Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна             Примітки





ЧАСТИНА ДРУГА


РОЗДІЛ I
Військовий скарб за гетьманування Богдана Хмельницького




§ 1. Чи був тільки один Військовий скарб, чи два — Військовий і Державний?


Щоб з’ясувати проблеми економічної політики Богдана Хмельницького, треба насамперед відповісти на питання: чи був тільки один Військовий скарб, чи два — Військовий і Державний? Вперше це питання порушив І. Крип’якевич у 1920 р. у своїй розвідці «Український державний скарб за Богдана Хмельницького» 1 і згодом у 1990 р. в другому посмертному виданні його монографії «Богдан Хмельницький» 2. У цих працях І. Крип’якевич чітко аргументував, що існував тільки один Військовий скарб у часи Богдана Хмельницького. Автор писав, що «в той час Військовий скарб не було ще відділено від гетьманського, і всю фінансову справу контролював тільки гетьман» 3.

Ось головні його аргументи: по-перше, фінанси України — це є Військовий скарб. Богдан Хмельницький сам керував господарсько-фінансовою політикою. Як талановитий організатор він підібрав здібних помічників і разом з ними організував фінанси України — Військовий скарб. Тому в джерелах згадується лише цей скарб. У справах фінансів гетьман спирався на козацьку старшину і заможне купецтво. Про це свідчать імена людей, які очолювали фінансовий апарат. Наприклад, Остафію Остаматенку Богдан Хмельницький доручив у 1654 р. збирати прикордонні мита, призначив «екзактором». Справжнє його прізвище Астаматій, він грек за походженням, мав звання «постельника» при дворі молдавського воєводи Васіле Лупула 4. Остафій Остаматенко жив на південному кордоні України, в різних містах, а свої звіти надсилав гетьманові до Чигирина 5. Хмельницький не випадково доручив йому таку важливу справу. Остаматенко був заможною людиною і добре обізнаний з дорученою справою, бо водночас збирачі мита ставали орендарями цих доходів і сплачували державі відразу відповідну суму. Молдавія у той час мала досить розвинену торгівлю. Остафій Остаматенко був одним з фінансових ділків, тому Б. Хмельницький використав його для потреб Військового скарбу 6. В той час торгівля України розвивалася переважно в південному напрямі з країнами Османської імперії, зокрема з Дунайськими князівствами (Молдавією, Волощиною, Трансільванією). Оскільки греки в Османській імперії керували економічними справами, гетьман довірив цей пост знавцеві справи греку Остаматенкові, який водночас також мав досвід у торгівлі з Молдавією. За часів Дорошенка Астаматій став українським резидентом у Порті, потім став близьким дорадником сина Богдана Хмельницького — Юрія і помер у 1678 р. 7

По-друге, у джерелах того часу немає жодної згадки про інституцію генерального підскарбія, отже, Хмельницький сам приймав важливі фінансові рішення 8. Ця думка І. Крип’якевича заслуговує на особливу увагу 9. Тому, наприклад, у Переяславському договорі 10 і у договорі з пінською шляхтою 11 не бере ніякої участі генеральний підскарбій. Тобто не було окремого представника, відповідального за фінанси від Війська Запорозького, хоч вирішувалися найважливіші економічні проблеми, зокрема йшлося і про великі побори. Не був генеральним підскарбієм і чигиринський козак Іван Ковалевський 12, бо в документах 1654 р. він згадується як «гетьманський підскарбій» 13. У цьому питанні якраз сама собі суперечить авторка нового видання «Нарис історії України» 14. Саме цей заможний козак Іван 15 належав до близьких порадників Хмельницького, він «брав участь у всіх нарадах і секретах гетьмана». Богдан Хмельницький доручив йому справи генерального осавула, він їздив у складі посольств 16. Таким чином гетьман особисто керував Військовим скарбом держави Війська Запорозького, і у нього не було окремого генерального підскарбія, а якби такий був, то мусив би бути членом генеральної старшини. І. Крип’якевич вказує, що за часів Хмельниччини не діяли окремі підскарбії, тільки ті, що виконували волю гетьмана, а не керували певною інституцією 17. Хоч згодом після смерті Б. Хмельницького, зокрема за гетьманування Івана Брюховецького 1663—1668 рр., була створена інституція генерального підскарбія, але до 1728 р. вона не функціонувала. Традиції двох скарбів — Державного і

Військового — в гетьманській Україні не існувало. Навіть у Конституції гетьмана Пилипа Орлика з 1710 р., в якій відновлюється інституція генерального підскарбія, немає мови про два скарби. Генеральний підскарбій завідував Військовим скарбом, але про всі свої рішення повідомляв гетьману і тільки за його згодою ті рішення виконував 18.

Підсумовуючи, треба підкреслити, що в часи гетьманування Богдана Хмельницького не існувало двох скарбів — Державного і Військового, а був тільки один Військовий скарб, яким відав сам гетьман. Інституції генерального підскарбія ще не існувало, тому не могло бути й посади генерального підскарбія. Зате особа, яка за дорученням гетьмана виконувала його накази, могла називатися підскарбієм, але це не була офіційна посадова позиція.




§ 2. Польська та українська системи скарбовості


Новизна проблеми, на яку звернув увагу І. Крип’якевич, полягає у тому, що для висвітлення фінансів Української держави треба ширше розглянути скарбовий устрій Польщі на українських землях перед Хмельниччиною. Вчений мав рацію, але з однією заувагою, яку треба підкреслити, що Б. Хмельницький не перейняв беззастережно польської скарбової системи, а пристосував її до потреб своєї держави. Різниця полягала у тому, що в польській системі були королівщини і великі маєтки магнатів і теж добра римо-католицької церкви. Польський державний скарб базувався на королівщинах, тоді як Б. Хмельницький передав до Військового скарбу весь земельний фонд, тобто, крім королівщини, ще й землі польських магнатів і добра римо-католицької церкви. В польській системі скарбовості так звана кварта (1/4 із доходів королівщини) йшла на утримання армії. В українській системі Б. Хмельницький не був обмежений квартою і міг вкласти до Військового скарбу суми, потрібні на утримання дипломатії та армії. Тобто у його диспозиції були побори з усього земельного фонду, а також прибутки з внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Це, власне, доведено на прикладі українсько-молдавських економічних стосунків за гетьманування Б. Хмельницького, тим більше що гетьман дотримувався тих самих суспільно-економічних концепцій, що й на початку визвольної війни. Отже, Українська держава за своїм устроєм відійшла від Польщі, але залишилися з певними змінами давні відносини, викликані потребами нових обставин. Студіюючи українські скарбовості, зокрема їхні попередні форми, будемо шукати пояснення і джерела нових установ гетьманської держави.

У Польщі як становій монархії до XVI ст. не розрізняли скарбу короля від скарбу державного. У XVI ст. був створений Державний скарб, який існував окремо від Королівського зі своєю резиденцією в Раві Мазовецькій. До Державного скарбу надходили доходи так званої кварти, призначеної на утримання війська, з якого не можна було брати грошей для потреб короля та його двору. Доходи до Королівського скарбу поповнювалися із королівщин, визначених ухвалою 1590 р., що контролювалися цим скарбом. У 1632 р. були вказані джерела Королівського скарбу, тобто відбулося остаточне відділення Королівського скарбу від Державного. Королівський скарб також одержував гроші від монетного двору, копалень та мита. Таким чином, у Польщі у досліджуваний нами період існувало два скарби: Державний і Королівський. Державним скарбом у Польщі завідував подскарбій коронний, а Королівським — подскарбій надворний.

Подскарбій надворний розпоряджався видатками на потреби королівського двору. Державним скарбом, так званим Равським скарбом, доходи до якого надходили переважно з кварт, призначених тільки на видатки війська, завідував коронний подскарбій. Він контролювався соймом 19. Державою Війська Запорозького керував український гетьман, в той час як у Польщі — король. Український гетьман Богдан Хмельницький, звичайно, не мав королівського двору, як у Польщі. Державний скарб в Україні називався Військовим скарбом, він не був відділений від гетьманського, наприклад, як це було у Польщі до XVI ст., коли існував єдиний Державний скарб. Богдан Хмельницький виконував подвійну роль — роль польського короля і подскарбія. Ймовірно, що оскільки гетьман Богдан Хмельницький вів постійні війни і йому необхідні були для цього величезні кошти, він вирішив особисто керувати справами скарбовості в державі. Йому не було потреби мати підскарбія, інакше могли б виникати проблеми, як при польській скарбовій системі, бо тоді гетьман у ради старшин мусив отримувати згоду на кошти для ведення війни. Ось чому Богдан Хмельницький вирішив особисто керувати Військовим скарбом.

Звідки ж йшло поповнення фінансів? За гетьманування Б. Хмельницького фінанси надходили з трьох джерел: по-перше, з земельного фонду, по-друге, з доходів від промислів і торгівлі і, по-третє, з податків. Коли в Україні була ліквідована польська влада, то без власників залишилися великі землі, а саме — королівщини, тобто державні землі (гетьманату), маєтки магнатів, шляхти і землі католицького духовенства. Яке було походження королівщин? У Польсько-Литовській державі королівщини — це доходи з маєтностей, які належали короні і які король у різні часи міг давати для користування чи для оренди. Як результат так званих екзекуцій прав і дібр (1562—1563 рр.) 20 у Польщі було встановлено, що 1/4 або практично 1/5 доходів (ця різниця частки витрачалася на чиновників) з королівщин мала йти на утримання війська. В кінці XVI — на першу половину XVII ст. існувала домовленість, що з огляду на татарські війни тощо, ті, хто утримував королівщини, платили тільки 1/4 королівщин для війська, а решту залишали собі. Один політичний діяч писав, що його величність король дає маєтки або оренди, які є в його розпорядженні, а до скарбу нічого з них не бере 21.

У Речі Посполитій розрізняли серед королівщин городові і негородові староства. Перші являли собою комплекс маєтностей, якими завідував городовий староста. Негородові староства — це великі комплекси королівських дібр, які звичайно давали державцям або в оренду. Такого державця називали tenutarius або старостою. Оренда чи застави староств приносили великі прибутки, які були одним з основних джерел зміцнення фінансової сили магнатів, тому багато хто з них намагалися їх одержати. Число королівщин постійно зменшувалося за рахунок того, що вони передавалися в спадок. 1590 р. була проголошена реформа, яка кілька більших староств залишала для короля — на утримання його двору. Так відбувалося на території Польщі; у Великім князівстві Литовськім вони були під безпосередньою управою короля, хоч фактично ними керував подскарбій надворний, і називалися вони столові добра 22.

Коли польські власті були усунуті з Наддніпрянщини, то залишилася без власників велика кількість земельних угідь. Це були насамперед державні добра, маєтності римо-католицької церкви, шляхетська власність і королівщини, які перейшли тепер у відання Військового скарбу. Цей факт не взяв до уваги І. Крип’якевич, тому його обчислення, обмежені королівщинами трьох воєводств, зокрема кварт, дали дуже низьку суму, яка обумовлювала його концепцію, ніби бюджет Б. Хмельницького не мав покриття. Так, наприклад, за Крип’якевичем, загальна сума доходів з королівщин Брацлавського воєводства в 1620—1630 рр. складала близько 10 000 золотих польських 23. Коронний великий гетьман Микола Потоцький свідчить, що сума загальних доходів із Брацлавського воєводства, яку він дістав за 1648 р., була 1,5 млн. золотих польських.

Я ж застосувала інший метод для обчислення доходів держави Б. Хмельницького. Український гетьман уникав питання про королівщини із Польщею. Адже запорозьким козакам дозволялося проживання у колишніх королівських маєтностях згідно із Зборівським та Білоцерківським договорами. Це був великий земельний фонд 24, що давав значні фінансові доходи. Частину цих земель Б. Хмельницький передав старшині і козакам, замість платні грішми, вони діставали ці земельні наділи на утримання. Гетьман надшив маєтностями із королівщин вищих чинів держави Війська Запорозького, а саме: генерального писаря, суддів, осавулів, полковників, полкових осавулів. Вони дістали кожен по млину «на прокормлення, що розхід великий мають» 25. Багато сіл і містечок були передані старшинам. Частину земель гетьман віддав монастирям. Про те, як використовувалися королівщини на територіях, котрі добровільно віддалися під зверхність Б. Хмельницького, гетьман відзначив в асекурації, даній у 1657 р. пінській шляхті. Колишні королівські надання він залишив за шляхтою, а королівщини приєднав до Військового скарбу: «Самі тільки королівщини, що належать Пінському староству і нашому приходові, будуть забрані у них» 26.




§ 3. Документи пінської шляхти щодо переходу під зверхність Богдана Хмельницького


Від того часу збереглися два оригінальні документи: «Присяга їx милостивих панів шляхти пінської, дана Гетьману Богдану Хмельницькому 20 червня 1657 року» і «Забезпечення, дане Гетьманом Богданом Хмельницьким шляхті повіту Пінського 28 червня 1657 року» 27.

Мабуть, не випадково, що пінський документ був писаний у Чигирині — гетьманській резиденції, а пінські шляхтичі веліли записати підтвердження своїх прав і привілеїв також у Київських книгах (Чигирин і Київ). Оскільки в радянські часи ці документи були недоступні, я передруковую їх текст повністю за Вячеславом Липинським у польському оригіналі 28 і перекладі 29.

Документи унікальні, бо збереглися з тих часів, крім того, — це звернення до шляхти Пінського староства (знаходилося за територією України, тобто у Білорусі) з викладом умов входження на вічні часи до держави Б. Хмельницького, а також про вихід із Польсько-Литовської Речі Посполитої. Вони відзначаються такими рідкісними на той час ознаками, а саме становою і релігійною толерантністю. Хоч у державі Б. Хмельницького панівною релігією було православіє і гетьман завжди його ревно обороняв від католицизму в структурі Польської держави, щодо пінської шляхти Хмельницький визнав за ними їхні станові привілеї, а також недоторканість їх католицької віри. Отже, Б. Хмельницький, як і пінська шляхта, мислили державними категоріями, а не становими чи релігійними, і тут присутні толерантність та спільний знаменник.

Варто для прикладу згадати, що хоч релігійна війна в Німеччині знайшла певне замирення після Вестфальського миру 1648 р., все-таки ще тривалий час релігійні протистояння робили неможливим мирне співжиття католиків з протестантами. Або взяти хоча б в Англії пуританську революцію Кромвеля з її становою та релігійною нетерпимістю, яка коштувала життя стільком невинним жертвам, до речі, це все відбувалося саме в часи гетьманування Б. Хмельницького. Ось чому історика вражає сміливість і далекоглядність Хмельницького, яку ми сьогодні розуміємо, але в середині XVII ст. вона була все-таки унікальною.

З другого боку, є асекурація, в якій Б. Хмельницький приймає ці умови. Замість короля Польщі пінська шляхта визнає Богдана Хмельницького своїм сувереном, і гетьман підтверджує всі суспільно-економічні і релігійні засади, які були за

Польщі. Документи 1657 p., складеш незадовго до смерті Б. Хмельницького, засвідчують, що український гетьман дотримувався тих суспільно-економічних концепцій, що й на початку визвольної війни. Хмельницький підтверджує пінській шляхті як їхній статус шляхтичів, так і римо-католицизм. Ці матеріали мають особливе значення для оцінки Хмельницького сучасниками. Документи були видані три роки після Переяславської угоди. Лідери пінської шляхти чітко підтверджують, що для них Хмельницький замінив польсько-литовського короля і є найвищим авторитетом. Цар московський згадується в документі принагідно, але жодних зобов’язань від нього вони не сподіваються 30.

З погляду тогочасних діячів у Східній Європі визнання Хмельницьким московської зверхності не змінювало його суверенного становища. Адже це звернення пишуть провідники певної території — Пінського повіту, і саме їхня думка ілюструє, як сучасники оцінюють Б. Хмельницького. Вони царя ігнорують, а Хмельницького визнають наступником короля Польщі. Їм не потрібні жодні гарантії московського царя, бо Б. Хмельницький для них є останньою інстанцією. Безперечно, український гетьман за цих обставин мислив державницькими категоріями і як далекоглядний політик, незважаючи на релігійно-конфесійні війни, погодився прийняти пінську шляхту до своєї держави.

Обидва документи цінні тим, що вказують напрям тогочасної політичної думки українського осередка. Пінський повіт став складовою частиною Української держави, так званим «державним організмом», як вказується в пункті пінської присяги 31.

У тексті гетьманської асекурації Пінському повітові ми знаходимо, що такі норми, як «державний організм» 32, стосуються також Мозирського, Турівського повітів та інших територій, де складатимуть «присягу вірності Запорозькому Війську» 33. Йдеться про все Прип’ятське Полісся 34. Є такий же лист до гетьмана України від шляхти Південної Волині від 7 червня 1657 р. 35 У системі держави Б. Хмельницького знаходилася республіка Запорозька Січ, яка мала свою автономію, тоді виходить, що і в залежних повітах, які перебували під зверхністю Б. Хмельницького, можна було теж отримати автономію. Однак реалізація цих об’єднань не відбулася через передчасну смерть гетьмана.

Оцінюючи Пінські акти, треба ще додати, що вони є важливим тогочасним документом про те, як Б. Хмельницький ставився до царя після Переяславської угоди (точніше, через три роки). Гетьман не вважав за потрібне питати дозволу царя на інкорпорацію до України Пінського повіту, який, до речі, в ті часи входив до складу Великого князівства Литовського. Таким чином, як для пінської шляхти, так і для Хмельницького спадкоємцем польсько-литовського короля був не цар московський, а сам гетьман. Варто ще додати важливу деталь до нашої економічної теми: Пінське староство (як і порт у Бихові, збудований Хмельницьким) знаходилося на торговельних шляхах, що вели до Балтики і які досі не були доступні Хмельницькому. Отже, ці документи особливо важливі, оскільки вказують напрям політично-економічної візії Богдана Хмельницького, яка поєднувала території Чорного і Балтійського морів (це нагадує шлях із варяг в греки часів Київської Руси).








Попередня     Головна     Наступна             Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.