Попередня     Головна     Наступна





Розділ V

ПОВСТАННЯ ПЕТРА ІВАНЕНКА (ПЕТРИКА)




1. Гетьман Мазепа і великостаршинська опозиція в кінці XVII століття


Процес консолідації старшинської верстви на Україні відбувався в дуже складних умовах міжнародньої політики кінця XVII — початку XVIII ст. Зовнішня політика українського уряду, особливо участь України в російсько-турецькій війні, була далеко не популярна в колах вищої української старшини. Опозиція антитурецькій коаліції за часів Мазепи була дуже сильна: вона мала своїх прихильників і серед старшинської верхівки всієї Гетьманщини, де було чимало колишніх дорошенківців, і серед місцевої старшини (переважно південних полків), і серед запорозької старшини. Купецтво Гетьманщини, особливо південної, заінтересоване в нормальних торговельних зносинах з Кримом і Туреччиною, теж не було задоволене цією війною. Можливо, що й частина вищого духовенства України, яке і після 1686 р. зберегло деякі зв’язки з Константинопольським патріярхатом, що перебував під впливом турецького уряду, не співчувало війні з Туреччиною. Є підстави думати, що й сам Мазепа (принаймні до середини 1690-х років), всупереч своїм офіційним виступам і заявам, не був прихильником антитурецької коаліції 1.

Треба додати також, що невдача обох кримських походів створила на Україні досить напружений стан. За таких обставин війна з Туреччиною й Кримом ставала дуже непопулярною. На цьому ґрунті пожвавлюється активність опозиційних старшинських угруповань, а це, в умовах тривалої війни з Туреччиною, неминуче скеровувало діяльність опозиції проти інтересів московського уряду.

Якщо в основних, принципових питаннях внутрішньої політики старшина Лівобережної України була доволі солідарна, то поточна діяльність гетьманського уряду нерідко викликала невдоволення серед старшини, яке намагалася використати в своїх інтересах старшинська опозиція.

Основним питанням внутрішньої політики, яке роз’єднувало інтереси гетьмана Мазепи і старшинської опозиції та загострювало внутрішню старшинську боротьбу, було питання про владу гетьмана.

Ріст старшинської верхівки, зміцнення її економічних і політичних позицій поставили на порядок денний питання про забезпечення політичних прав старшинської аристократії. Стара традиція, яка визнавала, що «гетман не самовластен» (слова Самойловича в 1676 р.), давно вже була відкинута гетьманами, особливо тим же Самойловичем, за що старшинська верхівка при нагоді і постаралася його усунути. Мазепа, який спирався тоді на допомогу московського уряду, продовжував — нехай спочатку повільніше й обережніше — ту саму політику, а це, в міру економічного й політичного зростання старшинської верстви, викликало чимраз більше невдоволення старшинської аристократії і поширювало серед неї опозиційні настрої.

Коломацький переворот 1687 р. не припинив міжстаршинської боротьби. Відтоді найактивнішими ворогами Мазепи стають численні родичі й прибічники Самойловичів. Усунуті від влади, вони все-таки зберегли ряд дуже важливих позицій і не відмовилися від помсти й дальшої боротьби за владу.

Правда, екс-гетьман і син його (останній) Яків незабаром зійшли зі світу і тим дали спокій Мазепі, що дуже побоювався їхніх зв’язків як на Україні, так особливо в Москві, надто ж в умовах боротьби боярських угруповань в Росії. Однак був ще племінник гетьмана Михайло Самойлович, колишній гадяцький полковник і московський стольник, людина дуже енерґійна і властолюбна, великий і давній ворог Мазепи, з численними родичами й свояками (зокрема тестем його був Максим Ілляшенко, колишній лубенський полковник); були Полуботки — Леонтій, колишній переяславський полковник, і син його Павло, одружений із сестрою Михайла Самойловича; були Сулими (старший син Самойловича — Семен, полковник стародубівський, був одружений з дочкою Федора Сулими); був князь Юрій Святополк-Четвертинський (що 1690 р. одружився з дочкою гетьмана Самойловича), московський стольник, племінник київського митрополита Гедеона, якого Мазепа дуже не любив і смерть якого (Гедеон помер в 1690 р.) дуже порадувала його. З удовою Якова Самойловича був одружений стародубівський полковник М. Миклашевський (заарештований під час Коломацького перевороту 1687 р.), з дочкою Семена Самойловича — генеральний осаул Антін Гамалія 2, а з дочкою Григорія Самойловича — компанійський полковник Юрій Кожуховський. Були на Україні й інші родичі, свояки й друзі Самойловичів. Самойловичі були зв’язані також із смоленською шляхтою (через Швайковських і Корсаків) і, можливо, з слобожанською старшиною. Велике значення мали зв’язки Самойловичів з московським боярством, зокрема з Шереметєвими (брат покійного боярина Ф.П. Шереметєва, зятя гетьмана Самойловича, — відомий полководець, боярин Б. П. Шереметєв протягом багатьох років командував московським військом на Україні 3.

Ці широкі й впливові зв’язки Самойловичів дуже турбували Мазепу, який добре розумів, що в певних обставинах Самойловичі можуть порахуватися з ним за переворот 1687 р. Становище Мазепи, особливо в перші роки гетьманування, було тим складніше, що він не міг довіряти своїм коломацьким спільникам, навіть найближчому з них — генеральному писареві Кочубею.

Ні щедре роздавання маєтків, ні підвищення в урядах не могли усунути тих суперечностей, які незабаром виявилися між Мазепою і його коломацькими «друзями». Мазепа, очевидно, боявся їх, особливо, коли між ними виникли певні розходження в конкретних політичних питаннях, зокрема в питаннях зовнішньої політики. Колишні дорошенківці, що становили основне ядро учасників змови 1687 р., — генеральний суддя М. Вуяхевич, лубенський полковник Г. Гамалія, чернігівський полковник Я. Лизогуб, а особливо генеральний писар В. Кочубей, — навряд чи могли прихильно ставитися до участи України в антитурецькій коаліції і, незалежно від того, як сам Мазепа особисто ставився до цього питання, неминуче мусіли стати в опозицію політиці гетьманського (і царського) уряду.

Нарешті, незабаром серед незадоволених Мазепою опинилися й інші спільники його в Коломацькому перевороті — генеральний обозний В. Борковський, переяславський полковник Р. Дмитрашко-Райча (приятель Михайла Самойловича), київський полковник К. Солонина і ніженський полковник С. Забіла; до них приєднується ще миргородський полковник Данило Апостол. За ними були їхні численні родичі — отже, мало не вся старшинська верхівка Гетьманщини.

А втім, гетьман Мазепа не розгубився. Спираючися на підтримку царського уряду, спритно використовуючи тертя і гризню серед опозиційного табору, додержуючи принципу divide et impera, Мазепа робив усе, щоб зміцнити своє становище і поодинці розбити окремі опозиційні угруповання. Один по одному сходили, тимчасово або назавжди, з політичного кону люди, яких Мазепа вважав небезпечними для себе. Натомість гетьман створював нові кадри старшинської аристократії, на перші місця висуваючи своїх родичів (ніженський полковник Іван Обидовський, київський полковник Константан Мокієвський, Андрій Войнаровський), свояків (лубенський полковник Дмитро Зеленський 4, гадяцький полковник Степан Трощинський, прилуцький полковник Дмитро Горленко) або просто відданих йому людей (полтавський полковник Павло Герцик, переяславський полковник Іван Мирович 5, генеральний писар Пилип Орлик). Це допомогло йому подолати ряд виступів старшинської опозиції і до самого кінця гетьманування зберегти в своїх руках всю повноту гетьманської влади й необмежене керування українською політикою.

Діяльність старшинської опозиції дуже мало відома; збереглися, природно, лише фраґменти, окремі, нерідко дуже неясні натяки документів. Однак факти репресій гетьманського (або царського) уряду і такі гучні справи, як повстання Петрика (1691-1696) чи виступ Кочубея та Іскри в 1708 р., свідчать про те, що до останнього року гетьманування Мазепи то вщухала, то знов розгоралася, але ніколи не припинялася серед вищої старшини боротьба за владу.

На кого спиралася старшинська опозиція? Цілком зрозуміло, що вона не могла сподіватися підтримки з боку народних мас. Опозиція вважала, що «не так страшні нам невірні татари, як свої нехристі, які страху Божого не мають і начальства не слухають» (слова наказного гетьмана М. Вуяхевича 1689 р.), і цілком послідовно будувала всі свої політичні розрахунки на різних зовнішньополітичних комбінаціях. Відповідно до обставин часу, старшинська опозиція шукала собі підтримки то в Бахчисараї, то в Москві, то навіть у Варшаві, а нерідко одночасно в усіх сусідніх державах, але особливі надії покладала (до Константинопольського миру 1700 р.) на Крим (і Туреччину), а потім (під час Північної війни) — на Московщину (а частково Польщу), то знову на Крим. Тим-то питання зовнішньої політики в діяльності старшинської опозиції займали центральне місце.

Боротьба старшинської опозиції проти гетьмана Мазепи почалася незабаром після 1687 р. Перший одвертий виступ опозиційних елементів стався в 1688 р. Опозиція провадила зносини з Кримом, одночасно інтриґуючи проти Мазепи в Москві, а також агітувала проти нього на Україні. На початку 1688 р. Мазепа довідався про те, що Леонтій Полуботок «в нЂкоторыи з ханом (кримським — О.О.) вступовал совЂты» 6, а Д. Апостол «пишет к запорожцам без вЂдома ево гетманского противные на возмущеніе народу малороссійскому писма». Повідомляючи про це московський уряд, Мазепа обвинувачував також лубенського полковника Г. Гамалію в різних службових злочинах, а генерального осаула Войцу Сербина й переяславського полковника Дмитрашка-Райчу «во многой шатости».

Тоді ж був позбавлений уряду і заарештований у Батурині київський полковник Григорій Коровка-Вольський, якого обвинувачували в таємних зносинах з польською шляхтою на Правобережній Україні, а також «во многих обидах» полчанам 7.

Царський уряд наказав Л. Полуботка і Войцу Сербина «отослать за караулом в СЂвск» і «от уряду их отставить»; наказано було також позбавити урядів і взяти «под караул» Апостола і Гамалію 8. Посланий до Москви Дмитрашко-Райча був одісланий назад і так само, як і Полуботок, відданий до Військового суду 9. Дальше слідство виявило причетність до справи М. Самойловича.

Однак на цей раз справа закінчилася для опозиції щасливо, і стосунки між нею і Мазепою були незабаром налагоджені. Очевидно, московський уряд напередодні нового наступу проти Криму (питання про це було вирішене в 1688 р.) не хотів загострювати становища на Україні. Тому, віддаючи Л. Полуботка до Військового суду, московський уряд застеріг Мазепу, щоб той «без указу в. г. и без розыску ничего над ним (Полуботком — О.О.) не чинші» 10. Полуботок і Дмитрашко-Райча, хоч і втратили уряди, але залишилися на волі, Апостол в тому ж році був відновлений на полковництві 11, Самойлович зберіг звання стольника, але тимчасово був залишений у Москві.

Проте старшинська опозиція не відмовилася від дальшої боротьби і тільки вичікувала слушного моменту для нового виступу проти Мазепи. Ждати довелося недовго. Невдача нового Кримського походу 1689 р., а головне московський двірський переворот 1689 р. пожвавили діяльність опозиції, яка намагалася скинути Мазепу з гетьманства. Мазепа якраз був тоді у Москві. І на Україні, і в Москві були певні, що він поділить долю свого приятеля — князя В. Ґоліцина. М. Самойлович уже сподівався, що йому вдасться «гетману сняти c плечь голову» і самому зайняти його місце. Про ці наміри Самойловича знали також П. Полуботок і Д. Апостол 12. Однак Мазепа дав собі раду і в цій дуже небезпечній для нього ситуації.

Опозиція й тепер не припинила своєї діяльности. В 1689-1690 рр. М. Самойлович зі своїми однодумцями посилив боротьбу проти гетьмана. Особливо небезпечна для Мазепи була інтриґа, зв’язана з ім’ям ченця Соломона (світське ім’я Семен) Гродського (чи Троцького), посланого опозицією до Польщі з підробленими листами від Мазепи на ім’я короля Яна Собєського і великого коронного гетьмана Станислава Яблоновського, в яких Мазепа нібито пропонував піддати Україну Польщі. Однак польський уряд в умовах війни з Туреччиною боявся встрявати в цю провокацію, суть і цілі якої він, звичайно, добре розумів. Гродський був виданий російському урядові і на тортурах признався, що був інспірований М. Самойловичем 13.

Хоч і на цей раз переміг Мазепа, проте відносини між старшинською опозицією і Гетьманом настільки загострилися, що в 1691 р. московському посланцеві Івану Циклеру було указано «сказать генералной старшинЂ и полковникам, чтоб они гетмана почитали» 14. Однак російський уряд, не цілком довіряючи Мазепі, секретно доручив генеральному писареві Кочубею доглядати за Гетьманом 15.

Це, звичайно, не могло не пожвавити активности опозиції, яка після кількох невдалих спроб скомпромітувати Мазепу в очах Москви вирішила організувати ширший виступ проти Гетьмана. Для цього вона створила бльок опозиційних угруповань, в якому найактивнішу ролю, безперечно, грала так звана полтавська старшинська опозиція. Цей бльок очолив один з керівників останньої — генеральний писар В. Кочубей, кандидат старшинської опозиції на гетьманство.




2. Полтавська опозиція в 90-х роках XVII ст.


Якщо діяльність великостаршинських угруповань загрожувала насамперед самому Мазепі, то незрівнянно ширше, а тому й небезпечніше для політики Мазепи значення мали опозиційні настрої на півдні Гетьманщини й на Запоріжжі, тим більше, що незадоволені елементи завжди могли увійти в контакт з великостаршинською опозицією. Ці опозиційні настрої викликані були як зовнішньою, так і внутрішньою політикою гетьманського уряду в 90-х роках XVII ст.

Основне значення в цих суперечках мали, безперечно, зовнішньополітичні події того часу, а саме війна з Туреччиною і Кримом.

Саме на південні полки Гетьманщини лягав головний тягар цієї війни. Переходи величезного українсько-московського війська, надмірні податки й побори для постачання його, відрив великої кількости населення від господарства, зрозумілий в умовах воєнного часу відхід посполитих у козаки, нарешті, невпинні татарські напади — усе це руйнувало південне Лівобережжя і створювало масову базу для активного невдоволення місцевого населення політикою Мазепи. Невдача Кримських походів 1687 і 1689 рр. ще більше загострила становище на півдні Гетьманщини.

Війна з Туреччиною і Кримом особливо відбилася на торговельно-промислових інтересах південно-лівобережної, переважно полтавської, старшини (і купецтва), а також запорозької старшини. Як відомо, південні полки Гетьманщини й Запоріжжя, крім найтісніших торговельних стосунків між собою, провадили значну торгівлю з Кримом і турецькими «городками» на долішньому Дніпрі, причому маштаб цих операцій далеко виходив за межі самого Криму. Українські купці возили до Криму хутра, сукна і т. ін. Зі свого боку, Запоріжжя торгувало з Гетьманщиною рибою і сіллю, а діставало звідти борошно, горілку, залізо, сукно, смолу, рибальські сітки і т. п.

Мазепа оповідав у 1690 р. московському посланцеві дяку Постнікову, що в мирний час «народ кримскій... велми користовал, имЂючи... всякое отселя з их, великих государей, богохранимое державы в продажах потребных им вещей и живностей доволство; чим не точію сами они, кримци, вспомагалися, але и заморскіе краи имЂли пожиток».

Війна послабила ці торговельні стосунки, але не припинила їх зовсім. Особливо це стосується Запоріжжя, яке провадило щодо Криму свою окрему політику. Кошовий отаман Іван Гусак, виправдовуючи перед московським урядом укладення перемир’я з Кримом, писав, що запорожці зробили це «для той причины, бо барзо нуждны, нендзны, бЂдны и в убозст†погружени» 16. Запорозькі «торговыи люде» були в Криму і в 1691 р.

У 1692 р. Гусак писав Мазепі, що «оны, запорожци, миру своего c бесурманами розривати не хочут, найбарзЂй для того, же многіе межи ними обрЂтаются таковыи товаришы, которіи одно господарным промыслом, а другое торговыми гандлями бавятся, а в военных боях не смакуют».

Складніше було становище південних полків Гетьманщини, які, звичайно, більше залежали від гетьманського й царського урядів. Однак, незважаючи на всі обмеження і навіть заборони, торгівля південного Лівобережжя з Кримом і Туреччиною через Запоріжжя не переривалася. У 1691 р. «многіе малороссійских городов купцы в СЂчЂ стоят и хотят итти в городки» (турецькі) 17.

Гетьманський уряд починає чинити перешкоди торговельним зносинам Гетьманщини із Запоріжжям. Коли запорожці просили Гетьмана, щоб він не перешкоджав «людем торговым запускатися для покупки соляной и рибной» до Запоріжжя, Мазепа заперечував, що «торговым людем ватажным» було боронено «таковой волной дороги». Проте немає жадного сумніву, що в руках гетьманського уряду це було досить сильною зброєю проти Запоріжжя.

А втім, торговельні стосунки Гетьманщини з Кримом продовжувалися і пізніше. У 1693 р. в Бахчисараї були «с купецкими вещами» полтавські купці Степан Козельський «з иншыми чюмаками», Захар Старицький (син полтавського протопопа) та «люди купецкіе» з Кобиляк та інших міст південної Гетьманщини. Отже, хоч в 1695 р. в Полтавському полку наказано було, «дабы оттуда никто в Крым c рухлядными товарами Ђхать не дерзал», навряд чи і цей наказ був виконаний.

Політика гетьманського уряду в цьому питанні, звичайно, не була послідовною і рішучою. У торговельних стосунках з Півднем було заінтересоване купецтво всієї Гетьманщини, отже, всякі затримки в цій торгівлі давалися взнаки всьому українському купецтву. Наприклад, київські купці, щоб проїхати до Туреччини, змушені були їздити через Польщу й Угорщину.

Нарешті, у цьому заінтересована була і вища старшина Гетьманщини, торговельні інтереси якої нерідко зв’язані були саме з південною торгівлею Гетьманщини. Не можна не згадати також, що в південних полках Гетьманщини старшина й купецтво були дуже тісно зв’язані й споріднені між собою.

Про все це добре знали в Західній Европі, де вважали можливим (в 1690 р.), що московський уряд дозволить українським купцям вільно торгувати з Кримом 18.

Отже, зважаючи на всі ці інтереси, український уряд не міг зайняти виразної й рішучої позиції щодо торгівлі з Кримом і Туреччиною. Доводилося також числитися з нагадуваннями московського уряду про повне припинення торговельних зносин з ворожими країнами. А головне — стан війни дуже несприятливо відбивався на торгівлі.

Війна з Туреччиною і Кримом пошкодила і промисловим інтересам старшини та козацтва південного Лівобережжя і Запоріжжя. Полтавські козаки звичайно ходили «за промислом соляним» на Запоріжжя і на низ Дніпра. Війна не припинила зовсім цієї промислової діяльности (маємо згадки про те, що полтавці, наприклад, в 1690 р. ходили по сіль у Запоріжжя і Газі-Керман 19), але відбилася на ній дуже неґативно.

Татарські напади були небезпечні також для салітряних заводів, які належали здебільшого старшині й великим купцям (зокрема Полтавського полку). У 1690 р. полтавський полковник Жученко повідомляв Гетьмана про те, що татари, «припавши к могилам робленим селЂтру под городком Нефорощею будучим купою немалою оных через сей день усиловуют добувати, хотячи загорнути в полон свой агарянскій майданников» 20. Відбивати цей напад довелося збройною силою (з артилерією).

Для невдоволення полтавської старшини і купецтва були поважні підстави не тільки в галузі зовнішньої політики гетьманського уряду. Становище Полтавського полку було дуже відмінне від становища північних полків. У місцевому господарстві тут ще переважали різні промисли (мисливство, рибальство, бджільництво), торгівля й почасти промислове скотарство. Отже, проблема робочих рук на півдні Гетьманщини не стояла ще так гостро, як у полках північних. Тим-то ми і спостерігаємо тут цілком відмінне ставлення до одного з болючих питань того часу — рееміґрації вихідців з Правобережної України. Тим-часом як старшина північних і центральних полків рішуче боролася проти переселень на правий берег Дніпра, полтавська старшина й купецтво скаржилися на «утиски» з боку переселенців з Правобережжя. У 1690 р. полтавці писали Мазепі: «Когда з того боку ДнЂпра многіе народы на жите сюда удалися, тогда многіе нам в тых наших кгрунтах и землях вчинилися обиды, а особно на власных полях наших осЂли слободки, Коломаком и Хмеліовом прозиваеміи... Еще паче первого теперь тіе слобожане ближей под Полтаву подбираючися, предковые и отчизные наши кгрунта, пасЂки и хуторы почали под себе подгортати и пустошити, же нам до своего доброго з великого жалю нельзя и пріЂхати... нибы в безпанской и в безправной землЂ». Просячи у Гетьмана допомоги, полтавська старшина й патриціят загрожували, що «если ваша вельможность о том не влежитеся и не защитите нас, то вже и не знаем, що чинити, хиба тилко, покинувши сій стислыи жилища наши з великого и неутолимого жалю шукати собЂ в чужих кутах мешканя» 21.

Навряд чи добрі полтавці серйозно думали покинути свою Полтаву, «предковыи и отчизны» свої. Звичайно, не надавав значення цій погрозі і гетьманський уряд, який не міг в інтересах лише полтавської старшини відмовитися від тієї політики щодо переселенців з Правобережжя, яка відповідала інтересам цілої Лівобережної України, особливо у найвпливовіших у політиці українського уряду центральних і північних полках. Однак і полтавська старшина мусіла обстоювати свої вимоги, а це неминуче викликало в неї вороже ставлення до уряду, і то не лише в цьому питанні.

На цьому ґрунті зростала опозиція старшини і близьких до неї кіл купецтва. Основними вимогами цієї опозиції були: відмовлення України від участи в антитурецькій коаліції й усунення конкуренції переселенців з Правобережжя шляхом примусового повернення їх назад.

Легко помітити, що в цих вимогах полтавці відбивали й інтереси Запоріжжя, яке до цього додавало ще ширші політичні вимоги, а саме стару вимогу запорозького невтралітету між Московщиною (і Україною) і Туреччиною (і Кримом), що в тогочасних умовах, під впливом турецько-кримської політики, неминуче приводило Запоріжжя до конфлікту з Московською державою. Немає жадного сумніву, що деякі вимоги полтавської опозиції збігалися з інтересами відповідних кіл Правобережної Наддніпрянщини (насамперед старшини та монастирів).

На чолі полтавської опозиції стояло кілька найвпливовіших старшинських фамілій Полтавщини — насамперед Жученки й Іскри. Найбільш активним з керівників цієї опозиції був старий полтавський полковник Федір Жученко, який протягом кількох десятків років (хоч і з перервами) керував Полтавським полком і нажив тут собі чималі маєтки 22. Правою рукою у нього був зять його, представник однієї з найвизначніших старшинських фамілій Гетьманщини — Іван Іскра, син кандидата в гетьмани (в 1658 р.) Івана Іскри і внук гетьмана Я. Острянина 23. За ними йшли їхні численні родичі, свояки і прихильники серед старшини, купецтва й духовенства.

Значення цієї опозиції підсилювалося ще дуже впливовими зв’язками полтавської старшини серед вищої старшини, навіть серед уряду Гетьманщини. Аджеж цю опозицію у відповідальний момент її широкого політичного виступу очолив другий зять Жученка — генеральний писар Василь Кочубей, найактивніший учасник перевороту 1687 р., дуже близький тоді до гетьмана Мазепи і зв’язаний як із старшинською аристократією цілої Гетьманщини, так і з деякими боярськими колами у Москві. Саме Кочубей очолив бльок опозиційних угруповань Гетьманщини й Запоріжжя, який в 1691-1692 рр. організував повстання Петрика 24.




3. Повстання Петра Іваненка (Петрика). Українсько-Кримська угода 1692 року


Петро Іванович Іваненко був родом з Полтавського полку (з Полтави або м. Нових Санжарів), мабуть, син козака 25. Людина здібна, освічена й бувала, він дістався до Генеральної військової канцелярії, де незабаром став військовим канцеляристом, чому допомогло також одруження Петрика з небогою генерального писаря В. Кочубея, онукою полковника полтавського Ф. Жученка 26. Року 1689 Петро Іваненко був одним з 8 канцеляристів, які їздили з Гетьманом до Москви, причому займав він у списку посольства перше місце після Василя Чуйкевича, майбутнього реєнта Генеральної військової канцелярії й генерального судді. Року 1691 Петрик був уже старшим військовим канцеляристом і користувався повним довір’ям та прихильністю як Кочубея, так і самого гетьмана Мазепи. Він вже мав родину (джерела згадують про його сина, а він сам — про «дітей»), непоганий маєток («худобу неподлую», за його власними словами), зокрема двір у Батурині. Перед ним відкривалася добра старшинська кар’єра. Але для цієї небуденної людини цього було замало.

Петрик був добре обізнаний з історією й тогочасним станом України й політикою українського уряду. Переконаний український державник, Петрик розумів усю небезпеку для України з боку Москви й Польщі. Ідея визволення України від усякого чужого панування, а передусім «одобраня от московское власти милое отчизни своее Украйны» (лист Петрика до Запоріжжя з 18 травня 1692 р. 27), стає головною метою Петрика. Петрик вважав, що союз з Кримом (і, мабуть, Туреччиною) був би важливою, а на той час чи не єдиною ґарантією державної самостійности України. Тим часом Україна, як союзник Московщини, була в стані війни з Кримом і Туреччиною. Так зародилася думка про союзну угоду України з Кримом, що об’єднала цілі Петрика й впливових українських політичних кіл, які й роблять Петрика своєю довіреною особою.

На початку 1691 р. посланий у службових справах до Гадяча й Полтави Петрик таємно подався (в кінці лютого) на Запоріжжя, де його незабаром обрано на військового писаря. Перебуваючи на Січі, Петрик розпочинає переговори з Кримом і мобілізує запорозьку урядову й громадську опінію проти Москви й офіційної політики гетьманського уряду. В кінці квітня 1692 р. він «тайным обычаем», але з відома кошового отамана І. Гусака, вирушив до Криму, де від імени міродайних кіл Гетьманщини й Запоріжжя продовжує переговори з кримським урядом, які завершилися трактатом союзної угоди між Україною й Кримом, підписаним у Газі-Кермані (Казикермені) 26 травня того ж року 28.

Що акція Петрика була пов’язана з політичними колами в Батурині й Полтаві, більш того, була ними підготована й організована, про це широко говорили на Україні й поза межами її. Український посланець у Москві Юрій Харевич 1691 р. казав, що «на Украине говорят, что он (Петрик) на Запороже збЂжал с вЂдома генералного войскового писаря Василья КучюбЂя... і послал де ево, Петрушку, ис Полтавы до Запорожья провадить полтавской полковник нарочного своего... і знатно де совершенно, что тот побЂг... учинился c вЂдома КучюбЂева» 29. Гетьман Мазепа ясно заявив (у травні 1691 р.) московському посланцеві дякові Нікітіну, що «Петрушка совершенно побЂжал c вЂдома КучюбЂева і полтавского полковника...» 30. І тоді, і пізніше (в 1708 р.) Гетьман записував справу Петрика на карб Кочубея (а також М. Самойловича та інших лідерів опозиції). Зрештою, Гетьман прямо обвинувачував Кочубея у підготові втечі і в дальших діях Петрика на Запоріжжі в Криму. Він не тільки казав це Кочубеєві в вічі й гостро сварився з ним, але й наказав його «взяти в замок за караул» 31. Отже, це була офіційна версія українського уряду, хоч і не призначена для ширшого загалу — і разом з тим це була публічна опінія, яка, однак, не могла в свій час знайти собі офіційного підтвердження. Про це знали також у Москві і в Криму. Зрештою, сам Петрик не крився зі своїми зв’язками серед вищих українських кіл.

Не виключена можливість участи в акції Петрика навіть самого Мазепи. Ще сучасники думали, що Гетьман був причетний до цієї справи. Чутки про це походили від самого Петрика, і їх залюбки повторювала, боронячися від урядових обвинувачень, опозиція, зокрема Кочубей, який згодом (1708) писав, що Мазепа «виправив до Криму Петрика... давши ему науку, як орду вывести на крайние Украинные городы... и так справовался (Петрик), як ему от Гетмана была наука». Це повторювали й інші вороги Мазепи в своїх доносах на Гетьмана до Москви. Сучасний історик мазепинської доби С. Величко під впливом цих обвинувачень і чуток пише (1720), що Мазепа був промотором всієї акції Петрика. Ця думка знайшла собі підтримку і в новітній українській історіографії (зокрема, М. Слабченко). Нарешті, досліджуючи це питання спеціяльно, на підставі всіх джерельних матеріялів, ми також прийшли до висновку, що участь Мазепи в справі Петрика (зокрема щодо угоди з Кримом) можлива, в зв’язку з антимосковськими плянами Мазепи, які, певною мірою, поділяла й старшинська опозиція 32.

Політична програма Петрика цілком ясна. Мета повстання — це «одобрання од московское власти милое отчизни своее Украины» 33. Петрик добре поінформований у тогочасній політичній ситуації України й чудово розуміє велику небезпеку для неї з боку «ненавистных монархов» московських і польських. «Гды ж тые монархове наши, — писав він до Запоріжжя 22 червня 1692 р., — ... власне як л†лютые пащоки своЂ роззявивши, хотячи нас коли колвек поглотити, сЂрЂч учинити своими неволниками». «И не дивно ж кролеви полскому, поневаж здавна мы его были подданые, а за Божіею ласкою и помощью, з ордами за Хмелницкого выбившися c подданства, такую ему учинили шкоду, од якоЂ он и до сих час не может поправитися, для чого всЂми силами старает як бы могл обняти в подданство Малоросійский край наш, и тую свою через нас учиненную одомстити шкоду». Так само й «хан Кримский за тое на нас враждует, иж мы ему и всему панству Кримскому, в сусЂдст†мешкаючи, як з давных часов, на полЂ и на водЂ чинили шкоду, в людех и в набытках, так и тепер чинимо завше». Але «дивно московским царям, которіе не через мЂч нас обняли, але доброволне для віри христианскоЂ продкове наши им поддалися; до того, звЂвши наш край Чигиринский на ЗаднЂпрскую сторону, обсадилися нашими людми от всЂх сторон неприятелских, и откол колвек неприятелЂ войною прийдут, то наши городы и села попаливши и людей c потребу набравши, назад поворочают, а Москва вся завше за нашими людми, як за стЂною, знайдует в цЂлости; и тым всЂм не контентуючися, старает всЂх нас починити своими холопами и неволниками, для чого первей наших гетманов, МногогрЂшного и Поповича (себто Самойловича — О.О.), которие за нами стояли, забрали зовсЂм в неволю, а потом и нас всЂх хотЂли загорнути у вЂчное свое подданство» 34. Отож, «бысмо болш нЂчіего ярма, нЂ московского, нЂ полского, не носили на своих волных шиях и не терпЂли такое от неприятелей своих неволЂ, которая нас от Москвы и от ляхов потикает, горше нЂжли от бесурманов» (лист Петрика до Запоріжжя з 12 липня 1692 р. 35), — Петрик вважав за потрібне скласти угоду з Кримським ханством, щоб з його допомогою визволити Україну з-під московської влади.

Договір Петрика з Кримом 26 травня 1692 року 36 був укладений від імени «волного государства» «Княжества выдЂлного Киевского, Черниговского и всего Войска Запорожского городового и народа Малороссійского» на засадах рівности й обопільности зобов’язань.

Це трактат вічної згоди й союзу між двома державами Україною й Кримом. Він складається з короткого вступу й 16 пактів. Низка пактів присвячена політичним взаєминам обох держав. Тут відрізняємо дві групи пактів: загальні зобов’язання постійної обопільної допомоги й зобов’язання спеціяльні, тимчасові. Складено було угоду оборонного союзу. Кримська держава зобов’язується Україну «от поляков и от Москвы и от всЂх непріятелЂй оборонять всЂгда». Зі свого боку, «княжество Малороссійское» усіма своїми силами мусить захищати Кримську державу. Ця допомога подається без нагороди, за вийнятком, коли треба було б іти «в далные мЂста, а зимняго времяни». Тоді «тЂм войскам и лошедям повинен быть харчь и опочив пристойной і налЂжащей» (арт. ТІ, X). Всі непорозуміння між Україною й Кримом мали полагоджувати дружнім шляхом. Застережено було обопільне полагоджування й відшкодування претенсій підданців обох держав (арт. VIII). Встановлений був порядок зносин дипломатичних (через послів та гінців), для чого було б зорганізовано пошту в Переволочні й у Газі-

Кермані (арт. XIV, XV). Безпосереднє значення належало зобов’язанням спеціяльним. Основний пакт — це обов’язок Кримської держави допомогти Україні «для отобранія от московской власти Малоросійской Украины» (арт. III). Зі свого боку, Україна мусіла «отворить Муравскіе шляхи» татарам (арт. VII). Звичайно, договір одкидав можливість сепаратної угоди. Це мусіло бути «вопче... по совету c пожитком общаго добра обоих сторон». Проте цей пакт мав і ширше значення на майбутнє (приміром, на випадок війни з Польщею — арт. XVI).

Певну увагу присвячено було економічним взаєминам обох держав. Застережено було право української людности організовано, «за ведомом Войска Запорожскаго и Государства Крымскаго і за листами», «волію добыватца на рыбной і на звериной ловлЂ и насоли» — на Дніпрі й на всіх допливах Дніпрових по обох боках, без будь-якої оплати (арт. VI). Далі проголошено було обопільне право вільного торгу — на загальних підставах — купців українських в Криму, Білогородщині й в інших землях Кримської держави; кримських купців — на Україні. Купців-чужоземців зрівняно було в митних правах з купцями місцевими. Торговельний шлях ішов купцям українським через Переволочну на Газі-Керман; купцям кримським — на Переволочну (арт. IX).

Найбільшу вагу для історії української політичної думки безперечно мають пакти конституційного характеру. Основні ідеї політичні в діяльності Петриковій — визволення України з-під чужоземної влади та об’єднання українських земель у межах осібної держави — яскраво виявилися в трактаті 1692 р. «Княжество (выдЂлное) Киевское і Черниговское со всЂм Войском Запорожским і народом Малоросійским», або коротше «Княжество (Государство) Малоросійское» — ось формула української державности, виявлена в діяльності Петриковій і в трактаті 1692 р. зафіксована та міжнародньо-правним способом визнана. Перший артикул трактату визнав цю державну організацію: «Княжество Киевское и Черниговское со всЂм Войском Запорожским і народом Малоросійским имЂет быть выдЂлное при всяких своих волностях». Кримське ханство не мало права втручатися у внутрішні справи України. «Княжеству Малороссійскому і всЂму Войску Запорожскому как даст Господь Бог волное государство, чтоб права сЂбе природное и порядок, которой полюбитца, учинить волно» (арт. XI).

Ідея державної території України позначилася в договорі 1692 р. дуже яскраво. Князівство Малоросійське, очевидно, складалося б із земель колишніх воєводств Київського та Чернігівського, отже, охоплювало Лівобережжя й чималу частину Наддніпрянського Правобережжя. На сході до цієї держави прилучено було б частину Слобожанщини, а саме полки «Ахтырской и Сумской со всЂми принадлЂжносьтьми своими». Полки Харківський і Рибінський (Острогозький) мали бути переведені на Правобережжя («на Чигиринскую ДнЂпра сторону»), а їхні землі мали спорожніти (арт. IV). Це відповідало традиційній кримській політиці, що воліла утворити степовий бар’єр поміж Кримом і Московщиною (та Україною). На півдні кордони українські сягали лиш до р. Самари, але на Самарі не можна було «городов никаких и деревнь, ни строенія никакова» ставити (опріч монастиря Самарського. — Арт. XII). Складніше питання щодо правобережних земель Української держави. Відповідний пакт зредагований досить невиразно. Правобережжя («Чигиринская сторона со всЂми городами») мало увійти до складу Князівства Малоросійського в межах «пока Хмелницкой завоевал c ордами от поляков» (арт. V). Неясно, чи це була вся територія, завойована за Богдана Хмельницького, чи тільки та частина її, що визнана була за козацьку у Зборівському трактаті 1649 р. Та коли згадати за назву «народ Малороссійскій» у титулі Української держави в договорі 1692 р., ясно буде, що права цієї держави на всі правобережні землі було принципово застережено. Але практично договір 1692 р. цікавиться лише наддніпрянською частиною Правобережжя, давньою територією Козаччини, мабуть, тому що міжнародні договори другої половини XVII ст. (Бучацька угода 1672 р. і Журавнинська угода 1676 р. Польщі з Туреччиною, Бахчисарайська угода між Кримом та Туреччиною і Московщиною 1681 р.) визнали значну частину Правобережної України за володіння Туреччини (зверхника Криму), без згоди якої не можна було вирішити дальшу долю цих земель.

Договір 1692 р., безперечно, відповідав національно-державним інтересам України і, хоч не був визнаний леґальним українським урядом, мав певний вплив на дальшу українську політику щодо Криму. Бендерська конституція 1710 р. ствердила: «поневаж нам всегда пріязнь сусЂдская Панства Крымского есть потребна... на которую бы окрестные панства заглядуючися, не дерзали порабощенія себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати», — «теды... мЂет ясневельможный гетман (Орлик)... старатися о обновленье давнего з Панством Крымским братерства, коллегаціи военной и потверженье вЂчной пріязни». Й наступного року (23.I.1711) гетьман Пилип Орлик уклав новий союзний договір з Кримом.

Ще більше значення договору 1692 р. в історії української державницької думки. Він є яскравим доказом того, що навіть у перші роки гетьманування Мазепи, після Коломацької угоди з Москвою 1687 р., українська політична думка мала виразну концепцію державної самостійности України, прагнула її незалежности й соборности, добре розуміла повну суперечність і непримиренність українських національних інтересів супроти Московщини й Польщі. Договір 1692 р. безперечно свідчить про те, що Україна ідейно готова була до зриву з Москвою й рішучої боротьби з нею за свою незалежність. Це було повне заперечення Переяславської угоди 1654 р. й навіть перекреслення Переяславської традиції. Українсько-кримський договір 1692 р., укладений противником Мазепи, антигетьманом Петром Іваненком, в своїй глибокій основі був політичною програмою й ідейною підготовою Мазепиного виступу проти Москви в 1708 р.

Влітку 1692 р. Запоріжжя приєдналося до угоди Петрика з Кримом. Та незабаром з’ясувалося, що, схвалюючи цю угоду, Січ відмовляється пристати до Петрика й подати йому військову допомогу. «Кошевой... атаман и иныи куренные атаманы и многіе знатные козаки о ПетрушкинЂ... замыслЂ... печалны». Зате рядове запорозьке козацтво було на боці Петрика: «иные... пьяницы и голудба меж себя говорят, и они де пойдут c Петрушкою рандарей бить, и в ЗапорожЂ де козаки меж себя мутятца» — так сповіщав Москву боярин і воєвода Б. Шереметєв 37.

Допомога січової голоти не могла заступити організованої помочі всього Війська. З другого боку, можливість якоїсь активнішої підтримки з боку опозиційної старшини Гетьманщини була виключена, хоч би вже тому, що вся опозиція фактично опинилася в руках Гетьмана й московського уряду 38. Тоді виникло питання про політичну організацію повстання. До середини 1692 р. Петрик, мабуть, не думає про булаву. Проте дальший хід подій примусив його подбати про обрання нового гетьмана. З допомогою кримців Петрик був обраний на гетьмана на раді в Кам’яному Затоні 18 липня 1692 р. Тоді ж було призначено трьох полковників (Василя Бузького 39, Кіндрата й Левка Сису) і 6 сотників 40. 29 липня Петрик видав свій перший гетьманський універсал до населення України 41. Це був повний і остаточний розрив керівника повстання з тими політичними колами на Гетьманщині, які організували це повстання.

В таких умовах неминуче виникала соціяльна проблема. Вага запорозької голоти та надія на повстання поспільства на Гетьманщині зростають. Спочатку Петрик дивився на це лише з погляду політичних інтересів повстання. Він добре розумів силу соціяльно-економічного невдоволення й протесту з боку широких народних мас, і ставка на це була однією з найбільших у тактиці Петрика, в якого згодом викристалізується думка про організацію упосліджених шарів суспільства. В універсалі 29 липня 1692 р. Петрик писав: «Сами знаєте, що вам дЂют москалЂ и свои драпЂжние пани и що ся вам чинит от арендаров, все тое добре знаєте, поневаж объЂздили вам подданством шіи, и худоби ваши всЂ поотбирали» 42. В численних бесідах, зокрема на Запоріжжі в 1691-1692 рр., Петрик висловлювався ще гостріше: «Я, пане Кошовый, горло свое ставлю и велите мене на составы порубати, коли тобЂ вся Украйна, почавши од самой Полтави, не поклонится, тилко хоч шисть тисячей озми орди, да пойдем в городи; мене пошли вперед c килкосот конми в Полтавщину. Я знатиму, з якого конца зачати; да и дЂдусь мой не буде спати за свою зневагу, що его зкинули c полковництва; а гетман сей зараз на Москву утечет, бо там его вся душа, а тут тилко тЂнь его... Пане Кошовый, (чи) не помогут нам братя наши голоколЂнки из бЂдними людми, тилко которих сердюки, арендари да и тие дуки, що им цари маетности понадавали, мало живих не Ђдят; они почуют, що ти з войском рушишся з СЂчи, то сами оны тих чортув панув подавят, а мы вже прийдемо на готовий лад» 43. Важко сказати, чи це була щира думка Петрика, чи лише звичайнісінька демагогічна тактика. Але вона не могла не вплинути на становище старшинської опозиції.

Наприкінці липня 1692 р. Петрик з’явився на півдні Гетьманщини. З ним ішло щось з 500 «охотників», здебільшого із Запоріжжя, й 20-тисячне кримське військо на чолі з калгою-султаном (ханським престолонаслідником) Девлет-Гиреєм і Батирчею-мурзою. Перші кроки Петрика були досить успішні. Населення південної частини Полтавського полку (міста й містечка над Ореллю та лівим берегом Ворскла) зустріли його дуже прихильно. Орельські міста Царичанка і Китайгород приєдналися до Петрика. Повстання загрожувало перекинутися й на правий берег Ворскла. Міста Кишенка й Соколка почали «малодушествовать» і схилятися на бік Петрика.

В Полтаві, як писав гетьман Мазепа царям, «от легкомыслных людей шкодливыи в поголосках произносилися плевелы» 44. В одному пізнішому (1700) документі згадується, що в 1692 р., під час наступу Петрика, «Полтава змЂнила». Але дальшому розгортанню цього руху в Полтаві перешкодило наближення великого гетьманського й московського війська.

Нарешті була загроза, що повстання перекинеться і на інші полки південної Гетьманщини.

Перед загрозою поширення повстання й татарського наступу гетьманський уряд вжив певних заходів. Були мобілізовані чотири козацькі полки (Прилуцький, Миргородський, Лубенський і Ніженський) і, разом з охочекомонним полком Пашковського, відряджені до Полтави і далі до південного кордону Гетьманщини. Слідом за ними рушив і Гетьман з п’ятьма охотницькими полками і частинами полків Київського, Чернігівського й Стародубівського. На допомогу йому йшли московські воєводи Б. Шереметєв і князь Барятинський.

Тим часом населення окупованих татарами місцевостей мало змогу переконатися в тому, чим насправді була татарська «допомога». Татарські загони почали чинити різні насильства над українським населенням і захопили в ясир чимало людей. Це викликало велике невдоволення людности. Ряди прихильників Петрика почали танути.

Кілька міст на Орелі, які відразу не піддалися Петрикові (Маячка і Нехвороща), почали чинити більший опір. Позбувшися підтримки місцевого населення і не відважуючися вступати в бій з гетьманським військом, Петрик зі своїми татарськими союзниками (які були заклопотані ще й становищем у Криму, де точилася тоді боротьба за ханський престол) спішно відступив до Перекопу.

Невдача першого походу Петрика вирішила долю всієї справи. Народні маси, які побачили, чого варта татарська «допомога», швидко відступилися від Петрика. Запоріжжя, яке і раніше підтримувало його мляво, тепер рішуче зреклося будь-якої спілки з Петриком. Старшинська опозиція переконалася в тому, що ні кримське військо, ні навіть соціяльна демагогія Петрика неспроможні подолати силу московського й гетьманського війська. А головне, старшинська опозиція, так само як і гетьманський уряд, боялася народніх заворушень. Неминучість соціяльного зрушення неминуче перекидала опозиційну старшину на бік уряду. Зі свого боку, урядові кола теж прагнули згоди.

Коли надія старшинської опозиції на кримську допомогу виявилася марною, гетьманові Мазепі, якого підтримував московський уряд, неважко було розколоти опозиційний бльок. Опозиційна група прибічників Самойловичів, загрозлива особисто для Мазепи, зазнала репресій: Михайло Самойлович був засланий на Сибір; Полуботки — батько і син — були заарештовані і, за ухвалою військового суду, позбавлені маєтностей 45.

Цілком відмінну тактику застосував Мазепа до полтавської опозиції: Кочубей зберіг уряд генерального писаря і добрі стосунки з Мазепою, а Жученко, хоч і був позбавлений (1691) полковництва, але в 1696 р. полтавським полковником призначений був І. Іскра.

На деякий час діяльність старшинської опозиції була послаблена, але вона не припинилася і з новою силою виявилася на початку XVIII ст., в складних умовах Північної війни 46.

Петрик не відмовився від дальшої боротьби. Хоч він і втратив свою базу на Гетьманщині й на Запоріжжі, але ще не раз приходив з татарами на Україну. Татарські напади й руйнації 1693, 1694 і 1696 років були пов’язані з ім’ям і участю Петрика. В поході 1693 р. (січень) брали участь козаки Петрика й чимале (джерела подають різні цифри: 30 і 10 тисяч) татарське військо на чолі з Нуреддином-салтаном, зятем хана Селим-Гирея, і Ширин-беєм, ханським сином. Похід був невдалий, хоч татари дійшли до околиць Полтави. Запоріжжя не підтримало Петрика, а населення Полтавського полку, з огляду на татарські руйнації та здирства, поставилося до нього неприхильно. Наближення великого гетьманського й царського війська примусило Петрика й татар відступити.

Ще більш невдалим був похід Нуреддин-салтана на Слобожанщину влітку 1694 р., в якому, здається, Петрика не було. Ширших розмірів був похід 1696 р., коли в січні великі сили татар — кримських, білгородських та інших — з’явилися на півдні Гетьманщини, на території полків Полтавського, Миргородського й Гадяцького, з наміром іти на Батурин. З Білгородською ордою був і Петрик. Гетьман Мазепа мобілізував кілька полків — козацьких і компанійських — і сам з рештою війська рушив у похід до Лохвиці, закликаючи на допомогу Шереметєва, який знаходився в Охтирці. Гетьман наказав також батуринському сотникові підготуватися до оборони Батурина. Але й цей похід Петрика, після перших успіхів, закінчився невдало. Почався розбрат серед татарського війська, а передчасна відлига примусила його спішно відступати. Повторилася звичайна історія: татари в Полтавському полку «Китайгород весь спалили, тилко люде з душами в замочку тамошном спаслися, тое ж КишепцЂ и КелебердЂ досталось»; а в Миргородському полку татари «побережніе городки и села... знесли огнем и мечем; людей где нагабали впень рубали, не беручи живцем, и так чрез недель З стоячи, любо в людех малую, однак в селеніях и пожитках их великую здЂлали руину». Відступаючи, кримська орда в Полтавському полку «людей, уже не рубаючи живцем, брала, где кого заскочила» (С. Величко); а білгородська орда ловила ясир на Наддніпрянщині.

Це була остання спроба Петрика повторити велике діло Богдана Хмельницького — тільки проти Москви, проти «москалів і своїх панів», як він залюбки писав і казав. Історична роля Петрика була скінчена, хоч він ще довго турбував український і московський уряди, як гетьман «Ханської України» (так називалася частина Південної України між Богом і Дністром, що входила до складу Кримського ханства) 47. Призначений на цей уряд ще в середині 1690-х років, він згадується востаннє, як «дубосарський гетьман», в 1711-1712 рр., в зв’язку з подіями нової російсько-турецької війни й діяльністю мазепинської еміґрації, *до якої він поставився неприхильне* 48. А Голобуцький умерщвляє його руками Мазепи, то в 1695 (sic!), то в 1705 р.

[*-* В коректурному примірнику ця фраза викреслена. (Прим. ред.).]












ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ V


 1 Про це — див. нашу статтю «Чорноморська проблема в українській політиці часів гетьмана Івана Мазепи (1687-1709)» — «Чорноморський Збірник», XI, 1947. Передруковано в «Українському Самостійнику», 1954, ч. 8 (214).

 2 Гетьманич Григорій Самойлович був одружений з донькою гетьмана Івана Брюховецького. Див. нашу розвідку «Внучка двох гетьманів» — «Українська Дійсність», Прага, 1943, чч. 3, 4.

 3 Пізніше (під час Північної війни) Б. Шеремстєв був приятелем Мазепи (див. далі).

 4 Дмитро Зеленський, з правобережного шляхетського роду, знатний військовий товариш (1689), полковник лубенський (1701- 1709). Один з головних дорадників Мазепи. В день Полтавської битви здався росіянам і був ув’язнений, а 1711 р. засланий на Сибір, де й помер.

 5 Іван Мирович, полковник Переяславський (1692-1706), був одружений з Пелагією Голуб, донькою Захара Голуба, шваґра гетьмана Самойловича й приятеля Мазепи.

У Чернігівському історичному музеї (збірка Тарновського) був золотий личман, мистецької західноєвропейської роботи, що був колись подарований Мазепою Пелагії Мировичевій (вказівка проф. П.П. Курінного).

 6 Государственный Архив Феодально-Крепостнической Эпохи (ГАФКЭ), Москва, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 531 (513).

 7 ГАФКЭ, «Столбцы Малороссійскаго Приказа», ч. 6020 (209), арк. 53, 200, 214-216.

Григорій Карпович Коровка-Вольський, з правобережного шляхетського роду Вольських, сотник батуринський (1669-1672), генеральний хорунжий (1672-1676), полковник чигиринський (1677- 1678), полковник стародубівський (1678-1681), полковник київський (1682-1684, 1690).

 8 ГАФКЭ, Ст. Мал. Пр., ч. 6020 (209), арк. 199, 201; «ДЂла Малороссійскія», в’язка 75, ч. 50.

 9 ГАФКЭ, Ст. Мал. Пр., ч. 6020 (209), арк. 199; «Мал. подл. акты», ч. 566 (547), 567 (548).

 10 ГАФКЭ, Ст. Мал. Пр., ч. 6020 (209), арк. 199.

Леонтій Артемович Полуботок, чернігівський полковий писар (1668), сотник чернігівський (1671-1672), генеральний бунчужний (1672-1677), генеральний осаул (1678-1681), полковник переяславський (1685-1687, 1689-1690). 15.XI.1690 Леонтій Полуботок, бувший пол[ковник] переяславський (Фед[оренко], [с.] 214). Федоренко ([с.] 210) помилково називає Леонтія Полуботка полк[овником] черніг[івським] і переяслав[ським]. Помер коло 1695 р. Павло Леонтійович Полуботок (1660-1724), вихованець Києво-Могилянської колеґії, знатний військовий товариш (1689), залишався без уряду до 1706 р., коли дістав полковництво чернігівське (1706-1724). Наказний гетьман (1722-1724). Очолив українську національну опозицію централістичній політиці Петра I, за що був ув’язнений у Петропавлівській фортеці в Петербурзі, де й помер.

 11 ГАФКЭ, «ДЂла Малор.», в’язка 75, ч. 104.

 12 ГАФКЭ, «Книги Малороссійскаго Приказа», ч. 66, арк. 311-314.

 13 Соломон був страчений у Батурині 7 жовтня 1692 р. Справа Соломона давно вже з’ясована в історіографії як українській (Костомаров), так і польській (див.: A. Darowski, Intryga Salomonka — «Szkice historyczne», Seria I, wyd. II, Warszawa, 1901, str. 191-237). Тому спроба новітньої совєтської історіографії (див.: В. Шутой, Борьба народных масс против нашествия армии Карла XII, М., 1958, ст. 64-65) боронити (без жадних, однак, доводів) твердження декого з старих російських істориків (зокрема Н. Устрялова), що вважали Соломона справжнім посланцем Мазепи, стоїть поза межами наукової критики

 14 ГАФКЭ, Кн. Малор. Пр., ч. 62.

 15 Мазепа довідався, що «без указа великих государей и без приказа боярина Льва Кирилловича Нарышкина (начальник Посольського Приказа — О. О.), приказал думный (дяк) Емельян Игнатьевич Украинцев накрепко Василью Кочубею смотрЂть над всЂм поведеніем гетманским; от того приказанія учинилось Кочубево многое лукавственное коварство...». Хоч Кочубей (в листі до митрополита Варлаама Ясинського з червня 1692 р.) заперечував це, але, мабуть, Гетьман мав певні інформації.

 16 ГАФКЭ, «Мал. подлин. акты», ч. 799 (783).

 17 Ibid.

 18 Mercure Historique, p. 219, 1690, Fevrier.

 19 ГАФКЭ, «Мал. подлин. акты», ч. 636.

 20 ГАФКЭ, «Мал. подлин. акты», ч. 668. «Могила» — місце розробки салітри; «майданник» — робітник на салітрарні.

 21 ГАФКЭ, «Мал. подлин. акты», ч. 729 (712).

 22 Федір Іванович Жученко (Жук), старий полтавський козак, записаний ще в реєстрі 1649 р. Року 1659 був обраний полковником полтавським і підписався під Переяславськими «статтями» гетьмана Юрія Хмельницького 1659 р. Кількакратно був обираний на полковника полтавського й був ним у 1659-1661, 16701672, 1679-1681, 1687-1689, 1689-1691 рр. Брав участь у чигиринському поході 1678 р. і кримських походах 1687 і 1689 рр. Року 1691, у зв’язку зі справою Петрика, був усунутий з полковництва й залишився до кінця «значним і заслуженим войсковим товаришем» («знаменитий в Войску Запорожском товариш» — 1708 р.). Помер 1709 р.

 23 Іван Іванович Іскра, полковник Полтавський (1696-1703), був одружений з Прасковією Федорівною Жученко.

 24 Про повстання Петра Іваненка (Петрика) — див. наші праці: «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року» («Ювілейний Збірник ВУАН на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927); «До історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» («Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. XIX, К., 1928); «Мазепа і повстання Петра Іваненка (Петрика)» («Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. XXIII, К., 1929); «Орлик і Петрик» («Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. XXV, К., 1929) — передруковані в Збірнику ВУАН «Студії з Криму» (К., 1929), під титулом «Петрик — ханський гетьман України», і видані окремою збіркою «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Київ, 1929 (вид. ВУАН); «Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика» («Записки Історичного та Філологічного Факультетів Львівського Державного Університету ім. Ів. Франка», т. I, Львів, 1940); «Нові матеріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» (Авгсбурґ, 1949); «З історії державницької думки доби Мазепи» («Вісник», 1955, ч. 6/80); «Українсько-кримський договір 1692 року» («Вісник», 1957, ч. 2/100).

 25 Питання про походження Петрика досить складне. Відомий «отвористий лист» 1692 р. «от полтавцов и всего полку Полтавского жителей», сфабрикований у похідній гетьманській канцелярії з метою дискредитувати Петрика (текст його наведений у С. Величка), каже, що батько його був жебраком і жив у Полтаві в богадільні, а сам Петрик, коли вчився в школі (мабуть, спочатку в Полтаві) «валявся між жебраками на вулиці». Це, звичайно, пропаґандивне перебільшення. Хто саме був Іван (прізвище невідоме), батько Петрика, невідомо. Припускаємо, що він був козак з Нових Санжарів, де Петрик одвідував своїх «кревних» перед втечею на Запоріжжя. Він був живий 1691 р. Петрик підкреслював, що він «отца своего, жену, дЂти и родственных своих с маетностію немалою оставил». Отже, мати Петрика тоді вже не жила. Хто вона була, невідомо (див. наступну примітку).

 26 Питання про фамілійні зв’язки Петрика з Кочубеєм залишається не цілком з’ясованим. Мазепа називає Петрика племінником Кочубея або його «близьким кревним» (чи «близьким сродником»). Та, найповніше, це було не споріднення, а свояцтво, бо Петрик називав Ф. Жученка, тестя Кочубея, своїм «дідусем». Але знов-таки неясно, чи це було споріднення самого Петрика, чи його жінки Ганни (Костомаров, Яворницький, Уманець, Соловйов називають її небогою Кочубея, себто, очевидно, Кочубеїхи). Отже, є дві можливості: або Петрикова мати була донькою Ф. Жученка, або мати Петрикової дружини була донькою Ф. Жученка (синів у нього не було). Хоч родовід Жученків, поданий у «Родословнику» Модзалевського, знає тільки трьох доньок Жученка — Кочубєєву, Іскрину й Заліську, але в нього була принаймні ще одна донька, яка була одружена з Черняком. Можливо також, що донькою Ф. Жученка була дружина Петра Буцького, полтавського полкового судді (1688 -1700), син якого Матвій, згодом сотник новосанжарівський, був «родичем» Кочубея. Чи не була дружина Петрика — Ганна донькою Петра Буцького?

 27 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты».

 28 Про історію цих переговорів — див. нашу працю «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року» — «Ювілейний Збірник ВУАН на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927, с. 738-740.

 29 ГАФКЭ, Архів Мін. Юстиції, Стовпці Малор. Приказа, ч. 6020 (209), арк. 310.

 30 ГАФКЭ, Архів Мін. Юстиції, Кн. Малор. Приказа, № 62, опис, червень.

 31 ГАФКЭ, Архів Мін. Юстиції, стовпці Малор. Приказа, ч. 6030 (219), арк. 330 sq. Це стверджує й Мазепа в своєму листі до Меншікова в справі Кочубея з березня 1708 р.

 32 Про це докладно — в нашій праці «Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика)» — «Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. XXIII, Київ, 1929, с. 189-219. Дальші наші досліди над цим питанням ще більше ствердили можливість участи Мазепи в цій справі. Проте, через брак певних даних, питання й надалі залишається дискусійним.

 34 Універсал Петрика до людности Полтавського полку з дня 29.XII.1692 р.: «А теє видайте, що ця війна на Москаля піднялася не для чого іншого, але для ваших вольностей і загального всенародного поосполитого добра».

 34 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 851 (836). Лист Петрика до Запоріжжя з 22 червня 1692 р. (з Акмечета) — це вийнятково важливий історично-політичний трактат, який дає яскраву картину політичного становища тогочасної України і, разом з тим, з’ясовує мету й завдання Петрикової акції. Він був опублікований в уривках (і в московському перекладі) Костомаровим («Мазепа и мазепинцы», с. 434-436) і повністю, але не дуже справно, Яворницьким («Источники для исторіи Запорожских козаков», т. I, Владимир, 1903). Ми опублікували повний текст цього листа з архівного ориґіналу в додатку до статті «З історії державницької думки доби Мазепи» — «Вісник», 1955, ч. 6/80, с. 13-15.

 35 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты».

 36 Договір 1692 р. дійшов до нас лише в тогочасному московському перекладі, не дуже справному, зокрема щодо правничої термінології. Повний текст договору був опублікований нами в «Ювілейному Збірнику ВУАН на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927, с. 741-744. Передруковано його в додатку до нашої статті «Українсько-Кримський договір 1692 року» — «Вісник», 1957, ч. 2/100, с. 23-25.

 37 ГАФКЭ, архів Разряда, Білгородський стіл.

 38 У зв’язку зі справою Петрика, були його «отец... жена и сродники озлоблены вязеніем» (Арх. Мін. Юст., стовпці Мал. Приказа, ч. 6020 (209), арк. 164171). Але, здається, незабаром батько й дружина Петрика були звільнені.

Зате особливу увагу гетьманського уряду було звернено на можливих промоторів і спільників Петрика. Зокрема, Кочубей, як казали і в Батурині, і в Москві, був «взят в замок за караул» і навіть «окован» (цс, мабуть, перебільшення). «Да с ним же КочюбЂем... держат за караулом іс Чернигова сотника Николая Грембецкого и некоторого Высоцкого... гетманского дворецкого, и Григорья Карпова, полковника бывшего Киевского, і иных многих, которые были в совЂте вместе с КучюбЂем» (Арх. Мін.Юст., стовпці Мал. Приказа, ч. 6030 (219), арк. 330 sq.). Слідство провадив писар генерального суду Захар Шийкевич (колишній генеральний писар за Брюховецького), якому Мазепа взагалі доручав подібні справи. На жаль, не знаємо докладніше деталів цієї справи, бо державний український архів того часу загинув у 1708 р., в Батурині, та й, мабуть, це слідство широко не розголошувано.

Григорій Карпов — Григорій Коровка-Вольський (див. прим. 7).

Висоцький — це, очевидно, Роман Висоцький, гетьманський дворянин, відомий дипломат мазепинських часів, згодом священик у Ромні.

Дуже цікава особа Миколи Грембецького, кол. дворянина гетьмана Многогрішного, сотника Роїського (1689-1692), згодом чернігівського полкового обозного (1698-1711), близького свояка колишнього генерального писаря Карпа Мокрієвича, генерального осаула (на той час) Івана Ломиковського й полковника стародубівського Михайла Миклашевського, а також інших представників вищої старшини Гетьманщини. Син Миколи Грембецького — Федір згодом одружився з донькою пасерба Мазепи — Криштофа Фридрикевича — Євдокією. Арешт М. Грембецького в 1692 р. вказує на те, що слідство дошукувалося дальших зв’язків старшинської опозиції.

 39 Василь Вузький був (за словами Костомарова) запорожець, приятель Петрика, якого супроводжував до Газі-Кермана навесні 1692 р. Потім, на Запоріжжі, коли Рада дозволила охочим козакам йти до Петрика (таких охотників зібралося коло 500), вони обрали Бузького своїм полковником, і цей вибір був затверджений Петриком на раді в Кам’яному Затоні 18 липня 1692 р.

На нашу думку, Бузький — це, мабуть, Буцький, з відомого полтавського старшинського роду, спорідненого (чи посвояченого) з Кочубеєм, отже, правдоподібно, родич Петрика.

 40 Окрім того, генеральним писарем у Петрика в 1692 р. був Григорій Волковський.

 41 Цей універсал наводить (до речі, бездоганно точно) в своєму творі С. Величко. Він розсилався до різних міст, що лежали на шляху Петрикового походу 1692 р. Оригінал такого універсалу до «товариства и посполитих обывателей мЂст Ворскляних» зберігся в московській збірці «Малороссійских подлинных актов», ч. 863 (848). В універсалі Петрик титулує себе так: «Петро Іванович, з Божеи ласки Гетман Войска Запорозкого» й підписується: «Звышменованный Гетман рукою власною». На універсалі збереглася державна печатка Війська Запорозького.

 42 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 863 (848).

 43 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 790 (775).

 44 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 866 (851).

 45 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 66, арк. 311-314; Відділ рукописів Державної Публічної Бібліотеки УРСР, збірка Судієнка, ч. 97, том V, ст. 564.

Окрім того, зазнала суворих репресій старшина тих міст Полтавського полку, які визнали владу Петрика. Сотник Царичанський Сало був скараний на горло. Сотника Китайгородського та інших було вибито кнутом і заслано на Сибір.

 46 Протягом цілого гетьманування Мазепи не вгавали спроби різних його ворогів — політичних і особистих — скомпромітувати його в очах царського уряду. Звичайно головним пунктом усіх цих обвинувачень, а здебільшого просто наклепів, була, мовляв, «державна зрада» — таємні зносини Гетьмана то з Польщею, то з Кримом (і Туреччиною), але не бракувало всіляких закидів та очорнень і приватно-персонального характеру. Немає сумніву, що деякі з цих виступів та доносів були пов’язані з діяльністю старшинської опозиції, якій на карб це ставив Гетьман. Зокрема треба згадати про донос на Гетьмана, який 1699 р. подали бояринові Б. Шереметєву бунчуковий товариш Данило Забіла (син генерального хорунжого й унук генерального обозного) і Андрій Солонина (колишній слуга Гетьмана), обвинувачуючи Гетьмана у «зраді», зносинах з поляками, а головне в тому, що він «Петрика к бусурманом выслал и о приходЂ бусурманском под городы был желателен». Московський уряд не повірив доносові й видав Забілу й Солонину на суд Гетьмана, який помилував їх. Згодом Данило Забіла став немовби професійним донощиком і ще довгі десятиліття доносив до Москви і на гетьманів (зокрема, І. Скоропадського), і на вищу старшину, і взагалі на українські порядки та звичаї.

Але в певних старшинських колах були й іншого роду закиди на адресу Гетьмана. Року 1705 Матвій Мандрика, сотник Кобижчанський (Київського полку), дорікав Мазепі, що «не буде у нас на Украйні добра, поки сей гетман живый буде, бо сей гетман одно з царем разумЂст; царь на Москві своих губит и в ссылку засыласт, а гетман розными способами до умаленія Украину приводит и тепер... килька добрых молодцов без всякой помочи и надежды пропало; для того-то он часто на Москву бЂгас, щоб там науку брать, яким то способом сей народ сгубити». З наказу царя, Мандрика був прилюдно скараний на горло у Батурині 11 травня 1705 р. «при бытности Генеральних особ u полковников, которые на сей час туть в Батурині прилучились u иных ратных войсковых людей так же u при множест†народа» (Дядиченко, [с.] 387-388). Мандрика належав до відомого старшинського роду, спорідненого з Полуботками (брат Матвія Мандрики, Олексій, згодом також сотник Кобижчанський, був одружений з донькою Леонтія Полуботка), Ханенками та іншими великостаршинськими фаміліями Гетьманщини.

 47 Ханські гетьмани — адміністративно-політичний інститут XVII-XVIII ст. Це був призначуваний турецьким урядом (на рекомендацію кримського уряду) вищий начальник над українською людністю, що жила на території Ханської України. Він був не лише адміністратором, але й репрезентантом місцевої української людности перед татарсько-турецькою владою, а іноді й перед урядами сусідніх держав, що надавало йому ширшого політичного значення. Ханські гетьмани були здебільшого (в XVII ст. виключно) українського (козацького) походження. Деякі з них (Стецик, Петрик, Іван Богатий) мали поважний вплив на українсько-татарські відносини, ба навіть подекуди й на загальноукраїнські справи. Резиденція ханських гетьманів була в Ягорлику, згодом у Дубосарах (на Дністрі). Ханські гетьмани були в Дубосарах ще в 1760-х роках.

Сулименко (провідник правобічних козаків, які в жовтні 1684 року перейшли на турецький бік і пробували за допомогою турків і татар здобути від Могили Немирів), гетьман у Ягорлику, 1685 р. був схоплений Могилиними козаками й відісланий до Яворова королеві Якову Собєському. Замість нього, гетьманом над ягорлицькими козаками став Стецько (Стецик).

Отже, послідовність ханських гетьманів така: ? ; Сулименко 1684-1685; Стецько (Стецик) 1685-?; Петро Іваненко (Петрик); Іван Богатий (?-1698); Петро Іваненко [(Петрик)] (1698-1712-?).

Питання про ханських гетьманів ще не розроблене в українській історіографії. Над ним працював Покійний М.Н. Петровський, який опублікував деякий матеріял про ханського гетьмана Івана Богатого. М.Петровський. Епізод з Україно-Кримських відносин кінця XVII в. — «Науковий збірник за рік 1929». Записи Українського Наукового Товариства в Києві, тепер історичної Секції Всеукраїнської Академії Наук під редакцією м. Грушевського.том XXXII. Але ширша розвідка Петровського про ханських гетьманів, здається, ще не опублікована.

 48 Про це докладніше — див. наші розвідки: «Орлик і Петрик» — «Записки Історично-Філологічного Відділу УАН», кн. XXV, К., 1929, і «Нові матеріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Авґсбурґ, 1949, ст. 11-14.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.