів в гетьманську канцелярію, що дозволило їм невдовзі перейти у старшинське коло. Степан Томара здобув полковницьку посаду в Переяславі, а рідний брат — суддівську при Чернігівському полку 72.

У першій половині XVII ст. Самійло Самойлович був священиком містечка Ходоркового поблизу Сквири. Його син Іван пройшов шлях від красноколядинського сотенного писаря до гетьмана України (1672—1687) 73. Майже аналогічний шлях просування службовими сходинами уродженця Умані Івана Скоропадського. Вступивши з братами до Чернігівського полку, на початку XVIII ст. він став стародубським полковником, а протягом 1708 —1722 рр. займав гетьманську посаду 74. Нащадок переяславського і гадяцького протопопа Григорія Бутовича Артамон служив канцеляристом у генеральній військовій канцелярії.

Крім українців, ряди козацької старшини поповнювали і представники інших народностей. Григорій Скорупа, чий батько переселився з Білорусі до Стародуба, служив у військовій канцелярії, а згодом бачимо його у числі значкових товаришів Стародубського полку 75. Його сучасник Яків Жданович був вихідцем з Литви, а Родіон Дмитрашка родом з придунайських князівств. Стародубський полковий писар Павло Дублянський і сенчанський городовий отаман Кирило Криштофович мали польське походження 76.

Таким чином, формування козацької старшини відбувалося з різних соціальних верств. До її лав входили також представники литовського, польського, білоруського та іншого походження. Розширення кола старшини відбувалося шляхом вступу на службу — на відповідну посаду, через матеріальне збагачення, використання родинних зв’язків тощо.

Із самого початку Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький неодноразово звертався до Варшави з проханням відновити козацькі права і привілеї. У листі до короля Владислава IV від 12 червня 1648 р. він досить образно змалював становище козацтва, при якому "пани державці і старости на втіху собі нестерпно кривдять нас і тяжко ображають, позбавляючи нас не тільки убогого майна, але й свободи, посягаючи на наші хутори, луки, сіножаті, ниви, зорані поля, ставки, млини, бджоляні десятини" 77. Ці всі володіння належали, насамперед, козацькій старшині, в тому числі й самому гетьману. Листи аналогічного змісту було відправлено тоді ж і до коронного маршалка Адама Казановського та князя Домініка Заславського.

В умовах військової конфронтації досягти згоди тривалий час не вдавалося. Лише після Зборівської битви Богдан Хмельницький і канцлер Речі Посполитої Єжи Оссолінський підписали угоду (8 серпня 1649 р.), в якій регламентувалися права козацтва, чим, відповідно, відмінялися статті "Ординації" 1638 р. Зазначалася і територія, на яку поширювалася дія закону — "од Днепру почавши с тоей-ту стороны Дымеру, в Горностайполю, в Коростышове, в Паволочи, в Погребищах, в Прилуке, в Винници, в Браславлю, от там-толь од Браславля до Ямполя ку Днестрови, так же до Днепра розумеется мает, в реєстр козаки мают быти примованыи; а з другое зась стороны Днепра в Остру, в Чернигове, в Нежине, в Ромне и всюды аж до границы московской и Днепра" 78. До рук старшини (генеральної, полкової і сотенної) перейшли найважливіші ланки державного управління, що, безумовно, піднесло її політичну вагу в суспільстві.

Зміцненню позицій української козацької старшини сприяли й інші статті Зборівського трактату, передусім, право на землеволодіння. Адже надання рангових маєтностей передбачало й користання "послушенством" селян "так як і перед тим було". Цікаво, що старшина намагалася одержати рангові надання у північних регіонах і там розвивати свої господарства, де здані повинності були звичним і, відповідно, краще психологічно сприйнятним явищем. Складання нового реєстру також цілком покладалося на старшину з людей "абы ведлуг годности который бы был до того способный" 79. На гетьманську булаву віддавалося Чигиринське староство з усім його прибутком. Переваги при призначенні на "уряды вшелякие в воеводстве Киевском, Брацлавском и Черниговском" надавалися представникам старшини.

Становлення козацької держави докорінно вплинуло на становище і роль старшини у суспільстві. Вона фактично змінила існуючі раніше структури влади, а Зборівський договір став першим кроком законодавчого закріплення старшинського імунітету.

Тривалий час найвищою судовою інстанцією серед козаків була рада. На ній видавалися певні присуди і, як правило, там же виконувалися. В ході Національно-визвольної війни козацька рада у війську Богдана Хмельницького поступово втрачала своє значення. Гетьман передавав судову владу полковим і сотенним судам, здійснюючи лише контроль козацького судочинства, а в особливих випадках призначав надзвичайні суди. В гетьманських універсалах з наданням посади полковника останній наділявся і судовими повноваженнями. В універсалі від 1 серпня 1650 р. на ім’я ніжинського полковника Лук’яна Сухини зазначалося, що він "от нас суполную владу мает непослушных карати... каждого з Козаков там зостаючих добром миловати, а злом карати" 80. В інших справах гетьман давав владу полковникам та іншим старшинам для покарання всіляких злочинців. Як зразок надзвичайної гетьманської судової комісії маємо факт за 1656 р., коли київський полковник Антон Жданович, "посланный в Белорусию от его милости пана гетмана для выслушанья сыску в розных делах, кто чинит разорение и царского величества людям всяким неправду и грабеж, таковым сыскивать и росправу чинить и всякого винного, на кого б такое только воровство покажется, горлом карати и наказание чинити всякое" 81. В результаті слідства полковник суворо покарав винуватих, а окремі справи залишив на розгляд сотників.

Вищий суд при гетьмані вели генеральні судді, а нижче судочинство перебувало в руках місцевої адміністрації. В універсалі Богдана Хмельницького від 29 грудня 1648 р. зазначалося: "Чого всего полковникове, а де не мается полковников, сотни кове и атаманове поблизкие, кому бы сей наш универсал ука занным был, перестерегать будут, и то все судове без жадного миласердия на горле, до мене не отсилаючи, карати мают" 82 Інколи в містах відбувалися отаманські суди з участю козацької ради. При відсутності старшого, наділеного правами судочинства, в дію вступали запорозькі звичаї, згідно з якими "де три козаки, одного два повинні судити" 83. Однак аналогічні випадки дедалі ставали винятковими, а основні справи козацького суду переходили до рук старшини.

Процес утвердження козацької старшини як привілейованого прошарку суспільства зафіксований і в "Березневих статтях" 1654 р. Характерно, що вже першим пунктом проекту угоди, привезеної до Москви посольством на чолі з Самійлом Богдановичем-Зарудним та Павлом Тетерею, стояло питання про козацькі вольності. Гетьман прагнув зберегти за старшиною основні важелі влади, здобуті в ході війни. Крім того, в пропозиціях містилося застереження про недопущення царських воєвод до судочинства. Очевидно, Богдан Хмельницький передбачав, що московські воєводи могли створювати серйозну конкуренцію місцевій владі в результаті реалізації Переяславської угоди. До речі, перший пункт козацьких вимог і після редагування в Посольському приказі не зазнав серйозних змін. У царській жалуваній грамоті від 27 березня 1654 р. зазначалося: "И мы, великий государь, наше царское величество, подданного нашего Богдана Хмельницкого, гетмана войска запорожского и все наше царского величества войско запорожское пожаловали... а наше царское величество бояре и воеводы в те их войсковые суды вступати не будут" 84.

Після 1654 р. козацька Україна перебувала в складі Російської держави, і старшина завжди посилалася на "Березневі статті" як на основу своїх прав і привілеїв. У наступних угодах (1659, 1665, 1669 та інших) вони знову декларувалися, хоча на практиці дедалі більше утискувалися. Підтвердженням стало намагання одного угруповання старшини здобути дворянський титул й іншого — шляхетські привілеї, "як при королях польських". Останні тенденції превалювали серед соратників Івана Виговського, який намагався втілити їх в життя шляхом підписання Гадяцького договору 1658 р. У 1665 р. царський уряд присвоїв гетьману Іванові Брюховецькому звання боярина, а генеральній старшині — дворянські титули 85, крім того, всі вони одержали пожалування на маєтності, з правом суду над залежними селянами.

Процес виділення старшини серед основної маси козацтва яскравіше спостерігався в економічній сфері. В результаті ліквідації магнатських латифундій значні простори земель перейшли в користування селян, міщан та козаків. Зайняття покинутих панських маєтків стало поширеним явищем. Відомий арабський мандрівник Павло Алеппський писав, що "козаки, овладев страной, разделили земли между собою и теперь этот лес рубят, выжигают корни и засевают землю зерном" 86. Якщо в попередній період представники козацької старшини володіли переважно хуторами з невеликими ділянками орної землі та сіножатями, то в ході Національно-визвольної війни масштаби їх володінь зростали. Займаючи військово-адміністративні посади, старшина розпоряджалася фондами майна, насамперед землею, зосередила в своїх руках значні грошові суми. Отже, перед нею відкривалися широкі можливості одержати земельні угіддя за службу, придбати на правах приватної власності і, нарешті, примножити їх за рахунок займанщини. Крім того, старшина вкладала кошти в різноманітні прибуткові підприємства — млинарство, селітроваріння, виробництво горілки, пива, меду тощо.

Прагнення козацької верхівки законодавчо закріпити за собою володіння у приватну власність явно простежується у заяві переяславського полковника Павла Тетері та військового судді Самійла Богдановича-Зарудного (1654) під час їхнього перебування в Москві. Вони намагалися одержати маєтки "...со всеми землями, к ним належачими, и на тех землях поддаными будучими и со всеми приналежностями, полями, лесами, уходами и озерами, которые имеют быть со всем, как и прежде было.

И чтоб если были вольны в своих подданых, как хотя ими урежати и обладати мы и наследники наши, которые бы имели от нас те маетности одержати, и чтоб до них никто, кроме нас и наследников наших, никакого дела не имел вечными времены. Также чтоб нам вольно было на тех землях своих, которые с милостивого жалованья его царского величества будем имети, людей селить, как которые будут приходити, мельницы ставить и всякие пожитки, какие ни будь прежде были и какие сами можем привлащить и вымыслить можем, приспособляючи без всякой в том ни от кого помешки. Также и о том челом бьем, чтобы нам вольно было всякие питья для своих же подданых держати, вино курити и откуп, как извычай есть на Украине, имети, и при всем том извычаю, как в том краю ведется пребывати" 87. По суті, мало місце прагнення козацької старшини відновити велике землеволодіння, знищене Національно-визвольною війною.

Утримати свої володіння намагалися і представники української шляхти, значна частина яких перебувала в повстанській армії Богдана Хмельницького. Під час присяги на вірність московській короні (1654) кількість шляхтичів у списках становила 188 чоловік. У "Березневих статтях" зазначалося, що шляхтичі, "чтоб при своих шляхетских вольностях прибывали, и межи себя старшин на уряды судовые обирали и добра свои и вольности имели, как при королях польских бывало" 88. Йдеться, насамперед, про шляхетське право на землеволодіння, як це мало місце в попередній період. Однак, в умовах дії соціальних наслідків Національно-визвольної війни шляхетський привілей необмеженого права власності на землю фактично втратив свою винятковість. Тому йшов процес зрощення шляхти з козацькою старшиною, зайняття першими посад у гетьманській адміністрації. Водночас за шляхтою зберігалося право володіння спадковими землями, ленними та довічними наданнями на певних умовах. Про це, зокрема, говорилося в універсалі Б. Хмельницького за 1656 рік: "Спадковими маєтностями, що знаходяться в повіті Пінському, Мозирському і Турівському, як і де-небудь в іншому якому-небудь окрузі, дозволяємо їм користу ватися з усіма доходами — однак хто виконає присягу вірності. Також ленні права, які мають, з давнього надання від королів, вповні при кожному залишаються і будуть залишатися — це забезпечуємо за Військом Запорозьким за нас і потомків наших. Тільки самі королівщини, староству пінському та інших приходові належні, будуть забрані з їх користування. Довічні ж надання повинні служити кожному до смерті, а після смерті кожного посесора повернуться до нашої диспозиції" 89.

Право на надання рангових маєтностей спочатку було прерогативою гетьмана. Однак вже в ході Національно-визвольної війни воно поширилося і на старшину. В універсалі чернігівського полковника Івана Поповича від 20 квітня 1654 р., виданому полковому товаришу Оникію Силічу, зазначалося: "Запустілі поля на Білоусі, прозваному Старим Сіухом, зокрема, Тополівщина, Кондратовшина, Сенковшина, тії поля не належачі жодному посесору і ніхто їх протягом кількох років не використовував, надаємо для спокійного вжитку товаришу нашому пану Оникію Силічові, щоб тими грунтами як своїми власними володів, чинячи з того послуги Війську царської величності Запорозькому" 90.

Разом із землею до володінь старшини відповідно переходило і населення, що там проживало, й яке змушене було відбувати так зване "послушенство" на користь нового господаря. В універсалі ніжинського полковника Василя Золотаренка (1662) прямо вказувалося: "поглядаючи услуги от п. Марка Кимбаровича на разных службах отдаванные, даем оному на вживлене село Березу, в сотне глуховской будучое, зачим приказуєм, абы вуйт и вся громада березовская поименному Маркови Кимбаровичови, товаришу полку нежинского, належнеє послушенство, при звыклой повинности, отдавала" 91. Фактично утверджувалося старшинське право на володіння підлеглими людьми, а відповідно й створювалися нові форми соціальної залежності.

Отже, в ході Національно-визвольної війни 1648 —1657 рр. відбулися суттєві зміни в українському суспільстві. Ліквідація магнатів та польської шляхти супроводжувалась й конструктивними процесами творення нової еліти. З представників заможного козацтва, міщанства, православної шляхти та духовенства сформувався окремий соціальний прошарок — козацька старщина. До її рук фактично перейшла провідна роль в економічній, соціальній та політичній сферах державного життя.




* * *


Таким чином, права українського козацтва формувались на основі існуючих традицій. На змісті станових ознак, зокрема, позначилися суспільні привілеї боярства та шляхти. Правове утвердження козацького стану тривало майже сто років. В умовах іноземного панування цей процес не завжди проходив по висхідній, оскільки суперечив прагненню шляхти до необмеженої влади в тогочасному українському суспільстві. Урядові постанови 70—80-х років XVI ст. знаменували початок формування козацького стану. Надалі козацтво доклало немало зусиль для збереження своїх прав і привілеїв переважно дипломатичним шляхом. Проте з середини 20-х років XVII ст. у їх відстоюванні козаки вдавалися до найрадикальніших методів — збройної боротьби. Під час Національно-визвольної війни козацтво інтенсивно трансформувалося у привілейований стан. В той же час законодавча, виконавча й судова влада зосередилася в руках старшини, яка перетворилася на окремий соціальний прошарок.














ПРИМІТКИ


1 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр. — С. 183.

2 Dyaryusz... — S. 15.

3 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр. — С. 285.

4 Довнар-Запольский М. В. Украинские староства в первой половине XVI века. — К., 1908. — С. 86-87.

5 Материяли до історії козацьких рухів 1590-х рр.// ЗНТШ. — Львів, 1899. — Т. 31-32. — С. 7.

6 Археографический сборник... — Т. 7. — С. 64.

7 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. 1. — С. 208.

8 AGAD. AZ. spr. 306,s. 18.

9 Жерела до історії України-Руси. — Т. 8. — С. 288.

10 Dyaryusz... — S. 12.

11 Volumina legum. — T. 3. — S. 440.

12 Грушевський M. Історія України-Руси. — T. 7. — C. 99.

13 Acta historica res gestas Poloniae illustrantia. — T. 11. — S. 403.

14 AGAD. AR V, spr. 18609, s. 18.

15 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. 1. — С. 19.

16 Жерела до історії України-Руси. — Т. 8. — С. 65.

17 Селянський рух на Україні 1569 — 1647 рр. — С. 85.

18 Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 140.

19 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр. — С. 104.

20 AGAD. AZ, spr. 153, s. 3.

21 ЦДІАУ. — Ф. 256, on. l, cnp. 144, арк. 2.

22 Там само, ф. 11, on. 1, спр. 8, арк. 36.

23 Яковенко H. M. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — С. 209.

24 Панашенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII — XVIII ст.). — К., 1995. — С. 81.

25 Леонтович Ф. И. Бояре и служилые люди в Литовско-Русском государстве // Журнал министерства юстиции, 1907. — № 5. — С. 223—227.

26 Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 35.

27 Volumina legum. — T. 2. — S. 310-311.

28 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр. — С. 347—348.

29 AGAD. Archiwum Koronne Warszawskie (AKW), dział kozacki, teczka 2, spr. 460, s. l—3; dział tatarski, teczka 21, spr. 63, s. 4.

30 Жерела до історії України-Руси. — T. 8. — С. 119 —120.

31 История Хотинского похода Якова Собеского // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — Вып. 2. — С. 59—60.

32 Жерела до історії України-Руси. — Т. 8. — С. 285; Селянський рух на Україні 1569—1647 рр. — С. 201.

33 Kosman M. Rola Radziwiłłów w ruchu kalwińskim na Litwie // Miscellanea historico-archivistica. — Warszawa — Łódź, 1989. — S. 121 — 139.

34 Археографический сборник... — T. 7. — C. 87.

35 Воссоединение Украины с Россией. — Т. 1. — С. 64.

36 Новицький І. Адам Кисіль, воєвода київський // Коли земля стогнала (друга половина XVI — перша половина XVII ст.). — К., 1995. — С. 319—382.

37 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР). — Ф. 2, спр. 13402, арк. 87.

38 Голубев С.Т. Указ, соч. — К., 1883. — Т. 1. — С. 452; Czapliński W. Władysław IV i jego czasy. — Warszawa, 1976. — S. 84.

39 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР). — Ф. 8, спр. 158м(200), арк. 46.

40 Голобуцький В. О. Назв. праця. — С. 352—353.

41 Biblioteka Polskiej Akademii nauk w Krakowie (DR). — Spr. 1819, s. 6.

42 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр. — С. 350.

43 ЦДІАУ. — Ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 58.

44 Listy Stanisława Żółkiewskiego 1584 — 1620. — S. 105.

45 AGAD. AZ, spr. 446, s. 31.

46 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР). — Ф. 2, спр. 13402, арк. 135.

47 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. 1. — С. 81-89.

48 Там само. — Ч. 7. — Т. 2. — С. 114-115.

49 Жерела до історії України-Руси. — Т. 8. — С. 98.

50 Volumina legum. — T. 2. — S. 401.

31 AGAD. AZ, spr. 802, s. 1—3.

52 Volumina legum. — T. 2. — S. 447.

53 Ibid. — S. 465.

54 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR). — Spr. 1666, s. 2, 11.

55 AGAD. (AKW), dział kozacki, teczka l, spr. 42, s. 2.

56 Жерела до історії України-Руси. — T. 8. — С. 145.

57 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie(DR). — Spr. 350, s. 739-743, 754-759.

58 Pisma Stanisława Żółkiewskiego. — S. 330—334.

59 Станиславский А. Л. Указ. соч. — С. 44.

60 Акты ЮЗР. — Спб., 1861. — Т. 3. — С. 415.

61 Actes de 1654 relatifs a l’Union de l’Ukraine avec l’Etat Moscovite et aux Conditions de cette Union. — Lausanne, 1916. — S. 26.

62 Ibid. — S. 27.

63 Воссоединение Украины с Россией. — Т. 3. — С. 568—569.

64 Ткач А. П. Назв. праця. — С. 43.

65 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. 1. — С. 288.

66 Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. — К., 1986. — С. 189.

61 Модзолевский В. Л. Малороссийский родословник. — К., 1911. — Т. 2. — С. 144.

68 Реєстр Війська Запорозького 1649 року. — С. 407.

69 Акты ЮЗР. — Спб., 1892. — Т. 15. — С. 60.

70 Модзолевский В. Л. Указ.соч. — Т. 1. — С. 296.

71 Там само. — К., 1914. — Т. 4. — С. 179.

72 Борисенко В. Й. Назв. праця. — С. 191.

73 Модзолевский В. А. Указ. соч. — Т. 4. — С. 476.

74 Гуржій О. Гетьман Іван Скоропадський. — К., 1998. — С. 8—54.

75 Модзолевский В. А. Указ. соч. — Т. 4. — С. 678.

76 Там само. — Т. 1. — С. 60, 404, 472.

77 Документи Богдана Хмельницького (1648—1657 рр.). — К., 1961. — С. 33-34.

78 Акты ЮЗР. — Т. 3. — С. 415.

79 Там само.

80 Акты ЗР. — Т. 2. — С. 85-86.

81 Акты ЮЗР. — Т. 3. — С. 519.

82 Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Чернигов, 1913. — Т. 10. — С. 145.

83 Крип’якевич І. П. Студії над державою Богдана Хмельницького. — Т. 147. — С. 78.

54 Акты ЮЗР. — Т. 10. — С. 492.

85 Каманин И. М. Положение и взаимные отношения сословий Южной Руси накануне войн Богдана Хмельницкого как причина этих войн. — С. 259.

86 Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в первой половине XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским. — М., 1897. — Ч. 2. — С. 15.

87 Акты ЮЗР. — Т. 10. — С. 487-488.

88 Там само. — С. 447.

89 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. — С. 181 — 182.

90 Архів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. M. T. Рильського НАН України (Київ). — Ф. 1, спр. 377, арк. 12.

91 Лазаревский А. М. Малороссийские посполитые крестьяне (1648— 1783). — К., 1908. — С. 12.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.