Попередня     Головна     Наступна

ВИСНОВКИ

Важливу ланку еволюції україн­ського суспільства пізнього середньовіччя та початку нової доби становила козацька верства, що позначилося на всіх сторонах його життя: еко­номічному, політичному та соціальному розвитку, етнокультурних процесах. В умовах іноземного панування козацтво виступило захисником українського етносу перед загрозою фізичного знищення і духовної асиміляції. Сформувавшись із представників різних соціальних станів, воно стало виразником загальнонаро­дних інтересів, мало визначальний вплив на становлення наці­ональної свідомості українців.

Незважаючи на відсутність державності, жорстку політику уряду Речі Посполитої, козацтво зуміло добитися визнання за собою окремого юридичного статусу, який визначав місце ко­заків у системі соціально-економічних та політичних відно­син. Одночасно утвердилися морально-етичні цінності "людей лицарських", що позначилося на їхньому світобаченні та нор­мах поведінки. Все це дає підставу констатувати, що на середи­ну XVII ст. козацтво остаточно сформувалося як соціальний стан українського суспільства.

Генеза козацтва була закономірним результатом вікової бо­ротьби осілого землеробського населення зі степовими кочів­никами в зоні "Великого кордону", який розділяв європейську та азійську цивілізації. Наявність типологічно подібних соці­альних явищ у Болгарії, Угорщині, Трансільванії, Волощині, Московії свідчить про певні закономірності організації вільної люд­ності, не обмеженої державними правовими нормами. Всі вони виникли і розвивалися в межах одного хронологічного періоду (XV—XVI ст.) і мали багато спільних рис внутрішнього уст­рою, господарських і військових занять, соціального станови­ща. Водночас, подібність українського козацтва до аналогічних явищ не виключала його специфіки та унікальності щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже еволюція козацтва в Україні сприяла утворенню вищої форми суспільної організації — дер­жави, в формуванні якої воно відіграло провідну роль.

Аналоги козакування відомі на українських теренах з дав­ніх часів. Проте наявні джерела дають підставу стверджувати, що лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикор­доння й уходники-промисловці дістали назву козаків. При цьо­му вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися від обумовлених нею обов’язків. По суті, в литовську добу козакування проявляло себе як побутове явище. Чисельне зростання і консолідація козаків, зокрема через організацію Запорозької Січі, привертали увагу властей. Тим паче, що вже в середині XVI ст. на Подніпров’ї та Поділлі козацтво переросло в окрему групу населення з певним видом занять і специфіч­ним способом життя.

Різноманітні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татар­ської агресії в кінці XV — на початку XVI ст. зумовило створен­ня литовським урядом контингенту військовослужбової людно­сті на південному прикордонні. Таким чином, до козакування прилучалися старостинські й магнатські служебники і самі представники місцевої адміністрації. уходництво покликало на широкі степові простори велику хвилю людей, мало пов’язаних з безпосереднім матеріальним виробництвом, переважно вихід­ців із міст та містечок. Хоча цілком ймовірно, що козацьким промислом займалися й селяни.

Поглиблення суспільного поділу праці та розвиток товарногрошових відносин в першій половині XVI ст. супроводжували­ся консолідацією панівних верств, що проявлялося в ліквідації численних ступенів феодальної ієрархії. В результаті переважна більшість українського боярства південних областей склала нову хвилю формування козацтва. Польська експансія і посилення соціального та національно-релігійного гноблення наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. привели до покозачення ши­роких верств селянства та міщанства, частина яких здобула козацькі права. Ряди козацтва поповнювалися також представ­никами шляхти як українського, так і польського походження.

Основи формування станових ознак українського козацтва закладалися шляхом залучення запорожців на державну служ­бу. Водночас генеза козацьких прав зумовлювалася історичним досвідом, спиралася на певні традиції суспільного життя. Звіль­нення від феодальних податків та повинностей і право на воло­діння маєтностями за відбування військової служби мало бояр­ство. На відміну від останнього, козаки одержували за держав­ну службу платню грошима і сукном. До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання землі реєстро­вим. Разом з тим фактичне землеволодіння фермерського зраз­ка стало економічним підґрунтям козацького стану. Власне су­дочинство було привілеєм шляхти, як і особливе адміністратив­не підпорядкування. Зародження цих елементів у життєдіяль­ності козацтва належить до створення реєстрового війська. Управління козацтвом, включаючи й виконання судових функ­цій, закріплювалося за старшим Війська Запорозького. Згодом з’явилася посада військового судді, який у своїй діяльності спи­рався на козацьке право, вироблене в січовій громаді. За відсут­ності в Україні державності, засиллі магнатів і шляхти у суспіль­ному житті, козацтво було повністю позбавлене політичних прав, проте польські власті, переслідуючи амбіційні зовнішньополі­тичні плани, змушені були йти на компроміс із козаками: при веденні військових кампаній та вирішенні конфесійних питань.

Право на політичну діяльність козацтво здобуло шаблею лише в середині XVII ст., створивши власну державу.

Вагомим чинником зростання чисельності козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ як форпост боротьби проти татарської агресії, а згодом — центр визвольного руху в Україні. Запорозька громада поповнювалася вихідцями з різ­них соціальних верств української людності та представниками інших народів. Адекватним її відображенням постало й реєст­рове військо, перебуваюче на державній службі. При цьому переважну більшість козаків становили українці. Розширення козацьких рядів супроводжувалося започаткуванням родинних династій майбутньої суспільної еліти — Байбузів, Волевачів, Во­рон, Гирь, Голубів, Гордієнків, Дорошенків, Кулаг, Сулим, Фе­доровичів, Хмельницьких. Перед Національно-визвольною вій­ною кожний четвертий мешканець Центральної України нале­жав до козацтва. В процесі його генези реально постало два прошарки: старшина і рядові козаки. Їх матеріальне, а, відпо­відно, й суспільне становища, помітно різнилися. Козацька вер­хівка походила, як правило, з бояр та шляхти, що вплинуло на формування рис її соціального обличчя. До рядового козацтва, основним джерелом прибутків якого було лицарське ремесло, входили не лише нереєстрові, але й городові, приватні козаки, більшість перебуваючих на королівській службі.

Правове утвердження козацького стану мало досить терни­стий шлях через прагнення польської шляхти до необмеженої влади в тогочасному суспільстві. Суттєвою перепоною цього процесу було також іноземне панування в Україні. Проте не­сприятливим обставинам козацтво, як нова суспільна сила, про­тиставило могутній заряд енергії і рішучість дій. На кристаліза­цію станових прав мали вплив взаємовідносини козаків з пред­ставниками різних соціальних верств, а також з місцевою та центральною владою. Основні елементи суспільних привілеїв козацтво перейняло від бояр та шляхти, а затвердження уря­дом Речі Посполитої реєстрового війська в 70-х роках XVI ст. знаменувало початок визнання нового соціального стану. За реєстровими закріплювався цілий ряд прав і привілеїв — воль­ностей", шо вирізняли козаків з-поміж інших верств тогочас­ного суспільства: звільнення від державних податків і повинностей, окреме адміністративне підпорядкування та судочин­ство, право на володіння земельними маєтностями. Проте, поль­ські власті вбачали в козаках реальну загрозу своєму пануванню в Україні через участь запорожців у повстаннях в кінці XVI — першій половині XVII ст. Звідси — поява кількох спеціальних постанов варшавського вального сейму, якими суттєво обмежу­валися і навіть скасовувалися козацькі права. Повною мірою ix відновлення було зафіксоване у Зборівському договорі 1649 р. та "Березневих статтях" 1654 р. Правові норми цих докумен­тів знаменували також перетворення козацтва на соціальний стан Української козацької держави. Економічні й політичні ва­желі влади перейшли до рук старшини, яка сконсолідувалась у привілейований соціальний прошарок.

Стереотипи поведінки та морально-етичні цінності козацтва зароджувалися в суворих умовах прикордоння. Своєрідною ейкуменою генези козацької самосвідомості стала запорозька громада. Водночас на утвердження духовних основ становості козацтва великий вплив мали вікові традиції українського етно­су. Значної енергії цьому процесові надало культурно-національ­не піднесення в кінці XVI — першій половині XVII ст. Одним із найважливіших його здобутків стало усвідомлення власних історичних традицій, виражене через культ пам’яті й спрямо­ване на виховання патріотизму на зразках минулого. Дослідни­цькі пошуки письменників-полемістів Герасима Смотрицького, Захарїї Копистенського, Йова Борецького зводилися до вста­новлення безперервності історичного процесу від княжої Русі до України. Тісні контакти з ними козацької старшини зумовили активізацію виступів запорожців проти засилля уніатства та католицизму на захист православ’я, сприяли розвитку освіти, науки й культури. Ідея відданості вірі та звичаям предків віді­грала роль духовного опертя, шо протистояло асиміляторським інвективам Речі Посполитої. У боротьбі за відстоювання прав і привілеїв козацтво поступово усвідомлювало себе окремим со­ціальним станом. Етнічна свідомість і запорозький гарт утвер­джували в козаках почуття власної гідності, лицарських ідеалів вірності, доблесті й честі. Ці поняття в ході національно-визволь­ного руху поширювалися з козацького середовища й на інші верстви населення. Тому цілком природно, шо саме світоглядні засади козацтва стали одним із вагомих чинників національної свідомості українців, а серед тогочасної європейської спільноти останні дістали назву "козацького народу".

У формуванні козацької верстви простежуються три етапи. Перший охоплював час з другої половини XV до 50—60-х років XVI ст., коли на теренах південного прикордоння утворилася окрема група населення з певним видом занять і специфічним способом життя. Другий етап припадає на 70—80-ті роки, про­тягом яких постановами уряду Речі Посполитої козакам надава­лися специфічні права та привілеї. Останні почали поширюва­тися й на інші контингенти запорожців, які залучалися до уча­сті у військових кампаніях. Це зумовило зародження у суспіль­ній свідомості козацького ідеалу — вільної людини з певними імунітетними правами. Третій етап пов’язаний з боротьбою за відстоювання "вольностей". У ньому чітко простежуються два періоди: з часу повстання під проводом Криштофа Косинського (1591 —1593) до середини 20-х років XVII ст., коли перева­жали дипломатичні методи; наступний характеризувався сер­йозними збройними конфліктами з владою. Логічним завер­шенням останнього стала Національно-визвольна війна. Утверд­ження пріоритету козацтва у виконавчих структурах Української держави забезпечило йому привілейоване становище в су­спільстві.

Формування козацького стану нерозривно пов’язане з від­родженням української державності. Демократичні засади су­спільних відносин, вироблених в запорозькій громаді, активно поширювалися на волості під час козацьких повстань в кінці XVI — першій половині XVII ст. Таким чином, козацтво пере­хопило естафету державотворчої функції у представників князів­ських родин та шляхти. Очоливши національно-визвольний рух, воно зробило значний поступ в еволюції політичної думки укра­їнського етносу. Прагнення козацтва здобути автономію в ме­жах Речі Посполитої трансформувалося в ідею створення влас­ної держави, яка реалізувалася в ході Національно-визвольної війни.

Попередня     Головна     Наступна