Попередня     Головна     Наступна





Розділ І

ІВАН МАЗЕПА ДО ГЕТЬМАНСТВА


Гетьман Іван Мазепа був, за словами Самовидця, «роду шляхетського, повіту Білоцерківського, старожитної шляхти української і у Війську (Запорозькому) значної», і це стверджує інший сучасник Гетьмана — С. Величко, який називає Мазепу «значним шляхтичем козако-руським». Звідки походили Мазепи-Колединські, предки Гетьмана, невідомо: є лише натяки на подільське (Барське староство) або волинське походження цього роду. На Білоцерківщині Мазепи з’являються десь у половині XVI ст. Є вістка — втім, не досить певна, — що один з них, невідомого докладно імення (припускають — Михайло або Микола), дістав року 1544 від короля Жигмонта I, на денному праві, «хутір Каменець» — пізніше село Мазепинці. За іншими — певнішими — відомостями, цей Мазепа був служебником київського воєводи (1544—1555) князя Пронського, який надав йому «селище» на річці Росі. Пронський, будуючи (близько 1552 р.) замок у Білій Церкві, потребував забезпечити його належною «службою» і для того оселював своїх служебників на Білоцерківщині, яка щойно починала відроджуватися по страшній татарській руїні кінця XV — першої половини XVI ст.

Перший документально відомий нам предок Гетьмана на Білоцерківщині був Микола Мазепа-Колединський (Maziepa Kolędyński), який дістав року 1572 привілей короля Жигмонта II Авґуста на «хутір на Камениці» (доплив Росі), на денному праві, з обов’язком відбувати «службу воєнну при пану старості Білоцерківському альбо наміснику його». Це надання ствердив 1578 р. король Стефан Баторій. Дуже цікаві відомості про обов’язки білоцерківської шляхти в інструкції гетьм[ана] Павла Тетері послам В[ійська] З[апорозького] на сойм у Варшаві 30.XI. 1664 р. — Z dziejów Ukrainy, 219, пр. 1. Мабуть, Микола Мазепа був тоді дуже молодою людиною, бо ще довгі десятиліття виконував він тую службу справно й сумлінно, як це ствердили люстратори Київського воєводства в 1616 і 1622 рр. Ця служба зблизила Мазепу з білоцерківською старостинською адміністрацією, й, можливо, в зв’язку з тим, кн. Курцевич, підстароста Білоцерківський, приймає його до свого родового герба «Курч», що відтоді стає гербом Мазеп-Колединських 1. Можна думати, що Микола Мазепа був прадід Гетьмана.

Зовсім зник з історичних джерел дід Гетьмана — Михайло Мазепа, правдоподібно — син Миколи. Знаємо тільки його ім’я (батько Гетьмана називався Степан Михайлович), та збереглася принагідна й не досить ясна згадка Гетьмана про свого діда, який нібито колись служив московському цареві. Якщо ця звістка торкається саме діда Гетьмана по батькові, то це могла бути тільки козацька служба — охорона України, а тим самим полудневих кордонів Московської держави від татар. Українська традиція XVII — XVIII ст. зберегла пам’ять про давні й близькі зв’язки роду Мазеп з козаччиною. Героєм козацьких літописців був полковник Федір (ім’я викликає сумніви) Мазепа, один з козацьких ватажків, що брали участь у повстанні Наливайка й були страчені у Варшаві 1596 р. Згодом були Мазепи і в козацькому реєстрі 1649 р. 2 Можливо, козакував і Михайло Мазепа. Та, будь-що-будь, його не було на Білоцерківщині в 1622 р., коли старий Микола Мазепа ще мусів відбувати «боярську службу» зі свого маєтку. Можливо, що Михайло Мазепа загинув 1620 р. під Цецорою, де разом з коронним гетьманом Жолкєвським полягло в бою з турками чимало українського вояцтва 3.

Куди більше відомостей маємо про батька Гетьмана — Степана-Адама Мазепу. За молодих літ це був типовий кресовий шляхтич, який дуже дався взнаки й своїм землякам, і різним урядам Речі Посполитої. Року 1637 він забив шляхтича Яна Зеленського й був за це засуджений на інфамію та смерть. Але «виволанцеві» пощастило відтягти виконання вироку, а тим часом він погодився з родиною забитого й 1645 р. дістав королівський ґлейт (охоронний лист) і був відновлений в усіх правах. Чи то ця прикра пригода, чи, може, традиційні фамілійні зв’язки з козаччиною привели Степана-Адама Мазепу в табір Хмельницького і з шляхетського заводіяки зробили одного з визначних діячів національно-визвольної революції. Року 1654 він був Білоцерківським козацьким отаманом. Під час Переяславських переговорів з Москвою Степан Мазепа виступає речником української покозаченої шляхти й бере участь у відомій шляхетській делеґації до Бутурліна, яку очолювали Виговські. Це зблизило його з гетьманом Іваном Виговським, який доручає Мазепі, тоді (1658) білоцерківському намісникові, важливу військову місію до короля Яна Казимира. Прихильник політики Виговського, Степан-Адам Мазепа був одним з діячів Гадяцької унії 1658 р. й після катастрофи Великого Князівства Руського залишився на польському боці української політики. На соймі 1659 р. він дістав затвердження дідичних прав на Кам’яницю (Мазепинці). Королівський привілей на це називав Мазепу «в різних оказіях заслуженим шляхтичем і жовніром, до нас і батьківщини нашої завжди прихильним, вірним і в багатьох експедиціях воєнних досвідченим мужністю й відвагою своєю». Року 1662 він був номінований підчашим Чернігівським. Польський уряд, особливо заінтересований тоді в підтримці з боку української шляхти, дуже числився з впливовим білоцерківським дідичем, який дістає королівське ствердження на с. Будище в Богуславському старостві (1663) й м. Триліси на Білоцерківщині (1665), а також спеціяльну охорону білоцерківського польського коменданта для своїх маєтків і королівський «except» для оборони всіх судово-маєткових своїх інтересів (1663) 4. І шляхта Київського воєводства доручає своїм послам на Варшавський сойм 1665 р. клопотатися про маєткові справи Мазепи, який незабаром, того ж року й помер (інстр[укції] Тетері послам на сойм 30.XI. 1664 р. Див.: Z [dzfiejów] Uk[rainy], 219, пр.1).

Степан-Адам Мазепа був одружений з Мариною Мокієвською, представницею старого шляхетського роду Білоцерківщини, який також зв’язав свою долю з козаччиною й козацькою революцією. Це, мабуть, батько Марини, дід майбутнього полковника київського Константина Мокієвського, «положив голову» під Чортковом (мабуть, 1655 р.), а брат її, батько полковника, «в Дрижипольському бою під Охматовом» (1655), як згадував пізніше гетьман Мазепа 5. Марина Мокієвська-Мазепина присвятила свої молоді роки сім’ї й вихованню своїх двох дітей — сина Івана, майбутнього гетьмана, й доньки Олександри 6, — а після смерти чоловіка віддала себе справам громадським і церковним. Вона була членом Луцького Хрестовоздвиженського братства (к. 1666 р.), а згодом прийняла чернецтво (з ім’ям Марії Магдалини) й була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського (1686-1707) і Глухівського (з 1688 р.) жіночих монастирів. Вірна дорадниця свого сина-гетьмана, вона померла в глибокій старості наприкінці 1707 р.

Іван Мазепа народився, правдоподібно, 20 березня 1639 р. в селі Мазепинцях 7.

Культурні й освічені батьки, люди широких національно-політичних інтересів, вплинули й на виховання майбутнього гетьмана. Він вчився в Києво-Могилянській колегії, а потім в Єзуїтській колегії у Варшаві (за іншими — менш певними — відомостями, в Полоцьку). Посилаючи сина до Варшави, Степан-Адам Мазепа сподівався, що він, з допомогою знайомих українських маґнатів (зокрема князів Вишневецьких і Лещинських), дістанеться до королівського двору, щоб «навчатися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах», як казав пізніше сам Гетьман. Так і сталося. Молодий Мазепа став «покойовим» у короля Яна-Казимира, який послав його для завершення освіти за кордон. Мазепа побував (приблизно в 1656-1659 рр.) в Німеччині, Італії і Франції; є звістка про те, що він був і в Нідерландах, де вивчав артилерійську справу. Перебування за кордоном дало Мазепі не лише зовнішній лиск європейської культури й знання чужих мов, але й досвід європейського політичного та культурного життя і — що найважливіше — почуття тої європейськости, що назавжди уберегло його, людину європейського Сходу, від впливів східньої московськости.

По повороті з-за кордону Мазепа продовжує свою службу як «покойовий дворянин» при королівському дворі, підтримуючи водночас зв’язки з Україною й полагоджуючи різні справи (публічні й приватні) свого батька. Розумна й освічена людина, оточений ласкою й довір’ям короля й королеви Марії-Людвіки, молодий Мазепа виконує низку важливих дипломатичних доручень польського уряду на Україні. Року 1659 він був посланий з королівськими листами до гетьмана Івана Виговського, в 1660 р. — до гетьмана Юрія Хмельницького, а року 1663 — до гетьмана Павла Тетері, якому він привіз гетьманські клейноди. Як і батько, прихильник Гадяцької унії, Мазепа бере участь у дипломатичній підготовці походу Яна-Казимира на Лівобережну Україну 1663-1664 рр. Взагалі перебування при королівському дворі було для Мазепи доброю школою й політичної діяльности, й двірської інтриґи, а головне — дало йому досконале знання польського світу (не дарма ж Петро I дуже зважав на думку Мазепи в польських справах) й створило йому впливові зв’язки в польсько-литовських маґнатських колах, які він зберіг до кінця життя. Й саме в цей час утворилася та репутація Мазепи, яка зробила його героєм різних, здебільшого фантастичних оповідань сучасників, нерідко заздрісних і ворожих, і романтичної леґенди багатьох поколінь письменників, мистців, ба навіть істориків. Аджеж писав про нього, тоді вже майже 70-літнього старця, французький дипломат Бонак року 1707: «...Як я чув від пані воєводини Белзької (Сєнявської), гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїм чаром (charme) жінок, як хоче цього».

Року 1663 Мазепа, «одклонившися за службу королеві, зостал при отцу своєму» (С. Величко), допомагаючи старому й, мабуть, вже хворому батькові в маєткових та господарських справах, які вимагали тоді особливої уваги. Але він тримає зв’язок з польським урядом і двором 8 і 1665 р., після смерти батька, дістає звання чернігівського підчашого. Є відомості, що деякі двірські інтриґи й романтичні пригоди його особистого життя перервали кар’єру Мазепи. Але, найпевніше, це сталося в зв’язку зі смертю королеви Марії-Людвіки (1667) і зреченням Яна-Казимира (1668).

Наприкінці 1669 р. Мазепа вступає на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Це був справді «переломовий момент» (Д. Дорошенко) у житті й діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддає себе українській державній справі. Разом з тим, перехід до Дорошенка, який висунув широку програму відродження самостійної й соборної Української держави, неминуче й остаточно відривав Мазепу від польської політики, хоч, можливо, й не відразу розірвав його зв’язки з польським політичним світом. Це зробили дальший хід історичних подій і, звичайно, національно-політичні прагнення самого Мазепи.

Та передусім поява Мазепи при чигиринському гетьманському дворі була пов’язана з великою зміною в його особистому житті. Десь 1668-1669 р. він одружився в Корсуні з удовою (трохи старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Майбутня гетьманова була донькою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653-1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) й генерального судді в гетьмана Петра Дорошенка (1671) 9. Її перший чоловік, шляхтич Самійло Фридрикевич (Козма), полковник польської служби («полковник давній» — 1653 р.), який перейшов на козацький бік, був також полковником білоцерківським (1664) 10 і генеральним осаулом (в Опари). Обидва — і тесть, і зять — були близькими товаришами Петра Дорошенка 11, і шлюб Мазепи з Фридрикевичкою відкривав йому безпосередній шлях до дорошенківського Чигирина.

Ми дуже мало знаємо про гетьманову Ганну. Невідомо, які взаємини були в подружжя, але дружина Мазепи звичайно залишалася осторонь державно-політичного й навіть двірського життя. Є вказівки, що вона віддавала головну увагу родині й маєтково-господарським справам, власним (вона мала землі на р. Росі, коло Корсуня) і чоловіка (на Лівобережній Україні). Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи; якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві. Здається, мала доньку, яка померла в дитинстві («Historische Remargues», 22.I. 1704, Humburg sub dato 27.Xl.1703, Москва, Мацьків, 116). Але від першого подружжя гетьманова Ганна мала двох дітей — сина Криштофа Фридрикевича, сотника седнівського (1699-1700) 12, і доньку (здається, Марію), що була за сином полковника білоцерківського Михайла Громики 13. Деякі її родичі та свояки дістали за гетьманування Мазепи високі старшинські уряди (Дмитро Зеленський — полковник лубенський, Степан Трощинський — полковник гадяцький та інші). Тихо й непомітно зійшла вона зі світу 1702 р.

У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь коло 1674 р.) він, правдоподібно, виконує обов’язки генерального осаула 14. Він брав участь у війні Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672 р.). Хоч він був новою й, мабуть, не зовсім своєю людиною в чигиринських керівних колах (на перешкоді стояла, очевидно, його попередня діяльність, надто пов’язана з Польщею), але роля Мазепи в Чигирині була значно більша, ніж його офіційний службовий стан. Він не був генеральним писарем: сучасна вістка про це, дуже популярна й досі в історичній літературі, була спростована ще самим Дорошенком (справді, генеральним писарем у 1669-1676 рр. був Михайло Вуяхевич-Височинський). Але Дорошенко не міг не оцінити великих здібностей («рострпности й цікавости», як каже Величко) Мазепи і не раз доручав йому важливі дипломатичні місії. Основною віссю зовнішньої політики Дорошенка була спілка з Туреччиною, і це дало нагоду Мазепі набути добре знання турецько-татарського світу, яке стало йому пізніше у великій пригоді. На початку 1673 р. Мазепа їздив послом до Криму. У березні 1674 р. Дорошенко посилає його до Переяслава для переговорів з гетьманом Іваном Самойловичем і московським головнокомандувачем кн. Г. Ромодановським у справі об’єднання Правобережної України з Лівобережжям. Того ж року, у червні, Дорошенко послав Мазепу до Криму й Туреччини, давши йому татарський ескорт і кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених у подарунок ханові й султанським достойникам. Під час цієї подорожі, десь біля р. Інгулу, Мазепа попав у руки запорожців, які були б його вбили, якби не кошовий отаман Іван Сірко, що впізнав Мазепу й врятував його. 15 Коли Самойлович довідався про це, він зажадав у Сірка видати йому Мазепу. Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (у липні 1674 р.).

Почалася нова й вирішальна доба в житті Мазепи. Хоч він дістався на Лівобережжя мимо своєї волі, але це не було випадкове. Правобічна Україна конала у побойовищах і згарищах Руїни, й новий осередок українського державно-національного життя зростав на Лівобережжі. У творенні лівобережної гетьманської держави найактивнішу участь беруть визначні представники правобережної козацької старшини, які зневірилися в політиці Дорошенка й масою посунули за Дніпро в 1670-х роках. Лизогуби, Кандиби, Гамалії, Ханенки, Кочубеї, Скоропадські, врешті, Дорошенки й багато інших правобережних фамілій поволі здобувають собі керівні місця в економічному та політичному житті Лівобережної України, куди вони принесли свій господарський та адміністративний досвід, прагнення до стабілізації громадського життя й зміцнення української державности, а разом з тим і тугу за українською соборністю. Серед них був і Мазепа, який незабаром висувається на одне з перших місць і в українському уряді, і в його відносинах з Москвою.

Мазепа одразу зорієнтувався в новій ситуації. Він здобув собі довір’я Самойловича, який зробив його «гетьманським дворянином» і доручив йому керувати вихованням гетьманичів. Це поставило Мазепу у близькі стосунки з гетьманською родиною, з якою він згодом навіть посвоячився 16. Так само добре повелося Мазепі і в Москві, куди його послав, на вимогу московського уряду, зі своїми рекомендаціями Самойлович. Мазепа справив добре враження на керманичів московського уряду й одержав «государево жалованье». Шлях до службової кар’єри й здійснення власних політичних плянів Мазепи був одкритий.

Як «ближній человЂк» до гетьмана, Мазепа був у курсі всієї політики уряду Самойловича, і вплив його на цю політику і в 1670-х і особливо в 1680-х роках — безсумнівний. Він бере участь у чигиринських походах Самойловича, що марно намагався вдержати Правобережну Гетьманщину під булавою лівобережного гетьманату. Коли руїна Правобережної Наддніпрянщини, завершена «великим згоном» 1681 р. й укладенням Бахчисарайського миру з Кримом і Туреччиною (1681), перекреслила цей плян, Мазепа підтримує прагнення Самойловича поширити владу гетьманського «реґіменту» на Слобідську Україну, куди пішла велика частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Саме Мазепі, тоді ще тільки «значному військовому товаришеві», і своєму небожеві Михайлу Самойловичу, полковникові гадяцькому, доручив гетьман провадити переговори про це в Москві (кінець 1680 — початок 1681 р.); але московський уряд і тоді, і пізніше рішуче відмовився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана. Тим часом наближалося завершення московсько-польських змагань за Україну, що закінчилися «вічним миром», підписаним у Москві 1686 р., незважаючи на всі перестороги гетьмана Самойловича. Головним радником гетьмана був Мазепа, якому (разом з гетьманичем Григорієм Самойловичем) доручено було (у січні 1686 р.) передати московському урядові українські застереження й побажання.

Так чи так, доля України вирішувалася тоді в Москві. Це було ясним для Мазепи, який мало не щороку їздив туди з різними урядовими й приватними дорученнями гетьмана. Ці подорожі й дипломатичні місії дали Мазепі дуже багато. Він не тільки має безпосередні стосунки з московським урядом, але й нав’язує зв’язки в колах московських вельмож; зокрема на початку 1680-х років він досить близько познайомився з князем Василем Ґоліциним, фаворитом царівни Софії Олексіївни й фактичним керманичем цілої московської політики, одним з найбільш культурних людей тогочасної Московщини. Разом з тим, Мазепа провадить у Москві широкі торговельні операції, зокрема транспортуючи туди горілку (на це потрібний був спеціяльний дозвіл царського уряду). Та найголовніше — все це давало майбутньому гетьманові і ворогові Москви досконале знання Московщини й розуміння її загрози для України й цілого європейського світу.

Минали роки. З небагатого (правобережні маєтки, звичайно, загинули у вирі воєнно-політичних подій) гетьманського дворянина й «значного військового товариша» Мазепа перетворився на впливового представника вищої старшини гетьманської України. Року 1682 він став генеральним осаулом, отже, членом українського уряду й найближчим помічником гетьмана. Окрім частих дипломатичних місій до Москви, Мазепа бере участь в усіх важливих державно-політичних акціях (приміром, у виборах на Київську митрополію єпископа луцького Гедеона князя Святополк-Четвертинського 1685 р.) і всіх визначних справах і подіях гетьманського двору й родини Самойловичів 17. Разом з політичними впливами на Україні і в Москві росли й маєтки Мазепи як на Україні, так і в сумежних повітах Росії 18.

Це був процес зросту визначної людини й формування великого державного діяча. Не простий і не легкий був життьовий шлях Мазепи від «покойового» польського короля до гетьмана України, що й сам був, за словами Мазепи, «мало чим менший від польського короля». Не був той шлях прямий — і не міг ним бути в ті трагічні часи для України. Не був він легкий і для Мазепи, бо надто багато труднощів і небезпек, нерідко смертельних, чатувало на нього на цьому шляху. Доля щедро відміряла Мазепі противників і ворогів, що ціле життя його чигали на його згубу та загладу. Але ця незвичайна людина мала особливий талант єднати до себе зовсім різних людей. Пилип Орлик, який дуже добре знав Мазепу, казав, що «ніхто... не міг краще (як Мазепа) обробити людину й притягти її до себе». «Не осягнувши з першого разу мети, — пише Орлик, — він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не робив її своєю». Він мав чимало прихильників — і мало друзів. Надто високо стояв він над ними, над своїм оточенням, над своєю добою. Своєю кар’єрою Мазепа був зобов’язаний передусім самому собі, своїм особистим прикметам і здібностям. Розумний і спритний («был бЂглец во всяких рЂчах», — каже Величко), відважний і тактовний, людина високої культури й освіти, з глибоким досвідом західньо- і східньоевропейського світу, він знав кілька мов (крім польської, московської й татарської мов, він володів латинською, італійською, німецькою й знав французьку), багато читав (Орлик ніколи не міг забути його «величну» бібліотеку та її «багатства, рівних яким не було на Україні»), пристрасно кохався в мистецтві (і то в різних його видах) не лише як аматор, але й як творець, був добрим промовцем, а ще кращим стилістом — справжній «gentleman of the Renaissance» (K. Меннінґ). А понадусе він мав надзвичайний хист володаря. І тридцять років догетьманського життя Мазепи — то була не лише звичайна людська школа й незвичайно вдала старшинська кар’єра. Це була школа формування господаря Української держави й володаря дум української нації.











ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ І


 1 Можливо, що спочатку Мазепи мали герб «Бонча» (або «Бойча», як зауважує І. Токаржевський-Карашевич), як повідомляє знавець правобережної старовини граф де Броель-Плятер, а потім почали користуватися гербом «Курч». Подібна заміна була і в Богдана Хмельницького, який печатався «Абданк», чи «Сирокомля» (мабуть, у зв’язку з другим одруженням його матері з Василем Ставецьким), хоч старий герб Хмельницьких був «Масальський». Гіпотеза Токаржевського-Карашевича про спільне походження Мазеп і князів Курцевичів позбавлена поважних підстав. Проте не виключена можливість їх пізнішого споріднення, себто посвоячення (шляхом шлюбу).

Лукомський і Модзалевський, Гербовник, 104. герб. табл. XXVI.

«Щит: в красном поле серебряные перекрещенные в середине вилы, водруженные на таковом же c загнутими концами бруске и сопровождаемые справа звездою и слева полумесяцем, обращенным вправо.

Нашлемник: три страусових пера.

Такой герб Мазепы помещен на серебряних вратах в Борисоглебском соборе в Чернигове, на ризе иконы Ильинской Божіей Матери в Троицком монастыре в Чернигове, на церквах, им построенных, на гравюре Мигуры 1705 г. и в молитвослове, изданном в 1692 г. Лазарем Барановичем, арх. черниговским.

Другие варіанты: стеклянный стакан с гербом гетьмана Йвана Мазепы в Ч.И.М., копія портрета Гетьмана, серебряная посуда и бандура, принадлежавшие ему же, в М.Т., №№ 359, 448, 506 и 670. — Дабижа, кн. А.В. «Мазепа — князь и его шляхетский княжеский герб», в «Кіев. Старине», 1885, кн. 12, л. 715-718. — Грабарь Игорь. «История искусства», т. II, с. 394-396.

Потомство Михайла или Николая Мазепы, владельца с. Мазепинец (1544). М.Р., т. III, с. 287-289. — K родословной гетьмана Мазепы, «Кіев. Старина», 1886, № 12».

 2 В козацькому реєстрі 1649 р. зустрічаємо кількох Мазеп у різних полках. Зокрема в Білоцерківському полку записаний Мирон Мазепа.

 3 Брак будь-яких документальних даних про діда Гетьмана — Михайла Мазепу залишає це питання дискусійним. Не виключено, що дідом Гетьмана був саме Микола Мазепа-Колединський, який, у такому разі, називався Микола-Михайло. Аджеж і батько Гетьмана мав подвійне ім’я (Степан-Адам). Не кажучи вже про можливі неточності в документах (цікава, до речі, плутанина в іменні першого Мазепи на Білоцерківщині), треба пам’ятати про звичай, досить поширений на Україні XVI-XVIII ст., вживати два імення, приміром: князь Василь-Конетантин Острозький; гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький; «Wasil dictus Adam» Володиєвський, зем’янин барського староства другої половини XVI ст.; Володислав-Володимир Бороздна, стародубівський шляхтич кінця XVII ст.; «Владимир Мирович, Василій тож» (1716 р. — син переяславського полковника Івана Мировича); Андроник-Андрій Кандиба, генеральний суддя (1729-1730); і багато інших, що нерідко завдають поважних труднощів дослідникам української генеалогії.

 4 Є відомості, що Мазепам належали й інші маєтки, зокрема с.Пасічне, а також с. Моковичі (Маковичі) (на Волині). Маковичі згодом належали Олександрі Мазепиній-Войнаровській. Ганна Войнаровська 1733 р. клопоталася через Федора Мировича (свого брата) в справі маєтків чоловіка: село Маковичі з маєтностями коло Володимирця-на-Волині, власність матері А. Войнаровського; село Мазепинці в Київському воєводстві, власність гетьмана Мазепи; і про одне село в Брацлавському воєводстві, в Житомирському повіті. (Л. Винар. Войнаровський, рукопис, с. 81, пр. 18).

 5 Дуже можливо, що саме свого діда по матері мав на увазі гетьман Мазепа, коли казав 1697 р. московському послові, що «в мене й дід, і батько народилися на Україні й служили великим государям».

 6 Єдина сестра Івана Мазепи — Олександра одружилася к. 1674-1675 р. з Павлом Обидовським (Обідовським), шляхтичем герба «Сулима (відмінна)», від якого мала сина Івана (1676-1701) Іван Обидовський помер 31.1.1701 p. (М. Максимович. Собрание сочинений, т. 1, с. 739), майбутнього полковника ніженського (з 1695 р.). Після смерти першого чоловіка вона одружилася з шляхтичем Витуславським, який також незабаром помер; її донька від цього шлюбу — Маріянна (в чернецтві Марфа), яка жила при бабці — ігуменії Марії Магдалині Мазепиній у Київському Вознесенському монастирі, а потім була намісницею Глухівського дівочого монастиря, була 1712 р. заарештована, як племінниця Мазепи, й заслана до Горицького Воскресенського монастиря на півночі Московщини. Третім шлюбом (після 1687 р.) Олександра Мазепівна була за вдівцем, волинським шляхтичем (гербу «Стремя») Яном Войнаровським, підстаростою володимирськлм (1681) і київським земським суддею (1684, 1697), з яким згодом розійшлася (на грунті релігійних суперечок: Войнаровський був католик) і переїхала (к. 1694 р.) до матері, де прийняла чернецтво й незабаром померла (в 1695 р.) «того ж року (1695) панЂ Войнеровськая (!), сестра рожоная его мл. пана гетмана, померла хорою постригшися в иноческий чин пречестною госпожою Марфою Магдалиною, Мазепиною маткою, а игуменьею Печерскою». (М. Возняк. «Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця?». — ЗНТШ, Львів, 1935, пі. 153, с. 63). Сином її від шлюбу з Я. Войнаровським був Андрій-Станислав Войнаровський (народжений к. 1689-1690 р.), вихованець Київської Академії (1703, 1704), спадкоємець свого дядька-Гетьмана; він був схоплений москалями в Гамбурзі 1716 р. і засланий до Якутії, де й помер (к. 1740 р.).

 7 Якщо місце, де народився Мазепа, відоме докладно, то дата народження Гетьмана й досі лишається спірною в науковій літературі. Дослідники подають то 1629 р. (вістка гр. Броель-Плятера, повторена, хоч із застереженням, М. Костомаровим, Ф. Уманцем та іншими авторами), то 1632 р. (вістка Т. Падури, на підставі матеріялів А. Осінського, яку пригадав М. Возняк і яка знайшла собі багатьох прихильників), то 1639-1640 р. («коло 1640 року» — думка М. Грушевського й І Борщака; Б. Крупницький вагається між 1632 і 1639 рр.), то, врешті, 1644 р. (коло 1643-44 р. — див. родовід Мазеп, складений А. Стороженком для «Малороссійского Родословника» В. Модзалевського). Але найбільш авторитетною, на нашу думку, є вказівка гетьмана Пилипа Орлика, який писав в одному листі з 26 серпня 1741 р.: «...мені вже 70 років, стільки, скільки мав небіжчик Мазепа в Бендерах» (себто 1709 р.). Отже, гетьман Мазепа народився 1639 р. День і місяць народження, подані Падурою (за Осінським) на підставі запису в Кремінецькому поєзуїтському молитовнику, не викликають особливого сумніву.

 8 Інструкція київської шляхти, датована 20 лютого 1665 р., каже, що Мазепа був тоді «при боку панському» (себто королівському), але чи дійсно він перебував тоді «в покою його королівської милости», чи це був лише його титулярний стан, — невідомо.

 9 М. Возняк. «Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця?», ЗНТШ, m. CLIII, Львів, 1935, с. 41. Поль[ський] переклад листа Дорошенкової старшини на Запоріжжя, що його укр[аїнський] оригінал опублікував за рукоп[исом] Музею Чорторийських, Возняк, надрукували в II томі «Ojezystych spominków» Амбросія Гра бовського (Краків, 1845, с. 303-305, але з помилками).

 10 Z dziejów Ukrainy, 305, пр.5. Чи не загинув він під час перевороту? Samuel Frydrychowicz був полковником Білоцерківським і послом Тетері на сойм 1664 р. (Wójcik, Traktat Andruszowski, p. 216, пр. 62). Отже, ясно, що шлюб Мазепи з Фридрикевичкою забезпечував його позицію в Дорошенківському Чигирині. «Окрім залоги з жовнірів, комендант (Білої Церкви, польський генерал-майор Ян Стахурський, 1665-1667, t1669) мав у своїм розпорядженні охотницький полк Сердені, т. зв. серденят, козаків Білоцерківського полку, на чолі яких стояв полковник Самійло Фридрикевич, лояльність якого Стахурський часто підтверджував і клопотався про наділення його маєтностями». (Д. Дорошенко. Початок гетьманування Петра Дорошенка (1665-1666). -Прага, 1941, с. 11).

 11 П. Дорошенко був генеральним осаулом за Тетері (1664) і генеральним обозним в Опари (1665).

 12 Нащадки Криштофа Фридрикевича, який був одружений з донькою сотника седнівського Богдана Войцеховича — Катериною, існували на Лівобережній Україні до кінця XVIII ст.

 13 Звичайно вважають (В. Модзалевський), що донька гетьманової Ганни від першого подружжя була за Михайлом Громикою, полковником білоцерківським (1649-1651), який був забитий в кінці 1651 р. (або на початку 1652 р.). Але зіставлення хронологічних та генеалогічних даних доводить неможливість цього. Тому припускаємо, що донька гетьманової була одружена з сином М. Громики — Василем, сотником смілянським (1687-1695).

Гадаємо, що це було лише виконання обов’язків генерального осаула. Генеральними осаулами в Дорошенка під час перебування Мазепи в Чигирині були: Яків Лизогуб (1669-1674) і Тиміш Шуліка (1669-1675), а після переходу Лизогуба на Лівобережжя (лютий 1674 р.) — Григорій Гамалія (1674). Перед тим Петрановський і Тарасенко (1669), 1671 р. був Харлан (?) асаул у Дорошенка, посол на Островій комісії (Возняк. ЗНТШ, m. 153, с. 43). Генеральним] асаулом у П. Дорошенка був також Павло Єфремович (?) Апостол (батько Данила) в 1666 р. Перед тим він був у Тетері (але не знаємо ким) в 1660-1661 рр. (?), в Опари (1665) також невідомо.

Юрій Хомутецький (1658), полковник миргородський (1659), полковник миргородський і гадяцький (1660), полковник миргородський (1671-1673, 1676-1678), посол до Москви від миргородського полковника Степана Довгаля (1658, 1659).

 15 Мазепа двічі був у Криму й Туреччині й їхав туди втретє, але не доїхав. «Мазепу супроводжували 9 татар як провідники [...] Він віз з собою також 15 лівобережних козаків, які в різний час потрапили до Дорошенка в полон, забитих в колодки, правобережний гетьман надсилав їх у дар візирю та іншим впливовим особам, султанської Туреччини». (Див.: Акти ЮЗР, т. XI, с. 496-497, 570; Собраніе Гос[ударственных] Гр[амот] и догов[оров]», ч. IV, с. 315, 316). Апанович, с. 264-265.

11 червня 1674 р. «Старшим серед захоплених був Іван Мазепа, який служив [...] у Дорошенка і направлявся до кримського хана і турецького султана. Мазепа вже втретє їхав у Туреччину і Крим за розпорядженням правобережного гетьмана («Симбирский сборник», с. 12, 16, 17), який в зв’язку з погіршанням свого становища знову закликав війська агресорів на Україну». Апанович, с. 264.

 16 Питання про родинні зв’язки Мазепи й Самойловича ще не з’ясоване остаточно. Так чи так, вони були між собою посвоячені. Дружина Мазепи була родичкою (мабуть, тіткою по матері) Дмитра Горленка, полковника Прилуцького, який був одружений з Марією Захарівною Голуб, рідною племінницею гетьманової Марії Самойлович. З донькою другого брата Самойловичевої — Константина Голуба, генерального бунчужного, одружився інший родич Ганни Мазепиної — Федір Топольницький. Окрім того, можливе ще й інше споріднення (або посвоячення) Мазепи з родиною Захара Голуба, шваґра Самойловича.

 17 Приміром, у березні 1685 р. Самойлович посилає Мазепу, на той час генерального осаула, до Києва довідатися про стан своєї хворої доньки-боярині П.І. Шереметєвої. Коли вона померла, Мазепа в липні того ж року їздив до Києва в делікатній справі майна (посагу) покійної.

 18 Спочатку маєтковий стан Мазепи на Лівобережжі був дуже скромний. Величко оповідає, що Мазепа, щоб обробити землю, надану йому Самойловичем, мусів спрягатися з сусідою — заможним козаком. Ми не маємо докладних відомостей про лівобережні маєтки Мазепи до гетьманства. Самойлович надав йому, тоді ще тільки гетьманському «дворянинові», с. Малий Самбір (на той час Красноколядинської сотні, Прилуцького полку), де господарювала дружина Мазепи. Згодом Мазепа купив собі хутір Поросючку (в Бахмацькій сотні, Ніженського полку) «с мелницею й всякими угодьи». Крім того, Мазепа тоді володів селами Кочурівкою (Глухівської сотні, Ніженського полку) і Острочем та Ядлівкою (Баришівської сотні, Переяславського полку). Про російські маєтки Мазепи — див. далі.











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.